Індустріалізація кінця XIX - поч. XX ст.

вивела Німеччину на друге

місце у світі (після США) та перше місце у Європі. Цьому сприяло ряд
факторів, серед яких найголовнішим можна вважати перемогу у франко-
прусській війні 1870-1871 рр. Після завершення війни відбулося об'єднання
Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано
політичну роздрібненість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-
фінансова система, прийнята загальнодержавна система міри і ваги,
залізничного і поштового права. Все це сприяло розвитку єдиного
внутрішнього ринку країни.
Перемога над Францією, анексія Ельзасу та Лотарингії (промислово
розвинутих провінцій), контрибуція у розмірі 5 млрд. франків сприяли
економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у
промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.
Економічному піднесенню Німеччини сприяв фактор часу. Внаслідок
запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості
запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна
думка Німеччини в кінці XIX - на початку XX ст. за кількістю та якістю
впроваджень та нових розробок поступалася лише американській.
Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений
розвиток промисловості, особливо важкої, був направлений у військову
справу. Державні замовлення на зброю, боєприпаси у значній мірі зумовили
ріст галузей важкої індустрії.
Велике залізничне будівництво (у 1870-1875 рр. щорічно вводилося 1500-
2000 км. шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості.
Німецька металургія поступалася лише американській. Важлива роль належала
машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння.
Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна,
автомобілебудівна.
Змінилася структура національної економіки. Німеччина стала
індустріально-аграрною країною. Економічний розвиток визначала
промисловість, в якій на початку XX ст. працювало 42,5% населення. Відбулися
важливі зміни в структурі населення. За переписом 1907 р., населення країни
збільшилося за останні 25 років на 36,5%. Міста перетворилися на фабрично-
заводські центри. Робітники становили понад 70% зайнятих. Темпи
економічного зростання були найвищими у Європі.
Розвиток сільського господарства характеризувався двома типами
аграрних відносин. Для Східної Німеччини (Пруссія, Померанія, на території
яких було 54% всієї орної землі) властивий юнкерський(поміщицькй) шлях
аграрної еволюції, для решти районів ― селянський і фермерський. Загалом
індустріалізація сільського господарства в Німеччині відбувалася повільно.
Щорічний дефіцит у сільськогосподарському виробництві досяг 2 млрд марок і
мав тенденцію до постійного зростання. Країна перетворилася на експортера
сільськогосподарської продукції.
Сповільненими темпами розвивалася галузь легкої промисловості. Її
відставання пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими
цінами та низькою закупівельною спроможністю населення. Крім того,
заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.
 Упродовж 1870–1913 рр. Німеччина утвердилася у світовій торгівлі. У
1913 р. її зовнішньоторговий оборот оцінювався в 20,7 млрд. марок. В експорті
товарів промислова продукція становила понад 70%, в імпорті ― 60%
сировина. Вартість імпорту переважала вартість експорту. В структурі експорту
1/3 були машини, у тому числі електродвигуни, трансформатори, турбіни,
локомотиви, вагони, залізничне оснащення. На початок XX ст. Німеччина стала
морською державою. Вивіз капіталу за 1900–1913 рр. зріс у 3,5 разу. Німецький
капітал використовували для освоєння джерел сировини і ринків збуту,
створення майже 100 міжнародних монополій. Комерційні банки
організовували і розширювали ділові зв’язки із закордоном шляхом емісії
зарубіжних державних позик, кредитування експорту та імпорту, підтримки
промислових підприємств. Німецький центральний банк, як головний емісійний
центр країни зосередився на операціях із регулювання грошового обігу,
підтримці стабільності національної валюти.
Монополізація економіки Німеччини теж мала свої особливості. Процес
монополізації відбувався тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх
виникло у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій
галузях промисловості. Напередодні першої світової війни у Німеччині було
біля 600 монополістичних об'єднань. Небаченої економічної сили досягли
Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат, Фарбеніндустрі та деякі інші.
Незначна кількість колоніальних володінь заставляла німецьких підприємців
підвищувати продуктивність праці, знижувати собівартість продукції,
добиватися високої її якості, чим перемагати на світовому ринку товарів.
Відсутність ринку сировини і збуту зумовили агресивність Німеччини.
Чинники швидкої індустріалізації Німеччини.
Об’єднання німецьких земель. У результаті демографічного вибуху до 1913
р. населення збільшилося від 40,8 млн. чол. до 67 млн. чол.
Запізнілий характер промислової революції дав змогу в процесі
індустріалізації використати передовий зарубіжний досвід, здійснити техніко-
технологічне переозброєння на основі НТР і переваг нового будівництва..
Важливу роль в економічному підйомі Німеччини наприкінці XIX ст.
відіграли повернення таких районів, як Ельзас і Лотарингія, з їх величезними
запасами залізних руд і виплата Францією 5 млрд. фр. контрибуції, що
використали для реконструкції старих і будівництва нових підприємств.
Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність
праці та порівняно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила
ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Розвиток
німецької інженерної науки випередив західноєвропейський рівень, винаходи
швидко впроваджували. Аграрні реформи знищили залишки феодальних
відносин на селі.
Проте глибокі диспропорції і протиріччя, зумовлені швидкими темпами
розвитку монополістичного капіталізму та збереженням докапіталістичних
відносин, вузькість внутрішнього ринку (зарплата робітників була меншою ніж
в Англії і США), відсутність достатніх запасів сировини і зовнішніх ринків
збуту продукції, колоніальних володінь (їхня територія була в 12 разів менша,
ніж в Англії, і в 5 разів, ніж у Франції), зростання фінансової могутності та
нагромадження надлишкового капіталу пояснюють зовнішню експансію
німецького капіталу, енергійне проникнення в інші країни і чужі колонії.
Німеччина створила Паннімецький союз і розпочала підготовку до переділу
світу (початок Першої світової війни).
Основні ідеї представників нової та новітньої історичних шкіл
Економічну думку Німеччини представляють „нова” та „новітня” історична
школа, соціальний напрям у політичній економії.
Представниками нової (молодої) історичної школи в Німеччині є Густав
Шмоллер (1838–1917), Адольф Вагнер (1835–1917), Людвіг Йозеф (Луйо)
Брентано (1844–1931) і Карл Бюхер (1847–1930).
Нова історична школа виникла як опозиція неокласичному напряму. Між
представниками цих напрямів економічної думки виникла „суперечка про
методи”, в ході якої дискутувалися питання щодо ролі індукції та дедукції,
відносності економічних законів, історичного метода, аналізу позаекономічних
факторів тощо
Представники молодої історичної школи:
вважали, що загальні закони економіки можуть бути відкриті на основі
емпіричного дослідження, спостереження та індукції(дослідженні руху знань
від одиничного до часткового або й загального). Центром дослідження повинні
бути практичні проблеми, створення „реалістичної” економічної теорії. а не
розбудова теоретичних конструкцій і узагальнень;
дотримувалися засад історичного методу, які доповнювали системним,
згідно якого суспільство є системою багаторівневою, складається з різних
підсистем та елементів. Заперечували математичну формалізацію, якій
непідвладні людська психіка та мораль;
використовуючи історичний та системний методи, досліджували
економічну систему з позицій „культурології” (науки про суспільство), на
основі міждисциплінарного підходу. В економічних дослідженнях велике
значення надавали етиці, моральним засадам, правовим нормам, їх впливу на
економічні відносини;
критикували концепцію „людини економічної”, дослідження поведінки
людини на основі методу робінзонад(ізольоване від суспільства індивідуальне
господарство). Стверджували, що конкретні економічні явища є відображенням
і матеріалізацією суспільної психології нації, її народного характеру та
ментальності, вивчення яких є основою наукового підходу;
державу вважали гарантом підтримання порядку та забезпечення
соціальних, освітньо-виховних цілей, які не може реалізувати окрема людина.
Пропагували ідеї ліберального реформізму, розробили теорії „організованого
капіталізму”, „державного капіталізму”, концепції „соціальної солідарності”,
еволюційного переростання капіталізму в соціалізм і "соціального плюралізму";
одними з перших наголосили на вивченні соціальних аспектів економічного
розвитку.
Новітня школа історичної школи (або друга хвиля нової історичної школи)
була вершиною її розвитку. Представники — Макс Вебер (1864–1920) і Вернер
Зомбарт (1863–1941) — були економістами, соціологами, філософами. Вони
зробили спробу створити економічну теорію, яка б поєднала історичний та
абстрактно-логічний методи дослідження, принципи об’єктивності,
закономірності економічного розвитку та конкретно-історичної особливості
національного господарського життя.
Найважливіші ідеї теоретичної системи М. Вебера наступні
 розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснював
соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів
господарської поведінки, визнавав наявність суперечностей між
індивідуальними та суспільними інтересами, врегулювання яких є
державною функцією.
 Концепція "ідеальних типів" суспільного устрою — певних теоретичних
абстрактних (штучних) конструкцій, які він сформував, виділивши окремі
конкретні факти історичного розвитку для виявлення економічних
закономірностей, притаманних конкретній історичній ситуації. Він
використовував такі логічні поняття як "економічний обмін", "економічна
людина", "феодалізм", "капіталізм". Вважав, що „ідеальні типи” як
інструмент аналізу минулого та сучасного, допомагають йому
систематизувати історичний матеріал, не заганяючи його в упереджену
схему.
Спираючись на концепцію "ідеальних типів", вчений виокремив дві ідеально
типові орієнтації економічної поведінки індивідів:
- традиційну, що походить з глибини століть і пов'язана з рутинними,
незмінними методами діяльності, жадібністю та прагненням до збагачення у
найгірших, крайніх виявах;
- цілераціональну, що домінує з початку нового часу і є продуктом
унікальних історичних умов, які склалися у Західній Європі у XVI–XVII ст.
Основні положення вчення В. Зомбарта
 Використовував поняття „господарська система” та „господарська епоха”.
Господарська система — абстрактно-теоретична конструкція, позбавлена
історичного підґрунтя, призначена для систематизації емпіричних фактів.
Господарська епоха — реально існуюча господарська система.
 Вчений виокремив структуру господарської системи, що охопила три групи
елементів: технологічний спосіб виробництва (субстанції); форму або
суспільні відносини (сукупність соціальних, правових, політичних);
господарський дух (спонукальний мотив розвитку);
 чинники еволюції господарської системи: техніко-економічні, соціально-
організаційні (інституціональні) та соціально-психологічні (суспільна
свідомість, типи мислення та ідеологія);
елементи системи капіталістичної економіки: а) прагнення до
максимального прибутку; б) інституціональна організація (панування приватної
власності, вільний продаж робочої сили, центральна роль підприємця у
виробництві та розподілі доходів, незначна роль держави); в) прогресивна
технічна основа (засоби виробництва).
Досліджуючи еволюцію господарської системи, вчений визначив її як
багатофакторну та інтегральну. Вважав рушійною силою розвитку
„господарський дух”, який складається з „духу підприємництва” та
„бюргерського духу”. Перший — це синтез готовності до ризику, жадоба
грошей і пригод, авантюризм. В основі бюргерського (міщанського) духу
лежить ощадливість, господарність, обережність, уміння рахувати та
заощаджувати.
Виокремив 6 типів капіталістичних підприємців:
o розбійників (учасників військових походів і заморських експедицій
за золотом та екзотичними товарами),
o феодалів (зайнятих комерцією, гірничою справою тощо),
o державних діячів (сприяють розвиткові торговельних і
промислових компаній),
o спекулянтів (лихварів, банкірів, біржових гравців, засновників
акціонерних товариств),
o купців (вкладають торговельний капітал у процес виробництва
благ),
o ремісників (поєднують в одній особі майстра і комерсанта).
Функціями підприємців вчений вважав: організаторську, засновану на
вмінні підбирати та об'єднувати фактори виробництва в працездатне ціле;
збутову, яка передбачає уміння вести переговори, завойовувати довіру та
спонукати до купівлі запропонованих товарів; облікову, пов’язану з точним
кількісним підрахунком та зіставленням затрат і результатів.
Видатний вчений Й. Шумпетер, аналізуючи досягнення історичної
школи, виявив наступні ідеї:
1. Релятивістський підхід. Деталізовані історичні дослідження вчать тому,
наскільки неспроможною є ідея існування загальноприйнятих практичних
правил у галузі економічної політики. Більше того, можливість існування
загальних законів спростовується положенням про історичну причинність
соціальних подій.
2. Положення про єдність соціального життя і нерозривний зв'язок між
його елементами. Тенденція до виходу за межі простих соціальних доктрин.
3. Антираціоналістичний підхід. Множинність мотивів і невелике значення
суто логічних спонукальних причин людських дій. Це положення
стверджувалось у формі етичних аргументів і в прагненні до психологічного
аналізу поведінки індивідів та мас.
4. Еволюційний підхід. Еволюційні теорії покликані використати історичний
матеріал.
5. Положення про роль інтересів у взаємодії індивідів. Важливо те як
розвиваються конкретні події і формуються конкретні умови, а також які їх
конкретні причини, а не загальні причини всіх соціальних подій.
6. Органічний підхід. Аналогія між соціальними і фізичними організмами.
Первісна органічна концепція, згідно з якою національна економіка існує
поза різними індивідуумами і над ними, пізніше замінюється концепцією,
згідно з якою індивідуальні економіки, що складають національну,
перебувають у тісній залежності одна від одної.