План семінарського заняття № 6

«Україна напередодні та в роки першої світової війни»

1. Соціально-економічне положення на поч. ХХ ст.
Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо
значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції
Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку
особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної,
кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала
нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України.
Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне
виробництво. По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним
політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-
четверте, Україна не була окремим, само стійним економічним регіоном, а входила до
складу загальноімперської економічної системи.

Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії.
Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо
чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому районі, де значна кіль кість шахт,
рудників, заводів належала іноземцям. Як і в Центрально-промисловому районі, в Україні
створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах з
кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50 % загальної кількості
робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що
зіграло потім суттєву роль у подальших революційних подіях.

Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств із

вугільними, коксовими, залізорудними, хімічними. Такі комбінати виявилися набагато
вигіднішими в господарському відношенні. При цьому ключові позиції (як базові
підприємства) займали не кам'яновугільні, а металургійні або машинобудівні заводи. На
початку століття в Україні з'являються перші монополії — синдикати «Продуголь»,
«Предмет», «Продруда», які концентрують у своїх руках значну части ну виробництва з
окремих галузей і отримують надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони могли
диктувати.

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох

тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького)
шляхів роз витку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, селянська
земельна власність зростала. У самому селі значно прискорився процес диференціації
селянства: земля та засоби виробництва належала заможним селянам. Це призводило до
зубожіння та обезземелювання значної частини селянства. У 1905 р. в Україні частка
безземельних та малоземельних селян становила близько 56 %.

Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селян,

погіршенням становища значної маси населення. Тяжке соціальне становище, політичне
безправ'я, національний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та
національно-визвольного рухів. У 1903 р. з великим роз махом пройшов загальний
політичний страйк на Півдні Росії, причому найактивнішу участь у ньому брали робітники
України (115 тис. осіб).

2. Виникнення та діяльність політичних партій України, характеристика

програм
Значно посилився й селянський рух. У ряді повітів Харківської та Полтавської губерній у
1902 р. спалахують збройні виступи: 105 поміщицьких маєтків та садиб було розгромлено;
царські війська жорстоко розправилися з повстанцями.

Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси,

Катеринослава влаштовувалися збори, де висувалися вимоги академічних свобод.
Царський уряд змушений був піти на часткові поступки, дозволивши під наглядом
начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.

Розвивався національний рух. Викладачі вузів, демократична інтелігенція виступали

проти переслідувань української мови. Святами української культури стали відкриття у
1903 р. в Полтаві пам'ятника основоположнику української літератури І. П.
Котляревському, відзначення в тому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.
В. Лисенка.

Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в

Україні. У 1891 р. було засновано таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили
представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами й
лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко й Михайло Коцюбинський. У їхній
програмі містили ся вимоги широкої політичної автономії України, захист прав
українського народу. Члени товариства критикували старше покоління українофілів за
аполітичність і культурницьку обмеженість. Товариство проіснувало до 1898 р.

Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Революційна Українська партія (РУП).

Вона була створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права
та соціальну революцію, захист інтересів перш за все селянства. Проте керівники партії не
мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол.

У 1902 р. з РУП вийшла група М. Міхновського, яка засну вала Українську народну
партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців».

У 1904 р. від РУП відділилася група М. Меленівського, яка вважала, що треба об'єднатися
з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП,
що за лишилася, перейменувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію
(УСДРП), лідерами якої були В. Винниченко, С. Петлюра. Вони виступали за
демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної
власності.

Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська

радикальна партія (УРП), лідери — С. Єфремов, Б. Грінченко; Українська демократична
партія (УДП), лідер — Є. Чикаленко. У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську
радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію,
автономію України, земельну реформу.

Українські партії розподілялись на дві групи щодо перспектив політичного розвитку

України:

1) автономія України у федеративній Росії;

Я) самостійність України.
Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали
загальноросійські партії. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що
виникла у 1898 p., в 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків. Лідером
більшовиків став В. І. Ульянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм — антагоністичне
суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна
революційна сила — пролетаріат, головне зло — приватна власність.

Партія соціалістів-революціонерів (ПСР — есери) виникла на зламі століть (лідери В.

Чернов, в Україні — Д. Дорошенко). Основну революційну силу есери бачили в селянстві;
вони широко використовували терор проти представників влади.

Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена у

1905 р. (лідер — П. Мілкжов, вчений-історик). Кадети виступали за конституційно-
парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її
підтримувала в основному інтелігенція.

«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії — виступала за

збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії (лідер — О. Гучков). У 1905 р.
виник «Союз Русского Народа» — реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з
шовіністичних позицій, проти революційного і національного рухів. її члени брали
активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.

3. Україна в демократичній революції 1905–1907 рр. Українське питання у

Державній Думі Росії.

У 1905 р. в Російській імперії почалася революція. Революція 1905-1907 pp. за своїм

характером була буржуазно-демократичною, бо її безпосереднім завданням було
повалення царизму, встановлення демократичної республіки, вирішення аграрного
питання, покращання становища робітників (восьмигодинний робочий день тощо).
Буржуазна революція відображає потреби розвитку капіталізму, оскільки вона розширює
й поглиблює роз виток його основ. Тому революція не може не відбивати інтересів
буржуазії. Проте в ній також зацікавлені робітники, селяни й інтелігенція, оскільки
революція спрямована на ліквідацію залишків кріпосництва, скинення царату з його
поліцейським режимом, розширення демократії тощо.

Революція 1905-1907 pp. мала свої особливості, тобто відмінності від попередніх
революцій в інших країнах. По-перше, це була перша революція XX ст., коли протиріччя
капіталізму досягли апогею, і Російська імперія стала вузлом цих протиріч. По-друге, хоча
революція була буржуазною за характером, буржуазія імперії не могла в ній відігравати
вирішальної ролі, як це було у країнах Європи раніше, оскільки була недостатньо
організованою і занадто прив'язаною до царизму. По-третє, у цій революції існували не
два політичних табори (революційний і контрреволюційний, урядовий, як у Європі), а три,
крім вищевказаних, ще табір ліберально-буржуазний. Це ускладнювало політичну
боротьбу.

Періодизація революції: 1) піднесення (січень — грудень 1905 p.); 2) спад (січень 1906 р.
— червень 1907 p.).

Різною була й тактика партій у революції. Більшовики та есери виступали за збройне

повстання як основний засіб вирішення завдань революції (есери, крім цього, також за
терор). Меншовики, кадети, лідери українських національних партій — за парламентський
шлях через вибори до Державної Думи. Чорносотенні партії були за беззаперечне
збереження існуючого ладу» тобто проти будь-яких змін.

Головні події революції в Україні:

• січень-березень 1905 р. страйки робітників — 177 страйків, 170 тис. учасників;

• повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);

• загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. — 120 тис. учасників);

• створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р. — 280 організацій);

• селянські виступи (за 1905 р. — 4 тис. у 7 тис. сіл);

• повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін., на чолі з

лейтенантом Шмідтом — листопад 1905 p.);

• повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським — листопад 1905 p.;

• грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі).

Українське питання обговорювалося і в Державних думах. Вибори у І Думу відбулися

весною 1906 р. Від України було об рано 102 депутати, найбільше було кадетів — 36 чол.
У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка об'єднувала 45 депутатів.
Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибори до II Думи відбулися в
січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська
думська громада». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо
розширила свої вимоги, пропонуючи запровадити українську мову в систему освіти і
державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри
української мови та історії в університетах, ввести українську мову в учительських
семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український
історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його
участю почали видавати журнал «Украинский вестник», а потім газети «Рідна справа»
(«Вісті з Думи»), де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми.
Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, в умовах
спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось
демократичних зрушень.

4. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.: соціально-економічне,

національне питання.
Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-
Угорщини. У сільському господарстві було зайнято близько 90% населення. Зберігалося
велике поміщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх
земель. Серед поміщиків переважали іноземці: поляки у Галичині, румуни — у Буковині,
угорці — у Закарпатті. У Закарпатті, наприклад, граф Шенборн мав більше 100 тис. га,
тобто близько 20% усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У
Галичині 53,3% селянських господарств були безкінні, 43% мали до 2 га на двір.
Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала
удвічі ту, яка належала 600000 бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств
не забезпечували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орендували землю в
інших селян чи поміщиків, ішли працювати на заводи, ходили на заробітки до Бессарабії,
Південної України.

На селі збереглися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селяни навіть за гриби, зібрані

у лісі, відпрацьовували поміщику два дні, стільки ж за кожен сніп скошеної трави.

Становище українського селянства погіршувалося зловживаннями влади, соціальною

дискримінацією. Чиновники завищували якість селянської землі, що призводило до того,
що селяни в Галичині платили втричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі
податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за проїзд через мости. Постійно
зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в
Галичині погіршувалося ще й тому, що поміщиками переважно були поляки, які обіймали
майже всі адміністративні посади, у тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна
влада в Галичині, як і в Буковині, належала намісникам. Роль органів місцевого
самоврядування виконували Галицький і Буковинський сейми. Виконавчим органом
Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входили маршалок (голова сейму) і 6
членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультралоялізм, тобто орієнтація на Австро-Угорщину і вірність династії

Габсбургів;

3) самостійницький, державницький, за створення Української незалежної держави.

Значну роль у суспільно-політичному житті Галичини в той час починає відігравати

митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрей граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-визвольного руху українців на західноукраїнських

землях була боротьба за національну освіту, зокрема за український університет. Ця
боротьба відбувалася в умовах жорстокого протистояння з польськими шовіністами, яке
доходило до збройних сутичок. У 1902 р. була заснована організація «Січ», що ставила
своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894 р.) в Східній
Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині в цей час займала проавстрійську —

антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно
ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

5. Україна у першій світовій війни.

Улітку 1914 р. почалася Перша світова війна. Вона стала світовою тому, що в ній брали
участь 34 країни фактично з усіх частин світу з населенням 1 млрд. (67% населення земної
кулі).

Війну вели два угруповання держав: Антанта (Великобританія, Франція, Росія) і

Четверний союз держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія).

Українські землі посідала важливе місце у планах країн, що воювали. Австро-Угорщина

претендувала на. розширення своїх володінь на Західній Україні (Волинь, Поділля),
Німеччина — на інші українські землі. Росія хотіла захопити Галичину. Взагалі саме
Галичина стала ареною найжорстокіших і найкровопролитніших битв на Східному
фронті.

Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, яка б захищала їх
національні інтереси, змушені були воювати за інтереси чужих імперій та ще й убивати
один одного. У російській армії налічувалося 3,5 млн., українських солдатів; 250 тис.
служили в австрійському війську.

Усі політичні партії Росії підтримували війну, виходячи з шовіністичних позицій.

Більшість із них пояснювала це необхідністю «оборони вітчизни». Винятком були
більшовики, які засуджували цю війну, але виступали за поразку свого уряду (щоб
підірвати царизм) і перетворення імперіалістичної війни на громадянську, тобто війну між
окремими соціальними групами країни. У Східній Україні лише деякі українські соціал-
демократичні організації, зокрема Катеринославська, за участю В. К. Винниченка в 1915
р. почали випускати відозви з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України!» та вели
антивоєнну пропаганду серед робітників.

Більшість громадськості Західної України підтримала у війні уряд Австро-Угорщини,

вважаючи царську Росію найзапеклішим ворогом українців. У серпні 1914 р. у Львові
була створена Головна Українська Рада, яка об'єднувала прибічників цих настроїв,
представників усіх українських партій. Пізніше у Відні був організований «Союз
визволення України» (СВУ), який мав за мету створити самостійну конституційну
монархічну державу.

У серпні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину і Буковину, де було створено
генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем графом Г. Бобринським. Відповідно до
його розпорядження закривались українські школи, книгарні, громадські організації,
проводилась примусова русифікація, масова депортація. У свою чергу, контро-угорський
уряд звинуватив у своїх невдачах українців і почав проти них кампанію терору і репресій.
Таким чином, українці переслідувались як російським, так і контро-угорським урядами.

Безпосередньо в Україні бойові дії вів Південно-Захід-ний фронт, довжиною 450 км

(командуючий спочатку генерал Н. І. Іванов, а з березня 1916 р. — генерал О. О.
Брусилов). З кінця 1914 р. по квітень 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна,
але потім у результаті сильного удару німецької армії російські війська зазнали поразки і
почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили
Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині.

У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ («брусиловський прорив»). Фронт

австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тис.
осіб. Російська армія знову зайняла Буковину і Південну Галичину. У кінці 1916 р. знову
почалася позиційна війна.

У ході війни з добровольців Галичини було сформовано 2-ти-сячний легіон Українських

січових стрільців, а на його основі регулярний полк, який став частиною контро-угорської
армії. Він брав участь у боях проти російських військ на різних ділянках фронту в
Карпатах і Закарпатті. Січові стрільці відіграли потім важливу роль у наступних подіях в
Україні.

Війна негативно вплинула на соціально-економічне станови ще України. На розвиток

промисловості руйнівний вплив справила мобілізація в армію 4 млн. осіб. З сіл України до
армії мобілізували половину працездатних чоловіків. Більш-менш розвивалися лише
мілітарні галузі промисловості, інші змушені були, як правило, скорочувати виробництво.

Значно погіршився стан сільського господарства. На воєнні потреби було забрано багато
коней, що утруднювало виконання сільськогосподарських робіт. Скоротилися посівні
площі, знизилася врожайність, збір зернових зменшувався на 200 млн. пудів щорічно.
Серед селян збільшилася кількість безпосівних (16% усіх господарств) і безкінних (35%).
Знецінилися гроші, зростала інфляція. У 1916 р. ціни на основні предмети споживання
зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке
підвищення цін зменшувалася. Усе це при звело до наростання страйкової боротьби. З
1914 по березень 1917 р. в Україні відбулося близько 380 страйків, у яких брали участь
близько 300 тис. робітників. Посилювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору
діям місцевої влади, захоплю вали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією.
За роки війни (1914-1917) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів, у тому
числі на Харківщині — 28. У результаті боїв були знищені сотні населених пунктів, 650
шкіл, більше 500 тис. житлових та господарських будинків.

Таким чином, у роки війни криза охопила всі сфери життєдіяльності країни: політичну,
соціальну, економічну.

Розкрийте зміст термінів та категорій:

РУП. УСП. УНП. УСДС. УСДП. УДРП. ТУП. УСДРП. Державна Дума.
«Кривава неділя». «Потьомкін». Троїстий союз. Антанта. ГУР. ЗУР. СВУ.
Січові стрільці. Депортація.

Революційна українська партія (РУП) – перша активна політична партія

на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 р. в
Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л.
Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Колардом й ін. як підпільна
революційна партія. 1900 р. і надрукована того ж року брошурою у Львові під
назвою «Самостійна Україна» як «вид. Р. У. П. – ч. 1». У цій промові
проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від
Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення
нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її
впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Українська Соціалістична Партія (УСП) — заснована  1900  в Києві, діяла

на Правобережжі.
Складовою частиною національної партійно-політичної системи, яка
сформувалася у Наддніпрянщині на початку XX ст., була Українська
соціалістична партія, у якій органічно поєднувались самостійницькі і
соціалістичні елементи. Українська соціалістична партія, засновником і
ідеологом якої був Б. Ярошевський, була створена, як і РУП, у 1900 р.
Створення УСП відбулося під безпосереднім впливом польської революційної
думки та практики. Тому з основних загальнополітичних і соціально-
економічних питань УСП солідаризувалася з ППС, виступаючи за революційне
знищення царизму, утвердження широких демократичних прав і свобод,
"звільнення трудящих від капіталістичного гніту" й усуспільнення землі та
засобів виробництва як кінцеву мету боротьби. Близьке знайомство з
теоретичною спадщиною ППС, яка була на той час однією з найдосвідченіших
революційних організацій Росії, дало змогу УСП порівняно швидко розробити
власний програмний документ, яким став «Нарис програми Української партії
соціалістичної», надрукований влітку 1900 р. в одній із підпільних друкарень
Наддніпрянщини.

Українська народна партія (УНП) – перша українська націоналістична

партія, заснована 1902 року Миколою Міхновським у Харкові, продовжила
справу Тарасівців. Політичне кредо партії сформульовано Міхновським у його
творі «Десять заповідей УНП» (1903), що проголошували «самостійну
демократичну республіку, шанування української мови, традицій». Гасло
«Україна для українців» трактувалося таким чином, що саме український
народ має бути господарем на своїй землі.

Українська Соціал-Демократична Партія (УСДП) – українська

соціалістична партія в Західній Україні у 1899-1939 рр. Ідеологія УСДП
базувалася на принципах соціал-демократії, зокрема австромарксизму, а також
на ідеї незалежності й соборності України. УСДП спиралась на промислових і
сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному
житті Західної України не мала.

Українська демократично-радикальна партія (УДРП) – постала в Києві

наприкінці 1905 р. з об’єднання Української демократичної партії з
Українською радикальною партією й гуртувала переважно помірковану
інтелігенцію. Програма УДРП була побудована на принципах парламентаризму
й федералізму: Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку
автономію. У соціально-економічному плані Українська демократично-
радикальна партія передбачала примусовий викуп від приватних власників
землі й промислових підприємств, які з часом мали бути націоналізовані.

Товариство Українських Поступовців (ТУП) – таємна понадпартійна

політична і громадська організація українців в Російській імперії, постала в 1908
р. з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії
для координації українського національного руху і його оборони від наступу
російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розпуску
Другої Державної Думи (червень 1907).

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП,

популярно есдеки) – виникла в грудні 1905 р. з Революційної української партії
(РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з
робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючись автономії
України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-
Демократичної Робітничої Партії, та мала принципові розходження по
національному, зокрема українському питанню.

Державна дума Російської імперії – законодавчий орган Російської

імперії, який з’явився в результаті революції 1905-1907 рр. Дума була нижньою
палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії.
Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим
представницьким органом влади в Росії за всю її історію.

Кривава неділя – термін, яким в історіографії називають події 9 січня (за

старим стилем, 22 січня за новим) 1905 року у Санкт-Петербурзі. У цей день
була розстріляна 2,5 тисячна мирна демонстрація робітників, що йшли до
царських палат з наміром вручити петицію з проханням поліпшити умови
життя. Ці події викликали обурення в Росії; дата вважається початком Революції
1905 року.

Князь Потьомкін-Таврійський – панцерник Чорноморського флоту

Російської імперії. Відомий тим, що на ньому 1905 року відбулося перше в
історії Російського флоту збройне повстання моряків. За часів УНР носив назву
«Борець за свободу», входив до Українського військово-морського флоту.

Троїстий союз – військово-політичний блок Німеччини, Австро-

Угорщини та Італії, який склався в 1879-1882 рр. і був спрямований проти
Франції, Росії та Англії.

Антанта – військово-політичне угрупування, основними членами якого

були Великобританія, Франція і Росія, створене в 1904–1907 роках.

Головна українська рада(ГУР) – міжпартійна організація, яка мала

перебрати на себе функції єдиного представницького органу східної Галичини.
Утворена 1 серпня 1914р. у Львові представниками Української національно-
демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Програма Головної
Української Ради передбачала такі основні завдання: вироблення загального
напряму української політики, вирішення національно-політичних справ у
зв'язку з війною, виступ у ролі єдиного політичного представника галицьких
українців на міжнародному рівні, формування національного війська. Головною
політичною вимогою організації було виборення державної самостійності
України. 

Загальна Українська рада (ЗУР) − громадсько-політичний орган,

створений делегатами від різних партій Галичини й Буковини у травні 1915 р. у
Відні, який представляв інтереси українців Австро-Угорщини. Головою
Президії ЗУР був К. Левицький. Своєю програмою ЗУР проголосила боротьбу
за територіально-національну автономію на українських землях у складі
Австро-Угорщини.
Союз визволення України – політична організація, утворена у Східній
Галичині 4 серпня 1914р., головною метою якої було проголошення
самостійності та соборності України.

Українські січові стрільці (УСС, усуси) – єдине українське національне

військове формування в складі айстро-угорської армії, сформоване з
добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня
1914 р. і стояли під проводом УБУ. УСС були першими українськими
частинами, відібраними за національною ознакою, Австро-Угорщини, мали
велике значення для створення військового словництва, термінології,
фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського
однострою.
Прокоментуйте особи:
П. Столипін. М. Міхновський. К. Левицький. В. Винниченко. Є. Чикаленко.
С. Єфремов. С. Петлюра. І. Шраг. М. Галущинський. А. Ніковський.
К. Левицький. Д. Донцов. А. Шептицький.
Петро́ Арка́дійович Столи́пін (рос. Пётр Аркадьевич Столыпин; 2 (14)
квітня 1862, м. Дрезден — 5 (18) вересня 1911, м. Київ) —
російський державний діяч, прем'єр-міністр у 1909—1911. Столипін проводив
жорстку політику на укріплення самодержавства, розпустив Думу, увів
військово-польові суди, обмежував політичні свободи. Будучи російським
націоналістом, вів боротьбу з національними автономіями. Розпочав аграрну
реформу, що не була доведена до кінця. Правління Столипіна відзначалось
жорстокими репресіями, в цей час виникли поняття «столипінська реакція»,
«столипінська краватка» та «столипінський вагон»[3]. На Столипіна було
здійснено 11 замахів. Під час останнього, здійсненого
у Києві анархістом Дмитром Богровим, його було смертельно поранено.
Мико́ла Іва́нович Міхно́вський (19 [31] березня 1873,
— 3 травня 1924) — ідеолог українського самостійництва, адвокат, публіцист.
Діяч Української Республіки і організатор її війська, збройних сил. Представник
священницького роду Міхновських. Народився у селі Турівка, Полтавська
губернія, Російська імперія. Член Братства тарасівців, засновник Української
народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської
партії, член Братства самостійників. Один з популяризаторів словосполучень
«козаки-українці» і «українці-козаки» в якості назви і самоназви представників
українського народу[1]. Прихильник розпаду Російської імперії і перетворення її
на спільноту пов'язаних спільною історією країн і народів. Автор брошури
«Самостійна Україна» (1900), підготував проєкт Конституції (1905)[2][3]. Помер у
Києві, УСРР.
Кость Антонович Леви́цький гербу Рогаля (18 листопада 1859, Тисмениця,
нині Україна — 12 листопада 1941, Львів) — український державний діяч, один
із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої
половини XX століття, доктор наук. Співзасновник УНДП. З
листопада 1918 р. — голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова
комісії з виборчої реформи при уряді. У липні 1941 засновник,
голова Національної Ради у Львові. Зять академіка ПАН Омеляна
Огоновського[2], вуйко Любомира Огоновського[
Володи́мир Кири́лович Винниче́нко (16 [28]
липня 1880[1], Єлисаветград, Херсонська губернія, Російська
імперія — 6 березня 1951, Мужен, Франція) — український політичний і
громадський діяч, прозаїк, драматург і художник.
Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко (9 (21)
грудня 1861, Перешори, Україна — 20
червня 1929, Подєбради, Чехословаччина) — визначний громадський
діяч, благодійник, меценат української культури, агроном,
землевласник, видавець, публіцист. Один з ініціаторів скликання Центральної
Ради.
Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (6 [18] жовтня 1876, Пальчик,
тепер Катеринопільського району Черкаської області — 31 березня 1939) —
український громадсько-політичний і державний діяч, літературний
критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-
президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства
ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.
Брав участь у розробці концепції української державності, української
національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч
публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів,
присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла
Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса
Мирного та інше.
Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською
владою процесу Спілки визволення України. Посмертно
реабілітований 1989 року
Си́мон Васи́льович Петлю́ра, власне Семен Васи́льович Петлю́ра[2] (10 [22]
травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) —
український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний
і театральний критик. Організатор українських збройних сил.
Член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді
Генерального секретаря з військових справ (28 червня — 31 грудня
1917[3]). Головний отаман військ Української Народної Республіки (УНР) (з
листопада 1918). Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада
1920). Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Дядько по матері
патріарха Мстислава (Скрипника).
Ілля́ Лю́двигович
Шраг (23 серпня 1847, Седнів — 11 квітня 1919, Чернігів) — український
громадський і політичний діяч, чернігівський адвокат. Депутат І Державної
думи Російської імперії, член Української Центральної Ради, а також
культурний діяч, відомий підтримкою класиків української літератури. Ідеолог
чернігівської «Просвіти». Тесть заступника Міністра народного господарства
УНР Василя Чуднівського.
Михайло Миколайович Галущинський (25 вересня 1878[1][К 1], Звиняч,
[3]
 тепер Чортківський район, Тернопільська область, Україна — 23
вересня 1931[1][К 2], Львів, Львівське воєводство, Польща) —
український педагог, військовик, публіцист, культурно-освітній і громадсько-
політичний діяч. Командант Легіону УСС, віце-маршал сенату Польської
Республіки. Член Наукового товариства імені Шевченка.
Андрі́й Васи́льович Ніко́вський (псевдоніми: А. Василько, Приходько,
Стефанович Йосип, Танаскович, Яринович А.; криптоніми: А., А. В., А. Н., В.,
В. А. тощо 14 (26) жовтня 1885, Малий Буялик Херсонської
губернії — 1942, Ленінград) — український громадський і політичний
діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний
член ТУП і УПСФ, літературознавець, мовознавець, журналіст.
Дмитро́ Іва́нович Донцо́в (29 серпня [10
вересня] 1883, Мелітополь — 30 березня 1973, Канада) —
український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один із
перших керівників Союзу визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня
1914 року, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму
Митрополит Андре́й Шепти́цький, ЧСВВ (мирське ім'я Рома́н Марі́я
Алекса́ндер Шепти́цький; 29 липня 1865, село Прилбичі — 1
листопада 1944, Львів) — український релігійний діяч,
меценат, граф. Єпископ Української греко-католицької церкви; від 17
січня 1901 до смерті — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський —
предстоятель Української греко-католицької церкви. Належить до знатного
галицького роду Шептицьких. Доктор права. За мудрі настанови й великі труди
він отримав багато народних імен: Український Мойсей, Духовний будівничий,
Провідник української нації, Великий митрополит[1].
За час свого служіння значно розбудував греко-католицьку церкву як в Україні,
так і за кордоном. Будучи одним із найбагатших людей Галичини, щедро
спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії
молодим митцям. У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав
для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну
діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був
депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто
відвідував.
Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВСники розстріляли його
брата Лева з дружиною Ядвігою в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах.
Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби[2].
Його наступником став Йосиф Сліпий.
 Основні дати:

1900 − утворення Революційної української партії (РУП).

1900 − видання у Львові брошури М. Міхновського «Самостійна

Україна.

1905, 9 січня − розстріл робітничої демонстрації («Кривава неділя»).

1905 − початок першої російської революції.

1905, червень − повстання на броненосці «Потьомкін».

1905, жовтень − всеросійський загальний політичний страйк.

Виникнення Рад робітничих депутатів.

1905, жовтень − підписання царем маніфесту «Про удосконалення

державного порядку», в якому було обіцяно громадянські свободи та скликання
законодавчої Думи.

1905, грудень − збройні повстання в Харкові, Олександрівську, Горлівці.

1906, листопад − царський указ про вільний вихід селян із общини.

Початок столипінської аграрної реформи.

1907, 3 червня − царський указ про розпуск II Державної думи.

Державний переворот, що фіксував поразку революції 1905-1907 pp.

1908 − утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП).

1914, лютий − масовий рух протесту проти заборони царатом

святкування сторіччя з дня народження Т. Шевченка.

1914, серпень − створення в Львові Головної Української Ради.

1914 − заснування «Союзу визволення України» (СВУ).

 1914 − створення в складі австро-угорської армії українського
добровольчого Легіону січових стрільців (УСС).

1914 − утворення царським урядом Галицько-Буковинського генерал-

губернаторства.

1917, 27 лютого − перемога Лютневої демократичної революції.

Повалення самодержавства в Росії.