План семінарського заняття № 5

«Українські землі у складі Російської та Австрійської імперії ХІХ ст.»

1. Соціально-економічне положення українських земель у складі Росії у
першій половині ХІХ ст. та після реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. (загальне та
специфічне).
З ліквідацією політичної автономії Східної України наприкінці XVIII ст. царський уряд
посилив  колоніальний наступ на її землях запровадженням державно-імперської
політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською
владою. Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на
три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське
генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-
губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-
Бессарабське генерал-губернаторство). Все населення України в ХІХ ст. поділялося за
становою ознакою: дворянство, духовенство, міщани і селяни. У першій половині ХІХ ст.
в Україні відбувався складний процес розкладу феодально-кріпосницького ладу та
розвитку капіталістичних відносин. Сільське господарство було основним сектором
економіки, тому стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього
суспільно-економічного розвитку. В аграрній сфері перебувало ядро феодально-
кріпосницької системи. Розвиток сільського господарства в ХІХ ст. визначала низка
тенденцій: - в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Поміщицькі
господарства деградували і занепадали, про що свідчить посилення експлуатації селян,
низький рівень організації праці, технологічний застій, зниження прибутків
тощо. Основними групами населення на селі в дореформений період були поміщицькі та
державні селяни (крім них існували ще незначна кількість удільних селян). Велику групу
становили селяни і козаки, перетворені на військових поселенців Державні селяни
вважалися вільними. Вони поділялись на дві групи щодо своїх повинностей: ті, що
платили оброк, і ті, що залишалися на, так званому, господарському становищі.
Перша половина ХІХ ст. – це час визрівання ринкових відносин в економіці: зростає
товарність сільського господарства; йде подальше розшарування поміщицьких
господарств, які поступово почали набувати ринкового характеру (приклад, вівчарні
заводи та ін. підприємства); деякі поміщики намагалися запровадити у своїх маєтках
поліпшені засоби обробітку земель та застосувати вільнонайману працю. Перші
вільнонаймані сільськогосподарські робітники з‘явилися на Півдні України. Елементи
капіталістичної організації селянського господарства найбільшою мірою розвивалися у
тих регіонах, де ще міцно тримався в народній пам'яті досвід вільного господарювання і
слабше, ніж деінде, поширювалися кріпосницькі відносини.
У середині 30-х рр. ХІХ ст. в Україні відбувається промисловий переворот, який приводить
до утворення фабрично-заводського виробництва. Мануфактури занепадають. На заводах
широко запроваджується машинне обладнання. Провідне місце зайняла цукрова
промисловість та інші переробні галузі. У той час в Україні було 160 суконних фабрик.
Розвивається військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі промисловості. У
1789 р. заснований ливарний завод у Херсоні, який відливав гармати та ядра для флоту. У
Миколаєві та Херсоні були споруджені суднобудівні заводи.
На Галичині, яка належала Австрії, переважали польські поміщики, на Буковині –
румунські, на Закарпатті – мадярські. Всі вони намагалися асимілювати українське
населення, ліквідувати українську мову і українську культуру, розірвати зв’язок населення
Західної України з Україною Наддніпрянською. В цьому полягала колоніальна політика
австрійського уряду.
У 20-30 рр. ХХ ст. в Австрійській імперії починається розпад феодально-кріпосницької
системи. Починають запроваджуватися нові капіталістичні відносини. Поширеним
явищем було зародження мануфактур, які поступово переходили до фабричного
виробництва. В 30-40-х рр. в західноукраїнських землях активно функціонувало майже
250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина
використовувала у виробничому процесі водяну енергію. У зв’язку з поширенням
товарного виробництва починає розвиватися торгівля. Місто Броди стало торгівельним
центром, так як через нього пролягав торгівельний шлях. З Галичини вивозили деревину і
полотно, а ввозили з Наддніпрянщини худобу, промислові вироби. Мануфактурна
промисловість розвивалася повільно, тому міська буржуазія була нечисленною і
економічно слабкою. Адміністративним, промисловим і торгівельним центром було місто
Львів.
Сільське господарство також залишалося на низькому рівні. Земля належала великим
землевласникам: це були магнати, шляхта, держава і церква (приклад, графам Потоцьким
належало 170 населених пунктів). Кріпосництво та колоніальна політика Австрійської
імперії стримували і гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель.
Отже, соціально-економічних розвиток українських земель у складі Російської та Австро-
Угорської імперій в першій половині ХІХ ст. позначався двома суперечливими, але
взаємопов'язаними суспільними явищами, кризи занепаду, проте все ж певного
домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмували
розвиток суспільства, і зародження, становлення та формування у межах феодалізму нових
капіталістичних відносин.
2. Початок українського національного відродження у першій половині ХІХ
ст. та зростання національного руху у пореформеній Україні (приклади та
аналіз).
Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів України три етапи, які умовно
можна назвати фольклорно-етнографічним (збирання спадщини) (1780-1840 рр.);
культурно-просвітницьким (організаційний етап) (1840-1900 рр.); політичний (з середини
1890-х рр. до початку 1900-х років). Переломним моментом у розвитку української мови та
літератури була публікація у 1798 р. поеми “Енеїда” І. Котляревського, написаною
народною мовою. Ця подія започаткувала народження нової (сучасної) класичної
літератури. Велике значення для пробудження національної самосвідомості мали історичні
наукові праці М. Максимовича та І. Срезневського, професорів Київського та Харківського
університетів, козацькі літописи – Самовидця, Величка, Граб’янки, “Історія Русів”, що
були пройняті глибоким патріотизмом і прагненням до державної самостійності
українського народу. Сприяла національному відродженню і праця Д. Бантиш-
Каменського “Історія Малої Росії”(1822 р.). Автор обстоював право України на автономне
козацьке самооврядування. На початку ХІХ ст. з'явилася і перша ластівка українського
мовознавства – друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского
наречия” (1818р.) О. Павловського. 1823 р. вийшов у світ словник української мови,
складений І. Войцеховичем. У 1840 р. вийшов “Кобзар”, який продемонстрував світу
широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української
мови. Одним із перших осередков національного відродження стає Слобожанщина, де
1805 р. відкрили перший у підросійській Україні університет.
На початку 40-х рр. у Києві група студентів та молодих професорів створили таємний
гурток – братство святого Кирила та Мефодія. Основна мета його: боротьба проти
кріпацтва та національне визволення українського народу, об'єднання слов'янських
народів в одну федеративну державу на принципах добровільності та виборності.
Програмні документи склали М. Костомаров та В. Білозерський. Вони мали назви: “Статут
Слов'янського Суспільства св. Кирила та Мефодія”, “Книга буття українського народу”
(“Закон божий”), “Записки”. Значення Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому,
що то була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.
Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху,
яка стала прикладом для його наступників.
Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації і Київ був центром зустрічей
“Союзу благоденства”. З 29 грудня по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського
полку. Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість,
ізольованість. Це була організація в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси
були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велася.
У ХІХ ст. починає пробуджуватись національне життя в західноукраїнських землях. Ідея
національної свідомості стає панівною. Починає набирати значення національна мова,
історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книгу.
Західноукраїнську інтелігенцію представляло духовенство. Найвидатнішим представником
старшого покоління національної інтелігенції був І. Могильницький. Цей освітній і
церковний діяч заснував у Перемишлі д’яковчительський інститут, написав 5 підручників.
У своїх працях “Розвідка про руську мову” 1829 р. доводив самостійність української
мови. М. Левицький – церковний і громадський діяч, був першим кардиналом серед
українців, у 1816 році став галицьким митрополитом. Займалися створенням початкових
шкіл для місцевого населення. Написали граматики українською мовою. Збирали і
видавали український фольклор. У 30-х рр. ХІX ст. центр діяльності, спрямований на
пробудження національної свідомості, переміщується до Львова. Тут створюється гурток
під назвою “Руська трійця”. Засновники: М. Шашкевич (1811-1843 рр.), І.Вагилевич (1811-
1866 рр.), Я.Головацький (1814-1888 рр.). Усі вони вихованці львівської семінарії. Мета
гуртка: перетворення народної мови на літературну. У 1843 р. гуртківці підготували
історико-літературний збірник “Зоря” (матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та
рух опришків). Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Наприкінці 1836 р. у
Будапешті був виданий літературно-науковий альманах “Русалка Дністрова”. Він
започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. 1837 року Львівська цензура
заборонила збірку. “Русалка Дністрова” написана живою народною мовою, фонетичним
правописом, “гражданським” шрифтом. Її зміст визначали три основні ідеї: визнання
єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав; позитивне
становлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків; пропаганда ідей
власної державності та політичної незалежності.
3. Західноукраїнські землі у ХІХ ст.: економіка, національних рух, суспільно-
політичне життя.
Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею
понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали
колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-
економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним
було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше
процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже,
про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт.

Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу "королівства

Галіції та Лодомерії" з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся
на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський,
Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина
Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі
Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими

провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На
західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння,
металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво
заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало
основну роль в економіці Західної України.
Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її
розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало,
машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна
промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала
5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та
харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький,

англійський, французький. Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом
був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1857 р.) до 200 тис. (1910 р.).
На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини,
розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде
насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим
тут були і свої особливості.

   
Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була
характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були
відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було
зайнято близько 90% населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно,
воно розвивалося переважно прусським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила
11% в Галичині та 8% – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю
відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.

Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною

статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські
землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до
Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової
війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном
близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка
Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

Суспільно-політичний рух у Західній Україні – Руська Трійця, "Просвіта", НТШ

Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові
виникає гурток "Руська трійця". Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії
М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.
У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням переведення
місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з
Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. "Руська
трійця" намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання
українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах "Зоря".
Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під
назвою "Русалка Дністрова" у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в Будапешті.

У "Русалці Дністровій" друкувались матеріали з історії України, особливо про

національно-визвольні рухи та її ватажків (Морозенка, Довбуша, Бойчука), подвиги
козацтва. Вона маніфестувала нескореність духу українського народу, що мало неабияке
значення у справі пробудження національної самосвідомості мас.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських

революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було
повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні
свободи й запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в
Галичині, а згодом – на Буковині та Закарпатті.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація

"Головна Руська Рада" на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла на себе роль
представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і
виконувала її протягом 1848--851 рр. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими
справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. Руські ради стали
організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини,
заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-
територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною
мовою.
За ініціативою Головної Руської Ради за національну символіку галичан було прийнято
синьо-жовтий прапор та герб із зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р.
вперше вийшов український тижневик "Зоря Галицька". Влітку 1848 р. вперше
проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39
депутатських місць.
Найбільші досягнення в 1848-1849 рр. український національний рух мав на ниві культури
та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію "Галицько-руська
матиця", яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови.
При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено
навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як
обов’язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори
українських письменників.

Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова

з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна
партія. Через дев’ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на
чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-
демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким.
Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана
Бачинського "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена") вперше в історії українського
суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності
України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій,
хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети.
Отже, за соціально-економічним розвитком українські землі Східної Галичини, Буковини і
Закарпаття були найвідсталішою окраїною Австро-Угорської імперії. На відміну від
Наддніпрянської України тут значно повільніше розвивалася промисловість, переважали в
основному дрібні, напівкустарні підприємства, зорієнтовані на добування та первинну
переробку сировини.
В занедбаному стані перебувало й сільське господарство. Західноукраїнські селяни
страждали від малоземелля і безземелля, масового безробіття. Тому в кінці XIX ст. вони
тисячами емігрують до США, Канади, Аргентини, Бразилії та ін. країн. Проте національне
гноблення на українських землях Австро-Угорщини здійснювалося не в такій грубій
формі, як у Росії.
XIX ст. стало періодом справжнього національно-культурного відродження, зросла
національна відомість українців. Національно-визвольний рух пройшов шлях від
культурно-просвітницького до політичного стану, висунувши гасло політичної
самостійності України. Східна Галичина була центром громадсько-політичної активності,
П’ємонтом національного відродження, як відзначав М. Грушевський.

4. Культура України у ХІХ ст.

У той час на українських землях почали діяти перші університети - у Харкові (1805 р.) та
Києві (1834 р.), ліцеї - в Одесі та Ніжині, гімназії - у Полтаві, Харкові, Одесі та інших
містах, що значно розширило можливості здобути середню та вищу освіту для дітей
привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури
в Україні.

З формуванням капіталістичних відносин, і насамперед з розвитком промисловості,

торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі
більше ставало навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з Попередніми правилами народної освіти в 1803 р. упроваджувалися чотири

типи шкіл:
 парафіяльні,

 повітові,
 губернські (гімназії),
 університети.
У сільських парафіяльних школах навчання тривало 4-6 місяців, у міських - до одного
року.

Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, основ релігії, виконувати елементарні
арифметичні дії. У гімназіях навчалися переважно діти дворян і чиновників, навчання
тривало сім років. Крім державних в окремих селах України діяли й дяківські школи, що
утримувались на кошти батьків. Дяки навчали дітей переважно українською мовою:
читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували й приватні пансіонати (майже в кожній губернії), що працювали за програмою

середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту й виховувалися в
інститутах шляхетних дівчат, що були засновані у Харкові (1812 р.), Полтаві (1817 р.),
Одесі (1839 р.), Керчі (1836 р.) та Києві (1838 р.).
Проміжною ланкою між гімназіями й університетами стали ліцеї, яких в Україні відкрили
три: в Одесі (1817 р.), Кременці (1819 р.) та Ніжині (1832 р.).
У першій половині XIX ст. в Україні вийшли друком важливі праці з різних галузей
знань. У 40-х роках у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору стародавніх
актів. У Комісії збирались, вивчались і друкувались документи про історичне минуле
України. Тут працював Т. Шевченко.
   
Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали
право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і
вивченням. Так, у 20-30-х роках XIX ст. у Львівському університеті виконувались
дослідження в царині краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу
в Галичині граматику українською мовою.
Тоді ж у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови та літератури.
Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори
основоположників нової української літератури. Зачинателем її став І. Котляревський
(1769-1838). На новий щабель піднесли українське красне письменство також твори Г.
Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо Т.
Шевченка. З появою Т. Шевченка - виданням у 1840 р. "Кобзаря" і згодом "Гайдамаків" -
українське відродження стало безсумнівним, а література й мова не потребували інших
доказів свого права на існування.
Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався в загальному руслі з
європейським мистецтвом. Панівним у цей час був класицизм, але паралельно з ним чи в
його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього. У
середині XIX ст. П. Федотов і Т. Шевченко заклали основу критичного реалістичного
мистецтва. Пензлю та олівцю Т. Шевченка належать понад 130 портретів, серії малюнків, а
також численні зарисовки з життя казахського народу, серед якого Т. Шевченко жив під час
заслання.
У скульптурі й архітектурі цього періоду переважав класицизм, який прийшов на зміну
бароко. Один з найвищих мистецьких досягнень того часу - пам'ятник Ришельє в Одесі,
автором якого є І. Мартос (1754-1835), виходець з України. До видатних пам'яток
монументальної скульптури належать будівля Київського університету (1842 р.) за
проектом відомого академіка архітектури В. Беретті, Оперний театр у Львові (1837-1838
рр.) - архітекторів А. Пихаля і Я. Зальцмана. Засновник Харківського університету В.
Каразін побудував поблизу Харкова першу в Україні метеорологічну станцію.
У сфері музичного й театрального мистецтва подіями на Східній Га-личині стали твори
композитора-професіонала М. Вербицького - автора симфоній та музичних творів на слова
Ю. Федьковича. Великий внесок у розвиток музики зробив С. Гулак-Артемовський.
Заслужену славу на початку XIX ст. здобув аматорський театр у селі Кибінці на
Полтавщині, керівником та режисером якого був батько письменника М. Гоголя В. Гоголь-
Яновський.
Відомий український актор К. Соленик виступав на сцені професіонального театру,
керівником і режисером якого був Г. Квітка-Основ’яненко. У першій половині XIX ст. в
Україні почали організовуватись пейзажні парки: в Умані - "Софіївка", в околицях Білої
Церкви, у долині річки Рось - "Олександрія", у Львові - Стрийський.

Розкрийте зміст термінів та категорій:

Військові поселення. Промисловий переворот. Національне відродження.
Декабристи. Масонство. Кирило-Мефодіївське братство. «Руська трійця».
Земства. Хлопомани. Громади. Братство тарасівців. «Просвіта». Москвофіли.
Народовці.
Військові поселення – особлива система організації війська в Росії, яка поєднувала
військову службу з сільськогосподарською працею. Існувала у 1817–1857 роках. Протягом
1817-1825 рр. в імперії налічувалося понад 160 полків (375 тис). поселенцями ставали
солдати, що прослужили у війську не менше шести років, та примусово переведені до
цього стану селяни. Їхнє становище було безправним. Дітей поселенців з семи років
зараховували до шкіл кантоністів (військовозобов’язаних). Підневільне життя спричинило
ряд повстань (1817. 1819, 1829, 1831 рр.). У 1857 військові поселення були ліквідовані як
такі, що не виправдали сподівань, а поселенці переведені до стану державних селян
Промисловий переворот – перехід від ручного, ремісничомануфактурного до великого
машинного фабрично-заводського виробництва, який обумовив підвищення
продуктивності праці і збільшення значення у суспільному житті буржуазії та
пролетаріату.
Українське національне відродження – соціальний та політичний рух на території
Російської та Австро-Угорської імперій, що виступав за національно-культурне
відродження й становлення української нації.
Декабристи – офіцери російської армії які за допомогою збройної сили планували
встановити у Росії конституційний лад піднявши повстання у Санкт-Петербурзі 14 грудня
1825 р. Згодом наприкінці грудня і на початку січня 1826 р. підняли повстання
Чернігівського полку.
Масонство – суспільний морально-етичний рух у вигляді закритої організації, який
сповідує ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту. Основні принципи руху – свобода,
рівніть, братерство. В Україні масонство поширюється в кін. ХVIII ст. Центром руху став
Київ.
Кирило-Мефодіївське товариство (братство) – українська таємна політична організація,
що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві. Його засновниками були, як
прийнято вважати, чиновник канцелярії генералгубернатора Микола Гулак, ад’юнкт
Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь
Білозерський. До товариства також приєдналися поет Тарас Шевченко, вчителі
Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков та ін.. Організація була названа іменами відомих
слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став
перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Програмний документ Кирило-
мефодіївців «Книги буття українського народу», «Статут Слов’янського братства св.
Кирила і Мефодія», автором якого (як і «Книг буття») був Микола Костомаров, та у
«Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського
національного відродження і панславізму.
«Руська трійця» (1834-1843 рр.) – галицьке літературне угрупування, очолюване
Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, що з кінця 1820-х
років розпочало на західних українських землях національно-культурне відродження. У
1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в
якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували
іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте
цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.
Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» 1837
р.), де, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову
українську літературу. «Русалку Дністровою» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із
1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе,
решту було конфісковано. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після
смерті М. Шашкевича.
Земства – органи місцевого самоврядування, створені в губерніях Росії внаслідок земської
реформи 1864 р. В Україні З. були введені в шести південних та Лівобережних губерніях.
В Правобережжі земства були створені в 1911 р. З. складалось із губернських та повітових
земських зборів та їх виконавчих органів - губернських та повітових земських управ.
Функції земських установ обмежувалися місцевими господарськими та деякими
культурними питаннями.
Хлопомани  — польський термін на означення прихильників селянства; згодом цю
презирливу назву перебрали самі адепти «любові до простого українського народу». Цей
рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу народився спочатку серед
студентів Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин.
Усвідомивши собі, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», вони
покинули польські студентські організації і заснували українську громаду.
Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української
інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і
першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П.
Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із
активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади»
в Харкові, Одесі [1], Полтаві, Чернігові, інших містах України [2]. Оскільки громадівський
рух був першою загальноукраїнською течією "Громади" виникають і на землях Галичини
та Буковини у Тернополі (з 1863), Стрию, Самборі, Дрогобичі, Чернівцях, Львові, пізніше
Іван Пулюй засновує у 1865 році "Громаду" у Відні яка згодом стає товариством "Січ" і діє
до 1947 року. Зокрема, українофільний рух виразився в створенні та діяльності «Громад».
Братство тарасівців – українська таємна організація. Створена влітку 1891 р. біля могили
Т.Шевченка у Каневі. Засновниками товариства була група українських студентів –
Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський, В.Боровик та ін.
Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським
течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, – з
одного боку, і москвофільській – з другого.
Москвофільство – суспільно-політична течія в Галичині, на Буковині та Закарпатті у ІІ-й
половині ХІХ – на поч. ХХ ст., що ставила метою приєднання Західної України до царської
Росії. Грунтувалася на концепції слов’янофільства, викликаної бажанням українців
вирватись з-під влади Австро-Угорщини. М. пропагандували «єдину, неділиму російську
народність», стверджували про етнічну тотожність росіян, українців та галицьких русинів,
заперечували існування окремої української нації, а, отже, в перспективі – незалежної
української держави.
Народовці − діячі культурницького, згодом політичного руху, що виник на початку 1860-х
років серед української інтелігенції Галичини на противагу рухові москвофілів. Народовці
пропагували традиції національного відродження, українську мову й народну школу. Ними
засновано перший український професійний театр у Львові (1867 р.), культурно-освітню
організацію «Руська освіта» (1861 р.), «Просвіту» (1868 р.), Літературне товариство ім. Т.
Г. Шевченка (1873 р.). Видавали журнали та газети. У 70-х роках у народовському русі
виділилася радикальна течія: І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін. У 1885 р.
народовці заснували свою політичну організацію − Народну Раду. У 90-х з руху
народовців постали 4 політичні партії: Руська Радикальна партія (1890 р.), Українська
соціалдемократична партія (1899 р.), Національно-демократична партія (1899 р.) та
Християнська партія (після 1896 р.). З кінця 60-х років народовський рух розвивався на
Буковині. Тут його лідерами були Г. і С. Воробкевичі, Е. Пігуляк, О. Федькович, І.
Тимінський та ін. У 1900 р. він розпався на Національно-демократичну і Соціал-
демократичну партії.

Прокоментуйте особи:
П. Пестель. С. Муравйов-Апостол. М. Костомаров. П. Куліш. Т. Шевченко.
Л. Кобилиця. П. Гулак-Артемовський. В. Антонович. М. Драгоманов. І. Липа.
Я. Головацький. К. Климкович. І. Франко. М. Павлик. Г. Галаган. Л. Українка.
М. Вербицький. П. Чубинський.
Павло́ Іванович Пе́стель (1793, Москва, Російська імперія — 1826, Санкт-
Петербург, Російська імперія) — російський та український дворянський революціонер
саксонського походження, лідер декабристів в Україні, полковник. Ідеолог
декабристського руху, автор програми Південного товариства (1821 рік), що мала
назву «Русская Правда», прихильник повалення царату, скасування кріпацтва і
встановлення республіканського ладу. Одночасно з цим не визнавав права неросійських
народів на національне самовизначення і був противником перебудови Російської
імперії на федерацію. До незалежності України ставився негативно. Страчений у
справі декабристів. 1816 року у Петербурзі виникла офіцерська таємна організація «Союз
порятунку» (з 1818 року «Союз благоденства»), яку очолював П. Пестель.
Сергій Іванович Муравйов-Апостол (нар. 1796, Санкт-Петербург, Російська імперія —
страчений 25 липня 1826, Санкт-Петербург, Російська імперія) — один з лідерів
повстання декабристів. Підполковник Чернігівського полку. Керівник повстання
Чернігівського полку. Син Муравйова-Апостола Івана Матвійовича, брат Муравйова-
Апостола Матвія Івановича та Іполита Івановича Муравйова-Апостола. Нащадок (по лінії
матері батька) Данила Петровича Апостола, українського гетьмана (1727—1734 роки).
Мико́ла Іва́нович Костома́ров (4 (16) травня 1817, с. Юрасівка, Острогозький
повіт, Воронезька губернія — 7 (19) квітня 1885, Петербург) — видатний український[8]
[9][10][11][12] та російський[13][14][15] історик, етнограф, прозаїк, поет-
романтик, мислитель, громадський діяч, етнопсихолог[16][17][18].
Член-редактор Петербурзької археологічної комісії (1860—1885), член Історичного
товариства імені Нестора-Літописця, член Московського археологічного товариства, член-
кореспондент Петербурзької АН (1876).
Був співзасновником та активним учасником слов'янофільсько-українського київського
об'єднання «Кирило-Мефодіївське братство». У 1847 році за участь в українофільському
братстві Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів
решту свого життя.
Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819 Вороніж, Глухівський
повіт, Чернігівська губернія, — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині
село Оленівка, Борзнянського району Чернігівської області) —
український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редакт
ор, видавець, філософ історії. Активно сприяв розвиткові української літературної мови,
науки, філософії, історії.
Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного
українського правопису та мовлення.
Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві[2], «одним
із корифеїв нашої літератури»[3]. Відомий найбільше як перекладач Біблії та як автор
першого українського історичного роману «Чорна рада». Писав українською та
російською мовами.
Член Сербської академії наук та мистецтв (від 1892).
Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814,
с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська
область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) —
український письменник, класик української
літератури, мислитель, художник. Національний герой і символ України.
Братчик Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії
мистецтв (1860).
Лук'я́н Кобили́ця (нім. Lucian Kobylytzia; 1812 — 24 жовтня 1851) — громадський і
політичний діяч, керівник селянського руху на теренах австрійської частини
Буковини у 1840-х років
Семе́н Степа́нович Гула́к-Артемо́вський (4 (16) лютого 1813, Городище — 5 (17)
квітня 1873, Москва) — український композитор, співак, баритон (бас-
баритон), драматичний артист, драматург, небіж письменника П. П. Гулака-
Артемовського, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето опери «Запорожець за
Дунаєм».
Антоно́вич Володи́мир Боніфа́тійович (18 [30] січня 1834, Махнівка Махнівського
повіту Київської губернії — 8 [21] березня 1908, Київ) —
український історик, археолог, етнограф, археограф; статський радник, доктор
наук, професор Київського університету (з 1878), член-кореспондент Російської
АН (з 1901); співорганізатор Київської Громади, член Київського товариства
старожитностей і мистецтв.
Михайло Петрович Драгома́нов[2] використовував
псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило
Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П.  Петрик, Чудак, М.  Т—ов та
ін.; 6 (18) вересня 1841[3], м. Гадяч, Полтавщина — 20 червня (2 липня) 1895[4],
м. Софія) —
український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, гром
адський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських
громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–
1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював
осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії
(1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла
Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії
Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.
Визначний ідеолог українців-автономістів
Ли́па Іва́н Левкович (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик, 24
лютого 1865, Керч — 13 листопада 1923, Винники) — український громадський
і політичний діяч, письменник, за фахом лікар. Співзасновник таємного
товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української
партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919). Борець за
незалежність України у ХХ сторіччі. Батько Юрія Липи.
Я́ків Фе́дорович Голова́цький (літ. псевд. і крипт.: Гаврило Русин; 17 жовтня 1814,
с. Чепелі, нині Бродівський район — 13 травня 1888, Вільно) —
український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, гро
мадський діяч. Співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка
Дністровая». Вуйко Миколи Антоневича[2]. Брат Івана Головацького. Лауреат Уваровської
премії.
Ксенофо́нт Григо́рович Климко́вич (псевд. і крипт. Іван Хмара, 17
січня 1835, Хотимир — 19 жовтня 1881, Львів) — український письменник, поет,
перекладач, журналіст і співробітник галицьких видань 60-х років XIX ст.
Іва́н Я́кович Фра́нко́ (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі — 28 травня 1916, Львів, Австро-
Угорщина) — видатний український поет, прозаїк, драматург, літературний
критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч. Доктор
філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний
доктор Харківського університету (1906)[7][8]. Член Всеукраїнського Товариства
«Просвіта».
Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював
як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик
і публіцист, багатогранний науковець — літературо-, мово-, перекладо- й
мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ.
Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою,
російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч
творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і
брошурами було понад 220 видань, у тому числі понад 60 збірок його оригінальних і
перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських
письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.
Миха́йло Іва́нович Павли́к (17 вересня 1853, Монастирське — 26
січня 1915, Львів) — український письменник, публіцист, громадський і політичний діяч.
Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Разом з Іваном Франком у 1890 р.
створили Русько-українську радикальну партію (РУРП)
Григо́рій Па́влович Ґалаґа́н (15 [27] серпня 1819, село Сокиринці, Прилуцький
повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 25 вересня [7 жовтня] 1888, там
само) — громадський діяч, українофіл, меценат, великий поміщик на Полтавщині і
Чернігівщині, представник відомого старшинсько-дворянського роду Ґалаґанів.
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25)
лютого 1871, Звягель, нині Новоград-Волинський[5] — 19 липня (1
серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладачка, культурна діячка.
Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». В сучасній українській традиції входить
до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України[6].
Писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. Також працювала в
ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну
участь в українському національному та жіночому русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і
мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903),
драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903—1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова
пісня» (1911) та ін.
Донька Олени Пчілки та Петра Антоновича Косача, племінниця Михайла Драгоманова,
молодша сестра Михайла Косача та старша —
для Ольги, Оксани, Миколи та Ізидори Косачів.
Миха́йло Миха́йлович Верби́цький (4 березня 1815, с. Явірник Руський, Сяноцький
округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська
імперія (нині ґміна Бірча, Перемишльський повіт, Підкарпатське воєводство, Польща) — 7
грудня 1870, с. Млини, ґміна Радимно, Перемиський повіт, Підкарпатське
воєводство) — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадс
ький діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».
Павло́ Плато́нович Чуби́нський (15 (27) січня 1839, хутір Чубинський, (нині в межах
м. Бориспіль, Київська область — 14 (26)
січня 1884[1], Київ) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч,
автор Гімну України.
1805 − відкриття Харківського університету.
1812, червень − початок агресії Наполеона проти Росії.
1812-1835 − антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У.
Кармалюка.
1818-1821 − діяльність таємної організації «Союз благоденства», «побічні управи»
якого діяли в Кишиневі, Тульчині, Полтаві тощо.
1820 − заснування в Ніжині Гімназії вищих наук.
1821 − утворення в Тульчині таємного «Південного товариства».
1825, грудень − повстання декабристів у Петербурзі.
1825, грудень − 1826, січень − повстання Чернігівського полку в Україні.
1827-1830 − діяльність таємного демократичного гуртка у Ніжинській гімназії
вищих наук.
1830-1831 − Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.
1833-1837 − діяльність напівлегального демократично просвітительського та
літературного угруповання «Руська трійця».
1834 − заснування університету в Києві.
1840 − видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка.
1843-1844 − селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.
1846-1847 − діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
1847-1848 − запровадження в Правобережній Україні «Інвентарних правил».
1848, травень − утворення у Львові першої української політичної організації −
Головної Руської Ради.
1848 − ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.
1853-1856 − Кримська війна.
1855 − розгортання масового антикріпосницького руху «Київської козаччини».

1856 − «Похід у Таврію за волею» − масове самовільне переселення селян

Катеринославщини та Херсонщини.
 1861, лютий − царський маніфест про скасування кріпосного права в Росії.
1861-1862 − видання в Петербурзі українського журналу «Основа».
1863 − циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження видання книг
та заборону викладання в школах українською мовою.
1863 − написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» - тексту до
сучасного гімну України.
1864 − земська, судова та шкільна реформи у Росії.
1865 − заснування в Одесі Новоросійського університету.
1865 − відкриття першої в Україні залізниці Одесса-Балта.
1867 − перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську.
1868 − створення у Львові першого осередку товариства «Просвіта».
1874 − масове «ходіння в народ».
1875 − відкриття університету в Чернівцях.
1876 − затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та ввезення з-за
кордону літератури українською мовою.
1876-1879 − діяльність народницької організації «Земля і воля».
1877 − «Чигиринська змова».
1880-1881 − діяльність «Південноросійського робітничого союзу» народників у
Києві.
1882 − створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної
трупи.
1890 − утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) – першої
української політичної партії.
1892 − виникнення таємного товариства «Братство тарасівців».
1897 − організація київського та катеринославського «Союзів боротьби за
визволення робітничого класу».
1897 − перший загальний перепис населення Росії.

1897 − на Харківському паровозобудівному заводі завершено будівництво першого

паровоза.