Тема уроку:

Суспільно-політичне життя на
українських землях у складі
російської імперії на початку ХХ
ст.
• План:
• 1. Проблеми консолідації української нації
• 2. Створення українських політичних партій
• 3. Створення і діяльність російських,
польських і єврейських політичних
організацій
• У другій половині ХІХ ст. після ліквідації
феодально-кріпосницьких відносин на всій
території України значно посилився і
прискорився процес становлення та
консолідації української нації на етнічній
основі.
• Консолідація української нації – усвідомлення
великою спільністю людей необхідності
створення власної національної держави на
основі єдності території проживання,
формування та поширення єдиної
літературної мови, культури, зміцнення
економічних зв’язків, що відбуваються під
впливом модернізації
• Він значно прискорився внаслідок революції
1848-1849 рр. на західноукраїнських землях
та реформ 1860-1870 рр. на решті території
України. У середині ХІХ ст. об’єктивно
сформовано на базі давніх великих історико-
географічних регіонів Наддніпрянська
Україна становила ту компактну
територіальну цілісність, яка стала
першоосновою нації. Як свій історичний,
політичний і культурний центр цю територію
розглядало й відокремлене від неї
державним кордоном українське населення
Західної України
• Основні чинники формування української нації у
другій половині ХІХ ст.:
• - наявність території споконвічного проживання українців
та історичного центру – Наддніпрянської України
• - формування капіталістичної промисловості –
основи економічного життя української нації
• - зростання чисельності населення України на всій
території
• - зростання впливу української інтелігенції у
становлення української нації
• - формування української загальнонаціональної
літературної мови, популяризація історії, усної
творчості та звичаїв
• - зростання національної самосвідомості
• - поширення ідеї соборності України
• Перешкоди на шляху до формування
української нації:
• - відсутність власної держави
• - поділ території України між двома
державами – російською та Австро-Угорською
імперіями
• - економічне, соціальне й національне
гноблення українського народу з боку цих
держав
• - антиукраїнська культурно-освітня
політика з боку російського та австрійського
урядів.
• - національна ідея ще не охопила всі верстви
українського населення
• Проте на рубежі ХІХ-ХХ ст. тісного взаємозв’язку між
процесами розвитку економіки, культури й мови та
консолідації нації не склалося. Політика правлячих
кіл обох імперій об’єктивно призводила до
денаціоналізації українського населення.
Перешкодою в розвитку національної свідомості був і
недостатній рівень освіченості населення.
• Нарешті сама наявність російсько-австро-угорського
кордону ускладнювала економічні, суспільно-
політичні та культурні зв’язки між західними і
східноукраїнськими землями. Це створювало
значний негативний вплив на процес становлення й
консолідації української модерної нації, який би бути
завершений лише за умови возз’єднання українських
земель у єдиній державі
• Національне відродження очолили
національно свідома інтелігенція та
студентська молодь за підтримки
нечисленних українських підприємців-
меценатів. Вони розвинули національну
ідею самобутності та окремішності
українського народу, соборності (цілісності)
усіх політичних партій, яку пропагували
через мережу гуртків (згодом – політичних
партій), друковані видання, агітаційні
промови тощо. Наприкінці ХІХ ст. інтелігенція
становила більшість в українських
політичних партій.
• Існував суттєвий розрив між суспільно-
культурним розвитком Західної і
Наддніпрянською Україною. Якщо в Галичині
українська інтелігенція та її політичні партії
зуміли мобілізувати суспільство на культурне
будівництво модерної України, то у Східній
Україні цього добитися практично цілковито
не вдалося через заборони і поліційні
переслідування інакодумців в росії.
• Перебування у складі імперій спотворило соціальну
структуру України. Корінне населення було мало
представлено в торгівлі, промисловому виробництві,
фінансах. Серед промислових робітників в Україні
переважали росіяни. Великі міста залишалися
неукраїнськими, на відміну від села, де жило
українське населення. Між містом і селом існував
глибокий соціальний і культурний розкол. До того ж
місто було більш модернізованим, ніж село.
Корінне населення (переважно сільське) за рівнем
освіченості стояло нижче від представників
національних меншин (переважно міських жителів).
Це гальмувало процес становлення української
нації, адже для пробудження почуття незалежності
до нації потрібний певний вплив освіченості
• Перебування у складі імперій затримувало
формування нової національної еліти, адже
освічені українці мусили вибирати між своєю
Батьківщино та імперією. Досить поширеним
явищем серед українців, особливо вихідців із
дворянського середовища, було поєднання
відданості імперії з любов’ю до України.
Щоправда, любов ця часто обмежувалася
милування чарівною природою краю, його м’яким
кліматом і обдарованим народом. Україна
сприймалася як частина імперії (Малоросія), а не
як колишня держава, яка має перспективу
відродження. Такий стан людини називається
подвійною (інколи малоросійською)
лояльністю
• На початку ХХ ст. між росією та Австро-
Угорщиною точилася боротьба за гегемонію у
слов’янському світі. У зв’язку з цим
загострилася напруженість навколо
української проблеми. Західноукраїнські
політики сподівалися на об’єднання
українських земель і покладали надії на
сприяння Габсбургів
• Але на Наддніпрянщині більшість діячів
політичного руху схильна була покладатися на
росію. Вони сподівалися з часом домогтися
від влади врахування вимог українців
• На початку ХХ ст. разом із загальною
політизацією суспільства через загострення
економічної кризи посилився український
визвольний рух. Інтелігенція розгорнула
масову кампанію щодо скасування
Валуєвського циркуляру й Емського указу,
якими українців було позбавлено права на
власний культурний розвиток. Наприкінці ХІХ
ст. у Києві з ініціативи В. Антоновича й О.
Кониського було створено Загальну
українську безпартійну організацію
(ЗУБО). Вона спрямовували зусилля на
пропаганду серед громадськості ідей
українського національного відродження
• Оскільки заборони царського уряду в царині
української культури залишалися, то, хотіли
того чи ні керівники ЗУБО, її діяльність
політизувалася. Яскравим прикладом
перетворення культурної акції на політичну
демонстрацію стали урочистості з приводу
відкриття в Полтаві пам’ятнику Івану
Котляревському. Обурені забороною
губернатора проголошувати вітальні промови
українською мовою, українські діячі
демонстративно залишили зал міського
театру, що викликало величезний резонанс у
країні. ЗУБО створила видавництво «Вік»,
книгарню, влаштовувала шевченківські свята
• Однією з найяскравіших подій громадського
життя українців стало відкриття пам’ятника І.
Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 р.
Ця подія перетворилася на всеукраїнську
національну маніфестацію, оскільки до
Полтави з’їхалися не тільки національно
свідомі українці з російської імперії, а й
делегати з Галичини та Буковини
• Відкриття пам’ятника І. Котляревському
стало політичною подією, яка засвідчила
згуртованість і відданість української
інтелігенції українському руху
• Відкриття пам’ятника І. Котляревському в
Полтаві. 1903 р.
• В українському напрямі у Наддніпрянщині на
основі громадівських рухів, що розвивалися
раніше, почали формуватися нові течії: із
громадівського руху – ліберально-
демократична, зі студентського –
соціалістична і націоналістична течії.
• У 1900 р. радикально налаштована
українофільська студентська молодь на
зборах студентських громад у Харкові
створила Революційну українську партію
(РУП) на чолі з Д. Антоновичем, сином В.
Антоновича. Діяльністю РУП керували
центральний комітет у Києві та закордонний
комітет у Львові. Партія нелегально
видавала газети «Гасло», «Праця», «Добра
новина», «Селянин», вела агітаційно-
пропагандистську роботу в масах,
переважно серед інтелігенції та селян.
• Д. Антонович
• Програму нової партії доручили скласти адвокату
Миколі Міхновському. Того ж року програмну брошуру
під назвою «Самостійна Україна» було видано в
Західній Україні й нелегально переправлено до
Наддніпрянщини. У цій праці передбачалося
утворення самостійної, незалежної України
• У своїй брошурі «Самостійна Україна» він заявив, що є
«одна-єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від
Сяну аж по Кавказ». Одним із висновків Міхновського
було: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас,
Україна для українців…».
• Однак брошура «Самостійна Україна» не стала
програмою РУП, оскільки самостійницька ідея не
знайшла загальної підтримки. У грудні 1902 р. в Києві
було організовано І з’їзд РУП. Тоді ж відбувся і перший її
розкол: через ідейні протиріччя група Миколи
Міхновського вийшла з партії.
• РУП висувала вимогу національно-
культурної автономії України в межах
російської імперії
• Протягом 1903 р. РУП зміцніла організаційно
та збільшилася кількісно, її осередки
з’явилися в багатьох містах
Наддніпрянщини. Розгортання діяльності
партії занепокоїло владу. У 1903-1904 рр.
більшість керівників РУП було
заарештовано, або вони вимушено
емігрували.
• Микола Міхновський, вийшовши з РУП,
зібрав довкола себе групу націонал-
революціонерів, яка утворила в 1902 р.
Українську народну партію (УНП).
Головною метою УНП було досягнення
незалежності України шляхом розгортання
страйків і збройних повстань. Членами партії
в основному були представники інтелігенції,
студенти, дрібні землевласниками. Однак
УНП не отримала широкої підтримки,
оскільки націоналістичні гасла не знаходили
широкого співчуття та розуміння серед
українського загалу.
• Микола Міхновський
• Майбутню самостійну Україну члени УНП
бачили лише соціалістичною. До складу УНП
входили переважно інтелігенція, причому
заможне, студенти та дрібні землевласники.
Впливу в масах ця партія не мала й існувала
лише як об’єднання однодумців. Практична
діяльність партії зводилася до видання брошур
і часописів. У 1904 р. у складі УНП було
створено бойову групу «Оборона України», яка
намагалася сприяти досягненню цілей партії
збройними методами. Найвідомішими її
акціями були спроби підірвати пам’ятник
російському поету О. Пушкіну в Харкові та
царські монументи у великих містах.
• На межі 1904-1905 рр. частина діячів РУП на
чолі з М. Меленевським та О. Скорописом-
Йолтуховським вийшли з партії та утворили
нову партію – Українську соціал-
демократичну спілку, яка згодом
приєдналася до російської соціал-
демократичної робітничої партії на правах її
автономної секції
• У 1905 р. РУП було перейменовано на Українську
соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП)
• Лідери – В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш
• Вони розглядали здобуття автономії України у
складі російської імперії як перший крок на шляху
до повної самостійності України. Також декларували
громадянські права, права нації на самовизначення,
широке місцеве самоврядування, знищення
класових і станових привілеїв, рівність мов у
школах, судах та урядових організацій, заміну армії
народною міліцією. Так РУП, а потім її спадкоємиця
УСДРП вперше вивели український рух на шлях
політичної боротьби, завершивши остаточно
культурницький етап визвольного руху.
• В. Винниченко
• С. Петлюра
• На початку століття активізували свою діяльність і
представники ліберально-демократичної течії, які в 1904 р.
на базі ЗУБО створили Українську демократичну партію
(УДП). Її лідерами стали О. Лотоцький і Є. Чикаленко
• Наприкінці 1904 р. з УДП вийшла група членів на чолі з
Грінченком, Єфремовим та Левицьким, які заснували
Українську радикальну партію (УРП). Її учасниками
були прихильними до ідей соціалізму, віддавали перевагу
легальним формам боротьби.
• Обидві партії відстоювали ідею встановлення в
російській імперії конституційної монархії і надання
Україні автономії
• Наприкінці 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в
Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У
1907 р. перейменована на Українську трудову партію
• Партія виступала за конституційну монархію, автономію
України в складі росії, за земельну реформу
• О. Лотоцький
• Є. Чикаленко
• Б. Грінченко
• С. Єфремов
• Д. Дорошенко
• Щодо перспектив політичного розвитку
України українські партії розподілялися
на 2 групи:
• - за автономію України в складі росії
• - за незалежність України

• Всі партії крім Української народної партії

(УНП), виступали за автономію України в
складі росії
• УНП виступала за незалежність України
• Водночас на Наддніпрянщині набирала сили
самостійницька течія в українському русі
• В. Липинський був прихильником
суверенної української державності
• Умовою піднесення економічного,
культурного, політичного життя українців є
утворення самостійної України
• Д. Донцов вважається творцем
інтегрального націоналізму. Він обстоював
ідею державної самостійності України,
виправдовував будь-які ідеї, спрямовані на
зміцнення сили нації
• В. Липинський
• Д. Донцов
• У російському напрямі консерватори
виступали за збереження існуючого
суспільно-політичного устрою російської
імперії, а ліберали, критикуючи
самодержавство, - за перетворення росії
шляхом реформ на конституційну монархію.
Російські радикали, що поділяли ідеали
соціалізму й закликали до повалення
самодержавство в росії, діяли в краї досить
активно.
• Діяли також і загальноросійські партії, зокрема
російська соціал-демократична робітнича партія
(РСДРП) та Партія соціалістів-революціонерів.
• У середовищі переважно робітників пропагували
свої ідеї представники російської соціал-
демократичної робітничої партії (РСДРП),
утвореної в 1898 р. Із 1903 р. вони поділялися
на поміркованих меншовиків, які стверджували,
що в росії поки що відсутні передумови для
соціалістичної революції та виступали за
побудову соціалізму шляхом реформ, та
більшовиків, які виступали за здійснення
найближчим часом соціалістичної революції та
встановлення диктатури пролетаріату
• Наприкінці 1901 – на початку 1902 р. в результаті
об’єднання народницьких гуртків і груп утворилася
російська партія соціалістів-революціонерів
(есерів). Орієнтувалася на селян і основою
майбутнього справедливого ладу вважала народну
власність на землю. Вони виступали за повалення
самодержавства шляхом революції, ідею
встановлення диктатури пролетаріату есери
відкидали. Вимоги встановлення республіки,
запровадження загального виборчого права,
демократичних свобод, робітничого законодавства та
соціалізації землі забезпечували есерам досить
значну підтримку в Наддніпрянщині.
• Обидві ці партії підтримували ідею збереження
єдиної російської держави, вважаючи Україну її
невід’ємної частиною.
• На початку ХХ ст. активно діяв, особливо в межах
«смуги осілості», «Бунд» (у перекладі – союз) –
«Загальний єврейський робітничий союз у
Литві, Польщі та росії», створений в 1897 р.
Це була політична партія, яка захищала інтереси
єврейських робітників і вела серед них
соціалістичну пропаганду. У 1898-1903 та 1906-
1912 рр. «Бунд» на правах автономної організації
входив до РСДРП. Після низки єврейських
погромів в російській імперії, найжорстокіші з яких
відбувалися в 1881-1882, 1903-1905 рр., у
єврейському русі швидко поширювалися ідеї
сіонізму, які виступали першочергово за надання
культурно-національної автономії єврейському
населенню.
• У кінці ХІХ ст. виникає сіоністський рух – національний
рух євреїв, метою якого було створення незалежної
єврейської держави
• Одним з провідників та ідеологів сіоністського руху на
українських землях був Володимир (Зеєв)
Жаботинський, який народився в Одесі у 1880 р. В
Одесі Жаботинський працював журналістом, згодом
боровся за відродження івриту в усіх сферах єврейського
життя і брав участь у сіоністських конгресах. Він виступав
із закликом до євреїв підтримати український
національний рух, бо вбачав у ньому союзника
• Між Бундом та сіоністом були розбіжності. Сіоністи
критикувати позицію Бунду з національного питання, а
саме концепцію національно-культурної автономії. Бунд,
своєю чергою, відповідав політичним засудженням
сіонізму як дрібнобуржуазного націоналістичного руху, що
суперечить прагненням пролетаріату
• Володимир (Зеєв) Жаботинський
• На Правобережній Україні розгорнули діяльність
кілька польських політичних партій. За
чисельністю прихильників вирізнялася
Польська партія соціалістична (ППС), яка
проводила агітацію серед молоді, забезпечувала
літературою соціалістичного спрямування міста
краю. Палким бажанням поляків було
відродження незалежності, причому більшість
польських політиків схилялася до ідеї історичної
Польщі, тобто в кордонах до 1772 р., коли
почалися розподіли Польщі
• Польський напрям у цей період активної ролі в
суспільно-політичному житті Наддніпрянської
України не відігравав.