Формування українських політичних партій

Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була

Революційна Українська Партія (РУП), яка сформувалася в січні 1900 р. в Харкові на
основі студентських гуртків. До неї входили: Д. Антонович, Б. Камінський, Л.
Мацієвич та М. Русов. Програму РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у
Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». Основними положеннями
цього документу були: мета партії – створення незалежної української держави; лідер
національного руху – інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення
головної мети – будь-які, включаючи насильницькі; основні лозунги боротьби – «хто
не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»;
ніяких компромісів з помірними українофілами. Незабаром у РУП відбувся розкол –
багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність
висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.

У 1900 р. незалежно від РУП була створена ще одна нелегальна соціалістична

організація – Українська соціалістична партія (УСП). Її лідерами були Б.
Ярошевський та М. Меленевський. Основною метою програми було створення
Демократичної Республіки із суспільною власністю на засоби виробництва.
Українська народна партія (1902 р.) представляла націоналістичний напрямок у
політичному житті України початку ХХ ст. Організаторами УНП виступили М.
Міхновський та О. Макаренко. Партія виступала з позицій цілковитої державної
самостійності України.

До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську

демократичну партію (УДП), яка утворилась у 1904 р. Її лідерами були О. Лотоцький,
Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній
засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив
народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної
форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої
національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би
самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні
потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в
шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні
передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю,
щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.
У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р.
Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). УРП
висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка
повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної
держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних
установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу
соціал-демократичних ідей.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Її

лідером був М. Меленський. Партія в основному базувалася на марксистських ідеях.
Вона прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх
національної приналежності.
У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість її учасників на чолі з М. Поршем, В.
Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної
ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу
партію (УСДРП). Таким чином, партія визнавала марксистську ідеологію; складалася з
інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання,
вона вимагала автономії України. Крім того, УСДРП вела свою діяльність незалежно
від Російської соціал-демократичної робітничої партії.

У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Її

лідерами були А. Лотоцький, Є. Чикаленко та Б. Грінченко. Партія виникла в
результаті злиття Української демократичної партії та Української радикальної
партії. Вона відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в
Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі
Росії.
У 1908 р. була створено Товариство українських поступовців – нелегальна міжпартійна
громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні протягом 1908–
1917 рр. ТУП було створено у Києві з ініціативи членів Української демократично-
радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного
руху в період наростання реакції в Російській імперії. Так її лідерами були: М.
Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко. До Товариства українських поступовців,
крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В.
Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.)
організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та
конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка
обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації – «громади ТУП»
діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Основні напрями
діяльності ТУП були: культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення
видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями
у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи,
поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації
шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві,
церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:
впровадженні парламентаризму; перебудови Російської держави на федеративних
засадах; національно-територіальної автономії України. 3 початку Першої світової
війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина
тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні;
інша – стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.
Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію
щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій
Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з
вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній
Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу.

2.На початку XX ст. український рух в Галичині досяг таких відчутних результатів,
ідо не звертати на нього увагу вже було неможливо. На місці пригнобленої безправної
селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це
цілковито змінило співвідношення сил між поляками та українцями в Галичині. Хоча
польська еліта і надалі зберігала монополію на владу в краї, проте українці своєю
згуртованістю і свідомістю значно перевищували поляків. Така зміна в розстановці
сил була явно не на користь поляків. Маючи за собою такий вагомий аргумент,
українські провідники розгорнули боротьбу за відвоювання нових політичних прав для
українців. Ця боротьба набирала різних форм: передвиборчі кампанії, демонстрації,
сутички з поліцією, судові процеси, парламентська діяльність, закулісні переговори,
вбивства та ін. Політична боротьба поєднувалась із соціальними виступами галицького
селянства і робітництва. Водночас українці продовжували наполегливу працю по
розбудові національного життя: продовжувала розвиватись мережа освітніх,
громадсько-культурних, наукових установ, кооперативів та ін.
На початку XX ст. україно-польські відносини набрали гостро-конфліктного характеру.
Конфронтація розгорталась навколо трьох основних пунктів: селянське питання,
суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчої реформи як до
Віденського парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, провідники українського руху

не забували про головне — розбудову інфраструктури національного життя. Мережа
культурно-освітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю,
сягнувши найдальших закутків. Кооперативний рух був представлений майже 500
кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для продажу
сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським
ощадним товариством "Дністер"(1892), спілкою "Сільський господар"(1898), що мала
густу мережу агрономічних гуртків, та створеним у 1908 р. Крайовим земельним
банком. У 1914 р. товариство "Просвіта" налічувало 77 філій та близько 3 тис.
читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотек. При читальнях діяли аматорські
театральні гуртки, хори, оркестри.

Поряд з традиційними культурно-освітніми і господарськими організаціями виникають

спортивно-пожежні товариства "Сокіл"(1898) і "Січ"(1900), які зайнялись військовою
підготовкою молоді. А в 1911 р. на зразок бойскаутських організацій — "Пласт".
Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і
15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.
Активно діяла під керівництвом М.С.Грушевського Наукове товариство ім. Т.Шевченка,
яке виконувало роль української академії наук.
Боротьба за університет була одним з проявів національної боротьби за Галичину. У
1900 р. в Галичині та на Буковині відбулися багаточисельні віча під гаслами поділу
Галичини на українську і польську частини та прилучення до неї української частини
Буковини, щоб у цей спосіб створити суцільний український край. Студентство
скликало своє чергове віче 14 липня 1900 p., щоб публічно заявити свої вимоги
української самостійності.
Водночас студенти стали на чолі боротьби за український університет. Зрештою 19
листопада 1901 р. депутат Романчук під впливом виступів студентів вніс у Палату
депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові. Далі
справа пішла на розгляд до австрійського парламенту. Час ішов, проте все залишалось
без змін. Тоді студенти українці пішли на рішучий крок: 440 студентів передали
заяву про вихід з університету. Ця акція студентів вивела питання українського
університету на поверхню політичного життя краю. Проте поляки вперто не бажали йти
на поступки. Дійшло до неодноразових сутичок між польськими та українськими
студентами, а також з поліцією. Жертвою цих сутичок у 1910 р. став один з лідерів
українського студентського руху Адам Коцко.
Зрештою у 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет до
1916 р.
На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний
спосіб розв'язання своїх труднощів. Усі виїхати не могли і не бажали, потрібно було
на батьківщині боротись за краще життя. У 1902 р. селяни, розпочали масовий бойкот
жнив у великих маєтках Східної Галичини, вимагаючи підвищення платні і
впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян та
сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та
спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети українських
партій. Завдяки цьому страйк набрав водночас соціального і національного характеру.
Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики
закликали уряд до відновлення порядку. Незважаючи на сотні арештів, страйк
продовжувався. Зрештою поміщики змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги
страйкуючих.
Страйк, крім позитивних зрушень у житті селян, мав неабияке значення для
українського руху: він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної
боротьби.
Маючи за собою могутню народну підтримку, українські провідники з початку XX ст.
розгорнули боротьбу за здобуття нових прав для українського населення.
Під впливом російської революції 1905-1907 pp. Австро-Угорську імперію охопив
могутній рух за введення загального виборчого права. Він набув особливої
інтенсивності в 1906 р. 22 січня австрійський імператор Франц Йосип з цієї справи
прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополит Андрій Шептицький.
Щоб підтримати домагання делегації, Народна Рада на 2 лютого скликала народне віче.
Воно відбулося у Львові за участю близько 50 тис. чоловік.
Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську
реформу, яка забезпечила українцям в імперському парламенті вагоме представництво
(27 депутатів з Галичини і 5 з Буковини). Проте це представництво могло бути значно
більшим, якби не махінації з виборчими округами, зловживання і розправи над
українськими виборцями під час виборів. Протестуючи проти такої несправедливості,
український студент Мирослав Січинський застрелив галицького намісника графа Анжея
Потоцького.
Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на
скасування польської монополії на владу. У цій боротьби використовувались як
парламентські (подання, запити, петиції, переговори, обструкції та ін.), так і
позапарламентські (віча, страйки, демонстрації). У результаті такої цілеспрямованої
діяльності, а також під тиском австрійського уряду, який не бажав загострення
конфлікту в Галичині напередодні конфлікту з Росією, поляки змушені були піти на
поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу
крайового статуту. Ця реформа значила більше, ніж передбачали її доволі скромні
легальні умови (українці мали отримати в сеймі 62 місця, тобто 27%). Вона порушила
монополію поляків на владу в Галичині, і це відкривало для українського руху нові
перспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини.
Однак угоду так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців
розпочалась перша світова війна.
Греко-католицька церква відіграла визначну роль у становленні українського руху на
західноукраїнських землях, будучи його провідником. Проте це надало українському
руху дещо консервативного клерикального забарвлення. На кінець XIX ст., коли
національний рух стає переважно світським, це призвело до зростання антицерковних
настроїв і до загострення відносин між церквою і провідниками українського руху.
Особливо відзначилась антицерковними виступами Радикальна партія. Таке становище
погрожувало відривом широких народних мас, особливо селянства, від провідників
українського руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий
престол Андрія Шептицького. Молодий, 36-річний, митрополит поставив участь греко-
католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання
національним рухом принципів християнської моралі. Замість старої ролі
національного провідника церква з цього часу покликана була виступати у новій
іпостасі — як духовний і моральний авторитет українського суспільства. Нова роль не
відразу знайшла підтримку і розуміння українських провідників. Сама постать
Шептицького, що походив з полонізованого роду, викликала у них підозру. Проте
наполегливість, з якою митрополит проводив свою лінію, і його виступи на захист
українства зрештою дали змогу відновити єдність українського руку і церкви, яка
його освячувала.
Напередодні світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких
інших європейських національних рухів, визріла ідея використання міжнародних
воєнних конфліктів для здобуття політичної самостійності України, тобто ідея
сепаратизму.
У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій
Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по
обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське
громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога
України".
Подібне рішення ухвалив II Всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913
p.). Більш конкретно цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського
інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, який брав участь у роботі з'їзду.
Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є гасло
відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею — політичний сепаратизм".

3.19 липня (1 серпня) 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Вона була логічним
завершенням економічної та політичної кризи, що охопила значну кількість держав
світу. За своїми інтересами держави поділились на два протидіючих блоки: Троїстий
Союз та Антанту. Через своє геополітичне становище Україна неминуче ставала зоною
інтересів ворогуючих сторін. Виробляючи тільки у під російських землях понад 1 млрд
пудів (близько 16 млн т) хліба та маючи величезні людські ресурси, які можна було
використати у воєнних цілях, Україна мала магічну притягальну силу для всіх воюючих
у цьому регіоні сил – від австрійського та німецького урядів до російських
більшовиків. При цьому інтереси власне українського населення взагалі не
враховувались. Як говорив І.Франко: «...на шахівниці політики Європи українці не є
навіть нікчемним пішаком».
Головний гравець на полях цієї війни – Німеччина – напередодні війни поширювала
ідею, що український та інші народи Східної Європи не здатні створювати свої власні
держави, а тому історичною місією німців є поглинення та освоєння цих земель.
Українські землі розглядалась в геополітичних* планах Німеччини як плацдарм для
проникнення на Схід.
Звернімося до джерел
З таємних документів Генерального штабу Німеччини від 1 грудня 1915 р.

«…Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення,

в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати
тільки через посідання багатої України. Якщо ми зуміємо змінити стан України на
незалежну державу і утримати незалежну Україну при житті, то з певністю дамо
смертельний удар Великій Росії. Тому Україну слід вважати серцем Великої Росії. В
оцінці експертів це посідання України робить Росію великою європейською потугою.
Україна, відділена від Росії, створить мур між властиво Росією, Центральними
державами та Балканами, закриваючи доступ до Чорного моря.»
Яке значення надається Наддніпрянській Україні у документі? Чому? Які плани
Німеччини щодо України?
Австро-Угорщина під гаслом возз'єднання «братів-русинів» планувала приєднати до
своїх володінь Волинь і Поділля, котрі перебували у складі Російської імперії.
Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України,
намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили
землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря – українського
народу, який тоді був розмежований між двома державами. Не дивно, що саме
українські землі найбільше постраждали від війни.
Росія, під прикриттям «віковічної мети об’єднання всіх руських земель»,
претендувала на Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину, що входили до
Австро-Угорщини. Протидіючі сторони у своїх стратегічних планах спекулювали
«українським питанням», стверджуючи, що для них важливо поєднати весь український
народ, але неодмінно в межах своєї державності.
Звернімося до джерел

З ноти міністерства закордонних справ до послів Австро-Угорщини у Константинополі

та Берліні від 20.11. 1914 р.
«Головною нашою метою у цій війні є глибоке послаблення Росії, а тому у випадку
перемоги ми розпочали б створення незалежної від Росії Української держави. На наш
погляд, існування такої держави завдало б значної шкоди пануванню Росії на Чорному
морі, або, навіть, цілковито знищило б його…»
У чому полягали реальні цілі Австро-Угорщини щодо українських земель?
З Маніфесту «До населення Галичини»
«Довгі роки страждав руський народ під іноземним ярмом… Нехай не буде більше
поневоленої Русі! Спадщина святого Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів
Данила і Романа хай піднесе прапор єдиної, великої, неділимої Росії! Хай сповниться
Боже Провидіння, що благословило діло збирачів Руської землі. Хай Господь допоможе
своєму царственому помазанику Миколі Олександровичу, Імператору всієї Росії,
завершити діло великого Івана Калити…»
Чому російська влада звертається до галичан з таким документом? Чого вона прагне?
Австро-Угорщина планувала приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля, котрі
перебували у складі Російської імперії.
Окрім того, між ворогуючими державами почалась боротьба за союзників у майбутній
війні. Так, австрійські й російські дипломати почали схиляти Румунію до війни на
їхньому боці, обіцяючи їй українські землі, які вони ще тільки планували відвоювати
один в одного.
Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за
відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох
конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у російській армії та 250-300 тис
в австрійському війську боролися і вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим
було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені
були вбивати один одного.

4. •Вплив Першої світової війни на українську суспільно-політичну думку

Перша світова війна стала таким собі злим жартом долі для українського народу. Не
тому, що наші землі були нічим іншим, як ласим шматочком для великих держав. І
навіть не через те, що загарбницькі плани щодо території України ховалися під
обіцянками незалежності. Ні. Найжахливіше в тій війні було те, що українець мав
воювати з українцем. За чиїсь інтереси, чиюсь вигоду, чиїсь погляди. З початком
Першої світової війни територію сучасної України охопили дві політичні позиції –
прихильники Антанти та прибічник Троїстого союзу. І з одного, і з іншого боку
стояли визначні, для Української держави, постаті: Дмитро Дорошенко, Семен Петлюра,
Кость Левицький, Дмитро Донцов. Як територіально, так і ментально наш народ
поділився на два табори. Але чи могли українці, і так обтяжені постійним розколом,
об'єднатися заради спільної мети? Адже привід був більш ніж вагомим – запобігти
знищенню народу його ж власними руками."Ми повинні виконувати свій обов'язок
громадян Росії", - закликала частина членів УСДРП на чолі з Петлюрою. Незважаючи на
шовінізм, який пропагувала Російська імперія, мешканці Наддніпрянщини вбачали в ній
захист проти німецько-австрійських загарбників. Демонструючи свою довіру й
прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали воєнні зусилля,
закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил.
Київська газета "Рада" писала, що українці мають боронити Російську державу.
Підозрюючи у зв'язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-
Угорщини, уряд не довіряв українцям. Тому під час війни український визвольний рух
знаходився під ще більш прискіпливим наглядом, зазнавши великої кількості репресій
проти його лідерів, громадських і політичних організацій. Це був час жорстоких
заборон: зникають українські виробництва, закриваються "Просвіти", книгодрукування
українською мовою прирівнюється до злочину, а відомі національні діячі засислаються
у віддалені райони країни. З позицій російського патріотизму виступили також
емігранти – москвофіли, які перебрались з початком війни із західноукраїнських
земель до Києва. Створивши "Карпато-руський визвольний комітет" вони через нього
звертались до українців Галичини, закликали до зустрічі російсьої армії хресними
ходами і вітальними дзвонами у церквах. Комітет видав російською мовою брошуру
"Сучасна Галичина". Її роздавали офіцерам царської армії, які відправлялись на
галицький фронт, щоб вони могли відрізнити "мазепинців", тобто українофілів від
москвофілів ( "руських").На Західній Україні ситуація склалася по-іншому. Місцеві
партії вбачали в Першій світовій війні реальний шанс збудувати нову, самостійну
Україну. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що
визволення країни можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого
держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.На
початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з
К. Левицьким з метою згуртувати всі українські партії Галичини в єдину патріотичну
організацію. Маніфестом від 3 серпня 1914 року вона закликала український народ
стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення
України. Саме Головна українська рада стала ініціатором до створення національно-
військової організації галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на
думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії.Крім
українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські
політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у
Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з
соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В.
Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, та ін. Головним завданням Союзу визволення України
було створення національної політичної організації на вільних від російського
гноблення землях.Коли російські війська почали виступати на Львів СВУ переїхало до
Відня, де продовжило діяльність. Полягала вона в веденні пропаганди українських
політичних ідей у центральних державах, опікою над полоненими українцями —
солдатами російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та
створенням так званих "сірожупанної" та "синьожупанної" дивізій, які воювали в
складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом мали брати активну участь у
боротьбі за створення Української держави.У Відні Союз визволення України та
Головна українська рада об'єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за
мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-
під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український
край у складі Австро-Угорщини.Перебуваючи під впливом інших держав, що
Наддніпрянщина, що Західна Україна мали різне бачення свого майбутнього. Ці дві
сторони, два погляди надто відрізнялися один від одного. Перші шукали захисту
української державності в Росії, інші вбачали в цій війні спробу здобути
незалежність Української держави. Без сумніву, наміри і тих, і тих були добрими.
Справа в тому, що засоби їх втілення дуже різнилися. Тому про ніяке об'єднання не
могло бути й мови. На щастя, за довгі-довгі роки, час поділення українських земель
минав. Ми наївно вважали, що таке більше не відбудеться, але помилялися. Історія
підтверджує своє реноме явища, яке має властивість повторюватися. І вже в наш час
наші землі не перебувають в цілісності. Український народ потерпає від виснажливої
війни, брехні та зради. Найголовніше – не повторити помилки минулого. У нас шлях
тільки один, і він – спільний.

5. Після початку Першої світової війни на українських землях, що входили до складу

Австро-Угорщини, вперше з XVIII століття було сформовано військовий підрозділ за
національною ознакою, який був своєрідним початком відродження української
військової традиції.
Передумовою формування УСС стали утворені на початку ХХ століття в Галичині
стрілецькі організації, об’єднані 1913 року в товариство «Січові стрільці». Ще до
початку війни вони проходили численні вишколи та військові курси під керівництвом
старшин запасу австрійської армії Михайла Волошина та Степана Рудницького. Їх
досвід та військовий потенціал повною мірою проявився вже в ході Першої світової
війни.
Коли після інциденту в Сараєво (вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда) Австро-
Угорщина оголосила війну Сербії та Російській імперії, в імперії Габсбургів
розпочалася мобілізація населення. На початку серпня 1914 року у Львові формується
Головна Українська Рада – міжпартійна організація, що об’єднала українських
громадських та політичних діячів. ГУР звернулася до керівництва Австро-Угорщини та
безпосередньо Галичини з петиціями, в яких привертала увагу до українського питання
в контексті загострення європейської політики та війни з Росією.
Поряд з цим організація звернулася до українців із закликом підтримати саме Австро-
Угорщину на противагу Російській імперії, яка проголошувалася «історичним ворогом
України». На заклик Головної Української Ради відгукнулося близько 28 тисяч
добровольців, охочих вступити до лав австро-угорської армії, що було однією з
ключових передумов створення за національною ознакою військового підрозділу з
українців. Але імперська влада не допустила існування настільки масштабного
мононаціонального військового утворення і зрештою до УСС увійшли тільки 2500
вояків. Це були добровольці як із товариства «Січових стрільців», так і з інших
парамілітарних організацій Галичини. Хоча УСС були частиною австро-угорської армії,
проте під час офіційного представлення їх у місті Стрий, січовики склали присягу не
імперії, а українському народу.
На початку війни українське формування мало завдання охороняти й боронити
Карпатські гори, проте пізніше було залучене до боїв у найгарячіших точках фронту.
Найбільшими воєнними перемогами «Січових Стрільців» стали оборона Борецького та
Ужоцького перевалів, битви за гори Маківка і Лисоня.
Хоча австро-угорська армія та УСС, що входили до неї, зазнали поразки в Першій
світовій війні, однак кадровий потенціал січовиків був неоціненний як в контексті
Перших національно-визвольних змагань, так і загалом для визвольної боротьби
українців протягом усього ХХ століття. Військовий досвід в УСС здобували чимало
майбутніх членів УГА та ОУН (наприклад, Євген Коновалець Роман Сушко та інші).
В результаті політичної кон’юнктури, що склалася на українських землях впродовж
останнього століття, історії УСС приділялося недостатньо уваги, адже Легіон, що
складався з українців та воював на боці Австро-Угорщини не міг отримати позитивну
оцінку ні в Російській імперії, ні в Радянському Союзі. Лише після відновлення
незалежності України та початку вільного дослідження військової історії нашого
народу, у вітчизняній історіографії почали відновлюватися забуті факти військової
доблесті українського народу.