1) Причини і рушійні сили Української революції.

Національний рух щільно переплітався з іншими видами суспільного протесту, що неухильно наростали на тлі поглиблення економічної
кризи, розбалансованої промисловості, сільського господарства, торгівлі, посилення бідувань народу і, як результат, зростання його
політичної активності. Зокрема, упродовж перших двох місяців 1917 р. в Україні відбулося 50 страйків, у яких брали участь 40 тис. осіб. У
робітничому середовищі популярними ставали соціально-економічні та політичні вимоги, що їх висували партії соціалістичного
спрямування. Наростали селянські виступи, частішали погроми та підпали поміщицьких маєтків. Антивоєнні й антиурядові настрої дедалі
більше охоплювали інтелігенцію, особливо студентство, яке вдавалося до акцій громадянської непокори. Тогочасна українська еліта
групувалася навколо Товариства українських поступовців. Воно неодноразово вимагало від російської влади надати українським землям
автономію. Подібні погляди поширювали й інші українські організації. Поряд з цим виникали осередки, що відстоювали принцип
самостійної України. Для прикладу, в Катеринославі ще восени 1915 р. утворений ініціативний комітет Українського самостійного союзу.
Однак вплив самостійницьких ідей та відповідних організацій був порівняно обмеженим, а організації нечисленними.Українська
національна революція розпочалася в умовах економічної та політичної кризи у Російській імперії і стала загальноукраїнським явищем. Вона
була зумовлена кількома причинами. По-перше, залежним та пригнобленим становищем українців, асиміляторською політикою щодо них
Російської й Австро-Угорської імперій.

По-друге, незадовільним соціально-економічним становищем населення, особливо селян та робітників, через невирішеність аграрного
питання й соціального захисту робітників. По-третє, піднесенням українського національного руху, його ідеологічним та організаційним
оформленням.

Маніфестація в Києві 19 березня 1917 р.

Головною рушійною силою революції виступило селянство, частка котрого у різних регіонах України становила 80-90 % населення. Від
позиції селян залежала доля будь-якої влади. У суспільних процесах зросла роль робітників, чисельність яких збільшилася в результаті
індустріальної модернізації. Загалом кожна соціальна група могла заявити про свої вимоги у перебігу будівництва нової української
держави. Лідером українського руху залишалась українська інтелігенція. Завдяки її зусиллям на початку XX ст. творилося організаційне та
ідейно-теоретичне підґрунтя Української революції. Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін у Росії,
позначилася на українському русі. 4 (17) березня 1917 р. у Києві була утворена Українська Центральна Рада (УЦР), з діяльності якої почався
новий період у боротьбі за українську державність, означений Українською революцією

УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР)

Ідея створення укр. керівного центру виникла на поч. березня 1917 в середовищі київ. укр. інтелігенції. Впродовж 3—7 березня 1917 в
дискусіях і консультаціях між представниками різних політ., громад., кооп., наук. і культ. осередків (Товариство українських поступовців,
Українське наукове товариство, Укр. технічно-агрономічне т-во, Укр. пед. т-во, укр. соціал-демократи та ін.) було узгоджено рішення про
створення УЦР як представницького органу, що буде об’єднувати "українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії
України з державною українською мовою".

7 березня 1917 були обрані перші керівні структури Ради, її президія та комісії. До складу президії ввійшли: голова — М.Грушевський, його
заступники — О.Крижанівський, Д.Дорошенко, товариші голови — Д.Антонович, писар — С.Веселовський, скарбник — В.Коваль. До
повернення в Київ (14 березня 1917) М.Грушевського на більшості засідань, які відбувалися практично щоденно, головував
Ф.Крижанівський, тоді як Д.Дорошенко 9 березня подав у відставку. На його місце 15 березня 1917 було запрошено В.Науменка, проте
останній помітного сліду в діяльності УЦР не залишив.

9 березня 1917 УЦР ухвалила першу відозву до укр. народу, в якій закликала взяти активну участь у виборах до Всеросійських Установчих
зборів, організовуватися, гуртуватися у політ. і громад. т-ва, домагатись від Тимчасового уряду запровадження укр. мови в шкільних, суд. та
урядових закладах. Відозва засвідчила, що в перші дні існування УЦР ще не мала плану широкої політ. діяльності, її дії були обережними і
поміркованими.

Переломним моментом в історії УЦР стало повернення до Києва з Москви М.Грушевського. 15 березня 1917 він уперше головував на
засіданні Ради. М.Грушевський обґрунтував гол. стратегічне завдання Центр. Ради: досягнення національно-територіальної автономії
України у складі реформованої федеративної, демократ. рос. д-ви, провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її на
загальноукр. представницький громадсько-політ. орган.

Всеукраїнського національного конгресу

19 квітня 1917 року у Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, перший представницький форум українського руху, який
перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію.

Пропонуємо вашій увазі деякі цікаві факти цієї події в історії України.

Всеукраїнський національний конгрес - найважливіша подія початкового етапу Української революції, перший представницький форум
українського руху на теренах України, який перетворив Українську Центральну Раду з київської на загальноукраїнську організацію.

На Конгресі були широко представлені делегати від усіх українських губерній, різних верств населення, багатьох політичних партій (УПСР,
УСДРП, УПСФ, «самостійників», громадських рухів, селянських спілок, студентських громад, товариств, кооперативних організацій).

На зібрання також прибули представники українських громад Петрограда, Москви, Кубані, Бессарабії, Саратова та інших територій поза
межами України.
Загалом зареєструвалося близько 1500 учасників (делегатів з вирішальним і дорадчим голосом, а також гостей). Засідання Всеукраїнського
конгресу проходили у Києві у залі Купецького зібрання (тепер Національна філармонія України, Володимирський узвіз, 2).

Активність делегатів можна схарактеризувати як бурхливу - протягом трьох днів відбулося понад 300 публічних виступів, не рахуючи
величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з'їзду практично з усіх куточків України і з-поза її меж.

Тим не менш, гасла «Україна для українців» та «Самостійна Україна» вважалися небезпечними, «Українська автономія в федеративній
Російській республіці» - найбільш популярними.

Душею форуму став Михайло Грушевський, який відкривав з’їзд. Його було одностайно обрано почесним головою зборів, він постійно
перебував в епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувалися доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до
документів, що ухвалювались.

З’їзд ухвалив такі рішення:

Український національний з’їзд протестує проти претензій на землі непольські, заявлені тимчасовою Польською Державною Радою в
декларації на заклик Тимчасового уряду Російського до з'єднання польського народу з вільною російською державою. Народ український не
потерпить ніяких намагань до захоплення прав на територію України, политу його потом і кров'ю.

Український національний з’їзд, вислухавши заяви і конкретні пропозиції українських делегатів армії і флоту, доручає Центральній Раді ті
конкретні домагання подати Тимчасовому уряду.

Український національний з’їзд ухвалив послати привітання українцям на фронт.

Український національний з’їзд доручає Центральній Раді взяти, якомога скоріше, ініціати ву союзу тих народів Росії, які домагаються, як і
українці, національно-територіальної автономії на демократичних підставах в Федеративній Російській Республіці.

Український національний з’їзд ухвалює доручити Центральній Раді організувати з своїх депутатів і представників національних меншин
комітет для вироблення проекту автономного статуту України. Цей статут має бути запропонований для затвердження конгресові України,
організованому так, щоб він висловлював волю людности всеї території України. Санкція автономного устрою України визнається, згідно з
резолюцією попередніх днів, за Установчими зборами.

2)І Універсал оголошено на другому

Всеукраїнському Військовому З'їзді;
10 липня четверо міністрів Тимчасового уряду (пошт і телеграфів Іраклій Церетелі, закордонних справ Михайло Терещенко, військових та
морських справ Олександр Керенський, шляхів сполучення Микола Некрасов) виїхали до Києва. Основним перемовником з російського
боку був Іраклій Церетелі, а з українського — Володимир Винниченко, Голова утвореного 28 червня Генерального секретаріату УЦР.

Російська делегація не висловлювала заперечень проти фактичного запровадження автономії в Україні, але наполягала на неможливості її
формального проголошення. Саме на цій формулі і зійшлися. Представники Тимчасового уряду погодилися визнати Генеральний
секретаріат Центральної Ради органом «найвищої краєвої влади Временного правительства на Україні». Українська сторона взяла на себе
зобов'язання утриматися від «самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих зборів». Окрім того, до Центральної
Ради вводилися представники національних меншин, чим завершувалося її перетворення із національного органу усіх українців на крайовий
представницький орган усієї України.

универсали

10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР
Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ
український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І
Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

Умови

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України мають здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи , які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний
устрій.

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україні (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна
Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення ухвалити I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її
сущому "). Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська
Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на
користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня
1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою
«Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

II Універсал

Докладніше: Другий Універсал Української Центральної Ради

Текст ІІ Універсалу

3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і
Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом Тимчасового уряду. Зі свого боку,
УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії
України.

Умови

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До
затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями,
поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими
заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того,
збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з
Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У
результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною
автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий
уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під
контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути
зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу,
на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанову все-таки було прийнято. 3
липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого
збігався зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II
Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми,
Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом
Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради представниками інших
національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників
Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

Збройний виступ самостійників

(очолював Микола Міхновський)

(4—5 липня 1917 р.)

Причини збройного виступу самостійників

1. Невдоволеність поступками, на які пішла Центральна Рада.

2. ІІ Універсал продемонстрував, що Центральна Рада виявилася не готовою до рішучих дій та розгортання боротьби за повну незалежність
України.3. Відмова самостійників визнати II Універсал.

4. Прагнення встановити свій контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України.

Самостійники почали готувати збройний виступ українських військових частин, розміщених у Києві, щоб примусити Центральну Раду
проголосити самостійність України, їх готувалися підтримати в Одесі, Чернігові, Кременчуці, інших містах України.

Цей план підтримало близько 5 тис. українських вояків, які об’єдналися у 2-й український полк ім. Павла Полуботка. Самостійники
сподівалися на підтримку Центральної Ради, але були невдоволені її нерішучою політикою щодо захисту інтересів українського народу.

У ніч з 4 на 5 (з 17 на 18) липня 19.17 р. самостійники без погодження з Центральною Радою виступили проти Тимчасового уряду. Вони
захопили у Києві військовий штаб, комендатуру, банк і встановили охорону біля державних установ та важливих об’єктів.

Генеральний секретаріат засудив заколотників і направив проти них віддані Центральній Раді війська. Це викликало серед повстанців
розгубленість, бо вони не хотіли воювати проти Центральної Ради.

Організаторів збройного виступу було заарештовано, їх ув’язнили і довгий час тримали під слідством, значну частину відправили на фронт. У
далекому закутку Румунського фронту опинився М. Міхновський.

Головні причини тимчасової поразки:

• розкол національного руху;

• небажання його керівників-автономістів поглиблювати революційний процес;

• догідництво щодо російського Тимчасового уряду.

В Україні почали відроджуватися чорносотенні організації, що відкрито виступили проти прагнення українського народу до самовизначення.
Стягнуті в Україну військові частини, віддані Тимчасовому уряду, намагалися ізолювати вірні Центральній Раді війська, роззброїти їх.

26 липня 1917 р. український полк ім. Б. Хмельницького, дислокований у Києві, вирушив на фронт. Під час від’їзду з Київського вокзалу
ешелон з богданівцями розстріляли кулеметним вогнем. У ході інциденту 20 богданівців було вбито, багатьох поранено. Виконавці цієї
кривавої розправи — полки донських козаків і кірасирів, що їх напередодні було введено до Києва. Очевидці писали, ідо Обеззброюючи
богданівців за допомогою прикладів і нагайок, вони промовляли: «Ми вам покажемо автономію, хохляцькі морди!».

Реорганізація Центральної Ради і Генерального секретаріату

(після ІІ Універсалу, 15 липня 1917 р.)

3)
7 (20 листопада) 1917 р. ЦР прийняла ІІІ Універсал, де проголошувалося, що віднині Україна є Українською Народною Республікою (УНР) як
автономія в складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». Третій Універсал оголосив широку програму
соціально-економічних перетворень, зокрема скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день,
проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким ЦР мала
передати владу. ІІІ Універсал запроваджував державний контроль над виробництвом, висунув вимоги до союзників і ворогів негайно
розпочати мирні переговори, проголосив право й можливість застосування мов, усім народностям надавалася національно-персональна
автономія.

.В 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно виступає найрадикальніша частина соціал-демократії – більшовики. 25-26 жовтня (7-8
листопада) 1917 року у Петрограді більшовики здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних
Комісарів на чолі з Леніним. ЦР засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. Запеклі бої за
владу точилися в Києві 28-31 жовтня 1917 року між трьома політичними силами: більшовицькими військовими частинами, що становили
6500, військами, які підтримували Тимчасовий уряд (10 тис.) та військовими частинами Української Центральної Ради (18 тис.). У
прийнятій 27 жовтня відозві «До всіх громадян України», ЦР негативно оцінила переворот у Петрограді і наголосила, що влада має
належати усій революційній демократії, а не більшовикам. В умовах запеклої боротьби УЦР взяла під контроль у Києві всі ключові пункти,
в тому числі пошту та телеграф і влада в столиці перейшла до рук Центральної ради. За цих обставин ЦР і Генеральний Секретаріат
активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. 31 жовтня ЦР прийняла рішення щодо поширення її повноважень на
території всіх українських губерній.

Після проголошення ІІІ Універсалу УЦР та її уряд мали велику підтримку серед населення України. Однак уряд проявив нерішучість у
вирішенні основних завдань. Конфіскація земель і передача їх у руки селян здійснювалися повільно, залишалася в недоторканості стара
банківська система, були збережені старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти й навчання. Тому Центральна Рада
поступово втрачає підтримку з боку народних мас. В умовах формування нової державності важливе значення мають відносини з
іноземними державами. Керівники Центральної ради добилися офіційного визнання УНР Антантою. Однак реальної допомоги від цих
держав Україна не отримала. Сподіваючись на поразку більшовиків, лідери УЦР звернулися до крайових урядів Кубані, Дону, Сибіру,
Криму, Молдавії з пропозицією вступити в переговори з метою утворення федерації. Ця позиція була хибною, тому що вела до формування
в майбутньому нового демократичного уряду федеративної Росії.

4
- Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли IЙI Всеукраїнський з'їзд рад (Харків)
прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні,
перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від
буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним
формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для
трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.
Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до
компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

Бій під Крутами тривав близько шести годин, у ньому загинули від 70 до 100 бійців з української сторони. Втрати більшовицьких військ тоді
сягнули 300 людей. Українці затримали росіян на чотири дні, що дало змогу укласти Берестейський мирний договір

За словами Скальського, у середині грудня розпочався наступ більшовицьких військ в Україну, який вони вели в основному через Харків. З
Харкова на Київ більшовики рухались через Полтаву, а залізнична лінія "Київ-Москва", де і є станція Крути, розглядалась більшовиками, як
допоміжна. Там діяли невеликі загони більшовицьких матросів, а основний напрямок був під Полтавою.

Військове керівництво України ухвалило рішення, що основні українські військові сили мають піти також під Полтаву.

"Гайдамацький кіш Слобідської України та інші добровольчі загони вели бої там. А на чернігівський напрямок, на Крути, під Бахмач було
відправлено допоміжні сили. Це були в основному загони, сформовані з юнаків Київської військової школи імені Богдана Хмельницького.
Юнаки – це не молоді хлопці, це слухачі цієї школи. Це люди з військовою освітою, які знайомі зі зброєю, які знають, як стріляти й що таке
військова дисципліна. І фактично весь тягар бою, який стався 29 січня, винесли саме вони", – розповів Скальський.

У цьому загоні юнаків був ще і студентський курінь. Туди записалися добровольці, студенти й випускники, активісти молодіжних організацій,
в тому числі й декілька гімназистів старших класів з різних навчальних закладів Києва. Саме вони потім стали жертвами розстрілу .

5.(1)Четве́ртий Універса́л Украї́нської

Центра́льної ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради (УЦР), що
проголошував незалежність Української Народної Республіки (УНР) від Росії. Прийнятий 9 (22) січня 1918 року в Києві

1918, 22 січня – відбулося проголошення незалежності Української Народної Республіки

Саме цього дня Мала Рада почала розгляд тексту ІV Універсалу. Декілька днів знадобилося членам Ради аби дійти згоди з більшості позицій.
Пізно вночі з 24 на 25 січня 1918 року, після відкритого поіменного голосування, Універсал таки було ухвалено. У голосуванні брали участь 49
присутніх. З них 39 людей підтримали текст документа, решта – були проти або утрималися.

З трьох запропонованих проєктів документа, за основу взяли найкоротший за змістом, розроблений Михайлом Грушевським

(2)Берестейський мир, також Брест-Лито́ вський ми́ рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та
Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством з іншого.

Підписаний 27 січня (9 лютого н. ст.) 1918 року в Бересті (Бресті, Бресті-Литовському). Був результатом одного з етапів переговорів у Бресті-
Литовському (що продовжувалися від 9 грудня 1917 до 3 березня 1918 року) між представниками Центральних Держав, Російської
Федеративної Радянської Республіки та Української Народної Республіки.
6.(1) Законотворча діяльність УЦР взимку-
навесні 1918 р. Конституція УНР.
Попри складні умови, УЦР продовжувала діяльність, спрямовану на збереження незалежності української держави. УНР були прийняті
закони про запровадження власної грошової одиниці: початково карбованців, а згодом гривні та оприлюднені постанови про стабілізацію
роботи банків. 12 лютого 1918 р. ухвалено закон про запровадження григоріанського календаря, яким користувались європейські держави.
За ним, після 15 лютого відразу настало 1 березня. Тоді ж відбувся перехід українських земель на середньоєвропейський час. У березні 1918
р. затверджений Державний герб УНР - тризуб на синьому тлі та жовто-блакитний прапор.

Одним із напрямів діяльності УЦР стала робота над Конституцією України. З цією метою була утворена конституційна комісія на чолі з М.
Грушевським. Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., мала назву «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Вона
проголосила державну незалежність і територіальну цілісність України, демократичні свободи, рівність прав громадян. Законодавча влада
була доручена Всенародним Зборам, виконавча — урядові, тобто Раді Народних Міністрів. Суд мав функціонувати як незалежна гілка влади.
Передбачався новий територіально-адміністративний устрій, із широким місцевим самоврядуванням; закріплено право на національно-
територіальну автономію.

(2)Утворення політичної української нації є результатом здобуття державного суверенітету та незалежності України, проголошених
Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990, Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 та закріплених
Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991

(3)Закон Української Народної Республіки про національно-персональну автономію 1918 – один із правових актів конституційного характеру
в Українській Народній Республіці. Прийнятий в один день з IV Універсалом УЦР – 22(09) січня 1918 (див. Універсали Української Центральної
Ради). Надавав представникам російської, єврейської і польської націй, які проживають в Україні, право на національно-персональну
автономію. Білоруси, чехи, молдовани, німці, татари, греки та болгари, які мешкали в Україні, могли отримати таке право після подання
відповідних колективних заяв до Генерального суду УНР, підписаних не менш як 10 тис. громадян, не обмежених у політ. правах. Протягом 6
місяців суд мав винести рішення та сповістити про нього Генеральний секретаріат Української Центральної Ради (того ж дня IV Універсалом
УЦР був перетворений на Раду народних міністрів Української Народної Республіки). Нації, не зазначені в цьому переліку, за своїм бажанням
могли подавати такі ж заяви, але вже на розгляд Української ЦентральноїРади.

(4)Конститу́ція Украї́нської Наро́ дної Респу́бліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР, прийнятий
Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради.

Проголошувала державну незалежність і територіальну цілісність Української Народної Республіки, рівність прав громадян, демократичні
свободи. Республіка мала бути парламентською зі Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою (без посади президента).
Передбачався земельний адміністративно-територіальний устрій з широким місцевим самоврядуванням у всіх 30 землях. Підтверджувалося
право національних меншин в Україні на національно-персональну автономію, закріплювалося право національних союзів на законодавчу
ініціативу

7.(1)
– Внутрішня політика Скоропадського трималася на засадах: поновлення приватної власності на землю та повернення її в товарний обіг,
створення боєздатної армії, утвердження українського культурно-освітнього простору

Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним
командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою

(2)Прелімінарний українсько-радянський мирний договір 1918 року, також Договір про умови на час ведення мирних переговорів —
прелімінарна мирна угода, підписана 12 липня 1918 року в Києві представниками Російської радянської республіки і Української Держави.
Ця угода стала значним кроком у налагодженні українсько-російських відносин на новому міждержавному рівні. За його умовами бойові
операції по всій лінії фронту повинні бути припинені на весь час ведення мирних переговорів.

Договір визначав умови репатріації громадян обох держав; відновлення залізничного сполучення і повернення Україні рухомого
залізничного складу, перегнаного до Російської радянської республіки; налагодження поштово-телеграфної зв'язку; встановлення
тимчасового товарообміну тощо. В обох державах мали відкритися консульські представництва

8
- Директо́ рія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до
10 листопада 1920 року.
Директорія УНР прийшла на зміну Гетьманату (Українській Державі), який було повалено 14 грудня 1918 року.

Обрання членів Директорії відбулося 13 листопада в Києві таємно. Місцем проведення таємної наради став будинок Міністерства шляхів на
бульварі Шевченка, 34 (тоді - Бібіковський бульвар). Будинок перед тим належав родині Терещенків. В Міністерстві шляхів начальником
департаменту працював майбутній член Директорії Андрій Макаренко. Він мав свій кабінет у будинку міністерства і зрозуміло, що мав
вільний доступ до приміщення.

Директорія проголосила себе тимчасовою верховною владою революційного часу і констатувала, що влада в УНР має належати лише
працюючим класам. «Слідуючим етапом нашої революції, — зазначалося в декларації від 26 грудня 1918, — є творення нових,
справедливих, здорових і відповідних до реального відношення сил у державі, соціальних і політичних форм». Селянам, робітникам і
трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Трудовий конгрес України — тимчасовий законодавчий орган УНР. У зовнішній
політиці Директорія проголошувала цілковитий нейтралітет і бажання мирного співжиття з усіма народами та державами

8 - 15 листопада на стінах київських будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання.
Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква,
роззброїли сотню Державної Варти.

З м.Біла Церква січові стрільці рушили на Київ, але супроти них виступили гетьманські війська. 18 листопада 1918 відбувся бій під
Мотовилівкою, в якому заколотники перемогли. Однак на заваді швидкому захопленню Києва стали німецькі війська, що перебували в
Україні, а чисельність їх була значною. Німецьке командування заявило Директорії, що не допустить входу її військ до столиці.

Слідом за січовими стрільцями проти гетьмана повстали чорноморці в м.Бердичів, запоріжці в Харківській губернії, сірожупанники в
Чернігівській губернії. Фактично більшість наявних збройних сил тодішньої незалежної України підтримала повалення Скоропадського. Його
владу захищали лише Сердюцька дивізія та нечисленні загони з колишніх офіцерів старої російської царської армії, які не приховували своїх
антиукраїнських поглядів. Офіцерські дружини сформувались у Києві та інших губернських центрах України. Також значна частина
гетьманських військ, особливо на півдні України, зразу ж після початку протигетьманського повстання оголосили про приєднання до
Добровольчої армії Денікіна та підняли російський трикольоровий прапор замість українського. Це стосувалось в основному частин
Херсонського та Катеринославського корпусів.

До повстання також почали приєднуватись селяни, які обирали собі отаманів та «батьків» і різні авантюристи, які бачили в цьому шанс
збагатитися. Багато з повсталих селян на чолі зі своїми отаманами, як свідчать багато документальних джерел, притримувалися відверто
більшовицьких поглядів. Володимир Винниченко у своїх спогадах писав, що з більшовиками як всередині України, так і в РСФСР були
домовленості, що вони допоможуть скинути гетьмана, але буцімто не захоплюватимуть України. Сталося не так.

- Спілка з Антантою. Біль* шість провідних діячів УНР не бажала йти на формування єдиного з Антантою антибільшовицького фронту.
Антибільшовицькі настрої багатьох із них, що тільки посилювалися безкомпромісною позицією самих більшовиків, у цьому не відігравали
вирішальної ролі* Навага* то більше важило те, що Антанта була у тісній спідці з Денікіним, який рішуче заперечував існування самостійної
України. Переговори в Одесі з командуванням французьких військ відбувалися мляво і не*давали результатів.

Виявилося, одначе, що Раднарком РСФРР також не визнав незалежної УНР і докладав усіх зусиль, щоб очистити українські губернії від
"буржуазно-націоналістичних" петлюрівських військ. Україна опинилася між молотом і ковадлом.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також
намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди.
Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і
саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од
"більшовицької" Соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і
підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демокра-тичній партії, Винниченко вийшов
з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив Осталенко.
Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували
одноособову владу Петлюри.Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6
березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили
нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам,
фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-
економічних перетворень, Да" лекі від інтересів трудящих.

9.1
Акт Злуки або Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у
соборну Україну, День соборності України. Загальні
дані

Див. також: Відносини між урядами Західної та Наддніпрянської України напередодні Акту Злуки
9 (22) січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною,
незалежною, вільною державою українського народу.

1 грудня 1918 року у Фастові між УНР і ЗУНР був укладений передвступний договір про подальше об'єднання двох республік в єдину
державу. 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславові ратифікувала його і направила делегацію для ведення
переговорів з урядом УНР, а 22 січня 1919 року Директорія УНР видала універсал, що проголосив створення єдиної і незалежної УНР. У той
же день в урочистій обстановці про це було оголошено на Софійській площі Києва.

9.2Трудовий конгрес України (Конгрес трудового народу України; Всеукраїнський трудовий конгрес) — вищий тимчасовий законодавчий
орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР. Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення
форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського. Проходив у Києві 23-28 січня 1919.

10.1Ро́ зпад А́встро-Уго́ рської імпе́рії — значна геополітична подія,

що відбулася в результаті загострення внутрішніх соціальних-економічних та міжетнічних протиріч, наслідком чого стало припинення
існування однієї з наймогутніших імперій Європи. Приводом до дезінтеграційних процесів стали Перша світова війна, поганий врожай та
економічна криза.

17 жовтня 1918 р. Національні збори Угорського королівства розірвали унію з Австрійською імперією і проголосили незалежність країни, 28
жовтня постала Чехословаччина, 29 жовтня — Держава Словенців, Хорватів і Сербів, 1 листопада — на українських етнічних землях Австро-
Угорщини почали перебирати владу представники Української Держави, 11 листопада розпочалася історія Польської Республіки. Також під
час розпаду імперії виникали й інші державні утворення — Гуцульська Республіка, Команчанська Республіка, Лемко-Русинська Республіка,
Республіка Прекмур'я, Угорська Радянська Республіка, Словацька Радянська Республіка, Тарнобжезька республіка, Республіка Фіуме.

Окремі коронні землі повністю, або частково відійшли до вже існуючих, або новостворених держав. Юридично розпад Австро-Угорської
імперії було оформлено Сен-Жерменським мирним договором з Австрією, та Тріанонським договором з Угорщиною

Причини

Імперія Габсбургів, що займала велику територію в Європі, включала близько 20 народів. На початку XX ст. сильно ослабла внаслідок
півсторічних національних суперечок і конфліктів практично у всіх регіонах. У Королівстві Галичини та Володимирії протистояли поляки та
українці, в Трансильванії — румуни та угорці, в Сілезії — чехи та німці, в Закарпатті — угорці й русини-українці, боснійці, серби й хорвати
боролися за незалежність на Балканах

10.2Листопа́довий чин (також Листопа́дова револю́ ція, Листопа́довий переворо́ т, Листопа́довий зрив, Першолистопа́дове повста́ння) —
українське повстання, організоване в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських
січових стрільців у Королівстві Галичини і Володимирії, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української
Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона претендувала. У результаті утворилася держава
площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала польсько-українську війну 1918—1919 років для захоплення
Галичини. У ніч з
31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові
установи у місті (крім залізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось
після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі
цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. — Українській Національній Раді.[12]

10.3 Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Република[2][3], ЗУНР, до 13 листопада
1918 — Украї́нська Держа́ва[4][5]) — назва держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на території Західної України зі
столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-Угорської імперії.

19 жовтня 1918 року оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнічних
землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 року УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий
основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву
«Західноукраїнська Народна Республіка».

ЗУНР охоплювала територію заселену українцями: Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада Польща розпочала польсько-
українську війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 22 січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР
об'єдналася з Українською Народною Республікою та отримала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована
18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Території ЗУНР були анексовані Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою
Республікою. 20 грудня 1919 р. Євген Петрушевич за підтримки Уряду ЗУНР у вигнанні розірвав Акт Злуки з УНР. До 15 березня 1923 року
уряд ЗУНР перебував в еміграції.
11.1 УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918—1919, Польсько-українська війна 1918—1919. В офіц. діловодстві ЗУНР, зокрема
документах і спогадах командирів Галицької армії, використовувалася перша назва. Від 2010-х рр. укр. науковці (Л.Зашкільняк, В.Голубко,
Б.Якимович та ін.) використовують другу назву. В польс. історіографії та мемуаристиці війна означується польсько-українською. Причиною
війни було намагання польс. політ. кіл за підтримки Антанти розширити територіальні межі новоутвореної 2-ї Речі Посполитої за рахунок
західноукр. земель і тим самим заперечити право українців на держ. самовизначення. Війна спричинила інкорпорацію Східної Галичини і Зх.
Волині до 2-ї Речі Посполитої. Боротьба проти іноз. агресії стала яскравим виявом прагнення населення Західноукраїнської Народної
Республіки реалізовувати право на держ. незалежність і соборність України.

Українсько-польс. війна пройшла 4 етапи: перший — збройна боротьба за Львів 1—22 листопада 1918; другий — утворення і стабілізація
фронту у грудні 1918 — січні 1919; третій — боротьба за ініціативу в лютому—квітні 1919; четвертий — відступ Галицької армії (див.
Українська Галицька армія) за Збруч (прит. Дністра) у травні—липні 1919.

Напередодні Першолистопадового повстання (див. Листопадова національно-демократична революція в Галичині 1918) Польський
національний комітет у Парижі (Франція; голова — Р.Дмовський) висловив претензії не тільки на Познанщину і Зх. Білорусь, але й на
"Малопольщу", тобто Сх. Галичину. Створена 28 жовтня Польська ліквідаційна комісія оголосила себе представницьким органом польс. д-ви
на західноукр. землях, а 29 жовтня надіслала нотифікаційні листи до прем’єра Австрії, намісника Галичини та розпорядження до місц.
органів влади. Все це посилило міжнац. напругу і прискорило розв’язання українсько-польс. війни.

Загалом Укр. нац. рада (див. Українська національна рада ЗУНР) майже без перешкод перейняла 1 листопада владу в більшості повітів Сх.
Галичини і частині Буковини. Лише в зх. повітах і містах, де поляки становили велику частку населення, уникнути боротьби не вдалося.
Завдяки перевазі польс. військ. сил було нейтралізовано заворушення українізованих військ. підрозділів у Любліні й Ряшеві (нині м. Жешув;
обидва міста в Польщі) та ліквідовано спроби українців перебрати владу в Ярославі, Любачеві (нині м. Любачув Підкарпатського
воєводства), Новому Санчі (нині м. Нови-Сонч Малопольс. воєводства), Сяноку (нині м. Санок), Томашеві (нині м. Томашув-Любельські
Люблінського воєводства), Грубешові (нині м. Грубешув Люблінського воєводства; усі міста в Польщі), а також Перемишлі. Значно довше
укр. влада протрималася на Лемківщині, де були проголошені республіки — Вислоцька і Фльоринська.

Перший етап війни — листопадові бої у Львові — поділяється на такі періоди:

Початок бойових дій 1—4 листопада 1918 — обопільне нагромадження бойових сил, боротьба за оволодіння стратегічно важливими
об’єктами у Львові та повітових містах, усталення лінії фронту;

5—18 листопада — участь у боях у Львові полку Укр. січових стрільців та загонів добровольців із Винників (нині у складі м. Львів), Комарного
(нині м. Комарно), Щирця. 6 листопада частини УСС було поділено на 3 відтинки, згодом утворилося 5 відтинків, або груп. Кожна з них мала
3—5 підгруп, або міських залог;

18—22 листопада — втрата українцями Львова. Нав’язане поляками перемир’я сприяло передислокації до міста групи "Одсєч" (5,6 тис.
бійців) й оволодінню Львовом. Більшість вітчизн. істориків вважають, що відступ укр. війська не відповідав військово-стратегічному
становищу супротивників у місті та був помилкою командарма Г.Стефаніва і Начальної команди Галицької армії. Водночас польс.
військовики високого рангу трактують укр. відступ 21 листопада як добре організовану і своєчасну операцію, а дії легіоністів — як невдачу.
Критична воєнно-стратегічна ситуація і співвідношення військ. сил не дали можливості українцям утримати Львів. Командування намагалося
зберегти львів. угруповання — ядро Галицької армії, а також уряд і Нац. раду ЗУНР від оточення.

Військ. буд-во ЗУНР проходило у вкрай несприятливих міжнар. умовах, ускладнювалося фінансово-орг. труднощами і демографічними
обмеженнями. До того ж укр. кер-во, сподіваючись (принаймні на першому етапі війни) обійтися створенням військ. формувань на
добровільній основі, виявилося не готовим до затяжної війни. У розпал війни, 13 листопада 1918, держ. секретаріат військ. справ на чолі з
Д.Вітовським (у лютому його змінив В.Курманович) видав розпорядження про створення армії та військово-територіальну організацію ЗУНР,
що була розділена на 3 військ. області (12 військ. округів і 60 повітових команд): Львів (округи Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір);
Станиславів (округи Станиславів, Стрий, Коломия, Чернівці); Тернопіль (округи Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани). Затверджено текст
військ. присяги й оголошено заг. мобілізацію чоловіків-українців віком 18—35-ти років. Представники нац. меншин могли вступати до
війська добровільно. Разом з начальником булави (ген. штабу) і референтами (артилерії, муніції, зв’язку, розвідки, преси, харчів, санітарним,
жандармерії, самохідним, обозним, поповнень) вони склали вищий командно-керівний орган — Начальну команду Галицької армії (НКГА). Її
структура й особовий склад забезпечували кер-во заг. операціями, а на першому етапі — управління бойовими групами, згодом —
корпусами та бригадами.

На першому етапі військ. буд-ва в розпорядження НКГА прибули добровольці з Української Народної Республіки: генерали М.Омелянович-
Павленко (10 грудня призначений головнокомандувачем Галицької армії) і В.Гембачів, полковники Є.Мишківський, І.Омелянович-Павленко,
М.Какурін, Б.Грубер, підполковник В.Фідлер, отаман А.Долуд. До командного складу зараховано також досвідчених фронтовиків австро-
угор. армії — австрійців, угорців, чехів, німців. У січні—лютому 1919 проведено реорганізацію збройних сил ЗУНР (бл. 60 тис. осіб) у мобільну
регулярну армію європ. зразка. Начальну команду поділено на 2 управління: оперативне і матеріально-технічне, яким підпорядковувалися
відділи: зв’язку, артилерії, летунства, муніційний, автомобільний і залізничних шляхів, персональний, інтендантський, санітарний,
судівництва, духівництва, польової жандармерії, розвідки і контррозвідки. Сформовано 3 корпуси з 4-х стрілец. бригад у кожному. До
бригади входили 3—5 піх. куренів, гарматний полк, сотні — кінна, технічна, зв’язку, відділи — розвідки, муніційний, інтендантський,
санітарні формування.1-й корпус Галицької армії утримував пн. крило фронту (Сокаль—Рава-Руська—Жовква— Яворів). У січні його очолив
В.Курманович, а в лютому — О.Микитка. 2-й корпус під командуванням М.Тарнавського облягав серпом Львів і тому називався осадним. В
його складі діяла 1-ша бригада УСС на чолі із сотником З.Носковським. Штаб корпусу розміщувався у Бібрці. 3-й корпус зі штабом у Стрию
утворився на базі бойових груп "Щирець", "Любінь Великий", "Рудки", "Хирів" та інших південного крила фронту. Його війська стояли під
мурами Львова, постійно загрожуючи комунікаціям противника — залізниці до Перемишля, а також обороняли нафтовий басейн і важливу
магістраль Стрий — Мукачів (нині м. Мукачеве) — Чоп, яка з’єднувала ЗУНР із Центр. Європою. Корпусом командували: Г.Коссак (січень—
лютий), а згодом — В.Генбачів, А.Кравс.

Загалом у березні—квітні 1919 бойові дії на Галицькому фронті вели 40—60 тис. польс. вояків. Хоча гол. родом обох військ була піхота, у
польс. армії, на відміну від українців, велика увага приділялася й кінноті. Завдяки підтримці Франції, США поляки утримували на Галицькому
фронті більше сотні легких танків і 60 бойових літаків, 24 бронепотяги. Галицькій армії довелося обстоювати незалежність у боротьбі з добре
організованими збройними силами Польщі, і тому, незважаючи на поразку, її дев’ятимісячне протистояння є великим морально-політ.
подвигом українства.

Другий етап війни: утворення і стабілізація фронту (грудень 1918 — січень 1919) — сформовано північний і південний відтинки фронту,
проведено дві наступальні операції Галицької армії на Львів.

Чимала заслуга в стабілізації правого (північного) крила фронту належить досвідченому полк. В.Курмановичу, який за дорученням військ.
міністра об’єднав 5 розріджених стрілец. сотень і створив бойову групу "Північ". До неї поступово приєдналися сокальська, угнівська,
белзька, равська та яворівська підгрупи. Укр. частини відкинули поляків від Жовкви, відновили бої за Раву-Руську й утворили суцільну лінію
фронту Белз — Угнів— Рава-Руська — Немирів (нині с-ще міськ. типу Яворівського р-ну Львів. обл.) — Краковець — Брюховичі — Дубляни.

Після захоплення поляками Львова, Перемишля і Хирова, залізниці Львів—Перемишль стратегічним центром укр. опору на півдні стало
Хирівське крило фронту, яке утримувала група "Хирів" А.Кравса, котра змушувала супротивника тримати значні сили в Хирові, Добромилі,
Перемишлі, Судовій Вишні, Городку (нині місто Львів. обл.), зв’язуючи полякам ініціативи для великомасштабних операцій.

Перед відкриттям Паризької мирної конференції 1919—1920 Є.Петрушевич поставив завдання якнайшвидше визволити столицю ЗУНР. Цю
вимогу підтримала й Директорія УНР. Однак у грудневому і січневому штурмах Львова взяв участь лише Осадний корпус. Цього виявилося
замало для протидій регулярним польс. частинам. Забракло зброї, амуніції, теплого одягу. Після другого наступу підльвів. фронт встановився
по лінії Брюховичі — Лиса Гора — Малехів — Ляшки Муровані — Солонка — Лисиничі — Чортова Скеля — Пасіки — Сихів — Козельники —
Басівка.

Незважаючи на невдачу Галицької армії, поляки не почувалися безпечно. 27 січня 1919 шеф Генштабу Польс. війська С.Шептицький
запропонував військовій раді у Бельведері негайно розмежуватися з українцями навіть за ціну відмови від Львова або всього нафтового
басейну. Але командант Гол. командування польс. військ у Сх. Галичині ("Схід") Т.Розвадовський наполіг на суто воєнному розв’язанні
конфлікту.Не вдався й січневий похід 3-х бойових груп Галицької армії на Ужгород, Мукачеве і Ясіню (нині с-ще міськ. типу Рахівського р-ну
Закарпат. обл.), Сигіт (нині м. Сігету-Мармацієй, Румунія) із завданням опанувати важливими комунікаціями і встановити укр. владу. Саме
тоді Всекарпатський конгрес у Хусті схвалив дії ЗУНР і висловився за об’єднання із Соборною Україною. Реалізувати хустські ухвали не
вдалося. Міжнар. ізоляція ЗУНР примусила Раду держ. секретарів і НКГА погодитися на певні компроміси й територіальні втрати, внаслідок
чого Закарпаття опинилося за межами її впливу.

Дипломатичний фронт війни. Восени 1918 ЗУНР опинилася на перехресті геополіт., ідеологічних, міжнац. та екон. інтересів великих д-в світу,
насамперед Антанти і США, які взяли на себе роль конструкторів післявоєнної карти Сх. Європи. До Польщі, Чехословаччини, Югославії та
Румунії зх. політики ставилися прихильно, а проблема УНР—ЗУНР викликала найгостріші дебати К.Клемансо, Т.-В.Вільсона, Д.Ллойд-
Джорджа.

Гол. роль у східногалицькому конфлікті відігравала Франція, яка в особі Варшави бачила союзника для противаги Берліну та надійний бар’єр
на шляху більшовизму. Велика Британія була зацікавлена у прикарпатській нафті, США не виявляли зацікавлення до екон. аспектів
східногалицької проблеми та будували свою політику щодо ЗУНР, керуючись геостратегічними інтересами. Бельведер (тут — кер-во
відродженої Польс. д-ви, резиденцією якого був однойменний палац у Варшаві) особливо дратувала діяльність англо-амер. місій у листопаді
—грудні 1919, які намагалися зрозуміти державотворчість ЗУНР і спростовували наклепи поляків щодо порозуміння галичан із
більшовиками. У січні—березні 1919 Антанта під тиском Варшави скерувала у Сх. Галичину міжсоюзну делегацію з мандатом Паризької
конференції на чолі з франц. генералом Ж.Бартелемі (див. Бартелемі місія), яка запропонувала встановити демаркаційну лінію вздовж р. Зх.
Буг (прит. Нарева, бас. Вісли), залишаючи за поляками Львів і нафтовий басейн. Однак такі умови були неприйнятними для галичан,
зважаючи на Вовчухівську операцію 1919, блокування Львова і цілковиту стабільність фронту.

Делегація ЗУНР не була допущена до офіц. переговорів під час Паризької конференції, та все ж домоглася утворення в її рамках Міжсоюзної
комісії Л.Боти (див. Боти комісія) для укладення перемир’я між Польщею і Україною і винесення східногалицької проблеми на міжнар.
арену. Це дало змогу ЗУНР вийти з політ. ізоляції та зруйнувати пробільшовицький стереотип щодо галицьких українців. Від листопада 1918
до середини березня 1919 Раднарком дотримувався нейтралітету, хоча проголошення ЗУНР не вписувалося в більшовицькі плани
розгортання комуніст. революції на захід і південь Європи. Унаслідок міжнар. ізоляції та кризового внутр. становища Кремль не мав
можливості реально втручатися в національно-держ. процеси регіону й обмежився ідеологічною експансією. Навесні 1919 — між весняним
спалахом революцій в Угорщині та Баварії і планами Москви утворити єдиний фронт між радянською Росією і радянською Угорщиною —
здійснювалися дипломатичний тиск на ЗУНР та втручання у внутр. справи через інспірацію комуніст. руху. Від середини липня 1919 і до
підписання Ризького миру 18 березня 1921 політика радянської Росії характеризувалася відверто ворожим ставленням до республіки
галичан, яка так і не стала воротами світ. комуніст. революції.

Військово-політ. співпраця ЗУНР із Чехословац. республікою, що була втягнута у збройний конфлікт із Польщею за Тєшинську Силезію та ін.
прикордонні терени, не налагодилася. Празькі консерватори (насамперед голова уряду К.Крамарж) мали профранц. орієнтацію, здавна
підтримували рос. царат і запідозрювали українців у пронім. симпатіях. Ставлення чеської дипломатії до ЗУНР мало кон’юнктурний характер:
її цікавили галицька нафта і закарпат. землі. І навіть виснажена війною з Польщею, вона домоглася від Антанти присудження більшості
спірних теренів.Третій етап війни: боротьба за ініціативу (лютий—квітень 1919) — здійснено Вовчухівську операцію Галицької армії та
березневий контрнаступ польс. війська.

На початку лютого воєнна ініціатива почала переходити на бік Галицької армії. Частково це було зумовлено новим вибухом польсько-
чеського конфлікту. Відколи НКГА опрацювала план нового визволення Львова, представники С.Петлюри і деякі члени уряду ЗУНР вимагали
взяти столицю лобовим ударом. Однак головнокомандувач Галицької армії М.Омелянович-Павленко запропонував гол. удару завдати в
напрямку залізниці на ділянці Судова Вишня — Городок, блокувати Львів й атакувати його 15-тис. гарнізон із заходу. Після штурму столиці
Галицька армія мала здобути Перемишль і відновити кордон по Сяну (прит. Вісли).Операція, що ввійшла в історію війни як Вовчухівська,
розпочалася 17 лютого. Польс. розвідці вдалося вивідати напрямки гол. удару. Тому супротивник устиг посилити свої залоги в Судовій Вишні
й Городку. Першого дня галицькі частини підійшли до залізниці й призупинили рух поїздів. Львів. гарнізон і польс. населення міста охопила
паніка. На оборону Львова було скеровано групу ген. В.Івашкевича. 19 лютого поляки, отямившись, контратакували й відбили Вовчухи (нині
село Городоцького р-ну Львів. обл.). 24 лютого фронт стабілізувався. Наступного дня настало перемир’я, нав’язане Антантою.
Другий етап наступальної операції розпочався через два тижні. Укр. частини знову вдовольнилися опануванням залізничного шляху і не
використали перемоги під Городком для походу на Перемишль. Більшість дослідників і мемуаристів стверджують, що цей сміливий маневр
не тільки врятував би львів. операцію, але й міг би стати переможним у ході війни. Скориставшись тактичними помилками галичан, 13
березня супротивник відтіснив частини 1-го корпусу за Янів (нині смт Івано-Франкове) і Яворів. Настрій поляків був піднесений ще й тому, що
19 березня, у день народження Ю.-К.Пілсудського, гарнізон Львова поповнили 2 познанські полки. Польс. військо перехопило ініціативу на
фронті. Польс. історик М.Клімецький вважає, що відкинута від Львова Галицька армія остаточно програла піврічну битву за повернення
столиці ЗУНР. Унаслідок березнево-квітневих операцій поляки відкинули укр. військо з обладнаних рубежів оборони і створили зручний
плацдарм для ген. наступу.

У той час Захід остаточно зробив ставку на Польщу як бар’єр проти наступу більшовизму в Європі. За сприяння Антанти 25 березня Варшаві
вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів з людьми й озброєнням із Франції та Італії. У цій трагічній
ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тимчасом поляки готували
потужний наступ на всьому п’ятсоткілометровому фронті.

Завершальний етап війни: відступ УГА за Збруч (14 травня — 17 липня 1919). Навесні 1919 за згоди Антанти та через агресію сусідніх д-в зх.
землі України були розшматовані: Закарпаття включене до складу Чехословаччини, Буковина Північна — до Румунії, більша територія Волині
— до складу УСРР. Тоді ж на Галицький і Холмсько-Волинський фронти була передислокована із Франції армія ген. Ю.Галлера, до складу
якої ввійшли військовополонені із таборів Італії, Великої Британії, поляки-добровольці із США, всього — понад 90 тис. осіб. Її командний
склад — від командирів батальйонів і вище, за виключенням командарма, — був укомплектований досвідченими франц. офіцерами і
генералами. Польща енергійно готувалася до ген. наступу. Унаслідок тяжкого екон. становища і несприятливих зовн. обставин уряд і
парламент ЗУНР не змогли вжити радикальних заходів для зміцнення фронтів. Щонайменше 40 тис. галицьких українців перебували у
таборах Італії. 13 травня 1919 Рада держ. секретарів ухвалила постанову, на підставі якої 15 травня військ. мін-во видало наказ окружним
військ. командам переглянути списки чоловіків 1881—1900 років народження і придатних до служби рекрутувати до війська. Вирішено було
мобілізувати також юнаків 1901 року народження. Але виконати ці постанови не вдалося у зв’язку з наступом польс. війська.Першого
могутнього удару галлерівці завдали 14 травня по корпусу В.Курмановича на пн. відтинку Галицького фронту і по Волин. групі Армії УНР,
боєздатність якої була підірвана 29 квітня антидерж. заколотом, який спровокував командувач групи В.Оскілко. Протягом дводенного
наступу вдалося зайняти Волинь і створити загрозу тилам Галицької армії. Успіх поляків використала більшовицька Росія. Її Дванадцята армія
розгорнула наступ на Кременець—Рівне. Залишки Наддніпрянської армії відступили на Тернопільщину. Галицькі частини чинили
супротивникові завзятий опір, однак утримати оборонні рубежі не вдалося. Втрата Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну завдала
великого удару по економіці та міжнар. престижу ЗУНР.

Скерування армії Ю.Галлера проти українців і послаблення протибільшовицького фронту викликали невдоволення президента США Т.-
В.Вільсона та брит. прем’єра Д.Ллойд-Джорджа. Ю.-К.Пілсудському треба було поставити Антанту перед фактом окупації Сх. Галичини і Зх.
Волині для з’єднання з Румунією і утворення суцільного бар’єру проти більшовицького наступу на захід. Загострився збройний конфлікт між
Польщею і Чехословаччиною. Ю.-К.Пілсудський був змушений терміново передислокувати 2 д-зії на чеський і нім. кордони. Це давало певні
шанси НКГА стабілізувати фронт і переламати перебіг операції. Щоправда, 24 травня у війну проти ЗУНР вступила союзна Варшаві Румунія,
захопивши 8-ю піх. д-зією територію Покуття.

У цей час НКГА провела 8— 28 червня Чортківську офензиву (див. Чортківська наступальна операція УГА 1919), що стала відчайдушною
спробою визволити окуповані землі та врятувати незалежність ЗУНР. Обставини, які зумовили й заг. поразку Галицької армії у війні,
спричинили невдалий фінал цієї операції. У ході травневої офензиви Галицька армія зазнала великих втрат. За два тижні її чисельність
скоротилася на 10—12 тис. бійців. Унаслідок міжнар. ізоляції у травні—червні повністю припинилося надходження зброї та боєприпасів з
Австрії та Чехословаччини. Втягнута в заг. боротьбу з більшовицькою Росією, УНР не змогла реально допомогти галичанам, бо сама
опинилася в критичній ситуації. Польс. армія була набагато краще озброєна новими зразками франц., англ., нім. й амер. зброї та бойової
техніки. Галичани здебільшого задовольнялися малоефективною австрійською і, в кращому випадку, рос. зброєю. Супротивнику сприяла
наявність розвинутих комунікацій, яка давала змогу маневрувати панцерними потягами, автобронетехнікою, кіннотою (її у поляків було в
кілька разів більше). Отже, навіть за найсприятливіших умов сподіватися на успіх червневої операції було б надто оптимістично.

28 червня поляки започаткували нову наступальну операцію, якою керував Ю.-К.Пілсудський. Провід ЗУНР і НКГА після переговорів із
С.Петлюрою змушені були ухвалити рішення залишити Галичину. 16—17 липня частини Галицької армії перейшли Збруч і опинилися на
території УНР (Нова Ушиця — Проскурів; нині м. Хмельницький). Галицьке кер-во перебралося до Кам’янця-Подільського — ставки Гол.
отамана Армії УНР.

22 липня Коломийська і Львівська бригади заступили шлях більшовицьким частинам на тимчасову столицю УНР. Плани рад. командування
знешкодити укр. збройні сили в районі Кам’янця-Подільського було зірвано. У результаті липневих боїв, в яких взяв участь 2-й корпус
Галицької армії, вдалося створити вигідний плацдарм для наступу на Київ. Гол. отаман Армії УНР намагався втягнути і Польщу у війну проти
радянської Росії. Він повідомив Ю.-К.Пілсудському, що командування Дієвої армії УНР і Галицької армії бажає миру з Польщею для спільної
боротьби з більшовиками. Водночас С.Петлюра пожалкував, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про
перемир’я, і висловив надію, що долю Галичини визначить Париж. 23 серпня Є.Петрушевич фактично погодився на створення польсько-укр.
мілітарного антибільшовицького союзу. Спільний похід польських і українських армій на Київ засвідчив кінець збройного протистояння між
поляками та українцями.У зв’язку з міжнар. ізоляцією ЗУНР та неприхильним ставленням держав-сусідів до незалежності та соборності
України галицькі та наддніпрянські українці могли розраховувати тільки на власні сили. Рух за соборність укр. земель був важливим
фактором зміцнення державотворчих сил у боротьбі за відродження незалежної України, проти зовн. небезпеки. Акт злуки УНР і ЗУНР (див.
Акт злуки) мав важливе зовнішньополіт. та військово-політ. значення, але очікуваного результату не було досягнуто.

Несприятлива зовнішньополіт. ситуація, необхідність українців боротися кількома фронтами проти агресорів стали гол. причинами поразки
ЗУНР, втрати держ. незалежності і територіальної цілісності України.

11.2 Українська галицька армія, УГА — це збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки. До 17 листопада 1919 року називалась
Галицькою армією[1].
11.3 Чорткі́вська офензи́ ва (іншими словами Чорткі́вський на́ступ) або Червнева офензива — історична назва наступальної військової
операції Української Галицької Армії (УГА), здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Вона була однією з найзначніших наступальних
операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-української війни в Галичині 1918—1919. Близько 25 тисяч українських солдатів й
офіцерів примусили відступити по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію[1], добре озброєну та підсилену французами. І тільки зовнішні
чинники та брак матеріально-технічного забезпечення врятували супротивника від воєнної поразки.

11.4 Український національний рух на Буковині.

Українські політичні сили Буковини і Галичини тісно співпрацювали у роки війни.

25 жовтня 1918 р. у Чернівцях був утворений Український Крайовий Комітет як представницький орган українців Буковини під керівництвом
депутата австрійського парламенту від українського населення Омеляна Поповича. Він також очолив буковинську делегацію, яка брала
участь у роботі УНРади.1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові проголосила незалежність усіх українських земель, що
належали до Австро-Угорської імперії. Скликане 3 листопада 1918 р. у Чернівцях Буковинське народне віче, в якому взяло участь більше 10
тис. осіб, прийняло Акт возз’єднання Північної Буковини із ЗУНР та «злуку» з великою Україною. Головні міста Буковини — Чернівці, Сучава,
Сторожинець — опинилися під контролем української влади. Аналогічні процеси відбувались і в буковинських селах. Такі рішення
спричинили загострення стосунків із румунським населенням краю. 27 жовтня 1918 р. румунські депутати австрійського парламенту та
Буковинського сейму утворили Румунську Національну Раду, яка вважала Буковину румунською землею.

За цих умов Український Крайовий Комітет і Румунська Національна Рада уклали домовленості, згідно з якими влада Українського Крайового
Комітету поширювалася на північну частину Буковини, а Румунської Національної Ради — південну. Українську Національну Раду в краї
очолив учений, громадсько-політичний діяч Агенор Артимович, крайову адміністрацію — Омелян Попович. Було створено українську
поліцію, суд, взято під контроль пошту, телеграф, фінанси, промисловість. Службовці краю присягнули на вірність Українській Національній
Раді.Однак домовленості між українцями і румунами не надто вплинули на перебіг подій, позаяк більшість румунських лідерів Буковини
мали інші плани. Насправді Румунська Національна Рада не хотіла ділити владу з українцями, сподіваючись на швидке «возз’єднання» із
Румунією, і 6 листопада звернулася до Румунії з проханням вислати війська. Румунія, проігнорувавши рішення Буковинського віча, захопила
територію Північної Буковини. Відтак боротьба буковинців за власну державність завершилася збройним втручанням Румунії та окупацією
нею Буковини. 11 листопада румунські війська увійшли до столиці краю — Чернівців. Північна Буковина залишилася беззбройною перед
румунською агресією, особливо після від’їзду Легіону УСС із Чернівців до Львова. Уряд ЗУНР заявив протест Румунському королівству, однак
не зміг допомогти буковинцям, позаяк ЗУНР уже вела оборонні бої з поляками. Наступного 1919 р. окупація краю Румунією була визнана
Сен-Жерменським мирним договором як правомірний акт.

12.1 ДРУГА ВІЙНА РАДЯНСЬКОЇ РОСІЇ ПРОТИ

УНР. ВСТАНОВЛЕННЯ в УКРАЇНІ
БІЛЬШОВИЦЬКОГО РЕЖИМУ
(грудень 1918 – червень 1919 рр.) (конспект)

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади i виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня воєнні частини Директорії
вступили до Києва.

Диктатура Директорiї призвела до кризи влади. Поміж її членів існувала розбіжність думок щодо напрямків найближчої політики. Діяльність
цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка i Петлюри. 11 лютого (за іншими даними 10 лютого) 1919 р. В.
Винниченко подав у відставку і С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

На відміну від помiрковано-консервативного гетьманського режиму Директорiя УНР була радикальним урядом соціалістичного
спрямування, що визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Директорiя не змогла навести порядок i налагодити ефективне управління країною. Селянська стихія, розбурхана антигетьманським
повстанням, почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, де владу
перебрали місцеві отамани. Українська армія розпадалася на партизанські загони, які воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалися
несприятливі умови – розпорошувалися без бою, прихоплюючи зі собою зброю. Так, якщо під час падіння гетьманського режиму в середині
грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, то наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, – приблизно 21-тисячну. Отамани
вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Центральна влада неспроможна була спинити анархію. Ситуація ще більше
ускладнилася через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання – взяти під
контроль території, які залишали армії німецького блоку,– підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримали в Україні
великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію і стали причиною подальшого поглиблення розколу всередині Директорії.
Серед членів Директорії не було єдності: одні виступали за союз із більшовиками (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал), інші – за союз
з Антантою проти більшовиків (С. Петлюра).

Доля Директорiї вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (друга війна радянської Росiї проти УНР – кінець 1918 р. і
початок 1919 р.). Із січня 1919 р. війська Директорiї залишили Харкiв, який став столицею радянської України. Протягом трьох тижнів було
розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Воєнні дії перекинулися на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ. Із
захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розділився на два фронти: Пiвденно-Захiдний та Пiвнiчно-Захiдний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, С. Петлюрі вдалося дещо стабілізувати становище на фронтi й на початку червня
1919 р. закріпитися на лінії Старокостянтинiв – Проскурів – Кам’янець-Подільськ. Над рештою території України (крім західних областей)
встановився радянський контроль.

Формування державних інститутів розпочалося зі створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який пізніше було
перейменовано в Раду народних комісарів (РНК) України. Очолив його авторитетний більшовик, професійний революціонер, болгарин за
національністю Х. Раковський, присланий із Москви. Більшість членів уряду складали росіяни та євреї, українців серед вищих чиновників
було дуже мало.Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в радянській Росії. 6 січня 1919 р. назва, якою
радянська влада прикривалася в 1918 р. – Українська Народна Республіка, була скасована. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р.
офіційною назвою держави стала Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 – УРСР). Вищим органом державної влади
визнавався Всеукраїнський з’їзд Рад, у період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). На місцях влада
належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. Третій з’їзд Рад ухвалив Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

Ця Конституція закріплювала диктатуру пролетаріату, скасовувала приватну власність і позбавляла експлуататорські класи виборчих прав.
Пролетарський характер держави закріплювала непропорційна система виборів депутатів.

У процесі становлення радянської влади здійснювалися спроби від’єднати од України Донецько-Криворізький край і Крим. Якщо перший
залишився у складі республіки, то в Криму була створена Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Сутність політичного курсу більшовиків полягала в прискореній руйнації існуючої в Україні економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-
грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Така політика дістала
назву «воєнного комунізму» і була доказом можливості негайної заміни капіталізму соціалізмом.Запровадження в Україні «воєнного
комунізму» супроводжувалося різким обмеженням її суверенітету:

КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій і керувалися з
Москви;

– РНК України, УРНГ діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР;

– у травні–червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік; об’єднанню під керівництвом вищих державних органів
Російської Федерації підлягали: військова організація і військове командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня
ліквідовано Український фронт, а з підрозділів, що входили до його складу, утворили три армії.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала невдоволення у середовищі
селянства, інтелігенції та робітників. Проти більшовицької влади почав підніматися могутній селянський повстанський рух.
Найнебезпечнішим для більшовиків було повстання під проводом М. Григор`єва.

12.2 Отаманщина або Отаманія — наявність на певній території великої кількості партизанських загонів на чолі зі своїми отаманами
(командирами), фактичної військової і політичної влади в умовах відсутності чи недостатньої міці централізованого апарату державної
влади. Термін вперше був запропонований з метою опису історії Української Республіки 1918—1923 років.

12.3Холодно́ ярська Респýбліка (1919–1922) — короткочасне державне утворення на землях Української Народної Республіки (УНР), у
Чигиринському повіті Київської губернії (нині Черкаському районі Черкаської області), у районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в
селі Мельники. У часи Радянського Союзу історія цього утворення і його діячів замовчувалась або подавалася викривлено, через те що, на
думку багатьох дослідників, могла спричинити зростання небажаних з точки зору представників влади настроїв у суспільстві.

13
За історіографією часів СРСР, початком існування радянської влади на українських землях вважається 12 (25) грудня 1917, коли російськими
більшовиками (РСДРП(б))[10] разом із російськими соціалістами-революціонерами був організований Перший Всеукраїнський з'їзд Рад у
Харкові, на якому обраний Народний секретаріат, оголошений «радянським урядом України». Таким чином, радянська історіографія веде
історію УРСР від 25 грудня 1917 р

.Під час дискусії виявилася неабияка розбіжність у поглядах делегатів на те, як саме проводити національну політику в Україні. Були й такі,
що радили відкликати з Південно-Західного фронту гвардійський корпус, який був під впливом більшовиків, і кинути його на Центральну
Раду. Подібні заяви Володимира Аусема та Євгенії Бош викликали гострий осуд більшості з’їзду.

Маневр більшовиків України не вдався: замість вибрати нову Центральну Раду, підконтрольну більшовикам, з’їзд висловив діючій
Центральній Раді повне довір’я. <…> Зрозумівши, що в Києві їм не вдасться нічого вдіяти проти Центральної Ради, більшовики разом із
фракцією лівих російських соціалістів-революціонерів покинули з’їзд і переїхали до Харкова. Тут вони об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького
та Криворізького басейнів, що якраз відбувався, і оцей об’єднаний з’їзд проголосив себе першим Всеукраїнським з’їздом Рад, який обрав
Центральний виконавчий комітет і Народний секретаріат, тобто перший радянський уряд України.
У такий спосіб був створений маріонетковий окупаційний уряд. В цей час, затягуючи переговори у Бересті, Раднарком Радянської Росії бажав
виграти час, щоб завершити захоплення значної частини території України, включаючи її столицю Київ, сподіваючись замінити делегацію УНР
делегацією створеного маріонеткового уряду «Радянської України»

Не зайве ще раз підкреслити, що більшовики України були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), а не
аналогічної української партії, якої на той час ще не існувало. Тобто вони виступали нічим іншим, як територіальною агентурою проводу
більшовиків Росії, котрий використовував їх для здійснення своїх планів в Україні. А плани були ясні: за допомогою українського радянського
уряду підірвати Українську Народну Республіку зсередини, а Центральну Раду розчинити у радах робітничих, селянських і солдатських
депутатів.

Воє́нний комуні́зм — назва внутрішньої політики більшовиків у 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків
було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними
ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та недіяльності звичайних економічних механізмів керування
економікою та народним господарством.

Рішення про припинення воєнного комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року на X з'їзді РКП

Черво́ ний теро́ р — насильницькі заходи, що здійснювалися більшовиками проти широких соціальних груп, які були оголошені «класовими
ворогами», включно з робітниками та селянами, та звинувачувалися в «контрреволюційній діяльності».

Під час виборів до Установчих зборів восени 1917[11] за більшовиків в Україні проголосувало лише 10 % виборців: 754 тис. голосів. В усій
Росії більшовики спиралися на містян і робітників промисловості. В Україні ці групи були нечисленними та складалися переважно з
«великоросів». У Волинській, Київській, Полтавській, Таврійській губерніях та на Чорноморському флоті не було обрано жодного депутата
від більшовиків.

14
Денікінський режим в Україні — військова диктатура, встановлена генерал-лейтенантом А.Денікіним 1919 на більшій частині території
України. Правління Денікінців тривало з 30 серпня 1919 по 16 грудня 1919 р.

Мети режиму стосовно України було визначено в декларації Денікіна «До населення Малоросії».

Заяви А.Денікіна про підтримку дрібних та середніх господарств звелися до оголошення правил про збирання врожаю 1919. Згідно з ними,
1/3 хліба, 1/2 трав і 1/6 овочів, зібраних селянами, передавалися колишнім власникам земель. Додатково встановлювався спеціальний
військовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі засіву. Широкого розповсюдження набули карні експедиції проти
селянства. У відповідь розпочалися масові виступи селян, які значною мірою спричинилися до розвалу тилу Збройних сил Півдня Росії.

Імперіалі́зм (від лат. imperare — правити) — державна політика, практика і пропаганда розширення і панування держави, звичайно, шляхом
прямого захоплення території або за рахунок отримання політичного і економічного контролю. Імперіалізм як державна політика завжди
передбачає використання сили: прямої військової або у якийсь іншій формі. Імперіалізм часто вважається морально негожим, тому термін
часто використовується в міжнародній пропаганді, щоб засудити і дискредитувати зовнішню політику противника

15
Зимовий похід- Це ― рейд військових з’єднань Армії Української Народної Республіки по тилах радянських та білогвардійських військ.

Початкові Зимового походу передувала така ситуація: у листопаді 1919 р. головнокомандувачі Української Галицької Армії таємно від
Наддніпрянської армії (УНР) підписали договір з армією російських монархістів (під проводом Денікіна) про перехід УГА під владу Денікіна.
Внаслідок цього, дві армії-побратими УНР та УГА, після кількамісячної боротьби з об’єднаним фронтом, врешті обрали різні вектори руху.

І-й Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 року. Боєздатні частини були зведені в 4 групи: Запорізьку (командувач – генерал-хорунжий
Михайло Омелянович-Павленко, згодом ― полковник Андрій Гулий-Гуленко), Київську (командувач ― полковник Юрій Тютюнник),
Волинську (командувач ― полковник Олександр Загродський) та 3-тю стрілецьку дивізію (командувач ― полковник Володимир Трутенко).
Загальне командування здійснював генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко. Сукупна чисельність армії становила близько 10
тисяч вояків (з них боєздатних ― 3-3,5 тис.), озброєних 2-ма тисячами шабель та 12-ма гарматами.

Підсумовуючи, скажемо, що Армія Зимового походу виконала велике історичне завдання: продовжила збройну боротьбу під прапором УНР
майже на пів року. Своєю збройною місією вона була найкращою пропагандою незалежності України.

15 - 21 квітня 1920 року між Польською Республікою та УНР був підписаний договір. Всупереч поширеній назві «Пакт Пілсудського-
Петлюри», підписантами, насправді, були з українського боку міністр закордонних справ Андрій Лівицький, з польського – заступник
міністра Ян Домбський.

За умовами договору Польща визнавала незалежність УНР та зобов'язувалась допомогти звільнити українську територію від більшовиків до
Дніпра. Однак до Польщі мала відійти Галичина та 5 повітів Волині (на момент підписання це вже й так було доконаним фактом). Договором
створювались і деякі економічні преференції Польщі. Пізніше, 24 квітня, як інтегральну частину договору, було підписано військову
конвенцію, котра регулювала військові аспекти співпраці.

Підписання договору викликало бурхливу реакцію практично в усіх. Польські націоналісти звинуватили Юзефа Пілсудського в тому, що він
витягує каштани з вогню для ворожих Польщі українців. Михайло Грушевський закликав не визнавати владу Симона Петлюри, Володимир
Винниченко заявив, що держава українців – це УСРР, а не УНР. Галицькі українці назвали договір «ножем в спину». Про неприродність
українсько-польського союзу говорили й інші українські політики. Більшовицька ж пропаганда звинуватила Симона Петлюру в «черговій
зраді», продажу українських селян польським поміщикам. Російська «біла» еміграція засудила договір із «сепаратистом» Петлюрою,
вважаючи, що цей крок Польщі спрямований не проти більшовиків, а проти Росії як такої (зрештою небезпідставно, бо Юзеф Пілсудський
теж так вважав).

Шту́рм Ки́ єва в сі́чні 1918 ро́ ку — військова операція з захоплення міста Києва російськими більшовиками під час першої радянсько-
української війни. Тривав протягом 23 січня (5 лютого) — 26 січня (8 лютого) 1918 року.

Завершився захопленням Києва військами Ради народних комісарів РРФСР та їх маріонетками з так званої Української Народної Республіки
Рад. Уряд Української Народної Республіки полишив Київ. Наслідком захоплення були також масові розстріли міського населення та
демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному
конфлікті, зберігаючи нейтралітет.

В квітні-травні 1920 р. польсько-українські війська швидко просувались вглиб українських земель, а на початку травня увійшли до Києва. Та їх
переможна хода в червні була зупинена: по всій лінії фронту почався контрнаступ більшовицьких військ.

Чисельно радянські сили не переважали об'єднані польсько-українські збройні формування, натомість відчутною була їх перевага у
кавалерії, що при розтягуванні польських частин вздовж лінії фронту і за відсутності у них великих резервів давало значну перевагу при
проведенні контрнаступу супротивнику.

Червона армія швидко просувалась в західному напрямі і вже на початку липня вийшла до р. Збруч – умовний кордон між українськими та
польськими територіями.

11 липня 1920 р. радянським представникам у Великій Британії було вручено ноту лорда Керзона з пропозицією зупинити більшовиків на
лінії Гродно – Брест – Рава-Руська – Перемишль (відома пізніше як "лінія Керзона"), однак, Москва її відхилила.

Наступ на Варшаву було вирішено провести силами одного Західного фронту. Південно-Західний фронт мав окреме завдання – захоплення
Львова. 13 – 25 серпня розгорнулась масштабна Варшавська битва, яка увійшла в історію під назвою "Диво на Віслі".

Червоні війська Михайла Тухачевського атакували місто із заходу. Завдання оборони столиці лежало на армії генерала Юзефа Галлера.
Наступ Червоної армії мав успіх і все йшло до захоплення Варшави, проте, 16 серпня розпочався переможний контрнаступ польських військ.

16 серпня частини Червоної армії форсували р. Західний Буг і рушили у напрямку Львова. Однак, просування радянських військ у бік Львова
зустріло завзятий опір добровольчих формувань, які були створені у липні.

Це затримало наступ більшовиків на Львів на два дні саме тоді, коли точились вирішальні бої за Варшаву. Війська Армії УНР чисельністю
близько 20 тисяч осіб також брали участь у Варшавській операції і крім того, вдала оборона столиці була б неможливою без звитяги
українців під Львовом та Замостям.Вже 20 серпня радянське командування віддало наказ перекинути 1-у Кінну армію на варшавський
напрямок, однак час був втрачений, і нічим допомогти кіннота під Варшавою не могла.

Натомість, продовжувалось військове протистояння Армії УНР та червоних частин в районі р. Дністер. Так, протягом п'яти днів (19 – 24
серпня) українські збройні формування тримали фронт від румунського кордону до м. Єзуполя.

24 серпня радянські війська перейшли р. Дністер і рушили у напрямку м. Городенка. Там вони вступили у бій з частинами 5-ї Херсонської
дивізії Армії УНР, в результаті якого більшовиків відкинуто на східний берег Дністра.

Наприкінці серпня частини Армії УНР вели запеклі бої з червоноармійцями. Українські військові продемонстрували приклади героїзму та
жертовності у боротьбі з ворогом.

16
Дру́гий зимо́ вий похі́д, Листопадовий рейд — військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року. Загальне
командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн.

У жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги
партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і
тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 1921—1922 рр. прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою
політикою «воєнного комунізму»: фактичного пограбування села так званою «продрозкладкою»). Стратегічним завданням операції було
підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід
Армії УНР або Листопадовий рейд.

17 листопада 1921 в бою під селом Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови
перейти на службу до Червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада 1921 було розстріляно під Базаром. Тільки невеликий загін
зі 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон. Прикордонники звітували, що відбулося прикордонне
зіткнення біля с. Тернівка із «контрреволюційними силами».
Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом
утримати незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.

Информатичка
Шаболда ебаная