1.

Україна в роки 1св

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі
українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому
протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у
австроугорській — 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох

площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-
Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. Відверто
проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна
Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили
радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього
об'єднання став К. Левицький. У Маніфесті, випущеному Радою 3 серпня 1914 p.,
зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому
національному життю, ...яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської
держави». За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено
легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського
правила «не озброювати підкорені народи та не створювати з їх представників
численні національні бойові одиниці», Австрійська імперія, навіть маючи гостру
потребу в живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так, з 28
тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної

України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.)
заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави,

встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання
рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності
української церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся,
щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він
отримував матеріальну допомогу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як
державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло

Товариство українських поступовців (ТУП). Їхня газета «Рада» на початку війни
закликала українців стати на захист Російської держави. «Ми, — пізніше згадував
відомий діяч ТУПу О. Лотоцький, — ділили долю з Росією... ми стояли на тому, що
перемога демократичних сил Росії — це заразом і наша перемога». Очевидно, тими ж
мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала
українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники українського
руху Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-
Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення
оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-

русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію
як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю
В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе
автономія України!»

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх

проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець
легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних
репресивних акцій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні
українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник»
та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська.

Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна

австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо
доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка
діяльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується перенесення штаб-
квартири цієї організації з Відня до нейтральної країни. Звинувачене у русофільстві
українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів у
Талергофі, Терезієнштадті, Гнаві та ін., де утримувалося без суду і слідства у
жахливих умовах.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З

одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни,
намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого
— над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку
війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною
метою російської адміністрації було знищення основного центру українського
національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для
органічного їх включення до складу Російської імперії. Саме на виконання цих завдань
і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини
графа О. Бобринського: закриття «Просвіт», українських установ, бібліотек, шкіл;
насильницька русифікація; репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-
католиків; масові депортації населення (з Галичини було виселено понад 12 тис. осіб,
звинувачених у неблагонадійності).

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування

поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності
від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад
40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть
стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На
Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не
набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут
функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн.
селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося
лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки
війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74%
іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було
зроблено в підприємства Донбасу.

Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни,
полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену
воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того,
війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих
земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей
політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування
імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного
господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від
іноземного капіталу.

2. Соціально-політичні альтернативи в Україні у 1917р. Утворення

Центральної ради. Проголошення УНР
Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення
самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване
двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів),
ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами
Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній
арені з'явилась й третя, національно-демократична влада - Центральна Рада. її
засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними
гаслами Центральної

Ради, створеної 3-4 березня 1917 р., стали широка національно-територіальна

автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та
українізація всіх сфер суспільного життя.

У квітні-травні 1917 р. спостерігається процес поступового зміцнення впливу

Центральної Ради. І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним
центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної
Ради обирається М. Грушевський, заступниками - В. Винниченко і С.
Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі,
партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників.
Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського,
київського органа у загальноукраїнський представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із

Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але
центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського
народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10
червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому
декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня
створюється виконавчий орган влади - Генеральний Секретаріат на чолі
із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із

Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як
свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам
влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Інструкцію
для Генерального Секретаріату", яка значно обмежувала права України, її
виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю "Інструкцію",
стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично
склалася "патова" ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб
відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі
реалізувати її на практиці.

Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою

більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні
1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони
революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона
видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної
Республіки й оголошувалася широка програма соціально-економічних
реформ.

Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не

визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила
ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це
призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі
гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум
петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій

більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої
руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після I Всеукраїнського з'їзду Рад, який

пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний
зв'язок з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень
РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та

Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для
УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до
переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути
легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу -
самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада
своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із

Центральними державами, за умовами якого останні зобов'язувалися допомогти
звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і
Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-
німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була
окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся
український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без
особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її

неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29
квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади
прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий
період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву - період Гетьманату
або Української Держави.

3. Українська держава П. Скоропадського

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві
зібрався з'їзд хліборобів-землевласників . Його делегати одноголосно обрали
гетьманом України Павла Скоропадського — авторитетного генерала, нащадка
старовинного козацького роду. Того самого дня прихильники гетьмана майже
без кровопролиття оволоділи всіма державними установами.

Очоливши Українську державу, генерал П, Скоропадський поставив завдання

відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в
економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження — право
видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та
військовими справами, бути верховним суддею.

До скликання Українського Сейму в країні мали діяти "Закони про тимчасовий

державний устрій України". В них було визначено головні напрями діяльності
Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, надано
Гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення
 Української Держави замість УНР. Нова держава ґрунтувалася як на
республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше
прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему.

За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість

представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив
губернських та повітових старост. Державні службовці були, за невеликим
винятком, українцями, однак не належали до т.зв. свідомих українців, якими тоді
вважали членів соціалістичних партій. Останні не змогли стати вище партійних
інтересів і об'єднатися в ім'я побудови Української держави.

Чимало труднощів виникло під час спроби створити збройні сили Гетьманату
замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З одного
боку, уряд побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії
збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова
адміністрація, запевняючи гетьмана, що для захисту України досить німецьких
та австро-угорських військ. Загалом українська армія того часу нараховувала
бл. 65 тис. осіб, хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабияке значення гетьманська держава надала аграрному питанню,

вживаючи заходи, спрямовані на нормалізацію становища на селі, яке
потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Тимчасові правила про
земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно і
відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На
початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що
передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і
розподіл їх між селянами — не більше як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в середині літа 1918

р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходи для
зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято
державний бюджет. Все це сприяло певному економічному піднесенню.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-

освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських
підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову.
Діяло 150 українських гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському було
відкрито українські державні університети. В усіх вищих навчальних закладах
України діяли кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано
Українську академію наук, державний архів, національну Галерею мистецтв,
національний театр, історичний музей, національну бібліотеку, десятки інших
установ, що мали сприяти відродженню української культури. Гетьманський
уряд фактично започаткував автокефалію Української православної церкви.

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона

поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі
регіони. Щодо дипломатичних відносин, то вони існували з 12 державами світу.
Визначним досягненням стало підписання прелімінарного миру з Раднаркомом
Радянської Росії, яка визнавала незалежність Української Держави. Активною
була політика гетьманського уряду, спрямована на приєднання до складу України
українських етнічних земель, які перебували під владою Росії, Польщі, Румунії.
Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав
увійти до складу України.
 Крім досягнень, за гетьманування П. Скоропадського мали місце чимало
прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала
його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували
Україну. Небезпідставними були звинувачення П. Скоропадського та його
уряду в проросійській політиці. Гетьман був тісно пов'язаний із заможними
верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань
трударів.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості

українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та
робітничий з'їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-
гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В.
Винниченком.

Восени 1918 р. склалися обставини, які призвели до послаблення гетьманського

уряду. П. Скоропадський втратив підтримку Німеччини й Австро-Угорщини, в
яких різко загострилися внутрішні суперечності. Посилювалася загроза війни з
Росією, У різних місцях України виникли повстанські загони, зокрема Н. Махна,
Ю. Тютюнника, Д. Терпяла (Зеленого). Дедалі активніше боролися проти
Гетьманату робітники.

У такій вкрай небезпечній обстановці П. Скоропадський вдався до зміни

політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і
Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї "єдиної і неподільної
Росії", гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14
листопада він видав грамоту, в якій ішлося про "відновлення великої Росії".

Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед

широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його
очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники
соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець,
тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан

та нейтралітету .німецьких військ дійшли до столиці Української Держави.
Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14
грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські
війська вступили в Київ.

Отже, спроби гетьмана П. Скоропадського зміцнити українську державність

шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

4. Відродження УНР. У чому причини усунення влади Директорії?

Коли стало очевидно, що капітуляція Німеччини є справою найближчого часу,
гетьман зробив спробу зблизитися з "Українським національним союзом" - блоком,
який виник на основі "Національно-державного союзу" у складі кількох партій на чолі
з демократами-хліборобами і Всеукраїнського земського союзу під орудою С.
Петлюри. Згодом соціал-демократи вступили до "Національно-державного союзу" і
витіснили звідти демократів-хліборобів.

Цей блок очолив "Український національний союз" (з вересня 1918). На початку

жовтня Скоропадський зустрівся з його керівниками В. Винниченком, А. Ніковським і
Ф. Швецем (С. Петлюра сидів у в'язниці). Вони зажадали здійснення аграрної
реформи - ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового
селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного
виборчого закону. Проте цю програму було відкинуто кадетськими міністрами і
торгово-промисловими колами; натомість вони запропонували об'єднання з
білогвардійськими силами Росії для створення антибільшовицького фронту.
Скоропадський, у свою чергу, вимагав підтримки "Українського національного
союзу". Зрештою, було сформовано новий компромісний кабінет, чим українські
партії не задовольнилися і почали готувати повстання проти режиму. Скоропадський
цей кабінет розпустив і оголосив федеративну спілку з Росією, що остаточно
відштовхнуло від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 року в Києві відбулося таємне засідання представників

українських політичних партій. Вони відхилили ідею відновлення Центральної Ради і
створили верховний орган УНР - Директорію. Головою її став В. Винниченко,
членами - С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Використавши полк Українських січових стрільців, що дислокувався у Білій Церкві

під командою полковника Є. Коновальця, Директорія повела наступ на Київ і
захопила його 14 грудня 1918 року. Прийшовши до влади, вона обіцяла знищити
поміщицьке землеволодіння, встановити "трудову владу", провести вибори до
Конгресу трудового народу, якому й належатиме влада. Уряд очолив український
соціал-демократ В. Чехівський.

Серед Директорії не було згоди щодо напрямів політичної діяльності. Становище

ускладнювало суперництво між Винниченком і Петлюрою та їхніми прибічниками.
Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Незначним він був у військових
структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони непогано воювали
неподалік від місць проживання, проте за несприятливої ситуації розпадалися. Саме
тому на початку свого правління Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці
січня, перед загарбанням Києва більшовиками, - лише 21 тис.

Директорія правила на більшій частині України майже півтора місяця, але почала
втрачати свій вплив. Винниченко так прокоментував це: "...річ у тому, що отамани не
тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні...".
Скажімо, Балбачан на Полтавщині сік різками членів селянського губернського з'їзду
за "більшовизм", тобто за спробу швидше поділити землю. Влада на вищому рівні
тільки на словах стояла за селян, а насправді терміни експропріації поміщицьких
маєтків та порядок поділу землі визначено не було. Все це й спричинило виступ проти
Директорії Виконавчого комітету Всеукраїнської Ради селянських депутатів
("спілки"), який заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ, і
висунув перед урядом вимоги передати на місцях владу радам селянських і
робітничих депутатів, а в центрі - об'єднаному з'їздові цих рад.

Серед партій, які сформували "Український національний союз", теж не було повної
єдності. У січні 1919 року розкололася Партія українських соціал-демократів, а її ліве
крило оголосило себе партією "незалежних". А до цього, в травні 1918 року, відбувся
розкол серед українських есерів, що й стало причиною утворення партії боротьбистів.

Відданість інтересам робітників, декларована Директорією, оберталася для них

придушенням страйків.

Ускладнилися відносини і між партіями стосовно того, якою буде влада, - чи

парламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи
різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим радикалам на чолі з
Винниченком. Отже, питання, чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи
національному визволенню, залишалося відкритим.

Голова Директорії В. Винниченко на черговому з'їзді Української соціал-

демократичної партії (1919) виступив проти організації політичної влади у формі рад.
Він уважав, що ради захищають інтереси міського пролетаріату, а відтак
проголошення України республікою рад призведе до конфронтації з селянством.
Голова уряду М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму влади і наголошував,
що головною помилкою Центральної Ради була відсутність територіальних баз на
місцях у формі рад. Він обстоював багатопартійність рад. Проте більшість делегатів
виступала проти встановлення робітничої диктатури у формі рад і за скликання
парламенту та органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого
права.

У січні відбулася конференція українських есерів, де відзначалося, що українська

революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада має
перейти до рад селянських і робітничих депутатів. їхня позиція не збігалася з
позицією більшовиків, бо есери не вважали ради органами диктатури тільки
робітничого класу, селяни, на їхню думку, повинні мати представництво в радах.

Ліві українські есери разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів стали у

відкриту конфронтацію щодо Директорії.

Ще наприкінці грудня 1918 року Директорія запропонувала скликати Конгрес

трудового народу України для вирішення питання влади. Петлюра був проти цього і
виступав за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах. 16 січня, коли
виборча кампанія до конгресу ще тривала, у Києві було скликано членів Директорії та
уряду, керівників партій і корпусів січових стрільців щодо вироблення спільної лінії в
організації влади й рекомендування її конгресові. Проте керівники січових стрільців
запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С.
Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із
лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях
розвитку. Представник есерів М. Шаповал доводив необхідність встановлення
радянської влади. Нарада не ухвалила жодного рішення.

Одночасно керівники Антанти на противагу більшовикам, які набирали сили після

поразки Німеччини, ухвалили рішення ввести свій флот у Чорне море (16 листопада
це було зроблено). Антанта висадила десант чисельністю 60 тис. Оскільки інтервенції
перешкоджала Директорія, їй протистояли збройні сили на всіх українських
кордонах: на заході - армії Ю. Пілсудського, на півночі та сході -- Л. Троцького, на
півдні - А. Денікіна. Треба було вирішувати, на кого орієнтуватися: на Антанту, як того
хотіли помірковані сили та армія, чи на Москву, до чого схилялися Винниченко та ліві
радикали.

Ситуація ще більше ускладнилася, коли внаслідок неспроможності Директорії

об'єднати українські сили почалося "збільшовичення" окремих військових груп. На
бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М.
Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території від Гуляй-
Поля, Кременчука до Катеринослава. Дніпровська дивізія, що стояла біля Києва,
зайняла Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Потім "збільшовизувалися"
частини Задніпровської дивізії, штаб якої (М. Григор'єв, Ю. Тютюнник, С. Савицький)
за вказівкою українських лівих есерів вийшов із підпорядкування Директорії. Крім
того, на Чернігівщині діяли повстанські загони Ангела, на Літинщині (Поділлі) - Я.
Шепеля і т. д. Вони підтримували то Директорію, то більшовиків, що спричиняло
анархію.
23 січня в Києві зібралося приблизно 400 делегатів Конгресу трудового народу.
Основна частина представляла контрольовану українськими есерами Селянську
спілку. Однак у цій партії не було згоди, і керувати діями своїх делегатів вона не
могла. Директорія, якій Конгрес висловив політичну недовіру, готувалася до евакуації
з Києва, тому рішення конгресу не мали сили, і він саморозпустився. Скористалися з
цього більшовики, які в січні 1919 року розпочали свій другий наступ на Україну,
перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. У зоні окупації вони
розгорнули партизанські дії проти військ Антанти, а в лютому 1919 року радянські
війська завдали їй поразки під Вознесенськом.

Не дочекавшись допомоги від Франції, В. Винниченко в середині лютого подав у

відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротьбу проти більшовиків.

Отже, Директорія через відсутність чіткої політичної програми втратила підтримку

широких верств населення України, так і не спромігшись розв'язати складні політичні
проблеми суперечливого періоду української історії.

5. Перемога національно-демократичної революції в Східній

Галичині. ЗУНР
Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів
Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська
Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її
назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p.: держава
отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у
Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис.
кв. км з 6-мільйонним населенням.

Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці

листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР
оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не
поспішали визнавати українську державність.

З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у

Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919
р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки
(об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас
це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади
і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.

Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної області Української Народної
Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з
військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної
згоди в їх політиці не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при
підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали
основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від
Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо
рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці
листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР,
міністри якого емігрували в Польщу і Румунію, а УГА перейшла тимчасово в його
підпорядкування.
Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді 1920 р. територія польської
Галичини, згідно з Ризьким договором 1921 p., була відокремлена від Східної
Галичини і відійшла до Польщі.

Рішенням конференції міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, Італії та

Японії, що відбулася 14 березня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права
суверена над Східною Галичиною.

Політичне становище Буковини і Закарпаття.

У Північній Буковині (що була захоплена Румунією) в результаті виступів українського

народу в листопаді 1918 р. влада перейшла до Українського крайового комітету. Його
представники домовилися з румунами про етнічний поділ Буковини і приєднання
української частини землі до спільного зі Східною Галичиною «коронного краю» у
складі Австрії. Це викликало невдоволення буковинських селян, а скликане 3
листопада в Чернівцях крайове віче постановило перебрати правління українською
частиною краю, висловившись і за приєднання її до України.

Однак і тут збройним шляхом Румунія розправилася з трудящими масами і наприкінці

листопада 1918 р. оголосила про включення цієї території до свого складу. На мирних
конференціях щодо підсумків Першої світової війни в Сен-Жермені (10 вересня 1919
р.) і Севрі (10 серпня 1920 р.) Буковина визнавалася за Румунією.

У Закарпатті після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися народні ради, які в

більшості своїй виступали за приєднання до України. 21 січня 1919 р. з'їзд рад у Хусті
в складі 420 делегатів від 176 міст і сіл Закарпаття прийняв рішення про возз'єднання
цієї території з Україною. Але через наступ військ Румунії і Чехословаччини на
українське Закарпаття в квітні 1919 р. народна влада була ліквідована. 8 травня 1919
р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України
Чехословаччині, і в той же день представники рад Ужгорода, Хуста і Пряшева
створили Центральну народну руську раду, яка під впливом закарпатської еміграції
проголосила об'єднання Карпатської Русі з Чехословаччиною. Сен-Жерменський
договір 10 вересня 1919 р. оформив приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

Отже, національно-визвольна боротьба в західноукраїнських землях за незалежність і

суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про
включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з
історичних кривд, заподіяних українському народові.

6. Внутрішня і зовнішня політика Раднаркому УСРР

6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прибув до Харкова.
Україна була проголошена Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР).
її уряд цілком залежав від Раднаркому Росії. 26 січня він проголосив про об’єднання УСРР
із РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Спішно запроваджувалися всі здійснювані
Росією перетворення, зокрема, політика «воєнного комунізму», спрямована на
централізацію політичного й економічного життя країни. Хоча Україна була оголошена
«радянською республікою» , обрання рад відкладалося (вважалося, і небезпідставно, що
керівництво в радах за допомогою грошей захоплять представники міської і сільської
буржуазії, які нажилися за роки війни за рахунок розкрадання і спекуляцій). Замість них
створювалися надзвичайні органи влади – ревкоми (революційні комітети), а також
комнезами (комітети незаможників).
10 березня 1919 р. ПІ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив першу Конституцію УСРР.
Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з’їзд рад, а між з’їздами –
Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. За
російським зразком відділи уряду були названі народними комісаріатами, а уряд – Радою
народних комісарів. На чолі РНК УСРР стояв X. Раковський, який також керував
наркоматом закордонних справ. Наркомат військових справ очолив М. Подвойський,
внутрішніх справ – К. Ворошилов, освіти – В. Затонський, землеробства – В. Мещеряков,
продовольства – О. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е.
Квірінг, головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю – М.
Скрипник, командуючим Українським фронтом – В. Антонов-Овсієнко.

З’їзд офіційно затвердив радянську форму державності, котра контролювалася з партією,

яка в результаті революції і громадянської війни отримала монополію на владу, – РКП(б).

Економічну розруху, викликану Першою світовою і Громадянською війнами, більшовики

намагалися ліквідувати заходами, спрямованими на витіснення спекулятивного ринку
розподільчими відносинами і на різке посилення впливу державних органів на суспільне
виробництво. Серед заходів, намічених Раднаркомом з цією метою, були:

 запровадження загальної трудової повинності,

 мілітаризація праці,
 заборона приватної торгівлі,
 продрозкладка,
 карткова система постачання міського населення,
 націоналізація всіх підприємств.

Усі ці заходи в Україні радянською владою стали здійснюватися пізніше, ніж у Росії. Однак
ще з 1916 р. частина цих заходів (трудова і гужова повинності для селянства,
мілітаризація праці, продрозкладка, карткова система постачання міського населення
тощо) були запроваджені в життя ще царським урядом, а потім – урядами УНР,
Української держави, Директорії та командуванням австро-германських та
білогвардійських військ).

1 червня 1919 р. була оформлена угода про об’єднання військової, господарської,

державної діяльності РСФРР та інших радянських республік. Зокрема, народне
господарство України перейшло в розпорядження Вищої ради народного господарства
(ВРНГ) РСФРР. Військові сили радянської України були включені до складу Червоної армії
РРФСР. На Україну поширювалася чинність російських декретів. Таким чином, УСРР не
була повністю суверенною державою.

По суті, X. Раковський отримав від ЦК РКП(б) надзвичайні повноваження для самостійних

дій в Україні. Голова Рад наркому РРФСР В. Ленін особливо підкреслював, що X.
Раковський повинен направити свої зусилля на відновлення єдності в розколотому
керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної армії. Після приїзду 29 січня
1919 р. до Харкова Раковський, будучи природженим дипломатом, швидко погасив усі
конфлікти серед місцевого керівництва. Будучи главою уряду УСРР, він послідовно
відстоював самостійність керівництва республіки, вступивши в конфлікт із Й. Сталіним. 31
грудня 1936 р. X Раковський був заарештований за участь у діяльності «антирадянського
правотроцькістського блоку» і засуджений до 20 років ув’язнення. 11 вересня 1941 р. під
час наступу німців він був розстріляний у в’язниці м. Орла.

Більшовицький уряд України, пообіцявши у своєму Маніфесті від 28 листопада 1918 р.

передати всі заводи, фабрики, банки та ін. у власність українських трудящих мас, у
Декларації від 5 січня 1919 р. оголосив про націоналізацію найважливіших галузей
промисловості, поступово включаючи і всі інші галузі народного господарства.
Вертикальні управлінські структури, в основу яких був покладений метод главкізму,
виникли в Україні за прикладом РСФРР із перших днів відновлення радянської влади. 11
січня 1919 р. був опублікований декрет про порядок націоналізації підприємств. Право
націоналізації визнавалося тільки за урядом республіки. Передбачалася негайна
організація робітничого управління на підприємствах, власники яких утекли. За кілька
місяців були усуспільнені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти,
металургійні і машинобудівні заводи. Загальне керівництво націоналізованою
промисловістю здійснював Укрраднаргосп, його відділи і головні комітети – Укрголовліс,
Укрголовцукор, Укрголовспирт і т.д. Було розпочате одержавлення всіх галузей
промисловості шляхом націоналізації промислових підприємств, банків, транспорту. Дія
економічних законів була підмінена адміністративними факторами, насамперед
централізацією управління. Наслідком глобальної націоналізації стало подальше
поглиблення економічної кризи. Промислові товари і предмети широкого вжитку остаточно
зникли з ринку.

За час багаторічної війни ринок промислових товарів фактично зник. Відповідно

скоротився завіз до міст сільськогосподарської продукції. Гроші швидко утрачали свою
вартість, купівля і продаж здійснювалися в найпростішій формі мінової торгівлі. Це
призвело до розпаду господарських зв’язків міста і села, найгострішої нестачі
продовольчих продуктів.

12 квітня 1919 р. Рад нарком України за розпорядженням із Москви видав декрет про
застосування продрозкладки, тобто перехід до отримання хліба від його виробника
шляхом застосування примусових методів заготівлі за твердою ціною (18,4 руб. за пуд
хліба). Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку необхідно було здати державі.
Продрозкладка, стягнута з українського села, у 1919 р. визначалася в обсязі 140 млн
пудів. Але обурене селянство всіма способами, іноді навіть зі зброєю, чинило опір
конфіскації хліба. До наступу білогвардійців удалося зібрати не більш 10 млн пудів зерна.
Близько половини цієї кількості складало зерно, конфісковане в поміщицьких маєтках.

Для отримання зерна був створений величезний продовольчий апарат. При твердій ціні
18,4 руб. за пуд хліба на його придбання шляхом продрозкладки держава витрачала до 1
тис. руб. за пуд.

У жовтні 1917 р. II Всеросійський з’їзд рад прийняв підготовлений керівництвом РКП(б)

декрет, у якому проголошувалася передача поміщицької і всієї іншої землі в приватне
користування селян на засадах зрівняльного поділу. Гасло зрівняльного розподілу землі
більшовики (майже одночасно з російськими есерами) ввели до своєї програми під тиском
В. Леніна, який, проаналізувавши декілька тисяч селянських наказів депутатам Державної
Думи, дійшов висновку, що саме такий шлях вирішення аграрного питання необхідний для
того, щоб заручитися підтримкою селян у майбутній революції. До того в аграрній сфері
більшовики проголошували курс на утвердження на селі «великого соціалістичного
виробництва» замість дрібного селянського і великого поміщицького.

З урахуванням особливостей розвитку правових засад зовнішньополітичної

діяльності українських національних урядів 1917– 1920 pp., а також урядів УСРР і
УРСР 1917-1939 pp., правове поле діяльності України як суб'єкта міжнародних
відносин можна умовно поділити на такі періоди.

Перший період – 1917-1920 pp. – становлення національних правових

засад участі України в міжнародних відносинах. У діяльності національних
урядів України він характеризувався ухваленням значної кількості як внутрішніх
нормативних актів (універсали, звернення, конституції), так і міжнародно-правових
актів (Брест-Литовський договір, договори з європейськими державами), де Україна
була суб'єктом міжнародного права.
Другий період -1920-1923 pp. – утвердження міжнародно- правової
суб'єктності України. У цей період УСРР, скориставшись своїм невизначеним
державно-правовим становищем та враховуючи досвід попередніх українських урядів,
також була на міжнародній арені суб'єктом міжнародного права. Правовими актами
регулювання зовнішньополітичної діяльності були Конституція УСРР 1919 р.,
постанови ВУЦВК, ноти та звернення українського уряду до урядів інших країн.
Завдяки зовнішньополітичній активності уряду УСРР вдалося з 1920 р. до початку
1923 р. встановити дипломатичні відносини з 15 державами. УСРР стала учасницею
понад 80 міжнародних договорів та угод з європейськими країнами.

Третій період – середина 1923 р. – до початку Другої світової війни у 1939

р., а також період війни до початку 1944 р. – делегування міжнародної
правосуб'єктності. У цей період формування правового поля діяльності України як
номінального суб'єкта міжнародних відносин здійснювалося виключно Союзом РСР.
Правова регламентація міжнародної діяльності України обмежувалася внутрішніми
правовими актами (Конституція УСРР 1929 р., Конституція УРСР 1937 р., а також акти
ЦВК УРСР).

У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, запропонованої

Центральною Радою (УНР) і запровадив нову – Українська Радянська
Соціалістична Республіка (УРСР). Також було змінено назву уряду на Раднарком
на зразок російського. Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських
депутатів були проведені навесні 1919 р. Внаслідок маніпулювання нормами
представництва більшовикам вдалося отримати цілковиту перевагу. Ради слугували
лише прикриттям диктатури РКП(б)-КП(б)У, яких підтримувала армія. Згідно з
Конституцією УРСР, створеною за моделлю конституції радянської Росії, найвищим
законодавчим органом став Всеукраїнський з'їзд рад, між засіданнями якого його
функції виконував Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК).

У заяві уряду зазначалося, що УРСР об'єдналася з РСФСР на

принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не
розшифровувалася, проте програма РКП(б), прийнята в березні 1919 р., зазначала,
що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного
об'єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати
військове та економічне управління. 01 червня 1919 р. Всеросійський центральний
виконавчий комітет проголосив декрет про військово-політичну злуку. Найважливіші
аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано
московським органам.

7. Сутність та особливості індустріалізації в Україні

ндустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Ці галузі весь час надавалася
перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення
обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу
грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.
Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15
років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це
досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу,
особливо селянства.
Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і
необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на заході, де домінувала
доцільність, зумовлена потребами суспільства.
 Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел
фінансування. Пошук цих джерел – одне з головних завдань політики й предмет
внутріпартійної боротьби. Форсована індустріалізація прискорила згортання НЕПу, спричинила
зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників
позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами
виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчу і бюрократичну.
Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які
стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами, Змінювалась
система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати "зверху" замість
попередньої практики колективних договорів.
У промисловості згідно з постановою Раднаркому 1927 року, трестам почали
встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 року з міцних госпрозрахункових
підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а
на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 році синдикати з органів
постачання було перетворено в галузеві промислові об’єднання – главки, наділено функціями
планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 року синдикатську торгівлю замінили
розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

У 1927 році розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 року замінила 63
види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки
двома основними податками – з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов’язкових
планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку
залишилась лише одна функція – забезпечувати доходи казни.
У 1930-1932 р. р. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим
банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото
було зупинено. У 1926 році було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928
році – ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.
Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену,
програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво,
нащо сталінське керівництво йти не збиралося.
Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств
та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало
існувати у зв’язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, алей
непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села

співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську –
знижувались. Не еквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстра
ординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від
промисловості: у важку промисловість переливалися кошти з легкої. З 1927 року стали
щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони
поширювались банківським установами на добровільних засадах, а від тоді розміщувалися
організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.
Одним з найважливіших джерел доходів держави став продаж горілки. Надзвичайним
інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових
грошей, майже не забезпечених товарами. Відбувалося стрімке зростання цін. За роки перших
п’ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в одинадцять разів. Ринкові ціни були значно
вищими. Реальна зарплата робітників до кінця першої п’ятирічки зменшилась на 20%.
Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 році була
запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари.
Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів "воєнного комунізму". Згортання
товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.
У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-
економічного розвитку:

 заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на

внутрішній чи зовнішній ринок;
 ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів, чи приоритетному
піднесенні спершу одного з них.
8. Здій снення колективізації в УСРР. Голодомор 1932-1933рр
Метою колективізації було встановлення контролю над найбільшою групою населення
— селянством і збільшення його експлуатації.

Проведення колективізації в Україні почалось ще в роки непу, але спочатку мало

добровільний характер. У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на
колективізацію, але її знову планувалося проводити поступово, як процес
добровільної кооперації.

Узимку 1927-1928 рр. відбулась хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялись

здавати хліб за заниженими цінами). У січні 1928 р. Сталін їздив у Сибір, де зібрав
хліб за допомогою сили і вирішив поширити цей метод на всю країну. Головною
перешкодою на цьому шляху були заможні селяни. Їх оголосили класовими ворогами
— куркулями. У квітні 1929 р. Сталін закликав до ліквідації куркульства як класу.
Почалось масове відбирання майна у куркулів, а їх самих розстрілювали або
депортували у Сибір (ці процеси дістали назву розкуркулення). Лише за 1929 р. було
розкуркулено 33 тис. селянських господарств.

У червні 1929 р. були запроваджені обов’язкові завдання із хлібозаготівель, а пленум

ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 р. проголосив курс на суцільну колективізацію. Її
планувалося закінчити наприкінці 1931 — на початку 1932 рр. Але Генсек КП(б)У
Косіор заявив, що в Україні колективізацію буде виконано достроково (до осені 1930 р.
). Із середини січня до початку березня 1930 р. в Україні відбувалась перша хвиля
примусової колективізації. Причому колгоспи почали усуспільнювати не лише землю,
а й худобу і навіть птицю. Це викликало опір селянства. До червня 1930 р. було
зафіксовано 1,5 тис. терактів проти представників влади, почались збройні виступи
селян, а загальна кількість селянських виступів у 1930 р. становила 40 тис.

Сталін не чекав такої реакції селянства і був змушений піти на тимчасові поступки,
аби виграти час для направлення у сільську місцевість достатньої кількості військ.
Тому 2 березня 1930 р. “Правда” публікує статтю Сталіна “Запаморочення від успіхів”.
У ній вождь звинувачував у “перегинах” при проведенні колективізації місцеву владу і
казав, що процес колективізації має бути добровільним. Використовуючи цю поступку,
до осені 1930 р. з колгоспів вийшла половина господарств.

Проте, накопичивши сили, Сталін перейшов у другий наступ на селянство. Другий

етап колективізації почався з осені 1930 р. і характеризувався поєднанням
економічних та позаекономічних засобів впливу на тих, хто відмовлявся вступати до
колгоспів зі стимулюванням самих колгоспів. Колгоспники діставали податкові пільги,
а одноосібники обкладалися великим податком. На допомогу колгоспам були створені
машинно-тракторні станції (МТС), які забезпечували колгоспи сільськогосподарською
технікою, відповідними фахівцями. До кінця 1932 р. в УСРР створили 592 МТС, які
обслуговували половину колгоспів. У 1930 р. заборонили приватну торгівлю, і тому
селянам нікуди було дівати надлишки продуктів. Посилилось розкуркулення тих, хто
не йшов у колгоспи. Був вигаданий новий термін“підкуркульник”, під який підпадали
навіть ті селяни, що практично нічого не мали, але все одно не бажали вступати у
колгоспи. Внаслідок усіх цих дій до осені 1932 р. у колгоспи вступило 70 %
господарств.

7 серпня 1932 р. був прийнятий Закон “Про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперативів та про зміцнення соціалістичної власності”. Ним за
розкрадання колгоспного майна передбачався розстріл або 10 років ув’язнення.
Причому кримінальна відповідальність наставала з 12-річного віку і зазіханням на
колгоспне майно вважалася навіть крадіжка з колгоспного поля кількох колосків. Тому
в народі цей закон дістав назву “закон про п’ять колосків”.

У 1932 р. були запроваджені паспорти. Селяни їх не отримали і таким чином були

прив’язані до землі та фактично перетворилися на державних кріпаків. Задля
остаточного підкорення селянства радянське керівництво вирішило вдатися до
найдієвішого засобу — голоду.

Незважаючи на постійне зменшення врожайності, Сталін встановив для України

нереальний план хлібозаготівель — 356 млн пудів зерна із врожаю 1932 р. У червні-
жовтні 1932 р. вдалося заготовити 136 млн пудів хліба з колгоспів і 20 млн з радгоспів.
В Україну для негайного виконання плану хлібозаготівель надіслали спеціальну
хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яку було наділено надзвичайними
повноваженнями. Водночас повідомлялося про зниження плану до 282 млн пудів. 5
листопада 1932 р. Молотов розіслав директиву на місця про репресії і нещадну
розправу із злочинними елементами у правліннях колгоспів. Загони НКВС діставали
право оточувати села, що не виконували хлібозаготівельний план, і прирікати їх на
вимирання — всіх, хто намагався втікати з таких сіл, розстрілювали, а решта вмирала
у самих селах (так звана практика “чорних дощок”). Не було можливості також і для
втечі із самої України в інші регіони СРСР не охоплені голодом, оскільки 22 січня 1933
р. Сталін видав спеціальну директиву про перехоплення втікачів з України та Кубані
(де також лютував голод). Окрім загонів НКВС, збір хліба проводили створені при МТС
так звані буксирні бригади, які складалися переважно з присланих з Росії робітників.
Вони забирали в селян будь-які харчі. З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р.
комісія Молотова додатково “заготовила” в Україні 105 млн т зерна. Таким чином,
Молотову в цілому вдалося виконати поставлений план. Натомість з села викачали
практично все продовольство, і тому селян з осені 1932 р. охопив голодомор. Його пік
припав на зиму 1932-1933 рр., а загалом він тривав до другої половини 1933 р. За
різними підрахунками, від голодомору 1932-1933 рр. в Україні померло від 3,5 до 12
млн осіб, а ще 1,2-1,4 млн були депортовані. Фактично це була спланована державою
акція, оскільки природно-кліматичні умови були сприятливі і зібраного в Україні у 1932
р. врожаю цілком вистачало для прохарчування її населення, але його повністю було
забрано, чим держава прирекла селян на вимирання. Радянське керівництво
відмовилось і від міжнародної допомоги, заявивши, що в СРСР голоду немає. Все це
робилося для того, аби змусити селян вступати у колгоспи та беззаперечно коритись
вказівкам партійного керівництва. Ті, хто працював у колгоспах, отримували за цю
працю певні пайки, що давало змогу вижити, тобто першим об’єктом голоду 1932-1933
рр. був саме селянин-власник, якого таким способом змушували вступати у колгосп.
Через це події в українському селі 1932-1933 рр. дістали назву голодомору (тобто
штучного голоду). Вибір засобу впливу виявився дієвим — до 1937 р. колективізація в
Україні закінчилась. У колгоспи вступило 97 % селянських господарств. У зв’язку з цим
держава пом’якшила свою політику щодо села.

9. Суспільно-політичне життя. Особливості сталінського тоталітарного

режиму в Україні.
Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні у 30-і роки було закономірним
наслідком політичних та соціально-економічних змін, проведених більшовицькою партією.
Термін «тоталітаризм» застосовується для характеристики таких політичних (державних)
систем, які заради певної мети встановлювали повний, всеосяжний контроль над
суспільством в цілому і кожною конкретною людиною. У СРСР тоталітарний режим набув
форму сталінізму.
Характерними рисами сталінізму були: тотальна централізація всіх сфер життя,
адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором (масові
репресії, ГУТАБ); затратний, соціально неефективний політичний і господарський механізм;
несприйняття цінностей демократії, самоврядування і правової держави; відлучення мас від
управління і формалізація інститутів демократії; формування культу особи Й. Сталіна;
зрощення партійного і державного апарату; всевладдя апарату державної партії, вихід
каральних органів з-під контролю суспільства.

Індустріалізація та колективізація кардинально вплинули на склад населення в Україні.

Зникли економічно активні в 20-ті роки категорії приватних торгівців, власників невеличких
підприємств і майстерень. Натомість чисельність робітничого класу з 1928 по 1940 рр.
зросла від 1 млн. 770 тис. осіб до 4 млн. 578 тис., тобто в 2,6рази. В цілому частка
українців серед робітників у 30-і роки в Україні істотно збільшилась.

У ході примусової колективізації було сформовано зовні монолітну соціальну верству –

колгоспне селянство, яке у 1940 р. становило майже половину населення республіки.

Індустріалізація супроводжувалася бурхливим розвитком міст. У 1926-1939 рр. чисельність

міських мешканців України подвоїлась і досягла третини населення республіки. У 1939 р.
українців серед міських мешканців уже було понад 58 %. Переміщення людей з одних
соціальних груп до інших супроводжували різкі злами в їхній психіці, способі життя;
втрачалися давні усталені традиції. Ці процеси мільйонні маси, особливо вимушено
пролетаризоване сільське населення, сприймало дуже болісно.

Разом з тим 30-ті роки позначені інтенсивним соціальним рухом по «вертикалі»: з «низів»
нової соціальної піраміди – «вгору». Партія сприяла висуванню відданих більшовицькій ідеї
рядових робітників і селян на керівні пости, відкривала перед ними двері вищих та середніх
спеціальних навчальних закладів. В органи державного управління, господарський, партійний
апарат, в офіцерський корпус Червоної армії, органи держбезпеки, міліцію, до керівництва
колгоспами і радгоспами прийшли десятки тисяч робітників і селян.

Знищивши стару соціальну піраміду, більшовики побудували в СРСР, у тому числі й в

Україні, зовсім нову, небачену раніше. У ті роки в Радянському Союзі формувався новий
правлячий клас – номенклатурна верхівка партійно-державного й господарського апарату,
забезпечила матеріальними благами та різними привілеями.

Стрижнем тогочасного політичного ладу була ВКП (б). Монопольне становище ВКП (б) у
суспільстві, жорстоке переслідування всіх, хто наважувався на будь-яку критику її політики
призвели до накопичення негативних тенденцій у діяльності партії. З організації однодумців,
об’єднаних спільністю політичних цілей, вона перетворилася в ієрархічну, надцентралізовану
організацію, функції якої зводились до виконання розпоряджень партійних вождів.

Поступово утворився розрив між штатним партапаратом і так званою партійною масою.
Партійні комітети визначали життєдіяльність парторганізацій, представницькі ж органи –
з’їзди, пленуми, збори – переважно одностайно ухвалювали вироблені заздалегідь рішення.

Партійний апарат становив ключову ланку правлячої верхівки. Посадова ієрархія

відображалася в системі номенклатури, своєрідному «табелі про ранги», що визначав місце
кожного апаратника в піраміді влади, а в кінцевому підсумку соціальний статус, обсяг
привілеїв, рівень життя, престиж і ін.

На підставі Конституції УСРР 1929 р. найвищими органами влади в Україні були:

 Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів;

 Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад;
 Президія ВЦВК;
 Рада Народних Комісарів УСРР.

Органом верховної державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був

Всеукраїнський з’їзд Рад, який відбувався один раз на два роки згідно з Конституцією
1929 р. Його делегати обирали місцеві з’їзди рад за нормою: один делегат від 10 тис.
виборців, а від сільських – один делегат від 50 тис., чим, власне, забезпечувалась
диктатура певного класу. Якісний склад делегатів з’їзду засвідчує, що диктатура
пролетаріату зводилась до диктатури більшовицької партії. Своє представництво в органі
верховної влади правляча партія збільшила майже до 90 відсотків.

Компетенцією з’їзду було затвердження змін і доповнень до Конституції УСРР, вибори

Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) і представників України до
органів верховної влади СРСР. З’їзд також вирішував питання господарського, культурного і
соціально-політичного життя, але а межах, які визначали директиви правлячої партії та не
торкались компетенції СРСР.

Постійно діючим органом Всеукраїнського з’їзду Рад, тобто найвищим законодавчим,

розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом влади в період між з’їздами був ВУЦВК,
що обирав зі свого складу Президію. ВУЦВК періодично збирався на сесії (за Конституцією
1929 р. – тричі на рік). На сесіях затверджували бюджет республіки і плани розвитку
народного господарства України, проекти кодексів законів та ін.

Найвищим органом виконавчої і розпорядчої влади була Рада Народних Комісарів УСРР.
Раднарком України звітував перед ВУЦВК, його Президією, союзними органами. Особлива
роль у системі управління належала загальносоюзним наркоматам, які мали неподільну й
необмежену владу в республіках.

У 1936 р. було прийнято Конституцію СРСР, що скасувала всі поширювані на деякі

категорії населення обмеження в правах. Вибори до Рад. проголошувалися загальними,
прямими й рівними при таємному голосуванні.

На основі Конституції СРСР вироблено Конституцію України Надзвичайний ХІV

Всеукраїнський з’їзд Рад 30 січня 1937 р. затвердив нову Конституцію республіки,
яка тепер офіційно називалася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР).
Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між сесіями –
Президія. Найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади проголошувалася
Рада Народних Комісарів (РНК).

Демократичні положення основного закону УРСР в умовах однопартійної тоталітарної

диктатури не були наповнені реальним змістом і фактично виявились декларацією. СРСР
був жорстко централізованою унітарною державою. З союзного центру – Москви тягнулися
нитки управління практично всіма сферами життя України.

Структуру місцевих органів державної влади визначала триступенева система управління

(центр – область – район), що склалась на початку 30-х років. Упродовж 1932 р. в Україні
було створено перші 7 областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську,
Одеську, Донецьку та Чернігівську.

Найвищим органом радянської влади у будь-якому адміністративно-територіальному

об’єднанні були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інструменту влади, як з’їзди місцевих

рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів
трудящих. На сесіях обирали виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени
виконкому), затверджували склад постійних комісій, утворювалися органи управління
господарським і культурним будівництвом на своїй території – відділи та управління. Такі
органи підпорядковувалися самій Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому
УРСР.

Місцеві ради (сільські, районні, міські, обласні) діяли під постійним контролем
територіальних структур КП (б) У, що повністю відповідали адміністративно-територіальному
поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегію і зміст
рішень місцевих органів радянської влади визначали саме вони.

В умовах радянського тоталітаризму діяв особливий тип «демократії», коли вибори депутатів
були безальтернативними, хоча і проводились на основі загального, рівного, прямого
виборчого права таємним голосуванням. Реальні права і свободи тоталітарний режим цілком
ігнорував.

Периферійний елемент політичної організації суспільства становили громадські організації:

профспілки, комсомол, кооперація, наукові, творчі спілки тощо. найчисельнішою
громадською організацією були профспілки, які в умовах тоталітаризму повністю
підпорядковувалися партії – державі, та навіть більше – перетворились на своєрідну
напівдержавну структуру, яка виконувала чітко окреслені політичні, громадські, ідеологічні
функції. Головна функція профспілок – захисна – відійшла на задній план. На них
покладалися насамперед виробничі завдання: організація робітників і службовців на
боротьбу за неухильний розвиток народного господарства. Фактично профспілки
перетворились на придаток адміністрації і мали забезпечувати виконання планів, підвищення
продуктивності праці.

Інша громадська організація – комсомол – об’єднувала молодь і працювала з підростаючим

поколінням, служачи підручним джерелом, з якого поповнювала свої ряди партія. Комсомол,
подібно до профспілок, сприяв мобілізації молоді на виконання господарських завдань,
будівництво численних об’єктів енергетики, вугільної, металургійної, гірничорудної
промисловості.

Громадські організації намагались акумулювати соціальну активність населення,

спрямовували її у певне русло. Вони розв’язували двоєдине завдання: блокували вільну
політичну діяльність і формували у громадян еталонну поведінку. Ключове значення у цьому
відводилося марксистсько-ленінській ідеології, яку вкорінювали у свідомість людей.

10. Культурні перетворення в УРСР у 30-ті роки. Репресії уркаїнського

відродження.
Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом
політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-х років. Воно
мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися в хвилях
політичного терору проти культури і її творців.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарне-бюрократичної системи, сталінізму, в культурному

житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у
попередньому десятилітті.

Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояснення. По-перше,

він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенні широкої
мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню активного
суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціальне-економічного розвитку була
орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного рівня населення,
на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на розширення мережі шкіл, вузів,
наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах відносної ідейної терпимості, творчої
розкутості в культурному процесі 20-х років сформувалися літературні та мистецькі сили, які
ще певний час продовжували творити в дусі усталених традицій навіть за умов невпинного
наростання тоталітарної регламентації культурного життя.

У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та середньої
спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася впродовж 1932—
1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн, учителів — з 126, 4 до 193,8 тис. Згідно з офіційною статистикою
впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за грамотністю населення.

Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (понад 125 тис.
студентів) у 1939 p., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис. учнів)
до 600 (172,4 тис. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-технічних,
сільськогосподарських, педагогічних та медичних вузів. Виняток становили вузи художнього
профілю, де впродовж 30-х років кількість студентів навіть зменшилася. З огляду на офіційні
пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням укорінення певних
тенденцій, а саме — технократизації суспільного життя, формування негати-вістського
ставлення до проблем його гуманітаризації, невиправданого протиставлення «виробників
матеріальних благ» і тих, хто «займається розумовою діяльністю».

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне

відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що
українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав
прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою тоталітарного
режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що здійснювалося в
процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено нанівець. З 1937 р.
сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш

широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України. Жорстокий
моральний терор обрушився на наркома освіти УРСР М. Скрипника. У березні 1933 р. він був
змушений залишити свою посаду, а кілька місяців потому, не витримавши принижень, покінчив
життя самогубством. Такою самою була доля і ще однієї з найпомітніших постатей
українського культурного ренесансу — М. Хвильового.

Тотальної чистки зазнали як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-освітні
установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з ідейно-
політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці — майже на 90%. Система
народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що хвиля терору не
обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як «класове-ворожі елементи» вже були
звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав продовжувати чистку.
Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 — початку

30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування наукової інтелігенції,
яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового терору.
«Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошувалися ворожими
матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма висновками, що з цього
випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд
української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка.
Саме на хвилі репресій стала можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні члени
Академії наук України.

Незвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких ідеологічні і політичні

адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.
Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури,
інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та ін.
«Ворогів народу» вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які

спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного розвитку
чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші суспільствознавчі науки на
«більшовицькі рейки», вони спрямовували науковців на безкомпромісне розвінчання
«буржуазно-націоналістичної контрреволюції», інших «ворогів народу», коло яких
розширювалося до безмежності. Про наукову об'єктивність при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза
фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі
посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове
рішення про обов'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних
дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає тематика,
пов'язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне визволення.
Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури, національно-
визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-державним
контролем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням
міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І чим
більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з
погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих

об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних

органів, мали працювати всі сфери культури — література, кіно, театр, образотворче
мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом «постійної уваги» партії та
уряду. В реальній практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за
культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і
забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мистецтві.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення і суті соціалістичної культури —

пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього
визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачені в усіх гріхах
вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню в творчій
сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмистецтво,
Голов-репертком та інші з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам

по собі цей метод, як один з творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах
ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом в літературі і
мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів
визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала в

літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об'єднань, нагнітала
взаємонищівну критику, організовувала цькування інакомислячих. Митців переслідували як за
відрив від «соціалістичної дійсності», так і за так званий натуралізм, тобто за правдивий показ
реального життя. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними
призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми,
сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як
на ті часи, наслідками.
На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) в
СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки — радянських
письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці.

Безумовно, ця свого роду колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інтеграції в

суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного ідеологічного
соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції,
яку не можна було запідозріти в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв
створення єдиних творчих спілок. У них вони вбачали свого роду запобіжний захід проти
ідеологічного терору «класове орієнтованих» літературних та інших мистецьких організацій, які
з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їх погляду, літературно-
художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв'язок між літературою і

політикою. Проте не погоджувалися з його вульгарним трактуванням, доводячи, що він
(зв'язок) не є прямим і безпосереднім, отже, відкидали наміри політизувати'мистецтво,
культуру в цілому.

Історія української культури 20—30-х років дає переконливі приклади як жертовного служіння її
ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки
не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань, гонінь, репресій, прийняли
мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно,
інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв'язку з вимушеними обставинами стала на
шлях нагнітання соціально-класової непримиренності, цькування «буржуазних націоналістів»
та інших «класове ворожих елементів».

Гімни червоному терору, ідеології класової боротьби співали і кращі, митці України, в цілому
чесні в своїй творчості. Наприклад, М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш, піддавшись кампанії
нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України (СВУ),
складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання «академіко-бандитів».

Не витримали ідеологічного натиску, переслідувань і такі колоритні постаті українського

національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та
багато інших.

Провідною в літературі і мистецтві стає так звана виробнича темати-, ка. Досить сказати, що
тільки будівництву Дніпрогресу лише в 1932 р. присвятили понад 70 творів: «Бурун» С.
Скляренка, «Сила» Я. Баша тощо. Поряд із звеличенням людей праці в творах про
індустріалізацію, колективізацію обов'язковими персонажами були консервативні керівники,
шкідники-спеціалісти, класове обмежені інтелігенти, яким протистоять «безгрішні» партійні
вожаки, «червоні спеціалісти», люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової
пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби надихала
багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом
з тим у численних творах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть
згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодом 1932—1933 pp., з винищенням
його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою
мірою численні митці робили свій внесок у створення культурної платформи ідеології
сталінізму, допомагали розкручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним слідували «зведені списки» літератури, творів образотворчого мистецтва,

театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального
репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень українських
митців, причому накладене «табу» зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося
259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За. цей час померли своєю
смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і всіх інших галузей
української національної культури. Ці найбільш трагічні аспекти історії української культури
докладно викладено в книгах Ю. Лаврі-ненко «Розстріляне Відродження» і «Репресоване
Відродження».

«Розстріляне Відродження» — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно
характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури. І не
тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька, єврейська,
німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території
України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери
духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий
пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських
проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну боротьбу не
лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами.
Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування Українська автокефальна
православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за так званою справою Спілки
визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, в живих
залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і виселялося за межі України разом з
так званими куркулями, оскільки було віднесено до категорії населення з нетрудовими
Доходами. З числа вищих ієрархів Руської православної церкви в Україні на кінець 30-х років
залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими
звинуваченнями.

У 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх
приміщення були передані під господарські

потреби чи під культурно-просвітницькі заклади. «Залучення» в такий спосіб церкви до потреб

культури, як і антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному
розвитку українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм
загальнолюдського характеру. Поняття порядності, честі, справедливості, благородства,
милосердя, які проповідувалися церквою споконвіку, почали розглядати як абстрактно-
гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для «будівників»
соціалістичного суспільства, в свідомість яких насаджувалися класові сурогати з відповідними
критеріями добра і зла, справедливості, рівності, свободи тощо.

Отже, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної культури у міжвоєнний період

засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно
розвивати національну культуру можна лише в умовах, які забезпечує незалежна держава. І
навпаки, повноцінний розвиток культури неможливий при політичному безправ'ї,
переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років — чи то за умов
радянської дійсності, польського або румунського поневолення. По-друге (і це ще один з
узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах державного
поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш здатною до
супротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, в якому зберігаються і
розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес 20—30-х років
виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. По-третє, історія
культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизняної) засвідчує, що тотальна політизація й
ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку культури в широкому
розумінні.