Питання до іспиту з «Історії України».

1. Проаналізуйте геополітичні плани країн Антанти та Троїстого союзу

щодо України на передодні Першої світової війни.
19 липня (1 серпня) 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Вона була
логічним завершенням економічної та політичної кризи, що охопила значну
кількість держав світу. За своїми інтересами держави поділились на два
протидіючих блоки: Троїстий Союз та Антанту. Через своє геополітичне
становище Україна неминуче ставала зоною інтересів ворогуючих сторін.
Виробляючи тільки у під російських землях понад 1 млрд пудів (близько 16
млн т) хліба та маючи величезні людські ресурси, які можна було
використати у воєнних цілях, Україна мала магічну притягальну силу для
всіх воюючих у цьому регіоні сил – від австрійського та німецького урядів до
російських більшовиків. При цьому інтереси власне українського населення
взагалі не враховувались. Як говорив І.Франко: «...на шахівниці політики
Європи українці не є навіть нікчемним пішаком».

Головний гравець на полях цієї війни – Німеччина – напередодні війни

поширювала ідею, що український та інші народи Східної Європи не здатні
створювати свої власні держави, а тому історичною місією німців є
поглинення та освоєння цих земель. Українські землі розглядалась в
геополітичних* планах Німеччини як плацдарм для проникнення на Схід.
Австро-Угорщина під гаслом возз'єднання «братів-русинів» планувала
приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля, котрі перебували у складі
Російської імперії. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних
територіальних претензій до України, намагалися використати її для
послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства,
зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря – українського народу, який тоді
був розмежований між двома державами. Не дивно, що саме українські землі
найбільше постраждали від війни.

Росія, під прикриттям «віковічної мети об’єднання всіх руських земель»,

претендувала на Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину, що
входили до Австро-Угорщини. Протидіючі сторони у своїх стратегічних
планах спекулювали «українським питанням», стверджуючи, що для них
важливо поєднати весь український народ, але неодмінно в межах своєї
державності. Австро-Угорщина планувала приєднати до своїх володінь
Волинь і Поділля, котрі перебували у складі Російської імперії.

Окрім того, між ворогуючими державами почалась боротьба за союзників у

майбутній війні. Так, австрійські й російські дипломати почали схиляти
Румунію до війни на їхньому боці, обіцяючи їй українські землі, які вони ще
тільки планували відвоювати один в одного.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за
відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси,
1
опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у
російській армії та 250-300 тис в австрійському війську боролися і вмирали
за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж
народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один
одного.

2. Охарактеризуйте воєнні дії на території України в роки Першої

світової війни.
Одразу після початку Першої світової війни українські землі перетворилися
на театр бойових дій або прифронтову зону між російською армією та
військами австро-німецького блоку. На цій території діяв російський
Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У
серпні – вересні 1914 р. російські війська, відбивши наступ австро-угорських
армій, спрямували свій удар на Галичину. Ця операція отримала назву
Галицька битва. У результаті цієї грандіозної битви російська армія
оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшла до
Карпатських перевалів. Російські війська вступили до Львова, Чернівців. Під
час битви австро-угорські війська втратили 400 тис. людей, з яких 100 тис.
потрапили в полон. Тільки завдяки терміновій допомозі з боку Німеччини і
перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула
остаточного розгрому.
Наступним успіхом російських військ стала облога фортеці Перемишль, яка
капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті були взяті в полон ще 120 тис.
австрійців і захоплені 400 гармат. На завойованій території російська влада
встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації
Галичини генерал-губернатора графа О. Бобринського, мав запровадити

2
«русские начала» у житті населення краю. Так, у Галичині закривались
українські школи та інші навчальні заклади, культурні організації,
запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Почалось
обернення греко-католиків у православ’я. Майже всіх представників
української еліти, які залишилися в краї, а також верхівку греко-католицької
церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезли вглиб Росії.
Відбулись єврейські погроми.
Російська окупація тривала до весни – літа 1915 р. Уже в лютому
австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня – до Львова, а до кінця
червня захопили всю Галичину й Буковину, за винятком вузької смуги на
схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу
1915 р. окупували Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами
Луцьк і Дубно. Наступ австро-німецької армії призупинився на лінії
Кам’янець-Подільськ – Тернопіль – Кременець – Дубно.
Відступ російської армії супроводжувався новими погромами українства,
депортацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин
додалися біженці, які боялися репресій із боку Австро-Угорщини. Загалом до
Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської
Державної думи П. Мілюков охарактеризував російську політику в Галичині
«європейським скандалом».
Навесні 1916 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О.
Брусилова завдали несподіваного удару, який увійшов в історію як
Брусиловський прорив. Російські війська розпочали наступ 22 травня 1916
р. і після нетривалої артпідготовки просунулися вздовж всього фронту вглиб
на 80 – 120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком.
Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних
втрат: понад 1 млн убитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених.
Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною
цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулася революція. Новий
російський уряд, прагнучи зміцнити внутрішнє становище країни, улітку
1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новими
жертвами. Контрудар австро-німецьких військ примусив російські війська
залишити Галичину, відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту
проіснувала аж до укладення Берестейського миру (січень 1918 р.).

3
4
3. Проаналізуйте діяльність легіону Українських січових стрільців.
Міжпартійна боротьба, гострі національно - політичні дискусії та національні
образи на Галичині відійшли на другий план, в умовах емоційного
піднесення, викликаного війною.
1 серпня 1914 року у Львові було засновано Головну українську раду (ГУР),
яку через рік перейменували на «Загальну українську раду» (ЗУР). До якої
увійшли представники українських партій: Національно-демократичної,
Радикальної та Соціал-демократичної. Головою Ради обрали К.Левицького. 5
серпня 1914 р. був опублікований маніфест ГУР, який закінчувався словами:
«…нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні та моральні
сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах
царської імперії зійде сонце визвольної України!»

5
3 серпня 1914 р. «Союз українських парламентарних і сеймових послів з
Буковини» також заявив, що « спільно з усіма народами сеї гарної держави
ми радо принесемо всяку жертву за нашого цисаря, за славну Габсбурзьку
монархію». Митрополит А.Шептицький та кероване їм духівництво,
дотримувались австрофільської та антиросійської політики.
На початку серпня 1914 р. був сформований легіон українських січових
стрільців (УСС). Запис проводився на добровільних началах. Основний
контингент становили молоді вихованці спортивно-громадської організації
«Сокіл», пожежної «Січ» та учнівсько-шкільної «Пласт». Протягом двох-
трьох тижнів серпня 1914 р. повітові збірні пункти відвідали за різними
оцінками від 10 тис. до 30 тис. добровольців. Австрійське військове
командування не зважаючи на потребу в добровольцях, було стурбовано
великою кількістю охочих взяти участь у війни, вони хотіли «розчинити»
українців у масах солдат інших національностей. Тому дозвіл на легіон УСС
було дано лише до 2,5 тис. чоловік. Комендантом легіону УСС було
призначено М.Галущинського. Військову присягу приймали двічі: вперше –
загальну для всього австрійського війська , а вдруге «Свою», на вірність
Україні.
Австрійський уряд ставився до українських добровольців з обережністю та
недовірою. Їх перш за все збиралися використовувати як диверсантів,
перекладачів. Бойове хрещення «Усуси» прийняли 25 вересня, захищаючи
ужоцький перевал Карпатських гір. Тут проти них вела наступ дивізія
кубанських козаків. Отже, відразу проявилась загальнонаціональна для
українців трагедія світової війни: адже змушені вони були битися один проти
одного у лавах ворожих армій.

6
4. Охарактеризуйте причини утворення Центральної Ради та
проаналізуйте зміст І та ІІ Універсалів ЦР.
Українська революція засвідчила невгасиме прагнення українців до
створення власної держави. У 1917 р. український народ одержав історичний
шанс звільнитися від іноземної залежності й створити власну соборну
демократичну державу.
Учасники і дослідники революції вказують такі її причини:
1. Залежне та пригноблене становище України, великодержавницька політика
щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.
2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність
аграрного питання і соціального захисту робітництва.
3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне й
ідеологічне його оформлення.
Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка
загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння
Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс
українському народові в боротьбі за свою державність.
8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 р. в Російській імперії, в її
столиці Петрограді, вибухнула революція. Народ, доведений до відчаю й
зубожіння невдалою війною, піднявся на боротьбу проти своїх кривдників.
Цар Микола ІІ, не маючи змоги приборкати повстання, 15 (2) березня 1917 р.

7
зрікся трону. Царський режим, який століттями гнобив народи, розсипався за
декілька днів.
Повалення царату поставило на порядок денний питання про подальшу долю
країни та про владу. Суспільство розкололося на прибічників різних, іноді
діаметрально протилежних, поглядів на це питання. Одна частина
суспільства, на чолі якої стояв новоутворений Тимчасовий уряд,
дотримувалась ідеї свободи приватної власності, підприємництва та
демократії. Тобто тих цінностей, на яких базується європейська цивілізація.
Для того щоб здійснити це, потрібно було, на їх думку, переможно
завершити Першу світову війну. Проте їх погляди не поділяла основна маса
селянства та робітництва, що згуртувалася навколо створених Рад
робітничих і солдатських депутатів. Вони стверджували, що пропоновані
Тимчасовим урядом заходи є недостатніми і що необхідно забезпечити
нормальне життя для більшої частини населення: припинити, нарешті, війну,
дати селянам землю, створити дієву систему соціального захисту і гарантії
прав та свобод. Найрадикальніші діячі (партія більшовиків) взагалі закликали
до знищення приватної власності й встановлення загальної рівності та
справедливості, тобто запровадження соціалістичного (комуністичного)
устрою суспільства. Протистояння прихильників різних політичних поглядів
зумовило гостру боротьбу, яка призвела до громадянської війни.
Вихор революції захопив і Україну.
Для відстоювання своїх прав українцям потрібен був керівний центр.
Зусиллями українських діячів Києва було створено Українську Центральну
Раду. Попервах це була одна з київських організацій, які виникли в місті під
впливом революції. Головою УЦР обрали найавторитетнішого діяча
українського руху, історика Михайла Грушевського. День обрання
керівного складу УЦР 20 (7) березня 1917 р. вважається датою її заснування.
Дуже швидко УЦР завоювала довіру населення. Свідченням цього стали
багатотисячні українські маніфестації під жовто-блакитними прапорами в
Петербурзі та Києві, а згодом і інших містах.
Надихнуті підтримкою на місцях, діячі УЦР взялися за розроблення
програми дій та вимог українців, а також до організаційного оформлення
руху. З цією метою на початку квітня було скликано Всеукраїнський
національний конгрес. На нього з'їхалися близько 1500 делегатів із різних
куточків України. На конгресі ухвалили курс на рішуче домагання
національно-територіальної автономії України в складі федеративної та
демократичної Росії за умови забезпечення прав усіх народів, котрі
мешкають в Україні, і таких самих прав української меншості в Росії.
УЦР із київської організації перетворилась на загальноукраїнську.
Конгрес та його рішення сприяли подальшому розгортанню українського
руху, який почав охоплювати все нові прошарки суспільства: селянство,
робітництво й, особливо, військових (за роки війни до російської армії було
мобілізовано 3,5 млн українців), які делегували до УЦР своїх представників.
У результаті УЦР збільшилася чисельно і з національного центру
перетворилася на український представницький орган – парламент.
8
 Наступним кроком УЦР стали переговори з Тимчасовим урядом. Суть вимог
української делегації зводилася до того, щоб російський уряд визнав
автономію України, а також визначив її кордони. Але в Петрограді укранцям
відмовили. Тоді українські діячі стали на шлях практичної реалізації ідеї
автономії України без погодження з росіянами.
10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко
зачитав текст І Універсалу УЦР, в якому проголошувалося: «Не
одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ
український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай
порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним
голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні
дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші
Українські збори».
Оприлюднення І Універсалу викликало спалах ентузіазму в українському
суспільстві. УЦР досягла найвищої точки своєї популярності.
Підтвердженням серйозності намірів УЦР, стало утворення Генерального
Секретаріату – українського уряду, який очолив В. Винниченко.
Стривожений таким розвитком подій Тимчасовий уряд пішов на поступки.
Між Петроградом і Києвом було укладено договір, який був оформлений як
ІІ Універсал. Так, УЦР відкладав реалізацію ідеї проголошення автономії
України до Всеросійських Установчих зборів, а ТУ зобов’язувався визнати
Генеральний Секретаріат державним органом влади в п’яти українських
губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській та Волинській.

9
5. Охарактеризуйте причини проголошення Української Народної
Республіки та проаналізуйте війну Радянської Росії проти УНР.
У розвитку української революції та діяльності УЦР наступив момент, коли
потрібно було показати народові свою здатність управляти й вирішувати
практичні проблеми. Але до цього українські проводирі виявилися
неготовими. Стрімко падав життєвий рівень населення.
Тим часом розбурхана революцією Росія не могла стати до нормального
життя. Різні політичні рухи за допомогою сили намагалися захопити владу.
На початку листопада (наприкінці жовтня) 1917 р. більшовики вчинили
заколот проти Тимчасового уряду і повалили його. Перед УЦР постав вибір:
підтримати прихильників поваленого російського уряду, визнати владу
більшовиків або проголосити незалежність Української держави.
Розв’язання ситуації прискорили самі більшовики, спробувавши захопити
владу в Києві. 10 листопада (29 жовтня) 1917 р. у місті розпочалися бої між
більшовиками й прихильниками ТУ. Скориставшись цим, війська, віддані
УЦР, змусили ворогуючі сторони припинити бої і встановили свій контроль
над містом. У цій ситуації 22 (7) листопада 1917 р. УЦР видала свій ІІІ
Універсал. У ньому зазначалося: «Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й
зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська
Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів
України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити
належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству –
Генеральному Секретаріатові України».
Крім цього III Універсал проголошував широку програму перетворень, що
мали би змінити життя українців на краще.
В Універсалі містилася й обіцянка негайно розпочати мирні переговори, про
вихід України з Першої світової війни. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний
Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою, в якій
говорилося, що УНР буде здійснювати міжнародні відносини самостійно.
Українська делегація приєдналася до мирних переговорів, що розпочала
радянська Росія з країнами Четверного союзу у Брест-Литовську.
Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом О. Севрюк),
її докладно інструктував М. Грушевський.
Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної
Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови –
утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю
з широкими правами автономії.
Переговори розпочалися 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.).
9 лютого 1918 р. було укладено договір УНР із країнами Четверного
союзу. За договором, УНР зобов’язалася поставити Німеччині та Австро-
Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн яєць й іншої
сільськогосподарської продукції та сировини. Делегації Німеччини та
Австро-Угорщини погодилися на приєднання Холмщини та Підляшшя до
УНР і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.
10
Берестейський договір поклав початок міжнародно-правовому визнанню
України як незалежної держави і продемонстрував успіх молодої української
дипломатії. Окреслені договором кордони України набули міжнародного
визнання.
Після підписання мирного договору делегація УНР оголосила, що
Центральна Рада перебуває у важкому становищі й вимагає негайної
допомоги.
У лютому 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ на території
України, попереду них просувались українські частини. 3 березня 1918 р. у
Брест-Литовському мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною,
Болгарією і Туреччиною підписала і РСФРР. Росія зобов’язувалася визнати
право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної
Ради на території України, визнати договір держав австро-німецького блоку з
УНР, укласти з нею мирний договір, вивести з її території частини Червоної
гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських
установ УНР.
1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ, а вже 7 березня сюди
повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені
з усієї території України. Одним із важливих рішень УЦР було прийняття
закону про новий адміністративно-територіальний устрій.
Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити
владу в Україні змусив їх змінити тактику. Більшовики взяли курс на
усунення УЦР шляхом її переобрання на Всеукраїнському з’їзді рад. 4 (17)
грудня 1917 р. об’єднаний виконком Київських Рад робітничих і солдатських
депутатів оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. На з’їзд
запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад
робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були
розроблені таким чином, щоб найбільше делегатів було від рад, які
знаходилися під впливом більшовиків. У цей час, на противагу більшовикам,
УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного
виборчого права з таємним голосуванням і дотриманням принципу
пропорційного представництва.
Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не
забували про збройні сили. У Києві було створено Військово-революційний
комітет (ВРК), який готував нове повстання. Раднарком Росії протиправно
проголосив Україну в стані облоги і зобов’язав місцеві революційні
гарнізони (55 запасних революційних полків) рішуче діяти проти ворогів
революції, тобто проти УЦР.
У відповідь на дії Раднаркому Росії Генеральний Секретаріат наказав
розрізненим українським частинам, що перебували за межами України,
повернутися на батьківщину, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р. обеззброїв і
вислав із Києва більшовицькі частини. Провалом закінчилася спроба
більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував
під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського
корпусу генерала П. Скоропадського, роззброїли і вислали за межі України.
11
 Спочатку УЦР ігнорувала Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві, але за тиждень
до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист із вимогою
направити на з’їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і
українізованих військових частин.
На з’їзд у Київ зібралося понад 2 тис. делегатів, серед яких більшовиків було
тільки близько 100. Делегати з’їзду однозначно висловилися на підтримку
УЦР.
Більшовики вирішили продовжувати роботу в Харкові. Вони об’єдналися з
делегатами обласного з’їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили
початок роботи першого Всеукраїнського з’їзду Рад. На ньому були
представлені всього 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило майже
2/3 населення України, майже не було.

Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові працював 11 – 12 (24 – 25)

грудня 1917 р.; більшістю голосів він висловився за встановлення радянської
влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів (Радянська УНР). З’їзд закінчив свою роботу обранням
Центрального виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 особи (з них 35 –
більшовики). Головою ЦВК обрали українського соціал-демократа Є.
Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України – Народний
Секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський,
Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін.
Народний Секретаріат одразу скасував заборону на вивіз хліба до Росії й
опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального
Секретаріату. Також Народний Секретаріат звернувся до Раднаркому Росії за
воєнною допомогою у боротьбі проти УЦР.
Поряд із «війною декретів» розгорталася збройна боротьба. Ще 17 грудня
1917 р. Раднарком надіслав ультиматум УЦР за підписами В. Леніна і Л.
Троцького.
Наголошувалося на тому, що в разі невиконання вимог ультиматуму
Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти
радянської влади в Росії й Україні.
20 грудня 1917 р. УЦР відхилила цей ультиматум. Більшовицьке
керівництво відразу оголосило стан війни з Центральною Радою.
Наявність в Україні двох центрів влади – київського національного і
харківського радянського – дала змогу РНК Росії формально залишатись
осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між
Радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Йшла відкрита
підготовка до збройної боротьби.
Радянські війська концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під
Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював В. Антонов-Овсієнко, а
військове – колишній царський полковник М. Муравйов. Більшовицькі сили,
які нараховували 160 тис. вояків, складались із частин регулярної армії,
червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Їх тактика
полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над
12
великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на
допомогу робітничих загонів у цих містах.
Воєнні сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва – добровольчі
формування, які створювалися в ході війни. За кількістю війська УНР не
поступалися радянським, але були розпорошені по всій території України, у
той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.
Радянське командування насамперед встановило контроль над Харківською
та Катеринославською губерніями. До середини грудня 1917 р. було
захоплено важливі залізничні вузли і станції – Лозову, Павлоград,
Синельникове. 26 грудня 1917 р. у Катеринославі впала влада УЦР. До кінця
грудня з Донбасу були витіснені білогвардійські загони генерала Каледіна. У
другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві,
Одесі, Херсоні.
Узгодженими ударами з півночі та сходу більшовики розгорнули наступ на
Київ. Використовуючи перевагу в кількості й озброєнні, діючи рішуче й
жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці України.
Становище УЦР ставало критичним. В умовах деморалізованості й
дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став
подвиг кількохсот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником
Омельченком, які 16 (29) січня 1918 р. неподалік станції Крути вступили в
нерівний бій із переважаючими силами противника й загинули за Україну.
16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин
міського гарнізону і робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР.
22 січня війська УНР під командуванням С. Петлюри та Є. Коновальця
придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення.
Того ж дня було оприлюднено ІV Універсал, який проголошував
незалежність України.
Але наступ більшовицьких військ тривав. 25 січня члени Малої ради й Ради
Народних Міністрів залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а
потім – до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького
розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.
26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ.
Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної опори
УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціально-економічних
перетворень відштовхнули селянство, у той час як більшість робітників
підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики,
збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної та
централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності
більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; вміла соціальна
демагогія рад.
Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовим
«червоним терором». Лише в Києві радянські війська під командуванням
Муравйова знищили до 5 тис. людей. Це, зрозуміло, не привертало народ
України до нової влади. Непопулярними були й інші заходи більшовиків.

13
 Центральна Рада, розуміючи, що власними силами їй не вдасться здолати
більшовицьку агресію, вирішила звернутися по допомогу до Німеччини та
Австро-Угорщини, з якими в цей час вела мирні переговори. Ті погодилися
надати допомогу в обмін на українське продовольство й сировину. Було
підписано Берестейську угоду (лютий 1918), що закріплювала домовленості.
Крім того, була досягнута таємна угода, за якою українці, які проживають в
Австро-Угорщині, будуть об’єднані в єдиний «коронний край».
Після укладення угоди півмільйонна армія Німеччини та Австро-Угорщини
рушила в Україну. Більшовики такій силі нічого протиставити не могли і
швидко відступали в Росію, знищуючи за собою все, що не могли забрати.
Та союзники українців швидко показали своє справжнє обличчя. Вигнавши
більшовиків, вони самі стали поводитись як окупанти: самочинно вилучали в
населення продовольство, грабували, відновлювали порядки, що існували ще
за царя. Все це не сприяло зміцненню авторитету Центральної Ради, котра в
очах народу виглядала як зрадниця його інтересів. Тим часом і німці
прагнули замінити УЦР на більш поступливу владу. 29 квітня 1918 р. за
сприяння німецьких військ у Києві було здійснено переворот. Центральну
Раду усунули від влади, а правителем України проголосили гетьмана Павло
Скоропадського, нащадка колишнього гетьмана Івана Скоропадського.

6.Охарактеризуйте причини гетьманського перевороту та проаналізуйте

зовнішню та внутрішню політику Української Держави за часів
П.Скоропадського.
Новій владі довелося діяти за німецькими вказівками. Будь-яким проявам
самостійності в здійсненні влади чинилися перешкоди. Єдина сфера, де
гетьманові була дана свобода дій, – це сфера культурно-освітнього життя, в
якій було досягнуто найбільших успіхів. За недовгий період правління П.
Скропадського було відкрито два університети, велика кількість українських
шкіл, засновано Українську академію наук, організовано Національну
бібліотеку, архів, галерею мистецтв, історичний музей, театр тощо. Ці успіхи
не могли врятувати гетьмана від зростаючого невдоволення його залежністю
від окупантів. Українські діячі не могли пробачити Скоропадському те, що
він насильно усунув їх від влади, селянство – повернення поміщиків,
робітники – обмеження здобутків революції. Але поки були німці, влада
гетьмана мала воєнну опору. Коли Німеччина програла у Першій світовій
війні, стало зрозумілим, що довго П. Скоропадський владу не втримає.
Українські партії стали готувати повстання проти гетьмана, центром якого
мало стати місто Біла Церква. Для керівництва повстанням обрали керівний
центр – Директорію, яка складалася з п’яти чоловік, серед яких виділялися В.
Винниченко і С. Петлюра. Поштовхом до рішучих дій повстанців стала
грамота гетьмана про відмову від незалежності України й повернення до
складу майбутньої небільшовицької Росії. Повсталі, що їхня загальна
кількість сягала понад 100 тис. чоловік, завдали поразки військам гетьмана.
Вирішальна битва відбулася біля станції Мотовилівка, неподалік Києва. 14

14
грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, П. Скоропадський
зрікся влади і виїхав за кордон (загинув 1945 р. в Берліні).

7. Охарактеризуйте причини утворення Директорії, та надайте оцінку

політичній діяльності.
Революція в Німеччині та розпад Австро-Угорщини різко змінили політичну
ситуацію в Україні. Союзні війська почали покидати її територію.
П.Скоропадський, залишившись без їх підтримки, здійснив спробу
порозумітись з політичною опозицією, яку представляв УНС. Однак, ці
спроби виявились безрезультатними, як і спроби знайти підтримку з боку
Антанти. В ніч на 14 листопада у Києві на засіданні УНС була створена
Директорія, до складу якої увійшли В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець,
А.Макаренко, О.Андрієвський. Вона мала на меті організацію збройної
боротьби проти гетьманського режиму. Наступного дня Директорія
закликала до повстання проти гетьмана і пообіцяла відновити демократичні
завоювання УНР.
Найбільш активну підтримку Директорії надало селянство. Згодом на її бік
стали переходити і гетьманські війська, які також в основному формувались
із селян. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з
гетьманськими військами під селом Мотовилівка поблизу Києва. Бій тривав
цілий день, а під вечір війська П.Скоропадського відступили. Збройні загони
Директорії блокували столицю. Становище гетьмана стало безнадійним і 14
грудня П.Скоропадський зрікся влади і покинув Україну разом з німецькими
військами.

Наступного дня Директорія урочисто в’їхала до Києва, проголосила

відновлення УНР та призначила уряд на чолі з В.Чехівським. Було прийнято
постанову про звільнення з посад усіх чиновників, призначених за часів
гетьманщини. Політичні лідери, враховуючи популярність серед зубожілого
українського населення більшовицьких ідей, планували встановити в Україні
національний варіант радянської влади. З цією метою уряд оприлюднив ряд
відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії.
ліквідувати нетрудові господарства на селі. Але ці заходи сільська біднота
розцінювала як недостатньо революційні, оскільки влада залишила в руках
заможних селян ділянки площею до 15 дес. землі. Залишились
недоторканими і землі промислових підприємств, що належали поміщикам-
цукрозаводчикам. Така політика Директорії була обумовлена бажанням хоча
б частково зберегти, в умовах розрухи, товарне господарство.

Зрештою, сільська біднота вважала начебто Директорія проводить політику

на користь поміщиків і буржуазії, а ті, в свою чергу, стверджували, що нова
влада відбиває інтереси тільки сільської бідноти.
Директорія робила декларативні заяви про свою відданість інтересам
робітників, її лідери захоплювались демагогією відносно піклування про
«трудовий народ», зараховуючи до «ненадійних капіталістичних елементів»
15
адвокатів, лікарів, вчителів та ін. Подібні дії не сприяли стабілізації
українського суспільства, а навпаки, тільки посилювали напругу. Дуже
швидко виявилось, що від нової влади почала відвертатись переважна
більшість спеціалістів, промисловців, чиновників. В державі наростали
безладдя і анархія.

Серед членів Директорії не було єдності не тільки в питаннях внутрішньої, а

й зовнішньої політики. Так, В.Винниченко намагався знайти шляхи до
порозуміння з радянською Росією, а С.Петлюра орієнтувався на Антанту.
Отже, політичний курс Директорії мав суперечливий непослідовний
характер, що посилювало дестабілізацію українського суспільства.

8. Проаналізуйте історичне значення акту злуки УНР та ЗУНР від 22

січня 1919 року.
Західноукраїнські землі – Східна Галичина (центр – Львів), Буковина
(Чернівці), Закарпаття (Мукачево) – до закінчення Першої світової війни
входили до складу Австро-Угорської імперії. Поглиблення кризи
габсбурзької імперії супроводжувалося зростанням національного руху
українців. Українські політичні діячі розпочали підготовку до створення
власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день
вважається днем проголошення на західноукраїнських землях держави, що
пізніше дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

16
 Наміри українських політиків суперечили намірам поляків щодо утворення
«великої» польської держави, до складу якої планували включити
західноукраїнські землі. Щоб не допустити захоплення поляками влади, яку
українці сподівались одержати мирним шляхом із рук австрійців, група
молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським взяла ініціативу в свої
руки. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання
взяли під контроль Львів, а наступного дня інші міста Галичини. Обіцянка
демократичних прав, реформ, 8-годинного робочого дня забезпечила новій
владі широку підтримку населення. Але поляки, які теж стали на шлях
відродження своєї держави, повели боротьбу проти ЗУНР. Спалахнула
Україно-польська війна (1918–1919 рр.).
Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на
Буковині розпочалося національне повстання, влада перейшла до Крайового
комітету на чолі з О. Поповичем. Але вже 11 листопада край окупували
румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських,
чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.
5 листопада 1918 р. на сторінках газети «Справа» з’явилася програмна
декларація Національної Ради, відповідно з якою ЗУНР проголошувалася
демократичною республікою, соціальну основу якої складали робітники. 9
листопада було призначено тимчасовий уряд – Генеральний Секретаріат на
чолі з К. Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13
листопада 1918 р., після зречення імператора.
22–26 листопада 1918 р. відбулися вибори депутатів Української Народної
Ради, наділеної представницькими й законодавчими функціями. Більшість
депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях, надаючи перевагу
будівництву державності перед радикальними соціально-економічними
перетвореннями. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Рада прагнула
забезпечити права національних меншин, яким було віддано 30 %
депутатських місць.
Соціальна стабільність забезпечувалася розпочатою у квітні 1919 р.
аграрною реформою, що передбачала експропріацію маєтків великих
власників (переважно поляків), передачу земель малоземельним і
безземельним українським селянам.
Надзвичайно важливим актом державності стало об’єднання УНР і ЗУНР 22
січня 1919 р. (Акт злуки). Назву ЗУНР було змінено на Західна область
Української Народної Республіки (ЗОУНР) за повної її автономії.

Українсько-польська війна, фактична міжнародна ізоляція ЗУНР негативно

вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на
Паризькій мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти
визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини, хоч і підкреслювали
тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР Франція,
яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході

17
9. Проаналізуйте причини та наслідки поразки визвольного руху 1917 –
1921 років.
Можна визначити наступні основні причини поразки українських військ у
війнах УНР із Радянською Росією.
1. Загальна чисельність радянських військ складала в грудні 1917 р. - січні
1918 р. близько 60 тис. чоловік. Це були частини регулярної російської армії,
що перейшли на сторону більшовиків, червоногвардійці Москви, Петрограда
й інших міст Росії, загони моряків. Це були сильні, досить навчені військові
підрозділи. Досвідченим воєначальником був В. Антонов-Овсієнко, його
помічником - М. Мурав’єв.
Більшовицьким військам протистояли селянське ополчення «вільних
козаків», січові стрільці під командуванням Є. Коновальиа, загони з
колишніх військовополонених галичан, кілька невеликих загонів із фронту,
кілька сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо зі шкільної
лави. Військовий міністр Центральної Ради С. Петлюра мав у своєму
розпорядженні не так багато підготовлених у військовому відношенні
підрозділів.
Український історик Ф. Гурченко вважає, що по чисельності війська УНР не
уступали радянським, однак вірні Центральній Раді війська були розсіяні по
всій Україні, у той час як керовані більшовиками угруповання діяли на
основних напрямках.
Таким чином, численним і добре навченим радянським військам протистояли
менш підготовлені, деякою мірою розрізнені українські військові підрозділи.
2. Ефективно діяла більшовицька агітація, завдяки якій удалося
деморалізувати частину військових частин. Американський історик Р. Пайпс
писав, що «у перші місяці громадянської війни все населення було збито з
толку, дезорієнтоване і не знало, за ким йти. Гарний агітатор коштував
сотень збройних солдатів: він міг залучити на свою сторону війська
супротивника і тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не
шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські
загони, що значною мірою створювалися з дуже наївних у питаннях політики
селян, і переконати останніх чи не приймати участі в боях, чи приєднатися до
більшовиків.
3. Велику допомогу регулярним частинам Червоної Армії зробила «п'ята
колона» - місцеві більшовики, що спираються на добре озброєні загони
Червоної гвардії.
З числа організованих ними майже в кожнім великому місті повстань проти
Центральної Ради саме небезпечне спалахнуло 16 січня 1918 р. у Києві, коли
робітники захопили завод «Арсенал», на кілька днів скувавши дії
українських військ і змусивши українське командування зняти частину
військ із фронту для придушення заколоту.
Незважаючи на подвиг 300 українських гімназистів, що загинули в нерівному
бої під Крутами 16 січня 1918р., опір інших українських бійців, радянські
війська продовжували наступ.
Це - основні причини поразки українських військ.
18
Можна відзначити ще кілька факторів, що сприяли не тільки воєнній поразці
військ Центральної Ради, але і поразці Української революції взагалі.
4. На думку канадського історика О. Субтельного, Центральній Раді не
вдалося створити ефективний адміністративний апарат, відсутність якого
позбавило її можливості підтримувати зв'язки з губерніями і селом, де
зосереджувалася найбільша кількість її можливих прихильників.
5. Непослідовність соціальних перетворень Центральної Ради і її
нерішучість, з погляду відомого політичного діяча і письменника В.
Винничвнко, привели до того, що «українська демократія розійшлася зі
своїми масами», що не підтримали Центральну Раду в критичний момент
історії.
6. Історик Д. Решетар вважає, що в кінцевому рахунку поразка Центральної
Ради обумовила нерозвиненість українського національного руху.
10. Проаналізуйте культурне та духовне життя в Україні в 1917 – 1921
роках.
Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному
піднесенню українського народу. Царська імперія розпалася, а більшовицька
не встигла сформуватися, і це давало надії на становлення і розвиток
української держави і відповідно, національної культури. Однак в умовах
жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали
заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову
ідеологію та мораль, які не вкладалися в традиції українського народу,
споконвічні загальнолюдські цінності й гуманізм. Масове деформування
свідомості, численні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи
еміграції надавали культурному процесові 1917 – 1920 рр. в Україні
трагічного відтінку.
У 1917 – 1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних
політичних сил. Центральна Рада і Гетьманат проводили українізацію школи.
Відкривалися нові українські гімназії, вводилися навчальні програми, які
передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії
України.
Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи
насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська
влада з побоюванням ставилася до проявів національного життя і
перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти бажаного
результату мирними засобами, більшовики вдавалися до насильницьких дій і
командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала
радянських реформ у шкільній галузі, була розпущена. Така ж доля спіткала
національні культурно-освітні організації – «Просвіти». Вони були особливо
популярними на селі й об’єднували всіх, хто дбав про українську культурну
спадщину.
Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему
підконтрольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У
1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в
ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
19
 Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання
приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були
ліквідовані, замість них з’явились інститути народної освіти. Оскільки вступ
до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів
було відкрито робітничі факультети.
У добу Гетьманату було створено Українську Академію наук. Її першим
президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади
деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно
працювати.
Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони
вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події
громадянської війни. У цей час голосно заявили про себе талановиті поети П.
Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Чимало обдарованих поетів, серед яких О.
Олесь, змушені були назавжди залишати Батьківщину.
Багато зробив для розбудови української культури гетьман П.
Скоропадський. Відкривались українські університети, бібліотеки, театри.
Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери,
Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний
симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі
колективи з’явилися в Україні й у 1919–1920 рр.
Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який
очолював Г. Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих
виконавців О. Мар’яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича,
Б. Лятошинського, Г. Верьовки.
Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було
відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників.
У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший
ректор академії), В. та Ф. Кричевські, Г. Нарбут, О. Мурашко. Г. Нарбут є
автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду,
державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.
У роки революції та визвольних змагань у середовищі українських віруючих
і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак
Російська православна церква намагалася не допустити втрати контролю над
єпархіями колишньої царської імперії. Проголосити автокефалію на
Всеукраїнському православному соборі в січні 1918 р. не дозволили
більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та
церквою. Закривалися храми і монастирі, віруючі й духовенство зазнавали
переслідувань. Ідея проголошення Української автокефальної православної
церкви (УАПЦ) стала частиною українського національно-визвольного руху.

11. Охарактеризуйте основні етапи встановлення комуністичного

режиму в Україні та проаналізуйте політику «воєнного комунізму».
. Сутність політичного курсу більшовиків полягала у руйнації існуючої в
Україні економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових

20
відносинах та заміні її прямим товарообміном. Така політика отримала в
Росії назву «воєнного комунізму».

Воєнний комунізм – внутрішня політика радянської влади, запроваджена в

роки громадянської війни з метою зосередження всіх трудових і
матеріальних ресурсів в руках держави. Характеризувався широкою
націоналізацією промислових підприємств, централізацією управління
промисловістю, цілковитою забороною свободи торгівлі, введенням
продрозкладки і трудової повинності.

Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був процес

націоналізації засобів виробництва. Декрет про порядок націоналізації
підприємств надавав право здійснювати її виключно уряду УСРР. Законом
передбачалося усуспільнення в першу чергу великих підприємств, які мали
державне значення. Для керівництва цим процесом у республіці було
створено Українську раду народного господарства (УРНГ). Протягом 1920 р.
державними стали понад 11 тис. підприємств з 82% робітників.
Підприємства, що переходили у власність держави, часто закривалися через
занепад трудової дисципліни, брак сировини та втечу робітників, які не
хотіли працювати майже задурно.

Більшовики вважали, що виходом з цього скрутного становища може стати

мілітаризація економіки. Наприкінці січня 1920 р. в Україні було створено
Трудову армію. До її функцій входили заготівля сировини і продовольства,
видобуток палива, забезпечення підприємств робочою силою та ін. Сувора
реальність нової влади ніяк не співпадала з її обіцянками, що робітники
стануть господарями заводів і фабрик.

Селянське питання для більшовицької партії було одним з найбільш

болючих. Соціальною опорою партія проголошувала робітничий клас, а
селянство вважала тільки союзником, та й то не все, а тільки бідноту. До
більшості селян радянська влада ставилася насторожено, оскільки вони були
природними власниками засобів виробництва. Тому більшовики прагнули
поширити націоналізацію і на сільське господарство.

Ще у 1919 р. вони розпочали аграрну реформу, за якої проводилась передача

конфіскованих земель насамперед колективним господарствам, і лише
частково – селянам. Такі перетворення викликали обурення селян.
Більшовики, остерігаючись, що ситуація на селі може вийти з під контролю,
були вимушені піти на поступки. Влада, намагаючись завоювати
прихильність українських селян, віддала їм майже половину земельного
фонду цукрових заводів. Навіть такі заходи не зняли соціальної напруги на
селі. Українське селянство вважало, що радянська влада не виправдала їхніх
сподівань.

21
На село поширювалась і політика воєнного комунізму. Приватну торгівлюя
продуктами харчування було заборонено. Наприкінці лютого 1920 р.
Раднарком УСРР з метою забезпечення міст і армії продовольством прийняв
закон про продовольчу розкладку.

Продовольча розкладка – система заготівель харчових продуктів і

сільськогосподарської сировини, побудована на примусовому товарообміні
та конфіскації.

Для кожної губернії визначалася кількість зерна, яку вона мала здати
державі. Ця кількість «розкладалась» місцевою владою на окремі селянські
господарства. Після здачі зерна за нормами селянам залишався тільки
прожитковий мінімум та посівний матеріал, решту забирали без всяких
відшкодувань. Здійсненням продрозкладки займалися спеціальні органи.

Селяни відповіли на ці заходи новим сплеском збройної боротьби. Тоді

більшовицька влада вдалася до старого добре знаного методу – розподіляй і
володарюй. У травні 1920 р. за рішенням ВУЦВК почали створюватися
комітети незаможних селян. На комнезами, насамперед, покладався
обов’язок представляти політику більшовиків на селі та розгорнути боротьбу
проти заможних селян. Для заохочення комбідів до вилучення зерна в
односельців влада дозволила їм залишати для власних потреб до 25% від
конфіскованого. Восени 1920 р. в Україні налічувалося близько 11 тис.
комнезамів. Вони не тільки стали безпосередніми представниками
більшовицької влади, а й підпорядкували собі сільські ради. На боротьбу з
селянством комуністичний режим кинув і продовольчі загони, які
формувалися в містах з робітників. З березня по вересень 1920 р. ЦК КП(б)У
разом з профспілками направили до продзагонів близько 15 тис. робітників.
Окрім того, у боротьбі з селянством влада почала використовувати Червону
армію. Ситуація в українському суспільстві внаслідок політики воєнного
комунізму стала вкрай напруженою.

12. Проаналізуйте причини та наслідки голоду 1921 - 1923 років.

Господарське становище ще більше погіршилося у зв'язку з катастрофічною
посухою 1921 р. Деградоване продрозкладкою сільське господарство не
змогло протистояти стихійному лихові. У Поволжі, на Північному Кавказі і
на Півдні України, тобто в основних хліборобних зонах, почався голод. Сотні
тисяч селян вмирали від голоду й епідемій.
Якщо в південних губерніях селяни після жнив не могли повернути навіть
посіяного, то в більшості місцевостей Лівобережжя і Правобережжя урожай
видався непоганим (інша річ, що посіяно було менше, ніж звичайно).
Перерозподіл лишків на користь південних губерній міг запобігти голоду в
Україні. Однак керівництво РКП(б) вимагало від українських комуністів
безупинно постачати промислові центри Росії. У травні 1921 р. Х.
Раковський дістав догану по партійній лінії «за недостатньо енергійну
22
продроботу». Мірилом енергійності була добова кількість залізничних
вагонів з хлібом, що переправлялися на Північ. КП(б)У слухняно виконувала
інструкції партійного центру.
«Братерська допомога» хлібом формально незалежної України сусідній
державі виглядала б дивно, якби стало відомо про голод в українських
губерніях. Тому ЦК КП(б)У огортав завісою мовчання страждання власного
голодуючого населення. Ставлення до цього голоду було вичерпно окреслено
резолюцією політбюро ЦК КП(б)У з доповіді наркома продовольства М.
Владимирова «Про кампанію по боротьбі з голодом» від 4 серпня 1921 p.:
«Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти
заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де
допомога місцям, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана
своїми губернськими або повітовими засобами».

На VI конференції КП(б)У, що відбулася на початку грудня 1921 p., М.

Скрипник порушив цю болючу тему в таких висловах: «Хіба це не було
очевидно, що ми йдемо до голоду? ЦК затримував це питання. Йшов
тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і тільки тепер ми бачимо вочевидь
помилку, виявлену тут. Ми тоді не насмілювалися казати, що у нас, у нашій
благодатній Україні — голод».
Скрипник обурювався керівництвом КП(б)У, до якого сам входив. До того ж
його критика була гранично дозованою: йшлося про «помилку», тоді як треба
було говорити про тяжкий злочин. Він не наважився піддати критиці
справжнього винуватця інформаційної блокади — керівництво РКП(б).
І все-таки дозволу зняти інформаційну блокаду з українського голоду ЦК
КП(б)У від більшовицького центру у 1921 р. не одержав. Лише 16 січня 1922
р. він дістав певну свободу дій і негайно вжив заходів, щоб у пресі, як було
сказано у постанові харківського політбюро, «з'явилося побільше відомостей
про голод на півдні України».
X. Раковський негайно, уже в січні 1922 p., уклав угоду з Американською
адміністрацією допомоги (АРА) — неурядовою організацією, утвореною для
подання допомоги потерпілим від світової війни європейським країнам.
Відповідна угода з радянською Росією була укладена ще в серпні 1921 р.
АРА мала можливість використовувати величезні матеріальні ресурси,
нагромаджені для американської армії в Європі з часу припинення світової
війни.
Лише врожай 1922 р. і розгортання харчувальних пунктів АРА та інших
організацій допомоги припинили масову смертність населення. Однак у
спустошених голодом південних губерніях України зібрали невеликий
урожай. Як і раніше, вони потребували допомоги. Та, за вимогою центру,
13,5 млн. пудів українського зерна нового врожаю було продано за рубежем.
Одночасно з серпня 1922 р. до січня 1923 р. у сусідні республіки з України
вивезли 9 млн. пудів зерна. Тому голод на Півдні України тривав і в першій
половині 1923 р.
Висновки
23
Радянська Україна дістала статус незалежної республіки, але була цілком
підпорядкована директивам, що приймалися в Радянській Росії. Голод 1921
— 1923 pp. наочно показав, що ці директиви глибоко суперечили
національним інтересам України. Замість того, щоб спрямовувати надлишки
хліба у спустошені посухою південні губернії, українські радянські власті
відправляли їх за межі республіки.
Антирадянський рух селянства загрожував переростанням у повномасштабну
громадянську війну, тому Радянське керівництво вимушено було піти на
впровадження НЕП.
На початку 1920-х pоків партія перетворилася на нервовий вузол
розгалуженої управлінської структури — державну партію. Диктаторська
влада зосередилася в ЦК РКП(б) і його структурних ланках — політбюро і
оргбюро. Щоб залишатися стабільною, вона потребувала індивідуалізованого
носія — диктатора.

Відхід В. Леніна від політичної діяльності започаткував період політичної

нестабільності. Він тривав шість років, доки роль загальновизнаного вождя
не перебрав на себе Й. Сталін. Останній у боротьбі за владу особливо
прагнув закріпити контроль над найбільшою партійною організацією —
КП(б)У.
Боротьба за владу не перешкоджала неухильному процесу зміцнення
партійної диктатури. Цей процес відбувався у формі постійної концентрації
влади в руках невеликої купки найвищих керівників і вождів — компартійно-
радянської олігархії. Поступово партійні органи перебирали на себе ту владу,
яка раніше була прерогативою радянських органів. На партійних з'їздах і
конференціях, на з'їздах рад зникла атмосфера вільної дискусії. Ці органи
тільки схвалювали політичні рішення, завчасно підготовлені у керівних
ланках і в апараті партійних комітетів (парткомів) і виконавчих комітетів рад
(виконкомів). Комітетники і апаратники навчилися маніпулювати волею
рядових членів партії під час виборів делегатів з'їздів і конференцій так само
ефективно, як вони маніпулювали волею населення під час виборів депутатів
рад.

13. Проаналізуйте економічне, соціальне та повсякденне життя

населення в роки НЕПу.
За роки громадянської війни територія України зазнала великих руйнувань.
Збитки господарства України оцінюють у 10 млрд крб. Із 11 тис. підприємств
на 1921 р. змогли відновити роботу 2,5 тис. Найбільших втрат зазнав
Донецький вугільний басейн, металургійна, машинобудівна, цукрова, соляна
та інші галузі виробництва.

Постійна зміна влади в Україні, реквізиції, побори призвели до розорення

сільського господарства. Політика «воєнного комунізму», що її проводили
більшовики, викликала погіршення соціально-економічного становища
селян. 1920 р. продрозкладка в Україні була виконана на 40 %. На Україну
24
було накладено непомірно високий продовольчий податок, третину якого
(28,5 млн пудів зерна) вивезли в Росію. До економічних проблем додався
голод 1921–1923 рр., який уразив майже 15 % населення України (3,8 млн).

Важкою для радянської влади залишалася політична ситуація. Більша

частина України була охоплена селянським повстанським рухом.

У березні 1921 р. Х з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків)

проголосив курс на проведення нової економічної політики (неп).
Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР
прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу
в Україні. Їхня cуть полягала в заміні продовольчої розкладки продовольчим
податком. Відтепер у селян вилучалися не всі лишки, а заздалегідь
установлений податком мінімум. Сплативши продподаток, селяни мали
можливість продавати надлишки продукції. Уряд тимчасово відмовився від
створення колективних господарств. Швидко відроджувалася кооперація.
Вона охопила майже 85 % селян. Неп на селі дав результати. 1927 р. в
Україні оброблялося на 10 % більше земель, ніж 1913 р. Якщо до 1917 р.
основні земельні угіддя знаходилися в руках поміщиків і "куркулів", то за
роки непу українське село стало значною мірою середняцьким, виділились і
заможні господарі, серед яких було чимало колишніх червоноармійців,
червоних партизанів, активних учасників боротьби за радянську владу.

Існувала в Україні й система колективних господарств – колгоспів і комун.

Створювали їх переважно біднота, сільські комуністи і комсомольці. Однак
колгоспи об’єднували лише 1,2 % селянських господарств і займали 1,4 %
земельних площ.

Навесні 1925 р. посівні площі в Україні становили 95 % від рівня 1913 р., а
валовий збір зерна досяг показників останніх передвоєнних років.

У промисловості колишнім власникам поверталися відібрані після 1917 р.

невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні
з’явилося чимало приватних закладів. Дозволялося засновувати власні
фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства.

У селянських господарствах України зросла продуктивність праці,

розширилися площі оброблюваних земель, покращувалося виробництво
предметів споживання.

У роки непу посилилася роль товарно-грошових відносин. Державні

підприємства переводилися на господарський розрахунок. Ліквідовувалася
зрівнялівка в оплаті праці, котра стала залежати від кількості й якості

25
виробленої продукції, а також від економії палива, сировини, раціоналізації
виробництва.

Велику роль у піднесенні економіки республіки відіграла проведена в країні

грошова реформа (жовтень 1922 р.). В обіг було введено банківський білет,
який дорівнював 10 золотим карбованцям – «червінець». Спочатку нова
грошова одиниця використовувалася для розрахунку між державними
підприємствами, а з 1924 р. з’явилась можливість перейти на «червінець» у
повному обсязі.

Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе країну з кризи, а

радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці
залишаються в руках держави. Великі підприємства, банки, транспорт,
зовнішня торгівля не змінювали форм власності.

Відбудова промисловості почалася з переведення діючих заводів і фабрик на

господарський розрахунок. Для оперативного вирішення господарських
питань підприємства об’єдналися за галузевим та територіально-галузевим
принципами – у трести. Перші трести з’явилися восени 1921 р. як у важкій
промисловості («Донвугілля», «Південьсталь», «Південнорудний трест»), так
і в легкій («Текстильтрест», «Шкіртрест», «Цукортрест»). На початок 1922 р.
Українській раді народного господарства підпорядковувалися вже 24 трести,
які об’єднували близько 450 підприємств усіх галузей.

Для здійснення торговельних операцій, закупівель сировини, збуту

однорідної продукції були утворені синдикати.

Комуністична партія намагалася використати для відбудови народного

господарства трудовий ентузіазм робітників і селян. Набули популярності
суботники і недільники, дні ударної праці тощо.

Мешканці міст істотно відчули позитивні наслідки непу, що досить швидко

проявилися в процесі денаціоналізації торговельно-промислових
підприємств, утворенні чималої кількості нових, що стимулювало
економічну активність населення, передусім дрібних виробників. На селі
стали до ладу десятки тисяч олійниць, різних типів млинів (парових,
водяних, вітряків), підприємств із виробництва ковбас, копченостей, різних
маринадів.

Незважаючи на труднощі відбудовчого періоду 1925 – 1926 рр., у більшості

галузей промисловості Україна вийшла на рівень 1913 р. (особливо це
стосувалося легкої та харчової промисловості).

Успіхи відбудови дали змогу реалізувати план ДЕЕЛРО (рос. ГОЭЛРО)

(електрифікація країни), що був затверджений у 1920 р. Було прийнято
26
рішення про початок будівництва Дніпрогесу, найбільшої
гідроелектростанції в Європі. А загалом в Україні було споруджено 50
електростанцій, у тому числі Харківська, Луганська, Полтавська,
Артемівська, що перевищило план у 2 рази.

Однак політика непу не тягла за собою політичні зміни. Республіка, як і

раніше, мала формальний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви
завдання. Ніяких змін не відбулося в партійному будівництві. Компартія
України залишалася одним зі загонів РКП(б).

Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об’єднатися з

КП(б)У і створити самостійну організацію закінчилися розпуском УКП.

Неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєнного

комунізму і необхідність стимулювання «більшовицького натиску».
Поступове пожвавлення господарського життя, розширення товарного
виробництва дрібними підприємцями або непманами призвели до
примирення українського селянства з більшовицьким режимом, що сприяло
його утвердженню в Україні.

Особливості непу в Україні:

«зовнішнє» походження політики, яка не враховувала національні інтереси
українців;
здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося
придушенням національно-демократичних сил;
реалізація непу почалася значно пізніше, ніж в інших республіках.

14. Охарактеризуйте суть політики «українізації», зіставляючи різні

точки зору щодо її оцінки.

Більшовики, здобувши владу в Україні та інших національних республіках

переважно насильницькими методами, повинні були завойовувати
прихильність населення, щоб утримати її. З цією метою вони розпочали
широку кампанію, спрямовану на вкорінення свого впливу на місцях,
створення відданого більшовицькій партії кадрового потенціалу з місцевого
населення. Така політика, запроваджена в 1923 р., отримала назву
коренізація. В Україні вона здійснювалась у формі українізації. Українізація
передбачала поширення марксистсько-ленінської освіти, залучення українців
до партії, надання їм посад, підтримку української культури, запровадження
української мови в партійному та державному діловодстві, розширення її
вживання у сфері освіти, преси, видавничої справи. Значний внесок в
„українізацію” зробили наркоми освіти УСРР О. Шумський та М.Скрипник.

Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання

перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало
27
українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного
апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У
кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше
чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У
1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці.
У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75%
державних установ і організацій.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених

національними меншинами. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено
автономну Молдавську республіку, протягом 1924-1925 рр. 7 німецьких, 4
болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони, а також 954
сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні
діяло 566 шкіл із німецькою мовою навчання, 342 єврейською, 31
татарською.

Революційний ентузіазм і політика українізації створили передумови для

бурхливого мистецького життя 20-х років. З'явилася ціла плеяда молодих і
талановитих українських митців, які своєю творчою діяльністю спричинили
справжнє відродження української культури. Виникли численні центри
літературної творчості. Створювались об`єднання, гуртки, студії. Зокрема,
група неокласиків на чолі з М.Зеровим, спілка „Плуг”, об`єднання „Гарт”,
„Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ) тощо.

Яскравим явищем стало українське театральне мистецтво. У 1922 р. в

Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль”.

Різноманітним і змістовним було музичне життя. Плідно працювали

композитори Г.Верьовка, Б.Лятошинський. Активно виступала відома капела
„Думка”.

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представленого

М.Бойчуком, Ф.Кричевським, А. Петрицьким, В. Касіяном.

Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося

будівництво найбільшої на той час в Європі Київської кіностудії. У 1928 р.
свій перший фільм „Звенигора” випустив О.Довженко.

У 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе

піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним
обмеженням, українська культура досягала світового рівня.

З утвердженням сталінського тоталітарного режиму вся сфера культури

підпала під повний контроль партійно-державних органів. Усі творчі
об`єднання митців ліквідовувалися. Натомість створювалися спілки
28
письменників, художників, композиторів, які були під невсипущим оком
партії. Вся творча діяльність літераторів, митців мала відповідати вимогам
єдиного творчого методу соціалістичного реалізму. Основними його рисами
прийнято вважати: присутність нового героя революціонера-пролетаря,
комуніста; оспівування комуністичних ідеалів; відображення й оцінка
життєвих ситуацій із точки зору марксизму-ленінізму; багатогранність
художніх форм і проявів. Всі, хто не вписувався у дану систему, не мали
права на творчість.

Тому українські майстри літератури та мистецтва, які у своїй творчості мали

яскраво виражений національний характер, стали об`єктом сталінських
репресій. Їх звинувачували в „буржуазному націоналізмі” і знищували. Так
сам таврували й українських науковців, які здійснювали українознавчі
дослідження, викладачам, учителям тощо. Внаслідок сталінських репресій
майже повністю фізично знищили покоління митців першої третини ХХ ст.,
що дає підставу говорити про „розстріляне відродження”.

Культурне життя на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою

Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мало свої особливості. Провідне місце
в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало
Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися національні самобутні традиції,
формувалися кадри національної інтелігенції.

Великий вплив на культурне життя краю мала асиміляторська політика

урядів Польщі та Румунії. Найбільш згубно ця політика відбилася на стані
народної освіти.

15. Проаналізуйте факти щодо входження України до складу СРСР,

статус України, та обґрунтуйте власну позицію з цього питання.
Після завершення громадянської війни Українська СРР, як і інші радянські
республіки, що утворилися після розвалу Російської імперії, була юридично
незалежною державою: вона не входила до складу жодної сусідньої держави,
мала власну конституцію, органи державної влади та управління, видавала
республіканські закони, стежила за їхнім виконанням.
Але державний суверенітет УСРР був досить вузьким. Це проявлялося
насамперед у тому, що всі радянські республіки мали спільне політичне
керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські
організації якої не мали автономії. В умовах однопартійності РКП(б)
перестала бути звичайною політичною партією, тобто громадсько-
політичною організацією, добровільним союзом однодумців, що впливають
на розвиток суспільства через своїх членів, обраних до представницьких
органів. Вона підмінювала ці органи, диктуючи їм свої рішення, діючи
замість них, формуючи їх склад. Керівництво радянськими республіками,
оскільки їхні уряди складалися з більшовиків, здійснювалося через місцеві
29
партійні комітети з одного центру - ЦК РКП(б). Це робило їх залежними від
пануючих у центрі настроїв.
У ході громадянської війни радянська Україна втратила найважливіші
атрибути суверенності. Після встановлення воєнної єдності радянських
республік була сформована у 1919 р. спільна для всіх республік армія, єдине
військове керівництво, котре діяло за вказівками і під безпосереднім
контролем ЦК РКП(б). За роки війни склалась єдина фінансова система.
Керівництво найважливішими галузями народного господарства
здійснювалося з єдиного центру - ВРНГ РСФРР. Найважливіші закони
РСФРР діяли на територіях інших радянських республік. Щоправда, для
підтвердження їх чинності інколи приймалися відповідні декрети цих
республік.
У офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між
радянськими республіками визначалися як федеративні, побудовані на
системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система цих угод
характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи
УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави
охарактеризувати УСРР початку 20-х років як псевдодержаву.

Договір між РСФРР і УСРР 1920-1921 рр.

Це засвідчив двосторонній договір між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці

1920 - на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські
відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось
об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі,
фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного
господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили
до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах
народних комісарів. Це означало, що керівництво найважливішими сферами
життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося право на
окремі військові формування.
V Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 1921 р., підкреслив, що
господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного
господарського плану всіх радянських республік. Координація планування
знову ж таки покладалася на Росію.

Наростання суперечностей між УСРР і РСФРР

Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість

у стосунках між ними Й Росією. Центральні відомства РСФРР, яким
належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік,
часто приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному
вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так, наприкінці 1922 р.
Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби втручання
також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному
30
віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного
нейтралізувати великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало.
Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії,
розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і
прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними
одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання
про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував поділити
Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й
Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали
керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося
ліквідувати економічну цілісність України.
Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у
населення, керівних органів. Суперечності й непорозуміння певною мірою
вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) також
не була вільною від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з
центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КП(б)У на
початку 20-х років українців було менше чверті, тимчасом як у складі
населення УСРР представники корінної національності становили близько 80
%. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів
мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції. Саме в
середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної
культури, презирливе ставлення до неї. У свою чергу, шовінізм викликав
серед населення, частини партійних і радянських працівників України
настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету.
Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до
відчуження між республіками й Росією. Все це свідчило про
нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські
відносини російського центру і національних регіонів.

План «автономізації»

Для усунення суперечностей, урегулювання та уточнення взаємозв'язків

навесні-влітку 1922 р. велися переговори між партійними й державними
органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується
не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив комісію по підготовці проекту
рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р.
комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ
РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і
більшість керівників партії, був принциповим противником державного
суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так
звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав»
тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після
світової революції мала ввійти до світової федерації радянських
соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої
імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних
31
держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне.
Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.
У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на
пленумах ЦК компартій радянських республік. З критикою проекту Й.
Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не
зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно в
своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне
входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на
своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували
свою орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу.
Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший
секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічним висловом Й. Сталіна,
«липовий українець». Що ж до X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, то
він став противником «автономізації». Сталінський підхід Раковський
справедливо вважав небезпечним для радянського ладу.

Ленінський проект утворення Союзу РСР

В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК.

Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із
критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав
жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові
тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки,
серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове
державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми
визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з
ними входимо в новий союз, нову федерацію», - писав В. Ленін.
Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовилися від своїх
поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р.
Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити
право вільного виходу із Союзу.
Зміна поглядів «автономістів» відбулася спокійно, без помітного опору. Вони
добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх
республік у новому державному утворенні мало що змінить доти, поки
залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою правляча для всіх цих
республік партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та
зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного
порядку ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали
наміру змінювати.

Позиція X. Раковського

Узгодивши питання про форми союзної держави, більшовики розгорнули

серед населення республік масову кампанію підтримки утворення СРСР. Це
32
питання обговорювалося на зборах більшовицьких організацій, на
робітничих зборах, з'їздах рад різних рівнів, у пресі. За умов однопартійності,
монополії більшовицьких організацій на засоби інформації, переслідування
політичних противників радянського ладу свою думку про утворення Союзу
РСР мали можливість висловити лише послідовні прихильники цієї ідеї.
Коли Голова РНК УСРР X. Раковський висловився за переведення
наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі з категорії
загальносоюзних у союзно-республіканські, за більш чітке визнання прав та
інтересів союзних республік, що могло б убезпечити їх від
великодержавницьких зазіхань центру, він не одержав підтримки. Більше
того, Й. Сталін кваліфікував ці погляди як прагнення відмовитися від
федерації - союзу республік у рамках єдиної держави, і замінити її
конфедерацією -союзом суверенних держав, які зберігають незалежність
повністю і створюють об'єднані органи для координації дій у певних цілях
(воєнній, зовнішньополітичній тощо). У 1923 р. це стало підставою для
звільнення його з посади голови уряду УСРР.
Після X. Раковського Раднарком УСРР очолив В. Чубар. На відміну від свого
попередника, який відзначався самостійністю і твердістю в обстоюванні
власної думки, В. Чубар був провідником політики центру в Україні.

Юридичне оформлення СРСР

У грудні 1922 р. процес юридичного оформлення СРСР вступив у

завершальну фазу. 10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд
рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект
Конституції СРСР. Дириговані з одного центру - ЦК РКП(б) - подібні
рішення прийняли також з'їзди рад інших радянських республік.
І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. З доповіддю про декларацію і
договір про утворення СРСР виступив Й. Сталін. Ці документи були
прийняті делегатами з'їзду. Так було утворено Союз Радянських
Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація,
Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена у березні
1922 р. з трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану).
Завершення оформлення СРСР було пов'язане з прийняттям Конституції. Для
її підготовки ЦВК СРСР створив комісію, яку очолював М. Калінін. У липні
1923 р. сесія ЦВК СРСР схвалила і ввела в дію Конституцію. Остаточне її
затвердження відбулося 31 січня 1924 р. на II з'їзді рад Союзу РСР.

16. Охарактеризуйте релігійне життя в Україні в 30 – ті роки ХХ ст..

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту
антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися
ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на
суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська
влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним
патріархом Тихоном, який піддав новий режим анафемі. З метою підірвати
33
вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню
релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви,
незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний

собор, на якому обрали власну ієрархію, затверджено канони та устрій
УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) прийняли в УНР ще 1 січня
1919 р., але тоді у зв’язку зі зміною влади його не було реалізовано.
Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика В.
Липківського.

Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х рр. була другою за кількістю
парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними
засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади,
демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв.
Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси,
бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж,

УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася
розкласти церкву ізсередини, підтримуючи розкольницькі церковні
організації. У 1924 р. з’явилась Діяльна Христова церква (ДХЦ), на чолі якої
став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі в Києві. Але вона
виявилась нежиттєздатною і в 1927 р. припинила існування. У 1925 р.
виникає Соборно-єпископальна церква під проводом Ф. Булдовського. Ця
церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську
церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою

українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада

розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та
знущань із віруючих. «Релігія – опіум для народу!» – стало гаслом цієї
кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали
переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а сам
храм перетворили на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У

жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було
усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був
звинувачений в українському націоналізмі. У зв’язку з процесом над
Спілкою визволення України УАПЦ звинуватили в антирадянській
діяльності. Уведений 1928 р. в дію Адміністративний кодекс УСРР містив
34
розділ «Правила про культи». Аналогічні документи, що фактично
скасовували право на свободу совісті й віросповідань, в інших союзних
республіках були прийняті лише через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не

врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в
живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.

Друга п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». Ця

кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 1930-х рр. порівняно з
1913 р. залишилося лише 9 % церков. Решту закрили або зруйнували.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у

Києві. Уперше в історії українського православ’я було обрано патріарха. Ним
став М. Скрипник.
17. Охарактеризуйте, та надайте власну оцінку, політиці індустріалізації
на Україні в 30 –ті роки ХХ ст..
Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінний переустрій
країни, який отримав назву «радянська модернізація».

Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колективізація,

масові репресії, «культурна революція».

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на

індустріалізацію СРСР. Наступний XV з’їзд у 1927 р. визнав пріоритет
державного плану над ринком, що означало згортання непу і знищення
товарно-грошових відносин. На думку Сталіна, плани мали носити не
прогнозуючий, а директивний характер, тобто бути обов’язковими до
виконання. Передбачалося досягти 19 % щорічного приросту промислової
продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи
розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини – М. Бухарін, О.
Риков, М. Томський та інші – були оголошені «правими ухильниками» і під
час «чистки» партії виключені з її лав. На основі показників першого
п’ятирічного плану на 1928/29 – 1932/33 рр. відповідно були розроблені
плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським
з’їздом Рад.

Перша п’ятирічка становила суму річних планів, які постійно коригувались

у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання
важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку
електроенергії. Фактично закріплювалася структура господарства,
розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання
енергетичних і сировинних ресурсів.

35
 На тлі світової економічної кризи 1929–1933 рр. створювалося враження
швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких
лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий
стрибок у соціалізм. Сталін установив темпи приросту промислової
продукції на другий рік п’ятирічки 32 %, а далі – 45 %. Така
«надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі
галузі економіки розвивалися з випередженням, інші відставали. Внаслідок
цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів,
устаткування. Для залучення нових ресурсів вживалися будь-які заходи.

Джерела індустріалазації: доходи державного сектору економіки; доходи від

державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини і
сільгосппродукції за кордон; «ножиці цін» між промисловою та
сільгосппродукцією; націоналізація промисловості, ліквідація приватного
сектору економіки (згортання непу); скасування конвертації червінців,
інфляція; збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат;
подовження робочого дня; колективізація, «розкуркулення»; примусові
державні позики; праця в’язнів; трудовий ентузіазм, стаханівський рух;
підвищення цін на винно-горілчані напої; продаж за кордон національно-
культурних цінностей; антирелігійна кампанія, пограбування церков;
збільшення прямих і непрямих податків; запровадження карткової системи
розподілу продуктів і предметів першої необхідності; зниження життєвого
рівня населення.

З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», коли плани капітального

будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватись.

У роки першої п’ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових

підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод
інструментальних сталей у Запоріжжі «Дніпроспецсталь», Харківський
тракторний завод, шахти в Донбасі та інші. Велика промисловість України
перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином,
Україна, як й інші республіки, була позбавлена економічної самостійності.
Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку
радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Сталін маніпулював статистичними

показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було
заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової
продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже,
досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники
різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за
4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому
становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

36
 У роки другої п’ятирічки 1933 – 1937 рр. темпи зростання були визначені на
рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості –
Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод
важкого машинобудування – один із найбільших в Європі.

Виконання перших п’ятирічок потребувало надзвичайних зусиль народів

СРСР. Причому п’ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального
добробуту. Більше того, голод 1932 – 1933 рр. знищив мільйони людей, село
запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою.
«Шахтинська справа» в Донбасі – суд над старими спеціалістами вугільної
промисловості – започаткувала організоване цькування фахівців із
дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали належного значення матеріальним стимулам праці.

Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати
мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення продуктивності
праці, керівники більшовицької партії й уряду намагалися скористатись
ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно
ув’язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало
головною формою боротьби за вищі показники праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів

вилилось у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного
населення – так званого "куркульства" на селі та власників приватних
підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо зусилля у галузі важкої
промисловості супроводжувалися хронічним занепадом соціальної сфери та
легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості,
робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до
підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до
кримінального злочину.

Отже, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання

підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових
шахт, електростанцій і в результаті перетворення України на індустріально-
аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила
деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського
господарства, легкої та харчової промисловості; нераціональне й
нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація
управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку
економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних
позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний
дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

37
18. Проаналізуйте основні етапи колективізації та її наслідки для
України.
Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового
потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини
і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від
селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-
власник був незручною та небажаною фігурою для партійно-державного
апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не
могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з
мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він
мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому
сіяти і що везти на ринок, від нього залежала держава, якій треба було
нагодувати місто та армію. Ось чому під приводом турботи про піднесення
добробуту сільського населення партія хотіла створити на селі контрольоване
колективне господарство.

Але в сталінських планах колективізація – це не лише зручний засіб

забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисловості –
сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти
зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку,
колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процеси
розкуркулювання і розселянювання), з іншого – разом з індустріалізацією
вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Перший п’ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде

об’єднано 30 % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р.
пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену
колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію
завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про
сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала в Україні
найвищі темпи колективізації порівняно з іншими союзними республіками. У
січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію
планувалося завершити восени 1931 – навесні 1932 р.

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

1. 1929 – 1930 рр. – час прискореної колективізації, що перетворилася по суті
на комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу,
коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірними зусиллями місцевої
влади: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 %
селянських господарств, а на 1 березня – 62,8 %; у багатьох місцях відбулись
антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство
почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928–
1929 рр. в Україні було знищено до 50 % поголів’я худоби;
2. 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладенням
відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на
38
початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б)
від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у
колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в
колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому
переважно незаможницьких;
3. 1931 – 1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її
темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70
% дворів);
4. 1934–1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи
мали 96,1 % посівних площ.

Важливим елементом колективізації було так зване «розкуркулення», а

фактично розселянювання села. Спочатку, у 1927 – 1928 рр., до заможного
селянства проводилася політика обмеження – збільшували податки,
обмежували оренду землі, забороняли використовувати найману працю,
купувати машини, реманент. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове
стратегічне завдання – перехід від політики обмеження до політики ліквідації
куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова
ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах
суцільної колективізації». Починаються масові репресії проти заможного
селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгоспи. В Україні за роки
суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських
господарств (разом із сім’ями – 1,2–1,4 млн осіб, із них – 860 тис. виселили
на північ Сибіру).

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу

був голодомор 1932–1933 рр. Безпосередньо його причиною було
насильницьке вилучення хліба у селян. Проте в дійсності його спричинила
ціла сукупність національно-політичних та соціально-економічних
чинників:
1. необхідність знищення українського селянства як свідомої національної
верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви;
2. непомірні для селян хлібозаготівлі;
3. надмірний хлібний експорт;
4. небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;
5. конфіскація владою продовольчих запасів;
6. економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво
воєнно-комуністичними методами.

Протягом січня–листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів

хліба, за такий же період 1931 р. – 380 млн пудів. Вилучався навіть посівний
фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли закон про охорону
соціалістичної власності, що за крадіжку колгоспної чи кооперативної
власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10

39
років з конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали
«законом про п’ять колосків».

Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі у 1932

р. не вдалося. З метою «виправлення» ситуації в Україну направляється
надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР
В. Молотовим. «Зміцнюється» керівництво КП(б)У – другим секретарем ЦК і
секретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий
посланець Й. Сталіна П. Постишев, проводяться репресії проти українських
комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти
харчування.

Точну цифру людських втрат від голодомору 1932 – 1933 рр. встановити
неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн осіб.

Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспно-

феодальній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних
національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки
і тоталітарного режиму.

Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний

стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького
розкуркулення і голодомору, утратою селянами відчуття господаря,
тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.
19. Проаналізуйте причини та наслідки голодомору 1932 – 1933 років.
Одним із найстрашніших злочинів сталінізму проти українського народу був
організований ним голод 1932-1933 рр. До цього голоду держава штовхала
село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему, від початку
колективізації. Протягом січня-листо-пада 1930 р. в Україні було заготовлено
400 млн пудів хліба. За такий же період 1931 р. державні заготівлі становили
380 млн пудів. Але цього було досягнуто в результаті знекровлення села. У
багатьох селян у 1931 р. вилучили все зерно, у тому числі посівний фонд.
Узимку 1931/32 р. голод вже стукав до селянських хат України. Фізично
ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію
1932 р. Ускладнювали ситуацію і безгосподарність у колгоспах, повна
незацікавленість селян у ефективній, продуктивній роботі в них. На 20
травня 1932 р. у республіці було засіяно трохи більше половини
запланованих площ. Внаслідок неякісного обробітку просапних культур
частина посівів загинула. І все ж не природні чинники були причиною
трагедії українського селянства. Врожай 1932 р. лише на 12 % був менший
середнього врожаю за 1926-1930 рр. і міг би забезпечити населення України
мінімумом продовольства.
Але цього не сталося. Наближення катастрофи відчувалося в середині 1932 р.
Угорський письменник-комуніст, активний учасник громадянської війни
Мате Залка, перебуваючи влітку 1932 р. в Україні, залишив такий запис у
40
щоденнику, датований 11—13 червня: «Україна, незважаючи на нормальний
урожай, приречена на голод... Це - трагедія». Саме в цей період на полях
ночами почали з'являтися селяни — переважно жінки, яким нічим було
годувати дітей. Цих нещасних у чиновних кабінетах називали «перукарями»:
вони ножицями зрізали колоски на тих полях, де ще рік-два тому працювали
як повноправні господарі. Незабаром явище набуло масового характеру. У
серпні селяни почули про реакцію на це Й. Сталіна, названого офіційною
пропагандою «батьком колгоспників». 7 серпня він власноруч написав закон
про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи
кооперативної власності передбачав розстріл з конфіскацією майна або
позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна.
Сучасники називали цей закон «законом про п'ять колосків».
Незважаючи на небачену раніше жорстокість, забезпечити хлібозаготівлі в
1932 р. не вдалося. На 1 листопада було заготовлено лише 195 млн пудів. У
деяких районах місцеве керівництво, усвідомлюючи масштаби голоду, що
насувався, дозволило колгоспам залишати зерно для сівби та в страховий
фонд. Саме так зробили керівники Оріхівського району Дніпропетровської
області. Довідавшись про це, Сталін наказав вчинити над ними жорстоку
розправу. Старший агроном райземуправління був засуджений до розстрілу,
п'ятеро керівників і спеціалістів — до 10 років концтаборів, інші п'ятеро - до
8, двоє - до 5 років.

Державна політика в селі за голодомору

Інформація про голод, що надходила з багатьох джерел, у деталях була

відома вищому керівництву партії й держави. Але замість того, щоб рятувати
селян, держава посилила тиск на них, прагнучи за будь-яку ціну виконати
план хлібозаготівель. На місця були направлені надзвичайні комісії ЦК
ВКП(б). В Україні хлібозаготівельну комісію очолював В. Молотов, який
діяв особливо жорстоко. У районах, занесених на «чорну дошку» за «злісне
саботування» хлібозаготівель, згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня
1932 р., конфісковували продовольчі й посівні фонди, припинялося
постачання товарів, на місцевих керівників і колгоспників обрушувалися
репресії. Наприкінці грудня 1932 р. в Україну прибув Л. Каганович. Він
привіз директиву Й. Сталіна про здачу - в разі невиконання плану
хлібозаготівель — насіннєвих фондів. Обласне керівництво одержало
телеграму за підписом вищого керівництва УСРР з категоричною вимогою в
найстисліші строки «ліквідувати саботаж».
У січні 1933 р. Сталін замінив керівництво Харківського і
Дніпропетровського обкомів КП(б)У. Другим секретарем ЦК КП(б)У і
секретарем Харківського (столичного) обкому партії став посланець И.
Сталіна - П. Постишев. Переїхавши на роботу в Україну, він залишився
секретарем ЦК ВКП(б) і членом Політбюро ЦК. Таким чином, у партійній
ієрархії він стояв вище генерального секретаря ЦК КП(б)У, яким залишався
С. Косіор. П. Постишев очолив кампанію репресій проти тих комуністів, які
41
не знаходили в собі сил для ролі катів власного народу. Протягом року,
починаючи з 1933 р., із КП(б)У виключили 100 тис. чол. Вони були
розстріляні або вислані.

ЦК КП(б)У, РНК УСРР, десятки тисяч місцевих партійних і радянських

керівників, суд і прокуратура республіки, органи ОДПУ на території власної
республіки стосовно власного народу діяли так, як нечасто дозволяли собі
діяти загарбники в окупованій країні. Подвірні обшуки супроводжувалися
конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, буряків, сала, м'яса та інших
продовольчих запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. Цим
партійно-державний апарат цілком свідомо прирікав їх на смерть. Голод
охопив регіони найінтенсивнішого сільського господарства - Україну,
Північний Кавказ і Кубань, Поволжя, Північний Казахстан. Найбільших
масштабів голод набрав в Україні.

Демографічні втрати

Голодомор 1932-1933 рр. спричинив величезну смертність населення,

особливо дітей і стариків. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів,
трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися численні випадки канібалізму.
Села обезлюділи. Живі не мали сил ховати померлих. У деяких населених
пунктах над сільрадами вивішували чорні прапори: це означало, що жителів
тут уже немає. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, у елеваторах під
охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба.

Поставлені у безвихідь, селяни кидали домівки й пробували дістатися до

міста. Не всім це вдавалося. Багато гинуло просто неба на дорогах. Інших
зупиняли міліцейські кордони. До міста потрапляло порівняно мало людей.
Але порятунку не було й тут. Прагнучи врятувати хоча б дітей, батьки
залишали їх у лікарнях, державних установах, у під'їздах будинків і просто на
вулицях. Лише з травня-червня 1933 р. держава стала надавати деяку
допомогу українському селянству.

Донині не встановлена кількість жертв голоду 1932-1933 рр. Сталінське

керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації. У січні
1933 р., коли від голоду щоденно гинули десятки тисяч селян, Сталін на
об'єднаному пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) заявив, що матеріальне становище
робітників і селян поліпшується з року в рік і що в цьому можуть
сумніватися лише затяті вороги радянської влади.

42
Дослідження голодомору 1932-1933 рр. в Україні розпочалося наприкінці 80-
х років. Автори називають різні цифри померлих від голоду, які істотно
різняться - від 3,0 до 4,5 млн чол. Голодомор, штучно створений сталінським
керівництвом, був однією з найжахливіших за останні декілька століть
трагедій українського народу.

Ще не розвіявся трупний сморід в опустілих українських хатах, а з інших

республік СРСР, особливо з Росії, вже прямували ешелони з переселенцями.
До кінця 1933 р. у Донецьку, Дніпропетровську, Одеську і Харківську області
переселилося 21,9 тис. господарств - близько 117,1 тис. чоловік.

Трагедія 1932—1933 рр. остаточно зламала опір селян колгоспно-феодальній

системі, суттєво підірвала сили у відстоюванні споконвічних національних
прав. Саме цього прагнув тоталітарний режим, саме про це цинічно говорили
його ставленики в Україні. «Між селянами і нашою владою точиться
жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням
нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він
коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми
виграли війну!». Ці слова належать секретарю ЦК КП(б)У і секретарю
Дніпропетровського обкому КП(б)У М. Хатаєвичу. Вони відбивали настрої
усього тодішнього керівництва ВКП(б).
20. Охарактеризуйте культурні процеси на Україні в 30 – ті роки ХХ ст..,
та надайте їм власну оцінку.
Після перемоги у громадянській війні, незважаючи на розруху та злидні,
більшовики не залишали поза увагою питання культури. Складовою
проголошеної мети побудувати комуністичне суспільство була „культурна
революція”, яка мала виховати людину комуністичного майбутнього.
Першочерговим завданням на цьому шляху була ліквідація неписьменності.
На початку 20-х років неписьменні складали понад половину населення
України. Для боротьби з цим явищем створювалася мережа шкіл ліквідації
неписьменності лікнепи, в яких вчитися читати і писати мали всі особи віком
від 8 до 50 років. До участі в ліквідації неписьменності в порядку трудової
повинності залучалися всі письменні громадяни. Одночасно з подоланням
неписьменності радянські органи влади цілеспрямовано прищеплювали
населенню відданість комуністичній ідеології. Всі навчальні посібники,
періодична преса, література були пройняті політичним змістом. Боротьба з
неписьменністю виявилася результативною. Вже на 1926 р. основами
грамоти опанувала більша частина населення. На 1939 р. лише 15%
населення віком до 50 років залишалися неписьменними.

За влади більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і

система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років
43
виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих
будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у
профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова
освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці
молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу. Крім
того змінилася методика викладання і вся система організації навчання від
уроку до позашкільної роботи.

Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були

технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут
готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи
стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом
тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів,
організаторів виробництва.

З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б)
прийняв постанову „Про загальне обов`язкове навчання”. Щоб реалізувати
принцип обов`язковості, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри
вчителів, підручники та посібники. Для розв`язання цих проблем при РНК
УСРР створили комітет сприяння всеобучу („всеобщее обучение”) на чолі з
головою уряду В.Чубарем. Здійснювалася докорінна перебудова шкільної
мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі
семирічки на десятирічний строк навчання. У 1934 р. запроваджувалася
єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова
(чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).
Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98%
дітей шкільного віку ходили до школи.

80% учнів в УСРР навчалися в українських школах. Національні меншини

мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські,
молдавські, татарські тощо. Але наприкінці 30-х років більшість з них
перевели на українську або російську мову навчання. У 1938/1939 н.р. у всіх
школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання
забезпечували понад 150 тис. учителів.

Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У

1938/1939 н.р. їх нараховувалося 129 (у 1914/1915 н.р. було лише 19). У 1933
р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові.
Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним
походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми
УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.

Розвитком фундаментальної науки переймалась Українська (Всеукраїнська)

академія наук (УАН, згодом ВУАН, а з 1936 р. Академія наук УРСР) , яка з
початку 20-х років все більше ставала державною установою, діяльність якої
44
жорстко регламентувалася партійними органами. Всі інші наукові установи,
зокрема Українське наукове товариство, були ліквідовані або підпорядковані
їй.

У 20-30-ті роки йшов активний процес одержавлення науки, її ідеологізація.

Державно-партійне керівництво стало визначати характер ідейних, кадрових
та організаційних змін у науці. Головним критерієм оцінки науковця була
відданість партії та владі, а не його наукові здібності.
21. Охарактеризуйте соціально – економічне становище українських
земель у складі Польщі в 1921 – 1939 роках.
Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у
складі Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. До польської окупації
потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких, за переписом
1931 р., проживало 5,6 млн українців. У складі Румунії українці (790 тис.
осіб) проживали у Північній Буковині, Хотинському, Акерманському та
Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території Підкарпатської Русі, що
ввійшла до складу Чехо-Словаччини, проживало понад 450 тис. українців.
Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була
визначитись у ставленні до української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР: а)

насильницька асиміляція; б) стримування економічного розвитку, його
колоніальний характер; в) репресії проти діячів національно-визвольного
руху; г) національний гніт; д) відмова від міжнародних зобов’язань щодо
надання автономних прав українцям.

Форми, у яких здійснювалась ця політика, різнилися – від м’якої в ЧСР до

жорсткої в Румунії. У Польщі, де проживало найбільше українців, до того ж
із високою національною свідомістю, українське питання стояло
найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету – повне
ополячення загарбаних українських земель, залежно від внутрішніх та
зовнішніх обставин коригував свій курс. За 1919–1939 рр. чітко вирізняються
три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919–1923 рр. польське керівництво намагалося довести світовій

громадськості свої права на українській землі, а також, що Польща нібито
забезпечує всі права національних меншин. Польська конституція 1921 р.
гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні й у навчанні в
початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав
самоврядування Східній Галичині (Львівське, Станіславське, Тернопільське
воєводства). Але тільки-но 14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції,
Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права
залишилися на папері. У цей період українці теж намагалися відстояти свої
права, удаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису
45
населення 1921 р., виборів 1922 р. до сейму. Але в існуванні української
державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923–1926 рр. польські правлячі кола наполегливо проводили політику,

спрямовану на асиміляцію поневолених народів. Для здійснення цієї мети
уряд Польщі поділив країну на дві господарські території: Польща «А», до
якої входили корінні польські землі, і Польща «Б» – переважно
західноукраїнські і білоруські землі. До різних частин відповідно
проводилась і різна політика. Стосовно Польщі «Б» застосовувалася політика
штучного стримування соціально-економічного розвитку та повного
скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був
прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалась державною.
Розпочалося закриття українських шкіл. Польський уряд намагався
витравити самі поняття «Україна», «українець». На українські землі
переселялися польські колоністи, яким виділялися кращі землі. Протягом
1921–1929 рр. сюди переселилося 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту в політиці щодо

українців. Третій період (1926–1937 рр.) пов’язаний зі встановленням режиму
«санації» на чолі з Й. Пілсудським. Нова політика передбачала деякі
поступки та компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з
українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції
національних меншин і відмові від національної асиміляції. Важливим
елементом нової моделі національної політики стала спроба перетворення
Волині на «колиску польсько-українського порозуміння». Було збільшено
державні інвестиції на Волинь, почалося масове створення двомовних шкіл,
дозволено певну українізацію православної церкви.

Така політика проводилася з метою розколу в середовищі українців: між

галичанами і волинянами, між прихильниками і противниками порозуміння з
Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж Польщі як держави,
що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості
для українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 1930-ті рр.
У 1935 р. найбільша українська партія Українське народно-демократичне
об’єднання взяла курс на «нормалізацію» польсько-українських відносин. Її
лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані
в’язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 р., польські правлячі кола знову змінюють курс.
Перед загрозою Другої світової війни вони боялися, що українське питання
стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки українцям
сприятливим підґрунтям для зростання сепаратизму. Прокотилася нова хвиля
репресій.

46
22. Проаналізуйте політичну ситуацію в Східній Галичині та причини
розгортання українського націоналістичного руху.
Попри терор, попри всі намагання нових правителів колонізувати українські
землі місцеве населення і, особливо, його політичні лідери різними формами
виборювали свої соціальні й національні права, прагнучи до волі. На
середину 20-х років українці мали до 12 політичних партій різних
ідеологічних спектрів. Найчисленнішою і найвпливовішою серед них
тривалий час було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО)
— ліберальна партія, яка обстоювала конституційну демократію та
незалежну українську державу. Ця партія, утворена в 1925 p., контролювала
багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів. На
виборах УНДО збирало до 600 тис. голосів, мало своїх представників у
польському сеймі. Проти загарбників також виступала Українська військова
організація (УВО), котра діяла в підпіллі з 1920 р., та інші організації.
На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму
Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не
вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що
трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова,
українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський,
Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна
держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді
дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.
У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна
організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація
українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929
р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину
організації становила галицька молодь.
Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ),
утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної
Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед
натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною
Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також
поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до
національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи
підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку
мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ
висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній
державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий
націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній
генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво
КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р.
Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з
нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій
нібито захопила фашистська агентура.

47
Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада.
На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза
Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої
Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у
сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана.
Важливим чинником національно-визвольного руху галицьких українців
була Греко-католицька церква, яка наприкінці 30-х років налічувала 4 млн
віруючих і близько З тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних
організацій, жіночих товариств, навіть політичну партію — Українську
католицьку національну партію. Ця церква, як суто українська установа,
берегла східні церковні традиції, підтримувала національні прагнення свого
народу, сприяла розвитку шкільництва. У цьому значна заслуга її глави
митрополита Андрія Шептицького — талановитого церковного і
громадського діяча. Як щедрий меценат, він на власні кошти будував храми,
монастирі, школи, допомагав бідним дітям здобувати освіту. Чималу суму
грошей А. Шептицький пожертвував на Академічний дім, який служив
гуртожитком і бібліотекою для багатьох українських студентів. Значний
вплив А. Шептицький справляв також на політичне життя. Як противник
політичного терору, він публічно виступав проти пацифікації, а восени 1930
р. розпочав переговори з керівництвом Польщі про нормалізацію стосунків з
українцями Галичини.
Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний
метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних
товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема,
товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у
містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів.
Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні
матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо.
Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх
закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські
кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів
Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання
на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В.
Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям
Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість.
У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період
20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно
п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською
Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів
мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду

23. Проаналізуйте причини створення та діяльність Української

Військової Організації та Організації українських націоналістів.
На початку 20-х років набуває поширення теорія інтегрального націоналізму
Д. Донцова. До речі, цей термін доволі умовний, і сам Донцов його ніколи не
48
вживав. У його політичній публіцистиці нуртував крик душі, біль за те, що
трапилося в 1917—1920 pp. у Великій Україні. Оскільки, на думку Донцова,
українську справу програли соціалісти і демократи (Грушевський,
Винниченко, Петлюра), то Україна тепер має утверджуватись як тоталітарна
держава і робити ставку на одного вождя, на одну партію. Такі настрої тоді
дедалі більше поширювалися і в Західній Європі.
У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужна
організація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація
українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929
р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину
організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад
керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила
кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців.
Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками С. Бандерою,
Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському
університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували
масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї
серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН
боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в
Україні, висуваючи натомість гасло національного солідаризму.
Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не
підлягає сумніву одне -* це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення
здобути волю, незалежність України, участь у лавах ОУН молодих,
енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її
найпотужнішою силою в політичному житті Західної України.
У 30-х роках націоналістичний рух розгорнувся і на Буковині. Будителем
національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який
редагував С. Никорович (водночас він обіймав посаду зв'язкового ОУН від
Буковини). Невдовзі тут було утворено ОУН південно-західних українських
земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та Мармарощині
став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк"
та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила опір окупаційній владі. її
активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за
визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях
синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p., після встановлення у Румунії
військової диктатури, політичні партії та інші організації було розігнано. На
Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну
структуру і не зникли з політичного обрію.

24. Проаналізуйте соціально – економічне становище українського

населення у складі Румунії в 1921 – 1939 роках.
До Першої світової війни заселені українцями Хотинський, Аккерманський
та Ізмаїльський повіти Бессарабії входили до складу Росії, а Північна
Буковина - до Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території.
Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула якнайшвидше
49
узаконити окупацію міжнародними договорами. У свою чергу, утворюючи
«санітарний кордон» між більшовицькою Росією і Західною Європою,
Антанта сприяла Румунії у цьому. 11 вересня 1919 р. представники країн
Антанти підписали з Австрією Сен-Жерменський договір, за яким Буковину
було передано Румунії. Наступного 1920 р. у Парижі Англія, Франція, Італія і
Японія так званим Бессарабським протоколом визнали і затвердили
захоплення Румунією Бессарабії.
На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис.
чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику,
спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою
інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну
уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося
на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост
румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі
повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.
З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на
мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті
виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж
ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на
окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон,
за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську
мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах.
Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.
У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218
українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до
157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі
гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-
освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і
музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські
кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині
Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу.
Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською
більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих
класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані.
Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква.
Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і
автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися
до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до
духовних семінарій.
Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить
яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські
землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й
робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з
ручною і на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від
6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2
50
% їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю
становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини
Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості:
обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове
безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно
набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число
підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися
трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і
деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної
Бессарабії.
Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях
перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919
р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не
брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад,
парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної
площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи
непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського
селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під
садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.
Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася
зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з
причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і
продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських
господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % -
овець.

Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується

Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії
вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з
1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна
заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було
безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис.
чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 %
працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини
бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років
писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у
стадії вимирання».
Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір
населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в
Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь
близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто
регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися
поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського повстання над
його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів
ув'язнення було засуджено 85 чоловік.
51
Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої кампанії протестів за
кордонами королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про
демократичний характер румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр.
лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії
було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у
парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та
в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був
іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».
На тлі досить розвиненого політичного життя Галичини на окупованих
Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності
партій і громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна
політична діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні
комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії Румунії.
Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило дещо послабити
адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства,
преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період
відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій.
У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична
організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення
економіки, аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак
масової підтримки населення «Визволення» та інші організації подібного
спрямування не домоглися.
Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927
р. організували Українську національну партію, керівником якої став В.
Залозецький. Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися до
компромісів з властями, до виключно легальних методів діяльності. Як і в
Галичині, ця політична лінія натрапила на сильну опозицію з боку молодих і
енергійних учасників національного руху, що відкидали поміркованість і
обережність членів УНП.
Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і Д. Квітковського в
середині 30-х років стала формуватися конспіративна радикальна
націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до
оунівських. Ця організація мала вплив у молодіжних та спортивних
товариствах.
Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних
партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання
перестали існувати.
Українське населення захоплених Румунією земель, незважаючи на
жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного
визволення і справедливого соціально-економічного ладу.

25. Охарактеризуйте соціально – економічне становище українських

земель у складі Чехословаччини в 1921 – 1939 роках.
Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії постало питання
про майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю
52
було об'єднання з українською державою. 21 січня 1919 р. в Хусті
Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому було 420 делегатів,
проголосив злуку Закарпаття з Україною. Але вкрай несприятлива
зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення.
Західноукраїнська Народна Республіка перебувала у стані війни з Польщею,
а в Угорщині до влади на деякий час прийшли комуністи, які прагнули
поширити свій контроль на Закарпаття. За цих умов Центральна руська рада -
представницький орган частини населення краю—8 травня 1919 р.
проголосила злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Це було вимушене
рішення, певний результат пошуку «меншого лиха». Адже умови об'єднання
передбачали, що Закарпаття стане автономною частиною новоствореної
федеративної слов'янської республіки. Паризька мирна конференція у Сен-
Жерменському договорі в вересні 1919 р. санкціонувала передачу Закарпаття
Чехо-Словаччині, гарантувавши автономний статус краю. Гарантії автономії
Карпатській Україні (офіційна назва - Підкарпатська Русь) передбачала й
Конституція ЧСР.

Політичне й економічне становище Закарпаття

Карпатська Україна була далекою окраїною Чехо-Словаччини. У 1930 р. тут

мешкало 549 тис. українців, що становило 3,8 % загальної кількості
населення Чехо-Словацької Республіки (ЧСР). Керівництво ЧСР не виконало
своєї обіцянки надати Закарпаттю автономний статус. Воно вело тут
політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою
краю. Як і в інших західноукраїнських землях, на всіх рівнях
адміністративного керівництва насаджувалися вихідці з метрополії.
Внаслідок цього у краї, де в 1918 р. майже не було чехів, наприкінці 20-х
років 80 % урядовців були вихідцями з Чехії.
Разом з тим демократична чехо-словацька держава провела ряд перетворен ь
в інтересах населення краю. У результаті земельної реформи великі
землевласники позбавлялися частини їхніх земель, а 35 тис. безземельних
хліборобів одержали по клаптику власної землі. Уряд розгорнув програму
будівництва сучасних доріг, мостів, здійснював електрифікацію краю, у тому
числі сільської місцевості. У розвиток краю центра-, льні власті вкладали
більше коштів, ніж вилучали з нього.
Становище української школи в Закарпатті після декількох віків мадяризації
дещо поліпшилося, а її мережа стала розширюватися. Але рішенням вищого
адміністративного суду Чехо-Словаччини від 28 червня 1925 р. українську
мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило
поступове звуження викладання української мови й розширення чеської.
Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських
чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації
1939 р. краю хор-тистською Угорщиною. Тут не залишилося жодної
української школи.

53
Особливості політичної боротьби в Закарпатті

У Закарпатті політичне життя було особли во складне. Суто української

партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні
політичні групи Закарпаття змушені були зв'язуватися з близькими їм чехо-
словаць-кими партіями і діяти під їхнім «дахом». Усі значні чехо-словацькі
партії, у тому числі найвпливовіші - Аграрна, Комуністична, Людова, Соціал-
демократична - мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і
соціально-економічні інтереси різних груп місцевого населення. Разом з тим
кожна з них схилялася до певних національно-культурних традицій, що
історично склалися в Закарпатті.

Москвофільство. Русинство. Українська течія

Одна з цих традицій була пов'язана з москвофільством. Москвофільство

ґрунтувалося на помилковому переконанні, що русини - карпатоукраїнці - це,
власне, частина російського народу, зденаціоналізованого під впливом
історичних обставин. Москвофільські настрої поширилися серед частини
греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю.
Москвофіли уклали ряд організацій, у тому числі авторитетне «Общество им.
Духновича». Москвофільські настрої поділяли чехо-словацькі Аграрна,
Народно-соціалістична, Народно-демократична партії, деякі інші організації.
Москвофільство мало підтримку з боку Угорщини й Польщі, не зацікавлених
у консолідації закарпатських українців. Однак глибокого підґрунтя в
населенні москвофільство не мало: надто очевидною була відмінність між
росіянами й карпатоукраїнцями.
Століття ізоляції від інших українських земель сприяло появі на Закарпатті
русинства, прихильники якого, абсолюти-зуючи місцеві особливості,
стверджували, що слов'янське населення тут перетворилося в окрему націю
русинів, відмінну від українців. Характерно, що серед прибічників русинства
було чимало мадяризованих священиків, які в такий спосіб маскували свої
проугорські настрої. Помітної підтримки серед населення русинство не мало.
Найвпливовішою серед населення Закарпаття була українська течія.
Виявляли свою схильність до української течії й інші політичні течії. Для
деяких із них, зокрема Комуністичної і Соціалістичної партій, це було
тактичним прийомом, що давав змогу під час виборів одержати додаткову
кількість голосів виборців. Після виборів вони забували про свої обіцянки й
жодного кроку в боротьбі з москвофільством не робили. Найпослідовнішу
українську позицію займала Християнсько-народна партія під керівництвом
Августина Волошина і братів М. і Ю. Бращайків, яка під час виборів
виступала у складі Чехословацької людової партії. ХНП свої зусилля
спрямовувала на нейтралізацію впливу москвофілів. Засноване ХНП
товариство «Просвіта» зуміло витиснути москвофільське «Общество им.
Духновича». Цього вдалося добитися завдяки тому, що партія здобула
провідні позиції в Асоціації українських учителів, котра об'єднувала дві
54
третини педагогів краю. Помітний вплив справляла Християнсько-народна
партія на студентство та учнівську молодь.

26. Проаналізуйте причини та наслідки проголошення незалежності

Карпатської України.
У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився.
Внаслідок Мюнхенської угоди західних держав з А. Гітлером відбулося
розчленування Чехо-Словаччини.
Влада центрального уряду стала номінальною. Словаччина здобула
автономію в рамках Чехо-Словацької Республіки. З'явилася можливість
надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволікав 20
років. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття, врешті-решт, одержало автономію.
Автономний уряд краю спочатку очолили москвофіли, але, скомпрометовані
всією попередньою політикою, вони не дістали підтримки в суспільстві. До
такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин
Волошин і очолив новий крайовий кабінет. Почалася розбудова в Закарпатті
автономної української держави.
Головним завданням уряду була консолідація краю. Угорці й поляки
провадили агітацію за повернення Карпатської України до Угорщини і
спільний угорсько-польський кордон. На територію Карпатської України
засилалися озброєні банди, які мали викликати неспокій і створити підстави
для збройної інтервенції Угорщини. 2 листопада 1938 р. німецько-
італійський арбітраж у Відні віддав Угорщині не лише угорські етнографічні
області, а й Ужгород і Мукачеве, декілька українських сіл. 10 листопада
угорські війська зайняли від-ступлені області. Залізничне сполучення з
Румунією та Словакією було перервано, і уряд А. Волошина був змушений
перенести столицю до Хуста.
З ініціативи А. Волошина у січні 1939 р. була заснована політична
організація закарпатського населення, яка стояла на платформі творення
суверенної держави, - Українське національне об'єднання (УНО). На 13
лютого 1939 р. було призначено вибори до парламенту - Сойму Карпатської
України. Вибори завершилися блискучою перемогою прихильників
суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси 86,1 % всіх виборців, які
брали участь у голосуванні.
15 березня 1939 р. на засіданні Сойму за ініціативою УНО було проголошено
самостійність Карпатської України. Сойм ухвалив закон, який містив такі
пункти:
«1. Карпатська Україна є незалежна держава.
2. Назва держави є: Карпатська Україна.
3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом
Карпатської України, на чолі.
4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта...».
Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення
приймалося під гуркіт гармат. 14 березня угорські війська вторглися в
55
кордони Карпатської України. Під час засідання Сойму бої точилися за 12 км
від Хусту. Воєнізована організація, створена для охорони краю, —
Карпатська Січ, яка на той час мала 2000 членів під зброєю, незважаючи на
героїчний опір, не змогла відвернути вторгнення.
Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції. З відвертою
неприязню ставилося до неї сталінське керівництво СРСР, вбачаючи в ній
небезпечне вогнище
українського самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня
1939 р. Й. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської
України добитися самостійності й цим розпочати справу визволення всієї
України. «Комашка, що хоче прилучити до себе слона», — такими словами
він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців.
Карпатська Україна була окупована Угорщиною, підтримуваною
фашистською Німеччиною. А. Волошин разом з урядом був змушений
емігрувати. Незважаючи на морок окупації, який знову опустився над
Закарпаттям, проголошення незалежної держави мало велике історичне
значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського
народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради
досягнення цієї світлої мети.

27.Охарактеризуйте культурне життя на західноукраїнських землях на

передодні Другої світової війни.
Культурне життя на західноукраїнських землях, що знаходилися під владою
Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини, мало свої особливості. Провідне місце
в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало
Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися національні самобутні традиції,
формувалися кадри національної інтелігенції.

Великий вплив на культурне життя краю мала асиміляторська політика

урядів Польщі та Румунії. Найбільш згубно ця політика відбилася на стані
народної освіти.

На теренах Східної Галичини і Волині на початок 20-х років існувала досить

широка мережа українських шкіл близько 2,5 тисячі, що охоплювала більшу
частину україномовного населення. Проте вже на початок 30-х років у
Східній Галичині українських шкіл залишилося 360, а на Волині лише 4.
Натомість з`явилося понад 2 тисячі двомовних шкіл (украквістичних), що
мали сприяти полонізації українського населення. Ще гірше становище було
на Буковині, що входила до складу Румунії. На 1924 р. тут не залишилося
жодної української школи.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти в Закарпатті, що

знаходилося під владою Чехо-Словаччини. Тут функціонувало 463 українські
школи, які фінансувалися чеським урядом. Проте серйозною проблемою у
цих школах була мова викладання. Попервах викладання в них велося на
56
русинській мові. Але після мовної дискусії середини 20-х років викладання в
них перевели на літературну українську мову.

Велику допомогу в організації народної освіти на західноукраїнських землях

надавали товариства „Просвіта” і „Рідна школа”. Крім того ці та інші
товариства утримували велику мережу читалень, дитячих садків, курсів
тощо.

Заснування національних вищих навчальних закладів було для

західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. Без
дозволу і проти волі польського уряду у Львові існували Український
університет (1921-1925) та Вища політехнічна школа. На базі греко-
католицької семінарії з ініціативи митрополита А.Шептицького було
створено Львівську богословську академію єдиний у Західній Україні
легальний вищий навчальний заклад із українською мовою навчання.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські

вузи. У 1921 р. до Праги з Відня переїхав Український вільний університет.
Наступного року в Подебрадах відкрито Українську господарську академію.
На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад Богословський
ліцей.

У 20-30-ті роки на західноукраїнських землях продовжувало існувати

Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ), яке мало високий авторитет у
світовій науці.

На західноукраїнських землях діяла велика група видатних українських

літераторів (В.Стефаник, М.Черемшина, Є.Маланюк. У. Самчук, Б.-І.
Антонич, О. Теліга та інші) та живописців (І. Труш, О. Новаківський, П.
Холодний та інші).
28. Проаналізуйте геополітичні плани Німеччини та СРСР стосовно
українських земель на передодні Другої Світової війни.
Напередодні Другої світової війни українські землі перебували під владою
чотирьох держав: найбільша їх частина – Українська РСР – у складі СРСР,
Східна Галичина та Волинь – під владою Польщі, Північна Буковина з
Хотинським, Ізмаїльським та Акерманським повітами належали Румунії,
Закарпаття входило до складу Чехо-Словаччини, а у березні 1939 р. була
окупована угорськими військами.
Напередодні Другої світової війни СРСР опинився в центрі міжнародних
відносин. Від його позиції залежав їх подальший хід. Прихильності СРСР
домагалися як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським
керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира.
На думку Й.Сталіна союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг
принести напружені відносини з Німеччиною (головний торгівельний
партнер СРСР), а в гіршому – війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав
57
би СРСР на певний час осторонь світового конфлікту і давав можливість
втрутитись в нього у зручний момент. Також можна було розраховувати на
припинення бойових дій з Японією, що велись на території МНР в районі
річки Халхін-Гол, на яку як союзник могла вплинути лише Німеччина, і на
територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії та
Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та
розв’язати собі руки для агресії проти Польщі, а згодом і проти країн Заходу.
Зрештою Сталін схилився до союзу з Німеччиною. Після нетривалих
переговорів міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа і наркома
закордонних справ СРСР Молотова 23 серпня 1939 р. в Москві, у Кремлі був
підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом та нацистською
Німеччиною. Цей документ, що увійшов у історію як «пакт Молотова –
Ріббентропа», складався із семи статей і передбачав зобов'язання двох сторін
утримуватись від агресивних дій стосовно одна одної чи будь-яких Інших дій
спільно з третіми державами, які б загрожували інтересам однієї зі сторін, що
домовлялися.
Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол,
що передбачав розмежування сфер інтересів обох держав у Європі. Низка
його положень безпосередньо стосувалася українських земель: межа сфер та
інтересів нацистської Німеччини та СРСР мала проходити по лінії рік Нарва,
Вісла, Сян. Таким чином, більшість території Західної України повинна була
відійти до Радянського Союзу. Лемківщина та Холмщина потрапляли до
німецької зони впливу. Ще 23 травня 1939 р. Гітлер заявив на нараді з
генералами: «Не може бути мови, щоб пощадити Польщу. Існує лише
питання про напад на Польщу при першому ж зручному моменті».
29. Проаналізуйте основні етапи встановлення комуністичного режиму
на західноукраїнських землях в 1939 – 1941 роках.
Значна частина населення Західної України покладала великі надії на те, що з
приходом Червоної Армії настане нове, краще, вільне житія. Тому
червоноармійців зустрічали хлібом-сіллю й квітами. Серед місцевого
населення активно поширювалися чутки, що «українська армія перейшла
Збруч, щоб принести добро Україні».

Були випадки урочистих зустрічей радянських військ польським населенням,

яке сподівалося на їхню допомогу. У Рівному та Збаражі представники
польської адміністрації особисто виїжджали назустріч колонам військ
Українського фронту і вітали червоноармійців.

Встановлення радянської влади з натхненням зустріли місцеві комуністи, які

в багатьох містах Західної України підняли повстання проти польської
адміністрації. З найбільшим ентузіазмом прихід радянської влади підтримали
незаможні верстви населення. Українські селяни часто вивішували синьо-
жовті прапори, виходили назустріч червоноармійцям з хоругвами й іконами.

58
З іншого боку, з підозрою та недовірою до нової влади поставились
представники заможних прошарків населення, українська політична еліта,
частина інтелігенції, активісти ОУН.

Після встановлення радянського контролю над Західною Україною та

Західною Білорусією кремлівське керівництво намагалось надати характеру
законності приєднанню нових територій до складу СРСР.
22 жовтня 1939 р. відбулись вибори до Народних Зборів Західної України. За
офіційними даними, в голосуванні взяло участь 92% виборців. На виборчих
дільницях вони одержали вже складені безальтернативні списки кандидатів у
депутати.

26 жовтня Народні Збори розпочали свою роботу. Вони прийняли

Декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України
і висловили прохання прийняти край до складу УРСР. Це рішення було
затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада 1939 р.) та УРСР (15
листопада 1939 р.). Наприкінці 1939 р. на території Західної України було
скасовано старий адміністративно-територіальний устрій. Натомість було
утворено шість нових областей – Волинську, Дрогобицьку, Львівську,
Рівненську, Станіславську та Тернопільську.

Скрізь відбувалась широкомасштабна радянізація Одразу була проведена

конфіскація поміщицьких і церковних земель, здійснена націоналізація
банків і великої промисловості.

Була заборонена діяльність усіх політичних партій – українських,

єврейських, польських. Припинили діяльність громадські, культурні, наукові
організації, зокрема «Просвіта», Наукове Товариство імені Т.Шевченка. Були
закриті всі нерадянські засоби масової інформації (газети, часописи тощо).

Проводились арешти лідерів багатьох легальних партій. Все активніше

починали діяти органи НКВС.

Справжньою трагедією для Західної України стала насильницька депортація

частини населення на схід. Депортація населення Західної України пройшла в
кілька етапів.

Перший етап депортації припадає на лютий 1940 р. До Сибіру та Казахстану

були відправлені представники польської адміністрації, військові, різні
чиновники та члени їх сімей. Серед них були й українці, які свого часу
перебували на польській службі.

На початку квітня 1940 р. розпочався другий етап масового виселення, який

охопив декілька груп населення, в першу чергу, діячів громадських і
політичних організацій Східної Галичини. Серед виселених були не тільки
59
українські націоналісти, але й члени колишньої Комуністичної партії
Західної України (КПЗУ). Окрему групу спецпереселенців становили так
звані «класові вороги»: підприємці, купці, заможні селяни.

Третю хвилю переселенців (червень 1940 р.) склали втікачі з Польщі, у

більшості – євреї. До них приєднали членів місцевої єврейської громади,
сіоністських і релігійних єврейських діячів, представників єврейських партій
(Бунду, Поалей-Ціон та ін.), заможного єврейства.

Негайній і безумовній депортації підлягали всі ті, в лояльності кого

сталінське керівництво не було впевнене. Особливо це стосувалося окремих
прикордонних районів. З галицького краю, зокрема, було депортовано майже
кожного 10-го жителя.

Встановлення радянської влади супроводжувалося стандартними діями, які

пройшли вже апробацію на Наддніпрянщині. 1940-го р. були націоналізовані
понад 2 200 промислових підприємств, ліквідована кооперативна та приватна
торгівля. На підприємствах та в установах створювалися партійні,
профспілкові та комсомольські осередки.

На націоналізованих підприємствах вводився 8-годинний робочий день,

вдалося ліквідувати безробіття. Була збільшена заробітна плата працівникам
освіти та медицини, бо саме на них нова влада робила ставку в ході політики
радянізації.

Одним із заходів радянської влади стала колективізація сільського

господарства. На кінець 1939 р. було конфісковано поміщицькі, монастирські
землі та землі державних чиновників. Частину їх роздали селянам, інша мала
стати базою для створення колективних господарств.

На початок літа 1941 р. кількість колгоспів у західних областях України

перевищувала 2 500. Вони об'єднували понад 170 тис. господарств, або 13%
селянських дворів. Основними учасниками колгоспного руху стали бідняки
чи колишні наймити, які не мали ні землі, ні худоби, ні
сільськогосподарського реманенту. Незважаючи на те, що колгоспникам
надавались значні пільги та технічна допомога, середні та заможні селяни не
бажали йти до колгоспів. Тому ці кращі господарі зазнали масової депортації.

Важливим заходом підвищення авторитету нової влади серед українського

населення стала політика деполонізації та українізації. Ліквідувалися
польська модель управління, системи освіти, українці займали відповідальні
посади в адміністративному апараті.

Широко запроваджувалася українська мова. На середину 1940 р. у Західній

Україні діяло близько 7 тис. державних шкіл, 6 тис. з них проводило
60
навчання українською мовою. Українським став репертуар театральних
вистав, українізувалися преса та більшість видавництв. Створювалось багато
різноманітних національних творчих колективів: хорових, танцювальних,
драматичних. Із східних регіонів України у Галичину завозилась велика
кількість книг українською мовою. У Львові було засновано філіал Академії
Наук Української РСР.

Втім, разом з науковцями, інженерами, медичними працівниками, діячами

освіти та культури зі Східної України прибуло чимало партійних активістів,
які мали завдання активно утверджувати радянські цінності. Українізація
була жорстко обмежена рамками радянської системи.

Політика радянізації торкнулася і проблем церкви. У повну залежність від

Московського патріархату було поставлено православну церкву на
західноукраїнських землях, зазнала переслідувань і жорстоких репресій
грека-католицька церква.

З самого початку утвердження радянської влади на західноукраїнських

землях єдиною силою, яка вела з нею активну боротьбу, була Організація
Українських Націоналістів (ОУН).

ЇЇ члени поширювали антирадянські листівки, вивішували синьо-жовті

прапори, підпалювали радянські установи, вдавались навіть до терору проти
представників нової влади. За свідченням радянського розвідника
П.Судоплатова, контррозвідка ОУН без особливих проблем зуміла вислідити
явочні квартири НКВС у Львові. Причиною цього стала курйозна деталь: всі
працівники НКВС носили під плащами чоботи. Навіть за наявності
цивільного одягу, ця, на перший погляд, дрібниця давала можливість агентам
ОУН вирізняти енкаведистів серед натовпу та випадкових перехожих і
супроводжувати їх непомітно аж до конспіративних квартир.
26 червня 1940 р. радянський нарком В.Молотов вручив румунському послу
ноту ультимативного характеру з вимогою передати СРСР Бессарабію та
Північну Буковину. Відповідно до радянсько-німецьких договорів ці
території належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Розуміючи
безперспективність опору, Румунія змушена була погодитись.

28 червня 1940 р. радянські війська під командуванням Г.Жукова перейшли

Дністер і встановили свій контроль над Бессарабією та Північного
Буковиною.

Українці, які складали певний відсоток населення цих областей, довгі роки
перебували під владою різних іноземних держав. Українське населення
постійно потерпало від утисків місцевої влади, жило у надзвичайно складних
умовах. За даними істориків, рятуючись від важких соціально-економічних і
політичних умов, понад півмільйона бессарабців-молдован, українців, росіян,
61
євреїв та ін. емігрували до Америки, перейшли на радянську територію.
Входження до складу України відповідало бажанням українського населення,
яке перебувало у складі Румунії.

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення

Північної Буковини та придунайських українських земель до складу УРСР.
Північна Бессарабія і колишня Молдавська Автономна РСР 15 серпня 1940 р.
були об'єднані в складі новоствореної Молдавської Радянської
Соціалістичної Республіки (МРСР).

Нова влада не з’ясовувала бажання народу, натомість запровадила політику

радянізації, вже випробувану в Західній Україні. Активно проводилася
націоналізації промисловості та торговельних підприємств, здійснювалася
конфіскація поміщицьких і церковних земель, розпочалася організація
колгоспів тощо.

Поширювалися репресії, які спочатку захопили «класово-ворожі елементи» –

державних чиновників румунської адміністрації, представників політичних
партій і українських, румунських, польських, єврейських організацій. Згодом
сталінські репресії були скеровані на бессарабських комуністів.

Усього протягом 1940 – червня 1941 рр. до Сибіру та Казахстану, Комі АРСР
було депортовано близько 90 тис. «соціально-небезпечних елементів»,
більшість з яких загинула.

Втім, значні успіхи були досягнуті в розвитку освіти. Зважаючи на

багатонаціональний склад нових територій, навчання в школах проводилося
як українською мовою, так і мовами національних меншин: румунською,
російською, єврейською, німецькою та польською, Система освіти відчутно
демократизувалася: набагато більша частина населення здобула можливість
отримання загальної та професійної освіти.

Відчутно поліпшилося медичне обслуговування населення. Якщо до 1940 р. у

Буковині існувало 72 лікувальних заклади зі штатом 112 лікарів, то після
включення її до складу СРСР медичне обслуговування населення
здійснювали відповідно 200 закладів і понад 500 лікарів.

30. Охарактеризуйте основні події на початку Великої Вітчизняної війни

1941 – 1942 роки.
22 червня 1941 р. о 3-й годині 30 хвилин війська вермахту завдали
могутнього артилерійсько-мінометного удару по радянській території. За
кілька хвилин танкові та моторизовані частини гітлерівської армії перетнули
кордон СРСР.
Ворожа авіація завдала удару по містах і важливих промислових центрах
країни. Повітряних атак зазнали Львів, Рівне, Житомир, Київ, Одеса,
62
Севастополь, а також населені пункти, розташовані на території
прибалтійських республік, Білорусії, Російської Федерації, Молдавії. Були
піддані бомбардуванню військові аеродроми, на яких німецька авіація
знищила 1 200 радянських літаків, переважно нових моделей. Гітлерівська
авіація запанувала в повітрі.

На Україні гітлерівським військам протистояли армії Київського особливого

військового округу (КОВО), перетвореного на Південно-Західний фронт
(командуючий – генерал-полковник М.Кирпонос) і Одеського військового
округу (ОВО), перейменованого в Південний фронт (командуючий – генерал
І.Тюленев).
У складі двох фронтів діяло 80 дивізій, зокрема 45 стрілецьких, 20 танкових,
10 моторизованих, 5 кавалерійських. На їх озброєнні було 5 625 танків, 17
тис. гармат і 2 700 літаків. Щоправда, 80% бойової техніки були застарілих
зразків.

Необхідно взяти також до уваги те, що стрілецькі дивізії Київського та

Одеського військових округів зустріли війну зі значним некомплектом. За
штатним розкладом одна дивізія мала налічувати 14 483 чоловіки, але
реально вона складалася з 8 792 чоловік у Київському та 8 400 чоловік в
Одеському округах. У той же час німецька стрілецька дивізія налічувала 16
859 чоловік.

З перших годин війни підрозділи агресора зустріли відчайдушний опір військ

Південно-Західного фронту. Героїчно бились з ворогом прикордонники та
воїни Рава-Руського укріпленого району. Протягом 22-26 червня 1941 р. вони
стримували шалені атаки п'яти ворожих піхотних дивізій.

Перший удар дивізій вермахту прийняли прикордонні застави та невеликі

гарнізони ще недобудованих і не до кінця обладнаних прикордонних
укріплених районів. Радянські солдати й офіцери героїчно виконували свій
військовий обов'язок. «Жодна прикордонна застава, жоден гарнізон дотів не
залишив своїх позицій під натиском переважаючих сил ворога», – згадував
відомий полководець І.Баграмян.
Один із гітлерівських вояків, який брав участь у перших боях і був взятий у
полон, розповідав: «Ніде, ніколи ми не бачили такої стійкості, такої воєнної
завзятості. Ми вже обходили вогневу точку, йшли далі, проте ніяка сила не
могла зрушити двох-трьох прикордонників з їхніх позицій. Вони йшли на
смерть, але не відступали. У моєму батальйоні було тоді 900 чоловік. Лише
вбитими ми втратили 150. Понад сто дістали поранення...» П'ять днів і ночей
точились танкові бої на лінії Луцьк – Броди – Рівне –Дубно. Це була перша і
найбільша танкова битва початку війни. З обох сторін у ній взяло участь
близько 2 000 танків. Танковим і моторизованим частинам групи генерала
Клейста протистояли радянські механізовані корпуси, які вів у бій генерал
М.Кирпонос.
63
Героїчно бились з ворогом воїни-українці. Так, у танковому бою екіпаж
А.Ситника, не маючи снарядів, пішов на таран і знищив кілька гітлерівських
танків Т-ІІІ.

Але радянські війська, озброєні технікою переважно старих зразків і не уміло

нею користуючись, зазнавали великих втрат. Німецькі великокаліберні
кулемети пробивали броню радянських танків Т-27 і БТ-5, БТ-7. Тому
танкісти часто були вимушені залишати бойові машини і битися як
піхотинці. «Під час боїв, – згадував полковник у відставці Ю.Бородін, – я
командував танковим взводом. Рацій не було, зв'язок підтримували
прапорцями. Уявіть: все навколо в диму, гуркіт, кулі свистять, а ми, наче
ваньки-встаньки в люках. Відмахав: «Роби, як я», – і вниз».

І все ж, в ході першої танкової битви було знищено механізований корпус

противника, наступ ворога було затримано па один тиждень. Але і радянські
війська зазнали важких втрат. З 4 201 танка залишилося тільки 737.
Безповоротні втрати противника склали лише 50 танків Неприступними
фортецями на шляху фашистських військ стали міста Київ, Одеса,
Севастополь.

Столиця України з самого початку війни стала прифронтовим містом, Вже на

світанку 22 червня вона зазнала нападу фашистських бомбардувальників. За
розробленим планом гітлерівські генерали відводили на захоплення Києва
від кількох годин до двох днів. Місто-герой на Дніпрі відбивало атаки ворога
87 днів. Для порівняння: за 5 днів гітлерівці загарбали Голландію; за 19 –
Бельгію; за 35 – Польщу; за 44 – Францію; за 63 – Норвегію і за 1 день –
Данію.

На світанку 22 червня, прикриваючи київське небо, радянські льотчики

вступили у двобій з німецькими асами. У повітряному бою старші
лейтенанти І.Денісов і М.Воронін збили по одному ворожому літаку. Пілота
одного з гітлерівських бомбардувальників було взято в полон. Він виявився
відомим льотчиком, який був нагороджений трьома «Залізними хрестами» за
бомбардування Парижа, Варшави та інших міст Європи.

Навкруги Києва було створено три лінії оборони. Якщо перша була
розташована па відстані 15-ти км від міста, то третя проходила
безпосередньо по його околицях. На цій лінії оборони дороги і вулиці були
перетяті протитанковими ровами, сталевими їжаками, барикадами.
Напрямки, на яких існувала небезпека прориву танкових частин ворога,
прикривались мінними полями. На останньому рубежі оборони Києва було
зосереджено велику кількість дотів, споруджено систему окопів.

64
У місті було створено 13 винищувальних батальйонів і 19 загонів народного
ополчення загальною кількістю 32 805 чоловік. Разом з воїнами Південно-
Західного фронту вони в першій половині серпня 1941 р. зуміли зупинити
ворожий наступ на Київ. У зведеннях Радянського інформбюро постійно
наводились приклади героїчних вчинків ополченців Київської кондитерської
фабрики, меблевої фабрики ім. Боженка, гумового підприємства «Красный
резинщик», студентів і викладачів київських вузів. Героїчний вчинок
здійснив 20-річний студент Яків Близнюк, який зі зв'язкою гранат кинувся
під гусениці німецького танку і підбив його ціною власного життя.
Стійкість і героїзм киян змусили гітлерівське командування відмовитись від
плану швидкого захоплення міста. Втративши 100 тис. солдат і офіцерів,
німецька армія призупинила наступ. Начальник генерального штабу
сухопутних військ нацистської Німеччини генерал Гальдер у своєму
щоденнику з цього приводу записав: «10серпня 1941 р, ...командування
групи армій («Південь» – Авт.) віддало наказ про тимчасове припинення
наступу на Київ і про тимчасовий перехід до оборони 6-ї армії...»

Водночас ситуація в місті і навколо нього залишалась складною.

Командування Південно-Західного фронту не відкидало можливості наступу
на Київ німецьких військ з півночі. Щоб уникнути катастрофи, представник
Ставки Г.Жуков запропонував відвести війська на лівий берег Дніпра і
зміцнити фронт. Й.Сталін категорично відмовився від цієї пропозиції.

На початку вересня 1941 р. танкові угруповання Гудеріана та Клейста

форсували Дніпро і вийшли на Лівобережжя, 15 вересня в оточенні
опинилися 4 радянські армії. 19 вересня радянські війська залишили Київ.

Біля Шумейківського гаю на Полтавщині під час атаки ворога на штабну

колону загинули генерал-полковник М.Кирпонос член Військової Ради
А.Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал В.Тупіков.

У результаті військової катастрофи 663 тис. червоноармійців опинишся у

ворожому полоні, величезна кількість з них загинула у нацистських
концтаборах.

Вічною славою вкрили себе захисники найбільшого порту на Чорному морі –

військово-морської бази Чорноморського флоту Одеси.

73 дні (з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.) Приморська армія, моряки-

чорноморці, народні ополченці відбивали наступ німецьких і румунських
військ. Під Одесою ворожі війська втратили близько 200 тис. вбитими,
пораненими та полоненими.

250 днів (з 30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.) тривала героїчна оборона
Севастополя. Радянські війська відбили три великих наступи ворога. Оточені
65
з моря та суші, потерпаючи від нестачі запасів, продовольства, води,
медикаментів, вони мужньо виконали свій обов’язок

Захисники міста знищили 300 тис. окупантів. Втрати вермахту під час
воєнних дій з 1 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. у Європі, Північній
Африці були значно меншими.

Севастопольська оборона зірвала плани нацистів щодо наступу на Кавказ і

Закавказзя. В той же час прорахунки Ставки піл час евакуації радянських
військ із Севастополя призвели до того, що частина захисників міста
залишилася в оточенні. Блоковані з усіх боків, маючи на озброєнні лише
легку зброю, воїни-севастопольці до останнього подиху відбивали атаки
ворога.
Наслідки невмілого командування Ставки скінчилися катастрофою для
радянських військ на Керченському півострові. Некомпетентність генерала
Козлова та політкомісара Мехліса дала можливість німецько-румунським
військам під командуванням Манштейна досягти вагомих успіхів на півдні.

У травні 1942 р., одночасно з боями в Криму, розгорнулись активні бойові дії
радянських військ у районі Харкова. Вважаючи, що основний удар ворожих
військ буде спрямований на Москву, Й.Сталін прийняв авантюристичне
рішення про наступ радянських військ у районі Харкова і метою розбити
противника на південному крилі радянсько-німецького фронту. Не звертаючи
уваги на критичні зауваження Генерального штабу, Й.Сталін віддав наказ
про наступ, який розпочався 12 травня.

Початок бойових дій був вдалим: радянські війська просунулись за три дні
боїв на 25-30 км. Але 17 травня на флангах наступаючих військ Південно-
Західного фронту були помічені значні угруповання ворога. Знехтувавши
попередженнями членів Військової Ради М.Хрущова та І.Баграмяна,
Й.Сталін наказав продовжувати наступ. У результаті потужних контрударів
гітлерівських дивізій з півночі і півдня в оточенні опинились 240 тис. бійців і
командирів Червоної Армії.

Стратегічна ініціатива перейшла до противника. Протягом кількох тижнів

німецьким військам вдаюся просунутись на 400 км. 22 липня 1942 р. після
захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської (нині
Луганської) області територія Української РСР була остаточно окупована.

66
31. Охарактеризуйте та надайте оцінку нацистському «новому порядку».
Готуючись до нападу на СРСР, керівники нацистської Німеччини заздалегідь
розробили низку планів, Інструкцій, директив щодо масового знищення
населення окупованих територій. У листопаді 1940 р. Управління расової
політики Німеччини затвердило документ, яким чітко визначалися цілі і
методи діяльності окупаційної влади на захоплених територіях, зокрема в
Україні. «На сході, – говорилося в цьому документі, – ми повинні проводити
політику, спрямовану на виділення окремих народностей, тобто поряд з
поляками і євреями виділити українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів».
«Я сподіваюсь, – писав автор цього злочинного опусу, – що поняття «єврей»
назавжди зникне з пам'яті людей. Трохи згодом ми матимемо можливість
стерти з лиця землі українців, гуралів і лемків».

Наміри гітлерівців найяскравіше відобразились у горезвісному

людиноненависницькому плані «Ост» – плані знищення населення та
«освоєння» окупованих гітлерівцями «східних» територій, у тому числі
території України. Він розроблявся під керівництвом Гітлера, Гіммлера,
Розенберга та інших нацистських діячів. За цим планом, зокрема,
передбачалося:
Після загарбання фашистськими військами України, її територія була
розділена на чотири частини. Влада в них перейшла до гітлерівської
адміністрації.

67
1) Землі Східної Галичини в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської,
Тернопільської областей були приєднані до генерал-губернаторства (яке
складалося з центральних і південних районів Польщі) під назвою дистрикт
«Галичина».

2) 3 більшої частини українських земель був утворений рейхскомісаріат

«Україна» в складі Рівненської, Волинської, Кам'янець-Подільської.
Житомирської областей, північних районів Тернопільської, Вінницької,
східних районів Миколаївської, Київської, Полтавської, Чернігівської,
Сумської, Дніпропетровської та Кримської областей, а також південних
територій Білорусії та РРФСР. Рейхскомісаріат поділявся на шість
генеральних округів з центрами в Рівному, Житомирі, Києві,
Дніпропетровську, Миколаєві та Мелітополі.

3) Райони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Донбасу, як прифронтові,

підпорядковувались безпосередньо військовому командуванню.

4) Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні

райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою
«Трансністрія».

Закарпаття з 1939 р. було окуповане угорськими військами.

На чолі новоутворених адміністративних одиниць стали генерал-

губернатори. Саме генерал-губернатору Г.Франку належить цинічний вислів:
«Якщо ми виграємо війну, то тоді, на мою думку, поляків і українців, і все те.
що обертається навколо генерал-губернаторства, можна пустити хоч на
фарш».

Не відставав віл свого товариша по націонал-соціалістичній партії і Е.Кох,

якого називали «коричневим царем України». Місцеве населення на
завойованих гітлерівцями територіях він взагалі розглядав як неповноцінних
істот «нижчої раси»: «Якщо я знайду українця гідного сісти за один стіл зі
мною. – я звелю його негайно розстріляти».
Нацистський «новий порядок» означав фізичний і моральний терор проти так
званих расово-неповноцінних народів: євреїв, циган, українців, росіян, а
також представників радянської влади і комуністів. Найгіршим було
становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення.

Ще до початку війни з Радянським Союзом за наказом Гітлера та Гіммлера

були створені спеціальні каральні підрозділи – айнзацгрупи СС, на які
покладалося завдання масового фізичного знищення мирного населення. Із
чотирьох айнзацгруп, «А», «В», «С» і «D», дві останні діяли в Україні.
68
Однією з антилюдських справ нацистів стали масові вбивства в Києві. З
першого ж дня окупації столиці України гітлерівськими військами
розпочався тотальний терор. Не без допомоги зрадників окупанти виявили
київських підпільників, радянських і партійних керівників, активістів. 20-22
вересня вони були розстріляні в Бабиному Яру (так називались велетенські
яри завдовжки 3 000 м і глибиною понад 50 м. що пролягли на околиці
міста).

Наступними жертвами терору стали чотири циганські табори, яких війна

привела до міста.

З 29 вересня по 2 жовтня 1941 р. в Бабиному Яру було розстріляно близько

100 тис. мирних жителів Києва, більшість з них були євреї. Масові вбивства
єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі й
інших містах України.

Єврейська громада України за роки нацистської окупації втратила близько

1,8 млн. чоловік (до війни вона налічувала 2,5 млн. чоловік). Це було
складовою частиною трагедії Голокосту – знищення 6 мільйонів євреїв
Європи нацистами та їх поплічниками в роки Другої світової війни.

Коли окупанти вирішили, що політика знищення євреїв – «Юден-фрай»

(«чистий від євреїв») – в основному досягла своєї мети, вони перейшли до
тотального терору проти українців.

Комендант концтабору в Бабиному Яру кат П.Радомський з глузуванням

називав «Днем українця» вівторок і п’ятницю, в які в ярах на околиці міста за
допомогою розстрілів і душогубок було знищено ще десятки тисяч чоловік.

Суть політики нацистської влади на українських землях висловив міністр

окупованих східних територій А.Розенберг: «Слов’яни покликані працювати
на нас. Коли ми перестанемо потребувати цього, вони можуть спокійнісінько
помирати... Розмноження слов'ян небажане»

Голодом і насильством гітлерівські кати знищили в Україні близько 4,5 млн.

осіб. «Імперією смерті» почали називати систему нацистських концтаборів. В
Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення; діяло 180
концтаборів смерті, існувало 50 гетто.

Виразно жах нацизму демонструють методи знущання над людьми, які

застосовувались «арійцями» у Янівському концтаборі (Львів).

Комендант табору оберштурмфюрер СС Вільгауз заради розваги стріляв у

в’язнів з автомата прямо з балкона своєї канцелярії Потім передавав зброю
69
дружині, і вона теж стріляла. Іноді, щоб розважити свою доньку, Вільгауз
наказував підкидати догори дво-, чотирирічних дітей і давав чергу по них.
Донька коменданта аплодувала і весело кричала: «Тату, ще!» І той стріляв
знову.

Кат Янівського концтабору Вешке па спір з гестапівцями одним ударом

сокири розрубав 10-річного хлопчика. Штурмшарфюрер Гайпер
плоскогубцями виривав у жінок нігті, потім роздягав свою жертву
підвішував її за волосся, розгойдував, а тоді стріляв по ній як по мішені, що
рухається.

Катування, знищення і розстріли в Янівському таборі здійснювалися

гітлерівцями під музику. Табірний оркестр щоденно майже два роки підряд
виконував «Танго смерті», написане одним із в'язнів Під ці звуки нацистами
було знищено 200 тис чоловік. Гітлерівці організовували масове знищення
військовополонених. Нацистське керівництво заявило, що Гаазькі та
Женевські міжнародні конвенції щодо військовополонених на Сході
втрачають свою чинність.

Полонених використовували на важких і небезпечних роботах, що, як

правило, тривали 12-18 годин на день. У таборах для військовополонених
існували мізерні норми харчування, не було медичної допомоги. Звичайним
явищем стало катування людей: спалювання чи закопування живцем у
землю, цькування собаками тощо.

Місцем справжнього геноциду став табір для військовополонених «Шталаг-

349», відомий як «Уманська яма». Після того як гітлерівці захопили Умань,
вони пристосували під концтабір глиняний кар'єр цегляного заводу. Його
площа досягала 10 га, глибина коливалась від 6 до 15 м. Нацисти огородили
кар'єр двома рядами колючого дроту, побудували II охоронних веж.
Найглибше місце кар'єру також було огороджене дротом. Так у таборі
з'явилося два яруси; верхній табір для живих, і нижній – для приречених на
смерть. Для охорони використовувалися вівчарки, готові розірвати кожного,
хто спробує втекти. Вже на середину серпня 1941 р. в «ямі» було закатовано
понад 50 тис. військовополонених.

Терором і насильством гітлерівці намагались зламати волю в'язнів, залякати

їх. Були серед полонених і малодушні, і «продажні», що вислужувались
перед катами, виторговували собі життя. Але більшість військовополонених
трималася мужньо.

За останніми даними, у Львівському, Славутському, Кам'янець-

Подільському, Житомирському, Уманському, Володимир-Волинському,
Кіровоградському, Сиренькому і Дарницькому (в Києві) та інших
концтаборах військовополонених було закатовано близько 1,5 млн. осіб.
70
32. Охарактеризуйте основні течії Руху Опору в Україні, визначте
причини створення УПА.
Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з
окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців.

об'єднаними з часом в ОУН-УПА;

– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і

підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що
вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.

Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна,

якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою
кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У
зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських
баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали
репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.

Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29

червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і

71
підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом
комуністів.

Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але

малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких
спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.

На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи

радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в
умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня
1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу
Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу
ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових
робітників, молодь.

Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань,

які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії
Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися
керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де
переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що
переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»),
а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).

Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими

військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре
підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани
самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам
відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових
дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація
партизанського руху в перші місяці війни.

В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500

партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб
партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта
розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів
мали зв'язок з «Великою землею».

Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина

керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у
радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі
особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і
перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників,
виявляти явки, конспіративні квартири.

72
Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й
невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями,
голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські
райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно
підтримували його.

Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось

в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р.,
«закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на
населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,

Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей,

опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском
переслідувань і терору.

На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система.

Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході»,
схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання
порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь
лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а
породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення
будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати
додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах
відповідні драконівські заходи... ».

В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність

зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо
відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку»
(23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі
зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади...
підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою,
повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).

Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні

частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних
жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут
заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало
бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у
рівних співвідношеннях».
Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної
боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці
та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах
підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях
недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували

73
зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією
фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському

русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське
керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну
доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би
відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та
перешкоди в тилу.

З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного

Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху
(ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком.
Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби
партизанського руху.

У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на

чолі зі Т.Строкачем. УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на
забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в
партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську
літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».

Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як

між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин
регулярної армії. Під керівництвом Українського штабу партизанського руху
визвольна діяльність народних месників активізувалася.

За матеріалами Українського штабу партизанського руху на середину 1943 р.

тільки в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань, близько 2 000
загонів і диверсійно-розвідувальних груп. У бойових діях взяло участь до 100
тисяч чоловік.

Український штаб партизанського руху надавав допомогу партизанам на

території Чехо-Словаччини. Польщі та Румуни. У його спеціальних школах і
центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів і словаків. Терор окупантів
викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів. Там, де
1941 р. німців дехто зустрічав ще як визволителів, в 1942 р. вже закладав
міни.

Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому

етапі війни відіграло сталінське керівництво.

Певний час Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів

України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з
74
республіки. Провідні посади в УШПР зайняли представники Москви.
«Апарат Українського штабу комплектувався, як правило, без участі ЦК
КП(б)У, внаслідок чого на деякі, навіть командні посади заступили випадкові
люди, які не знали України, її соціальних і національних особливостей», –
зазначалося в одному з партійних документів.

Думка Сталіна змінилась на користь українських партизан тільки після його

особистої зустрічі в Москві з відомими організаторами антифашистського
руху Опору в Україні.

Після цього поліпшилось матеріально-технічне забезпечення партизанських

загонів і з'єднань, бійців, які відзначились у боях, нагороджували орденами й
медалями.

Партизанський рух в Україні набув масового характеру.

У серпні 1942 р. партизанським угрупованням Ковпака, Федорова, Сабурова

було поставлено завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну
Україну для розгортання там всенародного партизанського руху.

Під час партизанських рейдів були знищені десятки ворожих гарнізонів,

розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове
забезпечення вермахту.
У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з'єднань С.Ковпака й
О.Сабурова з північних районів Сумської області в райони Київської і
Житомирської областей.

У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України

розпочали партизанські з'єднання під командуванням М.Наумова.

В березні рейд із Чернігівської у Волинську область здійснило партизанське

з'єднання під командуванням О.Федорова. Для продовження бойових дій на
півночі України були залишені партизанські з'єднання під командуванням
П.Куманька та М.Попудренка.

Під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була

проведена одна з найбільших операцій, що мала стратегічне значення.
Розпочалась «рейкова війна» на основних залізничних магістралях, якими
пересувалися під Курськ гітлерівські дивізії. Українські партизани вивели з
ладу тисячі кілометрів залізниць, тим самим перешкодивши нацистам
перекинути до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси.

Восени 1943 р., в період підготовки радянських військ до форсування Дніпра,

партизани України разом із партизанськими загонами Росії, Білорусії,
Молдавії взяли участь в операції «Концерт», під час якої були знищені
75
залізничні колії, засоби зв'язку, що на якийсь час паралізувало
передислокацію військ вермахту.

«Велика лісова війна» (так називали боротьбу партизанських загонів) була

складовою частиною Великої Вітчизняної війни. За німецькими даними,
майже 10% сил вермахту були зайняті боротьбою з партизанами.

У складних умовах ворожого тилу боролось з нацистами і антифашистське

підпілля.

В літопис героїчних справ зробила також свій внесок підпільно-партизанська

організація «Народна гвардія» ім. Івана Франка, яка діяла в західних областях
України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській (тепер Івано-
Франківській) і Тернопільській.

Організація об'єднувала понад 600 чол. її бійці знищили понад 30 військових

ешелонів, 10 промислових підприємств, 6 військових складів фашистів.
Членами організації розповсюджувались листівки антифашистського змісту
українською і польською мовами. Підпільники і партизани від імені народу
скарали на смерть фашистських катів України: помічника Коха – Функа, його
радників – Вінтера і Шнайдера, нацистського віце-губернатора Галичини
Бауера та ін.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаки і дівчата стали

найбільш масовими учасниками радянського руху Опору.

Безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська

іскра» в селі Кримки на Миколаївщині. її очолили учитель В.Моргуненко,
учні-старшокласники П.Гречаний і Д.Дяченко. Підпільники нападали на
поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів
військовополонених. У лютому 1943 р. організація була викрита ворогом, а її
члени – заарештовані.

Героїчну боротьбу в тилу ворога вели підпільні організації в м.Сталіно (нині

Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьокіним, у м. Ніжин, яку очолював
Я. Батюк, краснодонська «Молода гвардія», командиром якої був І.Туркенич.
У спеціальних донесеннях поліції та СД відзначалось, що в Україні
«більшість молодих людей є фанатичними більшовиками».

Окрилене перемогами радянських військ, натхненне активізацією

партизанської і підпільної боротьби, в рух Опору з часом включилося майже
все населення окупованої України. Мешканці республіки саботували
проведення господарських робіт, уникали відправки в Німеччину на роботу,
допомагали партизанам.

76
33. Проаналізуйте основні події під час визволенні Лівобережжя України
від фашистських загарбників..
Восени 1942 р. на берегах Волги в районі Сталінграда розгорнулась одна із
найбільших битв Другої світової війни. У результаті контрнаступу
радянських військ 19-23 листопада в оточенні опинилось 330-тисячне
угруповання армії генерал-фельдмаршала фон Паулюса.

2 лютого 1943 р. оточені гітлерівські частини капітулювали.

Перемога під Сталінградом була початком докорінного переламу в ході
Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. З кінця грудня 1942 р.
розпочалось визволення України від німецько-фашистських загарбників. 16
грудня 1942 р. Воронезький та Південно-Західний фронти перейшли у
наступ. Першими на землю України вступили війська 1-ї гвардійської армії
генерала В.Кузнецова, які 18 грудня 1942 р. вибили окупантів із с.Півнівки
Міловського району на Луганщині.

Того ж дня від ворога було звільнено ще ряд населених пунктів України.
Жорстокі бої розгорнулись за перший районний центр на українській землі –
Мінове. Під час визволення цього населеного пункту мужність і героїзм
виявив капітан Ф.Чечерев. Саме він очолив першу колону атакуючих
гвардійців, а в критичний момент бою зі зв'язкою гранат кинувся під
ворожий танк.

77
Героїчні вчинки в цих боях здійснили й інші бійці. Дорогою ціною вдалося
зупинити контратаку гітлерівських танків бійцям взводу, яким командував
М.Лисаков: Із 14 воїнів-гвардійців залишились живими лише 4. Загалом при
визволенні Мілового загинуло 120 тис. радянських воїнів. У пам'ять про них
на центральній площі міста споруджено величний меморіал «Україна –
визволителям». Всього ж у боях за Луганщину загинуло близько 120 тис.
радянських солдатів та офіцерів.

Як же Україна зустрічала своїх визволителів? Ось як про це згадує ветеран

Великої Вітчизняної війни А. Довбня: «Важко описати ту окриленість, яку
відчували мої земляки-українці. Нарешті! Схвильовані були всі. З міст Росії,
Казахстану, Узбекистану безперервним потоком йшли листи: «...обіймаємо,
цілуємо того нашого воїна, який перший ступить на українську землю». Нам
активно допомагало місцеве населення... Радості не було меж. Ми прийшли
до тебе, Україно! На вулиці Мілового висипало все вціліле населення. Наших
гвардійців обіймали, пригощали, хто чим міг. Солдат-визволитель був
найдорожчим гостем у кожній хаті, землянці».

Бої під Харковом і в Донбасі. План Ставки визначав першочерговим

завданням визволення Донбасу – головної вугільно-металургійної бази
країни (операція «Стрибок»), а також Харківського промислового району
(операція «Зірка»). Успішний наступ радянських військ продовжувався до
лютого 1943 р. і увінчався визволенням Харкова.

Але 19 лютого 1943 р. ворожі частини розпочали потужний контрнаступ. У

кінці лютого між Північним Донцем і Дніпром точилися жорстокі бої.
Недооцінка Ставкою можливості контрудару призвела до втрати північно-
східних районів Донбасу та Харкова.

Втім, попри ці невдачі, стратегічна ініціатива все ж таки залишалась на боці

Червоної Армії. Щоб взяти реванш за поразку під Сталінградом і перехопити
стратегічну ініціативу, гітлерівське командування в липні 1943 р. розпочало
потужний наступ в районі Курська і Бєлгорода (Курська дуга).

Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з найбільш значних
і вирішальних подій Великої Вітчизняної та Другої світової воєн. У ході
тактичної оборони та контрнаступу радянськими військами були розгромлені
відбірні дивізії вермахту.

Перемога під Курськом відкрила можливість для широкого наступу Червоної

Армії на всьому південному напрямку радянсько-німецького фронту.

На Харківському напрямку успішно діяли війська Степового фронту. Вони

оточили Харків з трьох боків і в ніч на 23 серпня розпочали штурм міста. До
78
11 години війська Степового фронту повністю визволили Харків. Більша
частина ворожого угруповання, яке утримувало місто, була знищена, решта
гітлерівців відступила.

За п'ять місяців другої окупації нацисти повністю зруйнували Харків. Вони

спалили і висадили в повітря сотні будинків, пограбували місто, вивезли
навіть трамвайні рейки, меблі, обладнання магазинів, дрова. Жорстокості
окупантів не було меж. На території Клінічного містечка, де знаходився
радянський шпиталь, гітлерівці знищили близько 450 поранених бійців і
командирів Червоної Армії. В місті, де колись проживало більше 1 млн.
чоловік, залишилось 190 тис. жителів. За неповними даними нацисти
знищили в концтаборах понад 60 тис. харків'ян, більш ніж 150 тис. були
вивезені до Німеччини.

Після розгрому радянськими військами орловського та бєлгород-

харківського угруповань ворога, Ставка розробила оперативний план, згідно
з яким ставилося завдання знищити ворожі підрозділи на Лівобережжі, не
даючи їм змоги закріпитися на річках Десні, Ворсклі, Молочній, щоб потім,
образно кажучи, «на плечах відступаючого ворога» форсувати Дніпро. Після
цього передбачалось об'єднати захоплені райони у плацдарм для подальшого
наступу на Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя з метою витіснення окупантів з
території Правобережної України та Криму.
Битву за звільнення від гітлерівців Лівобережної України умовно можна
поділити на два етапи.

Протягом першого (серпень-вересень 1943 р.) радянські війська

розгромили німецькі угруповання на Лівобережній Україні, Донбасі,
вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська й створили кілька
плацдармів на правому березі.

На другому етапі (жовтень-грудень 1943 р.) радянські війська ліквідували

ворожі плацдарми у районі Запоріжжя та Мелітополя і створили власні
стратегічні плацдарми на правому березі Дніпра біля Києва та
Кременчука.

Однією з найбільших військових операцій по визволенню України стала

Донбаська операція 13 серпня - 22 вересня 1943 р.

Ще в березні 1943 р. Гітлер наголосив на особливому значенні Донбасу як

важливого для потреб вермахту промислового та сировинного центру. На
початку Донбаської операції гітлерівське угруповання, яке обороняло Донбас
(командувач – генерал-фельдмаршал Манштейн), мало у своєму складі
близько 540 тис. чоловік, 5 400 гармат і мінометів, 900 танків і штурмових
гармат, близько 1 100 літаків.

79
Радянські війська Південно-Західного та Південного фронтів (командувачі –
генерали Малиновський і Толбухін) мали перевагу: 1 053 тис. чоловік,
близько 21 тис. гармат і мінометів, 1 257 танків і САУ (самохідних
артилерійських установок), близько 1 400 літаків. Розпочавши потужний
наступ, радянські війська займали місто за містом. 7 вересня 1943 р.
рейхсфюрер СС Гіммлер віддав наказ керівництву військ СС і поліції про
застосування в Україні тактики «випаленої землі». Вона передбачала
знищення перед відступом німецько-фашистських частин всіх промислових
об’єктів і матеріальних цінностей Донбасу.

Цього ж дня командуючий групою армій «Південь» Манштейн доповідав

Гітлеру, який прибув на нараду до Запоріжжя: «Противнику вдалося зробити
пролом на північному фланзі 6-ої армії шириною 45 км, де б'ються тільки
залишки наших двох дивізій... Хочемо чи не хочемо ми будемо вимушені
відійти за Дніпро...»

Так і сталося. 8 вересня 1943 р, радянські війська визволили Сталіно

(Донецьк) – центр Донбасу.

Гітлер вимушений був погодитися на подальший відступ німецьких військ із

Донбасу. Однак цей захід не зміг вивести гітлерівську оборону на Східному
фронті з кризового стану.

Щоб врятувати від повного розгрому діючі на Україні частини, гітлерівське

командування змушене було відвести свої війська за Дніпро. Командування
вермахту у своїх планах розраховувало на те, що Дніпро, як багатоводна ріка
з високим правим берегом, стане надійним оборонним рубежем. Тут вони
сподівались затримати наступ Червоної Армії. Цю захисну лінію гітлерівці
назвали «Східним валом».

Для будівлі укріплень на правому березі Дніпра нацисти зігнали місцеве

населення, перекинули із Західної Європи та з північної ділянки радянсько-
німецького фронту спеціальні будівельні й інші військові частини,
поповнили їх свіжими дивізіями з Північної Італії. І все ж спроби
гітлерівського командування переломити хід війни на рубежі «Східного
валу» зазнали краху. Радянські війська вийшли до Дніпра фронтом від Києва
до Запоріжжя. Бойові дії розгорнулись на 750-кілометровому фронті.

Наступив кульмінаційний момент битви за Україну. В ніч на 21 вересня 1943

р. розпочалося форсування Дніпра – епопея масового героїзму радянських
воїнів.

На кінець вересня був виграний перший етап битви за Дніпро. Радянські

війська захопили понад 20 плацдармів. Слід відзначити, що таку потужну
80
водну перешкоду, як Дніпро, передові частини радянських військ форсували
з ходу, на підручних засобах, не чекаючи підходу основних сил і прибуття
понтонів. 10-14 жовтня 1943 р. в ході битви за Дніпро радянські війська
ліквідували Запорізький плацдарм гітлерівців і 14 жовтня визволили м.
Запоріжжя.

Протягом жовтня 1943 р. радянські війська вели запеклі бої за утримання і

розширення плацдармів на правому березі Дніпра. Спроба 1-го Українського
фронту, яким командував М.Ватутін, розвинути наступ на Київ з
Букринського плацдарму успіху не мала. Різко пересічена місцевість,
глибоко ешелонована оборона ворога сковували маневр радянських військ,
особливо танкових. Крім того, під час наступу радянських військ виявились
гостра нестача переправних засобів і слабке авіаційне забезпечення. Все це
призводило до величезних втрат. Учасник форсування Дніпра, відомий
російський письменник В.Астаф'єв записав у своєму щоденнику: «Двадцять
п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум
п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

Зважаючи на ситуацію, яка склалась. Ставка Верховного

Головнокомандування наприкінці жовтня дала наказ провести
передислокацію основних сил 1-го Українською фронту з Букринського
плацдарму – на Лютізький. на північ від Києва.

Щоб приховати від гітлерівців відхід основної частини військ на Лютізький

плацдарм, було виготовлено і розставлено по всій лінії фронту велику
кількість макетів. Це було зроблено так майстерно, що ні ворожа авіація, ні
розвідка про передислокацію радянських військ і підготовку їх до наступу не
здогадались.

З листопада радянські війська перейшли в наступ на київському напрямку з

Лютізького плацдарму. Такого могутнього удару гітлерівці не очікували.
Артилерія змела передові позиції ворога. Під час наступу було використано і
психологічний фактор. Щоб приголомшити порога, танки засвітили фари,
включили сирени і разом з піхотою пішли в нічну атаку.

5 листопада гвардійці-танкісти перекрили шосе Київ - Житомир, і підрозділи

38-ї армії вийшли па передмістя Києва – Святошин. У ніч на 6 листопада
радянські війська розгорнули наступ на північній околиці Києва. Після
запеклих боїв 6 листопада 1943 р. столицю України було повністю
звільнено від окупантів.

Для того, щоб відзначити героїзм радянських воїнів, проявлений у боях за

столицю України, 60-ти стрілецьким, танковим, артилерійським та іншим
частинам було присвоєне почесне найменування Київських. 2 438 воїнів були
удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.
81
В боях за Київ пліч-о-пліч з воїнами 1-го Українського фронту брала участь
1-а окрема чехословацька бригада під командуванням Л.Свободи. В період
боїв на київському напрямку значну допомогу радянським військам надали
партизани, підпільники, місцеве населення. Гітлерівське командування
намагалось за будь-яку ціну відбити Київ. Для цього на київському напрямку
були зосереджені значні танкові і піхотні угруповання ворога. Командування
вермахту великі надії покладало на танкові дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх»
та ін.

13 листопада почався німецький контрнаступ. Жорстокі бої продовжувались

до 25 листопада. Щоб прорватися до міста, гітлерівці вводили в бій по 300-
400 танків щоденно і ціною величезних втрат зуміли знову захопити
Житомир і Коростень.

Однак в районі Фастова наступ фашистів було зупинено. 24 грудня 1943 р.

командування 1-го Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви, і
радянські війська знову перейшли в наступ. До 1 січня 1944 р. захоплена
напередодні фашистами територія була повністю відвойована.

Визволення Києва мало велике міжнародне значення. Лондонське радіо

багатьма мовами сповістило про велику перемогу Червоної Армії на Дніпрі:
«Взяття Києва радянськими військами. – говорилося в одній із передач, – є
перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення.
Коли гітлерівці захопиш Київ у 1941 р. вони хвалькувато заявляли, що це
потягне за собою цілковиту поразку радянських військ на всьому південному
Сході. Тепер часи мінилися. Німеччина чує похоронні дзвони. На неї
насувається лавина».

Воєнно-стратегічне значення Київської наступальної операції полягає в тому,

що вона довершила докорінний перелам війни на радянсько-німецькому
фронті і надзвичайно сильно вплинула на хід всієї Другої світової війни.

В результаті успішних бойових дій радянські війська просунулися на 150 км і

оволоділи важливим стратегічним плацдармом на правому березі Дніпра
площею близько 500 км.

Радянські частини розірвали стратегічний зв'язок між гітлерівськими

групами армій «Центр» і «Південь» і одержали можливість для успішних
бойових дій на всій Правобережній Україні.

34. Охарактеризуйте основні події під час визволення Правобережної та

Південної України від фашистських загарбників.

82
Наприкінці 1943 р. на території України діяли війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го
Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. чол. 28 800 гармат і
мінометів, 2 000 танків і САУ, 2 370 літаків.

1-й Український фронт (командувач – генерал армії М.Ватутін, з 1 березня

1944 р. – маршал Радянського Союзу Г.Жуков) утримував великий плацдарм
на правому березі Дніпра на захід від Києва.

2-й Український фронт (командувач – генерал армії І.Конєв) і 3-й

Український фронт (командувач – генерал армії Р.Малиновський) займали
великий плацдарм на правому березі Дніпра – від Черкас до Запоріжжя.

4-й Український фронт (командувач – генерал армії Ф.Толбухін) блокував

Нікопольський плацдарм ворожої армії, частина сил фронту закріпилась на
Лівобережжі вздовж нижньої течії Дніпра.

Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь»

(командувач – генерал-фельдмаршал Е.Манштейн, з березня – генерал
В.Модель), яка налічувала у своєму складі 1,8 млн. чоловік, 16 800 гармат і
мінометів, 2 200 танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

План Ставки Верховного Головнокомандування був таким: потужними

ударами на ряді напрямків розчленити сили фашистів і розгромити по
частинах.
Стратегічний наступ на Правобережній Україні розпочався із Житомирсько-
Бердичівської операції, в ході якої війська 1-го Українського фронту завдали
поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих
військ на Корсунь-Шевченківському виступі.

Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе

значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ в Україні,
передбачало ліквідацію сил противника в цьому районі. В свою чергу,
керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удару по
київському угрупованню радянських військ.

Корсунь-Шевченківський виступ обороняли великі сили фашистів: 9

піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг» та ін. Тому успіх операції на
цьому фланзі радянсько-німецького фронту мав вирішальне значення для
успіху здійснення наступних операцій на Правобережній Україні.

24 січня 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ

на Корсунь-Шевченківському виступі. Початок Корсунь-Шевченківської
операції був дуже важким, тому що німці проводили постійні контратаки.
Але, незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня
з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинились 10 гітлерівських
83
дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже
80 тис. солдат і офіцерів.

8 лютого німецькому командуванню було пред'явлено ультиматум, але ворог

продовжував чинити опір. 10 лютого розпочалась операція по ліквідації
Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів.

Щоб врятувати війська, гітлерівське командування наказало оточеним битись

до останнього набою. Водночас танкові частини Манштейна намагались
розірвати кільце оточення. Гітлер особисто телеграфував командувачу
оточеними частинами генералу Штеммерману, вимагаючи від нього вести
бойові дії будь-якою ціною.

Щоб не допустити прориву оточення, радянське командування ввело в бій

резерви. Протистояння було жорстоким і кровопролитним. Танкові частини
вермахту, що поспішали на допомогу оточеним військам, були від них вже
всього за 12 км. Але далі їм просунутись не вдалося. 17-18 лютого 1944 р.
фашистські війська здійснили те одну відчайдушну спробу вирватись із
«котла», однак вийти з оточення вдалося лише їх невеликій частині.

Розгром Корсунь-Шевченківського угруповання німецьких військ був

завершений. Ворог втратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис.
потрапили в полон. На полі бою загинув і генерал Штеммерман. Радянські
війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння. На честь
«нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва
салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини,
які відзначились в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і
«Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцію війська 1-го

Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому
напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах
заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським
частинам надали партизанські загони Сабурова, Федорова, Бегми та ін.

2 лютого 1944 р. було звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. В результаті

наступу радянських військ було визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

Нікопольсько-Криворізька операція. 30-31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го

Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому
напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення
збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу – районів,
багатих марганцевими та залізними рудами, які нацистська Німеччина
використовувала для військових потреб.
84
Війська генералів Р.Малиновського та Ф.Толбухіна раптовими ударами
прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту,
визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

Таким чином, у результаті наступу радянських військ у січні-лютому 1944 р.

було одержано вирішальні перемоги над ворогом: під Житомиром і
Бердичевим, Кіровоградом і Корсунь-Шевченківським, Рівним і Луцьком,
Нікополем і Кривим Рогом. Гітлерівці були відкинуті від дніпровських
рубежів на 80-350 км. Радянські війська готувались до останнього наступу,
який мав повністю очистити Правобережну Україну від окупантів.

У березні-квітні 1944 р. розпочався другий етап грандіозної битви на

Правобережній Україні.

Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. провели

Проскурівсько-Чернівецьку операцію, в результаті якої вороже угруповання
було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли у передгір'я Карпат.

5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту в ході

Умансько-Ботошанської операції розгромили 8-му німецьку армію, вийшли
26 березня 1944 р. до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на
територію Румунії – країни-сателіту фашистської Німеччини.

Війська 3-го Українського фронту при підтримці сил Чорноморського флоту

успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв,
а 10 квітня – Одесу.
Досить серйозне завдання стояло перед воїнами 4-го Українського фронту,
Приморської армії та моряками Чорноморського флоту – розбити Кримське
військове угруповання фашистів і визволити Кримський півострів.

Крим обороняла 17-та гітлерівська армія, яка складалась із 7 румунських і 5

німецьких дивізій і налічувала 195 тис. солдат і офіцерів, близько 3 600
гармат і мінометів, 215 танків і штурмових гармат, 148 літаків. На цьому
напрямку фронту радянські війська мали значну перевагу у живій силі та
техніці: 470 тис. солдатів та офіцерів, 5 982 гармат і мінометів, 559 танків і
САУ, І 250 літаків. 8 квітня 1944 р. розпочались бої за Крим. 11 квітня було
визволено Керч, 13 квітня – Сімферополь. 5 травня почався штурм
севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулись на
Сапун-Горі. Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських
військ. 9 травня 1944 р. Севастополь був звільнений віл загарбників. 12
травня 1944 р. Крим був повністю визволений від окупантів. 17-та
німецька армія втратила понад 100 тис. чоловік убитими та полоненими,
майже всю бойову техніку.
85
Перемога у Криму мала вражаючі наслідки, У 1941-1942 рр. «непереможній»
армії Гітлера знадобилось 250 днів, щоб оволодіти Севастополем. А в 1944 р.
радянські війська за 35 днів здолали кримську оборону ворога, і штурм
Севастополя було успішно завершено за 5 днів.

Таким чином, у ході наступальних операцій на Правобережній Україні та в

Криму радянські війська завдали непоправних втрат гітлерівцям. Багато
дивізій ворога було повністю знищено.

Державний кордон СРСР на відстані 400 км. було відновлено.

Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі і одержав
можливість активізувати бойові дії проти союзниці гітлерівського рейху –
Румунії.

Влітку 1944 р. розпочався заключний етап визволення України від

німецько-фашистських загарбників.

13-14 липня розпочалися бої проти угруповання гітлерівських армій

«Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У
результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами
(Львівська область) – вісім дивізій чисельністю до 60 тис. чоловік. У боях
було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон.

Серед розбитих сил вермахту була і дивізія СС «Галичина». Вона втратила

більше половини свого складу. З оточення вирвалось лише 3 тис. чоловік,
решта (3 700 чоловік) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА.

У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня -

29 серпня 1944 р.) була знищена група армій «Північна Україна».

Війська 2-го та 3-го Українських фронтів у результаті Яссько-Кишинівської

операції (20-29 серпня 1944 р.) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося

визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів
Ужгород, а наступного дня – решта населених пунктів Закарпатської
України.

У тісній взаємодії з регулярними військами діяли партизанські загони

України. Вони брали активну участь у найбільших операціях по визволенню
України, здійснивши ряд рейдів у глибокі тили ворога.

На початку 1944 р. партизанське з'єднання піл командуванням М.Наумова

провело рейд по західних областях України, а з'єднання під командуванням
86
П.Вершигори – Львівсько-Варшавський рейд і спільно з польськими
партизанами завдало значного удару ворожим військам.

Після вигнання німецько-фашистських військ з території України партизани

перейшли далі в тил ворога – на територію Польщі, Чехословаччини.
Румунії, Угорщини. Український штаб партизанського руху направляв загони
і групи на території цих країн. У спеціальних школах і центрах пройшли
підготовку сотні поляків, чехів, словаків.

Великий внесок у їхню боротьбу зі спільним ворогом зробили наші земляки:

П.Величко, Є.Волянський, В.Клоков, Л.Беренштейн та ін. За час бойової
діяльності в гітлерівському тилу партизани бригади Є. Волинського знищили
близько 3 200 нацистських солдатів та офіцерів, 23 ворожих танки, 50
ворожих автомашин, 3 залізничні ешелони, 27 мостів. Бригада звільнила
десятки словацьких міст і сіл. Є.Волинський був удостоєний звання
Почесного громадянина п'яти словацьких міст, нагороджений чотирма
орденами Чехословацької республіки.

На території Східної Словаччини також діяли партизанський загін ім.

Пожарського, партизанська бригада ім. Чапаєва. Словацькі патріоти за
допомогою українських партизан утримували визволений район Східної
Словаччини до кінця листопада 1944 р. У Польщі діяли 7 партизанських
з'єднань і 26 окремих загонів, а також багато диверсійно-розвідувальних
груп.

87
35. Проаналізуйте внесок України у перемогу антигітлерівської коаліції.
22 місяці тривала битва за визволення України. Після вигнання ворога з
української землі бойові дії перемістились на територію Центральної та
Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від
гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з
Білоруськими фронтами штурмували Берлін, провели Празьку операцію, в
ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини.

2-й, 3-й, 4-й Українські фронти, у складі яких налічувалась велика кількість
воїнів-українців, взяли участь у звільненні від нацистського ярма народів
Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини.

Коли війна в Європі вже скінчилась, війська 2-го Українського фронту взяли
участь у розгромі Квантунської армії мілітаристської Японії, частини якої
були дислоковані на Далекому Сході.

Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською

Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було
відзначено 2,5 млн. воїнів України, 2 069 з них – званням Героя Радянського
Союзу (при загальній кількості нагороджених 11 605).

Серед 113-ти двічі Героїв Радянською Союзу – 32 представники України, а

серед тричі Героїв (їх було четверо) – наш славний земляк Іван Кожедуб.

88
Багато представників української землі стали повними кавалерами
солдатського ордену Слави. І.Драченко з Черкащини, П.Дубинда із
Херсонщини. С.Половинець із Житомирщини поєднали це високе звання із
«Золотими Зірками» Героїв.
55 українців повторили подвиг О.Матросова, закривши собою амбразуру
ворожого дзоту, а І.Бабюк та І.Вдовенко, як і син Білорусії М.Гастелло,
скерували свої літаки на угруповання фашистських військ. Воїни України
воювали на всіх фронтах і брали участь у найбільших битвах Другої світової
війни. 20 українців удостоєні звання Героя Радянського Союзу за битву під
Москвою, 68 – за бої під Ленінградом, 15 – під Сталінградом, 30 – на
Курській дузі, 200 – за визволення Білорусії, 143 – за бої в Прибалтиці. Із 589
удостоєних звання Героя за Берлінську операцію було 100 українців.

Чимало українців серед уславлених полководців і воєначальників: маршали:

С.Тимошенко, Р.Малиновський, Л.Єрьоменко, П.Рибалко. С.Руденко;
генерали: В.Герасименко, П.Жмаченко, К.Москаленко, І.Кириченко та ін.

Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з

15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими
загарбниками.

На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою

землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно
Києву. Одесі. Керчі, Севастополю. 120 тис. українців брали участь у війні з
нацистами у складі польських і чехословацьких формувань, а також в арміях
США, Канади, Франції.

Деякі сучасні історики роблять спробу переглянути характер Великої

Вітчизняної війни, дати їй нову оцінку, мовляв, це було лише відстоювання
інтересів сталінської імперії.

З цим не можна погодитись. Народ захищав свою землю від агресора. Тому й
війна для нього була по-справжньому Вітчизняною, Визвольною,
Справедливою. Воїни-українці, наприклад, виявили кращі риси характеру –
мужність, героїзм, жертовність в ім'я рідної землі.

Перемога, одержана у Другій світовій війні, мала неабияке значення для

майбутньої долі нашої держави.
36. Повоєнна відбудова народного господарства УРСР.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план
відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.

Нехтуючи фізичними можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5

років відбудувати зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень

89
промислового і сільськогосподарського розвитку і навіть його перевищити,
підвищити продуктивність праці на 36%.

У той же час експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови

потрібно декілька десятиліть.

Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив 65 млн крб., що

перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки.

Таким чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі

фізичних можливостей.

Можна назвати такі особливості відбудови в Україні:

1. Масштаби відбудовних робіт були більшими, ніж у будь-якій іншій країні

Європи.

2. Республіці доводилось розраховувати лише на власні сили і на ресурси

Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу. «Холодна війна» робила
неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової
та технічної допомоги.

3. При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80%

капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та
сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень).

4. Економіка України відбудовувалась і розбудовувалась, звичайно, не як

самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина
загальносоюзної економічної системи. Крім того, внаслідок розвитку нових
промислових центрів СРСР за Уралом та в Казахстані доля України у 1945 р.
в загальносоюзному виробництві знизилась порівняно з довоєнним періодом
з 18% до 7%.

5. Повсюдно була запроваджена адміністративно-командна система. Саме її

жорсткі умови давали змогу мобілізувати і зосередити значні матеріальні і
людські ресурси для відбудови господарства.

6. Надзвичайно велика роль відводилася ідеологічному заохоченню праці, що

знаходило свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських
заходах – соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів.

8. Відбудова ускладнювалася голодом 1946-1947 рр.

9. Гостро відчувалась нестача робочої сили, особливо кваліфікованої,

сучасного устаткування, обладнання і технологій.
90
Результати відбудови були неоднозначними.

З одного боку, було відновлено промисловість України. її обсяг у 1946-1950

рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте обсяг
виробництва легкої промисловості у 1950 р. зменшився порівняно і
довоєнним на 20%).

З іншого боку, ціна відбудови, внаслідок жорстких методів її проведення,

була дуже високою.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової

реформи у 1947 р. лягли важким тягарем на плечі трудящих.

Особливо важким було становище селян. Вони отримували мізерні заробітки,

на них не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати
паспорт, а відповідно й вільно пересуватися, їм доводилось сплачувати
великі податки на присадибні ділянки.

Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво

запроваджувало примусові та репресивні методи. Так. 21 лютого 1948 р.
Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української
РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському
господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». За цим
Указом було репресовано 12 тис. колгоспників.

Однак, незважаючи на ці заходи і на надзвичайні зусилля селян, у сільському

господарстві на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників
довоєнного розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85%
довоєнного.
37. Причини та наслідки повоєнного голоду. Дії влади, щодо подолання
кризової ситуації.
У повоєнний час у сільському господарстві склалось вкрай несприятливе
становище: за роки війни скоротились посівні площі, зменшилось поголів'я
худоби, не вистачало техніки та робочих рук. Для подолання цих труднощів
необхідні були докорінні зміни в державній політиці по відношенню до
сільського господарства.

Але сталінське керівництво і думки не мало проводити якісь зміни, село в

його планах було одним із головних джерел для проведення відбудови
промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК
КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні
площі, врожайність і хлібозаготівлю.

91
Весною-літом 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові
посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для
порівняння, у 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, у 1944 р. – 10,8 ц/га).

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж худоби. Було
дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того,
що у деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. В результаті
тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які
довелось довго.

Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з

проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р.
були збільшені з 340 до 360 млн. пудів.

Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські

райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду,
прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший
квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено
дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії.

Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено й
ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті у більш
благополучні райони (наприклад, до Західної України), у міста. Щоб
уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і
повертати селян назад.

Але, незважаючи на крайні заходи, зерна вдалось зібрати лише 60% від плану
хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насінний фонд.

В той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише в країни Східної
Європи та Францію було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів,
що там встановилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого стали
майже 1 млн чоловік.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з

М.Хрущовим намагалось зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних
областей і надіялось на допомогу центрального керівництва, звернувшись до
Сталіна.

У відповідь Сталін заявив Хрущову: «Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони

грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші
державні запаси».

92
У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова було замінено на «твердого»
Л.Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії все ж таки була дана
позика в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське

керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських
інтересів.
38. Боротьба за владу в СРСР після смерті І.В.Сталіна.
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця подія дала поштовх процесу, що згодом
дістав назву «відлига» і проявився у спробі лібералізації суспільно-
політичного життя та проведення соціально-економічних реформ.

Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з'їзду КПРС (1956 р.).
Початок процесу десталінізації був позначений гострою боротьбою за владу
між прихильниками М.Хрущова та Л.Берії, у якій перемогу здобув перший.
Мала своє відлуння ця боротьба і в Україні. Республіканська партійна
організація підтримала М.Хрущова, і згодом він віддячив послугою за
послугу.

Через кілька місяців після смерті Й.Сталіна за звинуваченням у русифікації

вищої освіти в Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було
усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ росіянина Л.Мельникова. На
його місце було призначено О.Кириченка, першого українця на цій посаді (з
того часу на цю посаду призначались лише українці).
39. Прихід до влади Хрущова . Відлига.
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця подія дала поштовх процесу, що згодом
дістав назву «відлига» і проявився у спробі лібералізації суспільно-
політичного життя та проведення соціально-економічних реформ.

Найбільш радикальних рис цей процес набув після XX з'їзду КПРС (1956 р.).
Початок процесу десталінізації був позначений гострою боротьбою за владу
між прихильниками М.Хрущова та Л.Берії, у якій перемогу здобув перший.
Мала своє відлуння ця боротьба і в Україні. Республіканська партійна
організація підтримала М.Хрущова, і згодом він віддячив послугою за
послугу.

Через кілька місяців після смерті Й.Сталіна за звинуваченням у русифікації

вищої освіти в Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було
усунуто з посади першого секретаря ЦК КПУ росіянина Л.Мельникова. На
його місце було призначено О.Кириченка, першого українця на цій посаді (з
того часу на цю посаду призначались лише українці).

Після цього розпочалася широка хвиля висування на керівні посади

представників місцевих кадрів. У результаті на 1 червня 1954 р. серед членів
ЦК КПУ українців було 72%, серед депутатів Верховної Ради 75%, а серед
93
директорів великих підприємств – 51%. У 1958 р. українці складали 60%
членів КПУ.

Вихідці з України стали займати провідні місця і на союзному керівництві.

Так Р.Малиновський. А.Гречко та А.Москаленко досягли високого рангу
Маршала Радянського Союзу, а два перші згодом навіть були міністрами
оборони СРСР. В. Семичасний обійняв посаду голови союзного КДБ, а
чотири українці – О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський і П.Шелест –
входили до складу Політбюро ЦК КПРС (яке загалом налічувало одинадцять
членів).

Такі успіхи українців у радянській ієрархічній системі можна пояснити їх

тісними зв'язками з М.Хрущовим, їх особистими якостями лояльних
виконавців волі партійного лідера, та тим місцем, яке зайняла Україна в
Радянському Союзі.

Всі нові кадрові призначення супроводжувались перебудовою і

вдосконаленням самого державного апарату. У міністерствах, відомствах і
органах управління на місцях протягом 1955-1956 рр. було ліквідовано 4 867
структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 92,5 тис. посад
адміністративно-управлінського апарату. Водночас розширювались права
місцевих органів влади. Це, звичайно, позитивно вплинуло на суспільно-
економічне життя країни.

Припинились масові репресії (ліквідовані були воєнні трибунали військ МВС

й особливі наради МВС. концтабори), почався обережний процес реабілітації
репресованих у 30-40-і роки і повернення депортованих.

94
40. ХХ з’їзд КПРС і Україна. Розвінчання культу особистості Сталіна.
Після смерті Сталіна в березні 1953 р. країна отримала в спадщину страшний
спомин про криваві репресії, мільйони загублених і скалічених людських
душ і разом з цим – жорстоку тоталітарну систему.

Зрозуміло, що смерть «вождя усіх часів і народів» не означала загибелі ні

сталінізму, ні тоталітаризму, котрі за довгі роки свого Існування глибоко
укоренилися у свідомості людей.

Але перші кроки на шляху десталінізації України стали відчутними досить

швидко – відразу після фактичного визнання в березні 1953 р. М.Хрущова
першим секретарем ЦК КПРС і його офіційного обрання на цю посаду у
вересні 1953 р.

З його приходом до влади починаються суттєві кадрові перестановки і зміни

керівництва на місцях.

Крім України, зміна партійного керівництва в цей час також відбувається у

Литві та Латвії. Не виключено, що ці кадрові маніпуляції були заздалегідь
сплановані Л.Берією, який готувався захопити державну владу саме за
допомогою партійної верхівки неросійських національних республік, що
йому й інкримінувалося під час арешту в червні 1953 р.

95
Але українське керівництво не підтримало Л.Берію. Як згодом з'ясувалося,
колишній начальник Українського штабу партизанського руху генерал
Т.Строкач з ризиком для власною життя повідомив М.Хрущова про
підготовку антидержавної змови.

Прихід М.Хрущова до влади певною мірою вплинув на процес українізації

керівних кадрів як Української РСР. так і Радянського Союзу в цілому. Адже
перемогою над своїми політичними опонентами Хрущов багато в чому був
зобов'язаний саме українським партійним керівникам, з якими підтримував
міцні зв'язки ще і часів свого перебування на посту першою секретаря ЦК
КП(б)У.

Як наслідок, вже XVIII з'їзд КПУ, що відбувся в березні 1954 р., посилив
тенденцію подальшої українізації партійного керівництва республіки.
Зокрема, в новообраному складі ЦК Компартії України питома частка
українців зросла з 62% до 72%, усі вісім членів політбюро були українцями,
українці одержали посади не лише першого і другого (О.Кириченко і
М.Підгорний), але й ще двох секретарів Центрального Комітету.

Ці позитивні зміни торкнулися і республіканського державного апарату, в

якому високі урядові посади зайняли драматург О.Корнійчук, Семен
Стефаник, син відомого українського письменника Василя Стефаника, та
інші українські громадсько-політичні діячі.

На чолі профспілок України також замість росіянина А.Клебанова було

поставлено українця К.Москальця. Значні кадрові перестановки відбулися в
республіканському міністерстві внутрішніх справ після арешту соратника і
однодумця Л.Берії в Україні П.Мешика.

Помітно зросло представництво українців і у всесоюзному керівництві.

Зокрема, перший секретар ЦК КПУ О.Кириченко був обраний до складу
Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду увійшло близько десяти міністрів,
що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад
Збройних Сил СРСР.

У цей період намітилися нові тенденції у формуванні української політичної

еліти. В ній стали переважати люди, що починали свою трудову діяльність в
сільськогосподарському виробництві і були з ним міцно пов'язані. Більшість
з них походила з центральних і північно-східних регіонів України.

Ця нова хвиля українізації вищих щаблів партійної і державної влади була

викликана двома важливими обставинами. З одного боку, вона засвідчила
зміни, що відбулися в Україні після Другої світової війни, насамперед, –
консолідацію української нації; з іншого – продемонструвала нове ставлення
союзного центру до республіканського керівництва. Зокрема, М.Хрущов для
96
того, щоб обмежити владу своїх опонентів, погоджувався на надання
більших повноважень національним керівництвам у вирішенні важливих
республіканських проблем. Внаслідок цього можливості керівних партійних і
державних органів республіки помітно зросли, посилюючи автономістські
домагання й особисті амбіції їх лідерів.

Надзвичайно важливим кроком на шляху десталінізації і лібералізації

радянського суспільства став XX з'їзд КПРС, що відбувся в лютому 1956 р.

У звітній доповіді М.Хрущова не містилось ніяких сенсаційних заяв. У ній,

навпаки, підтверджувався декларований курс партії на розрядку міжнародної
напруженості, розглядалися важливі економічні і соціальні проблеми,
вихвалялися переваги «колективного керівництва», запровадженого в країні в
останні роки.

Ці питання були також у центрі уваги делегатів, що виступали на з’їзді. Лише

А.Мікоян у своєму виступі обережно торкнувся проблеми «культу особи
Сталіна», піддавши сумніву деякі висновки відомого сталінського
«Короткого курсу історії ВКП(б)» (зокрема, огляду подій громадянської
війни в Україні), і вперше публічно заявивши про те, що С.Косіор та
В.Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу».

В останній день роботи з'їзду, коли затверджувалися результати голосування

по виборах керівних органів партії, Хрущов повідомив делегатів, що вони
мають зібратися на закрите засідання. В ніч з 24 на 25 лютого М.Хрущов
протягам чотирьох годин зачитував делегатам з'їзду доповідь «Про культ
особи і його наслідки».

З цієї доповіді делегати з'їзду дізналися про «політичний заповіт» В.Леніна,

існування якого довгі роки замовчувалося і заперечувалося керівництвом
партії. В доповіді розповідалося про спотворення Й.Сталіним принципу
демократичного централізму, пов'язані з цим «сталінські чистки» і масові
репресії. Крім цього, М.Хрущов практично розвінчав міфи про Й.Сталіна як
«нащадка» та «геніального продовжувача» справи Леніна, «видатного
воєначальника», який насправді був головним винуватцем жахливих поразок
Червоної Армії в 1941-1942 рр.

На з'їзді вперше була показана справжня постать Й.Сталіна – постать

жорстокого тирана і диктатора. Доповідь М.Хрущова буквально шокувала
багатьох комуністів, За спогадами учасників з'їзду, кілька делегатів навіть
втратили свідомість, їх тихо винесли із зали засідань.

Варто зазначити, що критика культу особи Й.Сталіна на XX з'їзді партії була

хоч і різкою, але все-таки поверховою і не досить глибокою. Вона не містила
в собі серйозного аналізу системних засад і головних причин формування
97
режиму особистої влади колишнього вождя радянської держави. Головні
витоки сталінського культу вбачалися насамперед у гострій невщухаючій
класовій боротьбі і головне – у негативних рисах характеру самого Сталіна.

Незважаючи на величезну інформаційну насиченість і емоційність, доповідь

М.Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину
злочинів сталінізму. В ній, зокрема, засуджувалися лише зовнішні сторони
тоталітаризму («культ особи») і найбільш вражаючі події зловживання
державою владою (масові репресії). Політика ж партії в цілому на всіх етапах
соціалістичного будівництва вважалася правильною. З'їзд не обговорював
доповіді М.Хрущова, а прийняв з цього питання лише стислу постанову, що
містила всього декілька рядків.

Проте й ця обмежена критика позитивно вплинула на оздоровлення

політичної і морально-психологічної атмосфери в суспільстві.

Саме вона дозволила розтопити кригу людського страху і довготривалого

мовчання, розкривши нарешті правду про методи соціалістичного
будівництва в СРСР.

Закономірним наслідком XX з'їзду КПРС став справжній переворот у

суспільній свідомості, перегляд сталих стереотипів мислення, критична
оцінка подій минулого. Цей переломний період у житті радянських людей, за
влучним висловом І.Еренбурга, був згодом названий «Хрущовською
відлигою», як своєрідне короткочасне потепління серед зими.

Насправді ж, суть існуючого політичного режиму фактично не змінювалася.

Але його провідники вже не наважувалися використовувати в управлінні
державою жорстокі терористичні методи.

41. Економічні та політичні реформи М.С.Хрущова, їх сутність та

наслідки для УРСР. Залікувавши страшні рани війни, піднявши з руїн
народне господарство. радянські люди створили необхідні умови для
подальшого розвитку економіки у масштабах, які перевищували довоєнні.

Помітне місце на цьому шляху зайняв XX з'їзд КПРС, де була проголошена

програма створення глиною народногосподарського комплексу, що мав
охопити усі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну в межах
усієї країни.

Важливими чинниками виконання цієї економічної програми вважалися;

безперервний технічний прогрес, швидке зростання продуктивності праці,
подальший розвиток усіх галузей промисловості, підвищення матеріального і
культурного рівня життя народу.

98
Передбачалося, що виконання цієї програми забезпечить розв'язання
головного економічного завдання СРСР – в історично стислий строк
наздогнати і випередити економічно найбільш розвинуті країни світу.

50-ті роки, особливо їх друга половина, виявилися найбільш успішними у

розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР
а цілому.

Серед економічних реформ М.Хрущова найбільш відомою і суперечливою

була радикальна децентралізація управління промисловістю. У відповідності
з нею в лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств, а
замість них створено територіальні ради народного господарства –
раднаргоспи. Внаслідок цього було скорочено 10 загальносоюзних і 15
союзно-республіканських міністерств.

Натомість було створено 103 раднаргоспи, в т.ч. 11 – в Україні. Вони

об'єднували 2,8 тис. підприємств, що виробляли більшу частину промислової
продукції республіки. Найбільшими в Україні були Київський, Харківський і
Львівський раднаргоспи.

Із створенням цих нових органів управління народним господарством

місцева політична еліта вперше дістала можливість тримати під власним
контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно,
значно зміцнювало її політичне становище. Економічні новації особливо
підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були
зосереджені основні важелі управління створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, де раднаргоспів не було,

намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, в 1960 р. в республіці
було сформовано додатково ще три нові ради народного господарства –
Кримську, Полтавську і Черкаську.

Запроваджуючи радикальні економічні перетворення, М.Хрущов

розраховував більше на їх політичні наслідки. Реформа управління
промисловістю, посилюючи позиції місцевих господарників, водночас
послаблювала владу московської бюрократії. Ці консервативні сили відразу
відчули, що втрачають контроль над економікою. Не випадково вже через
місяць після прийняття закону про децентралізацію управління була
здійснена спроба державного перевороту в СРСР.

Здійснивши рішучу заміну галузевого управління промисловістю

територіальним, М.Хрущов мав змогу зробити і наступний реформаційний
крок – перенести підприємства на господарський розрахунок. Для цього
необхідно було запровадити новий господарський механізм, який мав
забезпечити максимум самостійності підприємств та активізувати
99
матеріальне заохочення трудівників. Але на цей важливий крок на шляху
реформ М.Хрущов так і не наважився.

Але економічні наслідки реформ для народного господарства країни в цілому

виявилися невтішними. Планова економіка не могла ефективно діяти за
директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що
через декілька років довелося знову повернутися до централізованого
управління.

Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у

трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, внаслідок чого
кількість раднаргоспів в Україні зменшилася до 7, а згодом виник і єдиний
союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР.
Вона й стала контролювати виконання планів розвитку промисловості
раднаргоспів усіх республік.

Такий відвертий відступ від економічних реформ завершився утворенням у

1963 р. Вищої ради народного господарства СРСР, в обов'язок якої входило
керівництво усіма органами управління народним господарством країни.

Незважаючи на нескінченні організаційні зміни в керівництві народним

господарством, економіка республіки за часів Хрущова в цілому розвивалася
добре. Темпи розвитку промисловості України перевищували середні по
Радянському Союзу.

Зокрема, в Україні було збудовано цілу низку великих теплових і

гідроелектростанцій (Сімферопольська, Слов'янська, Дніпродзержинська,
Каховська, Кременчуцька та ін.). У республіці було освоєно нові вугільні
басейни (Львівсько-Волинський і Дніпровський), газові родовища на
Полтавщині та Харківщині.

Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У

1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничо-збагачувальний
комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Все
це дало змогу Україні за рівнем виробництва металургійної продукції на
душу населення випередити високорозвинуті країни світу. Правда, слід
визнати, що при цьому якість металу залишалася низькою.

Величезний обсяг робіт було здійснено в справі розвитку хімічної

промисловості країни. В 1959-1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових
заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Швидкими темпами в цей
період розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський
азотнотуковий завод. Були збудовані і дали продукцію чотири гіганти
«великої хімії» – Роздольський гірничо-хімічний комбінат. Черкаський і

100
Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У
середині 60-х рр. вони давали п'яту частину всієї валової продукції галузі.

Певні здобутки за роки хрущовських реформ мали місце і в

машинобудуванні. За цей час фактично було створене вітчизняне
автомобілебудування, налагоджене виробництво сучасних машин для
гірничорудної промисловості, що дало змогу економічно вигідно видобувати
корисні копалини відкритим способом.

З 1956 р. у Ворошиловграді (нині – Луганськ) та Харкові розпочали

виготовляти тепловози, що дозволило припинити виробництво паровозів і
перейти на тепловозну й електровозну тягу.

На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого в

світі швидкісного турбореактивного літака Ту-104. У свою чергу Київський
авіазавод почав випускати турбогвинтовий лайнер Ан-24. який широко
використовувався на внутрішньосоюзних повітряних маршрутах.

Стали помітними певні позитивні зрушення й у традиційно відсталих сферах

економіки – харчовій і легкій промисловості. Тут стала впроваджуватися
нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної
Взаємодопомоги. Це дало змогу дещо активізувати ці важливі галузі
економіки. Цікаво, що в зазначені роки на підприємствах важкої індустрії
вперше за радянські часи у спеціально створених цехах розпочали
виробництво товарів широкого вжитку, що великою мірою сприяло
зростанню народного добробуту.
42. Розвиток сільського господарства. УРСР за часів Хрущова. Реформи
в сільському господарстві УРСР та їх наслідки для республіки.
Найвідчутнішими для пересічних громадян завжди є зміни, що відбуваються
в сільському господарстві. Розуміючи, що сільськогосподарський сектор
економіки країни перебуває у найкритичнішому стані, М.Хрущов прагнув за
будь-яку ціну саме тут домогтися швидких позитивних результатів.

На думку тодішнього керівництва країни, таких успіхів в сільському

господарстві можна було досягти завдяки освоєнню цілинних і перелогових
земель Казахстану, Сибіру, Поволжя. Уралу та Північного Кавказу.

Освоєння цілини було проголошене почесною справою комсомолу, за

путівками якого до Казахстану на постійну роботу в 1954-1956 рр. з України
було відправлено майже 80 тис. юнаків і дівчат.

Українські переселенці налагодили в казахських стенах роботу 54-х

радгоспів.

101
Найбільший урожай цілинні землі дали в 1956 р., коли на них було зібрано
половину заготовленого державою хліба. Але надзвичайно слабким місцем
цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, яке в
кінцевому підсумку виявилося на 20% дорожчим, ніж у середньому по країні.

Іншим важливим засобом піднесення сільського господарства М.Хрущов

вважав збільшення вирощування кукурудзи. За величезну і навіть надмірну
наполегливість у боротьбі за розширення посівів «королеви полів»
М.Хрущов отримав у народі прізвисько «Микита-кукурудзяник».

Ділові якості сільськогосподарського керівника М.Хрущов визначав за його

ставленням до вирощування кукурудзи, а зростання її врожайності ставив у
пряму залежність від рівня політичної свідомості виробників. «Якщо в
окремих районах країни кукурудза запроваджується формально, колгоспи і
радгоспи одержують низькі врожаї, то в цьому винен не клімат, а керівники,
– говорив М. Хрущов на XXII з'їзді КПРС. – Там, де кукурудза не родиться, є
«компонент», який не сприяє її росту. Цей «компонент» слід шукати в
керівництві... Треба замінювати тих працівників, які самі засохли і сушать
таку культуру, як кукурудза, не дають їй можливості розгорнутися на всю
міць».

Однак спроба призвичаїти українське господарство до цієї запозиченої в

Америці культури увінчалася лише незначним успіхом. У 1961 р. було
зібрано непоганий урожай кукурудзи. Але 1963 р. внаслідок посухи виявився
надзвичайно неврожайним у цілому. Щоб зняти гостру проблему з нестачею
хліба, стали випікати хліб, який мав значний домішок кукурудзяного
борошна. Через свій специфічний смак він не подобався населенню, і його
споживали тільки тому, що іншого не було. Того ж року Радянський Союз
вперше почав закуповувати і ввозити зерно з-за кордону.

«Кукурудзяна епопея» засвідчила, що аграрна політика М.Хрущова часто не

враховувала об'єктивних умов і реальних можливостей
сільськогосподарського виробництва різних регіонів країни.

Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства

України зріс на 65%, то в 1958-1964 рр. – лише на 3%. Це, зрозуміло,
негативно позначилось на соціальній політиці держави, якій М.Хрущов, слід
віддати належне, приділяв багато уваги.

Послідовно зміцнюючи колгоспи і радгоспи, М.Хрущов водночас розпочав

рішучий наступ на індивідуальні селянські господарства.

В 1955 р. було прийняте розпорядження про зменшення вдвічі розміру

присадибних ділянок, а в 1959 р. – про заборону утримувати худобу в містах
і в приміській зоні. Це ще більше ускладнило і без того скрутну продовольчу
102
ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства
завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання
сільськогосподарської продукції населенню.

Невдале реформування сільського господарства стало причиною серйозного

розладу в стосунках між українським керівництвом і М.Хрущовим.

Вважаючи себе великим знавцем сільського господарства, М.Хрущов

постійно докоряв керівникам республіки за відсутність господарського
інтересу до села, невміння управляти сільськогосподарським виробництвом.
Така критика іноді призводила до гострих сутичок між М.Хрущовим і
М.Підгорним. І все ж, бажаючи уникнути конфліктів, українська партійна
верхівка зуміла швидко перебудуватися і вміло звітувала про високі врожаї,
що частіше були не в коморі, а лише на папері. Як правило, до Москви йшли
рапорти про успішне виконання і перевиконання покладених на республіку
планових завдань.

Однак українські лідери відчували, що втратили колишню турботу і

підтримку з боку М.Хрущова. В свою чергу, колишньої відданості і
прихильності по відношенню до себе з боку республіканської верхівки
перестав помічати і М.Хрущов.
43. Політика влади в галузі культури за часів Хрущова М.С. в УРСР.
Період перебування при владі М.Хрущова характеризувався не лише
демократизацією і лібералізацією, але й відчутною послідовною
ідеологізацією суспільного і культурного життя радянських людей.

Яскравим виявом цього стало святкування в 1954 р. 300-річчя Переяславської

ради. З нагоди відзначення ювілею в пресі було опубліковано схвалені ЦК
КПРС «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)» –
У цьому партійному документі підкреслювалося, що ця історична подія «...є
великим святом не тільки українського і російського народів, але й всіх
народів Радянського Союзу». В «Тезах» було сформульовано офіційну
концепцію історичного розвитку України і намічено його перспективи.
Важливим чинником і запорукою подальшого успішного розвитку
українського народу вважався насамперед міцний союз, взаємодопомога і
дружба з «братнім російським народом».

Наступним кроком на шляху теоретичного обґрунтування поступового

зближення, а згодом і злиття націй СРСР в одну став XXII з'їзд КПРС, який
прийняв нову Програму партії.

Серед активно пропагованих в Програмі перспектив розвитку

комуністичного суспільства була і теза про поступове і неухильне стирання в
СРСР національних відмінностей, особливо мовних. Правда, в Програмі
зазначалося, що цей процес буде довготривалим і завершиться він на
103
наступному етапі розвитку національних відносин в СРСР, який
характеризуватиметься подальшим «зближенням націй і досягненням їх
повної єдності».

Прискорювачем партійного курсу на зближення і злиття націй стала політика

русифікації, яка набула тоді надзвичайної активізації.

Її конкретними проявами стали освітянські реформи М.Хрущова, що

проводились наприкінці 50-х років. У 1958 р. навколо реформи школи в
засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія щодо принципів і
напрямків її проведення.

Підвищений інтерес української громадськості викликала, насамперед, мовна

проблема. В проекті реформи пропонувалося надати батькам учнів право
самим обирати мову, якою будуть навчатися в школі їхні діти. Зрозуміло, що
одержавши таку можливість, переважна більшість батьків, щоб в
майбутньому полегшити своїм дітям просування по щаблях службової
кар'єри, обирали в школах великих міст. як правило, російську мову
викладання.

Таким чином, проект реформи школи хоча й був, на перший погляд, цілком
демократичним, але фактично сприяв процесам русифікації системи освіти,
внаслідок чого статус української мови у великих містах України набував
вторинності.

Це було настільки очевидним, що навіть деякі високопоставлені

представники тогочасних українських владних структур змушені були
заявити в ході обговорення проекту реформи, що українська мова повинна
залишитися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах.

У грудні 1958 р. у газеті «Правда» з'явилася стаття М.Бажана і М.Рильського

«В ім’я людини», в якій автори виступили проти фактично факультативного
викладання рідної мови в школах України. їх ініціативу згодом активно
підтримали збори київських письменників.

Однак М.Хрущов наполіг на тому, щоб у республіканському законі про

народну освіту, прийнятому в квітні 1959 р., було зафіксовано положення
про факультативність вивчення української мови в школі. Активним
провідником цього положення в школах республіки стало Міністерство
освіти УРСР. Саме з-під його пера вийшов наказ, згідно з яким російська
мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за
бажанням. Цей новітній «валуєвський циркуляр» було оголошено «вагомим
проявом інтернаціоналізму».

104
Внаслідок такої мовної політики в наступні роки в республіці розпочалося
неухильне зменшення кількості українських шкіл (у 1959-1965 рр. їх
поменшало майже на 2 тис.) і, навпаки, збільшення шкіл з російською мовою
викладання.

Такі зміни в системі освіти посилювані русифікацію населення України в

цілому. Оскільки провідні країни Заходу значно випередили СРСР за
темпами економічного розвитку, М.Хрущов і його найближче оточення
звернули увагу на розгортання науково-технічної революції в Радянському
Союзі.

Вчені, проаналізувавши півтора десятки визначальних напрямків науково-

технічного прогресу, дійшли невтішного висновку, що майже в усіх з них, за
винятком одного-двох, радянська держава поступається країнам Заходу.

Тому саме ця проблема була детально і принципово розглянута на липневому

(1955 р.) пленумі ЦК КПРС, на якому, зокрема, було зазначено, що
Радянський Союз стоїть «на порозі нової науково-технічної і промислової
революції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції,
пов'язані з появою пари і електрики». Дійсно, тогочасна економіка СРСР
лише «стояла на порозі» НТР, тоді як високорозвинуті країни Заходу
розвивалися за її принципами вже ціле десятиріччя.

Після розгляду цих питань на пленумі ЦК ставлення партійного керівництва

до наукових досліджень помітно змінилося.

Зокрема, партапарат поповнився вихідцями із наукового середовища. Набуло

поширення пряме, предметне спілкування партійних комітетів із вченими.
Помітно зросла роль вчених рад, координаційних комісій щодо визначення
конкретних напрямів наукових пошуків.

Суттєво збільшилися і бюджетні витрати на науку. Водночас істотно зросли

престиж і оцінка праці науковців. Вчені вперше дістали можливість
виїжджати у закордонні відрядження, в ході яких можна було ознайомитися з
новітніми зарубіжними науковими досягненнями.

Провідну роль у розвитку науки в Україні відігравала Академія Наук,

президентом якої з 1946 р. по 1962 р. був О.Палладін. а з 1962 р. Є.Патон.
Завдяки їх талантам і вдумливому керівництву Академією, десятиліття, що
минуло після 1955 р., стало найбільш динамічним і результативним у
розвитку української науки.

Зокрема, в 1957 р. у складі АН УРСР було створено Обчислювальний центр

на чолі з молодим математиком В.Глушковим. Цей новий науковий підрозділ
досліджував низку важливих проблем оборонної промисловості, працював
105
над створенням електронно-обчислювальних машин для управління
виробничим процесом, розробляв теорію швидкодіючих ЕОМ. Саме тут
почала активно розвиватися кібернетика, яка так нещадно переслідувалася за
часів Й.Сталіна. Обчислювальний центр у 1962р. був реорганізований в
Інститут кібернетики АН УРСР.

У 1953 р. створений Є.Патоном Інститут електрозварювання очолив його син

Б.Патон. Під його керівництвом було розроблено низку нових технологій
електрозварювання, що вивело радянську науку на провідні позиції у світі в
галузі зварювальної техніки.

Величезну роботу з дослідження проблем атомної енергетики проводив

Харківський фізико-технічний інститут на чолі з І.Курчатовим. Предметом
наукових пошуків Інституту були питання ядерної фізики надвисоких
енергій, керованих термоядерних реакцій та ін.

В Інституті фізики в 1960 р. було створено ядерний реактор. за допомогою

якого здійснювалися наукові дослідження атомного ядра.

АН УРСР розробляв ефективні рекомендації щодо створення

міжконтинентальних ракет, досліджував теорію конструктивної міцності
пластмас, що застосовувалася в ракетній техніці. Українські вчені багато
зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до
запуску штучного супутника Землі у жовтні 1957 р. і першого польоту в
космос людини - Ю.Гагаріна.

Вагомим був внесок українських вчених у розвиток медицини. У середині 50-

х років під керівництвом М.Амосова було започатковано теоретичну
розробку нових метолів хірургічною лікування серцевих захворювань, які
відразу ж були запроваджені в практику.

Процеси лібералізації, що широто розгорнулися в країні за часів перебування

при владі М.Хрущова, не могли не торкнутися і гуманітарних наук.

У цей період вчені вперше отримали можливість досліджувати архівні

джерела радянської доби. Почали створюватися, а згодом і друкуватися
змістовні збірники архівних джерел, розпочалася кропітка робота зі
створення і видання першої багатотомної «Української Радянської
Енциклопедії». Були засновані спеціалізовані журнали академічних установ
гуманітарного профілю – «Український історичний журнал». «Радянське
право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія».

106
Звичайно, партійні діячі, як і раніше, ретельно слідкували за тим, щоб
суспільствознавці не торкалися заборонених тем і персоналій, не піддавали
критиці діяльність КПРС, а боролися з так званими «фалmсифікаторами»,
«ідейними ворогами» партії.

І все ж іноді мали місце не передбачені партією події. Зокрема, наукова

конференція і проблем культури української мови (лютий 1963 р.), в якій
взяло участь понад 800 мовознавців, фактично перетворилася на прилюдне
засудження мовної політики КПРС і КПУ. Доповідачі та промовці з гіркотою
і болем говорили про принизливе становище рідної мови в Україні,
закликали ліквідувати свідомо створені на шляху її розвитку перепони і
обмеження. Політика русифікації, що проводилася радянським керівництвом
в умовах десталінізації і лібералізації державного і суспільно-політичного
життя, викликала в свою чергу протест і потяг до самоідентифікації з боку
українського населення.

Як і в 20-і роки, в цей період знову гостро постало питання про збереження
української мови та розширення сфери її вживання. Українська преса
розпочала друкувати численні листи письменників, учителів, викладачів
вузів, які містили вимоги поширювати рідну мову, боротися за її культуру,
усіма засобами пропагувати її красу та милозвучність.

Серед перших на захист української мови стали письменники М.Рильський,

М.Бажан, Н.Рибак, С.Крижанівський, М.Шумило та ін. Навіть перший
секретар ЦК Компартії України П.Шелест почав висловлюватися про
необхідність і важливість збереження і подальшого розвитку української
мови.

Вплив «відлиги» відчувався і в літературно-мистецькій сфері. Передвісником

духовного пробудження стала публікація в червні 1955 р. в «Литературной
газете» статті О.Довженка «Мистецтво живопису та сучасність». У ній
видатний український письменник і кінорежисер, закликаючи «розширювати
творчі межі соціалістичного реалізму», фактично дав поштовх для
мистецької інтелігенції до вільного творчого пошуку.

Першими на заклик О. Довженка відгукнулися письменники Саме з нових

позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були
написані, але так і не надруковані в той час поеми «Розстріляне безсмертя» та
«Мазепа» В. Сосюри. В період «відлиги» було також створено романи
«Дикий мед» Л.Первомайського та «Вир» Гр.Тютюнника. Новими барвами
засяяли праці вже знаних майстрів українського поетичного слова –
М.Бажана. М.Рильського. П.Тичини. За роман «Тронка» О.Гончар був
удостоєний Ленінської премії. З-під пера М.Стельмаха вийшли романи «Кров
людська – не водиця» та «Хліб і сіль».

107
На повний голос заявили про себе молоді літератори В.Симоненко,
Л.Костенко, М.Руденко. Д.Павличко, М.Вінграновський, Ю.Мушкетик,
В.Шевчук, І.Драч та ін.

Серед них особливо помітною була постать Василя Симоненка. Сільський

хлопець з Полтавщини ще під час навчання на факультеті журналістики
Київського університету виявив хист до високої громадянської поезії. Нею
була проникнута його перша поетична збірка «Тиша і грім», що вийшла
друком у 1962 р. Після передчасної смерті поета в 1963 р. з'явилися його
наступні книги – «Вино з троянд». «Земне тяжіння», «Берег чекань»,
наповнені справжньою синівською любов'ю до Батьківщини.

В цей час засяяв яскравий, неповторний талант Ліни Костенко. Її перші

збірки «Проміння землі» (1958 р.), «Вітрила» (1959 р.), «Мандрівки серця»
(1961 р.) продемонстрували талант молодої поетеси філософськи
осмислювати реалії життя і висловлювати оригінальні думки, надаючи їм
чудової поетичної форми. Процеси лібералізації торкнулися іі мистецького
життя республіки. Особливо характерними у цьому відношенні було рішення
ЦК КПРС, що відкинуло попередні відверто тенденційні звинувачення щодо
опери В.Мураделі «Велика дружба» та творів українських композиторів
К.Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г.Жуковського «Від щирого серця».

У спеціально прийнятій з цього приводу постанові, зокрема, зазначалося, що

недоліки, які мали місце в творчості цих митців, не були «великими ідейними
пороками». Вони не заслуговували такого занадто серйозного засудження,
яке одержали в часи «ждановщини».

Аналогічне рішення прийняв і ЦК Компартії України, де також були

переглянуті несправедливі оцінки творчості ряду українських композиторів.
Але в ньому водночас наголошувалося на необхідності й надалі вести рішучу
боротьбу проти удаваного «новаторства», зараженого впливам «реакційного
буржуазного мистецтва».

Незважаючи на такі «партійні рекомендації», творчість композиторів

України, як офіційного, так і неофіційного спрямування, стає більш плідною
й багатогранною. В цей час українське музичне мистецтво збагачується
новими творами С.Людкевича, А.Кос-Анатольського, братів Майбород,
А.Штогаренка. Величезною популярністю в Україні користувалися
композитори-пісенники О.Білаш, А.Філіпенко, І.Шамо. Творчим
новаторством відзначалася авангардна музика Л.Грабовського,
В.Сильвестрова, В.Загоруєва.

В образотворчому мистецтві також відчувалися творчі новації і зміни. З

музеїв, виставок, галерей стали вилучатися численні полотна і скульптури,
присвячені «вождю всіх народів» Й.Сталіну.
108
Митці України почали пошук нових форм творчості, правда, не виходячи за
встановлені межі соціалістичного реалізму.

В образотворчому мистецтві плідно працювала ціла плеяда талановитих

майстрів. Це насамперед М.Божій, М.Дерегус, В.Касіян, К.Трохименко.

Новими творчими здобутками засяяла в цей час творчість прекрасної

художниці Т.Яблонської. Ще в 50-і роки вона здобула визнання й авторитет
своїми чудовими полотнами «Весна», «Ранок», «Хліб» та ін. У 60-і роки
Т.Яблонська продемонструвала новий стиль створення синтетичних образів,
в якому яскраво просліджувалася давня градація українського народного
живопису. Разом із В.Зарецьким Т.Яблонська стала засновником
фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, який,
незважаючи на дуже великі труднощі, розвивався в наступні роки.

Відчувши віяння «відлиги», новими ідеями збагатили свою творчу діяльність

і скульптори. З нагоди відзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка
у Москві було споруджено пам'ятник Великому Кобзарю (автори –
М.Грисюк, Ю.Сінкевич, А.Фуженко). Того ж року у Львові було відкрито
пам'ятник І.Франку (автори – В.Борисенко, Д.Крвавич, Е.Мисько та ін.).
Оригінальні твори станкової скульптури створили М.Рябінін і В.Сколоздра
(«Олекса Довбуш»), Г.Петрашевич («Дитино моя») та інші митці.

В цей час спостерігається зростання інтересу до театрального мистецтва.

Попри зменшення загальної кількості театрів у республіці (з 80-ти в 50-і роки
до 60-ти в середині 60-х років), число театральних глядачів помітно
збільшилося.

Мало кого могла лишити байдужим блискуча гра справжніх майстрів своєї
професії – А.Бучми, В.Добровольського, Ю.Лаврова, И.Ужвій,
Ю.Шумського. Вмілими послідовниками творчих традицій Л.Курбаса в цей
період стали режисери: Г.Юра, М Крушельницький, В.Скляренко та ін.

Значний крок уперед зробила українська архітектура. У першій половині 50-х

років було збудовано низку цікавих споруд, серед них – Будинок техніки у
Ворошиловграді (нині Луганськ), драматичний театр у Тернополі, кінотеатр
«Київ» у столиці України. Будинок культури в Новій Каховці.

Продовжувалася забудова центральної магістралі Києва – Хрещатика,

зруйнованого під час німецько-фашистської окупації. Серйозна увага
109
приділялася подоланню непрактичного використання архітектурної
спадщини, декоративних надмірностей, проявів формалізму в
архітектурному проектуванні. З другої половини 50-х років основним
напрямом радянської архітектури стало типове проектування.

Встановлення Шевченківської премії. З метою заохочення творчої діяльності

українських митців з 1962 р. було встановлено щорічну Шевченківську
премію, яка присуджувалася за високі здобутки в галузі літератури,
журналістики, мистецтва й архітектури.

44. Соціально –політичні рухи в УРСР. Шестидесятники.

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початком 60-х
років формується і згуртовується покоління молодих літераторів і митців –
так званих «шістдесятників» (учасники руху за оновлення радянського
суспільства 60-х років).

Ця молода генерація української інтелігенції протестувала проти фальші,

помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, задушливої
атмосфери в суспільстві, боролася за відродження рідної мови і культури,
піднесення національної самосвідомості й людської гідності.

Одним із перших осередків «шістдесятників» став клуб творчої молоді у

Києві, що виник під егідою міськкому комсомолу в 1960 р. Його очолював
Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками зборів були Іван Драч, Микола
Вінграновський, Іван Світличний, Алла Горська та ін. Робота клубу спочатку
зосереджувалась на пропагуванні українських народних традицій та
організації різних мистецьких гуртків. Потім члени Клубу розпочали пошуки
місць масових поховань жертв сталінських репресій.

З часом рух «шістдесятників» почав набувати все виразнішого національного

забарвлення. Його учасники організовували вечори пам'яті Тараса Шевченка,
Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса. Представники влади називали ці
збори «націоналістичними зборищами».

Аналогічне спрямування мав заснований у 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові.

До нього увійшли Михайло і Богдан Горині, Ірина та Ігор Калинці, Михайло
Косів та ін. На відміну від киян, що віддавали перевагу культурницькій
сфері, молоді львів'яни намагалися максимально політизувати свою
діяльність, торкаючись небезпечних в той час національних проблем.

Обмеженість процесів десталінізації, непослідовність і незавершеність

демократичних перетворень призвели до нового посилення боротьби з будь-
якими проявами інакомислення.

110
Відповідно до нових політичних реалій була розроблена нова законодавча
база, що розширювала можливості владних структур у проведенні
політичних репресій. Партійні і державні органи розпочали відверте
переслідування «шістдесятників» у пресі, звільняли їх з роботи, забороняли
друкувати їхні художні та наукові праці.

Смерть В.Симоненка 13 грудня 1963 р. ще більше загострила це

протиборство. Неопубліковані вірші та щоденник поета, промови І.Дзюби.
С,Сверстюка, І.Світличного на вшанування його пам'яті постійно
поширювалися в рукописах. Переслідування, яких зазнав В.Симоненко в
останній період свого життя, його раптова і загадкова смерть фактично
зробили з нього та його послідовників національних мучеників, оточили їх
ореолом жертовності.

45. Рівень життя населення в УРСР за часів Хрущова М.С.

Безперечно, найважливішим наслідком економічних реформ М.Хрущова
була активізація соціальної політики, яка охопила майже всі сторони життя
населення. На думку фахівців, саме цей напрям діяльності М. Хрущова поруч
із ліквідацією сумнозвісного ГУЛАГу (Главного управления исправительно-
трудовых лагерей – Головного управління виправно-трудових таборів) став
справді історичним за своїм значенням.

Для того, щоб мати підтримку трудящих у боротьбі проти своїх політичних
опонентів, М.Хрущов намагався «проштовхнути», насамперед, найбільш
популярні і конче потрібні для простих людей заходи.

Зокрема, вже в перші роки його керівництва було скорочено тривалість

робочого дня для підлітків і в передсвяткові та передвихідні дні, збільшено
відпустки для вагітних жінок, відмінено плату за навчання, скасовано
жорсткий закон, що фактично закріплював робітників за підприємствами, не
даючи змоги залишити їх і перейти на інші. Цими рішеннями М.Хрущов
відразу здобув симпатії і підтримку широких верств населення.

Крім цього, за хрущовських часів була здійснена справжня «пенсійна

революція», яка водночас знизила межу пенсійного віку і підвищила розміри
пенсій. Середня заробітна плата за 1953-1965 рр. у робітників і службовців
зросла на третину, а мінімальна – з 27 до 45 крб.

У 1957 р. нарешті були ліквідовані регулярні державні позики, що існували

у вигляді розповсюдження облігацій. Вони фактично забирали 10% зарплати
трудівників і служили засобом непрямого оподаткування трудящих. Але
виплата державного боргу населенню за придбані облігації відкладалася на
20 років.

111
Певні позитивні зміни були здійснені і на селі. Серед найважливіших заходів
слід назвати підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську
продукцію, що одразу дало поштовх до зростання продуктивності праці в
сільському господарстві.

Восени 1953 р. з колективних господарств було списано всю заборгованість

минулих років щодо поставок продукції тваринництва. Замість традиційної
оплати праці за так званим залишковим принципом (по закінченню
господарського року), поступово запроваджувалося грошове і натуральне
авансування. В березні 1956 р. було прийнято рішення про щомісячне
авансування сільських трудівників і додаткову оплату праці в колгоспах.

Внаслідок цього в 1958 р. грошові фонди на авансування мали вже більше

80% сільських господарств республіки, а понад 500 колгоспів запровадили
гарантовану оплату трудоднів. Цього ж року колгоспники України, нарешті,
отримали паспорти.

У відповідності 3 постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про

розвиток житлового будівництва в СРСР» (липень 1957 р.) ставилося
завдання забезпечити кожну радянську сім'ю окремою квартирою.

Для цього в кожному великому місті створювалися високопродуктивні

домобудівні комбінати. їх силами в містах і селищах України за 10 років було
споруджено понад 3 млн. квартир. Хоча ці п'ятиповерхові будинки згодом
отримали в народі принизливу назву «хрущоби», їх спорудження відчутно
зрушило з місця розв'язання гострої житлової проблеми.

Влітку 1953 р. в СРСР за ініціативою М.Хрущова булл прийнята спеціальна

програма розвитку легкої і харчової промисловості, яка створила передумови
для виведення галузей з кризового стану.

В Україні виконання цього плану стало досить швидко давати позитивні

результати: в магазинах помітно побільшало продуктів, почались закупки
деяких товарів за кордоном. У багатьох сім'ях з'явилися товари, про які не
можна було навіть мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони,
холодильники, пральні машини.

Перші успіхи у розвитку сільського господарства дали можливість людям

збільшити асортимент продуктів харчування. Якщо раніше раціон середньої
радянської сім'ї, як правило, складався з таких основних продуктів, як хліб і
картопля, то за часів М.Хрущова він розширився до більш-менш регулярного
споживання овочів і м'яса, В магазинах з'явилися навіть такі екзотичні для
тих часів делікатеси, як цитрусові.

112
Але після того, як реформи в сільському господарстві вичерпали себе, в
Україні знову виникла надзвичайно гостра продуктова проблема. Особливо
вона посилилася після посухи 1963 р., коли з'явилися серйозні перебої з
хлібобулочними та м'ясо-молочними виробами і різко зросли піни на основні
продукти харчування.

Ці негативні явища викликали відверте невдоволення трудящих

керівництвом країни, внаслідок чого М.Хрущов швидко втратив завойовані
раніше авторитет і підтримку народу.

Оцінюючи економічну політику М.Хрущова, слід зазначити, що поруч із

безумовними позитивними зрушеннями, які вдалося досягти, проведені ним
економічні і соціальні перетворення часто відзначалися помітними
поспішністю, непродуманістю і непослідовністю. Його самовпевнене
переконання, що «ми за два-три роки вирішимо будь-яку проблему», стало
крилатою фразою, яка увійшла майже в кожну його доповідь чи виступ.

Хрущовське десятиліття було періодом постійних пропагандистських

обіцянок, більшість з яких, на жаль, так і залишилися на папері. Як приклад
можна навести популістський заклик «у найближчі роки» наздогнати й
випередити США по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення
чи програму побудови за 20 років матеріально-технічної бази комунізму. Усе
це згодом стало серйозною підставою для звинувачення М.Хрущова в
«суб'єктивізмі і волюнтаризмі».
46. Згортаня реформ Хрущова. Завершення епохи відлиги.
47. Усунення Хрущова від влади, прихід до влади Брежнева.
Ставши одноосібним лідером, Хрущов не зумів утримати під контролем усю
систему влади.

Партійний апарат не міг пробачити йому критики, у результаті якої

знижувався авторитет партії. Чиновники в центрі згадали йому обмеження
влади, коли створювалися раднаргоспи. Каральні органи не забули викриття
вчинених ними злочинів. Селяни, які щиро вірили новому лідеру, пам'ятаючи
про те, що він повернув їм паспорти, висловлювали крайнє невдоволення
заходами по обмеженню і забороні присадибних ділянок. Робітники
обурювалися з приводу підвищення цін на продукти харчування в 1962 р.,
продовольчої кризи 1963 р. (багато в чому штучно інспірованої
супротивниками Хрущова).

^ Підготовка змови. Усе це добре розуміли у верхах. У вищому політичному

керівництві визрівала ідея усунення Хрущова з посад лідера партії та глави
уряду. У підготовку втягнулися практично всі члени президії ЦК КПРС,
керівництво КДБ, військові кола.

113
 Найбільш активну роль у підготовці усунення відіграли Л.Брежнєв, якого
сам Хрущов вважав найбільш ймовірним своїм спадкоємцем, М.Суслов,
Г.Шелепін, О.Косигін, В.Семичастний та ін..

Відставка. У жовтні 1964 р. Хрущова, який перебував на короткочасному

відпочинку в Піцунді, настійно попросили прибути в Москву нібито для
вирішення невідкладних питань по сільському господарству. А на 14 жовтня
в Кремлі вже збиралися члени ЦК КПРС на терміново скликаний пленум.

На засіданні президії ЦК КПРС1 Хрущову довелося вислухати пред'явлені

йому обвинувачення. У провину йому ставили розвал сільського
господарства, політичну неграмотність, ослаблення оборонної сили країни,
часту змінюваність кадрів, роздування культу своєї особи тощо. На цьому
засіданні слово взяв Хрущов. Він сказав: «Мені вже 70 років, я старий і
втомився... Головне я зробив... Зник страх і розмова йде на рівних. У цьому
моя заслуга. Я піду, і боротися не буду... Прошу написати заяву про мою
відставку, я підпишу...».

Першим секретарем ЦК КПРС на пленумі був обраний Л.Брежнєв. Трохи

пізніше головою Ради Міністрів СРСР затвердили О.Косигіна.
48. Економічне та політичне життя УРСР за часів Брежнева.
У жовтні 1964 р. відбулася зміна партійного керівництва СРСР – замість
М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.

Кадрові перестановки, що відбулися після жовтневого пленуму ЦК партії,

засвідчили поворот від реформаторства до неприхованого консерватизму,
якоюсь мірою навіть просталінського зразка. Але ця тенденція за часів
брежнєвського керівництва проявила себе не відразу.

Спочатку Л.Брежнєвим були виправлені лише деякі так звані

«волюнтаристські ходи» в діяльності «великого реформатора». Проте
незабаром стало очевидний, що висунуте Л.Брежнєвим гасло «стабільності»
насправді означає звичайну відмову від будь-яких спроб здійснення
радикальних змін, що цілком задовольняло наділені владою консервативні
сиди.

«Брежнєвський період» історії України був періодом часткової реанімації

сталінської адміністративно-командної системи, періодом суспільного й
економічного застою.

З іншого боку, цей період був часом активного пошуку прогресивними

силами суспільства шляхів оновлення радянської системи і виведення її з
глибокого кризового стану.

114
Неосталінізм політики Л.Брежнєва виявлявся в УРСР в нових хвилях
політичних репресій проти інакомислячих, насамперед поборників ідеї
національного відродження і суверенності України.

Вже в серпні 1965 р. в окремих містах республіки пройшли масові арешти,

внаслідок яких було затримано близько 30 чоловік із середовища
«шістдесятників». Більшості з них було пред'явлено традиційне звинувачення
в антирадянській агітації і пропаганді».

Навесні 1966 р. у ході судових процесів за «антирадянщину» різні строки

позбавлення волі отримало 20 чоловік. У мордовських таборах опинилися:
науковці – брати Михайло та Богдан Горині, працівники і викладачі вузів
Михайло Осадчий, Євгенія Кузнєцова, Валентин Мороз, художник Опанас
Залипала, робітники Іван Гель і Анатолій Шевчук, інженери Олександр
Мартиненко та Іван Русин, вчитель Михайло Озерний та ін.

Паралельно з відкритими репресивними діями в Україні з другої половини

60-х років розгорнулася активна «профілактична робота» з тими, хто
підтримував і співчував «антирадянщикам». На це місцеві органи влади
орієнтували «закритий лист» ЦК КПУ, у якому давалося виправдання
проведеним репресивним заходам і ставилося завдання посилити «виховну»
роботу з представниками вільнодумної інтелігенції. У відповідності з цим
документом у республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори за
участю громадськості, па яких засуджувались злочинні дії «відщепенців».
Останніх, що персонально перелічувались у листі ЦК (близько 30 чол.), з
метою «виховання.» звільняли з роботи, виключали з партії і комсомолу,
виганяли з інститутів. Усіляким утискам піддавалися і члени їх родин.

Хвиля арештів і переслідувань, що прокотилася Україною в 1965-1966 рр.,

засвідчила зміну політичного курсу радянського керівництва і була
інспірована в республіці саме з союзного центру. де також розгорталися події
за аналогічним сценарієм.

Слід зазначити, що розмах репресивних дій в Україні був значно більшим,

ніж в інших регіонах СРСР. Українське керівництво на чолі з П.Шелестом, як
завжди, ретельно і слухняно виконало отриману вказівку згори, хоча й не
було саме зацікавлене в такому розвитку подій у республіці.

Відчутні зміни стали спостерігатися і в ідеологічній сфері. Українські засоби

масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти
«буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму».

Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет,

журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Ці
події значною мірою нагадували вже відомі в Україні сталінські ідеологічні
115
«чистки» 40-50-х рр. Щоправда, репресивні заходи 60-х років за своїм
розмахом значно поступалися сталінським.

Однак суспільно-політичне життя України брежнєвського періоду

характеризувалося не лише посиленням переслідувань інакомислячих. були в
ньому і прояви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в
масових акціях протестів з боку «шістдесятників».

Зокрема, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі

фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що
відбувалися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус і
В’ячеслав Чорновіл.

Сотні відомих українських діячів культури і науки, рядові службовці,

робітники і студенти висловлювали своє гнівне обурення політичними
репресіями 1965-1966 рр., яке відбивалося в колективних листах-протестах,
адресованих керівництву держави – Л.Брежнєву, О.Косигіну, М.Підгорному.
Ці документи друкувалися у «самвидаві», переправлялись за кордон. їх
автори вже майже не переслідувалися властями.

Характерним проявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967 р. у

Києві, де зі стихійним протестом проти заборони відзначення пам'яті
Т.Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзарю виступили представники
столичної інтелігенції та студентства.

Партійне керівництво республіки на чолі з П.Шелестом, підтримуючи в

цілому політику керівництва СРСР, було не проти використати щирі
прагнення української національно свідомої інтелігенції у власних корисних
цілях – боротьбі з союзним центром за розширення своєї влади.

Певні зрушення на цьому шляху відбулися після здійснення низки заходів,

спрямованих на підвищення статусу української мови і запровадження її в
навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи і
дозволу республіканської партійної верхівки в листопаді 1966 р. на V з'їзді
письменників України була дуже гостро поставлена мовна проблема, її
принципове і зацікавлене обговорення стало також помітною подією
тогочасного громадсько-культурного життя республіки.
49. Обмеження політичних та економічних можливостей України за
часів Брежнева.

50. Становлення дисидентського руху в Україні. Особливості розвитку

та трансформації дисидентства в Україні.
Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову
розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в
116
Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада
партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження
національно-культурною розвитку; цілеспрямована русифікація українського
населення республіки.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років усі наявні позитивні можливості

хрущовської «відлиги» були фактично вичерпані. Стратегічна лінія реформ
прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже
не допускала серйозних змін.

У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним

структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за
тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху».

Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид

опозиційного руху, який згодом став називатися «дисидентським».

На відміну від легального культурологічною шістдесятництва,

скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася
в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх
можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими
легальними методами боротьби.
Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася
прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю поглядів
дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не
протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.

В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних

сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції.
Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються
терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.

Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку

правлячому режиму, партійні і державні структури України спрямували на
безкомпромісну і рішучу боротьбу з опозицією органи КДБ. Зокрема, в
грудні 1959 р. ЦК Компартії України своєю постановою зобов'язав
українських кадебістів «посилити роботу щодо попередження, викриття і
припинення ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських
елементів на території республіки».

У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від прямих

репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні методи, тобто
«виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях».

117
Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні
органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за 1954-1959 рр. в
Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських
угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було
притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 – відчули на собі
«профілактичну» роботу спецорганів.

З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р. були

введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті 61
(«шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного
Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, звичайно, на їх
розсуд.

51. Сутність періоду застою в УРСР. (Рівень життя населення).

1. Розвиток соціальної сфери України

Головною умовою і джерелом піднесення народного добробуту є,

насамперед, зростання національного доходу. Варто зазначити, що
незважаючи на серйозні проблеми економічного розвитку країни в
брежнєвський період і до горбачовської «перебудови», в республіці цей
важливий показник життєвого рівня населення мав стійку тенденцію до
зростання.

Так, з 1965 по 1985 рр. національний доход в Україні збільшився в 2,5 рази і
становив 96,6 млрд. карбованців. Три чверті цієї суми надходило у
розпорядження робітників, службовців, колгоспників у вигляді фонду
споживання. Якщо ж урахувати щорічні видатки на спорудження і
експлуатацію житлового фонду, шкіл, лікарень, культурно-освітніх закладів,
спортивних споруд, підприємств комунального обслуговування, то
безпосередньо на задоволення матеріальних потреб населення припадаю 80%
національного доходу.

Цілком закономірно, що в республіці в цей період спостерігається

підвищення заробітної плати робітників і службовців.

Зокрема, в середині 60-х років було підвищено зарплату працівникам

народної освіти, охорони здоров'я, торгівлі, громадського харчування,
житлового-комунального обслуговування. У 1972 р. посадові оклади лікарів,
вчителів, працівників дитячих дошкільних закладів, студентські стипендії
було збільшено на 20-30%.

Усього за 1965-1985 рр. середньомісячна грошова заробітна плата зросла

майже вдвічі. Важливим і відчутним показником піднесення добробуту
населення стало також підвищення мінімальної зарплати з 40-50 крб. у 1965
р. до 70 крб. у 1977 р. і скасування державних податків на неї.
118
Певні позитивні зміни в цьому відношенні сталися і в сільському
господарстві. Зокрема, відбулося підвищення оплати праці в колгоспах, з 1
липня 1966 р. усі колективні господарства перейшли на грошову гарантовану
оплату.

Середньомісячна зарплата в 1965-1985 рр. в колгоспах збільшилася в 3 рази,

а за темпами свого зростання значно перевищила цей показник у
промисловості. За рахунок держави і господарства 1980 р. пенсія
колгоспників збільшилася на 40%.

Стан матеріального добробуту народу визначали й суспільні фонди

споживання, що забезпечували розвиток народної освіти, підвищення
кваліфікації трудівників, медичне обслуговування населення, оплату
чергових відпусток, пільгових путівок тощо.

Великі асигнування з них виділялися на охорону материнства й дитинства,

поліпшення умов праці та побуту жінки-матері, виплату пенсій, стипендій
учням технікумів і студентам вузів. Загальна сума виплат і пільг за рахунок
суспільних фондів споживання на душу населення була теж досить значною і
зросла в республіці з 1968 по 1985 рр. майже в 5 разів.

За часів брежнєвського керівництва держава вживала певних заходів для

підвищення життєвого рівня населення республіки. Значний успіх ці заходи
мали у період косигінських реформ.

Однак після їх згортання і припинення в 70-і – першій половині 80-х років в

Україні розпочалося різке падіння темпів зростання виробництва –
провідного фактора, що впливає на поліпшення якості життя людей.

Як наслідок, відчутно знизилися і темпи зростання національного доходу.

Такі процеси з кожним роком зменшували обсяг кінцевого суспільного
продукту, що спрямовувався на піднесення добробуту населення.

Внаслідок цього державний бюджет після відмови від економічних реформ у

роки загострення економічної кризи і застою переважно поповнювався не за
рахунок вироблення власної продукції, а завдяки продажу за кордон таких
природних ресурсів, як нафта і газ. На одержані від цих торговельних
операцій «нафтодолари» закуповувалися дефіцитні промислові товари та
продукти харчування.

2. Торгівля і побут

119
Такі ж неоднозначні і досить суперечливі процеси відбувалися і в сфері
торговельного та побутового обслуговування населення республіки.

У другій половині 60-х – на початку 70-х років мали місце позитивні

зрушення в торгівлі.

Зміцнилася матеріально-технічна база торгової мережі, внаслідок чого

значно зросла кількість торговельних підприємств. Споживчій кооперації,
наприклад, у вирішенні проблем, крім державних органів, допомогу надавали
підприємства, колгоспи і радгоспи, за кошти яких будувалися нові магазини,
їдальні, хлібопекарні.

Завдяки підвищенню заробітної плати зросла і купівельна спроможність

населення.

Особливо активно в цей час забезпечувався зростаючий попит трудівників

міста і села на господарський інвентар і товари культурно-побутового
вжитку. Зокрема, попитом у населення республіки користувалися телевізори,
радіоприймачі, холодильники, пральні машини, які в другій половині 60-х
років з'явилися в кожній другій сім'ї.

Збільшення кількості товарів вимагало появи нових, більш досконалих і

ефективних форм торгівлі. Внаслідок цього з'явилися магазини
самообслуговування, універмаги, універсами з широким асортиментом
товарів. Сільські трудівники в цей період стали регулярно обслуговуватися
працівниками торгівлі в місцях масових робіт – на польових станах, фермах,
у тракторних бригадах.

Разом з торгівлею розвивалося і побутове обслуговування. Служба побуту

перетворилася на важливу галузь народного господарства. Великою
популярністю у населення стали користуватися створені в цей період
будинки побуту, побутові комбінати, фірми побутових послуг.

У числі перших подібних підприємств в Радянському Союзі виникла київська

фірма «Світанок», яка надавала послуги з ремонту квартир, догляду за дітьми
та хворими, навчання музики й іноземних мов, машинописного передруку
тощо. Якщо на початок 60-х років таких послуг було 80-90 видів, то в
середині 70-х їхня кількість зросла до 600 і більше.

Проте в 70-80-і рр. в торговельному і побутовому обслуговуванні населення

республіки почали проявлятися негативні тенденції.

Зокрема, з кожним роком почали зростати державні роздрібні ціни на окремі

види товарів народного споживання. Вартість товарів усіх видів у 1980 р.

120
порівняно з середньорічними цінами 1970 р. зросла на 3%, в 1985 р. – на 8%,
а, зокрема, продовольчих – відповідно на 4% і 12%.

Відчутно подорожчали м'ясо, птиця, олія, цукор, кондитерські вироби, овочі,

одяг, білизна, тютюнові вироби, велосипеди, мотоцикли. Звичною
проблемою став товарний дефіцит, внаслідок якого почали виникати
величезні черги в магазинах.

Все це викликало уповільнення темпів зростання реальних доходів

населення, які в 1975-1985 рр. стали на 10% нижчими, ніжу попереднє
десятиліття.
3. Житлове будівництво

Одним із важливих показників зростання добробуту населення є житлове

будівництво.

Головним засобом розв'язання цієї традиційно складної для України

проблеми в зазначений період стало переведення будівництва житла на
індустріальну основу.

Щоправда, перші новозбудовані житлові масиви не відзначалися

оригінальними архітектурними формами, а були досить примітивними й
однотипними. Це визнавалося і керівництвом країни. В житлове будівництво
були зроблені значні державні капіталовкладення, що дозволило забезпечити
в 1974 р. понад 70% сімей окремими квартирами.

Предметом особливої уваги архітекторів і будівельників була столиця

України – Київ. Завдяки їх творчій праці головне місто республіки
перетворилося на одне з найкрасивіших міст світу. Органічно поєднавши в
собі чарівну природу й оригінальну архітектуру, Київ отримав своє власне,
неповторне обличчя. В місті з'явилися цілі квартали багатоповерхових
будинків, були споруджені нові лінії метрополітену, розбиті чудові парки та
сквери. Саме в цей час у Києві народжуються Русанівка, Відрадний, Сирець,
завершується формування Березняків, Борщагівки, Лісового й інших
житлових масивів.

Аналогічні мікрорайони будувалися в Харкові, Дніпропетровську, Вінниці.

Львові. В цей період з'явилися на карті України нові міста – Світловодськ,
Нововолинськ, Українка, Придніпровськ, Вільногірськ та інші.

У 60-80-і рр. в республіці почало розгортатися житлово-кооперативне

будівництво. Із зростанням матеріальної забезпеченості людей збільшувалося
і число бажаючих поліпшити свої житлові умови на власний кошт. Проте в
цін справі ще спостерігалися стихійність і недосконалість.

121
Паралельно з бурхливим розвитком міського будівництва такі ж процеси
відбуваються і на селі, чому у великій мірі сприяла держава. Зокрема,
Держбанк надавав грошові кредити сільським забудовникам.

Для розширення будівництва на селі була відчутно зміцнена матеріальна база

міжколгоспних будівельних організацій, створених у середині 50-х років.
Перед ними постало завдання – перетворити села на упорядковані сучасні
селища. Вони, як правило, створювались на нових, вільних місцях або
шляхом реконструкції старих сіл.

З 1965 р. в Україні практикувалося створення експериментально-показових

сіл. Незважаючи на ідеологічний характер такої практики, досвід
будівництва експериментально-показових сіл засвідчив, що зручні для життя
і роботи сільські будівельні комплекси виникали тоді, коли в них органічно
поєднувалися кращі народні традиції із досягненнями сучасної архітектури.
У 1966-1970 рр. виникло 15 таких населених пунктів, наступної п'ятирічки їх
кількість зросла майже вдвічі.

З 1970 р. пріоритетним напрямом забудови сільської місцевості була

проголошена реконструкція старих сіл. На всесоюзному огляді-конкурсі 1970
р. на кращу забудову та благоустрій таких селищ серед 25 інших сільських
населених пунктів у числі переможців було названо с. Моринці на
Черкащині, де, як відомо, народився Тарас Шевченко. Це було вдалим
пропагандистським кроком радянських керівників.

Разом з тим, у наступний період у житловому будівництві, як і в усіх інших

галузях народного господарства, розпочалося відчутне знижений темпів
зростання виробництва.

Якщо в 1966-1970 рр. свої житлові умови поліпшили майже 9 млн. чоловік,
то в 1980-1985 рр. лише 7,7 млн. Проблема житла, як і раніше, залишалася
гострою, держава не мала необхідних ресурсів для її успішного розв'язання.
До того ж існуюча практика розподілу квартир в умовах відсутності
демократії, ефективного громадською контролю не задовольняла трудящих.

Багато нарікань викликала і низька якість вбудованого державного житла.

В сільському будівництві, наприклад, використовувалося чимало невдалих,

стандартних, невиразних проектів житлових, господарських і культурно-
побутових споруд. В окремих місцевостях України керівництво
невиправдано захоплювалося забудовою сіл багатоповерховими будинками,
що значно ускладнювало селянам ведення присадибних господарств.

Падіння рентабельності колгоспного і радгоспного виробництва, дефіцит

будівельних матеріалів, їх дорожнеча спричинили зниження темпів
122
будівельних робіт, змушували сільських трудівників зводити житло
власними руками.

У сільській місцевості на тисячу жителів зводилося житла вдвоє менше, ніж у

містах, питома вага сільських населених пунктів, забезпечених природним
газом, становила менше 7%, водопроводом користувалися мешканці лише
14,6% сіл республіки.
4. Стан медичного обслуговування

Досить неоднозначна ситуація склалася і в сфері охорони здоров'я населення

республіки.

На перший погляд, держава робила багато для того, щоб медичне

обслуговування трудящих було, як говорили радянські керівники, на рівні,
відповідному світовим стандартам.

Для цього виділялися значні кошти, які вкладалися в будівництво нових

поліклінік, лікарень, санаторіїв, будинків відпочинку.

Постійна увага приділялася підготовці кваліфікованих медичних кадрів та їх

удосконаленню. Так, в Україні в 60-70-і рр. функціонувало 15 медичних вузів
і десятки середніх спеціальних медичних навчальних закладів.

Завдяки їх діяльності в 1960-1975 рр. чисельність лікарів і середньою

медичного персоналу зросла більш ніж у 1,5 рази, що дало змогу забезпечити
на кожні 300 жителів республіки одного лікаря і трьох медсестер. Керівники
партії і уряду з гордістю доповідали, що таких високих показників не досягла
жодна з високорозвинутих країн світу.

Але ці статистичні дані відображали лише зовнішній бік розвитку

вітчизняної медицини.

В роки застою внаслідок зниження рівня добробуту населення, незадовільних

умов праці й побуту, поширення пияцтва, наркоматі проблема охорони
здоров я людей вирішувалася надзвичайно незадовільно.

Коштів, які виділялися на потреби охорони здоров'я, вже не вистачало на те,

щоб забезпечити медичні заклади новітньою апаратурою і препаратами.

Гострою залишалася і кадрова проблема. Адже кваліфікація переважної

більшості медичних працівників була далеко не на найвищому рівні.

Офіційна медицина заперечувала нетрадиційні та народні методи лікування

хворих, створювала штучні перепони на шляху лікарів-новаторів.

123
Ще задовго до трагічних подій на Чорнобильській атомній електростанції в
республіці загострилася екологічна ситуація.

Причиною цього були бездумний технократизм, переважання

вузьковідомчих інтересів. Нехтуючи інтересами народу, могутні, технічно
озброєні міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали
санкціоновані «згори» великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та
інші роботи. Як правило, вони не базувалися на глибоких наукових
розрахунках і аналізі можливих наслідків.

Через таке варварське ставлення до природи нещадно знищувалися родючі

українські землі. Необґрунтовані іригаційні заходи, хімізація без належних
наукових обґрунтувань і практичного досвіду спричинили порушення
водного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища
пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

5. Демографічні проблеми

Незадовільне соціально-економічне і екологічне становище викликало й

відчутні демографічні зміни в складі населення України.

Зокрема, в 60-80-і рр. помітно уповільнюються темпи його приросту. Сплеск

урбанізації і спричинені нею міграційні процеси призвели до відтоку молоді з
села, яке завжди було головним джерелом відтворення людських ресурсів.

Народжуваність на селі значно зменшилася, і вже в 1979 р. середній розмір

сільської родини дорівнював міському показнику – 3 особи на родину.

У свою чергу в містах зменшення народжуваності було пов'язане з

незадовільними соціально-побутовими чинниками: високою зайнятістю
жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали),
низьким рівнем системи охорони дитинства, складними житловими умовами,
поступовим зростанням дитячого сирітства тощо.

Закономірним наслідком цього стало зменшення приросту населення

України в 60-80-ті роки в 4 рази. Уповільнення народжуваності
супроводжувалось поступовим підвищенням показників смертності
населення, за якими Україна посідала трете місце серед республік СРСР.
6. Моральний занепад суспільства

Одним з основних негативних наслідків процесів, які відбувалися в

Радянському Союзі і, зокрема, в УРСР у 60-70-ті рр., був моральний занепад
суспільства.

124
Не маючи змоги забезпечити реальне підвищення життєвого рівня людей, Л.
Брежнєв і його найближче оточення відкрили широку можливість для
кожного забезпечити собі «солодке життя» власними силами, попираючи
чинне законодавство.

В цих умовах найбільш впевнено і комфортно почували себе, насамперед,

члени адміністративно-бюрократичного апарату, яким були підвладні всі
сторони життя радянського суспільства.

Вони і раніше користувалися різними привілеями та послугами спеціальних

магазинів, лікарень, майстерень, господарств, недоступних для простого
народу. Представники партійно-державної номенклатури фактично
перебували поза законам і поза критикою. Зрозуміло, що така недоторканість
створювала сприятливі умови для процвітання корупції і користолюбства,
злодійства і підлабузництва на всіх рівнях влади.

Нечуваного розмаху в цей час набули крадіжки на підприємствах. Навіть

виник такий термін – «несуни» (тобто ті, хто ніс щось з роботи додому).
Якщо рядовий «несун» задовольнявся лише кількома десятками незаконно
одержаних карбованців, то корумпована еліта рахувала свої «прибутки» на
мільйони.

Усе це страшним тягарем лягло на виробництво й розподілі товарів,

руйнуючи господарські структури, що й так ледве животіли.

Боротьбу з корупцією та тіньовою економікою фактично було припинено.

Час від часу, щоправда, відбувалися гучні процеси над «розкрадачами
народної власності». Було навіть відновлено смертну кару за «розкрадання
соціалістичного майна в особливо небезпечних розмірах». Але ці «зразково-
показові» заходи лише симулювали захист закону і породжували правовий
нігілізм, аморальність і безчестя.

52. Застій в політичній, економічній та соціальній сферах УРСР за часів

Брежнева.
Адміністративно-командна система управління, що домінувала в СРСР у
період неосталінізму, в цілому згубно впливала на економічним розвиток
країни.

Разом з тим не можна заперечувати, що в умовах існування цієї системи все

ж робилися окремі спорадичні спроби розв'язати складні економічні
проблеми, зробити економіку більш дієздатною і ефективною. Однак ці
спроби були приреченими на невдачу, оскільки в СРСР, в тому числі і в
Україні, традиційно на перше місце ставилися проблеми політики та
ідеології, а не економіки. Економіка розвивалася переважно на екстенсивній
основі. У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га
125
групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна
реформа.

Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської

самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи,
посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових
показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції,
загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих
капіталовкладень.

Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх

розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського
розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що
затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади
дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського
економічної о розвитку – п'ятирічного плану

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити

позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені
М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних
міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність
союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі
впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення,
постачання та ін.

На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки,

адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо
підпорядковувались союзному центру.

Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план

економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація
раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське
значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав
велику роль в житті України саме раднаргоспів).

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.

До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний

розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із
найрезультативніших за всю історію радянської України.

За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці

зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі – на 28%, національний
126
доход – на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової
системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових
підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального
виробництва промислової продукції.

У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною

комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська,
Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в
експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.

Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У

середині 70-х років па території України розпочалася експлуатація 26 нових
нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в
республіці.

Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної,

вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене
будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.

Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес

промисловості – машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.

Фактично виникла і сформувалася нова галузь – мікробіологічна

промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства
концентрованими добривами, засобами захисту рослин.

Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво

електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів
автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили
розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2»,
«Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона
впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200
млн. крб.

Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало

створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження
нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України
комплексна механізація й автоматизація були запроваджені на 100
підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти
механізовані потокові й автоматизовані лінії.

На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений

вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей.
Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний

127
закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно
серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.

У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів,

потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних
комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим
зарубіжним аналогам 60-70-х рр. Разом з тим, економіці України не вдалося
уникнути й негативних наслідків економічної реформи 60-70-х рр., що
врешті-решт привели економіку до глобальної кризи.

Зокрема, в ході реалізації реформи порушувалися відпрацьовані у попередній

період господарські зв’язки, з кожним роком помітно зростала собівартість
виробленої продукції, різко впала дисципліна постачання.

Фактичне усунення республіканських органів від керівництва

підприємствами на власній території, посилення адміністративно-командних
методів управління з боку загальносоюзних органів, надмірна централізація
економічних процесів позбавляли косигінську економічну реформу реальних
перспектив і кінцевих позитивних результатів.

У 70-80-і рр., після припинення реформаційних процесів і переведення

господарства Радянською Союзу на екстенсивний шлях розвитку, економіку
республіки охопила криза.

Криза характеризувалася прямою залежністю від центральних органів

керівництва, неприхованим ігноруванням національних інтересів України.

Яскравими прикладами такої економічної політики була концентрація сил

для. За порівняно короткий термін здійснення гігантських, але економічно
необґрунтованих та неефективних проектів. За порівняно короткий термін
були споруджені «рукотворні» моря на Дніпрі, найбільші в Європі
Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші
гігантські новобудови. Вони нерідко були шкідливими і небезпечними для
навколишнього середовища і, в першу чергу, – для жити людини.

На території України з ініціативи центрального керівництва розміщувалися

техногенно шкідливі виробництва, у тому числі близько 1 тис. хімічних
заводів, причому лише кілька відсотків продукції, що на них вироблялася,
республіка використовувала у своїх інтересах.

У республіці в цей період без належного наукового обґрунтування занадто

високими, непродуманими темпами розвивалася атомна енергетика. Зокрема,
розгорнулося будівництво потужних АЕС в густонаселених і маловодних
Південно-Західному та Південному економічних регіонах України. У
межиріччі Дніпра. Десни та Прип'яті поруч з Києвом ударними темпами
128
споруджувалася незабаром фатальна для долі України Чорнобильська атомна
електростанція.

У результаті такого бездумного ставлення до природних багатств української

землі, в республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, було побудовано
40% атомних енергоблоків Радянського Союзу. При цьому вироблена ними
електроенергія використовувалася не для потреб республіки, а постачалася,
як правило, в європейські країни.

Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних

для освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася
з України.

На освоєння перспективних східних родовищ нафти та газу виділялися

величезні кошти. До того ж з України для роботи в цих регіонах було
мобілізовано тисячі кваліфікованих працівників. Як наслідок, в Тюменській
області, наприклад, нині мешкає понад півмільйона українців.

У результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка

галузей, що працювала на споживчий ринок, у загальному обсязі валової
продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах світу вона
сягала 50-60%.

Тенденція до уповільнення темпів економічного розвитку з часом набула

постійного характеру, що врешті-решт зумовило справжній застій в
економіці. Будь-які зрушення в ній залежали тільки від грошових інвестицій.
Остаточно закріпився екстенсивний метод ведення господарства.

Яскравим свідченням такого принципу господарювання була державна

політика в галузі капіталовкладень.

У 70-ті роки поширеним явищем стало будівництво величезних об'єктів-

гігантів, на спорудження яких виділялись колосальні кошти. Ця своєрідна
«гігантоманія» у поєднанні з прихованою інфляцією призвела до того, що
вартість таких об'єктів в середньому перевищувала заплановану на 25-50%.

Поширення набула своєрідна практика, за якою значні сили і кошти

зосереджувались на завершенні будівництва найбільш важливих на певний
момент об'єктів, залишаючи при цьому низку незавершених будов. У
соціально-економічний лексикон брежнєвського періоду увійшов навіть
специфічний термін – «довгобуд». На таке довготривале будівництво
щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень.

Десята п'ятирічка (1976-1980 рр.) була проголошена «п'ятирічкою

ефективності та якості», однак реально вона такою не стала. Замість
129
зростання економіки, вдалося досягти тільки підтримання економічних
пропорцій на рівні 30-50-х років.

При цьому ставка робилася на імпорт промислового обладнання і товарів

широкого вжитку із-за кордону в обмін на експорт енергоносіїв. Після
восьмикратного підвищення світових цін на нафту в 70і роки в СРСР хлинув
справжній потік «нафтодоларів». Але витратний економічний механізм
миттєво поглинав ці величезні кошти, спрямовуючи їх на чергові
безперспективні та екологічно небезпечні «довгобуди».

Внаслідок такої економічної політики в Україні хронічно не виконувалися

завдання п'ятирічних планів.

Зокрема, національний доход республіки у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976 рр.)

за планом мав збільшитись на 37-39%, але показник виконання (причому
явно завищений) складав 25%.

У наступній, десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.), зростання цього показника

було передбачено на рівні досягнутого, але одержаний результат становив
лише 18%.

Якщо з деяких нормативів розвитку промисловості (виробництво

електроенергії, цементу, вугілля тощо) вдалося хоча б наблизитись до
запланованого, то сільське господарство, як і раніше, залишалося найбільш
занедбаною ланкою економіки республіки. Зовні складалося враження, що
саме в 70-ті роки піднесенню сільськогосподарської галузі в Україні було
приділено максимум зусиль і уваги. Адже саме в цей період активно
запроваджувались глобальні програми меліорації земель, механізації та
хімізації сільського господарства. Впродовж десятиліття в сільське
господарство було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в економіку.

Але в підсумку всі ці заходи виявилися малоефективними, принесли

здебільшого зовсім протилежний, неочікуваний результат.

Зокрема, механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання

господарствам низькоякісної і малопродуктивної техніки; хімізація
спричинила забруднення українського чорнозему і сільськогосподарської
продукції шкідливими хімікатами; меліорація, на яку було витрачено 16
млрд. карбованців, зіпсувала родючі землі і серйозно порушила екологічний
баланс республіки.

До зазначених недоліків слід додати також низьку ефективність

використання людських ресурсів на селі, безгосподарну систему переробки
та зберігання сільськогосподарської продукції, внаслідок якої щорічні втрати
при збиранні врожаїв становили 30-33%.
130
Як правило, передова ініціатива сільськогосподарських практиків не
знаходила підтримки забюрократизованої місцевої влади. Наприклад,
позитивний ефект мав колективний підряд з оплатою праці за кінцевими
підсумками в роботі. Вперше він був запроваджений ще 1971 р. у
Баштанському районі на Миколаївщині. Але досвід баштанських
механізаторів протягом 12 років застосували лише 5% господарств України.

Органами влади свідомо гальмувався розвиток особистих підсобних

господарств селян, що в результаті призвело до значного скорочення
поголів'я худоби, свиней, овець, кіз. Це, у свою чергу, викликало зменшення
кількості виробленої сільськогосподарської продукції і. зрештою, – зниження
прибутків селян.

Складними залишалися також умови життя і праці сільських жителів. У

господарствах, незважаючи на пронеси механізації, залишалося багато ручної
праці.

У сільській місцевості, як і раніше, не вистачало шкіл, дитсадків, клубів,

упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування
населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не
спрацьовували, і тому трудівники села почали масово виїжджати до більш
цивілізованого міста. Протягом 1966-1985 рр. до цього рішучого кроку
вдалися 4,6 млн чоловік.

Внаслідок такої активної міграції, з карти України в 1972-1986 рр. зникли як

«неперспективні» 1 502 села. В українських селах, як правило, залишилися
пенсіонери чи люди, які не могли наважитись або не мали можливості
розпочати нове життя в місті.

Ці зміни зумовили болючі проблеми, пов'язані з нестачею людських ресурсів

на селі. Наочним підтвердженням цих негативних процесів стали традиційні
сезонні «мобілізації» працівників інших галузей народного господарства,
освіти і науки на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення
міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її
продуктивності і якості.

Попри зазначені об'єктивні і суб'єктивні труднощі, що суттєво гальмували

розвиток сільського господарства, республіка не лише забезпечувала свої
власні потреби в продовольстві, але й за вказівками союзних органів
знаходила змогу поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони
СРСР. Зокрема, на межі 70-80-х рр. вона виробляла 60% союзного обсягу
цукру, 40% соняшнику, 26% тваринного масла, 23% м'яса тощо.

131
Зростаюче відчуження селян від результатів їхньої праці у колгоспах і
радгоспах продовжувало неухильно знижувати продуктивність
сільськогосподарського виробництва, темпи зростання якого постійно
падали.

Якщо в 60-70-і рр. вони становили в середньому 4,5% на рік, то в 1981-1985

рр. – 3,9%. У другій половині 70-х років їй середньорічний приріст
сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х –
лише 0,5%. Низькоефективний і уповільнений розвиток сільського
господарства пояснювався не лише кризою колгоспно-радгоспної системи.

Неабияку роль у його занепаді відіграли також загальні принципи управління

економікою, що панували в СРСР. Центральне керівництво розробляло
плани, нормативи, директиви, нерідко ігноруючи місцеву специфіку, реальні
можливості, навіть кліматичні умови того чи іншого регіону України.
Селянин-колгоспник був повністю відсторонений від розробки і прийняття
власних виробничих завдань, мусив лише бездумно виконувати чужі
рішення. Це породжувало повну безвідповідальність сільських трудівників за
кінцеві результати праці, безгосподарність, завдавало значних матеріальних і
моральних втрат.

З огляду на надзвичайно скрутне становище із продовольчим забезпеченням,

керівництво країни в 1982 р. прийняло спеціально розроблену Продовольчу
програму, виконання якої було оголошено всенародною справою.

Але численні пленуми, активи, наради і конференції досить слабо впливали

на поліпшення ситуації з постачанням продовольства.

Адміністративно-командні методи ведення сільського господарства привели

в результаті до катастрофічних наслідків.

З 1966 по 1985 рр. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі

України скоротилися більш ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових у
1981-1985 рр. становив 39,3 млн. тонн на рік, тоді як у 1976-1980 рр. він
складав 43 млн. тонн.

Незважаючи на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд.

крб. у 1966-1985 рр.), їхня віддача залишалась низькою. Загалом
продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою,
ніж у США. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства довів
свою неефективність. Глобальний характер продовольчої проблеми став
однією з ознак кризи тоталітарної системи.

Економічна реформа 1966-1970 рр. викликала деякі позитивні зрушення у

розвитку промисловості і сільського господарства України.
132
Але в зв'язку з її поступовим згортанням, економічний розвиток республіки
помітно уповільнився.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років в економіці України розпочалася

всеохоплююча криза. Спроби оживити економічний розвиток не давали
бажаних результатів, а навпаки, тільки погіршували становище.

53. Політична криза в СРСР за часів Брежнева, її вплив на УРСР.

Економічна криза:

– дефіцит товарів;

– відмова або повільне запровадження нових технологій;

– невисока якість більшості товарів;

– продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

– прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної

плати);

– переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

– висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність

продукції.

Політична криза:
– воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола
тощо);

– нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу.

«Старіння» керівництва;

– недієздатність законодавчих органів;

– втрата динамічності в розвитку радянської моделі і, відповідно, її

привабливості для інших країн;

133
– корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація,
просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних
зв’язків, особистої відданості;

– посилення репресій проти інакомислячих.

Ідеологічна криза:
– розчарування у правильності обраного шляху розвитку (побудова
комунізму);

– розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

– усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

– зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві;

– посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:
– бездумна експлуатація природних ресурсів;

– відсутність наукового обґрунтування у розміщенні виробничих

потужностей;

– руйнування природного середовища, придатного для життя людей

(забруднення водоймищ, атмосфери тощо);

– поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих

захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення
народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо).
54. Прихід до влади Горбачова. Курс на перебудову.
У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов,
наймолодший на той час член політбюро. Його обрання свідчило про відхід
правлячої верхівки від тогочасної традиції, коли вищі посади займали, як
правило, немолоді кадри. Новий лідер, спираючись на новаторське крило у
вищому керівництві, намагався проводити реформи так, щоб не змінити
соціально-економічну та політичну систему, а тільки оновити її, зберігаючи в
цій планову економіку, сувору централізацію влади та панівне становище
Комуністичної партії.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було заявлено про потребу

докорінних змін в економіці, соціальному та духовному житті.

Такий курс з часом дістав назву «перебудова» і зводився до закликів

«Прискорення», «демократизації» та «гласності». Оновлення суспільства
134
передбачалося провести через серію заходів, що запроваджувалися б
центральним керівництвом і суворо контролювалися його структурами на
місцях.

«Перебудова» розпочалася з економіки, зі спроби вивести її з кризового

стану та забезпечити її ефективний розвиток.

Центральні органи під традиційно оптимістичними гаслами створювали та

широко рекламували різні довгострокові програми, спрямовані на
прискорений соціально-економічний розвиток країни.

Однак задумані реформи, хоча і називалися радикальними, все ж не змогли

привести до корінних змін.

Передбачалося, зокрема, широко використовувати досягнення науки та

техніки, активізувати діяльність виробників на основі прийнятого закону про
трудові колективи, запровадити систему державного приймання виробленої
продукції, частково реорганізувати управлінські структури. Пріоритетна
увага приділялася машинобудівній галузі, планувалася її модернізація.

Економічна реформа мала реорганізувати управління господарством на

принципах госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування.
Розширювались права підприємств, почалося запровадження орендних та
акціонерних форм господарювання, створювалися кооперативи у торгівлі та
промисловості.

Успіх прискорення пов'язувався з децентралізацією управління народним

господарством. Складовим елементом цієї реформи в Україні мала стати
запроваджувана з квітня 1988 р. генеральна схема управління, яка
передбачала перехід підприємств від адміністративно-командних до
економічних методів господарювання.

Новим керівництвом було поставлено завдання суттєво підвищити

продуктивність праці на основі нової техніки, технології, світових досягнень
у цьому напрямку. Між тим, у 80-і роки рівень застосування науки і техніки,
новітніх технологій у СРСР, втому числі й в Україні, був у десятки разів
нижчим, ніж у США, Японії, Німеччині.

На основі прискорених перетворень в економіці передбачалося також

вирішити соціальні проблеми.

З цією мстою на державному рівні приймалися численні програми, серед

них: продовольча, соціального переустрою сіл, житлова тощо.

135
Планувалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного
споживання й обсягів платних послуг населенню, зміцнення матеріально-
технічної бази основних товаровиробляючих галузей.

У розв'язанні соціальних проблем суттєву роль мали відігравати

підприємства та місцеві органи влади.

Проте проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і

тому, здебільшого, носили декларативний характер. Зокрема, скликаний у
лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС ухвалив житлову програму забезпечення
кожної радянської сім'ї до 2000 р. окремою квартирою. Програма в
науковому й економічному відношеннях була необґрунтованою, її реалізація
не забезпечувалася належними ресурсами.

Соціально-економічні реформи, проголошені М.Горбачовим, не дали

відчутних результатів.

Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без урахування назрілих

потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень виділялися
незначні матеріальні та фінансові ресурси.

А головне, зберігався відомчий диктат, тому, наприклад, переведення

підприємств на самофінансування стало руйнівним для економіки. Адже
зберігався план, і він централізовано доводився згори, а це не стимулювало
керівників підприємств збільшувати прибутки за рахунок ефективності та
якості роботи, а штовхало їх на підвищення цін на вироблену продукцію, В
результаті це призводило до повного ігнорування інтересів споживача,
неконтрольованого зростання грошових витрат на розвиток виробництва.

Поступово до центрального керівництва прийшло розуміння, що економічні

реформи мають проводитися паралельно з хоча б якимись, бодай
обмеженими політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного
режиму.

Саме тому на січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС заговорили про

консерватизм, критикували тих, хто не бажав поступитися принципами, а на
перший план висувалося вже не прискорення, а демократизація суспільного
життя.

На таку зміну акцентів у політиці великою мірою вплинули масові Народні

фронти та рухи, неформальні організації, що виникали в усіх регіонах країни.
Вони вимагали надання суверенітету республікам, демократизації виборчої
системи, вирішення національного питання, проведення не поверхових, а
радикальних реформ. Поступово в республіках відбувалася лібералізація
суспільно-політичного життя.
136
З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства.
З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300
політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З
Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей
за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-
державної влади.

Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена

зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.

Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього

вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість
позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння»
зарубіжних радіостанцій.

Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і

робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало
розмежування політичних сил.

Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську

«відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.

В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був

безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї
роботи було створено спеціальну республіканську комісію.

Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які
несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.

Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися

нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні
структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які
переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.

У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати

народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.

Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до

державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних
комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів).
Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори,
забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.

137
Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром
побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на
таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.

Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і
запропоновано новий виборчий закон.

Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності,

передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим,
віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також
громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії.
Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а
фактично призначалася партійним апаратом.

У березні – травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних

депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу
депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники
демократичних сил.

У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів
СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників
громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були
прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали
наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного
партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому,
командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на
виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України:
Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також
перший секретар Київського міськкому партії.

М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися

неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» – таким було гасло
транспарантів на численних у ті роки мітингах.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.

В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе

шахтарі. їхній страйк – перший відкритий за багато десятиріч охопив
найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні –
Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.

Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд

змушений був визнати справедливими економічні вимоги страйків і вжив
заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові
138
комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-
політичної активності робітників.

Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав

довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну
номенклатуру.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними

суспільними перетвореннями.

Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального

керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював
значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно
стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі
СРСР.

Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у

республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей
збереження цілісності СРСР.

Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів

в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них
проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим
секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався
В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.

Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним

методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації
всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на
думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував
він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього
національного відродження.

Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця

В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту
наступність політичного курсу попередника.

55. Поясніть сутність понять: перебудова, гласність, плюралізм,

прискорення.
56. Становленя багатопартійної системи в УРСР. Перші вибори за
багатопартійною системою.
В кінці 80-х - на початку 90-х років в Україні виникла безпрецедентна за часи
радянської влади політична ситуація: стали створюватися нові партії, почала
формуватися багатопартійність, а Комуністична партія, яка десятиліттями
139
правила в Союзі, втратила свою монолітність, опинилася в глибокій кризі і
стала розпадатися.

Цей розпал був обумовлений тим, то між правлячою партією та суспільством

виникло принципове протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення
контролю влади над суспільством сприяли демократизації суспільства, а
Комуністична партія, сповідуючи консервативні погляди, продовжувала
захищати стару політичну систему, яка опинилася в глибокій кризі.

Ситуація в суспільстві кардинально мінялася, Комуністична партія не

встигала за перебігай подій. її бюрократичний апарат показав свою
нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. З метою протидії
громадсько-політичним зрушенням керівництво КПРС (КПУ) намагалося
утворити різноманітні об'єднання, комітети захисту Леніна, СРСР,
соціалізму. Але вони не стали популярними.

Серед причин, які привели КПРС (КПУ) до кризи, було невміння

прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво
втратило контроль за процесами «перебудови» і, образно кажучи, плелося у
них у хвості. А ЦК Компартії України практично не був політичним органом,
а швидше органом управління народним господарствам республіки, що
виконував команди та рішення центрального партійно-державного
керівництва.

Компартія України фактично розкололася. Частина комуністів розуміла

необхідність реформ та оновлення життя республіки і бажала взяти участь у
їх проведенні, інша частина – виступала проти змін.

У КПУ виникають осередки «Демократичної платформи», її прихильники

провели в Харкові в травні 1990 р. першу республіканську конференцію
партійних клубів, яка завершилася об'єднанням сил, що стояли на позиціях
демократизації Компартії з середини: реформування партійних структур,
відмови від принципу демократичного централізму, перетворення КПУ на
партію парламентського типу.

Поява «Демократичної платформи» засвідчила, що правляча партія почала

розпадатися. Вона вже не була єдиною в ідейному відношенні, а це означало,
що невдовзі відбудеться й організаційне розмежування.

Прихильники «Демократичної платформи» брали участь у роботі XXVIII

з'їзду КПРС і XXVIII з'їзду Компартії України, використали трибуну з'їздів
для оголошення своєї позиції, однак вона не знайшла підтримки в прийнятих
партійних рішеннях.

140
Частина комуністів відмежувалася від офіційної партійної лінії і сформувала
організаційний комітет у справах створення нової парті. В грудні 1990 р. на
базі «Демократичної платформи» було створено Партію демократичного
відродження України (ПДВУ).

На фоні посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення

соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ суттєво
послабився.

Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво

Компартії, засвідчив, що партія суттєво відстає від розвитку подій.

Рядові комуністи стали зневірюватися в комуністичній ідеології, добровільно

виходили з партії, не довіряли керівним партійним органам. Упродовж 1990
р. заяви про вихід з Компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч
перестали платити партійні внески, відмовлялися брати участь у житті
партійних організацій.

На початку 90-х років партійні структури вже не справляли визначального

впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від
ЦК КПУ до Верховної Ради.
Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням
політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в
партії, аби вибороти державну владу й утримати її.

Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті
шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про
«керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася
політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою.

В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у

політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У
республіці почала складатися багатопартійна система.

У квітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії

(УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила
про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП).

У травні проходять установчі збори соціал-демократів.

У червні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга

трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька
днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка, проголошено
про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП).

141
Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України
(ПЗУ) та Ліберально-демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську
виникла Народна партія України (НПУ).

У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного

відродження України та Демократична партій України. Всього протягом
1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.

Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів

або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо
могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.

Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих
партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху.

Серед лідерів нових партій з'являлося багато й тих, хто в минулому

перебував у Комуністичній партії. Багатьох із них життя заставило
переглянути свої погляди, але були й такі, хто просто пристосувався, а
точніше – перелицювався.

Майже всі новостворені партії не в змозі були визначити свою соціальну

базу, та, власне, й не мали такої.

Орієнтація значної частини партій на середні верстви населенні не

враховувала тогочасної структури суспільства. Поява окремих партій була
пов'язана не стільки з реакцією на суспільні запити, скільки була наслідком
прагнень їх ініціаторів «увійти» в політику.

Такі партії стали скоріше організаційними утвореннями штучного характеру,

оскільки трималися не на політичній спільності, не на стабільній соціальній
базі, а на єдності інших інтересів, наприклад, фінансових, професійних тощо.
Своєрідну групу складали партії, відмінності між якими можна виявити лише
у назвах.

Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали

політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного
статусу України.

За вихід із СРСР і створення незалежної держави виступили Українська

республіканська партія. Демократична партія України, Партія зелених.
Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші.

Установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив, що

головною метою партії с створення Української незалежної соборної
держави.
142
На другому з'їзді партії в червні 1991 р. відбулася гостра дискусія навколо
питання щодо форм боротьби за незалежність України. Прихильники
поміркованої лінії, якої дотримувався Л.Лук'яненко, виступили за
парламентські форми, допускали можливість співпраці з «суверен-
комуністами» (так називали комуністів, що допускали можливість
суверенітету України).

Радикально налаштовані делегати на чолі з С.Хмарою відкидали будь-яку

можливість співпраці з комуністами, закликали своїх прихильників з
депутатського корпусу покинути Верховну Раду і піднімати народ «на мирну
демократичну революцію».

Більшість делегатів висловилася за помірковану лінію.

Українська селянсько-демократична партія в червні 1990 р. проголосила

своєю мстою побудову «незалежної самостійної української народної
держави», де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка.

З'їзд Демократичної партії України в грудні 1990 р. проголосив курс на

«досягнення державної незалежності України та побудову в ній
демократичного й гуманного суспільства».

Демократична партія відкидала будь-яку форму федеративного устрою в

рамках СРСР. З'їзд висловився за вихід України зі складу СРСР.

Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але

висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення
власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження
самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо.

Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної

незалежності України.

Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції.

Посилаючись на політичну непідготовленість населення, існування сильних

позицій центру, наявність консервативних сил у республіці, вони
висловлювалися за оновлення союзного договору і входження України як
самостійної до конфедерації суверенних держав.

Таку позицію займали українські соціал-демократи, а також Партія

демократичного відродження України (ПДВУ).

143
Остання виступала за створення суверенної демократичної держави,
утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості. Вона
запропонувала укласти колективний міжреспубліканський договір про
ліквідацію СРСР і створення Європейсько-азіатської економічної
співдружності.

Кілька новостворених партій, серед них – Українська національна партія.

Українська народно-демократична. Українська республіканська партія, –
намагалися втілити в життя так званий «конгресовий шлях» до незалежності
республіки.

З цією метою вони провели 1 липня 1990 р. у Києві Міжпартійну асамблею.

Асамблея висловилася за бойкот радянських державних структур, оцінивши
їх як колоніальні, нав'язані Москвою, і запропонувала створювати громадські
комітети, проводити запис до громадянства Української Народної
Республіки.

Прихильники цього шляху вважали, що коли таким чином буде

зареєстровано більше 50 процентів населення УРСР, то це дасть підстави для
скликання Національного Конгресу громадян України, який стане
парламентом, проголосить незалежність України і позбавить цим влади
Верховну Раду УРСР.

Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) свою головну мету вбачала

в захисті прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства.

Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка

лише за результатами всенародного референдуму може укласти
конфедеративний договір з іншими республіками.

Група «суверен-комуністи» вважала, що Компартія України повинна бути

самостійною, а республіка мати реальний суверенітет.

Таку позицію поділяли багато рядових комуністів, але вони не були

організаційно оформленими. З часом «суверен-комуністи» поповнили ряди
Трудового Конгресу України. Партії праці. Партії справедливості та інших.

Напередодні проголошення незалежності України частина комуністів

обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка
мала б залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.

Прихильники цієї ідеї в жовтні 1991 р. створили Соціалістичну партію

України (СПУ), яка висловилася за визнання суверенності України,
обумовлюючи її економічною та політичною інтеграцією з країнами СНД.

144
Виникли партії, які обґрунтовували ідею об'єднання України з слов'янськими
республіками – Росією та Білоруссю.

Створена 7 серпня 1990р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю

найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності
України. Кінцевою метою ПСВ передбачено утворення міжнародної
організації слов'янських держав, побудова «спільного слов'янського дому».

Програмні установки ПСВ збігалися з тогочасною позицією Громадянського

конгресу України та Республіканського руху Криму.

Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної

активності населення, про його ідейне розшарування.

Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати

легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.

Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію,

суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому,
щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала
загальнолюдські цінності.

Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і

створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету
та незалежності.

57. «Рух за підтримку пребудови» та його трансформація в політичну

партію.
Пропозиція створити організацію, яка б сприяла «перебудові» в республіці,
виникла ще восени 1988 р. в середовищі українських письменників. Серед
тих, хто підтримав цю ідею, були І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський,
Б.Олійник, П.Мовчан та інші.

В січні 1989 р. загальні збори київської письменницької організації ухвалили

проект програми Народного руху України за перебудову (так називався
Народний Рух до 1990 р.).

Навесні того ж року в регіонах республіки почали виникати осередки Руху.

Вони об'єднували демократично мислячу інтелігенцію, ліберально
налаштованих службовців, колишніх дисидентів, а також тих комуністів, які
в той час виступали за суверенітет України, але в межах союзної федерації.

У вересні 1989 р. відбулися Установчі збори НРУ. На них були присутні 1

109 делегатів. У прийнятих рішеннях наголошувалося, що Рух діє в
конституційних межах і прагне встановлення справжнього народовладдя в
145
республіці, підтримуватиме співпрацю з Радами народних депутатів і їх
органами. В прийнятих на зборах документах говорилося, що Рух виступає за
«оновлене соціалістичне суспільство» і створення Української держави,
підписання нового союзного договору. Подальший розвиток суспільно-
політичних процесів висунув перед Рухом потребу змінити підходи до
вирішення назрілих проблем існування України.

У жовтні 1990 р. у Києві пройшли другі Всеукраїнські збори Руху. Прийняті

документи засвідчили радикалізацію Руху та перехід до нової політичної
лінії. Відбулася еволюція Руху: від підтримки офіційного курсу в рамках
«перебудови» – до опозиції КПРС (КПУ).

Народний Рух прагнув до об'єднання всіх національно-демократичних сил,

щоб перетворити їх на опозицію офіційній владі. Було висунуто гасло: «Від
народного руху за перебудову – до народного руху за відродження
суверенності України».

Обраний головою Руху І.Драч заявив: «Тільки повний суверенітет

українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають
сучасному розвиткові світової цивілізації.
58. Катастрофа на ЧАЕС, як трагедія національного масштабу.
59. Погіршення економічної та політичної ситуації в УРСР в останні
роки перебудови.
Наміри горбачовського керівництва вивести економіку із застою й
прискорити її розвиток не принесли успіху. Більш того, посилилися негативні
тенденції у цін сфері: радянська економіка рухалася від застою до занепаду.

Господарська криза відчутно вдарила й по Україні. В 1990 р. валовий

національний продукт був на 2,4% меншим від попереднього року;
національний доход зменшився відповідно на 3,6%. Вперше за післявоєнні
роки в республіці мало місце абсолютне зменшення випуску товарів
народного споживання.

Пропоновані центром шляхи розвитку економіки були половинчасті, у них

переважали традиційні адміністративні підходи, вони не зачіпали власності,
існуючу політичну систему.

Управління економікою залишалося централізованим, суворо лімітувався

розподіл між республіками та регіонами фінансових, трудових і матеріально-
технічних ресурсів.

Характер планування та розподілу в радянській системі в 1990 р. голова

Держплану України (згодом Голова Ради Міністрів) В.Фокін визначав так: «З
союзних республік усе надходить до загальносоюзної миски, звідки всі й
146
сьорбають... Директивно виділяються кошти, фонди, ліміти споживання,
одним словом, усе те, віл чого залежить розвиток економіки, рівень життя...
Слід визнати, що централізований розподіл – це ретельно продумана система
утримання республік на повідку. Причому подекуди визначальну роль при
розподілі відіграють не результати праці, а ступінь прихильності того чи
іншого столоначальника».

Розпочате впровадження економічних методів управління господарством

було обмежене: такі механізми економічного підйому виробництва як
податок, кредит, фінанси використовувалися поверхово і непослідовно.

Обмежувалися права підприємств у використанні фондів, передбачених на

розвиток виробництва, соціально-культурної сфери тощо.

Економіка України залишалася одержавленою, була складовою частиною

загальносоюзного господарського комплексу.

Центральні міністерства та відомства розпоряджалися 95% усієї власності,

що знаходилася в республіці; 65% усіх підприємств були союзного
підпорядкування, а їхні керівники призначалися центром.

75-80% продукції української промисловості вироблялося підприємствами-

монополістами. Як наслідок – багато підприємств продовжували випускати
неякісну продукцію, звужувати н асортимент і невиправдано підвищувати на
неї ціни. Відсутність вибору змушувала споживача купувати неякісну
продукцію.

У розміщенні промисловості склалася структурна та територіальна

диспропорційність. В Україні частка галузей, в яких вироблялися засоби
виробництва, становила 70%, а галузей, що виробляли предмети споживання.
– 30%, тоді як в передових країнах Заходу було навпаки.

У 1990 р. в Україні в сільському господарстві було зайнято 19,4% населення,

промисловому виробництві – 53,8%. у сфері обслуговування – 24,4% (в
розвинутих країнах Заходу більшість населенні зайнята в сфері
обслуговування).

Економіка України орієнтувалась не на людей, на їх потреби, а на

виробництво заради виробництва. Серйозні диспропорції виявилися і в
територіальному розміщенні виробничих сил. Рівень економічного розвитку
центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров’я і
Донбасу.

147
Політика центрального керівництва привела до того, що в Україні склався
дуже високий потенціал базових галузей виробництва. Але вони були
зорієнтовані на обслуговування потреб загальносоюзної економіки.

Основу української економіки складали дотаційні видобувні галузі –

вугільна, залізорудна, чорна металургія тощо. Державні інвестиції
спрямовувалися переважно на прискорений розвиток атомної енергетики.

Основну долю капітальних вкладень центральні відомства спрямовували не

на модернізацію виробництва, впровадження високопродуктивних
технологій, а на будівництво нових потужностей.

У середині 80-х років серед діючих шахт Донбасу 280 не реконструювалися

майже 20 років, працювали на застарілому устаткуванні.

Досить велика частина української промисловості була мілітаризована, тобто

зорієнтована на випуск військової техніки та озброєння.

Близько 30% військово-промислового комплексу Радянського Союзу

припадало на Україну, близько 80% підприємств машинобудівних галузей
були втягнуті у виробництво озброєння. На цих підприємствах
зосереджувалися найкраще устаткування, висококваліфіковані фахівці,
сировина тощо. Напередодні розпалу Радянський Союз на військові цілі
витрачав близько 35% союзного бюджету, з цією ж метою досить велика
частка бюджету вкладалась у промисловість України.

У роки існування СРСР Україна брала участь у зовнішньоекономічних

відносинах, на неї припадало 20% загальносоюзних експортних поставок, які
йшли в 123 країни світу.

Суб'єктами зовнішньоекономічних зв'язків були понад 1 400 українських

підприємств. Найтісніші господарські відносини Україна підтримувала з
європейськими країнами «соціалістичної співдружності».

У структурі експорту переважала продукція важкої індустрії, електроенергія,

цемент, марганцеві та залізні руди, чавун, ковальсько-пресове обладнання
тощо.

У зовнішньоекономічних відносинах республіка мала пасивне сальдо, бо

продукція України належала до початкової та середньої стадії обробки, тому
і оцінювалася дешево.

І все ж таки з України в зарубіжні держави вивозилася продукція на десятки

мільярдів карбованців. Проте Україна була безправною в розподілі прибутків
– вони осідали в центральних московських банках.
148
На українських землях зосереджувалася майже четверта частина
загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Велика
концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила
складну екологічну ситуацію.

В зону екологічного лиха потрапило 15% території України. Однобічна

економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи,
ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення
атмосфери підземних і поверхневих вод, що неї атипію впливало на здоров'я
людини.

Без наукового обґрунтування, без урахування думки громадськості високими

темпами розвивалася атомна енергетика.

В Україні в кінці 80-х років було сконцентровано близько 40% усього

атомного енергетичного потенціалу СРСР. З огляду на це можна сказати, що
Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, яка сталася
26 квітня 1986 р.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення Швеції

дізналося раніше, ніж в Україні. Вчені визнали, що Чорнобильська
катастрофа набула планетарних вимірів. Тільки в Україні від
чорнобильського лиха постраждало 3,5 млн. жителів, 73 тис. чоловік стали
інвалідами. Характерно, що М.Горбачов відвідав райони України, що
постраждали від Чорнобильської катастрофи, лише через три роки після
вибуху, а Білорусії – через п'ять років.

Чорнобильська аварія змусила населення України замислитися над

наслідками господарювання союзною центру, продемонструвала недолугість
горбачовської гласності, спонукала українську громадськість активізувати
боротьбу за право проведення самостійної економічної політики.
У складному становищі перебувало і сільське господарство, хоча на вищому
партійно-державному рівні тією чи іншою мірою намагався вирішити
проблеми його розвитку.

Центральне керівництво рекомендувало такі форми господарювання, як

бригадний, сімейний підряд, надання землі в оренду, організація
кооперативів.

Однак ці рекомендації матеріально не підтримувалися державою, не існувало

належного правового забезпечення для введення нових форм
господарювання.

149
До того ж такі форми господарювання були не до вподоби керівникам
аграрного сектора, бо вони передбачали зменшення ролі та скорочення
управлінського апарату. Тому основними формами господарювання на селі
залишалися колгоспи і радгоспи.

Сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Зростання

кількості виробленої продукції в колгоспах і радгоспах відбувалося за
рахунок розширення посівних площ. Внаслідок ерозії ґрунтів втрачалися
тисячі гектарів родючих чорноземів.

І все ж таки Україна виробляла понад 23 проценти сільськогосподарської

продукції СРСР.

Оскільки функціонувала централізована система заготівель, і українська

влада змушена була більшу частину продукції вивозити за межі республіки, в
самій Україні відчувалися перебої з продовольством.

Проблеми з продовольством виникли незважаючи на те, що Україна мала

приблизно четверту частину світових запасів родючих чорноземів і 27%
розораної землі європейського континенту, а також сприятливі природно-
кліматичні умови.

Існувала гостра проблема із забезпеченням населення м’ясо-молочними та

багатьма сільськогосподарськими продуктами. В кінці 80-х років, порівняно з
попередніми роками, обсяг м'яса і тваринного масла, що надходили в
торгівлю із державних фондів, постійно зменшувався. В ці роки в Україні
споживалося м'яса втричі менше, ніж у США, до того ж нижчої якості.

Надмірна хімізація сільськогосподарського виробництва зумовила

споживання з їжею значної кількості шкідливих для людського організму
речовин.

Безгосподарно використовувалися земельні багатства України. Без згоди

колгоспників великі масиви родючих земель відводилися під індустріальне
будівництво.

Безконтрольне використання отрутохімікатів у сільському господарстві

спричинило затруєння великих площ, завдало шкоди річкам, озерам,
тваринному й рослинному світу.

Через безгосподарність в Україні зникло 20 тис. річок, у водойми щороку

скидалися з полів тонни отрутохімікатів і хімічних добрив. Промислові
стаціонарні джерела й автотранспорт створювали критичну ситуацію у
повітряному середовищі. При цьому рівень очищення навколишнього

150
середовища від шкідливих відходів в Україні був далекий від світових
стандартів.

Проведена у 1986 р. паспортизація виробництва в аграрному секторі

показала, що в колективних господарствах республіки частка ручної праці
становила в середньому 75%. Ще вищими були ці показники в овочівництві,
садівництві, буряківництві, тваринництві. Економічна криза негативно
позначилася і на соціальній сфері.

Аналіз зарплати робітників і службовців, грошової оплати праці

колгоспників, загального обсягу роздрібного товарообігу державної і
кооперативної торгівлі свідчить, що в 1988 р. рівень життя в Україні був
значно нижчим не лише порівняно з Росією, а й у Союзі загалом.

За рівнем народжуваності в 1990 р. республіка посідала – 15 місце, за

смертністю – поділяла з Естонією друге місце в СРСР. Природний приріст
населення впродовж 1980-1990 рр. знизився майже у 5 разів.

Чорнобильська катастрофа ще більше ускладнила ситуацію зі станом

здоров'я населення, і за тривалістю життя на початку 90-х років Україна
посідала 32 місце у світі, а за рівнем дитячої смертності – одне з перших.

У соціальній сфері села і міста в кінці 80-х років накопичилось багато

невирішених проблем.

Досить гострою залишалася проблема якості сільського житла. Заходи для

впорядкування та благоустрою багатьох сільських населених пунктів не
вийшли за межі селянського двору. Вкрай повільно проводилася газифікація
сіл. Відставало медичне і культурно-освітнє обслуговування.

Несприятливі умови для задоволення життєвих потреб сільського населення

порівняно з міським спричинили міграційні настрої у значної частини
жителів села, особливо молоді.

Почалася інтенсивна безповоротна міграція сільських жителів до міст, що

призвело до знелюднення та запустіння багатьох українських сіл. За 15 років
(з 1975 по 1990 рр.) чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн.
осіб. Особливо загрозлива ситуація склалася в таких областях, як
Чернігівська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Вінницька.

Суттєвий відтік сільського населення в міста призвів до того, що в селах

почали переважати люди похилого віку, пенсіонери. Таким селам офіційна
влада навішувала ярлик «неперспективних». Там закривалися школи,
обмежувалася торгівля, згорталася соціальна сфера.

151
Незадовільним був стан із забезпеченням попиту населення на товари першої
необхідності.

Причини цього крилися, насамперед, у послабленій увазі до роботи легкої

промисловості й організації торгівлі. Занедбано було і сферу послуг.

Невпинно зростали ціни на товари і послуги як у кооперативному; так і в

державному секторах торгівлі та побуту. Нескінченні черги і магазинах стали
ознакою життя суспільства.

На шляху доставки продовольчих і промислових товарів до споживача стали

виникати різного роду посередники, які, обминаючи державну систему
торгівлі, наживалися на «чорному ринку». В обіг постійно увійшло таке
явище як «дефіцит».

Дефіцитні товари можна було купити переважно у спекулянтів. У листопаді

1990 р. радянська влада запровадила продаж продовольчих і промислових
товарів за картками споживача з купонами, мотивуючи цей захід
необхідністю обмежити дії злочинних груп на споживчому ринку. Цей захід
частково обмежив, але не зупинив шахрайство в торгівлі і створив ще більше
незручностей для покупців.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років відбулося різке розбалансування

споживчого ринку.

Пов'язане це було з тим, що радянський уряд ще 1987 р. прийняв постанову

про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах
виробництва.

Протягом двох років грошові доходи населення зросли на 23%. В Україні без
забезпечення товарами грошова маса збільшилась на 10 млрд крб. Це – без
урахування заощаджених грошей, які зберігалися безпосередньо у населення.

Все це стимулювало спекуляцію, активізувався вивіз товарів за межі

республіки. Криза в торгівлі болісно вдарила по інтересах більшості
споживачів, насамперед по соціально незахищених верстках населення.

Негативні процеси в суспільстві поглиблювалися кампанією по боротьбі з

пияцтвом і алкоголізмом, що мала загальнодержавний характер.

В Україні в 1985 р. цілі райони й області оголошувалися «зонами тверезості»,

де заборонялася будь-яка торгівля спиртними напоями. Впродовж двох років
в Україні було вирубано 60 тис. гектарів виноградників.

152
Такий підхід мав тільки тимчасовий ефект, він не ліквідував пияцтва, але
стимулював інші негативні соціальні явища. Різко зросли самогоноваріння,
спекуляція спиртам. Поширились такі явища як наркоманія та токсикоманія.
Якщо на початку 1986 р. в Україні було зареєстровано 18,4 тис. наркоманів,
то на середину 1987 р. на обліку вже перебувало близько 28 тис.
Поширеність цієї хвороби в Україні перевищила середньосоюзний показник
у 1,5 рази, а показник захворюваності у 2,4 рази.

І хоча всі області України рапортували в Москву про зменшення на половину

і більше реалізації спиртних напоїв, пияцтво все ж процвітало, особливо на
виробництві; зросла кількість травм і злочинів, скоєних у нетверезому стані.

У суспільстві зростало незадоволення політикою «перебудови». Партійно-

державне керівництво України під тиском обставин намагалося самостійно
вирішувати економічні проблеми, здійснило ряд кроків у цьому напрямі.

Владні структури України почали поступово брати під свій контроль

економіку республіки, в обхід центральних відомств. До того ж наприкінці
80-х років в Україні залишилося всього 5% підприємств республіканського
підпорядкування.

У березні 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про

економічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного
поліпшення». Однак прийняті рішення носили обмежений характер і були
зорієнтовані на адміністративні методи розв'язання ситуації.

Постанова зобов'язала відомства республіки припинити нове промислове

будівництво у великих містах і районах, де навколишнє середовище було вже
й так забрудненим. Передбачалося вивести із експлуатації Чорнобильську
АЕС до 2000 р., повністю припинити скидання у водойми забруднених стоків
тощо.

Однак подолати економічну кризу за допомогою традиційних

адміністративно-командних методів було складно.

Парламент республіки 2 серпня 1990 р. прийняв Закон «Про економічну

самостійність Української РСР». Цей Закон передбачав наступне.

– Україна мала самостійно визначати стратегію соціально-

економічного розвитку, структуру народного господарства, пріоритетні
напрями господарської діяльності.

– Усі розташовані на території України підприємства, установи й

організації проголошувалися її народногосподарським комплексом.

153
 – У межах законів України дозволялася господарська самостійність і
свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб,
передбачалося введення національної грошової одиниці, національної
митниці та вступ України у міжнародні економічні і фінансові
організації.
60. Путч ККЧП , спроби державного перевороту в СРСР. Вплив
Московських подій на Україну.
Частина вищого керівництва СРСР. очолювана віце-президентом СРСР
Г.Янаєвим. посилаючись на хворобу М.Горбачова. 19-21 серпня 1991 р.
спробувала здійснити державний переворот, намагаючись цим не тільки
загальмувати хід демократичних перетворень у республіках, але й змусити
останніх залишитися в складі Союзу.

Зберегти СРСР мав антиконституційний, так званий Державний Комітет з

Надзвичайного Стану, відомий за російською абревіатурою як ГКЧП –
«Государственный Комитет по Чрезвычайному Положению», створений у
Москві.

До його складу входили перші особи з вищого партійного та державного

керівництва, а справся він на консервативні сили КПРС, правоохоронні
органи та військову силу.

Комітет оголосив про зупинення діяльності політичних партій, громадських

організацій і масових рухів, заборонив проведення мітингів, демонстрацій і
страйків. У країні. згідно з рішеннями Комітету. встановлювався контроль і
цензура над засобами масової інформації.

Прийняті ДКНС рішення загрожували суверенітету України, нищили

паростки завойованої демократії.

Заколотники планували ввести до Києва, Львова, Харкова, Донецька та

інших міст України війська. Уповноважений від «гекачепістів» генерал армії
В.Варенніков 19 серпня в присутності командувача Київського військового
округу пред'явив Голові Верховної Ради України Л.Кравчуку ультиматум: у
разі неспокою в республіці, акцій протесту, страйків, не підтримки рішень,
новоявленого комітету, військові підрозділи, які перебувають у бойовій
готовності, вийдуть на площі міст республіки. Це означало б запровадження
надзвичайного стану. Змовники одразу наразилися на рішучий опір
демократичних сил. Зокрема, у Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Івано-
Франківську почалося створення депутатських штаб-квартир. Активно діяла
в Києві штаб-квартира Руху, служби якої оперативно налагодили зв’язки з
демократами в Москві, Прибалтиці. із зарубіжжям, іноземними
кореспондентами.

154
Демократичні сили України розцінили дії гекачепістів як «військово-
більшовицький переворот». Заява про те, що постанови Комітету не мають
юридичної сили для України, з незначним запізненням була зроблена і
Президією Верховної Ради України.

Під тиском опозиції було вирішено скликати надзвичайну сесію парламенту.

Але у цей переломний час демократичним силам Росії не тільки вдалося
вистояти, а й за підтримкою демократів усіх республік зірвати спробу
державною перевороту.
61. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення
незалежності України.
Надзвичайно активізували суспільно-політичне життя України вибори до
Верховної Ради та місцевих органів влади. Вибори відкривали можливості
для відкритої боротьби за владу, за визначення державного статусу України.

В суспільстві загострилося протистояння між національно-демократичним

табором і бюрократичним апаратом Компартії.

Воно окреслилося уже в ході обговорення Закону Української РСР про

вибори, проект якого Верховна Рада оприлюднила 10 серпня 1989 р.

Законопроект в основному дублював тогочасний союзний закон про вибори.

Він передбачав квоту для Компартії та громадських організацій, які були їй
підконтрольні. Це означало, що частина депутатів мала не обиратися, а
призначатися партійною номенклатурою.

Антидемократичні положення запропонованого закону викликали масове

невдоволення виборців і протести громадськості, 28 жовтня 1989 р. Верховна
Рада під тиском демократичних сил зняла статті про квоту, а також
положення про скликання З'їзду народних депутатів.

Прийнятий закон передбачав проведення виборів на альтернативній основі.

Поряд з трудовими колективами право висувати кандидатів отримали також
громадські організації.

Верховна Рада України і місцеві Ради обиралися в березні 1990 р. Це були

перші за радянських часів демократичні вибори до Рад.

На 450 мандатів до парламенту претендувало близько 3 тис. кандидатів. Ще в

листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії було створено
Демократичний блок, до складу якого увійшли 43 громадські організації,
серед них Народний Рух, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка,
Товариство української мови ім. Тараса Шевченка тощо.

155
Виборчий маніфест Демократичного блоку закликав виборців голосувати за
тих кандидатів, які виступають за досягнення реального політичного й
економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції, за
національне відродження українського народу.

Проведені вибори показали, що Україна має реальні можливості вийти на

демократичний шлях розвитку.

Демократичний блок домігся значного успіху: з 443 обраних депутатів

Верховної Ради 111 користувались його підтримкою. Демократи отримали
переважну більшість голосів у п'яти областях (Львівській, Івано-
Франківській, Тернопільській, Волинській і Київській). Вибори до місцевих
Рад засвідчили перемогу Демократичного блоку у Львівській, Івано-
Франківській і Тернопільській областях.

Монополія Компартії на владу була порушена. Склад Верховної Ради

оновився на 90%, що означало прихід нової генерації політиків до владних
структур.

Вперше в історії України Верховна Рада розпочала роботу у

парламентському режимі. Поступово депутати переходили до виконання
своїх повноважень на постійній основі, почали готувати й приймати закони.

Цим було зроблено важливий крок до подолання антидемократичної

традиції, за якою Верховна Рада була парадно-святковим органом,
традиційно засідала один – два дні, а депутати голосували за заздалегідь
підготовлені рішення.

Законотворча діяльність новообраного парламенту стала проходити в умовах

плюралізму думок, гострого протистояння різних політичних поглядів.

Народні депутати від Демократичного блоку об'єдналися на своїй платформі

і створили парламентську опозицію – «Народну Раду» (125 депутатів).

Це була перша за часів радянської впади політична опозиція у вищому

законодавчому органі України. До складу опозиції увійшли як депутати від
організацій національно-демократичної орієнтації, так і представники
депутатської групи «Демократична платформа Компартії України». Головою
«Народної Ради» обрали депутата І.Юхновського.

Парламентська більшість оформилася в депутатську групу «За Радянську

Україну» (239 депутатів). її очолив депутат О.Мороз, У ній консолідувалися
поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різні зміни ситуації, і
відверті консерватори. В їх складі переважали комуністи, оскільки 85%
депутатів Верховної Ради на момент їх обрання представляли комуністичні
156
організації. Вибори до Верховної Ради та місцевих Рад засвідчили, що
населення України пов'язувало з ними свої великі надії на зміни 9 суспільно-
політичному житті республіки.

Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний

суверенітет України.

Декларація проголосила, що суверенна Україна маг розвиватися на основі

здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення.

У ній зазначалося, що державна влада в республіці поділяється на

законодавчу, виконавчу та судову.

У Декларації були зафіксовані найважливіші положення, що відбивали зміст

поняття державного суверенітету, який визначався як верховенство і
неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах».

На території України маг забезпечуватися верховенство її Конституції та

законів, говорилося в Декларації.

Особливого значення набувало положення про те, що викладені в ньому

документі принципи мали бути використані для укладення нового союзного
договору.

В Декларації було заявлено про право України на свою частку в

загальносоюзному багатстві, зокрема, в загальносоюзному та валютному
фондах, золотому запасі.

Передбачалося створення власної банківської, фінансової, митної та

податкової систем, формування власного бюджету, запровадження
національної грошової одиниці.

Було проголошено право України мати власні Збройні Сили, внутрішні

війська й органи держбезпеки.

Декларація передбачала, що Україна самостійно здійснюватиме безпосередні

зносини з іншими державами, братиме рівноправну участь у міжнародному
спілкуванні.

Декларація про державний суверенітет України проголошувала пріоритет

республіканських законів над союзними й відкривала тим самим легальну
можливість перебирання владних повноважень республіканськими органами
влади.

157
Щоб зберегти СРСР, покласти край «параду суверенітетів», центральне
керівництво вирішує укласти новий союзний договір.

Запропонований проект не визнавав державною суверенітету республік і,

більше того, забороняв їм виходити зі складу СРСР.

В Україні прокотилася хвиля протестів, спрямованих проти її участі в

підписанні нового договору. 1 жовтня 1990 р. було оголошено звернення
Асоціації демократичних Рад народних депутатів і демократичних блоків до
парламенту й уряду, в якому вимагалося від них відмовитися від підписання
пропонованого центральним керівництвом нового союзного договору.

Пропонувалося надати Декларації про державний суверенітет України

статусу конституційного акта, розпустити КПРС (КПУ) і націоналізувати її
майно.

В ті ж дні в Україні пройшли масові мітинги та маніфестації піл гаслом «Ні –

союзному договору» В жовтні 1990 р. провели тривале голодування
студенти. Це була вражаюча акція, вона не залишила байдужими громадян
республіки. В ній взяли участь 157 студентів із 24 міст України.

Голодуючі студенти висунули перед Верховною Радою політичні вимоги,

серед яких: проведення нових виборів до парламенту на основі
багатопартійності, відмова від підписання союзного договору, повернення в
Україну всіх її громадян, що несли строкову військову службу за межами
республіки. Студенти вимагали націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на
території республіки, відставки уряду та ін.

17 жовтня 1990 р. Верховна Рада змушена була прийняти постанову, в якій

визнавалася передчасність підписання нового союзного договору до
затвердження нової Конституції України.

Ставлення українського народу до Декларації про державний суверенітет

України було висловлено на референдумі, проведеному в березні 1991 р.

Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів

Верховної Ради СРСР домоглася винесення на всесоюзний референдум
запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських
Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних
республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини
будь-якої національності?»

158
Український парламент після тривалих дебатів ухвалив рішення внести до
бюлетеня додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у
складі Союзу радянських Суверенних держав на засадах Декларації про
державний суверенітет України?»

У ході референдуму на перше запитання ствердно відповіли 70,2%, на друге

– 80,3%. Цим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі,
підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет
України.

Характерно, що Прибалтійські республіки, Вірменія, Грузія, Молдови взагалі

відмовилися брати участь у проведенні всесоюзного референдуму.

На підтримку суверенітету України, досягнення нею повної незалежності

висловилися і робітничі колективи.

21-23 червня 1991 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Всеукраїнського

об'єднання страйкових комітетів. На ньому були присутні 313 делегатів з 23
областей України. Вони представляли трудові колективи, які налічували
понад 1,5 мли. чоловік.

Поряд з економічними, з'їзд висунув низку політичних вимог, зокрема. про

вихід України зі складу СРСР, розпуск КПРС і Компартії України,
припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру,
проведення в республіці на основі нового закону виборів під міжнародним
контролем.

В Україні наростали вимоги демократичних сил забезпечити реальний

суверенітет республіки, надати їй самостійності.

Щоб врятувати країну від розвалу і зберегти свої владні позиції, кремлівське
керівництво почало здійснювати окремі маневри.

Верховна Рада СРСР запропонувала зміни в доповнений до союзної

Конституції, які унеможливлювали реалізацію права республік не вихід із
Союзу, здійснення принципу республіканського госпрозрахунку,
перерозподіляли представництво палати Ради національностей на користь
Російської Федерації.

Як і раніше, за союзним керівництвом залишалося право визначати головні

напрями діяльності республіканських і місцевих органів. запроваджувати в
будь-якому регіоні надзвичайний стан і особливі форми правління.

159
Ще раніше IV З'їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився
підтримати рішення республік про державний суверенітет. Звичайно ж, не
була підтримана і Декларація про державний суверенітет України.

В Україні такі дії центру викликали хвилю протестів.

Тим часом, в м. Ново-Огарьові (під Москвою) проходили переговори

керівників дев’яти республік із Президентом СРСР М.Горбачовим про зміст
нового союзного договору. 23 квітня 1991 р. була прийнята спільна Заява, яку
підписали і представники УРСР.

У травні між лідерами «дев'ятки» продовжилися консультації, внаслідок яких

було в основному узгоджено текст союзного договору. Він передбачав
створення Союзу Суверенних Республік.

Однак Верховна Рада України 27 червня 1991 р. відклала розгляд

запропонованого проекту договору на вересень, посилаючись на необхідність
проаналізувати відповідність його положень Декларації про державний
суверенітет республіки.

Україна опинилася перед і вибором: продовжувати шлях до власної

незалежності чи залишатися в складі «оновленої федерації».

На таємній зустрічі в кінці липня 1991 р. М.Горбачов запропонував

президентам Росії та Казахстану розпочати написання союзного договору не
в узгоджені строки, а раніше – 20 серпня 1991 р.

Керівництво України не змінювало своєї позиції а отже, й не мало наміру

брати участь у призначеній церемонії підписання союзного договору.

Політичні процеси, що розвивалися в республіках, на порядок денний

висунули більш важливе питання: «Чи буде й надалі існувати СРСР, чи
відцентрові тенденції приведуть його до розпаду й утворення незалежних
держав?»
Серпневі полії викликали серйозні зміни в державному і політичному житті
країни, надзвичайно посилили відцентрові тенденції в СРСР.

Антиконституційні дії змовників, що входили до керівного ешелону ЦК

КПРС призвели по подальшої дискредитації Комуністичної партії та
прискорили розпад унітарної радянської держави.

Заколот консервативного табору в Москві показав серйозну небезпеку для

України залишатись у складі СРСР. Події в Москві надзвичайно вплинули на
зміну поглядів народних депутатів. Більшість з них стада схилятися до
необхідності підтримати прагнення українського народу до незалежності.
160
Частина партійно-радянської номенклатури, представленої в Верховній Раді,
розгубилася: щоб не втратити владу, вирішила також підтримати вимоги
щодо проголошення самостійності України Політична ситуація зумовила
застосування Україною більш рішучих заходів до захисту свого суверенітету.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт

проголошення незалежності України.

У постанові Верховної Ради зазначалося: «З моменту проголошення

незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони,
постанови уряду та інші акти законодавства республіки». Отже, цей день
відкрив нову еру в історії України. Таке рішення було вистраждане
українським народом у процесі державницьких змагань багатьох поколінь,
стало цілком закономірною подією.

У наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла указ про

тимчасове припинення діяльності Компартії, постанови про «департизацію»
державних органів, установ та організацій, про власність Компартії на
території України.

Прийняті постанови орієнтували службовців державних установ на те, що їх

діяльність має будуватися насамперед і лише на основі законів, а не на
партійних позиціях.

Керуючись положеннями тогочасної Конституції України та приховуючи

висновки Тимчасової комісії, яка за дорученням Верховної Ради перевіряла
на території України діяльність посадових осіб, органів влади, громадських
об'єднань і організацій у зв'язку з спробою державного перевороту; Президія
Верховної Ради зробила висновок, що «керівництво Компартії України
своїми діями підтримало державний переворот і тим самий сприяло його
здійсненню на території України».

30 серпня 1991 р. вона прийняла Указ про заборону діяльності Компартії

України. З припиненням діяльності Компартії було розпушено партапарат,
проте майже вся попередня державна, адміністративна і господарська
номенклатура залишалася при владі.

62. Перший президент України Кравчук. Проблема розбудови державних

інститутів в незалежній Україні.
Народ України відіграв головну і визначальну роль у розв'язанні проблеми
проголошення нової держави.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. він висловив своє

ставлення до майбутньою України.
161
У референдумі віяло участь 31 891 742 опитуваних, або 84,18% від загальної
кількості включених до списків виборців. 28 804 071, або 90,32%
проголосували за затвердження Акта проголошення незалежності України. За
ходом референдуму слідкувала вся світова громадськість. Референдум
переконливо показав, що проголошення незалежності – це свідомий вибір
народу, який прагне стати господарем у власному домі. Волевиявлення
народу України, як засвідчили міжнародні спостерігачі з багатьох країн світу,
відбулося вільно, демократично і без усякого тиску ззовні. Самовизначення
українського народу проводилося на основі Статуту ООН, інших
міжнародно-правових документів, що визначають право народу на утворення
самостійної держави.

Ще з проголошенням Декларації про державний суверенітет перед Україною

постало завдання вибору моделі свого державного устрою.

В обговоренні цього питання активну участь взяли новостворені політичні

партії. Проходила широка і досить активна дискусія. Означилося два
підходи: Україні бути парламентсько-президентською або ж президентською
республікою.

Верховна Рада зупинилась на введенні в Україні інституту президентства і

прийняла 5 липня 1991 р. Закон про заснування поста Президента.

Президентська форма державного правління запроваджувалася в період, коли

правляча Комуністична партія, яка до цього здійснювала владні функції, була
заборонена. Тому обрання Президента – глави держави – мало слугувати
важливим фактором підвищення політичної і державно-правової
відповідальності за стан справ у суспільстві.

Запровадження інституту президентства започаткувало розподіл влади на

самостійні владні гілки, здатні взаємно врівноважуватися: законодавчу,
виконавчу та судову. Президентська республіка не згорнула, а швидше
розширила базу для участі громадян у політиці, в державному житті.
Заснування президентської республіки в Україні, де авторитарний стиль
керівництва й мислення пустив надто глибоке коріння, свідчило про
формування нових політичних традицій.

Вибори Президента України проводились 1 грудня 1991 р. і проходили на

альтернативній основі.

Претендентами були: В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, Л.Табурянський,

В.Чорновіл, І.Юхновський.

Понад 61% виборців висловився за –Л. Кравчука.

162
 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України
(Л.Кравчук) на зустрічі у Біловезькій Пущі визнали, що об'єктивний процес
виходу республік зі складу СРСР став реальністю: утворилися незалежні
держави.

Було прийнято рішення про утворення Співдружності Незалежних Держав

(СНД) – об'єднання, відкритого для всіх колишніх республік. Учасники
зустрічі висловилися за денонсацію союзного договору 1922 р. Верховна
Рада України 12 грудня 1991 р. ратифікувала угоду про СНД зі
застереженнями, що забезпечували незалежність України як суб’єкта
міжнародного права.

20 грудня 1991 р. парламент прийняв спеціальну заяву, в якій заперечував

можливість перетворення Співдружності на державне утворення. В заяві
підкреслювалось, що Україна створюватиме власну відкриту економічну
систему шляхом запровадження своєї митної, банківської служб і власної
грошової одиниці. Парламент наголосив, що Україна ухилятиметься від
створення інститутів, здатних перетворити СНД на наддержавну структуру.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч лідерів 11 незалежних держав

колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Прибалтики). В результаті
було підписано протокол, згідно з яким усі держави на рівноправних засадах
проголосили себе засновниками СНД.

У прийнятій алматинській Декларації заявлялося, що з утворенням

Співдружності Незалежних Держав СРСР припиняє своє існування.

Розпад СРСР був зумовлений об’єктивними причинами.

Це була над централізована, тоталітарна і авторитарна країна, не сумісна з

засадами демократії, вільного і повноцінного розвитку індивідів і націй.
Радянська держава трималася на централізмі, насильстві та жорстокому
диктаті, а цементуючою силою, «хребтом» радянської системи була
Комуністична партія, яка виконувала державні функції.

Ідеологічною основою Союзу були ідеї перемоги соціалізму в усьому світі,

ліквідації всіх форм власності (крім державної), ліквідації соціальних груп
(класів суспільства. Пропагувалася химерна ідея злиття всіх напій в одну і
створення людини нового типу, радянської, беї національної свідомості,
національної мови і культури. Ці ідеї та практика суперечили
загальнолюдським демократичним цінностям.

Український народ, перебуваючи в складі СРСР, зазнав тяжких втрат під час
голодоморів 1921, 1932-1933 та 1946-1947 років, масових репресій, кампаній

163
для боротьби з «буржуазним націоналізмом», знищення експлуататорських
класів і «ворогів народу».

Розпад Союзу був закономірним наслідком неспроможності його

централізованих тоталітарних структур забезпечити елементарні права і
свободи людини, національних меншин і націй, гарантувати нормальний
демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут людей.

Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування

людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є
незалежна національна держава.
63. Проблема становлення державного суверенітету України. Відносини
України з країнами СНД.
З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, в
який потрібно було досягти докорінних перетворень в усіх сферах життя,
нового ступеня суспільного розвитку:

– в політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до

демократії;

– в економічній – від командно-директивної до ринкової економіки;

– в соціальній сфері – від «людини-гвинтика», яка неусипно

контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної
долі;

– у гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей;

– у міжнародній – від політики конфронтації радянських часів до

інтеграції в міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх

сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань
сучасної цивілізації.

А це означало перехід від республіки з вкрай обмеженим суверенітетом до

повної державної незалежності.

Для досягнення незалежності Україна обрала мирний, еволюційний шлях. До

Конституції були внесені зміни: назву «Українська РСР» замінено на
споконвічну назву «Україна». Реформувалися існуючі та створювалися нові
державні органи.

В перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація.

164
Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її
діяльність була заборонена. Нова система державної влади ще не була
створена – у центрі і на місцях утворився вакуум виконавчої влади.

Виникла гостра потреба в посиленні президентської влади. Тогочасну

Конституцію було доповнено положенням про те, що «Президент є главою
держави і главою виконавчої влади».

Як глава держави Президент України став гарантом національної безпеки,

свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та
законів. Він представляв державу у міжнародних зносинах, вживав заходи
щодо забезпечення її обороноздатності та національної безпеки.

Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України – Кабінет

Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як
глава виконавчої влади.

Поряд із Президентом Конституція передбачала і посаду Прем'єр-міністра,

який безпосередньо керував діяльністю уряду.

В Україні реформувалися міністерства, створювалися такі інституції, як

Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні
організації тощо.

Таким чином, тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної

президентської влади, створюючи при цьому передумови для формування
змішаної форми правління – президентсько-парламентської.

Верховна Рада приступила до творення нового законодавства.

В перші роки незалежності було прийнято низку важливих законів і постанов

про права людини, реабілітацію жертв політичних репресій в Україні; про
свободу совісті і діяльність релігійних організацій; про забезпечення прав
національних меншин тощо.

Особливе місце відводилося формуванню власних Збройних Сил.

24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Збройні

Сили формувались на базі військових формувань, що були розміщені на
території України, а це – понад 700 тис. військовослужбовців.

Парламент України від імені народу виявив високу довіру всьому особовому
складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці
добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність Україні.

165
Розбудова Збройних Сил базувалась на демократичних засадах. Воєнна
доктрина держави, схвалена Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р.
визнає, що Україна здійснює воєнно-політичний курс згідно з національними
інтересами своєї держави, відмовляється від застосування власних збройних
сил для вирішення політичних питань на своїй території.

Воєнна доктрина нашої держави мас чітко виражений оборонний характер. У

ній зазначено, що Україна не вбачає в жодній із сусідніх держав свого
противника. Важливе значення для розбудови демократичної держави,
втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової
реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової
влади.

У липні 1992 р. парламент обговорив напрями судово-правової реформи,

визначив компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.

Судова влада виводилася за межі прерогатив Президента. Обрання

Верховного Суду, суддів обласних і Київського міського суду, призначення
арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і міста
Києва здійснювала Верховна Рада України. Парламент України мав намір
побудувати принципово нову систему судової влади.

Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному

обсязі. Впродовж 1992-1996 рр. парламент не прийняв концепцію судово-
правової реформи, не був сформований у ці ж роки і Конституційний Суд,
хоча закон про його доцільність був прийнятий ще в червні 1992 р.

Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України;

Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через
розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні, внаслідок своєї
надмірної політизації виявився неспроможним їх прийняти.

Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення

правоохоронного органу – Служби безпеки України (СБУ).

У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та законом «Про

оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові
України і підконтрольна Верховній Раді. Служба безпеки позапартійна,
дотримується лише вимог законів України.

Верховна Рада затвердила атрибути державності:

15 січня 1992 р. – Державний Гімн «Ще не вмерла Україна» (слова написав

відомий український поет та етнограф П.Чубинський а музику –
М.Вербицький);
166
28 січня 1992 р. – синьо-жовтий прапор як Національний Прапор України;

19 лютого 1992 р. парламент затвердив своєю постановою тризуб, як Малий

Герб України, вважаючи його елементом Великого Державного Герба. В ході
розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації
виконавчих структур влади.

Президент своїм указом 25 лютого 1992 р. скасував інститут державних

міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідував ряд міністерств.
26 міністерств було введено до системи центральних органів державної
влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти
промисловими підприємствами й мали відповідати передусім за проведення
державної політики у відповідних галузях народного господарства.

В грудні 1993 р. було прийнято Закон «Про державну службу в Україні»,

яким регулювалася діяльність державних службовців країни. Державна
служба була визнана надзвичайно важливим інститутом держави. Службовці
державних органів були покликані забезпечувати ефективне функціонування
економіки, закладів народної освіти, охорони здоров'я, науки.

На державну службу покладена велика відповідальність за збереження

стабільності держави, забезпечення прав і свобод громадян. В Україні
організовані підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації
державних службовців.

Перші кроки реформування державної системи, зрозуміло, не внесли

кардинальних змін у життя суспільства.

Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки,

президентського правління та радянської влади. Незважаючи на великий
обсяг повноважень, Президент був позбавлений права самостійно формувати
уряд, оскільки рішення щодо призначення та звільнення Прем'єр-міністра
мали дістати схвалення більшості парламенту. За згодою парламентаріїв
Президент також призначав провідних міністрів.

Особливо слабкою і неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки

влади. Уряд практично втратив контроль за регіонами, В цих умовах
державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася
недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад,
обмеживши їх обов'язками місцевого та регіонального самоврядування.

Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників

Президента – голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі
колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались
167
досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу
владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування
в плані виконання наданих їм державницьких функцій. Запровадження
інституту представників Президента сприяло зміцненню вертикалі
виконавчої влади.

Проте ці реорганізації торкнулися більше форми, залишався незмінним зміст:

зберігалась тенденція, за якої законодавча влада підміняла виконавчу.

До того ж при владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура.

Вихідці із демократичного табору складали незначну частину управлінського
апарату, не мали практичного досвіду, були не в змозі радикально змінити
ситуацію на краще.
64. Зовнішньо політична доктрина України за часів президента
Кравчука та Кучми.
З проголошенням державного суверенітету перед Україною відкрилися
широкі можливості для проведення самостійної зовнішньої політики. Вона
поступово стала прилучатися як рівноправний суб'єкт до світового
співтовариства, міжнародних організацій.

Восени 1990 р. українська делегація на 45 сесії Генеральної Асамблеї ООН

вперше діяла самостійно, не прислухаючись до рекомендацій Москви.
Посланці України налагоджували дипломатичні зв'язки з представниками
багатьох країн світу.

Підвалини зовнішньої політики України були закладені в Декларації про

державний суверенітет її зовнішньополітичний курс визначався як
демократичний і миролюбний.

Проголошені принципи набули більш реального змісту в ході

державотворчих процесів. 2 липня 1993 р. парламент схвалив «Основні
напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні
інтереси держави, обумовив основні напрями реалізації
зовнішньополітичного курсу.

Зовнішня політика України спрямована:

§ на забезпечення стабільного міжнародного становища;

§ на збереження територіальної цілісності та недоторканості її кордонів;

§ на входження українського господарства до світової економічної системи.

168
Як позаблокова держава, Україна дотримується принципу незастосування
сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких спорів мирним
шляхам, виступає в ролі посередника в їх врегулюванні.

Україна взяла зобов'язання захищати права та інтереси своїх громадян за

кордоном, підтримувати контакти з українською діаспорою.

Україна проводить відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з

усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав
чи груп держав.
У числі перших законодавчих актів держави став Закон від 10 грудня 1991 р.
«Про дію міжнародних договорів на території України». В ньому
визнавалося, що з метою забезпечення непорушності прав і свобод людини
«міжнародні договори, укладені і ратифіковані Україною, становлять
невід'ємну частину національного законодавства».

Прийняті парламентом документи про державну незалежність, а також

результати всеукраїнського референдуму були розіслані в Генеральні
консульства, розташовані у Києві, в постійні представництва республіки за
кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН.

Верховна Рада України 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентарів і

народів світу з заявою, в якій зазначалося, що Україна – одна із держав-
засновниць ООН – у повній відповідності зі Статутом ООН спрямовуватиме
свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі з дотриманням
принципів міжнародного права.

Першою, як незалежну і самостійну державу, Україну визнала Польща 2

грудня 1991 р. Того ж дня уряд Канади також заявив про визнання України
незалежною державою. На третій день після всеукраїнського референдуму
було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною.
Впродовж грудня 1991 р. незалежність України визнали 17 країн.

У липні 1992 р. Україна підписала Договір про дружбу та співробітництво з

Францією. Це був перший повномасштабний договір незалежної України з
іноземною державою.

Впродовж 1992 р. українська дипломатія забезпечила укладення 35

міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі.

На початок 1993 р. Україну офіційно визнали 132 держави, із 106 країнами

Україна встановила дипломатичні відносини.

У червні 1999 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини з 154

державами світу.
169
2. Входження України в міжнародні структури. Відносини України із
зарубіжними державами

Україна активізувала свою діяльність у міжнародних організаціях, членом

яких вона була до цього: ЮНЕСКО. МАГАТЕ, Всесвітній організації
здоров'я, Союзі електрозв'язку тощо.

Невдовзі після всеукраїнського референдуму МЗС України звернулося до

Ради Європи з пропозицією провести переговори з метою визначення сфери і
форм співробітництва.

Для республіки, яка за рівнем визнання міжнародних документів з прав

людини займала в середині 80-х років 62 місце у списку країн – членів ООН,
інтеграція в Європу не могла проходити швидко і легко.

26 лютого 1992 р. Президент України Л.Кравчук підписав Заключний акт

Наради з безпеки та співробітництва в Європі, у липні того ж року –
Декларацію «Виклик часові перемін» зустрічі на найвищому рівні країн-
учасниць Гельсінського процесу.

Курс на інтеграцію України в міжнародні структури зумовлюється не лише

міркуваннями національної безпеки, а й економічними інтересами.

Із здобуттям незалежності вагомішою стає роль України в ООН.

З ініціативи України ООН прийняла резолюцію про забезпечення прав

національних меншин. Найважливішим положенням цього акта є визнання
непорушності державних кордонів і гарантування прав людини.

Україна домоглася міжнародної взаємодії у справі подолання наслідків аварії

на Чорнобильській АЕС. Генеральна Асамблея ООН одностайно прийняла
спеціальну резолюцію, у якій поставлено завдання для мобілізації
міжнародної допомоги країнам, які постраждали внаслідок цієї трагедії.
Співавторами цього документа виступили 120 держав – членів ООН.

У червні 1997 р. на Генеральній Асамблеї ООН Президент України Л.Кучма

вніс пропозицію розпочати розробку міжнародно-правового акту,
покликаного гарантувати економічну безпеку народів світу. Такий документ
мав встановити допустимі норми економічної поведінки усіх держав в
інтересах виживання й процвітання народів у XXI столітті.

170
З першого січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала
виконувати функції непостійного члену Ради Безпеки ООН.

Впродовж перших років незалежності українська дипломатія зондувала

ґрунт, робила кроки у напрямі тих чи інших зовнішньополітичних векторів,
випробовуючи різні моделі геополітичної орієнтації.

Складовою зовнішньої політики була концепція неприєднання до будь-яких

військових блоків і політичних союзів, побудова зовнішніх відносин на
основі двосторонніх угод з різними країнами.

З розпадом СРСР Україна стала третьою державою світу за кількістю

розміщених на її території запасів ядерної зброї. Тому проблема ядерного
роззброєння стала для України своєрідним ключем, яким можна було
відкрити двері у західний.

Україна добровільно передала всі 2 600 радянських мобільних ракет Росії

раніше передбаченого терміну. 18 листопада 1993 р. Верховна Рада України
ратифікувала Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь
«Старт-1». Цими діями наша країна зробила вагомий внесок у справу
зміцнення загальної міжнародної безпеки.

Після розпаду СРСР відкрився новий етап у відносинах уже незалежних

держав, що виникли на теренах колишнього Союзу. Розпочався перехід від
стосунків залежності, що базувалися на позиціях «старшого» і «молодшого
брата», до відносин рівноправних партнерів. Такий перехід загострив старі
міжреспубліканські суперечності, а також викликав нові.

Особливо це виявилося у стосунках України з Росією. Фахівці нарахували

близько 10 вузлових проблем у російсько-українських відносинах,
невирішеність яких породжувала конфронтацію у стосунках між двома
країнами.

Основні розходження проявились при визначенні подальшої долі

Чорноморського флоту, з приводу Криму, територія якого 1954 р. офіційно
увійшла до складу України.

Ускладнили відносини між двома державами і такі невирішені проблеми, як

розподіл іноземних боргів, закордонного майна й активів колишнього
Радянського Союзу.

Росія, визнавши себе правонаступницею колишнього СРСР, успадкувала

його активи, а це – мільярди доларів, і пасиви, заявила про своє право на
союзну власність, що знаходилась за кордоном, а також золотий та алмазний
фонди.
171
Спроби закласти нові підвалини в українсько-російських стосунках робилися
ще до проголошення Україною незалежності.

У серпні 1990 р. депутати Верховної Ради України, що входили до складу

Народної Ради, і їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія»
підписали Декларацію принципів міжнародних відносин між УРСР і РРФСР.

Цей документ базувався на визнанні державного суверенітету, республік і

підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного
права. Гарантувалися політичні, економічні, етнічні та культурні права
представникам народів Російської Федерації, які проживають в Україні.

Саме ці принципи згодом були включені в офіційний договір між Росією і

Україною, підписаний Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990
р. Особливий акцент у цьому документі було зроблено на взаємному
визнанні територіальної цілісності обох республік у їх існуючих кордонах у
межах тогочасного СРСР. Парламенти двох країн ратифікували Договір
протягом кількох днів.

Росія 5 грудня 1991 р. визнала незалежність України. Однак тенденційність

підходів до факту багатовікового перебування Росії та України в одній
державі, а також небажання частини впливових російських політиків
примиритися з виникненням суверенної України істотно позначилися на
відносинах уже незалежних держав.

Принципові розходження між Україною та Росією криються і в різних

підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі

своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основну
ставку треба робити на розширення співробітництві між державами на
двосторонній основі, а СНД мас сприяти перш я все вигідним торгово-
економічним відносинам.

У квітні 1994 р. Україна приєдналась на правах асоційованого члена до

економічного союзу в рамках СНД. Це дало можливість Україні
налагоджувати стосунки, в яких вона зацікавлена і які не суперечать її
національним інтересам і чинному законодавству.

З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на

структуру з наднаціональними повноваженнями.

Мають місце різні підходи двох держав до розширення НАТО на схід.

172
Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного
Договору, як і рішення щодо вступу до нього – це внутрішня справа кожної
суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території
країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя.

Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу
знаходились у сфері впливу СРСР.

У вересні 1998 р. Державна дума Росії прийняла низку заяв, серед яких
міститься прямий заклик до російського уряду вжити заходи ультимативного
характеру проти сусідніх держав, включаючи Україну, щоб примусити їх
переглянути своє ставлення до НАТО.

Проте у відносинах між Україною і Росією немає нездоланних труднощів.

Важливе значення в розвитку двосторонніх відносин має досягнення

домовленостей щодо розподілу Чорноморського флоту та підписання
широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство
між Україною і Російською Федерацією.

Його підписали у Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л.Кучма і

Президент Росії Б.Єльцин. Сторони зобов'язалися будувати свої відносини
без застосування сили, без економічних та інших засобів тиску. Україна та
Росія зобов'язалися не укладати з третіми країнами будь-яких угод,
спрямованих проти однієї із них.

Договір підтвердив, що дві держави погодилися цивілізовано співіснувати,

враховуючи власні інтереси й інтереси одна одної. З проголошенням
незалежності розпочалися офіційні міждержавні відносини між Україною ы
такою впливовою країною світу, як США.

Реакція Вашингтона на проголошення Україною своєї незалежності була

позитивною, однак досить настороженою та стриманою. В українському
питанні Президента США стримували непевність щодо настроїв
українського суспільства, слабка обізнаність з українськими проблемами і
наявність на території України ядерної зброї.

25 грудня 1991 р. США визнали Україну незалежною, однак відразу ж

виставили перед нею ультимативну вимогу: позбутися ядерної зброї. Перший
посол США в Україні Р.Попадюк зазначив, що його держава дивиться на
Україну «не через російську призму, а через ядерну зброю».

Півтора року Вашингтон намагався за своїм сценарієм розв’язати українську

ядерну проблему, вдаючись при цьому до різних варіантів тиску, умовлянь,
переконань.
173
І тільки з середини 1993 р. намітився прогрес у порозумінні між США й
Україною. Вашингтон став сприймати Україну не як склад ядерної зброї, а як
державу, що має важливе геополітичне значення в Європі. Помітно
змістилися акценти у бік економічного, військово-політичного і науково-
технічного співробітництва. Відтак США почали оцінювати Україну в
контексті європейської безпеки.

14 січня 1994 р. в Москві було підписано тристоронню угоду між Україною.

США та Росією про вивіз стратегічної ядерної зброї з України. У свою чергу
наша держава домоглася від ядерних держав гарантії своєї безпеки. 11-12
травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б.Клінтона до
Києва. Під час свого виступу перед стінами Київського університету він
проголосив: «Слава Україні!»

19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії із

співробітництва між Україною і США, її очолили Президент України
Л.Кучма і віце-президент США А.Гор. Створення такої комісії сприяє більш
міцній взаємодії між країнами у сфері національної безпеки, зовнішньої
політики, торгівлі та інвестицій.

На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б.Клінтона в

Україну. В ході переговорів Президента США та Президента України
порушувалося широке коло проблем двосторонніх відносин – від
європейської безпеки до охорони довкілля.

Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної

співпраці між обома країнами. Президент США повідомив, що США
нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу.
Досягнуто домовленостей про зняття квот на комерційні дослідження
космосу, що відкриває двері для участі України у спільних проектах запуску
космічних апаратів.

Президент США та Президент України у спільній заяві взяли зобов'язання

підтримувати просування України до вступу до Світової організації торгівлі.

Досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці

та питаннях забезпечення безпеки на атомних станціях.

Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного

коридору Схід–Захід від Каспійського регіону до світових ринків. У ході
переговорів Президент України повідомив, що рішенням українського
керівництва до 15 грудня 2000 р. буде закрито Чорнобильську АЕС.

174
У перші роки своєї незалежності Україні вдалося здобути визнання світового
співтовариства.

Було опрацьовано правову базу та механізм ядерного роззброєння, розпочато

процес інтеграції України в європейські та світові структури. Незважаючи на
численні вузли протиріч у російсько-українських відносинах, вдалося
уникнути серйозної конфронтації з сусідніми державами.

Разом з тим, виявилися необґрунтованими розрахунки керівників України на

широку допомогу Заходу і швидку інтеграцію в економічні та фінансові
структури Європи. Було визнано недоцільним, навіть шкідливим для
національних інтересів України дистанціювання від Росії та СНД у сфері
економіки.

Відбулася певна корекція зовнішньої політики України. Було зроблено

спробу вивести її за рамки політичних декларацій і поставити на колію
політичного практицизму та економічної доцільності. Українське
керівництво почало проводити активну зовнішню політику як у східному, так
і у західному напрямках.

Здійснення такого курсу дозволило керівництву України суттєво послабити

протиріччя, завершити низку важливих міжнародних справ, які були раніше
започатковані.

16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї.

У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи і стала 37 членом

цієї авторитетної міжнародної організації.

Зі вступом України до Ради Європії український народ закономірно

повернувся до європейської сім'ї народів, від якої був штучно відірваний
впродовж тривалого часу. Україна засвідчила, що готова запровадити в країні
спільні для всіх держав – учасниць Ради Європи закони та стандарти
поведінки.

9 липня 1997 р. в Мадриді Україна підписала «Хартію про особливе

партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного
Договору».

За цим документом визначено сфери та механізми консультацій і

співробітництва між Україною і Організацією Північно-Атлантичного
Договору в питаннях безпеки і запобігання конфліктів, політичних і
оборонних аспектів, нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної
зброї, контролю за озброєнням і роззброєнням.
175
Країни, що входять до НАТО, підтримують суверенітет і незалежність
України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, статус
без'ядерної держави.

В Києві відкрито Центр інформації та документації НIАТО, який має сприяти

співробітництву між Україною і цією організацією.

Розширюючи зв'язки і державами світу, Україна виключно цивілізованими,

політичними методами вирішує питання зміцнення своїх кордонів.

З усіма європейськими сусідами Україна уклала договори, які

підтверджували відсутність будь-яких територіальних претензій до нашої
держави.

Україна домовилася про стратегічне партнерство з Польщею.

На міждержавному рівні визначено кордони з Білоруссю.

Після тривалих переговорів здійснено прорий у відносинах з Румунією.

2 червня 1997 р, підписано Договір про добросусідство та співробітництво

України з Молдовою.

Закладено правову базу, яка дає можливість юридично оформити українсько-

російський кордон, що становить понад 2 тис. кілометрів. Процес делімітації
кордону (нанесення його на карти) тривав з квітня 1998 р. Щодо морської
ділянки українсько-російського кордону, то тут не все ще вирішено.
Російська сторона виявилася не готовою до делімітації кордону в районі
Азовського моря і Керченської протоки.

Виважена зовнішня політика України забезпечила передумови для

входження її до міжнародних фінансових організацій, розширення
довгострокового торгового та економічного співробітництва.

Україна налагодила співробітництво з Європейським банком реконструкції

та розвитку. Всесвітнім банком, Міжнародний валютним фондом.

Здійснено справжній прорив в експорті високотехнологічної продукції,

зокрема, авіаційної, суднобудівної, ракетно-космічної галузей.

З 1996 р. Україна забезпечує в зовнішньоторговельному обороті позитивне

сальдо. Значна увага приділяється залученню іноземних інвестицій в
українську економіку: із 484 млн. доларів у 1994 р. до 3 122 млн. доларів у
1999 р. зросли іноземні інвестиції.
176
Разом з тим, ділові кола зарубіжних держав виявляють певну настороженість
і недовіру по відношенню до українських партнерів. Таке ставлення
зумовлене, передусім, повільністю та непослідовністю проведення
економічних реформ, нестабільністю українського законодавства і,
відповідно, нетривкістю правових засад іноземного інвестування, За роки
незалежності в Україні кілька разів змінювалися умови для інвестиційної
діяльності.
65. Військово –політична доктрина України, проголошення безядерного
статусу України.
Аналізуючи питання безядерного статусу України сьогодні, безумовно слід
підкреслити те, що після розпаду Радянського Союзу, наша держава була
третя за ядерним потенціалом, після США та Росії. Постає питання чому
Україна, замість ядерного клубу, вибрала інший шлях без’ядерний.
Дивлячись на міжнародні відносини сьогодні, напевно ми б своїм
потенціалом розпорядилися по іншому, але слід зрозуміти чому сталось так,
що Україна щоб розвивати свій ядерний потенціал і стати поруч з такими
демократичними ядерними країнами як США, Франція Великобританія,
вибрала зовсім інший шлях. Проте, сталося так, що ще у статусі УРСР у
Декларації про Державний Суверенітет, було проголошено без’ядерність. А
далі був розпад Радянського Союзу, після чого на Україну вже безпосередньо
чинили тиск з цього питання. США та Росія скоординовано робили так, щоб
Україна позбулася своїх стратегічних ядерних озброєнь, це насамперед
позначалося загостренням відносин між цими державами, економічні
блокади, проте і для самої України, після розпаду СРСР, з існуючими
економічними проблемами, утримувати такий ядерний потенціал було важко.
Всі події призвели до підписання Україною в 1994 році тристоронньої угоди
Росії України та США, де Україна набуває без’ядерного статусу, передаючи
свій ядерний потенціал Росії, а натомість отримує гарантії національної
безпеки, пізніше це прагнення України підтвердилися Масандрівськими
угодами, та Будапештським протоколом, що гарантували територіальну
цілісність України, невтручання у її внутрішні справи, та відмови від
політичного та економічного тиску, збоку інших держав. Також Росія грала
на тому, що Україна отримає ядерне паливо для забезпечення діяльності
Українських АЕС, цим самим Україна стане енергетично незалежною, та
навіть отримає можливість на експортування електроенергії в інші
країни.Остаточно свого ядерного потенціалу Україна позбулася в 1998 році, і
аналізуючи ті процеси сьогодні слід сказати, що ядерний потенціал України
просто був бездарно загублений, навіть у питанні забезпечення національної
безпеки, збоку держав які задекларували без’ядерний статус і гарантували
безпеку, ми навпаки бачимо агресію від них, навіть взяти до уваги «газові
війни» між Україною та Росією. Проте, становище України тоді визначалося
тим, що ми зазнавали надзвичайного тиску, погрози застосування санкцій,
дивлячись об’єктивно, тодішній владі було досить важко втримати в себе
такий потенціал, та слід зауважити, що Україна сама проголосила про свій
177
без’ядерний статус, після чого тільки виник тиск. Закрадається думка, що
рішення про без ядерність, приймалося не в силу національних інтересів
нашої держави, а в цьому рішенні закладався інтерес іншої держави яка
безпосередньо мала вплив як на Україну, так і на її керівництво, і сьогодні
можна говорити, що якби не той жест, то до України було б інше відношення
щодо ядерної сфери. Втримавши свій потенціал, ми б могли будувати свою
зовнішню політику по іншому, я не беру за приклад Іран, а такі демократичні
ядерні держави як Франція та Великобританія, які попри свій ядерний статус,
активно співпрацюють з усім світом та є яскравими прикладами
цивілізованих держав з розвиненою демократією і питання їх ядерного
потенціалу ніхто і не піднімає. Для України це б зняло багато питань, це
зміцнення власної безпеки та могутній світовий авторитет, все таки, третя
ядерна держава світу. Дивлячись з іншої сторони, шлях ядерності міг
погіршити відношення до України, насамперед Росії, яка була найбільше
зацікавлена у без’ядерному статусі України, а також слід не забувати про
блокади якими погрожувала Україні Європа. Щодо відносин з Росією то все
могло б перерости в стан воєнної конфронтації двох ядерних держав що
стало б загрозою застосування ядерної зброї для всього світу і могло б
перерости в світову війну, а на кордоні відбувалося таке як між Індією і
Пакистаном, коли світ затамувавши подих дивиться як дві ядерні держави
розділяють свої інтереси в районі Кашміру. Проте, дотримуюсь думки, що
втрата ядерного статусу розпочалася після Декларації, де рішенням оперував
не державний інтерес і думка про Батьківщину, а насамперед геополітичний
вплив який і відчувається до сьогодні. Роблячи висновки з помилок, ми
розуміємо що це вже тільки історія, на сьогоднішній день змінити нічого не
можливо. Проте політикам слід наголошувати що у прийнятті
зовнішньополітичних рішень на першому місці має стояти національний
інтерес, і власні помилки потрібно аналізувати, а не далі наступати на ті самі
граблі, згадаймо Харківські угоди і Чорноморський флот, знову ж рішення
приймалися всупереч національним інтересам України, а що далі, Крим…
Питання зовнішньої політики держави, мають розглядатися виключно через
призму її національних інтересів, до прийняття зовнішньополітичних рішень
мають допускатися професіонали які дорожать державним суверенітетом, які
прийшовши до влади не думали як підвищити свій імідж і наповнити кишені,
а дійсно сприяли розвитку нашою держави.

66. Сутність зовнішньої політики багатовекторності України за часів

президентства Кучми Л.Д.
Нині для України особливо великого значення набуває розробка та
формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації
внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової
політичної культури суспільства та нової системи цінностей. Як свідчить
передовий політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна
не тільки забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей
таких реформ, а й сприяти їх широкій міжнародній політичній, економічній
178
та моральній підтримці. Якщо такої зовнішньої політики в держави не буде,
вона серйозно ризикує у важкий для себе час опинитися в міжнародній
ізоляції. Як зазначав у інавгураційній промові 30 листопада 1999 р.
Президент України Л. Д. Кучма, «на даному етапі результативність
зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж
визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні
проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням
національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу. Світу, який,
інтегруючись, продовжує жити за законами конкуренції. Ключовими
орієнтирами в нашій зовнішній політиці є її багатовекторність,
прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу України»
[16].

У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні

опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб
ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки,
активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського
господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні
економічні зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з
усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне
співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист
своїх національних інтересів [17].

Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко

визначеними орієнтирами й конкретним механізмом їх послідовної
реалізації. Такий підхід знайшов відображення в інавгураційній промові
Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій
європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського
Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які
планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що
стосуються якості життя народу» [18].

Водночас політичне керівництво держави не вважає інтеграцію України в

європейські структури альтернативою її діяльності в рамках СНД. Більше
того, Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності намагається бути
якомога ширше репрезентованою і в «західному», і в «східному»
об’єднаннях. Такий підхід є особливо важливим з огляду на реальне
геополітичне становище України. Кількасотрічне перебування України в
складі Російської імперії сприяло формуванню не тільки тісних економічних
зв’язків, а й розвитку спільних рис культури, духовності, традицій, що не в
останню чергу зумовлено історичною близькістю українського, російського
та інших народів колишнього СРСР. Ця обставина підкреслює особливе
значення для України лінії на стратегічне партнерство, рівноправні
добросусідські відносини з Росією [19]. Якщо об’єктивно й неупереджено
проаналізувати джерела постачання енергоносіїв і ринки збуту продукції
179
українських товаровиробників, можна дійти висновку, що альтернативи
традиційним зв’язкам з Росією та колишніми республіками СРСР поки що ми
не маємо. Безумовно, що одномірність наших економічних та торговельних
зв’язків не може бути тривалою, але сьогодні це — об’єктивна реальність, і
не враховувати її у нашій зовнішній політиці означає завести державу в
глухий кут.

Водночас визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією

зовсім не означає їх абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши
розвиток співробітництва із заходом на такому самому рівні, як з Росією, ми
зможемо ствердити позиції української держави у світі. Проте «рух на Захід»
України не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а має
включати і вступ до провідних європейських політичних і економічних
організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та політичній
сферах життя. Це дає змогу висновувати, що найбільш прийнятною для
України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати поступове
входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського
економічного й політичного розвитку.

Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім не

суперечить паралельному існуванню в даний період такого об’єднання, як
Співдружність Незалежних Держав. Ця організація за роки свого існування
зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму ставленні до
СНД Україна виходить насамперед з економічної та політичної доцільності
існування Співдружності, необхідності розвитку тісних і взаємовигідних
торговельно-економічних, культурних, гуманітарних відносин між
державами-учасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна приєдналася
до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши угоду про
асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й багатьох
інших важливих економічних угод у рамках СНД. Водночас Україна
відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному
співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у
наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не
входить до військово-політичних структур СНД.

На превеликий жаль, робота з налагодження практичного економічного

співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так,
зокрема, у процесі розробки договірно-правової бази економічних відносин,
форм і механізмів економічної взаємодії головна увага зосереджувалася не на
впровадженні цивілізованих принципів економічного співробітництва, що
базуються на реальному ґрунті, а лише на кінцевих політичних аспектах
інтеграції. Такий підхід був явно передчасним.

Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє

співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в ньому
180
ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього створено більш ніж
достатню міжнародно-правову базу (за час існування СНД підписано близько
1000 багатосторонніх документів). Це багато в чому пояснюється об’єктивно
існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Щоб досягти
високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в рамках
СНД, необхідна реальна заінтересованість у цьому всіх сторін, а її брак
неможливо замінити простим адмініструванням або створенням
«наддержавних» структур. Дуже показовий у цьому відношенні приклад: тоді
як сотні документів про так звану «інтеграцію», підписаних у рамках СНД на
рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства України,
Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака АН-124. Зараз
успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші країни, у т. ч. й
розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість. Цей приклад є
яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на базі конкретних
економічних інтересів та спільної вигоди всіх заінтересованих сторін.

Необхідно зазначити, що Україна й далі вестиме активну й урівноважену

політику, метою якої буде відновлення взаємовигідних зв’язків з колишніми
республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією. для
дальшого успішного розвитку цих відносин велике значення мало підписання
широкомасштабного політичного договору між Україною і Росією, остаточне
вирішення проблем Чорноморського флоту.

Надзвичайно важливим для підтримки внутрішніх економічних реформ в

Україні є азіатсько-тихоокеанський, латиноамериканський та африканський
напрямки зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Особливо
перспективним щодо цього може бути налагодження взаємовигідних
економічних зв’язків із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, який
усе більше розглядається як регіон ХХІ століття і характеризується сьогодні
найдинамічнішими темпами економічного розвитку у світі. Для України
багато країн цього регіону можуть бути потенційними інвесторами в її
економіку, бо свого часу частка України в загальносоюзному обсязі
економічного співробітництва саме з цими країнами становила за деякими
позиціями понад 50%.

Країни Латинської Америки, Азії та Африки також можуть стати дуже

привабливим ринком для української малоконкурентоспроможної на Заході
продукції. Саме на цьому зовнішньополітичному напрямку можна здійснити
реалізацію багатьох взаємовигідних спільних економічних проектів. У цих
країнах є інтерес, наприклад, до харківських тракторів, кременчуцьких
вантажних автомобілів, київських екскаваторів, запорізьких «Таврій»,
антоновських літаків тощо. Необхідно пам’ятати і про те, що країни цих
регіонів є джерелом важливих сировинних та інших матеріалів для
підприємств нашої держави. Необхідно й надалі зміцнювати наші зв’язки з
країнами Близького й Середнього Сходу. Надзвичайно важливим чинником
181
для здійснення нашої ефективної зовнішньополітичної діяльності є
зосередження в цьому регіоні значних резервів вільних капіталів та наявність
містких ринків збуту для продукції українських підприємств.

Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є

розширення її участі в діяльності міжнародних організацій. Наша держава й
надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була й
залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності та
непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно й надалі здійснювати та
розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.

Водночас необхідно зазначити, що міжнародне становище України є досить

складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних
відносин, функціонування яких відбувається під впливом різних, часто
взаємно протилежних тенденцій. Виявом однієї з цих тенденцій став розпад
таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина,
який спричинився до радикальних змін у геополітичному розвитку не тільки
Європи і Азії, а й усього світу. Цей процес дезінтеграції, як свідчить розвиток
подій, ще далекий від завершення.

Іншою тенденцією всесвітнього розвитку є інтеграція, яка домінує в Західній

Європі, Північній Америці, певною мірою в Азіатсько-Тихоокеанському
регіоні, де складаються потужні «інтеграційні поля» (Європейський Союз,
НАФТА, АСЕАН). Сучасне світове співтовариство сьогодні активно
формується за умов могутнього глобального економічно-інтеграційного
процесу, який охопив майже всі регіони світу.

З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу

названих процесів, різнонапрямлених міжнародних тенденцій. Так,
наприклад, саме виникнення української держави є одним із результатів
дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших геополітичних
зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна держава
вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем свого
розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових
глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися
вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних інтересів.
З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ,
співробітництво з ЄС і НАТО.

Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний,

культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у
розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.
67. Прихід до влади та президентство В.Ющенка.Зміна політичного
курсу України.

182
 Після президентських виборів 2004 року зовнішня політика України
набула принципово нового виміру. Починаючи з 2005 року, для України
відкрилися нові можливості для здійснення активної зовнішньої політики.
Зміна у ставленні до нашої держави, спричинені “помаранчевою
революцією”, відчувалася під час переважної більшості закордонних візитів
В. Ющенка. Проте чим більше минало часу від моменту інавгурації нового
Президента, тим більш ставало зрозуміло, що це лише аванси, для
виправдання яких в самій Україні потрібно провести дуже багато реформ.
В. Ющенко заявив, що зовнішня політика України “буде направлена не
проти когось, а виключно на реалізацію українських інтересів… Ми хочемо
активізувати наші відносини зі стратегічними партнерами і вивести їх на
якісно новий рівень”, – зазначив глава держави”. Пріоритетним напрямком
зовнішньої політики було проголошено курс на євроатлантичну інтеграцію,
стратегічною метою – членство в НАТО та Європейському Союзі.
Президента України було на найвищому рівні прийнято в найбільших
країнах світу. Протягом січня-червня 2005 року В.Ющенко мав удвічі більше
зустрічей рівні, ніж Президент Л.Кучма за означений період 2004 року. Нова
команда почала активно працювати на “відмивання” міжнародного іміджу
України.
За короткий період Україні вдалося зробити більше, ніж за всі попередні
роки. Це – отримання статусу держави з ринковою економікою, початок
переговорів щодо спрощення візового режиму з ЄС, домовленість щодо
започаткування переговорів відносно зони вільної торгівлі, скасування
поправок Джексона-Веніка Сполученими Штатами Америки, просування
розгляду питання щодо вступу в Світову Організацію Торгівлі тощо.
Євроатлантичний напрямок зовнішньої політики України
Переважна більшість експертів з початком зовнішньополітичної
діяльності Президента В.Ющенка відзначала його заслугу у позитивних
зрушеннях. Найбільше зусиль було покладено щодо євроінтеграції.
Президент відразу дав зрозуміти європейським партнерам, що очікує від них

183
чітких сигналів щодо майбутнього інтеграційного статусу нашої держави.
Щоб довести серйозність своїх намірів українська сторона взялася за реальне
виконання вимог щодо вступу. В структурі уряду було навіть створено
посаду віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції, яку очолив О.
Рибачук.
Президент В. Ющенко заявив: “Ціль моєї країни, головна задача нового
Уряду і моя особисто – вступ України в Євросоюз. Ми готові підтвердити
серйозність проголошених намірів щоденною кропіткою роботою”. Більш
того, він підкреслив, що “Україна не зупиниться на шляху євроінтеграції,
навіть якщо не буде відчувати підтримку Європейського Союзу”.
Але позиція європейських політиків була досить стриманою: можливість
для України у майбутньому претендувати на членство в ЄС не відкидалася.
Водночас голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу і комісар у справах
зовнішньої політики ЄС Беніта Ферреро-Вальднер запропонували Україні
спочатку здійснити масштабні перетворення в економіці, завершити процеси
демократизації суспільства, провести необхідні зміни в законодавчій сфері,
вступити до СОТ, а вже після цього розпочати переговори про вступ. Так
намітився новий етап у відносинах з ЄС.
Як свідчать двосторонні домовленості на 2007 рік, питання укладення
нової рамкової угоди з Україною, зокрема вивчення можливостей
запровадження режиму вільної торгівлі, посідає перше місце у планах ЄС
(хоча насправді Європа лідирує у сфері антидемпінгових розслідувань в
Україні). Отож створення зони вільної торгівлі необхідне в першу чергу
українській стороні.
Щодо політики сусідства, то на думку деяких фахівців, у Спільній
стратегії ЄС фактично відбувається дублювання визначених напрямів
співробітництва між Україною і НАТО, (це стосується діалогу в умовах
кризових ситуацій, контролю за нерозповсюдженням зброї масового
знищення та інших пріоритетних формах співпраці з НАТО). Тому, можна
говорити про те, що шлях європейської інтеграції України пролягає через

184
попереднє політичне та військово-політичне інтегрування до євроспільноти.
Отож позиція Президента В.Ющенка щодо необхідності вступу до НАТО
може пояснюватися у тому числі й цим фактором.
Припинення чинності Угоди про партнерство й співробітництво та
Плану дій Україна – ЄС (2008 рік) потребує вироблення якісно нової
концепції взаємовідносин. І для того, щоб на переговорному процесі Київ міг
заявляти про свої інтеграційні амбіції необхідним є вступ нашої країни до
СОТ. В.Ющенко заявляв, що Україна може вступити до торгівельної
організації ще в 2005 році. Проте – це не вдалося. Невиконанні обіцянки
призвели до витка критики в адрес Президента та сповільнення темпів
єроінтеграційних процесів України.
Очевидно, що Україні буде набагато важче інтегруватися, ніж малим
центральноєвропейським країнам. Для цього є об’єктивні причини: Україна,
на відміну від більшості країн Центральної Європи, має досить велику
чисельність населення і не може бути так швидко інтегрована.
Усвідомлюючи це і, беручи до уваги, проблеми всередині самого ЄС,
В.Ющенко заявляє європейським партнерам про готовність до поступової
інтеграції до Союзу. Але, водночас, вимагає від ЄС, щоб європейські
політики дали знати нам чи чекають Україну в об’єднаній Європі, і якими
можуть бути строки можливого вступу до Союзу.
У різних країнах Старого континенту мають свою думку з цього
приводу. Франція ніколи не була відвертим прихильником євроінтеграційних
намірів нашої сторони. До недавнього часу адвокатом України в питаннях
інтеграції можна було вважати ФРН, але враховуючи той факт, що
Німеччина в обличчі А. Меркель зайняла “негативну” позицію щодо вступу
нашої держави до ЄС, особливо сподіватися на допомогу з цієї сторони не
приходиться. Найбільший “євроінтеграційний скептик” ЄС – Великобританія
віднедавна цілком вдовольняється існуючим станом інтеграції,
дипломатично ухиляючись від відповіді на питання щодо перспектив
України на вступ.

185
 Позиції України в євроінтеграційних процесах дещо “впали” після
звільнення уряду Ю.Тимошенко та укладення меморандуму між В.Ющенком
та В.Януковичем. Внутрішньополітичні чвари в Україні не залишилися не
поміченими в ЄС, що змусило наших Західних партнерів жорсткіше
ставитися до інтеграційних амбіцій України. Після парламентських виборів
2006 року аж до створення антикризової коаліції у стосунках України з ЄС
панувала невизначеність. Хоча В.Ющенко запевняв, що при будь-якій
розстановці сил сфера зовнішньої політики України не зазнає змін сталося
інакше: призначення Прем’єр-міністром України В. Януковича, який є
опонентом Президента щодо питань зовнішньої політики знову призвело до
її непередбачуваності. Відповідно – це негативно впливає на інтенсивність
інтеграції України до ЄС.
З 2005 року, після приходу В.Ющенка до влади, спостерігається
активізація процесу співробітництва з НАТО. У квітні цього року
започатковано інтенсифікований діалог між Україною і НАТО з питань
членства та відповідних реформ, для розвитку якого Генеральному
Секретарю НАТО передано Початковий дискусійний документ, де
передбачається активізація консультацій з Альянсом щодо спрямування
діяльності органів державної влади України на підготовку до членства в
НАТО. Важливим є документ “Поглиблення співпраці Україна–НАТО:
пріоритети на найближчий період”, в якому відображені зобов’язання
Альянсу надавати допомогу Україні в таких ключових сферах, як зміцнення
демократичних інституцій, співробітництво у реформуванні системи оборони
і безпеки, розв’язання проблем, пов’язаних із соціально-економічними
наслідками військової реформи.
Питання про членство України в НАТО набуло практичного змісту що в
першу чергу було заслугою Президента. Зазначено, що “подальший прогрес
залежатиме, насамперед, від конкретного прогресу у проведенні ключових
реформ”.

186
 Хоча вказані реформи були проведені або, принаймні, започатковані, але
змінилася політична кон’юнктура, що й призвело до охолодження стосунків
України з Альянсом. Щоб уникнути нападок політичних опонентів
В.Ющенко часто нагадує, що основні напрямки зовнішньої політики були
визначені ще у 2003 році у національній доктрині, яка була прийнята
парламентською та конституційною більшістю за першого урядування
В.Януковича, тому євроатлантична інтеграція – це лише лінія продовження
діяльності попередньої влади.
Не відомо чи ще довго буде викиристовуватися саме така аргументація
“прозахідного курсу”, адже існує можливість ініціювання нового закону про
основні пріоритети зовнішньої політики України.
7 квітня 2006 року Президент України підписав Указ “Про цільовий план
Україна – НАТО на 2006р. у рамках Плану дій Україна – НАТО”, який
визначив стратегічні й середньострокові цілі і пріоритети України на шляху
євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є членство в НАТО.
Підписання цього документу передбачалося ще в 2002 році – отож це багато
в чому спростило завдання Президенту, проте не уберегло його від нападків
політичних опонентів. Україна стала за крок до приєднання до Плану дій
щодо членства. Далі – тільки вступ. Звичайно така ситуація сприяла
розігріванню питання НАТО перед парламентськими виборами 2006 року.
Зі створенням “антикризової коаліції” почалося гальмування інтеграції
України до Альянсу. З одного боку, В.Ющенко говорить, що Україна має
намір рухатися назустріч євроатлантичному співтовариству. Це означає
Євросоюз і НАТО. А з іншого боку, є заяви Прем’єр-міністра, що далеко не
такі однозначні. Візит В.Януковича у вересні минулого року до Брюсселю (де
він заявив про неготовність України приєднатися до Плану дій щодо
членства) яскраво засвідчив, що інтеграції нашої держави до НАТО не
відбудеться за умов відсутності єдності позицій представників різних гілок
влади та політичних сил щодо основних напрямків зовнішньої політики.

187
 Цей візит продемонстрував також, що В.Ющенко тепер невзмозі повною
мірою контролювати зовнішньополітичний курс нашої держави. При цьому
Міністр закордонних справ Б.Тарасюк, а також Секретаріат Президента
неодноразово запевняли, що у В. Ющенка є достатньо повноважень, щоб
основи зовнішньополітичної орієнтації нашої держави залишилися
незмінними.
Але потрібно визнати, що існують серйозні проблеми на шляху
інтеграції до НАТО. Це не лише постійні заяви українського Прем’єр-
Міністра про неготовність нації до вступу, а й байдуже ставлення
українських високопосадовців до важливих зовнішньополітичних питань.
Яскравим прикладом є Ризький Саміт, на якому Україна могла
розпочати процес вступу до НАТО, де від України був присутній лише
радник Президента О. Рибачук. На цьому саміті мала вирішуватися подальша
доля співпраці України з НАТО, натомість він був втраченою можливістю
для приєднання нашої держави до Плану дій щодо членства.
Корінь вищезгаданих проблем лежить у недосконалості нової редакції
Конституції. Вочевидь “політична реформа” була бомбою уповільненої дії.
Тому на сьогоднішній день ми можемо спостерігати наскільки
непередбачуваною стає зовнішня політика України через взаємне
протистояння гілок влади (постійне зазіхання уряду на сферу повноважень
Президента). Наша держава ризикує знову зіпсувати свій і без того хиткий
імідж на міжнародній арені. Це ми могли бачити на прикладі скандалу щодо
так би мовити “неконституційної діяльності Б. Тарасюка” (візит звільненого
Міністра закордонних справ до Чеської Республіки викликав великий
міжнародний резонанс).
Відомо, що, відповідно до статті 106 Конституції України, Президент
України здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави.
Однак та сама Конституція встановлює право Верховної Ради визначати
основи зовнішньої та внутрішньої політики. Окрім того, Прем’єр-міністр

188
очолює виконавчу гілку влади, елементом якої є зовнішньополітична
діяльність, формально керована президентом.
Прийнята нашвидкуруч конституційна реформа від 8 грудня 2004 року
не дає чітких відповідей на питання щодо того, хто і через які процедури
ухвалює принципові рішення у сфері зовнішньої та безпекової політики, що є
обов’язковими для виконання усіма гілками влади. Питання приєднання до
Плану дій з набуття членства в НАТО стало лише першим індикатором
розбалансованості системи – на сьогодні відомі позиції з цього приводу
Президента, Прем’єр-міністра, Міністра закордонних справ, Міністра
оборони, спікера парламенту, але при цьому не відома позиція України як
держави, оскільки будь-яка заява чи рішення може бути в будь-який момент
спростована іншою заявою чи рішенням. Ймовірно, що такою інстанцією,
спроможною ухвалювати рішення, обов’язкові для виконання всіма
інститутами влади, могла би стати РНБО, очолювана Президентом. Проте не
факт, що в теперішніх політичних реаліях це можливо і рішення прийняті
РНБО будуть втілюватися в життя.
В рамках співробітництва з НАТО Президент активно спрямовував свої
зусилля до співпраці з Сполученими Штатами Америки. Після “помаранчевої
революції” було фактично розблоковано взаємини зі США, партнерство між
державами знову визнано стратегічним. Під час першого візиту В. Ющенка
до США американське керівництво пообіцяло нашій державі всебічне
сприяння, в тому числі й на шляху до Альянсу.
Більшість експертів вказують на асиметричний характер взаємин
України з США. Проте необхідно визнати, що після президентських виборів
рівень довіри США до України значно зріс, про що свідчить той факт, що
Сполучені штати скасували торгівельні санкції, накладені на Україну ще за
часів президенства Л. Кучми. На початку грудня 2005 року Україні було
надано статус держави з ринковою економікою (що було зроблено не в
останню чергу за сприяння США). Значним досягненням президентської
команди було ініціювання скасування поправки Джексона-Веніка.

189
 Відносини України з країнами колишнього СРСР
За президентства В. Ющенка Україна намагалася продемонструвати
риси регіонального лідера, в першу чергу інтенсифікувавши та
активізувавши діяльність ГУАМ. Очевидно, що В.Ющенко усвідомлює
важливість субрегіональної інтеграції, оскільки це значною мірою сприятиме
євроатлантичній інтеграції України, а також підвищенню авторитету нашої
держави на міжнародній арені.
За словами В.Ющенка нова регіональна політика України стає одним із
ключових елементів європейської та євроатлантичної інтеграції нашої
держави. Україна своїми діями підтверджує лідерство у ГУАМ, все
активніше використовує можливості співпраці в Чорноморському регіоні,
зокрема в рамках ОЧЕС. Головний акцент робиться і надалі робитиметься на
поглибленні економічної співпраці, поліпшенні міжнародного іміджу
України, максимальному використанні її потенціалу як надійної країни-
транзитера енергоресурсів та партнера у забезпеченні стабільності і безпеки у
цьому регіоні.
Однією із заслуг дворічного перебування В. Ющенка на посаді
Президента є також його діяльність по виведенні ГУАМ на рівень
повноцінної міжнародної організації та обрання центром цієї організації м.
Києва. Значну увагу було приділено країнам, які могли б стати для України
партнерами в поставках енергоносіїв. Зокрема, за підсумками переговорів
Президентів України та Азербайджану, які відбулися 7-8 вересня минулого
року, мала бути створена ініціативна група, яка працюватиме над концепцією
транспортування газу з району Каспію через Кавказ та Україну до Західної
Європи. Проводилися переговори щодо постачання енергоносіїв також з
Казахстаном.
З приходом до влади команди В. Ющенка покращилися відносини між
Україною та Молдовою. Для керівництва країни і Президента, зокрема,
розв’язання придністровської проблеми стало одним із зовнішньополітичних
пріоритетів, що підтримується партнерами з ЄС.

190
 Особливе місце в геополітичній орієнтації української політичної думки
посідали й посідають стосунки з Росією. Відносини між РФ та Україною
завжди залишалися асиметричними. Вже не секрет, що після розпаду
Радянського Союзу Росія зберегла за собою значний вплив на нашу державу і
протягом тривалого часу намагалася формувати “спільні інтереси” у
вигідному їй напрямі. Відносини України з Північним сусідом з 2005 року
визначалися, насамперед, змістом внутрішньополітичних процесів, які
відбуваються у цих країнах. “Не санкціонована Москвою” зміна влади в
Україні та продовження консолідації авторитарного режиму в самій Росії
значно вплинули на зміст їх двосторонніх відносин. Внаслідок зміни влади в
Україні виникли передумови формування зв’язків нового типу – повноцінних
міжнародних відносин двох незалежних держав. “Пріоритет інтересів” – така
теза Президента дістає в більшості випадків широку підтримку населення.
Можливо президентство В.Ющенка викликало загострення стосунків з
країнами СНД і, зокрема, з РФ. Та незважаючи на це, зовнішня політика
України тепер розглядається прагматично. Між Росією та нашою державою
за останні два роки відбулося багато дипломатичних протистоянь, що
вилилося в ряд негативних для України наслідків, зокрема в економіці.
Відповідальність за це відразу покладалася на Президента. Проте напруга у
відносинах поступово зникає (у порівнянні з ситуацією перед
парламентськими виборами 2006 року). Цьому є кілька причин: по-перше це
започаткування конструктивного діалогу між двома державами; по-друге
прихід до влади лояльного Москві В. Януковича і по-третє – створення
“Міждержавної комісії Ющенко – Путін”, де “стиратимуться найгостріші
кути двосторонніх відносин” (але, поки-що, вона так і не змогла
результативно запрацювати).
Росія є країною-гегемоном на пострадянському просторі і політична
еліта України у здійснені зовнішньої політики постійно зважала на реакцію
Москви. З президентством В.Ющенка пов’язане намагання України
підтвердити своє прагнення розвивати партнерські, дружні, добросусідські

191
відносини з Росією на рівних умовах. Водночас Україна на пострадянському
просторі відтепер намагається “стати регіональним центром тяжіння для
інших держав, насамперед пострадянських”, який би міг бути альтернативою
СНД. Насамперед це пов’язано з новим баченням зовнішньополітичних цілей
нашої держави. Але північного сусіда не влаштовує той факт, що Україна
почала вириватися із сфери впливу РФ.
Різноманітні суперечки спровокували кризові явища, найвідчутнішими
елементами яких став газовий скандал. Претензії Росії на територію нашої
держави, конфлікти, пов’язані з об’єктами навігації та гідрографії, “м’ясно-
молочна війна” були спробою Москви “відмовити” Український політикум
від вступу в НАТО. Важливу роль для врегулювання цих конфліктів
покликане було відіграти створення “Міждержавної комісії Ющенко-Путін”.
Міністерству закордонних справ на чолі з Президентом України вдалося
домогтися принципової згоди Росії на початок процесу демаркації
сухопутної ділянки кордону, а також переговорів про реадмісію. Готова до
підписання угода про спрощення режиму перетинання кордону для громадян
обох країн. Також було досягнуто прогресу у питанні спрощеного набуття і
виходу громадянства двох країн та погоджено угоду про спрощений порядок
перетину жителями прикордонних областей України і Росії. Серйозне
досягнення – згода російської сторони відмовитись від суборенди, яку
практикує Чорноморський Флот у місцях своєї дислокації, а також початок
переговорів зі збільшення обсягів фінансової компенсації за експлуатацію
українських радіолокаційних станцій у Мукачеве і Севастополі.
Нещодавно відбувся візит В. Путіна в Україну (перший після обрання В.
Ющенка на пост Президента). Президенти вирішили підвищити рівень
взаємодії і покращити її механізми. Також підписано чотири двосторонні
угоди: про реадмісію, про взаємну охорону прав на результати
інтелектуальної діяльності у військовій сфері, про співпрацю в галузі
культури, а також про внесення доповнень і змін до угоди про пункти
пропуску через кордони між Україною і Росією. Простежується намагання

192
Президента ввести двосторонні відносини з Східним сусідом у чітко
визначене правове русло.
З російською стороною було узгоджено План дій на ближчі роки,
підписано Програму міжрегіонального і прикордонного співробітництва до
2010 року, започаткували роботу з приведення діяльності Чорноморського
флоту РФ на території України у відповідність до укладених угод та
законодавства нашої держави.
Позитивно склалися стосунки між Україною та державами Балто-
Чорноморсько-Каспійського регіону – Спільнотою демократичного вибору
(Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Македонія, Словенія та Грузія).
Варто відзначити, що це заслуга Президента, зважаючи на кількість
здійснених ним візитів у ці країни. В. Ющенко заявив, що форум Спільноти
демократичного вибору покликаний політичному, економічному та
безпековому зближенню між країнами Балтії, Східної Європи, Балкан,
Чорного моря та Кавказу. “Нинішній форум покликаний започаткувати
новий формат співробітництва між країнами Балтії, східної Європи, Балкан,
Чорного моря та Кавказу. Цей формат взаємодії, а радше постійний діалог
базується на спільному прагненні перетворити нашу частину європейського
континенту на простір демократії, стабільності і процвітання”, – зазначив
Президент.
Багато експертів вважають, що це об’єднання дуже схоже на ГУАМ і
спрямоване на підвищення ролі України на пострадянському просторі. На
нашу думку, Президент налагоджує контакти з країнами Центральної і
Східної Європи (ЦСЄ), тому що вони виступають як потенційно так і реально
активними лобістами у питаннях можливого приєднання нашої держави до
ЄС. ЦСЄ, зокрема, передають свій досвід українським колегам. Це безумовно
впливає на політичний курс України. Але з поступовою втратою
Президентом реальних важелів впливу у сфері зовнішньої політики
двосторонні відносини між Україною і ЦСЄ втрачають свою попередню
інтенсивність.

193
 Отже, з приходом до влади В. Ющенка розпочався новий етап у
зовнішньополітичній сфері. По-перше – Президент відзначився значною
зовнішньополітичною активністю; по-друге міжнародна політика України
набрала чітких обрисів: пріоритетним напрямком було визнано курс на
євроатлантичну інтеграцію; і по-третє – було зроблено конкретні кроки в
напрямку до здійснення задекларованого зовнішньополітичного курсу.
Проте на шляху до об’єднаної Європи на нас чекали не тільки райдужні
перспективи. Ще на початку 2005 року європейці прагнули співпрацювати з
Україною, йшли на поступки (у січні Європейський парламент фактично
визнав перспективу членства України в ЄС). А на початку осені вони
заговорили про необхідність поряд з лібералізацією візового режиму укласти
угоду про реадмісію (повернення, прийом і транзит осіб, які незаконно
перебувають на території Європейського Союзу та України). Цей аспект ще
раз доводить те, що ейфорія щодо України в ЄС після Помаранчевої
революції зникла. Крім того, “нам запропонували таку саму угоду зі
спрощення візового режиму, як і Росії. Позиція Брюсселя виявилась навіть
суворішою, ніж за кумівських часів”.
За президентства В.Ющенка Україна у своїх євроїнтеграційних
прагненнях наштовхнулася на такі перешкоди:
1) в Україні не була сформульована цілісна та довготривала стратегія
інтеграції до ЄС, без якої зовнішньополітичні кроки України були не завжди
послідовними та продуманими, а інколи, навіть, суперечили один одному;
2) велику роль відіграли вибори до українського парламенту 2006 року
(період коли внутрішньополітична невизначеність експортувалася на
зовнішньополітичну);
3) повинен пройти деякий час після останнього розширення ЄС, оскільки
поповнення організації 10 новими членами залишило відбиток на бюджеті
Союзу, а приєднання найближчим часом економічно слабкої України
означало б зайві фінансові витрати для країн-членів;

194
 4) немає єдності у поглядах європейської спільноти щодо того, чи
потрібно проводити подальше розширення;
5) досить велику роль відіграє фактор політичної нестабільності, адже
кожного разу зі зміною владних гравців в Україні відбувається й зміна
пріоритетних напрямків зовнішньої політики або відхід від її основ.
За два роки свого перебування при владі В.Ющенко налагодив добрі
стосунки з країнами Прибалтики, Грузією, Польщею, Словаччиною,
Молдовою, Туреччиною, а також Румунією. Для цього було проведено ряд
міжнародних зустрічей на найвищому рівні і визначено подальші напрямки
співпраці. Такі кроки Президента України вітаються закордонними
партнерами з ЄС та США. Безперечно, це сприяє політичній та економічній
стабільності в регіоні. Деякі вчені навіть стверджують, що фундація
Спільноти демократичного вибору, ГУАМу – це спроба створити нові лінії
поділу в Східній Європі.
Проте подальша діяльність нашого політикуму щодо підвищення якості
співпраці України з цими державами могла б дати позитивні результати.
Зокрема, стратегія співпраці в рамках ГУАМ дає можливість Україні
можливість позбутися енергетичної залежності. Усвідомлюючи це
В.Ющенко виступив ініціатором реорганізації ГУАМ в міжнародну
організацію та підвищення ефективності співпраці у її рамках. Про це
свідчать візити до Азербайджану, Грузії та участь у врегулюванні
Придністровської кризи. Також варто відмітити підвищення рівня співпраці з
Індією, Південною Кореєю, Туреччиною, Мексикою та Японією тощо.
68. Євроінтеграційні процеси в сучасній Україні..
69. Відносини України з Російською Федерацією. Сутність газових
конфліктів з Росією.
70. Зовнішньополітичні пріоритети України на сучасному етапі історії.
71. Етнокультурні процеси в сучасній Україні.
72. Діяльність української діаспори на сучасному етапі історії.
73. Розвиток культури України на початку ХХІ століття. Загальні
тенденції.

195