Україна в роки Першої світової війни

Мета. Розкрити сутність українського питання напередодні війни;

геополітичні плани країн Антанти і Центральних держав щодо українських
земель; схарактеризувати позиції українських політичних сил напередодні та
в умовах війни. Познайомити студентів з місцем, перебігом і наслідками
воєнних операцій, що відбувалися на території України в 1914–1917 рр.;
бойовий шлях Легіону Українських січових стрільців. Розкрити причини та
наслідки створення українських добровольчих військових формувань і
сплеску доброчинного руху в Україні. Розвивати вміння використовувати
карту як джерело інформації про події Першої світової війни на українських
землях, складати характеристики історичних діячів. Виховувати інтерес до
історії свого народу.
Обладнання: підручник, мультимедійна презентація, опорні конспекти.
Тип лекції: лекція комплексного характеру.
Література:
1. Бойко О. Д. Історія України. Посібник. [Електронний ресурс]/ Бойко
О.Д.//Київ: Видавничий центр «Академія», 2002. - Режим доступу:
http://ebk.net.ua/Book/history/boyko_iu/zmist.htm
2. Власов В.С. Історія України (рівень стандарту): підручник для 10
класу закладів загальної середньої освіти / В.С.Власов, С.В.Кульчицький. -
Київ: Літера ЛТД, 2018. - 256 с.
3. Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної
української нації XIX-XX ст. [Електронний ресурс]/Грицак Ярослав//Київ:
Генеза, 1998. – 249 с. - Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/
4. Субтельний Орест. Україна: Історія. [Електронний
ресурс]/Субтельний Орест//Київ: Либідь, 1993. - 720 с. - Режим доступу:
http://fmm51.org.ua/html_books/subtelniy_opest-ukrajina_storija.htm

План лекції
1. Україна в геополітичних планах країн Антанти і Центральних
держав.
2. Війна та українські політичні сили. Головна українська рада. Союз
Визволення України. Загальна українська рада.
3. Воєнні дії на території України в 1914–1917 рр.
4. Українці в арміях воюючих держав. Українські січові стрільці.
5. Політика Російської імперії та Австро-Угорщини на українських
землях у 1914–1917 рр.
6. Повсякденне життя на фронті й у тилу.
Хід заняття
І. Організація початку заняття.
 Вступне слово викладача.
ІІ. Опорне повторення.
Метод асоціацій.
Назвіть асоціації зі словом війна.
На слайді розгляньте полум'я. Яку назву, на вашу думку має це полум'я?
(Перша світова війна)
Фронтальне опитування.
1. Коли розпочалась Перша світова війна?
2. Які військові блоки брали участь у Першій світовій війні?
3. Які країни входили до цих блоків?
4. У складі якого військового блоку опинились українські землі?
5. Покажіть на карті українські землі у складі Російської та Австро-
Угорської імперій.
ІІІ. Повідомлення теми та мотивація навчальної діяльності.
Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних суперечностей дійшло
до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ця війна
була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Троїстого (Четверного)
союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти
(Англія, Франція, Росія). Але поступово в її орбіту було втягнуто 38 з 59
держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед
собою фактично однакові цілі: ствердження власного домінування у світі,
загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та
джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та
національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил.
IV. Лекція.
1. Україна в геополітичних планах країн Антанти і Центральних держав.
Перша світова війна мала загарбницький характер з боку обох
ворогуючих блоків. Українські землі також стали об’єктом їх експансії. На
них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.
Плани країн-учасниць війни щодо українських земель
Країна Території, на які претендувала
Росія Західноукраїнські землі (Закарпаття, Східна Галичина,
Буковина).

Німеччина Придніпров’я, Донбас, Крим (згодом Україна загалом).

Австро-Угорщина Волинь, Поділля.

Румунія Північна Буковина, Бессарабія.

 Геополітика - політологічна концепція, за якою зовнішня політика
держав визначається географічними факторами (місцеположенням країни,
природними ресурсами, кліматом тощо). Термін "геополітика"
використовується для характеристики певного впливу географічних чинників
на зовнішню політику.
Отже, для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний
народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні
інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн
українців у російській армії та 250-300 тис в австрійському війську боролися
і вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й
того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один
одного.

2. Війна та українські політичні сили. Головна українська рада. Союз

Визволення України. Загальна українська рада.
У перші дні після проголошення війни політичні партії та громадські
організації розгорнули по всій Росії пропагандистську кампанію на
підтримку воєнних дій уряду. Навколо гасла «За віру, царя і батьківщину!»
згуртувалися всі верстви суспільства. Повсюдно звучали заклики захистити
«братів-слов’ян» від «прусських варварів». Війну з Центральними державами
називали «Великою війною», «Вітчизняною війною». Столиця імперії Санкт-
Петербург була перейменована на Петроград.
Власність німецьких і австрійських підданих націоналізували.
Націоналізація (від лат. natio - народ) - перехід приватної власності у
власність держави шляхом викупу або конфіскації. Об’єктами можуть бути
земля, промислові підприємства, банки, транспорт, зв’язок тощо.
Багатомільйонне німецьке населення, декілька поколінь якого
проживало в імперії (зокрема в українських губерніях) на правах російських
підданих, зазнало переслідувань і дискримінації. Найвпливовіші політичні
партії, що були представлені у Державній думі, відкинули опозиційність і
підтримали уряд. Лідер кадетів (конституційних демократів) П. Мілюков
заявив із думської трибуни: «У цій боротьбі ми всі одностайні. Ми не
висуваємо умов і вимог, а просто кладемо на терези боротьби нашу тверду
волю здолати зухвальця».
Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у
двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської
та Австро-Угорської імперій. Суспільство розділилося на прибічників та
противників переможної війни.
 Діячі українського національного руху Наддніпрянщини на початку
війни демонстрували лояльність до Росії й закликали підтримати воєнні
зусилля царського уряду. Газета «Рада» Товариства українських поступовців
(ТУП) агітувала українців стати на захист російської держави. Лідери ТУП -
ліберали Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський - увійшли до Союзу земств
і міст Південно-Західного фронту; відкрили й утримували своїм коштом
приватні лазарети для поранених вояків і в Україні, і в Росії. Не лише ТУП, а
й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях підтримки Росії. Лідер УСДРП С.
Петлюра в часописі «Украинская жизнь» 30 липня 1914 р. опублікував
статтю «Війна і українці», у якій закликав українців виконати «свій обов’язок
громадян Росії». Водночас частина соціал-демократів, очолювана В.
Винниченком, обстоювала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну!»,
«Хай живе автономія України!». Трохи згодом рада ТУП прийняла ухвалу, у
якій закликала українців дотримуватися позиції нейтралітету.
Головна українська рада.
1 серпня 1914 р. у Львові зустрілися керівники найвпливовіших
українських партій Галичини націонал-демократ Кость Левицький, радикал
Михайло Павлик і соціал-демократ Микола Ганкевич.
Очільники трьох партій перебороли свої розбіжності й утворили
координаційний центр - Головну українську раду (ГУР). Головою Ради став
Кость Левицький, його заступниками - М. Ганкевич і М. Павлик. Рада мала
обстоювати інтереси українців у Австро-Угорщині.
Українські партії Східної Галичини заявили про безумовну та повну
підтримку Центральних держав у їхньому збройному конфлікті з Росією та
її союзниками.
3 серпня ГУР опублікувала маніфест. Було зрозуміло, що війна
відкриває якісь перспективи для набуття державності.
Загальна українська рада.
Загальна Українська Рада (ЗУР) — загальноукраїнська політична
організація, що постала 5 травня 1915р. у Відні як розширення галицької
Головної Української Ради на всі українські землі. Загальна Українська Рада
мала бути репрезентацією всього українського народу під час війни, а тим
самим також найвищим і єдиним українським представництвом у межах
Австро-Угорщини.
Головою, як і попередньої організації - ГУР, став К. Левицький. Своїм
завданням ЗУР проголосила боротьбу за побудову самостійної української
держави на українських землях, що входили до Російської імперії, та
запровадження територіально-національної автономії - коронного краю на
українських землях Галичини та Буковини у складі Австро-Угорщини. До
ЗУР входили 34 делегати від різних партій Галичини й Буковини, а також
представники Союзу визволення України.
Союз Визволення України.
У перші дні війни емігранти з Наддніпрянської України у Львові
створили позапартійну політичну організацію. Це були Андрій Жук,
Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Микола Залізняк, Мар’ян
Меленевський і Олександр Скоропис-Йолтуховський. Назвали її Союзом
визволення України (СВУ). Члени СВУ прагнули використати війну австро-
німецького блоку проти Росії для завоювання самостійності України.
СВУ розгорнув активну роботу серед сотень тисяч
військовополонених у таборах Австро-Угорщини й Німеччини. Він
домігся створення для українців окремих таборів, посилав туди вчителів та
інструкторів, створював бібліотеки, аматорські гуртки, освітні курси. У
багатьох таборах був налагоджений випуск газет і журналів. У державах
Четверного союзу й у нейтральних країнах члени СВУ поширювали
літературу про Україну, пропагували ідею створення незалежної української
держави.
Переважна більшість українських політиків і партій у Росії поставилися
до СВУ негативно або з ворожістю. Зокрема, М. Грушевський не визнавав за
діячами СВУ права виступати від імені українського населення Росії. С.
Петлюра назвав членів СВУ «безвідповідальними запроданцями».
Завдяки ініціативі СВУ з українців-військовополонених у 1918 р. було
організовано дві дивізії синьожупанників у німецьких таборах, а в Австрії -
дивізію сірожупанників, які пізніше брали участь у подіях Української
революції.
Ставлення до війни основних представників українського
національно-визвольного руху
Представники Програмний Ставлення до війни
документ
Головна Українська Маніфест Підтримка Центральних держав,
Рада (ГУР) бажали перемоги Австро-Угорщини
і поразки Росії
Союз Визволення Декларація "Наша Сподівалися на здобуття
України (СВУ) платформа" незалежності України через поразку
Росії
Товариство Декларація "Наша Еволюція поглядів: від підтримки
Українських позиція" Росії до нейтралітету
Поступовців (ТУП)
Українська соціал- Засуджували війну, підтримували
демократична більшовицьку позицію:
робітнича партії «Перетворення імперіалістичної
(УСДРП), війни на громадянську, поневолених
В. Винниченко мас проти поневолювачів»
С.Петлюра Стаття "Війна і Стверджував, що «українці
українці" виконають свій обов’язок перед
Російською державою у війні».
Тобто він закликав підтримати
воєнні зусилля Росії у війні

3. Воєнні дії на території України в 1914–1917 рр.

За місяць, що минув після сараєвського вбивства, обидві протиборчі
сторони провели загальну мобілізацію. До початку перших боїв в арміях
Антанти налічувалося 6,2 млн, а в арміях Центральних держав - 3,6 млн
військовослужбовців. Німеччина спрямувала основний удар на Францію,
унаслідок чого змушена була обмежитися на Східному фронті оборонними
діями. Росія почала наступ великими силами майже одночасно на обох
фронтах: Північно-Західному (проти Німеччини) і Південно-Західному
(проти Австро-Угорщини).
На Південно-Західному фронті 18 серпня перейшла в наступ 8-ма армія
генерала О. Брусилова. 23 серпня 1914 року почалася грандіозна Галицька
битва: по обидва боки воювали вісім армій, понад сто дивізій, більш як 1,5
млн солдатів і офіцерів.
Галицька битва - одна з наймасштабніших у Першій світовій війні.
Вона тривала понад місяць і завершилася розгромом австро-угорських
військ. 3 вересня майже без бою «впав» Львів, через день був захоплений
Галич. Російські війська блокували фортецю Перемишль (нині м.
Пшемисль, Польща) і вийшли до річки Вислока, за 80 км від Кракова. Було
окуповано всю Східну Галичину й частину Західної, майже всю Буковину.
Австро-угорські війська втратили 400 тис. солдатів, зокрема 100 тис. -
полоненими. Втрати росіян становили приблизно 230 тис. осіб.
Російські війська пішли на Карпати, але зимовий німецько-
австрійський наступ змусив їх повернутися в Галичину. Єдиним вагомим для
Петрограда результатом багатомісячних боїв було взяття Перемишля в
березні 1915 р. Після капітуляції фортеці росіянам дісталися неабиякі
військові трофеї; багатотисячний гарнізон - 120 тис. солдатів і офіцерів
австро-угорської армії - здався у полон.
 Навесні 1915 р. німецько-австрійське командування розпочало
Горлицьку контрнаступальну операцію (2 травня (19 квітня) - 23 (10)
червня 1915 р.), у результаті якої німецько-австрійські війська повернули
Галичину й відкинули супротивника майже до австро-російського кордону.
На кінець 1915 р. фронт стабілізувався вздовж лінії Кам’янець-Подільськ -
Тернопіль - Кременець - Дубно.
Наступною великою воєнною операцією на українських землях став
Брусиловський прорив (4 червня (22 травня) - 20 (7) вересня 1916 р.).
Російські війська прорвали німецько-австрійську оборону і 7 червня (25
травня) взяли Луцьк. Згодом повернули частину Волині, знову захопили
Південно-Східну Галичину, Буковину й підійшли до карпатських перевалів.
Незабаром Південно-Західний фронт розтягся вздовж лінії Золочів - Галич -
Станіславів (Івано-Франківськ) - Ворохта. На захоплених теренах було
відновлено дві губернії - Чернівецьку й Тернопільську.
Падіння самодержавства на певний час призупинило воєнні дії. Наступ
російської армії у червні 1917 р. на львівському напрямку завершився
провалом і витісненням російських військ з Галичини і Буковини. Відступ
російської армії відбувався некеровано, хаотично й супроводжувався
грабунками місцевого населення і насильством.

4. Українці в арміях воюючих держав. Українські січові стрільці.

6 серпня 1914 року ГУР закликала тих, хто не підлягав мобілізації,
добровільно вступати до лав легіону Українських січових стрільців (УСС).
Рада об’єднала управління всіма стрілецькими й січовими організаціями в
єдину Українську бойову управу, яка мала опікуватися створенням
національних бойових підрозділів. Ішлося не про національні підрозділи
імператорської армії, а про українське формування, що політично мало
підкорятися Головній українській раді. Командиром (командантом) легіону
УСС за згодою ГУР призначили Михайла Галущинського.
Українська бойова управа - комітет для організації та поповнення
легіону УСС. Заснована у Львові 3 серпня 1914 р. з делегатів Головної
української ради, Українського січового союзу й товариства «Сокіл». Голова
- Кирило Трильовський.
Михайло Галущинський (1878-1931) - перший командант легіону
Українських січових стрільців, згодом - військовий секретар УСС. 1909-1914
рр. - директор Рогатинської приватної гімназії, один з організаторів
гімназійного руху в Галичині. У 1923—1931 рр. - очільник товариства
«Просвіта».
 Сучасник М. Галущинського Степан Шах писав: «Визначався він
кремезною будовою тіла, високою особистою культурою, був скромний,
ввічливий, ціле життя залишався справжнім безсребреником, непохитним
ідеалістом, постійним оптимістом, полум’яним бесідником; ми, в “Просвіті",
називали його українським Демостеном».

Після складення присяги у Стрию на початку вересня 1914 р. легіон

новобранців-добровольців УСС відбув у закарпатські села неподалік
Мукачева. Тут стрілецькі сотні й курені реорганізували: легіон поділили на
10 сотень, які увійшли до складу двох з половиною куренів. До кінця вересня
останні підрозділи УСС відправилися на фронт. Австрійське командування
планувало використати УСС для оборони карпатських перевалів, тож
наприкінці вересня на Ужоцькому перевалі та біля села Верецькі Вижні
відбувся перший бій УСС.
Від грудня 1914 р. УСС виконували розвідницьку службу в Карпатських
Бескидах.
У січні наступного року австрійські війська розпочали наступ у
Карпатах. На початку березня 1915 року УСС зайняли позиції на схилах гори
Маківка. Бої за неї точилися упродовж двох місяців. На початку травня
підрозділи УСС відвели з бойової лінії. На Маківці загинули 42 січовики, 76
було поранено, 35 потрапило до полону.
Наприкінці серпня 1915 р. курені УСС вступили в бій у подільських
степах між Серетом і Стрипою. У листопаді реорганізований полк УСС на
чолі з Григорієм Коссаком спинив наступ росіян на Бережани. Всю зиму 1915
р. до травня 1916 р. полк УСС, перебуваючи у тилу, проводив не тільки
військовий вишкіл, а й культурно-освітню роботу.
Під час Брусиловського прориву влітку 1916 р. цісарське командування
саме завдяки бойовим діям кількох стрілецьких куренів змогло утримувати
найважливіший відтинок фронту - шлях із Підгайців на Бережани, що на
Тернопільщині. Найбільшою бойовою операцією в історії стрілецтва стала
битва на горі Лисоні: лише 150 стрільців і 16 старшин вирвалися з оточення.
На фронт під Бережани полк повернувся в лютому 1917 р.
Григорій Коссак (1882-1939) - у роки Першої світової війни - командир
куреня легіону Українських січових стрільців, командир 1-го полку легіону У
СС. Відзначився у ході боїв на горі Маківка.

5. Політика Російської імперії та Австро-Угорщини на українських

землях у 1914–1917 рр.
 Перша світова війна стала важким випробуванням для жителів
українських земель. Військові дії періодично охоплювали Галичину,
Буковину, Волинь та Поділля, щоразу залишаючи після себе могили, руїни і
страждання. Території, що одна держава силоміць відібрала в іншої без
визнання за першою суверенних прав на них, опинилися під режимом
окупації.
Окупація (від лат. occupatio - загарбую, оволодіваю) - тимчасове
захоплення збройними силами однієї держави частини або всієї території
іншої держави, здебільшого внаслідок наступальних воєнних дій.
Російська й Австро-Угорська імперії утверджували свою присутність на
захоплених землях зазвичай репресивними методами. Російський уряд
утворив на окупованих у 1914 р. територіях військове Галицько-
Буковинське генерал-губернаторство, тобто таке, управління яким керували
військові з метою ефективного використання його ресурсів в умовах
перебування у прифронтовій зоні. Очолив генерал-губернаторство
російський генерал-лейтенант, знаний українофоб граф Георгій
Бобринський. До цього об’єднання належали Львівська, Перемишльська,
Тернопільська та Чернівецька губернії. Зважаючи на стан війни, Г.
Бобринський насаджував у Галичині й Буковині військову адміністрацію. На
початку квітня 1915 р. імператор Микола II, демонструючи серйозність
російських намірів, прибув до Львова і Перемишля на оглядини
новоприєднаних територій.
Основною метою російської адміністрації на західноукраїнських землях
було знищення основного центру зосередженого тут українського
національного руху, створення передумов для органічного включення цих
земель до складу Російської імперії.
Із Маніфесту головнокомандувача російської армії великого князя
Миколи Миколайовича від 18 серпня 1914 р.
«…Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так нет силы,
которая бы остановила русский народ в его порыве к объединению. Да не
будет больше подъярмленной Руси! Достояние Владимира Святого, земля
Ярослава Осмомысла и князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит
стяг единой, неразделимой и великой России! Да свершится Промысел
Божий, благословивший дело великих собирателей земли Русской. Да
поможет Господь царственному своєму помазаннику, императору Николаю
Александровичу всея России, завершить дела великого князя Ивана Калиты.
А ты, многострадальная братская Русь, встань на сретение русской рати.
Освобождаемые русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери
России. Не обижая мирных людей, какой бы они ни были народности, не
полагая своего счастья на притеснении иноземцев, как это делают швабы,
обратите меч свой на врага, а сердца своё к Богу, с молитвой за Россию и
русского царя».
Царський уряд уже в перші дні війни став здійснювати
широкомасштабну антиукраїнську акцію, маючи на меті повністю
ліквідувати український рух, вважаючи його «сепаратизмом» і
«мазепинством». «Кінець українству!» — таке було гасло царської
адміністрації.
Про це відверто заявив О. Бобринський: «Східна Галичина і Лемківщина
— споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне
населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути
заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську
мову, закон і устрій». Вся політика російської адміністрації якомога швидше
прагнула винищити всі місцеві особливості українського населення, витруїти
національну свідомість і перетворити галицьких українців у «настоящих
русских». Ця політика, зрозуміло, цілком схвалювалася царем Миколою II,
який особисто відвідав Східну Галичину.

Політика російської адміністрації на західноукраїнських землях

• Поділ Галицько-Волинського генерал-губернаторства на губернії
Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку.
• Призначення на посади в адміністрації російських урядовців, серед яких
чимало було хабарників, злодюг, п’яниць.
• Припинено видання всіх українських газет і журналів, закрито
українські товариства й школи, заборонено продавати або брати з бібліотек
будь-які українські книги.
• Насильницька русифікація. Відкриття замість українських шкіл
російських, повсюдне запровадження російської мови.
• Репресії проти місцевої інтелігенції, масові депортації населення.
Переслідування і примусове вивезення до Сибіру українських діячів

Депортація (від лат. deportatio - вигнання) - примусове виселення з

місць постійного проживання окремих осіб чи цілих народів за наказом
органів державної влади.
Проти українського населення царська адміністрація застосовувала
масштабні репресії. Як писав у своєму офіційному звіті жандармський
полковник Мєзенцев, лише за кілька місяців ним було проведено тисячу
двісті арештів і тисячу обшуків. Тільки через київські тюрми дорогою на
Схід було вивезено понад 12 тис. чол. Жорстоких переслідувань зазнала
греко-католицька церква. Її глава митрополит Андрей Шептицький був
заарештований, вивезений через Київ на Схід і перебував у тюрмі
Суздальського монастиря аж до лютого 1917 р. Разом були ув’язнені й
депортовані на Схід чимало інших діячів греко-католицької церкви. Синод
московської церкви надіслав до Галичини фанатиків православ’я
архієпископа Євлогія з Холму і владику Антонія з Харкова, які щосили
прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути
населення на православ’я. Майже до двохсот парафій було призначено
священиків із Росії.
Населення західноукраїнських земель залишалося переважно лояльним
до Австро-Угорщини і не підтримувало масово російську армію. Попри це,
під час відступу з етнічних українських земель австро-угорська влада і
командування армії вдалися до масштабних репресій проти мирних жителів.
Провал військової кампанії 1914 р. вони пояснювали «зрадою українців», які
начебто таємно симпатизували і допомагали росіянам. Як наслідок, русофілів
і почасти всіх підряд українців почали заарештовувати і судити за зраду.
Нерідкісними стали смертні вироки. Тисячі мешканців відправляли до
австрійських таборів, зокрема сумнозвісного Телергофа у Штирії, де в
жахливих умовах утримували понад 30 тис. українців. Репресії проти
українського населення посилились із поверненням у 1915 р. австро-
угорських військ.

6. Повсякденне життя на фронті й у тилу.

Мобілізовані на фронт солдати зазнавали поневірянь у небаченій раніше
окопній війні, гинули у боях і від ран. Кваліфіковані робітники, що
одержували відстрочку від мобілізації (в Україні таких налічувалося до кінця
1916 р. майже 130 тис.), були позбавлені всіх прав. Вони не могли
переходити з одного підприємства на інше, відмовлятися від понаднормових
робіт, висувати щонайменші вимоги адміністрації. Будь-яка непокора тягла
за собою негайне відправлення на фронт. Власники підприємств домоглися
від уряду скасування обмежень на використання жіночої та дитячої праці. У
складі промислових робітників України чисельність жінок і підлітків зросла з
61 тис. у 1914 р. до 218 тис. у 1917 р., тобто більш ніж утричі. Робочий день у
воєнні роки тривав, особливо на малих підприємствах, до 15-16 годин на
добу. Заводські адміністрації не бажали витрачатися на заходи з охорони
праці й техніки безпеки. Найнебезпечнішою для робітників була
кам’яновугільна промисловість. Різко зріс травматизм.
Власники підприємств отримували величезні прибутки з воєнних
замовлень, тож за роки війни істотно посилилася соціальна поляризація
суспільства: буржуазні й військово-бюрократичні кола збагачувалися,
народні маси біднішали.
У воєнний час селянство стало не менш активним супротивником
панівних кіл, ніж робітники. Незадоволені селяни в солдатських шинелях і зі
зброєю в руках становили незрівнянно більшу загрозу для самодержавства.
Економіка Росії опинилася на межі катастрофи. Зокрема, в Україні до
січня 1917 р. загасло 36 доменних печей; нестача металу й вугілля призвела
до припинення роботи фабрик і заводів. Залізниці не справлялися з
перевезеннями. У містах бракувало продуктів, почався товарний голод,
інфляція, різко зросли ціни, на підприємствах упала продуктивність праці,
адже кваліфікованих робітників замінили жінки, підлітки, військовополонені.
На селі не вистачало робочої сили, коней, реманенту, скорочувалися посівні
площі, обсяги врожаю зернових, занепало тваринництво. Від продовольчої
кризи особливо потерпало населення великих міст і армія. У містах біля
хлібних магазинів нагромаджувалися тисячні черги. Солдати у тилових
гарнізонах часто одержували лише половину призначеного пайка.
Евакуація (від лат. evacuatio - спорожняти) - організоване вивезення
людей, підприємств, установ та матеріальних цінностей з небезпечної
місцевості під час війни, стихійного лиха.
Великим лихом для населення України стало біженство, що охопило
українські землі по обидва боки кордону. До евакуаційних заходів вдавалися
як австрійська влада на Галичині й Буковині, так і російський імперський
уряд у Волинській та Подільській губерніях.
Серед народних мас зростало невдоволення війною, господарським
занепадом у країні й узагалі політикою самодержавства. В усіх промислових
центрах відбувалися страйки та заворушення з головним політичним гаслом
«Геть війну!». Якщо в 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків, у яких брали
участь 48 тис. робітників, то 1916 р. їх кількість зросла до 218, а учасників -
до 193 тис. На селі знову запалали поміщицькі садиби та економії.
Антивоєнні настрої охопили й солдатські маси, внаслідок чого цілі полки
відмовлялися йти в бій. Країна стояла перед новим революційним
потрясінням.
VІ. Підсумок заняття.
VІІ. Домашнє завдання.
⮚ Опрацювати §1-2.

⮚ Скласти за схемою характеристики історичних діячів (одного за

вибором): Михайла Галущинського, Вільгельма Франца фон
 Габсбурга-Лотрінгена (Василя Вишиваного), Андрія Жука,
Григорія Коссака, Костя Левицького.

Алгоритм складання характеристики історичного (політичного)

діяча

1. Вкажіть біографічні дані: роки життя, походження, освіта.

2. Визначте історичні умови і суспільне середовище, в яких формувалися
погляди, життєва мета людини, як на неї впливали ці умови.
3. Розкрийте риси характеру людини, їх залежність від виховання,
суспільного середовища, його ідеалів і мети. Визначте, які риси
особистості видатної людини допомагали або в досягненні мети, у
вирішенні історичних завдань.
4. Визначте інтереси якої держави, верстви населення (класу, етносу
тощо) відображав (захищав) діяч.
5. З’ясуйте мету діяльності, чи досягнута вона; засоби, які
використовував мети діяч. Оцініть їх. Визначте результати діяльності.
6. Оцініть діяльність особи, виразіть до неї своє особисте ставлення.
7. Визначте, за що людство пам’ятає цю людину.