Тема: Відновлення ідеологічного контролю в СРСР.

Мета: з’ясувати причини виникнення «Ждановщини» та її прояви в Україні; ознайомити студентів з

«Лисенківщиною»; охарактеризувати боротьбу з «безрідним космополітизмом»; розвивати уміння
аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки; здійснювати порівняння історичних
явищ та подій; удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну
характеристику політичним діячам; сприяти патріотичному вихованню студентів.

Вид заняття: Лекція.

Матеріально – технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН :

Навчальні посібники.

Література: (основна та додаткова)

1. Сорочинська Н. М., Мартинюк О. О. Всесвітня історія. Історія України [інтегрований курс] :

підручник для 6 кл. закладів загальн. серед. освіти / Н. М. Сорочинська, О. О. Мартинюк. —
Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2019. — 224 с.
2. Мудрий М. М. Історія : Україна і світ : (інтегр. курс, рівень стандарту) : підруч. для 11-го кл.
закл. заг. серед. освіти / Мар’ян Мудрий, Олена Аркуша. – Київ : Генеза, 2019. – 304 с. : іл.,
карти.
План заняття.
1. Перемога у війні: ідеологічні інтерпретації.
2. «Ждановщина» та її прояви в Україні.
3. «Лисенківщина».
4. Боротьба з «безрідним космополітизмом».
5. Російсько-українські відносини в радянській історичній уяві.

Хід заняття
I. Організаційна частина.
1. Перевірка присутності студентів.
ІІ. Актуалізація опорних знань.
III. Виклад лекційного матеріалу.
IV. Підведення підсумків заняття.
V. Повідомлення домашнього завдання.

1. Перемога у війні: ідеологічні інтерпретації

Боротьба за історичний образ Другої світової війни почалася задовго до її завершення.

Конфлікт виник навіть навколо дати закінчення бойових дій у Європі. 8 травня 1945 р., коли в
Західній Європі святкували перемогу, у радянських інформаційних зведеннях із фронту ще йшлося
про день війни, хоча поза окремими вуличними перестрілками боїв уже не було. Напередодні у
французькому місті Реймс начальник оперативного управління Верховного головнокомандування
армійських сил Німеччини генерал Альфред Йодль підписав акт капітуляції. Однак за
наполяганням СРСР антигітлерівська коаліція офіційно прийняла капітуляцію пізно ввечері 8
травня (у Карлсгорсті, передмісті Берліна), коли за московським часом було вже 9 травня. Відтак
більшість країн світу почала відзначати День перемоги над нацизмом 8 травня, а Радянський Союз і
підконтрольні йому країни - днем пізніше. Та й у самому СРСР майбутнє Дня перемоги було
змінним: у 1948 р., враховуючи трагічні наслідки війни, зокрема величезну кількість людей з
інвалідністю, свято скасували (день став робочим, хоча салюти проводили); відновили його в 1965
р. як «свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Сучасний погляд

У деяких країнах від 2005 р. 8 травня відзначають як День пам'яті та примирення. Так, у
резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 р. державам-членам, неурядовим
організаціям і приватним особам запропоновано щорічно відзначати один чи два дні (8 і 9 травня)
як день пам'яті всіх жертв Другої світової війни. У документі наголошено, що ця історична подія
підготувала умови для створення ООН, покликаної об'єднати зусилля держав-членів у збереженні
миру та підтриманні міжнародної безпеки. Від 2015 р. 8 травня як День пам'яті та примирення
розпочали відзначати в Україні, поряд з 9 травня - Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій
війні, який продовжив радянську традицію Дня перемоги. Офіційним символом цих святкувань є
квітка червоного маку.

• Спираючись на додаткові джерела інформації, підготуйте повідомлення про історію

використання квітки маку як символу пам'яті про полеглих у війнах.

По суті, усі країни - учасниці Другої світової сформували своє бачення війни. У їхніх
поглядах відобразилися не тільки реальні факти, а й бажання держав і народів представити себе у
кращому від інших світлі, забути темні сторінки історії й наголосити на тих, які дають моральну
перевагу. Від початку кожен прагнув підкреслити жертовність саме свого народу, його внесок у
перемогу над ворогом-злом; власних солдат завжди (хіба за поодинокими винятками) представляли
носіями добра. Через це в російському погляді на Другу світову війну немає місця для пакту
Молотова-Ріббентропа, катастрофічних поразок початкового етапу війни, масового дезертирства,
антикомуністичних рухів опору, у французькому - місця для уряду Петена, у британському й
американському - для того, щоб говорити про тотальне знищення німецьких міст чи атомне
бомбардування Хіросіми й Нагасакі.

Національне бачення Характеристика

війни
Польське Війна почалася 1 вересня 1939 р. нападом саме на Польщу, а
польське питання було у війні ключовим. Поляки першими
чинили спротив німецькій агресії попри те, що стали жертвою
німецько-радянської змови. Вони ніколи не припиняли боротьби і
створили найбільшу підпільну армію - Армію Крайову,
спромоглися на найбільше антинімецьке повстання - Варшавське
повстання 1944 р. Поляки не співпрацювали з нацистами і, на
відміну від багатьох європейських народів, не створювали
національних формувань у складі німецької армії.
Російське Війна почалася 22 червня 1941 р. після підступного нападу німців
на Радянський Союз. Війна була Великою Вітчизняною. Участь у
ній була священним обов'язком кожного громадянина СРСР. У
війну якнайкраще проявилися полум'яний радянський патріотизм і
масовий героїзм, морально-політична єдність радянського
суспільства, керівна роль комуністичної партії, єдність фронту і
тилу, дружба народів СРСР тощо. Перемога у війні стала
результатом подвигу всього народу, який взяв на себе основний
тягар у протистоянні з «коричневою чумою» і врешті-решт
визволив Європу і весь світ.
Британське Британія вступила у війну, захищаючи принципи демократії й
самовизначення народів. Ці принципи стали основою для
 формування антигітлерівської коаліції. Британці відважно
протистояли нацизму. Навіть залишившись сам на сам із німецьким
нацизмом у 1940-1941 рр., вони відстоювали незалежність у
повітряних боях, спільно зі союзниками принесли свободу всім
поневоленим народам.
Французьке Франція, виконуючи зобов'язання, вступила у війну на боці Польщі.
І попри те, що в 1940 р. потерпіла поразку й була окупована,
продовжила активну антинацистську боротьбу. Відважні
французькі партизани на чолі з Шарлем де Голлем істотно
послабили Німеччину, і саме тому Франція заслужила місце серед
країн-переможців.
Американське Війна почалася 7 грудня 1941 р. нападом японських літаків на базу
в Перл-Харбор. Вступ США у війну на боці антигітлерівської
коаліції став запорукою перемоги союзників. Серед численних
операцій у війні найвизначнішою була операція «Оверлорд» -
висадка в Нормандії, яка остаточно закріпила перевагу коаліції над
нацистською Німеччиною.

• Спираючись на попередні знання історії й матеріал цього параграфа, укладіть текст (не більше
100 слів), який найкраще, на Вашу думку, відобразить українське бачення Другої світової війни.

2. «Ждановщина» та її прояви в Україні

З одного боку, перемога у війні забезпечила сталінському режиму нову могутність, а з

другого - війна змінила політичний ландшафт Радянського Союзу, надавши людям небачені з часів
революції можливості для самовизначення. Щоб повернути ідеологічну однорідність і
централізацію на довоєнний рівень, ще до закінчення війни сталінський режим розпочав
відновлювати тотальний контроль над суспільством. Його було втрачено, як уважали в Кремлі,
через вимушену (задля піднесення бойового духу й згуртування суспільства в кризовий період
війни) підтримку національних патріотизмів, насамперед українського, і церкви. Не меншу загрозу
вбачали також у перебуванні десятків мільйонів людей на окупованій території чи на примусових
роботах у Німеччині, де вони зазнали впливів західного способу життя. Крім того, до складу СРСР
було включено території на заході, де населення ставилося до його ідеології, політичної системи й
економічного порядку вороже чи щонайменше скептично. Отож, перед намірами влади відновити
тотальний контроль над суспільством українці постали в особливо вразливому становищі.

Відновлення ідеологічного контролю над інтелектуальним життям суспільства Сталін

довірив близькому помічникові Андрію Жданову. Відтак ідеологічна кампанія, розгорнута в
другій половині 1940-х і на початку 1950-х років у галузі науки, літератури й мистецтва, отримала
назву ждановщина. Вона спрямовувалася на посилення владного контролю над інтелектуальним
життям республік. Якщо в РРФСР новий курс означав наступ на лібералізм і західні віяння в
мистецтві (першими під гостру критику потрапили Анна Ахматова за ліричні вірші та Михайло
Зощенко за сатиричні оповідання), то в Україні боротьбу вели з реальними й удаваними виявами
українського націоналізму, що їх бачили мало не скрізь. Нищівної критики за ідеологічні ухили
зазнала діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок,
редакцій газет і журналів, багатьох письменників, композиторів, режисерів. Утім, відкидаючи
західну культуру, Жданов і його прибічники були змушені запропонувати привабливішу
альтернативу. Відтак «ждановщина» призвела до оспівування російської культури та наукових
досягнень учених-росіян.

У бік українських митців сипалися звинувачення в «ідеологічній розхлябаності», поширенні

«українського націоналізму». Літературознавців та істориків звинувачували в зображенні розвитку
української літератури чи історії ізольовано від класової боротьби, ідеалізації української
минувшини, перебільшенні західних впливів і недостатньому підкресленні позитивного впливу
російської літератури й історії. Розгорнуто тиск на представників львівської наукової школи М.
Грушевського. Композиторам діставалося за використання традиційних українських тем. Оперу
Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведено
другорядне місце. З письменників зазнали критики Юрій Яновський, Андрій Малишко, Олександр
Довженко, Остап Вишня. Будь-які думки про потребу творчої свободи й самобутності жорстко
спинялися. У 1951 р. несподівано розкритиковано популярний патріотичний вірш Володимира
Сосюри «Любіть Україну» (1944 р.) як націоналістичний (мовляв, автор оспівував не
радянську й соціалістичну, а «якусь одвічну Україну»), тоді як під час війни цей вірш
заохочували, бо він сприяв мобілізації українського патріотизму проти німецької агресії. Тепер
автора змусили опублікувати принизливе каяття. Невпинно зростала кількість російських шкіл,
набуло поширення дублювання російською мовою україномовних журналів.

Із статті про викладання іноземних мов у Чернівецькому університеті. 10 лютого 1948 р.

Стан викладання іноземних мов в університеті порівняно покращав. Проте доводиться

констатувати, що викладання їх все ще не стоїть на належному рівні. Є прояви схиляння перед
буржуазним Заходом. Так, деякі викладачі англійській мові надають світового значення, часто
замовчуючи колонізаторський характер цієї мови <...>

3. «Лисенківщина»

Розвиток науки (а наука завжди тісно пов'язана з суспільним життям) великою мірою
залежить від політики держави. Влада, а надто влада тоталітарна, прагне підпорядкувати собі науку
та встановити над нею контроль - перетворити на засіб пропаганди. Така ідеологізація науки
провадить до втрати академічної свободи. У СРСР зазнали тотальної ідеологізації суспільні
дисципліни, але не уникнули цього й деякі природничі науки, насамперед біологія. Саме біологія,
на думку комуністичних правителів, мала творити образ так званої нової науки, покликаної
безпосередньо слугувати будівництву соціалістичного суспільства. Наукову революцію
розглядали як продовження революції соціалістичної. Тому-то в СРСР на науку покладали
насамперед практичні завдання й очікували швидких результатів у господарстві.

Гостра суперечність між академічною наукою, яка встановлює обмеження на перетворення

природи й застерігає людей від очікування дива, та грандіозними планами соціалістичного
перетворення природи, які вимагають від вчених простих технологій, є неминучою в тоталітарній
державі. У СРСР цю суперечність вирішено так: академічній науці, на яку повішано ярлик
буржуазної, протиставлено так звану народну науку. Таким уособленням народної науки як
альтернативи генетики, що ґрунтувалася на точних методах і мала світовий статус, проголошено
мічурінську біологію (насправді сам Іван Мічурін - російський біолог і селекціонер, який помер у
1935 р., - до цих процесів не мав прямого стосунку). Від 1930-х років у СРСР розгорнувся
мічурінський рух. Його завданням було якнайшвидше задовольнити продовольчі потреби
Радянського Союзу на тлі селянського спротиву колективізації й подолання наслідків Голодомору.
Надалі ідеологом народної науки в агробіології став Трохим Лисенко. Її суть полягала в швидкому
виведенні врожайних сортів сільськогосподарських культур методами селекції під впливом
чинників навколишнього середовища.

Ще в 1928 р. нікому не відомий агроном Трохим Лисенко заявив про відкриття нової
технології в сільському господарстві - яровизації. Вона полягала в тому, щоб охолоджувати насіння
перед весняним посівом для підвищення врожайності (насправді цей метод у селекції був відомий
ще від середини ХІХ ст.). У СРСР «відкриття» Лисенка проголошено тріумфом радянської науки, а
самого Лисенка названо геніальним сином радянського народу. Заступництво Сталіна й спрямована
на підвищення врожаїв пропаганда швидко створили з Лисенка образ геніального вченого й
забезпечили йому стрімку кар'єру. У 1933 р. Лисенко почав наступ на генетику. Невдовзі усунув
Миколу Вавілова, який був прихильником розвитку генетики і підтримував самого Лисенка на
початку його кар'єри. Генетику почали називати «фашистською наукою», а генетиків переслідувати.
Вавілова ж назвали ворогом народу, звинуватили в участі в контрреволюційних і антирадянських
організаціях. У результаті його засудили до 15 років таборів, де він невдовзі загинув.
«Лисенківщина» - політична кампанія з переслідування і цькування групи генетиків, заперечення
генетики і заборони генетичних досліджень (при тому, що Інститут генетики продовжував
існувати). Була одним із способів контролю за радянським суспільством у період сталінського
тоталітаризму. Популярну назву отримала за прізвищем агронома Трохима Лисенка. Кампанію
розгорнуто серед біологів від середини 1930-х до початку 1960-х років, а апогею досягла в період
«ждановщини». У переносному значенні терміном позначають будь-яке адміністративне
переслідування вчених за їхні наукові погляди, які суперечать політичному замовленню.

Щоб зберегти життя, деякі вчені публічно відмовлялися від своїх поглядів і приймали
сторону Лисенка. Інші не зупинилися на цьому, і задля кар'єри почали писати доноси на колег,
друзів і вчителів. Багато з цих доносів були вигаданими, тож засудити могли не тільки генетиків, а
будь-кого, хто мав хоч якийсь стосунок до біології. У 1948 р. ситуація досягла апогею. Тоді на
одному із засідань Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т. Лисенко виступив із
доповіддю, у якій протиставив генетику («буржуазну», «брехливу») мічурінській біології
(«правдивій», «пролетарській»). «Вейсманізм-менделізм-морганізм» (термін, який утворився від
прізвищ німецького, австрійського й американського вчених і який використовували для
позначення класичної генетики) було офіційно визнано лженаукою, більше сотні генетиків
звільнено з роботи й виключено з партії. Жертвами «лисенківщини» стали й українські біологи -
Микола Гришко, Микола Холодний, Іван Шмальгаузен, Сергій Гершензон та ін. Усі генетичні
дослідження було зупинено. Вони відновилися тільки після смерті Й. Сталіна, хоча М. Хрущову
також імпонував образ Т. Лисенка - «справжнього науковця», «геніального виходця з простого
народу». Розгром генетики надовго загальмував розвиток цього напрямку науки. Разом з генетикою
постраждав розвиток молекулярної біології, цитології, мікробіології, фізіології. Негативні тенденції
в біологічній науці поширилися на її практичні галузі: психологію та медицину.

Поміркуйте

• Поясніть сутність «лисенківщини». Чому в Радянському Союзі була можливою підтримка

владою антинаукових поглядів? Поміркуйте, як «лисенківщина» вплинула на розвиток науки в
Радянському Союзі. Підготуйте повідомлення про вплив «лисенківщини» на генетичну науку в
Україні.

4. Боротьба з «безрідним космополітизмом»

У березні 1947 р. у СРСР було розпочато чергову ідеологічну чистку. Тоді при міністерствах
і відомствах запроваджено «суди честі», що мали «повести непримиренну боротьбу з
низькопоклонством перед західною культурою, ліквідувати недооцінку значення діячів російської
науки і культури в розвитку світової цивілізації». У січні 1948 р. секретар ЦК ВКП(б) Андрій
Жданов, головний партійний ідеолог, на нараді діячів радянської музики в ЦК ВКП(б) ужив вираз
«безрідний космополітизм». У Кремлі космополітизм тлумачили передусім як поширення
агресивного, спрямованого на світову гегемонію американського буржуазного націоналізму, як
інструмент ідеологічної й культурної експансії США. Однак мішенню для радянської влади стали
не ті, хто декларував свій космополітизм, а люди, які мали родичів за кордоном. Сталінський режим
намагався знищити горизонтальні зв'язки між людьми і залишити кожного наодинці з державними
органами.

Космополітизм - відчуття приналежності до людства в цілому, відданість загальнолюдським

інтересам і цінностям. Відданість людству не виключає патріотизму, націоналізму або наявності
певної політичної позиції в країні проживання. Однак прихильників космополітизму нерідко
звинувачували в байдужому ставленні до своєї країни, нації, політичного режиму.

В епіцентрі звинувачень спочатку опинилися театральні критики. Їхня прозахідна естетика,

яку влада мусила терпіти в перші повоєнні роки, наприкінці 1940-х років уже очевидно не
вписувалася в антизахідні ідеологічні межі «холодної війни». Додавало напруги й проголошення в
1948 р. Держави Ізраїль. У січні 1949 р. редакція газети «Правда», яка відображала погляди Кремля,
звинуватила театральних критиків у втраті відповідальності перед народом і поширенні «глибоко
відразливого для радянської людини, ворожого їй безрідного космополітизму». Їх зараховано до
антипатріотичних сил, які «руйнували монолітну єдність радянського суспільства». В Україні
пошуки «космополітів» поширилися на всі культурні центри республіки і сфери літературно-
художньої творчості. У доповіді на з'їзді КП(б)У в 1949 р. Микита Хрущов критикував космополітів
за ігнорування багатонаціональних проявів єдиної за змістом радянської культури. У резолюції
з'їзду була вимога посилити боротьбу з пережитками «безрідного космополітизму» і
низькопоклонства перед «гнилою культурою» буржуазного Заходу. У тому ж році девізом пленуму
Спілки радянських письменників України стала фраза: «До кінця розгромити космополітів-
антипатріотів». У Києві центрами космополітизму оголошено Українське театральне товариство і
Київську консерваторію. Найпоширенішими репресивними заходами щодо космополітів були
моральні утиски, публічна критика, звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися
чи виступати.

Боротьба з космополітизмом призвела до наступу на євреїв, звинувачених у буржуазному

націоналізмі й зв'язках з іноземними спецслужбами. Представники єврейської національності, які
мали родичів за кордоном, були найвразливішими щодо звинувачень в антипатріотизмі й
шкідництві. До того ж євреї були виразно представлені серед інтелектуальних еліт США і країн
Західної Європи. До кінця правління Й. Сталіна кілька десятків осіб були страчені у справі
Єврейського антифашистського комітету (громадської організації євреїв СРСР, створеної в 1942 р.
самим Кремлем, щоб заохотити підтримку на Заході) й деяких інших сфабрикованих процесах,
сотні - відправлені до таборів, тисячі - позбавлено роботи. У січні 1948 р. лідер радянського
єврейства, актор і художній керівник Соломон Міхоелс був убитий за наказом Сталіна (убивство
замасковано під дорожню пригоду). До в'язниці запроторено навіть дружину-єврейку В'ячеслава
Молотова, Поліну Жемчужну, уродженку Південної України та палку прихильницю Міхоелса.

Іцик Фефер, Альберт Ейнштейн, Соломон Міхоелс (праворуч) у США. 1943 р.

• Спираючись на додаткові джерела інформації, підготуйте повідомлення про життєвий і

творчий шлях Соломона Міхоелса (1890-1948) - театрального актора і режисера, педагога,
громадського й політичного діяча.

Отримавши бажаний результат, зокрема залякавши радянське єврейство, яке займало важливі
позиції у сфері літератури, мистецтва, науки й освіти, «вичистивши» багатьох євреїв з партійного
апарату та з органів державної безпеки, влада почала згортати боротьбу з «космополітизмом». У
наступні роки атаки на «буржуазний космополітизм» як знаряддя американської ідеологічної
експансії час до часу відновлювалися, але з меншим розмахом - у 1951 р., коли в газеті «Правда»
поміщено редакційну статтю «Проти рецидивів антипатріотичних поглядів у літературній критиці»,
і на початку 1953 р., під час так званої справи лікарів, коли групу лікарів звинувачено в діях проти
кремлівських лідерів, зокрема у вбивстві членів радянського керівництва (у тому числі смерті
Жданова ще в 1948 р.). Серед заарештованих був особистий лікар Сталіна Володимир Виноградов.
Радянське суспільство, пронизане пропагандою, охопила паніка. У лікарнях багато пацієнтів
вважали лікарів підступними негідниками і відмовлялися приймати будь-які ліки. У 1952-1953 рр.
антиєврейські «чистки» відбувалися й у країнах «народної демократії» - Чехословаччині, Угорщині,
Східній Німеччині, Румунії. Після смерті Сталіна кампанію було згорнуто.

5. Російсько-українські відносини в радянській історичній уяві

У роки війни радянське керівництво активно використовувало національну політику для

мобілізації людських ресурсів. У тилу (у Поволжі й Середній Азії) були відтворені всі ланки
діяльності УРСР. Ба більше, аби підняти авторитет української компартійно-радянської верхівки, у
вищі щаблі республіканського управління вмонтовано знаних представників української творчої
еліти. Микола Бажан став заступником голови РНК УРСР з питань культури, Павло Тичина -
наркомом освіти, Олександр Корнійчук - наркомом закордонних справ. Олександра Довженка
планували висунути на посаду голови Верховної Ради УРСР. Українська тематика доволі широко
зазвучала у воєнних виданнях Укрдержвидаву. Серед публікацій були твори як класиків української
літератури, так і молодих письменників і поетів. За збірку поезій з проникливим віршем «Любіть
Україну» Володимир Сосюра був удостоєний у 1944 р. Сталінської премії.

Однак під кінець війни політичний режим повернувся у ставленні до української інтелігенції
на довоєнні позиції. Але й тут відбувалися зміни: замість риторики пролетарського
інтернаціоналізму на перший план виходив російський патріотизм. Першим під критику потрапив
Олександр Довженко. На кремлівському бенкеті для радянського військового командування 24
травня 1945 р. Сталін підняв келих і виголосив тост «за здоров'я нашого радянського народу і
передусім російського народу». Далі в тості йшла характеристика російського народу:
«найвидатніша нація з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу», «керівна сила
Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни», «має світлий розум, твердий характер і
терпіння». Ця промова знаменувала остаточний поворот національної політики радянського уряду в
бік російського шовінізму й месіанізму. Так формувалася нова самоідентифікація Радянського
Союзу не як першої робітничо-селянської держави, а радше як наступника Російської імперії й одну
з найбільших світових потуг. Головним героєм історії замість робітничого класу ставав російський
народ.

Так само як літератори, українські історики під час війни зосередилися на патріотичній
тематиці. В евакуації було видано популярні брошури про видатних осіб української історії - Івана
Гонту, Устима Кармалюка, Максима Кривоноса, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Івана Сірка та
ін. У 1942 р. в Уфі надруковано «Нарис історії України», який у 1943 р. перевидано в Канаді, а в
1944 р. - у Києві. Однак невдовзі місцеві інтелектуальні еліти були змушені переглянути
національні історії в бік визнання російської першості, визнати свій підрядний статус «молодших
братів» росіян. А позаяк у Москві годі було дати раду з численними історичними сюжетами й
персоналіями неросійських народів, то пошук ідеологічно витриманих формул часто ставав
відповідальністю місцевих ідеологів та істориків. Ті ж, розуміючи, що в будь-який час можуть
наразитися на звинувачення в націоналізмі, не поспішали з остаточними версіями, вдавалися до
безперестанних рецензувань і коригувань текстів. У підсумку до смерті Сталіна (1953 р.) так і не
з'явилася жодна узагальнююча версія історії України, хоча проектів було чимало.

Перегляд української історії, розпочатий у 1947 р. після розгромної критики Інституту історії
України АН УРСР, завершився вже після смерті Сталіна. До ювілею Переяславської ради, який
готувалися відзначити в 1954 р., було опубліковано «Тези про 300-річчя возз'єднання України з
Росією (1654-1954)». Вони й стали на найближче тридцятиріччя офіційною версією української
історії загалом та історії українсько-російських відносин зокрема. Ця версія акцентувала на
історичній спільності українського та російського народів, прагненні українців до возз'єднання в
ході національно-визвольної боротьби. Наголошувалося на прогресивному значенні возз'єднання
для політичного, економічного й культурного розвитку двох народів, а Українську РСР
представлено як дійсно вільну, суверенну національну державу. Таким чином довоєнне положення
про «приєднання» України до Росії було замінено аксіомою про «возз'єднання». «Тези» мали
подвійний характер: вони повертали українському народові роль дійової особи історії й водночас
спрямовували його історичну траєкторію до шукання захисту й поради в російського «старшого
брата». Ця схема позбавляла істориків можливостей об'єктивного висвітлення українського
минулого, позаяк боротьбу українців за державність подавала як антинародну діяльність, а
керівників цієї боротьби - як зрадників народу.

Історичний документ

З постанови ЦК КП(б)У про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії

України Академії наук УРСР. 29 серпня 1947 р.

Центральний комітет КП(б)У відзначає, що незважаючи на тринадцятирічне існування

Інституту історії України Академії наук УРСР, інститут не розробив і не видав науково
витриманої, марксистсько-ленінської «Історії України». <...>
Основна помилка авторів робіт з історії України полягає в тому, що вони замість розглядати
історію України в тісному зв'язку з історією російського, білоруського та інших народів
Радянського Союзу, йдуть шляхом українських націоналістів, розглядаючи історію України
ізольовано від історії інших народів, починаючи і слідуючи в цьому питанні за курсом Грушевського
«Історія України-Русі». Відомо, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів -
російського, українського та білоруського, але Грушевський та інші націоналісти намагалися
довести, що нібито Київська Русь була тільки українською державою.

Радянські історики з Інституту історії не викрили цю фальсифікацію історії. Автори робіт з

історії України мали висвітлити визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. як боротьбу
насамперед селянських мас проти польських загарбників і феодаль ного гніту загалом. Вони, з
огляду на це, повинні були показати видатну роль Богдана Хмельницького, який, придушуючи
орієнтовану на Польщу особливо велику українську феодальну знать, очолив боротьбу народних
мас за знищення польського гніту й забезпечив завдяки визвольній війні об'єднання українського
народу зі своїми братами - російським і білоруським народами, що врятувало український народ від
польського, німецького й турецького поневолення.

Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів / упоряд. М. І. Панчук

(кер.) та ін. Київ, 1994. С. 291.

• Поясніть зміни в національній політиці радянського керівництва, зумовлені Другою світовою

війною. Як ці зміни вплинули на роботу істориків? Спробуйте пояснити, чому «добрий сталінський
підручник» з історії України за життя Сталіна так і не вийшов?

Поміркуйте.

• Поміркуйте про настрої серед українських культурних діячів у перші повоєнні роки. Обговоріть у
групах (парах) твердження історика: «Хоча партійне керівництво прагнуло бачити в них тільки
ґвинтики сталінської ідеологічної машини, більшість тогочасних українських інтелектуалів (за
винятком нещодавно «возз'єднаних» західних українців) - це покоління двадцятих років, для якого
побудова соціялізму і творення української нації були поєднуваними проєктами» (Єкельчик С.
Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. Київ, 2008. С. 23). Чи
погоджуєтеся Ви з цим твердженням? Відповідь обґрунтуйте посиланнями на щоденникові записи
Олександра Довженка (Довженко О. Щоденникові записи, 1939-1959 / уклад. С. В. Тримбач. Харків,
2015), спогади Володимира Сосюри (Сосюра В. Третя Рота. Київ, 1988) та ін., які потрібно
опрацювати заздалегідь.

Дайте відповідь на запитання та завдання.

1. Поміркуйте, як спроби сталінського режиму відновити в повоєнні роки ідеологічний контроль

над суспільством були пов'язані з тогочасними економічними й політичними процесами.

2. Спробуйте визначити особливості політичної ідеології, яку сталінський режим практикував після
війни в західних областях України. Чому ця політика відрізнялася від решти України?

3. Визначте результати ідеологічних кампаній у період «ждановщини». Чому спроби сталінського

режиму повернути ідеологічну однорідність та централізацію на довоєнний рівень були успішними
лише частково?