Зміст

Вступ.........................................................................................................................3

1. Склад антигітлерівської коаліції........................................................................5

2. Причини створення антигітлерівської коаліції................................................8

3. Форми взаємодії антигітлерівської коаліції....................................................10

4. Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська конференції союзників................15

Висновки................................................................................................................19

Список використаної літератури та джерел........................................................20

 2

Вступ
Успіхи Німеччини на європейському театрі Другої світової війни
багато в чому були наслідком непослідовних дій урядів європейських
держав, насамперед Великобританії та Франції. До моменту нападу
Німеччини на СРСР стало ясно, що національні інтереси, що вузько
розуміються, ідеологічні розбіжності повинні відійти на другий план у
боротьбі із спільним ворогом. Вже 22 червня 1941 р. прем'єр-міністр
Великобританії У. Черчілль, відомий своєю антирадянською позицією,
виступив по радіо, висловивши підтримку народу уряду Великобританії та
Радянському Союзу. Через два дні президент США Ф. Рузвельт на прес-
конференції сказав про готовність допомогти СРСР у його боротьбі.
У серпні 1941 р. Черчілль і Рузвельт, зустрівшись на острові
Ньюфаундленд, підписали «Атлантичну хартію», що містила заклик до
формування антигітлерівської коаліції. У вересні в Лондоні на міжнародній
конференції за участю представників СРСР, Великобританії, Бельгії,
Чехословаччини, Греції, Польщі, Нідерландів, Норвегії, Югославії,
Люксембургу та руху «Вільна Франція» цей документ був схвалений і став
першою спільною заявою СРСР, США та Великобританії про цілях боротьби
проти агресора. Майже одночасно в Москві було розпочато переговори про
постачання зброї та військового спорядження Радянському Союзу. У грудні
1941 р. після нападу японців на військово-морську базу в Перл-Харбор США
оголосили війну Японії, у відповідь на це їм оголосили війну Німеччина та
Італія. 1 квітня 1942 р. у Вашингтоні було підписано декларацію 26 держав,
названих об'єднаними націями, до яких увійшов і Радянський Союз. На
момент його вступу у війну з Японією у серпні 1945 р. коаліція включала вже
56 держав
До осені 1943 р. основним напрямом діяльності союзників було
економічне співробітництво. За трьома напрямками (через Іран, Тихий океан
і Північним морським шляхом) здійснювалися поставки по ленд-лізу (таку
 3

назву отримала система передачі Сполученими Штатами в борг або в оренду

озброєння, боєприпасів, стратегічної сировини та продовольства союзникам
по коаліції). Спочатку поставки оплачувались золотом, потім США надали
нашій країні безвідсоткову позику в 1 млрд. доларів. Починаючи з 1942 р.
СРСР отримав допомогу у сумі 11,2 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 13,5
тис. танків, понад 22 тис. літаків, 4,5 млн. т. продовольства тощо.). Ці
поставки поступалися в 20 разів загальному обсягу виробництва в СРСР, але
мали важливе значення, оскільки на початку війни Радянський Союз мав в
основному застарілі типи військової техніки.
Військові операції СРСР та союзників у цей час були мало пов'язані.
Політичні та військово-стратегічні рішення приймалися Черчіллем та
Рузвельтом, Сталіна про них лише інформували. Військові операції США та
Великобританія здійснювали у Північній Африці та на тихоокеанському
театрі військових дій. Прохання СРСР про відкриття другого фронту у
Європі ігнорувалися.
Основною метою даного реферату є дослідження проблеми
формування та діяльності антигітлерівської коаліції. Мною були поставлені
такі завдання:
- виявити склад антигітлерівської коаліції;
- виявити основні форми взаємодії союзників;
- проаналізувати причини та наслідки розбіжностей.
4
 5

1. Склад антигітлерівської коаліції

Основною проблемою антигітлерівської коаліції стали розбіжності між
союзниками про терміни відкриття другого фронту. Вперше це питання
обговорювалося під час візиту Молотова до Лондона та Вашингтона. Однак
союзники обмежилися бойовими діями у Північній Африці та висадженні
військ на Сицилії. Остаточно це питання було вирішено під час зустрічі голів
союзних держав у Тегерані у листопаді-грудні 1943 р.
У домовленості між Сталіним, президентом США Рузвельтом та
прем'єр-міністром Великобританії У. Черчиллем було визначено термін
відкриття другого фронту, а також обговорювалися проблеми післявоєнного
облаштування Європи. 6 червня 1944 р. війська союзників висадилися на
півночі Франції та почали її звільнення.
Одним з найважливіших етапів у зміцненні антигітлерівської коаліції
стала Кримська конференція голів союзних держав, яка пройшла в Ялті в
лютому 1945 р. [5, с.145].
Перед початком цієї конференції за наказом Сталіна було розгорнуто
сильний наступ на фронтах.
Використовуючи цей чинник і зігравши на протиріччях між
союзниками, Сталіну вдалося домогтися підтвердження кордонів Польщі
щодо «лінії Керзона», ухвалення рішення про передачу СРСР Східній Пруссії
та Кенігсбергу [8, c. 243].
Було ухвалено рішення про повне роззброєння Німеччини та визначено
розміри репарації. Союзники вирішили взяти під контроль військову
промисловість Німеччини, заборонили партію нацистів.
Німеччина була поділена на чотири окупаційні зони між США, СРСР,
Англією та Францією. На конференції було прийнято секретну угоду, за якою
СРСР зобов'язався оголосити війну Японії.
 6

17 липня 1945 р. відбулася конференція глав держав антигітлерівської

коаліції у Потсдамі. Вирішувалися питання післявоєнного устрою. На чолі
делегації СРСР був Сталін, англійською -Черчілль, американською - Трумен.
СРСР зажадав збільшення репарацій та перенесення кордонів Польщі
лінією Одер-Нейсе, потім отримав згоду. Учасники конференції ухвалили
рішення зрадити Міжнародний суд нацистських злочинців.
Виконуючи взяті союзницькі зобов'язання, 8 серпня 1945 р. СРСР
денонсував договір про нейтралітет з Японією і оголосив їй війну[1, c. 90].
Після закінчення Першої світової війни міжнародна обстановка була
складна і напружена. Неабиякою мірою це було обумовлено Версальсько-
Вашингтонською системою, несправедливою по відношенню до переможних
країн і закріпила панування Англії, Франції, США. Вона стала основою
нових імперіалістичних протиріч, провокувала міждержавні конфлікти,
зокрема збройні. Запекла боротьба між державами-переможницями почалася
відразу після перемир'я. Німеччина прагнула розколоти союзників,
домогтися поступок, а перспективі мріяла про реванш у новій війні [3, c.
365].
Із кризи держави виходили по-різному. Так, в Італії, а потім у
Німеччині виникли фашистські режими на основі націоналістичних
пріоритетів. Фашистська пропаганда ґрунтувалася на соціальній демагогії,
критиці буржуазного суспільства з його індивідуалізмом, парламентською
демократією, ринковою економікою. Фашистські режими становили для
інших країн реальну небезпеку, відкрито заявляючи необхідність
встановлення свого панування в усьому світі шляхом підпорядкування чи
знищення всіх народів «неарійської» раси.
У міжвоєнний період 1918 – 1939 рр. всі країни - учасники першої
світової війни готувалися до нового військового переділу вже поділеного
світу незалежно від того, які сили стояли при владі. Різниця між ними була в
ідейному обґрунтуванні війни, що готується [2, c. 266].
 7

Політика всіх країн у 1920-1939 рр. була заідеологізована: діяли

доктрини антикомунізму, антидемократизму, антиімперіалізму, фашизму.
Маніпуляція ними уможливила союз Гітлерівської Німеччини та
Сталінського Радянського Союзу. Сили світу були малі і набагато слабші сил
війни, а уряди великих держав прагнули забезпечити лише власну безпеку,
часто на шкоду іншим державам. При цьому велися таємні переговори,
закулісні наради, розроблялися секретні плани, наслідком чого була взаємна
недовіра та підозрілість [2, c. 250].
Західні країни прагнули відвести від себе загрозу війни, але не
поспішали укладати договори про взаєморозуміння із Радянським Союзом.
Участь радянсько-англо-французьких переговорів у 1939 році була вирішена
наперед відсутністю політичного прагнення двох країн піти на компроміс і
підписати договір, який би забезпечив мир у Європі. Тоталітарний режим –
комуністичний та фашистський протистояли західній цивілізації,
пропонуючи кожен свою альтернативу. Тому став можливим їхній «Союз»,
укладений напередодні Другої світової війни. Пакт про ненапад,
розрахований десять років, підписали міністри закордонних справ: з
радянської сторони – В. М. Молотов, з німецькою – А. Ріббентроп.
Статті цього пакту зобов'язували уряд Німеччини та Радянського
Союзу «утримуватися… від будь-якої агресивної дії та всякого нападу щодо
один одного…» – фактично це був договір про дружній нейтралітет.
Німеччина зуміла набагато ефективніше, ніж СРСР, використати цей
нейтралітет і краще підготувалася до війни проти нього. Для Радянського
Союзу вигоди виявилися тимчасовими і тактичними, а шкоди завдано
серйозної. Радянська пропаганда стала представляти Німеччину як «велику
миролюбну державу», яка стримувала англо-французьких «паліїв війни». Ця
дезорієнтація радянських людей багато в чому утруднила згодом створення
антигітлерівської коаліції [5, c. 87].
Отже, питання про антигітлерівську коаліцію набуло особливої
актуальності у зв’язку з нападом Німеччини на СРСР, який поклав початок
 8

третьому і головному періоду в процесі створення антигітлерівської коаліції,

який завершився проголошенням 1 січня 1942 р. Вашингтонської декларації.
 9

2. Причини створення антигітлерівської коаліції

Політика «невтручання» Англії та Франції насправді зміцнювала
позиції Німеччини у Європі. Заохочували її загарбницькі наміри щодо
сусідніх країн (Австрія, Чехословатська республіка). В результаті Німеччина
вийшла з-під англо-французького контролю та розв'язала Другу Світову
війну.
Першого вересня 1939 року розпочалася Друга Світова війна – нападом
Німеччини на Польщу. У відповідь на вторгнення Німеччини в Польщу,
Англія та Франція, оголосили Німеччині війну, але не надали полякам
ефективної та реальної допомоги, хоча їх об'єднували збройні сили у
військовому відношенні перевищують німецьку [4, c. 111].
22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на СРСР без
оголошення війни. Одночасно проти Радянського Союзу виступили
союзники Німеччини фашистським блоком – Італія, Угорщина, Румунія,
Фінляндія, Словаччина. На далекосхідних кордонах Радянського Союзу
зосередилася мільйонна армія Японії, яка, незважаючи на договір про
нейтралітет, чекала на момент для вступу у війну на боці Німеччини.
Однією з головних завдань зовнішньої політики України Радянського
Союзу стало створення антигітлерівської коаліції. Передумовами для її
освіти були: визвольні цілі у війні для більшості країн; загальна небезпека від
фашистського блоку. 22 червня 1941 року прем'єр-міністр Англії Черчілль, а
24 червня президент США Рузвельт заявили про намір їхніх країн надати
допомогу Радянському Союзу в його боротьбі проти Німеччини, оскільки
Радянський Союз та Великобританія, на відміну від США, вже перебувала у
складі війни проти Німеччини. Радянський уряд запропонував Англії негайно
укласти угоду про спільну діяльність [2, c. 215].
Англійський уряд прийняв цю пропозицію. 12 липня 1941 року було
підписано Англо-радянську угоду про спільну дію у війні проти Німеччини,
СРСР та Англія зобов'язувалися надавати один одному допомогу та
 10

підтримку, а також не вести переговори, не укладати перемир'я чи мирний

договір, крім як з обопільною згодою. Пропозиція СРСР про відкриття
фронту на півночі Франції була відхилена. У серпні 1941 року Рузвельт і
Черчілль, зустрівшись в Атлантичному океані біля берегів Канади, підписали
так звану хартію, яка викладала офіційні цілі США та Великобританії у війні
– і стала одним із програмних документів антигітлерівської коаліції.
Отже, договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову
основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції
Об'єднаних націй - бойової співдружності народів, сприяли ізоляції
фашистських агресорів та їхніх спільників.
З'явилася основа для післявоєнного співробітництва СРСР, США й
Англії, для створення нової міжнародної організації - Організації Об'єднаних
Націй.
 11

3. Форми взаємодії антигітлерівської коаліції

В Атлантичній хартії говорилося, що США і Великобританія не
прагнуть територіального чи інших перетворень і поважають право всіх
народів обирати собі форму правління. Вони обіцяли домагатися відновлення
суверенних прав та самоврядування тих народів, які були позбавлені цього
насильницьким шляхом. Великобританія та США заявили, що після
остаточного знищення нацистської тиранії вони сподіваються на
встановлення миру. Рузвельт і Черчілль оголосили, що вважають за
необхідне роззброїти агресорів і створити неподільну систему загальної
безпеки. Хартія була сформульована у демократичному дусі. Але в ній
зазначалися шляхи ліквідації фашистського порядку. На виконання цих
взаємних зобов'язань існувало три форми співробітництва, держав коаліції:
1) військова
2) матеріальна допомога
3) політична
З метою матеріалізації всіх ресурсів союзні країни в москві (29 вересня
- 1 жовтня 1941 року) відбулася конференція трьох держав – Радянський
Союз, США та Великобританія, які ухвалили рішення про англо-
американські постачання озброєння та стратегічних матеріалів на найближчі
дев'ять місяців. У свою чергу СРСР узяв зобов'язання поставити своїм
західним партнерам сировину для військового виробництва. Незабаром уряд
США надав Радянському Союзу кредит у сумі 1 мільярд доларів, і поширив
на СРСР дію закону про «ленд-ліз» [5, c. 76].
Перемога під Москвою (грудень 1941 року) сприяла остаточному
оформленню антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 року у Вашингтоні
двадцять шість держав, у тому числі Радянський Союз, США,
Великобританія підписали Декларацію об'єднаних націй. Вони зобов'язалися
використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співпрацювати у
війні та не укладати сепараторного миру.
 12

26 травня 1942 року у Лондоні було підписано договір між СРСР та

Великобританією про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її
спільників у Європі. Договір передбачав також співробітництво та надання
взаємної допомоги після війни. У травні-червні 1942 року у Вашингтоні
відбулися радянсько-американські переговори, що завершилися 11 червня
підписанням угоди про принципи, що застосовуються до взаємної допомоги
у веденні війни проти агресії. Обидві сторони зобов'язалися постачати один
одного оборонними матеріалами, інформацією та розвивати торгівлю та
економічну співдружність. Сьогодні, через багато десятиліть, політики та
історики продовжують ставити питання: яке місце ленд-лізу в економіці
Радянського Союзу воєнних років? Який внесок союзників у озброєння та
постачання Червоної Армії, у підтримку нашого народного господарства, у
досягненні перемог над фашизмом.
22 червня 1941 р. прем'єр-міністр Великобританії Черчилль заявив:
«Небезпека, загрозлива росії, - це небезпека, що загрожує нам і Сполученим
Штатам Америки, тому Великобританія надасть Росії та російському народу
всю допомогу, яку тільки зможе» [5, c. 45].
На нараді в москві 29 вересня – 1 жовтня 1941 року було підписано
угоду про взаємні поставки, відомі як «Перший протокол», їм передбачалося
понад 70 основних видів медичного спорядження у розмірі 1,5 млрд. тонн
вантажів. СРСР висловив готовність здійснення поставок у відповідь різних
товарів. Відразу почали здійснювати постачання озброєння та інших
стратегічних матеріалів. Через радянські порти з 31 серпня 1941 р. відповідно
до договору уряду Великобританії та СРСР, почалися взаємні постачання.
Перший конвой прибув у Архангельськ 31-го серпня 1941 р. У його складі
було 6 видів транспорту: Авіаносець, крейсери, ескадрильні міноносці,
сторожові кораблі. Але допомога не задовольняла, розвивалася колосальна
битва з головними силами фашистського блоку на величезному просторі
землі та океану. Восени 1941 р. поставки в СРСР і у зворотний бік стали
здійснюватися на основі закону про ленд-ліз. Президент Рузвельт віддав
 13

розпорядження про допомогу на суму 1 млрд. доларів на основі

безвідсоткової позики з виплатою через 5 років після війни протягом 10
років. Незабаром розгорнулася величезна робота з перевезення військового
спорядження та інших вантажів до Радянського Союзу, збирання та монтажу
техніки. Вантаж надходив у чотирьох напрямках. По ленд-лізу: автомобілі, і
метал, сировина для потреб промисловості, металорізальні верстати, 22195
літаків різних типів, 12980 танків, 13000 зенітних та протитанкових гармат,
427000 автомашин, 560 кораблів та суден.
Оцінки поставок з ленд-лізу різними фахівцями та країнами
оцінювалися по-різному. Якщо радянські фахівці вважають, що вони
становили 4% від обсягу промисловості Радянського Союзу в ті роки, то на
Заході називають цифри 10-11%, а Американці дають цифру 7%. У цьому
США, Великобританія та інші країни отримали зустрічний ленд-ліз:
верстати, зенітні гармати, амуніцію, устаткування військових заводів,
дорогоцінні метали, сировину, марганець, хром, платину [6, c. 356].
Протягом усієї війни СРСР суворо дотримувався взятих він союзницькі
зобов'язання. У ході радянсько-англійських та радянсько-американських
переговорів було досягнуто домовленості про відкриття другого фронту в
Європі у 1942 році. Союзні країни мали у своєму розпорядженні великі
збройні сили і потужну військово-економічну базу для ведення бойових дій у
Європі. Проте західні держави не поспішали із відкриттям другого фронту.
Вони віддавали перевагу практикі очікування розвитку подій, посилаючись у
переговорах з СРСР на свою недостатню підготовленість до висадки військ у
Західній Європі. Фактично ставка робилася на виснаження сил воюючих
країн у кровопролитній війні та розрахунок заощадити власні сили. Після
битви під Сталінградом і тим більше під Курськом правлячі кола США та
Англії дійшли висновку, що СРСР може один розгромити Німеччину та
звільнити Європу.
Подальше відкладання другого фронту ставало, на їхню думку,
невигідним. Д. Ейзенхауер вважав, що швидкий шлях до перемоги лежить
 14

через відкриття другого фронту Європі, через висадку союзників у Франції.

Його позиція у цьому питанні визначалася тим, що він, як і багато інших
американських військових, і політичних керівників, серйозно сумнівалися в
тому, чи зуміє Радянський Союз вистояти під страшним ударом вермахту.
Серед чинників союзників, що змусили піти на відкриття другого фронту.
Найважливішу роль відіграло виступ широких народних мас США та
Великобританії з вимогами здійснити висадки союзних військ у Західній
Європі. країни за Німеччини.
Перемоги радянських військ у грандіозних битвах на Волзі та під
Курськом у 1943 р. мали вирішальне значення для активізації бойових дій
англо-американських союзників і дозволили докорінно змінити обстановку у
Північній Африці. Вже з кінця жовтня 1942 р. 8-а англійська армія (генерал
Б. Л. Монтгомері) розгорнула наступ проти італо-німецької танкової армії,
що поступалася їй, «Африка» (генерал-фельдмаршал Е. Роммель) [6, c. 234].
У ході битви під Ель-Аламейном 23 жовтня - 4 листопада 1942
англійські війська завдали противнику нищівну поразку. Ворог втратив до 55
тис. людей убитими та пораненими та до 320 танків. У наступні три місяці,
переслідуючи залишки італо-німецьких військ, англійці зайняли
Триполітанію, Кіренаїку, знову звільнили Тобрук, Бенгазі та вийшли до
кордону Тунісу. З 8 листопада 1942 р. почалася висадка англо-американських
експедиційних сил у Французьку Північну Африку (операція «Джимнест»),
що здійснювалася за фактичною згодою французького військового
командування (адмірал Ж. Дарлан). Аж до весни 1943 р. бойові дії у
Північній Африці велися з перемінним успіхом.
Лише 17 березня 1943 р. війська 18-ї групи армій англо-американських
союзників під загальним командуванням англійського генерал-фельдмаршала
Т. Александера розгорнули наступ у Тунісі проти посиленої резервами італо-
німецької групи армій «Африка», яке закінчилося в середині травня
капітуляцією «осі». Вигнання військ фашистського блоку з Африки
дозволило англо-американському командуванню розпочати підготовку до
 15

вторгнення до Італії. Саме в період Курської битви, що розгорнулася на

радянсько-німецькому фронті, з 7 липня по 17 серпня 1943 р. західні
союзники успішно здійснили велику десантну операцію в Сицилію (операція
«Хаски»), а на початку вересня, не зустрічаючи серйозного опору, висадили
морські десанти на Апеннінах. 25 липня 1943 р. уряд італійського диктатора
Б. Муссоліні було повалено, і голова нового кабінету маршал П. Бадольо
підписав перемир'я із західними союзниками. 13 жовтня Італія оголосила
війну Німеччині. Почався розпад фашистського блоку. На Тихоокеанському
театрі бойових дій у результаті успішних дій союзників у лютому 1943р.
японці були витіснені з острова Гуадалканал (Соломонові острови).
Протягом 1943 р. американські війська висадилися на Новій Гвінеї та
Алеутських островах, завдали відчутних втрат військово-морському та
торговому флоту Японії [6, c. 235].
Отже, успіхи, досягнуті у 1943 р., незважаючи на наявність серйозних
протиріч, сприяли подальшому зміцненню антигітлерівської коаліції.
 16

4. Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська конференції союзників

Перед лідерами антигітлерівської коаліції все гостріше поставали
питання післявоєнного врегулювання. Перше серйозне обговорення
відбулося на Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР,
США, Англії, що проходила з 19 до 30 жовтня 1943 р. У центрі уваги
міністрів постало декілька питань.
Так, було досягнуто попередню угоду про відкриття Другого фронту у
Франції навесні 1944 р. Було прийнято рішення про заснування Європейської
консультативної комісії для «вивчення європейських проблем, пов’язаних із
закінченням війни». Важливим було схвалення «Декларації про загальну
безпеку», у якій ішлося про необхідність заснування після війни загальної
міжнародної організації для підтримання миру й безпеки, що ґрунтувалися б
на принципах суверенітету й рівності всіх миролюбних держав. Крім цього,
було прийнято «Декларацію про Австрію», у якій зазначалося, що союзні
держави не визнають завоювання Австрії та бажають бачити її відновленою,
вільною й незалежною. У «Декларації про Італію» йшлося про те, що
«фашизм і весь його негативний вплив має бути знищений, а італійському
народу потрібно надати можливість створювати урядові та інші установи,
засновані на принципах демократії». Також була опублікована декларація
про відповідальність нацистських діячів за скоєні злочини, передбачалося їх
покарання спільним рішенням. У той самий час конференція виявила й
основні розбіжності між союзниками: питання кордонів і політичних
режимів у визволених країнах [10, c. 534].
Проведена дипломатами робота дала змогу організувати на вищому
рівні зустріч лідерів країн «великої трійки» (Й. Сталін, Ф. Рузвельт, В.
Черчилль). Вона увійшла в історію під назвою Тегеранська конференція (28
листопада - 1 грудня 1943 р.), оскільки відбувалася в столиці Ірану Тегерані.
Під час зустрічі обговорювалися питання про подальше ведення війни й
післявоєнне облаштування світу. Стосовно деяких питань між керівниками
 17

союзних держав виникли суперечності: В. Черчилль пропонував відкриття

Другого фронту на Балканах, Й. Сталін - у Північній Франції, звідки
відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини. Незважаючи на це,
за результатами обговорення СРСР домігся необхідних для нього рішень із
ключових питань: обіцянки союзників про висадку у Франції; перенесення
кордонів Польщі на захід до Одеру й визнання майбутнього східного кордону
по «лінії Керзона»; визнання радянських претензій на Кенігсберг; визнання
анексії держав Балтії. Й. Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією
після розгрому Німеччини. Щодо проблеми післявоєнного облаштування
світу згоди не було досягнуто, й обговорення вирішили відкласти.
Розв’язанню цього питання були присвячені дві конференції лідерів США,
Англії і СРСР, що відбулися в 1945 р., - Ялтинська і Потсдамська. Прийняті
на них рішення було покладено в основу Ялтинської системи післявоєнного
облаштування світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.
Виявило серйозні розбіжності: Ф. Рузвельт виступав за розчленування
Німеччини; В. Черчилль - за створення Дунайської федерації, до якої мали
увійти й частини німецьких земель; Й. Сталін - за збереження єдності
Німеччини. [9, c. 234]]
4 - 11 лютого 1945 р. «велика трійка» зібралася в Ялті. Під час роботи
конференції було досягнуто домовленостей із багатьох питань. Серед них -
погодження принципів беззастережної капітуляції Німеччини: ліквідація
таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат нацистського
режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою
військовою промисловістю, покарання воєнних злочинців.
У прийнятій конференцією «Декларації про визволену Європу»
передбачалися проведення узгодженої політики у визволених європейських
країнах, повне викорінення в них наслідків фашизму (нацизму), підтримка
демократичних установ, допомога визволеним народам [4, c. 94].
Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення
заснувати Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Для прийняття Статуту
 18

ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Було

вирішено питання і про участь СРСР у війні з Японією. Ф. Рузвельт вважав,
що це необхідно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході.
Саме тому він не заперечував проти пропозиції Й. Сталіна зафіксувати у
спеціальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією
Південного Сахаліну, Курильських островів, відновлення права на Порт-
Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського
Союзу в порту Дайрен на території Китаю. Було узгоджено й інші проблеми
Далекого Сходу.
Відбувалися й гострі дискусії. Не було досягнуто домовленості щодо
зон окупації Німеччини, репарацій. Радянська сторона запропонувала
стягувати репарації не грошима, а натурою - вилученням обладнання
підприємств, суден, рухомого складу залізниць, постачанням товарів
протягом десяти років. Й. Сталіна підтримав Ф. Рузвельт, який підкреслював
необхідність задовольнити вимоги СРСР. В. Черчилль, наголошуючи на
складності компенсації величезних втрат СРСР, фактично гальмував
вирішення питання. У результаті домовилися створити репараційну комісію.
Найбільш складними виявилися дискусії з приводу польських проблем.
Якщо питання про кордон Польщі із СРСР було вирішено (він має проходити
по «лінії Керзона» із деякими відхиленнями на користь Польщі), то щодо
західного кордону було сказано лише в загальній формі: «Польща має
отримати істотне прирощення на півночі й на заході». Питання, із яким
польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалося. Зрештою
його було відкладено, а в «Декларації про Польщу» йшлося, що «діючий нині
в Польщі Тимчасовий уряд має бути... реорганізований на більш широкій
демократичній основі з включенням демократичних діячів із самої Польщі й
поляків із-за кордону» [1, c. 98] .
Решту нерозв’язаних питань було розглянуто на Потсдамській
конференції (17 липня - 2 серпня 1945 р.). У складі її учасників відбулися
зміни: інтереси США представляв Г. Трумен, який став президентом після
 19

смерті Ф. Рузвельта; В. Черчилля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-

міністр К. Еттлі. У центрі уваги постало німецьке питання: демілітаризація та
денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони
Німеччини із сусідами тощо. Радянський Союз підтвердив, що вступить у
війну з Японією [10, c. 234].
До порядку денного було винесено питання про мирні договори із
союзниками Німеччини. Незважаючи на суперечності між учасниками
конференції (США намагалися вплинути на хід конференції, повідомивши
про успішні випробування атомної бомби), вона дала позитивний імпульс у
розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного світу. На жаль, цей
історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік розпочалася
«холодна війна», яка охопила цілу історичну епоху.
Під час війни постало питання про утворення міжнародної організації,
яка перебрала б на себе функції Ліги Націй. Восени 1944 р. на конференції у
Вашингтоні представники СРСР, США, Великої Британії та Китаю
підготували пропозицію про створення ООН й обговорили основні
положення Статуту. Установча конференція ООН мала бути скликана 25
квітня 1945 р. у Сан-Франциско. Її учасниками могли бути всі держави, які
оголосили війну Німеччині та Японії до 1 березня 1945 р. Право стати
членами ООН отримали Українська РСР і Білоруська РСР.
За рішенням Потсдамської конференції утворювався Міжнародний
військовий трибунал, який мав засудити воєнних злочинців і злочини, скоєні
ними. Із 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 р. тривав Нюрнберзький
судовий процес над групою головних німецьких воєнних злочинців.
Отже, значення конференції Великої трійки полягають у тому, що саме
на ній виникли ідеї Організації Об'єднаних Націй. Союзники розуміли
важливість створення міждержавної чи навіть міжнародної організації,
здатної запобігти спробам змінити встановлені межі сфер впливу. Саме на
конференціях переможців у Тегерані й Ялті та на проміжних переговорах у
 20

Думбартон Оксі – старовинній садибі Вашингтона - вироблено концепцію

майбутньої Організації Об'єднаних Націй.

Висновки
Історичне значення антигітлерівської коаліції полягає в тому, що в її
рамках вперше в історії було забезпечено політичну та військову співпрацю
держав, що належать до різних соціально-економічних систем, заради вищих
загальнолюдських інтересів. Було створено історичний прецедент, що мав
величезне значення для майбутнього розвитку міжнародних відносин,
одночасно підтверджувалася правота ідеї колективної відсічі агресорам.
Створення антигітлерівської коаліції перекинуло розрахунки
фашистських заправ на ізоляцію своїх супротивників і розгром їх поодинці.
Досягнуті у роки Другої світової війни угоди і домовленості послужили і є
фундаментом післявоєнного мирного устрою у Європі, їх втілення у життя.
Співпраця продемонструвала не лише можливість, а й нагальну
потребу об'єднання всіх миролюбних, прогресивних сил у боротьбі проти
агресії. Досвід союзу держав, суспільно-політичних сил, які виступили в
єдиному антигітлерівському фронті, є виключно актуальним.
Роль Радянського Союзу в коаліції докорінно змінилася після
Сталінградської та Курської битв, що призвели до перелому під час Другої
світової війни.
Сьогодні наводиться багато інформації про те, які саме причини
розпаду антигітлерівської коаліції, але насправді все набагато простіше, адже
після перемоги над фашизмом все встало на круги свої, а колишні союзники
повернулися на довоєнні відносини один з одним.
Варто нагадати, що охолодження між «союзниками» почало набувати
виражені обриси ще під час планування і проведення Нюрнберзького
процесу, так як у переможців виникало безліч розбіжностей з приводу
формату організації цього міжнародного суду.
21
 22

Список використаної літератури та джерел

1. История отечества [Текст]: курс лекцій, В. И. Баканов [и др.]; ред. И. В.
Сибиряков; Южно-Уральский гос. ун-т., челябинск: Издательство
ЮУрГУ, 2001. 158 с.
2. История советского государства. 1900 -1999: Пер. с фр. М.: Прогресс:
Прогресс-Академия, 1992. 480 с.
3. Иванов Р. Ф., Эйзенхауэр Д. Д. «Советско-американские союзнические
отношения в 1941-45 г.г.» США, экономика, политика, идеология 1999,
546 c.
4. Коваль В. С. Антигітлерівська коаліція [Архівовано 18 квітня 2016 у
Wayback Machine.] Енциклопедія історії України : у 10 т. редкол.: В. А.
Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. К.: Наукова
думка, 2003. Т. 1: .C. 688 с.
5. Лидеры войны : Сталин, Рузвельт, Черчилль, Гитлер, Муссолини : Кн. для
учащихся и студентов [М. А. Гареев и др.]; Под ред. Г. Н. Севостьянова. -
М. : Просвещение, 1995. 111 c.
6. Паперно А. X. Ленд-лиз. Тихий океан А. X. Паперно. М.: Терра-Книжный
клуб, 1998. 367 с.
7. Славинский Б. Н. Ялтинская конференция: современное переосмысление.
Мировая экономика и международные отношения. 1996. - № 4. С. 96.
8. Тегеран – Ялта – Посдам: Сборник документов. Сост.: Ш. Санакоев, Б. л.
Цибулевський. 2-е изд. М.: Издательство «Международние отношения»,
1970. 416 с.
9. Ю. І. Нипорко. Тегеранська конференція 1943 [Архівовано 27 січня 2017 у
Wayback Machine.] Юридична енциклопедія : [у 6 т.] ред. кол.: Ю. С.
Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. К.: Українська енциклопедія ім. М. П.
Бажана, 1998 – 2004
 23

10. Ю. С. Покровська. Кримська (Ялтинська) конференція 1945 Українська

дипломатична енциклопедія: У 2-х т. Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та
ін. К: Знання України, 2004 Т.1, 760 с.