1.

І НАПРЯМКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ США

  1) У 30-х pp. метою зовнішньої політики США було зміцнення міжнародних позицій, що
похитнулись під час економічної кризи.
  2) Ф. Рузвельт відмовився від політики невизнання СРСР, яку правлячі кола США
проводили протягом 16 років. 17 листопада 1933 р. між Радянським Союзом і Сполученими
Штатами Америки були встановлені дипломатичні відносини.
  3) Ще з середини XIX ст. США проводили політику ізоляціонізму, що базувалася на ідеї
невтручання США у європейські збройні конфлікти, які не стосувалися американського
континенту. Формально проголошувався принцип неучасті у європейських справах, а
фактично це була політика збереження “свободи рук” у міжнародних справах.
  4) На Далекому Сході США продовжували політику “відчинених дверей” і “рівних
можливостей” щодо Китаю. Японія стала першою країною, що здійснила насильницький
перегляд Версальсько-Вашингтонської системи і розпочала боротьбу за переділ світу.
Агресія Японії в Китаї (1931-1932 pp.), її вихід з Ліги Націй у 1933 р. та початок війни в Китаї у
1937 р. були загрозою американській військовій монополії в Тихому океані, хоч американські
стратеги вважали, що Японія, загрузнувши в Китаї, не зазіхатиме на тихоокеанські володіння
США. Проте в 30-х pp. суперечності між Японією та США на Далекому Сході і в басейні
Тихого океану загострювалися.

ІІ ЗАГОСТРЕННЯ АНГЛО-НІМЕЦЬКИХ СУПЕРЕЧНОСТЕЙ

1) У 30-х pp. Велика Британія, побоюючись зміцнення позицій Франції в Європі, розглядала
Німеччину як противагу Франції на європейському континенті. Уряд Англії очолював
прихильник політики “вмиротворення” Невіл Чемберлен (прем’єр-міністр Великої Британії у
1937-1940 pp.), за згоди якого робилися поступки Гітлеру за рахунок третіх країн. Політика
Великої Британії стосовно Німеччини була непослідовною:
- великі монополії країни продовжували вкладати капітали в німецьку військову
промисловість і після приходу А. Гітлера до влади;
- у червні 1935 р. була укладена англо-німецька угода, яка фактично легалізувала морські
озброєння Німеччини. Згідно з цією угодою Німеччина одержала право на будівництво
флоту, що становитиме 35% тоннажного військового флоту Великої Британії, включаючи
право будувати підводний флот, що становитиме 45% британського, а в особливих випадках
щодо підводних човнів навіть допускався паритет;
- правлячі кола Великої Британії надали Німеччині свободу дій у Центральній і Східній
Європі. Британський
- уряд робив значні кроки по збільшенню чисельності військ, їх оснащенню (постанова 1937
р. про збільшення й переустаткування королівських військово-морських сил), бо бачив
зростання військової могутності Німеччини.
2) Велика Британія почала шукати противагу Німеччині на Сході, а тому було укладено
союзи з Францією, Польщею, Румунією, Грецією, Туреччиною.
3) У березні 1938 р. СРСР виступив з ініціативою проведення міжнародної конференції з
метою виробити практичні заходи проти агресора. Лондон відмовився брати участь у ній,
мотивуючи тим, що це призведе до утворення в Європі блоків і підірве перспективу
встановлення миру. Велика Британія не звертала увагу на те, що блок у Європі вже створено
(Німеччина, Італія, Японія, 1936-1937 pp.)
4) Змагання у військовій сфері, прагнення Німеччини повернути втрачені колонії, активне її
проникнення на Близький Схід спричинили загострення англо-німецьких відносин.
5) Одночасно зовнішня політика Великої Британії була політикою заохочення агресора:

- окупація Чехо-Словаччини Німеччиною здійснювалася за згодою Великої Британії і Франції,

які підписали Мюнхенську угоду;
- коли Німеччина й Італія втрутилися в громадянську війну в Іспанії (1936-1937 pp.),
організувавши пряму інтервенцію, Велика Британія і Франція провадили політику
“невтручання”;
- у квітні 1939 р. почалися англо-франко-радянські переговори про взаємодію проти
агресора, які тривали до серпня, всі сторони вели переговори формально. СРСР висловив
готовність виставити проти агресора 136 дивізій, а Велика Британія пообіцяла дві, а згодом
ще дві. І Велика Британія, і СРСР в цей час налагоджували контакти з Німеччиною;
- Велика Британія вичікувала в Європі й тоді, коли на континенті вже гриміли гармати.

ІІІ ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ

1) Занепокоєна мілітаризацією Німеччини після приходу А. Гітлера до влади, Франція
провадить активну зовнішню політику:
• у 1934 р. міністр закордонних справ Луї Варту висунув ідею про укладення
багатостороннього пакту про взаємний ненапад з країнами Східної Європи, включаючи СРСР
і Німеччину (Східний пакт), але виникли труднощі у втіленні її в життя;
• тоді Франція висунула ідею підписання окремих договорів про ненапад:
2 травня 1935 р. в Парижі був підписаний франко-радянський договір про взаємодопомогу в
разі будь-якої агресії. Але не було підписано окремої воєнної конвенції, що було дуже
важливо;
6 грудня 1938 р. був підписаний франко-німецький договір, що свідчив про наміри кожної
держави самостійно шукати домовленості з агресором.
2) У 30-х pp. Франція збільшила воєнні асигнування, створила Нове Міністерство оборони й
націоналізувала концерн “Шнейдер-Крезо”, який випускав військову продукцію.
3) Франція провадила двояку політику: з однієї сторони — йшла на поступки Німеччині та
зближення з нею, з другої — на консолідацію антифашистських сил.
Вона йшла на поступки А. Гітлеру:
• не звертала уваги на переозброєння німецької армії;
• на “аншлюс” Австрії;
• на захоплення Судетської області, а згодом всієї Чехо-Словаччини.

IV НЕДОТРИМАННЯ НІМЕЧЧИНОЮ СТАТЕЙ ВЕРСАЛЬСЬКОГО ДОГОВОРУ

1) Після приходу до влади у 1933 р. нацистський режим почав переглядати умови

Версальського договору, за яким Німеччина позбавлялася своїх колоній і повинна була
виплачувати величезні суми репарацій.
2) Жовтень 1933 р. На конференції з питань роззброєння Німеччина в ультимативній формі
вимагала скасувати військові статті Версальського договору і надати їй “рівні права” на
озброєння. Після відмови німецька делегація залишила конференцію.
3) Жовтень 1933 р. Через декілька днів Німеччина вийшла з Ліги Націй, розв’язавши цим
самим руки для озброєнь і агресії.
4) Січень 1935 р. Проведено референдум у Саарській області, яка протягом 15 років
перебувала під управлінням Ліги Націй, про возз’єднання з Німеччиною.
5) 1 березня 1935 р. Саарська область відійшла до Німеччини (за це висловилося 90%
населення), яка виплатила Франції компенсацію за вугільні шахти. Промислова база
Німеччини значно зміцніла.
6) Лютий 1935 р. Д. Гітлер оголосив про створення в Німеччині військової авіації, що
суперечило рішенням Версальського договору.
7) Березень 1935 р. Однобічно порушивши статті Версальського договору, А. Гітлер
запровадив загальні військову повинність. Почалися інтенсивні військові навчання. Було
відновлено німецький Генеральний штаб і створено 500-тисячну армію, що була у 5 разів
більшою, ніж передбачалося мирним договором.
8) В країні провадилася мілітаризація економіки, тобто переведення господарства на
однобічний воєнний розвиток, розширення виробництва воєнної продукції. Велася гонка
озброєнь, нарощування озброєнь, розширення воєнної промисловості та скорочення
цивільного виробництва.
9) Англо-німецька морська угода 1935 р. відкрила німцям шлях до збільшення тоннажу
військово-морського флоту і будівництва підводних човнів, що фактично означало
двостороннє порушення Версальських угод.
10). Щоб скасувати всі військові обмеження Версальського договору, Німеччина провадила
велику пропагандистську кампанію про “несправедливість” і необхідність “рівності” як у самій
країні, так і за кордоном.

2. На початку 1930-х рр. навряд чи хто з тогочасних політиків наважився б стверджувати, що

до кінця десятиліття може спалахнути нова світова війна. У першу чергу їх непокоїли
питання, як можна пом’якшити наслідки кризи. Перш за все вони вважали, що необхідно
зменшити військові витрати (це передбачалося шляхом скорочення озброєнь та армій або
створення спеціальної системи міжнародної безпеки для полегшення фінансового тягаря
репарацій і боргів).
У січні 1930 р. у Лондоні відкрилася міжнародна конференція з обмеження морських
озброєнь. На ній було здійснено спробу поширити умови Договору п’яти держав на інші класи
бойових кораблів: крейсери, есмінці, підводні човни. У повному обсязі питання розв’язати не
вдалося: Франція та Італія відмовилися підписати угоду. США, Англія, Японія домовилися
щодо крейсерів та есмінців дотримуватися співвідношення 5 : 5 : 3. Щодо підводних човнів
запроваджувався принцип рівності флотів.
У лютому 1932 р. в Женеві відкрилася конференція із роззброєння. Із самого початку
з’ясувалося, що кожна велика держава думала не про роззброєння, а про отримання
односторонньої вигоди. Конференція закінчилася нічим.
У 1931 р. США запропонували на один рік оголосити мораторій (відстрочку) із виплати
боргів і репарацій. Ця пропозиція була прийнята. У 1932 р. вирішили взагалі ліквідувати
репараційні зобов’язання Німеччини. Країни-боржники, зі свого боку, просто припинили
сплачувати борги США. Здавалося, що був створений прецедент колективних дій перед
спільною загрозою.
Проте майже одночасно США ввели високі митні податки, а Велика Британія відмовилася
від «золотого стандарту». Цими діями вони спровокували митні й валютні «війни», що
дезорганізувало світову торгівлю і ще більше поглибило кризу.
Перемогло прагнення вирішувати економічні проблеми не спільно, а поодинці, коли кожна
країна намагалася перекласти тягар кризи на сусіда. У результаті зросло економічне
суперництво та зменшилася можливість чинити спільний опір перед загрозою війни.
Дії Японії спонукали світове товариство вжити відповідних заходів. Ліга Націй на прохання
Китаю створила спеціальну комісію для вивчення проблеми. Комісія рекомендувала вивести
японські війська й передати Маньчжурію під міжнародний контроль. Проте Японія не була
засуджена як агресор. Рада Ліги Націй заявила, що Маньчжурія є невід’ємною частиною
Китаю, і не визнала Маньчжоу-Го. У відповідь Японія в 1933 р. демонстративно вийшла з Ліги
Націй. Передбачені на цей випадок санкції проти Японії не були запроваджені. США та
Англія домоглися укладення між Японією і Китаєм компромісного миру: Японія виводить свої
війська із Шанхаю, який вона захопила напередодні, а Китай визнає Маньчжоу-Го. Уперше у
світі агресія країни залишилася безкарною.
У 1937 р. Японія розв’язала вже відкриту війну проти Китаю, завоювавши його найбільш
розвинені райони. Так, для Китаю Друга світова війна почалася вже в 1937 р.
У 1935 р. цим скористалася Італія. Вона вважала себе обділеною за результатами Першої
світової війни і не приховувала загарбницьких планів, до яких належали й наміри завоювання
Ефіопії.
 3 жовтня 1935 р. 250-тисячна італійська армія, озброєна авіацією і танками, вдерлася на
територію Ефіопії. Ефіопська армія чинила завзятий опір. Проте сили були нерівними. Рада
Ліги Націй оголосила Італію агресором і зобов’язала всіх членів організації застосувати до
неї економічні санкції. США й Велика Британія заявили про нейтралітет і відмовилися
постачати Ефіопії сучасну військову техніку. Тим самим жертва й агресор були поставлені на
один рівень.
У травні 1936 р. Італія оголосила про завоювання всієї Ефіопії. Народ Ефіопії розпочав
партизанську боротьбу проти агресорів, яка завершилася в 1941 р. звільненням країни за
підтримки Англії.
Після приходу до влади А. Гітлера Німеччина приєдналася до групи держав-агресорів. До
1933 р. становище Німеччини в межах Версальської системи було значно полегшено. Вона
припинила сплачувати репарації. На переговорах щодо роззброєння в 1932 р. їй було
обіцяно рівноправність в озброєнні. Навіть обговорювалося питання про повернення
Німеччині колоній.
Перегляд умов Версальського договору для А. Гітлера був лише першим кроком на шляху
до світового панування. Наступним мало стати об’єднання всього німецького народу в одній
державі. Це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії,
Чехословаччини, Польщі та Литви. Далі планувалося завоювання «життєвого простору» на
сході. Заволодівши сировинними й аграрними ресурсами Східної Європи, Німеччина, на
думку А. Гітлера, могла здобути перемогу в боротьбі за світове панування.
Кожен із визначених А. Гітлером кроків означав шлях до повної ліквідації Версальської
системи і докорінну зміну міжнародних відносин. Це був шлях до війни.
Свідченням рішучих намірів А. Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у жовтні 1933 р. і
здійснена у 1934 р. невдала спроба приєднати Австрію.
Переломним став 1935 р. Після виплати Францією компенсації за вугільні шахти земля
Саар унаслідок плебісциту відійшла до Німеччини. Також Німеччина відмовилася від статей
Версальського договору, які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про
запровадження загальної військової повинності й формування армії із 36 дивізій. Між
Великою Британією та Німеччиною в 1935 р. було укладено військово-морську угоду. За цією
угодою Німеччині було дозволено мати флот більший, ніж французький. Угода була вже
двостороннім порушенням Версальської системи.
Такий розвиток подій занепокоїв найближчих сусідів Німеччини. Європейська дипломатія
почала активно обговорювати ідею створення системи колективної безпеки із залученням
СРСР. У 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги Націй. У травні 1935 р. СРСР та Франція
уклали угоду про взаємодопомогу. Аналогічний договір було укладено між СРСР та ЧСР. За
їхніми умовами сторони були зобов’язані надавати одна одній допомогу. Проте ратифікацію
цього договору Франція відкладала, використовуючи сам факт підписання угоди як засіб
тиску на Німеччину. На Заході ще панували антирадянські настрої. Зрозумівши це, А. Гітлер
наважився на більш рішучі дії: у березні 1936 р. німецькі війська були введені в Рейнську
демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція, ні Ліга Націй не застосували передбачених у
цьому випадку заходів.

Пергляд і
Об’єднання всього Завоювання
ліквідація
німецького народу життєвого Світове панування
Версальської
в одній державі простору на Сході
системи

Виникнення осередків війни в Європі

 1933 р. -вихід 1935 р. -введення в 1936 р. -окупація
Німеччини з Ліги Німеччині загальної Німеччиною Рейнської
Націй військової повинності демілітаризованої зони

Листопад 1937 р. - Жовтень 1936 р. - 1936 р. -

проиєднання Італії до укладення договору інтервенція 1935-36 рр. -
Антикомінтернівського між Німеччиною та Німеччини та агресія Італії
пакту Італією Італії в Іспанію проти Ефіопії

 3.Створення блоку Берлін–Рим–Токіо

1) Спільні інтереси Японії, Італії, Німеччини швидко привели їх до зближення. 25
листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада
1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилась "вісь" Берлін–Рим–Токіо. Сторони
зобов’язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього
спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї з сторін з
СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР. 
Цей блок агресорів не був монолітним. Німеччина та Італія суперничали в Австрії і обидві
претендували на гегемонію на Балканах, перш ніж їм вдалося домовитись про розмежування
сфер впливу в цьому регіоні. Тоді ж Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Після
цього Німеччина та Італія активно координували свою політику і спільно провели ряд
міжнародних акцій. У 1936 р. вони підтримали заколот націоналістів в Іспанії, який привів у
1939 р. до влади Ф.Франка.
Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Вони ускладнювались тим, що
Японія захопила німецькі колонії у Тихому океані та Китаї і не збиралась їх повертати.
Німеччина та Італія під час японської агресії 1937 р. проти Китаю продавали зброю
китайському уряду. Обидві країни знаходились далеко одна від одної і прагнули зберегти
свободу дій у своїй сфері інтересів.
До середини 30-х років Німеччина, Італія та Японія стали на шлях прямого порушення умов
післявоєнного врегулювання. Над всією Версальсько-Вашингтонською системою нависла
загроза. Альтернативою їй був запропонований Німеччиною, Італією та Японією заснований
на пануванні сили "новий порядок", який зводився до розподілу світу між цими державами.
Шлях до нового порядку йшов через війну.
Ліга Націй в умовах наростання воєнної небезпеки
2)Тон у діяльності Ліги Націй задавали Англія і Франція, тому її діяльність була в руслі
зовнішньополітичних приорітетів цих держав.
За час свого існування Ліга Націй не скористалася широкими повноваженнями, наданими їй
Статутом. У ньому передбачались обмеження озброєнь, взаємні гарантії територіальної
цілісності й незалежності, заходи з боротьби проти агресора, у тому числі й колективні
санкції. На практиці Ліга Націй не стала інструментом захисту миру й приборкання агресорів.
Жодне питання тут не вирішувалося конструктивно. Провідні держави були зацікавлені в
нарощуванні своїх збройних сил, а тому нерідко займали вичікувальну, безпринципну
позицію. Так, коли Китай звернувся зі скаргою на агресію Японії в Маньчжурії, то Рада Ліги
Націй лише висловила надію на нормалізацію японо-китайських відносин. Спершу Японія, а
потім Німеччина вийшли з Ліги Націй, щоби продовжити здійснення їхніх
зовнішньополітичних планів. Проти Італії було застосовано економічні санкції, але не в
повному обсязі, і вона не припинила загарбання Ефіопії. Не знайшли осуду й інші акти
агресії, що підштовхувало світ до катастрофи. Не порахувався з Лігою Націй і Радянський
Союз, здійснивши 1939 р. напад на Фінляндію.

4. 1)ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТИКИ «УМИРОТВОРЕННЯ». В умовах, що склалися,

мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, незважаючи на всі
недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила
принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора
через Лігу Націй. Проте спільної відсічі не вийшло. Насамперед це пов’язано з тим, що
здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення
взаємного суперництва в пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне
економічне становище відвертало увагу суспільства й політиків на внутрішні проблеми.
Вирішення їх було пріоритетним.
2)ПРИЧИНИ ПОЯВИ І РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИКИ «УМИРОТВОРЕННЯ»
• Зосередження громадськості Англії та Франції на внутрішніх проблемах, породжених
економічною кризою 1930-х рр.;
• стійкі пацифістські настрої в більшості населення Англії та Франції, страх повторення жахів
світової війни;
• недооцінювання лідерами західних держав А. Гітлера;
• продовження лідерами Англії та Франції курсу на послаблення Версальсько-
Вашингтонської системи;
• повне усунення США від втручання у європейські справи.
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі силових
методів. Захист миру за тих умов вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Однак
людей лякала навіть думка про війну. Громадськість в Англії та Франції була налаштована
категорично проти використання сили. Китай та Ефіопія здавалися занадто далекими, щоб
вбачати в них загрозу колективній безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було
притаманним для тогочасної суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення
в політиці «умиротворення», яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.
Прихід А. Гітлера до влади не відразу почали вважати поворотним у політиці Німеччини.
Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити
для Німеччини справедливість. Плани нацистської Німеччини про переділ світу спочатку не
сприймали серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу,
який активно впроваджувався в 1920-х рр. і був спрямований на поступове послаблення
тягаря Версальсько-Вашингтонської системи. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свого
хижацького обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. А. Гітлер здавався політиком,
із яким можна домовитися.
Насправді А. Гітлер висував нові й більш зухвалі претензії. Вони ставали об’єктами
міжнародного обговорення, і врешті всі територіальні прагнення Німеччини задовольнялися.