Мета:Ознайомитися з розвитком міжнародних відносин в 30-х роках ХХ ст.

Розкрити причини поглиблення суперечностей між провідними країнами світу.

Визначити передумови розв'язання ІІ світової війни.
Навчитись визначати причинно-наслідкові зв'язки між історичними подіями.
1722 — Петро I увів податок на бороди в розмірі 50 карбованців на рік.
І. Актуалізація опорних знань
1. Чим завершилася Перша Світова війна?
2. Опишіть соціально економічне становище переможених країн
3. Опишіть соціально економічне становище країн-переможиць
4. Пригадайте умови Версальського договору
ІІ. Повідомлення теми та мети уроку
ІІІ. Повідомлення нового матеріалу
Складання таблиці «Вогнища міжнародної напруги»
Протягом уроку учні слухаючи розповідь учителя заповнюють таблицю
Дата Місце Участники Основна інформація

Розповідь учителя
Головними суперниками Японії у встановленні гегемонізму в Азії були США і Велика Британія.
Сутність суперечностей між Японією, з одного боку, і Великою Британією та США - з другого,
великою мірою визначила боротьба за встановлення політичного та економічного панування в Китаї.
Після завоювання Північно-Східного Китаю підбадьорена своїми успіхами Японія у березні 1933 р.
офіційно вийшла з Ліги Націй. Навіть ця міжнародна організація розглядалася в Токіо як перешкода
її експансіоністському курсові. Ліга Націй на прохання Китаю створила спеціальну комісію для
вивчення цієї проблеми. Комісія рекомендувала вивести японські війська з Маньчжурії та передати її
під міжнародний контроль. Японська армія тим часом почала просування в глиб території Китаю.
Але передбачені на цей випадок санкції проти Японії так і не було застосовано. Виник прецедент
безкарності агресора.
Скориставшись цим, Японія наполегливо готувалась до захоплення всієї території Китаю.
Загарбання Китаю повинно було, на думку японських керівників, відкрити для Японії нові джерела
сировини, ринки збуту, можливість використати дешеву робочу силу і створити надійний тил для
нападу на Радянський Союз.
У жовтні 1935 р. Японія проголосила свою політику стосовно Китаю. Вона полягала в «трьох
позиціях», викладених японським міністром закордонних справ Хірото:
• союз Китаю з Японією для придушення комунізму в Азії;
• відхід Китаю від співробітництва з «варварами» (тобто всіх держав, окрім Японії);
• установлення економічного співробітництва між Японією, Маньчжоу-го і Китаєм.
Цілком очевидно, що додержання цих принципів означало втрату Китаєм політичної та економічної
незалежності.
Правлячі кола Японії розраховували на те, що військово-технічна відсталість Китаю, слабкість його
центрального уряду, якому часто-густо не підкорялися місцеві генерали, забезпечать перемогу за 2-3
місяці.
7 липня 1937 р. Японія, скориставшись прикордонним інцидентом, розпочала війну проти Китаю.
Від окремих боїв і сутичок японські війська незабаром перейшли до відкритого наступу на міста
Бейпін і Тяньцзінь та невдовзі оволоділи ними. Водночас із наступом на Півночі японці розгорнули
воєнні дії в Центральному Китаї, розпочавши 13 серпня 1937 р. наступ на Шанхай. Після захвату
Шанхая та тодішньої столиці Китаю Нанкіна у японців утворилися два ізольовані фронти -
Північний і Центральний. Після двох «генеральних наступів» вони спромоглися об’єднати ці фронти
й заволодіти важливими залізничними комунікаціями Китаю. До кінця року японські війська
захопили ще Пекін та Ханькоу.
У квітні 1938 р. в районі Тайєрчжуана сталася велика битва. Китайські війська завдали удару у фланг
японським дивізіям, що наступали, і здобули перемогу. Японці втратили 30 тис. убитими й
пораненими, 10 тис. солдатів і офіцерів утекли з поля бою. Успіх у цій битві розвіяв легенду про
непереможність японських самураїв. Однак успіх не було закріплено. З червня 1938 р. японці
розпочали великомасштабний наступ у районі Уханя, що тривав до жовтня 1938 р. Незважаючи на
непохитність китайських солдатів у обороні та сміливість у контратаках, ворог спромігся захопити
Ухань і порт Гуанчжоу.
Наприкінці 1938 р. японські війська окупували більшу частину території Китаю, але війна набула
затяжного характеру. Жертви китайців, принесені протягом перших двох років війни, становили
майже 1,5 млн осіб. Тяжкі втрати не похитнули рішучості китайського народу захистити свою
незалежність. Японські агресори, втративши півмільйонну армію, з 1939 р. змушені були зупинити
наступ.
Продовження агресії Японії поставило під загрозу інтереси західних країн, передусім США і Великої
Британії. Було цілком очевидно, що японська буржуазія вдасться до швидкого вилучення
конкурентів із китайського ринку.
Однак якогось ефективного опору діям Японії західні країни не чинили. Навіть більше: всупереч
закону про нейтралітет, США продавали агресорові стратегічну сировину.
Для панування в Африці Ефіопія мала важливе військово-стратегічне значення. Підготовка Італії до
загарбання Ефіопії розпочалася, за визнанням Муссоліні, ще 1925 р. Попервах її збирались
анексувати в мирний спосіб за допомогою договору про дружбу (1928 р.), але так не сталося. Тоді,
починаючи з осені 1932 р., італійські фашисти розпочали ретельне розроблення планів збройного
вторгнення й поневолення Ефіопської держави. В Еритреї, Сомалі та Лівії (італійських колоніях)
зосереджувалися війська, будувалися й реконструювалися морські порти, аеродроми, військові бази.
Для ведення війни Італія різко збільшила закупівлю у США озброєння, літаків, нафти, сировини та
інших стратегічних товарів. Велика Британія збільшила постачання вугілля, нікелю. Французькі
заводи Рено будували для італійської армії танки, проте найбільшу допомогу Італії надавала
Німеччина.
Німеччину цілком задовольняло, що експансія Італії спрямована на південь, і, отже, її увагу до
Центральної та Південно-Східної Європи, де інтереси Німеччини та Італії перехрещувалися, буде
надовго відвернуто.
Занепокоєні мілітаристськими приготуваннями Італії в Африці, Велика Британія і США 1935 р.
оголосили заборону на експорт зброї як до Італії, так і до Ефіопії, не розрізняючи агресора та його
жертву. Гвинтівками застарілих зразків, мисливськими рушницями та списами ефіопські війська
чинили загарбникам, які використовували танки, літаки та отруйні речовини, героїчний опір
протягом семи місяців.
Столицю Ефіопії Аддіс-Абебу італійці захопили 5 травня 1936 р. Імператор Хайле Селассіє
змушений був залишити країну. 9 травня 1936 р., коли італійці захопили не більше ніж 1/3 території
Ефіопії, Муссоліні оголосив про остаточне її завоювання. «Велика фашистська рада» у Римі
поспіхом видала декрет про перетворення Італії на імперію й додання до титулу італійського короля
титулу імператора Ефіопії. Ефіопія фактично перетворилася на італійську колонію.
13 січня 1935 р. 90 % населення Саару, який, за рішенням Паризької мирної конференції 1919 р.,
було передано під управління Ліги Націй, не без допомоги гітлерівського режиму, висловилося за
повернення під німецький дах.
7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до
демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт установлював зобов’язання Великої
Британії та Франції подати негайну допомогу країні, проти якої це буде спрямовано, уряди цих
держав ніяк не відреагували на дії Німеччини.
Увечері 7 березня 1936 р. Гітлер сказав своєму військовому міністрові генералу Бломбергу: «Знав,
що французи не чинитимуть опору, а англійці й пальцем не поворухнуть. Нам навіть не довелося
видавати солдатам боєприпаси». Справді, операція «Шулунг» - раптове введення до Рейнської зони
німецьких військ - відбулася без жодного пострілу. Солдатів повантажили у вагони, сказавши, що
вони їдуть на маневри, й не видали жодного патрона. Командири на шляху слідування відкрили
вручені їм пакети й лише тоді дізналися про кінцеву мету маршруту. Ешелони зупинили на правому
березі Рейну. Лише три батальйони переправили через міст із наказом одразу ж відступити, якщо
біля кордону з’явиться хоча б одна французька рота. Але цього не сталося. Почекавши, німці ввели в
зону майже 30 тис. вояків.
Робота з документом
З виступу майбутнього президента Франції Ш. де Гопля
Версальський договір забороняв німецьким військам вступати на території, розташовані по лівому
березі Рейну, які, до того ж, за Локарнською угодою, було демілітаризовано. Відповідно до договору,
ми мали право знову зайняти ці території, тільки-но Німеччина відмовиться від свого підпису під
угодою... Оскільки наші союзники - поляки, чехи, бельгійці - ладні були нас підтримати, а англійці
зобов’язалися зробити це ще раніше, Гітлерові неодмінно довелося б відступити. (...) Він ще не мав
змоги вести війну у великому масштабі. Він сильно ризикував і міг програти все разом. Він виграв у
цій грі все... Замість того, щоб змусити Німеччину вивести свої війська з Рейнської області, їй дали
можливість окупувати її.
Чи згодні ви з думкою Ш. де Голля, що Гітлер, вводячи війська до Рейнської демілітаризованої зони,
«сильно ризикував і міг програти все разом»? Відповідь обґрунтуйте.
Розповід учителя
Ускладненню ситуації у світі сприяло утворення блоку агресивних держав.
У жовтні 1936 р. під час візиту міністра закордонних справ Італії до Берліна був
підписаний італо-німецький протокол про співробітництво двох держав. Партнери домовилися про
розмежування сфер економічної експансії на Балканах і в Дунайському басейні та узгодили свої дії у
війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала захоплення Італією Ефіопії.
25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали договір про боротьбу проти
Комуністичного Інтернаціоналу. Обидві країни зобов’язувалися інформувати одна одну про
діяльність Комінтерну і в тісному співробітництві вести проти нього боротьбу.
Антикомінтернівській пакт — договір, підписаний у 1936 р. в Берліні між Німеччиною та
Японією, що оформив під прапором боротьби проти Комінтерну блок цих держав для завоювання
світового панування.
6 листопада 1937 р. До Антикомінтернівського блоку приєдналася Італія. Виникло
об’єднання трьох агресивних держав, що дістало назву «вісь Берлін – Рим – Токіо». За день міністр
закордонних справ Чіано писав у своєму щоденнику: «Три нації зобов’язалися піти одним і тим же
шляхом, що, певно, приведе їх до війни, до неминучої війни».
Травень 1939 р. – створено «Сталевий пакт» Німеччини та Італії, що зобов’язував обидві
країни в разі виникнення війни підтримувати одна одну.
27 вересня 1940 р. Було підписано військову угоду між Німеччиною, Італією та Японією
(Троїстий пакт).
20-24 листопада 1940 р. Угорщина, Румунія та Словаччина приєдналися до Троїстого пакту.
Отже, виникло об’єднання трьох агресивних держав, яке отримало назву “вісь Берлін — Рим
— Токіо”; цей блок був небезпечним як для СРСР, так і для західних держав — США, Франції,
Великої Британії; політика “невтручання” і “вмиротворення” країн-агресорів призвела до зростання
їх апетитів і наблизила європейську й світову війну.
Бесіда
Після пояснення значення дефініції «політика умиротворення» учні з’ясовують причини її
проведення. Учитель коригує
Політика «умиротворення» — це намагання Великої Британії та Франції, з мовчазної згоди США,
не вживати щодо Гітлера силових методів, котрі дали б йому привід розпочати війну, до якої західні
держави не були готові, піти йому на поступки, тим більше, що Гітлер після задоволення чергової
вимоги кожного разу заявляв, що більше ні на що не претендуватиме.
Проведення цієї політики мало певні причини.
По-перше, між Британією та Францією на початку 30-х рр. існували протиріччя. На думку
багатьох істориків Британія і Франція могли зупинити Гітлера ще в 1933-1934 рр., якби мали
бажання й рішучість діяти спільно. Франція на певному етапі могла зробити це завдяки перевазі
своїх збройних сил. Проте численна (694 000 вояків) французька армія викликала занепокоєння
Британії, яка не бажала зростання вагомості Франції на континенті та вбачала в Німеччині реальну
противагу їй. Того вечора 30. 01. 1933 р., коли закон про повноваження Гітлера пройшов крізь
рейхстаг, Ентоні Іден від імені британського уряду заявив, що завданням британської політики є
змусити Францію скоротити армію до 400000 військовослужбовців.
По-друге, ця політика була пов'язана з тим, що західні держави у 30-х рр. вирішили
пом'якшити жорсткі умови Версальського договору для Німеччини. Тому вони спокійно
поставилися до відмови Гітлера від тих статей договору, які були найбільш образливими для
Німеччини, Коли в березні 1935 р. в Берліні було опубліковано декрет про введення загальної
військової повинності, західні демократії промовчали. В березні 1936 р. німці окупували
демілітаризовану Рейнську зону, — реакція також була дуже стриманою. 10 років потому
гітлерівський міністр економіки Я. Шахт заявив: "Коли розпочалося озброєння Німеччини, інші
країни нічого не зробили проти цього. Порушення Версальського договору Німеччиною було
сприйнято абсолютно спокійно".
По-третє, тогочасні західні політики і гадки не мали, на що здатний біснуватий Гітлер; дехто
з них уважав, що з ним цілком можливо вести справи. Мерзенна сутність нацизму ще не була відома
світові. Європейські народи були ще далекі від жахливого окупаційного "нового порядку",
концтаборів смерті, знищення цілих народів або перетворення їх на безправних рабів.
По-четверте, ця політика відповідала настроям громадськості цих країн: США удавали, ніби
європейські події їх не обходять; Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем,
відчувала себе в цілковитій безпеці; Франція поки що сподівалася на систему союзів (Мала Антанта
та ін.), а також на захисну “лінію Мажино”. На практиці це означало, що після обговорення чергових
претензій Гітлера західні країни щоразу робили йому дедалі більші поступки за рахунок третіх країн.
Тодішнє керівництво Радянського Союзу, в особі абсолютного диктатора Й. Сталіна та його лакиз-
поплічників, теж несе відповідальність за таку політику, оскільки воно активно сприяло
переозброєнню німецької армії та нарощуванню Німеччиною військових м'язів.
Робота з документом
Із заяви уряду Великої Британії урядові Чехословаччини (29 вересня 1938 р)
Пан Чемберлен уже завірив пана президента, що в Мюнхені буде
постійно пам’ятати про інтереси Чехо словаччини, і що він їде туди
з наміром спробувати знайтитаке зближення точок зору німецького і
чехословацького урядів, яке дозволило б провести заходидля того, щоб
належним чином і справедливоздійснити принцип територіальних поступок,
на які чехословацький уряд уже пішов. Уряд Його Величності виражає тверду
надію, що чехословацький уряд не буде ускладнювати і без того
складне завдання прем’єр-міністра, висуваючи заперечення проти так
званого time table (запропонованого графіка) і наполягати на них.
Чехословацький уряд, як і всі інші зацікавлені сторони, повинен мати на
увазі ті важкі наслідки, до яких призвела б невдача в пошуках
угоди про нове врегулювання.
1. У чому полягала двоякість позиціїВеликої Британії стосовно
Чехословаччини?
2. Чому, на Вашу думку, чехословацька делегація не була запрошена для
участів Мюнхенській міжнародній конференції?
Розповідь учителя
Зазнавши поразки у Першій Світовій війні, припинили своє існування Німецька та Австро-Угорська
імперії. Першій на зміну прийшла Веймарська республіка, а друга розпалась на ряд незалежних
держав, серед яких власне Австрія втратила значні території, вихід до моря і великі промислові
центри. У повоєнний період обидві частини колишнюї Священної Римської імперії переживали
значні економічні труднощі і політичну нестабільність, що стало підгрунтям руху за об'єднання
(аншлюс) обох держав.
З приходом у 1933 році до влади у Німеччини Адольфа Гітлера аншлюс став частиною державної
політики. Однак наступного року канцлер Енгельберт Дольфус заборонив на території Австрії
діяльність німецької нацистської партії і, змінивши конституцію, встановив у країні авторитарний
режим, ідеологія якого виключала об'єднання з Німеччиною. Наступного року він загинув при спробі
австрійців, які служили в німецькому СС і зуміли захопити канцлера, змусити Дольфуса піти у
відставку. Під тиском Німеччини новий канцлер Курт фон Шушніг в 1936 році в обмін на письмове
визнання суверенітету і незалежності Австрії амністував кілька тисяч ув'язнених нацистів і
призначив в свій уряд ряд австрійських нацистів.
На початку 1938 року, Гітлер, натхненний успішним розвитком подій в Німеччині, яка підкорилася
нацизму, посилив тиск на Австрію і висунув Шушнігу ультиматум передати під управління
австрійських нацистів міністерство внутрішніх справ. Розуміючи, що це фактично поставить
Австрію під повний контроль Третього рейху, а розраховувати на підтримку Ліги націй вцілому і
Британії та Фрнціїї зокрема не доводиться, 11 березня Шушніг наказав армії не чинити опір
німецьким військам і подав у відставку. Того ж дня лідер австрійських нацистів Артур Зейсс-Інкварт
був призначений канцлером і звернувся до Гітлера з проханням відправити в Австрію війська.
У ніч з 11 на 12 березня 1938 року німецькі війська, заздалегідь зосереджені на кордоні, увійшли в
Австрію, і о четвертій ранку до Відня прибув рейхсфюрер СС Геріх Гімлер, а 13-го квітня — Адольф
Гітлер. Того ж дня був опублікований закон «Про возз'єднання Австрії з Німецькою імперією»,
згідно з яким Австрія оголошувалася «однією із земель Німецької імперії» і відтепер стала
називатися «Остмарк». 10 квітня, проведений в Німеччині та Австрії плебісцит 99,08% і 99,75%
голосами, відповідно, підтвердив об'єднання двох країн.
Після поразки Німеччини у Другій Світовій війні Австрія була відділена від Німеччини в межах її
колишньої території, хоча окупація країни військами союзників тривала до 1955 року, коли 15 травня
Австрія стала незалежною державою.
Наступною жертвою фашистської агресії стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала
Судетської області, де проживало 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили
заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині розправою.
Але тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і
підготовлену армію з 45 дивізій, яка спиралась на прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47
недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині відповідно до
договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв'язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони
домовились, що конфлікт буде вирішено у Мюнхені.
Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область - остання територіальна вимога
Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про
негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської
угоди. її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції,
Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.
Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і
північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон
з Німеччиною став проходити у 40 км від Праги.
Мюнхенська угода зобов'язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була
передана Тешинська Сілезія, Угорщині - частина Словаччини і Карпатської України. Чехосло-
ваччина перетворилась у федеративну державу.
Мюнхенська угода - одна з найбільш ганебних сторінок західної дипломатії. Англія і Франція
зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої було пов'язане з Версальською системою,
одну з небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на
самовизначення, на право німців, угорців, поляків об'єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у
1919 р. у Парижі це право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським
інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення".
Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у най-сильнішу державу Центральної Європи.
Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга націй, ні Англія з Францією не можуть
гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська
угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.
Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив,
повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню.
Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 pp. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність
своїх міркувань.
Складання схеми
Учні складають схему «Реакція Ліги націй на агресію збоку Осі»
IV. Узагальнення та систематизація
1. Перерахуйте основні події, які свідчили про відмову Німеччини від
виконання основних положень Версальського договору.
2. Якимибули головні цілі зовнішньої політики Німеччини і Італії в
30-ті рр.?
3. Яка країна Європи була першою окупована нацистською Німеччиною у
1938 р.?
4. Назвіть три країни, які у 1936–1937 рр. уклали
Антикомінтернівський пакт.
5. Яка подія відбулася наприкінці 1938 р. в Мюнхені?
6. Які дві впливові європейські держави дотримувались політики
«умиротворення»?
7. Назвіть держави, що вели боротьбу за сфери впливу на
Далекому Сході і в басейні Тихого океану.
8. Назвіть основні напрямки зовнішньої політики нацистської Німеччини.
9. Яка держава в 1935 р. почалавійну проти Ефіопії?
10. Назвіть найважливіші міжнародні угоди, які вплинули на відносини
між державами у міжвоєнний період.
V. Домашнє завдання
Прочитати параграф 25