Розділ І

МІЖНАРОДНА СИТУАЦІЯ НА ЗАКЛЮЧНОМУ ЕТАПІ ПЕРШОЇ

СВІТОВОЇ ВІЙНИ
_____________(1917 — 1918 рр.)___________
Гла ва 1
Міжнародні відносини
в період війни в Європі
(1917 р.)
• Зміни в ході першої світової війни в 1917 р. • Лютнева революція в
Росії й зовнішня політика Тимчасового уряду • Вступ США в першу світову
війну
Зміни в ході першої світової війни в 1917 р. Наприкінці 1916 — на початку
1917 рр. в ході першої світової війни відбулися серйозні зміни. Держави Антанти
й Четверного союзу ще виношували плани посилення воєнних операцій і
майбутнього переділу світу на свою користь. Але два з половиною роки війни не
принесли вирішальної перемоги жодній стороні.
Німеччина загарбала найбільше територій у Європі. Вона захопила всю
Бельгію, значну частину Франції, Польщу, частину Прибалтики й Білорусії, разом
з союзниками розгромила Сербію та Румунію. Проте в цілому німецький
стратегічний план був зірваний, «блискавичної» перемоги не вийшло. Війна на
два фронти, морська блокада Англії й загальне виснаження ресурсів змусили уряд
Німеччини шукати сепаратного миру хоча б з одним супротивником за рахунок
інших.
Здобутки держави Антанти були меншими — перемога союзників на Марні
та успіхи російських військ у боях з австрійцями й турками не стали
вирішальними. І все ж Антанта затягнула війну і, маючи більше людей,
економічних та фінансових ресурсів, урешті-решт дістала кращі перспективи для
кінцевої перемоги.
Воєнні дії на фронтах на початку 1917 р. зайшли у безвихідь. Швидко
наростали загальне незадоволення народних мас, їхні антивоєнні та революційні
настрої. Економічне виснаження воюючих держав і назрівання революційної ситуації
в Європі викликали крутий поворот у світовій політиці від імперіалістичної війни до
пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола країн обох коаліцій прагнули
досягти якнайшвидшого закінчення війни шляхом загальних чи сепаратних
переговорів або вирішальної переможної битви.
Німеччина вдалася до сепаратних переговорів з царською Росією, а 12 грудня
1916 р. сповістила про свою готовність «негайно приступити до мирних
переговорів» з усією Антантою. У випадку відмови німецький уряд розраховував
перекласти на Антанту відповідальність за продовження війни й зокрема за посилення
дій своїх підводних човнів. У разі згоди Антанти німецька дипломатія сподівалася
внести розкол серед її держав та укласти сепаратний мир.
Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її
пропозицію. Прем'єр і міністр закордонних справ Франції А. Бріан обумовив
переговори про мир явно неприйнятними для Німеччини вимогами.
Останньою конференцією Антанти, в якій брали участь царські дипломати,
були переговори чотирьох союзних держав у Петрограді в січні — лютому 1917 р.
Вимагаючи від Росії активної участі в наступі проти Німеччини, союзники обіцяли їй
фінансову допомогу, кредити та продовольство. Обіцянки залишилися обіцянками,
зате царський уряд ще встиг послати на фронт ряд військових частин.
14 лютого — 11 березня 1917 р. російський і французький уряди за спиною
Англії уклали сепаратну угоду шляхом обміну нотами про умови майбутнього миру.
Росія підтримала Францію в її претензіях на Ельзас — Лотарингію й Саар та окупацію
лівого берега Рейну. Французький уряд натомість підтвердив попередню угоду про
«права» Росії на Константинополь і протоки. Російсько-французька угода
викликала велике незадоволення Лондона, який не бажав значного посилення
Франції.
Німеччина в 1917р. розгорнула нещадну підводну війну проти Антанти, що
спричинило тяжкі втрати, насамперед Англії. Німецькі підводні човни топили
десятки кораблів супротивників і нейтральних країн. Однак вони не могли підірвати
морську могутність Англії й знекровити її. Навпаки, піратські дії Німеччини привели
до загального протесту нейтральних країн, зокрема США, й посилили прагнення
Антанти розгромити ворога.
Навесні 1917 р. в ході війни сталися кардинальні зміни. До цього
спричинилися передусім дві суттєві події: по-перше, в Росії відбулася буржуазно-
демократична революція, яка повалила царизм і в цілому послабила Антанту; по-
друге, Сполучені Штати, нарешті, відмовилися від традиційного нейтралітету і,
виходячи зі своїх інтересів, оголосили війну Німеччині.
Лютнева революція в Росії й зовнішня політика Тимчасового уряду. Царська
Росія, одна з великих держав Антанти, ще до світової війни переживала
революційну ситуацію, її внутрішні суперечності ще більше поглибилися під час
війни. Величезні жертви й невдачі на фронтах, глибока економічна й соціально-
політична криза надзвичайно загострили ситуацію в країні. Буржуазні кола,
об'єднані в так званий «прогресивний блок», намірялися здійснити двірцевий
переворот і замінити Миколу II його братом Михайлом. Посли Англії Б'юкенен і
Франції Палеолог всіляко їм допомагали, обговорювали плани й деталі цього
перевороту, по суті втручалися у внутрішні справи Росії. Разом з послом США
Френсісом вони були фактично учасниками змови. І все це робилося заради
продовження Росією війни в складі Антанти.
Антиурядова змова в Росії виникла на тлі революційного народного руху
проти війни, за хліб, мир і свободу, що сприяло успіхові буржуазно-демократичної
революції 12 березня 1917 р. (27 лютого за старим стилем). У Росії була повалена
монархія, до влади 15 березня прийшов Тимчасовий уряд, міністр закордонних
справ якого П. М. Милюков висловив твердий намір уряду продовжувати війну «до
остаточної перемоги».
Але одночасно з цим революційні маси створили в Петрограді Раду
робітничих і солдатських депутатів, яка рішуче виступила проти продовження
війни. В столиці Росії створилося по суті двовладдя, протилежні сторони якого
по-різному трактували питання війни і миру. Це, звичайно, послабило Антанту в
боротьбі з Четверним союзом і викликало тривогу її керівників.
22 березня союзні держави визнали Тимчасовий уряд. Його перші
зовнішньополітичні акти підтвердили вірність цілям і політиці Антанти,
прагнення продовжувати війну проти Німеччини. Щоб заспокоїти населення, 9
квітня публікується «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де
поряд г обіцянкою виконувати зобов'язання перед союзниками проголошувалося,
 що нова Росія хоче миру на основі самовизначення народів. Демагогія уряду,
здавалося, задовольнила населення, але викликала роздратування в Парижі й
Лондоні.
Тепер уже в інтересах союзників Мілюков публікує З травня ноту, де
підтверджує курс уряду на продовження війни «до рішучої перемоги». Нота
Мілюкова викликала вибух народного обурення, величезні народні демонстрації
протесту й урядову кризу.
8
Петроградська Рада, відображаючи настрої широких народних мас,
вимагала відставки Тимчасового уряду й офіційного визнання метою зовнішньої
політики Росії укладення миру без анексій і контрибуцій, з правом народів на
самовизначення. Міністри Мілюков і Гучков змушені були піти у відставку. В
новому коаліційному Тимчасовому уряді на чолі з О. Керенським у травні
міністром закордонних справ став мільйонер М. Терещенко, який багато говорив
про мир без анексій і водночас продовжував політику ведення війни.
Ще у квітні захлинувся наступ французьких військ. Антанта вимагала від
уряду Керенського переходу російських військ у наступ проти Німеччини. І хоча
російська армія розвалювалася, а серед солдатських мас наростало прагнення
покінчити з війною, Тимчасовий уряд, заручившись обіцянкою фінансової й
матеріальної допомоги від Антанти і США, 1 липня 1917 р. знову кинув російські
війська у наступ. Це була безнадійна авантюра, яка призвела до нових великих
жертв і закінчилася невдачею. Проте Росія в той час усе ж стримувала на своєму
фронті близько 160 дивізій Німеччини та її союзників — на 16 дивізій більше, ніж
на Західному фронті.
Тиск Антанти на Петроград посилився влітку 1917 р. Англо-французька
дипломатія безцеремонне втручалася у внутрішні справи Росії. Вона навіть
підтримала заколот генерала Корнилова проти Керенського, розраховуючи, що
військовий диктатор утримає Росію у стані війни проти Німеччини. Характерно,
що англійські танкові частини, які знаходилися на російському фронті, брали
участь у корниловському заколоті.
За Керенського роль головного кредитора Росії перейшла від Англії до
США. Американський посол у Петрограді Френсіс писав державному секретарю
Р. Лансінгу, що бізнесмени США «дивляться з пожадливістю на багатства надр
Росії... Всі вважають, що немає жодного краю на Землі, який може зрівнятися з
нею».
США надали велику фінансову підтримку урядові Керенського, плануючи в
майбутньому виділяти йому до 8 млрд.. карбованців на «відновлення» економіки.
Влітку 1917 р. майже 2500 американських фірм бажали брати участь в
експлуатації сировинних та інших ресурсів Росії. В червні до Петрограда прибула
місія американського сенатора Рута для вивчення можливостей надання допомоги
Тимчасовому уряду. Комісія американських експертів на чолі зі Стівенсом
вивчала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передання її під
контроль США.
Уряди США, Англії й Франції досягай угоди про розмежування сфер впливу в
Росії. Так, США брали на себе реорганізацію російських залізниць (окрім
Мурманської, яка контролювалася Англією, та західних і південно-західних
залізниць, де хазяйнували фірми Франції), Англія ще контролювала морський
транспорт Росії, Франція — російську армію.
9 жовтня 1917р. посли Англії, Франції та Італії вручили О. Керенському
колективну ноту, де вимагали відновлення боєздатності армії й придушення
революційних виступів населення.
Вступ США в першу світову війну. Після Лютневої революції роль Росії у
війні Антанти проти Четверного союзу зменшилася. Зате збільшилася роль США.
Ще 10 січня 1917 р. союзні держави надіслали президентові США В. Вільсону
ноту, де повідомляли про свої плани «реорганізації Європи» й конкретні умови
майбутнього миру. 31 січня Німеччина повідомила Вільсона про свої умови миру й
одночасно сповістила його про відновлення необмеженої підводної війни. Німецькі
підводні човни потопили близько десятка американських кораблів. Це тільки
підштовхнуло Вільсона на рішучі кроки проти Німеччини. З лютого він оголосив
про розрив дипломатичних відносин з Німеччиною. США поступово відмовлялися
від нейтралітету і втягувалися у світову війну. Для них була невигідною цілковита
перемога будь-якої з воюючих коаліцій, проте найменш бажаною — перемога
Німеччини. США вважали за краще для себе зберегти в Європі два суперницьких
угруповання держав.
2 квітня 1917 р. Вільсон на сесії конгресу проголосив стан війни з
Німеччиною. Спочатку сенат, а 6 квітня палата представників прийняли рішення
про стан війни з Німеччиною, про пряму участь у світовій війні. Лютнева
революція в Росії й вступ США у війну ознаменували початок нового етапу
міжнародних відносин, на якому Сполучені Штати мали намір здобути домінуючі
позиції.
Перед вступом у війну США мали невеликі збройні сили — всього 134 тис.
солдатів і офіцерів та 123 тис. чоловік національної гвардії. Формування нової армії
почалося лише 18 травня 1917 р., після прийняття конгресом закону про військову
повинність. На кінець війни США вже мали армію в 4,8 млн.. чоловік. Військово-
морський флот налічував 197 бойових і 106 допоміжних кораблів.

Перші американські війська з'явилися в Європі влітку 1917 р., але навіть на
початку 1918 р. у Франції було не більше 200 тис. погано навчених американських
солдатів. Тільки в листопаді 1918 р. їхня кількість на Західному фронті зросла до
2 млн.. чоловік, які з боями вже досягли кордонів Німеччини. Військова
присутність у Європі поряд з величезною заборгованістю країн Антанти, що
закупили американських товарів у роки війни на 11,9 млрд.. дол. (80 % — у
кредит), значно збільшила претензії США на світове лідерство. В американській
пресі відверто стверджувалося: «Нам призначено відігравати важливу роль у
війні, і нам буде що сказати, коли почнуть визначати умови миру».
Правлячі кола США прагнули йти своїм шляхом, не зв'язуючи себе якимись
угодами чи обіцянками. Вони пропагували американську програму майбутнього
миру: свободу морів і торгівлі, ліберальні умови миру, ніяких репресій проти
переможених, ніякого протекціонізму, політика «відкритих дверей» і т. п. За
зовнішнім миролюбством Вашингтона крився намір утвердити свої позиції на
світових ринках і в міжнародних відносинах. Роль США на міжнародній арені
ставала дедалі вирішальнішою.
Гл а ва 2
Жовтнева революція й міжнародні відносини (1917 — початок
 1918 рр.)
• Жовтнева революція й перші зовнішньополітичні акти
радянського уряду • Утворення Української Народної Республіки та її
переговори з радянською Росією
• Перемир'я Росії з державами Четверного союзу
Жовтнева революція й перші зовнішньополітичні акти радянського уряду.
7 — 8 листопада (25 — 26 жовтня за старим календарем) 1917 р. в Петрограді
відбувся збройний переворот. Тимчасовий уряд був заарештований, до влади
прийшли більшовики. Сталася Жовтнева соціалістична революція, яка незабаром
охопила всю Росію, де робітники, солдати й селянська біднота під керівництвом
більшовиків створили нову, радянську державу.
Відбувся крутий поворот в історії народів Росії, який значно вплинув на
весь світовий розвиток, спричинивши серйозну перебудову міжнародних відносин.
На міжнародній
11
арені з'явився новий чинник — радянська зовнішня політика зі своїми
принципами, концепціями й особливостями.
Другий Всеросійський з'їзд Рад у Петрограді, в якому брали участь також
140 делегатів від 75 Рад України, 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. проголосив
створення радянської держави — Російської Соціалістичної Федеративної
Радянської Республіки. Згодом постали радянські республіки в Україні, Прибалтиці,
Середній Азії та Закавказзі. В РСФРР 8 листопада був сформований радянський
уряд — Рада народних комісарів на чолі з В. І. Леніним. Своїми завданнями в галузі
зовнішньої політики радянська держава визначила боротьбу за демократичний мир,
за негайне припинення світової війни. Радянський уряд Росії розгорнув активну
зовнішньополітичну діяльність. Першим зовнішньополітичним актом радянської
держави став Декрет про мир, написаний В. І. Леніним і прийнятий з'їздом Рад 8
листопада (26 жовтня) 1917 р. Декрет пропонував усім воюючим країнам негайно
почати переговори про справедливий, демократичний мир. Рішуче засуджувалася
світова війна, підкреслювалося, що «продовження грабіжницької імперіалістичної
війни є величезним злочином проти людства». Висувалася вимога загального миру.
В Декреті про мир по суті проголошувалися принципи радянської зовнішньої
політики. зокрема, була відображена ідея можливості мирного співіснування
держав різних соціально-економічних систем. У своїй доповіді про мир В. І.
Ленін підкреслював: «Ми відкидаємо всі пункти про грабежі та насильства, але всі
пункти, де містяться умови добросусідські й угоди економічні, ми радо приймемо».
В Декреті чітко визначалося, який мир радянська держава визнавала
справедливим і демократичним: мир без анексій і контрибуцій. Було дано
визначення анексії, викривалися цілі воюючих держав. Декретом скасовувалася
таємна дипломатія. Всі імперіалістичні договори та угоди царського й Тимчасового
урядів анульовано рішуче й безповоротно. Радянському урядові пропонувалося
терміново розпочати переговори про мир.
Другим радянським зовнішньополітичним актом стало створення Народного
комісаріату закордонних справ (НКЗС). Він був першим у списку 18 Народних
комісаріатів Ради народних комісарів, утвореної з'їздом Рад у ніч на 9 листопада
1917 р. Наркомом закордонних справ призначено Л. Д. Троїцького.
12
 Чиновники колишнього МЗС Росії, викравши шифри й ключі від
сейфів, втекли або саботували рішення нової влади. Наказом по НКЗС 29
листопада вони були звільнені, а 9 грудня уряд звільнив усіх представників
Тимчасового уряду за кордоном, які не визнали радянської влади (за винятком
повірених у справах Росії в Португалії та Іспанії).
Зарубіжні держави відмовилися визнати радянський уряд, хоча їхні
посли й численні місії протягом тривалого часу залишалися на території Росії.
В НКЗС терміново створювали новий дипломатичний апарат з числа
старих більшовиків, робітників та матросів. Саме тоді з'явилася ціла плеяда
перших радянських дипломатів — Г. В. Чичерін, Я. А. Берзін, П. Л. Войков,
В. В. Воровський, Л. М. Карахан, Л. Б. Красін, М. М. Лит-винов, Д. 3.
Мануїльський, В. Р. Менжинський та багато інших. Фактичним керівником
НКЗС із січня 1918 р. став заступник наркома, а потім і нарком Г. В. Чичерін.
2 грудня 1917 р. повпредом радянської Росії у Швеції, Данії й Норвегії
(без визнання) був призначений В. В. Воровський. На тих самих умовах у січні
1918 р. повпредом в Англії став М. М. Литвинов, пізніше Л. Б. Красін. У тому
ж січні консулом Росії в Нью-Йорку призначено громадянина США Джона
Ріда, а в січні 1919 р. офіційним представником у США — Л. К. Мартенса,
радянськими радниками в Австралії — Лж. Макліна, П. Ф. Симонова та ін.
Однак зарубіжні уряди відмовлялися визнавати їх де-юре.
На кінець січня 1918 р. в апараті НКЗС уже працювало близько 200
чоловік. Одним з найважливіших його завдань була публікація текстів таємних
договорів попередніх російських урядів. Співробітник Наркомату матрос М.
Г. Маркін (загинув у 1918 р. на Східному фронті) розкрив секретні сейфи й
розшифрував таємні документи. Протягом 5 — 6 тижнів у газетах були
опубліковані понад сто секретних договорів та угод, а потім сім окремих
книжок «Збірника секретних документів з архіву колишнього МЗС» (про поділ
Туреччини, про таємну змову з Японією в Китаї й т. п). Це справило
надзвичайне враження на світову громадськість.
Третім зовнішньополітичним актом радянського уряду стала
«Декларація прав народів Росії», опублікована 15 листопада 1917 р.
Проголошувалися рівність і суверенітет народів Росії, ліквідація
національного гноблення, ворожнечі й недовір'я, право народів Росії на
вільне са-
13
 мовизначення, аж до відділення від Росії й створення самостійної держави.
Згодом цим правом скористалися й створили незалежні держави Фінляндія,
Естонія, Латвія, Литва й Польща, а також тимчасово Україна, Білорусія,
середньоазіатські та закавказькі республіки — колишні частини царської Росії.
Четвертим актом був наказ радянського уряду від 20 листопада верховному
головнокомандуючому російської армії генералу Духоніну, який перебував у
Могильові, домовитися із супротивником про взаємне припинення воєнних дій.
Наступного дня НКЗС повідомив про це послів союзних держав у Петрограді і
запропонував розпочати мирні переговори з Німеччиною. Духонін відповів, що
не визнає радянського уряду. Тоді 22 листопада Ленін звільнив Духоніна за
непокору й призначив головнокомандуючим більшовика прапорщика М. В.
Криленка. Він закликав солдатів армії взяти у свої руки проведення мирних
переговорів. Почалося «братання» російських і німецьких солдатів. Уже 27
листопада було укладено перемир'я на Північному фронті, дещо пізніше — на
інших фронтах.
Однак країни Антанти й США навіть не відповіли радянському урядові.
Кабінет міністрів Англії 22 листопада у відповідь вирішив розглянути «ефективні
заходи в Росії проти більшовиків». Державний секретар США Лансінг назвав
звернення радянського уряду про перемир'я «прямою загрозою існуючому
громадському порядку в усіх країнах». У той же день посли союзних держав
зібралися у Френсіса в Петрограді й вирішили бойкотувати радянський уряд, не
відповідати на його ноти. Це була «змова послів», які перебували на території
радянської Росії, їхні країни взяли курс на боротьбу з радянською владою.
Тільки представники Швеції, Норвегії й Швейцарії коротко повідомили в
НКЗС про одержання ноти. Посол Іспанії Ціснерос передав текст ноти
телеграфом у Мадрид, але тут же був відкликаний з Росії.
П'ятим зовнішньополітичним актом радянського уряду стало його
звернення «До трудящих мусульман Росії й Сходу», прийняте 3 грудня 1917 р.
Оголошувалися анульованими всі нерівноправні таємні договори, укладені
царською дипломатією. зокрема, були розірвані й ліквідовані договори про поділ
Туреччини, Ірану та ін. Російські війська виводилися із цих країн.
Шостим зовнішньополітичним актом радянського уряду був прийнятий у
грудні 1917 р. спеціальний декрет,
14
 яким визнавалися суверенітет і незалежність Фінляндії (пізніше — Польщі).
В серпні 1918 р. була анульована угода з Пруссією й Австрією про поділ Польщі.
Наступним, сьомим зовнішньополітичним актом радянського уряду стало
рішення від 10 лютого 1918 р. про націоналізацію банків та іншої власності
іноземних компаній, анулювання іноземних позик попередніх урядів Росії, за
якими тільки за одні відсотки слід було виплачувати понад 3 млрд.. крб. золотом
щорічно. При цьому протести західних держав були рішуче відхилені.
Росія фактично потрапила в кабалу західних держав через безрозсудну
політику царського та Тимчасового урядів. Борги царської Росії тільки країнам
Антанти становили близько 5,7 млрд.. золотих карбованців. Російські борги
Німеччині дорівнювали 1,6 млрд.. золотих карбованців. Протягом першої світової
війни позики Росії з боку Антанти перевищили 7,2 млрд.. крб. І все це при
національному доході, який у довоєнному 1913 р. становив 1 2 — 1 5 млрд..
золотих карбованців. Починаючи з листопада 1917 р. радянський уряд приступив
до націоналізації промислових підприємств, торговельного флоту, залізниць і т. п.
Без цього нова Росія не змогла б відстояти свою незалежність.
Нарешті, восьмим зовнішньополітичним актом був декрет від 22 квітня
1918 р. про націоналізацію зовнішньої торгівлі. Тепер тільки держава мала
монополію на торгівлю з іноземними державами й окремими фірмами. Для
організації експорту й імпорту, укладання торговельних угод при Наркоматі
торгівлі та промисловості була заснована Рада зовнішньої торгівлі.
Утворення Української Народної Республіки та її переговори з
радянською Росією. В Україні ще 17 (4) березня 1917р. була створена
Центральна Рада на чолі з першим президентом України М. С. Грушевським.
Генеральним секретаріатом (урядом) пізніше став керувати В. К. Винниченко,
секретарем військових справ був С. В. Петлюра. 23 (10) червня І Універсал
(звернення до населення) Центральної Ради проголосив автономію України в
складі Російської Федерації. 16 (3) липня II Універсалом Центральна Рада
підтвердила угоду з Тимчасовим урядом Керенського й висловилася проти
автономії України до скликання загальноросійських Установчих зборів.
Центральна Рада засудила Жовтневу революцію й не визнала радянського
уряду. III Універсал 20 (7) листопа-
15
 да 1917 р. проголосив створення Української Народної Республіки в межах
9 губерній у складі Російської Федерації (нерадянської). В Україні роззброювали
більшовицькі військові частини, були введені свої гроші й створена національна
армія. Англія й Франція в грудні 1917 р. визнали Центральну Раду й призначили
своїми офіційними представниками в Києві відповідно Дж. Багге та генерала Табуї.
22 (9) січня 1918 р. своїм IV Універсалом Центральна Рада проголосила
незалежність Української Народної Республіки. Але вже через два тижні Червона
Армія примусила її разом з урядом та своїми військами покинути Київ і відійти до
Житомира, а потім у Західну Україну. На початку лютого в Київ вступили
більшовицькі війська на чолі з лівим есером М. Муравйовим, за наказом якого
почалася розправа над прихильниками Центральної Ради. За свої жорстокі дії він
був звільнений з посади головнокомандуючого радянськими військами в Україні й
пізніше страчений. Ще через місяць Центральна Рада повернулася в Київ з
допомогою німецьких інтервентів.
Одним з актів її зовнішньої політики була спроба досягти мирної угоди з
радянською Росією, яка за вимогою Брестського договору визнала незалежність
УНР. зо березня 1918 р. Рада міністрів УНР запропонувала Росії розпочати ці
переговори в Києві. До того обидві сторони підписали документи про
встановлення демаркаційної лінії.
23 травня (після розпуску Центральної Ради німцями) розпочалися
переговори між українською делегацією на чолі з С. Шелухіним і російською,
очолюваною X. Раковським із заступником Д. Мануїльським. За прелімінарним
договором від 12 червня були припинені воєнні дії й засновані українські
генеральш консульства в Москві й Петрограді та консульства у 18 містах Росії (в
Курську, Тулі, Воронежі, Владивостоці тощо). Російські генеральні консульства
відкрито в Києві, Харкові та Одесі, консульства — в Полтаві, Чернігові, Кам'янці-
Подільському та Житомирі.
На переговорах довго дискутувалися питання про кордони, фінанси та поділ
державного майна. 7 жовтня російсько-українські переговори зайшли в безвихідь і
були пригашені, не давши жодного результату.
Перемир'я Росії з державами Четверного союзу. Найголовнішим
зовнішньополітичним завданням для радянської Росії було припинення війни. Не
діставши підтрим-
16
 ки й навіть відповіді з боку союзників, радянський уряд ще раз звернувся до
них із пропозицією приєднатися до переговорів з Німеччиною про перемир'я. Він
заявив: «Російська армія і російський народ не можуть і не хочуть більше чекати. 2
грудня ми приступаємо до мирних переговорів. Якщо союзні народи не пришлють
своїх представників, ми вестимемо переговори з німцями самі».
Англійському посольству було, зокрема, роз'яснено: «Радянська влада
прагне до загального, а не сепаратного миру», однак вона готова й одна почати
переговори, коли союзники відмовляться.
Проте держави Антанти й цього разу нічого не відповіли. Міністр
закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін пізніше висловив точку зору
урядів Четверного союзу: «Було б краще не вступати з цими людьми (тобто
більшовиками. — Г. Ц.) в переговори, а йти на Петроград і навести там порядок.
Але такої сили в нас немає».
23 листопада глави союзних воєнних місій вручили генералу Духоніну
колективну ноту протесту проти укладання сепаратного перемир'я з Німеччиною.
Пізніше такий самий категоричний протест передав у російську ставку
американський офіцер Керт від імені уряду США.
НКЗС, не знаючи про ноти союзників, звернувся до послів нейтральних
держав із пропозицією про посередництво. Але ці держави організували навколо
мирних пропозицій радянського уряду змову мовчання. Тим часом у штабі
Духоніна почали формувати склад опозиційного уряду на чолі з есером В. Черновим.
Отже, нехтування мирної ініціативи радянського уряду фактично означало війну за
ліквідацію радянської влади.
Німеччина й Австро-Угорщина, виснажені війною на два фронти, прагнули
припинити війну з Росією. В Німеччині панували дві точки зору з цього приводу.
Військова група на чолі з Вільгельмом II розраховувала розгромити знесилену Росію
коротким ударом, після чого перекинути свої війська на Західний фронт. Прусська
вояччина закликала: «На Петроград!» Друга ж група, в основному підприємці,
виступала за сепаратний мир з Росією.
Широкі народні маси в країнах Четверного союзу вітали Жовтневу
революцію. Масові демонстрації в містах вимагали від своїх урядів розпочати
мирні переговори на основі російських пропозицій про мир без анексій і
контрибуцій. Ширилися заворушення в армії. Новий німецький канцлер Гертлінг
мусив у своїй промові в рейхстазі дати згоду на переговори з радянським урядом. 27
лис-
 топада Німеччина повідомила Петроград про свою згоду розпочати мирні
переговори.
Переговори радянської Росії з державами Четверного союзу про перемир'я
почалися в Брест-Литовську 3 грудня 1917 р. Радянську делегацію очолював А. А.
Йоффе, делегацію німецького блоку (Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини й
Болгарії) — генерал М. Гофман.
Німецька сторона відкинула радянський проект про перемир'я, зокрема про
заборону передислоковувати після перемир'я свої війська на Західний фронт.
Гофман з обуренням зазначав, що такі умови можна висувати лише переможеній
країні, якою Німеччина себе не вважала. Понад 100 німецьких дивізій і значна
частина військ її союзників протистояли російській армії (на Західному фронті
Німеччина мала ще 153 дивізії). За роки війни Німеччина із союзниками захопила
550 тис. км2 чужої території. Проте її становище ставало дедалі гіршим: не
вистачало промислової сировини й особливо продовольства для населення, яке
голодувало. Так, денна норма видачі борошна в Німеччині становила того часу
всього 170 г на особу. Бурхливо зростали ціни, різко посилилися антивоєнні
настрої. Тому німецька делегація сама була заінтересована підписати угоду про
вихід із війни хоча б на Східному фронті. Вона побоювалася, що Росія може взагалі
припинити переговори через неприйнятність німецьких вимог.
5 грудня радянська делегація зажадала перерви у зв’язку з розбіжністю
позицій. Уклали тимчасову угоду про перемир'я на 10 днів — із 7 до 17 грудня,
під час якого війська мали залишатися на своїх позиціях.
6 грудня НКЗС знову звернувся до послів Англії, Франції, США, Італії,
Китаю, Японії, Румунії, Бельгії й Сербії з повідомленням про хід переговорів і
позиції сторін. НКЗС наполягав, щоб уряди союзних країн чітко визначили «свою
готовність або свою відмову взяти участь у переговорах про перемир'я та мир і —
на випадок відмови — відкрито перед лицем усього людства заявити ясно, точно й
виразно, в ім'я яких цілей народи Європи повинні стікати кров'ю протягом
четвертого року війни». Однак і це (п'яте за один місяць) звернення радянського
уряду до Антанти залишилося без відповіді.
15 грудня переговори в Бресті закінчилися підписанням угоди про перемир'я
між Росією і країнами Четверного союзу на 28 днів (із 17 грудня 1917 р. до 14
січня 1918 р). Радянська делегація домоглася зобов'язання дру-
18
гої сторони не перекидати війська на Захід. Росія й Туреччина домовилися
вивести свої війська з Ірану.
Під час перемир'я радянський уряд знову звертався до союзників із закликом
визначити своє ставлення до мирних переговорів. У зверненні «До трудящих,
пригнічених і знекровлених народів Європи» від 19 грудня та в інших нотах він
попереджав, що, коли союзні держави не приєднаються до переговорів, радянська
Росія вестиме їх самостійно.
Гла ва З
Мирні переговори Росії та України
з державами Четверного Союзу.
Брестський мир (1918 р.)
• Етапи мирних переговорів у Брест-Литовську
• Брестський мир між Росією й державами Четверного союзу •
 Закінчення першої світової війни
Етапи мирних переговорів у Брест-Литовську. Перед мирною конференцією
радянський уряд знову спробував залучити країни Антанти до участі в ній. У
колективному зверненні Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету
(ВЦВК), Петроградської Ради й представників громадських організацій до
трудящих мас усіх країн (від 22 грудня 1917 р.) закликалося: «Робітники Франції,
Англії й Італії, народи стікаючої кров'ю Сербії й розореної Бельгії!.. Ви повинні
вимагати, щоб і ваші представники взяли участь у переговорах». Союзні держави,
як і раніше, відмовчувалися.
Німецьке командування вимагало від свого уряду якомога скоріше завершити
переговори, бо на середину березня воно призначило генеральний наступ на
Західному фронті.
Мирна конференція в Брест-Литовську велася в три етапи — з 22 грудня
1917 р. до 3 березня 1918 р.
На першому етапі (22 — 28 грудня 1917 р.) глава радянської делегації А.
Йоффе запропонував проводити відкриті засідання з правом публікації їхніх
протоколів і обговорити умови демократичного миру без анексій і контрибуцій
згідно з Декретом про мир.
Глава німецької делегації міністр закордонних справ Р. фон Кюльман
спочатку домігся трьох днів перерви для
19
 відповіді, а потім дав згоду, якщо... країни Антанти «без винятку й без
застережень» теж погодяться на ці умови. Зрозуміло, що німецьке застереження
фактично перекреслювало їх згоду на мир без анексій і контрибуцій. Гофман
заявив, що згода німецької делегації не означає звільнення Німеччиною
загарбаних нею країв, які раніше входили до Росії.
Радянська делегація запропонувала зафіксувати в мирному договорі пункт
про виведення російських військ із захоплених ними частин Австро-Угорщини,
Туреччини та Ірану, а також військ Четверного союзу з Польщі, Курляндії, Литви
та інших у минулому російських територій. Кюльман у відповідь заявив, що
німецькі війська не можуть бути евакуйовані, а ось російські війська повинні
вийти з Ліфляндії та Естляндії. У зв'язку з розбіжністю в позиціях домовлено
зробити перерву на 10 днів.
З січня 1918 р. в Брест-Литовськ прибула делегація Української Народної
Республіки на чолі з В. Голубовичем. Того часу в Києві — столиці УНР —
перебували офіційні представники Франції й Англії, а також воєнні місії Італії,
Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Однак коли УНР почала переговори в Бресті з
Німеччиною, країни Антанти розірвали з нею відносини. З тієї ж причини США
так і не визнали Центральну Раду й уряд УНР.
Делегація УНР у Бресті офіційно оголосила, що не визнає радянський уряд і
почала сепаратні переговори з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Україні тоді
встановилося двовладдя — в Києві Центральна Рада, а в Харкові — уряд
радянської України. Відступивши під натиском радянських військ у Західну
Україну, Центральна Рада дала згоду на укладення сепаратного мирного договору
з Німеччиною та її союзниками.
По суті, її влада в Україні стала вже фікцією. Але коли в Брест прибула
делегація радянської України, Німеччина й Австро-Угорщина відмовилися її
визнати й вирішили укласти договір з урядом Центральної Ради, допомогти йому
повернутися в Україну ціною своєї воєнної окупації й українських продовольчих
поставок.
Договір між Центральною Радою й представниками Четверного союзу був
підписаний у Бресті 9 лютого 1918р. Згідно з договором німецькі війська мали
окупувати всю Україну, допомогти відновити владу Центральної Ради. Разом з
німецькими окупантами війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За
військову допомогу Німеччини Україна зобов'язалася до 31 липня
20
 1918 р. поставити їй близько 1 млн.. т зерна (60 млн.. пудів), 44 тис. т м'яса,
600 тис. т залізної руди, 400 млн. штук яєць, сало, крупи тощо. Кожний
німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою
до 12 фунтів (близько 5 кг).
Окупувавши Україну, німецькі війська згодом розігнали Центральну Раду й
надали владу по-німецьки орієнтованому гетьману П. Скоропадському.
Брестський договір Центральної Ради з Четверним союзом приніс Україні
німецьку воєнну окупацію протягом понад 8 місяців і масове економічне
пограбування.
На другому етапі мирних переговорів радянської Росії з Четверним союзом
у Бресті (9 січня — 10 лютого 1918 р.) радянську делегацію очолив Л. Д.
Троцький, який зайняв досить давну позицію. Він не виконав вказівок В. І. Лені-
на, офіційно визнав делегацію Центральної Ради й дав привід німцям зірвати
переговори та перейти в збройний наступ проти радянської держави.
Перед цим етапом переговорів президент США В. Вільсон представив у
конгресі 8 січня 1918 р. свою програму мирного врегулювання з 14 пунктів. Ця
програма мала загальнодемократичний характер, проте пропонований Вільсоном
стабільний світовий порядок передбачав забезпечення США позицій домінуючої
держави. Згідно з «14 пунктами» докорінна реконструкція й демократизація
системи міжнародних відносин мала здійснюватися насамперед в інтересах
могутніх Сполучених Штатів.
Тим часом на конференції в Бресті 18 січня генерал Гофман поклав на стіл
перед радянською делегацією карту, де було визначено, яку територію (понад 150
тис. км2) буде відрізано від Росії на користь Німеччини. Росія мала погодитися на
окупацію України відповідно до договору з Центральною Радою. Німецька
делегація категорично зажадала задоволення її умов. Радянська делегація домоглася
нової перерви на 10 днів, яка фактично тривала 12 днів — до зо січня.
Весь цей час В. І. Ленін вів рішучу боротьбу проти «лівих комуністів», які
закликали до «революційної війни» проти Німеччини. Він вимагав негайно
укласти мирний договір з Четверним союзом, щоб урятувати радянську
республіку. Ленін домігся відповідного рішення III Всеросійського з'їзду Рад
наприкінці січня й дав категоричну настанову Троцькому на переговорах — «ми
тримаємося до ультиматуму німців, після ультиматуму ми здаємо».
Кюльман сформулював для радянської делегації «абсолютно обов'язкові»
територіальні вимоги Німеччини.
21
 Це й був її ультиматум Росії, на який росіяни мали відповісти 10 лютого.
Всупереч прямим вказівкам Леніна підписати мир Троцький 10 лютого оголосив
на конференції про припинення Росією стану війни й демобілізацію армії, а також
про відмову підписати мирний договір з Німеччиною. Тобто — «ні війни, ні миру».
Мирна конференція в Бресті таким чином була зірвана. Навіть німців здивувала
позиція Троцького.
Дії Троцького спочатку були підтримані багатьма організаціями в Петрограді й
Москві, зокрема «лівими комуністами» на чолі з М. І. Бухаріним. Але невдовзі
виявилася ціна демагогічної заяви Троцького: 18 лютого німецькі війська по всьому
фронту перейшли в наступ проти радянської держави. Виникла пряма загроза її
існуванню.
Авантюрна позиція Троцького дорого обійшлася радянській державі.
Німецькі війська після окупації України вдерлися в Прибалтику й Білорусію,
почали наступ по території Росії. Ленін вимагав негайно прийняти німецькі
вимоги, підписати мирний договір і дати збройну відсіч агресорові. Екстрений з'їзд
партії прийняв рішення погодитися на мир з Німеччиною. Новостворена Червона
Армія завдала сильних ударів по німецьких військах і зупинила їхній наступ. Тільки
тоді Німеччина погодилася відновити переговори.
Третій етап переговорів відбувся 1 — 3 березня 1918 р. в Бресті. Тепер
Німеччина диктувала набагато кабальніші умови, ніж у січні — на початку лютого.
При цьому німецький уряд вимагав прийняти ультиматум протягом 48 годин, а
ще через три дні підписати мирний договір і ратифікувати його у двотижневий
термін.
Умови німців були настільки несприятливі, що навіть Й. В. Сталін, який до
цього підтримував В. І. Леніна, запропонував поки що договір не підписувати. На
засіданні ЦК партії Ленін заявив: «Ці умови треба підписати. Якщо ви їх не
підпишете, то ви підпишете смертний вирок радянській владі через 3 тижні».
Ленін знову взяв гору. 1 березня радянська делегація в Бресті заявила, що
змушена «прийняти умови, які зі зброєю в руках продиктовані Німеччиною
Російському урядові». Обговорювати умови договору вона відмовилася.
Брестський мир між Росією й державами Четверного союзу. З березня 1918 р.
Брестський принизливий, грабіжницький мир між Росією, з однієї сторони, і
Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був
підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни,
демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й
України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса,
Ардагана й Батума, відновлення невигідного для Росії торговельного договору 1904
р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з державами
Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з
кожною з цих держав.
Брестський договір містив дуже тяжкі умови для Росії, але був своєрідним
компромісом з Німеччиною, вивів Росію з війни, дав їй можливість мирного
перепочинку.
Країни Антанти й США ще намагалися не допустити ратифікації договору,
обіцяючи зброю та гроші, якщо Росія буде воювати. В ноті від 5 березня радянський
уряд запитував уряд США, чи може Росія у випадку відновлення воєнних дій
конкретно «розраховувати на підтримку США, Великобританії й Франції в боротьбі
проти Німеччини». Західні держави навіть не відповіли на цю ноту. Посол
Френсіс категорично заявив: «Ми не визнаємо Брест-Литовського миру». А
президент США, звертаючися телеграмою до з'їзду Рад, наполягав відхилити
договір, обіцяв дати по 100 золотих карбованців за кожного російського солдата,
який воюватиме проти Німеччини. США, які до весни 1918 р. втратили у війні
проти Німеччини 162 солдатів, вимагали продовження участі у війні Росії, яка на
той час утратила вбитими понад 2,3 млн. чоловік.
IV Надзвичайний з'їзд Рад, незважаючи на вкрай тяжкі умови Брестського
мирного договору, ратифікував його 15 березня 1918р. Понад 2/3 делегатів (784
особи) проголосували за ратифікацію (проти — 261, утрималися — 115). 17 березня
Брестський мирний договір був ратифікований також Німеччиною й набрав сили.
Брестський мир мав серйозні наслідки для міжнародних відносин. У березні
війська Антанти висадилися в Мурманську, щоб... не допустити його захоплення
німцями. У квітні почалася відкрита збройна інтервенція Японії, а пізніше Англії,
Франції й США на Далекому Сході. Новостворена Закавказька федерація розірвала
відносини з Росією. Турецькі війська захопили Баку, а Грузія вийшла з федерації й
уклала договір з Німеччиною про введення німецьких військ на її територію.
Німеччина й Австро-Угорщина окупували Україну та Румунію, постійно
розширяли зони окупації в Курській і Воронезькій губерніях, на Дону і в Криму.
Практично вся Східна Європа й Кавказ були окуповані військами Четверного
союзу. На території Росії в березні 1918 р. перебували понад 1 млн. німецьких
солдатів і офіцерів (улітку — вдвоє менше — до 53 дивізій) та майже зо0-тисячна
австро-угорська армія.
Після вбивства 6 липня 1918 р. в Москві лівими есерами німецького посла
фон Мірбаха 27 серпня радянський уряд змушений був підписати додаткові
угоди до Брестського договору. зокрема, радянська Росія зобов’язувалася
виплатити Німеччині 6 млрд. марок (у тому числі передати їй близько 245,6 т
золота, товарів на 1 млрд. марок до 31 березня 1920 р. і 2,5 млрд. марок
кредитними білетами позики).
Закінчення першої світової війни. Брестський мир не врятував держави
Четверного союзу від поразки у війні. Німеччина ще вдалася в березні 1918 р. до
наступу на Францію (193 німецькі дивізії проти 172 піхотних та 9 кавалерійських
дивізій Антанти й США). Німці просунулися на 65 км, навіть обстріляли
далекобійною артилерією Париж. Але влітку союзники на фронті вже мали 210
дивізій проти 207 німецьких і більше бойової техніки. Після їхнього контрнаступу
й розгрому німців у серпні в районі Ам'єна почався «стратегічний відступ» військ
Четверного союзу, держави якого одна за одною капітулювали перед Антантою.
29 вересня 1918 р. в Салоніках підписали угоду про перемир'я
представники Болгарії, яку окупували війська Антанти.
зо жовтня в Мудроській бухті на британському крейсері «Агамемнон» було
підписано перемир'я між Туреччиною й Антантою. Зі сторони Антанти його
підписав представник Англії, війська якої окупували Сирію, Месопотамію, Ліван,
територію Туреччини зі Стамбулом тощо. Османська імперія фактично перестала
існувати, турецькі війська евакуйовувалися з Ірану, Закавказзя та Аравії.
Союзники дістали право зайняти Баку й Батум.
У жовтні припинила існування монархія Габсбургів. Слов'янські народи
створювали свої держави — Чехословаччину, Сербо-Хорвато-Словенську
(Югославію). Незалежність проголосила Угорщина. З листопада в Падуї австро-
угорське командування підписало угоду про перемир’я, згідно з якою австро-
угорська армія (за винятком зо дивізій) демобілізувалася, флот роззброювався,
половина військового майна передавалася Антанті.
Становище Німеччини стало зовсім безнадійним. 26 вересня проти неї
почався генеральний наступ Антан-
24
 ти. Новий уряд Німеччини на чолі з принцом М. Баденським через
Швейцарію звернувся до Вільсона з проханням укласти перемир'я на основі його
«14 пунктів». Вільсон погоджувався за умови негайного припинення підводної
війни й руйнувань в Європі, а також усунення кайзера Вільгельма II. 25 жовтня
представники союзних держав на чолі з французьким маршалом Ф. Фошем
розробили проект воєнних умов перемир'я з Німеччиною.
З листопада 1918 р. в Німеччині почалася буржуазна революція. Першими
зняли повстання військові моряки Кіля, Гамбурга, Любека й Бремена.
Вислужуючись перед Антантою, уряд Баденського ще встиг розіграти провокацію
з підкинутими радянському дипкур'єру «антинімецькими листівками» і 5
листопада розірвав дипломатичні відносини з РСФРР. Та вже 9 листопада
революція скинула монархію в Німеччині.
Ще 7 листопада німецька делегація на чолі з Ерцбергером вела переговори
про перемир'я з делегацією Антанти, очолюваною Фошем, у спеціальному вагоні
поблизу станції Ретонд, у Комп'єнському лісі. Генерал Вейган зачитав
капітулянтські умови перемир'я: Німеччина зобов’язувалася протягом 15 днів
очистити від своїх військ території в Бельгії, Франції, Люксембурзі, покинути
Ельзас—Лотарингію, Румунію, вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини,
відмовитися від Брестського та Бухарестського договорів, капітулювати в Східній
Африці, звільнити лівий берег Рейну. Німеччина мала передати союзникам 5 тис.
локомотивів, 150 тис. вагонів, 5 тис. вантажних автомашин, 5 тис. гармат, 1700
літаків, зо тис. кулеметів. Окрім того, вона повинна була видати 6 дредноутів, 8
важких крейсерів, 10 крейсерів, 300 підводних човнів тощо. Блокада Німеччини
зберігалася. Термін перемир’я був установлений на 36 днів.
Територію Росії німецькі війська мали покинути тільки тоді, коли
«союзники визнають, що для цього настав момент, беручи до уваги внутрішнє
становище цих територій» (ст. 12). Таким чином, Антанта збиралася ще
використати німецькі війська для інтервенції проти радянської Росії.
Німецька делегація робила спроби заперечувати і, вказуючи «на
більшовицьку небезпеку», домагалася пом’якшення вимог капітуляції. Але новий
уряд Німеччини, очолюваний Ебертом, запропонував своїй делегації висунути
заперечення проти найсуворіших вимог, а потім підписати угоду. Німецька
делегація домоглася незначних
25
 поступок: кількість кулеметів для видання зменшено з зо тис. до 25 тис.,
підводних же човнів у наявності було не більше 100.
О 5-й годині ранку 11 листопада сторони підписали перемир'я. Уже об 11
годині ранку 11 листопада 1918 р. воєнні дії скрізь припинилися. Прогуркотів
артилерійський салют у 101 постріл. Перша світова війна, яка тривала 51 місяць і 2
тижні, під час якої було вбито 9,2 млн. військовослужбовців і 0,5 млн. чоловік
цивільного населення, 21,1 млн. чоловік поранено, закінчилася Комп'енським
перемир'ям.
13 листопада 1918 р. радянський уряд анулював Брестський і всі додаткові
договори з Німеччиною та її союзниками. Почався новий етап розвитку
міжнародних відносин.
 Р о з д і л II
ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ
ВІДНОСИН У 20-х РОКАХ
Глава 4
Паризька мирна конференція й становлення
Версальської системи міжнародних відносин
(1919 — 1920 рр.)
• Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру •
Організація роботи Паризької мирної конференції • Створення Ліги Націй •
Основні питання Паризької мирної конференції • Версальська система
мирних договорів
Плани великих держав щодо устрою післявоєнного миру.
Закінчення першої світової війни ознаменувалося могутнім революційним
піднесенням у багатьох країнах, кризою колоніальної системи, крахом
величезних імперій і докорінним переподілом ринків збуту і сфер впливу, всієї
політичної карти світу. І держави-переможниці, і переможені гарячкове
розробляли свої плани післявоєнного устрою, напружено готувалися до загальної
мирної конференції, щоб обстояти свої інтереси. По суті йшлося не про
справедливий і демократичний мир, хоча про нього всі згадували, а про поділ між
переможцями захоплених територій. Переможеш країни Четверного союзу, які не
були допущені на мирну конференцію, намагалися шляхом надіслання численних
нот, проголошення заяв і меморандумів пом'якшити умови договорів.
Які ж плани плекали великі держави щодо устрою післявоєнного світу?
На міжнародній арені провідну роль тепер відігравали Сполучені Штати, які за
роки війни перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора, якій усі винні.
США нажилися на війні найбільше й тепер намагалися закріпити своє домінуюче
становище з допомогою системи договорів. Американська армія не була виснажена
боями й зазнала порівняно невеликих утрат — 1зо тис. убитих і померлих від хвороб.
Свої плани післявоєнного устрою керівники США прикривали фразеологією
про мир, демократію, «відкриті двері», «рівні можливості» й «свободу морів».
Проте реалізація цих планів наштовхнулася на досить активну протидію інших
великих держав. Американські правлячі
27
 кола намагалися використати мирну конференцію для реалізації свої мети:
не допустити посилення Англії на світовій арені, Франції — в Європі, Японії —
на Далекому Сході, не ослабити остаточно Німеччину, яка мала залишатися
противагою проти інших великих держав.
Президент Вільсон був вороже настроєний щодо радянського уряду,
особливо після ратифікації Брестського договору. Він підкреслював:
«Більшовицька... Росія не може бути прийнята в союз демократичних і вільних
народів» і рішуче виступав проти запрошення радянської держави до участі в
мирній конференції. Про свої погляди щодо ролі США у світі Вільсон відверто
говорив: «Ми повинні фінансувати весь світ, а ті, хто фінансує світ, повинні ним
керувати...»
Англія домоглася у війні основної мети — ослабила головного конкурента
в Європі — Німеччину, як колоніальну й морську суперницю, і загарбала
величезний масив територій — підмандатних, залежних і просто колоніальних. Не
випадково тоді говорили, що сонце не заходить над Британською імперією.
Проте Англія була й сама досить ослаблена війною. Вона втратила в боях 744
тис. убитими й 1,7 млн. пораненими. Загальні втрати Британської імперії — 946
тис. убитих і 2,1 млн. поранених. Війна коштувала Англії 10 млрд. фунтів
стерлінгів, вона заборгувала США 3,7 млрд. дол. (хоч і їй союзники мали борг 4,3
млрд. дол.). У всякому разі британська фінансова могутність була серйозно
підірвана.
Плани Англії щодо післявоєнного устрою у світі спрямовувалися на
закріплення в системі договорів свого панування в загарбаних країнах і
територіях. Досягти цієї мети передбачалося, використавши США в боротьбі
проти прагнення Франції до гегемонії в Європі, Францію — проти таких же
прагнень США, Німеччину — для противаги Франції. Отже, ставка робилася на
традиційну англійську політику «балансу сил», або «тягання каштанів із вогню
чужими руками».
Франції перемога дісталася дорогою ціною — вона втратила на фронтах
близько 1,4 млн. чоловік убитими і 2,8 млн. пораненими. В руїнах лежали десять
французьких північних промислове розвинутих департаментів (де до війни
вироблялося 80% чавуну, 60% сталі, 90% льняних тканин і т. п.). Під кінець
війни Франція заборгувала США й Англії майже 3,5 млрд. дол.
Головним для Франції було здобути гарантії проти німецького реваншу.
Вона мала найбільшу й найсильнішу в
28
 Європі сухопутну армію, яка стояла на Рейні. Франція намагалася
розчленувати Німеччину на ряд дрібних країн (за станом до Вестфальського миру
1648 р.), ослабити її й оточити недружніми державами. Цю програму прагнув
здійснити прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо, який уперто повторював: «20
мільйонів німців є зайвими». Його підтримував генерал Фош, який диктував
Німеччині умови перемир'я.
Франція хотіла б утвердити свою гегемонію на континенті й ще —
закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході. Втрату Росії як
союзниці Франція прагнула компенсувати створенням сильної Польщі.
Італія вважалася великою державою в Європі, хоча після розгрому
італійських військ австро-угорською армією під Капоретто на неї мало зважали.
Домагання Італії перевищували її можливості, не відповідали боєздатності її армії.
Вона підтримувала всі претензії США, Англії й Франції, сподіваючись одержати
щось і собі («Даю, щоб ти дав»).
Італія вимагала Південний Тіроль, Трієст, Істрію, Далмацію, протекторат
над Албанією, порт Фіуме, турецькі землі тощо, її делегати відверто домагалися
перетворити Адріатичне море в «Італійське озеро».
Японія в європейських воєнних діях участі не брала, але, користуючись
війною в Європі, захопила китайську провінцію Шаньдун і німецькі острови в
Тихому океані. Вона першою почала інтервенцію на Далекому Сході проти
радянської Росії. Головну свою мету Японія вбачала в закріпленні воєнних
завоювань у мирних договорах.
Отже, держави-переможниці прагнули до поділу здобичі у власних
інтересах, що викликало загострення суперечностей між ними. В цьому зв'язку
наведемо дуже красномовний діалог між прем'єр-міністрами Франції й Англії. Ж.
Клемансо говорив Д. Ллойд-Джорджу: «Я вам маю сказати, що на другий день
після перемир'я я знайшов у вашій особі ворога Франції». Ллойд-Джордж
спокійно відповів: «Не дивно. Це завжди було традиційною політикою уряду його
Величності».
Німеччина зазнала поразки у війні. Вона втратила 13,5% довоєнної
території, де проживало 10,5% її населення (це в основному раніше захоплені нею
землі), а також усі свої колонії в Африці та на Далекому Сході. Тепер її
представники, не допущені до конференції, закидали інші делегації своїми
письмовими зауваженнями й прагнули використати суперечності між
переможцями для пом'якшення умов миру.
29
 Організація роботи Паризької мирної конференції. Паризька мирна
конференція, покликана створити систему мирних договорів після війни, відбувалася
з 18 січня 1919 р. з перервами до 21 січня 1920 р. Перед конференцією між
союзниками тривали нескінченні переговори. В Париж приїхала більшість прем'єр-
міністрів і міністрів закордонних справ. 13 грудня 1918 р. на пароплаві «Джордж
Вашингтон» прибув у Францію президент США В. Вільсон у супроводі великої
охорони й понад 1зо0 співробітників. Як тоді казали, «американський пароплав
стогнав і скрипів під тягарем ерудиції експертів». Вільсона в Європі зустрічали як
новоз'явленого Христа, сподіваючись на допомогу багатої Америки.
Конференція почала свою роботу в дзеркальному залі Версальського палацу
— в тому самому залі й у той самий день, де 48 років тому (в 1871 р.) був
проголошений 2-й німецький рейх. У конференції брали участь делегації 27
держав Європи, Азії й Америки, в тому числі 9 тих, що активно воювали, 15 тих, що
оголосили війну, і 3 нові держави — Польща, Чехословаччина й майбутня
Югославія. Переможених і радянську Росію не запрошували.
Головою конференції обрали главу французького уряду «тигра» Ж. Клемансо.
Вершителями справ стали В. Вільсон, Д. Ллойд-Джордж і Ж. Клемансо — «Велика
трійка». Були створені головні органи конференції — «Рада 10-ти» (прем'єр-міністри
й міністри закордонних справ США, Франції, Англії, Італії та Японії), «Рада 5-ти»
(міністри закордонних справ цих країн) і пізніше «Рада 4-х» (прем'єри 4-х країн без
Японії). Коли делегати малих країн протестували проти обмеження їхніх прав,
Клемансо відповідав: «Дякуйте, що вас запросили в Париж у такий урочистий
період».
Загалом до підписання Версальського договору було тільки 10 пленарних
засідань, усе вирішувалося в різних комісіях, на залаштункових нарадах. Було
створено 58 комісій, усього проведено 1902 засідання (по 12 на день). Мабуть, не
можна назвати в історії дипломатії ще одну таку безладну конференцію, як
Паризька: багато її важливих нарад залишилося без протоколів і записів. Коли вічно
зайнятому Клемансо вказували на це, він звичайно відповідав: «До біса
протоколи...» Як зазначали журналісти, «близько зо % енергії на конференції було
витрачено на організаційні заходи, 10% — на непотрібні деталі, майже 40 % — на
відвернення розриву й тільки близько 20 % — на встановлення миру».
зо