Українське питання на Паризькій мирній

конференції.
Діяльність делегацій УНР та ЗУНР
 1. Паризька мирна конференція 1919 року
Зміст
і прагнення держав.
2. Українське питання на конференції.
3. Наслідки конференції 1919 року для
України.
4. Делегації УНР та ЗУНР на Паризькій
мирній конференції
5. Запитання та відповіді
6. Цікаві факти
7. Висновок

Prime Minister David Lloyd George (Great Britain),

Premier Vittorio Orlando (Italy), Premier Georges
Clemenceau (France), President Woodrow Wilson
(USA)
 Паризька мирна конференція 1919
року і прагнення держав.
Підсумки Першої світової війни, що закінчилася підписанням 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я,
підбито на Паризькій мирній конференції (січень 1919 - січень 1920). Її метою були розробка і укладення
мирних договорів між державами Антанти, які перемогли у війні, і державами Четверного союзу, які
розпочали і програли її. Основні питання конференції вирішувалися «радою трьох»: прем'єр-міністром
Великобританії Д. Ллойд-Джорджем, президентом США В. Вільсоном, прем'єр-міністром Франції Ж.
Клемансо, що не задовольняло інші країни, які брали участь у війні на боці Антанти.
Мета Франції - економічно послабити свого давнього суперника - Німеччину, встановити кордон по р. Рейн,
заволодіти економічно розвинутими землями Німеччини (лівий берег Рейну, Саарський кам'яновугільний
басейн).
Великобританія, керуючися гаслом: «У Англії немає постійних союзників, є постійні інтереси», прагнула
зберегти сильну Німеччину як противагу Франції на континенті, відібрати німецькі колонії.
США, що перетворилися за роки війни на кредитора Європи, в документі, який отримав назву «14 пунктів»
президента В.Вільсона» (опублікований 8 січня 1918 р.), відстоювали право європейських націй на
самовизначення і утворення у Східній Європі самостійних держав, що змогли б стати противагою Німеччині,
Британії та Франції.
 Українське питання на конференції.
Український народ, який внаслідок свого геополітичного становища (будучи розділений між двома
ворогуючими блоками і опинившись в самому епіцентрі військових дій на Східному фронті) чи не найбільше
постраждав у ході тієї війни, сподівався на справедливе розв’язання українського питання. Тим більше, що
своє прагнення до волі, державної незалежності і соборності він неодноразово демонстрував у той період,
відродивши ще в листопаді 1917 р. на теренах колишньої підросійської України власну державність у формі
Української Народної Республіки (УНР), а в листопаді 1918 р., відразу після краху Австро-Угорської імперії,
утворивши на західноукраїнських землях ще одну українську державу — Західно-Українську Народну
Республіку (ЗУНР). У ході об’єднавчого руху, який охопив українські землі наприкінці 1918 — на початку 1919
pp., вони об’єдналися в єдину соборну УНР.
Акт Злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР був обнародуваний Директорією УНР 22 січня 1919 р., а вже наступного
дня затверджений Трудовим Конгресом України — вищим представницьким органом. Природно, що участь
українських представників у мирній конференції була одним із зовнішньополітичних пріоритетів молодої
держави, яка з самого початку заявила про бажання будувати свої міжнародні відносини на цивілізованих
засадах, спираючись на принцип самовизначення народів. Не випадково у зверненні Трудового Конгресу
України «До народів усього світу» від 28 січня 1919 р. наголошувалося, що сорокамільйонний український
народ прагне ввійти у сім’ю вільних народів світу, стати з ними на рівні і тому «заявляє про право на місце на
мировій конференції в Парижі».
На Паризькій мирній конференції "українське питання" не
стояло окремим пунктом до розгляду. Воно виникало в
процесі визначення повоєнних кордонів Польщі, Румунії,
Чехо-Словаччини. Представники українських делегацій не
визнавалися повноправними представниками
українського народу. Українці були єдиним народом,
право якого на самовизначення на конференції було
проігноровано.
Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не
дістало належної оцінки на Паризькій мирній
конференції. Не прийнявши формального рішення,
керівники Антанти і США фактично визначили долю цих
західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому,
щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали
Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи
українських представників у західних країнах за природне
право українського народу на самовизначення.
Із більшим розумінням до вирішення українського
питання на Паризькій мирній конференції поставились
англійці. Це пов'язують, зокрема, із тим, що радником
британського міністерства закордонних справ у справах
Галичини був Л. Намієр, українець за походженням.
 Наслідки конференції 1919 року для
України.
25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної
адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та
особистої свободи населення. Наддніпрянська ж Україна розглядалася, як одна з територій колишньої
Російської імперії, а отже, частиною російського питання. Відразу виявилося два підходи до його вирішення:
1) союзна військова інтервенція в Росію, в тому числі на південь України; 2)досягнення компромісу між усіма
політичними силами в Росії, включаючи більшовиків. Після зриву плану мирного врегулювання російського
питання шляхом проведення конференції всіх зацікавлених сторін на Принцових островах, Антанта все
більше схилялася до політики воєнної інтервенції та створення так званого санітарного кордону щодо
більшовицької Росії.
Тактично гнучку дипломатичну лінію з метою заволодіти Закарпаттям проводили Президент Чехо-
Словаччини Т. Масарик і міністр закордонних справ Е. Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними
державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли
Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехо-
Словаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.
У столиці Франції обговорювалися також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були
відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законність цих рішень.
 Делегації УНР і ЗУНР на Паризькій мирній конференції.
Президент США В. Вільсон, у власних «14 пунктах» висунув гасло національного самовизначення підкорених
народів Австро-Угорщини. Представникам Наддніпрянської України жодного права не надавалося. Державний
секретар Сполучених Штатів Америки Р. Лянсінг нічого проти українців не мав, однак вважав, що вони повинні
увійти до складу Російської конфедерації. Італійці також не виключали самостійності українців, бо хотіли
встановити тісніші торговельноекономічні відносини, однак через свій незначний вплив, вони мали підтримувати
провідні держави Антанти. Отже, українським делегатам у Парижі доводилося діяти в складних умовах, бо
держави-переможниці в Першій світовій війні були негативно налаштовані проти УНР.
Вирішити складні питання подальшої долі України не змогла і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919 р.
прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли самостійно.
Українська делегація прибула до столиці Франції дуже пізно й без формального запрошення.
Взагалі, пізній приїзд делегації до Парижу був одним із прорахунків української зовнішньої політики, оскільки вже
21 січня 1919 р. на Мирній конференції почали розглядати питання територіальної належності Східної Галичини.
Наступного дня всім державним утворенням, які боролися за незалежність на території Росії, було повідомлено
про необхідність з’явитися 15 лютого 1919 р. на конференцію на Принцевих островах у Мармуровому морі.
Єдиний представник УНР Г. Сидоренко не мав можливості через поганий зв’язок передати цю інформацію до
українського уряду, який уже залишив Київ під натиском Червоних військ. Однак він, як і всі інші голови делегацій,
дав згоду на участь у конференції. Але зібрання не відбулося, оскільки провідні європейські діячі й лідери Білого
руху були проти присутності на ній більшовиків, які хотіли направити туди своїх дипломатів. Українців діяли в
Парижі без жодної інструкції і це було їх великою помилкою
Українська делегація прибула до Парижа в дуже складний період. Мирна конференція переможців почала працювати з 18 січня, а на
території України вирувала війна. В Одесі перебувала французька військова місія, яка відкрито підтримувала Добровольчу армію
білогвардійського генерала Дєнікіна, на Галичині польські загони під командуванням генерала Юзефа Галлера та за прихованої
підтримки Антанти воювали проти Галицької армії. Головний отаман Петлюра, відбиваючись від Червоної армії, що поглинала Україну зі
Сходу, якось устигав писати звернення, що публікувалися французькою в Інформаційному бюлетені, який видавало Українське пресове
бюро в Парижі. 
Для переможців Першої світової війна скінчилася. А Україна фактично рухалася проти течії, яку намагалися використати у своїх
інтересах переговірники. Українська делегація не змогла здобути офіційний статус. Чому так сталося?
На думку кандидата наук, співробітника НАН України Сергія Блавацького, «українській дипломатії не вдалося стати повноцінним
учасником переговорів унаслідок комбінації геополітичного, ідеологічного та людського факторів.
Геополітичний фактор — це несприятлива геополітична кон’юнктура для роботи НДМ (надзвичайна дипломатична місія) УНР на
Паризькій мирній конференції. А саме несприйняття її роботи з боку вищого політичного керівництва країн — членів Антанти,
насамперед Франції (яка твердо й послідовно дотримувалася в східноєвропейському векторі зовнішньої політики доктрини «єдиної та
неділимої Росії») та Сполученого Королівства, союзників Росії в Першій світовій війні. 
Ідеологічний фактор дипломатичного фіаско місії була — наявність ідеологічних розбіжностей між цілями, завданнями різних
українських політичних груп та організацій. Там паралельно працювали Українська національна рада(заснована Савченком в 1918 р.),
Український національний комітет(фінансована Росією організація, що відстоювала модель України в складі конфедерації з Росією),
Карпато-руська делегація (представники галицьких емігрантів у США)
 Запитання і відповіді
– То як делегація була сформована? Яка була частка галичан, а яка – наддніпрянців?
Була відправлена об’єднана делегація УНР і ЗУНР. Делегацію очолив Григорій Сидоренко, а заступником був Василь Панейко – свого часу він був міністром
закордонних справу ЗУНР.
 Отже, наддніпрянець – голова делегації, а галичанин – перший заступник?
Так. Українська об’єднана делегація не була суб’єктом, а була об’єктом на Паризькій мирній конференції. Там серед найважливіших питань розглядали два східних
питання: російське і польське. Саме останнє розглядалося у зв’язку з україно-польською війною за Східну Галичину. Тобто, якби не було делегації ЗУНР, то делегація
УНР не мала б там що робити. І хоча делегація була об’єднана, вони мали свої два вектори зовнішньої політики.
– А коли і через що вони конкретно роз’єдналися?
Вони мали розбіжності в поглядах. Сидоренко хотів тільки, щоб визнали УНР, а Василь Панейко, щоб бачили ЗУНР. Небажання розглядати УНР як суверенну державу
обумовило підхід лідерів Антанти до долі західноукраїнських земель, які з моменту виникнення ЗУНР зазнали збройної агресії з боку Польщі, Румунії та інших
держав.
– Тобто, сталося так, що на мирній конференції увага була більше прикута до питання західноукраїнських земель?
 Звичайно. Оскільки Галичина входила до Австро-Угорщини, то австро-угорське питання було простішим, адже вона підлягала розподілу, і там було окреме місце для
Східної Галичини, де титульною нацією були західні українці. Щодо Російської імперії, то підхід був більше на користь білогвардійського руху, очільники якого тоді
наголошували, що ніякої України немає, а є тільки Південно-Західний край Росії.
То чому розійшлись інтереси делегацій?
Тому що різні вороги були. Для галичан головним ворогом була Польща – вона претендувала на те, щоб завоювати всю Східну Галичину і не залишала місця для
окремої західноукраїнської держави. Для Східної України головним ворогом була Росія. Відповідно, у цій боротьбі на кілька фронтів східні українці фактично були
готові пожертвувати Галичиною задля того, щоб помиритися з поляками. Натомість галичани були готові миритися із Росією або з будь-ким, хто надасть
дипломатичну підтримку. На цьому ґрунті інтереси кардинально розійшлися, коли стало зрозуміло, що не можна тримати об’єднаний фронт, що треба шукати шляхи
порізно.
– І коли та як це сталось?
 Кулуарні переговори – східняків із поляками та західників з росіянами – почалися ще навесні 1919 року. Фактично розкол вже трапився остаточно у листопаді-грудні
1919 року – його апофеозом став перехід галицької армії на бік Денікіна, а пізніше відбулися переговори у Варшаві, де було підписано Варшавську угоду між УНР та
Польщею. Фактично це означало повний розкол, і західноукраїнська делегація офіційно зреклася єдності – вона заявила, що не буде пов’язана із УНР. Таким чином
То східняки згодні були поступатися за рахунок галичан, а галичани – за рахунок східняків?
 Так. Але ясно, що цей план провалився, адже Директорія блискавично втратила майже всю територію за кілька місяців і сфера її
контролю звузилася лише до Волині. І тоді на місце французів прийшли поляки.
– А як галичани уявляли свою державу?
Західноукраїнська Республіка бачила себе від річки Сян до річки Збруч. Але на Паризькій мирній конференції головувала Франція, яка
підтримувала Польщу.
Тоді значну роль відігравав економічний чинник. У нафтовий регіон Борислав-Дрогобич свого часу були вкладені гроші Австро-Угорщини.
І коли делегація Антанти приїздила на Східну Галичину, то йшлося переважно про цей нафтовий регіон.
Справа Східної Галичини була єдиною проблемою, щодо якої Паризька мирна конференція офіційно зверталася до дипломатів УНР –
вони знали, що вже є розкол в делегації. Делегацію УНР було допущено як спостерігача на засідання тих робочих органів, де розглядали
цю проблему.
– А чому тоді не вдалося домовитись бодай про автономію у складі Польщі?
 Вже згодом, в березні 1923 року, Рада амбасадорів (послів держав Антанти) вирішила, що на правах широкої автономії західноукраїнські
землі входять до складу Польщі. Проте певна польська політика не дала зробити це українцям. На міжнародні права Польща не звертала
увагу. Тим більше, лідери західної Європи хотіли бачити Велику Польщу – і як фінансово, так і військово її підтримували. Насправді, всі
рекомендації Паризької конференції нічого не були варті, якщо за ними не стояла конкретна військова сила.
– Але ж була Українська галицька армія.
Українці програли війну. Зазнавши поразки від поляків, галицька армія перейшла на Східну Україну, а потім фактично розпалася. Поляки
перемогли і фактично знехтували рекомендаціями, які давала їм Паризька мирна конференція щодо створення української автономії.
Взагалі у це рішення про автономію вже, мабуть, ніхто й не вірив із західних держав – вони виказали своє занепокоєння ситуацією,
порекомендували автономію, на тому заспокоїлися і закрили конференцію без вирішення західноукраїнського питання і українського в
цілому також.
 Цікаві факти
•У документі, складеному 21 січня 1919 Держдепом для делегації
США на Паризькій мирній конференції, була географічна карта, на
якій Білорусь, Україна, Кавказ, Сибір, усі середньоазіатські області
та країни Балтії набували статусу самостійності. Ось так на тій карті
виглядали кордони України.
•Перші звернення української делегації виявилися невдалими. Усі
документи носили суто інформативний характер. Українська
делегація була зовсім не підготовлена: жодного проєкту
документів англійською й французькою мовами напередодні
поїздки до Парижа вона не склала. І тому важко було схилити на
свій бік Раду Чотирьох, від якої залежало майбутнє української
державності.
 Висновок
Спроби українських дипломатів добитися міжнародно-правового визнання УНР і заручитися підтримкою держав Антанти закінчилися
безрезультатно. На жаль, Україна виступала на Паризькій мирній конференції не як суб’єкт, а об’єкт міжнародної політики, як арена
експансіоністських інтересів інших держав. Головні творці післявоєнної карти Європи — лідери Франції, Великобританії і США
проігнорували законне право українського народу на державну самостійність і соборність його земель. Це свідчить про недооцінку
ними важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті тодішнього міжнародного розвитку. Така недооцінка
дорого коштувала нашому народові, який знову надовго втратив свою державність і виявився штучно розшматованим між чотирма
сусідніми країнами. Не принесла вона користі й загальноєвропейській безпеці, оскільки ще більше загострила й ускладнила розв’язання
українського питання.
Досвіт Паризької мирної конференції 1919 – 1920 рр. продемонстрував неготовність провідних держав світу зрозуміти сутність
«українського питання» та важливість його вирішення для забезпечення безпечного та стабільного геополітичного становища в Європі.
Міжнародна дипломатія була одним із важливих напрямків роботи українських політичних діячів у здобутті незалежності. Українці
сподівалися на справедливе вирішення цього питання на Мирній конференції в Парижі, але не були туди навіть запрошені. На заваді
цьому стали провідні політичні діячі Антанти, які не бачили перспектив незалежності України. Спільна делегація, яка виїхала до столиці
Франції самостійно, була занадто велика й недостатньо обізнана з основами міжнародної дипломатії. До того ж з часом почали
проявлятися суперечності між галичанами й наддніпрянцями, які базувалися на різниці зовнішньополітичних орієнтирів. Розкол
паризької делегації, невміння ґрунтовно представити українську проблему не принесли бажаного успіху — Антанта так і не визнала
суверенітету УНР. Однак українці, незважаючи на все, спростували частину стереотипів Антанти й змогли представити деякі питання,
особливо щодо Східної Галичини, на найвищому світовому форумі.
В цілому ж, досвід Паризької мирної конференції є корисним для вивчення в контексті сучасної політичної ситуації в Україні та світі. Як в
1919 році, так і сьогодні Україна намагається переконати світ у доцільності відведення їй важливої ролі в європейській системі безпеки
та отримати належну допомогу і підтримку у становленні в якості буферної стабільної держави. Але тепер Україна остаточно визначила
що єдиним зовнішньополітичним вектором країни є європейський.
Дякую за увагу!