Німецька проблема в 1945 – 1990 років.

План.
1. Рішення Берлінської конференції з німецького питання.

17 липня 1945 року у передмісті Берліну почалась конференція глав урядів

Великої Британії, СРСР і США, на якій було затверджено програму
післявоєнного устрою Німеччини — денацифікацію, демілітаризацію,
демократизацію Німеччини та її поділ на чотири зони окупації, знищення
німецьких монополій, репарації, про західний кордон Польщі. Потсдамська
конференція також прийняла декларацію, яка вимагала капітуляції Японії.

На Кримській конференції глав держав-учасників антигітлерівської коаліції,

яка пройшла у лютому 1945 року в Ялті, вдалось досягнути стратегічних угод
щодо подальшої війни з Німеччиною і Японією, створення Організації
Об'єднаних Націй, але в питаннях повоєнного устрою Європи, зокрема долі
Польщі, взаєморозуміння знайдено не було. Після капітуляції
Німеччини Радянський Союз не виконав обіцянок щодо польського уряду, і
силою насаджував в окупованих східноєвропейських державах
прокомуністичні адміністрації.

Третя і остання зустріч "Великої трійки" ставила за мету визначення

політичного і економічного майбутнього переможеної Німеччини і рішення
повоєнних проблем, як-то поводження з переможеними громадянами та
переслідування військових злочинців. Вона розпочалась у передмісті
Берліну 17 липня 1945 року за участю президента США Гаррі Трумена, який
головував на всіх засіданнях, голови Ради народних комісарів СРСР Йосифа
Сталіна та прем'єр-міністра Великобританії Вінстона Черчілля, разом з
котрим брав участь і його конкурент по парламентських виборах Клемент
Еттлі, та міністрів закордонних справ США, Великобританії та СРСР.

Першими на Потсдамську конференцію 15 липня прибули делегації США і

Великобританії, наступного дня — делегація СРСР і 17 липня відбулась
приватна ознайомча зустріч Сталіна і Трумена, який у квітні змінив на посту
США померлого Франкліна Рузвельта. Після того, як Черчілль подав у
відставку, 28 липня він залишив Потсдам, а британську делегацію очолив
Еттлі.

Рішенням Потсдамської конференції була проголошена мета зберегти єдність

демілітаризованої і денацифікованої Німеччини, територія якої зменшувалась
на чверть за рахунок переміщення польського кордону на Захід і польсько-
радянського поділу Східної Пруссії, і яка розділялась на чотири окупаційні
зони. СРСР підтвердив свою обіцянку оголосити війну Японії, хоча й не
підписав прийняту 26 липня Потсдамську декларацію про вимогу її
беззастережної капітуляції. США і СРСР уклали попередню угоду про поділ
окупаційних зон в Кореї, але не дійшли згоди щодо територіальних претензій
Радянського Союзу до Туреччини, який у березні 1945 року денонсував
радянсько-турецький договір 1925 року: ні США, ні Британія не погодились з
передачею до складу Грузинської та Вірменської РСР частини Східної
Туреччини і на розміщення радянських воєнно-морських баз в протоках
Босфор і Дарданелли.

Потсдамська конференція закінчила роботу 2 серпня 1945 року, а через

чотири дні США скинули атомну бомбу на Хіросіму. 9 серпня, напередодні
ядерного бомбардування Нагасакі, СРСР без оголошення війни розпочав
бойові дії проти Японії, яка капітулювала через три тижні.

2. Берлінська криза 1948 рроку та утворення ФРН і НДР.

Берлінська криза 1948 року виникла внаслідок конфлікту між СРСР та

Західними союзниками щодо статусу Берліна після закінчення Другої
світової війни. У 1945 році після перемоги над нацистським режимом,
Німеччина була розділена на чотири окупаційні зони: радянську,
американську, британську та французьку. Подібним чином, Берлін,
розташований в середині радянської зони, був розділений на чотири сектори,
кожний з яких також контролювався однією з чотирьох сил.

У 1948 році радянський лідер Йосип Сталін закрив всі дороги, залізниці та
канали, що з'єднували Західний Берлін з Західною Німеччиною,
сподіваючись використати цей економічний блокаду, щоб змусити Західні
сили залишити Берлін або прийняти радянський контроль над містом. У
відповідь, Західні союзники розпочали повітряний міст, що організовував
поставки з западу до Західного Берліна повітряним шляхом. Цей міст
працював майже рік і забезпечив населення міста необхідними товарами і
продовольством.

Однак Берлінська криза призвела до постійного напруження між СРСР та

Західними союзниками, і в 1949 році ситуація вилилася в утворення двох
незалежних німецьких держав - Федеративної Республіки Німеччина (ФРН
або Західна Німеччина) і Німецької Демократичної Республіки (НДР а бо
Східна Німеччина). У травні 1949 року була утворена Федеративна
Республіка Німеччина (ФРН) з центром у Бонні, яка об'єднала зони окупації
США, Великобританії та Франції. Її державним головою став Конрад
Аденауер, який очолював консервативну партію.
Таким чином Берлінська криза стала серйозним протистоянням в холодній
війні, що в той час починалася. Комуністам не дали отримати контроль над
всім містом. Також, це був вдалий приклад реалізації "доктрини
стримування", що запропонував американський дипломат Дж.Кеннан.
Головними її принципами було необхідність проявляти рішучість у
відносинах з Москвою і активно протидіяти її крокам, при цьому вступати у
війну необов'язково. Західні держави змогли відстояти Західний Берлін, який
ще деякий час був для жителів Східної Німеччини шляхом для порятунку.
Протягом 50-х років мільйони німців змогли переїхати до ФРН завдяки
цьому. Криза сприяла завершенню окупаційного режиму в Німеччині. Звісно,
протягом 1949-1990 років існували дві німецькі держави, які входили до
протилежних військово-політичних блоків. Але створена в західнонімецьких
землях ФРН змогла швидко відновити економіку і стала розвиватися. В той
час як східна частина таким похвалитися не змогла. Зрештою ФРН змогла
приєднати НДР, коли СРСР зазнав поразки в холодній війні (так, це було
саме приєднання, а не "об'єднання - східні землі були просто включені в ФРН
без збереження старого устрою).

3. ФРН в епоху К. Аденауера: економічні реформи та зовнішня політика.

Після створення ФРН у неї на початку не було ніякої зовнішньої політики.

Вона була вилучена повністю з компетенції уряду і перебувала під повним
контролем трьох західних союзників. Уряд ФРН не мав міністра закордонних
справ, а також не існувало і міністерства закордонних справ. Лише після
рішення Верховної союзницької комісії 6 березня 1951 р. федеральний уряд
був уповноважений перетворити наявну "службу з іноземних справ" у
відомстві федерального канцлера у самостійну вищу федеральну установу –
відомство закордонних справ. Проте навіть після створення МЗС союзники
зберегли за собою свої права у сфері зовнішніх відносин, враховуючи їх
"особливі права і відповідальність" щодо Німеччини як цілого, які були
закріплені за ними в рішеннях Потсдамської конференції. Фактично ФРН
мала обмежений зовнішньополітичний суверенітет аж до об'єднання в 1990 р.
Сам К. Аденауер говорив: "Коли Федеративна Республіка почала існування,
ми були окупованою територією. Ми були повністю в руках трьох західних
окупаційних держав. Нам було заборонено займатись зовнішніми
відносинами".

5 травня 1955 р. о 12:00 в палаці "Шаумбург" верховні комісари оголосили

уряду ФРН про скасування окупаційного статуту і про закінчення
окупаційного режиму в Німеччині. З цього моменту припиняла своє
існування Верховна комісія та її представництва в землях. їх мали замінити
повноважні посли трьох західних держав. Перебування ж союзницьких
військ на західнонімецькій території знайшло своє юридичне закріплення в
двосторонніх угодах із ФРН. У той же день вступили в силу Німецький
договір, Договір про іноземну військову присутність на території ФРН і
Європейський статут про Саарську область, який передбачав політичну
самостійність регіону, але економічну залежність від Франції. Процес
зовнішньополітичної орієнтації ФРН був завершений.

Через три години після полудня під звуки гімну на всіх урядових установах в
Бонні були підняті німецькі державні прапори. Перед палацом "Шаумбург"
вишикувався взвод федеральної прикордонної охорони. Канцлер Аденауер
підійшов до флагштока і підняв чорно-червоно-золотий державний прапор.

До середини 50-х років ФРН фактично визначилася з основними

домінантами у своїй зовнішній політиці і їх ієрархією. Так звана "німецька
політика" зі своїм специфічним міністерством мала самостійне значення,
хоча так чи інакше вона потрапляла в компетенцію інших напрямів
зовнішньополітичного курсу ФРН. Перше ж місце посіла
багатофункціональна "політика у сфері безпеки" з її "атлантичною
солідарністю" і ухилом на розвиток особливих відносин із США. Друге місце
було віддано західноєвропейській інтеграції – також багатосторонньому
процесу – при першочерговій необхідності будівництва франко-
західнонімецького співробітництва. На третє місце відійшли власне
двосторонні відносини з іншими країнами, у тому числі з тими, що
розвиваються. Причому жодна з цих складових не мала чітких кордонів,
плавно переходила з одного виміру в інший, але загалом усі вони були
підпорядковані глобальному протистоянню між Сходом і Заходом і чітко
вкладалися в біполярну світову конструкцію.

Жорстоке придушення в 1956 році Радянським Союзом повстання в

Угорщині було прямо використане західнонімецькими правлячими колами
для обґрунтування зміцнення обороноздатності країни перед обличчям
"комуністичної загрози". У 1956 році засновується міністерство оборони, і
бундестаг приймає Закон про загальний військовий обов'язок.

У контексті протистояння з НДР була прийнята доктрина Хальштейна.

Зовнішньополітична доктрина, яка проводиться урядом ФРН з 1955 до 1970
року, спрямована на ізоляцію НДР на міжнародній арені. Доктрина
Хальштейна була прийнята за пропозицією державного секретаря
міністерства закордонних справ ФРН Вальтера Хальштейна на нараді послів
Західної Німеччини 8-9 грудня 1955 року. Суть цієї доктрини полягала в
тому, що відтепер ФРН підтримувала і встановлювала дипломатичні
відносини тільки в тими країнами, які не мали дипломатичних відносин з
НДР. Встановлення дипломатичних відносин зі Східною Німеччиною
відтепер розглядалося Бонном як недружній крок і вело до розриву відносин
з цією країною. Єдиним винятком, допускав доктриною Хальштейна, був
СРСР – у зв'язку з важливістю підтримання відносин для ФРН з великою
державою.

У період правління К. Аденауера різко активізується діяльність спілок

"вигнаних" і "переселенців". Антикомунізм стає домінантою не тільки
зовнішньої, але й внутрішньої політики (одним з його проявів стала заборона
в 1956 році діяльності Комуністичної партії Німеччини). При цьому слід
зазначити, що створення власної армії, тобто ремілітаризація країни,
проходило на тлі економічного підйому і підвищення життєвого рівня
населення ФРН.

Наріжним каменем західнонімецької політики безпеки при канцлері К.

Аденауері стала "атлантична солідарність", яка акумулювала в собі тісні
військово-політичні зв'язки з США і активне політичне та військове
співробітництво з Північноатлантичним союзом. Можна стверджувати, що
політика безпеки ФРН стала результатом особливостей еволюції самої
країни, яка знаходилася в прямій залежності від зовнішньополітичного курсу
США[2], а після вступу ФРН у НАТО – також і від стратегії і тактики
Північноатлантичного союзу. Недарма відомий французький політолог А.
Гроссер назвав ФРН "дітищем НАТО".

Західна політика К. Аденауера включала в себе як американсько-

атлантичний, так і континентально-західноєвропейський компоненти. Але
якщо в 1949-1955 pp. К. Аденауер віддавав перевагу західноєвропейському
напряму своєї політики, то в 1955-1960 pp. – її атлантичному варіанту.
Робити ставку на Америку К. Аденауера спонукали насамперед тверезі
військово-політичні міркування.

Пізніше він став більш критично ставитися до США. Підтримуючи в

принципі орієнтацію на США, К. Аденауер, однак, робив низку застережень.
Він шкодував, що Європа, будучи історичним культурним центром,
знаходиться в залежності від Америки. Додатковою сполучною ланкою в
американсько-західнонімецьких відносинах стали військово-політичні
зв'язки, які отримали свій подальший розвиток після 1 січня 1956 р. з
початком будівництва бундесверу.

Охолодження американсько-західнонімецьких відносин всякий раз

викликало зростання інтересу ФРН до Франції та пожвавлення франко-
західнонімецького діалогу, передусім у політичній сфері. Але американські
гарантії безпеки, проте, ніколи не піддавалися і тіні сумніву.

Переконаність К. Аденауера в необхідності прозахідної орієнтації ФРН,

поєднаної з наднаціональною політикою, ще більше зміцніла з підписанням
Римських договорів. 27 березня 1957 р. в Римі були підписані документи про
створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і
Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом), які вступили в
силу 1 січня 1958 р. Через десять років, влітку 1967 р., органи цих двох
співтовариств будуть злиті воєдино з органами Європейського об'єднання
вугілля і сталі, у результаті чого ця організація стане офіційно іменуватися
Європейськими співтовариствами (ЄС) або Європейським співтовариством.

Центральним і вихідним пунктом в європейській політиці К. Аденауера були

і залишилися франко-західнонімецькі відносини. Першим його поривом
після війни була необхідність примирення з Францією.

К. Аденауер розумів також, що без німецько-французького примирення не

може бути й мови про єдину Європу. Дві держави постійно конфліктували
між собою, тримаючи тим самим у постійній напрузі всю Європу. Урядові
кола Франції схвально сприйняли прагнення Німеччини до примирення.
Однак існувало питання, в якому погляди ФРН і Франції кардинально
розходилися. Це стосувалося проблеми ремілітаризації ФРН.

Крім примирення з європейськими сусідами та інтеграції в • спільноту

західних держав, К. Аденауер надавав великого значення і встановленню
дружніх відносин з Ізраїлем. Він неодноразово підкреслював бажання ФРН
спокутувати провину перед єврейським народом.

Огляд міжнародних подій післявоєнного періоду дає підстави стверджувати,

що головним архітектором зовнішньої політики ФРН упродовж 1950 – 1960-х
років був її перший канцлер К. Аденауер. Пріоритетними напрямами його
діяльності були: орієнтація на західні держави, інтеграція ФРН з
європейськими економічними та військовими структурами, налагодження
стосунків з СРСР. Нетривкість німецько-радянських відносин була
спричинена деструктивними діями радянського керівництва. К. Аденауер був
далекоглядним політиком, багато з його передбачень здійснилося, зокрема,
об'єднання, Німеччини та розпад СРСР.

4. Вступ ФРН у НАТО, а НДР до Організації Варшавського Договору.

Берлінська криза І961року.

5. «Східна політика» уряду В. Брандта.

Фашизація німецького населення під час гітлерівського режиму призвела

до того, що на заході післявоєнної Німеччини важко було знайти політичного
лідера, який би не ніс на собі відбиток недавнього минулого. Канцлер ФРН
Конрад Аденауер, лідер партії ХДС-ХСС, був переконаним прибічником
верховенства Німеччини в Європі.
 Німеччини не нести відповідальності за розв’язування другої світової
війни, пограбування та зруйнування європейських держав, не визнавав
наслідків війни, вимагав відтворення «Німеччини в кордонах 1937 р.»[1].
Особливе опікування ФРН Сполученими Штатами, давали Аденауеру
підставу не йти ні на які компроміси при обговоренні німецького питання,
що було серйозним фактором міжнародної напруги в Європі і не лише там.

Прихід в 1969 р. на посаду федерального канцлера ФРН лідера со- ціал-

демократичної партії Німеччини Віллі Брандта, який очолив коаліційний
уряд і оголосив «нову східну політику» ФРН, було поворотним моментом від
політики «презирливого ігнорування Сходу» Аде- науера до більш
реалістичної зовнішньої політики — встановлення нормальних відносин з
Радянським Союзом і східними сусідами. Але головне — «нова східна
політика» Брандта сприяла помітному пом’якшенню міжнародних відносин і
розрядці в Європі.

Очоливши уряд ФРН Брандт перейшов від політики «невизнання» до

встановлення нормальних відносин з СРСР та іншими соцкраї- нами. Це було
перш за все на користь ФРН, оскільки аденауерівська політика «невизнання»,
не маючи під собою ніяких реалій, насторожувала східних сусідів
Німеччини, в першу чергу Польщу та Чехосло- ваччину, оскільки створювала
вигляд німецького реваншизму і посилювала почуття необхідності для цих
держав спиратися на Москву. А радянській пропаганді це давало підставу
звинувачувати ФРН у реваншизмі.

Скоро після приходу до влади уряд Брандта розпочав переговори з СРСР

(тривали з грудня 1969 р. до серпня 1970 р.) і 7 серпня 1970р. в Москві було
підписано договір, який реалізував «нову східну політику» уряду Брандта.
Московський Договір відбивав реалії того часу, констатував, що «мир в
Європі можна зберегти лише в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на
сучасні кордони». Говорилося про відмову від територіальних претензій і
спроб вирішувати спори немирним шляхом. Узгоджена радниками делегацій
СРСР і ФРН «Домовленість про наміри сторін» (спочатку не оприлюднена)
передбачала зобов’язання ФРН поважати державну цілісність і самостійність
НДР і укласти з нею міждержавний договір. В наступному передбачалось
укладання аналогічних договорів з Польщею та Чехословаччиною, а також з
Угорщиною та Болгарією. Передбачався також одночасний вступ ФРН та
НДР до ООН. Останнє відбулось 18 вересня 1973 р. Це була повна зміна
аденауерівської химерної політики «невизнання» на політику визнання
тогочасних реалій, що серйозно сприяло пом’якшенню міжнародної напруги
в Європі і покращенню усього міжнародного клімату.

Закріплений цей процес був підписанням ще ряду важливих договорів. 7

грудня 1970 р. в Варшаві був підписаний Договір між ФРН та Польщею про
нормалізацію відносин між двома державами. Він підтверджував існуючі між
цими державами кордони, що було дуже важливо, оскільки знімало претензії
Аденауера на перегляд результатів війни.

З вересня 1971 р. між СРСР, США, Великобританією та Францією була

парафована Чотиристороння угода відносно юридичного статусу Західного
Берліну. Згідно неї західні держави зберігали право тримати в Західному
Берліні свої військові контингенти й використовувати транспортні шляхи, що
зв’язували ФРН з Західним Берліном. Проте Західний Берлін не визнавався
складовою частиною ФРН, хоч ФРН мала право представляти інтереси
населення Західного Берліну за кордоном. Угода набрала чинності 3 червня
1972 р.

Далі була досягнута нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня

1971 р. сторони підписали Договір про основи відносин між ФРН і НДР.
ФРН нарешті відмовилась претендувати на статус єдиної легітимної
Німецької держави[4] і встановлювала з НДР нормальні відносини. Щоб
пом’якшити Брандту критику з боку пронацистських кіл, передбачалось, що
сторони обміняються не посольствами, а «постійними представництвами».
Необмежена за терміном угода набрала чинності 21 червня 1973 р.

Вище викладене означало, що переможена у другій світовій війні

Німеччина[5] нарешті відмовлялась від безпрецедентних вимог диктувати
головній державі-переможниці — Радянському Союзу умови післявоєнного
устрою.

11 грудня 1973р. в Празі був підписаний Договір між ФРН і Чехосло-

ваччиною про нормалізацію відносин між двома державами. 21 грудня 1973р.
ФРН уклала договори про нормалізацію відносин з Угорщиною та Болгарією.
Оскільки відносини ФРН з Югославією та Румунією були нормалізовані ще
до 1970 р., то таким чином ФРН нормалізувала свої відносини з усіма
соцдержавами Європи. Це був важливий внесок в європейську розрядку, і
заслуга в цьому, безсумнівно, належала Віллі Брандту.

На жаль, 7 травня 1974 р. Брандту довелося піти у добровільну відставку

з посади федерального канцлера. Впливові праві пронацистські сили в ФРН,
незадоволені «поблажливою» політикою свого канцлера щодо переможців,
скористались дріб’язковою подією, щоб позбавитись від Брандта —
викриттям в найближчому оточенні канцлера агента спецслужб НДР. Вони
все ще намагались не визнавати результатів війни, розповсюдити свій вплив
на всю Німеччину шляхом тиску, політикою «невизнання».

Проте відбулось відновлення єдиної німецької держави з зовсім інших

причин — з причини розпаду соцсистеми в Європі.
 [1]
“Невинна” вимога “Німеччина в кордонах 1937 р.” означала вимогу
перегляду результатів поразки Німеччини у другій світовій війні. Підставою
до цього було те, що коли радянські війська під час війни увійшли на
територію Німеччини, то Гітлер наказав німцям залишати зайняті
радянськими військами території. Слухняне до свого фюрера німецьке
населення втікало на захід, створило там свої “земляцтва”, які вимагали
повернути їм їхні землі.

6. НДР у 60-80-х роках ХХ століття.

Після смерті в 1960 р. президента НДР В. Піка вищим органом влади стала
Державна рада, головою якої було обрано першого секретаря ЦК СЄПН В.
Ульбріхта. Взявши курс на "побудову соціалізму на німецькій землі", нове
керівництво НДР провело серію реформ, що сприяло розвитку економіки і
поліпшенню матеріального становища населення (життєвий рівень громадян
НДР був вищим, ніж рівень життя населення інших соціалістичних країн,
хоча дедалі більше поступався рівню життя західних німців), але водночас
слухняно виконувало вказівки "старшого брата" по "соціалістичному табору"
- СРСР.
Це викликало протест серед населення, однією з форм якого була масова
втеча східних німців через відкритий кордон із Західним Берліном в ФРН:
лише за першу половину 1961 р. таким чином втекло 100 тис. чоловік. У
відповідь на це кордон був закритий, а в ніч на 13 серпня 1961 р. в Берліні
було споруджено сумно відомий Берлінський мур (4 м. заввишки і 46 км
завдовжки), який пильнували прикордонники НДР, які одержали наказ без
попередження відкривати вогонь по перебіжчикам.
Цей бетонний мур не лише розділив німців, але й став зловісним символом -
пам'ятником "холодної війни" між соціалістичним Сходом і капіталістичним
Заходом Європи. За час існування Берлінського муру біля нього було вбито
78 перебіжчиків з "соціалістичного раю" до "капіталістичного пекла", а на
всьому кордоні між НДР і ФРН було вбито 224 чоловіки. Незважаючи на це,
щорічно близько 250 тис. громадян НДР "голосували ногами" проти
комуністичного режиму - втікали на Захід.
Прихід до керівництва НДР та СЄПН Е. Хонеккера в 1972 р. призвів до
згортання політики реформ і консервації режиму радянського типу. Більше
від того, саме за часи його правління відбулося оформлення суспільства
тоталітарного соціалізму, характерними ознаками якого були: узурпація
влади в державі і суспільстві єдиною партією (СЄПН), всевладдя партійно-
бюрократичного апарату, монопольна власність держави на засоби
виробництва, екстенсивний розвиток економіки і розподільча система, що
планово й централізовано управляються, тотальний контроль над
суспільством і суспільною свідомістю, ставка на репресивні засоби
утримання влади, у випадку НДР - все більше втручання в життя громадян т.
з. "штазі" - системи державної безпеки, ігнорування соціальних проблем
суспільства, прав його громадян.
В НДР дедалі більш виразно визрівала суспільно-політична криза, що
посилювалася загостренням економічних проблем (в кінці 80-х рр.
державний борг складав величезну суму - понад 20 млрд. доларів) та
небажанням і неспроможністю її керівництва визнати гостру необхідність
проведення докорінних змін в суспільстві. Навіть процеси перебудови,
демократизації й гласності, що розпочалися у другій половині 80-х років в
СРСР, революційні зміни в Польщі та Угорщині не знайшли підтримки у
авторитарно-бюрократичного керівництва держави і СЄПН, де навпаки,
культ особи Хонеккера набував потворної форми.
Поворотним моментом в історії Східної Німеччини і всієї німецької нації
стала осінь 1989 р. Саме 7 жовтня, коли в НДР помпезно відзначалося 40-
річчя "першої соціалістичної держави на німецькій землі", в багатьох містах
республіки почалися небувалі за масовістю антиурядові мітинги та
демонстрації, що призвели до падіння тоталітарного режиму Е. Хонеккера.
Спочатку соратники по СЄПН звільнили його зі всіх посад, потім було
сформовано на коаліційній основі новий уряд НДР на чолі з Х. Модровим,
першим кроком якого було відкриття своїх кордонів із Західним Берліном і
ФРН і вже 10 листопада 1989 р. населення розібрало горезвісний Берлінський
мур.
Так в НДР розпочалася народна антитоталітарна революція, метою якої було
не лише повалення комуністичного режиму, але й об'єднання двох німецьких
держав. СЄПН, керівництво якої пішло у колективну відставку і яка
перейменувала себе в Партію демократичного соціалізму, у березні 1990 р.
програла вибори у парламент. На них перемогу здобув правий блок "Альянс
за Німеччину" на чолі з Християнсько-демократичним союзом, лідер якої - Л.
де Мез'єр сформував останній уряд НДР і впевнено, за активної підтримки з
боку партійних і державних установ ФРН, повів Східну Німеччину до
об'єднання з Західною в єдиній державі, про що мріяв німецький народ
протягом всього повоєнного періоду.
У Німеччині проживає понад 20 тис. українців, які мешкають переважно у
великих містах - Мюнхені, Дюссельдорфі, Гамбурзі. Тут діють наукові
установи - Український вільний університет (з 1945 р.), відділення
Української Вільної академії наук, видаються журнали, наприклад
"Український історик", газети тощо.

7. Політична ситуація прикіня 1980-х та утворення об’єднаної Німеччини

Висувалося декілька ініціатив щодо об’єднання двох частин, але наприкінці
60-х pp. керівництво НДР відмовилося від тези про існування єдиної
німецької нації, відкинуло можливість об'єднання навіть у історичній
перспективі.

Восени 1987 p. ситуація в НДР різко погіршилася. Державна заборгованість

становила більш ніж 20 млрд. дол. Катастрофічного масштабу набула
еміграція квалі-фікованих кадрів та молоді. Країну з населенням 20 млн. чол.
залишило близько 3 млн. чол.

В країні розпочалися періодичні масові демонстрації, почалося створення

нових політичних та суспільних організацій.

7 листопада уряд НДР подав у відставку, а 8 листопада пішло у відставку

керівництво компартії. 9 листопада було вирішено відкрити кордони,
зруйнувати Берлінський мур.

Сесія Народної палати НДР 2 грудня виключила з Конституції статтю про

провідну роль робітничого класу та його партії в житті суспільства.
Комуністична партія втратила монополію на владу.

20-21 грудня 1989 p. відбувся візит до НДР канцлера ФРН Г.Колля. Були
досягнуті угоди щодо створення комісії з економічного співробітництва. Він
запропонував провести в НДР вибори, після чого перейти до створення
валютного, економічного та соціального союзів.

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула

зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю
Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН.

Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН. 1 липня 1990 p. було

здійснено економічну та соціальну унію НДР з ФРН.

Врегулювання міжнародно-правових аспектів об'єднання. Питання

об'єднання Німеччини було пов'язане з інтересами 4-х держав
антигітлерівської коаліції (CPCP, США, Великобританія, Франція). У березні
1990 р. були проведені переговори за формулою «4+2» керівників та
міністрів закордонних справ для врегулювання зовнішніх аспектів німецької
єдності. Було проведено 4 зустрічі міністрів закордонних справ у Бонні,
Берліні, Парижі та Москві. У результаті було вироблено документ, що містив
рішення з усього комплексу зовнішніх аспектів німецької єдності.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Договір складався з

преамбули та 10 статей.
У статті 1 встановлювалися кордони об'єднаної Німеччини, які складалися з
кордонів НДР та ФРН, й підтверджувався остаточний характер цих кордонів.
Об'єднана Німеччина відмовилася від будь-яких територіальних претензій.

У статті 2 уряди НДР та ФРН підтвердили свої виключно мирні наміри.

У статті 3 проголошувалась відмова від виробництва, володіння та

застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї.

Згідно статті 4 радянські війська мають бути виведені з Німеччини до 31

серпня 1994 p.

Згідно статті 5, протягом цього строку на території колишньої НДР та

Берліну перебуватимуть лише німецькі формування територіальної оборони,
не вклю-чені до структури НАТО.

Стаття 6 передбачає право Німеччини на участь у союзах.

Згідно Статті 7, з об'єднанням Німеччини мають бути вичерпані права й

відповідальність чотирьох держав щодо Берліну та Німеччини в цілому.

Статті 8-10 регулювали умови ратифікації та набуття чинності договору.

У жовтні - листопаді 1990 p. було укладено низку радянсько-німецьких угод.

Зокрема, Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво,
Договір про розвиток широкомасштабного співробітництва в галузі
економіки, промисловості, науки і техніки, Договір про умови перебування
та планомірного виводу радянських військ з території Німеччини, Угода про
деякі перехідні заходи.

• Міжнародні наслідки об'єднання Німеччини: поява нової економічно

могутньої держави з населенням 87 млн. чол.