Третій Рейх у Німеччині: особливості політичної системи

та економічний розвиток
План.
1. Прихід нацистів до влади та їх соціальна політика.

До початку Великої депресії в Німеччині в 1929-1930 роках, Націонал-

Соціалістична Робітнича Партія Німеччини була невеликою партією на
праворадикальному фланзі німецького політичного спектру. На виборах до
Райхстаґу 2 травня 1928 року нацисти здобули лише 2,6 відсотка голосів,
втративши підтримку порівняно з 1924 роком, коли отримали 3 відсотки. За
результатами виборів, «Велика коаліція» у складі Соціал-Демократичної,
Німецької Демократичної, Німецької Народної партій та Партії
Католицького Центру керувала Ваймарською Німеччиною протягом перших
шести місяців економічної кризи.

У 1930-1933 роках у Німеччині панував похмурий настрій. Всесвітня

економічна депресія тяжко вразила країну і мільйони людей залишилися без
роботи. До безробітних приєдналися мільйони осіб, які пов’язували депресію
з національним приниженням Німеччини після поразки в Першій світовій
війні. Багато німців вважали парламентську урядову коаліцію слабкою і
нездатною подолати економічну кризу. Масові злидні, страх і переконання,
що гірші часи ще попереду, а також гнів і фрустрація від неспроможності
уряду швидко врегулювати кризу створили родючий ґрунт для приходу до
влади Адольфа Гітлера і нацистської партії.

Гітлер був переконливим і запальним оратором, котрий, звертаючись до

гніву та відчуття безпорадності величезної кількості виборців, приваблював
широкі маси німців, що відчайдушно потребували змін. Нацистська
виборча пропаганда обіцяла вивести Німеччину з депресії. Нацисти
запевняли, що відродять німецькі культурні цінності, змінять умови
Версальського мирного договору, відвернуть гадану загрозу зростання
комунізму, повернуть роботу німецькому народові й відновлять статус
Німеччини як великої держави, що належав їй по праву. Гітлер та інші
пропагандисти нацизму надзвичайно успішно скерували гнів і страх
населення проти євреїв, проти марксистів (комуністів і соціал-демократів) та
проти всіх, кого нацисти вважали відповідальними за перемир’я в листопаді
1918 року і Версальський договір, а також за встановлення парламентської
республіки. Гітлер та інші нацисти часто називали цю категорію ворогів
«листопадовими злочинцями».
Гітлер та інші нацистські речники ретельно лаштували свої промови до
кожної аудиторії. Наприклад, виступаючи перед бізнесменами, нацисти
менше зосереджувались на антисемітизмі, наголошуючи натомість на
боротьбі з комунізмом і поверненні німецьких колоній, втрачених за
Версальським договором. Звертаючись до солдатів, ветеранів або інших
націоналістичних груп, нацистська пропаганда зосереджувалася на посиленні
війська та поверненні інших територій, втрачених після Версалю. Нацистські
оратори переконували фермерів у північній землі Шлезвіґ-Голштайн, що
нацистський уряд підніме чимдалі нижчі ціни на сільськогосподарську
продукцію. Пенсіонерам по всій Німеччині говорили, що розмір і купівельна
спроможність їхніх місячних виплат залишаться стабільними.

Використавши як привід патову ситуацію між партнерами у «Великій

коаліції», політик від Центристської партії і канцлер Німеччини Генріх
Брюнінґ переконав літнього президента Німеччини, фельдмаршала Першої
світової війни Пауля фон Гінденбурґа розпустити парламент у липні 1930
року і призначити нові вибори на вересень. Для розпуску президент
скористався статтею 48 конституції Німеччини. Ця стаття дозволяла урядові
працювати без підтримки парламенту і стосувалася лише випадків
безпосередньої загрози для країни.

Брюнінґ хибно прорахував настрої населення після шести місяців

економічної депресії. Нацисти вибороли 18,3 відсотка голосів і стали другою
найбільшою політичною партією країни.

Протягом двох років, неодноразово посилаючись на статтю 48 для видання

президентських указів, уряд Брюнінґа без успіху намагався створити
парламентську більшість, яка б не включала соціал-демократів, комуністів і
нацистів. 1932 року Гінденбурґ відправив Брюнінґа у відставку та призначив
на посаду канцлера Франца фон Папена, колишнього дипломата й політика
від Центристської партії. Папен знову розпустив парламент, але вибори в
липні 1932 року дали нацистській партії 37,3 відсотка голосів, зробивши її
найбільшою політичною партією країни. Комуністи (котрі, за умов дедалі
глибшої економічної кризи, забрали голоси в соціал-демократів) отримали
14,3 відсотка голосів. Як наслідок, більше ніж половина депутатів Райхстаґу,
обраних 1932 року, відкрито виступали за згортання парламентської
демократії.

Оскільки Папен не міг отримати парламентську більшість для підтримки

уряду, опоненти з-посеред радників президента Гінденбурґа змусили його
піти у відставку. Наступний канцлер, генерал Курт фон Шляйхер, знову
розпустив Райхстаґ. На нових виборах у листопаді 1932 року нацисти дещо
втратили популярність, виборовши 33,1 відсотка голосів. Водночас,
комуністи збільшили свій результат, отримавши 16,9 відсотка. Внаслідок
цього вузьке коло осіб, наближених до президента Гінденбурґа, на кінець
1932 року повірило, що нацистська партія була єдиною надією Німеччини
відвернути політичний хаос, що привів би до влади комуністів. Для
посилення цього переконання багато спричинилися нацистські переговірники
та пропагандисти.

30 січня 1933 року президент Гінденбурґ призначив Адольфа Гітлера

канцлером Німеччини. Гітлер став канцлером не в результаті електоральної
перемоги, отримавши народний мандат, а внаслідок конституційно сумнівної
угоди серед вузького кола консервативних німецьких політиків, які
зневірилися в парламентському ладі. Вони сподівалися використати
популярність Гітлера для відновлення консервативного авторитарного ладу,
можливо навіть монархії. Проте за наступні два роки нацисти переграли цих
консервативних політиків і ствердили радикальну диктатуру, цілковито
підпорядковану особистій волі Гітлера.

2. Фашизація та мілітаризація внутрішнього життя Нмеччини 1933 – 1939

років. Історіографія питання.

3. Порушення Гітлером воєнних статей Версальського договору та

Рейнського гарантійного пакту.

Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістської партії на чолі з

Гітлером серйозно ускладнив міжнародну обстановку. Своєю найближчою
задачею після приходу до влади гітлерівці вважали ліквідацію військових
обмежень, встановлених Версальським договором, з тим, щоб розпочати
безперешкодну підготовку до великої війни за панування у Європі та світі.
Другим кроком мало стати об'єднання всіх німців в єдиній державі, а це
передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції,
Бельгії, Чехословаччини, Польщі та Литви. Третім кроком мало стати
завоювання "життєвого простору" на Сході. Лише володіючи аграрними й
сировинними ресурсами Східної Європи, Німеччина мала змогу, на думку
Гітлера, вистояти у черговій сутичці за панування над світом.

Кожний з планів, накреслених Гітлером, означав не просто перегляд.

Версальської системи, у чому німецька дипломатія відзначилася вже давно, а
перегляд самої системи міжнародних відносин, закріплених мирними дого-
ворами. Це був шлях до війни.

Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського договору у Німеччині

розпочалося формування двадцяти однієї дивізії, які мали складати кістяк
300-тис. сухопутної армії. Одночасно розгорнулося будівництво військово-
морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині
військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухвалено "закон про будівництво
вермахту", згідно з яким кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна
чисельність сухопутної армії досягнути 500 тис. чол. У березні 1935 р. в
односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження
загального військового обов'язку, прямо забороненого Версальським
договором.

Мовчки "проковтнути" це Велика Британія і Франція не могли. Французи

того ж дня збільшили термін військової служби з одного року до двох.
Велика Британія відрядила до Гітлера міністра закордонних справ Саймона
для з'ясування його позиції. Гітлер відверто заявив, що хоче мати флот, який
становитиме 35% британського (на що Велика Британія дуже скоро
погодилася), і 550-тис. армію "для вирішення життєвих потреб Німеччини".
Англійська делегація фактично погодилася з порушенням Версальського та
інших договорів.

11 квітня того ж року в м. Стрезе (Італія) відкрилася конференція прем'єр-

міністрів та міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Італії.
Обговорювалися питання порушення Німеччиною договорів та її озброєння.
Конференція обмежилася поміркованою резолюцією з "висловом жалю"
щодо дій Німеччини. Це підштовхнуло Гітлера до більш рішучих дій.

7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела

війська до демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт
встановлював зобов'язання Великої Британії та Франції у випадку прямої
агресії чи порушення статусу Рейнської демілітаризованої зони будь-ким з
учасників угоди подати негайну допомогу країні, проти якої ці акції буде
спрямовано, уряди цих держав ніяк не прореагували на дії Німеччини.

Ввечері 7 березня 1936 р. Гітлер сказав своєму військовому міністрові

генералу Бломбергу: "Я знав, що французи не будуть чинити опір, а англійці
й пальцем не поворухнуть. Нам навіть не довелося видавати солдатам
боєприпаси". Дійсно, операція "Шулунг" — раптове введення до Рейнської
зони німецьких військ — відбулася без жодного пострілу. Солдатів
повантажили у вагони, сказавши, що вони їдуть на маневри, й не видали
жодного патрона. Командири на шляху слідування відкрили вручені їм паке-
ти й лише тоді дізналися кінцеву мету маршруту. Ешелони зупинили на
правому березі Рейну. Лише три батальйони переправили через міст на лівий
берег з наказом одразу ж відступити, якщо біля кордону з'явиться хоча б одна
французька рота. Фюрер навіть заявив: ви відступите, а я покінчу з собою.
Цього не сталося. Почекавши, німці ввели в зону біля 30 тис. війська.

Майбутній президент Франції Ш. де Голль писав тоді: "Версальський договір

забороняв німецьким військам вступати на території, розташовані по лівому
березі Рейну, які до того ж за Локарнською угодою були демілітаризовані.
Відповідно до договору ми мали право знову зайняти ці території, як тільки
Німеччина відмовиться від свого підпису під угодою... Оскільки наші
союзники — поляки, чехи, бельгійці — готові були нас підтримати, а
англійці зобов'язалися зробити це ще раніше, Гітлеру неодмінно довелося б
відступити. Дійсно, він тільки-но розпочав здійснення програми озброєння і
ще не мав змоги вести війну у великому масштабі. Для Гітлера така поразка,
завдана Францією в даний період на даній території, могла спричинити
рокові наслідки в його власній грі. Він йшов на великий ризик і міг програти
все разом.

Замість того, щоб змусити Німеччину вивести свої війська з Рейнської

області, їй дали можливість без жодного пострілу окупувати цю область і
зайняти позиції безпосередньо біля кордонів Франції та Бельгії".

Головною причиною такої пасивної позиції Франції де Голль вважав

відсутність у неї танкової армії, яка б могла вести наступальні дії.
Французька військова система була зорієнтована лише на оборону й погано
підходила для наступальних дій. Гітлер же, навпаки, створював саме
наступальну систему, не шкодуючи на це коштів. Військові витрати
Німеччини збільшилися з 620 млн. рейхсмарок у 1933 до 15,5 млрд. у 1938 р.

4. Початок створення Німеччиною агресивного блокута зародження

антифашистського руху Опору в Німеччині.

Опір окремими особами або групами нацистському режиму в Німеччині в

період 1933—1945 рр. Деякі з них створювали плани відсторонення Адольфа
Гітлера від влади та повалення його режиму.
Визначення Рух опору в Німеччині, повинно тлумачитись не як об'єднаний
рух впродовж всього часу існування Третього Рейху,[1] подібно до більш
організованих Польською підпільною державою, Руху Опору в
Греції, Народно-визвольної армії Югославії, Руху Опору у Франції, Руху
Опору в Нідерландах, Руху Опору в Норвегії та Руху Опору в Італії. Опір в
Німеччині складався зазвичай з маленьких відокремлених груп. Вони не
зуміли збурити політичну опозицію. За винятком окремих нападів на
нацистів (зокрема на Гітлера) або саботажів, єдиним здійсненним планом
було переконання очільників Вермахту влаштувати скидання режиму, план
був реалізований у 1944 році проти Гітлера.[1]
Приблизно 77 000 мешканців Німеччини було вбито від тих чи інших форм
спротиву Спеціальним Судом, військово-польовими судами, народними
судами і системою цивільного правосуддя. Багато з них були чиновниками,
військовими або цивільними, що дозволило їм брати участь у підривній
діяльності і змові. До того ж, канадський історик Пітер Хофман враховує
також десятки тисяч осіб в концентраційних таборах, які або підозрюються
або напевно перебували в опозиції.[2] Для порівняння, німецький історик Ганс
Моммзен пише, що рух опору в Німеччині був «рухом без людей»,
зазначаючи, що кількість людей, які брали участь у русі опору була дуже
мала.[3] Рух опору в Німеччині складався з участі як німців так і інших
народів, таких як поляки — вони створювали групи опору, наприклад
організацію Олімп.[4]

5. Плани А. Гітлера війни за світове панування та підготовка до їх реалізації

після 1938 року.

30 вересня 1938 року в Мюнхені прем'єр-міністр Франції Едуард Даладьє і

Великобританії Невіл Чемберлен при посередництві дуче Італії Беніто
Муссоліні підписали з рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером
угоду, за якою Чехословаччина повинна була поступитись Німеччині
прикордонною Судетською областю, населеною в основному етнічними
німцями. Мюнхенський пакт став останнім договором в політиці
"умиртворення", котру сповідували керівники Франції та Великої Британії по
відношенню до експансіоністськи настроєного Гітлера.На обкладинці:
Невілл Чемберлен (крайній зліва) і Адольф Гітлер після підписання
Мюнхенської угоди

Незалежність Чехословаччини була проголошена 28 жовтня 1918 року після

розпаду Австро-Угорської імперії, яка зазнала поразки у Першій Світовій
війні. До її складу увійшли Богемія, Моравія, Сілезія, Словаччина і
Закарпатська Русь. 12 листопада на території колишньої імперії, де
проживало німецькомовне населення, була створена республіка Німецька
Австрія, яка проголосила себе правонаступницею Австро-Угорщини і
заявила претензії на провінції Німецька Богемія і Судетську область
(Судетенланд), що були у складі Чехословаччини. Спроби приєднання їх до
Австрії були придушені чехословацькою армією і закріплені Сен-
Жерменським договором 1919 року. Згідно з його положеннями, назва
республіки була змінена з «Німецька Австрія» на «Австрія» і були заборонені
будь-які спроби об'єднання країни з Німеччиною.

Перша Чехословацька республіка успадкувала до 70% всієї промисловості

Австро-Угорської імперії, значна частина якої знаходилась у Судетській
області і належала німцям та перебувала під контролем німецьких банків. В
той же час чехи домінували в центральному уряді та загальнодержавних
установах, що дало привід Судетській німецькій партії під керівництвом
Конрада Генлейна, створеній в 1935 році, заявити про утиски німецького
населення. Чехословацький уряд здійснив ряд заходів для забезпечення
представництва судетських німців в парламенті, місцевих органах влади,
проте це не завадило Судетській партії вимагати автономії, що спровокувало
кризу в березні 1938 року.

Її вдалось подолати за посередництва Великобританії, однак, 7 вересня

почались збройні зіткнення судетських німців з поліцією, що змусило уряд
Чехословаччини 13 вересня ввести в Судети війська і оголосити воєнне
положення. Наступного дня британський прем'єр Невілл Чемберлен
телеграфував до канцлера Німеччини з повідомлення про бажання знову
зайнятись судетським питанням і 15 вересня прибув до Німеччини. Під час
цієї зустрічі Гітлер заявив про готовність до війни за Судети і своє бачення
єдиного виходу її уникнення в передачі Судетської області до складу
Німеччини на основі права націй на самовизначення.

18 вересня у Лондоні відбулись франко-британські консультації, в результаті

яких було прийнято рішення звернутись до уряду Чехословаччини передати
Німеччині території, на яких проживає понад 50% німців; в іншому випадку
Франція і Велика Британія відмовлялись від свого союзницького обов'язку, а
в разі звернення Чехословаччини по допомогу до СРСР, висловили
готовність виступити проти більшовиків. 22 вересня Гітлер заявив, що
одночасно із передачею Судетів Чехословаччина повинна задовільнити і
територіальні претензії до неї з боку Польщі та Угорщини і в разі відмови 28
вересня розпочне «акцію» проти Чехословаччини.

Зранку 28 вересня Чемберлен запевнив Гітлера, що той може «отримати все

без війни і без затримки» — наступного дня вони зустрілися в Мюнхені з
главами урядів Франції та Італії і угода була підписана 30 вересня 1938 року
о першій ночі, після чого з нею були ознайомлені представники
Чехословаччини. Під тиском Чемберлена та прем'єра Франції Едуарда
Даладьє, вони поставили свої підписи під Мюнхенською угодою і того ж
ранку президент Чехословаччини Едвард Бенеш без відома праламенту
прийняв її до виконання.

Мюнхенський договір став останнім кроком в політиці "умиртворення",

котру сповідували керівники Франції та Великої Британії по відношенню до
експансіоністськи настроєного Гітлера, а Чехословаччина стала приреченою
на розчленування — 30 вересня Польща анексувала Тешинську область в
Сілезії, 2 листопада Угорщина отримала південні райони Словаччини, 14
березня наступного року Словаччина за підтримки Німеччини заявила про
незалежність, 15 березня Чехія була окупована Німеччиною і перетворена на
протекторат Богемія і Моравія; того ж дня Закарпатська Русь проголосила
незалежністьь і була окупована Угорщиною.
Всі намагання Британії і Франції "замирити" Гітлера виявились марними — 5
січня 1939 року Німеччина заявила претензії на "вільне місто" Данциг (нині
— Гданськ), 23 березня змусила Литву передати їй Клайпедський край
(Мемель), а 1 вересня того ж року напала на Польщу, що стало
початком Другої Світової війни.