Ukraina V Roki Drugoi Svitovoi Vijni

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
День пам'яті та примирення

УКРАЇНА ПІД ЧАС
ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
ВІЙНИ (1939-1945)
Початок війни
Початком підготовки до нової світової війни стало підписання в жовтні 1936 р. німецько-
італійського протоколу про взаємну підтримку, за яким виразно проглядалося прагнення
фюрера німецьких нацистів Адольфа Гітлера та італійського диктатора Беніто Муссоліні
поламати устрій, що склався в Європі після Першої світової війни. У листопаді 1936 р.
Німеччина і Японія підписали так званий Антикомінтернівський пакт. Через рік до нього
приєдналась Італія. "Трикутник" Берлін-Рим-Токіо став прологом до формування воєнного
союзу трьох агресивних держав.
У березні 1936 р. без реальної протидії з боку Великої Британії і Франції Гітлер увів підрозділи
вермахту в демілітаризовану Рейнську зону Німеччини. На таємній нараді з вищим командуванням
вермахту в листопаді 1937 р. Гітлер оголосив про намір опанувати всією Європою і встановити в ній
"новий порядок". Вранці 12 березня 1938 р. 200-тисячна німецька армія безперешкодно окупувала
Австрію. Наступного дня в країні було сформовано нацистський уряд, який оголосив її однією із
земель Третього рейху. На початку квітня 1938 р. Гітлер повідомив свого союзника Муссоліні, що
приступає до розв'язання проблем Судет і "польського коридору", після чого почне просування в
Прибалтику. Проблема прикордонної Судетської області, де проживало понад 3 млн німців, була
лише приводом, щоб знищити союзну Франції Чехословаччину. 29-30 вересня у Мюнхені відбулася
конференція голів урядів Німеччини, Італії, Великої Британії і Франції. На ній Чехословаччину, яку
навіть не запросили на конференцію, змусили передати Німеччині Судетську область.
Повернувшись в Лондон, прем'єр-міністр заявив на аеродромі, що "віднині мир забезпечений на ціле
покоління". Насправді до нової світової війни залишалося менше року.
Посол США у Франції У.Булліт повідомляв, що багато хто в Парижі і Лондоні розраховував на те,
щоб "справа дійшла до війни між німецьким рейхом і Росією". Утім, у листопаді 1938 р. німецький
посол в Москві Ф. фон Шуленбург зробив спробу пожвавити економічні відносини між двома
країнами. У січні 1939 р. нарком закордонних справ СРСР М.Литвинов дізнався, що на німецько-
італо-японських переговорах із приводу укладення воєнного союзу Німеччина та Італія
відмовилися від вимоги Японії надати цьому союзу винятково антирадянської спрямованості.
Внаслідок цього на XVIII з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р. И.Сталін досить спокійно відреагував на
зовнішню політику держав, які збивали Анти комінтернівський пакт. Одне з основних завдань
державної партії в галузі зовнішньої політики він сформулював таким чином: "Зберігати
обережність і не давати втягувати в конфлікти нашу країну провокаторам війни, які звикли
загрібати жар чужими руками". Було зрозуміло, що під провокаторами війни вождь мав на увазі
керівників Великої Британії і Франції, які прагнули за будь-яку ціну "каналізувати" агресію
гітлерівської Німеччини на Радянський Союз.
Тим часом 15 березня Німеччина окупувала Чехію і проголосила утворення на її території
двох протекторатів у складі рейху - Богемії і Моравії. 22 березня Німеччина ввела свої
війська у Клайпеду (колишній німецький Мемель), передану Литві у 1923 р. Лігою Націй
під гарантії Великої Британії і Франції. 28 квітня вона денонсувала угоду з Польщею про
мирне розв'язання існуючих проблем між двома країнами, а також анулювала німецько-
англійську морську угоду і поставила Великій Британії вимогу повернути свої колишні
колонії. Водночас 23 серпня міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп у Москві
підписав договір про ненапад із СРСР із секретним протоколом, який розмежовував
геополітичні інтереси обох держав. У протоколі вказувалося, що до сфери геополітичних
інтересів СРСР відносяться Фінляндія, Естонія, Латвія, Східна Польща (до лінії Вісли),
Бессарабія.
Вранці І вересня армії вермахту вторглися у Польщу. Польська армія поступалася німецькій не лише кількісно, але й
якісно. Танки і літаки були застарілих конструкцій, у військах не вистачало транспортних засобів і артилерії.
Керівники Третього рейху розраховували на те, що Велика Британія і Франція не наважаться втрутитися, щоб захистити
Польщу, як вони не втрутилися під час загарбання Австрії і Чехословаччини. Однак розрахунок не справдився, 3 вересня
обидві країни (а також домініони Британської імперії) згідно з прийнятими зобов'язаннями оголосили Німеччині війну.
Проте це була дивна війна. Французьким арміям, у складі яких налічувалося 85 дивізій і 2200 танків, на кордоні з
Францією протистояла німецька група армій "Ц". Вона складалася з 31 дивізії, з яких тільки 11 були кадровими, всі інші
являли собою погано озброєні і слабо навчені формування. В цій групі армій не було жодного танка, жодної
моторизованої частини. Вона була малоефективною навіть як заслін. Однак керівникам демократичних країн не вистачило
політичної волі, щоб наважитися на рішучі дії. Тим часом німецькі армії здолали опір польських військ за три тижні.
Останні вогнища організованого опору регулярних частин польської армії були придушені на початку жовтня.
Безповоротні втрати польської армії становили 66 тис. осіб, у полон до німців потрапили 420 тис. осіб. Німецький
вермахт утратив убитими тільки 8 тис. вояків.
Включення західноукраїнських земель до складу УРСР в
1939-1940 pp. Радянізація західних областей України
1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі.
17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон
у Західній Україні та Західній Білорусії. Розпочався "визвольний похід" Червоної армії, а фактично реалізація
таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. По суті, СРСР вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і
включився у поділ світу. Польські війська не чинили опору.
22 вересня частини Червоної армії вступили до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення
польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. Радянсько-німецьке комюніке, яке було
опубліковане 23 вересня, визначило таку лінію розмежування збройних сил: по річці Піса, Наревом до Бугу, вздовж
Бугу до Вісли, далі Віслою до Сану, Саном аж до його витоків біля угорського кордону. Литва залишалася в "сфері
інтересів" Німеччини. Лінія розмежування відповідала пакту Ріббентропа-Молотова.
28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже
беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим договором – про
дружбу і кордон.
Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем
нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня
прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її
з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні
закони.
На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість
областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.
Менш як через рік було законодавчо оформлено і включено до складу УРСР територію
Північної Буковини та придунайські землі. У червні 1940 р., ураховуючи радянсько-
німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР заявив Румунії ультиматум
щодо передачі йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної
армії під командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2
серпня 1940 р., за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР, було утворено Молдавську
РСР, о в Північній Буковині організовано Чернівецьку область й передано її УРСР.До
складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.
У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті
від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням.
Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії
населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб,
а її територія розширилася до 565 тис. км2.
Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в

усіх сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянізації
виділяються два етапи:
 • до весни 1940 р., коли режим хоча б зовні зберігав демократичність, а реформи зустрічали
підтримку більшості населення;
 • із весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що

супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого
населення.
Підтримку в населення зустріли такі заходи: ліквідація польського держапарату,
конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі
були в руках поляків та євреїв), українізація та зміцнення системи освіти (кількість
українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських,
Львівський університет було перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала
українська тощо), розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.
Невдоволення викликали такі заходи: заміна польських чиновників на місцевих комуністів

та людей, присланих зі Сходу України, насильницька колективізація (на червень 1941 р. в
колгоспи було об'єднано 15 % господарств), тиск на церкву (як греко-католицьку, так і
православну), розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких
шанованих у народі, як "Просвіта", масові репресії.
Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією, але спочатку вони
торкнулися переважно поляків – депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських
військовослужбовців.
Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою
силою опору новій владі залишалась ОУН.
Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру і Казахстану було депортовано 400
тис. українців; десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; люди
переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові
процеси.
З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні за політичними звинуваченнями було репресовано і
депортовано близько 10 % населення (318 тис. - сімей, близько 1,2 млн осіб). Смертність серед депортованих
становила 16 %.
Радянізація західних областей України особливо наполегливо здійснювалася після вигнання
фашистських загарбників. У післявоєнні роки цей процес мав такі основні етапи:
• організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших

районів СРСР: 44 тис. учителів, 29 тис. робітників, 2 тис. інженерно-технічних працівників, 15
тис. фахівців сільського господарства; створення мережі партійних і комсомольських
організацій, профспілок);
* індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна;

розширюється видобуток і переробка природного газу; ведеться пошук нових родовищ
корисних копалин; формується система виробничої та торгово-споживчої кооперації; до
середини 1950 р. у колгоспи було об'єднано майже 93 %, а до середини 1951 р.– понад 95 %
селянських господарств);
 • ліквідація греко-католицької церкви (1946 р.) і перехід її в підпілля;
 • боротьба з ОУН-УПА, депортація українського населення тощо.
Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення:
Уперше за кілька століть своєї історії українці були в одній державі. Але принесений на
багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське
населення в тому, що його майбутнє в творенні незалежної соборної української держави.
Напад Німеччини та її союзників на СРСР.
Бойові дії на території України у 1941 р.
22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР.
Німецький план "Барбаросса" був розрахований на швидке просування військ до найважливіших
політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських частин у прикордонних боях.
В Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та
угорські війська. їм протистояли війська Київського особливого та Одеського військового округів.
Загалом ворожі війська поступалися радянським в Україні як кількісно, так і в озброєнні. У

перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорнулися
інакше. Уже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані
радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк–Рівне–Дубно–Броди. Розгорілась
перша грандіозна танкова битва Другої світової війни, що тривала до 29 червня. Хоча Червона
армія зазнала поразки, їй вдалося зупинити просування німецьких військ на тиждень.
Після поразки в прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень
старого кордону ("лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ.
Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр по відходу. 5 липня 1941 р. німецькі
війська зуміли прорвати оборону на стику 5-ї і 6-ї радянських армій і вийшли до оборонних
споруд міста. Цей день вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що
тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва
вважалося справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та
цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони,
не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11–14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події
поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і
наступні спроби оволодіти містом. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки
міста. У боях за Київ ворог утратив 100 тис. осіб. Наступ на Київ тимчасово припинився.
Тим часом оперативна ситуація навколо Києва ускладнювалася. На Правобережжі
радянські війська були оточені й розгромлені в районі Умані. Ворог вийшов до Дніпра на
південь від Києва. На початку вересня 1941 р. німецькі війська з півночі форсували Десну і
в районі Кременчука Дніпро. Радянські війська Південно-Західного фронту опинилися під
загрозою оточення. Єдиний спосіб врятуватися від оточення – залишити Київ. Але Сталін
на це не погодився, що дало змогу німецьким військам у середині вересня завершити
оточення київського угруповання радянських військ. Лише 17 вересня Ставка віддала
наказ залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-Західного фронту потрапили
в оточення і були розгромлені. Загинуло практично все керівництво фронтом на чолі з М.
Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. червоноармійців. 19 вересня німецькі війська
вступили в Київ.
Тим часом 8 серпня почалася оборона Одеси. Оборонна операція відтягнула на себе на 73 дні 18 румунських
дивізій, що складало половину всієї армії І.Антонеску на Східному фронті. Для захисту міста Ставка утворила
Одеський оборонний район. До початку вересня навколо Одеси було побудовано три основних і кілька
проміжних рубежів оборони загальною довжиною до 250 км. На будівництві оборонних споруд працювали
кожного дня до 100 тис. жителів міста. Окрема Приморська армія поповнилася за рахунок жителів Одеси та
приміської зони на 76 тис. бійців. Половину з них становили бійці народного ополчення. В ніч на 22 вересня в
районі Григорівки висадився десант морської піхоти Чорноморського флоту. Вранці захисники міста перейшли у
контрнаступ і з'єдналися з десантниками в районі села Олександрівка. Дві румунські піхотні дивізії були
розгромлені, противник відступив від Одеси на відстань до 10 км. Місто знову стало недосяжним для
артилерійського обстрілу зі сходу.
Проте в цей час істотно погіршилося становище радянських військ у Криму. Захищати одночасно Одесу і Крим
стало неможливо, і Ставка Верховного головнокомандування 30 вересня дала вказівку на евакуацію військ
Одеського оборонного району. За першу половину жовтня з Одеси в Крим і на Кавказ було евакуйовано 86 тис.
бійців і 15 тис. цивільних громадян.
На підступах до Харкова на зведенні оборонних споруд працювали понад 350 тис. осіб. Було
створено оборонну смугу між Полтавою і Харковом. Війська поповнювалися добровольцями
старшого віку. У Харкові був сформований 85-тисячний корпус народного ополчення. У
Сталінській області в загони народного ополчення вступило близько 220 тис. громадян. Проте
перекрити таким чином величезні втрати червня-вересня 1941 р. не вдавалося. Противник мав
перевагу в живій силі і техніці, панував у повітрі і продовжував зберігати стратегічну ініціативу.
На початку жовтня танкові дивізії ворога прорвали фронт на південь від Павлограда. Через кілька
днів у районі на північ від м. Осипенко (Бердянська) вони з'єдналися з моторизованими
частинами 11-ї армії вермахту, яка захопила Мелітополь. Війська 9-ї і 18-ї армій Південного
фронту опинилися в "котлі". Німці не стали їх утримувати, щоб не втратити темп, зайняли
Маріуполь і пішли на Таганрог і Ростов. Головним силам танкової армії Клейста вдалося захопити
Таганрог і вдертися у південні райони Донбасу.
Жорстокі бої розгорнулися в районі Полтави, Лозової і на південному заході від Сум. 38-ма
армія обороняла підступи до Харкова. Проти неї наступали чотири дивізії вермахту на
північ від Харкова і п'ять дивізій - у південному напрямку, 23 жовтня почалися бої на
вулицях міста. У боях за Харків ворог втратив близько 120 тис. солдатів убитими й
пораненими.
Одночасно з Харковом після жорстоких боїв німцям вдалося захопити Сталіно. Після
цього у гітлерівського командування не залишилося резервів для продовження наступу.
Південно-Західний фронт закріпився на лінії Вовчанськ-Балаклія-Красний Лиман.
Південний фронт вів позиційні бої на рубежі Артемівськ-Шахтарськ і на північний захід
від Ростова-на-Дону.
За директивою Гітлера від 6 вересня 1941 р. почалася операція "Тайфун" по захопленню
Москви. Для цієї операції було зосереджене угруповання, в якому налічувалося 74,5
дивізій, з них 14 танкових і 8 моторизованих, 1390 літаків. За кількістю особового складу і
озброєння німецькі війська на першому етапі операції (з 30 вересня) у півтора раза
переважали радянські. Однак керівники нацистської Німеччини втратили головне - час.
Починаючи від 5 грудня, радянські війська перейшли в контрнаступ під Москвою.
Противник був відкинутий на захід на відстань від 150 до 400 км. Як з'ясувалося навесні
1942 р., вермахт втратив стратегічну ініціативу на Сході лише тимчасово. Але план
"Барбаросса", на основі якого Гітлер будував свої геополітичні розрахунки, безнадійно
провалився.
Причини поразки радянських військ.
 • радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхідних заходів для належної

підготовки радянських військ до війни; постійне мусування тези, що пакт про ненапад є гарантією
мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (заява ТАРС від 14
червня 1941 р., у якій версія про підготовку Німеччини до нападу на СРСР називалася
провокаційною);
 • серйозних прорахунків припустилися Й. Сталін і Генеральний штаб у визначенні напряму

головного удару ворога. Радянське командування помилково головним вважало наступ на Україну,
тоді як, згідно з планом "Барбаросса", головний удар мала наносити група армій "Центр";
 • значний бойовий досвід німецького командування і бойових частин у веденні сучасних мобільних
бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків;
 • невдале розміщення радянських військ для ведення оборонних боїв. Розташування
радянських військ трьома ешелонами (52-ї, 57-ї і 62-ї дивізій) призвело до того, що
з'єднання вступали у бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами;
 • радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв, оскільки передбачалося

вести війну "малою кров'ю і на території ворога". Склади боєприпасів та іншого
воєнного майна розташовувалися занадто близько до кордону і вже в перші дні
опинились у руках ворога;
 • оборонні споруди на новому кордоні не були завершені до початку бойових дій. До

того ж, вони були невдало розташовані ("лінія Молотова"). Оборонні споруди на старому
кордоні були роззброєні;
 • масові репресії в армії 1937–1938 pp. та в подальші роки призвели до винищення
кращих командних кадрів Червоної армії. Було знищено понад 37 тис. осіб командного
складу всіх рівнів (репресіям був підданий весь командний склад Київського військового
округу). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду;
 • війська не були вчасно приведені до бойової готовності (за окремим виключенням),

щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво
отримувало попередження про можливий напад;
 • авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розпорошена по польових, що

призвело до величезних втрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах
було знищено 579 літаків).
Із початком бойових дій на території України почалася мобілізація ресурсів для боротьби з
ворогом. Промисловість переводилась на воєнні рейки, йшла мобілізація до лав Червоної
армії. Так, у перші місяці війни в 16 областях України було мобілізовано 2,5 млн осіб. До
народного ополчення до кінця 1941 р. вступило 1300 тис. осіб. У липні 1941 р. у
винищувальних загонах налічувалося 158 тис. осіб.
Просування ворога територією України вимагало в терміновому порядку організувати

евакуацію промислових об'єктів, ресурсів, цінностей углиб країни; було евакуйовано 550
великих підприємств, які вже наступного року стали випускати зброю на сході СРСР.
Поразка німецьких військ під Москвою засвідчила провал "бліцкригу". Перехід до затяжної війни
вимагав від Німеччини напруження всіх людських і матеріальних ресурсів. Щоб поповнити
особовий склад вермахту, треба було вивільнити чоловіків зі сфери виробництва. Генеральний
уповноважений з використання робочої сили Ф.Зацкель організував насильницьке переміщення
населення, головним чином молоді, з окупованих країн у Німеччину. Особливо багато людей
направляли в німецьку промисловість і в сільське господарство з території Східної Європи,
головним чином - з України (2,4 млн). За один рік кількість закордонних робітників та
військовополонених в економіці Третього рейху зросла з 3 до 7 млн осіб. Це дало можливість
здійснити додаткову мобілізацію не менше 2 млн німецьких робітників у вермахт. Сили,
зосереджені на Східному фронті у 1942 р., в цілому перевищували наступальний потенціал
Німеччини та її союзників у 1941 р.
Якщо у 1941 р. основний удар завдавався на центральному стратегічному напрямі, то у 1942 р. - на південному.
Захоплення Донбасу, Кубані і нафтових родовищ Північного Кавказу підривало, з одного боку, економіку СРСР, а з
другого - істотно зміцнювало економічний потенціал Німеччини.
Плануючи літню кампанію 1942 р., радянське командування усвідомлювало, що боєздатність Червоної армії підірвана
катастрофічними поразками 1941 р. Втрати армії з 22 червня 1941 р. до 1 травня 1942 р. складали 6839 тис.
військовослужбовців, з них 4091 тис. - безповоротні втрати (вбиті, полонені, зниклі безвісти). Незважаючи на істотну
перевагу в людських ресурсах перед Німеччиною, надолужити ці втрати за короткий час було неможливо. Тим більше,
що істотна частина європейської частини СРСР була окупована ворогом. За відсутності достатньої кількості
підготовлених резервів планувати великі наступальні операції було недоцільно. Тому в середині березня 1942 р.
Генеральний штаб розробив план дій на весну і літо 1942 р., що базувався на ідеї активної стратегічної оборони,
нагромадження резервів, необхідних для переходу в наступ. Разом з тим, передбачалося одночасне здійснення
окремих наступальних операцій: під Ленінградом, на смоленському і курському напрямах, в районі Харкова і в Криму.
Семен Тимошенко
С. Тимошенко (1895–1970) – радянський воєначальник. З 1915
р. брав участь у Першій світовій війні. З 1918 р. служив у
Червоній армії. У 1930-ті роки командуючий воєнними
округами. У вересні 1939 командуючий Українським фронтом
Червоної Армії під час "визвольного походу" на
західноукраїнські землі. Під час радянсько- фінської війни 1939-
1940 pp. командував військами Північно-Західного фронту. З 7
травня 1940 р. – маршал Радянського Союзу, нарком оборони
СРСР (до 19.7.1941). На початку Великої Вітчизняної війни
1941-1945 pp. призначений заступником наркома оборони,
головнокомандувачем військ Західного (згодом – Південно-
Західного) стратегічного напряму, командувачем Західного
(липень-вересень 1941), Південно-Західного (вересень-грудень
1941, квітень-лилень 1942), Північно-Західного (жовтень 1942 –
березень 1943) фронтів, у 1943-45 – представник Ставки
Верховного головнокомандування з координації дій військ ряду
фронтів і Чорноморського флоту. У післявоєнний час
командував військами Барановиць- кого (1945-46), Південно-
Уральського (1946-49) і Білоруського військових округів (1949-
60). У 1961-70 pp. – голова Ради комітету ветеранів війни.
Протягом січня-березня 1942 р. радянські війська вели виснажливі, але безуспішні бої за Донбас. У першій
декаді травня розгорнулися наступальні операції під Харковом і Любанню, оборонні операції в Криму і в
районі Ржев Вязьма, а також наступальна операція під Дем'янськом. Не забезпечені достатніми резервами,
вони розвивалися не на користь Червоної армії. Так, Харківська наступальна операція почалася 12 травня в
умовах переваги противника в живій силі і техніці. За три дні боїв радянські війська просунулися від
Вовчанська на відстань до 25 км, а з Барвеиківського виступу - на відстань від 20 до 50 км. Ударне
угруповання вермахту у складі танкової і польової армій 17 травня перейшло у наступ проти 9-ї армії
Південного фронту з району Слов'янська і Краматорська. Назустріч їй завдала удару 6-та німецька армія з
району Балаклії. 23 травня частини 1 -і танкової армії, що наступали з району Краматорська, з'єдналися в
районі Балаклії з частинами 6-ї німецької армії. У "мішку" опинилися дві радянські армії - 6-та і 57-ма, а
також ударна група генерала Л.Бобкіна. Спроби прорвати кільце зазнали невдачі. На лівий берег
Сіверського Дінця вдалося перейти тільки окремим невеликим групам. Війська Південно-Західного і
Південного фронтів втратили 171 тис. бійців убитими. У полон потрапило 240 тис. червоноармійців і
командирів, було втрачено 1200 танків. У німців загинуло 20 тис. осіб.
Катастрофа під Харковом поглибилася трагічними подіями в Криму. 8 травня 1942 р. німці перейшли у
наступ з метою захопити Керченський півострів і Севастополь. З перших же днів наступу командування
Кримського фронту втратило управління військами. 19 травня ворог зайняв Керч. Під ударами його
авіації не вдалося провести організовану евакуацію військ на Таманський півострів. З 250 тис. військ
Кримського фронту загинуло 162 тис. Решта, за невеликим винятком, потрапила у полон. Понад 10 тис.
бійців устигли сховатися в Аджимушкайських каменоломнях, де тримали оборону кілька місяців, марно
очікуючи повернення своєї армії.
Після ліквідації Кримського фронту становище захисників Севастополя стало безнадійним. Від 29
травня ворожа артилерія і авіація завдавали безперервних ударів по місту і позиціях гарнізону. Та лише
на початку липня севастопольці припинили опір, який тривав 250 днів. Загальні втрати в людях за час
оборони становили 157 тис, у полон потрапило 95 тис. воїнів.
Поразка радянських військ під Харковом і в Криму створила сприятливі умови для давно
задуманого в Берліні масштабного наступу на Сході. Наступ групи армій "Південь"
розпочався 28 червня. В ході наступу група армій була поділена на дві групи - "А" і "Б".
Перша з них повинна була захопити Кавказ, а друга - вийти на Волгу в районі Сталін града.
В обох групах налічувалося до 900 тис. солдатів і офіцерів, 1260 танків, понад 17 тис.
гармат і мінометів, 1640 літаків.
Щоб ліквідувати загрозу оточення Південно-Західного і Південного фронтів, Ставка

Верховного головнокомандування прийняла рішення відвести війська на схід. Вони мали
зміцнити оборону на підступах до Сталінграда і Кавказу. 22 липня 1942 р. радянські
війська залишили останній населений пункт на території України - м. Свердловськ.
Оборонні бої на території України закінчилися.
Україна в планах гітлерівців
Теоретичному обґрунтуванню руху на Схід були присвячені книги нацистського ідеолога Альфреда Розенберга. У них
Розенберг пропонував використати національно-визвольні рухи поневолених Росією народів, а потім знищити "підвладні
Росії окраїнні держави". Проте удаване співчуття пригнобленим народам привертало до німецьких націонал-соціалістів
погляди керівників тих політичних сил, які розраховували у своїй боротьбі з Росією на допомогу Німеччини. Це мали
бути квазідержавні утворення, для яких нацистські главарі уже підібрали термінологічне визначення - рейхскомісаріати.
Населення рейхскомісаріатів підлягало безпосередньому підпорядкуванню рейхсфюрера СС Г.Гіммлера. В адресованій
Гітлеру доповідній записці Гіммлер запевняв, що населення підкореного Радянського Союзу буде перетворене на
"резервуар робочої сили, позбавленої власного керівництва і здатної щорічно постачати Німеччині необхідну кількість
сезонних робітників".
Виконуючи доручення Гітлера, Розенберг у квітні-травні 1941 р. підготував загальну інструкцію для всіх рейхскомісарів
східних територій і окремі інструкції для кожного рейхскомісаріату. Згідно з інструкцією, європейська частина СРСР
мала бути поділена на чотири великі рейхскомісаріати: Балтенланд (протекторат), Україну (національну державу), Кавказ
(федеративну державу) і Росію. Україна мала зайняти удвічі більшу територію, ніж УРСР у складі СРСР, з населенням до
60 млн осіб. Мета Німеччини щодо України, зауважував Розенберг, повинна узгоджуватися з прагненням українців до
свободи, але було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава.
Окупаційний режим в Україні в 1941-1944 pp.
Отже, до нападу на СРСР нацистські вожді висловлювали готовність до співробітництва з населенням національних
республік СРСР, щоб забезпечити стабільність "нового порядку", що має запроваджуватися. Проте після перших
приголомшливих успіхів у війні з СРСР Гітлер та його оточення почали розробляти інші плани, в яких для населення
окупованих територій вже майже не залишалося місця.
Протягом року німецькі війська та їх союзники окупували територію України і встановили "новий
порядок". Окупаційна політика здійснювалася згідно з планом "Ост", за яким Україна розглядалася як "лебенсраум" –
життєвий простір для німецького народу. Україні відводилася роль постачальника продуктів та сировини "новій
Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина населення, що
залишалася, перетворювалася на рабів. Після завершення війни на захоплені землі передбачалося переселити 8–9 млн
німецьких колоністів.
Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини.
Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт "Галичина"" відійшли до генерал-губернаторства, створеного на
території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території належала
рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом.
Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо),
загони СС, служба безпеки (СД), поліція. Із місцевого населення формувалася допоміжна
поліція та найнижча ланка окупаційної адміністрації.
Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та

концентраційні табори. Проводилися масові розстріли військовополонених та мирного
населення. Найбільшими місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві,
Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і Богданівка на Одещині. У містах штучно
створювався масовий голод. На українських землях фашистами було закатовано понад 5
млн мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини вивезено майже 2,5 млн молоді.
Окупаційний режим проводив політику планомірного і систематичного знищення
єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом і всієї Європи. Цей процес
отримав назву Голокост.
Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було
знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці
здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв
(загалом 150 тис. осіб).
За наступаючою німецькою армією рухалися спеціально створені чотири айнзац- групи
(дві з них діяли в Україні), які мали знищувати "ворожі елементи", особливо євреїв. Але їх
методи масових убивств були визнані неефективними для "остаточного вирішення"
(айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 тис. євреїв). У січні 1942 р. нацистське
керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті,
обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцім,
Белжець), до яких вивозились євреї із західних областей України. Для концентрації євреїв
перед знищенням створювалась система гетто та єврейських житлових кварталів.
Створення таборів смерті супроводжувалося масовим винищенням населення гетто, яких в

Україні налічувалося понад 350. Загалом на території України було знищено близько 1,4–
1,6 млн євреїв.
13 травня 1941 p. ОКВ від імені верховного головнокомандуючого була видана таємна
директива "Про особливу підсудність в районі "Барбаросса" і про особливі заходи військ".
Директива категорично забороняла притягати до відповідальності солдатів і офіцерів
вермахту за будь-які злочини проти цивільного населення.
У відповідь на будь-який прояв непокори з боку місцевого населення, й тим більше - у

випадку партизанської активності, знищувалися села, які знаходилися в найближчому
сусідстві.
Олена Теліга
Олена Теліга (1907-1942) – поетеса,
політичний діяч. У 1932 р. вступила до лав
ОУН. Після розколу організації була
прихильницею А.Мельника (ОУН(М)). У
1941 р. разом з чоловіком О.Ольжичем
переїхала до Львова, а згодом у складі
похідної групи ОУН до Києва, де утворила
Спілку українських письменників,
редагувала літературно-мистецький додаток
до газети "Українське слово" – часопис
"Литаври". 7 лютого 1942 р. разом з
чоловіком заарештована нацистами і
розстріляна у Бабиному Яру.
Для управління окупованими територіями на Сході було створено величезний
бюрократичний апарат. В Україні його головні зусилля концентрувалися на експлуатації
сільського господарства. Виконавцем їхніх наказів був розвинутий поліцейський апарат:
гестапо (таємна державна поліція), шутцполіцай (охоронна поліція), орднунгеполіцай
(поліція порядку), жандармерія.
Економічна експлуатація міст і промислових районів перебувала у віданні так званих

господарських інспекцій. Суть цієї діяльності полягала в деіндустріалізапії України, яка
повинна була перетворитися на аграрний придаток Німеччини. Лише після провалу
"бліцкригу" окупанти почали вживати деяких заходів щодо відновлення виробництва на
окремих заводах і фабриках, наскільки це було потрібно вермахту.
Урожай, зібраний в Україні у 1941 р., через воєнні дії був зібраний не більше, ніж на 60 відсотків.
Переважна його частина була вивезена в Німеччину, для потреб армії окупанти забрали 1 млн т зерна.
Щоб забезпечити вирощування і збирання врожаю 1942 р., з Німеччини завезли тисячу сівалок, 100
тис. культиваторів і плугів, мільйон серпів. Переважну частку вирощеної продукції окупанти знову
забрали.
Вилучаючи продовольство в українських селян, окупаційна адміністрація надсилала його, перш за все,
вермахту, по-друге - населенню Німеччини, по-третє - самій собі, включаючи нечисленних місцевих
жителів, які працювали на неї. Постачання міського населення не входило в її плани. Киянам за 3-4
місяці після захоплення міста не було видано ані грама продовольства. Лише згодом населення Києва
переписали і видали йому продовольчі картки. Проте норми споживання були визначені на грані
голодної смерті: на одного їдця в місяць припало 2,6 кг хліба, тобто 53 г на день. Працюючі додатково
одержували 2 кг хліба на місяць, тобто цей додаток у розрахунку на день не перевищував 67 г.
5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про запровадження трудової повинності в окупованих східних
областях. В наказі вказувалося, що всі місцеві жителі у віці від 18 до 45 років повинні використовуватися
як робоча сила в інтересах Німеччини. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня
спустилася до 14 років. У містах були створені біржі праці. Вони не могли забезпечити роботою майже
нікого, але зареєструватися на біржі праці повинен був кожний. У випадку неявки на реєстрацію винні
підлягали розстрілу. Від роботи, коли вона пропонувалася, не можна було відмовлятися.
Внаслідок постійних мобілізацій німецька промисловість почала відчувати утруднення з робочою силою.
10 січня 1942 р. Г.Герінг видав розпорядження про залучення закордонних робітників, головним чином --
з Радянського Союзу. 6 березня 1942 р. Розенберг затвердив контрольну цифру вербування
остарбайтерів: 100 тис. - для рейхскомісаріату "Остланд" і 527 тис. - для "України". Набір мав
провадитися на добровільних засадах через біржі праці, а у випадку невиконання планової цифри -
примусовим шляхом.
Серед перших транспортів з остарбайтерами, які пішли в Німеччину з січня 1942 р., переважали добровольці. Це не
було дивним: в Україні панувало люте безробіття, людям у містах загрожувала смерть від голоду. Незабаром, однак,
люди дізналися про умови праці в Німеччині, які були жахливими. Не дивно, що з весни 1942 р. люди втратили всяке
бажання їхати на німецьку каторгу. Тим часом 21 березня 1942 р. Гітлер створив спеціалізоване відомство для
викачування трудових ресурсів з інших країн - Імперське бюро для використання робочої сили. Його очолив гауляйтер
Тюрінгії Фріц Заукель. Відомство було підпорядковане безпосередньо фюреру. Щоб виконати рознарядки Заукеля,
рейхскомісар Кох розпорядився організовувати облави по всій Україні. Війська, поліція і жандармерія оточували міські
квартали, базари, вокзали, виловлювали молодих людей і негайно відправляли їх в Німеччину. В особливо вразливому
становищі опинилося населення великих міст. З Києва було вивезено 100 тис. осіб (населення міста тоді становило 330
тис).
Всього було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Найбільше людей було вивезено зі Сталінської
області - 252 тис, Дніпропетровської - 176 тис, Полтавської - 175 тис, Запорізької - 174 тис, Львівської (разом з
Дрогобицькою) і Київської - по 170 тис. осіб. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масову
насильницьку депортацію населення і примушування його до рабської праці як воєнний злочин і злочин проти
людяності.
Величезних масштабів набуло економічне пограбування України. До березня 1943 р. до
Німеччини було вивезено близько 6 млн тонн пшениці, 1,4 млн тонн картоплі, 3 млн голів
худоби, тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування
заводів і фабрик, рухомий склад залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та
фруктові дерева.
Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася

підпільна та партизанська боротьба.
Внесок працівників тилу України в перемогу
над ворогом у роки Другої світової війни
Врятуванню та відновленню воєнно-економічного потенціалу України сприяла своєчасна, загалом
успішно проведена (головним чином, із Лівобережної України) евакуація найціннішого устаткування 550
найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, майна
радгоспів, МТС, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40
театрів, а також 3,5 млн робітників, рільників, механізаторів, службовців та їхніх сімей. Те, що не можна
було вивезти, підлягало знищенню. Однак чимало матеріальних цінностей й об'єктів стратегічного
значення потрапило до рук ворога.
Спочатку наслідки евакуації здавалися жахливими: рівень виробництва провідних галузей

промисловості суттєво знизився. Фронт якийсь час майже не отримував танків, літаків. Але поступово
становище змінювалося на краще. Цьому сприяли два фактори. По-перше, це економічно грамотні
рішення щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил і спеціалістів. І, по-друге, безпрецедентні,
навіть порівняно з роками "соціалістичного будівництва", трудові зусилля. Усупереч усім негараздам,
економіку врятували самі трудівники.
У надлюдському напруженні працювало сільське населення. Тракторів, механізмів було обмаль.
На польових роботах широко використовували корів, а нерідко самі жінки та підлітки
впрягалися замість худоби. Майже все вирощене забирала держава. Такою дорогою ціною армія
і місто забезпечувалися сільськогосподарською продукцією. За роки війни українські колгоспи і
радгоспи здали державі 6,5 млн тонн зерна, 400 тис. тонн м'яса, майже 250 тис. тонн молока.
Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А в середині
того ж року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни
небаченими темпами, по суті, була заново створена першокласна і високоефективна воєнна
економіка. Протягом усієї війни Німеччина виробляла сталі, електроенергії та вугілля в 1,5-2,5
рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100 німецьких танків у Радянському Союзі випускалося
170.
Вагомий внесок у перемогу зробили українські вчені. Так, колектив Інституту
електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, успішно застосував свої довоєнні
розробки для налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під
флюсом. Група українських учених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові
методи виплавки броньованих сталей. Колектив Фізико-технічного інституту АН України
розробив висококалорійний терміт для мін і снарядів, більш досконалі конструкції торпед,
створив радіолокатор та автоматичні системи пеленгації, прилад для знешкодження
морських мін. Колективи лікарів України на чолі зі М. Стражеско, В. Філатовим, Р.
Кавецьким, О. Палладіним повернули до життя сотні тисяч воїнів. Дослідники Інституту
клінічної фізіології АН УРСР під керівництвом академіка О. Богомольця
розробили ефективні методи лікування інфекційних, травматичних, шлункових та інших
захворювань.
Тилова економіка ґрунтувалася і на праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці
були однією з найчисленніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній
промисловості та на капітальному будівництві. їхнє становище було страхітливим. Вони
тисячами гинули від голоду, хвороб і виснаження. Багато з них прагнули потрапити на
фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, оголошені "ворогами
народу", вони залишалися за колючим дротом.
Ідеї справедливої визвольної війни надихнули на напружену творчу діяльність літераторів
та митців – М. Бажана, П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, А Малишка, М.
Стельмаха, О. Корнійчука, О. Довженка (кіноповість "Україна в огні"), В. Касіяна, О.
Шовкуненка, М. Литвиненка-Вольгемута, П. Вірського та сотні інших. Понад 300 членів
Спілки радянських письменників України пішли в Червону армію, частина з них загинула
на фронтах. Чимало діячів культури, які опинилися в гітлерівському тилу, боролися проти
окупантів як у складі радянських партизанських загонів і підпільних організацій, так і
оунівських.
Радянський партизанський рух
Напад Німеччини та її союзників на СРСР та окупація значних територій зумовили
розгортання руху Опору. Поразки на початковому етапі війни примусили Москву
терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на
СРСР, бойові дії будуть вестися "малою кров'ю і на території ворога". У 1930-х pp. було
ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз для розгортання, у разі
потреби, партизанського руху. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри
звинуватили в підготовці замаху на Сталіна і знищили. Тому з поспіхом зібраних і
недосвідчених 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій
території, улітку 1942 р. лишилося лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені.
Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли досвідчені фашистські каральні
органи: гестапо, поліція, СС, СД.
Серед активно діючих партизанських формувань першого року війни виділявся спочатку загін, а
потім - з'єднання на чолі із С.Ковпаком. Головним місцем дислокації ковпаківців були сумські
ліси. Велике партизанське з'єднання і підпільний обком КП(б)У на Чернігівщині очолював
О.Федоров. На базі загонів, що діяли на території Галицького, Лубенського і Миргородського
районів, діяв Полтавський підпільний обком КП(б)У на чолі з С.Кондратенком. Через активну
партизанську діяльність у цьому районі Гітлер відмовився створювати в районі Лубен свою
ставку для керівництва військовими діями на Східному фронті. Ставка була збудована під
Вінницею.
Літні місяці 1942 р. стали переломними в розгортанні партизанського руху. Вирішальну роль в
активізації партизанського руху відіграло те, що до середини 1942 р. визначилася позиція
основної маси українського селянства щодо окупантів і створилася сприятлива обстановка для -
залучення до антифашистської боротьби нових сил.
Винищувальна політика окупантів змушувала громадян України підніматися на боротьбу, яка
набувала різних форм. Партизанський рух на окупованій території України розгортався під
впливом двох чинників: природного прагнення громадян протидіяти вторгненню ворога і
організаційних зусиль радянських органів влади, які перед відступом створювали підпільно-
партизанську мережу з відповідними органами управління: підпільними райкомами, міськкомами
і обкомами КП(б)У.
В офіційних виданнях радянської доби вказувалося, що у період від червня по вересень 1941 р.
були створені 23 підпільні обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів партії. Але десятки тисяч
задіяних у цій мережі людей (за неповними даними - майже 30 тис.) загинули або були ув'язнені в
концтаборах відразу після того, як проявили себе у боротьбі з окупантами. Не маючи будь-яких
навичок у конспіративній роботі, вони не могли боротися на рівних з гестапівцями, які мали
великий досвід боротьби з підпільниками безпосередньо в Німеччині.
Велику роль в активізації партизанського руху відіграли й дії Ставки Верховного головнокомандування.
Впродовж цілого року партизани були позбавлені централізованого керівництва. Це заважало
постачанню партизанам зброї та боєприпасів, медикаментів, засобів зв'язку, кадрів підривників, радистів,
шифрувальників тощо. Не існувало координації дій окремих партизанських загонів та з'єднань. За
рішенням ДКО від 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного головнокомандування було створено
Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при Військраді Південно-Західного стратегічного
напряму - Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив генерал Т. Строкач. В
розпорядженні штабу були потужні радіовузли, склади зброї та боєприпасів, госпіталі, транспортні
літаки. При штабі почала функціонувати школа, яка готувала партизанські кадри. 27 липня 1942 р.
ЦШПР затвердив "Оперативний план масованого удару по комунікаціях ворога і вузлах зв'язку
противника". В ньому діяльність партизанських загонів уперше ув'язувалася з планами військових рад
фронтів. На його основі УШПР розробив конкретний план бойових дій. У другому півріччі 1942 р.
партизани України пустили під укіс 154 ешелони (проти 85 за перше півріччя).
Великого значення надавалося пропагандистській діяльності на окупованій території. Восени 1942 р. видавалося до
десятка партизанських газет тиражем від 500 до 2 тис. примірників кожна.
У першій половині 1943 р. у з'єднаннях і загонах, які тримали зв'язок з радянським тилом, налічувалося до 30 тис. бійців.
Вони воювали в основному у північних районах України, де були сприятливі природні умови - ліси й болота. Звідси вони
здійснювали рейди на території, які не мали сприятливих природних умов для постійної дислокації.
В липні 1943 р. ЦШПР розробив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб
паралізувати постачання ворога під час Курської битви. До цієї операції були підключені 167 партизанських загонів з
Білорусії, України і чотирьох російських областей. Операція підриву рейок розпочалася з 3 серпня і проводилася на
території близько тисячі кілометрів по фронту і глибиною до 750 км. На основних залізницях рух поїздів зупинявся на
період від трьох днів до двох тижнів, а деякі магістралі не працювали впродовж місяця. Всього до грудня 1943 р. було
знищено 363 тис. рейок, або 2270 км одноколійного залізничного шляху.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу
входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода
гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і
бойових операцій.
Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни
Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму;
цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.
Пасивні форми опору, різноманітна допомога партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою;
саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної
армії; ухиляння від робіт тощо.
Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська
діяльність.
Джерела формування партизанських загонів.
 • Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів.
 • Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з
фронтовими частинами.
 • Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і
бажанням готові були вести партизанську боротьбу.
Сидір Ковпак
Сидір Ковпак (1887-1967) – Сидір Ковпак народився 7 червня 1887 р. на Полтавщині, у
великій селянській родині. З початком Першої світової війни Ковпак був мобілізований до
армії, він взяв участь у знаменитому Брусилівському прориві. Ранньої осені 1941 р., коли
німецькі війська підійшли до Путивля, Ковпак разом з соратниками організовує загін в
розташованому неподалік Спадщанському лісовому масиві Ковпак заздалегідь організував
склад з продовольством і боєприпасами. В кінці вересня до них приєднуються
червоноармійці-оточенці, а в жовтні - загін на чолі з Семеном Руднєвим. Наприкінці 1941
р. бойовий загін Ковпака здійснив рейд в Хінельські, а навесні 1942 року - в Брянські ліси,
під час яких він поповнився до п'ятисот чоловік і непогано озброївся. Перший час
ковпаківці воювали, не маючи ніякої підтримки, не знаючи навіть, де знаходиться фронт.
Вся зброя і боєприпаси захоплювалися в боях. В кінці весни 1942 р. за зразкове виконання
бойових завдань в тилу ворога, проявлений героїзм, Ковпак був удостоєний звання Героя
Радянського Союзу.
Влітку 1943 р. з'єднання Ковпака починає свій найвідоміший похід - Карпатський рейд.
Складність для загону полягала в тому, що досить великі переходи необхідно було
здійснювати без прикриття, по відкритій місцевості в глибокому тилу ворога. В результаті
операції була на довгий час затримана доставка бойової техніки і військ противника в
район Курської дуги, що допомогло забезпечити нашим військам перевагу в ході епічної
битви.
Під час Карпатського рейду Сидір Артемович був важко поранений в ногу. В кінці 1943
року він відбув до Києва на лікування і більше у військових діях участі не приймав. За
успішне проведення операції 4 січня 1944 р. генерал-майор Ковпак отримав вдруге звання
Героя Радянського Союзу, а в лютому 1944 р. партизанський загін Сидора Ковпака був
перейменований в однойменну 1-у Українську партизанську дивізію. Очолив його
підполковник П. Вершигора. Під його командуванням дивізія зробила ще два успішних
рейд - спочатку по західним областям України і Білорусії, а після - по території Польщі.
Після закінчення війни Ковпак жив у Києві, працюючи у Верховному Суді України,
Олександр Сабуров
О. Сабуров (1908 –1974) – радянський військовий діяч, Герой
Радянського Союзу (1942), генерал-майор військ НКВС (з 1943). У
жовтні 1941 р. очолив радянський партизанський загін. З березня
1942 р. до квітня 1944 р. командував партизанським з'єднанням, що
діяло у Сумській, Житомирській, Волинській, Рівненській та ін.
областях України. За особистим розпорядженням Й. Сталіна у 1942
р. Сабуров увійшов до складу нелегального ЦК КП(б)У.
3 жовтня 1942 р. - начальник штабу з керівництва партизанського
руху Житомирської області, був членом Житомирського обласного
комітету КП(б)У. Радянські партизани під командуванням Сабурова,
часто переодягнені в німецьку уніформу, здійснювали терористичні
акції і чинили масові насильства щодо місцевого населення. Влітку
1944 р. очолив управління НКВС Дрогобицької області. Сабуров був
безпосереднім організатором військових операцій проти Української
повстанської армії і підпілля ОУН, чим активно сприяв утвердженню
сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях.
Особисто брав участь у репресіях проти членів сімей учасників Руху
Опору. У 1950-х роках перебував на керівній роботі в органах
внутрішніх справ УРСР і СРСР. Депутат Верховної Ради СРСР.
Боротьба Української повстанської армії
Після поглинення Західної України Радянським Союзом Організація українських
націоналістів утратила старого ворога, але здобула нового, більш грізного. Під час
передвоєнної радянізації західних областей кадри ОУН зазнали істотних втрат. Натомість
на землях колишньої Речі Посполитої, а тепер у Генеральному губернаторстві після 1939 р.
як мельниківці, так і бандерівці отримали можливість легальної діяльності. У Кракові було
утворено громадський комітет, під "дахом" якого оунівці розгорнули підготовчу роботу зі
створення в Україні державних структур. Вони працювали над цим завданням відособлено:
бандерівці - в "Державній комісії ОУН", мельниківці - в "Комісії державного планування".
Як ті, так й інші були переконані, що союз Гітлера і Сталіна - це тактичний крок для обох
сторін, який не триватиме довго. Радянсько-німецьку війну, яка здавалася неминучою, вони
розглядали як шанс для здобуття незалежності України.
Керівник абверу адмірал В. Канаріс високо цінував досвід оунівських бойовиків та їх
обізнаність із реаліями західноукраїнського регіону. Навесні 1941 р. він створив у складі
спецпідрозділів абверу два українські батальйони. Абвер не приєднав ці батальйони до
інших військових частин і присвоїв їм не порядковий номер, як будь-якій існуючій частині,
а кодові назви - "Роланд" і "Нахтігаль".
В. Канаріс вбачав у них ефективну військову силу, спроможну виконувати поставлені його
відомству завдання. Навпаки, С.Бандера їх сприймав як зародок майбутньої національної
армії. Обидва батальйони він називав "Дружиною українських націоналістів" (ДУН).
Вважалося, що ДУН у майбутньому поповнюватиметься за рахунок допоміжної
української поліції, яку в Генеральному губернаторстві почали створювати з кінця 1940 р.
Керівник Українського центрального комітету в Кракові В.Кубійович і голова Українського національного об'єднання в
Берліні Т.Омельченко, які належали до мельниківської ОУН, звернулися в рейхсканцелярію 11 червня 1941 р. з
проханням передати в руки Гітлера їхній меморандум, в котрому йшлося про те, що найближчим часом починається
війна з Радянським Союзом; українці будуть у цій війні на боці Німеччини, і просили його утворити на окупованих
вермахтом землях самостійну Українську державу з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і
до Головного Кавказького хребта - на південному сході. Політичний устрій Української самостійної соборної держави
мав бути скопійований з устрою Третього рейху. На роль провідника української нації висувався Андрій Мельник.
Провід ОУН(Б) теж передав у рейхсканцелярію свій меморандум. На відміну від Мельника, який не мав за собою
військової сили, а тому виступав у своїх документах прохачем, Бандера нічого не просив. Він розглядав українсько-
німецькі відносини як союзні і попереджав: "Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку
вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою
відновлення української держави і відповідними гаслами". Говорячи про те, що Німеччина вже утворила в Європі дві
незалежні держави - Словаччину (1939 р.) і Хорватію (1941 р.), Бандера натякав на високий ступінь їх залежності від
Третього рейху і зазначав, що подібна за статусом держава не задовольнила б українців
Коли Бандера 23 червня передавав свій меморандум в рейхсканцелярію, його люди уже
вирушали услід за вермахтом на територію України. Оперативні групи бандерівців
чисельністю від 5 до 15 осіб намагалися співробітничати з тиловими командирами
вермахту у встановленні громадського порядку шляхом створення міліції і цивільної
адміністрації. Оперативні групи були первинними осередками трьох похідних груп -
"Північ", "Центр" і "Південь". Група "Північ" мала опанувати Київську область, група
"Південь" повинна була дістатися до Одеси і Криму, а група "Центр" - до Харківської
області. Налагоджуючи управлінську мережу, бандерівці прагнули співробітничати з
місцевими активістами, негайно включаючи їх у свої структури. Саме через це визначити
точну чисельність похідних груп практично неможливо. Дослідники окреслюють цей
діапазон від 3 до 8 тис. осіб.
Червона армія покинула Львів 29 червня після багатогодинних боїв з бандерівцями, які
прийшли на допомогу наступаючим частинам вермахту. 30 червня вранці кілька німецьких
частин, утому числі український батальйон "Нахтігаль", увійшли в місто. Разом з ними в
місті опинилася оперативна група чисельністю в 15 осіб на чолі з Я.Стецьком, яка надвечір
того ж дня скликала в будинку товариства "Просвіта" громадські збори. "Національні збори"
проголосили Акт відновлення Української держави. На чолі державного правління ставав
Я.Стецько. Уряд Я.Стецька встиг зробити дві передачі по радіо з повідомленням про
утворення незалежної України - 30 червня ввечері і 1 липня вранці. На основі радіопередачі
Український національний комітет у Кракові опублікував 1 липня інформаційний бюлетень.
2 липня міністерство закордонних справ Німеччини одержало лист від представника ОУН
(Б) в Берліні В.Стахіва з повідомленням про створення українського уряду у Львові і
призначення його, Стахіва, повноважним представником цього уряду в Німеччині.
Німці розцінили проголошення української самостійності як державний злочин, а ініціаторів
львівської акції 30 червня назвали узурпаторами. Виходячи з цього, керівники ОУН підлягали
негайному розстрілу. Проте у них знайшлися захисники в гестапо і абвері. Абвсрівні
розраховували використовувати українських націоналістів у радянському тилу, а гестапівці - на
окупованій території. Врешті-решт було визнано за доцільне обмежитися домашнім арештом
С.Бандери. Останній був перевезений у Берлін, де від нього почали вимагати, щоб він відкликав
Акт 30 червня 1941 р.
Бандера не погодився і заявив: "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає
дискусії". Коли німці зрозуміли, що українські націоналісти не відступлять від ідеї національної
незалежності, Бандеру кинули в концтабір. Командування оперативним тилом вермахту в Україні
отримало наказ заарештовувати "мандрівних пропагандистів групи Баядери". Українські
батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані.
Степан Бандера
С. Бандера (1909-1959) - політичний діяч, ідеолог
українського націоналістичного руху. Народився в
Галичині у родині священика. З 1927 член Української
військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН
став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був
засуджений польським судом до смертної кари,
заміненої на довічне ув'язнення. В 1939 з початком
війни був визволений. В лютому 1940 Бандера зі своїми
однодумцями створює Революційний провід ОУН, а в
1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою.
У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував
боротьбою українського націоналістичного підпілля
проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї
християнського революційно- визвольного
націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959
вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б.
Сташинським.
Андрій Мельник
А. Мельник (1890 – 1964) – у 1914–1916 рр. командував
сотнею легіону Українських січових стрільців на австрійсько-
російському фронті. Сотня Мельника відзначилась під час боїв
на Маківці, під Заваловом і над Стрипою. Під час боїв на
Лисоні 4 вересня 1916 р. Мельник потрапив у російський
полон. Під час Української революції став одним з
організаторів підрозділу Січових стрільців. Полковник армії У
HP, один з найближчих співробітників Євгена Коновальця.
Один з організаторів УВО. З 1938 р. – голова Проводу ОУН.
Проте не зміг зберегти єдність організації, у 1940 р. очолив
ОУН (М). На початку Другої світвої війни виступав за
співробітництво з нацистською Німеччиною. Але згодом
розчарувався. В'язень німецьких концтаборів. З 1945 р. – в
еміграції. У 1947 р. на Третьому великому зборі Українських
націоналістів Мельник обраний довічним головою ПУН.
Післявоєнний період свого життя присвятив боротьбі за
консолідацію емігрантських сил. У 1957 р. висунув ідею
створення світового конгресу українців і союзу українців,
реалізовану в 1967 р. зі створенням Світового конгресу
вільних українців.
Тим часом наприкінці червня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець видав "Наказ № 1"
про створення невеликих мобільних загонів. Метою цих загонів були диверсії в тилах
Червоної армії і збирання розвідувальної інформації з передачею її німецьким частинам.
Бульба-Боровець наказував своїм підлеглим захоплювати владу, організовувати міліцію і з
синьо-жовтими прапорами урочисто зустрічати вермахт. На початку липня його
призначили комендантом української поліції Сарненського району, а на початку серпня
1941 р. він домігся від штабу 213-ї дивізії вермахту дозволу на сформування збройного
з'єднання чисельністю в тисячу бійців. Бульбівські загони діяли на Поліссі і отримали
назву "Поліська січ". Оскільки отаман мріяв створити армію і на її основі відновити У HP,
він назвав свої загони Українською повстанською армією - УПА.
Німецька цивільна адміністрація, яка прийшла на зміну військовій у листопаді 1941 p., не допускала існування
самостійних національних формувань. Ті, хто бажав служити рейху, повинні були вступити в українську
допоміжну поліцію під німецьким керівництвом. Бульба-Боровець був проти цього, а тому розпустив свої
загони.
З весни 1942 р. органи безпеки генерального округу " Волинь-Поділля" посилили репресії проти населення, яке
чинило опір поставкам продовольства, вивезенню молоді в рейх і передачі найбільш родючих орних земель
німецьким колоністам. Репресії спрямовувалися у першу чергу проти бульбівців, котрі мали досвід збройної
боротьби, а часто-густо й саму зброю. В цій ситуації Т.Бульба-Боровець прийняв рішення відродити свою
армію. Починаючи з квітня, вона розгорнула боротьбу з німецькими гарнізонами в обороні місцевого
населення. Бульбівці перешкоджали мобілізації українського населення на роботу в Німеччину, відбирали і
повертали селянам реквізоване продовольство, грабували німецькі склади. Але вони підкреслено відмовлялися
фізично знищувати німців.
Тарас Бульба-Боровець
Тарас Боровець (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Гонта; 1908-1981) – діяч
українського повстанського руху часів Другої світової війни. У 1920-ті роки
проводив пропагандистську роботу на Поліссі. Удейно був близький до С.Петлюри.
У 1930 р. заснував організацію Українське Національне Відродження. Декілька разів
заарештовувався польськими спецслужбами, в 1934-1935 pp. ув'язнений у Березі
Картузькій. У 1939-1941 pp. під час більшовицької окупації продовжував роботу по
організації націоналістичного підпілля на Поліссі й Волині. На початку Великої
Вітчизняної війни сформував
Поліську Січ, яка вела боротьбу проти оточених частин Червоної армії. Під тиском
німецького командування була розпущена, але відновила діяльність як партизанська
армія – Українська повстанська Армія, що вела боротьбу проти нацистських
окупантів і радянських партизан. У липні 1943 р. Т. Боровець перейменував
очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію (УНРА) і створив
Українську національно-демократичну партію. У серпні 1943 р. УНРА була
поглинена Українською повстанською армією. Наприкінці 1943 р. Т.Боровець був
заарештований гестапо у Варшаві і ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен.
Звільнений у вересні 1944 р. З 1948 р. жив в еміграції у Канаді, створив Українську
національну гвардію, брав участь у керівництві Спілки визволення України. Автор
спогадів "Армія без держави", видавав журнал "Меч і Воля".
Роман Шухевич
Роман Шухевич (1907-1950). По закінченню середньої школи вступив до Львівського
політехнічного інституту, який з успіхом закінчив. Із студентських років починає брати активну
участь у національно-визвольній боротьбі. У 1925-1929 pp. член Української військової
організації (УВО). Стає одним з провідних її діячів. У 1929 р. в числі перших стає членом ОУН.
Довгий час працює на посту бойового референта в Крайовій екзекутиві 0УН. За свою діяльність
був заарештований польськими властями і кинутий до в'язниці. Через деякий час був звільнений
за амністією. Відомий під псевдонімом "сотник Щука". Р.Шухевич відразу відгукнувся на події в
Карпатській Україні. Він прибуває до краю, де стає одним з організаторів і керівником
"Карпатської Січі"(1938-1939).
У 1939-1940 рр. працює у Проводі ОУН на посту референта зв'язку з Українськими землями у
складі СРСР. Бере участь у Другому Великому Зборі ОУН (весна 1941). Після Збору стає
крайовим провідником ОУН на українських землях Польського генерал-губернаторства. Також
постійно працює у Головному військовому штабі ОУН. Розраховуючи на допомогу Німеччини у
визволенні України і відродженні державності, Р.Шухевич стає організатором і керівником
Українського легіону (батальйони СС "Нахтігаль" і "Роланд"). Цей легіон бере активну участь у
нападі Німеччини на СРСР. Але після загарбання України німецьке командування розпускає
легіон. Антиукраїнська політика Німеччини змушує Р.Шухевича перейти від співробітництва до
боротьби з німецькою окупацією. Весною 1943 р. він стає військовим референтом у Проводі
ОУН. В середині 1943 р. Третій надзвичайний Великий збір ОУН обирає Р.Шухевича на пост
голови Бюро Проводу ОУН (в цей час він відомий під псевдонимом Тур). З осені стає Головним
командиром УПА і вже відомий як генерал Тарас Чупринка. У листопаді 1943 р. Шухевич стає
ініціатором і організатором проведення на Волині Конференції поневолених народів. Ця
конференція стала свідченням значних змін в ідеології ОУН: провідною стала теза про те, що
визволити Україну від поневолення можна лише в союзі з іншими поневоленими народами і що
необхідно враховувати інтереси національних меншин, які проживають в Україні. З 1944 р. під
псевдонімом Лозовий очолює уряд (Генеральний секретар Головної української визвольної ради),
Секретаріат військових справ, командує УПА, є Головою Проводу ОУН. На цих посадах він
залишається до своєї смерті. У 1945 р. Провід ОУН видав Декларацію, в якій взяв на себе
зобов'язання, що не залишить території України і буде вести боротьбу. 5 березня 1950 р. у селі
Білогорщі під Львовом він загинув під час бою з радянськими військами.
Тим часом у Поліссі і на Волині почали формуватися групи самооборони, або, як їх називали, - боївки
ОУН(Б). З осені 1941 р. бандерівські осередки готувалися до майбутнього повстання проти німців -
збирали зброю, провадили військове навчання, заготовляли продовольство. Провід ОУН рішуче
забороняв боївкам вступати в збройні сутички з німцями. Бандерівці не поспішали демонструвати
готовність до збройного протистояння з німецькими окупантами, сподіваючись на зміну їх політики під
впливом невдач на фронті. Однак довго відтягувати збройне повстання націоналістів проти окупантів
виявилося неможливим. Дії гітлерівців проти місцевого населення були настільки брутальними, що
стихійні спалахи народного гніву проявлялися повсюдно. На Волині - основній території, де
розміщувалися націоналістичні сили, нацисти спалили за 1941-1944 рр. 97 населених пунктів - більше,
ніж у будь-якому іншому регіоні України.
УПА, керована бандерівським проводом, постала навесні 1943 р. На той час замість С.Бандери, який
перебував у німецькому концтаборі, організацією націоналістів став керувати тріумвірат у складі
Р.Шухевича, Д.Маївського і З.Матли.
Ініціативу в організації дивізії "СС-Галичина" виявив губернатор Східної Галичини
(дистрикту "Галичина") О.Вехтер. 28 квітня 1943 р. він видав відповідний декрет. До
організації дивізії активно підключився Український центральний комітет на чолі з
В.Кубійовичем і К.Паньківським. Через багато років після війни Кубійович так
обґрунтовував свої тогочасні мотиви: "Тільки в складі німецьких збройних сил могло
постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при
сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої
не могла б існувати українська держава. Можна було мати надію, що цією сприятливою
ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців".
Тим часом дуже обережна тактика бандерівського проводу ОУН щодо німців з часом трансформувалася
в тактику двофронтової боротьби проти німців і радянських партизанів. У лютому і квітні 1943 р.
відбулися дві зустрічі бандерівців і бульбівців, на яких ішлося про об'єднання сил у боротьбі проти
радянських партизанів і німців. Учасники переговорів дійшли висновку, що усі формування бандерівців і
бульбівців мають бути об'єднані в Українську повстанську армію. Впродовж березня-квітня 1943 р. від
радянських партизанів надходили повідомлення до ЦК КП(Б)У і УШПР про збройні сутички з німцями
загонів української допоміжної поліції та перехід її на бік ОУН (Б).
В "низах" обох ОУН було зроблено спробу порозумітися через голови "верхів". 13 травня 1943 р. у
Кремінецькому районі Тернопільської області зустрілися командири партизанських загонів
бандерівського і мельників-ського спрямування. Зустріч відбувалася за участі групи старшин Армії УНР,
які опинилися по різні боки барикад. Командири бандерівських і мельниківських загонів висловилися за
негайне припинення сутичок між собою, вирішили діяти спільно. Однак далі заяв справа примирення
двох фракцій Організації українських націоналістів не пішла.
20 травня 1943 р. головна команда УПА поширила прокламацію "Українці!". Відозва закликала вступати в лави УПА, щоб знищувати
"агентів більшовицького і німецького імперіалізмі!}". Повідомлялося, що "український народ висилає на боротьбу за Українську
самостійну соборну державу тверді лави бійців - Українську повстанську армію (УПА)". Ворогами такої боротьби називалися "різні
отаманчики-анархісти", "недобитки всяких політичних партій, так звані мельниківці". Вони кваліфікувалися головною командою УПА
як агенти НКВС і гестапо. Пропагандистська війна між бандерівцями та іншими течіями всередині національно-визвольного руху
тривала місяць-півтора. У липні-серпні раптовими ударами основні мельниківські і бульбівські формування були роззброєні.
4 квітня 1943 р. українці, які працювали в адміністративних органах рейхскомісаріату і в поліції на Волині, одержали таке
попередження: "У зв'язку з тим, що останнім часом німці своєю політичною поведінкою довели українську інтелігенцію до межі
повного знищення, ОУН наказує всім вам негайно покинути свою службу у німців, надалі зв'язати свою долю з ОУН та перейти у
збройне підпілля. Хто до 15 квітня ц. р. не залишить своєї посади і не вступить у контакт з ОУН, буде відданий до революційного
трибуналу".
У травні 1943 р. поблизу спаленого німцями села Кортеліси загинув шеф спецвідділів СА генерал В.Лютце. Після цього німці виділили
великі сили і три місяці поспіль намагалися знищити повстанців. Коли ця воєнна кампанія зазнала невдачі, між ворогами склалося
неофіційне і дуже хитке перемир'я. Причиною було небажання втрачати людей перед появою в Україні головного для обох сторін
ворога - Червоної армії.
Тим часом кероване лондонським еміграційним урядом на чолі з генералом В.Сікорським польське
підпілля не збиралося, подібно до бандерівців, кинути виклик німецьким окупаційним властям.
Спираючись на допомогу англо-американців, польський уряд розраховував після переможного
завершення Другої світової війни відновити державність польського народу, зруйновану спільними
зусиллями Сталіна і Гітлера у вересні 1939 р. У поляків була перспектива, вони дивилися на майбутнє
оптимістично і не бажали витрачати свої сили на боротьбу з німецькими військами безпосередньо на
окупованій території. Вони могли собі дозволити воювати з вермахтом у більш вигідних умовах - разом з
арміями західних союзників. Щоб означити військову присутність у західних областях України,
Сікорський розпорядився тримати тут у бездіяльному стані формування Армії Крайової (АК). Вони
повинні були підняти повстання і заволодіти територією під час відступу німців. На Волині АК створила
на початку 1943 р. близько 100 самооборонних баз. Коли українська допоміжна поліція пішла в ліс,
німецька окупаційна адміністрація замінила українців у поліцейських формуваннях поляками.
Восени 1942 - навесні 1943 р. на Волинь були перекинуті партизанські загони під
командуванням С.Ковпака, О.Сабурова, О.Федорова, С.Руднєва, а пізніше - диверсійно-
розвідувальна група на чолі з полковником НКВС Д.Медведєвим. Вони мобілізували не
менше 5 тис. бійців з числа місцевих поляків.
21-22 квітня 1943 р. частини Першої групи УПА під командуванням Дубового
(І.Литвинчука) винищили жителів польського села Іванова Долина Костопільського району
Рівненської області. У травні ці самі частини здійснили ще шість акцій проти поляків. У
звітах про "бойові успіхи" вказувалося, що були ліквідовані польські колонії, які
співпрацювали з більшовиками і німцями.
Польські збройні сили не залишалися в боргу, хоч вони були явно слабшими на Волині, ніж
дислоковані тут частини УПА, які діяли синхронно з силами самооборони українських сіл. В
радіограмах радянських партизанських загонів, які надходили до ЦК КП(б)У, повідомлялося, що
впродовж травня-червня 1943 р. польська поліція спільно з німцями знищила майже чверть
українського населення Люд ви польського району на Рівненщині, включаючи людей похилого
віку, жінок і дітей.
У липні 1943 р. бандерівці поставили вимогу перед кожним польським селом, щоб Його
мешканці "за 48 годин вибралися за Буг або Сян - інакше смерть!" Польське підпілля видало
наказ: "Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь". 11 липня відбулися напади бандерівських,
мельниківських і бульбівських загонів одночасно на 167 польських поселень. Польські загони
самооборони відповідали нескоординованими поодинокими нападами на українські поселення.
Звільнення України від фашистських окупантів (1943- 1944 pp.).
Україна на завершальному етапі Другої світової війни
Після розгрому гітлерівців у битві під Сталінградом почалося їх вигнання з України.
Першим населеним пунктом, звільненим наприкінці грудня 1942 р. від німецьких військ,
було с. Півнівка Міловського району Луганської області.
Однак невдовзі стрімке просування радянських військ зупинилося. У лютому 1943 р. німці
завдали відчутних контрударів. 15 березня знову взяли Харків, а 18 березня – Бєлгород.
Утворився Курський виступ, так звана "Курська дуга", де від квітня до липня 1943 р.
панувало відносне затишшя. Обидві армії готувалися до рішучих боїв.
Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ. Радянські війська, хоч
і мали чисельну перевагу, перейшли в стратегічну оборону. Унаслідок важких кровопролитних
боїв кращі танкові дивізії нацистів були знищені. Вирішальний танковий бій відбувся біля с.
Прохорівка. Склалися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної армії, у тому
числі й в Україні.
Німецьке командування, реально оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони. 11

серпня було віддано наказ про будівництво на річках Дніпро і Молочна системи укріплень, яка
одержала назву "Східний вал".
Поки тривало спорудження "Східного валу", гітлерівці всіма можливими засобами стримували
Червону армію на Правобережжі й у Донбасі. Але перевага в живій силі й техніці визначила
результат воєнних дій на користь Радянської армії.
У серпні силами Степового та Воронезького фронтів було проведено Харківсько-
Бєлгородську операцію. У ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а
вранці місто було звільнено від окупантів.
У вересні-жовтні 1943 р. окупанти залишили Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні

центри Подніпров'я. Відступаючи, німці прагнули перетворити Лівобережжя на пустелю.
Рейхс-комісар України Е. Кох у розпорядженні представникам німецької адміністрації
Лівобережжя вимагав знищувати все, що не можна було вивезти в тил. Лише стрімкий
наступ радянських військ урятував Лівобережну Україну від повного знищення.
Урешті-решт німці дійшли висновку, що зупинити радянські війська на Лівобережжі неможливо. Тепер
уся надія покладалася на "Східний вал". Німецьке командування намагалося використати повноводну
річку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялося з 300-кілометрової смуги
вздовж Дніпра. Значна частина міст – Дніпропетровськ, Кременчук, Полтава – була розорена й спалена.
На Дніпрових кручах гітлерівці зосередили групу армій "Центр" у складі 62 дивізій. Загалом тут
налічувалося 1240 тис. німецьких солдатів і офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2,1 тис. танків, стільки
ж бойових літаків.
Наприкінці вересня 1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів уздовж лівого берега Дніпра.
За планами осінніх операцій 1943 р., першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому
березі Дніпра, закріплення там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі. Радянські війська
за підтримки партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах форсували Дніпро й
створили плацдарми на північ від Києва. Плацдарми були і на ділянках, південніше Дніпра.
Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в
Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-
Західний і Південний фронти, відповідно, в 1-й, 2-й, 3-й та 4-й Українські фронти. Спочатку вирішальний наступ передбачалося
розпочати з Букринського плацдарму, але всі спроби вирватись на оперативний простір не мали успіху. Тоді головний удар було
перенесено на Лютізький плацдарм. Звідси почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму.
Вирішальні бої за Київ почалися у перші дні листопада. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ
було виконано. 6 листопада 1943 р. Київ було звільнено. Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не
виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих "піджаків" – неозброєних, ненавчених юнаків, поспіхом
мобілізованих у придніпровських областях України, стали жертвою штурму, їх тіла вкрили плацдарми на Правобережжі.
Пояснювалося це тим, що в Ставці вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених
від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала у мстивість, прагнення примусити жителів республіки "спокутувати
кров'ю" своє перебування в окупації. Це був один із виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і несправедливість
тоталітарного режиму.
Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і
створили умови для подальшого наступу вглиб української території. За героїзм, проявлений у битві за Дніпро, 2438 воїнів були
удостоєні звання Героя Радянського Союзу, це більше, ніж під час будь-якої іншої операції Другої світової війни.
У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського фронту
під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з /. Конєвим оточили і
знищили фашистське угруповання кількістю понад 50 тис. осіб. Крім того, в Україні було
проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку,
Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час
останньої в боях під Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій, у тому числі
створену з українських добровольців дивізію "Галичина". Завершальне визволення
України відбулося під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської
операцій. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах – с. Лавочне
Дрогобицької області – німці залишили 8 жовтня 1944р., а Закарпаття було повністю
визволене від окупантів 28 жовтня 1944 р.
Завершальний етап Другої світової війни для України припадає на 1944 р. – 9 травня 1945
р. У 1944 р. відкрилася нова сторінка в боротьбі національних сил, зорієнтованих на
здобуття незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА,
на розгром повстанців були кинуті з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була
жорстока й кровопролитна боротьба.
З боку УПА в ній брало участь близько 100 тис. осіб, яких підтримувало численне
оунівське підпілля.
УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна

було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це.
Сотні тисяч жителів західноукраїнських областей були заарештовані та вислані до Сибіру.
У 1943–1945 рр. розпочато відбудову народного господарства України. Аж до перемоги 9
травня 1945 р. економіка України була повністю підпорядкована фронту. Відбудовані
підприємства, залізниці, колгоспи працювали на забезпечення Радянської армії всім
необхідним.
У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною,
регулярні сили Радянської армії вели наступальні бої за її кордонами, у країнах
Центральної і Південно-Східної Європи. На цьому етапі кожен четвертий-п'ятий солдат
був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських
з'єднань вони наближали спільну перемогу над нацистською Німеччиною.
Втрати України в Другій світовій війні
Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову
війну, Україна зазнала найбільших матеріальних і людських втрат. Безпосередні прямі матеріальні
збитки, завдані фашистськими окупантами народному господарству УРСР, становили 285 млрд
крб у цінах 1940 р., або майже 42 % усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5 разів
перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики,
МТС та інших будівель упродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали
народне господарство і населення України, сягнула майже 1200 млрд крб.
За час війни завойовники зруйнували в Україні 714 міст, 28 тис. сіл, понад 15 тис. промислових
підприємств, 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів, 1,3 тис. МТС, майже 33 тис. шкіл, середніх і вищих
навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони здоров'я. Із
музеїв УРСР було вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей.
Втрати України в Другій світовій війні
Проте найтрагічніші соціальні втрати – це загибель людей у боях із ворогом, розстріляне,
вивезене на каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. Від часу
закінчення Другої світової війни минуло більше півстоліття, але точних відомостей про
людські втрати України у воєнному вогнищі все ще немає. За оцінками вчених,
демографічні втрати становили 9 млн осіб (22 % населення), із яких 3,5 млн загинули на
фронтах.
Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції.

Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн
одержали жителі України.

Ukraina V Roki Drugoi Svitovoi Vijni

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Ukraina V Roki Drugoi Svitovoi Vijni

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

День пам'яті та примирення

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації, тобто зміни в

 • із весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що

Невдоволення викликали такі заходи: заміна польських чиновників на місцевих комуністів

• організаційно-кадрова робота (направлення різного роду кадрових працівників з інших

* індустріалізація і колективізація (створюються нові галузі промисловості: швейна, хімічна;

 • боротьба з ОУН-УПА, депортація українського населення тощо.

Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення:

Загалом ворожі війська поступалися радянським в Україні як кількісно, так і в озброєнні. У

 • радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним не вжило необхідних заходів для належної

 • серйозних прорахунків припустилися Й. Сталін і Генеральний штаб у визначенні напряму

 • радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв, оскільки передбачалося

 • оборонні споруди на новому кордоні не були завершені до початку бойових дій. До

 • війська не були вчасно приведені до бойової готовності (за окремим виключенням),

 • авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розпорошена по польових, що

Просування ворога територією України вимагало в терміновому порядку організувати

Щоб ліквідувати загрозу оточення Південно-Західного і Південного фронтів, Ставка

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та

Створення таборів смерті супроводжувалося масовим винищенням населення гетто, яких в

У відповідь на будь-який прояв непокори з боку місцевого населення, й тим більше - у

Економічна експлуатація міст і промислових районів перебувала у віданні так званих

Окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася

Спочатку наслідки евакуації здавалися жахливими: рівень виробництва провідних галузей

Німецьке командування, реально оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони. 11

У вересні-жовтні 1943 р. окупанти залишили Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні

УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна

Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції.

You might also like