Тема 2. Мюнхенська угода 1938 р. та її міжнародні наслідки.

1. Антикомінтернівський пакт та «аншлюс» Австрії: зміст та міжнародній наслідки.

2. Міжнародно-політичні передумови переговорів лідерів Англії, Франції, Німеччини
та Італії у Мюнхені.
3. Позиція Чехословаччини в ситуації, що складалася. Чи приймала участь
чехословацька делегація в переговорах?
4. Позиція СРСР щодо вирішення питання Чехословаччини.
5. Зміст Мюнхенської угоди та її міжнародні наслідки. Хто, чому і які дивіденди
отримав за Мюнхенською угодою.

1. Антикомінтернівський пакт та «аншлюс» Австрії: зміст та міжнародні наслідки.

Німеччина та Японія були державами з різною внутрішньою ситуацією, що мали різні

зовнішньополітичні цілі. Проте, з приходом до влади агресивно налаштованих урядів у
Німеччині та Японії у 1933 р., в обох країнах вбачали необхідність зближення задля
досягнення спільних цілей. В обох країнах велася активна внутрішня робота з населенням,
аби показати необхідність укладання Антикомінтернівського договору з подальшим
активним співробітництвом у військово-політичній сфері. Саме в 1933 р. зароджується
активне дипломатичне співробітництво, змінюється керівництво дипломатичних місій у
країнах перебування та значно оновлюється склад посольств і консульств, починають
відкриватися нові генеральні консульства, створюються культурні установи, що
займаються просвітницькою роботою. Регулярними стають дипломатичні візити на
високому рівні, відбувається науковий, культурний і технічний обмін. Вирішальними у
цьому процесі були антикомуністична й антирадянська направленість позицій нових
урядів Німеччини та Японії.

У листопаді 1936 року був створений так званий «Антикомінтернівський пакт»,

перетворений у 1940 році на «берлінський пакт», який поєднав у військово-політичний
альянс під проводом Німеччини низку держав: Японію, Італію, Угорщину, Маньчжоу-Го,
Іспанію, Фінляндію, Хорватію, Данію, Румунію, Словаччину і Болгарію. У 1937 р. Японія
розпочала другу японсько-китайську війну.

На позицію СРСР стосовно німецько-японського зближення 1930-х років впливала

низка зовнішньополітичних факторів, серед яких значне місце займало військове
пожвавлення Японії на кордоні з СРСР. Генеральне консульство Німеччини в Осаці в
особі генерального консула доктора Вагнера 26 січня 1937 р. надіслало послу Німеччини в
Японії Герберту фон Дірксену звіт зі сприйняття Антикомінтернівського пакту та
німецько-японської демонстрації в Осаці. У звіті зазначалося, що укладення німецько-
японського Антикомінтернівського пакту викликало в Осаці чисельні та спонтанні дружні
демонстрації щодо Німеччини.

План «аншлюсу» німецький канцлер А. Гітлер затвердив у листопаді 1937 р. під час
наради з рейхсміністром авіації Г. Герінгом, тогочасним міністром закордонних справ К.
Нейратом та представниками генералітету. Він отримав кодову назву «Отто» на честь
останнього представника династії Габсбургів, який жив тоді у Бельгії. Логічним
обґрунтуванням майбутньої агресії стала нібито необхідність повернення всіх етнічних
німців до складу Рейху, більшість з яких проживали саме в Австрії та Чехословаччині
(план ведення військової операції проти останньої також був розроблений на нараді у
листопаді 1937 р.)

Очевидно, що Японія активно цікавилася німецько-австрійськими відносинами у 1930-

ті роки, Міністерство закордонних справ Японії через своїх європейських дипломатів
збирало інформацію про відносини Австрії та Німеччини; у Японії ж працювала
внутрішня поліція, яка відслідковувала реакцію японців на активізацію відносин
Німеччини з Австрією та аншлюс 1938 р. безпосередньо. Звичайно, співробітництво з
Австрією не було стратегічним напрямом зовнішньої політики Японії, проте відносини
розвивалися в культурній, економічній і політичній сферах.

2. Міжнародно-політичні передумови переговорів лідерів Англії, Франції, Німеччини

та Італії у Мюнхені.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, що склалася після

Першої світової війни, й стала фундаментом міжнародних відносин повоєнного періоду,
мала серйозні внутрішні суперечності. Світова економічна криза, яка досягла піку в 1931
р., ще більше загострила протиріччя, викликала невдоволення людей, що мало наслідком
соціальні та політичні виступи. Долаючи внутрішні труднощі, великі держави – США,
Франція, Велика Британія відійшли від справ у Європі й на Далекому Сході. В цих умовах
громадськість Німеччини вимагала відставки уряду, звільнення від “кайданів Версалю”.
30 січня 1933 р. рейхпрезидент Гінденбург, під тиском суспільства і реваншистських сил
Німеччини, доручив фюрерові партії Гітлеру сформувати новий уряд. За короткий час
Гітлер перетворив свою владу на диктатуру. Він скасував Веймарську конституцію й
проголосив Третій рейх. 23 березня рейхстаг надав Гітлерові всю повноту влади, що дало
йому змогу розпустити політичні партії і реорганізувати політичну систему. Таким чином,
1933 рік – час утвердження гітлерівського режиму – став переломним в історії
міжнародних відносин. Гітлер твердо став на шлях перегляду версальських
домовленостей. Для реалізації своїх намірів він оголосив про вихід Німеччини з Ліги
Націй, розпочав створення армії, флоту, що призвело до розриву відносин з Францією на
основі Локарнських домовленостей, підрив Версальської системи міжнародних відносин.
Це створювало передумови для співпраці країн Європи, зацікавлених у своїй безпеці з
Радянським Союзом. Саме в цей час відбувається зближення Франції та СРСР. У 1933 р.
між ними було укладено пакт про ненапад, підтримку французької політичної еліти
прагнень СРСР вступити до Ліги Націй, а 1934 р. – російсько-французької торговельної
угоди, 2 травня 1935 р. радянсько-французький договір про взаємодопомогу. Аналогічний
договір було укладено 16 травня між Німеччиною і Чехословаччиною. У червні 1935 р.
було підписано морську угоду, між Великобританією і Німеччиною, за якою останній
надавалося право мати флот, що становить 35% англійських військово-морських сил.
Друга половина 30-х років загалом характеризується подальшим розвалом Версальсько-
Вашингтонської системи міжнародних відносин, переходом фашистських держав до
агресивних дій із застосуванням збройних сил в Європі та за її межами. Першою до таких
дій вдалася Італія, здійснивши на початку жовтня 1935 р. напад на Ефіопію. Асамблея
Ліги Націй, маючи статутні права застосувати до агресора будь-які санкції, в тому числі і
військові, обмежилася визнанням Італії порушницею міжнародного договору,
застосуванням до неї фінансових та економічних санкцій. Поза увагою Ліги Націй
залишилася також політична та економічна підтримка Німеччини Італії у війні з Ефіопією.
Безкарність італійської збройної агресії підштовхнула Гітлера до реалізації власних
планів. У березні 1936 р. Німеччина денонсувала Локарнські угоди щодо статусу
Рейнської зони і ввела свої війська. Франція мала намір протистояти діям агресора, та під
тиском англійського уряду вона залишилася осторонь. Ліга Націй, як і у випадку з Італією,
обмежилася констатацією порушення Німеччиною своїх міжнародних зобов’язань. Таким
чином, нерішучість Ліги Націй під час збройної агресії Італії, поступивість у врегулюванні
питання німецької окупації Рейнської зони та відсутність жорсткої протидії з боку
західних держав діям фашистських урядів сприяло зміцненню політичних позицій
Німеччини та Італії й послабленню позицій західних держав у Європі. Одним із наслідків
такої політики стало виникнення влітку 1936 р. міжнародної кризи, спричиненої
початком громадянської війни в Іспанії. Спільна допомога франкістам в Іспанії зблизила
Німеччину й Італію. 24 жовтня 1936 р. вони підписали таємний німецько-італійський
протокол, який засвідчував створення союзу цих держав, що ввійшов в історію як “Вісь –
Берлін – Рим”. 6 листопада 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту,
що означало створення військового блоку Берлін – Рим – Токіо.

Виникнення Судетської кризи та її вирішення було одним із способів для Гітлера

з’ясувати, якими будуть дії Франції та Великої Британії на підтримку Чехословаччини.
Для вирішення Судетської проблеми було скликано конференцію чотирьох держав –
Франції, Великої Британії, Німеччини та Італії, яка розпочала свою роботу 29 вересня
1938 р. в Мюнхені.

3. Позиція Чехословаччини у ситуації, що складалася. Чи приймала участь

чехословацька делегація у переговорах?

Виникнення Судетської кризи та її вирішення було одним із способів для Гітлера

з’ясувати, якими будуть дії Франції та Великої Британії на підтримку Чехословаччини.
Для вирішення Судетської проблеми було скликано конференцію чотирьох держав –
Франції, Великої Британії, Німеччини та Італії, яка розпочала свою роботу 29 вересня
1938 р. в Мюнхені. Чехословаччину не було запрошено до роботи.

О першій годині ночі 30 вересня 1938 р. Чемберлен, Даладьє, Муссоліні і Гітлер

підписали Мюнхенську угоду. Тільки після цього до зали, де було підписано цю угоду,
була допущена чехословацька делегація. Керівництво Великобританії та Франції вчинили
тиск на уряд Чехословаччини, і президент Бенеш без згоди Національних зборів прийняв
її до виконання. 30 вересня між Великобританією і Німеччиною була підписана
декларація про взаємний ненапад; схожа декларація Німеччини і Франції була підписана
трохи пізніше – 6 грудня 1938 року.

Таким чином, унаслідок Мюнхену, була остаточно зруйнована система колективної

безпеки в Європі. Мюнхенський диктат, здійснений Німеччиною за участі Польщі та
Угорщини, був вироком Чехословацькій республіці. 15 березня 1939 р. Німеччина ввела
свої війська в Прагу. Було проголошено створення на території Чехословаччини
протекторату Богемії та Моравії. Словаччина ввійшла під протекторат Німеччини.
 Найбільш далекоглядним політикам часів війни, одним із яких був англійський
прем’єр У.Черчілль, було зрозуміло, що цей договір розв’язав руки Гітлеру для
захоплення Європи. Ось що він пише: “Ми без війни отримали поразку, наслідки якої
будемо переносити дуже довго. Ми пережили жахливий період нашої історії, коли була
порушена рівновага Європи”. А далі: “Однак навіть зараз не може бути сумнівів у тому,
що Англії і Франції слід було прийняти пропозицію Росії, проголосити Троїстий союз і
надати методи його функціонування у випадку війни на розгляд союзників, які тоді вели б
боротьбу проти спільного ворога”. І найголовніше: “Союз між Англією, Францією і
Росією викликав би серйозну тривогу у Німеччини в 1939 році. Гітлер не міг дозволити
собі почати війну на два фронти”.

Отже, в середині березня 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною та

перестала існувати як держава. Європейські держави нічого не зробили, щоб допомогти
цій державі захистити себе від фашистської агресії. На території Чехії було утворено
окупаційний уряд. В країні почалася фашизація населення, було встановлено новий
фашистський порядок.

4. Позиція СРСР щодо вирішення питання Чехословаччини.

Із публічних виступів радянських дипломатів та їх секретних переговорів з

французькими і чехословацькими представниками відомо, що СРСР не раз заявляв про
готовність виконати свої зобов’язання перед Чехословаччиною за пактом про взаємну
допомогу, якщо Франція також прийде на допомогу Чехословаччині (СРСР підписав
договір про взаємну допомогу 2 травня із Францією і 16 травня 1935 року – з
Чехословаччиною, за якими Радянський Союз і Франція взяли на себе обов’язки
"консультуватися між собою у випадку небезпеки і надавати один одному негайну
допомогу"). Але Радянський Союз не мав спільних кордонів ні з Чехословаччиною, ні з
Німеччиною, і його війська могли допомогти Чехословаччині, лише пройшовшись через
територію Польщі та Румунії, які цього не хотіли допустити.

Радянський план дій в захист Чехословаччини був планом колективної безпеки. Він
полягав у тому, щоб заручитися підтримкою більшості членів Ліги Націй для надання
отпору агресорам і, можливо, отримати схвалення з боку США, а це б могло вплинути на
позицію Польщі і Румунії, які б дозволили пропустити через свою територію радянські
війська.

25 вересня 1938 року була видана директива народного комісара оборони СРСР К.Є.
Ворошилова командуванню ряду військових округів (в першу чергу прикордонним –
Київському і Білоруському округам) з розпорядженням підтягнути до західних кордонів
СРСР великі військові сили. Це доводить, що Радянський Союз серйозно готувався до
воєнних дій на захист Чехословач чини. Проте чехословацький уряд не звернувся за
допомогою ні до Радянського Союзу, ні до Ліги Націй, не наважився обороняти свої
кордони і під тиском Великобританії і Франції капітулював перед Німеччиною.

Беззаперечним є той факт, що Мюнхенська конференція зруйнувала систему

колективної безпеки і привела до перегрупування політичних сил в Європі на користь
Німеччини.
 5. Зміст Мюнхенської угоди та її міжнародні наслідки. Хто, чому і які дивіденди
отримав за Мюнхенською угодою.

Чехословацька республіка втратила близько 20% території, близько 5 млн населення (з

них 1, 25 млн чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Для збереження
«політичного обличчя» Заходу додатково була ухвалена декларація, в якій Велика
Британія та Франція давали гарантії нових кордонів Чехословацької Республіки. Чого
були варті ці гарантії, з’ясувалося вже найближчими місяцями, коли в березні 1939 року
Третій Рейх захопив усю територію країни. Решта Чехії була перетворена на протекторат
Богемії і Моравії, тобто фактично внесена до складу Рейху. На теренах Словаччини
утворили так звану Словацьку Республіку – сателіт, фактично колонію Німеччини,
втягнуту нею на своєму боці в Другу світову війну. 

Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка

й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордони ЧСР.
Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й
передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення,
особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина
повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.

Список використаних джерел:

1. Бостан Л.М. Історія держави і права у зарубіжних країнах: навч. посібник / Л.М.
Бостан, С. К. Бостан. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Центр учб. л-ри, 2008. – 730 с.
– [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/CUL/13- Istor_derzh_prava_Bostan.pdf
2. Політика в особах : (політ. лідерство на постсоціаліст. просторі: нац. і регіон.
контексти) / [Ф. М. Рудич, Р. В. Балабан, С. Г. Брехаря та ін.]; Ін-т політ. і етнонац.
дослідж. ім. І. Ф. Кураса. – Київ: Парламент. вид-во, 2008. – 344, [5] с.
3. Ткачук Т. А. "Аншлюс" Австрії та позиція країн Заходу / Т. А. Ткачук // Гілея:
науковий вісник. - 2018. - Вип. 135. - С. 394-398. - Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2018_135_98
4. Павлючик Т. В. Ставлення СРСР до Мюнхенської угоди 1938 р. / Т. В. Павлючик //
Збірник наукових праць ХНПУ імені Г. Скороводи. – Серія «Історія та географія».
– Випуск 45. – Х.: ХНПУ, 2012.
5. Байцар А. Карта «L’Europe Nouvelle». 1935 р. Європа напередодні трагедії. //
http://baitsar.blogspot.com/2017/12/leurope-nouvelle-1935.html
6. Тиждень науки. Тези доповідей науково-практичної конференції, Запоріжжя, 18–12
квітня 2016 р. / Редкол.: Ю. М. Внуков (відпов. ред.) та ін. – Запоріжжя : ЗНТУ,
2016. – 568 с. - Режим доступу:
https://zp.edu.ua/uploads/conference/2016/TN2016_T3.pdf