Семінар 8. Міжнародне співробітництво судових та правоохоронних органів.

1. Поняття та зміст міжнародного співробітництва.

2. Механізм імплементації міжнародно-правових норм.
3. Стратегія інтеграції України до ЄС: міжнародно-правова складова процесу.
- правове регулювання міжнародного співробітництва органів прокуратури
України;
4. Взаємодопомога держав у сфері кримінального судочинства.

Ключові слова: імплементація, імплементація норм міжнародного права, міжнародне

співробітництво, міжнародно-правові норми, норми європейського права, інтеграція
законодавства, судові органи, правоохоронні органи.

Рекомендована література:

1. Бойченко О. В. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів держав в

галузі забезпечення інформаційної безпеки / О. В. Бойченко // Форум права. – 2009.
– № 2. – С. 56–62 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/ejournals/FP/2009-2/09bovzib.pdf
2. Антонович М. Міжнародне право: навч. посіб. Київ, 2011. 382 с.
3. Буроменський М.В. Міжнародне право: навч. посіб. К.: Юрінком Інтер, 2006. 336 c.
4. Войціховський А.В. Міжнародне право: підручник. Харків : Харків. нац. ун-т
внутр. справ, 2020. 544 с.
5. Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при
підтриманні правопорядку: документально-джерелознавчий довідник для
співробітників правоохоронних органів (міліції) / упоряд.: Ю.І. Римаренко, Я.Ю.
Кондратьєв, І.Г. Кириченко. Київ : Ін Юре, 2002. 128 с.
6. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів у сфері боротьби зі
злочинністю з використанням можливостей Інтерполу та Європолу: наук.-метод.
рек. / уклад.: Д.В. Галкін, Т.М. Малиновська, І.О. Святокум. Харків: Вид-во
ХНУВС, 2016. 38 с.
7. Бараннік Р.В. Співробітництво та допомога у кримінальних справах:
співвідношення понять. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного
інституту МВС України. 2010. № 1. С.224-232.
8. Басай О.В. Кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва у
галузі надання правової допомоги в кримінальних справах. Європейські
перспективи. 2011. № 2, ч. 1. С. 111-114.
9. Боняк В.О. Правова природа міжнародних стандартів правоохоронної діяльності.
Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних засобів і
психотропних речовин у сучасних умовах: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.
Дніпропетровськ : МВС України, Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2007. С. 75-
78.
10. Войціховський А.В. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю як
пріоритетний напрямок зовнішньої політики України.  Право і безпека. Випуск № 3
(35). 2010. С. 10-15.
 11. Гаврилюк В.І. Актуальні аспекти міжнародного співробітництва органів
внутрішніх справ України в напрямку протидії торгівлі людьми. Київ : Цифра,
2007. 171 с.
12. Ємець О.М. Правові аспекти міжнародного співробітництва правоохоронних
органів. Правничий часопис Донецького університету. 2013. № 2. С. 142-148.
13. Зозуля Є.В. Поняття, зміст та напрямки розвитку міжнародного співробітництва
правоохоронних органів України. Проблеми правознавства та правоохоронної
діяльності. 2010. № 1. С.173-179.
14. Леженіна О.І. Міжнародна правоохоронна діяльність: поняття, цілі, завдання,
принципи, функції. Вісник Харківського національного університету внутрішніх
справ. 2003. Вип. 21. Ч. 1. С.164-170.
15. Обушенко О.М. Правові засади міжнародного співробітництва у кримінальній
процесуальній та оперативно-розшуковій діяльності в сучасних умовах. Бюлетень
Міністерства юстиції України. 2014. № 11. С. 128-136.
16. Чорноус Ю.М. Міжнародне співробітництво правоохоронних органів у боротьбі зі
злочинами міжнародного характер. Південноукраїнський правничий часопис. 2011.
№ 4. С.49-52.

Запитання для самоперевірки:

1. Окресліть основні напрями міжнародного співробітництва судових та

правоохоронних органів.

Міжнародне співробітництво органів юстиції різних держав здійснюється по таких

процесуальних напрямах як, надання взаємної правової допомоги (у вузькому розумінні),
видача осіб (підозрюваних, обвинувачуваних, підсудних), здійснення кримінального
переслідування по клопотанню іноземної держави, передача осіб, засуджених іноземними
судами в країну свого громадянства, передача юрисдикції по кримінальним справам
(передача кримінального судочинства), виконання вироків і інших процесуальних рішень
по кримінальних справах, спільне розслідування.

2. Охарактеризуйте основні компоненти механізму імплементації міжнародно-

правових норм.

Міжнародно-правова частина механізму імплементації міжнародно-правових норм,

включає сукупність норм міжнародного права, що сприяють здійсненню міжнародних
договорів, а також систему міжнародних органів, організацій та конференцій, діяльність
яких спрямована на забезпечення реалізації вказаних норм.

3. Визначте основні положення інтеграції України до ЄС.

Одним з основних напрямків інтеграційного процесу, що був проголошений

Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу, було визначено адаптацію
законодавства України до законодавства ЄС, яка полягає у зближенні із сучасною
європейською системою права з метою забезпечення розвитку політичної,
підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічного
розвитку держави у межах ЄС, сприяючи поступовому зростанню добробуту громадян,
приведенню його до рівня, що склався у державах-членах ЄС. Відповідно до Стратегії,
етапами правової адаптації мала стати імплементація Угоди про партнерство та
співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у
відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів
законодавства України у відповідність із нормами ЄС. Згодом постановою Кабінету
Міністрів України від 16 серпня 1999 р. № 1496 була затверджена Концепція адаптації
законодавства України до законодавства ЄС. 18 березня 2004 р. Верховна Рада України
прийняла Закон України № 1629-IV, яким затвердила «Загальнодержавну програму
адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу».

4. Окресліть шляхи реформування правоохоронних органів України у контексті

євроінтеграції.

Завдяки реформі правоохоронної системи України були зроблені такі досягнення:

Прийнято Закон «Про Національну поліцію», відповідно до якого більш ніж у 32 містах
України розпочала роботу нова патрульна поліція.

У структурі апарату Національної поліції створене управління забезпечення прав людини.

Розпочата робота щодо реформування існуючої системи ізоляторів тимчасового тримання.

З листопада 2015 р. почав працювати департамент організації діяльності Корпусу

оперативно-раптової дії (КОРД).

Триває активна співпраця з іноземними партнерами з надання фінансової, технічної та

іншої допомоги Україні щодо реалізації проектів розвитку Національної поліції.

Створено Національне антикорупційне бюро (НАБУ), яке почало активну роботу у 2016 р.
Під наглядом Спеціалізованої антикорупційної прокуратури воно здійснює розслідування
у 264 кримінальних провадженнях (станом на кінець січня 2017 р.). До державного
бюджету України вже повернуто понад 100 млн грн, проте розмір шкоди, завданої
державі, у провадженнях, які розслідує НАБУ, сягає 82,9 млрд грн. Підвищеною увагою з
боку детективів НАБУ користується діяльність суддів, прокурорів та інших
держслужбовців.

Передбачено створення Вищого антикорупційного суду як суду першої інстанції з

розгляду справ, що розслідує НАБУ та супроводжує Спеціалізована антикорупційна
прокуратура.

Відповідно до постанови Кабінету міністрів України №125-р від 29.02.2016, передбачено

створення Державного бюро розслідувань (ДБР).

Створено Національне агентство із запобігання корупції (НАЗК), яке розпочало роботу 15

серпня 2016 р.

1. Поняття та зміст міжнародного співробітництва.

Принцип співробітництва держав є нормою jus cogens (незаперечне право, тверде

право), одним із принципів міжнародного права, закріплених у Статуті Організації
Об’єднаних Націй 1945 р., Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., Декларації
про принципи міжнародного права 1970 р., Заключному акті Наради з безпеки та
співробітництва в Європі 1975 р. та інших міжнародних документах. Цей принцип
зобов’язує держави співпрацювати незалежно від їхньої політичної, економічної,
соціальної і правової систем, хоча з юридичного погляду останній не безперечний,
оскільки зобов’язати де-юре яку-небудь державу до співробітництва досить
проблематично. Тому й недивно, що механізму, який би юридично забезпечував цей
обов’язок, досі немає. Швидше за все, принцип міжнародного співробітництва має
характер ідеї, оскільки, як зазначається в Декларації про принципи міжнародного права,
прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1970 р., сумлінне дотримання принципів
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, і
сумлінне виконання державами зобов’язань, прийнятих відповідно до Статуту, мають
найважливіше значення для підтримання міжнародної безпеки і досягнення інших цілей
ООН.

Найбільш вичерпний перелік можливих форм міжнародного співробітництва, був

запропонований В.В. Меркушиним, який пропонує відносити до них: 1) обмін
інформацією, яка стосується організованої злочинності в цілому, і співробітництво з
окремих питань (надання інформації про вчинені злочини і осіб, які їх вчинили; сприяння
у проведенні оперативно-розшукових заходів на території держав, що здійснюють
співпрацю); 2) обмін інформацією з правових питань; 3)  идачу осіб; 4) взяття під варту
для забезпечення видачі; 5) взаємну правову допомогу у вилученні і конфіскації доходів
від незаконної діяльності; 6) здійснення кримінального переслідування; 7) розшук осіб;
8) проведення обшуків, виїмок, експертиз; 9) передачу предметів; 10) допит свідків,
потерпілих, експертів та інших учасників процесу; 11) виклик обвинувачених, свідків,
потерпілих, експертів у державу, що зробила запит; 12) повідомлення про обвинувальні
вироки та судимість; 13) передача засуджених до позбавлення волі для відбування
покарання у державі, громадянином якої він є; 14) визнання вироків іноземних держав.

Серед багатосторонніх міжнародних договорів слід відзначити європейські конвенції з

питань кримінального судочинства - Європейську конвенцію про видачу
правопорушників з двома додатковими протоколами до неї, Європейську конвенцію про
взаємну допомогу у кримінальних справах з додатковим протоколом до неї, Європейську
конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах, Конвенцію про передачу
засуджених осіб та Протокол до неї, Європейську конвенцію про нагляд за умовно
засудженими або умовно звільненими особами, Конвенцію про відмивання, пошук, арешт
та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом та Європейську конвенцію про
міжнародну дійсність кримінальних вироків.

Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав діють Конвенція про правову
допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, 1993 року,
та Протокол до цієї Конвенції 1997 року; в рамках ООН - Конвенція про транснаціональну
організовану злочинність 2000 року разом з Двома протоколами до неї.

Зазначені багатосторонні міжнародні договори встановлюють одноманітну схему

співробітництва правоохоронних та судових органів у відносинах з усіма європейськими
країнами.
 Щодо двосторонніх міжнародних договорів - до таких слід віднести договори про
правову допомогу у кримінальних справах (які включають у себе весь комплекс питань,
пов’язаних зі співробітництвом компетентних органів у кримінальних справах). Такі
договори здебільшого укладалися за часів Радянського Союзу, деякі з них залишаються
чинними і на сьогоднішній день. Разом з тим, практика щодо укладення міжнародних
договорів сьогодні йде шляхом укладення міжнародних договорів з окремих видів
правової допомоги: про правову допомогу у кримінальних справах, про видачу
правопорушників, про передачу засуджених осіб. 

Також слід вказати на те, що названа взаємодія як самодостатнє явище має власну
законодавчу базу, яку умовно можна поділити на дві складові. Перша – це міжнародні
документи щодо забезпечення демократичних прав людини і державні угоди з надання
правової допомоги. Друга група безпосередньо стосується взаємодії правоохоронних
органів і визначає механізм спільної боротьби зі злочинністю. Ці документи слугують
правовою основою взаємодії або міжнародного співробітництва правоохоронних органів
України з правоохоронними структурами інших країн.

До останніх можна віднести: 1. Багатосторонні універсальні конвенції (договори,

угоди), що містять загальні норми й інститути про відповідальність за міжнародні злочини
та правопорушення (наприклад, Статут Міжнародного військового трибуналу 1945 року,
Конвенція про незастосування строків давності до воєнних злочинців та злочинів проти
людства 1968 року тощо). 2. Багатосторонні цільові конвенції (договори, угоди), що
містять норми й інститути щодо відповідальності за окремі злочини (наприклад,
Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних
речовин 1988 року, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979
року тощо). 3. Багатосторонні регіональні конвенції (договори, угоди), які мають
предметний характер, тобто передбачають норми й інститути про відповідальність за
окремі злочини або регулюють інші питання боротьби зі злочинністю в межах певного
регіону (наприклад, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 року з
Додатковими протоколами до неї 1975 року і 1978 року, Конвенція Ради Європи про
«відмивання», виявлення, вилучення та конфіскацію прибутків від злочинної діяльності
1990 року тощо). 4. Двосторонні відомчі договори (угоди) про надання правової допомоги
у кримінальних справах, про видачу правопорушників, про боротьбу з окремими видами
злочинів, інші форми взаємодії між поліцейськими відомствами декількох держав.

Практика міжнародного співробітництва правоохоронних структур свідчить про те, що

вагома робота щодо цього проводиться в Раді Європи. Про високий рівень
співробітництва в європейському регіоні свідчать конвенції: про видачу злочинців; про
правову допомогу по кримінальних справах; про визнання вироків по кримінальних
справах; про передачу судочинства по кримінальних справах; про правопорушення щодо
культурних цінностей; про «відмивання», виявлення, вилучення й конфіскацію доходів від
злочинної діяльності.

2. Механізм імплементації міжнародно-правових норм.

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що самоздійснюються. Реалізація

таких норм вимагає обов’язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому
законодавстві. Для конкретизації чи уточнення міжнародно-правових норм, що не
самоздійснюються, у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного
права, застосовується спеціальна законодавча процедура імплементації, тобто
перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. У тих країнах, де
норми міжнародного права не застосовуються у внутрішньому правопорядку,
імплементація є єдиним способом забезпечити у внутрішньому праві виконання державою
її міжнародно-правових зобов’язань.

Імплементація — організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх

міжнародно-правових зобов’язань. Механізм імплементації міжнародно-правових норм
включає сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб’єктами
міжнародного права на міжнародному і національному рівнях. Міжнародна система
імплементації складається зі створених на основі міжнародних угод універсальних,
регіональних і локальних міжнародних організацій, спеціалізованих установ та їх
допоміжних органів. Завдяки їм стає можливим об’єднання зусиль держав і міжнародних
організацій у реалізації чинних норм міжнародного права.

Існують три основні способи імплементації міжнародно-правових норм:

трансформація, рецепція, відсилання.

Трансформація пов’язана зазвичай із повною переробкою тексту міжнародно-

правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього
права. При цьому норми внутрішнього права нерідко отримують інше словесне
вираження, ніж першоджерела — статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст
міжнародного зобов’язання в разі трансформації повинен зберігатися. Трансформація
надзвичайно поширена, і держави охоче до неї звертаються. У деяких випадках
трансформації важко уникнути. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів,
спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація
необхідна. Саме шляхом трансформації найчастіше вносять зміни в кодекси України.

Рецепція — текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту

міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акту. Звернення до рецепції
може мати різні мотиви: від бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-
правового акта до прагнення продемонструвати найбільш повне дотримання прийнятого
міжнародного зобов’язання. Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків рецепції
застосовують після вираження державою згоди на обов’язковість міжнародного договору
(наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходи із приведення свого законодавства у
відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього
(попередня рецепція).

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на

міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання
санкціонує пряме застосування суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права
у внутрішньодержавних правовідносинах. Відсилання є дуже складним у застосуванні, і
користування ним передбачає низку особливостей. Насамперед відсилання звернене
здебільшого до індивідуально невизначеного кола міжнародних договорів. Це означає, що
у відсильній нормі немає переліку міжнародних договорів, до яких слід звертатися.
Відсилання вказує тільки на предмет правового регулювання. Далі, відсилання, як
правило, не орієнтоване в часі.

Імплементація — найбільш активна стадія існування міжнародного права. На цій стадії

виконується її головний регулюючий вплив на міждержавні відносини. У ході
імплементації виявляється достеменний сенс та реальне значення норми. Остання
пристосовується до певних обставин, конкретизується. Імплементації належить важлива
роль у рішенні завдання адаптації міжнародного права до умов, які шпарко змінюються.

Практика невикористання імплементації норми може привести її заблокувати, коли

вона існує лише формально. З іншого боку, практика може наповнити норму реальним
змістом, що виходить за формальні межі. Норма — це можливість, яка зусиллями
суб’єктів може бути перетворена у дійсність.

Практика імплементації — критерій обґрунтованості та життєздатності норм. Її

результати демонструють, які норми застаріли і які мають бути створені. Тому
імплементація є важливим фактором розвитку міжнародного права.

Міжнародний механізм імплементації реалізується у діяльності держав на світові

арені, а також у діяльності створених ними міжнародних органів та організацій.
Національний механізм знаходить вираження у необхідності для реалізації норм
міжнародного права внутрішньодержавної діяльності, тобто безпосередньо в
імплементації цих норм. Одна з характерних рис міжнародного права полягає у тому, що
воно формувалося при відсутності постійних міжнародних інститутів, які були покликані
застосовувати його норми. І у наш час ці норми застосовуються основною масою самими
суб’єктами індивідуально чи колективно. Головна роль тут відводиться державі. Разом із
тим зростає значення міжнародних органів і організацій.

3. Стратегія інтеграції України до ЄС: міжнародно-правова складова процесу.

- правове регулювання міжнародного співробітництва органів прокуратури
України;

Міжнародно-правове співробітництво і взаємодія Генеральної прокуратури

України з компетентними органами і посадовими особами іноземних держав з питань
міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, видачі осіб, які
вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція), кримінального провадження у
порядку перейняття набуває все більш актуального значення.

Однією із форм міжнародного співробітництва Генеральної прокуратури є

міжнародна правова допомога, яка є її офіційною діяльністю і здійснюється на підставі
міжнародних договорів. Договори про правову допомогу забезпечують найбільш повне
здійснення національної юрисдикції й уникнення конфлікту юрисдикцій – саме з цією
метою держави їх укладають. Міжнародні договори із правової допомоги в переважній
більшості є двосторонніми. В окремих випадках, за умови наявності певних інтеграційних
процесів, питання правової допомоги вирішують на підставі багатосторонніх угод.
Україна бере участь у двох таких системах міжнародної правової допомоги – Раді Європи
і СНД. У рамках Ради Європи укладено низку договорів: Європейську конвенцію про
видачу правопорушників 1957р. з Додатковими протоколами до неї 1975 і 1978 рр.;
Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. з
Додатковими протоколами до неї 1978 і 2001 рр. тощо. У рамках СНД це один
багатосторонній договір – Конвенція про правову допомогу і правові відносини в
цивільних, сімейних і кримінальних справах.

Прикладом двосторонніх міжнародних договорів із правової допомоги можуть

слугувати Договір між Україною та Республікою Індія про взаємну правову допомогу в
кримінальних справах 2002 р.; Договір між Україною та Республікою Панама про видачу
правопорушників 2003 р. та інші.

Важливим структурним елементом міжнародно-правового співробітництва

Генеральної прокуратури є вирішення питань про видачу особи (екстрадиція). Під
екстрадицією розуміють процесуальну дію, що полягає у видачі особи державі,
компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної
відповідальності або виконання вироку.

Відповідно до міжнародних договорів та ратифікаційних законів України одним із

центральних органів України щодо видачі особи (екстрадиції) є Генеральна прокуратура
України. Вона виступає центральним органом України щодо екстрадиції підозрюваних,
обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування. Так, ст.
10 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників передбачає,
що для цілей договору центральним органом для України є Генеральна прокуратура (щодо
справ на стадії досудового слідства). Разом з тим, на підставі міжнародного договору при
здійсненні процедури екстрадиції органами досудового розслідування чи судовими
органами на всіх стадіях кримінального провадження центральним органом України щодо
видачі особи є тільки Генеральна прокуратура України.

Керуючись міжнародними договорами і законодавчими актами, Генеральна

прокуратура України щодо видачі особи (екстрадиції) має повноваження: звертатися до
компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію),
тимчасову видачу або транзитне перевезення; розглядати запити компетентних органів
іноземних держав про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне
перевезення та приймають рішення щодо них; організувати проведення екстрадиційної
перевірки; організувати прийом – передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу
(екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення; здійснювати інші
повноваження, визначені міжнародним договором про видачу особи (екстрадицію).

При вирішенні питання про екстрадицію Генеральній прокуратурі важливо

враховувати умови, при яких видача не здійснюється. Такі підстави передбачені в
Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. з Додатковими протоколами
до неї 1975 і 1978 рр. , які Україна ратифікувала в 1998 р. із заявами і застереженнями.

Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та

кримінальних справах 1993 р. та Додаткові протоколи до неї, ратифіковані Верховною
Радою України в 1994 році, також передбачають підстави відмови у видачі (ст. 57).

Міжнародними двосторонніми договорами України можуть бути передбачені й

інші підстави для відмови у видачі. Так, наприклад, Україна може відмовити США у
видачі особи, якщо виконання запиту завдасть шкоди безпеці або істотним інтересам
України або запит не відповідає вимогам Договору.

Вивчення та аналіз практики діяльності Головного управління міжнародно-

правового співробітництва Генеральної прокуратури України під час кримінального
провадження свідчить про активне і ефективне його функціонування. Протягом 2012 року
Головним управлінням міжнародно-правового співробітництва розглянуто 1690 запитів
про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, з яких 712
клопотань українських органів досудового розслідування і 978 клопотань іноземних
компетентних органів. Із загальної кількості запитів розглянуто 1114 клопотань про
надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, 165 – про
перейняття кримінального провадження та 411 – про видачу (екстрадицію).

Органи досудового розслідування України зверталися із запитами про міжнародну

правову допомогу у кримінальних провадженнях до компетентних органів 47 держав
світу, найчастіше до Російської Федерації (396), Республіки Білорусь (32), ФРН (20),
Італійської Республіки (19), Латвійської Республіки (17), США (12).

Таким чином, питання міжнародно-правового співробітництва Генеральної

прокуратури з компетентними органами іноземних держав щодо надання правової
допомоги та екстрадиції відносяться до пріоритетних напрямів міжнародного
співробітництва в сфері кримінального провадження.

4. Взаємодопомога держав у сфері кримінального судочинства.

Міжнародне співробітництво у сфері кримінального процесу (судочинства) - це

здійснювана органом дізнання, слідчим, прокурором і судом відповідно до вимог
законодавства, що регулює кримінальне судочинство, узгоджена з компетентними
органами та посадовими особами іноземних держав, а також міжнародними організаціями
діяльність з отримання та надання допомоги в досудовому слідстві і судовому розгляді, а
також у застосуванні інших заходів, необхідних для правильного вирішення кримінальних
справ.

Взаємодопомога держав у сфері кримінального судочинства заснована на чинному

законодавстві України і міжнародно-правових актах та окремих угодах. Для України,
зокрема, набрали чинності такі європейські конвенції з питань кримінального
судочинства, як Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.57,
Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від
15.10.75, Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу
правопорушників від 17.03.78, Європейська конвенція про взаємну допомогу у
кримінальних справах від 12.04.59, Додатковий протокол до Європейської конвенції про
взаємну допомогу у кримінальних справах від 17.03.78.

Міжнародне співробітництво полягає в тому, що держави-учасниці співпрацюють у

кримінально-правових питаннях. Коли це доцільно й відповідає їхній внутрішній правовій
системі, Держави-учасниці розглядають можливість надання одна одній сприяння в
розслідуванні та провадженні з цивільно-правових та адміністративних питань,
пов’язаних з корупцією.
 Взаємодія договірних сторін у сфері кримінального судочинства здійснюється на
основі групи принципів, а саме: 1) загальні принципи міжнародного права щодо
співробітництва держав у всіх сферах, закріплені у найважливіших міжнародно-правових
актах (суверенна рівноправність держав і повага до прав, притаманних суверенітету;
невтручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції держави; територіальна
цілісність держав, недоторканність і непорушність кордонів та інші); 2) спеціальні
принципи міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального судочинства, які
не можуть вставати у суперечності із загальними принципами міжнародного права, а,
навпаки, мають поширювати і деталізувати їх дію, а також спеціальні принципи надання
взаємної міжнародної правової допомоги у кримінальних справах; 3) принципи
внутрішнього (національного) законодавства договірних сторін (кримінального,
кримінального процесуального, конституційного права тощо).

Порядок взаємовідносин компетентних органів України з відповідними установами

іноземних держав визначається багато в чому такими міжнародними договорами, як
Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.59,
Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.57, Конвенція про
відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від
08.11.90, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і
кримінальних справах 22.01.93, та низкою інших нормативних актів.

Міжнародне співробітництво у межах кримінального провадження може

здійснюватися на рівні двостороннього співробітництва між державами, що полягає у
взаємодії між центральними компетентними органами держав, дипломатичними
представництвами, консульськими установами та іншими уповноваженими суб’єктами,
або на регіональному рівні, що відбувається за сприяння міжнародних організацій
регіонального рівня. Третім рівнем є співробітництво на світовому (глобальному) рівні,
що відбувається за широкого сприяння відповідних міжнародних організацій, таких як,
наприклад, ООН, членом якої Україна є з 1945 р., та її спеціалізовані установи, Інтерпол з
1992 р. та інші.

Міжнародне співробітництво в сфері кримінального судочинства в даний час

здійснюється по різних напрямах і на декількох рівнях. За своїм характером воно може
бути неформальним і формальним, по своїх масштабах - двостороннім і багатостороннім.
Як правило, найбільш ефективні двосторонні договірні форми співробітництва держав,
здійснюване на основі спеціальних договорів, що укладаються суверенними державами як
основними суб'єктами міжнародного права. У той же час бувають випадки, що торкаються
відносини нерівних по своїй моці держав, коли таке співробітництво не користується
підтримкою в більш слабкій країні. У цій ситуації більш доцільний багатосторонній
підхід.

Різні рівні співробітництва держав є не альтернативними, а взаємодоповнюючими

елементами. Застосування в правовому співробітництві гнучкого підходу, заснованого на
розвитку двосторонніх зв'язків у сполученні з багатосторонніми домовленостями, у яких
визначаються принципові, основні напрями цього співробітництва, має безумовні
переваги, чим і пояснюється його ефективність для рішення проблем боротьби з
транснаціональною злочинністю.