Тема 17. Міжнародні миротворчі операції.

1. Поняття міжнародної миротворчої операції (ММО). Міжнародно-правові засади

миротворчості.
2. Основні напрямки діяльності ООН по розвитку ММО.
3. Особливості міжнародних миротворчих операцій в сучасних умовах.
4. Політика ЄС та НАТО щодо міжнародних миротворчих операцій.
5. Політика провідних країн світу стосовно проведення міжнародних миротворчих
операцій.
6. Участь України у міжнародних миротворчих операцій.

Ключові слова: міжнародна миротворча операція, міждержавний конфлікт,

внутрішньодержавний конфлікт, акт агресії, система міжнародної безпеки, міжнародна
миротворча діяльність.

Список рекомендованої літератури:

1. Акулов С.О. Сили та засоби в міжнародних миротворчих операціях:

політологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. політ. наук / С.О.
Акулов. – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 2004. – 20 с.
2. Анан Кофи А. Предотвращение войн в предупреждение бедствий: усиливающийся
глобальный вызов: годовой доклад о работе организации. – 1999. – 115 с.
3. Бруз В. С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів: (Навч. посібник). – К.:
Либідь, 1995. – 111 с.
4. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. – К. : Либідь, 1995. – 112
с.
5. Дронговський О. С. Правове регулювання участі Збройних Сил України в
міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки / О. С. Дронговський //
Юридична наука. – 2013. – № 5. – С. 89–98.
6. Закон України „Про участь в міжнародних миротворчих операціях” // Відомості
Верховної Ради України. - №22 – 23. - 11.06.99. - С. 468 – 471.
7. Кірєєв С. Л. Правове регулювання участі Збройних Сил України у міжнародних
операціях з підтримання миру і безпеки / С. Л. Кірєєв // Юридична наука. – 2014. –
№ 1. – С. 92–99.
8. Морозов Г.И. ООН на рубеже ХХІ века (кризис миротворчества ООН) //Доклады
института Европы, 1999. – №55.
9. Никитин А.И. Миротворческие операции: концепции и практика /Моск. Обществ.
Науч. Фонд. Центр полит. и междунар. исслед. – М.: Издат. Центр науч. и учеб.
прогр., 2000. – 187 с.
10. Палагнюк Ю. В. Сучасний стан та перспективи співробітництва НАТО та України
у сфері миротворчості / Ю. В. Палагнюк // Наукові праці [Чорноморського
державного університету імені Петра Могили]. Сер.: Політологія. – 2008. – Т. 93. –
Вип. 80. – С. 31–34.
11. Рєпін І. В. Миротворчий інститут ООН: віхи створення та розвитку // Військово-
науковий вісник. – 2012. – Випуск 18. – С. 77–84.
12. Семенов В.С. Вооруженные силы ООН. Практика применения. – М.:
Международные отношения», 1976. – 174 с.
 13. СІПРІ 2007: Щорічник: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека: Пер. з
англ. / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідження миру; Укр. центр екон. і політ.
Досліджень ім. О. Разумкова; редкол. укр. вид.: Л. Шангіна (головний редактор) та
ін. – К.: Заповіт. – 2008. – 624 с.
14. Участь у миротворчій діяльності ООН. – [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://un.mfa.gov.ua/ua/ukraine-un/peacekeeping
15. Федоров В.Н. ООН – инструмент по поддержанию международного мира и
безопасности (Международноправовые вопросы): дис. д-ра юрид. наук. – М., 1982.
– 409 с.
16. Хохлышева О.О. Действующее международное право и современный
миротворческий процесс. – Н. Новгород, 2000. – 155 с.
17. Шелест Г. В. Перспективи розширення миротворчої діяльності України на
Широкому Близькому Сході та в Африці / В. Г. Шелест // Трибуна. – 2010. – № 5/6.
– С. 26–28.

Запитання для самоперевірки:

1. Які особливості ММО в сучасних умовах?

Як відомо, миротворчість на сучасному етапі набуває нових ознак і напрямів, особливо

у контексті діяльності ООН, до якої звернена увага всього світового співтовариства. Отже,
тенденції розвитку миротворчої діяльності ООН викликають доволі суперечливу оцінку. З
одного боку, в нових умовах з’являється більше можливостей зупинити та розв’язати
конфлікти на всіх стадіях їхнього розвитку, значно розширюється набір інструментів для
цього. Однак деякі моменти викликають і тривогу: відсутність детально розробленої
міжнародно-правової бази; неможливість знайти консенсус щодо базових принципів
миротворчої діяльності; нормативно-правові прогалини у взаєминах ООН та регіональних
організацій. Незважаючи на існуючі проблеми, піддавати сумніву корисність операцій
ООН з підтримання миру за належних умов немає жодних підстав. Отже, потрібно завжди
пам’ятати, що наслідки бездіяльності можуть закінчитися трагічно. Переважна більшість
країн-членів ООН загалом підтримує розширення миротворчої діяльності ООН та має
надію, що спільними зусиллями вдасться знайти правильні рішення, які б задали новий
імпульс для проведення ефективних операцій з підтримання миру.

2. Назвіть основні принципи політики ЄС щодо ММО.

Завдання, які стоять перед місіями ЄС, є дуже різними: надання допомоги в
становленні місцевої цивільної поліції шляхом надання порад і контролю за її
безпосередньою роботою, координація надання допомоги з боку ЄС і, за потреби, іншої
міжнародної допомоги цивільній поліції, надання порад поліції з питань кримінальної
юрисдикції (Поліційна місія на палестинських територіях (EUPOL COPPS),
спостереження за політичним розвитком і розвитком безпеки в регіоні, спостереження за
кордонами, міжетнічними проблемами і поверненням біженців, надання аналітичних
доповідей (Місія спостереження на Західних Балканах (МНЕС), контроль за
роззброєнням, демобілізацією, амністією, процесом зміни законодавства (Спостережна
місія в Індонезії), захист кораблів, що доставляють гуманітарну допомогу, та боротьба з
піратами вздовж 500 миль від узбережжя Сомалі (Операція «Atalanta»), здійснення
моніторингу і надання порад компетентним національним установам стосовно галузей,
пов’язаних з використанням права, гарантування просування верховенства права,
суспільного порядку і безпеки, гарантування, що випадки військових злочинів, тероризму,
організованої злочинності, корупції, міжетнічних і економічних злочинів будуть
відповідно розслідувані, переслідувані по суду та засуджені згідно з місцевим і
міжнародним законодавством (EULEX в Косово) і т. п.

3. Окресліть міжнародну миротворчу діяльність України.

Участь України у міжнародних миротворчих операціях розглядається в контексті двох

особливо важливих моментів: національної безпеки та боєздатності військ. На сьогодні
понад 35000 військовослужбовців Збройних сил України брали участь в операціях з
підтримки миру по всьому світу. Крім того, українська держава виступала з
посередницькими ініціативами щодо врегулювання конфліктів у Югославії,
Придністров’ї, на Близькому сході тощо. Досить позитивний досвід України в розробці
Плану врегулювання Придністровського конфлікту та його оцінка світовим
співтовариством повинні дати поштовх українським дипломатам, військовим та експертам
у розробці пропозицій щодо врегулювання інших конфліктів. Попри тривалу миротворчу
діяльність, перший серйозний документ – «Стратегія міжнародної миротворчої діяльності
України» – був затверджений Президентом України лише у 2009 році. Цей документ може
стати символом України як посередника та миротворця з метою врегулювання конфліктів
у різних куточках світу. Однак слід взяти до уваги, що Україна отримає дивіденди та
підвищить рівень своєї національної безпеки, гарантуватиме свої національні інтереси
лише у разі реалізації на постійній основі запропонованих планів, чіткої дисципліни
миротворців та постійного підвищення рівня їх професіоналізму.

4. Охарактеризуйте участь в міжнародних миротворчих операціях активних держав

світу.

До «десятки» найактивніших країн, з яких формується персональний склад

миротворців, за відомостями офіційної сторінки ОПМ ООН станом на 30 квітня 2018 р.
входять Ефіопія (8 379), Бангладеш (6 992), Індія (6 693), Руанда (6 578), Пакистан (5 963),
Непал (5 522), Єгипет (3 170), Індонезія (2 694), Танзанія (2 681) і Гана (2 645). Частковим
поясненням ситуації, коли до списку держав, котрі постійно знаходяться на перших
місцях у рейтингу країн, які надають найбільшу кількість персонального складу
миротворців, вважається те, що основні контрибутори часто використовують операції
ООН із підтримання миру як одну з форм навчання і підготовки особового складу та
додаткових грошових надходжень.

1. Поняття міжнародної миротворчої операції (ММО). Міжнародно-правові засади

миротворчості.

Миротворчість — дії, спрямовані на те, щоб схилити сторони, які ворогують, сісти за
стіл переговорів і досягти згоди за допомогою мирних засобів, передбачених у гл. VI
Статуту ООН (зупинити конфлікт і забезпечити збереження миру).
 Операції з підтримання миру — присутність ООН у районі міжнародного
конфлікту з метою реалізації або контролю за перебігом реалізації домовленостей про
обмеження та припинення конфлікту, а також забезпечення доставки гуманітарної
допомоги мирному населенню, що постраждало від конфлікту. Це може бути розгортання
місій з військового, поліцейського або цивільного персоналу ООН.

Правова база ООН для проведення міжнародних миротворчих операцій включає в

себе значну низку правових елементів. До них належать: 1) Статут ООН, що регулює
правові питання проведення миротворчих операцій; 2) Мандат конкретної миротворчої
операції; 3) норми міжнародного права (право міжнародної безпеки, міжнародне
гуманітарне право, міжнародні конвенції); 4) Декларація про права людини; 5) інші
нормативно-правові документи, а саме: Угода про статус дій (місій) (далі – SOMA); Угода
про статус збройних сил (далі – SOFA); Конвенція про привілеї та імунітети ООН 1946 р.;
бюлетень Генерального секретаря ООН «Щодо застосування міжнародного гуманітарного
права для Сил ООН з підтримки миру» 1999 р.; Конвенція ООН щодо безпеки персоналу
ООН та пов’язаному з нею персоналом 1994 р.; меморандуми про взаєморозуміння між
урядами країн-контрибуторів та ООН щодо надання ресурсів до миротворчої місії ООН;
технічні угоди між міністерствами оборони країн-контрибуторів та міжнародними
організаціями.

Персонал ООН, який залучається до операцій з підтримання миру, має правовий

захист, передбачений такими нормативно-правовими актами: 1) Конвенція ООН щодо
безпеки персоналу ООН та пов’язаному з нею персоналом 1994 р.; 2) Конвенція про
привілеї та імунітети ООН 1946 р.; 3) Право збройних конфліктів (для операцій з
примушення до миру, згідно глави VІІ Статуту ООН).

Основою для будь-якої миротворчої місії є чіткий і точний мандат, розроблений

шляхом консультацій з державами-учасницями або зацікавленими сторонами, який
охоплює всі основні елементи миротворчої операції. Виняток складають ситуації на
основі глави VII Статуту (про примусові заходи для відновлення миру). Але основним
критерієм є те, що держава, військовий контингент якої бере участь в операції з
підтримання миру, повинна бути абсолютно нейтральною до кожної з воюючих сторін і
мати при цьому лише одну мету – врегулювати збройний конфлікт

З урахуванням характеру проблем миротворці ООН часто залучаються до участі у

сприянні вирішенню завдань у наступних сферах:

– роззброєння, демобілізація і реінтеграція колишніх комбатантів;

– розмінування;

– реформування сектору безпеки і здійснення інших заходів, пов’язаних із забезпеченням

правопорядку;

– захист прав людини;

– допомога в проведенні виборів;

– відновлення й зміцнення державної влади;

– сприяння соціально-економічному відновленню й розвитку.

Рада Безпеки започатковує операції з підтримання миру шляхом прийняття резолюції.

У резолюції формується мандат і визначаються масштаби місії. Крім того, Рада Безпеки на
постійній основі здійснює нагляд за діяльністю операцій ООН з підтримання миру, в тому
числі шляхом представлення періодичних доповідей Генерального секретаря і проведення
спеціальних засідань Ради Безпеки для обговорення роботи конкретної операції.

2. Основні напрямки діяльності ООН по розвитку ММО.

З плином часу в діяльності Організації Об’єднаних Націй з підтримки миру відбулась

еволюція, щоб ООН відповідала необхідності задоволення потреб різних конфліктів і
політичного ландшафту, що змінюється. У врегулюванні міжнародних криз і конфліктів
на сучасному етапі саме на ООН покладена головна відповідальність з підтримки
міжнародного миру і безпеки. Слід зазначити, що ООН була створена для об’єднання всіх
держав з метою протидії загрозам міжнародному миру і стабільності. Таким чином,
міжнародний мир і безпека багато в чому залежать від результатів діяльності ООН,
консолідації зусиль світової спільноти у боротьбі з новими загрозами міжнародному миру
і стабільності

Відповідно до Статуту ООН Рада Безпеки несе головну відповідальність за

підтримання миру і безпеки. Саме Рада Безпеки приймає рішення про місце і час
розгортання операції та вживає заходи у зв’язку з кризовими ситуаціями, розглядаючи
кожний окремий випадок індивідуально і застосовуючи щодо кожного з них певний
арсенал інструментів для врегулювання конфлікту. При винесенні рішення про
розгортання миротворчої діяльності Рада Безпеки враховує цілий ряд факторів, серед
яких:

– чи виконуються угоди про зупинення вогню, і чи готові сторони досягти політичного

врегулювання в межах мирного процесу;

– чи поставлена чітка політична мета і чи може вона бути відображена в мандаті;

– чи є можливість сформувати чіткий мандат операції ООН;

– чи можливо певною мірою забезпечити безпеку персоналу ООН, безпосередньо

отримати гарантії від сторін про забезпечення безпеки персоналу ООН.

Статут  ООН (Розділ  VIII) визнає правомірною миротворчу діяльність

регіональних угод та  органів, якщо вони сумісні з  цілями і  принципами ООН, в  тому
числі спрямовану на  мирне розв’язання «місцевих спорів» до передання останніх до Ради
Безпеки ООН, але заходи примусового характеру можуть здійснюватися ними лише згідно
з  повноваженнями, наданими  РБ, та  із своєчасним інформуванням РБ (ст. 52–54); вони
можуть використовуватися Радою Безпеки для примусових дій під керівництвом
останньої (ст. 53). Отже, було передбачено можливість здійснення миротворчої діяльності,
й зокрема примусового характеру, регіональними організаціями, із збереженням контролю
над ними з боку ООН.
 Також Декларація про вдосконалення співробітництва між ООН і регіональними
угодами чи органами у галузі підтримання міжнародного миру і  безпеки 1994 р. вказує,
що  засоби діяльності регіональних організацій у сфері миротворчості віднесені
до Розділу VI Статуту ООН і стосуються превентивної дипломатії, застосовуються
за згодою приймаючої держави, але РБ може уповноважувати ці  організації на 
здійснення примусових дій. Формами співробітництва ООН з  регіональними
організаціями названі: обмін інформацією і  проведення консультацій; участь цих
організацій у роботі ООН; надання персоналу, матеріальної та іншої допомоги.

У діяльності ООН виокремлюються гібридні операції (hybrid missions), що 

визначаються не  типом свого мандату, а  передбаченим поділом відповідальності щодо їх 
проведення двох і більше міжнародних організацій. «Загальна доктрина» 2008 р. визначає
їх  як  мирні операції, що  передбачають розгортання військового, поліцейського чи 
цивільного персоналу ООН та регіональної організації, як частина однієї місії під
спільним керівництвом.

До «десятки» найбільших країн-контрибуторів персоналу входять: Пакистан

(10603), Бангладеш (9982), Індія (8607), Нігерія (5960), Непал (4148); Руанда (3584),
Йорданія (3231), Гана (3159), Єгипет (2956) та Італія (2690). Простим поясненням цього
списку є те, що основні контрибутори часто використовують операції ООН з підтримання
миру, як одну з форм навчання і підготовки особового складу та додаткових грошових
надходжень.

Незважаючи на існуючі проблеми, піддавати сумніву корисність операцій з

підтримання миру немає жодних підстав. Проте механізми діяльності ООН, напрацьовані
впродовж п’ятдесяти років біполярного протистояння, у сучасних умовах себе не
виправдовують, а сама Організація потребує істотних змін на інституціональному і на
функціональному рівнях. Слід ураховувати комплексність сучасної миротворчої
діяльності, ефективність якої залежить від багатьох факторів: політичних, дипломатичних,
економічно-фінансових, воєнних, правових, організаційних, технічних, моральних тощо.

Наразі постала потреба внесення коректив до Статуту і структури ООН, у

розширенні функцій Ради Безпеки. Зокрема, ідеться про ліквідацію права вето та внесення
змін у міжнародні норми, які унеможливлюють міжнародне втручання у внутрішні справи
держави в кризових умовах.

Життя вимагає серйозного коригування стратегії й тактики миротворчої діяльності

ООН. У минулому до миротворчих зусиль удавалися, як правило, вже після виникнення
конфлікту, що є однією з причин затяжного характеру низки міжнародних конфліктів.

Підвищенню ефективності операцій сприяло б створення міжнародної системи

підготовки військового й цивільного персоналу. Назріла потреба збільшення кількості
військового персоналу в складі Секретаріату ООН.

Важливими факторами підвищення ефективності результативності діяльності ООН з

урегулювання конфліктів є своєчасність розгортання операцій, рішучість і оперативність
керівництва операцією, явність мандату, рівень підготовки, професіоналізм і чіткість дій
контингенту.
 3. Особливості міжнародних миротворчих операцій в сучасних умовах.

Сьогодні значно зросли вимоги до миротворчих контингентів, розширено коло їхніх

миротворчих завдань. Ці завдання стали складнішими та комплекснішими. Для їхнього
якісного виконання спільно залучаються поліцейський, військовий та цивільний персонал,
як складові миротворчих сил. Зростає частка цивільного персоналу миротворчих сил
ООН. На цьому етапі розвитку миротворчої діяльності широко впроваджують цивільно-
військові відносини, як важливий компонент міжнародних миротворчих операцій. Сучасні
тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки в різних регіонах планети, зміна
підходів до проблем миротворчої діяльності показали, що найрозвиненіші країни дедалі
частіше схильні застосовувати так звані «коаліційні операції».

Міжнародні миротворчі операції знаходяться на стадії активного розвитку і є відносно

новим явищем у світовому суспільстві. Отож правове обґрунтування таких операцій
перебуває на стадії еволюції.

До початку 90-х років ХХ століття міжнародні миротворчі операції ООН мали доволі
традиційні мандати на контроль за припиненням вогню та не мали прямих зобов’язань
стосовно будівництва миру. Стратегія «входження» миротворчих контингентів у процес
мирного врегулювання була доволі простою – збройний конфлікт, припинення вогню,
спостереження ООН за припиненням вогню та розгортання з цією метою військових
підрозділів або спостерігачів, одночасно з продовженням політичних заходів щодо
врегулювання. Однак традиційні операції з підтримки миру не мали стратегії «виходу» (з
різних причин), що перетворювало їх у довгостроковий, не виправданий ні з політичної, ні
з економічної точки зору, механізм. В результаті цього такі операції не завершувалися
протягом 10–20-ти років і більше.

Рада Безпеки має право застосовувати збройні сили для здійснення своїх рішень щодо
усунення загрози миру або будь-якого його порушення (йдеться про військовий примус).
Воно може виражатися в участі в боях, у силовому поділі воюючих сторін і т. п.
Відповідним положенням Статуту ООН належить важлива превентивна роль. Однак на
практиці їх не застосовували. Юридично до них не можна зачислити і в принципі
підтримані ООН операції США та їхніх союзників проти Іраку (1990–1991).

На відміну від цього, миротворчість означає операції збройних сил без застосування
зброї, за винятком випадків самооборони, які здійснюють за згодою основних воюючих
сторін і призначені для спостереження за дотриманням угоди про перемир'я. Мета –
підтримка дипломатичних зусиль задля досягнення політичного врегулювання спору.

Аналіз сучасних миротворчих операцій дає змогу сформулювати загальні принципи та

вимоги, яких необхідно дотримуватись під час здійснення миротворчої діяльності:

 необхідно чітко сформулювати загальне політичне завдання та мандат;

 наявність чітких вказівок та політичного контролю з боку організації, що надала
мандат;
 згода країни, на території якої розгортається миротворча місія, щодо її проведення;
гнучке політичне керівництво, можливість корегувати мандат зі зміною політичної
обстановки;
  чіткі, зрозумілі правила застосування сили, які враховують ситуацію у регіоні
конфлікту.

Останнім часом миротворчі операції проводять для розв’язання важливих завдань у

цивільній сфері, наприклад, підтримка і забезпечення прав людини, проведення виборів,
роззброєння, демобілізація, розчищення територій від мін і надання допомоги інститутам
цивільної адміністрації (переважно правоохоронним інститутам), а також гуманітарна
допомога, яку надають різноманітні міжнародні та неурядові організації і яка вимагає
захисту й підтримки. Цей тип операцій часто називають комплексними миротворчими
операціями. Термін «миротворчість» можна використовувати для означення всіх сфер
діяльності з підтримання миру.

Миротворчі операції, проведені ООН або регіональними організаціями, майже цілком

залежать від підтримки з боку країн-учасниць: по-перше, під час схвалення і видачі
мандата на проведення операцій; по-друге, під час виділення особового складу,
матеріальних і фінансових засобів, необхідних для проведення цієї операції; по-третє, під
час надання надійної політичної підтримки впродовж усього періоду операції.

4. Політика ЄС та НАТО щодо міжнародних миротворчих операцій.

НАТО є найбільш потужною та ефективною організацією колективної безпеки в

євроатлантичному регіоні, яка претендує на статус “глобального миротворця”.
Визначення орієнтирів і пріоритетів розвитку НАТО, його позицій з питань необхідності
та напрямів реформування всього сектору міжнародної безпеки, а також очікувані
результати його власного реформування та адаптації до сучасного безпекового
середовища сприятимуть більш ефективному виконанню місії Альянсу, розвитку
потужної мережі глобального партнерства, підвищенню результативності взаємовигідного
співробітництва з країнами-партнерами.

Для досягнення своєї головної мети Альянс тривалий час виконував триєдину задачу в
галузі безпеки:

безпека: створення необхідного підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на

основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв`язання суперечок мирним
шляхом, а також таких умов, за яких жодна країна не могла б вдатись до залякування або
тиску, спрямованих проти будь
якої іншої держави шляхом загрози застосування або прямого застосування сили;

консультації: відповідно до статті 4 Вашингтонського договору Альянс є

трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь
яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу
нових подій, які можуть становити загрозу їх безпеці. Він також сприяє координації їх
зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу;

стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії,

спрямованої проти будь-якої держави-члена НАТО відповідно до статей 5 і 6
Вашингтонського договору.
 У квітні 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО була схвалена нова Стратегічна
концепція Альянсу, яка врахувала реальність щодо зміни воєнно
політичної обстановки, а також визначила серед іншого нові завдання Альянсу з метою
посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному регіоні.

Стратегічна концепція НАТО 1999 року включає такі важливі положення:

 збереження трансатлантичного зв`язку;

 збереження ефективної обороноздатності;
 розвиток власної європейської системи безпеки і оборони;
 запобігання конфліктам і врегулювання криз;
 партнерство, співпраця і діалог;
 розширення;
 контроль над озброєнням і непоширення ЗМУ.

Стратегія визначає головні завдання Альянсу в галузі безпеки, як в плані колективної

оборони, так і в плані нової діяльності з врегулювання криз та партнерства, якою Альянс
займається заради посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному просторі.

Значного імпульсу щодо діяльності Альянсу в нових умовах надав Празький саміт
НАТО 2002 року. Результатами його роботи стало прийняття воєнної концепції щодо
протидії міжнародному тероризму, рішення щодо створення Сил реагування НАТО, був
розроблений комплекс заходів з підвищення військових спроможностей країн
членів, забезпечення співробітництва спеціальних служб, захисту від зброї масового
ураження, а також ліквідації наслідків катастроф техногенного і природного характеру.

Слід зазначити, за весь час існування Північноатлантичного альянсу його збройні сили
ніколи не були задіяні у таких різних по суті і спрямованості операціях і на такому
широкому географічному просторі.

Привертає увагу і те, що усі операції (за виключенням повітряної операції проти
колишньої Югославії у 1999 році) проводились з метою забезпечення миру і стабілізації
обстановки. Широку підтримку таких операцій надали країн, які приєднались до програми
«Партнерство заради миру". Однак, слід визнати, що повністю завершеною з військової
точки зору можна вважати лише операцію НАТО «Allied Harmony» у травні 2003 року в
Македонії.

Операції на Балканах віддзеркалюють значний прогрес у вдосконаленні процесу

колективного реагування на кризові ситуації в широкому спектрі: від етапу запізнілого
реагування і супроводжуючими проблемами координації в політичній і військовій сферах
під час операції в Боснії і Герцеговині до бездоганно злагоджених дій НАТО і ЄС в
превентивній акції в Македонії.

Разом з тим, хронологія операцій вказує на суттєву тенденцію: Альянс не проводить

операції в зміненому світі після подій 11 вересня 2001 року у США, а слугує в певному
сенсі необхідним комплектом «військових інструментів», якими користується ООН.
Альянс виявився ще більш витребуваним для проведення миро
творчих операцій та операцій по стабілізації. Це стало наслідком переорієнтації НАТО з
колективної оборони на колективну безпеку. Лише спільними зусиллями можна вирішити
задачу, яку поставив перед собою Альянс, а саме: розширення зон стабільності.

Розширення зон стабільності стало головною передумовою трансатлантичної безпеки.

Звичайно, колективна оборона Альянсу залишається основною задачею. Однак, поява
нових викликів і загроз, які виникають далеко за межами зони відповідальності НАТО, не
можуть бути поза увагою блоку. Зокрема, тероризм, розповсюдження ЗМУ і проблема
«країн-ізгоїв» представляють собою виклики, яких неможливо подолати, виходячи лише з
«територіального» розуміння безпеки. Стамбульський саміт НАТО 2004 року дав
відповідь на питання — яким чином Альянс забезпечуватиме стабільність своїми
активними діями, а саме:

 розбудова відносин в сфері безпеки зі все зростаючим числом країн

партнерів: від Балкан через Кавказ до Центральної Азії, через Середземне море
до країн арабського світу;
 проведення військових та інших операцій (там, де це необхідно) від
патрулювання акваторії Середземного моря до миротворчих операцій на
Балканах в Іраку та Афганістані (зокрема, за рахунок розгортання так званих
Груп реконструкції провінції /«Provincial Reconstruction Teams»/);
 модернізація методів цивільно-військового планування і підготовки кадрів.

З 11 червня 1999 року у сербському краї Косово розпочалася миротворча операція

НАТО «Спільний вартовий» ("Joint Guardian"). Відповідно до резолюції РБ ООН №1199 з
червня 1999 року на території сербського краю Косова розпочалась миротворча операція
НАТО «Спільний вартовий". Згідно з планом операції до Косова був введений військовий
контингент НАТО КFOR (Kosovo Force) загальною чисельністю 46 тис.
військовослужбовців з метою розведення протиборчих сторін (албанських бойовиків
Армії визволення Косова та сербських сил безпеки), припинення збройного протистояння
і створення умов для початку гуманітарної операції. Контингент КФОР був розгорнутий
після 78-денної повітряної операції ОВПС НАТО проти колишньої Югославії, розпочатої
в березні 1999 року.

З грудня 1996 р. по грудень 2004 р. проводилася миротворча операція стабілізаційних

сил НАТО SFOR (Stabilization Force) в Боснії і Герцеговині. В грудні 2004р. керівництво
операцією було передано від НАТО до ЄС. ЄС започаткував миротворчу операцію
військового контингенту EFOR під умовною назвою «Алтея". З 26 серпня 2001 року до 31
березня 2003 року здійснювалася в Македонії миротворчі операції НАТО «Суттєві жнива»
(«Essential Harvest»), «Янтарний лис» («Amber Fox») та «Союзницька гармонія» («Allied
Harmony»).

Ключовим органом ЄС (за термінологією ЄС — інститутом), який ухвалює рішення

щодо проведення миротворчих місій, є Рада. Цей орган існує в кількох формаціях
(складах), у тому числі в складі міністрів закордонних справ. Поряд функціонує
Верховний представник Союзу з закордонних справ і політики безпеки (далі —
Верховний представник), який фактично є міністром закордонних справ ЄС. Його
призначає на посаду Європейська рада за згодою Голови Комісії. Повноваження
Верховного представника полягають у забезпеченні представництва ЄС на своєму рівні й
в своїй якості на міжнародній арені з питань, що відносяться до спільної зовнішньої
політики і політики безпеки. Своїми пропозиціями він робить внесок у розробку цієї
політики і виконує її як уповноважений представник Ради. Аналогічні дії він здійснює
відносно спільної політики безпеки і оборони. Крім того, Верховний представник головує
в формації Ради з закордонних справ.

Визначені допоміжні установи, які надають практичне сприяння в здійсненні ЄС

миротворчої діяльності. Ними є Комітет постійних представників, Комітет з питань
політики і безпеки (КПБ), мережа європейських кореспондентів, групи радників з
зовнішніх дій (Релекс), Військовий комітет, Військовий штаб, Політико-військові групи,
Комітет з цивільних аспектів кризового регулювання та багато регіональних і
функціональних робочих груп.

Тривалий час у ЄС не було узгодженості щодо можливості й форм проведення ОПМ,

тому передбачалася можливість залучення до цього процесу ЗЄС та НАТО. За
Амстердамським договором на основі одноголосності ЄС міг приймати політичні
рішення, що уповноважують ЗЄС на проведення таких операцій. Певні питання відносин
ЗЄС і ЄС знайшли своє відображення у французько-британській декларації, підписаній в
Сен-Мало 4 грудня 1998 р. Було вирішено, що ЄС «повинен мати здатність проводи& ти
автономні дії з опорою на надійні збройні сили, засоби прийняття рішень про їхнє
застосування і готовність до таких рішень з метою реагування на міжнародні кризи».

Крім того, питання взаємодії ЄС з міжнародними організаціями при проведенні

миротворчих і гуманітарних операцій регулюються пакетом угод з НАТО «Берлін плюс»
1996 р., Спільною декларацією ЄС і ООН про співробітництво у сфері запобігання і
врегулювання криз 2003 р.

На саміті ЄС у Кельні 3–4 червня 1999 р. було ухвалене рішення про розробку і
реалізацію в рамках СЗППБ спільної європейської політики у сфері безпеки і оборони.
Кельнське рішення передбачало надання повноважень ЄС для самостійного здійснення
ОПМ в умовах збройних криз при опорі на інфраструктуру НАТО, а також створення
необхідних для цього органів ЄС, включаючи комітет з політики безпеки, військовий
комітет, штаб ЄС і т.д. Через це потреба в ресурсах ЗЄС відпала.

Зрештою, 17 березня 2003 р. шляхом обміну листами між Верховним представником

ЄС і Генеральним секретарем НАТО було укладено ряд угод під умовною назвою
«Берлін-плюс», що замінили попередній пакет. Ці угоди визначили механізми
використання ЄС структур та ресурсів НА& ТО. Передбачалося, що ЄС може залучати
ресурси НАТО лише в разі відмови останнього від самостійного врегулювання кризи.
Таке рішення має бути одноголосно схвалено країнами-членами НАТО.

Цей механізм використовувався ЄС в таких операціях: 1. Операція «Конкордія» в

Колишній Югославській Республіці Македонії — ЄС перейняв очолену НАТО операцію
«Союзницька Гармонія» і розгорнув близько 300 військовослужбовців для забезпечення
безпеки спостерігачів ЄС і ОБСЄ, що стежать за ходом виконання Охрідської рамкової
угоди. 2. Операція «Алтея» в Боснії і Герцеговині — за рішенням Стамбульського саміту
НАТО 2004 р. було прийнято рішення завершити місію НАТО СФОР в Боснії і
Герцеговині, а ЄС мав розпочати свою місію в складі 7.000 персоналу з метою
спостереження за виконанням військових аспектів Дейтонської мирної угоди.

Сама можливість ЄС проводити миротворчу діяльність у формі ОПМ виникла з

прийняттям Амстердамського (1997 р.), а потім Ніццького (2001 р.) договорів. До цього
Союз проводив різного роду спостережні місії без силової складової. За Ніццьким
договором ЄС міг проводити гуманітарні, рятувальні, миротворчі операції й завдання
збройних сил з урегулювання кризових ситуацій, зокрема миротворчі (ст. 17 ДЄС).
Лісабонський договір змінив цей перелік на наступний: спільні операції з роззброєння;
гуманітарні місії і місії з евакуації; місії, пов’язані з наданням порад і сприяння у
військовій сфері; місії з запобігання конфліктам і підтримки миру; місії бойових
підрозділів з врегулювання криз, в тому числі місії з відновлення миру і стабілізаційні
операції після закінчення конфліктів (ст. 43 ДЄС).

Першою миротворчою місією безпосередньо ЄС стала розпочата 1 січня 2003 р.

Поліцейська місія Європейського Союзу в Боснії і Герцеговині (European Union Police
Mission, EUPM).

5. Політика провідних країн світу стосовно проведення міжнародних миротворчих

операцій.

Розробники Статуту ООН, проголосивши обов'язковість для членів ООН утримуватись

«...в міжнародних стосунках загрози сили або її застосування», не виключали можливості
виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії. Тому,
положення Статуту ООН про миротворчість, безумовно, відіграє позитивну роль у
міжнародних відносинах і міжнародному праві. Міжнародне право та міжнародні
документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і
безпеки, серед яких: превентивна дипломатія (preventive diplomacy); зміцнення миру
(peace making); підтримання миру (peace keeping); миробудівництво у
постконфронтаційний період (peace building). Загалом, миротворчі операції ООН можна
поділити на два види. Перший — операції з підтримання миру (ОПМ), що сприяють
обмеженню конфліктів, врегулюванню та ліквідації їх наслідків.

Збройні сили під час здійснення цих операцій повинні бути неупередженими. Вони
можуть мати лише легку зброю, необхідну для особистої оборони. Відповідно до
офіційних формулювань документів ООН, завданнями операцій з підтримання миру є:
нагляд за умовами перемир'я, припинення вогню або військових дій; забезпечення
роз'єднання між збройними силами в конфлікті; сприяння законному уряду в запобіганні
збройного втручання ззовні або ліквідація наслідків такого втручання; недопущення
подальшої інтернаціоналізації конфлікту; контроль за дотриманням прав людини;
створення або відновлення інфраструктури, сприяння наданню гуманітарної допомоги.

Другий вид — операції з примушення до миру. Це бойові дії сил ООН, що складають
контингенти, надані країнами
членами. Примус є допустимим і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у
критичних випадках виконання рішень Ради Без
пеки, що не ототожнюється з питанням врегулювання конфліктів і надання допомоги під
час досягнення домовленостей між учасниками.
 Останніми роками в практиці проведення ОПМ під егідою ООН у результаті політики
на міжнародному рівні відбулись первинні зміни. Насамперед, виникла потреба у тому,
щоб ООН спрямовувала більшу енергію та ресурси в напрямку превентивної дипломатії,
оскільки почався перехід до типу ОПМ, що передбачають комплекс заходів, спрямованих
на розв'язання проблем, які призвели до кризи, а саме:

 припинення випадків масових порушень прав людини;

 запобігання гуманітарних катастроф;
 сприяння демократичним перетворенням;
 організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних
структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил;
 керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування,
відновлення інфраструктури тощо.

Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їх багатокомпонентність, тобто

розширене коло визначених мандатом операції завдань і відповідна структура
миротворчої місії. Звичайно, перш за все йдеться про силові важелі впливу на припинення
ескалації насильства або подолання конфліктних ситуацій за умов неефективності вжитих
дипломатичних заходів.

Аналіз сучасного стану системи управління миротворчими контингентами за

результатами місій в Іраку, Сьєра-Леоне, Ліберії, навчань з миротворчої тематики «Щит
миру», «Стрімкий тризуб», «Сі-Бриз» свідчать про наявність певних невідповідностей у
функціонуванні системи управління, зокрема: низькі темпи переозброєння органів
управління МК засобами управління призводить до неспроможності забезпечити
потрібний рівень реалізації потенційних можливостей підпорядкованих військ (сил) у
міжнародній миротворчій операції; система управління неспроможна вирішувати усі
необхідні завдання управління спільно з системами управління провідних країн світу за
рівнем, що забезпечує виконання миротворчих завдань з максимальною ефективністю у
зв’язку з великими розбіжностями з провідними країнами світу, що приймають участь у
миротворчих операціях, у підходах до обладнання пунктів управління та організації
роботи на них.

Досвід планування миротворчих операцій НАТО свідчить про те, що воно проводиться
групою загального планування ще до початку операції. Перед цією групою стоїть задача
сприяння процесу планування за допомогою внесення рекомендацій по його поліпшенню,
які направлені на підвищення ефективності і забезпечення своєчасності цього процесу.
Таке сприяння може здійснюватися через проведення стандартизації за допомогою
вироблення відповідної доктрини та складання письмового керівництва або шляхом
надання рекомендацій щодо процедурних або кадрових змін в рамках відділу планування.

Країни Скандинавії почали брати активну участь у миротворчій діяльності ООН з

першого дня їх проведення. Швеція відігравала ключову роль у першій офіційній місії
спостерігачів ООН, яка була утворена в Палестині у 1948 р. Також, країна надала перших
двох начальників штабів і першого посередника ООН для цієї ж операції. У 1949 р. всі
скандинавські країни надали контингент для другої місії спостерігачів у Кашмірі
(UNMOGIP-United Nations Military Observer Group in India and Pakistan), що була першою
операцією, у якій всі держави-члени ООН запрошувались в якості учасників.

Всупереч поширеній думці, північна модель для миротворчих операцій не є залишком

часів холодної війни. Досвід країн Північної Європи залишається актуальними для
вивчення та практики миротворчих операцій й нині. З часом, скандинави радикально
змінили свої підходи до миротворчих операцій. Данія стала першою країною, яка почала
використовувати танки в миротворчій операції ООН в Боснії у 1993 р., а Норвегія зайняла
провідну роль у розробці потенціалу швидкого реагування для миротворчих операцій.
Перша багатонаціональна бригада швидкого реагування для операцій з підтримання миру
ООН була результатом саме данської ініціативи. Спочатку це була NORDSAMFN (Група
північних країн із співпраці з військових питань в ООН) – обрис Північного військового
співробітництва, який було утворено у 1963 р. і діяв до 1997 р. – замінений на NORDCAPS
(до 2009 р.).

Військове співробітництво між північними державами базувалось на узгодженому

сприйнятті ООН як основи для глобальної безпеки і активної миротворчої діяльності. Дві
північні країни були членами НАТО з власними збройними силами, а нейтральні Швеція і
Фінляндія знайшли свій політичний інтерес і простір для участі у операціях з підтримання
миру ООН. Під час холодної війни участь в операціях ООН була головним майданчиком
для північного оборонного співробітництва.

У 1964 р. чотири скандинавські країни об’єдналися, щоб створити північні резервні

сили ООН (NORDBERFN). В результаті цієї ініціативи, коли у 1973 р. постала
необхідність відправити новий миротворчий контингент ООН на Близькому Сході,
скандинавські країни завдяки спільній позиції змогли надати близько 5200 солдатів.
NORDSAMFN була рушійною силою у розвитку військового співробітництва
скандинавських країн. Ядром її було засідання міністрів оборони, що проводилося кожні
два роки, а також створення спільних навчальних центрів. Кожна країна-учасниця
спеціалізувалась на окремому напрямку військової освіти: Норвегія проводила навчання в
галузі логістики, Фінляндія готувала військових спостерігачів, Данія – військову поліцію,
а Швеція – штабних офіцерів.

Наступна кооперація скандинавських країн в галузі оборони, що пов’язана з участю у

міжнародних військових операціях, має назву NORDCAPS (Координаційний механізм
країн Північної Європи із військових заходів для підтримання миру), що замінила
структуру NORDSAMFN. Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція підписали угоду про
утворення NORDCAPS 2 квітня 1997 р., Ісландія приєдналася до них 3 вересня 2003 р.
Дискусію про розширення співпраці було розпочато серед міністрів оборони північних
країн навесні 1996 р., потім вона була продовжена на зустрічі в Кальмарі восени того ж
року і конкретизована вже під час зустрічі у Гренландії навесні 1997 р. (за ініціативи
міністра оборони Норвегії Йорген Космо).

Восени 2000 р. було створено постійний військовий елемент планування – штаб в м.

Табі (Швеція), куди входили шість офіцерів з Фінляндії, Швеції, Данії та Норвегії. Він був
відповідальний за співпрацю в межах NORDCAPS, а також за планування та координацію
подальшої співпраці скандинавських країн у військовій сфері в цілому.
 Наступним кроком до співпраці скандинавських країн щодо оборони стало об’єднання
NORDEFCO (Nordic Defence Cooperation) – це структура співпраці, яка становить основу
північного оборонного співробітництва у політичному і військовому сенсі.

Нині проводиться 17 миротворчих місій ООН під керівництвом Департаменту

операцій з підтримання миру (ДОПМ), який входить до складу Секретаріату. В
розпорядженні миротворців знаходяться: 56 літаків, 12 кораблів, 144 вертольоти, 34 742
автомашини, 30 госпіталів, 284 клініки. В польових умовах знаходяться 104 496 чоловік
(зокрема, 1821 військових спостерігачів ООН). Бюджет виділений на операції з
підтримання миру на поточний фінансовий рік (до 30 червня 2016 р.) складає 8,27 млрд.
дол.

Миротворча діяльність на зламі ХХ-ХХІ ст. вимагала активної участі провідних

світових акторів у залагоджені міжнародних криз. Регіональні конфлікти, що спалахували
у 1990-2000-х рр., стали справжнім викликом та рушієм реформування й еволюції
миротворчої доктрини ООН й країн Європи. Велика Британія, як постійний член Ради
Безпеки та один із світових лідерів, брала пряму й безпосередню участь у миротворчих
акціях. Британськими урядами було розроблено низку стратегічних документів у царині
миротворчості: у 1995 р. опублікована доктрина «Розширене підтримання миру», а у 1998
р. – «Позавійськові операції». Ці доктрини пропонували низку новітніх шляхів та
механізмів у врегулюванні конфліктів, а саме: запроваджено нові дефініції у миротворчих
концепціях; розроблено комплекс заходів із підтримки миротворчих сил та операцій із
здобуття тактичної ініціативи; запропоновано розподіл функцій між різними видами
миротворчих військ. Британські миротворці були активними учасниками миротворчих
місій в Боснії та Герцеговині, Косово, Сьєрра-Леоне, Афганістані тощо.

6. Участь України у міжнародних миротворчих операціях.

Першим комплексним документом, який закріпив політику України щодо участі у

миротворчих операціях став Закон Украйни «Про участь України в міжнародних
миротворчих операціях» від 23 квітня 1999 року. В ньому, зокрема, наголошувалося, що,
«усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і
безпеки, враховуючи зобов'язання України як держави-члена Організації Об'єднаних
Націй (далі – ООН) подавати допомогу ООН в діях, що провадяться відповідно до Статуту
ООН, а також зобов'язання як держави-члена Організації з безпеки і співробітництва в
Європі (далі – ОБСЄ) конструктивно співпрацювати у використанні всього діапазону
можливостей ОБСЄ для запобігання конфліктам та для їх розв'язання, Україна розглядає
участь у міжнародних миротворчих операціях як важливу складову своєї зовнішньої
політики».

Цікавим фактом є те, що у 1999 р. автори Закону фактично обмежували миротворчу

діяльність України лише операціями у рамках ООН та ОБСЄ, залишаючи поза увагою
миротворчу діяльність у рамках Північноатлантичного альянсу, Європейського Союзу,
інших регіональних організацій.

Лише 15 червня 2009 року Указом Президента України була затверджена «Стратегія
міжнародної миротворчої діяльності України» – документ, який, по суті, повинен
передбачати перспективне, стратегічне бачення подальшої миротворчої діяльності нашої
держави. Серед позитивних елементів цього документа доцільно відзначити розширення
кола міжнародних організацій, з якими Україна готова спільно працювати для
забезпечення миру та стабільності.

У Стратегії, зокрема, йдеться про те, що, «ураховуючи значимість миротворчої

діяльності у забезпеченні міжнародного миру та створенні сприятливих зовнішніх умов
для розвитку і безпеки нашої держави, Україна має й надалі залишатися активним її
учасником. При цьому основну увагу слід приділити розширенню участі України у
міжнародних миротворчих операціях як одній із найбільш результативних форм
міжнародної миротворчої діяльності».

Попри те, що Україна є членом-засновником Організації Об’єднаних Націй, вона

почала брати активну участь у миротворчих операціях лише після проголошення своєї
незалежності. Участь України у миротворчих операціях розпочалася із затвердження
Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 року № 2538-ХII «Про участь
батальйонів Збройних сил України в Миротворчих Силах Організації Об'єднаних Націй у
зонах конфліктів на території колишньої Югославії».

Слід зазначити, що українські спостерігачі та військовослужбовці беруть участь у

миротворчих операціях не тільки у рамках операцій Організації Об’єднаних Націй, а й
інших міжнародних організацій, зокрема, Організації з питань безпеки та співробітництва
в Європі, Організації Північноатлантичного договору та інших. Однак завжди чіткою
залишається позиція, що українські військовослужбовці надсилаються до зони конфлікту
лише у разі мандату ООН на розгортання там миротворчого контингенту, власного або
іншої регіональної організації. Єдина регіональна організація, до миротворчого
контингенту якої Україна відмовляється приєднуватися, – Співдружність незалежних
держав (через неприєднання України до Ташкентського пакту СНД).

На сьогодні понад 35000 військовослужбовців Збройних сил України брали участь в

операціях з підтримки миру по всьому світу, зокрема, в операціях ООН на території
колишньої Югославії, Хорватії, Косова, Македонії, Анголи, Гватемали, Таджикистану,
Афганістану, Кувейту, Лівану, Судану та інших країн світу. Нині контингент українських
миротворців представлений у Ліберії та Косово і включає 484 військовослужбовця. Ще 86
українських військових працюють як миротворчий персонал місій у Судані, Конго, Іраку,
Придністров’ї, Ліберії, Косово та Афганістані.

Українські військові та спостерігачі були представлені в різних регіонах світу у різній

кількості – від одного спостерігача у складі місії до півтора тисячних контингентів.
Функції українських миротворців також різнилися залежно від завдань миротворчих місій,
однак існують і сфери, де українські військовослужбовці заслужили особливий авторитет
– відновлення повоєнних територій, розмінування, патрулювання та конвой. Так, у Місії
ООН у Сьєрра-Леоне були задіяні саме ті підрозділи ЗС України, які користуються
найбільшим попитом у миротворчих операціях – кваліфікація українських пілотів та
спроможність працювати у тяжких кліматичних умовах була неодноразово підтверджена
на практиці. Водночас українські авіатори отримують чудову можливість льотної
практики, яка через недостатнє фінансування фактично відсутня на батьківщині.
 Крім того, в різні роки українські військові виконували такі завдання у складі
миротворчих місій: забезпечення проведення конвоїв із вантажем гуманітарної допомоги
місцевому населенню, сприяння припиненню бойових дій та нормалізація ситуації,
патрулювання в зонах відповідальності; перевезення вантажів; евакуація поранених;
супроводження переміщення військ, супроводження колон; інженерна розвідка
місцевості; пошук та знешкодження вибухонебезпечних пристроїв на шляхах
проходження колон, маркування мінних полів, проведення у співпраці із сторонами
конфлікту та міжнародними організаціями операцій із гуманітарного розмінування;
створення умов для повернення біженців та переміщених осіб; організація постачання
води та електроенергії; забезпечення взаємодії з цивільними урядовими організаціями,
створення поліцейських підрозділів, демілітаризація військових підрозділів,
спостереження за відсутністю військ та важкого озброєння у демілітаризованій зоніта за
активністю поліції у зоні відповідальності, сприяння проведенню програми роззброєння,
демобілізації та реінтеграції колишніх комбатантів; надання допомоги сторонам
конфлікту у відновленні законності та правопорядку в країні. Вертолітні загони
спостерігали за виконанням домовленостей про передачу влади під контроль перехідної
адміністрації ООН, патрулювали в зонах відповідальності, перевозили персонал ООН,
виконували польоти спостереження, повітряне супроводження переміщення військ.

Особовий склад, окрім виконання миротворчих завдань, брав участь у відбудові,

реконструкції та відновленні лікарень, шкіл, ремонті доріг, ліній електромереж,
трамвайної колії та трамвайного потягу, роздачі їжі сиротам та малечам, наданні медичної
допомоги місцевому населенню; відновленні інженерної інфраструктури в зонах
відповідальності (відновленні шляхів, наведенні мостів та понтонно-мостових переправ
через річки); медичному транспортуванні, евакуації поранених. Водночас 4-ий окремий
ремонтно-відновлювальний батальйон у складі Місії ООН у Сьєрра-Леоне займався
обслуговуванням та ремонтом матеріально-технічних ресурсів, наданих Збройними
Силами України до складу місії, та підготовкою екіпажів бронетранспортерів та водіїв
вантажних автомобілів.

Важливою складовою української миротворчості є той факт, що не лише військові

беруть активну участь у місіях. Виклики сучасних конфліктів змінюються, іноді набагато
складніше вирішувати саме питання постконфронтаційного врегулювання. В таких
умовах важливим компонентом є поліцейський персонал місій. З 1994 року понад 2000
працівників міліції та військовослужбовців внутрішніх військ брали участь у миротворчій
діяльності, що є вагомим внеском МВС України у справу зміцнення і підтримання миру у
світі. Нині українські правоохоронці – миротворці беруть участь у миротворчих операціях
у шести країнах світу, зокрема, в Ліберії, Конго та Судані.

Сучасна миротворча діяльність України не тільки активна, а й постійно прагне до

географічного розширення, зміцнюючи військово-політичний авторитет держави.
Миротворчі операції є одним із найбільш вагомих елементів підтримки високого рейтингу
українських військових. Крім того, це можливість на практиці пройти справжню військову
підготовку.

Стосовно регіону Близького Сходу не слід забувати про політичні та іміджеві

дивіденди, які Україна заробляє, беручи участь у миротворчих операціях. З-поміж них:
підтримка двосторонніх відносин з членами коаліції та країнами регіону, можливість
просувати свою військову техніку та обладнання на міжнародних ринках, участь у
перебудові постконфронтаційних країн та нові контракти. Підтримуючи миротворчі
зусилля у рамках регіональних організацій, Україна сподівається на додаткові «бали» у
своїх переговорах щодо інтеграції в європейські та євроатлантичні структури, адже НАТО
і Європейський Союз дедалі більше уваги приділяють регіону Широкого Близького Сходу
та Африки, беручи активну участь у врегулюванні конфліктів не лише через
посередництво, а й безпосередню участь у миротворчих операціях.