ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ З ДИСЦИПЛІНИ

«МІЖНАРОДНЕ ПРАВО»
Семенюк
1.Поняття міжнародного права та його
особливості.Юридичнообов’язкова сила норм міжнародного права.
Функції міжнародного права.
Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з
юридично обов'язкових принципів і норм, які регулюють відносини між
державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою забезпечення
мирного співіснування та міжнародної співпраці.
Особливий характер відносин передбачає і особливий механізм формування
та дії норм міжнародного права. Він носить саме міждержавний, а не
наддержавний характер. Методом формування норм міжнародного права є
узгодження воль його суб’єктів.
Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імперативних норм
міжнародного права (jus cogens), які є обов’язковими для суб’єктів
міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та
існування цих норм.
Питання юридичної сили міжнародного права виникає через відсутність
примусу до виконання норм міжнародного права. З’являються навіть точки
зору щодо виключно моральної сили цієї системи права. Проте, більшість
юристів-міжнародників відзначають, що міжнародне право має саме
юридично обов’язкову силу. Проблема обов’язкової сили міжнародного
права пов’язана з поглядом на його природу. Прихильники школи
природного права бачать джерело обов’язкової сили в законах природи, в
людському розумі або ж в божественній силі. Представники позитивістської
школи джерелом обов’язкової сили вважають угоду держав.
Отже, міжнародне право є унікальною системою права, оскільки сама її
сутність полягає у неможливості примусити суб’єкта до виконання норм,
згоду на обов’язковість яких він не надав. Тому Лукашук І.І. вбачає
юридичну силу міжнародного права в угоді держав, згоді міжнародного
співтовариства в цілому на добросовісне виконання зобов’язань за
міжнародним правом. При створенні норми міжнародного права суб’єкти
узгоджують зміст норми та погоджуються на надання їй юридично
обов’язкової сили.
Функції міжнародного права
Координуюча функція — полягає в тому, що за допомогою його норм
встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх
взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
Регулююча функція — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних
принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне
існування та спілкування;
Забезпечувальна функція — полягає в тому, що міжнародне право містить
норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у
мирний час, так і в період війни;
Охоронна функція — полягає в тому, що міжнародне право закріплює
механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.
2. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасне
міжнародне право та його ознаки.
Питання про походження міжнародного права та його періодизацію є одним з
найбільш спірних в науці міжнародного права.
Існує декілька точок зору щодо моменту виникнення міжнародного права.
Згідно з однією із них, міжнародне право виникло за первісного ладу. Дійсно,
з утворенням крупних і стійких племен між ними встановлювалися певні
відносини,укладалися угоди про мир,спільні військові дії, розмежування
володінь, визнавалася певна недоторканність представників племен тощо.
Без договору про мир кожне плем’я вважало себе таким, що знаходиться у
стані війни з іншими племенами.
Друга, більш поширена точка зору, полягає в тому, що міжнародне право, як і
право внутрішнє, з’являється одночасно з державою.
Що ж до міжнародного права, то воно могло виникнути лише тоді, коли
система міждержавних відносин досягла достатньо високого рівня розвитку.
Зростаюча взаємозалежність держав спонукала їх усвідомити, що заради
своїх національних і інтернаціональних інтересів необхідно
підпорядковуватися у своїх стосунках нормам, що мають юридичну силу.
Історичні факти свідчать, що міжнародне право як юридичний засіб
регулювання міждержавних відносин знаходить визнання в практиці держав
лише наприкінці Середньовіччя. Проте, підґрунтя для цього складного
соціального явища готувалося впродовж попередньої історії, в ході якої
накопичувався досвід регулювання міждержавних відносин, вироблялися
відповідні форми, створювалися передумови для формування міжнародно-
правової свідомості. З урахуванням цього можна виділити наступні
періоди історії міжнародного права:

● Передісторія міжнародного права (із Стародавніх часів до кінця

Середньовіччя);
 ● Класичне міжнародне право (з Вестфальського миру 1648 р. До
прийняття Статуту Ліги Націй 1919 p.);
● Перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від
прийняття Статуту Ліги Націй до прийняття Статуту ООН 1945 p.);
- сучасне міжнародне право – право Статуту ООН.
Термін «сучасне міжнародне право» стійко увійшов в науку і практику
міжнародного права, хоча він є не зовсім коректним з огляду на те, Що для
кожного хронологічного періоду часу існує своє «сучасне» міжнародне
право. Існують неоднозначні точки зору щодо часу виникнення сучасного
міжнародного права. Радянська наука міжнародного права вела відлік від
революції 1917 p., західна – з часу закінчення Першої світової війни і
підписання системи Версальських договорів в 1919 р.
Сучасна наука міжнародного права веде відлік сучасного міжнародного
права від прийняття Статуту ООН в 1945 р.
Можна назвати наступні характерні ознаки сучасного міжнародного
права:

● Заборона застосування сили і погрози силою; 1 мирне вирішення

міжнародних спорів;
● Відмова від концепції «міжнародне право – право цивілізованих
народів»;
● Гнучке поєднання універсального, загального, регіонального,
локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;
● Наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і за-
стосування міжнародного права;
● Зростання ролі міжнародних організацій;

● Гуманізація міжнародного права;

● Зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів між-

народного права;
● Розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

3. Взаємодія і взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права.

Дуалізм і монізм у взаємовідношенні міжнародного і
внутрішньодержавного права. Ст. 9 Конституції України про
співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.
Взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права проявляється в
двох аспектах.
По-перше, кожна держава, що бере участь в створенні міжнародного права,
виходить з характеру і положень свого національного права. Тому вплив
норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним.
Наприклад, більшість міжнародних актів з прав людини беруть початок з
норм національних законів демократичних країн.
По-друге, у процесі взаємодії вже існуючих норм міжнародного та
національного права реалізується принцип переважного значення норм
міжнародного права, що витікає з положень ст. 27 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою учасник договору не
«може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання
для невиконання ним договору». Міжнародне право істотно впливає на
становлення, формування і динаміку норм національного права, накладаючи
на держави виконання зобов’язань, прийнятих ними при підписанні
міжнародних договорів (наприклад, Європейської конвенції про захист прав
людини та основних свобод 1950 р.).
Дуалізм І монізм у взаємовідношенні міжнародного!
Внутрішньодержавного права. Ст. 9 Конституції України про
співвідношення міжнародного І внутрішньодержавного права
В основі дуалістичного підходу (основоположник – Г. Триппель; пануючий
підхід в радянський період) лежить теза про те, що міжнародне право і право
національне є двома різними правопорядками, які ніколи не перетинаються,
хоча іноді і стикаються.
Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових
систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної
системи права. Розрізняються вони у питанні примату цих правових систем.
Концепція примату внутрішньодержавного права над міжнародним (Г.
Еллінек, Г. Гегель) виходить з того, що міжнародне право є зовнішнім
державним правом, тому кожна держава формує «своє» міжнародне право.
Концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним (Г.
Кельзен та зарубіжна демократична доктрина і практика) виходить з
ототожнення держави, що діє в межах міжнародного правопорядку, з
юридичною особою, що діє в межах національного правопорядку.
У законодавстві України питання щодо співвідношення міжнародного та
внутрішньодержавного права вирішено у ст. 9 Конституції України
наступним чином: «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства
України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції
України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції
України».
4. Система міжнародного права.
Система міжнародного права — це сукупність принципів і норм
міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на
відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.
Сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість
визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його
системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні
комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі
міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є
особливою організацією його норм, взаємозв’язком норм, інститутів і галузей
міжнародного права.
Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є
галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які
регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у певній сфері, що
складає специфічний предмет міжнародного права та пов’язана із
специфічною групою об’єктів міжнародного права. Єдиного переліку
галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але
загальновизнаними галузями міжнародного права є такі: право міжнародних
договорів, міжнародне морське право, міжнародне повітряне право,
міжнародне космічне право, дипломатичне та консульське право, право
міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне
економічне право, право охорони навколишнього середовища тощо.
Серед найновіших галузей міжнародного права можна виокремити:
міжнародне космічне право, міжнародне право навколишнього середовища,
міжнародне атомне право тощо.
Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто
галузеві інститути, які регулюють відносини суб’єктів з приводу певного
об’єкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може
бути інститут дипломатичних імунітетів у галузі дипломатичного права або
інститут мирного проходу судів через територіальне море держав у галузі
міжнародного морського права. Інколи інститути можуть функціонувати на
межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони
мають назву міжгалузевих або прикордонних інститутів.
Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-
правова норма, адже саме норми лежать в основі структурної побудови
інститутів та складніших утворень — галузей міжнародного права.

5. Співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного

права.
Міжнародне публічне право – це сукупність юридичних принципів і норм,
що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами
міжнародного права.
У свою чергу, міжнародне приватне право — це система юридичних норм,
спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з «іноземним
елементом».
Спостерігається тісний взаємозв’язок міжнародного публічного і
міжнародного приватного права, оскільки вони:
• у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;
• їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного
публічного права;
• і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві
завжди є визнання правосуб’єктності іншої держави;
• міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть
суперечити принципам міжнародного публічного права, встановлюючи у
такий спосіб загальні правові умови міжнародного співробітництва в різних
галузях.
Таким чином, співвідношення міжнародного публічного права і
міжнародного приватного права характеризується їх взаємозв’язком, який
зумовлений тим, що вони регулюють міжнародно-правові відносини, які
виходять за межі однієї держави і пов’язують дві або більше держав (у тому
числі внутрішньодержавні відносини, які випливають із зазначених
міжнародних).
Стеля
6. Поняття та перелік джерел міжнародного права.
Джерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та основних
принципів міжнародного права.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що

деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у
формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та
не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори.
Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела
міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є
міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік

тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права.
Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься
у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного
права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела
визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що
загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись
лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення
міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного
права.

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір.

Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає
будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне
міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних
документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів
міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які
складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певними взаємними
правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в

системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право
міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання
міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином
пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є
кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є
Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни,

першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У
пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та співробітництво. З
подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту
консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських
угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять
у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька
сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у
ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх
договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них.
Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним
відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір,
який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично
недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають
додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і
процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм
внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо
це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами
визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто
без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості
країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ.
Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних
повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але

загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це
тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права.
Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від
характеру норм, які містяться в такому договорі.
За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних
міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над
локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві

поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні
договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у
тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами
одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжнародним договорам, укладеним у
письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних

відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі,
виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки,
інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки
міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін
у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із
самою природою міжнародного договору, адже він є результатом узгодження воль
суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер
норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед
задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного
балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого
суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на
поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не
прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи
потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки
вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної
кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі

більшої ваги в міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається
тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України, є частиною національного законодавства.

Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний звичай. На

відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж
значення, як і міжнародний договір. Отже, міжнародний звичай — це правило
поведінки суб’єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його
тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого
визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме:
тривалість застосування, одноманітна практика суб’єктів міжнародного права, а
також одна з головних умов — загальна думка держав, яка визнає цю норму
юридично обов’язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов’язкова практика

держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного
права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так

званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право
вільного прольоту космічного об’єкта над територією інших держав. Терміном
формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у
повітряному просторі, тобто насправді мить.
Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма
випливає з практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь
конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і
звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов’язковість
міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі,
ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб’єктів правовідносин не
є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І
навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується
нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими
державами.

Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна

виявити цілу низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному
договорі чітко відокремлені правотворчий процес від правозастосовчого, адже
договір укладається шляхом формальних переговорів. Зважаючи на те, що
міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не можна чітко
розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.

По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права

шляхом встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише
констатацією існуючого правила поведінки.

По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю

учасників міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору
необхідна формальна згода суб’єктів.

По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а

це зумовлює той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях,
де потрібна чітка регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).

З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді
як у міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також
важливо зазначити роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин
міжнародного права.

Юридично звичаєві та договірні норми мають однакову силу.

Незважаючи на те, що в Статуті Міжнародного Суду ООН загальні принципи права

згадуються як одне з основних джерел міжнародного права, міжнародна практика
доводить протилежне. Адже за всю історію існування Міжнародного Суду ООН
загальні принципи права були застосовані лише кілька разів.

Виходячи із сучасного розуміння, загальними принципами права є певні правові

поняття, технічні правила, які походять в основному з різних правових концепцій, а
також римського права, та використовуються як у міжнародному, так і у
внутрішньому праві держав як керівні начала при тлумаченні та застосуванні
існуючих правових норм.

Загальні принципи права у жодному разі не слід плутати з основними принципами

міжнародного права. Останні по суті є не джерелами, а нормами міжнародного
права найвищої сили.

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед

вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно,
особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та
Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях міжнародного права
відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад
конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін.
Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише
допоміжних джерел міжнародного права.

Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корисною як підтвердження

існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових
міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення
міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін
відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те.

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення

національних судів, не є джерелами міжнародного права.

7. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права.

Протягом тривалого часу міжнародно-правовий звичай був основним джерелом
міжнародного права. З XX ст. більш вагому роль стали відігравати міжнародні
договори, однак звичай і досі має велике значення.

Статут Міжнародного суду ООН визначає звичай як доказ загальної практики^_що

визнана в якості правової норми. Звичаєва норма являє собою неписане правило
поведінки, що склалося в результаті тривалої практики і за яким визнається
юридична сила. Новим видом звичаєвих норм є норми, які створюються не в
результаті тривалої практики^а в результаті визнання одного чи декількох
прецедентів. Найчастіше такі норми містяться в неправових актах міжнародних
організацій.

Для виникнення звичаєвої норми необхідне поєднання двох елементів:

об'єктивного - наявність практики, а саме регулярне здійснення суб'єктами певних
вчинків або утримання від певних дій (usus); і суб'єктивного - усвідомлення
правового зобов'язання, тобто переконаність суб'єктів у тому, що здійснення
певних вчинків або утримання від певних дій є обов'язковим згідно з правом (opinio
juris «ve necessitates). Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною,
одноманітною та тривалою. Доказами існування opinio juris є: конвенції, що не
набирали чинності; акти Міжнародного суду О0і4; акти міжнародних органів та
організацій; офіційні заяви щодо позицій держав, законодавство та судова
практика держав тощо. При цьому критерій тривалості є достатньо відносним. Для
створення міжнародного звичаю потрібно стільки часу,скільки вимагає ситуація.
Тому й існує категорія так званих «миттєвих звичаїв» («моментальних звичаїв»),
наприклад, право вільного прольоту космічного об'єкта над територією інших
держав - звичай, який сформувався за час прольоту першого космічного апарату у
повітряному просторі.

Звичаєві норми міжнародного права можуть мати універсальний, регіональний та

локальний характер. Звичаєві норми загального між-народного права поширюють
свою дію на всі держави 1 Міжнародні організації. Згода суб'єкта на обов'язковість
ДЛЯ нього звичаєвої норми загального міжнародного права може бути надана
шляхом явно висловленого або мовчазного визнання (відсутності протесту).

Звичаєва норма загального міжнародного права може бути змінена або відмінена
лише міжнародним співтовариством в цілому. Будь-яка дешеава, у тому числі
новостворена, зобов'язана дотримуватися зви-чаєвих норм загального
міжнародного права.

Регіональна (або локальна) звичаєва норма обмежена географічною сферою дії і

має відповідати інтересам обмеженого кола безпосередньо зацікавлених держав.
Для її формування необхідна їх одностайна та ясно висловлена згода.

Міжнародний звичай слід відрізняти від звичаєвості (usage) та міжнародної

ввічливості (comitas gentium) - правил, яких суб'єкти міжнародного права
дотримуються у взаємовідносинах, але які при цьому не є юридично
обов'язковими. Прикладом звичаєвості є морські формальності, міжнародної
ввічливості - дипломатичний протокол.

8. Міжнародний договір у системі джерел міжнародного права.

На противагу процесу творення права за допомогою звичаю, договори (або інші
міжнародні конвенції) є результатом сучасного і свідомого методу нормотворення.

Договори мають різні назви, починаючи з конвенції, пактів, актів, хартій аж до

статутів і декларацій, та власне угоди. Усі ці назви виражають письмову домовленість,
згідно з якою держави на правовій основі беруть на себе відповідні зобов'язання з
певного кола питань окреслених відносин.

Договори можуть класифікуватися на "правотворчі", які повинні мати загальне

застосування, а також "договори-контракти", котрі стосуються винятково невеликої
групи держав, або навіть лише двох держав. Такий поділ має на меті показати
загальний або локальний характер цієї угоди, а також рівень відносин, що виникають
з неї.

Договір вказує на виразну згоду та свідому форму застосування законодавства

відповідної держави. Упродовж XX ст. кількість укладених міжнародних договорів
значно зросла, підтвердженням чого є зростаюча кількість томів зібрання договорів
ООН. У міжнародних відносинах вони відіграють істотну роль.

Поряд із розширенням урядового контролю, а також зростаючим впливом

технологічного та комунікаційного прогресу на міжнародній арені з'являються
проблеми, котрі вимагають відповідної форми міждержавного врегулювання.

Багато вчених-міжнародників визнають договори найважливіших джерелом

міжнародного права, оскільки вони вимагають чіткої згоди сторін, що домовляються.
А відтак договори розглядали як головний інструмент стосовно звичаю, який завжди
визнають у формі мовчазної згоди. Для прикладу, серед важливих договорів можна
назвати Статут ООН, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Віденську
конвенцію про дипломатичні зносини 1961 р. та ін.

Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей, за

допомогою яких держави висловлюють своє ставлення до окремих проблем
міжнародного права, або виражають нові норми, котрими вони будуть керуватися у
своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори в кінцевому підсумку
вимагають значної кількості участі держав, через що відбувається зростання їх
значущості, а інколи можуть вміщувати норми, обов'язкові для всіх держав. Вони є
нормативними домовленостями, що окреслюють принципи розвитку, яких необхідно
дотримуватися. Прикладом таких договорів може бути Договір про Антарктику 1959
р. або Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. Існує
також багато договорів, які, підтверджуючи чинні правові норми, кодифікують
звичаєві норми - наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.,
Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р.

Сторони, які не підписали і не ратифікували конкретного договору, не є зв'язані його

положеннями. Це загальний принцип, який наочно проілюстрований у справі про
континентальний шельф у Північному морі38 - ФРН не ратифікувала цю Конвенцію,
у зв'язку з чим не була зобов'язана виконувати її положення. Однак, якщо договір
віддзеркалює норми звичаєвого права, держава, котра не є його стороною, все одно
буде зв'язана його відносинами - не тому, що це договірна норма, а тому, що вона
підтверджує звичай міжнародного права. Поряд із тим, держави, які не є учасницями
цієї угоди, можуть підтвердити факт, що її положення, залежно від характеру
домовленостей, кількості її сторін та інших обставин, можуть бути джерелом
звичаєвих норм.

Необхідно зазначити, що у випадках створення договірної норми, яка стосується тієї

самої сфери, що й норма звичаєвого права, остання не поглинається договірною
нормою, а залишається функціонувати окремо. Такий теоретичний висновок був
підтверджений у практиці діяльності Міжнародного суду ООН у справі Нікарагуа
проти США.

Договори можуть мати конституційний характер, оскільки вони фіксують факт

утворення міжнародної організації і виступають як їх конституції, закріплюючи права
та обов'язки.

З іншого боку, "договори-контракти" самі собою не є інструментами створення права,

оскільки їх ухвалює невелика кількість держав, і стосуються вони обмеженого кола
питань. На відміну від правотворчих договорів, "договір-контракт" припиняється
відразу після виконання.

Значення договорів не в тому, що вони нібито відтворюють звичаєві правила, а в

тому, що вони в заново створених нормах регулюють такі відносини, які не
врегульовані звичаєвим міжнародним правом. А відтак, враховуючи динаміку
сучасних міжнародних відносин, держави не можуть вичікувати, поки створиться
міжнародний звичай. Лише міжнародним договором можна врегулювати процес
виникнення нових міжнародних відносин у відповідній сфері.

Кожен міжнародний договір є не лише юридичною угодою, а актом вищих органів

держави, який встановлює нові юридичні норми.

Важливою якістю договорів є стабільність їх норм, які впродовж тривалого терміну дії
забезпечують велику передбачуваність у поведінці учасників, що є надзвичайно
важливим для міжнародного правопорядку і має особливе значення для
врегулювання життєво важливих для держав проблем. Окрім цього, чітка
визначеність договірних норм суттєво полегшує їхнє застосування, а також забезпечує
належний контроль за їх виконанням. Особлива державно-правова процедура
оформлення згоди на обов'язковість договору у формі ратифікації, підписання та ін.
надає договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері,
полегшує їх взаємодію з національним правом.
Таким чином, міжнародний договір - це міжнародна угода, укладена між державами у
письмовій формі й урегульована міжнародним правом незалежно від того, чи
викладена така угода в одному документі, двох чи декількох пов'язаних між собою
документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

9. Загальні принципи права як джерело міжнародного права.

Визначення загальних принципів права як джерела міжнародного публічного права
є досить непростим питанням. Основна проблема полягає у класичному
розмежуванні принципів права (як певних узагальнень) і норм права як основних
елементів його системи: вважаємо, що саме (і лише) норми права можуть бути
його джерелами у формально-юридичному розумінні; у свою чергу, принципи
права є певною абстракцією, яка може суттєво впливати (і впливає) на
нормотворчий та (особливо) правозастосовний процес, але навряд чи можуть
використовуватись у судовому провадженні як основа для винесення рішення
суду. Очевидно, що суд може і, більш того, повинен керуватись принципами права
при винесенні рішення, але основою його рішення має бути конкретна норма
права31. Проте, у випадках відсутності прямого регулювання певної ситуації
нормами міжнародного права суд у своєму рішенні має спиратись на певні
«загальні засади права та правосуддя», які визначаються ст. 38.1.с Статуту
Міжнародного Суду ООН як «загальні принципи права».

Передусім необхідно прокоментувати позицію, яка передбачає використання із

посиланням на цей пункт основних принципів міжнародного права. У Статуті
Міжнародного Суду ООН закріплено, що «…Суд…використовує…загальні
принципи права, визнані цивілізованими націями». Очевидно, що «загальні
принципи права» і «основні принципи міжнародного права» є різними термінами. І,
на нашу думку, так само очевидно, що вони не можуть підміняти один одного.
Утім, юристи-міжнародники, що підтримують цю позицію, зазвичай посилаються на
праці професорів Корецького і Тункіна, вказуючи, що у цих двох групах принципів
немає нічого настільки відмінного, щоб розмежовувати їх у різні категорії32.

Можна було б припустити, що «цивілізовані нації» обізнані з принципами

міжнародного права і вважають їх такими, що увійшли до загальних принципів
права, але зіставлення часу закріплення цієї норми та загальновизнаної
кодифікації принципів міжнародного права дає підстави для критики такої
концепції. Дійсно, перший загальновизнаний міжнародний документ, що
однозначно кодифікує основні принципи міжнародного права (Декларація ООН про
принципи міжнародного права щодо дружніх відносин та співробітництва держав в
рамках ООН 1970 р.) з’явився майже на 25 років пізніше ст. 38.1.с і майже на 51 рік
пізніше Статуту Постійного Суду Міжнародного Правосуддя, на основі якого було
сформульовано ст. 38. Отже, основні принципи міжнародного права наразі є чітко
визначеними та кодифікованими, а загальні принципи права – ні.

Проте не слід ототожнювати терміни «основні принципи міжнародного права» і

«принципи міжнародного права». Якщо перші є чітко визначеними, були остаточно
сформульовані порівняно нещодавно і мають виразну договірну природу, інші
тісно пов’язані з принципами національних правових систем (оскільки значною
мірою базуються на них), що призводить, як ми згодом побачимо, до часткового
збігання.
Таким чином, постає два питання: що відноситься до загальних принципів права і
які з них «визнані цивілізованими націями»?

Очевидно, що власне засади формування ООН заперечують можливість

розмежування націй на «цивілізовані» і «не цивілізовані». Так, у Статуті ООН та
ряді інших фундаментальних міжнародно-правових документів закріплено
принципи суверенної рівності держав та самовизначення народів, які абсолютно
не допускають подібну диференціацію.

Як правило, зазначають, що фразу «визнані цивілізованими націями» було

запозичено з відповідної дефініції, закріпленої у Статуті Постійного Суду
Міжнародного Правосуддя33, і на сьогодні вона не є актуальною. Водночас ця
фраза може тлумачитись і в іншому ключі: її необхідно розуміти як відсилку до
принципів права, визнаних європейською цивілізацією, тобто принципів права у
традиційному європейському розумінні34. У будь-якому випадку, на сучасному
етапі її значення навряд чи існує.

Більш цікавим є питання про сутність цих «загальних принципів». Одна з відомих
позицій відносить до них загальні принципи юридичної техніки, відомі ще з часів
Стародавнього Римського права, які так чи інакше відтворені абсолютно в усіх
національних правових системах, зокрема, «par in parem non habet imperium»
(«рівний над рівним права не має»), «lex posteriori derogate lege priori» («наступний
закон відміняє попередній») і т.д. Утім, можна навести приклади, які значно рідше
використовуються у цьому контексті, але мають не менше (якщо не більше)
значення: «ex injuria jus non oritur» («порушення норми права нового права не
утворює»), принцип естопель.

Утім, існує й інша точка зору. Зокрема, проф. Мережко зазначає, що «правила
логіки не можуть бути основою для виникнення прав та зобов’язань»35і тому до
загальних принципів права необхідно відносити такі принципи як сумлінне
виконання зобов’язань, розумність та справедливість. Заперечувати те, що
зазначене є загальними принципами права – абсолютно неможливо; наведені
положення безперечно є загальними принципами права. Але виникає інше
питання: наскільки вказані положення є самобутнім джерелом і можуть виконувати
основне призначення загальних принципів права як джерела міжнародного
публічного права, тобто врегульовувати відносини, не впорядковані нормами
права? Річ у тім, що сумлінне виконання зобов’язань (хоч, безсумнівно, і є однією з
основних загально-правових засад) на сьогодні існує в якості і звичаєвої, і
договірної норми; справедливість, як ми далі побачимо, може виступати окремим
джерелом (ст. 38.2); розумність, вочевидь, є оціночною категорією, а її визначення
й застосування є завжди дискусійними36.

Отже, оскільки загальновизнаного (і тим більше, нормативного чи вичерпного)

переліку загальних принципів права не існує, для їх встановлення37необхідно
звертатись до аналізу судової практики чи загальновизнаних праць відомих
юристів. Які ж приклади з рішень міжнародних судових і арбітражних установ
зазвичай використовують для ілюстрації того, що на практиці було визнано
загальними принципами права як джерела, передбачено ст. 38.1.с?

Так, принцип «pucta sunt servanda» було абсолютно однозначно визнано одним з
базових принципів міжнародного права (не загальним принципом права!) у
переважній більшості справ. Але при його використанні Міжнародний Суд ООН
жодного разу не посилався на ст. 38.1.с., обмежуючись, в залежності від справи,
констатацією звичаєвої чи договірної природи цієї норми.

Принцип сумлінності («the good faith principle») згадується не лише у класичній

трійці документів, що розкривають принципи міжнародного права, а й був
використаний, зокрема, у справах про випробування ядерної зброї38. Так,
обґрунтовуючи обов’язковий характер односторонніх зобов’язань, Міжнародний
Суд ООН назвав принцип сумлінності одним із основних принципів, що керують
створенням і виконанням правових зобов’язань39. Утім, у подальших рішеннях
було підкреслено, що принцип сумлінності не може виступати єдиним джерелом
зобов’язання40, що залишає відкритим питання про його існування як окремої,
самобутньої форми закріплення норми права (тобто джерела права)41.

Як приклад використання у міжнародній судовій практиці загального принципу

права часто цитують справу про фабрику у Хожуві (див. вище). Так,
загальновідома цитата з цієї справи про те, що «кожне порушення формального
зобов’язання (домовленості) створює зобов’язання репарації», є не лише
«принципом міжнародного права», а «загальною концепцією права» («a general
conception of law»). Але це жодною мірою не змінює характер цієї норми.

До речі, саме на прикладі цього положення можна запропонувати пояснення

самобутності загального принципу права як окремого джерела міжнародного
права: незважаючи на те, що принцип може отримати договірне закріплення чи
мати звичаєву природу, його особливість полягає в аскіоматичності, у відсутності
необхідності доведення його обов’язковості через обов’язковість для відповідної
сторони певної угоди чи визнання нею певного звичаю.

Своєрідний (і досить дискусійний) приклад застосування закріпленого на

національному рівні принципу права у практиці Міжнародного Суду ООН наводить
проф. Шоу, посилаючись при цьому на справу енергетичної компанії «Барселона»:
оскільки міжнародному публічному праву невідомий суб’єкт «компанія з
обмеженою відповідальністю», то прийняти адекватне рішення щодо такого
суб’єкта без посилання на відповідні інституції права національного буде
проблематично42. На нашу думку, наведений приклад доцільніше було б
використовувати в контексті розкриття співвідношення і взаємодії міжнародного
права з національним43, але він дозволяє запропонувати ширше розуміння
загальних принципів права не лише як узагальнених правил, а й як сталих,
загальновизнаних правових явищ. Утім, наведене припущення автора є
концептуальним і вочевидь потребує більш ґрунтовної аргументації.

Слід пам’ятати, що формально ст. 38 не відносить загальні принципи права до

«додаткових» чи «другорядних» джерел міжнародного права. Утім, не менш
очевидно, що наразі їх юридичний вплив, за умов існування прямого юридичного
регулювання певної ситуації, буде значно меншим за вплив договорів чи звичаїв.
Проф. Шоу, розмірковуючи на цю тему, зазначає, що принципи права можуть
утворювати окреме джерело права, але з надзвичайно вузьким обсягом
застосування44.

Підсумовуючи

● ст. 38.1.с передбачає існування окремого джерела міжнародного права –

загальних принципів права;
● нормативного чи загальновизнаного переліку таких принципів не існує;
 ● як правило, вважають, що до цього виду джерел належать
загальноюридичні принципи (або явища), відомі усім основним правовим
системам світу, хоча вони можуть фактично збігатися з окремими
принципами міжнародного права чи процесу;
● незважаючи на те, що певні загальні принципи права можуть дублюватись
міжнародно-правовими нормами, які мають договірну чи звичаєву природу,
принципи кардинально відрізняються від таких норм своєю аксіоматичністю,
тобто відсутністю необхідності доведення їх юридичної обов’язковості;
● загальні принципи права можуть використовуватись для загального
спрямування юридичного процесу, а також для врегулювання відносин при
відсутності прямої юридичної регламентації; але за умов існування норми
права, що прямо і безпосередньо врегульовує певні відносини, має
застосовуватись саме ця норма, а не загальні принципи права.

10. Роль односторонніх актів держав в системі джерел міжнародного права.

Односторонні акти широко використовуються державами у міжнародних
відносинах. Вони мають важливе значення, але відносяться до найменш вивченої
галузі міжнародного права. Про значення цієї проблеми свідчить, зокрема, те, що
за рішенням Генеральної Асамблеї ООН Комісія міжнародного права ООН
включила відповідну тему в програму своєї роботи. Завдання не з легких. За своєю
юридичною природою і за формою вони досить різноманітні. З урахуванням цього
багато урядів у відповідях на запитальник Комісії висловили думку про
неможливість вироблення єдиних правил для всіх видів односторонніх актів.

Можна запропонувати наступну класифікацію односторонніх актів.

1. Односторонні акти, що визначають позицію держави по відношенню до певної

ситуації, що має юридичне значення. До таких актів відносяться визнання, протест
і відмову. Всі ці акти повинні мати чітко виражену форму, з тим щоб забезпечити
визначеність у міжнародних відносинах.

Визнання - акт, яким держава підтверджує або приймає факт, ситуацію, документ
або претензію. В результаті отримання такого акта інші держави не можуть
посилатися на те, що вони не знали про відповідної позиції видав акт держави. Як
приклади визнання можна назвати визнання держави та уряду, державних
кордонів, дійсності договору чи судового рішення, випадки спірних прав і
претензій. Визнання належить важлива роль. Визнаючи той чи інший юридичний
акт, ситуацію, держава вже не має право діяти всупереч цьому визнання. Більш
того, як правило, визнання не може бути відкликана. У деяких випадках визнання
може надаватися не тільки у ясно вираженою, але і у мовчазній формі або шляхом
конклюдентних дій. Прикладом останніх може служити встановлення
дипломатичних відносин з знову виникли державою, що рівнозначно його повного
визнання.

Протест - акт, за допомогою якого держава виражає намір не визнавати законними

певну претензію або ситуацію. За своїм значенням протест протилежний визнання.

Відмова - акт, що виражає намір держави відмовитися від певного права або
повноважень, від вимог чи претензій. На відміну від визнання протест може бути
тільки ясно вираженим. Більше того, він має підтверджуватись в усіх відповідних
випадках. Міжнародний Суд ООН, вирішуючи суперечку між Норвегією і
Великобританією про риболовецькій зоні, визнала, що тривала відсутність
британського протесту проти претензій Норвегії робить виправданими їх.
Непользованіе правом або повноваженнями не означає відмову від них. Відмова є
остаточними і безповоротним.

Односторонні акти держав можна поділити на кілька груп:

1. Акти, що видаються державою і можуть мати наслідки для інших держав.

Наприклад, розглянемо односторонні акти що встановлюють права і
юрисдикції держав у Світовому океані. Держава повідомляє про лінію
проходження свого кордону в океані. Чинністю цього акту прибережна
держава вилучає з відкритого моря, тобто із загального користування
держав, значні морські простори. Однак, безпосередньо прилеглої до цього
району іншої держави не має, а отже, на прибережній державі не лежить
обов'язок проведення попередніх переговорів. Проте цей акт прибережної
держави створює для інших держав зобов'язання утримуватися від
рибальства, видобутку інших природних ресурсів, а також дотримувати
законодавства прибережної держави при здійсненні плавання у водах,
оголошених територіальним морем.

Проте говорити, що виникла нова норма міжнародного права, можна буде тільки
за умови, що на відповідним чином опублікований акт прибережної держави не
будуть надіслані протести інших держав. У такому випадку можна буде
констатувати мовчазне визнання іншими державами одностороннього акту
прибережної держави. Отже, сам по собі односторонній акт ще не створює норми.
Норма і в цьому випадку створюється угодою, а угода утворюється одностороннім
актом, з одного боку, і мовчазним визнанням – з іншого.

Як показує практика, держави схильні визнавати односторонні акти інших держав,

які мають для них юридичні наслідки, у тих випадках, коли ці акти засновані на вже
існуючих нормах міжнародного права: договірних чи звичаєвих. Можливість для
держави здійснювати певні дії часто витікає х угод, учасником яких держава вже є.
Наприклад, це питання приєднання до договорів, денонсації, виходу з договору,
застережень до нього.

1. 2. Заяви, ноти, виступи державних діячів та ін. Це є дипломатичні

акти, які часто тягнуть за собою міжнародно-правові наслідки. Кожен з таких
актів покладає на державу певне зобов'язання діяти відповідно до
заявленого. При розгляді справ про випробування ядерної зброї Францією
на островах Тихого океану Міжнародний Суд ООН торкнувся юридичного
значення заяв французької влади про припинення випробувань. Суд
визначив, що зроблені від імені французького уряду заяви створюють для
нього міжнародно-правові зобов'язання. При цьому підкреслювалося
загальне визнання положення, відповідно до якого такі заяви «щодо
юридичного або фактичного стану здатні породжувати правові
зобов’язання». Заява вважається юридично обов'язковою, «коли намір
держави, що робить заяву, полягає в тому, щоб вона стала обов'язковою
відповідно до її умов». Однак це зовсім не означає, що все залежить від волі
держави і що вона може довільно скасовувати свої зобов'язання. Суд
відзначив, що одним із принципів, що регулюють створення і виконання
правових зобов'язань, є принцип сумлінності. «Таким чином, зацікавлені
держави можуть брати до уваги односторонні декларації і довіряти їм, а
 також вправі вимагати, щоб створені таким шляхом зобов'язання
шанувались».

Горбатенко
11. Акти міжнародних організацій як джерело міжнародного права.
12. Засоби визначення норм міжнародного права.
13. М’яке право.
14. Кодифікація міжнародного права.
15. Норми міжнародного права. Імплементація міжнародних норм.
Дубина
16. Поняття та перелік основних принципів міжнародного права.
Нормативний зміст основних принципів міжнародного права.
17. Поняття та види суб’єктів міжнародного права. Поняття та зміст
міжнародної правосуб’єктності.
18. Обмеження міжнародної правосуб’єктності.
19. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав.
Основні права і обов’язки держави. Унітарні та складні держави.
20. Правосуб’єктність націй і народів, що борються за національне
визволення.

Бродецька
21. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.
На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність
міжнародної організації включає такі чотири елементи:
а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки;
б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати
права й обов'язки;
в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;
г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.
Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки
властивим їй обсягом правосуб’єктності, межі якої визначені насамперед в
установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що
передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах
процедури і резолюціях вищого органу).
 Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв правосуб’єктності
міжнародних організацій можна віднести такі:
1. Визнання якості міжнародної особистості з боку суб'єктів
міжнародного права. Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і
відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права
й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло
повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й
імунітетами і т.д.
2. Наявність відособлених прав і обов'язків. Сенс цього критерію
правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО
мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і
можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні.
3. Право на вільне виконання своїх функцій. Сутність даного критерію
полягає в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів,
конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями),
правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй
сукупності складають внутрішнє право організації.
4. Право на укладання договорів. Таке право, як відзначалося раніше,
належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності —
однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до
вироблення норм міжнародного права.
Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі
укладати угоди публічно-правового, приватне-правового або змішаного
характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна
міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про
право договорів між державами та міжнародними організаціями або між
міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що
міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що
необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей.
5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим
процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що
спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше
удосконалювання, зміну або скасування.
Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особливостей: по-перше,
будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією
рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана
державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова
для даної держави.
Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних
організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком
погоджуватися з цілями такої організації.
6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв
та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-
якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг
привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших —
національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та
імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації.
7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права.
Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із
забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний
характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак
правосуб'єктності. Контрольні функції ММУО здійснюються в основному
двома засобами:
1. Шляхом надання доповідей державами-членами.
2. За допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта
або ситуації на місці. Міжнародно-правові санкції, що можуть
застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів
підрозділяють на дві групи:
а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма міжнародними
організаціями;
б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації. До
санкцій першої, групи, зокрема, належать:
— призупинення членства в організації;
— виключення з організації;
— відмова в членстві;
— виключення із міжнародного спілкування по певних питаннях
співробітництва.
8. Міжнародно-правова відповідальність. Виступаючи на міжнародній
арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової
відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії
своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі
зловживання ними привілеями та імунітетами.
ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність.
Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення
нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та
державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права.
Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення
законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д

22. Міжнародна правосуб’єктність Міжнародного Комітету Червоного

Хреста та Червоного Півмісяця.

Міжнародний Комітет Червоного Хреста — приватна гуманітарна установ

Міжнародна спільнота надала комітету унікальні повноваження, які

базуються на міжнародному гуманітарному праві Женевських конвенцій, для
захисту жертв міжнародних і внутрішніх збройних конфліктів.

Міжнародний комітет Червоного Хреста — частина Міжнародного Руху

Червоного Хреста і Червоного Півмісяця разом з Міжнародною Федерацією і
186 національними товариствами. Це найстаріша і найшанованіша
організація в межах Руху. Комітет тричі ставав нобелівським лауреатом
премії миру в 1917, 1944 і в 1963 році.

Міжнародний комітет Червоного Хреста тричі нагороджений Нобелівською

премією миру — у 1917 р. «За діяльність із поліпшення становища
військовополонених», у 1944 р. за діяльність в роки війни, яка повернула
значення основоположним принципам солідарності людства, ототожнивши
життєві інтереси народів і потребу в примиренні, та в соті роковини свого
існування (1963).

23. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень.

Державоподібні утворення, як і міжнародні організації, є вторинним

суб'єктом міжнародного права. Вони не мають суверенітету і створюються
державами, які визначають їхній статус і обсяг правосуб'єктності. На відміну
від первинних суб'єктів, вони можуть вступали лише в ті відносини, які
передбачені документами про їхнє заснування. Особливостями такого типу
суб'єктів можна вважати: їх незалежність та самоуправління, визначення їх
статусу на основі угоди, яка виконує роль основного закону, гарантії
збереження їх статусу з боку держав або міжнародних організацій, наявність
угоди з державою, на території якої воно знаходиться, особливий,
визначений міжнародною угодою порядок здійснення зовнішніх зносин.
Крім того, передбачався нейтральний статус такого утворення або він узагалі
оголошувався демілітаризованою зоною.

Як правило, державоподібні утворення з'являлися за угодою двох і більше

держав, які не могли вирішити питання про приналежність певної території.
Як приклад подібних утворень можна назвати Данціг (Гданськ) у 1919-1939
рр., який за Версальським мирним договором отримував такий статус і
переходив під покровительство Ліги Націй. Відповідно до угоди з Польщею,
Данціг входив у польську митну зону. Польща здійснювала всі зовнішні
зносини від імені цього утворення, дипломатичний захист та представництво
громадян Данціга за кордоном. Була спроба створити вільне місто на
території Єрусалима, однак вона ніколи не була реалізована. Навіть попри
той факт, що Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 181 (II) і
передала місто під управління Ради з опіки ООН, у результаті збройного
конфлікту між Ізраїлем і Палестиною останній був захоплений Ізраїлем і
донині перебуває під його владою.

Прикладом також можна вважати створення відповідно до мирного договору

з Італією Вільної території Трієст. Вона існувала з 1947 по 1954 рр, її статус
був досить схожим до статусу Данціга, однак ця територія перебувала під
протекторатом Ради Безпеки ООН. Статус регулювався ще низкою
документів, серед яких найважливішу роль відігравало положення про
вільний порт Трієст та положення про тимчасовий режим Вільної території
Трієст. Цей суб'єкт припинив своє існування внаслідок поділу його території
між Італією та Югославією. Особливий міжнародний статус мав Західний
Берлін з 1950 по 1990 рр., хоча в той же час вважався територією ФРН. Він
володів деякими правами, притаманними для суб'єкта міжнародного права,
зокрема здійснював зовнішні зносини, мав право укладати міжнародні
договори. Особливістю цього утворення є те, що воно було створено без
спеціальної угоди чи резолюції міжнародної організації, і діяло так аж до
1971 р., коли було підписано угоду, що врегулювала його спеціальний статус.

Серед існуючих нині суб'єктів до державоподібних утворень відносять

Мальтійський орден та Ватикан. Розглянемо їх більш докладно.

Мальтійський орден (Суверенний військовий орден госпітальєрів Святого

Іоанна Ієрусалимського, Родоський і Мальтійський) - державоподібне
утворення, що знаходиться на території Італії, яка визнає існування
Мальтійського ордену на своїй території як суверенної держави. Глава
ордену - великий магістр, глава виконавчої влади - канцлер. Має близько
десяти тисяч підданих.

Орден підтримує дипломатичні відносини з 81 державою. Має статус

спостерігача при ООН та декількох інших міжнародних організаціях. На
відміну від більшості суб'єктів, його правосуб'єктність виводять не з прав і
обов'язків, якими він володіє, а з міжнародного звичаю, відповідно До якого
Мальтійський орден має статус суб'єкта міжнародного права.

Ватикан - місто-держава, розмішене на території Рима. Столиця і

адміністративний центр Римської католицької церкви і резиденція її глави.
Сучасний правовий статус Ватикану встановлено у 1929 р. на основі
Лютеранської угоди між Святішим престолом та Італією. Тепер цей договір
замінив конкордат 1984 р. Міжнародна правосуб'єктність Ватикану є досить
широкою. Він підтримує дипломатичні зносини з багатьма державами,
володіє статусом спостерігача в ООН. Є учасником багатьох універсальних
міжнародних договорів, особливо тих, які стосуються захисту прав людини.
Територія Ватикану вважається іноземною для Італії, тому тут не
поширюється кримінальна й адміністративна юрисдикція цієї держави.
Представники Ватикану володіють статусом, аналогічним статусу

24. Проблема міжнародної правосуб’єктності фізичної особи.

Відповідно до домінуючого в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного

права погляду фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного
публічного права. Вони перебувають під винятковою юрисдикцією держав,
внутрішнім законодавством яких визначається їх правовий статус.

Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного

приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках,
фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми при
захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього
громадянства, і таким чином стають носіями певних міжнародних прав і
обов'язків, набувають спеціальної (фрагментарної) міжнародної
правосуб'єктності. Тобто, як визначають деякі представники доктрини
міжнародного права, якщо в ординарному режимі фізична особа є лише
бенефіці-аром (користувачем) міжнародного права, то в зазначених умовах
вони набувають деяких рис суб'єкта міжнародного публічного права.

Разом з тим, слід відмітити, що в доктрині міжнародного публічного права

проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб ще не знайшла свого
остаточного вирішення. Представляється, що вона має не тільки правове, але
й політичне забарвлення. Тому міжнародна правосуб'єктність фізичних осіб
розглядається як амбівалентний феномен —від її повного невизнання до
появи шкіл, що безумовно визнають таку правосуб'єктність.

На користь визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного публічного

права свідчать такі факти:

— фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти держави (Вищий

реституційний суд з врегулювання питань, які виникли в результаті Другої
світової війни, Міжнародний Центр з врегулювання інвестиційних спорів у
рамках Світового банку, Європейський суд по правах людини).

—міжнародні права та обов'язки фізичної особи безпосередньо

формулюються в ряді міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт
про економічні, соціальні й культурні права 1966року, Міжнародна конвенція
про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965року, Міжнародна
конвенція про припинення злочину апартеїду й покарання за нього
1973року).

Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді

інших міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини
1948року (ст. 6);у Міжнародному пакті про громадянські й політичні права
1966року (ст. 2і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав всіх
трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей 1990року (ст. 8і далі) й ін. Це дає
підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками
міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, у певному
смислі, суб'єктами міжнародного права. Це ж відноситься й до МНУО,
причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО
обмежується лише правозастосовною сферою, у той час як функцією
міжнародної правотворчості на міжнародній арені володіють тільки
загальновизнані суб'єкти міжнародного права.

Супротивники визнання фізичної особи суб'єктом міжнародного права

висувають наступні аргументи:
 · індивіди знаходяться під юрисдикцією відповідної держави й
виступають суб'єктами внутрішньодержавних правових відносин,
тому вони не мають самостійного міжнародного статусу, не
володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення
міжнародних прав і обов'язків;

· суб'єкти міжнародного права виступають його творцями, їхньою

волею створюються норми міжнародного права. Фізичні особи не
можуть виступати творцями міжнародного права;

· права й свободи фізичних осіб, закріплені в міжнародно-правових

документах, у першу чергу, є проявом суверенної волі держав.

Більшість же міжнародних норм у сфері прав людини є абстрактними й

вимагають для своєї реалізації прийняття внутрішньодержавних
актів.

Аналіз документів міжнародного права дозволяє стверджувати, що фізичні

особи не є суб'єктами міжнародного публічного права в цілому, а
виступають суб'єктом його окремої галузі —міжнародного гуманітарного
права.

Цей висновок є співзвучним думці М.О. Ушакова,який вважав, що суб'єкти

міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в
урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо
вступати в юридичну взаємодію з іншими особами, що є уповноваженими
або зобов'язаними міжнародним правом.

25. Поняття визнання в міжнародному праві. Теорії визнання. Види визнання.

Форми визнання.
Міжнародно-правове визнання — односторонній акт держави, яким
юридично визнається виникнення нового суб'єкта міжнародного права з
метою встановлення з ним дипломатичних або інших відносин. Визнання
нових держав або урядів є виключною прерогативою інших суверенних
держав.[1]

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній

залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає
частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше
держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне
визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при
нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового
перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в
результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької
Республіки Північного Кіпру»).
Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується
міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви
держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею
у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею
дипломатичні відносини. Правовідносини визнання і дипломатичні,
консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного
публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для
всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні,
і консульські відносини встановлюються після визнання [11, с.106].

Проте зразу виникає питання, чи можна вважати новоутворену державу

рівноправним суб’єктом міжнародного права, якщо її не визнають інші
держави і чи не ставиться обсяг її правосуб’єктності в пряму залежність від
волевиявлення вже існуючих суб’єктів. Існує дві протилежні теорії на
проблему визнання держав: конститутивна та декларативна.

Конститутивна теорія набула практичного втілення в політиці

європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. і була широко
поширена до Другої світової війни. Її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г.
Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Відповідно до конститутивної теорії тільки
визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу
(правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду
— здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних
відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не
може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору

відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що
полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить
декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних,
постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права.
Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не
створює її. Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-
правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав,
наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від
визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на
захист своєї цілісності і незалежності [14, с.240]. Поширено думку, що
декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного
міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом
міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними
(наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або,
точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості,
що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У міжнародному праві існують три основні форми визнання - defacto, dejure

та adhoc.
Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає
вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні
або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських
відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання,
що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних
контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах
держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в
міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto
Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання

de jure. Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає
встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у
повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure
здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу,
визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими
цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від
юрисдикції держави, що визнає, і т.п.

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт

одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але
водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про
визнання ad hoc. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною
державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах
(наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано
терористами на територію невизнаної держави). Іноді метою таких контактів
може бути укладання міжнародних договорів.

Мелешко
26. Інститут правонаступництва держав у міжнародному праві. Джерела
інституту правонаступництва.
27. Поняття правонаступництва в міжнародному праві. Підстави
правонаступництва. Види і форми правонаступництва держав.
28. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів, державної
власності, державних архівів, державних боргів.
29. Правонаступництво України в зв’язку з розпадом СРСР.
30. Поняття і види територій у міжнародному праві. Демілітаризовані та
нейтралізовані території.
Хмара
31. Поняття та склад державної території. Способи придбання території.
Державні кордони.
32. Міжнародні річки.
33. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику.
34. Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів.
35. Концепція загальної спадщини людства.
Гуртовенко
36. Населення та громадянство в міжнародному праві.
37. Режим іноземців. Особи без громадянства.
38. Біженці, вимушені переселенці. Право притулку.
39. Поняття міжнародного права прав людини. Джерела міжнародного права
прав людини.
40. Покоління прав людини. Класифікація прав і свобод людини. Принцип
поваги прав людини.
Голощак
41. Поняття і функції міжнародно-правових стандартів прав людини
Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини - це
встановлені в договірному порядку правові норми мінімально
допустимого поводження держави з проживаючими на її території
людьми.
Міжнародно-правові стандарти у галузі прав людини різноманітні.
По дії в просторі розрізняють універсальні (діють у всьому світі) і
регіональні (діють в певному регіоні земної кулі) стандарти.
До універсальних відносять, наприклад. Загальну Декларацію прав
людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.).
До регіональних — Європейську конвенцію про захист прав людини
і основних свобод (1950р.), Американську конвенцію прав людини
(1969 р.), Африканську хартію прав людини і народів (1981 р.).
Залежно від дії щодо певного кола осіб розрізняють загальні (що
стосуються прав всіх людей) і спеціальні (що стосуються прав
окремих категорій населення) стандарти. Наприклад, Міжнародний
пакт про громадянські і політичні права та Європейська Конвенція про
захист прав людини і основних свобод відносяться до загальних
стандартів. Прикладом спеціальних стандартів є Конвенція про права
дитини, Конвенція про статус біженців, Конвенція про запобігання
рабству і схожим з ним інститутам. Спеціальні міжнародно-правові
стандарти регулюють статус осіб, об'єктивно самих незахищених:
дітей, жінок, біженців, національних меншин.
Міжнародні стандарти у галузі прав людини – це загальновизнані
міжнародно-правові норми, які закріплюють на загальнолюдському рівні
статус особистості і встановлюють перелік основоположних прав і свобод,
обов’язок держав їх дотримуватися, а також межі можливого або
припустимого їх обмеження. Міжнародні cтaндaрти прав і свобод людини
закріплені в міжнародних угодax, конвенціях і пaктax, що базуються на
вcecвітньому досвіді та втілюють cучacні потреби, тенденції соціального
прогресу.
В основу міжнародних стандартів із прав людини покладені такі
загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави;
неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування
народів і націй; рівноправність всіх людей і заборона дискримінації; рівність
прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини навіть за
умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав
людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою
розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а
також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.
Міжнародні стандарти у сфері прав людини склалися поступово. Спочатку
були закріплені лише політичні права, потім – економічні та соціальні. Саме
вони і були конкретизовані у національному законодавстві держав, однак
кожна держава повинна не лише привести своє законодавство у відповідність
зі взятими на себе міжнародними зобов’язаннями, а й вчиняти певні дії та
створювати реальні умови для гарантування і здійснення прав.
Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини становлять норми
природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності
перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.
42. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини.
Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно-правові акти з прав
людини, а також спеціалізовані міжнародні інструменти, організації, установи, які
безпосередньо спрямовані на захист прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:

- універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав
людини, Комітет з прав людини ООН, Верховний комісар ООН з прав людини,
Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

- регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Організація з безпеки

та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський
комітет з прав людини тощо).

Всі універсальні правозахисні органи поділяють на три види:

1) Постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав
людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню
дискримінації та захисту прав меншин. Ці органи, а також Комісія
становища жінок, створені в рамках ЕКОСОС для виконання його
повноважень в галузі захисту прав людини. У рамках іншого основного
органу ООН – Секретаріату, створений Центр прав людини, розташований в
Женеві і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.
Останньою за часом була створена в 1993 р. посада Верховного Комісара
ООН з прав людини.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під
егідою ООН. У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів
про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної
декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній.
Однак, якщо Декларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для кого
обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то вищевказані
договори юридично обов’язкові для виконання державами, але тільки тими,
котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед стосується затвердженого
в 1966 р. Пакту про громадянські та політичні права і про соціальні й
економічні права (перший набув чинности 23 березня 1976 р., а другий – 3
січня 1976 р.). Ці документи (а також Протоколи до Пакту про громадянські і
політичні права), разом із Всезагальною Декларацією складають основне
джерело міжнародного права в галузі захисту прав людини – Міжнародний
білль про права людини.
Окрім Пактів під егідою ООН були розроблені: Конвенція про ліквідацію усіх
форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та
іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність
поводженню чи покаранню, а також безліч інших договорів. На виконання
усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з
Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет
з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо.
3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй. У відповідності
зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені
міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних відносин, культури,
освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими
міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і
угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій. Однак далеко не всі ці
установи займаються правами людини. Для тих, що здійснюють
правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із
загальсоціальної спрямованости їх діяльности і, відповідно, лише доповнює
її. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна Організація Праці
(МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури
(ЮНЕСКО).
Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є
держави, розташовані в межах певного реґіону земної кулі, наприклад,
Европи, Африки чи Південної Америки.
Види реґіональних систем захисту прав людини:
Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і
представлена Міжамериканською комісією з прав людини і
Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканський суд не вчинив
якогось значного впливу на формування реґіональних стандартів прав
людини, розглянув за 40 років існування ледь більше 10 справ. Уся
правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку можуть
звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи недержавні
організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання,
а якщо це не вдалося, – вона приймає висновок у справі. Ці висновки мають
велику моральну вагу, їх, як правило, враховують держави, обвинувачені в
порушеннях прав людини.
Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і
народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на
підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні
два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав
людини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також
вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і
систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки
для вищого органу ОАЕ – Асамблеї глав держав і урядів.
Европейська система захисту прав людини найрозгалуженіша і
найдієздатніша. Система діє в рамках Ради Европи, членом якої Україна є
від 1995 року. Европейський правозахисний механізм заснований на низці
договорів, основним серед них є Европейська конвенція захисту прав
людини й основних свобод. Крім неї, у рамках Ради Европи розроблені
Европейська соціальна хартія, Европейська конвенція прав меншостей,
Европейська конвенція прав дитини, Европейська конвенція запобігання
катуванням.
Головний европейський правозахисний орган – Европейський суд прав
людини – має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних
правозахисних організацій – його рішення обов’язкові для держав, що
приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод. У результаті, рішення Суду
впливають на формування не тільки европейських, але і світових стандартів
прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох
цивілізованих держав.
Крім суду, при Раді Европи діють Европейський комітет з прав меншин,
Комітет незалежних експертів по соціальних і економічних правах,
Европейський комітет запобігання катуванням. Повноваження цих органів
непорівнянні з повноваженнями Суду.

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, діяльність яких

спрямована на захист прав людини, поділяються на два види:

- конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема,

Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні
права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської
конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав
дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші

- органи, утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів

є те, що їх рішення мають,як правило,рекомендаційний характер і забезпечуються
лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Рада з прав
людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною
радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована
Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною
організацією праці).

43. Роль головних органів ООН у захисті прав людини. Спеціалізовані

органи ООН із захисту прав людини.
Рада ООН з прав людини— міжнародний правозахисний орган у системі ООН, що замінив
Комісію ООН з прав людини (UNCHR)[ru]. Рада з прав людини є допоміжним органом
Генеральної Асамблеї ООН. Перше засідання Ради пройшло 19 червня 2006 року[4]. Вона є
головною в обговоренні і співпраці з прав людини. Здійснює загальні дослідження,
готує рекомендації та проєкти міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини,
заслуховує доповіді спеціально створених нею допоміжних органів.
7 квітня 2022 Генасамблея ООН призупинила членство Росії у Раді з прав людини через грубі
та систематичні порушення прав людини після вторгнення російських військ в Україну.[5] За
виключення РФ проголосували 93 країни, проти — 24.[6] 10 травня Генасамблея ООН обрала
Чехію членом Ради з прав людини замість Росії[7].

1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців

(УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом
Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту,
під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з
вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення
сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для
полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в
нових країнах. Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що
вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і
соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і
категорій біженців.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він
має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх
допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний
представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь
розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була
заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні
1993 року.

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується

Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще
на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря

ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших
міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за
діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад
входило 18 членів. В даний час

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і

представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації
громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин,
попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими
питаннями прав людини.

44. Європейський суд з прав людини: загальна характеристика діяльності

та виконання рішень в Україні.
Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського
суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і
Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може
розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав
людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге,
заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що
мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке

звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-
учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі
необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано
заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній
фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і
неурядових організацій більш складна.
По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб´єкта подачі заяви.
Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції.
Особою вважається як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то
справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають
групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо
це неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.
34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій»
(ст. 11).

По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб

заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права.
Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту
розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен
вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й
повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до
Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних
засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні.
Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини,
прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не
розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту.

По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у
цій справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести
місяців.

По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник
може просити не вказувати його ім´я в разі офіційного опублікування результатів
розгляду скарги; заяви, які одного разу вже були розглянуті Європейським судом з
прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному
органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції,
явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення
до Суду (п. З ст. 35).

Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини

некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов´язані з порушенням прав,
проголошених у Європейській конвенції з прав людини.

Поняття та види міжнародних договорів.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969
року міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода,
укладена державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій
формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або
декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її
найменування. Як правило, міжнародний договір є угодою двох або більше
держав щодо встановлення, зміни або припинення взаємних прав та обов'язків у
політичних, економічних, соціальних, культурних або інших відносинах.

Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати

різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат,
конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель,
конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу,
створюють права і обов'язки для їх учасників.

Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного),

яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції,
що має силу міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про
заборону задушливих, отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час
воєнних дій 1925 р.

Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору,

що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною
частиною), в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не
змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного
договору в такій додатковій угоді не обов'язкова (факультативна).

Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди,

важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з
назв міжнародного договору.

Модус вівенді (лат. modus vivendi — спосіб життя) — у міжнародному праві й

дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку
укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або
довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.

Трактат - багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права

стосовно політичних, військових, економічних питань.

Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими,

або про видачу злочинців.

Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі

сторін якої є Ватикан.

ВИДИ:

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів

складають двосторонні, які враховують специфіку конкретних держав і їх відносин.
Разом з тим зростає значення багатосторонніх договорів. За їх допомогою
розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення. Наприклад Договір
про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського і космічного
права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і прогресивного
розвитку міжнародного права.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних

питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних
договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет,
роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут
ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є
Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994
року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку,
сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські
конвенції.
3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.
Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які
уклали цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих
умов, називають відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому,
називають закритими. Він припускає, насамперед, участь тільки держав, що
уклали такий договір. Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до
яких можуть приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей
міжнародний договір та виконання м особливих процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні,

локальні. Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких
представляють інтерес для всіх держав, називають загальними або
універсальними договорами. Такі договори повинні бути відкритими, тобто в них
має право брати участь будь-яка держава. У той же час Північноатлантичний
договір 1949 року є універсальним закритим міжнародним договором. Договори
держав певного географічного району називають регіональними (угоди, укладені в
рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

45. Поняття та джерела права міжнародних договорів. Поняття та

види міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує сукупність
правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення
міжнародних договорів.

Договори були відомі практиці держави задовго до появи міжнародного права,

оскільки у взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним засобом мирного
врегулювання. З появою міжнародного права договори між державами набувають
правового характеру. У міру зростання потреби в регулюванні міжнародних відносин
зростає і роль договорів.

Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він

укладається для конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін
договору. Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює
стабільність міжнародного правопорядку. Значення договорів визначається також і
тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і розвиток якої не
пов'язані з договорами.

На практиці використовуються такі поняття як "міжнародне договірне право" (норми,

створювані договором, на відміну від норм звичаю) і "міжнародне договірне право
держави" (сукупність договорів певної держави).

Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові звичаї.
Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був прийнятий 1928
р. на конференції американських держав - Гаванська конвенція про договори, яка
мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці. З появою
Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії міжнародного права
кодифікація права міжнародних договорів стала одним з головних завдань,
поставлених перед комісією.

Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів,
яка стосується договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році
і значною мірою кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально
регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї конвенції.

Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті

ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p.,
Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року.

У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, укладених між
державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986
р. також результат кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Вона
містить положення, що враховують специфіку договорів з участю міжнародних
організацій.

Важливе місце в здійсненні договірної правоздатності держав займають норми їх

внутрішнього права. Як правило, такі норми містяться в конституціях, а також деякі
держави прийняли спеціальні нормативні акти, що стосуються відповідної
компетенції державних органів стосовно укладення, виконання і припинення дії
міжнародних договорів та інших питань. Насамперед, тут доцільно відзначити Закон
України "Про міжнародні договори України" 2004 p., який ґрунтується на
загальновизнаних нормах права міжнародних договорів; Закон України "Про дію
міжнародних договорів на території України" 1991 р.

Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda - договори

повинні виконуватися.

Тараненко
46. Стадії укладання міжнародного договору. Застереження до міжнародного
договору.
47. Депозитарій міжнародного договору. Реєстрація договорів.
48. Форма, найменування та структура міжнародного договору. Тлумачення
міжнародного договору.
49. Набрання міжнародним договором чинності.
50. Дія міжнародного договору. Припинення і призупинення дії договорів.
Недійсність міжнародних договорів.
Хмелюк
51. Поняття і джерела права міжнародних організацій.
52. Поняття, характерні риси та види міжнародних організацій. Правовий
статус і міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.
53. Функції міжнародних організацій. Створення і припинення діяльності
міжнародних організацій.
54. ООН: цілі і принципи діяльності, членство.
55. Рада Безпеки ООН, її функції. Членство. Порядок прийняття рішень.
Гриценко
56. Генеральна Асамблея ООН, її структура. Порядок роботи та порядок
прийняття рішень.
57. Міжнародні конференції: поняття, правила процедури, порядок прийняття
рішень.
58. Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів.
59. Поняття міжнародного спору. Види міжнародних спорів.
60. Засоби вирішення міжнародних спорів. Класифікація мирних засобів
вирішення міжнародних спорів.
Окопна
61. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів.
62. Судові засоби вирішення міжнародних спорів.
63. Вирішення спорів у міжнародних організаціях.
64. Поняття та джерела права зовнішніх зносин. Зовнішня політика,
дипломатія і міжнародне право.
65. Органи зовнішніх зносин держав.
Грязнова
66. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних
представництв.
67. Голова дипломатичного представництва. Початок та закінчення місії
голови дипломатичного представництва.
68. Структура та персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний
корпус.
69. Дипломатичні привілеї та імунітети.
70. Поняття та джерела консульського права. Встановлення консульських
відносин.
Літвін
71. Класи консульських установ. Функції консульських установ. Початок і
закінчення консульської місії.
72. Персонал консульської установи. Консульський корпус.
73. Консульські імунітети та привілеї.
74. Право спеціальних місій.
75. Дипломатичне право міжнародних організацій.
Неродик
76. Поняття та кодифікація міжнародного морського права
Міжнародне морське право – це галузь міжнародного права, яка складається з
узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і
регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права щодо використання Світового
океану, його дна і надр.

Міжнародне морське право як галузь є однією з найстаріших, оскільки ще з незапам’ятних

часів Світовий океан, що становить 71 % поверхні планети Земля, відігравав значну роль у
задоволенні господарських і транспортних потреб народів світу.

Тривалий час звичаєве право становило основу цієї галузі, регулюючи, насамперед,
відносини, пов’язані з мореплаванням і рибальством. Міжнародний договір також
застосовувався з цією метою на ранніх стадіях розвитку міжнародного морського права,
але досить рідко.

Достатньо довго звичаї були єдиним джерелом міжнародного морського права.

Починаючи з XVIII століття були укладені міжнародні договори, які стосувалися,
зокрема, питань морської війни, морських меж здійснення прибережними державами своєї
влади, а в XIX–XX ст. – багатосторонні договори (наприклад, Копенгагенський трактат
про Балтійські протоки 1857 р, Женевська конвенція про міжнародний режим морських
портів 1923 р., Конвенція про режим проток 1936 р. тощо).

XX століття ознаменувалося надзвичайно швидкими темпами розвитку промисловості,

науки і техніки; появою міжнародних господарських зв’язків і світового ринку; значним
розширенням діяльності держав у Світовому океані. Усі ці зміни вимагали розвитку норм
та інститутів міжнародного морського права, їх кодифікації. Перша конференція Ліги
Націй «Прогресивна кодифікація міжнародного права» у 1930 р. розглянула в числі
інших питання про територіальні води. Хоча згоди з цього питання досягнуто не було,
конференція підготувала для розгляду в майбутньому проєкт конвенції про правовий
режим територіального моря.

Варто зауважити, що види використання Світового океану були обмежені судноплавством

і рибальством. Лише після Другої світової війни розвинені країни розпочали розвідку і
почали використовувати природні ресурси континентального шельфу та за його межами.
Ця багатогранна діяльність держав із використання Світового океану створила умови для
виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної галузі
міжнародного права. А тому завершення процесу становлення міжнародного морського
права як галузі загального міжнародного права необхідно пов’язувати з його
кодифікацією, тобто з набуттям чинності Женевських конвенцій з морського права
1958 р., яке збіглося у часі з початком науково-технічної революції у другій половині
XX століття.

У 1958 р. на I Конференції ООН з морського права на основі проєктів статей,

підготовлених Комісією міжнародного права ООН, були ухвалені чотири Женевські
конвенції: Конвенція про територіальне море та прилеглу зону; Конвенція про відкрите
море; Конвенція про континентальний шельф; Конвенція про рибальство та збереження
живих ресурсів відкритого моря. Їх учасниками стала велика кількість держав. Значна
частина положень Женевських морських конвенцій 1958 р. відображає «кодифіковане
звичаєве право» («Codified customary law»).

У результаті цієї великої роботи міжнародного співтовариства вдалося кодифікувати

низку загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип
свободи відкритого моря, що охоплює свободу судноплавства, рибальства, прокладання
морських кабелів і трубопроводів, польотів над відкритим морем; право мирного проходу
через територіальне море; принцип реального зв’язку між судном і державою прапора;
про режим континентального шельфу тощо.

На жаль, на І Конференції не вдалося вирішити питання про максимальну ширину

територіального моря й рибальської зони. Для вирішення цих проблем була скликана II
Конференція ООН з морського права в 1960 р. Однак ця конференція не дала бажаних
результатів. Тим часом питання, пов’язані з шириною територіального моря, рибальської
зони, континентального шельфу, економічними та іншими правами прибережних держав у
їх взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали дедалі
актуальнішими. До цих питань додалися проблеми, породжені науково-технічною
революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних
засобів у справі розвідки й видобутку живих і неживих ресурсів Світового океану,
розширення наукових досліджень морських просторів.

Сукупність цих обставин зумовила необхідність нової широкої дискусії з проблем

розвитку міжнародного морського права, що обумовило заснування Генеральною
Асамблеєю ООН в 1967 р. Комітету з мирного використання дна морів та океанів, а в
1973 р. – скликання III Конференції ООН з морського права.

ІІІ Конференція, що проходила з 1973-го по 1982 рік, стала найважливішим етапом

кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права.

Усього було проведено 11 сесій, при цьому починаючи з 7-ї сесії, кожна з них мала
додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі Конференції брали участь делегації 164-х
держав. Крім того, як запрошені у її роботі брали участь й інші суб’єкти міжнародних
відносин – 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і низка
неурядових організацій. Конференція завершилася підписанням 10 грудня 1982 р.
Конвенції ООН з морського права. Ця Конвенція стала результатом великої та кропіткої
роботи багатьох суб’єктів міжнародного права, є одним з найбільших загальних
багатосторонніх договорів за всю історію міжнародних відносин.

Слід зазначити, що ніколи у день відкриття договору для підписання не демонструвалася

настільки переконлива його підтримка. У перший день Конвенцію підписали 119
делегацій, що представляли 117 держав (у тому числі й Україна).

Лише 19 держав, що підписали Конвенцію, не ратифікували її. Нині учасниками

Конвенції є 168 держав. Конвенція ООН з морського права 1982 р. складається з 17-ти
частин, що включають 320 статей і 9 додатків. Конвенція містить без змін багато
положень Женевських морських конвенції 1958 р. Поряд із традиційними видами
використання морських просторів предметом міжнародно-правового регулювання
Конвенції ООН з морського права 1982 р. стали всі відносини держав, які були зумовлені
суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у галузі освоєння морських
просторів і ресурсів.
Унаслідок цього з’явились й утвердились нові правові поняття та категорії у
міжнародному морському праві – «континентальний шельф», «виключна економічна
зона», «води держав-архіпелагів», «міжнародний район морського дна» тощо.

Виникли нові інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли
будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним морським правом,
вони «продовжують регламентуватися нормами і принципами загального міжнародного
права», про що йдеться у преамбулі Конвенції ООН з морського права 1982 р.

77. Види морських просторів.

При розгляді класифікації морських просторів необхідно враховувати, що цю
класифікацію не можна розглядати як уявлення про різних правових категоріях морських
просторів, що сформувалося раз і назавжди. В силу історичного характеру міжнародного
морського права це подання розвивалося, змінювалося і в цілому розширювалося. Так,
якщо в період зародження і початкового розвитку міжнародного морського права все води
Світового океану розглядалися як одна правова категорія - води відкритого моря, то
надалі з'явилися такі правові категорії, як територіальні води і архіпелажні води, а потім і
такі правові категорії, які вже навряд чи можна узагальнити під терміном «води», оскільки
для їх позначення більш прийнятний термін «морські простори». Маються на увазі
континентальний шельф і міжнародний район морського дна.

До теперішнього часу простору морів і океанів на нашій планеті з міжнародно-правової

точки зору слід класифікувати на три групи:

- простору, що знаходяться під суверенітетом різних держав і складові територію кожного

з них (внутрішні морські води, територіальне море (води), архіпелажние води);

- простору, що не входять до складу території прибережної держави, але підлеглі його

юрисдикції (прилежащая зона, виняткова економічна зона , континентальний шельф);

- простору, на які не поширюються ні суверенітет, ні юрисдикція якого б то не було

держави (відкрите море, міжнародний район морського дна ("Район")).

Правовий режим просторів, що відносяться до першої групи, встановлюється

прибережним державою з урахуванням її відповідних міжнародних зобов'язань.

На морські простори, що входять у другу групу, не поширюється суверенітет якоїсь

держави. Разом з тим прибережні держави здійснюють в їх межах необхідний контроль
(прилежащая зона), а також мають суверенні права в цілях розвідки і розробки природних
ресурсів і певну юрисдикцію (виняткова економічна зона і континентальний шельф).

Морські простору, що відносяться до третьої групи, мають статус недержавної

(міжнародної) території, правовий режим якої встановлюється виключно міжнародним
правом, зокрема і особливо міжнародним морським правом, про яке йде мова.

До складу території країни, що має морське узбережжя, входять частини моря,

розташовані уздовж його берегів і іменовані внутрішніми морськими водами і
територіальним морем (або територіальними водами - обидва терміни рівнозначні). До
складу території держав, що складаються повністю з одного і більше архіпелагів, входять
архіпелажние води, розташовані між островами всередині архіпелагу.

Внутрішні морські води, територіальне море та архіпелажние води - лише невелика

частина Світового океану. Величезні простори морів і океанів за їх межами не входять до
складу території і не підпорядковані суверенітету жодної з держав, тобто мають інший
правовий статус.

Проте класифікація морських просторів тільки на підставі їх правового статусу не носить

вичерпного характеру. Як показує практика, два, а іноді і більше, морських простору, що
мають однаковий правовий статус, тим не менше, мають різні правові режими, які
регулюють у кожному з них відповідну діяльність. Правовий режим внутрішніх морських
вод в деяких важливих аспектах відрізняється від правового режиму територіального
моря, а правовий режим архіпелажних вод не збігається з правовим режимом ні
внутрішніх вод, ні територіального моря, хоча всі ці три частини морських вод
вважаються відповідно водами прибережної держави, тобто мають однаковий правовий
статус. Ще більш строкату картину можна спостерігати в рамках морських просторів, які
не підпадають під суверенітет жодної з держав і знаходяться за межами територіальних
вод.

Таким чином, можна прийти до висновку про те, що поняття правового статусу та
правового режиму морських просторів - це різні категорії. Якщо статус просторів
відповідає на питання про приналежність останнього до держави (наприклад,
територіальне море) або, навпаки, непокори ні суверенітету, ні юрисдикції будь-якої
держави (наприклад, відкрите море), то поняття «правовий режим» безпосередньо
пов'язане з сукупністю прав і обов'язків держав щодо використання даного морського
простору. Належність частини Світового океану до одного з зазначених видів морських
просторів визначає, таким чином, правове становище, або правовий статус, цій частині
моря.

Окремий вид морських просторів складають протоки, що використовуються для

міжнародного судноплавства. У їх межах знаходяться води, що мають не тільки різні
правові режими, але і різний правовий статус. Тому самі ці протоки діляться на ряд
категорій. Своєрідна ситуація з деякими найважливішими морськими каналами. Вони,
будучи штучними спорудами прибережної держави і його внутрішніми водами, зважаючи
на велике значення для міжнародного судноплавства підпорядковані специфічного
міжнародно-правовому режиму.

Особливе місце у прийнятій класифікації морських просторів займають також Арктика

і Антарктика.

Таким чином, правова класифікація морських просторів повинна здійснюватися з

урахуванням правового статусу та особливостей правового режиму конкретного
морського простору. Цей підхід відповідає історично сформованою традицією і в своїй
основі спирається також на Конвенцію ООН з морського права 1982 р.

78. Внутрішні морські води і їх правовий режим. Режим морських

портів.
Внутрішніми морськими водами вважається водний простір, розташований між
береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких відраховується ширина
територіального моря.

Внутрішні морські води є частиною території держави, і на них поширюється її

суверенітет. Держава в національному законодавстві встановлює кордони своїх
внутрішніх морських вод з урахуванням правил Конвенції ООН з морського права 1982 р.
та інших норм міжнародного права.
До внутрішніх морських вод належать:

1. Води портів до лінії, що з’єднує в морі постійні портові споруди. Прибережні установки
і штучні острови не вважаються постійними портовими спорудами.

2. Води заток, бухт, губ, лиманів, береги яких належать цій державі до лінії природного
входу, якщо вона не перевищує 24 морських миль. Якщо лінія входу в затоку (бухту, губу,
лиман) перевищує 24 милі, то проводиться 24-мильна вихідна пряма всередині затоки.
Поглиблення не визнається затокою, якщо його площа не дорівнює або не більша площі
півкола, діаметром якого служить лінія, що перетинає вхід у це заглиблення.

3. Води заток, бухт, губ, лиманів, морів і проток, що історично належать певній державі,
незалежно від ширини лінії природного входу (затоки Гудзонова в Канаді, Бристольська у
Великобританії). До внутрішніх морських вод певної держави вони належать у зв’язку з
тим, що традиційно через географічні особливості, а також економічну та оборонну
значущість належали цій державі, що можна кваліфікувати як визнану іншими державами
звичаєву норму.

До складу внутрішніх вод входять озера і внутрішні моря. Якщо озера цілком оточені
берегами однієї держави, то вони належать до державної території. Якщо ж вони оточені
територією декількох держав, між цими державами практикується укладення угод про
режим вод, що належать кожній із них. До таких озер належать: Боденське озеро, оточене
територією Німеччини і Швейцарії; Женевське озеро між Францією і Швейцарією; Великі
озера, які межують із Канадою і США. За відсутності таких угод передбачається, що
кордон визначається серединною лінією.

4. Води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, узятих для відліку ширини
територіального моря, коли узбережжя глибоко порізане, або коли вздовж берега
розташований ланцюг островів. Прямі вихідні лінії повинні бути позначені на картах і
доведені до відома інших держав.

Правовий режим морських портів, як правило, регулюється нормами національного

права. Однак розвиток економічних зв’язків і необхідність створення максимально
сприятливих умов для торговельного мореплавства змушують прибережні держави
здійснювати свій суверенітет у портах з урахуванням сформованої світової практики, яка
спрямована на полегшення процедури заходу і перебування іноземних торгових суден у
портах.

Морський порт – це визначена межами територія та акваторія, обладнана для

обслуговування суден і пасажирів, проведення вантажних, транспортних та експедиційних
робіт, а також інших пов’язаних із цим видів господарської діяльності.

Морські порти бувають торгові, рибні і спеціалізовані. Крім того, розрізняють порти
відкриті і закриті. Прибережні держави відчиняють для заходу іноземних суден деякі
торгові порти, при цьому питання про те, які з портів повинні бути відкриті, належить до
виняткової компетенції держави. Для відвідування відкритих портів, як правило, не треба
запитувати дозвіл прибережної держави або повідомляти про це. У відкриті порти
повинний бути забезпечений вільний доступ усіх суден незалежно від прапора і без будь-
якої дискримінації.

Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є лінія, що проходить через найбільш
віддалені у бік моря точки портових споруд. Конвенція ООН з морського права 1982 р.
наголошує, що це повинні бути постійні портові споруди (ст. 11 Конвенції). До території
порту належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені іншими
технологічними засобами за рахунок території порту площі. Акваторією порту є відведені
порту водні простори.

Правовий режим внутрішніх морських вод являє собою сукупність правил заходження
у внутрішні води і порти, перебування в них і виходу з них. Він встановлюється
внутрішньодержавним законодавством і міжнародно-правовими актами. Правила, які
застосовуються у внутрішніх водах, прибережні держави зобов’язані доводити до
загального відома в Повідомленнях мореплавцям, лоціях і довідниках.

Іноземні судна заходять у внутрішні води і порти держави за дозволом. Однак дозвільний
порядок реалізуються на практиці по-різному щодо невійськових і військових судів.
Іноземним невійськовим суднам дозволяється вільно заходити в оголошені відкриті порти.
Перелік портів визначається прибережними державами на свій розсуд і доводиться до
відома щорічно в Повідомленнях мореплавцям.

Військові кораблі іноземних держав можуть заходити у внутрішні води і порти на основі
дозволу прибережної держави або на його запрошення. Деякі держави на основі принципу
взаємності передбачають повідомний порядок заходження військових судів. Не
вимагається дозволу на заходження у внутрішні води і порти іноземних військових
кораблів, якщо на їх борту перебувають глави держав або голови урядів.

Без дозволу здійснюється вимушений захід іноземних військових суден, викликаний

надзвичайними обставинами, – нещасним випадком, аварією, стихійним лихом,
необхідністю надання термінової медичної допомоги, доставкою врятованих людей тощо.

Для забезпечення безпеки або уникнення можливого забруднення навколишнього

середовища прибережні держави передбачають особливий порядок, обмеження або
заборону заходження суден із ядерними установками, а також кораблів із ядерною зброєю
на борту.

Усі судна, що прибувають у порт, підлягають прикордонному, санітарному та митному

огляду. Військові кораблі звільняються від митного огляду та мита. Однак вивантаження
або перевантаження вантажів здійснюється під наглядом органів митного контролю.
Вантажі, що вивантажуються на берег, обкладаються митом.

Відповідно до Конвенції про полегшення міжнародного морського судноплавства 1965 р.

істотно спрощені формальності, вимоги до документів і різних процедур щодо суден, що
перебувають у порту

Прибережна держава не може стягувати плату із судна за його заходження і перебування

в порту. Плата стягується лише за надані послуги (лоцманська проводка, ремонтні
роботи), користування спорудами (причалами, маяками, складами), технічними засобами
(транспортними засобами, кранами, буксирами). У внутрішніх водах дослідницька
діяльність, рибальство або інший промисел можуть здійснюватися іноземними судами
лише на основі спеціальних міжнародних угод або з дозволу компетентних органів
прибережної держави. На іноземні торгові судна, до яких звичайно належать усі судна,
крім військових і тих, що використовуються для публічних цілей (охорона узбережжя,
рибоохорона тощо), що перебувають у внутрішніх морських водах прибережної держави,
поширюється кримінальна, цивільна й адміністративна юрисдикція прибережної держави.

79. Правовий режим архіпелажних вод.

Архіпелажние води - це води держави-архіпелагу, розташовані в межах прямих
архіпелажних вихідних ліній, що з'єднують найбільш видатні в море точки найбільш
віддалених островів і обсихаюче рифів архіпелагу. Довжина таких ліній не повинна, як
правило, перевищувати 100 миль , А співвідношення між площею водної поверхні і суші,
включаючи атоли, може становити від 1: 1 до 9: 1. Конвенція ООН 1982 року передбачає,
що держави-архіпелаги можуть використовувати до 3% від загального числа вихідних
ліній, що замикають архіпелаг, до максимальної довжини в 125 морських миль.

Держава-архіпелаг - це держава, яка складається повністю з одного або більше

архіпелагів і може включати інші острови. Під архіпелагом розуміється група островів,
включаючи частини островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, які
настільки тісно взаємопов'язані, що такі острови, води та інші природні утворення
складають єдине географічне, економічне і політичне ціле або історично вважаються
таким. До держав-архіпелагу відносяться, наприклад, Філіппіни, Індонезія, Сейшельські
Острови, Багамські Острови, Мальдіви, Кабо-Верде, Фіджі та ін

Правовий режим архіпелажних під визначається тим, що на них поширюється

суверенітет держави-архіпелагу. Суверенітет також поширюється на повітряний простір
над архіпелажние водами і на їхнє дно і надра. Суверенітет держави-архіпелагу над
архіпелажнимі водами здійснюється з дотриманням норм міжнародного права,
зафіксованих у Конвенції ООН 1982 року.

Правовий режим архіпелажних вод характеризується тим, що для іноземних суден

встановлюється, як загальне правило, право мирного проходу. Однак з метою
забезпечення інтересів міжнародного судноплавства Конвенція 1982 року передбачає
право архіпелажного проходу. Під архіпелажних проходом розуміється здійснення права
нормального судноплавства з метою безперервного, швидкого і безперешкодного
транзиту з однієї частини відкритого моря або виключної економічної зони в іншу
частину відкритого моря або виключної економічної зони.

Держави-архіпелаги вправі встановлювати морські коридори шириною 50 морських миль

через архіпелажние води і прилегле територіальне море. Держава-архіпелаг не може в
односторонньому порядку встановлювати морські коридори або наказувати схеми поділу
руху. Відповідно до Конвенції ООН 1982 року держава-архіпелаг має направити свої
пропозиції про морські коридорах Міжнародної морської організації. Тільки після
затвердження цієї Організацією зазначених пропозицій держава-архіпелаг може
встановлювати морські коридори і наказувати схеми поділу руху.

80. Поняття і межі територіального моря. Право мирного проходу.

Правовий режим територіальних вод.
Поняття «територіальне море», або «територіальні води» виникло в той історичний
період, що й поняття «вільне море», або «відкрите море». Підставою для поширення
суверенітету прибережної держави на морський пояс, що примикає до її берегів,
послужили три обставини:

– безпека держави вимагає, щоб їй була надана можливість захищати свої берегові
володіння з боку моря;

– для забезпечення своїх комерційних, фіскальних і політичних інтересів прибережна

держава повинна мати можливість нагляду над усіма судами, які входять у її територіальні
води або виходять з них, або такі, що стають на якір у цих водах;
– держава повинна мати виключне право на експлуатацію морських ресурсів у межах
територіального моря, які є необхідними для існування і благополуччя населення, що
проживає на її території.

Під територіальним морем (або територіальними водами) розуміється пояс морських

вод шириною до 12-ти морських миль, що примикає до сухопутної території держави або
її внутрішніх морських вод і входить до складу державної території, правовий режим
якого визначається як національним правом держави, так і нормами міжнародного права.
При цьому суверенітет прибережної держави поширюється на повітряний простір над
територіальним морем, так само як на його дно і надра.

Відповідно до статті 4 Конвенції ООН з морського права 1982 р. ширина територіального

моря зазвичай вимірюється від лінії найбільшого відливу вздовж берега, зазначеної на
офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Однак у місцях, де берегова лінія глибоко порізана і звивиста, або де вздовж берега й у
безпосередній близькості до нього є ланцюг островів, ширина територіального моря може
вимірюватися від прямих вихідних ліній, що з’єднують відповідні точки (п. 1 ст. 7
Конвенції ООН з морського права 1982 р.).

Міжнародно-правовий режим територіального моря визначається нормами звичаєвого

та договірного міжнародного права. Останні закріплено в Конвенції про територіальне
море і прилеглу зону 1958 р. та Конвенції ООН з морського права 1982 р. Ці норми
підкреслюють, що за юридичною природою територіальне море – це частина державної
території прибережної держави, тобто юридична природа територіального моря і
внутрішніх морських вод однакова. Проте правовий режим у них різний. У межах
територіального моря діють норми як національного, так і міжнародного права. Про це
свідчить закріплення в міжнародному праві права мирного проходу через територіальне
море іноземних суден усіх типів (військових і торговельних).

Право мирного проходу

У статті 17 Конвенції ООН з морського права 1982 р. встановлюється: «За умови

дотримання цієї Конвенції судна всіх держав, як прибережних, так і тих, що не
мають виходу до моря, користуються правом мирного проходу через територіальне
море».

Прохід повинен бути безперервним і швидким. Разом із тим він може включати зупинку
та стоянку на якорі, але лише настільки, наскільки вони пов’язані зі звичайним плаванням
або є необхідними внаслідок непереборної сили, або лиха, або з метою надання допомоги
потерпілим від лиха (ст. 18 Конвенції). Прохід може вважатися мирним лише в тому
випадку, якщо ним не порушується мир, правопорядок чи безпека прибережної держави.
Підводні човни під час здійснення мирного проходу повинні підійматися на поверхню і
піднімати свій прапор (ст. 20 Конвенції).

Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 19) містить перелік дій, які вважаються
такими, що порушують мир, порядок чи безпеку прибережної держави під час проході
іноземним судном територіальних вод:

– загроза силою або її застосування проти прибережної держави;

– будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду;

– збирання інформації на шкоду обороні чи безпеці прибережної держави;

– пропаганда, що має на меті зазіхання на оборону чи безпеку прибережної держави;

– підйом у повітря, посадка або прийняття будь-якого літального апарата або військового
пристрою;

– порушення митних, фіскальних, імміграційних, санітарних законів і правил прибережної

держави;

– навмисне і серйозне забруднення;

– рибальська діяльність;

– проведення досліджень;

– створення перешкод функціонуванню будь-яких систем зв’язку.

У свою чергу, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходу

іноземних суден через територіальне море, за винятком випадків, коли вона діє так
відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Прибережна держава може встановлювати морські коридори і схеми поділу руху суден. У
разі необхідності й з урахуванням безпеки судноплавства прибережна держава має право
вимагати від іноземних судів під час здійснення права мирного проходу слідувати за
такими морськими коридорами або схемами поділу руху суден. При цьому прибережна
держава бере до уваги особливі характеристики судів, інтенсивність руху суден, а також
рекомендації компетентної міжнародної організації – Міжнародної морської організації
(ІМО).

Конкретні питання, пов’язані з юрисдикцією прибережної держави щодо іноземних суден,

що здійснюють право мирного проходу, вирішуються з огляду на належність цих суден до
класу військових кораблів, а також державних суден, що експлуатуються у некомерційних
цілях, або до класу торговельних суден. У випадку недотримання такими суднами,
скажімо, військовим кораблем, законів і правил прибережної держави під час мирного
проходу через її територіальні води, влада прибережної держави може вимагати, щоб цей
корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому збитки, завдані кораблем-
порушником, покриває держава його прапора.

На борту іноземного торговельного судна, що здійснює право мирного проходу, в

принципі діє кримінальне й цивільне законодавство держави прапора судна, окрім
винятків, встановлених у конвенційному порядку. Наприклад, кримінальна юрисдикція
щодо злочину, скоєного на борту іноземного торговельного судна під час проходу через
територіальне море, здійснюється прибережною державою, якщо:

– наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

– злочин порушує спокій у державі або добрий порядок у територіальному морі;

– якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави
прапора судна звертається до місцевої влади з проханням про надання допомоги;

– вжиті заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або

психотропними речовинами.
Однак не підлягає обмеженню право прибережної держави вживати будьяких заходів для
арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне
море, після його виходу з внутрішніх морських вод.

Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і

притягти до суду осіб, що несуть кримінальну відповідальність за злочини, вчинені під
час перебування судна у внутрішніх водах такої держави

81. Поняття та правовий режим прилеглої зони.

Конвенція ООН з морського права 1982 року також містить одну статтю (33), присвячену
прилеглій зоні: «У зоні, прилеглій до її територіального моря, яка називається прилеглою
зоною, прибережна держава може здійснювати контроль, необхідний: а) для запобігання
порушенню митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її
території або територіального моря; b) для покарання за порушення вищезгаданих законів
і правил, вчинене в межах її території або територіального моря. 2. Прилегла зона не може
поширюватися за межі двадцяти чотирьох миль від вихідної лінії, від якої відмірюється
ширина територіального моря». І якщо сфери, для запобігання порушенням та покаранню
за них залишилися незмінними, то визначення прилеглої зони як частини відкритого моря
у цій Конвенції уже відсутнє, а також змінено її максимальну ширину до 24 морських
миль.

Установлення прилеглої зони – не обов’язок, а право прибережної держави. Національним

законодавством визначаються і види контролю, які будуть здійснюватися в своїй
прилеглій зоні.

Під прилеглою зоною розуміється пояс морських вод, що прилягає до територіального

моря, у межах якого прибережна держава має право здійснювати контроль із метою
недопущення порушень визначених правил (митних, фіскальних, імміграційних або
санітарних) і покарання за порушення таких правил у межах території або територіальних
вод прибережної держави.

Перший вид контролю спрямований на недопущення порушень митних, фіскальних,

імміграційних і санітарних правил у межах території чи територіального моря
прибережної держави. Зазначений вид контролю має превентивний характер і може
застосовуватися лише щодо тих суден, які прямують у бік територіального моря
прибережної держави. Він може мати лише характер інспекції (огляду) з метою
недопущення можливого правопорушення.

Однак цей вид контролю не може призвести до таких наслідків, як арешт або
недопущення проходу іноземного судна через територіальне море, якщо воно має право
мирного проходу з метою перетнути територіальне море, не запливаючи у внутрішні води
прибережної держави.

Другий вид контролю може здійснюватись з метою покарання за порушення митних,

фіскальних, імміграційних і санітарних правил, що вчиняються в межах території чи
територіального моря прибережної держави. Він здійснюється стосовно суден, які
залишають територіальне море. У разі виявленні названих порушень у межах території чи
територіального моря прибережної держави таке судно може бути затримане й у випадку
необхідності примусово направлене в один із портів прибережної держави для
подальшого покарання винних за вчинене правопорушення.
Необхідно зазначити, що за своєю юридичною природою прилегла зона – це частина
відкритого моря, але зі спеціальним режимом. Тому обидві вищезазначені конвенції
містять положення про суто цільовий характер прилеглої зони.

Вона встановлюється лише для запобігання прибережною державою порушенням митних,

фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил, тобто у точно визначених
цілях, і розширення цих цілей, виходячи зі змісту положень. конвенцій, недопустимо.
Отже, прилегла зона може бути лише чотирьох видів: митна, фіскальна, імміграційна і
санітарна.

Поступово перелік сфер, в яких здійснювався контроль, розширився та під час Першої
конференції ООН з морського права 1958 року, у Конвенції про територіальне море та
прилеглу зону отримав прояв у її ст. 24 (єдиній, що присвячена прилеглій зоні): «В зоні
відкритого моря, що прилягає до територіального моря, прибережна держава може
здійснювати контроль, необхідний: а) для недопущення порушень митних, фіскальних,
імміграційних або санітарних правил у межах її території або територіального моря; б) для
покарання за порушення вищезгаданих правил, здійснене в межах її території або
територіального моря. 2. Прилегла зона не може поширюватися за межі дванадцяти миль
від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря. 3. Якщо берега двох
держав розташовані один проти одного або примикають один до одного, жодна держава
не має права, якщо не укладено угоди про інше, поширювати свою прилеглу зону за
серединну лінію, кожна крапка якої рівно відстоїть від найближчих точок вихідних ліній,
від яких відміряється ширина територіальних морів цих двох держав».

Прилеглу (санітарну) зону встановили Аргентина, Венесуела, Індія; митну – Сирія;

фіскальну – Індія, Югославія, Сирія; імміграційну – Індія, Португалія.

У межах прилеглої зони здійснюється адміністративна юрисдикція прибережної держави.

Військові судна прибережної держави у випадку, якщо є достатні підстави вважати, що
іноземне судно порушило закони і правила цієї держави, можуть здійснювати
переслідування такого судна по «гарячих слідах» (англ. «hot pursuit»; фр. «droit de
poursuite»), причому переслідування повинно бути розпочато не пізніше моменту
заходження судна-порушника до прилеглої зони.

Переслідування повинне бути безперервним, і якщо не завершиться затриманням

переслідуваного судна, коли судно-правопорушник досягне територіального моря
іноземної прибережної держави, – воно повинно закінчитися.

Федоренко
82. Виключна економічна зона та її правовий режим.
83. Континентальний шельф і його правовий режим. Межі континентального
шельфу. Делімітація континентального шельфу.
84. Відкрите море і його правовий режим. Свободи відкритого моря.
85. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання
ресурсів Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з
морського дна.
86. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим
міжнародних проток. Правовий режим Чорноморських проток.
87. Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу.
Килівник
88. Поняття та джерела права міжнародної відповідальності.
89. Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності.90.
Обставини, що виключають протиправність діяння. Відповідальність держав
у зв’язку з діяльністю, не забороненої міжнародним правом.
91. Юридичні наслідки міжнародно-протиправного діяння.
92. Засоби здійснення зобов’язань з припинення правопорушення та
відшкодування шкоди.
93. Поняття та джерела міжнародного кримінального права.
94. Відповідальність фізичних осіб за міжнародним кримінальним правом.
Мартинюк
95. Міжнародні кримінальні суди.
Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення
міжнародних злочинів може здійснюватися як компетентними
внутрішньодержавними органами, так і міжнародними судовими органами.
Причому характер процедури (міжнародна чи національна) визначається
відповідно до суспільної небезпечності вчинених злочинів.
Міжнародні суди, на відміну від національних, застосовують міжнародні
норми безпосередньо, й обсяг застосовуваних норм не залежить від того,
наскільки добросовісно держава виконала свої міжнародні зобов'язання і
імплементувала відповідні норми міжнародного права. На користь
міжнародних кримінальних судів та трибуналів говорить і
багатонаціональний склад таких судів, що дає змогу вести мову про більшу
неупередженість та об'єктивність судового розгляду порівняно з
національними судами.
Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали
Нюрнберзький та Токійський воєнні трибунали, які були створені після
закінчення Другої світової війни з метою "справедливого і швидкого суду і
покарання головних воєнних злочинців". Вони стали першими судовими
органами, в яких відбувалося притягнення індивідів до відповідальності на
основі міжнародного права. Безсумнівно, такі трибунали зробили вагомий
внесок у подальший розвиток системи міжнародної кримінальної юстиції.
Сьогодні до основних міжнародних кримінальних судів та трибуналів
потрібно віднести Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (повна
назва - Міжнародний трибунал для судового переслідування осіб,
відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права,
вчинені на території колишньої Югославії з 1991 p.), Міжнародний трибунал
для Руанди (повна назва - Міжнародний кримінальний трибунал для
судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні
порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і
громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші схожі порушення,
вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. до 31 грудня
1994 р.) та власне Міжнародний кримінальний суд.
Міжнародний трибунал для колишньої Югославії був створений резолюцією
827 (1993) Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 р. як трибунал "ad hoc" для
судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення
міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої
Югославії.
Міжнародний трибунал для Руанди є також трибуналом "ad hoc". Цей
Трибунал створений резолюцією 955 (1994) Ради Безпеки ООН від 8
листопада 1994 р.
На відміну від Трибуналів для Югославії та Руанди, Міжнародний
кримінальний суд є постійно діючим органом, який уповноважений
здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні
злочини, які викликають стурбованість міжнародної спільноти. Вказаний Суд
діє на основі багатостороннього договору - Римського статуту Міжнародного
кримінального суду.
96. Міжнародна співпраця в боротьбі із злочинністю. Екстрадиція.
Міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю - це
співробітництво держав, спрямоване на розробку і координацію заходів щодо
попередження, розкриття злочинів і поводження з правопорушниками, а також
вироблення комплексних цілей і завдань з мінімізації транснаціональних і
внутрішньодержавних протиправних діянь.

З питань боротьби зі злочинністю Генеральна Асамблея ООН розробляє і ухвалює

спеціальні міжнародні документи, де визначаються поняття злочинів міжнародного
характеру, злочинів проти людства, транснаціональних злочинів, таких як
незаконний обіг наркотичних і психотропних речовин, тероризм, піратство та ін. Крім
Генеральної Асамблеї ООН цим питанням займаються спеціальні конгреси з
попередження злочинності і поводження з правопорушниками. Бони розробляють
спільну стратегію і тактику запобігання злочинності та заходи з її мінімізації як
суспільного явища.

Підготовка проектів міжнародних договорів та інші форми нормотворчості входять до

компетенції ГА, Секретаріату, ЕКОСОР та інших органів системи ООН. Основним
органом, який координує діяльність держав у боротьбі з організованою злочинністю,
є Економічна та Соціальна Рада, у її складі постійно функціонує Комісія з
попередження злочинності й кримінального правосуддя.

У структурі Секретаріату діє Сектор з попередження злочинності та кримінального

правосуддя. У свою чергу, для удосконалення співробітництва держав у боротьбі зі
злочинністю вагому рол відіграє Комісія міжнародного права ООН, яка працює на
розробленням проектів міжнародно-правових актів, які поті виносяться на розгляд
держав-членів ООН.

Для координації національних поліцейських структур боротьби зі злочинністю

створено спеціальну Міжнародну організацію кримінальної поліції Інтерпол. Україна
є членом цієї організації і має структурний підрозділ - Національне Центральні Бюро
Інтерполу в Україні. У межах Європейського Союзу ні підставі конвенції, укладеної
між його членами, діє відповідні організація регіонального характеру - Європол.

Отже, співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю також здійснюється на

регіональному рівні, шляхом прийняття відповідних міжнародно-правових актів.

Наприклад, із вступом України до Ради Європи 1995 рок> розпочався процес її

приєднання до ряду регіональних міжнародних договорів, у тому числі у сфері
боротьби зі злочинністю.

Продуктивним є співробітництво у рамках Співдружності Незалежних Держав.

Одним з органів у СНД є Бюро координації боротьби з організованою злочинністю та
іншими небезпечним видами злочинів. Питання боротьби зі злочинністю регулярне
повинні розглядатися Радою глав держав СНД, створений та дії Антитерористичний
центр держав-учасниць СНД - спеціалізований постійно діючий галузевий орган,
призначений для забезпечення координації взаємодії компетентних органів держав
учасниць у сфері боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами
екстремізму.

Екстрадиція - це видача або передача злочинців державою, на території якої вони

перебувають, іншій державі (на її вимогу) для притягнення їх до кримінальної
відповідальності або для виконання обвинувального судового вироку, який набув
чинності.

Держава зобов'язана видати злочинця тільки у тому разі, якщо вона уклала з іншою
державою відповідний договір (є стороною відповідного багатостороннього договору,
спеціального договору про екстрадицію або договору про правову допомогу). Якщо
такий договір відсутній, держава відповідно до свого внутрішнього законодавства
вирішує питання щодо видачі або невидачі конкретної особи.

Загалом питанням видачі або передачі злочинців присвячені такі

міжнародно-правові документи:

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., додаткові протоколи до

неї 1975 і 1978 років;

Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейська конвенція про передачу
провадження у кримінальних справах 1972 р.;

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р..

Обов'язковою умовою екстрадиції є наявність складу злочин; у діях особи, врахування

принципу "подвійної кримінальності" Умова невидачі злочинця у зв'язку зі збігом
строку давності відображена в ст. 10 Конвенції 1957 р.
97. Поняття, цілі та принципи права міжнародної безпеки.
Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої
регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення озброєння до
рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях,
стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші
аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло, правові. Особливе
значення надається розвитку та вдосконаленню демократії в міжнародних
відносинах і в державах. На перший план висувається превентивна дипломатія.
Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим
шляхом до забезпечення миру.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і

принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в
системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є
Статут ООН. В ньому сформульована головна мета - «підтримувати міжнародний
мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні
колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів
агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами
залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести
до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної
безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування
сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави
надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій
державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового
характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами,
діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для
підтримання міжнародного миру та безпеки.

98. Загальна колективна безпека. Право на самооборону та гуманітарна

інтервенція.
Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних
організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження
або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види
– загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою

системи безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом
створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави
зобов'язані проявляти терпимість; розвивати дружні відносини і усесторонню
співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і
повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її
застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами;
об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.
Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу
силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність
загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує
питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати

невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення
економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті,
дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або
можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про
застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію
збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні
зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби
їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної
готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на

самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на
шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст.
51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на
самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що
необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними,
Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний
прикордонний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право
на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже,
превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено
Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд
також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися
як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про
колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із
сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив

застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава,
що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного
нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в
порядку колективної самооборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на
гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в
іншій державі. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення
права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН.
Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним пра-
вом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної
недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне
використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках,
коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.
99. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. ОБСЄ.
НАТО.
Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для
вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному
рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з
метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в
рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для
примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть
вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної
самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені
або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є

Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація
північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок
держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в

1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі
(НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку,
стабільність і співпрацю регіону. Основним напрямком діяльності організації є
превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення,
зміцнення безпеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями,
роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розвиток у прийнятому в

1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної
держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники
зобов'язалися негайно консультуватися з державою, що потребує допомоги при
здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони
спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей
захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена на основі

Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне
об'єднання. Штаб-квартира організації знаходиться в Брюсселі. Згідно з
положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів
організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі
кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка,
зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися

не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим
Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту
зовнішньої політики учасників договору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить громіздка система, що

складається із понад 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і
Комітет планування оборони.
В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною.
НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розвиватимуть механізм кризових
консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй
територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не
менше двох разів на рік обговорювати проблеми безпеки з Радою НАТО.
Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується
з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

100. Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль. Роззброєння. Договір

ПРО.
Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної
безпеки. Його завдання - попередження погіршення відносин в результаті
взаємного непорозуміння, створення впевненості у відсутності загрози безпеці.
Першими міжнародно-правовими актами з даного питання можна вважати Угоди
між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки виникнення ядерної війни
(1971 р.) і про запобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони зобов'язалися
запобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне загострення їх
відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони
негайно приступають до взаємних консультацій.

Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в обіг Заключним актом
НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про військову діяльність, нагляд за
нею.

Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Заключний

документ першої спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв'язок
роззброєння з довірою.

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у

низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу
роззброєння. Зобов'язання держав в цій області сформульовано у принципі
незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести
переговори з метою швидкого укладення універсального договору про загальне і
повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН
уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в
справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають
роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11).

На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення

системи регулювання озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним
роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною
заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил,
ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї
масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового
керівництва і припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на
військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки
внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною,

оскільки держави потребували озброєнь для гарантування своєї безпеки,
підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе
лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе значення має
запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження
(хімічної, бактеріологічної, радіологічної, екологічної).

Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки є обмеження

стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль в цьому процесі із самого
початку належала двом «наддержавам» - CPCP і США. В 1972 р. вони підписали
угоди, відомі як ОСО-1. Вони включають Договір про обмеження систем
протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі
обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

Договір по ПРО обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для
кожної зі Сторін. В 1974 р. Сторони підписали Протокол, що обмежує кількість
районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Обмеження ПРО мало важливе
значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти
удару у відповідь. Однак,у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО.

Бовкун

101. Поняття та джерела права збройних конфліктів.

102. Поняття та види збройних конфліктів.
103. Початок війни і його правові наслідки. Цілі війни. Театр війни.
104. Правове положення учасників збройних конфліктів. Військовополонені.
Найманці.
105. Нейтралітет під час війни.
106. Захист поранених і хворих під час війни.
Вальтер
107. Захист мирного населення під час війни. Режим військової окупації.
108. Захист цивільних об’єктів та культурних цінностей в період збройного
конфлікту.
109. Особливості ведення морської війни.
110. Правове регулювання повітряної війни.
111. Заборонені засоби і методи ведення війни. Декларація Мартенса.
112. Закінчення війни та його міжнародно-правові наслідки.
Олексюк
113. Поняття та принципи міжнародного повітряного права. Міжнародна
організація цивільної авіації.
114. Правовий режим повітряного простору. Свободи повітря.
115. Боротьба з актами незаконного втручання у діяльність цивільної авіації.
116. Поняття та принципи міжнародного космічного права.
117. Правовий режим космічного простору і небесних тіл. Правовий
режим космічних об’єктів і космонавтів.
118. Відповідальність у міжнародному космічному праві. Поняття та джерела
міжнародного економічного права. Сучасна система міжнародних
економічних організацій.