1.

Сфера дії міжнародного публічного права, його характерні

особливості та функції.

Міжнародне право – це велика юридична споруда, яка дбай ливо

будувалася людством протягом століть із метою створення і затвердження
нормальних впорядкованих відносин між державами…» (з рішення
Міжнародного Суду ООН).
Міжнародне право є результатом суспільної практики. Виникнувши як
спосіб усвідомлення людьми свого матеріального інтересу, особливо у
зв’язку з постій ними змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та
продовжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом усієї історії
людства воно не тільки розвивалося разом зі зміною засобів виробництва,
але й певним чином вплинуло на них.
Сфера дії міжнародного права - це межі застосування міжнародно-
правових норм. Виділяють суб’єктну, об’єктну і просторову сфери дії
міжнародного права.
Суб’єктна сфера дії міжнародного права охоплює держави, міжнародні
міжурядові організації, нації та народи, що борються за національне
визволення, та державоподібні утворення. Інколи специфічну міжнародну
правосуб’єктність визнають за фізичними особами, які виступають
суб’єктами деяких міжнародних правовідносин. Те ж саме стосується й
правосуб’єктності транснаціональних компаній та деяких міжнародних
неурядових організацій .

Що стосується об’єктної сфери міжнародного права, то вона включає

коло міжнародних (міждержавних) відносин, що підпадають під й ого
регулювання. Міжнародне право регулює не всі відносини, а лише ті, які
зачіпають істотні інтереси держав або міжнародного співтовариства в
цілому.
За простором міжнародне право діє всюди, де є міждержавні відносини.
Однак сфера дії договору не обмежується територією учасників цього
договору, а може стосуватись й інших просторів. Наприклад, заборона
ядерних випробувань стосується дій суб’єкта на будь-якій території.
Норми міжнародного права не поширюються на територію держави
автоматично нарівні з нормами внутрішньодержавного права, однак
зобов’язують державу забезпечити виконання норм на своїй території.

Однак міжнародне право має низку особливих характеристик, які роблять

й ого цілком відмінним від національних правових систем, пов’язаних з
існуванням сучасної дер жави та її апарату.
На відміну від внутрішньодержавного права міжнародне право — це
горизонтальна правова система, якій не властиві верховна влада,
зосередженість на застосуванні сили та розподіл трьох основних функцій ,
які зазвичай покла дені на державні органи влади (правоутворення —
законо давчі органи, прий няття рішень на підставі права — суди,
Особливостями міжнародного права, які відрізняють його від
національного, є:
1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжнародного права
поступово формуються та належним чином закріплюються основними
суб’єктами цього права — суверенними державами. Учасники
міжнародних відносин, які не погодилися визнавати ці норми правовими,
не вважаються юридично зобов’язаними діяти відповідно до диспозиції
цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens.
2. У системах національного права діє принцип обов’язкової юрисдикції,
згідно з яким позивач передає спір на судовий розгляд незалежно від волі
відповідача. У міжнародному праві діє принцип факультативної
юрисдикції. Той чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна
родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторони обирають на
основі взаємної згоди.
3. Основні суб’єкти національного права — фізичні та юридичні особи,
яким притаманні правоздатність і дієздатність. Ці особи перебувають під
владою та виконують закони держави. Основними суб’єктами
міжнародного права є суверенні держави, які в силу своєї суверенності
наділені вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері націо
нального права — це відносини влади та підвладного; відносини між
суверенними державами — міжвладні, а не підвладні. Відносини між
державами — суб’єктами, які наділені най вищою владою, — предмет
регулювання міжнародного права.Над суб’єктами міжнародного права не
існує владної структури, яка могла б встановити обов’язкові для них
правила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над держа
вами,Поняття й особливості міжнародного публічного права які вступають
у відносини в тій чи іншій сфері, не існує ніякої наддержави чи іншої
публічної влади, якій за конодавча, виконавча чи судова влада незалежної
держави була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН без
згоди незалежної держави для неї не обов’язкові.
4.Норми міжнародно го публічного права — регулятор міждержавних
відносин.
5.Додержання норм міжнародного права здій снюється шляхом
застосування засобів індивідуального (силами держави, права якої пору
шено) або колективного примусу, межі та форми якого ви значені
принципами та нормами міжнародного права.
Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах такі функції:

— координуючу функцію — полягає в тому, що за допомогою й ого норм

встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх
взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній ;
— регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних
принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне
існування та спілкування;

— забезпечувальну функцію — полягає в тому, що міжнародне право

містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил
поведінки як у мирний час, так і в період вій ни;

— охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне право закріплює

механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють
спільно (колективно) карати порушників.

2. Значення Вестфальського миру 1648 р. для становлення і розвитку

міжнародного публічного права.

Вестфальський мирний договір 1648 р. заклав основи класичного

міжнародного права. Цим договором встановлювалася система
Європей ських держав, їхні кордони, принцип політичної рівності,
закріплювалося право держав на територію і територіальне верховенство,
на рівноправ’я європей ських держав незалежно від державного ладу та
панівної релігії. На цьому ж етапі відбуваються так звані великі
географічні відкриття та колонізація Європою країн Африки, Азії, Америки.
Саме відтоді і донині міжнародне право залишається
євроцентричним, а європей ські цінності набули універсального
характеру. з одного боку, сприяючи й ого єдності, з іншого, ускладнивши
сприй няття та усвідомлення й ого цінності неєвропей ськими
цивілізаціями.

Поперше, Вестфальський конгрес став першими міжнародними зборами,

що не тільки мали на меті поновому організувати міжнародні відносини, а
й прий няли рішення, які радикально вплинули на подальший розвиток
міжнародного права. Сформульовані в Мюнстерському й Оснабрюкському
трактатах міжнародноправові принципи стали визначальними на два
наступні сторіччя.

Подруге, проведення Вестфальського конгресу збіглося з початком так

званої епохи великих географічних відкриттів, що супроводжувалася
стрімкою колонізацією європей ськими державами нових земель. Саме в
цей час були закладені підвалини най більших світових колоніаль них
імперій . Це означало різке скорочення, а потім і повне припинення
самостій них міжнародноправових відносин у тих неєвропей ських регіонах,
де такі відносини зберігали ся.

Величезний вплив на розвиток міжнародного публічного права надав

Вестфальський мирний конгрес, що проходив з 1645 по 1648 рік. Він
завершив Тридцятирічну вій ну (1618-1645 рр.), в яку були втягнуті
практично всі країни Європи. Конгрес, по суті, є першою сучасною
дипломатичною конференцією.

З прий няттям Вестфальського мирного трактату покладено початок

новому європейському порядку, в основу якого була покладена
концепція державного суверенітету.

Цей мир фактично зрівняв в правах реформоване християнство (різні

протестантські церкви) з римо-католицьким християнством. На
міжнародному рівні був визнаний принцип — чия держава того й віра.
Окрім того, в міжнародній політиці з'явилось поняття — вестфалій ська
система — яка забезпечувала суверенітет держави на своїй території.

1. Трактат затвердив принцип геополітичної рівноваги, покликаний

увічнити статус-кво, що зложилося в результаті закінчення

Тридцятирічної вій ни.
Якщо з погляду міжнародної політики принцип рівноваги був пов'язаний з
ідеєю збереження тієї системи європей ських держав, що склалася в Європі
до середини XVII століття, то з погляду міжнародного права мова й шла про
принцип стабільності кордонів. Обидва підходи протягом тривалого часу
були основою міжнародно-правових відносин у Європі.

2)Велика увага була приділена інституту міжнародно-правового визнання.

Як відомо, саме на Вестфальском конгресі була визнана незалежність
Швей царії й Нідерландів. У зв'язку із цим і виявилася вперше
сформульованої декларативна теорія визнання. Це виявилося також у
визнанні за германськими князями їхніх суверенних прав.

3)Вестфальский трактат підтвердив рівноправність європей ських держав

незалежно від розходжень їхньої релігії і форм держави. Однак,
обмежуючи право германських держав укладати договори з не-
німецькими державами, трактат штучно змішав державно- і міжнародно-
правові елементи в побудові імперії.

4)Вестфальский трактат сформулював норми, що передбачали мирне

врегулювання спорів і колективні санкції проти нападаючої сторони.
Вестфальский трактат був першим загальноєвропей ським договором,
який хоч і не створив міжнародну організацію, однак заклав перші її
основи.

Таким чином, Вестфальский трактат започаткував процес формування

міжнародного права в системі європей ських держав. Він уперше поклав
початок погодженому рішенню європей ських проблем не на релігій ній , а
на світській основі.
3. Поняття системи міжнародного публічного права. Критерії
відокремлення та види галузей міжнародного публічного
права.https://stud.com.ua/54836/pravo/sistema_mizhnarodnogo_prava

http://megalib.com.ua/content/
8864_Instityti_pidgalyzi_i_galyzi_mijnarodnogo_prava.html
Компоненти системи — принципи, договірні та звичаєві норм, рішення
міжнародних судових органів тощо — залежно від предмета регулювання
об’єднуються в галузі міжнародного права, якот: право зовнішніх зносин,
право міжнародних організацій , міжнародне морське право, космічне
право, міжнародне економічне право тощо.
Міжна родне право охоплює величезні складні сфери транснаціонального
значення, як традиційні (статус держави, правонаступництво держав,
закони та звичаї вій ни, право міжнародних договорів тощо), так і нові
(міжнародні організації, ядерна енергія, повітряне право, навколишнє
середовище, захист прав людини тощо).
Компонентами системи міжнародного права слід вважати також такі
правові інститути, як міжнародне визнання, міжнародна відповідальність і
санкції, правонаступництво тощо. Компоненти системи міжнародного
права в умовах реальних міжнародних відносин постій но взаємодіють

Сучасне міжнародне право є окремою правовою системою, яка складається

з принципів, договірних і звичаєвих норм, що регулюють відносини
між державами, міжурядовими організаціями й іншими суб’єктами
міжнародного права.
Як елемент системи міжнародного права загальновизнані принципи
мають
певні особливості, які дозволяють виділити їх в окрему категорію. Так, ці
принципи є обов’язковими для всіх без винятку суб’єктів міжнародного
права та не є персоніфікованими, що закріплено в пункті 6 ст. 2 Статуту
ООН. Вони превалюють над усіма іншими нормами системи міжнародного
права і застосовуються з метою заповнення прогалин, тобто для
регламентації відносин у разі відсутності прямого регулювання.
Порушення цих принципів суб’єктами міжнародного права
кваліфікується серй озніше, ніж порушення звичай них норм.
· принцип поваги до прав людини;
· принцип незастосування сили чи погрози силою;
· принцип вирішення міжнародних спорів мирним шляхом;
Галузь міжнародного права – це сукупність норм і принципів, які
регулюють якісно однорідну сферу міжнародних відносин. До традицій них
галузей міжнародного права відносять
право міжнародних договорів,
право міжнародних організацій ,
міжнародне гуманітарне право,
міжнародне право прав людини тощо.
Інститут міжнародного права – це система відносно відокремлених норм
у межах певної галузі міжнародного права, що регулюють окрему групу
взаємозалежних міжнародних відносин, наприклад
інститут правонаступництва,
інститут міжнародно-правової відповідальності,
інститут договірного права тощо
Норма міжнародного права - це створене угодою суб'єктів формально
визначене правило, що встановлює для них права, обов'язки та
забезпечуване юридичним механізмом.

4. Зміст інституту міжнародної правосуб’єктності. Поняття суб’єкта

міжнародного публічного
права.https://pidru4niki.com/15800119/pravo/subyekti_suchasnogo_mizhna
rodnogo_prava

Міжнародна правосуб'єктність — здатність суб'єкта міжнародного права

бути учасником міжнародних правовідносин, зокрема укладати та
виконувати міжнародні договори.

Міжнародна правосуб'єктність полягає у наявності відповідних прав та

обов'язків, встановлених нормами міжнародного права.

Правосуб'єктність первинних та вторинних суб'єктів міжнародного права

відрізняється. Так, для країн правосуб'єктність є універсальною, вони
володіють нею у повному обсязі з моменту їх створення. Нації та народи,
які борються за своє самовизначення, мають право претендувати на
визнання їх суб'єктами міжнародного права лише за дотримання певних
умов. Сама собою міжнародна правосуб'єктність не випливає автоматично
з реалізації їх права на самовизначення, закріпленого в Статуті ООН.

Правосуб'єктність міжнародної міжурядової організації обмежена

установчим документом цієї організації. Таким чином, її міжнародна
правосуб'єктність носить функціональний характер, оскільки обмежена
цілями та завданнями міжнародної організації закріпленими в її
установчих документах.

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;
2) міжнародна дієздатність;
3) міжнародна деліктоздатність;
4) участь у міжнародній нормотворчості.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну

правосуб'єктність.
Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу
факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права.
Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за
незалежність.

Галузева правосуб'єктність - це здатність суб'єктів міжнародного права

виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин
(наприклад, міжнародні міжурядові організації).

Спеціальна правосуб'єктність - це здатність осіб бути учасниками тільки

певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Нею
володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації.
Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними
правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих
міжнародним правом.

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-

правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта.
Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостій них
міжнародних дій , включаючи створення погоджених міжнародно-
правових норм, до незалежного здій снення прав та обов'язків
установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

— держави;
- народи (нації), що борються за незалежність;
- міжнародні (міжурядові) організації;
- державоподібні утворення;
- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прий нято поділяти на дві категорії:

первинні (основні) та похідні (вторинні).
До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним
суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення)
міжнародної правосуб'єктності.
До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні
організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи.
Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними
суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.
5. Держава як суб’єкт міжнародного публічного права.

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав

від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати:
постій не населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у
зносини з іншими державами.
Міжнародна правосуб’єктність держав базується на їхній невід’ємній
властивості — державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають
право вступати в будь які міжнародно правові відносини: укладати
міжнародні договори, брати участь у діяльності міжнародних організацій ,
підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати
стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно
застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом.

Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав,
територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших
держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати
також спеціальний міжнародно правовий статус. Наприклад, статус
нейтральної держави (Швей царія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).
У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і
посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та
повноважень здій снює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші
види діяльності.
У разі порушення міжнародно правових зобов’язань держава як суб’єкт
міжнародного права несе міжнародно правову відповідальність,
незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою
завдали шкоду міжнародному праву.
Серед найважливіших прав виділяють право на самовизначення;
право на політичну й економічну незалежність; право на недоторканність
своєї території і вільне використання в національних інтересах своїх
природних багатств і ресурсів; право на рівність з іншими суб'єктами
міжнародного права та ін. їм відповідають обов'язки: проявляти
терпимість і жити у мирі одна з одною; поважати статус, системи і форми
правління, обрані іншими народами, відмова від нав'язування будь-якому
народові певної форми організації чи управління тощо.
У міжнародно правові відносини можуть вступати адміністративно
територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а також суб’єкти
федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну від самої держави, яка є
первинним суб’єктом міжнародного права, внутрішньодержавні
територіальні одиниці виступають у якості похідних суб’єктів
міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за
національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати
міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць.
Наприклад, Україна є учасником Європей ської хартії місцевого
самоврядування 1985 р.

6. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних міжурядових

організацій.http://megalib.com.ua/content/8974_Mijnarodna_pravosybektnis
t_mijnarodnih_mijyryadovih_organizacii.html

Важливу роль у міжнародному співтоваристві відіграють міжнародні

організації, що поділяються на міжурядові (ММУО) та неурядові
(МНУО).
Основною рисою правосуб’єктності міжнародної міжурядової організації є
те, що її права й обов’язки є похідними від прав і обов’язків держав-
засновників, які делегують міжнародній організації повноваження,
необхідні для досягнення мети, заради якої вона створена.
Отже, при тому, що МО наділені самостій ною волею, відмінною від простої
суми воль держав-членів організації, її правосуб’єктність не є суверенною, і
жодна організація без згоди держав-членів не може вчиняти дії, що
стосуються інтересів її членів. При цьому необхідна згода може надаватися
державами в різних формах, зокрема, фіксуватися в установчому договорі
чи регламенті.
Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій
виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до
її ліквідації. Після Другої світової вій ни було створено ООН, що знову
актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій .
Уперше міжнародну правосуб’єктність ММУО було визнано у
Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р.
Пізніше в рамках ООН було роз роблено Віденську конвенцію про
представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями
універ сального характеру від 14 березня 1975 р.2 та Віденську кон венцію
про право договорів між державами і міжнародни ми організаціями або
між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р.
ООН РАДА ЄВРОПМ ЄС

Правоздатність і дієздатність міжнародних організацій. Юридична

доктрина традицій но виділяє два аспекти правосуб’єктності:
правоздатність, що виникає разом із виникненням суб’єкта, як потенцій на
сукупність й ого прав і обов’язків, і дієздатність, що зумовлюється
можливостями суб’єкта активно реалізовувати свої потенцій ні права та
обов’язки.

Правоздатність МО розуміють як пасивну її здатність мати права й

обов’язки, що виникають із заснуванням міжнародної організації - тобто
на момент набуття чинності її установчим актом. Елементами
правоздатності міжнародної організації є: визнання її як міжнародної
юридичної особи; наділення її певним обсягом компетенції; забезпечення
її та її представників імунітетами й привілеями, властивими суб’єктам
міжнародного права.
 Компетенція МО, з-поміж іншого, передбачає наявність у неї таких прав
та обов’язків, які відрізняються від прав і обов’язків держав-засновників і
можуть бути здій снені тільки міжурядовою організацією. Наприклад, у
Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов’язки організації, які не зможе
забезпечувати жодна окремо взята держава: а) сприяння зближенню
і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів
інформації; б) заохочення розвитку народної освіти і поширення культури;
в) допомога в збереженні, збільшенні та поширенні знань.

Доктрина виділяє дві складові компетенції МО:

1. Предметна компетенція, що характеризує сферу поширення

діяльності МО - як у географічному вимірі, так і щодо кола питань, які
входять до її компетенції, та щодо кола суб’єктів, насамперед - членів
МО.
2. Юрисдикцій на компетенція зумовлена способом утворення МО (на
основі міжнародних договорів чи резолюцій інших МО) і юридичною
силою рішень міжнародної організації (як загальна норма рішення
міжнародних організацій розглядаються як обов’язкові у
внутрішньоорганізацій них питаннях і як рекомендацій ні в питаннях
міжнародної діяльності МО, проте є й міжнародні організації зі
спеціальною зовнішньою компетенцією виносити обов’язкові для
держав-членів рішення, як, наприклад, МВФ чи Рада безпеки ООН).

Привілеї та імунітети міжнародних організацій. Основне

призначення привілеїв та імунітетів МО полягає в наданні їй засобів
ефективної реалізації її повноважень. З одного боку, обсяг привілеїв та
імунітетів визначається спеціальними домовленостями держав-
засновників, насамперед - в установчому акті кожної організації:
наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів
такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей
відповідно до ст. 105 Статуту ООН. Можуть бути й окремі акти, присвячені
привілеям та імунітетам (як, наприклад, Конвенція про привілеї й
імунітети ООН від 19 лютого 1946 р.).

Дієздатність - це спроможність реалізовувати комплекс повноважень,

передбачених «пасивною», тобто наданою організації на момент її
утворення, правоздатністю. Дієздатність міжнародної організації вміщує
вільне й самостій не виконання нею своїх функцій і здій снюється за такими
принципами:

1) МО самостій но реалізують положення норм, що складають їхнє

внутрішнє право;

2) під час виконання своїх функцій МО виходять із домислюваної

компетенції, тобто вони мають право надавати їй розширювальне
тлумачення;

3) МО мають право створювати будь-які допоміжні органи, що

необхідні для виконання функцій організації;

4) МО мають право самостій но прий мати правила процедури й інші

адміністративні правила, при цьому організація має право вимагати у
свого члена пояснень, якщо він не виконує її рішень чи навіть
рекомендацій , вона також може позбавити голосу будь-якого члена, що не
виконує своїх зобов’язань;

5) під час виконання своїх функцій МО мають право вступати в певні

правовідносини з державами, що не є їхніми членами.

7. Питання міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб.

Питання міжнародної правосуб’єктності фізичної особи є одним із

най більш дискусій них у сучасній науці міжнародного права. До середини
ХХ ст. більшість вчених вважають, що правосуб’єктність індивіда повністю
поглинається правосуб’єктністю держави, громадянином якої він є.
Починаючи із прий няття 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав
людини науковий напрям за визнання міжнародної правосуб’єктності
людини набуває все більшого поширення.

На думку деяких науковців, фізичні особи є суб´єктами міжнародного

права з обмеженою (спеціальною) правосуб´єктністю, тобто вони є
носіями міжнародних прав та обов´язків, які беруть участь у міжнародних
правовідносинах, виконують норми міжнародного права і несуть
відповідальність за їх порушення, але при цьому основні суб´єкти
міжнародного права - держави - не лише володіють правами й обов´язками
за міжнародним правом, але й , на відміну від фізичних осіб, створюють
й ого норми і принципи.

Серед основних підстав для визнання міжнародної правосуб´єктності

фізичних осіб можуть бути названі такі:

- міжнародне право може безпосередньо створювати для фізичних осіб

права та обов´язки;

- можливість фізичних осіб звертатися у міжнародні судові установи

для захисту своїх прав;

- фізичні особи є суб´єктами міжнародної кримінальної

відповідальності за міжнародні злочини.

Якщо досліджувати кожну з цих підстав, то першочергове значення для

визнання міжнародної правосуб´єктності фізичних осіб має Загальна
декларація прав людини 1948 р., зокрема положення, що міститься у статті
6: «Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її
правосуб´єктності».
 За вчинення міжнародних злочинів фізичні особи притягаються до
міжнародної кримінальної відповідальності. В окремих випадках держави
шляхом укладення міжнародних договорів (статутів) для покарання
воєнних злочинців за вчинення міжнародних злочинів створювали
міжнародні кримінальні суди (Нюрнберзький і Токій ський воєнні
трибунали 1946 р., Міжнародний трибунал для колишньої Югославії 1991
р., Міжнародний трибунал для Руанди 1994 р., Міжнародний трибунал по
Лівану 2006 р., Міжнародний кримінальний суд 1998 р.).

Дискусій ним є питання стосовно здатності фізичних осіб брати

участь у процесі міжнародної правотворчості, адже ця ознака є
най важливішою особливістю суб´єктів міжнародного права. Фізичні особи
фактично виступають ініціаторами створення прецеденту, що має силу
правової норми, шляхом звернення до міжнародної судової установи за
захистом своїх порушених прав.

Фізичні особи, на думку більшості науковців і на підставі наведених

вище прикладів, не можуть бути незалежними від держав-учасниць
міжнародних договорів і правозахисних організацій , самостій но
створювати і реалізовувати міжнародні права й обов´язки, не можуть бути
учасниками міжнародних міжурядових організацій , а у Міжнародному Суді
ООН їхні інтереси можуть захищати лише держави.

У підсумку слушною є ідея про застосування для визначення

міжнародної правосуб´єктності фізичних осіб терміна «дестинатор
міжнародного права» (особа, яка не володіє всіма елементами міжнародної
правосуб´єктності, але може брати участь в окремих правовідносинах,
урегульованих нормами міжнародного права; як правило, така участь не є
безпосередньою, а опосередковується будь-яким іншим суб´єктом
міжнародного права; дестинатори не беруть участі у створенні норм
міжнародного права).
 8. Поняття, форми, типи та засоби визнання.

міжнародноправове визнання держави — це односторонній

правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується
юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір
вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні
правовідносини.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання

держав — декларативна та конститутивна.

Згідно з декларативною теорією держава визнається суб’єктом

міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з
боку інших суб’єктів міжнародного права. Ця теорія знай шла своє
відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та
обов’язки держав від 26 грудня 1933 р.,

Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом

міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими
державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового
суб’єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в
політиці європей ських держав після Віденського конгресу 1815 р. У
сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому
вигляді.

Міжнародно Правова практика напрацювала три різновиди визнання:

de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне
офіцій не визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права.
При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на
най вищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при
сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють ся
міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній ,
культурній , екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане.
Визнання ad hoc означає офіцій ний контакт із невизнаною державою
задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах
(наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано
терористами на територію невизнаної держави).

Види визнання
Визнання держав відбувається, коли на міжнародну арену виходить нова
незалежна держава, що виникла в результаті революції, вій ни, об'єднання
або розділу держав і т.д. Основний критерій визнання в даному випадку -
незалежність визнаного держави і самостій ність у здій сненні державної
влади.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням

нової держави. Проте можливо визнання уряду без визнання держави,
наприклад, у випадку приходу уряду до влади у вже визнаному державі
неконституцій ним шляхом (громадянські вій ни, перевороти і т.п.).
Основний критерій для визнання нового уряду - це й ого ефективність,
тобто дій сне фактичне володіння державною владою на відповідній
території та незалежне її здій снення. У цьому випадку уряд визнається
єдиним представником даного держави у міжнародних відносинах.

У середині XX століття широкого поширення набуло визнання органів

опору і національно-визвольних рухів. Це визнання не було ні визнанням
держави, пі визнанням уряду. Органи опору створювалися всередині вже
визнаних держав, а їх повноваження відрізнялися від традицій них
повноважень урядів. Як правило, визнання органів опору передувало
визнанню уряду та мало завданням уявити бореться за звільнення народ в
міжнародних відносинах, забезпечити й ому міжнародну захист і
можливість отримання допомоги.
В даний час спостерігається прагнення окремих лідерів національно-
сепаратистських рухів отримати статус органів опору, і, відповідно, права і
переваги, що випливають з цього.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника

міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями
вій ни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого
суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам прий має на себе статус
воюючої сторони, вступивши в зброй ний міжнародний конфлікт з іншим
таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у
процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку
воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв вій ни,
порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично

трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і
організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється

визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або
національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї
держави і ведуть зброй ну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських,
фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення
свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на
порядку денному при зброй ному нападі однієї держави на іншу (у
наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно
при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у
наявності є внутрішній чинник).
Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих
сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті
від повсталої сторони в громадянській вій ні полягає в тому, що в
останньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного
суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів
міжнародного права.

9. Визнання нових держав та урядів. Інші види визнання у

міжнародному публічному праві.

міжнародноправове ви знання держави — це односторонній правовий

акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт
утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим
суб’єктом міжнародного права у міжнародні пра вовідносини.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання

держав — декларативна та конститутивна.

Згідно з декларативною теорією держава визнається суб’єктом

міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з
боку інших суб’єктів міжнародного пра ва. Ця теорія знай шла своє
відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та
обов’язки держав від 26 грудня 1933 р.,

Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом

міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими
державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового
суб’єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в
політиці європей ських держав після Віденського конгресу 1815 р. У
сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому
вигляді.
Міжнародно Правова практика напрацювала три різновиди визнання:
de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне
офіцій не визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права.
При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на
най вищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при
сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюють ся
міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній ,
культурній , екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане.
Визнання ad hoc означає офіцій ний контакт із невизнаною державою
задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах
(наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано
терористами на територію невизнаної держави).

Види визнання

Визнання держав відбувається, коли на міжнародну арену виходить нова

незалежна держава, що виникла в результаті революції, вій ни, об'єднання
або розділу держав і т.д. Основний критерій визнання в даному випадку -
незалежність визнаного держави і самостій ність у здій сненні державної
влади.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової

держави. Проте можливо визнання уряду без визнання держави,
наприклад, у випадку приходу уряду до влади у вже визнаному державі
неконституцій ним шляхом (громадянські вій ни, перевороти і т.п.).
Основний критерій для визнання нового уряду - це й ого ефективність,
тобто дій сне фактичне володіння державною владою на відповідній
території та незалежне її здій снення. У цьому випадку уряд визнається
єдиним представником даного держави у міжнародних відносинах.

У середині XX століття широкого поширення набуло визнання органів

опору і національно-визвольних рухів. Це визнання не було ні визнанням
держави, пі визнанням уряду. Органи опору створювалися всередині вже
визнаних держав, а їх повноваження відрізнялися від традицій них
повноважень урядів. Як правило, визнання органів опору передувало
визнанню уряду та мало завданням уявити бореться за звільнення народ в
міжнародних відносинах, забезпечити й ому міжнародну захист і
можливість отримання допомоги.

В даний час спостерігається прагнення окремих лідерів національно-

сепаратистських рухів отримати статус органів опору, і, відповідно, права і
переваги, що випливають з цього.

інститут визнання включає поділ на види і форми визнання. Під

видами визнання слід розуміти визнання держав; урядів; народів, що
реалізують право на самовизначення, або національно-визвольних рухів;
воюючої і повсталої сторони; організацій або рухів опору.

У період боротьби народів Африки і Азії проти колоніалізму і створення

власних незалежних держав також виникали національно-визвольні рухи
й організації (Фронт національного визволення Алжиру, Народна
організація Південно-Західної Африки, Народний рух за визволення
Анголи тощо), які були визнані багатьма державами. Нині боротьбу за
створення Палестинської держави веде Організація визволення
Палестини. Такі рухи й організації як суб'єкти міжнародного права,
отримавши широке міжнародне визнання, виступають на міжнародній
арені як єдині законні представники своїх народів.

Визнання воюючої і повсталої сторони широко застосовувалося в першій

половині XIX - на початку XX ст. у країнах Латинської Америки під час
громадянських воєн, хоча не виключено використання цього визнання і
сьогодні. Основним юридичним наслідком такого визнання є поширення
законів і звичаїв вій ни, зокрема Гаазьких конвенцій 1907 р. і Женевських
конвенцій 1949 p., на воюючі або повсталі сторони.
Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності
здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права
відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів
закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики
Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX
століття в практиці держав американського континенту.

Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної

Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов'язання урядів
договірних сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і
Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п'яти
країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих
проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в
конституцій них формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті
обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах.

Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ

Мексики про визнання держав від 27 вересня 1930 року, у якому
закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх
дипломатичних представників у країнах, де відбулися перевороти, про те,
що «Мексика не висловлюється з питання про надання визнання», тому що
в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка,
крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй , веде до того, що
внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших
урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить
позитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму».
Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини
визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не
законний новий режим, виноситься на розсуд іноземних урядів».
 10. Поняття, підстави та об’єкт дії норм правонаступництва.

Правонаступництво – це перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта

міжнародного права до іншого внаслідок виникнення або припинення
існування держави або зміни її території. Межі правонаступництва
визначаються суверенною волею держави відповідно до загальновизнаних
норм і принципів міжнародного права.

Питання про правонаступництво постає в наступних випадках:

● при територіальних змінах — розпаді держави на два і більш за

держави; злитті держав при входженні території однієї держави до

складу іншого;
● при соціальних революціях;

● при відділенні від метрополій і утворенні нових незалежних держав.

Об'єкт правонаступництва - це права і обов’язки держави-попередниці,

які через норми про правонаступництво стають правами і обов’язками
держави-наступниці, то під предметом правонаступництва розуміється те,
з приводу чого встановлені такі права і зобов'язання.

Предметом правонаступництва є договори між державами, державна

власність, державні архіви і державні борги, окремі вчені до предмету
правонаступництва відносять також членство в міжнародних організаціях.

Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили

декілька концепцій правонаступництва, зокрема:

1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу

ототожнюють з юридичною особою, яка складається з єдності трьох
елементів: території, населення і публічної влади. Відповідно, у
випадку правонаступництва до нової держави переходять усі права
та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.
 2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця
зберігає всі права й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над
певною територією, усі решта зобов'язання переходять до держави-
правонаступниці.
3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою
новоутворена держава не відповідає за зобов'язання держави-
попередниці, оскільки перехід прав і обов'язків не відбувався.

Крім того, існують й інші підходи, зокрема "континуїтету", при якому одна
держава вважається продовжувачем іншої. При цьому питання
правонаступництва взагалі може не виникати.
Тепер питання правонаступництва регулюються звичаєвим правом. Хоча й
було розроблено два договори в цій сфері, а саме: Віденська конвенція про
правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p.,
Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної
власності, державних архівів і державних боргів від 8квітня 1983 p., однак
жоден з наведених документів не вступив удію, оскільки не набрав
достатньої кількості ратифікацій .

Питання правонаступництва інших суб'єктів міжнародного права

детально не регламентовані. Вони вирішуються на основі спеціальних
договорів. Багато аспектів правонаступництва міжурядових організацій
передбачаються в їх установчих актах і угодах про штаб-квартиру. Більше
20 міжнародних договорів про правонаступництво держав розроблені в
рамках СНД і підписані її учасниками.

11. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів.

Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
міжнародних договорів 1978 р.

Основні питання правонаступництва держав щодо договорів урегульовано

у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів
1978 р. Конвенцією передбачено, що її положення регулюють питання
правонаступництва з угод між державами, а також між державами та
іншими суб’єктами міжнародного права. Правонаступництво держав не
повинне порушувати права третіх країн, які не мають з ними тих
договірних відносин, зобов’язання щодо яких є предметом
правонаступництва.

Загальним принципом правонаступництва держав є принцип

непорушності кордонів, у тому розумінні, що одна або кілька держав-
правонаступниць не мають права змінювати кордони, встановлені
міжнародними договорами між державою-попередницею та іншими
країнами. У ст. 11 Віденська конвенція закріпила норму міжнародного
звичаєвого права, відповідно до якої факт правонаступництва
держав жодним чином не стосується кордонів і договірних прав та
зобов’язань щодо їхніх режимів: встановлені в договірному порядку
державні кордони під час правонаступництва держав можуть бути
переглянуті лише за згодою зацікавлених сторін.

Правонаступництво держав не зачіпає й зобов’язань і прав третіх

держав щодо використання території, яка є об’єктом правонаступництва
(ст. 12). Це насамперед стосується інституту міжнародних сервітутів -
правомірних обтяжень права держави на частині її території або її
зобов’язань перед іноземними державами Щодо частин її території,
нерозривно пов’язаних із цією територією. За умови зміни приналежності
таких частин території відповідні обтяження чи зобов’язання перед
третіми державами автоматично переходять на нового територіального
суверена. Прикладами таких територій можуть бути демілітаризовані й
ней тралізовані зони, території, здані в оренду іноземній державі
(міжнародна оренда), території, на яких здій снюється договірне право
вільного транзиту.
 Однак положення цієї статті не застосовуються щодо договірних
зобов’язань держави-попередниці, що передбачають заснування
іноземних вій ськових баз на території, які є об’єктом правонаступництва
держав (п. З ст. 12).

Ніщо в Конвенції не зачіпає й принципів міжнародного права, що

стверджують суверенітет кожного народу і кожної держави над їхніми
природними багатствами і ресурсами (ст. 13).

Згідно з нормами міжнародного звичаєвого права правонаступництво

держав не поширюється автоматично на договори, які мають переважно
чи цілком політичний характер (союзницькі договори, договори про
дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про ней тралітет).

Щодо переходу частини території від однієї держави до іншої (ст. 15

Конвенції), договірні зобов’язання щодо цієї частини держави-
попередниці втрачають силу і набувають чинності нові договірні
зобов’язання держави-правонаступниці - за винятком випадків, у яких
застосування цих нових угод щодо переданої території було б несумісним
із об’єктом і метою такої угоди або докорінно б змінило умови її дії.

Щодо об’єднання держав, їхні угоди зберігають чинність, але

застосовуються лише відносно тієї частини території держави-наступниці,
щодо якої вони мали чинність на момент правонаступництва. Дія
багатосторонньої угоди може бути поширена на всю територію держави-
наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не
потрібно буде згоди всіх й ого учасників. Цим положенням закріплено
відповідну звичаєву норму.

За умови відділення частини або частин території держави й утворенні

однієї або кількох держав, будь-який договір, що був чинним на момент
правонаступництва держав щодо всієї території держави-попередниці,
продовжує зберігати чинність щодо кожної держави-наступниці, яка
утворилася таким способом. Договір, який був чинним у момент
правонаступництва держав щодо лише тієї частини території держави-
попередниці, що стала державою-наступницею, зберігає чинність лише
щодо держави-наступниці. Якщо після відділення частини її території
держава-попередниця продовжує існування, будь-який договір, що в
момент правонаступництва держав був чинним для держави-попередниці.
продовжує зберігати чинність щодо її збереженої території.

12. Правонаступництво держав щодо державної власності, архівів та

боргів. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
державної власності, державних архівів та державних боргів 1983
р.https://stud.com.ua/15910/pravo/pravonastupnitstvo_derzhav_schodo_derz
havnoyi_vlasnosti_derzhavnih_arhiviv_derzhavnih_borgiv

Відносно правонаступництва державної власності, архівів і боргів

застосовується Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо
державної власності, державних архівів і державних боргів 1983.

Державна власність держави-попередниці - це май но, май нові права

й інтереси, що на момент правонаступництва держав належали їй
відповідно до внутрішнього права держави-попередниці. Міжнародне
право не визначає обсяг такої власності, це внутрішня компетенція
конкретної держави. Якщо сторони не домовилися про інше, перехід
державної власності здій снюється без компенсації.

За умови об’єднання держав їхня власність переходить до об’єднаної

держави.

За умови передачі частини території держави її нерухома державна

власність, що знаходиться на цій території, і рухома державна власність,
пов’язана з її діяльністю на цій території, що є об’єктом
правонаступництва, переходить до держави-наступниці.

У випадку відділення частини або частин території держави може

поставати питання про справедливу компенсацію між сторонами або це
питання регулюється так само, як і за умови передання території.

Під час розділення держави й утворення на її території двох або більше

держав-наступниць нерухома й рухома державна власність держави-
попередниці переходить до держави-наступниці, на території якої вона
знаходиться, а нерухома й рухома державна власність держави-
попередниці, що знаходиться за кордоном, переходить до держав-
наступниць у справедливих частках. Передбачається можливість
справедливої компенсації.

Державні архіви являють собою сукупність документів будь-яких давності

та роду, вироблених або придбаних державою-попередницею в ході й ого
діяльності, що належать державі на момент правонаступництва згідно з
й ого внутрішнього праву і зберігаються під й ого контролем в якості
архівів для різних цілей .

частина державних архівів попередника, яка з метою нормального

управління відповідною територією, повинна знаходитися в
розпорядженні держави, якій передасться вказана територія, переходить
до держави-наступниці.

Держава-попередниця надає наступнику наявні в й ого архівах достовірні

відомості, що стосуються титулів на передану територію або її меж або які
необхідні для з'ясування змісту документів.

Держави обмінюються відомостями і копіями документів, пов'язаних з

інтересами переданої території.
Архіви, що належать території та стали державними архівами держави-
попередниці, переходять до нової незалежної держави.

Частина державних архівів попередника, яка з метою нормального

управління територією, що є об'єктом правонаступництва держав,
повинна знаходитись на цій території, переходить до нової держави.

Інші державні архіви попередника, що мають відношення головним чином

до відповідній території, переходить до нової незалежної держави.

Держави співробітничають у поверненні будь-яких архівів, що належать до

відповідної території.

Під державним боргом розуміється будь-яке фінансове зобов'язання

держави щодо другої держави, міжнародної організації чи будь іншого
суб'єкта МП, що виникло відповідно до МП.

Перехід державного боргу регулюється угодою між державами. У разі

відсутності такої угоди державний борг попередника переходить до
наступниці в справедливій частці.

Ніякої державний борг попередника не переходить до нової держави, якщо

угода між ними не передбачає інше з урахуванням зв'язку між державним
боргом держави-попередниці, пов'язаним з й ого діяльністю на відповідній
території, і май ном, правами та інтересами, які переходять до цього нового
незалежній державі. Зазначена угода не повинно завдавати шкоди
принципом невід'ємного суверенітету кожного народу над й ого
багатствами і природними ресурсами. Й ого здій снення не повинно
підривати основ економічного добробуту нової держави.
 13. Врегулювання проблем правонаступництва у зв’язку з
припиненням існування СРСР та правонаступництво України.

Правонаступництво України щодо Союзу PCP регулюється комп-лексом

домовленостей з питань правонаступництва, що були досягнуті між
країнами, які увійшли після розпаду СРСР у Співдружність Не-
залежних Держав (серед них: Меморандум про взаємопорозуміння з
питань правонаступництва щодо договорів колишнього Союзу PCP, що
становлять взаємний інтерес, 1992 p.; Угода про розподіл всієї власності
колишнього Союзу PCP за кордоном 1992 p.; Угода про правонаступництво
щодо державних архівів колишнього Союзу PCP 1992 p.; Рішення Ради
голів держав СНД від 20 березня 1992 р. та ін.), а також національним
законодавством України. Ряд положень, що ма¬ють пряме відношення до
правонаступництва, міститься в установчих документах СНД.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» 1991 p.,

Україна є правонаступницею прав і обов’язків СРСР, які не су-перечать
Конституції України. Україна підтверджує свої зобов’язання, укладені
УРСР, до проголошення незалежності (ст. 6 Закону).

В Угоді про створення СНД від 8 грудня 1991 р. було закріплено, що кожна
держава СНД має право підтвердити чинність для себе між-народних
договорів СРСР.

Відповідно до Угоди про розподіл всієї власності колишнього Со- iccty PCP
за кордоном 1992 р. під власністю розуміється: нерухомість, що
використовувалася дипломатичними і консульськими представ-ництвами
СРСР; інфраструктура СРСР за кордоном і прибуток від її сій плуатації;
доходи від реалізації власності СРСР; власність СРСР і 111 нібуток від
діяльності юридичних осіб, що знаходилися під юрисдик- Iіісіо СРСР;
прибуток від виконання робіт за міжнародними угодами. Класність СРСР,
відповідно до даної Угоди, була поділена і перейшла до держав в
наступних долях: Білорусія - 4,13%, Казахстан - 3,86%; І'осія - 61,34%;
Україна - 16,37% і т.д.

Питання правонаступництва щодо державних активів та держав- I юго

боргу СРСР було вирішено врегулювати на двосторонніх засадах. У 2 -
1994 pp. було укладено низку двосторонніх угод між Росій ською
Ч'дерацією, з однієї сторони, та Азербай джаном, Вірменією, Грузією,
Казахстаном, Молдовою, Таджикистаном,Узбекистаном,Україною - з Іншої.
У даних договорах Росією було запропоновано так званий «ну- иі.овий
варіант»,за яким всі активи та борги державами-спадкоємцями і п
родавалися Росії. Так, згідно зі ст. З Угоди між Україною та Росій ською
Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зо¬нні
шнього боргу та активів колишнього Союзу PCP від 9 грудня 1994 p.,

Україна передає, а Російська Федерація приймає на себе зобов’язання

11 (< >до виплати частки України в зовнішньому державному боргу
колиш- нього Союзу PCP станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала, що
«для и и і шати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною,
Україна передає, а Росій ська Федерація прий має частку України в активах
ко¬ми шнього Союзу PCP за станом на 1 грудня 1991 p.». Але за відсутності

Відповідно до Угоди про правонаступництво відносно державних архівів

колишнього Союзу PCP 1992 р. сторони визнали цілісність і неподільність
архівів Росій ської імперії і СРСР, що знаходяться за меж-ами їх територій , і
не претендують на право володіння ними.

Архіви СРСР, що знаходяться на території держав-учасниць Угоди,

перей шли під юрисдикцію відповідних держав. Сторони Угоди
зобов’язалися за-безпечувати відповідно до свого законодавства доступ
дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу
довідок, виданих державними архівними установами країн СНД.

Стосовно правонаступництва щодо ядерної зброї, укладено Угоду про

спільні заходи щодо ядерної зброї від 21 грудня 1991 р„ в якій пе-
редбачено, зокрема, переміщення у Росію ядерних засобів колишнього
СРСР з Білорусії, Казахстану і України і закріплення цими країнами свого
статусу неядерних держав з приєднанням у цій якості до Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.

Континуїтет держави - це принцип, за яким держава як суб'єкт

міжнародного права, незважаючи на зміни, пов'язані з її системою органів
влади, назвою чи конституцій ним устроєм, залишається суб'єктом
міжнародного права. Іншими словами, континуїтет держави має за
мету продовження існування держави як суб'єкта міжнародного
права та збереження її ідентичності.

Щодо України, то скасування назви "Українська Радянська Соціалістична

Республіка", а також конституцій ні зміни, що відбулися після розпаду
Союзу РСР 1991 року не зменшили обсяг її міжнародної правосуб'єктності.

Про це свідчать Акт проголошення незалежності України, прий нятий

Верховною Радою України 24 серпня 1991 р., Закони України "Про
правонаступництво України" 1991 р., "Про дію міжнародних договорів на
території України" 1992 р.

Відповідно до закону "Про правонаступництво" Україна підтверджувала

свої зобов'язання за міжнародними договорами, що були
ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6) і
проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків за договорами
Союзу РСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки
(ст. 7).
Державним кордоном України був її державний кордон у складі Союзу РСР
станом на 16 липня 1990 року. Але наша держава не несла
відповідальності за кредитними договорами СРСР, укладеними після 1
липня 1991 року без згоди України.

Для вирішення проблем правонаступництва і на основі Меморандуму про

порозуміння з питання правонаступництва відносно договорів
колишнього СРСР, що представляють взаємний інтерес 1992 року, Радою
глав держав СНД 20 березня 1992 року була створена комісія з
правонаступництва відносно договорів, що представляють взаємний
інтерес, державної власності, боргів, активів колишнього СРСР. У її рамках
було підготовлено багато угод між державами колишнього СРСР
(наприклад, Угода держав-учасниць СНД про власність колишнього СРСР
1991 року, Декларація глав держав-учасниць СНД про міжнародні
зобов'язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 року тощо).
Україна є учасницею більшості з цих договорів.

Україна ще не врегулювала питання, пов’язані з міжнародним

правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та
демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу
закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави
попередниці та ін

14. Поняття та характерні риси норм міжнародного публічного права.

Види норм міжнародного публічного права та їх класифікація.

Норма міжнародного права- це створене угодою суб'єктів формально

визначене правило, що встановлює для них права і обов'язки, здій снення
яких забезпечується юридичним механізмом.
Норми служать як би цеглою, з якої побудовано міжнародне право. Їх
специфіка визначається тим, що вони є елементами особливої правової
системи.

Норма є загальним правилом, розрахованим на невизначену кількість

випадків.

Разом з тим міжнародно-правові норми мають ряд особливостей, що

дозволяють виділити їх в окрему систему.

1) предмет регулювання — міждержавні відносини і пов'язані з ними

відносини інших суб'єктів;

2) порядок створення — узгодження позицій держав та (або) інших

суб'єктів;

3) форма закріплення (існування) — відповідна погоджувальному

характеру змісту правил поведінки (договір, звичай , акти міжнародних
конференцій і міжнародних організацій );

4) забезпечення реалізації норм, як правило, самими державами-творцями

індивідуально або колективно, зокрема за допомогою створених ними
міжнародних організацій і органів, при цьому особливе значення мають
заходи, що сприяють добровільній реалізації норм.

В сфері міжнародних відносин відсутні спеціальні нормотворчі органи.

Норми міжнародного права створюються самими суб'єктами, перш за все
державами.

Створення норм міжнародного права представляє процес узгодження

позицій держав, що включає дві стадії:

1) досягнення згоди щодо змісту правила поведінки;

2) взаємообумовлене волевиявлення держав щодо визнання правила
поведінки обов'язковим.

Формування позиції держави починається з усвідомлення своїх інтересів і

потреб, а також розуміння можливості захистити (задовольнити) їх за
допомогою інших держав або спільно з ними.

Специфіка міжнародно-правових норм і їх системи позначається на їх

конструкції. Головне полягає в тому, що більшість норм містять лише
диспозицію, а санкції, точніше контрзаходи, визначаються системою в
цілому. Конкретні контрзаходи у разі порушення норм можуть
передбачатися окремими договорами.

Норма є загальним правилом, тому не може представляти оптимальне

рішення для всіх випадків, швидше, вона слугує для цього початковим
пунктом. В процесі застосування норми специфіка випадку не може
ігноруватися.

Не дивлячись на очевидну роль норм як необхідного елементу

міжнародного права, в доктрині набув поширення нормативний нігілізм.
Так, одні автори вважають, що міжнародне право складається з окремих
думок, що змагаються в тому, щоб знай ти віддзеркалення в суті рішень (Ф.
Краточвілл, Великобританія). Інші пишуть про нормативний скептицизм і
вважають, що право складається не тільки з норм, але і з інших стандартів
(Т. Нардін, США). Оскільки нормативний нігілізм реально рівнозначний
міжнародно-правовому нігілізму, він не отримав визнання в доктрині і тим
більше в практиці.

Міжнародно-правові норми неоднорідні за формою і змістом. Їх можна

класифікувати за різними критеріями.

Види норм міжнародного права

- за сферою дії - універсальні, регіональні, партикулярні;

- за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні, норми

рішень міжнародних організацій .

- за юридичною силою - імперативні і диспозитивні;

- за функціями в системі - матеріальні і процесуальні;

Універсальні норми діють у глобальних масштабах і мають загально

обов'язкову силу. Основною формою вираження цих норм є міжнародні
звичаї. Прикладами універсальних норм є основні загальновизнані
принципи міжнародного права, положення таких універсальних
багатосторонніх договорів, як Віденська конвенція про дипломатичні
зносини 1961 р.,

Регіональні норми регулюють відносини в межах певного географічного

регіону між державами, що розташовані в ньому. Партикулярні норми
регулюють відносини держав незалежно від географічного регіону. У
більшості випадків вони містяться у двосторонніх угодах;

Імперативні норми регулюють най важливіші міжнародні відносини, що

стосуються всезагальних інтересів. Вони багато в чому визначають
характер усього міжнародного права. Порушення імперативної норми
заподіює шкоду усьому світовому співтовариству.Прикладами таких норм
є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав,
сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних
спорів мирними засобами та ін.

Диспозитивні норми закріплюють право сторін відступити від їхнього

змісту й обрати інший варіант поведінки, який самою нормою прямо не
передбачений . У разі якщо сторони не обрали цей інший варіант
поведінки, вони зобов'язані суворо дотримуватися приписів
диспозитивної норми. За її порушення сторони несуть міжнародно правову
відповідальність;

Матеріальні норми визначають конкретні права й обов’язки сторін щодо

певного об’єкта міжнародно правового регулювання. Процесуальні норми
встановлюють порядок створення та реалізації матеріальних норм.

5) за способом регулювання — зобов’язальні, уповноважувальні, заборонні

та відсильні. Зобов’язальні норми закріплюють обов’язки учасників
конкретних міжнародних правовідносин. Уповноважувальні норми
встановлюють певні права взаємодіючих учасників міжнародних відносин.
Заборонні норми містять заборони на здій снення пев них дій або на
утримання від них. Відсильні норми зобов'язують керуватися правилами,
що містяться в інших нормативних актах. Відсильна норма може
відсилати і до неправових актів (наприклад, до рекомендацій ної резолюції
міжнародної організації). У цьому разі відповідне положення не правового
акта для регулювання цього правовідношення наділяється юридичною
силою; 6) за часом дії – строкові та безстрокові. Існування строкових
норм визначається або чіткими часовими межами, або залежністю від
настання чи не настання будь яких юридичних фактів. Безстрокові норми
характерні для мирних договорів про дружбу та співробітництво, статутів
міжнародних міжурядових організацій . Усі імперативні норми також є
безстроковими.

15. Кодифікація та ієрархія норм міжнародного публічного права.

Кодифікація — це спосіб систематизації нормативних актів, здій снюється

шляхом перероблення та зведення правових норм, що містяться в різних
актах, у логічно узгоджений нормативно-правовий акт, який системно і
вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на
галузевому рівні.
Кодифікація в міжнародному праві – це офіцій на систематизація чинних
договірних і звичаєвих норм міжнародного права з метою заповнення
прогалин, заміни застарілих норм, уникнення суперечностей в праві. На
відміну від інкорпорації, кодифікація є засобом здій снення правотворчої
діяльності.

Кодифікація часто проводиться шляхом перетворення норм міжнародного

звичаю в договірні (в сфері права міжнародних договорів,
дипломатичного, консульського, міжнародного морського права тощо).
Але можлива й кодифікація звичаєвих норм без трансформації в
міжнародні договірні.

Кодифікація може бути офіційною (яку здій снюють держави і

міждержавні організації) і неофіційною (здій снюють окремі особи,
громадські об'єднання, неурядові організації тощо).

Шляхом офіційної кодифікації проведена систематизація міжнародного

морського права, дипломатичного, консульського, права представництва
при міжнародних організаціях, права міжнародних договорів,
міжнародного космічного права, міжнародного повітряного права,
міжнародного захисту прав людини, міжнародного гуманітарного права,
права міжнародних організацій та інших галузей і інститутів сучасного
міжнародного права.

В результаті кодифікації встановлюються основні засади для

співробітництва суб'єктів міжнародного права в цих напрямах.

Важливе значення має неофіційна кодифікація. Так, громадська

організація Міжнародний комітет Червоного Хреста підготовила проекти в
галузі міжнародного гуманітарного права, які були взяті державами за
основу Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткових протоколів І і ІІ 1977
Велике значення серед форм неофіцій ної кодифікації має наукова або
доктринальна

кодифікація, яку здій снюють окремі вчені і науково-дослідні установи. В

сучасному міжнародному праві думка вчених не є превалюючою в
прий нятті рішень кодифікацій ного характеру.

Головна кодифікація відбувається в рамках ООН, в межах спеціально

створеної Комісії міжнародного права. Після підготовки Комісією проекту
міжнародної конвенції, останній розглядається Шостим комітетом
Генеральної Асамблеї ООН і передається державам для зауважень.
Отримавши зауваження. Комісія готує остаточний проект. Кодифікацій ні
результати Комісії міжнародного права: дві конвенції в галузі права
міжнародних договорів, женевські конвенції 1958 р.

Разом із тим у другій половині ХХ ст. значення загальних принципів права

перестало бути винятковим у питаннях співвідношення міжнародно
правових норм. Визнання після Другої світової вій ни вищої юридичної
сили за імперативними нормами (jus cogens) надало нормативній системі
міжнародного права тієї ієрархічної структури, у якій загальні принципи
здебільшого почали виконувати допоміжні функції

16. Поняття, зміст, функції та класифікація основних принципів

міжнародного публічного
права.http://megalib.com.ua/content/10434_Uridichna_priroda_osnovnih_prin
cipiv_mijnarodnogo_prava.html

Основні принципи сучасного міжнародного права – це основоположні,

універсальні і загальновизнані правила поведінки суб’єктів міжнародного
права.

Принцип міжнародного права – це норма міжнародного права, що має

обов’язковий характер для всіх суб’єктів.
Характерною особливістю принципів є їх універсальність. Це значить,
що всі суб’єкти міжнародного права зобов’язані суворо дотримуватися
принципів, оскільки будь-яке їх порушення зачіпатиме законні інтереси
інших учасників міжнародних відносин.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН. Широко

визнано, що принципи Статуту ООН носять характер «jus cogens», тобто є
зобов’язаннями вищого порядку, які не можуть бути скасовані державами
ані індивідуально, ані за угодою між собою. Деякі принципи сформовані в
Статуті дуже стисло. Тому, за ініціативою ряду європей ських держав в 60–
ті роки в ООН була проведена робота по кодифікуванню основних
принципів. Вона завершилася ухваленням в 1970р. Генеральною
Асамблеєю ООН Декларації «Про принципи міжнародного права, що
стосуються дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до
Статуту ООН». Декларація містить сім принципів. У заключному акті
Наради Гельсінкі по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р.
міститься десять основних принципів.

До перерахованих в Декларації 1970р. додані принципи непорушності

кордонів, територіальної цілісності держав, дотримання прав людини і
й ого основних свобод. Поява нових життєво важливих глобальних
проблем веде до збільшення основних принципів міжнародного права.

Класифікація основних принципів умовна, бо всі вони взаємозв’язані і

кожний принцип має значення для всієї міждержавної системи. За змістом
їх можна розділити на три групи:

1) Основні принципи забезпечення миру і міжнародної безпеки:

незастосування сили або загрози силою; територіальна цілісність держав;
непорушність кордонів; мирне розв’язання міжнародних суперечок;
роззброєння; міжнародно-правова відповідальність.
2) Основні принципи міжнародної співпраці держав: суверенна рівність
держав; невтручання у внутрішні справи держав; співпраця держав;
добросовісне виконання міжнародних зобов’язань.

3) Основні принципи захисту прав народів, націй і людини: рівноправність

і самовизначення народів і націй ; повага до прав людини і й ого основних
свобод; захист оточуючого людину середовища.

У міру розвитку сучасного міжнародного права перелік й ого основних

принципів може доповнюватися і змінюватися.

Функції основних принципів міжнародного права - це основні

напрямки впливу принципів міжнародного права на зовнішнє середовище.

Основними функціями принципів міжнародного права є такі:

- зміцнення існуючої системи міжнародних відносин і сприяння її

передбачуваному розвиткові;

- сприяння становленню та розвитку системи міжнародного права як

безпосередньо, так і шляхом об´єднання норм, інститутів і галузей навколо
власних загальнообов´язкових правил;

- закріплення основних прав, обов´язків і законних інтересів суб´єктів

міжнародного права, визначення основ їх взаємодії шляхом установлення
правових статусів;

- забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовного

процесів;

- визначення системи й напрямів розвитку міжнародного

правопорядку;

- заповнення прогалин у міжнародному праві;

 - формування і розвиток міжнародної правосвідомості.

Загалом основні принципи міжнародного права виконують

водночас дві важливі функції:

1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними

нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові міжнародних відносин, закріплюючи нові

аспекти, що з´являються у суспільній практиці.

Як і всі юридичні норми, основні принципи міжнародного права мають

своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифікуються. Зокрема, їх
закріплено у:

- Статуті ООН 1945 р.;

- Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються

дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту
ООН 1970 р.;

- Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Отже, низці принципів присвячено спеціальні резолюції Генеральної

Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному
міжнародному праві як загальновизнані звичаєві норми. Міжнародний суд
ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед принцип незастосування
сили або погрози силою, існували як норми звичаєвого міжнародного
права до ухвалення Статуту ООН.

Основні принципи міжнародного права закріплено в Статуті ООН

(преамбула, ст. 1 і 2). У статті 2 Статуту ООН містяться сім основних
принципів (суверенна рівність держав, незастосування сили або погрози
силою, рівноправ´я та самовизначення народів, мирне вирішення
міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи, співробітництва,
добросовісного виконання зобов´язань за міжнародним правом).
Тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва
між державами відповідно до Статуту ООН, ухваленій на 25-й сесії
Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. У Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європей ських і
двох північноамериканських держав 1 серпня 1975 р., є Декларація
принципів, якими держави-учасниці мають керуватися у взаємних
відносинах. Ця Декларація містить уже десять принципів міжнародного
права, а не сім, як у статті 2 Статуту ООН (непорушності кордонів,
територіальної цілісності, поваги до прав людини й основних свобод).
Проте і цей перелік основних принципів міжнародного права не є
вичерпним. Сьогодні міжнародне співтовариство вкрай потребує
ухвалення принципу екологічної безпеки, але через різні, здебільшого
суб´єктивні, причини цей принцип, на жаль, поки що не отримав
юридичного закріплення.

17. Поняття та види джерел міжнародного публічного права.

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох

значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що
породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила
поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про
право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного

права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках:
1)через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють
договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових
організацій "opinio juris";

2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють

звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що най більш авторитетно джерела міжнародного права

окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд
керується при вирішенні спорів, що передаються й ому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють

правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;
2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як
правова норма;
3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини
най більш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права
різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та

нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт
міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин
між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за
допомогою міжнародних організацій . До них відносять декларації,
конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного
права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та

некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути
міжнародного права або не бути предметно обмеженими.
Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

18. Міжнародний договір.

Міжнародні договори — одна з най більш поширених у наш час форм

закріплення взаємних міжнародних прав і обов’язків. Міжнародні
договори є зазвичай джерелом зобов'язань тільки для суб’єктів
міжнародного права, що беруть у них участь

Договори можуть класифікуватися на "правотворчі", які повинні мати

загальне застосування, а також "договори-контракти", котрі стосуються
винятково невеликої групи держав, або навіть лише двох держав. Такий
поділ має на меті показати загальний або локальний характер цієї угоди, а
також рівень відносин, що виникають з неї.

Міжнародно-правові договори виступають одним із видів домовленостей ,

за допомогою яких держави висловлюють своє ставлення до окремих
проблем міжнародного права, або виражають нові норми, котрими вони
будуть керуватися у своїх діях на міжнародній арені. Такого роду договори
в кінцевому підсумку вимагають значної кількості участі держав, через що
відбувається зростання їх значущості, а інколи можуть вміщувати норми,
обов'язкові для всіх держав.

Сторони, які не підписали і не ратифікували конкретного договору, не

є зв'язані його положеннями.

Договори можуть мати конституцій ний характер, оскільки вони фіксують

факт утворення міжнародної організації і виступають як їх конституції,
закріплюючи права та обов'язки.

З іншого боку, "договори-контракти" самі собою не є інструментами

створення права, оскільки їх ухвалює невелика кількість держав, і
стосуються вони обмеженого кола питань. На відміну від правотворчих
договорів, "договір-контракт" припиняється відразу після виконання.

Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у ре зультаті узгодження

позицій суб’єктів міжнародного права. Основна маса міжнародних
договорів є саме контрактами.

Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми

міжнародного права, а міжнародні публічні зобов’язання. Контрактами
є, наприклад, угоди з обмеження озброєння (держави домовляються про
обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони
домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та
інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють систему
головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше)

Кожен міжнародний договір є не лише юридичною угодою, а актом вищих

органів держави, який встановлює нові юридичні норми.

Важливою якістю договорів є стабільність їх норм, які впродовж

тривалого терміну дії забезпечують велику передбачуваність у
поведінці учасників, що є надзвичай но важливим для міжнародного
правопорядку і має особливе значення для врегулювання життєво
важливих для держав проблем.

Окрім цього, чітка визначеність договірних норм суттєво полегшує їхнє

застосування, а також забезпечує належний контроль за їх виконанням.
Особлива державно-правова процедура оформлення згоди на
обов'язковість договору у формі ратифікації, підписання та ін. надає
договірним нормам додатковий авторитет у внутрішньодержавній сфері,
полегшує їх взаємодію з національним правом.
19. Міжнародний звичай.

Протягом тривалого часу саме міжнародно правовий звичай був основним

джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися
міжнародні зобов’язання.

Визначення міжнародно правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту

Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці
міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю,
потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування
практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості
практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності.
Як приклад можна навести появу міжнародноправового звичаю про
невключення космічного простору до складу державної території. Обліт
Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав
протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник
неодноразово пролетів над територія ми держав, але ця практика не
викликала заперечень

Особливість міжнародного звичаю як джерела міжнародного права

полягає у тому, що, порівняно з міжнародним договором, у ньому набагато
складніше провести відмінність між правотворчою процедурою і
нормативним результатом. У той час як договір, що виникає у рамках
формальних переговорів, існує у вигляді нормативного акта, відповідно
звичай створюється практикою держав і функціонує у вигляді норми, яка
закріплює цю практику.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно правовий звичай , що

регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все
він може залишатися чинним для тих суб’єктів, що, визнаючи звичай , не
приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм
обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може
діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору
не припиняє автоматично дію звичаю.

Особливість звичаю як форми існування правових норм полягає втому, що,

порівняно з договірними нормами, звичай не має офіцій ного письмового
формулювання. Однак це зовсім не означає, що звичаєві норми не
можуть мати письмової форми. Прикладом цього є Гаазькі конвенції
про закони і звичаї ведення вій ни 1907 р.,

Доказом існування міжнародно правового звичаю можуть бути різні

неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій ,
дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення
національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних
органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони
можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю. Так,
виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна
зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була
резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII «Декларація правових
принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного
простору» від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої

практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість — це загальна
практика, що не має характеру правового зобов'язання. Міжнародною
звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна
звичаєвість може перерости в міжнародно правовий звичай або навіть
послужити основою для договірної норми.
20. Загальні принципи права.

Відтоді питання про те, що становлять собою загальні принципи права, які
визнаються цивілізованими націями, ви кликає чимало дискусій , аж до
прагнення мінімізувати зна чення п. «с» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду.

Загальні принципи права — це саме ті первинні правові смисли, на основі

яких виникло й існує пра во, у тому числі й міжнародне. Існування права
без них неможливо уявити.

Загальні принципи права як джерела міжнародного права. Загальні

принципи права, визнані цивілізованими націями, відповідно до ст. 38
Статуту Міжнародного суду ООН відносяться до джерел міжнародного
права. Оцінка загальних принципів права залишається дискусій ною у
сучасній літературі і, як правило, вони виключаються з числа основних
джерел міжнародного права. Виділяють три основні точки зору з питання
визначення «загальних принципів права»:

– дане поняття охоплює загальні принципи природного права і

справедливості;

– це поняття включає основні принципи міжнародного права;

– під загальними принципами розуміються загальні принципи, характерні

для національних правових систем (сумлінність, незловживання правом,
рівність сторін у суперечці та ін.).Під «загальними принципами права,
визнаними цивілізованими націями», слід розуміти принципи природного
права і справедливості,

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.). Цей документ

закріплює такі загальні принципи, як: незастосування сили або загрози
силою; мирне розв’язання міжнародних суперечок; невтручання у справи,
які є національною компетенцією держав; співробітництво держав
відповідно до Статуту ООН; рівноправ’я і самовизнач

Принципи міжнародного права (від лат. principium – основа, початок) є

загальновизнаними засадами, ідеями міжнародного права най більш
загального характеру та виконують дві функції: 1) сприяють стабілізації
міжнародних відношень, обмежуючи їх визначеними нормативними
рамками; 2) закріплюють усе нове, що з'являється в практиці міжнародних
відношень, і в такий спосіб сприяють їхньому розвитку; 3) забезпечують
пріоритет загальнолюдських інтересів та цінностей , насамперед, миру і
безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва та інших
цінностей міжнародного порядку мирного співіснування; 4) служать
основою (“мірилом”) та системоутворюючим фактором всієї системи
міжнародного публічного права, нормативною основою правотворчого, а
також право-реалізацій ного процесу на міжнародному рівні, а також
прогресивного розвитку міжнародного права.

21. Судові рішення і доктрина як джерела міжнародного публічного

права.

Оскільки, згідно зі змістом ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, судові

рішення повинні бути допоміжним джерелом встановлення норм права, а
не фактичним їх джерелом, вони можуть мати велике значення.

За загальним правилом із позиції міжнародного права судове рішення

повинно мати силу тільки у тій справі, у якій воно було прий няте. Суди
застосовують право, а не творять його. Саме таке положення містять ст.
59 Статуту Міжнародного Суду, ст. 84 Конвенції про мирне вирішення
міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня 1907 р.

Окрім того, рішення судів якщо й мо жуть бути використані як посилання

на джерела, то лише в якості допоміжних. Ст. 38 Статуту Міжнародного
Суду передбачає, що суд застосовує судові рішення як допоміжний засіб
«для визначення правових норм».

Зі сказаного випливає, що практика міжнародних судових органів

справляє певний вплив на розвиток міжнародного права. Так,
консультативна постанова Міжнародного Суду про відшкодування
збитків, понесених на службі ООН, дала зрозуміти, що міжнародна
організація може бути суб’єктом май нових претензій .

Рішення судів можуть бути також етапами міжнародного

нормоутворення, відображаючи тенденції в розвитку міжнародного
права. Але траплялося, що судові рішення й шли всупереч подальшому
розвитку міжнародного права.

Необхідно зауважити, що джерелом міжнародного права є не лише

рішення Міжнародного суду ООН, а й рішення інших міжнародних чи
регіональних судів (наприклад, Міжнародного кримінального суду,
Європей ського суду з прав людини).

Стаття 38 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає як додаткове

джерело визначення норм права "доктрини найбільш кваліфікованих
фахівців із міжнародного публічного права різних націй".

Погляди відомих учених-міжнародників виражають наявну доктрину своїх

держав щодо застосування норм міжнародного права у сучасних
міжнародних відносинах. Це нерідко можна побачити у теперішніх
дослідженнях, в яких домінує надмірний "національний інтерес", котрий
не завжди об'єктивно обґрунтований . Такі факти не додають
авторитетності відповідним авторам, оскільки вони викривляють істинне
призначення науки щодо її об'єктивності та передбачуваності.

Нерідкими є випадки, коли доктрину використовують для підтвердження

існування міжнародного правового звичаю. Саме так було з визнанням
того, що в Європі не існує права дипломатичного притулку1. Офіцій ні
державні та міжнародні органи широко викори стовують доктрину для
тлумачення міжнародно правових норм. Немає жодного сумніву, що в
цьому разі саме позиції, погляди фахівців із права можуть сформувати
остаточні уявлення про межі й обсяг міжнародних зобов’язань.

………………………………………………………………………………………….

22. Рішення міжнародних міжурядових організацій.

У резолюції міжнародних міжурядових організацій від початку відсутній

намір брати на себе правові зобов’язання в будь якій формі. Тому
резолюції не є джерелом, якщо навіть держава фактично дотримується
положень резолюції.

У цьому разі можна говорити скоріше про появу міжнародно правового

звичаю, а не про наявність у резолюції нормативно правового характеру.
Резолюція не стає джерелом і тоді, коли вона повторює існуючу норму
права, — в цьому разі дотримуються не положень резолюції, а чинної
норми міжнародного права.

Рішення міжнародних міжурядових організацій здебільшого мають

рекомендаційний характер, виняток становлять адміністративні й
фінансово-бюджетні питання, рішення яких є обов´язковими для держав-
членів.

Хоча резолюції міжнародних міжурядових організацій й не є юридично

обов´язковими, проте активно впливають на процес кодифікації та
прогресивний розвиток міжнародного права.

МО створюються для налагодження ефективного співробітництва між

державами-членами. Це основне їхнє завдання. Результат роботи
матеріалізується в рішеннях, які адресовані членам організації. Такі
рішення прий мають у формі рекомендацій . На відміну від обов'язкових
рішень, які мають внутрішню дію, рішення-рекомендації, як правило,
спрямовані державам-членам, тобто назовні організації.

Однак частина рішень, призначених для внутрішнього користування в

рамках організації, може мати характер рекомендацій . Такими, наприклад,
є рішення Парламентської Асамблеї Ради Європи, направлені Комітетові
міністрів, або акти Генеральної Асамблеї ООН, призначені для Ради
Безпеки. А значна частина рішень, які прий маються МО наднаціонального
характеру й адресовані державам-членам, мають пряму дію на території
цих держав. Вони обов'язкові для виконання не тільки державами, а й
фізичними та юридичними особами.

Рішення міжнародних міжурядових організацій. Рішення

міжнародних міжурядових організацій не увій шли до переліку джерел
міжнародного права, які використовує Міжнародний суд ООН під час
вирішення спорів між державами (ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН),
однак деякі з них цілком можуть вважатися такими джерелами. У цьому
випадку рішення міжнародних міжурядових організацій буде обов
´язковим для держав-учасниць з огляду на прописану норму в її
статуті (рішення Міжнародної китобій ної комісії про запровадження
мораторію на комерцій ний вилов китів 1983 р., резолюція
Консультативної наради Сторін Лондонської конвенції про введення
мораторію на захоронення радіоактивних відходів у морі 1985 р., рішення
Конференції Сторін Конвенції СІТЕС про заборону міжнародної торгівлі
дериватами африканського слона 1989 р. тощо).

Усе ж таки треба усвідомити, що більшість рішень міжнародних

міжурядових організацій не є обов´язковими до виконання, хоча вони
виконуються державами добровільно завдяки їх високої «моральної
цінності» і авторитету. Прикладом таких рішень, що впливають на
формування та розвиток міжнародного права навколишнього середовища,
є такі:

- Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/1831 (XVII)

«Економічний розвиток і охорона природи» від 18.12.1962 р., в якій ідеться
про важливість цілісного розгляду питань навколишнього середовища;
використання природних ресурсів, фауни і флори; необхідність зміни
терміна «охорона природи» на більш широкий термін «охорона
навколишнього середовища»; необхідність комплексного розгляду питань
охорони навколишнього середовища та економічного розвитку;

- Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/35/8 «Про історичну

відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і
май бутніх поколінь» від 30 квітня 1980 р., у якій виділяється важливий
аспект охорони навколишнього середовища - необхідність скорочення
гонки озброєнь;

- «Всесвітня Хартія природи», схвалена Резолюцією Генеральної

Асамблеї ООН A/RES/37/7 від 28 жовтня 1982 р., яка вперше на
міжнародному рівні поділяє небезпечні види діяльності на три види
залежно від ступеня ризику для навколишнього середовища: діяльність,
здатна завдати незворотної шкоди, якої слід уникати; діяльність, здатна
завдати значної шкоди, яку можна здій снювати під час виконання певних
умов; діяльність, здатна певним чином вплинути на навколишнє
середовище, яку можна здій снювати за умови проведення оцінювання її
екологічних наслідків;
23. Односторонні акти держав.

Односторонні акти, безумовно, є джерелами міжнародного права, бо

створюють міжнародні зобов’язання. Відсутність Односторонніх актів у
переліку ст. 38 Статуту Міжнародного Суду не говорить про зворотне.

Зрозуміло, не всі односторонні акти можна розглядати як юридично

значимі. Наприклад, таки ми не є голосування, заяви, комюніке й інші. Але
якщо суб’єкт бажає надати своєму односторонньому акту правові наслідки,
то такий акт, безумовно, є правовим.
Можливе існування таких односторонніх актів, як: ви знання, обіцянка,
відмова, протест
Обіцянка — зобов’язання чинити в подальшому інакше, ніж це мало місце
раніше. Обіцянка можлива у вигляді заяви про приєднання до договору,
й ого ратифікації, у вигляді внесення застережень, односторонньої
відмови від виконання договору (денонсації, анулювання). Обіцянка
може бути пов’язана також із зобов’язанням змінити свій правовий статус,
наприклад у разі заяви про постій ний ней тралітет (Акт про ней тралітет
Австрії від 26 жовтня 1955 р.)1 або про намір набути такого статусу
(Декларація про державний суверенітет України від 16 червня 1990 р.)
Відмова – акт, на підставі якого суб’єкт (зазвичай держава) відмовляється
від своїх прав і претензій . Відмова можлива або у вигляді передачі права
іншому, або у вигляді відречення від права взагалі. Прикладом відмови
першого роду може служити відмова СРСР від репараційних претензій до
Японії та Німеччини. Прикладом другого роду є намір України
відмовитися від володіння ядерною зброєю.
За формою відмова може бути письмовою, усною або мовчазною. Однак
вона завжди повинна бути ясно вираженою, її неможливо
презюмувати. Міжнародне право не містить певних положень щодо
можливості відмовитися від відмови. Але можна домислити, що тут
повинно діяти те саме застереження, що й у праві міжнародних договорів –
rebus sic stantibus.
Протест — акт, за допомогою якого суб’єкт констатує порушення права та
вимагає виправлення ситуації, компенсації шкоди. Протест може бути
пов’язаний із порушенням прав як суб’єкта, що заявляє протест, так і
інших суб’єктів або з порушенням норм міжнародного права загалом.
Нерідко протест буває поєднаний із певними діями: розривом дип
ломатичних відносин, оголошенням persona non grata, відзив посла,
репатріацією, репресіями та іншим.
…………………………………………………………………………………………

24. Концепція «м’якого» права у міжнародному публічному праві.

У зв’язку із постій ним розвитком та появою нових суспільних відносин на

міжнародному рівні, важливого значення набувають норми, які можуть
бути віднесені до категорії «м’якого права». Це пов’язано, зокрема, із
процесами глобалізації, а також необхідністю швидкого регулювання
відповідних сфер діяльності людства за допомогою гнучких правових
інструментів. У своєму загальному вигляді норми «м’якого права»
являють собою правила поведінки, принципи або рекомендації, які не
мають обов’язкової (імперативної) юридичної сили.
Питання віднесення норм «м’якого права» до джерел сучасного
міжнародного прав залишається неоднозначним та дискусійним
серед провідних науковців. Г. Вікс зазначає, що «м’яке право» звучить
чітко як оксюморон: якщо воно м’яке, то як воно може бути правом?»
[1, с.1]. В свою чергу, Д. Тюрер вважає, що «м’яке право» є
зобов’язаннями, що являють собою щось більше, ніж політичні заяви,
але менш суворе, ніж право [2, с. 429].
 Попри існування дискусій них розбіжностей , більшість науковців
та практиків схиляються до тенденції актуалізації застосування норм
«м’якого права» в межах міжнародного економічного права.

Поняття «м’якого» права знаходить визнання в теорії, й ого широко

використовують у практиці міжнародних відносин. До актів «м’якого»
права відносяться, зокрема, Заключний акт Наради з безпеки та
співробітництва в Європі 1975 р. та всі подальші підсумкові
документи РБСЄ/ ОБСЄ, Рамочний Документ «Партнерство заради
миру».
Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією
Північноатлантичного договору. Віднесення актів «м’якого» права до
джерел міжнародного права викликає немало труднощів саме в силу
їхнього квазі правового характеру. Здебільшого виконання таких актів
спирається виключно на їхній авторитет і пов’язані з ними наміри сторін
(наприклад, укласти в май бутньому міжнародну угоду, доказати свою
прихильність відображе ним у документі ідеалам або закріпити деякі
стандарти). Нерідко міжнародні договори можуть містити посилання на
норми «м’якого» права. Норми «м’якого» права можуть бути важливим
етапом у процесі формування договірних або звичаєвих міжнародно
правових норм.
Напрацювати в цій сфері єдиний підхід є досить важко з огляду на те, що
«м’яке» право є явищем складним. Погляди науковців на м’яке право, а
особливо на й ого застосування у різних умовах, є досить неоднозначними.
Прихильники м’якого права здебільшого розглядають й ого як щось на
кшталт «передправа», тобто, у тому сенсі, що згодом неодмінно
відбувається й ого трансформація у тверде право [5–7]. У будь-якій системі
джерел права, чи то національній чи у міжнародному правопорядку можна
виділити три основні рівні: фундаментальний , основний та
факультативний . Відповідно до цих трьох рівнів і відбувається розподіл
джерел права за ієрархією. Доречно розглядати роль актів «м’якого права»
на прикладі європей ської системи джерел права, тобто в межах
Європей ського Союзу та Ради Європи.
У Раді Європи актами «м’якого права» виступають, перш за все,
рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка є дорадчим
органом при Комітеті Міністрів. Згідно зі ст. 22 Статуту Ради Європи,
Асамблея є дорадчим органом, що обговорює відповідні питання у межах
своєї компетенції і передає свої висновки Комітету Міністрів у формі
рекомендацій [8]. Парламентська Асамблея прий має резолюції та інші
документи, які визначають основні, загальні напрямки діяльності
Комітету Міністрів, національних урядів, парламентів та політичних
партій ; розробляє різноманітні міжнародні договори – європей ські
конвенції, які сприяють формуванню основи європей ської нормативно-
правової системи [9]. Ще одним не менш важливим актом «м’якого права»
у системі права Ради Європи є «стандарти Ради Європи з прав людини»,
які містять правові норми, що зафіксовані у Конвенції про захист прав та
основних свобод людини, Європей ській соціальній хартії, Європей ській
хартії місцевого самоврядування та інших конвенціях та актах Ради
Європи. 414
Усі акти, які містять норми-рекомендації, загальні принципи та цілі,
не встановлюючи при цьому конкретних зобов’язань, можна
віднести до актів «м’якого права» у європей ській системі права.
Враховуючи вищевикладене, можна виділити можливі варіанти значення
актів «м’якого права», які і визначають їх місце у європей ській системі
джерел права: 1) необов’язкова допомога при інтерпретації, що означає
можливість європей ських та національних установ самим вирішувати
доцільність чи недоцільність застосування актів «м’якого права» при
тлумаченні правових норм;
2) обов’язкова допомога при інтерпретації, що зобов’язує країн- учасниць
європей ської спільноти брати до уваги акти «м’якого права» при
правотворчій та правозастосовній діяльності;
3) забезпечення послідовної інтерпретації, що передбачає обов’язок країн-
учасниць поступово приводити акти національної системи права у
відповідність із рекомендаціями та думками, висловленими
міжнародними установами [10, c. 365–366]. Отже,концепція «м’якого
права» має цілий ряд переваг та дає змогу впливати на міждержавні
відносини незважаючи на рекомендацій ний характер. Вони покликані
заповнювати прогалини в законодавстві та приводити уже існуючі норми
права у відповідність до висунутих міжнародними органами та
організаціями вимогами та стандартами.
…………………………………………………………………………………………

25. Сутність, принципи та суб’єкти міжнародного правотворчого

процесу.

Міжнародна правотворчість — це активно творча діяльність суб'єктів

міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження
державних інтересів, волі (позицій ). Звідси випливає висновок, що
головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Основний шлях створення норм міжнародного права – досягнення

угоди між суб’єктами міжнародного права. В сфері міждержавних
відносин немає спеціалізованого нормотворчого органу. Самі суб’єкти
здій снюють правотворчі функції.

Процесу міжнародно-правового нормотворення характерні дві стадії:

а) досягнення згоди інших суб’єктів міжнародного права (в першу чергу

держав) щодо змісту правил поведінки;
б) досягнення згоди стосовно визнання цих правил поведінки в якості
норм міжнародного права.

Правотворчім стадіям передує доправотворча стадія, коли на основі

усвідомлення своїх потреб і інтересів держава формує власну позицію і
усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий .
Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних
компонентах:

а) власного бачення механізму вирішення проблеми;

б) прогнозу перспективи її впорядкованого розвитку;

в) можливості використання потенціалу інших держав у вирішенні

вказаної проблеми. Міжнародна правотворчість починається з договірної
ініціативи, яка може здій снюватися у формі запропонування проекту
угоди.

Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з

процесу узгодження позицій суб’єктів міжнародного права щодо
можливого варіанту норми. Держава зацікавлена в кінцевому результаті
повинна мати не тільки обґрунтовану позицію, а й попередньо
визначитись, на які компроміси вона готова піти для досягнення мети.
Процес узгодження позицій за своєю суттю є виробленням прий нятного
проекту норми права. Прий нятність визначається збалансованістю прав і
обов’язків учасників угоди.

Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть

співпадати, а можуть мати суттєвий розрив інколи до років. Одна стадія
правотворчого процесу не відокремлена від іншої у разі, якщо:
1. Акти міжнародних організацій і конференцій прий маються
голосуванням або консенсусом та держави погодились визнати за ними
юридичну силу.

2. Міжнародно-правові акти набирають сили з моменту їх підписання.

Розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу закономірний ,

у разі вступу міжнародно-правового акту в силу на умовах:

- ратифікації,

- підписання певною кількістю сторін чи певними учасниками,

- настання певної події чи ситуації тощо.

Організацій но-правову основу нормотворчого механізму міжнародних

організацій складають їх установчі акти і правила процедури головних
органів організації.

Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій

різноманітна. Вона може:

а) виступити з договірною ініціативою,

б) запропонувати проект міжнародно-правового акту,

в) скликати дипломатичну конференцію для й ого обговорення,

г) провести й ого узгодження в рамках власних органів,

д) стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового

акту юридично обов’язковим,

е) здій снювати функцію реєстратора і депозитарія,

є) з допомогою держав готовити офіцій ні тексти різними мовами,

ж) мати повноваження тлумачення, перегляду акту тощо.

Міжнародні організації можуть також виконувати допоміжні правотворчі

функції при виробленні норм міжнародного права іншими суб’єктами.
Таку нормотворчу функцію називають квазінормотворчою.

Стосовно традицій них звичаїв, які історично склалися і функціонують

завдання міжнародного нормотворчого процесу – привести їх у
відповідність з новими міжнародними реаліями. Ті ж звичаї, які
формуються в порівняно нетривалий час, утворюються в порядку
міжнародного правотворчого процесу, в ході якого виробляються
відповідні міжнародно-правові акти.

Певний вплив на міжнародний правотворчий процес продовжують

здійснювати міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських
організацій і наукових установ, думки відомих державних і
політичних діячів.

Н МП є основним елементом МП, з якого побудована система МП, як

нормативний акт. Вчення про норму є основним в теорії МП. Чи то зміст
норми відображає основний зміст МП та й ого основні характеристики та
функції. Структура норми складається з трьох елементів, як і в
національному законодавстві в МП структура норми дещо інша, оскільки
гіпотеза і диспозиція містятьс в одній нормі; санкцій ний припис не
елементом НМП, і міститься в МП окремо. на відміну від національних
систем права в МП існують і функціонують 4 загальносистемні інститути.

- відповідальність;

- санкції примусу;

- визнання;

- правонаступництво.
Два останніх елементи є елементами інституту правосуб'єктності

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними

класифікуючими ознаками: За змістом і місцем в системі міжнародного
права: цілі - що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного
права; принципи - під ними розуміють загальні, імперативні принципи
міжнародного права, що встановлюють основи міжнародного
правопорядку, міжнародного миру і співробітництва; норми - це
загальнообов'язкові правила поведінки, що виникли в результаті угоди
держав та інших суб'єктів міжнародного права, реалізація яких
забезпечується примусовими заходами міжнародно-правового характеру.
За способом створення і формою існування (за джерелами): договірні -
норми, що є продуктом угоди суб'єктів міжнародного права й містяться в
міжнародних договорах; звичаєві - норми, що виникли в результаті
кількаразового і тривалого застосування суб'єктами міжнародного права
певних правил поведінки, але такі, що не знай шли свого закріплення в
міжнародних договорах.

За сферою дії: універсальні - регулюючі відносини між усіма державами-

членами світового співтовариства (напр., норми, що містяться в Статуті
ООН від 26.06.1945); партикулярні (регіональні і локальні) - що діють на
певну кількість суб’єктів). За юридичною силою: імперативні - до них
належать основні принципи міжнародного права; диспозитивні - під ними
розуміються такі норми, що припускають відступ від них у
взаємовідносинах певних суб'єктів у результаті угоди між ними. За змістом
правил поведінки: матеріальні - містять у собі права й обов'язки сторін
(суб'єктів міжнародного права) досягнутих угод; процесуальні - це норми,
що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних
органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. За своєю роллю в
механізмі міжнародно-правового регулювання: регулятивні - ці норми
представляють суб'єктам право на вчинення передбачених у них
позитивних дій ; охоронні - вони виконують функцію захисту
міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи
відповідальності і санкції стосовно порушників. Сукупність міжнародно-
правових норм становить систему міжнародного права.

26. Поняття, форми, способи та механізм реалізації норм

міжнародного публічного права.

Норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого

права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання
група норм міжнародного права зай має в й ого нормативному масиві
значне місце, тому що, поступаючись об'єктивним вимогам стабільності
міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов'язків
учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми
звичаєвого права.
У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм
створюється в два етапи:
1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила
поведінки;
2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну
обов'язковість узгоджених правил поведінки.Вони можуть збігатися
хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту й ого
підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження
тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому
текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному
правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна
говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-
правової норми
Міжнародно-правові норми діють, лише коли вони реалізуються. Під
реалізацією розуміється здій снення учасниками міжнародних
правовідносин встановлених і нормах МП правил.

Юридичними формами здій снення міжнародно-правових норм є

дотримання, виконання, використання і застосування.

Застосування норм міжнародного права не має свого постій ного місця в

механізмі міжнародно-правового регулювання. Застосування в
міжнародному праві може також здій снюватися за попередньою
домовленістю держав і на випадок правопорушення.Застосування норм
міжнародного права можуть здій снювати міжнародні органи
(Міжнародний Суд ООН, інші міжнародні суди і арбітражі, Рада Безпеки
ООН) в силу повноважень, наданих їм державами. Отже, застосування
норми міжнародного права не є простою дією, воно вимагає вияснення
фактичних обставин правопорушення, їх оцінки, встановлення норм, які
можуть бути застосовані, визначення сфери дії таких норм і співставлення
їх з конкретною поведінкою (чи відсутністю такої) суб’єкта міжнародного
права, вияснення змісту відповідної норми, можливостей і способів її
застосування до встановлених обставин, забезпечення відповідного
рішення тощо.

Дотримання норм міжнародного права полягає в утриманні від дій ,

заборонених міжнародно-правовим актом. Це виконання нормативних
розпоряджень забороняючого характеру, реалізація норм заборони.
Міжнародно-правові норми можуть реалізовуватися шляхом дотримання
лише в юридично передбачених випадках, інакше суб’ єкт правовідносин
своїм утриманням від певних дій може порушити норму, її правове
розпорядження.Суб’єктами дотримання, виконання і використання норм
міжнародного права є всі суб'єкти міжнародного права без винятку.
Виконання норм міжнародного права передбачає активну дію суб’єкта по
реалізації нормативних зобов'язань. При виконанні суб’ єкти міжнародних
правовідносин зобов’язані своїми діями цілеспрямовано здій снювати
нормативні розпорядження і тим самим сприяти добросовісній реалізації
права. Виконання завжди супроводжується активними діями суб’ єкта
міжнародних правовідносин. Виконання характеризується конкретними
зобов’язаннями і визначеними діями. Такі норми переважають в
міжнародному гуманітарному праві, в сфері визначення прав людини,
співробітництва в боротьбі зі злочинністю, визначення статусу території
тощо.При використанні суб'єкт міжнародних правовідносин сам вибирає
варіант поведінки під час реалізації юридично визначених можливостей .

Використання характерне для норм, що встановлюють правосильність

суб’єкта міжнародного права. Це, як правило, диспозитивні норми
міжнародного права.В кожного способу є свої труднощі.

механізм реалізації норм міжнародного публічного права.

Слід розрізняти міжнародно-правової та національно-правової механізми

реалізації або імплементації (від англ. Implementation - здій снення) норм
МП.

міжнародно-правовий механізм імплементації являє собою сукупність

міжнародних засобів, що забезпечують здій снення норм МП. Й ого
утворюють:

- Система міжнародних конференцій , організацій і органів, а також

інших структур, на які покладено здій снення міжнародних норм та
забезпечення їх реалізації. Так, для сприяння реалізації положень
Конвенції з морського права 1982 р створений Міжнародний
трибунал з морського права;
 - Сукупність норм МП, що сприяють здій сненню інших міжнародних
угод. Приміром, одночасно з укладенням Договору між СРСР і США
про ліквідацію їх ракет середньої і меншої дальності (1987 р) були
прий няті угоди між СРСР і Бельгією, Італією та деякими іншими
державами про інспекції у зв'язку з Договором.

Національно-правовий механізм імплементації становить сукупність

всередині державних коштів, що забезпечують реалізацію норм МП, а саме:

- Систему органів держави, що беруть участь в імплементації міжнародно-

правових норм.

Гарантія ефективності та надій ності такого світоустрою - взаємне

врахування інтересів. Світопорядок XXI ст. повинен грунтуватися на
механізмах колективного рішення ключових проблем, на пріоритеті права
і широкої демократизації міжнародних відносин.

27. Поняття, джерела та принципи права міжнародних договорів.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку

складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб’єктів
міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та
дій сності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому,
що її об’єктом є одне з основних джерел міжнародного права —
міжнародний договір. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти
міжнародного права.
Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були
правові звичаї. Перший кодифікований акт у сфері права міжнародних
договорів був прий нятий 1928 р. на конференції американських держав -
Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер,
оскільки діяла лише в Латинській Америці.
З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках Комісії
міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала
одним з головних завдань, поставлених перед комісією.
Так, 1969 року було прий нято Віденську конвенцію про право
міжнародних договорів, яка стосується договорів, укладених між
державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою
кодифікувала цю галузь міжнародного права, детально регламентувала
всі стадії укладення договору. Україна є учасницею цієї
конвенції.Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.,
що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між
державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та
скасування, а також умови їхньої дій сності;

Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в

Статуті ООН, Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі
1975 p., Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 року.

У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів,

укладених між державами і міжнародними організаціями або між
міжнародними організаціями 1986 р. також результат кодифікації і
прогресивного розвитку міжнародного права. Вона містить положення,
що враховують специфіку договорів з участю міжнародних
організацій.

Важливе місце в здій сненні договірної правоздатності держав зай мають

норми їх внутрішнього права. Закон України "Про міжнародні договори
України" 2004 p., який ґрунтується на загальновизнаних нормах права
міжнародних договорів; Закон України "Про дію міжнародних договорів на
території України" 1991 р.
Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda -
договори повинні виконуватися.
28. Сторони у міжнародних договорах.

Сторонами у міжнародних договорах виступають суб'єкти міжнародного

права.
Основними суб'єктами сучасного міжнародного права є держави. А
відтак саме вони виступають основними суб'єктами права міжнародних
договорів. Суб'єктом є держава загалом, а не її окремі органи, оскільки
вона наділена вищою та універсальною правовою владою - суверенітетом.
Незважаючи на те, що сторонами в усіх договорах є переважно держави,
рівень їх представництва має важливе значення. Так, у взаємовідносинах
одних і тих самих сторін договору на вищому рівні повинні відповідати всі
інші договори, а договору на рівні уряду повинні відповідати договори
міжвідомчого характеру. Атому різний рівень представництва при
укладенні міжнародного договору має суттєве значення для
національного права держав.
Усі держави наділені рівним правом брати участь при вирішенні
міжнародних проблем, в яких вони мають законні інтереси. Водночас
необхідно зауважити, що право держави укладати окремі види
договорів у певних випадках може бути обмежене. Згідно з Договором
про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р.55, держави-
учасниці не мають права укладати угоди про передачу кому-небудь чи про
отримання від кого-небудь ядерної зброї.
Постійно нейтральні держави згідно з міжнародними угодами, на
яких ґрунтується їх правовий статус, не повинні укладати угоди про
взаємну військову допомогу з іншими країнами чи про створення
іноземних військових баз на своїй території.
Поряд з державами - суб'єктами права міжнародних договорів є
міжнародні міжурядові організації. Головною проблемою при
кодифікації права договорів за участі організацій є врахування
особливостей їх правосуб'єктності, котрі повинні враховувати при
визначенні участі організацій у договорах. При укладенні договору МО є
рівноправними сторонами незалежно від їхньої компетенції та існуючих
відмінностей . Разом з тим, необхідно зазначити, що держави наділені
рівними правами при укладенні міжнародних договорів, тоді як
організаціям надано різні повноваження, якими наділяють їх держави
через узгодження. Проте, незважаючи на існуючу відмінність у
міжнародній правосуб'єктності держав та організацій , договори, які
укладаються ними, мають однакову юридичну силу.
Відсутність дипломатичних або консульських відносин не є перешкодою
для участі у договорі. Більше того, їх розірвання не тягнуть за собою
припинення договору, якщо вони не є необхідними для й ого виконання.
Поряд з державами та МО стороною у міжнародних договорах можуть бути
й інші суб'єкти. Така можливість передбачена Віденськими конвенціями, в
них зазначається, що той факт, що вони не застосовуються до міжнародних
угод з участю інших суб'єктів міжнародного права, жодним чином не
зачіпає юридичної сили угод.
Серед інших суб'єктів права міжнародних договорів необхідно виокремити
Святий Престол (Ватикан), хоча й ого статус дещо відрізняється від
статусу суверенної держави. Й ого договірна правоздатність є трохи
обмежена. Так, Ватикан не може брати участь у політичних та економічних
угодах. Особливе місце в й ого діяльності належить договорам з
гуманітарних питань. Двосторонні договори, що укладаються ним з
державами, називають конкордатами, котрі регулюють становище
Католицької церкви у відповідній державі.Комісія міжнародного права
ООН розглядає конкордати як міжнародні договори, котрі юридично
оформляють співробітництво Святого Престолу з різними державами.
Конкордат визнається Комісією джерелом міжнародного права
Наступним суб'єктом права міжнародних договорів є повстанці, які
представляють національно-визвольний рух в особі відповідного органу,
який й ого очолює.

У зв'язку з пожвавленням досліджень з питань міжнародної

правосуб'єктності фізичних та юридичних осіб, у літературі поширеною е
думка про те, що контракти великих компаній з іноземною державою,
наприклад концесії, розглядають як міжнародні договори. Однак позиція
Міжнародного суду з цього приводу є однозначною, яка зводиться до того,
що такі контракти не регулюються правом міжнародних договорів.

Характер міжнародного права, й ого зміст та механізм дії визначаються

природою урегульованих відносин. Такі відносини завжди є міжвладними,
міждержавними. Відповідно, суб'єктами цих відносин можуть бути лише
не підпорядковані іншій владі утворення, котрі здатні реалізовувати права
і нести обов'язки незалежно від будь-кого.

………………………………………………………………………………………….

29. Укладення міжнародного договору.

У міжнародному праві існують вимоги, які пред'являються до міжнародних

договорів, що укладаються:
1) наявність правоздатного суб'єкта;
2) наявність відповідного об'єкта угоди;
3) наявність вільного волевиявлення сторін.
4) дотримання установленої форми.
При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного договору грає
важливу роль і має конституй оване значення для й ого справжності.

Стадії укладання міжнародного договору:

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти
міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою.
Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і
проект май бутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук,
заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту
міжнародного договору.

З’ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору

виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні
пред’явити відповідні повноваження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції
1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо «із практики
відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір
розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети, і не
вимагати пред’явлення повноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської
конвенції 1969 р.).Деякі особи вважаються такими, що представляють
державу за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних
повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції
1969 р. такими особами є: «

а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою

здій снення всіх актів, що стосуються укладення договору;

б) голови дипломатичних представництв — з метою прий няття тексту

договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони
акредитуються;

в) представники, що уповноважені державами представляти їх на

міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її
органів, — з метою прий няття тексту договору на такій конференції, в
такій організації або в такому органі».. Із цим положенням Конвенції
кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України «Про
міжнародні договори України».

Підготовка та прий няття тексту договору.Міжнародна практика

дозволила напрацювати три основні організацій но-правові форми
підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні
канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як
правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм.
Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки
проходить всі три стадії.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також

відноситься прийняття тексту договору та встановлення його
автентичності. Прий няттям тексту договору закінчуються переговори
між державами щодо й ого підготовки.

Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та

парафування.Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання)
в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу
відповідної держави або міжнародної організації.Парафування — це
встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів
уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є
остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за
згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов’язковість договору. Останньою стадією

укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів
міжнародного права на обов’язковість договору. Статті 11 Віденських
конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди
на обов’язковість договору: підписання договору, обмін документами, що
складають договір, ратифікацію договору, й ого прий няття, затвердження,
приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились
сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту

договору, і формою висловлення згоди на його обов’язковість. Під час
підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування
підписів

Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура

й ого укладання. Посадові особи (як правило, міністри закордонних справ)
надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо
узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду
на обов’язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору одним із вищих

органів держави відповідно до процедури, передбаченої національним
законодавством. Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода
держави на обов’язковість для неї договору висловлюється ратифікацією,
якщо:
а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією;
б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах,
домовились про необхідність ратифікації;
в) представник держави підписав договір за умови ратифікації;
г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з
повноважень її представника або був висловлений під час переговорів ”.
Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікацій ній
грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.),
які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і
внутрішньодержавній . Як міжнародний акт ратифікація означає
процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для надання
договорам обов’язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати
дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору,
що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного
права.
В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має
Верховна Рада України. Закон України “Про міжнародні договори
України” в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України
підлягають ратифікації1. Закон про ратифікацію, підписаний Головою
Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для
підпису Президенту України.
Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену
процедуру виявлення згоди на обов’язковість договору. Але за своєю
сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст.
14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода на обов’язковість для
держави договору висловлюється прий няттям або затвердженням за умов,
схожих на ті, що застосовуються до ратифікації ”.Відповідно до ст. 12
Закону України “Про міжнародні договори України” договори, що не
потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу),
або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди
на обов’язковість тексту договору активно застосовується у практиці
міжнародних організацій .

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов’язковість

міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких
причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися
до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору.

Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за

умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на
й ого обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до
нього застереження.Застереження можна робити тільки до
багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього договору
може розглядатися як пропозиція й ого перегляду. Держава має право
робити застереження до договору “за виключенням тих випадків, коли: а)
це застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що
можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не
відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б),
застереження не сумісне з об’єктом та метою договору” (ст. 19 Віденської
конвенції 1969 р.).

30. Дія та дійсність міжнародного договору.

Юридичні наслідки для учасників міжнародного договору наступають

тільки після його набрання чинності. Саме із цього моменту й ого
учасники повинні керуватися принципом pacta sunt servanda («договори
повинні дотримуватися»).

По положеннях Віденської конвенції про право міжнародних договорів

1969 р. порядок і дата набрання договору чинності визначається в
його тексті або согласовывается договірними сторонами в ході
переговорів (ст. 24).

Звичай но міжнародні договори набувають чинності або з дати підписання,

або з моменту обміну ратифікацій ними грамотами, або з моменту здачі
певного числа ратифікацій них грамот депозитарію. Іноді в договорі
визначена процедура набрання ним чинності через певний строк після
здачі на зберігання депозитарію необхідного числа ратифікацій них
грамот. Таким чином, вступила, наприклад, у силу в листопаді 1994 р.
Конвенція ООН по морському праву 1982 р., а саме через 12 місяців після
здачі депозитарію 60-й ратифікацій ної грамоти

Вступ міжнародного договору в силу має важливе значення у

вирахуванні його терміну дії. Міжнародній практиці відомі договори, що
містяться на певний строк (най частіше це торгово-економічні угоди), на
невизначений строк, без констатації терміну дії й із вказівкою на
безстроковий характер договору. Звичай но положення про терміни дії
міжнародного договору або й ого безстроковому характері втримуються в
заключних статтях договору

Термін дії міжнародного договору до й ого витікання може бути

продовжений або відповідно до й ого положень, або за згодою й ого
учасників, що й менується в міжнародному праві пролонгацією. По певних
причинах припинений міжнародний договір може бути відновлений
зацікавленими державами. Ця процедура називається відновленням або
реновацією міжнародного договору

Не слід плутати строк виконання і строк дії договору. Так, Договір про
ліквідацію ракет середньої й меншої дальності між СРСР і США 1987 р. по
терміну дії - безстроковий договір; строк же виконання зобов"язань сторін
по ліквідації зазначеного класу озброєнь - не більше трьох років з моменту
вступу договору всилу.

Крім тимчасового аспекту, міжнародні договори також мають і

просторову (територіальну) сферу дії. Звичай но міжнародні договори
поширюються на всі території, що перебувають під суверенітетом держав-
учасників, якщо інше не передбачено в самому договорі. Деякі
багатосторонні договори поширюються на міжнародні території
загального користування, наприклад Договір про Антарктику 1959 р. і
Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в й ого надрах
ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. Різні частини
Конвенції ООН по морському праву 1982 р. поширюються на різні
територіальні сфери, починаючи від внутрішніх морських вод держав і
закінчуючи повітряним простором над відкритим морем. Устав же ООН
має практично необмежену територіальну сферу дії
Ряд міжнародних договорів (наприклад, Константинопольська конвенція
про забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р.)
надають певні права третім державам. Такі держави, що користуються
наданим їм правом, повинні виконувати умови користування цим правом,
тобто нести також і певні обов'язки

У міжнародному праві діє презумпція дійсності міжнародних договорів

(ст. 42 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).
Дій сним є такий міжнародний договір, що укладений відповідно до норм
міжнародного права й у якому втілене щира угода суб'єктів міжнародного
права, не суперечним основним принципам і іншим імперативним нормам
міжнародного права

Поняття «дія міжнародного договору» і «дійсність міжнародного

договору» співзвучні, але по суті різні. Дія договору в основному
характеризується тимчасовим фактором, а дійсність визначається й ого
відповідністю нормам міжнародного права. Породжувати юридично
значимі наслідки для суб'єктів міжнародного права можуть тільки дій сні
міжнародні договори

Недійсність міжнародного договору залежно від ступеня й ого

невідповідності нормам міжнародного права може бути двох видів:
абсолютна й відносна. Абсолютна недій сність міжнародного договору
носить об'єктивний характер і не залежить від волевиявлення суб'єктів,
й ого що уклали. Такий договір уважається юридично незначним ab initio
(із самого початку). Абсолютно недій сними міжнародними договорами є
ті, які суперечать імперативним нормам загального міжнародного
права (jus cogens), наприклад основним принципам міжнародного
права. На цій підставі секретні протоколи до Пакту Молотова-
Риббентропа 1939 г., у яких мова й шла про розділ сфер інтересів у Європі
між СРСР і Німеччиною, були визнані З'їздом народних депутатів СРСР в
1989 р. юридично незначними з моменту їх висновку

Відносна недій сність міжнародного договору означає й ого оспоримость

однієї зі сторін. Най частіше відносна недій сність договору обумовлена
помилкою, обманом, підкупом представника держави, порушенням
повноважень або конституцій них положень при й ого висновку. Право на
заперечування з'являється в держави в тому випадку, якщо порушення
певних положень внутрішнього законодавства, що регулюють процедуру
висновку міжнародних договорів, було істотним і явним. Якщо ж договір
укладений міжнародною організацією з порушенням її статутних
положень про порядок висновку міжнародних угод, то такий договір
повинен визнаватися незначним, оскільки міжнародні організації не мають
права містити міжнародні договори всупереч правилам, передбаченим у
них статутних документах

………………………………………………………………………………………….

31. Тлумачення міжнародного договору.

Тлумачення — це встановлення дій сного змісту міжнародного договору.

Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що
існувала під час й ого укладання.

Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила

тлумачення текстів міжнародних договорів.

Поперше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1

ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану
на встановлення дій сного змісту договору.

Подруге, термінам договору сторони повинні надавати загальне

значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін
набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено,
що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31).

Потретє, при тлумаченні договору сторони мають можливість

використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували
укладенню договору, а також посилатися на обставини укладання
договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих
випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або
результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

Тлумачення здій снює той орган, який застосовує договір. Якщо

тлумачення здій снює орган однієї з держав — сторін договору, це
тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави
(внутрішньодержавне тлумачення).Розрізняють парламентське, урядове
та судове тлумачення такого виду.

Якщо тлумачення здій снюється за згодою сторін договору, таке

тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має най більший
ефект і най вищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та
здій снюватись у будь якій формі: спеціального договору, домовленості,
обміну нотами (листами), протоколу тощо.

Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами,

про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид
тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здій снюють
міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні
арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.

Тлумачення, що здій снюється окремими особами, які офіцій но не

представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду
відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку
науковців — і перш за все юристів міжнародників.Під час тлумачення
міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами:
словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним.
Словесне або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів,
словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної
мови.

При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті

в контексті всього договору.

Якщо тлумачення здій снюється в порівнянні з іншими міжнародними

угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання
відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення — це
встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які
існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє
точніше з’ясувати дій сні наміри сторін, що були висловлені в тексті
договору.

32. Припинення міжнародних договорів.

Міжнародні договори можуть укладатися як на чітко визначений , так і на

невизначений строк.

Договір може припинятися за різних обставин: через закінчення й ого дії,

денонсацію, порушення, появу нової норми jus cogens, й ого виконання
тощо. Загалом підстави припинення міжнародних договорів можна
поділити на неправомірні та правомірні.

До неправомірних належить припинення (призупинення дії)

міжнародного договору через порушення. Тобто сторона може припинити
договір або зупинити й ого дію, якщо вважає, що друга сторона (інші
сторони) спричинила й ого порушення. Неправомірне порушення
суперечить одному з основних принципів міжнародного права —
принципу сумлінного виконання міжнародних зобов’язань (pacta sunt
servanda).Неправомірне припинення міжнародного договору є одним із
видів міжнародного правопорушення і тому тягне за собою міжнародно
правову відповідальність.

Правомірне припинення міжнародного договору може відбуватися лише

відповідно до положень договору або в будь який час за згодою й ого
учасників.договору або в будь який час за згодою й ого учасників. Якщо
договір містить норми, які чітко встановлюють строк й ого дії і не
визначають можливість продовження, цей договір припиняється
автоматично при настанні календарної дати, що в ньому зазначено.

Денонсація — це заява сторони договору про припинення цього договору

або вихід із нього (якщо договір є багатостороннім). Денонсація можлива
лише в тому разі, якщо сам договір її передбачає. В іншому разі
одностороння заява держави про вихід з міжнародного договору та
відмова від подальшого виконання передбачених ним обов’язків
розглядатиметься як неправомірна та тягне за собою
відповідальність.Однією з односторонніх підстав припинення договору є
подальша неможливість його виконання. Іноді вона може співпадати із
припиненням у зв’язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має
самостій не значення. Подальша неможливість виконання міжнародного
договору перш за все стосується випадків загибелі або зникнення об’єкта
до говору (ст. 61)2

Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно

передбачає лише тимчасову перерву у виконанні договору. Сам договір
при цьому не втрачає юридич ної сили. Зупинення дії міжнародного
договору можливе лише відповідно до положень договору або в будь який
час за згодою усіх й ого учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.).
Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений , так і
поновлений .
При цьому поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад,
усунені певні обставини, що перешкоджали й ого виконанню. Стаття 72
Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки зупинення дії
договору: по перше, зупинений договір звільняє учасників від
зобов’язання виконувати договір протягом періоду зупинення, подруге, не
впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені договором.
У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій , що
перешкоджають поновленню дії договору.

33. Теорії співвідношення міжнародного публічного права та

національного права.

Нині наукою вироблено дві основні теорії щодо співвідношення

міжнародного і національного права: моністична та дуалістична.

Дуалістична теорія Саме ця теорія домінувала в офіцій ній радянській

правовій доктрині з другої половини 50х років ХХ ст. В Основі дуалістичної
теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві
самостій ні правові системи, два різні право порядки. Не заперечуючи
можливості зіткнення чи взає модії цих правових систем, прихильники
дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у
внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не
діють у міжнародно правових відносинах.

Дуалізм не заперечує і не виключає дотримання державами своїх

міжнародно правових зобов’язань. Однак для цього необхідно
використання спеціальних законодавчих процедур, завдяки яким лише й
можлива імплементація (перетворення) норм міжнародного права на
норми внутрішнього права. Негативним наслідком дуалізму в радянській
правовій практиці виявився високий рівень міжнародно правового
нігілізму в пострадянських державах.
Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право-це два
елементи однієї цілісної системи. У рамках монізму залежно від місця норм
в ієрархії прий нято виділяти дві течії: монізм з приматом національного
права і монізм з приматом міжнародного права.

Виникнення моністичної теорії з примату внутрішньодержавного.

Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах
Гегеля, який вбачав у державі «абсолютну владу»2. Як наслідок
абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники
примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як
складову частину національних правових систем.Теорія примату
внутрішньодержавного права неприй нятна з багатьох точок зору. По-
перше, такі погляди ведуть до заперечення міжнародного права. Це
абсолютно неприй нятно в умовах розвитку взаємозв’язку.По-друге,
сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і інтересів
людства, коли амбіції окремих держав мають поступитися місцем
збереженню за гальнолюдських цінностей .

Монізм примату міжнародного права почав свій розвиток після Першої

світової вій ни.З погляду теорії примату міжнародного права у світі існує
єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і
міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок,
ґрунтований на міжнародному публічному праві. У край ніх проявах теорія
примату міжнародного права може доходити до повного заперечення
державного суверенітету та навіть до заперечення держави.

У той же час цілком заперечувати можливість примату міжнародного

права було б помилкою. Зокрема, прий нятною слід вважати таку модель
співвідношення міжнародного та внутрішнього права, відповідно до якої у
внутрішньодержавних відносинах діють норми внутрішнього права, але
таким чином, що вони не суперечать міжнародному публічному праву. У
разі ж прогалин у внутрішньому праві чи колізій норм внутрішнього та
міжнародного права мають діяти норми міжнародного права .

У сучасному світі най більш прий нятним з існуючих вчень про

співвідношення міжнародного та внутрішнього права є доктрина,
ґрунтована на синтезі теорій дуалізму та примату міжнародного права.
При цьому треба виходити з доктрини єдності права як соціокультурного
явища, що породжує єдиний у своїй основі правопорядок, який , у свою
чергу, складається з відносно самостій них міжнарод ного та внутрішнього
правопорядків. Міжнародний і внутрішній правопорядки не знаходяться в
ієрархічній залежності та тісно взаємодіють.

34. Імплементація норм міжнародного публічного права.

Одним із най важливіших практичних питань співвідношення

міжнародного і національного права є питання про порядок виконання
державою міжнародних зобов'язань.

Імплементація норм міжнародного права є цілеспрямованою

організацій но-правовою діяльністю держав, яка здій снюється
індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій з метою
своєчасної, всебічної й повної реалізації узятих ними відповідно до
міжнародного права зобов'язань. У разі реалізації міжнародно-правових
норм на національному рівні, потрібні додаткові внутрішньодержавні
заходи для перетворення цілей , закладених у нормах міжнародного права,
на реальні дії юридичних осіб і громадян, які перебувають під державною
юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом
імплементації норм міжнародного права.

Імплементація норм міжнародного права відбувається шляхом рецепції

національним правом правил міжнародних договорів.
 Рецепція - це текстуальне повторення нормотворчим органом
держави змісту міжнародно-правової норми в статті нормативно-
правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від
бажання повторити вдале формулювання статті міжнародно-правового
акта до прагнення продемонструвати повне дотримання узятого
міжнародного зобов´язання.

Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків їх застосовують

після надання державою згоди на обов´язковість міжнародного договору
(наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходів із приведення
свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору
на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція). Тим
самим удається поєднати момент узяття на себе зобов´язань за
міжнародним договором і початок їх виконання у внутрішньому
правопорядку.

Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права

норми міжнародного права стають нормами національного права, тобто
останні повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути,
наприклад, коли держава ухвалює національний закон, який повторює
приписи міжнародного договору.

У разі рецепції дію міжнародно-правових норм у внутрішньому

правопорядку не можна вважати прямою, тому що ця процедура є не чим
іншим, як засобом їх заміни. Після рецепції у внутрішньому праві
починають діяти норми лише зовні, словесно схожі на міжнародно-правові,
а по суті - норми внутрішнього права. Факт рецепції має безумовне
значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного
нормативно-правового акта.Прикладом рецепції може слугувати розділ ІІ
Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».
Дані норми є результатом рецепції відповідних положень Загальної
декларації прав людини 1948р., Європей ської конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод 1950р. тощо.

Вирізняють два основні види рецепції - загальну та індивідуальну.

Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення,

що міжнародні договори є частиною національного права. У разі
індивідуальної рецепції для введення норми міжнародного права у
національну правову систему потрібен окремий внутрішньодержавний
акт. Індивідуальна рецепція може відбуватися у формі інкорпорації,
трансформації чи відсилання.

Інкорпорація - це включення в національну правову систему норм, які

зовнішньо є цілком ідентичними з нормами акта міжнародного права.
Здебільшого зазначений міжнародний -правовий акт зберігає форму та
най менування, незважаючи на те, що виступає законом.

Трансформація - не лише відтворення, але і переробка норм

міжнародного договору відповідно до загальних принципів національного
права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації, є
не лише доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв
´язку з вимогами міжнародної угоди. Вчені також виділяють такі два види
трансформації: загальну (генеральну) та спеціальну (індивідуальну).

Загальна трансформація – це включення в національну правову

систему усього або частини міжнародного права на основі загальної норми
національного права (най частіше норми конституції).

Спеціальна трансформація передбачає перетворення окремого

джерела міжнародного права на норму національного права за допомогою
конкретного національного правового акта [10]. Прикладами
трансформації можуть слугувати окремі положення Кримінального
кодексу України. Так, ст. 442 КК, що передбачає відповідальність за
геноцид є результатом трансформації положень Конвенції про
попередження злочинів геноциду та покарання за нього 1948р.

Відсилання - вказівка у національному законодавстві на те, що певна

поведінка державних органів, посадових осіб і громадян регулюється
загальними положеннями або конкретними нормами міжнародних
договорів.

Загалом виділяють два види відсилання: загальне – вказує, що всі чинні

договори держави, ратифіковані нею у встановленому порядку, є частиною
її правової системи чи законодавства (ст. 9 Конституції
України,)спеціальне – містить посилання на конкретну норму певного
міжнародного договору (відповідно до ст. 15 Закону України «Про
дорожній рух» на території України діють національні і міжнародні
посвідчення на право керування транспортними засобами, що
відповідають Конвенції про дорожній рух 1968 р.)

35. Етапи розвитку міжнародно-правового регулювання захисту прав

людини.

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як

реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На
основі цих норм виникло міжнародне гуманітарне право. На межі XVIII—
XIX століть під впливом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш
широке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення
міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні акти були
спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про
заборону торгівлі неграми невільниками 1815 р., Генеральний акт про
Конго 1885 р.,

Після закінчення Першої світової вій ни Ліга Націй безпосередньо взялася

за розробку міжнародно правових питань захисту прав національних,
етнічних, релігій них і мовних меншин. Це мало велике значення для
розвитку теорії та практики міжнародного захисту прав людини.

Після Другої світової вій ни питання захисту прав люди ни постало перед
ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'язана «здій снювати міжнародне
співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного,
соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохоченні та
розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно
раси, статі, мови та релігії».

Поява цієї норми у Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у

Статуті ООН норму про права людини, держави одночасно створювали
міжнародно правову основу для об’єднаної боротьби з тоталітаризмом,
оскільки права людини та тоталітаризм за своєю природою несумісні.

Норми Статуту ООН про обов’язок держав співпрацювати в галузі

захисту прав людини відігравали та продовжують відігравати
величезну роль у становленні міжнародно правового захисту прав
людини. Ці норми є най більш загальним правовим зобов’язанням, на
основі якого здій снюється все наступне міжнародне співробітництво в цій
області. Це положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН
проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Згодом велика
кількість най важливіших універсальних міжнародних договорів про права
людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід
виокремити конвенції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних
прав Міжнародною організацією праці.

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту

прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних
міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних
договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення
дотримання в державах учасницях прав людини. У низці випадків
регіональні договори встановили більш високі стандарти прав
людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Най важливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо

захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту
прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні
скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо
них рішення, юридично обов’язкові для цих держав.Комітет з прав
людини, Європей ський суд з прав людини. Для звернення до кожного із
цих органів існує спеціальна процедура.

36. Абсолютні права людини та права, що підлягають обмеженню.

http://lsej.org.ua/2_2020/11.pdf

Абсолютні права є основою будь-якої демократичної та правової держави,

визнаються недоторканними і захищаються законом. До абсолютних
прав належать: право на життя, здоров'я, честь, гідність, особисту
недоторканність, освіту, працю, приватну власність, особисті немай нові
права тощо.

. Як сказано у ст. 1 Загальної декларації прав людини, «всі люди

народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах». Кожна
людина, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, мови,
має права та свободи, і ніхто не має права свавільно позбавити людину її
прав і свобод.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрішньому

законодавстві може обмежувати деякі права людини та встановлює
рамки таких обмежень. Але з огляду на розмаїття існуючих правових
систем і те, що кожній державі притаманні свої особливості та традиції,
виникає проблема однакового дотримання прав і свобод людини.
У міжнародному праві її розв’язання полягає в тому, що питання захисту
прав людини не є сферою виняткової внутрішньої компетенції держави.
Тому існують засоби та способи міжнародного контролю за дотриманням
прав людини в державах. Водночас у міжнародному праві вважається
загальновизнаним, що деякі із прав не можуть бути обмежені за жодних
обставин (ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права,
ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Обмеження прав і свобод мають різні прояви: вони можуть випливати із

самого правового акту або з фактичних дій ; носити постій ний або
тимчасовий характер; мати місце у звичай них умовах або в умовах дії
специфічних правових режимів. Обмеження можливі у відношенні прав як
фізичних, так і юридичних осіб; вони допустимі у сфері дії публічного і
приватного права; можуть бути застосовані відносно індивідуальних і
колективних прав. При всій багатоманітності різні обмеження прав і
свобод об'єднує дещо спільне: у всіх випадках ці обмеження зачіпають
основні (конституцій ні) права чи свободи.

Загальна декларація прав людини 1948 р. в п. 2 ст. 29 проголосила

межі обмеження прав і свобод людини: „При здій сненні своїх прав і
свобод кожна людина повинна зазнати тільки такі обмеження, які
встановлені законом виключно з метою забезпечення відповідного
визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих потреб
моралі, суспільного порядку і благополуччя у демократичному
суспільстві”.

Отже, обмеження прав є необхідним елементом правового

регулювання. Правообмеження можуть прямо передбачатися у
законодавстві, або вони існують у вигляді заборони здій снювати свої
права на шкоду іншим особам. Це, так би мовити, позитивне обмеження
прав. Хоча у правовій дій сності зустрічаються і негативні, необгрунтовані
обмеження прав людини.

Законодавство України встановлює також випадки обмеження

застосування іноземного права. Іноземне право не застосовується у
випадках, коли це суперечить основам правопорядку держави. Відмова у
застосуванні іноземного права не може грунтуватися лише на відмінності
політичної чи економічної системи відповідної держави від політичної та
економічної системи України.

Отже, вивчення чинного законодавства і судової практики зарубіжних

країн дозволяє сформувати такі принципи обмеження прав: виключно в
інтересах „загального блага”; встановлення обмежень на основі і в межах
закону.

Так, прийнято виділяти такі види обмеження прав людини: за обсягом

– 1) загальні, які можуть стосуватися всіх прав і свобод (як вимога про
непорушення прав інших людей ); 2) спеціальні, які використовуються
щодо деяких прав і свобод (обмеження, що встановлюються в умовах
воєнного або надзвичай ного стану, а також в інтересах національної
безпеки, і деякі інші); 3) окремі, стосовно певних прав (наявність судимості
тягне за собою обмеження права бути обраним народним депутатом) [4, c.
42].

Механізм і порядок обмеження прав виходить із положень Загальної

декларації прав людини [5], конкретизується практикою Європей ського
суду з прав людини. Такий механізм має назву трикутника правомірності
обмеження прав людини. На основі нього ґрунтується діяльність самого
Європей ського суду, національних судів і здій снюється правомірне
обмеження прав людини. Зазначений механізм складається з трьох
обов’язкових складників: 1) законність обмеження, тобто наявність у
національному законодавстві держави підстави такого обмеження права;
2) правомірна мета – захист, забезпечення й реалізація прав та інтересів
інших осіб, суспільства, національної безпеки й інші цілі, що в основному
так само передбачені законодавством; 3) необхідність у демократичному
суспільстві, тобто неможливість вирішити ситуацію по-іншому без таких
обмежень, а також досягнення пропорцій ності за обмеження права однієї
особи та захисту прав інших осіб.

………………………………………………………………………………………….

37. Підстави та критерії правомірного обмеження прав людини.

Критерії правомірних обмежень державою індивідуальних прав і

свобод були вперше сформульовані в Загальній декларації прав людини
1948 р. А саме, згідно зі статтею 29 Загальної декларації «при здій сненні
своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких
обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення
належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення
справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту
в демократичному суспільстві».

Так, прийнято виділяти такі види обмеження прав людини: за обсягом

– 1) загальні, які можуть стосуватися всіх прав і свобод (як вимога про
непорушення прав інших людей );

2) спеціальні, які використовуються щодо деяких прав і свобод

(обмеження, що встановлюються в умовах воєнного або надзвичай ного
стану, а також в інтересах національної безпеки, і деякі інші);

3) окремі, стосовно певних прав (наявність судимості тягне за собою

обмеження права бути обраним народним депутатом) [4, c. 42].
Механізм і порядок обмеження прав виходить із положень Загальної
декларації прав людини [5], конкретизується практикою Європей ського
суду з прав людини. Такий механізм має назву трикутника правомірності
обмеження прав людини. На основі нього ґрунтується діяльність самого
Європей ського суду, національних судів і здій снюється правомірне
обмеження прав людини. Зазначений механізм складається з трьох
обов’язкових складників: 1) законність обмеження, тобто наявність у
національному законодавстві держави підстави такого обмеження права;
2) правомірна мета – захист, забезпечення й реалізація прав та інтересів
інших осіб, суспільства, національної безпеки й інші цілі, що в основному
так само передбачені законодавством; 3) необхідність у демократичному
суспільстві, тобто неможливість вирішити ситуацію по-іншому без таких
обмежень, а також досягнення пропорцій ності за обмеження права однієї
особи та захисту прав інших осіб.

Щодо видів правомірного обмеження, то відповідно до Європей ської

конвенції 1950 р. можна виділити наступні основні види: обмеження під
час надзвичай ної ситуації (ст. 15); обмеження політичної діяльності
іноземців (ст. 16); обмеження прав з метою заборони зловживання
правами (ст. 17).

38. Система захисту прав людини в рамках ООН.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які

поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і
реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з
основною міжнародною організацією світу – ООН.

Це не випадково: по-перше, її членами є май же всі держави світу, по-друге,

відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльности цієї
організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і
цінність людської особистости”.
Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН –
приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948 р. вона
прий няла Всезагальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку
міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів
правозахисної діяльности (про громадянські, політичні, культурні права,
заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав
людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її
допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації,
проти апартеїду тощо).

Серед інших основних органів ООН особливу роль у захисті прав людини
відіграє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС), яка під керівництвом
Генеральної Асамблеї координує економічну і соціальну діяльність ООН, у
тому числі, як зазначено в Статуті, готує “рекомендації з метою
поглиблення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для
всіх”.
Однак, незважаючи на широкі повноваження і ту важливу роль, яку
відіграють у міжнародних відносинах головні органи ООН, основні функції
щодо захисту прав людини виконують спеціалізовані правозахисні органи
й організації.

Отже, всі універсальні правозахисні органи поділяють на три види:

1) Постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав
людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню
дискримінації та захисту прав меншин. Ці органи, а також Комісія
становища жінок, створені в рамках ЕКОСОС для виконання й ого
повноважень в галузі захисту прав людини. У рамках іншого основного
органу ООН – Секретаріату, створений Центр прав людини, розташований
в Женеві і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.
Останньою за часом була створена в 1993 р. посада Верховного Комісара
ООН з прав людини.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під
егідою ООН. У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів
про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної
декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній .
Однак, якщо Декларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для
кого обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то
вищевказані договори юридично обов’язкові для виконання державами,
але тільки тими, котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед
стосується затвердженого в 1966 р. Пакту про громадянські та політичні
права і про соціальні й економічні права (перший набув чинности 23
березня 1976 р., а другий – 3 січня 1976 р.). Ці документи (а також
Протоколи до Пакту про громадянські і політичні права), разом із
Всезагальною Декларацією складають основне джерело міжнародного
права в галузі захисту прав людини – Міжнародний білль про права
людини.
Окрім Пактів під егідою ООН були розроблені: Конвенція про ліквідацію
усіх форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та
іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність
поводженню чи покаранню, а також безліч інших договорів. На виконання
усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з
Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав,
Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо. ВСЕ
КОМІТЕТИ

3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй. У

відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні
установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних
відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи
є постій но діючими міжнародними організаціями, які працюють на
підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій .
Однак далеко не всі ці установи зай маються правами людини. Для тих, що
здій снюють правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із
загальсоціальної спрямованости їх діяльности і, відповідно, лише
доповнює її. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна
Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО).

39. Регіональні системи захисту прав людини.

https://pidru4niki.com/1728092446721/pravo/regionalni_sistemi_zahistu_pra
v_lyudini

В основу механізму функціонування регіональних систем захисту прав

людини, як правило, покладено діяльність судових інституцій. Ця
особливість відрізняє їх від універсальних, зокрема системи ООН:

А)європейська система захисту прав людини Ради Європи - най старіша

регіональна і, за загальним визнанням, най ефективніша нині система у
світі. Як уже згадувалось, правовою підставою функціонування системи
виступає Європей ська конвенція про захист прав людини і основних
свобод 1950 р., доповнена численними протоколами, які спрямовані на
розширення переліку прав і свобод, що підлягають захисту й
удосконаленню наявного механізму захисту прав людини. Конвенція
передбачає право індивіда на подачу скарги щодо держави, а також
розгляд спорів між державами.

Можна виділити три групи органів, які захищають громадянські та

політичні права і свободи, які захищають економічні, соціальні та
культурні права і які здій снюють комплексний захист прав і свобод.
Організації, що працюють із громадянськими і політичними правами, іноді
можуть прий мати від громадян держав-учасниць відповідних конвенцій
індивідуальні скарги на порушення прав, перелічених у цих договорах.
європей ський правозахисний механізм заснований на низці договорів,
основним серед них є Европей ська конвенція захисту прав людини й
основних свобод. Крім неї, у рамках Ради Европи розроблені Европей ська
соціальна хартія, Европей ська конвенція прав меншостей , Европей ська
конвенція прав дитини, Европей ська конвенція запобігання катуванням.

Головний европейський правозахисний орган – Европей ський суд прав

людини – має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних
правозахисних організацій – й ого рішення обов’язкові для держав, що
приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод. У результаті, рішення
Суду впливають на формування не тільки европей ських, але і світових
стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику
багатьох цивілізованих держав.

Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і

представлена Міжамериканською комісією з прав людини і
Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканський суд не
вчинив якогось значного впливу на формування реґіональних
стандартів прав людини, розглянув за 40 років існування ледь більше 10
справ. Уся правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку
можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи
недержавні організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього
врегулювання, а якщо це не вдалося, – вона прий має висновок у справі. Ці
висновки мають велику моральну вагу, їх, як правило, враховують
держави, обвинувачені в порушеннях прав людини.Також Комісія надає
послуги з метою мирного вирішення спорів. Серед інших функцій можна
зазначити діяльність Комісії з розвитку і розповсюдження знань про права
людини серед народів Америки, підготовку досліджень, доповідей ,
відповідні рекомендації урядам (у цьому випадку не у зв'язку з розглядом
справи). Для підтримання належних зв'язків з американськими державами
Комісія має право запиту в держав відповідної інформації і, своєю чергою,
давати відповіді державам на їхні запити. Комісія також надає доповідь
про результати своєї роботи Генеральній Асамблеї ОАД. Це викликано і
тією обставиною, що діяльність Комісії регламентується Статутом ОАД,
тобто Комісія з прав людини виступає не стільки конвенцій ним органом,
скільки статутним органом самої організації. Цей орган був створений у
рамках організації набагато раніше прий няття Конвенції. Цим
пояснюється і й ого широка компетенція.

Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і

народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на
підставі Африканської хартії прав людини і народів.

Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й

інші заходи для захисту прав людини. Комісія з цього приводу
формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і
недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав
людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ –
Асамблеї глав держав і урядів.У1998 р. ОАЄ був прий нятий протокол до
Хартії, яким доповнено механізм Африканського суду прав людини і
народів. Можна виокремити два основних напрями в діяльності Суду:
представлення консультативних висновків з юридичних питань, які мають
відношення до Хартії, та розгляд справ щодо застосування і Хартії.
Сторонами в Суді можуть виступати Африканська комісія з прав людини,
держави - учасниці Хартії й африканські МО. Участь останніх - це теж
особливість Хартії. Натомість залучення індивіда як сторони спору не
передбачено. Таким чином, африканський механізм захисту прав людини
поки що не дає можливості індивіду бути активною стороною і
безпосередньо захищати порушені права.
40. Захист прав людини в рамках Ради Європи. Конвенція про захист
прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Якщо ж вести мову про нормативне закріплення прав та свобод людини в

рамках Ради Європи, то най першим та най важливішим нормативним
актом Ради Європи є її Статут. У даному нормативно-правовому акті
визначені правила, за якими живе світове співтовариство та принципи
міждержавного спілкування.

Відповідно до Статуту, метою Ради Європи є досягнення більшого

єднанням із її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і
принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому
економічному та соціальному прогресу. Ця мета досягається за допомогою
органів Ради шляхом обговорення питань, що становлять спільний
інтерес, шляхом укладання угод та здій снення спільних заходів в
економічній , соціальній , культурній , науковій , правовій та
адміністративній галузях, а також у галузі захисту та збереження і
подальшого здій снення прав людини і основних свобод. Також відповідно
до статті 3 Статуту Ради Європи, Кожний член Ради Європи обов’язково
повинен визнати принципи верховенства права та здій снення прав
людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під й ого
юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співробітничати в
досягненні мети Ради.

Основними органами РЄ, відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи є

Комітет Міністрів, Консультативна асамблея. Роботу цих двох органів
забезпечує Секретаріат Ради Європи. Однак важливо зазначити, що з 1994
року замість назви «Консультативна асамблея» використовується назва
«Парламентська асамблея Ради Європи» (ПАРЄ).
Серед основних документів Ради Європи потрібно назвати такий , як
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що була
прий нята 4 листопада 1950 року в Римі відповідно до Загальної декларації
прав людини з метою додержання країнами-підписантами (членами Ради
Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних
свобод людини. Зазначений документ був ратифікований Україною лише
17 липня 1997 року, а набув чинності 11вересня 1997 року. Не дивлячись
на застереження, у цьому випадку Україна визнала юрисдикцію
Європей ського суду з прав людини, який на сьогодні є реально діючим
механізмом захисту прав декларованих Європей ською Конвенцією про
захист прав людини та основних свобод.

Права людини, що потребують захисту містяться у Розділі І ЄКПЛ та у

Протоколах до неї. Права і свободи людини, закріплені в Розділі I ЄКПЛ та
протоколах до неї, охоплюють най важливіші цивільні, політичні та
економічні права, в тому числі: право на життя, право на свободу та
особисту недоторканність, свободу думки, свободу совісті та
віросповідання, свободу вираження поглядів, право на мирні зібрання,
право на об’єднання і асоціації, право на повагу до приватного і сімей ного
життя, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу власності,
заборона дискримінації, катувань, рабства, примусової праці,
недопустимість покарання без закону та інші права.

Важливо зазначити, що ЄКПЛ та Протоколи до неї не містять норм, що

захищали б соціальні права людини (право на працю, на відпочинок, на
соціальне забезпечення тощо), забезпечення яких є предметом
регулювання інших договорів Ради Європи, перш за все, Європей ської
соціальної хартії 1961 року і Переглянутої Європей ської соціальної хартії
1996 року.
Діяльність РЄ по захисту прав людини можна поділити на такі основні
блоки:

1. Забезпечення прав людини, що здій снює Європей ський суд з прав

людини і Європей ський комітет з питань запобігання катуванням.

2. Просування прав людини, що здій снюється перш за все Комісаром з прав

людини Ради Європи.

3. Забезпечення рівності, різноманітності та прав вразливих груп. Перш за

все мова й де про захист прав національних та сексуальних меншин,
інвалідів, дітей , жінок, біженців та інших категорій населення.

4. Забезпечення соціальних прав людини34 . Основним механізмом

реалізації контролю РЄ над захистом прав людини у державах-членах РЄ є
Європей ський суд з прав людини ЄСПЛ).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод зай має

центральне місце в системі правових актів, прий нятих Радою Європи.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає
низку юридичних гарантій : зобов’язання поважати права людини (ст. 1);
право на справедливий судовий розгляд (ст. 6); право на ефективний засіб
правового захисту (ст. 13); заборона зловживання правами (ст. 17);
можливість направлення запитів Генеральним секретарем Ради Європи
щодо належного виконання положень Конвенції (ст. 52). Конвенція
передбачає для забезпечення додержання Договірними Сторонами їхніх
зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створення
Європей ського суду з прав людини, який функціонує на постій ній основі
(ст. 19) [5, c. 68]. Слід відмітити, що Конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод є одним із небагатьох міжнародних актів, що не
тільки описує права людини, а ще й встановлює відповідну систему
для їх захисту. Тому велика цінність Конвенції пояснюється не стільки
фіксацією наявних у ній прав та свобод, а скільки регулюванням механізму
для їх імплементації в державах учасницях, сутність якого полягає у
функціонування на європей ському просторі унікального судового органу –
Європей ського суду з прав людини.

Європей ська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

є обов’язковим для виконання договором для Високих Договірних Сторін,
який встановлює систему контролю за здій сненням прав людини.

Великі повноваження у сфері реалізації наданих Конвенцією прав

покладені на Комітет міністрів Ради Європи[7, с. 206–210]. Головним
положенням, яке регулює повноваження Комітету міністрів з нагляду, є
доповнення Протоколом №14 ст. 46 Конвенції, в п. 1 якої вказується:
«Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення
Суду з будь-яких справ, в яких вони є сторонами. Остаточне рішення
Суду направляється до Комітету міністрів Ради Європи, який
здійснює нагляд за його виконанням» [8, с. 130]. Також хотіла б
акцентували увагу на такому важливому документі Ради Європи як
Європей ська соціальна хартія. Разом з Європей ською конвенцією про
захист прав людини та основоположних свобод, Європей ська соціальна
хартія становить основу системи захисту прав людини Ради Європи. Як
вказується у Преамбулі даної Хартії,документ було прий нято»для
збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є спільним
надбанням держав-членів,а також сприяння їхньому економічному та
соціальному прогресу, зокрема, шляхом збереження та подальшого
здій снення прав людини та основних свобод» [9].

41. Європейський суд з прав людини: статус, юрисдикція, процедура

звернення. https://www.noviden.org.ua/24083-yurisdiktsiya-yevropejskogo-
sudu-z-prav-lyudini-2/
https://nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2021/05/msc_1_copy-1.pdf стр 60
Європейський суд з прав людини (англ. European Court of Human Rights,
фр. Cour européenne des droits de l’homme) — міжнародний судовий орган,
юрисдикція якого поширюється на всі держави-члени Ради Європи, що
ратифікували Конвенцію про захист прав людини і основоположних
свобод, і включає всі питання, які стосуються тлумачення і застосування
конвенції, включно з міждержавними справами й скаргами окремих осіб.

Й ого остаточні рішення є обов’язковими для виконання. Крім того,

обов’язковими для національних судів та правоохоронних органів є також
тлумачення норм Конвенції, які дає Суд.

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються

тлумачення та застосування Конвенції i протоколів до неї. Суд
розглядає індивідуальні звернення, а також наділений повноваженнями
щодо надання консультативних висновків щодо тлумачення Конвенції та
протоколів до неї.
Розглядаючи справи про порушення державою-учасницею Конвенції
взятих зобов’язань, Європей ський суд з прав людини не є вищою
інстанцією відносно національних судів і не перевіряє законність їхніх
рішень. Він не може скасовувати чи змінювати рішення національних
судів.
Під час розгляду індивідуальних заяв Суд вирішує питання про те, чи
справді держава в особі її органів влади або посадових осіб допустила
порушення взятих на себе зобов’язань в межах Конвенції та
протоколів до неї .
За умови визнання факту порушення Суд застосовує до держави відповідні
санкції.
Європей ська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
організувала міжнародну процесуальну систему, яка пов’язана з
національними правовими та процесуальними системами. Будучи
міжнародним нормативним актом, що закріплює основні права та свободи
з громадянським та політичним характером, вона створила розвинутий
та ефективний регіональний механізм захисту прав людини.
Європей ський суд з прав людини завдяки своїй послідовній діяльності
надав можливості Конвенції бути дієвою, постій но розвиватися й
удосконалюватися прецедентами Суду.
Механізми захисту конвенцій них прав покладає на Суд подвій ну функцію:
по-перше, здій снювати індивідуальний контроль у разі винесення рішень
щодо порушення державою-учасницею Конвенції того чи іншого права,
по-друге, формувати принципи і стандарти захисту прав людини.
Особливість Конвенції та діяльності Суду полягає в механізмі здій снення
впливу на міжнародному й національному рівні захисту прав людини.
Європей ський Суд з прав людини був заснований в 1959 р. відповідно до
Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) з метою
забезпечення дотримання державами-учасницями їхніх зобов’язань.
Юрисдикція Суду відповідно до положень ст. 32 Конвенції, поширюється
на всі питання, що стосуються роз’яснення та використання Конвенції і
протоколів, та розглядаються Судом справи згідно зі статтями 33
(міждержавні справи), 34 (індивідуальні справи) та 47 (консультативні
висновки за запитом Комітету Міністрів) Конвенції. При виникненні спору
щодо юрисдикції Суду він самостій но вирішує дане питання (ст. 32 і ст. 48
Конвенції).
Юрисдикції Європей ського Суду притаманний субсидіарний характер,
який використовується тільки в межах Конвенції. Положення ст. 1
Конвенції описує принцип субсидіарності, який означає, що Суд своєю
діяльністю створює додаткові гарантії захисту прав і свобод людини, що є
передусім зобов’язанням самих держав-учасниць.
Юрисдикція Суду поширюється не тільки на звернення про порушення від
держав-учасниць положень Конвенції, а й на заяви, подані особами, які є
громадянами держав, що не ратифікували Конвенцію, або інших держав-
учасниць, які неналежним чином дотримуються покладених зобов’язань.
Юрисдикція Суду складається з чотирьох аспектів:
предметна юрисдикція,
територіальна юрисдикція,
юрисдикція в часі,
юрисдикція за колом суб’єктів.
Предметна юрисдикція Суду здійснює захист тільки тих прав, які
зазначені в Конвенції та її протоколах. Крім того, Суд не прий має до
розгляду будь-яку скаргу щодо порушених прав, які явно чи по суті не
належать до Конвенції, навіть коли такі права гарантуються іншими
міжнародними договорами. Наприклад, розгляд заяв про порушення таких
прав, як право на самовизначення, право на доступ до державної служби
або захист більшості економічних та соціальних прав залишається поза
компетенцією Суду.
Під час встановлення предметної компетенції при розгляді скарги Суд
спирається на власне розуміння характеру чи змісту того чи іншого
порушеного права. П

Конституція України (ч.4 ст.55) гарантує кожному право після

використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за
захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ
чи до відповідних органів міжнародних організацій , членом або учасником
яких є Україна.
Однією з най ефективніших міжнародних судових установ, до яких мають
право звертатися громадяни України, є Європей ський суд з прав людини,
юрисдикція якого визнана нашою державою.
Мабуть, багато хто знає про цю установу, але коли і як можна звернутися
до Європей ського суду з прав людини, – відомо далеко не всім.
Недостатність інформації часто приводить до того, що ми переоцінюємо
можливості цього суду, помилково вважаючи, що подати скаргу до нього
можна у будь-якому випадку, коли ми вважаємо, що наші права порушено.
Звернутися до Європей ського суду з прав людини можна лише за таких
умов:

1. Ви маєте намір оскаржити поведінку держави, яка сама

порушила Ваше право чи свободу або не забезпечила їх захисту
(й деться про порушення права чи свободи, що гарантується
Європей ською конвенцією з прав людини);
2. Ви вичерпали усі доступні Вам ефективні національні засоби
юридичного захисту;
3. Ви не пропустили строку звернення до Суду;
4. Ваша справа ще не розглядалася Судом з тих самих підстав і Ви
не використовуєте інший міжнародний механізм захисту своїх
прав.
Як дорого коштує звернення до Європейського Суду?
Процедура розгляду скарг Європей ським Судом з прав людини є
безкоштовною і не вимагає суттєвих витрат з боку заявника, а судовий
процес не передбачає обов'язкової участі адвоката. Діяльність Суду
фінансується за рахунок бюджетних коштів Ради Європи. Регламентом
Європей ського Суду з прав людини передбачена можливість, за певних
умов, надання заявникові безоплатної правової допомоги у разі, якщо вона
є необхідною для належного ведення справи в Палаті Суду, а заявникові
бракує достатніх коштів, щоб сплатити вартість усіх або частини послуг.

упами приватних осіб. Суб’єктом права на подачу заяви по міждержавній

справі, так само як і відповідачем у такій справі, може бути тільки
державаучасник ЄКПЛ (ст. 33 ЄКПЛ). Згідно ст. 34 ЄКПЛ з індивідуальною
скаргою до ЄСПЛ можуть звернутися будь-які фізичні особи, будьякі
неурядові організації або будь-які групи осіб, які стверджують, що
вважають себе потерпілими від порушення однією з державучасників
Конвенції прав і свобод людини, гарантованих ЄКПЛ або Протоколами до
неї. Відповідно відповідачем у такій справі, може бути тільки держава-
учасник ЄКПЛ. Фізичні особи становлять най більший відсоток від числа
осіб, що звертаються до ЄСПЛ з індивідуальними скаргами. Відповідно до
ст. 14 ЄКПЛ, користування правами та свободами, визнаними в цій
Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою –
статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань,

Важливим моментом є створення ЄСПЛ окремої категорії заявників, що

мають назву «потенцій ні жертви порушення прав людини». В ЄСПЛ
неодноразово надходили скарги від осіб, чиї права, гарантовані згідно
ЄКПЛ та протоколами до неї, не були порушені на момент подачі скарги,
проте існувала реальна загроза їх порушення в май бутньому. ЄСПЛ
виділив такі скарги в окрему групу, а їх подавцям став привласнювати
особливий статус – статус потенцій ної жертви порушення прав. Слід
наголосити, що ЄСПЛ привласнює заявнику статус потенцій ної жертви
порушення прав тільки у виняткових випадках, коли в зверненні
наводяться вагомі підстави, що свідчать про об’єктивний характер
загрози порушення прав, гарантованих ЄКПЛ та Протоколами до неї. Так, у
справі Класс та інші проти Федеративної республіки Німеччина заявники
скаржилися на порушення права на повагу до приватного життя і
кореспонденції (ст. 8 ЄКПЛ) на тій підставі, що в ФРН діяли правові норми,
які дозволяли вести таємне спостереження за особами без повідомлення
відповідних сторін. Заявники не змогли довести, що ці норми
застосовувалися безпосередньо до них, проте ЄСПЛ визнав їх жертвами
порушення прав, оскільки за заявниками могло вестися таке
спостереження .

). Поряд з умовами прий нятності скарг в ст. 35 ЄКПЛ перераховані

підстави, за якими ЄСПЛ не прий має до розгляду скарги, подані відповідно
до статті 34. До числа таких підстав відносяться наступні: 1. Анонімна
скарга – це скарга, в якій відсутня інформація, яка дозволила б
ідентифікувати заявника: незаповнені відповідні розділи формуляра для
звернення до ЄСПЛ, до скарги не додано друковані чи інші матеріали, які
могли б допомогти у встановленні особистості заявника. Важливо
зазначити, що повідомляючи Суду своє прізвище і ім’я, заявник у
виняткових випадках може просити ЄСПЛ не розкривати й ого ім’я в ході
судового розгляду і в тексті рішення по й ого справі. Такі прохання
переважно пов’язані з міркуваннями морально-етичного характеру. Як
правило в таких справах замість даних скаржника фігурує буква
латинського алфавіту. Рішення про збереження анонімності ЄСПЛ прий має
на підставі вагомих доказів, які надає заявник на підтвердження
висловлених побоювань. Прохання подібного роду Суд задовольняє тільки
у виняткових випадках, оскільки кожному, хто звернеться до ЄСПЛ у будь-
якому випадку гарантується повна конфіденцій ність і нерозголошення
отриманих відомостей , що, на думку Суду, в повній мірі забезпечує безпеку
заявника. 2. Скарга аналогічна вже раніше поданій скарзі, тобто скарга,
спрямована тією самою особою, проти тієї ж держави, за тими ж
обставинами, у зв’язку з порушенням тих же прав і свобод людини,
гарантованих ЄКПЛ або Протоколами до неї, які вже були предметом
розгляду ЄСПЛ щодо прий нятності або конкретних обставин справи.
Єдиний виняток – виявлення нових, раніше невідомих обставин, істотних
для справи. До числа таких обставин ЄСПЛ відносить винесення
остаточного рішення у справі заявника, якщо раніше й ого звернення було
відхилено через невичерпання всіх національних засобів правового
захисту, а також поява будь-якої інформації, яка не була або не могла бути
відома заявникові на час подачі першої скарги. ЄСПЛ не відносить до нових
фактів у справі ті, які були відомі заявнику, але на які він з яких-небудь
причин не послався в скарзі, поданій до Суду. Новими фактами по справі не
є і нові докази правового характеру, представлені в обґрунтування скарги,
що розглядалася раніше. ЄСПЛ також не розглядає скарги, які вже є
предметом розгляду іншої процедури міжнародного розслідування чи
врегулювання (п. «B», ч. 2 ст. 35 ЄКПЛ), якщо тільки звернення не містить
нові факти, що стосуються справи.

42. Особливості контрольних механізмів міжнародних договорів у

сфері захисту прав людини.

Механізми міжнародного захисту прав людини – це система міжнародних

(міждержавних) органів і організацій , які безпосередньо зай маються
захистом прав людини.

Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються

за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою
міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні
повноваження і спеціальні правила процедури.

Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються

тим, що:

а) вони дій сно мають вплив на уряди;

б) най частіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому

випадку їхню думку не можна зігнорувати;

в) вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на

порушення прав людини.

Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна

розподілити на дві групи: універсальні та реґіональні.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які

поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і
реґіональних кордонів (Рада з прав людини при Генеральній Асамблеї
ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини,
Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах
біженців і т.д.). У 1948 р. Генеральна Ассамблея ООН прий няла Всезагальну
декларацію прав людини.

Універсальні правозахисні органи поділяють на три види:

1) Постійні органи - Комісія ООН з прав людини, Комісія становища

жінок.

2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під

егідою ООН. На виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав
людини (не плутати з Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і
культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань
тощо.У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про
захист прав людини: Конвенція про ліквідацію усіх форм расової
дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та іншому
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню
чи покаранню інші.

3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй є постій но

діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних
статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій , які зай маються
правами людини. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна
Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО).

Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками

є держави, розташовані в межах певного реґіону земної кулі, наприклад,
Европи, Африки чи Південної Америки.

Види реґіональних систем захисту прав людини:

1)Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і
представлена Міжамериканською комісією з прав людини і
Міжамериканським судом з прав людини.

2) Африканська система складається з Африканської комісії прав людини

і народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на
підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує
кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту
прав людини.

3) Европейська система захисту прав людини діє в рамках Ради Европи,

членом якої Україна є від 1995 року. Головний европей ський
правозахисний орган – Европей ський суд прав людини. Рішення цього
Суду впливають на формування не тільки европей ських, але і світових
стандартів прав людини.

Правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України

може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету
проти катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із
свободи асоціацій МОП.

2.Право громадян України на звернення до конвенційних органів з

захисту прав людини.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожен має право після
використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися
за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових
установ чи до відповідних органів міжнародних організацій , членом або
учасником яких є Україна.

Конвенцій ні органи – це органи, утворені на підставі міжнародних

договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про
громадянські та політичні права 1966 р.), Європей ський суд з прав людини
(діє на підставі Європей ської конвенції про захист прав людини та
основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до
Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності

Європей ського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та
основних свобод і Регламент Європей ського суду з прав людини.
Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, заяви держав — учасниць
Європей ської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в
інших державах-членах (ст. 33), та заяви окремих осіб, груп і неурядових
організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-
членах (ст. 34).

43. Поняття й основні категорії населення.

Сучасна доктрина, як і існуючі норми міжнародного права, зокрема статті 1

Міжамериканської конвенції про права та обов´язки держави 1933 р.
(«Конвенція Монтевідео»), наголошує, що поряд із певною територією,
урядом і здатністю бути учасником зносин з іншими державами, наявність
постійного населення є однією з головних ознак держави.

Традицій но правовий статус населення визначається законодавством

держави, під чиїм суверенітетом перебуває територія, на якій це населення
проживає. Однак сучасне міжнародне право виходить з того, що деякі
аспекти статусу населення не можуть бути у виключній компетенції
держави й регулюються нормами міжнародного права. Існує низка норм
міжнародного права, що прямо чи опосередковано впливає на статус
населення (як у цілому, так і окремих й ого категорій або навіть окремих
осіб). Ці норми стосуються, перш за все, прав людини, правового статусу
іноземців, осіб без громадянства, біженців, надання притулку тощо. Деякі з
них можуть прямо діяти на території тієї чи іншої держави, інші
зобов'язують державу ухвалювати внутрішні акти щодо правового статусу
населення.

Форма впливу міжнародно-правових норм на правовий статус

населення в кожній конкретній державі залежить від прий нятої концепції
співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права.

У міжнародному праві, так само як і у внутрішньому праві більшості

держав світу, немає однозначного й чіткого визначення поняття
«населення», незважаючи на те, що воно часто згадується в різних
міжнародно-правових актах. Загалом населення розуміється як проста
сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її
адміністративно-територіальної одиниці. За цією ознакою категорія
«населення» суттєво відрізняється від схожих категорій , зокрема «нація»,
«народ» чи «етнос», ознакою яких є наявність певної єдності, як правило
історичної, соціальної, культурної чи мовної.

Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх

індивідів, які проживають у конкретний момент на території тієї чи іншої
держави та підпорядковуються її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій

осіб:

- громадяни або піддані;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди).

Крім цього, можуть виділятися проміжні категорії населення,

наприклад особи з множинним (поліпатриди), у тому числі подвій ним
(біпатриди) громадянством. Однак необхідно розуміти, що поліпатриди та
біпатриди матимуть специфічний статус лише у випадку перебування на
території однієї з держав, громадянство яких вони мають. У разі
перебування на території третіх держав їх правовий статус нічим не
відрізнятиметься від статусу інших іноземців з одним громадянством.
Законодавство Латвії окремо виділяє ще одну особливу категорію
населення - так званих негромадян. До них належать особи, які постій но
проживають на території цієї держави, однак не виконали особливих
процедур для набуття громадянства.

До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з

міжнародними імунітетами, наприклад персонал дипломатичних
представництв та консульських установ, глави іноземних держав та урядів
тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію держави перебування.

Особливий правовий статус передбачено для біженців та осіб, що

шукають притулок. Варто зауважити, що хоча всі ці особи, і перебувають
на території певної держави, але користуються дипломатичними
імунітетами й не належать до складу населення.

Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи

поділяються на резидентів, які постій но проживають на території країни, і
нерезидентів, які перебувають на ній тимчасово. Критерії віднесення
певної особи до резидентів чи нерезидентів визначаються національним
законодавством, як правило податковим.

Отже, необхідно зазначити, що ключовою ознакою, необхідною для

віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є поширення на цю
особу юрисдикції держави.

Визначення правового статусу кожної з названих категорій населення

відповідно до принципу суверенітету належить до внутрішньої
компетенції держав. Однак досить часто в національних законодавствах
виникають колізії з питань про громадянство (невідповідності між
законодавчими актами різних держав призвели до появи
безгромадянства та множинного громадянства), про правовий статус
іноземців і захист прав людини тощо. Під час здій снення державами
співпраці у протидії злочинності інколи виникають проблеми щодо
вирішення питань екстрадиції. Результатом цього є велика кількість
двосторонніх і багатосторонніх договорів та інших міжнародних актів, які
регулюють відповідні міждержавні відносини. Із цього випливає
необхідність врегулювання правового статусу населення
міжнародним публічним правом.

У міжнародному праві існує чимало правових актів, які прямо чи

опосередковано стосуються визначення правового статусу населення,
зокрема з питань громадянства, екстрадиції, захисту прав людини, статусу
іноземців тощо. До них належать Загальна декларація прав людини 1948
р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція ООН про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про
права дитини 1989 р. та інші. Зобов´язуючи держави діяти певним чином
одна стосовно іншої, норми міжнародного права зобов´язують їх тим
самим вжити ті чи інші заходи і у сфері їх внутрішнього життя, зокрема
стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.

Важливо зазначити, що в міжнародному праві разом із поняттям

«населення» інколи використовується поняття «народ», хоча статус
населення й народу відрізняється. Усе населення володіє основними
правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип поважання до
прав людини зобов´язує держави поважати права людини стосовно всіх
осіб на її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні
права 1966 р. закріплено, що кожна держава зобов´язується поважати й
забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її
юрисдикцією, визнані у Пакті права (ст. 2), але лише громадянин має право
брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно,
правом на самовизначення володіє не населення, а народ, що прямо
випливає із Статуту ООН та інших міжнародних актів. Усі народи мають
право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і
здій снювати свій економічний , соціальний і культурний розвиток, і кожна
держава зобов´язана поважати це право. Кожна держава зобов´язана
утримуватися від будь-яких насильницьких дій , що позбавляють народи їх
права на самовизначення, свободу та незалежність.

44. Питання громадянства в міжнародному публічному праві. Справа

Ноттебома 1955 р. (Міжнародний Суд ООН).
https://pidru4niki.com/1917082149472/pravo/mizhnarodno-
pravoviy_status_naselennya

Громадянство означає стій кий політико-правовий зв'язок фізичної особи з

державою, що виражається в наявності взаємних прав і
обов'язків.Стій кість цього зв'язку характеризується так: по-перше, він
з'являється у людини, як правило, з народженням і втрачається зі смертю,
по-друге, на нього не впливає просторовий чинник, тобто цей зв'язок
зберігається для людини і за межами її держави.

Питання громадянства регулюються насамперед законодавством держав.

Ці закони можуть бути писаними і неписаними. В Україні най важливішими
законодавчими актами в цій сфері є Конституція і Закон "Про
громадянство України" 1991 р. з подальшими змінами.

Деякі питання, пов'язані з інститутом громадянства, регулюються також

нормами міжнародного права, наприклад, дипломатичний захист
громадян своєю державою на території інших держав або надання своїм
громадянам консульської допомоги і послуг під час їх перебування за
кордоном. Держави також укладають дво- і багатосторонні угоди про
ліквідацію колізій , що виникли або можуть виникнути при взаємодії
законів про громадянство різних країн.

Кожна держава виробляє свої правила набуття громадянства. У більшості

держав громадянство отримується в основному за народженням. При
цьому держави для визначення громадянства дитини використовують або
"право крові" (Jus sanguinis - національний принцип), або "право ґрунту"
(jus soli - територіальній принцип).

Україна переважно застосовує "право крові".

ромадянство також може отримуватися і після народження (за

клопотанням індивіда, за фактом укладення шлюбу або всиновлення).
Такий спосіб отримання громадянства іменується натуралізацією.

Най частіше натуралізація здій снюється за заявою особи без громадянства

або іноземця. Процедура розгляду таких заяв і вимоги, що пред'являються
до заявника у зв'язку з й ого наміром стати громадянином якоїсь держави,
визначаються нормами внутрішньодержавного права. Наприклад, за
українським законодавством ці вимоги зводяться до такого:

1) визнання і виконання Конституції і законів України;

2) неперебування в іноземному громадянстві;
3) безперервне мешкання на законних підставах на території України
протягом останніх п'яти років;
4) отримання дозволу на імміграцію;
5) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
в) наявність законних джерел існування. Громадянство України не
надається особам:
1) які скоїли злочини проти людства і здій снювали геноцид або
скоїли злочини проти держави чи проти особи;
 2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;
3) вчинили на території іншої держави діяння, яке визнається за
законодавством України тяжким або особливо тяжким
злочином.

У разі укладення шлюбу з іноземцем процедура й ого натуралізації також

визначається головним чином нормами внутрішньодержавного права.
Проте в цьому випадку нерідко виникають колізії законів держав про
натуралізацію заміжньої жінки, що може привести до того, що жінка
позбавиться свого громадянства і не набуде громадянства чоловіка, тобто
стане апатридом або матиме подвій не громадянство. Щоб уникнути
подібних ситуацій , у рамках ООН у 1957 р. була прий нята Конвенція про
громадянство одруженої жінки. V ній зафіксовано, що ні укладення, ні
розірвання шлюбу між громадянином держави та іноземцем, ні зміна
громадянства чоловіком під час шлюбу автоматично не матимуть жодних
юридичних наслідків для дружини. Держави у своєму законодавстві
зазвичай використовують спрощену процедуру отримання іноземкою
громадянства чоловіка в порядку натуралізації.

Громадянство можна розглядати як суб´єктивне право особи. До такого

висновку можна дій ти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав
людини 1948 р. та ст. 24 Міжнародного пакту про політичні і громадянські
права 1966 р., а також інші міжнародно-правові акти. У цьому контексті
воно охопило низку прав людини, наприклад право на громадянство та
й ого зміну, право вільно покидати та повертатися в державу
громадянства, право користуватися всіма правами
громадянина.Своєрідним правовим явищем є громадянство Європей ського
Союзу. Кожен громадянин держави-учасниці є громадянином
Європей ського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний ) характер
відносно громадянства держави- учасниці й може враховуватися
міжнародним правом лише у певних випадках (наприклад, громадянин ЄС
користується дипломатичним захистом не лише своєї держави, а й усіх
інших держав-учасниць).

У сучасному міжнародному праві не існує єдиного кодифікованого

акта, який би регулював питання громадянства. Серед основних
універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють це питання,
слід назвати такі: Конвенція, що регулює деякі питання, пов´язані з
колізією законів про громадянство 1930 р., Конвенція про громадянство
заміжньої жінки 1957 р. тощо. Існує також низка регіональних угод у цій
сфері. Однією із таких є Європей ська конвенція про громадянство 1997 p.,
яка була ухвалена в межах Ради Європи і тепер є головним джерелом для
європей ських держав, у тому числі й України.

перебування особи в громадянстві двох держав має певні негативні

сторони. Насамперед це стосується дипломатичного захисту такої особи і
виконання нею вій ськового обов'язку.

Сутність першої проблеми можна проілюструвати відомою справою

Ноттебома. В 1951 р. уряд Ліхтенштей ну представив на розгляд
Міжнародного Суду ООН справу проти Гватемали і зажадав від
латиноамериканської держави реституції і компенсації для пана
Ноттебома за дії Гватемали, які, на думку Ліхтенштей ну, суперечили
міжнародному праву. Гватемала у свою чергу заперечила, що Ноттебом
може вважатися громадянином Ліхтенштей ну, а отже, останній не може
й ому забезпечувати дипломатичний захист. Пан Ноттебом народився в
Німеччині в 1881 р. і як німецький громадянин, у порядку натуралізації
отримав ліхтенштей нське громадянство в 1939 р. Проте в період з 1905 по
1943 р. він постій но проживав у Гватемалі і зай мався там
підприємницькою діяльністю. Під час Другої світової вій ни Ноттебом був
депортований з Гватемали. Суд підкреслив, що Ліхтенштей н, як і будь-яка
інша держава, правомочна встановлювати свої правила отримання
громадянства, проте суть проблеми полягала в тому, що в конкретному
випадку Гватемала повинна була визнати наявність ліхтенштей нського
громадянства за Ноттебомом. Оскільки проблема вий шла на рівень
надання дипломатичного захисту, то ця справа зі сфери
внутрішньодержавного права потрапила у площину міжнародного права.

Суд зазначив, що відповідно до державної практики громадянство - це

правовий зв'язок між особою і державою, яка надала громадянство, а
також визнання того факту, що вказана особа має більш тісний зв'язок
саме з цією державою, ніж з будь-якою іншою. На основі цього Суд вказав
на вельми слабкий зв'язок між паном Ноттебомом і Ліхтенштей ном і й ого
сильний зв'язок з Гватемалою, де він прожив більше 30 років. На підставі
відсутності "реального зв'язку" між Ноттебомом і Ліхтенштей ном Суд не
визнав за останнім права надавати дипломатичний захист пану
Ноттебому. І хоча таке рішення Міжнародного Суду ООН піддавалося
критиці з боку багатьох фахівців з міжнародного права, доктрина
"реального зв'язку", або "ефективного громадянства", поширилася щодо
надання дипломатичного захисту біпатридам. Суть її зводиться до того, що
біпатрид може розраховувати на дипломатичний захист держави
ефективного громадянства, тобто тієї, з якою у нього є реальні зв'язки.
Най частіше така держава визначається місцем постій ного проживання
особи.

45. Правовий статус іноземців, осіб без громадянства та осіб з

множинним громадянством.
https://stud.com.ua/90997/pravo/pravoviy_status_bipatridiv_apatridiv

http://megalib.com.ua/content/10490_Pravovii_statys_inozemciv.html
Залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави їх
прий нято поділяти на: 1) тих, що постій но проживають на території
держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово проживають на території
держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на території
держави (до 90 днів).

Міжнародне співробітництво у цій сфері в основному ведеться на

двосторонньому рівні. Проте можна згадати декілька багатосторонніх
документів, у яких розглядають окремі аспекти правового статусу
іноземців. До них, зокрема, належать: Міжамериканська конвенція про
статус іноземців 1928 р., Загальна декларація прав людини 1948 р..
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська
конвенція про консульські зносини 1963 р., Міжнародний пакт про
громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні,
соціальні та культурні права 1966 р., Декларація про права людини
відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985
р. та ін.

Відповідно до ст. 5, такі особи користуються: правом на життя і особисту

недоторканність; жоден іноземець не може бути безпідставно
арештований чи утримуватися під вартою або бути позбавлений волі
інакше як на підставі рішення компетентного органу; правом на захист від
незаконного втручання в особисте та сімей не життя; правом на рівність
перед судами і всіма іншими органами й установами, що здій снюють
правосуддя; правом залишати країну перебування; правом на шлюб, на
створення сім'ї; правом на свободу думок, поглядів, совісті та релігії;

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають

режимом Іноземців* Він встановлюється внутрішнім законодавством
держави із урахуванням вимог, передбачених нормами міжнародного
права, та регулює права й обов'язки іноземців на території певної держави.
Нині прий нято виокремлювати три основні режими: національний ,
най більшого сприяння та спеціальний .

Законодавство кожної конкретної держави перебування може наділяти

іноземних громадян різним обсягом прав та обов´язків, тобто
встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяють такі види
правових режимів іноземців:

- режим найбільшого сприяння - передбачає обов´язок держави

надати іноземному громадянину умови перебування, права, свободи й
обов´язки, які вона встановлює чи встановить у май бутньому для
громадян будь-якої третьої держави;

- національний режим - передбачає надання іноземним громадянам

таких умов перебування, прав, свобод та обов´язків, якими володіють її
власні громадяни, за винятком випадків, передбачених законодавством
держави перебування чи міжнародними договорами, зокрема, іноземні
громадяни, як правило, не наділяються виборчими правами та правом на
державну службу, на них не покладається вій ськовий обов´язок;

- спеціальний режим - полягає у встановленні пільгових умов

діяльності для іноземних громадян у межах спеціально визначених
територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних
територій , технопарків тощо); він надається, наприклад, членам екіпажу
морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок
переходу кордону) й іншим категоріям осіб у випадках, передбачених
міжнародними угодами;

Необхідно зазначити, що незалежно від виду режиму іноземних громадян

повинен дотримуватися узвичаєний у міжнародній практиці
«мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями». Суть
й ого полягає в тому, що держава перебування не повинна порушувати
загальновизнані права та свободи людини стосовно іноземних громадян.
Незалежно від того, громадянином якої держави є особа, їй повинні
гарантуватися права та свободи, передбачені такими універсальними
міжнародно-правовими актами, як Загальна декларація прав людини 1948
р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.,
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
тощо.

Особами без громадянства (апатридами) вважаються особи, які не

володіють громадянством жодної держави. Нормативне визначення
цього терміна містить ст. 1 Конвенції про статус апатридів 1954 р.,
відповідно до якої апатридом є особа, яка не розглядається як громадянин
будь-якої держави в силу її законів. Такі особи не мають постій ного
правового зв'язку із жодною державою, а тому не користуються правом
дипломатичного захисту.

Саме тому Конвенція 1961 р. встановлює, що апатридам потрібно надавати

такий самий статус, яким користуються іноземці, якщо більш високі
гарантії не передбачені зазначеною Конвенцією. Своєю чергою, Конвенція
1954 р. передбачає, що особистий статус апатрида визначається законами
держави й ого доміцилія або, якщо така відсутня, - законами держави Й ого
проживання. Апатриди зобов'язані підпорядковуватися законодавству
держави місцеперебування. Проте у деяких сферах, як-от право на судовий
захист, свободи віросповідання, початкової освіти, науки, їх статус у
державі постій ного місця проживання ідентичний статусу громадянина. Те
саме стосується оплати праці та соціального забезпечення, яке виникає в
такому разі, а також права на компенсацію у разі нещасного випадку на
виробництві. Крім того, заборонено обкладати апатридів додатковими
податками та зборами.
Передбачається, що держава місцеперебування апатрида зобов'язана
видавати й ому документи, що засвідчують особу, якщо вона не має таких.
Також особа без громадянства, яка законно перебуває на території держав,
не може бути вислана із неї інакше, як з міркувань державної безпеки чи
громадського порядку, та не інакше, як на основі рішення суду.

Держави повинні створити умови для асиміляції і натуралізації

апатридів, до них повинен застосовуватися спрощений порядок
набуття громадянства.

Біпатриди - це особи з подвій ним або множинним громадянством. Термін

"множинне громадянство" є більш точним, проте оскільки на практиці в
основному поширене подвій не громадянство, то значно частіше
використовується термін "подвій не громадянство"

Для визначення особистого закону біпатрид застосовується, як

правило, принцип ефективного громадянства, - критерій найбільш
тісній правового зв'язку особи з будь-яким з держав, громадянством яких
воно має (в основному це держава місця постій ного або звичай ного
проживання). У Статуті Міжнародного Суду ООН (ст. 3) передбачено, що
особа, яка може розглядатися як громадянин більш ніж однієї держави,
вважається громадянином тієї держави, в якому воно зазвичай
користується цивільними і політичними правами.

У Європей ську конвенцію про громадянство 1997 р включена глава про

множині громадянство, положення якої узаконюють подібний статус
індивідів (зокрема, біпатриди по народженню). Громадяни держави-
учасниці, які мають одночасно громадянство іншої держави, користуються
на території держави місця свого проживання тими ж правами і
обов'язками, що і інші громадяни цієї держави.
В принципі, право і обов'язок дипломатичного захисту біпатридів мають
всі держави, в громадянство яких складається дана особа. У зв'язку з цим
можуть виникнути певні складнощі. Наприклад, на території держави,
громадянство якої має біпатрид, іншу державу, в чиєму громадянство
також складається ця особа, намагається надати й ому дипломатичний
захист. У даній ситуації такий захист буде відхилена на тій підставі, що
відповідна особа є громадянином держави, з якою виявляється захист.
Конкуренція дипломатичного захисту може мати місце і на території
третьої держави. У цьому випадку, як правило, враховується принцип
ефективного громадянства.

46. Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів

про громадянство, 1930 р. та Конвенція про громадянство заміжньої
жінки 1957 р.

5 Конвенції 1930 р., що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів

про громадянство, зобов'язує треті країни, на території яких перебуває
особа з множинним громадянством, розглядати таких осіб виключно як
осіб, що мають єдине громадянство держави, з якою вони більш тісно
пов'язані.

Однак, як вже зазначалося, Україна не є учасницею Конвенції, що

регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство
від 12.04.1930 р., а, отже, її норми не мають чинності на території України.
У випадку виникнення подібної ситуації, положення даної Конвенції мо-
жуть застосовуватися в Україні або за аналогією, або ж у тому випадку,
коли колізій на норма, що міститься у законодавстві України відсилає до
іноземного права, частиною якого якраз і є названа Конвенція.

Окремо слід сказати ще про одну особливу категорію громадян, до якої

належать вимушені переселенці. Вимушений переселенець – це
громадянин, що має постій не місце проживання на території іноземної
держави та вимушений її покинути внаслідок обґрунтованих побоювань
стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання,
національності, відношення до релігії, громадянства (підданства),
належності до певної соціальної групи або політичних переконань, який
через це повернувся на територію держави свого громадянства та отримав
тут притулок. Внутрішнє законодавство України, яким було б
врегульовано статус вимушених переселенців, фактично відсутнє; не є
Україна і учасницею Угоди про допомогу біженцям та вимушеним
переселенцям від 24.09.1993 р. (прий нята країнами СНД), наслідком чого є
те, що дана категорія осіб – громадян України, що вимушені покинути
державу свого постій ного місця проживання та повернутися в Україну,
перебуває у гіршому положенні аніж, скажімо, іноземці-біженці.

У сучасному міжнародному праві не існує єдиного кодифікованого

акта, який би регулював питання громадянства. Серед основних
універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють це питання,
слід назвати такі: Конвенція, що регулює деякі питання, пов´язані з
колізією законів про громадянство 1930 р., Конвенція про громадянство
заміжньої жінки 1957 р. тощо. Існує також низка регіональних угод у цій
сфері. Однією із таких є Європей ська конвенція про громадянство 1997 p.,
яка була ухвалена в межах Ради Європи і тепер є головним джерелом для
європей ських держав, у тому числі й України.

міжнар.-правовий документ, прий нятий ГА ООН 29.І 1957. Набула

чинності 11 .VIІІ 1958. Станом на 2000 учасницями Конвенції є 70 держав, у
т. ч. Україна (ратифікувала її 29.VІ 1958). Захищає право на громадянство
жінок, які виходять заміж за іноземців, і має на меті не допустити, щоб у
результаті взяття (або розірвання) шлюбу з гр-нином ін. д-ви жінка
втратила громадянство тієї д-ви, яке вона мала до шлюбу, або внаслідок
колізії законів різних держав з питань громадянства опинилася у
становищі особи без громадянства. Складається з преамбули та 12 статей .
У преамбулі підкреслюється рішучість держав-учасниць уникнути колізій
у праві і практиці з питань громадянства, що виникають як результат
постанов про втрату або набуття громадянства після укладення чи
розірвання шлюбу або зміни громадянства чоловіком під час шлюбного
союзу, а також сприяти додержанню прав людини і осн. свобод для всіх без
винятку осіб незалежно від статі, згідно із Статутом ООН та Загальною
декларацією прав людини 1948, ст. 15 якої передбачає, що «ніхто не може
бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє
громадянство». За Конвенцією, кожна договірна д-ва погоджується, що ні
одруження, ні розірвання шлюбу між кимось з її гр-н та іноземцем, ні зміна
громадянства чоловіком під час шлюбного союзу не відбиватимуться
автоматично на громадянстві дружини (ст. 1). Кожна з договірних д-в
згодна, що добровільне набуття її гр-нином громадянства ін. країни або
відмова від свого громадянства не перешкоджатимуть збереженню
громадянства дружиною цього гр-нина (ст. 2). Водночас держави —
учасниці Конвенції погоджуються, що іноземка, яка одружується з кимось
з їх гр-н, може звернутися з проханням щодо надання громадянства
чоловіка у спеціальному спрощеному порядку натуралізації. Надання
такого громадянства може бути об'єктом обмежень, встановлюваних в
інтересах держ. безпеки або публічного порядку (ст. 3).
Конвенція продовжила прогресивну тенденцію, яка намітилася ще в
Конвенції Гаазької конференції з міжнар. приват. права 1930 про деякі
питання, що стосуються законів про громадян: :во, прий нятій під егідою
Ліги Націй , а також у прий нятій VII Міжамериканською конференцією в
Монтевідео регіональній Конвенції про громадянство жінок 1933, в яких д-
ви вперше зобов'язалися не встановлювати відмінностей у питаннях
громадянства за ознакою статі.
 Відмовившись від традицій ного принципу єдності громадянства
чоловіка та жінки («жінка має громадянство свого чоловіка»), Конвенція
1957 замінила й ого більш справедливим і прогресивним принципом
незалежності громадянства жінки від громадянства чоловіка, не
позбавляючи її водночас права набувати громадянство чоловіка за
власною волею, звернувшись до компет. органів держави — учасниці
Конвенції.

Зокрема, статті. 1-3 Конвенції про громадянство одруженої жінки 1957 р.

спеціально наголошують, що ні вступ жінки у шлюбні факт перебування у
шлюбі, ні факт розірвання шлюбу не може автоматично впливати на її
громадянство;

47. Європейська конвенція про громадянство 1997 р.

http://dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/16049/1/59-64.pdf

Європейська конвенція про громадянство (англ. European Convention on

Nationality) — конвенція Ради Європи, прий нята в 1997 і набула чинності у
2000. Регулює умови та процедури придбання, втрати та відновлення
громадянства, принципи дій у разі спадкоємності держав або множинного
громадянства. На 2014 рік, 20 держав є учасниками конвенції, в тому числі
Україна; ще 9 її підписали, у тому числі Росія. Латвія підписала конвенцію,
проте у 2012 році Сей м відхилив ратифікацію (див. Громадянство Латвії).
[1]

Не можна не згадати у зв’язку із цим Європей ську конвенцію про

громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила,
що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють
вій ськовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне
відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.
Для обґрунтування власного розуміння системи принципів громадянства
варто звернути увагу на вирішення цього питання у міжнародному праві.
Так, Європей ська конвенція про громадянство 1997 р. містить спеціальний
другий розділ «Загальні принципи, що стосуються громадянства», cт. 4
якого закріплює: правові норми кожної держави-учасниці, що регулюють
громадянство, базуються на таких принципах:

1) кожна особа має право на громадянство;

2) безгромадянства слід уникати;

3) жодна особа не може бути безпідставно позбавлена громадянства

4) ні укладення шлюбу, ні розірвання шлюбу між громадянином держави-

учасниці та особою, яка має громадянство іншої держави, ні зміна
громадянства одним із подружжя під час перебування в шлюбі не
впливають автоматично на громадянство другого з подружжя. Крім того, у
ст. 5 Конвенції викладено принцип рівного громадянства, який
називається «заборона дискримінації»

Отже, ст. 2 цієї Конвенції оперує визначенням громадянства як «правового

зв’язку між особою та державою без зазначення етнічного походження
особи», що є відображенням сутності громадянства та й ого правової
природи у контексті рішення Міжнародного суду справедливості ООН у
справі Nottebohm (Ліхтенштай н проти Ґватемали) від 1955 року, де у п. 23
й деться про громадянство як про «реальний та ефективний правовий
зв’язок між державою та особою, який існує як на підставі інтересів та
почуттів, так і взаємних прав та обов’язків»

Європей ської конвенції про громадянство 1997 р. вказує, що особи, які

мають громадянство двох чи більше держав-учасниць, повинні виконувати
свій вій ськовий обов’язок лише в одній з цих держав.
48. Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про
скорочення безгромадянства 1961 р.

Апатри́ ди — особи без громадянства, тобто особи, що не мають

громадянства будь-якої держави, їхнє правове становище визначається
законодавством держави перебування і, за деякими винятками,
прирівнюється до правового статусу власних громадян.

Людина може стати апатридом в таких випадках:

● При народженні (зокрема від батьків-апатридів, якщо закони

держави місця народження не мають на увазі набуття особою
громадянства цієї держави).
● При позбавлення громадянства державою. Позбавлення
громадянства з боку держави може відбуватися з політичних,
етичних мотивів або з міркування безпеки.
● При втраті отриманих раніше привілеїв громадянства (наприклад,
у випадку громадянства, отриманого в шлюбі).
● При добровільній відмові від громадянства.
● У разі припинення існування держави.

Відповідно до статті 1 «Конвенції про статус апатридів» такий статус не

поширюється на біженців.[1]

Як і правовий статус іноземця, статус особи без громадянства головним чином визначається

законодавством тієї держави, на території якої вона перебуває, однак з урахуванням вимог,

установлених нормами міжнародного права. Правовий статус осіб без громадянства регулюється

більшістю універсальних договорів у галузі прав і свобод людини.

Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їх основні права та спрямовується на

запобігання дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства.
Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., навпаки, має на меті припинення цього стану,

вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а

також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Конвенція

забороняє примусово позбавляти громадянства, якщо це призведе до того, що особа стане

апатридом. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу,

який би зай мався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції

покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

Відповідно до статті 1 Конвенції про статус апатридів 1954 р. «під терміном “апатрид”»

розуміють особу, яку жодна держава не вважає сС]]у громадянином згідно з її законом». Май же

аналогічне визначення міститься у багатьох національних законах, що визначають правовий статус

апатридів.

Особи стають апатридами, як правило, з таких причин:

- позбавлення громадянства;

- одруження жінки з іноземцем, коли відповідно до чинного законодавства її держави вона

автоматично втрачає громадянство, а законодавство держави чоловіка не надає їй громадянства

чоловіка;

- втрата громадянства, коли іншого громадянства особа не набула;

- вихід із громадянства з метою отримання іншого;

- у разі народження в батьків, які є апатридами;

- припинення існування держави внаслідок територіальних змін тощо.

 При цьому більшість випадків безгромадянства виникає внаслідок колізії законодавств

окремих держав.

Правовий статус особи без громадянства досить часто прирівнюють до статусу іноземця, однак

вони не є ідентичними. На відміну від іноземця, який водночас перебуває під юрисдикцією двох

держав - держави громадянства та держави перебування, особа без громадянства завжди перебуває

виключно під владою останньої держави. Саме тому Конвенція про скорочення безгромадянства

1961 р. встановлює, що апатридам слід надавати такий самий статус, яким користуються іноземці. У

свою чергу, Конвенція про статус апатридів 1954 р. передбачає, що особистий статус апатрида

визначається законами держави й ого «доміцилія» (від лат. <^отюі!іит» - місце постій ного або

переважного перебування громадянина). Апатриди зобов´язані підкорятися законодавству держави

перебування.

Передбачається, що держава перебування особи без громадянства зобов´язана видавати й ому

документи, що засвідчують статус апатрида. На відміну від іноземця, особа без громадянства не

користується дипломатичним захистом будь-якої держави. Також вона, законно перебуваючи на

території держави, не може бути вислана з неї інакше, як із міркувань державної безпеки чи

громадського порядку, та не інакше, як на підставі рішення суду. Але жодна країна не зацікавлена в

тому, щоб на її території проживала велика кількість осіб без громадянства. У зв´язку з цим держави

докладають зусиль щодо скорочення безгромадянства, стимулюючи набуття громадянства

апатридами, що постій но проживають на їх території.

Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове

становище осіб без громадянства є Конвенція про статус апатридів 1954 р.
та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох
Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р.
визначає їхні основні права і спрямована на попередження дискримінації
цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства.
Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р., навпаки, має
на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє
громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям,
що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією
Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного
органу, який би зай мався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної
Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах
біженців.

конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 року, УВКБ ООН,

Агентство ООН у справах біженців, наголошує, що забезпечення права на
громадянство та викорінення безгромадянства є досяжними і
актуальними, як ніколи.

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прий няття до громадянства

за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання
прий мається до розгляду уповноваженим державним органом лише через
певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5,
Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена 1961

року в Конвенції 00Н щодо скорочення безгромадянства.
49. Правовий статус біженців. Конвенція про статус біженців 1951 р. та
Протокол до неї 1967 р. Управління Верховного Комісара ООН у
справах біженців.
https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/20619/1/%D0%BF
%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D1%82%D0%B0%20%D0%B7%
D0%B0%D1%85%D0%B8%D1%81%D1%82%20%D0%B1%D1%96%D0%B6
%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D1%83%20%D0%BC
%D1%96%D0%B6%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD
%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BF
%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%96.pdf

У широкому розумінні біженцем стає будь яка особа, яка намагається

врятуватися від обставин, що загрожують її життю і тому залишає місце
свого проживання. Май же протягом усієї історії увага до цих людей
залишалася у сфері мо ралі, а держави не мали юридичних зобов’язань
щодо захисту таких людей . Геноцид вірменів у 1915 р., соціальні
потрясіння в Росії у зв’язку з жовтневим переворотом 1917 р., у Німеччині
після приходу націонал соціалістів до влади в 1933 р. призвели до втечі за
кордон мільй онів людей .

Перших зусиль у цьому напряму доклала Ліга Націй .Після закінчення

Другої світової вій ни питаннями біженців опікувалася ООН. У цей же час
стало очевидним, що захист біженців має спиратися на універсальний
міжнародний договір, яким і стала Конвенція про статус біженців 1951 р.
—перший міжнародний договір, що охоплює різні сфери життя біженців і
гарантує їм щонай менше те ж саме поводження, що й з іноземцями, а в
деяких правах зрівнює статус біженців із громадянами країни, що дає їм
притулок. Укладення Конвенції про статус біженців — це вираження
переконання в тому, що біженці не тимчасове явище, з яким можна мати
справу за допомогою половинчастих заходів, а проблема, що набула
глобального значення. Існування Конвенції — це визнання того, що
біженці повинні мати можливість користуватися фундаментальними
правами та свободами. Конвенція ґрунтована на визнанні того, що належ
не вирішення проблеми біженців допомагає уникнути ситуацій , коли такі
проблеми стають причиною напруженості між державами.

Конвенція визначила у ст. 1 поняття «біженець», яке згодом було уточнено

Протоколом 1967 р., а також закрі пила перелік прав біженців. Конвенція
та Протокол фор мулюють основну норму у сфері захисту прав біженців:
держава не вправі висилати біженців у ті країни, де існує загроза
переслідування за расовою, релігій ною, національною, соціальною чи
політичною ознакою. Заборонено також без підставно відмовляти в
наданні статусу біженця, тобто в державі має бути прий нята та
дотримана процедура розгляду заяви про надання притулку. Конвенція
спрямована проти обмеження прав біженців як прав людини. Зокрема, це
стосується: заборони дискримінації; заборони застосування до біженців
заходів, які держава може застосовувати до громадян біженців тієї ж
країни; зобов’язання надання біженцям національного режиму щодо
свободи віросповідання, захисту авторських і промислових прав, права
звернення до суду, забезпечення харчуванням, освіти, надання урядової
допомоги, трудових прав і соціального забезпечення, податків тощо.

Не може претендувати на статус біженця особа, яка вчинила злочин проти

миру, воєнний злочин або злочин проти людяності, тяжкий злочин
неполітичного характеру. Частіше за все біженці з'являються внаслідок
міжнародних або внутрішніх вій ськових конфліктів [2, 17].

Права біженців можна розділити на наступні групи:

- специфічні права біженців, що випливають з інституту міжнародного

захисту;
- права, якими біженці користуються нарівні з громадянами країни
притулку;

- права, якими біженці користуються нарівні з іншими іноземними

громадянами, які законно знаходяться в країні перебування.

Є ще інші норми у Женевських конвенціях 1949 р. і в двох додаткових

протоколах до них 1977 р., у ряді регіональних документів, прий нятих
ОАЄ, Радою Європи, ЄС, ОАД. Важливе значення для розуміння норм
Конвенції про статус біженців мають висновки Виконкому УВКБ.

Координацію міжнародних зусиль з надання біженцям міжнародного

захисту покладено на Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців (УВКБ). Управління є органом ООН і діє на підставі Статуту,
прий нятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від 14 грудня
1950 р. Згідно зі Статутом діяльність УВКБ має не політичний , а
гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захисту з боку
Управління не може залежати від політичних, релігій них, ідеологічних
пріоритетів, які панують у той чи інший час у світі або в окремих регіонах.
Компетенція УВКБ поширюється на всіх осіб, «які знаходяться поза
державою свого громадянства або, якщо вони не мають громадянства,
поза державою свого постій ного проживання внаслідок об ґрунтованих
побоювань переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства або
політичних переконань і які не можуть чи не бажають із причини таких
побоювань користуватися захистом уряду держави своєї громадянської
належності або, якщо вони не мають громадянства, повернутися у країну
свого попереднього постій ного проживання». Правовий статус УВКБ в
окремих державах регулюють міжнародні договори.

Згідно із Законом України «Про біженців» 2001 р. Україна співпрацює з

іншими державами, УВКБ ООН, іншими міжнародними організаціями з
метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення
їхнього матеріального становища та вдосконалення правового статусу,
а також повернення біженців у країну їхньої громадянської належності
(підданства) або попереднього постій ного проживання. Між Україною та
УВКБ ООН укладено договір про статус представництва УВКБ ООН

50. Право притулку.

Право притулку є традицій ним інститутом міжнародного права, що

реалізується державою через надання особі, що зазнає переслідувань з
боку іноземної держави чи групи, права перебування на своїй території.

Право притулку регулюється нормами внутрішньодержавного права та

нормами міжнародного права. Держава в межах своєї території сама
визначає умови надання притулку, проте законодавче оформлення
правового статусу осіб, що отримують притулок, не повинно суперечити її
міжнародним зобов´язанням і загальновизнаним нормам міжнародного
права. Внутрішньодержавне та міжнародне право виходять з того, що
притулок пов´язується із прагненням особи вий ти з-під юрисдикції однієї
держави та перей ти під юрисдикцію іншої. Право притулку визнається як
таке обома системами права.

У частини 2 ст. 26 Конституції України визначено, що іноземним

громадянам та особам без громадянства може бути надано притулок у
порядку, встановленому законом, при цьому жодних підстав або
критеріїв для його надання Конституція України не передбачає. Тому
для встановлення змісту цього інституту необхідно звернутися до
загальновизнаних норм міжнародного права.

Нині відсутній універсальний міжнародно-правовий акт, що регулює

відносини держав, пов´язані з наданням притулку, однак є низка
міжнародно-правових актів рекомендаційного характеру з цього
питання.

Відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 р.

кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших
державах і користуватися цим притулком. Це право не може бути
використане в разі переслідування, яке насправді ґрунтується на вчиненні
неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН.
Отже, право надання притулку особам, переслідуваним за
політичними, національними, расовими, релігійними або етнічними
мотивами, є одним із важливих суверенних прав держави.

Право притулку знай шло своє закріплення й у нормативно-правових актах

Європей ського Союзу, зокрема, це право гарантує ст. 18 Хартії основних
прав Європей ського Союзу 2000 р. Особи, які шукають притулок,
визначаються як «особи, які подали клопотання щодо надання
міжнародного захисту». Стаття 78 Договору про функціонування
Європей ського Союзу 1957 р. передбачає створення загальноєвропей ської
системи надання притулку, яка повинна відповідати зобов´язанням
держав, як того вимагає Конвенція про статус біженців 1951 р. Для
реалізації цього положення ухвалено низку міжнародно-правових актів, у
яких передбачено, серед іншого, захист від висилання відповідно до статті
33 Конвенції про статус біженців 1951 р.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в

´їзду на територію цієї держави й законного там перебування. Особа,
яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця, але
її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

- по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала їй

притулок, не обмежується;
 - по-друге, особа, яка отримала притулок, не може бути вислана з
держави, що надала їй притулок;

- по-третє, особа, яка отримала притулок, не може бути видана як своїй

державі, так і будь-якій третій іноземній державі.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний

притулок.

Територіальний притулок - це надання притулку переслідуваній особі

на території іноземної держави.

Дипломатичний притулок - це притулок на території дипломатичного

представництва чи консульської установи іноземної держави, на борту
вій ськових кораблів і повітряних суден.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність

помешкання дипломатичного представництва або консульської установи,
а також екстериторіальність іноземного вій ськового корабля й
повітряного судна не дають права надавати в їх помешканнях притулок
особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення
політичного характеру. Так, відповідно до пункту 3 ст. 41 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. і п. 3 ст. 55 Віденської
конвенції про консульські зносини 1963 р., встановлено заборону на
використання приміщень дипломатичного представництва і консульських
установ з метою, не сумісною з їхніми офіцій ними функціями. Проте
дипломатичний притулок отримав широке поширення в договірній
практиці держав Латинської Америки (на підставі Гаванської конвенції
про дипломатичний притулок 1928 р.). Існують випадки надання такого
притулку й у країнах Європи.

Надання політичного притулку на території вій ськових баз і

вій ськових таборів є протиправним.
 Важливо зауважити, що притулок вважається мирним і гуманним
актом і тому не може розглядатися іншими державами як недружна дія.
Становище осіб, які отримали притулок без шкоди для суверенітету
держави, що надала притулок, і цілей та принципів ООН, має бути
предметом турботи всього міжнародного співтовариства. Зокрема, це
стосується захисту прав і основних свобод людини. Якщо для будь-якої
держави виявляється важко надати притулок, держави спільно або через
ООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності всі необхідні
заходи для полегшення тягаря, що лежить на цій державі.

51. Поняття, джерела та принципи права зовнішніх зносин. Органи

зовнішніх зносин держави та їх система.

право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що

складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і
діяльність суб'єктів міжнародного права у здій сненні їхніх зовнішніх
зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне

право, консульське право, право спеціальних місій , дипломатичне право
міжнародних організацій . Дипломатичне і консульське право - одні з
най старіших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які

виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.
3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.
4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.
 5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй
1946 р.
6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що
користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних
агентів, 1973 р.
7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.
8. Консульським статутом України 1994 р.
9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями
зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм,

комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид
суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що
міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права
зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх
зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо
відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

Відповідно до принципу суверенної рівності, всі держави мають рівні

суверенні права і обов'язки, є рівноправними членами міжнародного
співтовариства. Держави зобов'язані поважати право один одного
визначати і здій снювати на свій розсуд відносини з іншими державами
відповідно до міжнародного права. Вони мають право належати або не
належати до міжнародних організацій , бути або не бути учасниками тих
або інших договорів.

Згідно принципу невтручання, держави не можуть втручатися не тільки

у внутрішніх, але і в зовнішніх справи іншої держави, що входять в й ого
суверенну компетенцію. Держава не може застосовувати або заохочувати
застосування економічних, політичних або інших мір з метою
підпорядкування іншої держави при здій сненні нею своїх суверенних прав.
Разом з тим міжнародне право зобов'язує держави співробітничати одна з
одною для досягнення цілей ООН (принцип співробітництва).

Основним джерелом права зовнішніх зносин є загальновизнані принципи і

норми міжнародного права. Багатосторонні і інші договори уточнюють
норми загального міжнародного права в конкретних сферах права
зовнішніх зносин (дипломатичне, консульське право та ін.).

Система органів зовнішніх зносин

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за

допомогою яких здій снюються зв'язки певної держави з іншими
державами, міжнародними організаціями і які постій но перебувають на
території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою

яких здій снюються зв'язки з іншими державами і міжнародними
організаціями і які розташовані на території іноземної держави.
 Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного
права. Виходячи з ідеї розгляду різних форм здій снення зовнішніх зносин
як єдиної самостійної галузі міжнародного права можна виокремити
такі чотири підгалузі:

1) дипломатичне право;

2) консульське право;

3) право спеціальних місій ;

4) дипломатичне право міжнародних організацій .

52. Дипломатичне право. Віденська конвенція про дипломатичні

зносини 1961 р.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво".

Дипломатичне представництво - постій ний закордонний державний

орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією
державою на території іншої для підтримання постій них офіцій них
контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у
всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які
мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професій ні та ділові
якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я
можуть бути направлені у довготермінове відрядження.
Кожна держава самостій но встановлює обсяг повноважень своїх
дипломатичних представництв у межах функцій , визначених у ст. 3
Віденської конвенції про дипломатичні зносини. У свою чергу країна
перебування не вправі перешкоджати діяльності іноземного
дипломатичного представництва в межах функцій , зазначених у Конвенції.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської

конвенції 1961 р. Най важливішими з них є: представництво акредитуючої
держави у державі перебування; захист інтересів своєї держави у державі
перебування та її громадян у рамках міжнародного права; ведення
переговорів з урядом держави перебування; консульська; інформацій на,
тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у
державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;
заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє
дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх
взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

Привілеї й імунітети дипломатичних представництв

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави

додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а

влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише
за згодою глави представництва.Недоторканність приміщень
дипломатичного представництва означає, що як самі ці приміщення
 та предмети їхньої обстановки, так і май но, що знаходиться у
приміщеннях, а також засоби пересування представництва
«користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та
виконавчих дій »1. Приміщення представництва залишаються
недоторканними навіть у випадках пожежі на їхній території чи
стихій ного лиха.
2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати
всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва
від будь-якого порушення спокою представництва чи образи й ого
гідності.
3. Помешкання представництва, меблі та інше май но, що є в них, а
також засоби пересування представництва користуються імунітетом
від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій .

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і

незалежно від їх місцезнаходження.
Звільнення від податків і зборів (фіскальні привілеї) тривалий час
існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі
взаємності.
Митні привілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у
багатьох державах і розцінювалися як да нина міжнародній
ввічливості.«Держава перебування відповідно до прий нятих нею
законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит,
податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за
перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призначені для
офіцій ного використання представництва; б) предмети, призначені
для особистого використання дипломатичного агента або членів
й ого родини, що живуть разом із ним, включаючи предмети,
призначені для облаштування» (ч. 1 ст. 36)
 Право користатися прапором і гербом
Звичаї, що мають відношення до статусу дипломатичного
представництва. Крім закріплених у нормах Віденської конвенції
про дипломатичні зносини дипломатичні представництва можуть
мати привілеї й імунітети, що існують у силу міжнародних звичаїв.
До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і
житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави
перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної
юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий )
імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими
привілеями є митні привілеї (право на безмитне перевезення багажу
і звільнення й ого від митного огляду), вільне пересування
дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.Особисті
митні привілеї. Держава перебування відповідно до прий нятих нею
законів та правил дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит, податків
і зборів, за виключенням складських зборів, зборів за перевезення та
подібних послуг: a) предмети, призначені для офіцій ного
використання ня представництвом; б) предмети, призначені для
особистого використання дипломатичного агента та членів й ого
родини, що живуть із ним, включаючи предмети, призначені для
облаштування.

53. Консульське право. Віденська конвенція про консульські зносини

1963 р.

Консульське право є частиною права зовнішніх зносин, яке складається із

правових норм і принципів, що закріплюють статус персоналу
консульської установи у зв'язку з виконанням ними консульських функцій
у державі перебування, а також під час їхнього переміщення через
територію третьої держави.
До найважливіших міжнародно-правових актів - джерел консульського
права належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24
квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських
чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифікована 12 американськими
державами, і Карибська конвенція 1911 р. про консульські функції,
укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія,
Колумбія, Еквадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість
двосторонніх конвенцій .

Сам консульський персонал не має чіткої міжнародно-правової

класифікації. Тому присвоєння консульського рангу є внутрішньою
справою акредитуючої держави і регламентується її внутрішнім
законодавством.

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1963 р. та практики,

виокремлюють чотири класи глав консульських установ: генеральні
консули, консули, віце-консули, консульські агенти.

У міжнародній практиці існує правило, за яким глав консульських установ

призначає акредитуюча держава і допускає до виконання своїх функцій
держава перебування.

Держава перебування може в будь-який час повідомити акредитуючу

державу про те, що та чи інша службова особа є "persona non grata", або що
будь-який працівник консульського персоналу є неприй нятний . У такому
випадку акредитуюча держава зобов'язана відкликати цю особу або
припинити її функції в консульській уставові. Якщо акредитуюча держава
відмовиться виконати або не виконав впродовж розумного терміну свої
зобов'язання, передбачені п. 1 ст. 23 Віденської конвенції, держава
перебування може анулювати екзекватуру певної особи або перестати
вважати її працівником консульського персоналу.
Загалом консульські установи в обсязі своїх функцій можуть виконувати
такі дії: паспортновізове обслуговуван ня; ведення обліку громадян своєї
держави у своєму консульському окрузі; реєстрацію актів цивільного
стану громадян своєї держави; нотаріальне обслуговування; консульську
легалізацію; без шкоди для прав влади країни перебування й оскільки це
передбачає законодавство держави, яку представляють, розслідування
подій і виконання інших дій на суднах прапора держави, яку
представляють; установлення контактів з офіцій ною владою країни
перебування в інтересах захисту своїх громадян;

Для успішного виконання своїх функцій консульські установи та членів їх

персоналу наділяють консульськими імунітетами та привілеями.

Серед імунітетів та привілеїв консульських установ най більше значення

має недоторканність консульських приміщень. У конвенції міститься
положення про передбачувану згоду глави консульської установи на
доступ у приміщення представників влади держави перебування "у
випадку пожежі чи іншого стихій ного лиха, що вимагає невідкладних
заходів захисту". Це відрізняє консульські установи від дипломатичних
представництв, на доступ у які вимагається явно виражена згода
його глави.

Недоторканністю наділені також архіви і документація консульської

установи в будь-який час і незалежно від місця знаходження.

Імунітет від реквізиції розповсюджується як на самі консульські

приміщення, так і на предмети їх обстановки, засоби пересування і все
май но.

До привілеїв консульської установи відносять: податкові пільги; митні

привілеї; право користуватися своїм державним прапором і гербом у
державі перебування.
Імунітети і привілеї членів персоналу консульської установи мають
функціональний характер.

Згідно з п. 1 ст. 41 Віденської конвенції, консульські посадові особи не

підлягають ні арешту, ні попередньому ув'язненню, інакше як на підставі
постанов компетентних судових органів у випадку вчинення тяжких
злочинів.

У двосторонніх консульських конвенціях питання про особисту

недоторканність вирішуються по-різному. В деяких відтворюються
положення Віденської конвенції про консульські зносини, в інших
містяться положення, котрі максимально наближують особисту
недоторканність консульських посадових осіб до особистої
недоторканності дипломатичних агентів.

Згідно зі ст. 44 Віденської конвенції, консульська посадова особа може

бути викликана в суд як свідок під час ведення судових або
адміністративних справ. Якщо консульська посадова особа відмовляється
давати свідчення, щодо неї не можуть застосовуватися жодні заходи
примусу або покарання.

Щодо податкових та митних привілеїв консульських посадових осіб, то

вони знай шли своє закріплення у ст. 49-59 Віденської конвенції 1963 р., а
також у двосторонніх консульських конвенціях, які уклала держава. Стаття
60 закріплює нормативні вимоги щодо звільнення від митного збору та
митного огляду. В ній зазначено, що мито не стягується з предметів для
особистого користування консульської посадової особи, включаючи
предмети, потрібні для й ого облаштування та офіцій ного користування.
Від сплати мита звільняють також членів сімей консульських посадових
осіб, що проживають разом з ними.
Режим, який застосовується для почесних консулів, май же аналогічний , як
і для штатних консульських посадових осіб. Але при цьому існує досить
важливе застереження, яке зводиться до того, що вказані привілеї та
імунітети надаються лише під час виконання консульських функцій .
Водночас їх надають членам сім'ї почесної консульської Посадової особи
або консульського службовця, який працює в консульській установі,
очолюваній почесною консульською посадовою особою"

54. Право спеціальних місій. Конвенція про спеціальні місії 1969 р.

Інститут спеціальних місій розвинувся, переважно, після Другої світової

вій ни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних зносин між
державами, поглибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком
засобів зв´язку, транспорту тощо.

Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій е

Конвенція про спеціальні місії, прий нята Генеральною Асамблеєю ООН8
грудня 1968 р. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за

своїм характером представляє державу і направляється однією державою
в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для
виконання щодо неї певного завдання.

Вирішення питання щодо направлення та прий мання в себе спеціальної

місії належить до компетенції сторін і розв'язується за їх взаємною згодою.
Така домовленість може бути виражена у вигляді І договору, який
передбачає обмін відповідними місіями, обміну нотами, джентльменської
угоди та ін.

Спеціальна дипломатична місія має бути органом акредитуючої

держави, уповноваженим виражати її суверенну волю в межах дорученого
їй завдання.
 Якщо виникає спір між акредитуючою і прий маючою державами щодо
дипломатичного характеру спеціальної місії, то застосовується кілька
об’єктивних критеріїв оцінювання характеру місії: дипломатичні титули і
ранги, дипломатичний паспорт, дипломатична віза та повноваження.

У таких випадках держави здебільшого керуються нормами звичаєвого

права або міжнародної ввічливості.

Склад, завдання й характер діяльності різних спеціальних місій

неоднакові. З огляду на це їх класифікують за певними критеріями. У
міжнародно-правовій літературі існують різні підходи щодо проведення
такої класифікації. Окрім інших, використовуються підхід щодо
класифікації спеціальних місій за:

1) рангами;

2) предметною сферою контактів;

3) завданнями.

Положення ст. 2 Конвенції про спеціальні місії вказують, що держава може

відряджати спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої.
Акредитуюча держава може призначити главу і членів спеціальної місії на
свій розсуд, попередньо надавши прий маючій державі необхідну
інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища й посади осіб,
яких вона має намір призначити.

На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної

місії не потрібно отримувати агреман, згоди на призначення будь-якої
особи як члена спеціальної місії (ст. 8). До складу спеціальної місії може
входити дипломатичний , адміністративно-технічний та обслуговуючий
персонал. Акредитуюча держава має завчасно повідомити Міністерство
закордонних справ або інший орган прий маючої держави про склад
спеціальної маси, прибуття й остаточне відбуття членів місії та
припинення їхніх функцій у місії.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції

спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місії офіцій ного
контакту з Міністерством закордонних справ або іншим органом
прий маючої держави, щодо якого є домовленість. Здебільшого спеціальні
місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів
закордонних справ.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та

фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема,
вони припиняються:

1) за домовленістю зацікавлених держав;

2) після виконання завдання спеціальної місії;

3) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо

він спеціально не продовжений ;

4) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона

припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

5) після повідомлення прий маючої держави про те, що вона вважає

діяльність спеціальної місії припиненою.

Проте, варто зазначити, що розірвання дипломатичних або

консульських зносин між акредитуючою державою і державою
перебування не призводить до припинення діяльності спеціальних місій .

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені у ст. 22

Конвенції, яка констатує, що прий маюча держава повинна надавати
спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій , беручи
до уваги характер і завдання спеціальної місії. Ст. 23 Конвенції не покладає
на приймаючу державу обов’язок брати участь у витратах на оплату
членами місії житлових приміщень, оскільки спеціальна місія не
звільняється від сплати податків, зборів і мита, що становлять собою
оплату за конкретні види послуг.

приміщення, у яких розташовується спеціальна місія, недоторканні.

Архіви й документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та
незалежно від їхнього місцезнаходження.

За ст. 28 Конвенції, прий маюча держава повинна дозволяти й

охороняти вільні зносини спеціальної місії для всіх офіцій них цілей .
Офіцій на кореспонденція спеціальної місії, вся кореспонденція, що
стосується спеціальної місії та її функцій , недоторканна. Пошта спеціальної
місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні
затриманню.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії,

потрібно, насамперед, виокремити принцип особистої недоторканності
глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії. Особисті
приміщення представників акредитуючої держави в спеціальній місії та
членів її дипломатичного персоналу користуються такими ж
недоторканністю й захистом, що й приміщення спеціальної місії.

Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її

дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної
юрисдикції прий маючої держави. Глава і члени дипломатичного
персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів
та мита (особистих і май нових, державних, рай онних і муніципальних), за
винятком непрямих податків.
 Прий маюча держава не має права примушувати представників
акредитуючої держави в спеціальній місії до виконання ними різних
трудових та державних обов’язків, незалежно від характеру їх, а також до
таких вій ськових обов’язків, як реквізиція, контрибуція та вій ськовий
постій . Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляд)´,
якщо немає серй озних підстав припускати, що він містить предмети, на які
не поширюються винятки, викладені вище, або предмети, ввезення і
вивезення яких заборонене законом чи регулюється карантинними
правилами прий маючої держави.

Члени сім’ї глави і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії,

що перебувають разом із ним, користуються, якщо вони не є громадянами
держави перебування, такими ж привілеями та імунітетами, як і члени
дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39). Конвенція
встановлює також відповідні привілеї та імунітети для адміністративно-
технічного та обслуговуючого персоналу (ст. 36-37).

Згідно з п. 1 ст. 43 Конвенції, кожен член спеціальної місії користується

ними з моменту вступу на територію прий маючої держави з метою
здій снення своїх функцій у спеціальній місії або, якщо вони вже
перебувають на цій території, з того моменту, коли про їхнє призначення
повідомляється Міністерству закордонних справ або іншому органу
прий маючої держави, щодо якого є домовленість. Якщо функції членів
спеціальної місії вичерпуються. їхні привілеї та імунітети припиняються в
той момент, коли вони залишають територію прий маючої держави або
після закінчення розумного строку, встановленого для цієї мети.

Важливим моментом у Конвенції є положення про те, що без шкоди для

своїх привілеїв та імунітетів особи зобов´язані поважати закони й
постанови прий маючої держави. Вони не мають права втручатися у
внутрішні справи цієї держави.
55. Дипломатичне право міжнародних організацій. Віденська
конвенція про представництво держав у їх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Однією з характерних рис сучасних міжнародних зносин є зростання

кількості й значення міжнародних організацій у забезпеченні миру та
всебічного співробітництва суб’єктів міжнародного права. Най більш
вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій
належить державам. Держава в міжнародній організації може бути
представлена постій ним представництвом і місією спостерігачів.

Постій ні представництва при міжнародних організаціях можуть

відкривати тільки держави-члени таких організацій . Держави, що не є
членами таких організацій , але зацікавлені в їхній діяльності, можуть мати
при них постій ні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими
документами організацій .

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації

постійного представництва є правом держави, а не її обов’язком. Тому
що таке право випливає з об’єктивного права на представництво в
міжнародних зносинах.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації

визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами
Віденської конвенції про представництво держав у їхніх зносинах із
міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня
1975 p., угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-
правових документів.

Функції постій них представництв держав при міжнародних

організаціях зафіксовані в ст. 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 р.

До них, зокрема, належать:

 1) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

2) підтримка зв’язку між державою, що посилає, і організацією;

3) ведення переговорів з організацією й у її межах;

4) з´ясовування здій снюваної в організації діяльності і повідомлення

про неї уряду держави, що посилає;

5) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

6) захист інтересів держави, що посилає, щодо організації;

7) сприяння здій сненню цілей і принципів організації шляхом

співробітництва з організацією й у її межах.

У ст. 7 цієї ж Конвенції визначені функції постій ної місії наглядачів при
міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями
постій ного представництва вони мають обмежений характер. Зокрема,
вони полягають у:

1) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охорони

інтересів щодо організації, а також підтримці зв’язків із нею;

2) з’ясовуванні здій снюваної в організації діяльності й повідомленні

про неї уряду держави, що посилає;

3) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постій них представництв держав
при міжнародних організаціях практично збігається з функціями
дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, пов’язані зі
специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх
зв’язків (держава, що посилає, - організація - держава, що прий має) у
процесі здій снення такої діяльності.
Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і
припинення функцій членів персоналу постій них представництв та й ого
кількісний склад. Так, наприклад, ст. 9 Конвенції 1975 р. закріплює
принцип свободи призначення співробітників постій них представництв.
При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за
межі, що є розумними й нормальними з урахуванням функцій організації,
потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у
державі перебування (ст. 14).

Припинення функцій персоналу постій ного представництва в

Конвенції пов´язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постій ного

представництва.

У зв’язку з тим, що персонал постій ного представництва акредитований

при міжнародній організації, а не при державі перебування. оголошення
члена персоналу «персоною нон грата» не передбачено. Водночас ст.ст. 77,
84 і 85 Конвенції 1975 р. враховують законні інтереси прий маючої
держави. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які
користуються привілеями та імунітетами. зобов´язані шанувати закони й
постанови держави перебування. За умови «серй озного й очевидного»
порушення кримінального законодавства держави, що прий має, або
такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає
таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього
від’їзду. При цьому тягар доведення «серй озного й очевидного»
порушення лежить на державі перебування. Привілеї та імунітети,
передбачені Конвенцією 1975 р. для постій них представництв і їхнього
персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам.
У 1946 р. була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій
вони визначені щодо організації й представників членів ООН у головних і
допоміжних органах, а також на конференціях, що скликаються
організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать:
імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення
арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет;
недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і
деякі інші. Передбачені в Конвенції привілеї та імунітети мають
функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання
службових обов’язків представниками держав-членів ООН. І хоча
практично всі такі держави мають постій ні представництва при ООН і її
спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 р. про них та їхні імунітети
нічого не зазначено. Угода між ООН і США 1947 р. про штаб-квартиру
Організації також не містить згадки про постій ні представництва держав
як органів зовнішніх зносин, тут регулюється тільки статус постій них
представників, їхні привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним
привілеям та імунітетам.

56. Поняття, джерела та принципи права міжнародної безпеки.

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і

норми якої регулюють взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і
безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення

озброєння до рівня, необхідного для самооборони і участі в колективних
миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки вій ськові та політичні, але

також і інші аспекти - економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло,
правові. Особливе значення надається розвитку та вдосконаленню
демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план
висувається превентивна дипломатія. Попередження конфліктів,
усунення загроз миру і безпеці є найефективнішим шляхом до забез-
печення миру.

Право міжнародної безпеки поділяють на два взаємопов'язані нормативні

комплекси: норми міжнародного права, орієнтовані на забезпечення миру
(позитивний аспект), та норми, спрямовані на відвернення вій ни та
зброй них конфліктів (негативний аспект).

Принципи та норми, на яких базується право міжнародної безпеки,

закріплені у конкретних джерелах міжнародного права. Базовим
документом є Статут ООН, який формує основу сучасного права
міжнародної безпеки. У преамбулі сформульовано одну з головних цілей -
"підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією ціллю вживати
ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загроз миру і
придушення актів агресії або інших порушень миру". Також у Статуті
закріплені основні принципи міжнародного права, які формують
юридичну основу права міжнародної безпеки: заборона застосування сили
чи погрози силою, принцип мирного вирішення спорів та принцип
роззброєння.

Не обмежуючись декларацією основних принципів підтримання миру й

безпеки, Статут приділяє велику увагу регламентації заходів і засобів
підтримання миру й безпеки. До таких заходів і засобів Статут відносить
мирні засоби розв’язання суперечок (переговори, обстеження,
посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звертання до
регіональних органів або угод та ін.); заборона застосування сили й
погрози силою; здій снення широкого співробітництва у розв’язанні
міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й
гуманітарного характеру; обмеження озброєнь і забезпечення
роззброєння; тимчасові заходи щодо припинення порушень миру. Поряд із
цими заходами, у випадку край ньої необхідності, Статут визначає
повноваження Ради Безпеки на вживання заходів примусового характеру
(ст. 41, 42), що можуть здій снюватися як без використання зброй них сил
(ст. 41), так і з їхнім застосуванням (ст. 42).

Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки,

зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких
можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та
покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права
1970 р., Європей ську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р.,
Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка
міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують
відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна
розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких
джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що

спрямовуються на конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються
питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування

ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування

озброєнь у кількісному та якісному відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих

видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.
6) міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового
(несанкціонованого) виникнення вій ни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем

безпеки.

Під егідою ООН було прий нято низку резолюцій та декларацій ,

орієнтованих на закріплення правових основ та підвищення ефективності
права міжнародної безпеки. Важливим є визначення агресії, закріплене
Резолюцією ГА ООН від 1974 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про
створення всезагальної системи Міжнародного миру і безпеки 1986 р. та
Резолюція про всезагальний підхід до зміцнення міжнародного миру і
безпеки відповідно до Статуту ООН від 1987 р., Декларація про запобігання
і усунення спорів і ситуацій , що можуть загрожувати міжнародному миру
та безпеці й про роль ООН у цій сфері від 1988 р.,

Особливе значення мають міжнародно-правові документи універсального

та регіонального характеру, спрямовані на обмеження, скорочення та
ліквідацію озброєнь.

На регіональному рівні важливе значення відіграють установчі документи

регіональних організацій колективної безпеки та акти, прий няті під їх
егідою. До таких організацій передусім потрібно зарахувати ОАД, АС, ЛАД,
СНД та ОБСЄ.

Окрім нормативної частини, яка об'єднує правові норми права

міжнародної безпеки, важливе значення належить міжнародно-правовим
інститутам та засобам гарантування міжнародного миру та безпеки,
зосереджених у рамках універсальної та регіональних систем колективної
безпеки.
57. Засади колективної безпеки за міжнародним правом.

Правовою основою колективної безпеки є багатосторонній договір,

конкретний зміст якого визначається державами, що беруть участь у
ньому. Договір про колективну безпеку базується на довірі, відкритості,
транспарентності і передбачуваності; на співпраці і взаємних гарантіях
безпеки. Утім, існують три обов'язкові умови такого договору: не
вдаватися до сили; урегульовувати спори мирними засобами і
співпрацювати в рамках угоди. Крім цього, передбачається можливість
розміщення окремих вій ськових баз і об'єктів одних держав-учасниць на
території інших країн.

Універсальною системою колективної безпеки є Організація Об'єднаних

Націй (ООН), що була утворена 1945 року. її головним завданням є
підтримка і зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних
дій держав. Засновниками ООН була 51 держава, у тому числі Україна. За
типологічною класифікацією, ООН є глобальною, універсальною,
багатофункціональною міждержавною організацією.

головними органами ООН є Генеральна Асамблея і Рада Безпеки.

Провідними органами цієї міжнародної організації вважаються
Секретаріат, Міжнародний суд, Рада опіки, Економічна і соціальна рада.
Штаб-квартира ООН розташована в Нью-Й орку (США). У 1945 році Україна,
перебуваючи у складі СРСР, стала однією з країн – засновниць ООН.

Діяльність ООН та її організацій охоплює най важливіші сфери і проблеми

міжнародної безпеки і міжнародних відносин:

• підтримка міжнародного миру і безпеки шляхом ужиття ефективних

колективних заходів і мирного врегулювання спорів;
• розвиток дружніх відносин між націями на основі поважання
принципів рівноправності та самовизначення народів;
 • забезпечення міжнародного співробітництва з розв'язання
міжнародних економічних, соціальних, культурних і гуманітарних
проблем, заохочення поваги до прав людини;
• перетворення ООН у центр узгоджених зусиль для досягнення цих
цілей .

Водночас, якщо розглядати колективну безпеку, як систему спільних дій

держав, то можна виокремити перелік її структурних елементів, серед
яких: – загальноприй няті принципи сучасного міжнародного права
(принцип незастосування сили або погрози силою, принцип непорушності
кордонів, принцип територіальної цілісності, принцип невтручання у
загальнодержавні справи);

– колективні заходи, що спрямовані на запобігання та усунення загроз

миру та актів агресії (являють собою дії неозброєного або зброй ного
характеру, які здій снюються державами та організаціями,
уповноваженими на підтримку, відновлення міжнародного миру та
безпеки);

– колективні заходи щодо обмеження і скорочення озброєнь, що мають

кінцеву мету – повне роззброєння.

Розглянемо також міжнародну систему колективної безпеки з позицій

регіонального аспекту, до складу якого входять угоди та організації, до
повноважень яких відноситься забезпечення безпеки в окремих регіонах,
країнах або континентах.Можливість створення регіональних угод,
органів та організацій , закріплена у пункті 1 статті 52 Статуту Організації
Об’єднаних Націй , при умові співмірності їх завдань із завданнями
організації. Однак, коло їх повноважень обмежене, оскільки вони не вправі
прий мати рішення, щодо питань, які стосуються інтересів всіх держав
світу або інших регіонів, що не входять до їх складу, тому вони вправі
вирішувати питання та прий мати рішення щодо них лише щодо регіону, в
межах якого вони створені та діють .З 1995 року Нарада з безпеки і
співробітництва в Європі була перей менована в Організацію з безпеки та
співробітництва в Європі, що успішно функціонує і по сьогоднішній день
та забезпечує діяльність спрямовану на забезпечення миру та безпеки у
Європі. Прий няті документи в рамках її діяльності, заклали основи для
спільної співпраці європейських держав у питання створення системи
міжнародної колективної безпеки. Ключовим підтвердженням цього є
підписаний у березні 1995 року в Парижі Пакт стабільності в Європі, що
був переданий на доопрацювання та реалізацію Організації з безпеки та
співробітництва в Європі. Як слідує з вищевикладеного, задля успішної
діяльності регіональної системи міжнародної колективної безпеки існує
нагальна необхідність у її постій ному удосконаленні з урахуванням нових
викликів та загроз, що виникають у світ

58. Засади здійснення миротворчих операцій за міжнародним правом.

Миротворча діяльність — це різновид діяльності спрямований на

врегулювання, вирішення і ліквідацію конфліктів. Міжнародне право та
міжнародні документи ООН останніх років окреслили напрями в питаннях
підтримання міжнароднного миру та безпеки, серед яких: превентивна
дипломатія (preventive diplomacy), зміцнення миру (peace making),
підтримання миру (peace keeping), примус до миру (peace enforcemtnt),
миробудівництво у постконфронтацій ний період (peace building).

Конфліктів та умиротворення сторін у гострих протистояннях

міжетнічного, релігій ного і територіального характеру, що нерідко могли
перерости у громадянські вій ни. Так виникла нова форма
миротворчості — примус до миру, яка поки що, на жаль, не
приносить бажаного успіху.
Миротворчість включає різні види діяльності, пов’язані лише з двома
характеристиками: всі вони, по-перше, протікають у зв’язку з конфліктами
, а по-друге, систематизованим зовнішнім впливом, направленим на
зниження або врегулювання інтенсивності конфлікта.

КЛАСИФІКАЦІЯ

за метою:

● запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх

конфліктів;
● врегулювання або створення умов для врегулювання
міждержавних, а також внутрішніх конфліктів за згодою сторін
конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням
Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і
контроль за додержанням угод про припинення вогню та інших
ворожих дій , роз'єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і
розформування їх підрозділів, виконання інженерних та інших
робіт;
● боротьби з міжнародним тероризмом і піратством;
● евакуації населення із зони конфлікту;
● ліквідації наслідків надзвичай них ситуацій природного і
техногенного характеру;
● подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало
внаслідок міждержавних або внутрішніх конфліктів;
● виконання міліцей ських (поліцей ських) функцій по забезпеченню
безпеки і додержання прав людини;
● подання допомоги у подоланні наслідків конфліктів та
відновлення миру;
● усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

Міжнародні миротворчі операції поділяються на:

 ● операції зі встановлення (сприяння) миру;
● операції з підтримання миру;
● операції з примушення до миру;
● операції з відбудови миру.

Крім того, у рамках миротворчої діяльності можуть проводитись

пошуково-рятувальні, гуманітарні та електоральні операції.

Операції зі встановлення (сприяння) миру проводяться за обов'язкової

згоди сторін конфлікту з метою вирішення конфліктів, мирного
урегулювання або превентивного розгортання вій ськ, встановлення
контролю за умовами перемир'я та виконання угоди про припинення
вогню, забезпечення дотримання прав людини, надання гуманітарної
допомоги населенню.

Операції з підтримання миру проводяться зазвичай , після досягнення

домовленостей між сторонами конфлікту з метою недопущення
відновлення конфлікту та надання допомоги у розвитку процесу мирного
врегулювання, роз'єднання зброй них формувань, задіяних у конфлікті,
припинення та запобігання ескалації воєнних дій , відновлення законності
та правопорядку, забезпечення нормального функціонування державних і
громадських установ та організацій .

Операції з примушення до миру проводяться за відсутності згоди сторін

конфлікту введенням міжнародних санкцій та застосуванням вій ськової
сили з метою припинення зброй ного конфлікту і примушення ворогуючих
сторін до встановлення перемир'я.

Операції з відбудови миру проводяться у постконфліктний період з

метою відновлення життєдіяльності важливих елементів інфраструктури
та цивільних інститутів країни, демілітаризації рай ону конфлікту
встановленням контролю над озброєнням та вій ськовою технікою сторін,
що перебували у конфлікті, забезпеченням проведення інституцій них
реформ.

Пошуково-рятувальні операції проводяться з метою пошуку і порятунку

населення, що потерпає від стихій ного лиха та природних катаклізмів
використанням літальних апаратів, надводних кораблів і підводних
човнів, наземних транспортних засобів, спеціальних команд та обладнання
на суші й на морі.

Гуманітарні операції проводяться з метою надання допомоги та захисту

жертв конфлікту або стихій ного лиха, полегшення тягот населення,
особливо в умовах, коли місцева влада не бажає або неспроможна
налагодити нормальну життєдіяльність населення.

Електоральні операції проводяться з метою створення умов та надання

допомоги в проведенні демократичних виборів до органів влади. Вони
можуть бути як самостій ними операціями, так і складовою масштабніших
операцій з постконфліктного врегулювання.

В Україні на Донбасі
Президент України Петро Порошенко неодноразово висловлювався з
приводу організації миротворчої місії на Донбасі.

України може стати дієвим чинником підвищення її авторитету на

міжнародній арені. За 15 років своєї миротворчої діяльності Україна за
обсягом завдань увій шла до першої двадцятки най більш активних держав
— миротворців. Питання про проведення миротворчих операцій у межах
СНД є предметом активного обговорення з 1992 р. Прий нято навіть ряд
документів, що визначають загальний механізм та най важливіші
конкретні деталі миротворчих операцій . До них відносять Статут СНД, в
якому визначені прнципові підходи до вирішення суперечок, засоби
запобігання конфліктів між державами — членами СНД; Концепцію
запобігання та врегулювання конфліктів на території СНД, а також
Положення про Колективні сили з підтримання миру в СНД; угода про
Групи вій ськових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в
СНД. Нинішня ситуація у світі досить не стабільна. Більшість миротворчих
операцій проводились за рішенням Ради Безпеки ООН на основі гл. 7
Устава ООН, який передбачає примусові дії . Але життя свідчить про
те, що ООН не володіє необхідними для ефективної миротворчості
воєнним, матеріально — технічним , фінансовим організаційно —
технічним потенціалом.

59. Роззброєння та обмеження озброєнь.

Роззброєння - це комплекс заходів держав, покликаних зменшити і

ліквідувати матеріальні засоби ведення вій ни. Загальна міжнародно-
правова основа роззброєння - ст. 11 Статуту ООН, що відносить принципи
роззброєння і обмеження озброєнь до загальних принципів
співробітництва в справі підтримки миру і безпеки. Міжнародне право не
містить норми, прямо зобов'язує держави роззброюватися, тому
роззброєння не можна вважати когентной нормою.

Суть основного зобов'язання держав в цій галузі полягає в тому, щоб "в
дусі доброї волі вести переговори про загальне і повне роззброєння під
міжнародним контролем". Юридичний зміст цього
зобов'язання:вироблення практичних заходів в області роззброєння;

- виконання норм діючих угод в галузі роззброєння;

- досягнення кінцевої мети роззброєння - повна ліквідація зброй них сил
і озброєнь.

Статут ООН визначає загальний порядок і основні завдання політики

роззброєння. Неодноразово скликалися спеціальні сесії ГА ООН,
присвячені проблемам роззброєння - в 1978, 1982 і 1988 рр. Основні
органи ООН, що зай маються питаннями роззброєння: СБ ООП (відповідає
за створення системи регулювання озброєнь і можливого роззброєння);
Комісія ООН з роззброєння (розробляє загальні принципи в області
ядерних і звичай них озброєнь і заходи по зміцненню довіри);

В рамках світового співтовариства розроблені програми роззброєння:

- всеосяжне (повне) роззброєння;

- часткове роззброєння.

Ядерне роззброєння і запобігання ядерної війни - центральна проблема

всього комплексу питань про роззброєння. Визначення зброї масового
знищення було вироблено ООН в 1948 р .: "Ця зброя включає зброю, чинне
атомним вибухом; зброя, що діє за допомогою радіоактивних матеріалів;
смертоносне хімічну та бактеріологічну зброю; будь розроблене в
май бутньому зброя, що має характеристиками, порівнянними по руй нівній
дії з атомною бомбою і іншим згаданим вище зброєю ".

Заборона застосування ядерної зброї являє собою імперативну норму

міжнародного права. Це підтверджено в деклараціях ГА ООП: про заборону
використання ядерної і термоядерної зброї 1961 р про незастосування
сили в міжнародних відносинах і заборону навічно застосування ядерної
зброї 1972 р про запобігання ядерної катастрофи 1981 р

Демілітаризація окремих територіальних просторів - це заборона

розміщення і використання будь-яких видів озброєння на будь-якої
території. Нормативна основа інституту демілітаризації - міжнародно-
правові угоди про створення ней тральних зон. Демілітаризація ділиться
на повну і часткову. Повна демілітаризація автоматично призводить до
деато- мінімізації - на певній території заборонено розміщення будь-якої
зброї, в тому числі і ядерного: Аландські острови, архіпелаг Шпіцберген,
Антарктика, Місяць і інші небесні тіла, окремі острови в Середземному
морі. Договір про демілітаризацію одночасно створює без'ядерну зону.
Часткова демілітаризація - це створення без'ядерних зон, тобто
заборона розміщення і випробування на певній території тільки зброї
масового знищення: космічний простір, дно морів і океанів і їх надра,
Латинська Америка, південна частина Тихого океану, Південно-Східна Азія,
Африка.

Вашингтонський договір про Антарктику 1959 встановив принцип

мирного використання Антарктики. У цьому рай оні заборонені будь-які
вій ськові заходи, включно зі створенням вій ськових баз і укріплень,
проведення вій ськових маневрів, випробування будь-яких видів зброї.

Обмеження і скорочення стратегічних озброєнь. ермін "стратегічні

озброєння" має умовний характер - він охоплює міжконтинентальні
балістичні ракети; балістичні ракети, що запускаються з підводних човнів;
важкі бомбардувальники; крилаті ракети морського базування; засоби
стратегічної протиракетної оборони.

Заборона розробки, виробництва, застосування хімічної,

бактеріологічної і токсинної зброї. Крім ядерного до зброї масового
знищення відноситься хімічна, бактеріологічна та токсинів. Біологічне
(бактеріологічне) зброя знаходиться під всеосяжним забороною: й ого не
можна не тільки застосовувати під час вій ни, але і розробляти, виробляти і
накопичувати. Всі запаси підлягають знищенню.конвенція про заборону
розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної і
токсинної зброї та про їх знищення 1972 г. - універсальний безстроковий
договір.

Заборона виробництва нових видів зброї масового знищення. Це

положення ( "застереження Мартенса") закріплено в Гаазьких конвенціях
1907 р хоча вони і не містять точного визначення поняття "нові види
озброєнь". В даний час в міжнародному звичаєвому праві заборонені
конкретні види зброї: ней тронне, генетичне, інфразвукові, променеве,
лазерне, радіоактивне.Конвенція про заборону вій ськового або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище
1977 року містить універсальні норми, що забороняють будь-вороже
вій ськове вплив на природне середовище, що володіє руй нівним
потенціалом, порівнянним з використанням зброї масового знищення.

Скорочення звичайних озброєнь і збройних сил. У 1990 р в рамках НБСЄ

було укладено Договір про звичай ні зброй ні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
Складовою частиною Договору є протоколи: про існуючі типи звичай них
озброєнь і техніки; про процедури, що регулюють перекласифікацію
конкретних моделей або варіантів учбово-бой ових літаків у неозброєні
учбові літаки; про процедури, що регулюють скорочення звичай них
озброєнь і техніки; про процедури, що регулюють класифікацію бой ових
вертольотів і перекласифікацію багатоцільових ударних вертольотів; про
повідомлення та обмін інформацією; про інспекції. У 1999 було укладено
Угоду про адаптацію Договору, яка внесла в нього значні зміни, поправки і
доповнення.
60. Невоєнні аспекти міжнародної безпеки.
http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/12865/%D0%9C
%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B4%D0%BD
%D0%B0%20%D0%86.%20%D0%9C.%20%D0%A7%D0%B8%D0%BD
%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8%20%D1%82%D0%B0%20%D0%BD
%D0%B0%D0%BF%D1%80%D1%8F%D0%BC
%D0%B8%20%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC
%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F
%20%D0%B5%D1%84%D0%B5%D0%BA
%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%BD%D0%BE
%D1%97%20%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC
%D0%B8.pdf?sequence=1&isAllowed=y

З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового

співтовариства створено систему міжнародної безпеки. Її можна
розглядати як:

1) політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для

окремої країни, так і всього світового співтовариства;
2) стан економічних, політичних, соціальних, вій ськових, міжнародних
відносин, що гарантують захист від зовнішніх загроз,
унеможливлюють вій ни, конфлікти і сутички;
3) умови, необхідні для існування і функціонування держав,
забезпечення їхнього повного суверенітету та рівноправних
відносин з іншими країнами;
4) метод захисту безпеки громадян, суспільства та національних
інтересів держав.

Дієвість системи міжнародної безпеки залежить від системи зобов'язань,

гарантій і можливостей її суб'єктів та її структури, зокрема від наявності
таких складових:
 а) наукова теорія (філософія), певна доктрина (концепція) та політика
забезпечення міжнародної безпеки;
б) сукупність міжнародних, державних і громадських інститутів та
організацій , які забезпечують безпеку особистості і суспільства;
в) засоби, способи та методи забезпечення міжнародної безпеки.

Міжнародна безпека визначається за певними критеріями, зокрема

такими:

• масштаб (глобальна, регіональна, субрегіональна, локальна,

двосторонні домовленості);
• характер суб'єктів (особиста, суспільна, державнз);
• сфери суспільного життя (політична, економічна, соціальна,
гуманітарна, психологічна, вій ськова, культурна).

Таким чином, міжнародна безпека стає більш різносуб'єктною та

неподільною і може стосуватись різних географічних територій , включати
різних суб'єктів, які діють у різних сферах. Гарантування безпеки
передбачає комплексний підхід, нероздільність безпеки і стійкого
розвитку; безперервність дій, включаючи організацію постійного
моніторингу і контролю за станом соціального і природного
середовища та потенційно небезпечних об'єктів тощо.

Об'єктами міжнародної безпеки вважаються народи і держави, громадяни

різних країн, відповідні інститути, об'єднання, організації, людство
загалом. Суб'єктами забезпечення міжнародної безпеки виступають
держави і всі інші учасники міжнародних відносин (суспільні рухи і
міжнародні міжурядові і неурядові організації). Саме вони беруть участь у
виробленні норм і принципів міжнародного права, що регулюють
діяльність у цій сфері.
Важливе значення для запобігання загрозі вій ни мають заходи зміцнення
довіри, що здій снюються з метою зниження вій ськової небезпеки.

Загалом ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки

залежить від кількох основних факторів:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації,

міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;
2) від внутрішнього становища держав і їхніх реальних можливостей на
далеку перспективу;
3) від характеру сучасних загроз, які най більш істотно впливають на
стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;
4) від ефективності вже створених систем безпеки та їхньої
спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;
5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і
характеру їхньої взаємодії з уже чинними.

Сучасна система міжнародної безпеки регулюється принципами:

• загального характеру та однакового рівня безпеки для всіх країн;

• міжнародної співпраці у розв'язанні проблем безпеки;
• колективних дій для усунення агресії й унеможливлення причин її
виникнення;
• використання широкого арсеналу засобів підтримання миру;
• довіри в міжнародних відносинах і прозорості світової політики та
системності безпеки.
 61. Поняття, джерела та принципи міжнародного гуманітарного
права. Кваліфікація збройних конфліктів та сфера застосування
міжнародного гуманітарного права.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів,

що застосовуються під час зброй них конфліктів, які забороняють або
обмежують використання певних засобів і методів ведення зброй ної
боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють
міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять

специфічні суспільні відносини, що склалися між й ого суб'єктами під час
зброй них конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти

неміжнародного характеру.

Міжнародний збройний конфлікт - це зброй не зіткнення між

державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між
повсталою стороною та вій ськами уряду відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це зброй не зіткнення

організованих антиурядових законів, повстанців зі зброй ними силами
уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах

міжнародних зброй них конфліктів (вій ни), так і зброй них конфліктів не
міжнародного характеру (громадянські вій ни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання зброй них

конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949
року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про
поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі
складу зброй них сил на морі; про поводження з вій ськовополоненими; про
захист цивільного населення під час вій ни; Додаткові протоколи до них
1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і
звичаї сухопутної вій ни, про відкриття воєнних дій , про права й обов'язки
ней тральних держав і осіб у разі сухопутної і морської вій ни, Гаазька
конвенція про захист культурних цінностей у випадку зброй ного
конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій . Так, 1980

року прий нято Конвенцію про заборону або обмеження застосування
конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону
розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і
про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

a. гуманізація зброй них конфліктів;

b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення вій ни;

c. міжнародно-правовий захист жертв вій ни;

d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей ;

е. захист інтересів ней тральних держав;

1. дії вій ськових з'єднань з підтримання громадського порядку

ґрунтуються на повазі прав людини;

g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою вій ни -

знищення або послаблення й ого вій ськової могутності.

Існування збройного конфлікту передбачає застосування

міжнародного гуманітарного права (МГП), відомого також як право
зброй них конфліктів, яке накладає обмеження на засоби і методи ведення
сторонами вій ськових дій і захищає всіх осіб, яких торкнувся конфлікт.
Зокрема, при визначенні рівня організованості збройної групи
досліджуються такі фактори:

·існування певної структури командування;

·здатність передавати накази і забезпечувати їх виконання;

·здатність планувати і проводити скоординовані вій ськові операції;

·здатність набирати до своїх лав, навчати і екіпірувати нових бій ців.

Для визначення рівня інтенсивності збройного конфлікту беруться до

уваги наступні показники:

·тривалість і ступінь серй озності зброй них зіткнень;

·види урядових сил, що беруть у них участь;

·число учасників зброй них груп і вій ськ;

·види застосовуваної зброї;

·людські втрати і матеріальні збитки, що викликані вій ськовими діями.

Неміжнародний зброй ний конфлікт слід відрізняти від менш значних

форм колективного насильства, як-то: заворушень серед цивільного
населення, повстань, окремих актів тероризму або інших одиничних актів
насильства. Однак, мотивація членів озброєних груп не розглядається як
один з факторів.

Прикладами неміжнародних зброй них конфліктів є вій ськові дії, що мали

місце в Нагірному Карабасі, Нігерії, Сомалі, Південному Судані, ЦАР, Лівії,
Малі, Сирії тощо.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру — це всі зброй ні

конфлікти, які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що
відбуваються на території будьякої держави між її зброй ними силами чи
іншими організованими зброй ними групами, які, знаходячись під
відповідальним командуванням, здій снюють такий контроль над
частиною її території, який дозволяє їм здій снювати безперервні й
узгоджені вій ськові дії та застосовувати положення Протоколу ІІ.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі ознаки:

застосування зброї й участь у конфлікті зброй них сил, у тому числі
поліцей ських підрозділів; колективний характер виступів (дії, що
спричиняють обстановку внутрішнього напруження, внутрішні безладдя
не можуть вважатися такими конфліктами); певний ступінь
організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;
тривалість і безперервність конфлікту (ок ремі спорадичні виступи слабо
організованих груп не можуть розглядатися як зброй ні конфлікти
неміжнародного характеру); здій снення повстанцями контролю над
частиною території.

До зброй них конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі

громадянські вій ни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб
державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних
конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є
суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні
стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не
повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Але на практиці здій снюються певні зброй ні заходи, що отримали назву
«гуманітарні інтервенції», які вживаються для зупинення конфліктів, що
супроводжувалися масовими людськими жертвами

62. Міжнародні збройні конфлікти та їх правове регулювання.

Межа відмінності між «вій ною» та «зброй ним конфліктом», очевидно, є

досить умовною, хоча таке розмежування має певне значення для права,
що застосовується під час зброй них конфліктів. При цьому поняття
«зброй ний конфлікт» вважається ширшим і в нього входить поняття
«вій на». Проте не всі зброй ні конфлікти можна називати вій ною, адже з-
поміж них існують суттєві відмінності.

Тексти Женевських конвенцій та Додаткових протоколів часто

використовують поняття «зброй ний конфлікт», але при 25 цьому у них не
зазначається визначення цього терміна. Й ого відсутність має негативні
наслідки у вигляді теоретичних та практичних труднощів уніфікації й ого
застосування. Загальновживане сьогодні визначення збройного
конфлікту міститься у пункті 70 Рішення Апеляційної палати
Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії у
справі Душко Тадіча від 2 жовтня 1995 року:

Відповідно до основних принципів міжнародного права та положень

Статуту ООН держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними
засобами. Але сучасне міжнародне право припускає можливість
правомірного застосування зброй них сил (самозахист від агресії,
застосування зброй них сил ООН, реалізація права на самовизначення).

и та нормами, що відносяться до міжнародного права, яке застосовується в

період зброй них конфліктів і визначає при пустимість засобів і методів
ведення зброй них конфліктів, забезпечує захист їхніх жертв, встановлює
взаємовідносини між державами, що воюють, і такими, що не воюють.

Міжнародні звичаї мають значення і зараз, але більшість норм права

зброй них конфліктів містять міжнародні дого вори, а саме: Петербурзька
декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль
1868 р.; Гаазька декларація про заборону застосовувати кулі, що легко
розгортаються або сплющуються в тілі людини, 1899 р.; Гаазька конвенція
про закони і звичаї вій ни на суходолі 1899 р.; Конвенція про положення
ворожих торговельних суден на початку воєнних дій 1907 р.; Женевські
конвенції про захист жертв вій ни від 12.08.1949 р. (про покращення долі
поранених і хворих у діючих арміях; про покращення долі поранених,
хворих і осіб, що постраждали від аварії корабля, зі складу зброй них сил на
морі; про поводження з вій ськовополоненими; про захист цивільного
населення під час вій ни);

Міжнародне співробітництво у сфері зброй них конфліктів зараз

розвивається у таких напрямах: запобігання зброй ним конфліктам;
правове положення у конфлікті держав, що беруть і не беруть у ньому
участь; обмеження засобів і методів ведення вій ни; захист прав людини
під час конфліктів; забезпечення відповідальності за порушення норм
міжнародного права.

Згідно з положеннями Женевських конвенцій 1949 р. міжнародними

визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права
застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Сторонами в такому
конфлікті можуть бути держави, нації і народи, що борються за
незалежність, міжнародні організації, що здій снюють заходи з підтримки
миру та міжнародного правопорядку. Стаття 1 Додаткового протоколу І
також до міжнародних відносить конфлікти, у яких народи ведуть
боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації та проти
расистських режимів за здій снення свого права на самовизначення.
Зброй ний конфлікт між повстанцями та центральним урядом є, як
правило, внутрішнім конфліктом. Повстанці можуть визнаватися
стороною, що воює, якщо вони: мають свою організацію; мають на чолі
відповідальні за їхню поведінку органи; встановили свою владу на частині
території; дотримуються у своїх діях «законів і звичаїв вій ни». Виз нання
повстанців такою стороною, що воює, виключає застосування до них
національного кримінального законодавства про відповідальність за
масові безладдя тощо. На захоплених у полон поширюється статус
вій ськовополонених. Повстанці можуть підтримувати правовідносини із
третіми державами та міжнародними організаціями, отримувати від них
припустиму міжнародним правом допомогу. Влада повстанців може
створювати на контрольованій нею території органи управління та
видавати нормативні акти. Таким чином, визнання повстанців
стороною, що воює, як правило, свідчить про набуття конфліктом
статусу міжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

Зрозуміло, що основними суб’єктами міжнародних конфліктів є держави,

що воюють одна з одною, або об’єднуються у блоки. З розвитком МГП коло
учасників розширюється. Так, прий няттям ДП І національно-визвольні
вій ни проти колоніального, расистського режимів194 або проти іноземної
окупації195 були прирівняні до міжнародних конфліктів, а їх суб’єктами
почали вважатися також нації (народи), що виборюють незалежність (п. 4
ст. 2 ДП І).

В сучасних умовах суб’єктом МЗК також можуть бути міжнародні

організації, що мають право застосовувати колективні зброй ні сили в
якості санкції проти держави-агресора – операції примусу до миру (ООН).
Прикладом такого конфлікту може бути застосування колективних
зброй них сил ООН в 1991 р. проти Іраку за агресію щодо Кувей ту. Це також
може бути організація, яка уповноважена надавати допомогу державі-
члену, що зазнала нападу з боку іншої держави (НАТО).

63. Неміжнародні збройні конфлікти (збройні конфлікти

неміжнародного характеру) та їх правове регулювання.

Зброй ні конфлікти неміжнародного характеру — це всі зброй ні конфлікти,

які не підпадають під дію Додаткового протоколу І, що відбуваються на
території будь якої держави між її зброй ними силами чи іншими
організованими зброй ними групами, які, знаходячись під відповідальним
командуванням, здій снюють такий контроль над частиною її території,
який дозволяє їм здій снювати безперервні й узгоджені вій ськові дії та
застосовувати положення Протоколу ІІ. Зброй ні конфлікти
неміжнародного характеру мають такі ознаки: застосування зброї й участь
у конфлікті зброй них сил, у тому числі поліцей ських підрозділів;

колективний характер виступів (дії, що спричиняють обстановку

внутрішнього напруження, внутрішні безладдя не можуть вважатися
такими конфліктами);

певний ступінь організованості повстанців і наявність органів,

відповідальних за їхні дії;

тривалість і безперервність конфлікту (окремі спорадичні виступи слабо

організованих груп не можуть розглядатися як зброй ні конфлікти
неміжнародного характеру);

здій снення повстанцями контролю над частиною території.

До зброй них конфліктів неміжнародного характеру слід віднести всі

громадянські вій ни та внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб
державних переворотів тощо. Вони відрізняються від міжнародних
конфліктів передусім тим, що в останніх обидві сторони, що воюють, є
суб’єктами міжнародного права, у той час як у громадянській вій ні
стороною, що воює, визнається лише центральний уряд. Держави не
повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.
Але на практиці здій снюються певні зброй ні заходи, що отримали назву
«гуманітарні інтервенції», які вживаються для зупинення конфліктів, що
супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Неміжнародний зброй ний конфлікт:Стаття 3, спільна для чотирьох

Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року Додатковий протокол ІІ до
Женевських конвенцій від 8 червня 1977 року Окремі положення
«гаазького права» Звичаєві норми МГП Н+ Римський статут Міжнародного
кримінального суду

Поріг існування нмзк: Ступінь інтенсивності зброй них

сутичок:серй озність нападів та посилення зброй ного протистояння
поширення сутичок територіально та у часі будь-яке зростання
чисельності вій ськовослужбовців та обсягів мобілізації
вій ськовозобов’язаних, поширення зброї у лавах сторін конфлікту увага до
конфлікту з боку Ради Безпеки ООН чисельність цивільного населення, яке
тікає із зон вій ськового протистояння типи озброєння, що застосовується
(особливо важкого озброєння) та ін.

Таким чином, визначальними критеріями НМЗК є:

1) здій снення вій ськових дій в межах території однієї держави (може бути
з перетинанням кордону – коли напр., організована зброй на група, що
оперує в одній державі нападає на зброй ні сили іншої держави, за умови
якщо зброй ні сили першої держави не беруть участі у цьому – такі
транснаціональні конфлікти охоплюються правовим режимом НМЗК);

2) конфлікт відбувається між регулярними (урядовими) зброй ними

силами і антиурядовими або іншими організованими зброй ними групами
або тільки між організованими зброй ними групами без участі урядових
сил;

3) опозицій ні сили повинні знаходитися під єдиним відповідальним

командуванням, що дозволить їм дотримуватися норм МГП (вони також
можуть контролювати частину території країни – особлива риса
застосування ДП ІІ);

4) вій ськові дії повинні носити безперервний , узгоджений та інтенсивний

характер; окремі випадки порушення внутрішнього порядку, виникнення
обстановки внутрішньої напруженості не належать до категорії НМЗК. До
показових чинників при оцінці «інтенсивності» відносяться «кількість,
тривалість та інтенсивність окремих зіткнень; тип
використовуваного зброї та іншого вій ськового спорядження, число і
калібр застосовуваних снарядів; число постраждалих; ступінь
матеріальних руй нувань і число цивільних осіб, які залишили зони
боїв»196. Залученість в ситуацію Ради Безпеки ООН також може
відображати інтенсивність конфлікту.

Правове регулювання НМЗК наступне: – Загальна стаття 3, спільна у

чотирьох ЖК 1949 р. Ст. 3 має обов’язковий характер не тільки в якості
норми міжнародного договірного права, але і як вираз загальних
звичаєвих норм. У той же час нормативний зміст її обмежений : у ній
міститься лише кілька правил, які стосуються захисту людей від
вій ськових дій . – Додатковий протокол II до Женевських конвенцій ,
прий нятий 8 червня 1977 року. Цей короткий документ, що складається
лише з 28 статей , розвиває стислі положення статті 3, розширює
гуманітарний захист під час НМЗК. Однак стаття 3 залишається
прий нятною у всій повноті для учасників Женевських конвенцій і є
обов’язковою до виконання, особливо для держав, які не ратифікували ДП
II. – Звичай не МГП. Поряд з досить скромним за обсягом міжнародним
договірним (писаним) правом існують неписані звичаєві норми, що
набувають особливого значення для НМЗК, оскільки недержавні зброй ні
групи не є сторонами жодної конвенції. Крім того, статтею 3 і ДП ІІ не
охоплюються або лише частково охоплюються деякі положення
загального МГП. В першу чергу, сюди відносяться принципи, що
обмежують вибір засобів і методів вій ськових дій . – Спеціальні угоди між
сторонами конфлікту. Стаття 3 ЖК закликає сторони, які беруть участь у
НМЗК укладати спеціальні угоди про те, щоб повністю або частково
застосовувати під час НМЗК положення, застосовні для МЗК. Прикладом
такої угоди може бути угода, у якій сторони домовляться, що з особами, які
беруть участь у вій ськових діях, будуть поводитись гуманно відповідно до
положень ЖК III (щодо захисту вій ськовополонених).

64. Учасники збройного конфлікту.

https://pidru4niki.com/1939082546769/pravo/storoni_uchasniki_zbroynogo_
konfliktu

З погляду міжнародного права законні учасники зброй ного конфлікту, які

належать до зброй них сил сторін конфлікту, діляться на комбатантів (тих,
що воюють) і некомбатантів (тих, що не воюють).

До комбатантів відноситься весь склад зброй них сил (особовий склад

сухопутних, вій ськово морських, вій ськово повітряних сил), а також
ополчення, добровольчих і партизанських загонів, рухів опору, які
відповідають таким умовам: мають на чолі особу, відповідальну за
підлеглих, мають визначені та видимі здалеку відмітні знаки; відкрито
носять зброю; дотримують ся у своїх діях правил ведення вій ни. Також до
них відносяться члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, які
допомагають воюючим, населення, яке при наближенні ворога взялося
за зброю. При взятті в полон вони набувають статусу вій ськовополонених.

До некомбатантів відносяться особи, які входять до складу зброй них сил,

але безпосередньо не беруть участь у бой ових діях: медичний персонал,
духовенство, вій ськові кореспонденти, юристи, інтенданти. Вони можуть
мати особисту зброю для самозахисту.

Розвідники — це особи, які входять до складу зброй них сил сторін, носять
вій ськову форму та проникають на місце розташування ворога з метою
збирання інформації про нього для свого командування. При захопленні в
полон набувають статусу вій ськовополонених. Від них треба відрізня ти
лазутчиків (шпигунів) — осіб, які, діючи таємним спо собом чи під
неправдивими приводами, збирають відомості в рай оні бой ових дій . На
цих осіб режим вій ськового полону не поширюється.

Іноземні військові радники й інструктори — це особи, які входять до

зброй них сил іншої держави, які відповідно до міжнародних угод
здій снюють допомогу в освоєнні бой ової техніки та навчанні особового
складу зброй них сил. Вони не беруть участь у конфлікті, а тільки навчають
веденню бой ових дій , в іншому разі вони прирівнюються до комбатантів.

Найманці не є комбатантами (ст. 47 Додаткового протоколу І). Це особи,

які спеціально завербовані для ведення бой ових дій , фактично беруть
участь у них із метою отримання винагороди, не є громадянами держави,
що знаходиться у конфлікті, не проживають на її території, не входять до
особового складу зброй них сил сторін конфлікту. Найманство
кваліфікується як злочин. Від най манців треба відрізняти добровольців,
які є законними учасниками конфлікту. Це особи, які через політичні або
інші переконання (нематеріальні міркування) вступають на службу до
армії воюючої сторони та включаються до особового складу зброй них сил.

65. Засоби та методи ведення війни. Конвенція про заборону або

обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які
можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження або
мають невибіркову дію, 1980 р. та додаткові протоколи до
неї.https://pravo-ua.com/mobilizayion/zaboroneni-metody-i-zasoby-
vedennya-voyennyh-dij/

Право сторін у зброй ному конфлікті обирати методи та засоби ведення

війни є обмеженим.

Міжнародне право обмежує законні засоби та методи ведення зброй них

конфліктів. Під засобами ведення вій ни розуміється зброя й інші засоби,
які застосовуються зброй ними силами в конфлікті для заподіяння шкоди й
ураження ворога. Методи — це способи застосування засобів ведення
вій ни. Повністю заборонені: вибухові або запалювальні кулі; кулі, які
розгортаються чи сплющуються в людському тілі (зазначені вище
декларації 1868 і 1899 років відповідно); отрута й отруй на зброя (ІV
Гаазька конвенція 1907 р.); задушливі, отруй ні й інші гази, рідини та
процеси (Женевський протокол 1925 р.); біологічна зброя (Конвенція 1972
р. і Женевський протокол 1925 р.); засоби впливу на природне середовище,
які мають широкі довгострокові наслідки, як засоби знищення, завдання
шкоди іншій державі (Конвенція про заборону вій ськового чи будь якого
іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище
1977 р.); будь яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень
осколками, які не виявляються в людському тілі рентгенівськими
променями тощо. Міжнародне право не містить прямої заборони
використання ядерної зброї.

У 1981 р. була підписана Конвенція про заборону й обмеження

застосування конкретних видів звичай ної зброї, які можуть вважатися
такими, що наносять надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, до
якої додаються чотири протоколи. Зокрема встановлені заборони й
обмеження на використання звичай них мін, дистанцій но керованих мін,
мінпасток. Заборонено використовувати міни проти цивільного
населення. Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх
запланованих мінних полів і рай онів, де використовували мінипастки.

Обмежене застосування запалювальної зброї (вогнеметів, фугасів,

снарядів, ракет, гранат, мін, бомб, ємностей із запалювальними
речовинами). Об’єктом нападу із застосуванням такої зброї не можуть бути
цивільне населення та цивільні об’єкти. Заборонено перетворювати ліси й
інші види рослинності на об’єкт нападу із застосуванням запалювальної
зброї, крім випадків, якщо в таких природних елементах переховуються
комбатанти, вій ськові об’єкти чи вони самі є вій ськовими об’єктами.
Використання авіації є припустимим, але її не можна використовувати
проти невій ськових об’єктів, мирного населення тощо. Заборонені такі
методи ведення війни: зрадницьки вбивати чи ранити ворога; вбивати
чи ранити ворога, який склав зброю; оголошувати тому, хто обороняється,
що пощади не буде; незаконно використовувати парламентарський
прапор чи прапор держави, що не бере участі в конфлікті, прапор чи знаки
Червоного Хреста тощо; примушувати громадян ворожої держави брати
участь у бой ових діях проти своєї держави; геноцид під час вій ни; взяття
заручників; бомбардування незахищених міст; інші дії.

66. Правовий режим окупації. Гаазька конвенція та Положення про

закони та звичаї сухопутної війни 1907 р.

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини

території) однієї держави зброй ними силами іншої держави та
встановлення вій ськової адміністрації на захопленій території. Воєнна
окупація будь якої території не означає її перехід під суверенітет держави,
що її захопила.

Згідно із положеннями ІV Гаазької конвенції 1907 р., ІV Женевської

конвенції 1949 р., Додаткового протоколу І окупуюча держава зобов’язана
вжити усі заходи щодо забезпечення порядку на захопленій території.
Населення окупованої території повинно підкорятися розпорядженням
властей , але й ого не можна примушувати до принесення присяги на
вірність окупуючій державі, до участі в бой ових діях, спрямованих проти
й ого держави, до свідчень про армію останньої. Мають поважатися честь,
гідність, життя цивільних осіб, їхня власність, релігій ні переконання, сім’ї.
Держава, що окупує, повинна забезпечувати цивільне населення
необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами. Щодо
цивільного населення забороняється: вчиняти будь які акти насильства;
застосовувати примус фізичного чи морального характеру, зокрема для
отримання відомостей ; застосовувати тортури, тілесні покарання, медичні
досліди, колективні покарання тощо; брати й ого в заручники; депортувати
з окупованої території. Іноземцям, що опинилися на окупованій території,
забезпечується право залишити її в най коротший час.

Женевську конвенцію 1864 справедливо вважають початком

гуманітарного права. Разом з тим часто забувають про інше її витоку -
встановленні певних правил ведення вій ни і заборони певних видів зброї.

Переломним моментом у цьому напрямку стало прий няття першої

Гаазької конференцією світу 1899 (підтвердженої потім другий Гаазької
конференцією світу 1907 р.) Конвенції про закони і звичаї сухопутної
вій ни.

Насамперед Гаазька конференція визначила статус воюючої

(комбатанта). Армії, ополчення і добровольчі загони, що підпадають
під дію Конвенції:

1)мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

2) мають певний і виразно видимий відмітний знак;

3) відкрито носять зброю;

4)дотримуються у діях закони і звичаї вій ни (ст. 1). Борцям вважається

також населення незай нятої території, яке принаближення ворога
добровільно візьметься за зброю і, не маючи часу влаштуватися, буде
відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаї вій ни (ст. 2). Ці
умови перей шли потім в гуманітарні конвенції і повторюються (з деяким
розширенням) до теперішнього часу (див. ст. 13 Женевської конвенції I, ст.
13 Конвенції II, ст. 4 Конвенції III).
Спеціальний розділ Гаазької конвенції присвячений статусу, прав і
обов'язків вій ськовополонених.

Кожен комбатант в разі його захоплення ворогом користується

правами військовополоненого (ст.

3). Принципове значення має положення про те, що вій ськовополонені

перебувають у владі ворожого уряду, а не окремих осіб чи загонів, що
взяли їх у полон. «З ними слід звертатися людинолюбно» (ст. 4). У такому
дусі людинолюбства встановлюється ряд прав вій ськовополонених.
Дозволяються суспільства для надання допомоги вій ськовополоненим,
створюються довідкові бюро, покликані встановити зв'язок
вій ськовополоненого з рідними та близькими. Одночасно вказується, що
вій ськовополонені підкоряються законам, статутам і розпорядженням,
чинним в державі, в якому вони знаходяться в полоні (ст. 8).

Статті Гаазької конвенції, наказано гуманне поводження з

вій ськовополоненими, стали частиною гуманітарних конвенцій , де вони
знай шли подальший розвиток, конкретизацію та кодифікацію. Третя
Женевська конвенція 1949 цілком присвячена зверненню з
вій ськовополоненими (143 статті).

Гаазька конвенція підтвердила Женевську конвенцію 1864 Вона також

знову підтвердила принцип, висунутий Брюссельською декларацією 1874:
«Воюючі не користуються необмеженим правом вибору засобів заподіяння
шкоди супротивнику» (ст. 22).

У дусі зазначеного принципу Конвенція містить перелік заборон:

а) вживати отруту або отруєна зброя;

б) зрадницьки вбивати або ранити осіб з ворожого населення або вій ськ;

в) вбивати або ранити ворога, який безумовно здався;

г) оголошувати, що нікому не буде пощади;

д) вживати снаряди і зброя, здатні заподіювати зай ві страждання;

е) незаконно користуватися парламентським або національним прапором,

вій ськовими знаками та форменим одягом ворога, відмітними знаками,
встановленими Женевською конвенцією; і ін

Заборонялося віддавати на розграбування міста або місцевість, навіть

взяті приступом (ст. 28).

Всі ці наведені вище заборони були у відповідній формі включені в

гуманітарні конвенції та істотно доповнені (див., наприклад, ст. 35, 38, 39
та ін Додаткового Протоколу I). Деякі з них дослівно повторюються в
гуманітарних конвенціях.

Принципове значення мали положення Гаазької конвенції про захист

цивільного населення на окупованих територіях. Про їх спрямованості
можна судити за ст. 46: «Честь і права сімей ні, життя окремих осіб, так само
як і релігій ні переконання і відправлення обрядів віри, мають бути
шановані. Приватна власність не підлягає конфіскації ».

Конвенція встановлювала також, що окупацій на держава не є власником, а

володіє лише правом керування та користування по відношенню до
державного май на і зобов'язана зберігати їх (ст. 56).

Ставлення ворога до цивільного населення і цивільних об'єктах, яке лише

стисло і в принципі викладено в Гаазької конвенції, стало предметом
четвертої Женевської конвенції 1949 р. («O захист цивільного населення
під час вій ни»). Велике місце захисту цивільного населення відведено в
Додатковому Протоколі I.

Недолік прийнятих у Гаазі конвенцій полягав у тому, що їхні

положення були обов’язкові тільки для учасників конвенцій і лише у
тому випадку, якщо всі воюючі сторони їх підписали. Якщо ж у вій ну
вступала країна, яка не підписала конвенцій , ці норми переставали діяти
навіть стосовно країн-учасниць. СРСР у 1942 заявив, що він буде
дотримуватись Г. к. 1899 і 1907 на основі загальності, а у березні 1955 у
ноті уряду Нідерландів (депозитарію конвенцій ) визнав ратифіковані Г. к.
у тій мірі, у якій вони не суперечать Статуту ООН, і якщо вони не були
змінені чи замінені ін. міжнар. угодами, учасником яких є СРСР.

Юрид. норми і принципи ведення вій ни, сформульовані в 1899 і 1907, у

практику повсякден. діяльності і бой ового застосування укр. вій ська
вперше були офіц. впроваджені 1920 окремим додатком до «Статуту
польової служби» Армії УНР. Нині ці норми введені у Бой овий статут
Сухопут. вій ськ ЗС України. Також розроблені і розповсюджені у вій ськах
численні метод. посібники і пам’ятки на вказану тематику.

67. Міжнародно-правова кваліфікація збройного конфлікту між

Росією та Україною. https://www.hrw.org/uk/news/2022/04/25/russia-
ukraine-international-law-occupation-armed-conflict-and-human-rights

http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/14989/Casus_belli_
%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%82%D0%B0.pdf?
sequence=1&isAllowed=y
Також є інформація щодо можливої причетності до «операції в Криму»
приватних вій ськових компаній , зокрема «РСБ-групп» (Россий ские
системы безопасности http://rsb-group.ru/), неурядових воєнізованих
організацій (молодіжних, козацьких та ін.), які діяли негласно на
замовлення уряду РФ.
Ст. 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення
агресії» встановлює, що як акт агресії кваліфікуватиметься будь-яка з
таких дій:

■ будь-яка воєнна окупація, хоч би який тимчасовий характер вона

мала, що є результатом вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія
території іншої держави чи її частини із застосуванням сили (п. «а»);
■ блокада портів або узбережжя держави зброй ними силами іншої
держави (п. «с»);
■ застосування зброй них сил однієї держави, які перебувають на
території іншої держави відповідно до угоди з останньою, на
порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх
перебування на цій території після припинення чинності такої угоди
(п. «е»);
■ засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп,
іррегулярних сил або най манців, які здій снюють акти застосування
зброй ної сили проти іншої держави, які по серй озності можна
зіставити вище переліченим актам, або її значна участь в них (п. «g»).

Таким чином, відповідно до положень вищезазначеної резолюції, дії

Росій ської Федерації на території Автономної республіки Крим в лютому
— березні 2014 року підпадають під ознаки, визначені пунктами «а», «с»,
«е» та «g» ст. 3 і мають кваліфікуватись як акти збройної агресії.
Безсумнівно, резолюції ГА ООН не мають обов’язкової юридичної сили, а
мають лише рекомендацій ний характер. Однак широке використання
норм, передбачених цією резолюцією в міжнародній практиці свідчить про
те, що зазначені норми набули звичаєвий характер, тобто відповідно до ст.
38 Статуту Міжнародного суду ООН є джерелом міжнародного права.

Також варто зазначити, що відповідно до Декларації про принципи

міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва
між державами відповідно до Статуту ООН, прий нятою 25-ю сесією ООН у
1970-му році, «[т]ериторія держави не може бути об’єктом військової
окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень
Статуту. Територія держави не повинна бути об’єктом придбання іншою
державою у результаті погрози силою або її застосування. Жодні
територіальні придбання, що є результатом загрози силою або її
застосування, не повинні визнаватися законними».

Таким чином, можна стверджувати, що, відповідно до норм міжнародного

права, у ситуації з окупацією АР Крим існує міжнародний зброй ний
конфлікт, сторонами якого є РФ та Україна, згідно зі спільною статтею 2
(пункт 2) чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року
(“випадки часткової або повної окупації території Високої Договірної
Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний зброй ний опір”).
Для початку збройного конфлікту не є необхідним початок бойових
дій. Той факт, що держава, яка зазнала агресії, не чинить зброй ний опір
агресору, не може свідчити про відсутність зброй ного конфлікту. Даний
зброй ний конфлікт можна навіть умовно назвати «холодним» (до початку
подій в Донбасі).

Саме така кваліфікація (початок міжнародного зброй ного конфлікту з

лютого 2014 року) є дуже важливою для правильного застосування норм
національного та міжнародного гуманітарного права, з’ясування статусу
учасників зброй ного конфлікту, забезпечення прав населення, яке
постраждало від бой ових дій та вирішення багатьох інших питань. Тому
необхідним є чітке розуміння цього статусу, роз’яснення й ого в засобах
масової інформації та вжиття невідкладних заходів з метою най скорішого
вирішення цього конфлікту та примирення й ого учасників.

Міжнародний кримінальний суд[ред. | ред. код]

 ● Згідно з попереднім звітом Прокуратури Міжнародного
кримінального суду від 4 грудня 2017, події на сході України до 30
квітня 2014 досягли такого рівня військових дій, що можуть
кваліфікуватися як збройний конфлікт. За звітом, ДНР та ЛНР
на той момент досягли такого рівня організації, що дозволяє
визнати їх сторонами у неміжнародному конфлікті. Також, участь
Зброй них сил РФ у боях проти Зброй них сил України означає
наявність міжнародного конфлікту, що існує щонай менше з 14
липня 2014 року паралельно з неміжнародним. Прокуратура
продовжує слідство з метою встановити, чи були збройні
угруповання на сході України контрольовані і керовані з Росії,
що означатиме зміну суті конфлікту — можна буде
говорити про єдиний міжнародний конфлікт.[29]
Перш за все Росія порушила Будапештський меморандум і Тристоронню
заяву від 14 січня 1994 р., якими вона, разом із США та Великобританією,
ставала гарантом незалежності і цілісності України, що відмовилася від
ядерної зброї.

Кремль завдав також суттєвого удару основам міжнародного права,

порушивши вторгненням в Україну низку його принципів, зокрема:
– принцип незастосування сили та погрози застосування сили;
– принцип невтручання у внутрішні справи держави;
– принцип територіальної цілісності держав;
– принцип непорушності державних кордонів;
– принцип добросовісного виконання міжнародно-правових зобов’язань.

Кремль порушив також Конвенцію щодо визначення агресії. Зазначимо,

що її основу склала ще Лондонська Конвенція щодо визначення агресії від
3 липня 1933 р. Згодом створена вже після Другої світової вій ни
Організація Об’єднаних Націй резолюцією 3314 (ХХІХ) Генеральної
Асамблеї від 14 грудня 1974 р. прий няла нове, більш повне визначення
агресії. Зокрема, відповідно до Конвенції, «Агресією є застосування
зброй ної сили державою проти суверенітету, територіальної
недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-
небудь іншим чином, несумісним із Статутом Організації Об\'єднаних
Націй (…)». У документі (ст. 3) міститься неповний перелік дій, які
кваліфікуються як агресія, незалежно від оголошення війни. Серед
них:

а) вторгнення або напад зброй них сил держави на територію іншої

держави або будь-яка вій ськова окупація, який би тимчасовий характер
вона не носила, є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка
анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;

b) бомбардування зброй ними силами держави території іншої держави

або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої
держави;

d) напад зброй ними силами держави на сухопутні, морські або повітряні

сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;

e) застосування зброй них сил однієї держави, що знаходяться на території

іншої держави за згодою з прий маючою державою, в порушення умов,
передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій
території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в

розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою
для здій снення акту агресії проти третьої держави;
g) засилання державою або від імені держави зброй них банд, груп,
іррегулярних сил або най манців, які здій снюють акти застосування
зброй ної сили проти іншої держави, що носять настільки серй озний
характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або й ого значну
участь у них.

Ми спостерігаємо здійснення росією щодо України переважної

більшості дій, які Конвенцією визначено як агресія.
Після анексії Криму росія продовжила вторгнення на Донбас, в Донецьку
та Луганську області. Українські вій ська гідно чинили опір. Навіть вдалось
звільнити певну частину цих областей , попередньо захоплених рф.

Сторони входили в стадію позиційної війни. Проте в лютому 2022 р.

Кремль прий няв рішення про повномасштабне вторгнення в Україну.
Сотні тисяч людей втратили свої домівки, сотні тисяч українських
громадян шукають притулку в західних областях України або за кордоном.
Українські громадяни зіткнулися з надзвичай но жорстокою поведінкою
росій ських вій ськових, які нехтують міжнародним правом, зокрема в
частини правил ведення вій ни.

68. Поняття, джерела та принципи права міжнародних організацій.

Класифікація міжнародних міжурядових організацій.

Міжнародна міжурядова організація - це постій но діюче об´єднання

держав, створене на основі міжнародного договору з метою виконання
певних завдань, яке має внутрішньоорганізацій ну структуру та володіє
відповідними правами й обов'язками.

Най важливішою відмінною ознакою будь якої міжнародної міжурядової

організації є наявність договірної основи – «ця ознака визначає юридичну
природу міжнародної організації».Переважна більшість сучасних
міжнародних організацій здій снюють свою діяльність на підставі
особливого міжнародного договору (най поширенішим й ого
най менуванням є «статут»: Статут ООН, Статут ЮНЕСКО, Статут Ради
Європи тощо). Водночас у міжнародній практиці одержало
розповсюдження заснування міжнародних організацій резолюціями
головних органів інших міжнародних організацій (Конференцію ООН з
торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) засновано в 1964 р. Генеральною
Асамблеєю ООН, резолюцією 1995 (XIX), Організацію Об’єднаних Націй з
промислового розвитку (ЮНІДО) засновано в 1966 р.

ММУО створюються не просто на договірній , а на погоджувальній основі,

оскільки резолюції міжнародних організацій також є однією з форм
узгодження інтересів учасників міжнарод ного спілкування. Наступний
елемент поняття ММУО стосується членського складу міжнародних
організацій . . Головна роль у ство ренні міжнародних організацій належить
державам. Вони укладають особливий міжнародний договір – статут
організації — або голосують за відповідну установчу резолюцію.

Міжнародні організації, як правило, створюються на невизначений термін.

Вони мають постій ну внутрішньоорганізацій ну структуру. ММУО
створюються для досягнен2 ня певних цілей . Цілі становлять собою
най загальніші наміри держав засновників, які вони бажають втілити за
допомогою організації.

Най важливішою ознакою сучасних ММУО є наявність міжнародної

правосуб’єктності. Це необхідний елемент поняття ММУО. У доповіді
Робочої групи, затверджений Комісією міжнародного права ООН на
засіданні, присвяченому відповідальності міжнародних організацій .

Про наявність міжнародної правосуб’єктності в міждержавного об’єднання

свідчить наділення й ого міжнародними правами й обов’язками: укладати
договори з державами й іншими міжнародними організаціями; нести
міжнародно правову відповідальність за свої дії; Й ТД.

Договори, що мають важливе значення для права МО, насамперед:

1) Статут ООН 1945 p.;

2) Конвенція про привілеї та імунітети ООН 1946 p.;

3) Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p.;

4) Віденська конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із

міжнародними організаціями універсального характеру 1975 p.;

5) Віденська конвенція про право договорів між державами й

міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями 1986 р.

3. Спеціальні принципи діяльності МО, що орієнтовно охоплюють

принципи:

1) добровільності;

2) договірної основи заснування та діяльності;

3) відповідності діяльності щодо мети заснування;

4) вичерпності визначення функцій МО (функції чи завдання МО

вичерпно зафіксовано в уста

Регламенти, що визначають процедурні питання діяльності самої МО.

10. Правила для персоналу МО.

ММУО можна класифікувати за різними критеріями: 1. За колом учасників:

загальні (універсальні) організації, членами яких при дотриманні
визначених умов може стати будь яка держава у світі (ООН, МОП, ВООЗ,
ВПС й ін.); організації обмеженого складу, членами яких можуть бути лише
держави певного географічного регіону (РЄ, ЄС, ОАЄ й ін.).

2. За обсягом і характером повноважень: організації загальної

компетенції, коли діяльність організації може торкатися всіх сфер
відносин між державамичленами (по літичної, економічної, соціальної,
культурної та ін.); організації спеціальної компетенції, що створюється для
координації співробітництва в окремій сфері міжнародних відносин (МВФ,
МБРР, МОЦА та ін.) і ті ММУО, діяльність яких носить судовий
(арбітражний ) характер, наприклад Міжнародний кримінальний суд 1. 3.
За характером повноважень: міждержавні організації, основне завдання
яких полягає у забезпеченні співробітниц тва державчленів; організації
наднаціонального характеру, органи яких одержують від державчленів
деякі суве ренні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони
можуть прий мати рішення, що прямо зобов’язують фізичних і юридичних
осіб державчленів (Європей ський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН
(МСЕ, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов’язковими для державчленів. В
іншо му разі втрачається сенс діяльності цих організацій .

69. Організація Об’єднаних Націй. Статут ООН 1945 р.

ООН – це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання

міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку
всебічного співробітництва між державами.

Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати

ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а
також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здій снювати
мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного
права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій , що
можуть привести до порушення миру;

2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу

рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні
заходи для зміцнення загального миру;

3) здій снювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних

проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного
характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних
свобод, незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для
узгодження націй у досягненні цих загальних цілей .

Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її

члени діють відповідно до таких принципів:

1) суверенна рівність усіх членів Організації;

2) сумлінне виконання узятих на себе зобов’язань;

3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не

піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку;

4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її

застосування як проти територіальної недоторканності або політичної
незалежності будь якої держави, так і будь яким іншим способом, не
сумісним з цілями ООН;

5) надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здій снюються

нею відповідно до Статуту;

6) забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відповідно

до принципів Статуту;
7) невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції будь
якої держави.

Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки,

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд і
Секретаріат. На сьогодні члена ми ООН є 191 держава.

Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна

держава представлена на її сесіях делегацію та має один голос.Компетенції
Генеральної Асамблеї підлягають будь які питання або справи в межах
Статуту (ст. 10)Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань
прий маються більшістю — двома третинами присутніх членів Асамблеї,
що беруть участь у голосуванні, голоси тих, хто утримався, не
враховуються. Рішення з інших питань прий маються простою більшістю
присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Рада Безпеки ООН є постій но діючим органом і складається з 5 постій них

(Росія, США, Великобританія, Франція та Китай ) і 10 непостій них
державчленів.Відповідно до ст. 24 (п. 1) Статуту для забезпечення
швидких і ефективних дій ООН її члени покладають на Раду Безпеки
головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки та
погоджуються в тому, що при виконанні обов’язків, які випливають із цієї
відповідальності, Рада Безпеки діє від їхнього імені.Рада Безпеки визначає
існування будь якої загрози миру, будь якого порушення миру або акта
агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для
підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки. Рішення
Ради Безпеки із процедурних питань вважаються прий нятими, коли за них
подані голоси дев’ятьох членів Ради. Рішення Ради з непроцедурних
питань вважаються прий нятими, коли за них подані голоси дев’ятьох
членів, включаючи голоси всіх постій них членів Ради. Якщо хоча б один із
постій них членів Ради голосує проти, рішення не прий мається.
Згідно зі ст. 62 Статуту ООН Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР)
уповноважена «здій снювати дослідження та складати доповіді з
міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти,
охорони здоров’я та подібних питань або спонукати до цього інших.Вищим
органом ЕКОСОР є організацій на сесія, що прий має рішення простою
більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п’ять регіональних економічних
комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану,
Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки,
Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для
Латинської Америки та Карибського басей ну.

Міжнародний Суд ООН — головний судовий орган ООН, що діє відповідно

до глави 14 Статуту ООН і Статуту Міжна родного Суду. Усі члени
Організації ipso facto є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту
Міжнародного Суду можуть бути і держави — не члени ООН на умовах,
визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.
Основна функція Суду — вирішення спорів між державами. Суд
складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими
моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для
призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним
авторитетом в області міжнародного права.

Секретаріат і Генеральний Секретар ООН.-Головне завдання Секретаріату

полягає в забезпеченні нормального функціонування всього механізму
Організації. Секретарі ат складається з Генерального Секретаря та
персоналу, що може знадобитися для Організації (ст. 97 Статуту).
Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими
особами.Відповідно до Статуту Генеральний Секретар є «головною
адміністративною посадовою особою Організації». Генерального
Секретаря обирають на 5 років. Й ого повноваження є переважно
виконавчо розпорядницькі та пов'язані з реалізацією рішень Генеральної
Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням
їхньої діяльності. Й ому надане право доводити до відома Ради Безпеки
будь які питання, що, на й ого думку, можуть загрожувати підтримці
міжнародного миру та безпеки.

70. Регіональні міжнародні міжурядові організації.

http://megalib.com.ua/content/10509_Regionalni_mijnarodni_mijyryadovi_org
anizacii.html

https://stud.com.ua/59199/pravo/regionalni_mizhnarodni_organizatsiyi

Серед регіональних міжнародних міжурядових організацій слід указати

такі:

- Рада Європи;

- Організація з безпеки та співробітництва в Європі;

- Європей ський Союз;

- Організація Північноатлантичного договору;

- Організація американських держав;

- Ліга арабських держав;

- Африканський Союз;

- Асоціація держав Південно-Східної Азії.

Рада Європи (РЄ) (Council of Europe (CoE) - є першою європей ською

міжнародною міжурядовою організацією, створеною після Другої світової
вій ни. Організація діє на підставі Статуту, ухваленого в 1949 р. Рада
Європи об´єднує 47 європей ських демократичних держав (станом на 2019
р.). У 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Європи.
 Цілями Ради Європи є такі:- захист прав людини та парламентської
демократії;- забезпечення принципу верховенства права; - ухвалення
європей ських угод, що повинні стандартизувати діяльність дер- жав-
членів у соціальній і правовій сферах; - сприяння усвідомленню й розвитку
європей ської культурної самобутності тощо.

Конкретними досягненнями в діяльності Ради Європи є сотні

ухвалених рекомендацій для держав-членів із най важливіших питань
життя суспільства й безліч європей ських конвенцій і договорів.

Най більш відомими серед цих документів є Конвенція про захист прав
людини і основоположних свобод І950 р., Європей ська соціальна хартія
1961 р., Європей ська хартія місцевого самоврядування 1985 р.,
Європей ська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., Рамкова
конвенція про захист національних меншин 1995 р. тощо.

Діяльність Ради Європи практично охоплює такі сфери життя

суспільства - права людини, соціальні й економічні питання, освіту,
культуру, спорт, засоби зв´язку і масової інформації.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) (Organization

for Security and Co-operation in Europe (OSCE) - най більша регіональна
міжнародна міжурядова організація, що зай мається питаннями безпеки в
усіх її вимірах - вій ськово-політичному, економіко-довкільному та
гуманітарному. Вона об´єднує 57 країн Північної Америки, Європи та
Центральної Азії (станом на 2019 р.). Україна є членом ОБСЄ з 1992 р.

Правовою основою функціонування ОБСЄ є Заключний акт Наради з

безпеки та співробітництва в Європі 1975 р., Паризька хартія для нової
Європи 1990 р. і Додатковий документ про здій снення визначених
положень, що містяться в Паризькій хартії для Нової Європи, Декларація
Хельсінкської зустрічі на вищому рівні «Виклик часу змін» і пакет рішень
щодо структури й основних напрямів діяльності НБСЄ 1992 р., Празький
документ про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ 1992 р.,
Декларація Будапештської зустрічі на вищому рівні та Будапештські
рішення 1994 р. тощо.

Цілями Організації з безпеки та співробітництва в Європі є такі:- створення

умов для проведення консультацій , ухвалення рішень щодо
співробітництва держав-членів у Європі; - зміцнення добросусідських
відносин, заохочення укладення двосторонніх, регіональних і
загальноєвропей ських угод між державами-членами; - сприяння
широкому застосуванню своїх принципів і розвитку свого потенціалу у
сфері діяльності з вирішення конфліктів, регулювання криз, підтримання
миру та подолання наслідків конфліктів;

У межах ОБСЄ проходять основні засідання відповідно до трьох

вимірів діяльності Організації, зокрема:

1) у вій ськово-політичному вимірі - щорічна Нарада ОБСЄ з огляду

безпеки, у процесі якої обговорюються безпекові питання, пов´язані з
протидією транснаціональним викликам та загрозам, питання контролю
над озброєнням та заходів зміцнення безпеки та довіри, запобігання та
вирішення конфліктів;

2) в економіко-довкільному вимірі - щорічне засідання економіко-

довкільного форуму, яке проводиться з метою надання політичного
імпульсу діалогу у сфері економіки і довкілля й висунення пропозицій
щодо практичних заходів, спрямованих на розвиток та розбудову
економічної співпраці між державами-членами;

3) у гуманітарному вимірі - щорічна Нарада ОБСЄ з огляду виконання

зобов’язань державами-членами з людського виміру, яка передбачає
діалог між делегаціями держав-членів ОБСЄ та представниками
громадянського суспільства з метою висвітлення здобутків на шляху
виконання взятих зобов´язань у людському вимірі та внесення пропозицій
для покращення дієвості роботи ОБСЄ в гуманітарному напрямку.

Європей ський Союз (ЄС) (European Union (EU) - міжнародна міжурядова

організація регіонального характеру, якій притаманні ознаки
федеративної держави та міжнародної організації.Європей ський Союз
являє собою економічний та політичний союз 27-ми незалежних держав-
членів, розташованих у Європі (станом на 01.02.2020 р.), що бере свій
початок від утворення Європей ського об´єднання з вугілля та сталі (ЄОВС)
і Європей ського економічного співтовариства (ЄЕС), які складались з
шести держав у 1957 р. У наступні роки територія ЄС була збільшена за
рахунок включення нових держав-членів, водночас збільшувалась її сфера
впливу шляхом розширення політичних повноважень. Європей ський Союз
функціонує на основі Договору про Європей ський Союз та Договору про
функціонування Європей ського Союзу в редакції Лісабонського договору
2007 р. (набув чинності з 2009 р.).

Цілями Європей ського Союзу є такі:- підтримувати мир, свої цінності та

добробут своїх народів; - надавати своїм громадянам простір свободи,
безпеки й правосуддя без унутрішніх кордонів, на якому забезпечено
вільний рух осіб разом із належними заходами, пов´язаними із контролем
на зовнішніх кордонах, притулком, імміграцією та запобіганням і
боротьбою зі злочинністю; - заснувати внутрішній ринок; - сприяти
науково-технічному прогресові; - протидіяти соціальному вилученню та
дискримінації; - підтримувати соціальну справедливість і захист, рівність
жінок і чоловіків, зв´язок між поколіннями, захист прав дитини;

Африканський союз є наступником Організації Африканської Єдності

(ОАЄ), яка була створена в 1961 р на Установчої конференції в Аддис-Абебі
(Ефіопія). У вересні 1999 р на Надзвичай ної сесії Асамблеї ОАЄ в Сирті
(Лівія) з ініціативи Лівії африканські держави прий няли рішення про те,
що відбуваються на континенті процеси, особливо спрямовані на
політичну і економічну інтеграцію країн цього континенту, вимагають
зміни характеру діяльності ОАЕ і перетворення її в організацію нового
типу. Сесія прий няла в зв'язку з цим рішення про перетворення ОАЕ в
Африканський Союз. У липні 2000 р па Саміті в Ломе (Того) був прий нятий
Конституцій ний Акт про заснування АС, який вступив в силу в 2001 р
Цілями АС є: досягнення більшої єдності і солідарності між країнами і
народами Африки; захист суверенітету, територіальної цілісності і
незалежності африканських держав; прискорення політичної та соціально-
економічної інтеграції континенту; підтримка і захист загальних
африканських інтересів; заохочення міжнародного співробітництва
відповідно до Статуту ООН; зміцнення миру, безпеки і стабільності на
континенті; підтримка і захист прав людини і народів на континенті;
забезпечення сталого економічного, соціального та культурного розвитку
і інтеграції африканських країн і ін.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО [1] ). У березні 1948

року з метою протидії загрозам безпеки і створення загальної системи
оборони п'ять західноєвропей ських держав (Бельгія, Великобританія,
Люксембург, Нідерланди і Франція) підписали Брюссельський пакт, який
поклав початок існуванню Західноєвропей ського союзу.Головним і
єдиним, згаданим в Північноатлантичному договорі органом НАТО є
Північноатлантична рада (САС), також відомий як Рада НАТО. Всі інші
органи НАТО були створені Радою. Більшість заяв і комюніке НАТО
готуються Головним політичним комітетом, що складається із заступників
представників держав-членів САС. Комітет оборонного планування з 1966
р є вищим вій ськово-політичним органом НАТО. Він складається з
міністрів оборони і збирається на сесії двічі на рік. У роботі цього комітету
беруть участь всі члени НАТО. У завдання даного комітету входить
планування колективної оборони. Група ядерного планування складається
з міністрів оборони, які входять до складу Комітету вій ськового
планування. В рамках роботи групи обговорюються питання політики,
пов'язані з ядерними силами. Прий няття рішень по вій ськовому
командуванню в трьох зонах - Північноєвропей ської,
Південноєвропей ської і зоні Атлантики здій снює Вій ськовий комітет, що
складається з начальників генеральних штабів країн-членів і цивільного
представника Ісландії. Вій ськовий комітет проводить засідання двічі на
рік. Очолюється Вій ськовий комітет Верховним головнокомандувачем
союзних сил.

71. Міжнародні неурядові організації.

Міжнародна неурядова організація - організація, що діє на

міжнародному рівні незалежно від будь-якого уряду, створена фізичними
та / або юридичними особами різних держав для досягнення певних цілей ,
не пов'язаних з отриманням комерцій ного прибутку.

Установчим актом такої організації не є міжурядова угода, і вона не

може претендувати на статус, яким володіє міжнародна міжурядова
організація в частині міжнародної правосуб'єктності. Хоча слід зазначити,
що у вітчизняній доктрині міжнародного права існує точка зору,
відповідно до якої міжнародні неурядові організації можуть виступати в
якості суб'єктів міжнародно-правових відносин або навіть суб'єктів
міжнародного права зі спеціальною правосуб'єктністю.

Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) , заснований в Женеві

в 1863 р і офіцій но визнаний в Женевських конвенціях про захист жертв
вій ни 1949 р, є незалежною гуманітарною організацією, яка має особливим
статусом. Діяльність МКЧХ, який є юридичною особою, регулюється не
тільки й ого Статутом, а й положеннями цивільного кодексу Швей царії.
 Як і ММПО, міжнародні неурядові організації діють на основі
установчого акту (статуту), в якому сформульовані основні положення по
їх створенню і діяльності, такі як: цілі, завдання та принципи діяльності,
структура та компетенція органів, порядок прий няття членів в
організацію і виходу з ніс, порядок прий няття рішень, питання бюджету і
фінансування та ін.Як правило, головним органом міжнародної неурядової
організації є загальні збори (представницький орган).

Наприклад, така міжнародна неурядова організація, як Міжнародний

олімпій ський комітет (МОК) , складається з наступних органів: Сесії
(представницький орган), Виконавчого комітету (виконавчий орган) і
Президента (посадова особа) (докладніше про це див. Гл. 14). Установчим
актом - Хартією МОК - передбачена можливість створення комісій для
надання консультативних послуг Сесії, Виконкому або Президенту.

Статутом міжнародних неурядових організацій можуть передбачатися

також певні вимоги, що висуваються до кандидатів, які бажають вступити
в організацію. Як правило, установчими актами міжнародних неурядових
організацій передбачається право на добровільний вихід з членства.

Наприклад, в МККК можуть входити від 15 до 25 членів з числа громадян

Швей царії, які підлягають переобранню кожні чотири роки.

Міжнародні неурядові організації активно співпрацюють з ММПО, в першу

чергу з ООН та її спеціалізованими установами. Така співпраця
здій снюється в основному у вигляді надання неурядовим організаціям
консультативного статусу. Процедури надання такого статусу
визначаються кожної міжнародною міжурядовою організацією самостій но.

Міжнародно-правова основа співробітництва ООН з неурядовими

організаціями закріплена в ст. 71
 Статуту ООН, відповідно до якої ЕКОСОР уповноважується проводити
належні заходи для консультації з неурядовими організаціями,
зацікавленими в питаннях, що входять в й ого компетенцію.

снують наступні категорії консультативного статусу:

- Загальний ;
- Спеціальний ;
- Статус за реєстром.

Загальний консультативний статус надається тим міжнародним

неурядовим організаціям, які най більш широко пов'язані своєю діяльністю
з ЕКО-СОС. Як правило, це великі, визнані неурядові організації зі значним
географічним охопленням. Міжнародні неурядові організації, що мають
загальний консультативний статус, володіють най більшим обсягом прав.

Спеціальний консультативний статус надається організаціям, що володіє

тільки спеціальною компетенцією, лише в обмеженій мірі пов'язаної з
ЕКОСОР.

Міжнародні неурядові організації, які бажають отримати

консультативний статус, що не увій шли ні в одну з названих двох
категорій , по здатні надати корисне сприяння в роботі ЕКОСОР,
включаються до реєстру (або список). Діяльність таких неурядових
організацій має, як правило, досить вузьку спрямованість. До реєстру
можуть бути також включені міжнародні неурядові організації, що мають
офіцій ний статус в інших органах ООН або спеціалізованих установах ООН.

В рамках ООН питаннями співпраці з міжнародними неурядовими

організаціями, як вже було зазначено, зай мається Комітет по неурядовим
організаціям , створений резолюцією ЕКОСОР 3 (II) 21 червня 1946 р який
замінив колишній Комітет ЕКОСОР по заходам для консультацій з
неурядовими організаціями. Склад Ради Комітету з неурядовим
організаціям неодноразово розширювався. В даний час в нього входять
представники 19 держав - членів ООН, які обираються на чотири роки на
основі принципу справедливого географічного розподілу.

В основні завдання Комітету з неурядовим організаціям входить наступне:

- Контроль за розвитком відносин між ООН і міжнародними

неурядовими організаціями;
- Щорічне розгляд надій шли від міжнародних неурядових організацій
заяв на надання їм консультативної статусу або занесення їх до
реєстру;
- Розгляд доповідей про діяльність, отриманих від міжнародних
неурядових організацій із загальним або спеціальним
консультативним статусом;
- Проведення на прохання ЕКОСОР, за своєю ініціативою або за
ініціативою міжнародних неурядових організацій , що мають
консультативний статус, переговорів по входять до їхньої
компетенції питань;
- Розгляд питань, що відносяться до міжнародних неурядових
організацій , переданих й ому ЕКОСОР;
- Надання ЕКОСОР рекомендацій щодо пунктів порядку денного,
запропонованих міжнародними неурядовими організаціями з
загальним консультативним статусом; та ін.

Для надання допомоги Комітету з неурядовим організаціям була створена

Секція по неурядовим організаціям при Департаменті з економічних і
соціальних питань Секретаріату ООН.

Крім ЕКОСОР з міжнародними неурядовими організаціями співпрацюють і

інші головні органи ООН: ГА ООН (можливість неформального участі
міжнародних неурядових організацій в роботі головних комітетів ГА ООН),
СБ ООН (міжнародні неурядові організації можуть надавати й ому
інформацію), Секретаріат.

Міжнародні неурядові організації за допомогою отримання

консультативного статусу при ООН та інших міжнародних міжурядових
організаціях все активніше беруть участь і вносять помітний внесок у
вирішення поставлених перед міжнародною спільнотою проблем.

72. Поняття, джерела та принципи міжнародного економічного права.

міжнародне економічне право — це система міжнародно правових

принципів і норм, що регулюють економічні відносини основних суб’єктів
міжнародного права: держав, національно визвольних рухів, міжнародних
міжурядових організацій .

з вольних рухів, міжнародних міжурядових організацій . У цьому разі

предметом регулювання виступають будь які макроекономічні відносини
(торгівля, виробництво, інвестиції, надання економічної допомоги,
питання трудової міграції та ін.). При цьому економічні взаємозв’язки
фізичних і юридичних осіб залишаються поза рамками МЕП, хоча і
зазнають значного впливу з й ого боку.

Залежно від конкретного напряму міжнародного економічного

співробітництва в МЕП виокремлюють: міжнародне торгове право
(регулює рух товарів і послуг); міжнародне валютно фінансове право
(охоплює різноманітні розрахункові та кредитні відносини між державами
та міжнародними міжурядовими організаціями); міжнародне інвестицій не
право (регулює відносини держав із приводу капіталовкладень
(інвестицій )); право міжнародної економічної допомоги (регламентує
відносини з надання економічної допомоги у вигляді пільгових позик,
кредитів, забезпечення особливих преференцій у торгівлі, що надаються
переважно слаборозвиненим державам); міжнародне трудове право
(регулює відносини трудової міграції між державами).

МЕП має ті самі джерела, що і загальне міжнародне право. Але особливості

користування цими джерелами, ви знання їх значущості для регулювання
міжнародних економічних відносин дає можливість говорити про певні
особливості цієї джерельної бази.

Більшість норм міжнародного економічного права є конвенцій ними.

Причому особливе значення з огляду на вироб лення універсальних норм і
принципів МЕП мають багатосторонні договори. Прикладами
най важливіших багатосторонніх договорів є Генеральна угода про тарифи
та торгівлю (ГАТТ), Генеральна угода про торгівлю послугами (ГАТС), які,
у свою чергу, формують пакет документів до Угоди про заснування
Всесвітньої Торговельної Організації (1994 р.).

На підставі багатосторонніх міжнародних договорів здій снюють свою

діяльність Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції
та розвитку та багато інших міжнародних економічних організацій .
Двосторонні угоди стосуються переважно конкретних випадків надання
економічної допомоги, докладно визначають умови взаємної торгівлі,
чітко обумовлюють режими інвестицій ної діяльності тощо.

Питання про місце міжнародних звичаїв у регулюванні міжнародних

економічних відносин залишається в теорії міжнародного права
невизначеним.ра ва не може обій тися без звернення до звичаєвих норм.
Основне значення в регулюванні світової економіки належить основним
принципам міжнародного права, які мають звичаєво правову природу. Це,
зокрема, підкреслюється в розділі I Хартії економічних прав і обов’язків
держав від 12 грудня 1974 р. Крім того, складність й специфіка
регульованих відносин вимагають міжгалузевого підходу.
Професор Гарвардського університету Д. Вагтс саме міжнародне звичаєве
право кладе в основу сучасного транснаціонального бізнесу права. При
цьому на конкретних прикладах він показує важливість звичаїв
міжнародного публічного права не тільки для регулювання міждержавних
економічних відносин, але і для взаємодії підприємців різних держав.

Рідкісна єдність у теорії міжнародного права спостері гається щодо

регулятивного впливу на систему міжнародних економічних відносин
неправових норм.. Саме за допомогою таких норм – через резолюції
Генеральної Асамблеї ООН — у 60—70ті роки ХХ ст. була здій снена спроба
встановлення нового міжнародного економічного порядку. Маються на
увазі: Декларація про встановлення нового міжнародного економічного
порядку (резолюція ГА ООН 3201 (SVI) від 1 травня 1974 р.);

Принцип суверенітету держави над своїми природними ресурсами та

своєю економічною діяльністю. Він випливає із принципу суверенітету,
територіальної цілісності та політичної незалежності держав. Відповідно
до цього принципу кожна держава має право та повинна вільно
здій снювати повний постій ний суверенітет над усіма своїми багатства ми,
природними ресурсами й економічною діяльністю, включаючи право на
володіння, використання та експлуатацію своїх природних ресурсів.

Принцип економічного співробітництва. Він безпосередньо випливає з

принципу співробітництва держав незалежно від розбіжностей у їхньому
політичному, економічному та соціальному ладі.». Цей принцип
передбачає право на вільний вибір партнерів у міжнародних економічних
відносинах, право на одержання вигод від міжнародної торгівлі, право
об’єднуватися в організації виробників товарів для розвитку своєї
національної економіки тощо.

Принцип взаємної та рівної вигоди передбачає взаємне право держав на

справедливий розподіл вигод і зобов’язань між державами з різних
економічних питань. Усі держави зобов’язані будувати свої взаємні
економічні відносини та ким чином, щоб враховувати інтереси інших
країн.

Принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не мають виходу

до моря. Він гарантується положення ми Конвенції ООН з морського права
1982 р. Деякі вчені в якості принципів МЕП виокремлюють принципи
недискримінації, най більшого сприяння, надання національного режиму,
надання преференцій ного режиму, відмічаючи при цьому, що вони носять
суворо «конвенцій ний характер» .

Режим недискримінації випливає із принципу рівноправності держав і

полягає в наданні на основі взаємності однією державою іншій умов, не
гірших, ніж ті, що надані третім державам. Він не передбачає пільги, що
можуть бути надані у відношеннях між суб’єктами міжнародного права.

Режим най більшого сприяння є похідним від режиму не дискримінації, але,

на відміну від нього, полягає в наданні однією державою іншій певних
пільг, що надані або можуть бути надані третім державам.. Зміст цього
режиму спрямований на створення для держав рівних прав і можливостей .
Сфера застосування режиму най більшого сприяння закріплюється в
міжнародних договорах у спеціальному застереженні (клаузулі) про
най більш сприяння.

Національний режим полягає в тому, що держава цілком або частково

зрівнює у правах фізичних і (або) юридичних осіб іноземної держави з
вітчизняними. Національний режим може надаватися в односторонньому
порядку.Так, Україна в односторонньому порядку, незалежно від
специфіки відносин з тією або іншою іноземною державою, запровадила
національний режим для всіх іноземців, що законно знаходяться на
території України.
Преференцій ний режим передбачає надання «преференцій » (від
пізньолатинського praeferentia – «перевага») — торгових пільг,
насамперед у відношенні мита для всіх або деяких товарів, що діють у
відносинах між окремими державами та не поширюються на товари з
інших країн.

73. Міжнародні економічні організації.

Міжнародна економічна організація - організація, створена на основі

міжнародних угод, з метою уніфікації, регулювання, вироблення спільних
рішень у сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародні економічні
організації в залежності від напрямків поділяються на універсальні та
спеціалізовані.
До універсальних міжнародних економічних організацій
належать:Економічна та Соціальна рада ООН Світова організація торгівлі
(СОТ) Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР)
Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) Асоціація
країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) Європей ська економічна комісія ООН
Міжнародна торгова палата Організація Чорноморського економічного
співробітництва
До спеціалізованих міжнародних економічних організацій відносяться
організації, до сфери діяльності яких входить певне вужче коло
економічних відносин. Прикладами таких організацій є: Всесвітня
організація інтелектуальної власності Консультативна служба з
міжнародних інвестицій Комісія ООН з права міжнародної торгівлі
(ЮНСІТРАЛ) Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку
(ЮНІДО) Міжнародна асоціація повітряного транспорту Міжнародна
морська організація Всесвітня митна організація Всесвітня туристична
організація Міжнародна автотранспортна спілка Міжнародний газовий
союз Міжнародний союз залізниць Організація країн-експортерів нафти
(ОПЕК) Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА)
 У центрі цієї системи знаходиться ООН та її спеціалізовані установи.
Статтею 60 Статуту ООН відповідальність за виконання функцій цієї
організації із забезпечення міжнародного економічного та соціального
співробітництва держав членів покладена на Генеральну Асамблею та
ЕКОСОР.

У 1964 р. була заснована Конференція ООН з торгівлі та розвитку

(ЮНКТАД) як автономний орган ООН. До складу ЮНКТАД входять держави
— члени ООН. Основна мета ЮНКТАД — сприяння міжнародній торгівлі,
особливо сировинними, промисловими товарами. Особлива увага
приділяється торговельно економічному співробітництву із країнами, що
розвиваються. Вищим органом ЮНКТАД є сесія, що збирається кожні
чотири роки. У період між сесіями керівництво її діяльністю здій снює Рада
з торгівлі та розвитку, що входить до складу апарата ООН.

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) – допоміжний

орган Генеральної Асамблеї ООН, створений в 1966 р. Завдання Комісії
полягає у сприянні узгодженню й уніфікації права міжнародної торгівлі. З
цією метою на Комісію були покладені, зокрема, такі функції:
координування діяльності організацій , що працюють у цій області, та
заохочення співробітництва між ними; заохочення більш широкої участі в
існуючих міжнародних конвенціях і більш широкого визнання існуючих
типових і однакових законів;

Іншою міжурядовою організацією, що зай мається уніфікацією

правових умов зовнішньоторговельних операцій , є Міжнародний інститут
з уніфікації приватного права (ЮНІДРУА). З 1 січня 1995 р. почала свою
діяльність Світова органі2 зація торгівлі (СОТ), заснована на підставі
Марракешської угоди про створення Світової організації торгівлі від 15
квітня 1994 р. Марракешська угода є закономірним результатом розвитку
відносин держав з реалізації Генеральної угоди про тарифи та торгівлю
(ГАТТ) 1947 р. Метою створення СОТ є подальше сприяння лібералізації
зовнішньої торгівлі. В основі діяльності СОТ лежить забез печення
надання режимів най більшого сприяння та недис кримінації. Відповідно
до ст. 3 Марракешської угоди до функцій СОТ належить: сприяння
виконанню.

Вищим органом СОТ є Конференція міністрів держав членів..

Конференція збирається один раз на два роки та уповноважена
здій снювати всі необхідні дії для виконання функцій Організації.
Конференція має право прий мати рішення з будь якого питання
діяльності СОТ.

З числа неурядових організацій , що мають значення для розвитку

міжнародного економічного права, виокремлюється Міжнародна
торговельна палата (МТП).На ньому був прий нятий статут, що визначив
основні напрями діяльності. Мета МТП, як зазначалося у Статуті, полягає в
тому, щоб, діючи у всіх напрямках міжнарод ного бізнесу (промисловості,
торгівлі, транспорті та фінансах), сприяти розширенню відносин між
країнами та встановленню контактів. Палата має най вищий (категорія А)
консультативний статус при ЕКОСОРі. Вищий орган МТП — конгрес, який
обирає президента, зазвичай видатного представника ділових кіл тієї або
іншої країни.

74. Юрисдикційні імунітети держав та їх власності. Європейська

конвенція про імунітет держав 1972 р.

https://pidru4niki.com/1387112648042/pravo/
mizhnarodni_dogovori_pro_imunitet_derzhavi

Принцип імунітету держави з’явився як норма-звичай у міжнародному

праві. Поступово він почав імплементуватися у судову практику,
міжнародні договори й внутрішнє законодавство. Думки стосовно методу
правового регулювання імунітету держави є різноманітними. Деякі
науковці стверджують, що імунітет має імперативний характер (М.
Богуславський ), інші схильні до протилежної думки, вказуючи на
відсутність у ньому імперативного характеру (Я. Броунлі).У сучасному
міжнародному праві принцип імунітету набув диспозитивного характеру
та став беззаперечним для більшості держав.Отже, закріплюється, що одна
суверенна держава не підпадає під дію законодавства іншої держави, і на
неї та її органи не поширюється юрисдикція останньої. Цей принцип набув
поширення та використовується у міжнародному публічному та
міжнародному приватному праві. Варто зазначити, що безпосередня
наявність імунітету держав ґрунтується на їхній юридичній рівності та
суверенності.

Імунітет державної власності. Зрозуміло, що такі юрисдикцій ні

імунітети, як попереднє забезпечення позову і примусове виконання
іноземного судового рішення, можливі тільки за допомогою використання
імунітету державної власності. Отже, останній є засобом реалізації
зазначених двох різновидів імунітету. Юридичним змістом імунітету
власності іноземної держави є в кінцевому підсумку заборона звернення
стягнення і примусового вилучення май на, що належить державі, котре
знаходиться як безпосередньо в користуванні й ого органів і
представників, так і третіх осіб. Застосування імунітету не дорівнює
відмові у правосудді. Позов до держави може бути пред’явлено у судах
даної держави, а в судах іншої держави – виключно з її мовчазної або чітко
висловленої згоди. Існують такі способи висловлення згоди: 1) через
уповноважених на те осіб; 2) згода може висловлюватися державами на
взаємних та добровільних засадах у звичаєвій чи конвенцій ній нормі
міжнародного права, скажімо, у багатосторонньому чи двосторонньому
договорі з відносин у сфері торгівлі тощо. Наприклад, до конвенцій них
норм із питань імунітету від юрисдикції належить Європей ська
(Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p.,
учасниками якої є Австрія, Бельгія, Кіпр, ФРН, Великобританія;

Міжнародні конвенції, законодавство і практика держав по-різному

визначають види імунітету. У доктрині міжнародного права
виокремлюють наступні види юрисдикцій ного імунітету держави в її
відносинах з іншими державами.

Перший – це судовий імунітет, зміст якого розкривається через

непідсудність іноземної держави національним судам іншої держави.
Судовий імунітет означає, що жодна держава не може змусити іншу
державу без її згоди бути відповідачем у національних судах першої
держави. Відтак іноземна держава може бути підсудною судам іншої
держави тільки за її явно вираженої згоди, при цьому, з іншого боку, жодна
держава не може відмовити іноземній державі в праві виступати
позивачем у судах першої держави.

Другим видом імунітету держав називають імунітет від застосування

заходів попереднього забезпечення позову, тобто в порядку забезпечення
позову до май на іноземної держави не можуть бути застосовані будь-які
примусові заходи, у тому числі арешт, а імунітет від виконання судових
рішень означає недопустимість застосування заходів до іноземної держави
щодо примусового виконання судових рішень.

Третім різновидом юрисдикцій ного імунітету держав дослідники

називають імунітет від примусового виконання судового рішення, тобто
без згоди держави не можна здій снити примусове виконання судового
рішення, винесеного проти неї судом іншої держави.

Європей ська конвенція 1972 р. встановлює, що іноземній державі імунітет

не надається, якщо вона відмовилася від нього. Також конвенція визначає,
у якій формі така відмова с можливою (ст. 2). Так, держава не вправі
посилатися на імунітет, якщо вона явно відмовилася від нього на підставі:
1) міжнародного договору; 2) положення контракту, укладеного у
письмовій формі; 3) явної згоди, яка була надана після виникнення спору
за її участю.

Крім "явно вираженої відмови від імунітету", Європей ська конвенція 1972
р. закріплює також форми "відмови від імунітету, яка передбачається".
Приміром, іноземна держава не вправі посилатися на імунітет, якщо вона
подала позов, вступила у судовий процес або подала зустрічний позов в
суді іншої держави (п. 1, 2, 3 ст. 1).

Також у Європей ській конвенції закріплено перелік випадків (ст. 4-11),

коли держава не користується імунітетом в суці іншої держави-учасниці.
Зокрема, це відбувається у випадках, коли предмет судового провадження
пов'язаний із договірним зобов'язанням іноземної держави, місцем
виконання якого, згідно із договором, є територія держави суду; трудовим
договором, укладеним між іноземною державою та фізичною особою, за
яким робота підлягає виконанню на території держави суду;
правовідношенням, що виникло між організацією (юридичною особою) та
державою як однією із учасників цієї організації, якщо на території
держави суду ця організація має своє реальне або офіцій не
місцезнаходження чи свою головну установу тощо.

75. Регулювання діяльності транснаціональних корпорацій у сфері

міжнародних економічних відносин за міжнародним правом.
http://zt.knute.edu.ua/files/2021/04(117)/3.pdf

З огляду на те, що діяльність ТНК має транскордонний характер, й

вони здатні завдавати шкоди національній економіці прий маючої
держави, навіть не порушуючи її законів, слід належним чином
врегулювати їхню міжнародно-правову діяльність
 ТНК все частіше розглядають як суб’єктів міжнародного економічного
права. ТНК з їхньою інвестицій ною мобільністю, широкою системою
зв’язків, e тому числі і з урядами, з великими можливостями організації
наукоємкого, високотехнологічного виробництва є важливим фактором
розвитку світової економіки. Особливість ТНК проявляється в тому, що
вони володіють економічною єдністю при юридичній множинності. Це —
група компаній , створених за законами різних держав, які є самостій ними
юридичними особами і які здій снюють діяльність на території різних
держав, але знаходяться у взаємозалежних відносинах, при яких одна з них
(головна корпорація) зай має домінуюче становище і здій снює контроль
над усіма іншими. Отже, ТНК — не юридичне, а економічне чи навіть
політичне поняття. Суб’єктами права є ті компанії, які об’єднуються в
єдину систему. Суб’єктом права можуть бути і об’єднання компаній . У
будь-якому випадку як окремі компанії, так і їх об’єднання є суб’єктами
національного, а не міжнародного права. При цьому використовуються два
підходи: вони є суб’єктами права чи держави, в якій вони зареєстровані; чи
держави, на території якої вони знаходяться (місцезнаходження
адміністративного центру чи місце основної господарської діяльності).
Звідси випливає, що діяльність ТНК регулюється національним правом .

Міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК як на

регіональному, так і на універсальному рівні сьогодні ще далеке від
бажаного, хоча вже є міжнародно-правові документи, які
використовуються для регулювання їхньої діяльності кодекс іноземних
інвестицій , прий нятий 1970 р. латиноамериканськими державами, —
країнами — учасниками Андського пакту: Болівією, Колумбією, Перу, Чилі
(до 1976) і Еквадором;Хартія економічних прав та обов’язків держав,
затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1974 р., норми якої
спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються (були
створені міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і центрів
з ТНК);регіональна декларація про міжнародні інвестиції та
багатонаціональні підприємства від 21 червня 1976 p.; і як додаток —
керівні принципи для багатонаціональних підприємств (норми цього
документа не мають імперативного характеру, їх виконання є
добровільною справою); «Принципи щодо контролю за обмеженням
ділової практики монополій і корпорацій » (схвалені у 1980 р. Генеральною
Асамблеєю ООН).

До системи керівних принципів ТНК належать: дотримання

міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування;
урахування політики цієї країни в галузі розвитку та права;
співробітництво з країною перебування з виключенням практики підкупу
та субсидій , а також обов’язкове невтручання у внутрішні справи. Окрім
цього, більшість ТНК мають розроблені на практиці власні корпоративні
бізнесові принципи своєї діяльності, які пристосовані до рекомендацій
ООН, а також до місцевого законодавства. В юридичній літературі останнім
часом висловлюється думка про те, що в сучасних умовах правове
регулювання діяльності ТНК повинно здій снюватися як на національному
рівні, так і на міждержавному. Взагалі щодо питань правового
регулювання діяльності ТНК з боку країн, що розвиваються, і
капіталістичних країн, вимальовуються два підходи. Країни, які стали на
шлях свого самостій ного розвитку, намагаються виробити такі
міжнародно-правові акти, які б дали змогу контролювати діяльність ТНК, а
капіталістичні країни мають на меті збереження, закріплення свого
впливу. Слід погодитись з думкою колишнього генерального директора
Міжнародного бюро праці, відомого вченого-теоретика в галузі
міжнародного права Вільфреда Дженкса, відповідно до якої: «...позиція
права стосовно ТНК така ж аморфна та безпорадна, якою була позиція
щодо міжурядових організацій , до змін, що відбулися в середині 40-х
років».
 Таким чином, міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на
регіональному рівні відіграє певну роль, але воно ще не спроможне
захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостій ного розвитку.
Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового
міжнародного економічного порядку, в межах якого здій снювалося б
правове регулювання діяльності ТНК. У цьому випадку й деться про
міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК універсального
характеру. ТНК здій снюють економічну, фінансову, торгову, технологічну,
а на новому етапі і політико-соціальну взаємодію між країнами. Діяльність
ТНК принципово змінює картину світу, і тому без урахування цього ми не
можемо вивчати процеси, що відбуваються в сучасних економічних
відносинах. Iснують різноманітні, суперечливі підходи щодо оцінки
діяльності цих гігантських економічних корпорацій , що не беруть до уваги
національні кордони. Не можна оцінювати ТНК тільки негативно або
позитивно.

Феномен ТНК залишається одним з імперативів розвитку

міжнародного права та предметом діяльності міжнародних урядових і
неурядових організацій . У результаті проведеного дослідження
виокремлено певні етапи генези розробки, обговорення та прий няття
міжнародних правових норм, що стосуються діяльності ТНК. Можна
стверджувати, що пріоритети міжнародної спільноти поступово
змінюються в бік більшої комплексності – від проблематики суто
соціально-економічної ситуації у державах, що розвиваються, до ролі ТНК
у досягненні Цілей сталого розвитку, з особливим фокусом на охорону та
захист прав людини у діяльності ТНК. Показовим є те, що значна частина
зусиль органів ООН з міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК
залишилася лише у вигляді проєктів, що свідчить про антагоністичні
позиції держав; проте прослідковується очевидна тенденція, що кожен
подальший проєкт містить напрацювання попередніх, тому такий
«накопичувальний ефект» проявився у Юридично обов’язковому
інструменті міжнародного права прав людини з регулювання діяльності
транснаціональних корпорацій та інших бізнес-утворень.

76. Вирішення міжнародних економічних спорів. Вашингтонська

конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між
державами та іноземними особами 1965 р. Сеульська конвенція про
заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій 1985 р.

Специфіка вирішення міжнародних економічних спорів пов'язана з

неоднорідністю міжнародних економічних відносин. Економічні суперечки
між державами вирішуються на основі міжнародного права, як і інші
міждержавні суперечки. Значну роль у вирішенні економічних суперечок
відіграють міжнародні організації. Але так як міжнародне економічне
співробітництво здій снюється переважно у взаєминах між приватними
особами різних держав, то вирішення спорів між ними має серй озне
значення для стабільності та ефективності міжнародної економічної
системи.

Функції міжнародного економічного права в галузі вирішення

міжнародних комерцій них спорів полягають у наступному: а) уніфікація
арбітражних процесуальних норм з метою забезпечення однаковості у
процедурі розгляду міжнародних комерцій них спорів у арбітражах різних
держав; б) створення міжнародно-правової основи для визнання і
примусового виконання рішень арбітражу одного держави на території
інших держав; в) створення спеціалізованих міжнародних центрів з
розгляду комерцій них суперечок.

Цілям уніфікації арбітражних процесуальних норм служить ряд

міжнародних актів, підготовлених в рамках ООН. Під егідою Економічної
комісії ООН для Європи була підготовлена і прий нята в Женеві в 1961 р.
Європей ська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, яка містить
правила щодо формування арбітражу, порядку розгляду справи, винесення
рішення. Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ)
підготувала Типовий закон про міжнародний комерцій ний арбітраж, який
був прий нятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН в 1985 р. і
рекомендований державам у якості моделі національного закону.

Особливо складна і важлива проблема примусового виконання рішення

іноземного арбітражу в разі ухилення однієї із сторін від й ого виконання.
Вирішується ця проблема за допомогою міжнародного економічного
права. У 1956 р. на конференції ООН у Нью-Й орку була прий нята Конвенція
про визнання і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень.

Напрямком співпраці держав є також створення спеціалізованих

міжнародних центрів для вирішення певних видів господарських спорів,
що мають особливе значення для розвитку міжнародних економічних
відносин. Так, на основі Вашингтонської конвенції про дозвіл
інвестицій них спорів між державами та іноземними особами 1965 р. був
заснований Міжнародний центр по врегулюванню інвестицій них спорів
(МЦВІС).Україна ратифікувала цю угоду 16 березня 2000 р., і відповідно
для неї стають чинними процедури розгляду інвестицій них спорів, що
передбачені цим міжнародноправовим актом. На розгляді ICSID перебуває
або вже вирішено шістнадцять справ, однією із сторін яких є Україна (це
1,5% із загальної кількості справ ICSID) [10]. Як вже було зазначено, ICSID
передбачає застосування двох процедур вирішення інвестицій них спорів
між державою-імпортером інвестиції та іноземним інвестором –
примирення та арбітраж. Процедура примирення регламентована у ст. 34
Конвенції, згідно з якою примирювальна комісія, яка обирається за згодою
сторін, з’ясовує обставини справи і пропонує сторонам спору умови, за
яких спір може бути врегульований .
Велике значення для міжнародно-правового забезпечення міжнародної
інвестицій ної діяльності має діяльність ще одного інституту Світового
банку – Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій (далі –
Агентство), заснованого 11жовтня 1985 р. прий няттям Сеульської
конвенції [18]. Нагадаємо, що, згідно зі ст. 2 цієї конвенції, метою
Агентства є стимулювання потоку інвестицій у промисловість між
країнами-членами, зокрема, до країн, що розвиваються, зокрема, шляхом
надання гарантій спільного та повторного страхування від некомерцій них
ризиків щодо інвестицій , які здій снюються в будь-якій країні-члені з інших
країн-членів.мовою надання зазначених гарантій є приналежність
страхувальників до країни-члена та інвестування їх капіталів до іншої
країни-члена, що належить до країн, які розвиваються. Також умовами
надання гарантій передбачено перелік тих видів діяльності, інвестування
в які не покривається інвестицій ними гарантіями Агентства.

Варто зазначити, що Україна є членом Агентства відповідно до Закону

України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду,
Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової
корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього
агентства по гарантіях інвестицій » від 3 червня 1992 р. [21]. Отже, Україна
має всі права та несе відповідні обов’язки, які передбачені участю в таких
міжнародних фінансових інституціях. Однак вважаємо, що на виконання
положень пункту b (II) ст. 23 Сеульської конвенції Україні варто укласти
угоду про забезпечення Агентству щодо гарантованих ним
капіталовкладень режим, не менш сприятливий , ніж той , що вже надається
або буде наданий у май бутньому іншим агентствам та/або державам. Така
додаткова угода, на нашу думку, сприятиме більш плідній співпраці між
Україною та Агентством для створення привабливого інвестицій ного
клімату. Аналіз міжнародних інституцій но-правових механізмів
забезпечення іноземного інвестування доводить, що для ефективного їх
застосування значну роль відіграють двосторонні домовленості країни-
імпортера капіталовкладень. Україна є учасницею май же восьмиста
міжнародних угод про сприяння та взаємний захист інвестицій . Варто
наголосити, що серед них держави, які є основними світовими донорами у
сфері іноземного інвестування, – Велика Британія та Північна Ірландія,
Канада, Китай , Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Сполучені
Штати Америки, Франція, Федеративна Республіка Німеччина та інші [22].

77. Право Світової організації торгівлі. Угода про заснування Світової

організації торгівлі 1994 р. Генеральна угода про тарифи й торгівлю
1994 р. https://buklib.net/books/26761/

Вона була створена 15 квітня 1994 року в результаті підписання в м

Марракеш (Марокко) трьох основних документів - (1) так званої
Марракешської декларації ; (2) Рішення про прий няття Угоди про
заснування СОТ та приєднання до нього і (3) самої Угоди про заснування
СОТ з рядом додатків до нього, званого ще Марракешської угоди, докладна
розповідь про який , а також про й ого додатках та забере, власне, більшу
частина всього подальшого викладу [1] . У п. 2 Марракешської декларації
підписали її міністри відзначили, що вважають створення СОТ подією, яке
"... сповіщає нову еру в міжнародному економічному співробітництві,
відображаючи широке прагнення працювати в рамках більш справедливою і
більш відкритою багатосторонньої системи торгівлі в інтересах
добробуту всіх народів " , що "... лібералізація торгівлі і більш суворі
правила ... приведуть до більшої відкритості в [міжнародної] торгівлі".

Передісторія практичних кроків, в кінцевому результаті привели до

утворення СОТ, - таких як (1) Бреттон-Вудська (валютнофінансовая)
конференція 1944 р мала своїм результатом створення МВФ, МБРР і
започаткування нової міжнародної валютної системи, заснованої на
"золотом" доларі США , і (2) Гаванські міжнародні конференції з торгівлі та
зайнятості 1946 і 1947 рр., що закінчилися підписанням Генеральної угоди
про тарифи й торгівлю (ГАТТ) та Статуту Міжнародної організації торгівлі
(МТО) - коротко вже описувалася в§ 4 Лекції 2. Залишилося додати
буквально кілька слів.

Функції COT викладені в III статті Марракеської угоди [2, с 5]. При цьому
пріоритетною функцією фактично є імплементація угод і домовленостей
Уругвай ського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, що їх
можна вважати є самостій ними правилами СОТ, які містяться в Додатках
до Марракеської угоди про створення Світової організації торгівлі (див.
рис. 1)[5, c.144-145].

Функціями СОТ є:

1. Сприяння виконанню, адмініструванню, реалізації положень та

досягненню цілей цієї Угоди та багатосторонніх торговельних угод, а
також забезпечення рамок для виконання, адміністрування й реалізації
торговельних угод з обмеженим колом учасників.

2. Забезпечення платформи для проведення переговорів між її членами

стосовно багатосторонніх торговельних відносин з питань, які
регулюються угодами, як зазначено в додатках до цієї Угоди. За рішенням
Конференції міністрів СОТ також може надавати май данчик для
подальших переговорів між її членами стосовно їхніх багатосторонніх
торговельних відносин, а також рамки для впровадження результатів
таких переговорів.

3. Адміністрування Домовленості про правила та процедури вирішення

спорів.

4. Адміністрування Механізму огляду торговельної політики.

5. Співробітництво з Міжнародним валютним фондом і Міжнародним
банком реконструкції та розвитку та й ого філіалами для досягнення
більшої узгодженості у формуванні глобальної економічної політики, у
разі необхідності.

Вищим керівним органом СОТ є Конференція міністрів, яка скликається

принай мні раз на два роки за участі міністрів торгівлі або закордонних
справ членів СОТ. Поточне управління діяльністю організації та
моніторинг виконання угод та рішень Конференції міністрів здій снює
Генеральна Рада, яка засідає в штаб-квартирі в Женеві за участі
представників всіх членів СОТ. Генеральна Рада також координує
діяльність двох спеціальних органів: Органу з питань огляду торговельної
політики та Органу з питань вирішення спорів. Під загальним
керівництвом Генеральної ради функціонують Ради з ключових сфер
торгівлі (Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послугами та Рада з
торговельних аспектів прав інтелектуальної власності), а також комітети,
робочі й переговорні групи, комісії для розгляду окремих аспектів
міжнародної торгівлі.

Основні міжнародно-правові акти у рамках Світової організації торгівлі

такі:

1. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) (General Agreement on

Tariffs & Trade — GA TТ). Стосується торгівлі товарами.
2. Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС) (General Agree
ment on Trade in Services — GA TS). Стосується торгівлі послугами.

3. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності

(Agreement of Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights —
TRIPS ). Це ланка, що пов'язує інтелектуальну власність з торгів
лею.

Саме на цих трьох "опорах" зведена "будівля" Світової організації торгівлі.

Оскільки ГАТТ не передбачала єдиних правил щодо визначення

походження, відповідні національні системи значно різняться між собою.
Більш того, всередині країн правила можуть модифікуватися відносно
цілей , заради яких вони існують (впровадження кількісних обмежень,
введення преференцій ного мита, застосування позначок про походження
тощо). Така “гнучкість” надавала країнам можливість прий мати правила
походження з метою захисту власних виробників, наприклад, скасовувати
квоту на товар на підставі того, що імпортована продукція не може
розглядатися як та, що походить з країни, наділеної квотою. До початку
Уругвай ського раунду багатосторонніх торговельних переговорів склалась
ситуація, коли правила визначення походження товарів стали
непередбачуваними, непрозорими, в деяких випадках
протекціоністськими, що створило невиправдані перепони для розвитку
міжнародної торгівлі. З метою вирішення сукупності проблем, що виникли
в результаті відсутності чітких правил, під час Уругвай ського раунду була
прий нята Угода про правила визначення походження.

Основною метою Угоди є розробка і прий няття Членами загальної системи

гармонізованих правил визначення походження товарів, що імпортуються
на основі режиму най більшого сприяння. Основні положення прий нятої
угоди стосуються наступних питань: - поділення правил визначення
походження на непреференцій ні та преференцій ні; - забезпечення
гармонізації правил визначення походження (створена спеціальна Робоча
програма); - характеристика принципів застосування правил визначення
походження під час перехідного періоду та після нього; - створення
Технічного комітету з правил визначення походження та регламентація
й ого діяльності; - організація процедур повідомлення, перегляду,
консультацій та врегулювання суперечок; - упорядкування
преференцій них правил визначення походження. В сучасній світовій
торговельній системі виділено два типи правил визначення походження
залежно від торговельного режиму, що існує між імпортуючою та
експортуючою сторонами: преференцій ні і непреференцій ні.

Результати діяльності ГАТТ, особливо останнім часом, свідчать про те, що

ГАТТ/СОТ є центральною міжнародною установою з питань торгівлі на
сучасному світовому ринку. Саме в рамках цієї угоди прий мається
більшість конкретних заходів для модернізації і розвитку правової основи
міжнародної торгівлі.

Відповідно до положень ГАТТ/СОТ основним інструментом регулювання

зовнішньої торгівлі є митний тариф. У відповідних документах містяться
правові норми, що визначають умови митного тарифного регулювання.
Застосування для цілей регулювання зовнішньої торгівлі інших засобів
дозволяється на основі рішення Уругвай ського раунду ГАТТ і деяких інших
угоді. Наприклад, допускається вживання наступних заходів:

78. Поняття та види територій у міжнародному публічному праві.

Території з особливим правовим режимом. Правовий режим
Антарктики.

Територія у міжнародному праві у широкому розумінні — це простори

земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним
простором, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в
ньому.

Поняття "правовий статус" і "правовий режим" використовуються в якості

критерію для юридичної класифікації території. Під правовим статусом
території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення ЇЇ
основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації
територій . Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному
праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної
території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний , відмінний
від інших, порядок її використання.

З погляду правового режиму території можна поділити на такі види:

- державна територія - це простір, у межах якого певна держава

здій снює свою верховну владу, свій суверенітет;

міжнародна територія - це простір за межами державних територій , який

не належить жодній окремій державі, а перебуває у спільному
користуванні світового співтовариства і й ого правовий режим
визначається виключно міжнародним правом. На міжнародну територію
не поширюється суверенітет якоїсь держави, вона відкрита для
використання всіма державами відповідно до норм міжнародного права.
До таких територій можна віднести Антарктику, відкрите море і
повітряний простір над ним, дно морів і океанів за межами національної
юрисдикції (міжнародний рай он морського дна), комічний простір,
включаючи Місяць та інші небесні тіла.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх

міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія
загального користування або загальна спадщина людства.

Іноді окрім конвенцій них (договірних) норм міжнародного права статус

таких просторів визначається також додатково угодами між суміжними
державами. Наприклад правовий статус Антарктики - у Договорі про
Антарктику 1959 року;

- територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють

одночасно норми міжнародного права і національного законодавства
прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні
ріки, протоки і канали,Відповідно до міжнародних норм за іншими
державами зберігаються певні права на вільне судноплавство,
прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких
прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р.,
Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава
прий має свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності.

- території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і

ней тральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких
територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня
їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні
території або державні, міжнародні території і території зі змішаним
режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови,
Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

Території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані й

ней тралізовані зони, зони миру (в разі їх встановлення). Виділення таких
територій має суто функціональний характер із метою визначення
ступеня їх мілітаризації. До складу цих територій можуть входити
державні території або державні, міжнародні території й території зі
змішаним режимом водночас: наприклад архіпелаг Шпіцберген, Аландські
острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

Демілітаризована територія - це територія, стосовно якої держава

узяла міжнародне зобов´язання скоротити або взагалі не розташовувати в
її межах вій ськові укріплення та споруди чи певні види озброєнь. Такі
території створюються на основі міжнародних договорів з метою
забезпечення міжнародної безпеки.

Ней тралізована територія - територія, яку забороняється

використовувати як театр воєнних дій або як базу для ведення таких дій в
інших регіонах світу. Ней тралізованою може бути лише певна частина
держави. У випадку воєнного конфлікту держава не повинна
використовувати ней тралізовану частину території для ведення воєнних
операцій .

Демілітаризації та ней тралізації підлягають також міжнародні

території (наприклад, Антарктика, космічний простір, включно з Місяцем
та іншими небесними тілами).

Особливим видом ней тралізованої й водночас демілітаризованої

території є без´ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати
ядерну зброю. Без´ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку і
Латинську Америку.

Зони миру - регіони світу, де здій снюється комплекс заходів щодо

забезпечення тривалого миру та безпеки на засадах співробітництва
відповідних держав. Однією з таких мирних зон є Індій ський океан,
правовий статус якого закріплено у Заключному документі Наради
прибережних і материкових держав Індій ського океану 1970 р. і Декларації
про Індій ський океан як зону миру 1971 р.

Правовий режим Антарктики.

В умовах боротьби за націоналізацію територій Антарктики та її

природних ресурсів визріла потреба у встановленні міжнародно-правового
режиму Антарктики. З цією метою у 1959 р. держави підписали Договір
про Антарктику

Одним із най більших здобутків Договору варто вважати призупинення

висунення територіальних претензій на простори Антарктики з боку
держав на строк дії Договору. З огляду на те, що Договір є безстроковим
міжнародно-правовим актом, вирішення територіальних суперечок у
такий спосіб є цілком прий нятним у наш час.
Сучасний міжнародно-правовий режим Антарктики характеризується
принципами демілітаризації та ней тралізації території. Створення
вій ськових баз, випробування зброї є забороненим на її території. Крім
того, Антарктика не може бути у випадку вій ни перетворена у театр
воєнних дій . Водночас Договір передбачає широкі можливості для держав
щодо свободи досліджень в Антарктиці, зокрема обміну інформацією
стосовно наукових робіт, обміну науковим персоналом, вільного доступу
до результатів наукових досліджень.

Особливу увагу приділяють і захисту навколишнього середовища

Антарктики. Загальні положення, присвячені цьому питанню, закріплені
Договором про Антарктику 1959 р. Натомість розгорнута правова
регламентація захисту і збереження флори і фауни в Антарктиці може
встановлюватись спеціальними міжнародно-правовими актами
(Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про
збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. тощо).

Протокол про заборону геологорозвідувальних робіт у Антарктиці 1991 р.

став складовою частиною Договору про Антарктику і спрямований на
забезпечення екологічної безпеки Антарктики. Фактично забороняється
ведення тут усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи
експлуатацій ні, терміном на 50 років. Учасники протоколу характеризують
Антарктику як природний заповідник, що призначений виключно для
миру та науки.

В Антарктиді з 1996 р. працює українська науково-дослідна станція

"Академік Вернадський " (колишня "Фарадей "), розташована на острові
Галіндес (архіпелаг Арджентай н), що була подарована їй
Великобританією.
79. Поняття територіального верховенства, правова природа, склад та
підстави зміни державної території. Державні кордони та їх правовий
режим.

Територіальне верховенство означає повну та виключну владу держави в

межах власної території. Ця влада здій снюється цілою системою держав-
них органів. Повнота державної влади полягає в тому, що їй належить вся
законодавча, виконавча та судова діяльність. Виключність державної
влади полягає у тому, що над нею не має і не може бути ніякої іншої влади,
а також на території держави виключається діяльність будь-якої іншої
публічної влади. Державній владі підпорядковуються всі особи та
організації в межах держаної території.Територіальне верховенство
кожної держави має поважатися усіма іншими державами.

Ніхто не може втручатися у внутрішні справи держави. У межах своїх

кордонів держава встановлює певний правопорядок, який не повинен
порушуватися іншими державами. Межі дії територіального
верховенства кожної держави обмежуються її державними
кордонами. Правда, у ряді випадків держави можуть здій снювати свою
юрисдикцію стосовно осіб і дій , вчинених за межами своєї території. Є
загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за меж-
ами її кордонів тільки на свої вій ськові кораблі у відкритому морі,
повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі.

Згідно з міжнародно-правовим принципом непорушності кордонів

суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Він
визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних
норм.
 У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів
суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здій снюється
шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням і
ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків.

Уздовж державного кордону на місцевості (як на суходолі, так і на

воді), як правило, встановлюється прикордонна зона зовширшки до 5 км, у
межах якої прикордонні вій ська наділяються особливими правами щодо
забезпечення прикордонного режиму.

Із метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох

держав призначають спеціальних прикордонних представників, що
називаються прикордонними комісарами або прикордонними
уповноваженими. Вони взаємодіють з аналогічними представниками
сусідніх держав на основі двосторонніх договорів.

Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності

кордонів і територіальної цілісності, які, у свою чергу, забороняють
насильницьку зміну державної території. Територія держави є
недоторканною й не може бути об´єктом воєнної окупації або інших
примусових дій . Не визнаються будь-які територіальні надбання або інші
вигоди, отримані в результаті застосування сили або погрози силою.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в

міжнародному праві способи надбання чи втрати державою своєї
території.

Чинне міжнародне право визнає такі загальні правові підстави зміни

державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація,
давнина володіння, оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі
способи зміни державної території, як анексія, вій ськова окупація.
Самовизначення ґрунтується на принципі рівноправності та
самовизначення народів, закріпленому в п.2 ст. 1 Статуту ООН, а також у
ст.1 обох Міжнародних пактів про права людини 1966 р. Але будь-які
спроби територіальних змін, що ґрунтуються на принципі
самовизначення, викликають серй озні труднощі та нерідко закінчуються
зброй ним конфліктом.

Цесія — це передача території однією державою іншій на підставі

публічно-правового міжнародного договору. Приватноправовий договір
цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія
може бути відплатною та безвідплатною. Відплатна цесія може мати
форму купівлі-продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної
цесії презюмується рівноцінність компенсації. Безвідплатна цесія
здій снюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною.
Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет
іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною
втратою державою переданої території.

Оренда території — один зі способів, що най частіше зустрічаються в

чинному міжнародному праві, тимчасової передачі території однією
державою іншій на підставі міжнародного публічно-правового договору
оренди. Оренда державної території в будь-якому її вигляді є хоча і
специфічною, але все ж таки зміною державної території, тому що
держава-орендодавець на час утрачає частково свій суверенітет щодо
такої території, а держава-орендар тимчасово й ого здобуває.

Окупація — спосіб придбання території, яка нікому не належить. Окупація

була надзвичай но поширена в епоху великих географічних відкриттів. У
сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефективною
окупацією, досить рідкі.
Давнина володіння — це тривалий та мирний публічно-правовий
контроль над територією, що можна розцінювати як здій снення
суверенітету де факто при відсутності зустрічних домагань із боку інших
держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння,
протиправні, права на територію не виникають.

Протиправні зміни державної території

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія,

вій ськова окупація. Будь-які територіальні зміни, що виникли на підставі
або внаслідок анексії чи вій ськової окупації, мають бути визнані юридично
недій сними.

Анексія — насильницьке приєднання території однієї держави до

території іншої. Протягом май же всієї історії людства вона була основним
видом придбання територій і вважалася правом переможця. Заборона
анексій пов'язана з відмовою від воєн як засобу вирішення міжнародних
спорів у Паризькому договорі 1928 р. і закріпленням у міжнародному
праві, насамперед у Статуті ООН, гарантій цілісності державної території.
Проте спроби анексій у сучасному світі не зникли, хоча й зустрічаються
нечасто.

Військова окупація — це тимчасове захоплення зброй ними силами однієї

держави території іншої. Вій ськова окупація, незалежно від її тривалості,
не створює правових основ для зміни державної території.

Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на суходільному, водному,

повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного
суверенітету й поширення територіального верховенства держави. Вони
відділяють територію однієї держави від іншої, визначають межі
державної території з усіма ресурсами, що є матеріальною умовою
існування суспільства.

Існують також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться

в національному законодавстві держав. Так, ст. 1 Закону України «Про
державний кордон України» від 1991 р. визначає державний кордон як
лінію та вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають
межі території України, - суші, вод, надр і повітряного простору. Це
визначення загалом відповідає тлумаченню державних кордонів у науці
міжнародного права.

Розрізняють суходільні, водні й повітряні кордони державної території.

Суходільні кордони держави - це лінії, що відокремлюють суходільну

територію однієї держави від суміжної території іншої держави. Як
правило, державні кордони на суші проводяться з урахуванням
географічних особливостей місцевості. Такими особливостями можуть
бути гори, ріки, озера тощо.

У міжнародній практиці відомі орографічні, геометричні та географічні

державні кордони.

Орографічний державний кордон - це лінія, проведена по природних

рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському
вододілу та руслах прикордонних рік (такі кордони переважно існують між
більшістю суміжних держав).

Геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з´єднує дві

визначені на місцевості точки державного кордону й перетинає місцевість
без урахування її рельєфу (кордон між Єгиптом і Суданом, Єгиптом і
Лівією, Лівією і Чадом, Аляскою (США) і Канадою). Лінія геометричного
державного кордону, як правило, оминає населені пункти.

Географічний (астрономічний ) державний кордон - це лінія, що

проходить через визначені географічні координати та збігається іноді з
тією чи іншою паралеллю або меридіаном (наприклад, такий кордон
проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю).

Водні кордони держави поділяються на річкові, озерні, кордони інших

водой м і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між
прибережними державами: на судноплавних ріках - по середині головного
фарватеру або по тальвегу (лінії най більших глибин), на несудохідних - по
середині головного рукава ріки; на озерах та інших водой мах - по прямій
лінії, що з´єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншої
водой ми. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її
територіального моря або лінія розмежування територіальних морів
суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря
встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Відповідно до
Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право
встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських
миль.

Повітряними кордонами держави є бокові й висотні межі її повітряного

простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина,
що проходить по суходільній і водній лініях державного кордону. Висотні
межі державного кордону обмежуються 100-110 км.

За міжнародним правом процес установлення кордону передбачає два

послідовні етапи - делімітацію та демаркацію.
 Делімітація кордону (від лат. «delimito» - встановлення) - це договірне
визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється
за допомогою великомасштабних карт, у яких повністю визначено
населені пункти, рельєф, гідрогеографію й інші особливості місцевості.
Під час делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення
робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути
окремою статтею у самому міжнародному договорі або в додатку до нього.
Установлена в такий спосіб лінія державного кордону наноситься на карту,
яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення
наступного етапу визначення кордону - проведення й ого на місцевості.

Демаркація кордону (від франц. «demarcation» - розмежування) -

проведення державного кордону на місцевості з позначенням її
спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про
делімітацію кордонів, до якого додаються карти й описи. Вона
здій снюється на підставі документів про делімітацію кордону. Для цього
виконується топографічна зй омка або аерофотозй омка місцевості, на
підставі чого складається великомасштабна топографічна карта
прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються
їх координати. Документи демаркації набувають чинності після
затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.

Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона

визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості,
становить протокол-опис кордону, що демаркується, карту з й ого
позначенням і протокол на кожний прикордонний знак.Питання
демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає
лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, становить
протокол-опис кордону, що демаркується, карту з й ого позначенням і
протокол на кожний прикордонний знак.
 В особливих випадках, зокрема в разі розпаду держав або реалізації
сецесії (відокремлення від певної держави територіальної або
національної одиниці з метою утворення власної держави або приєднання
до іншої), процедура визначення державних кордонів новоутворених
держав здій снюється відповідно до міжнародно-правового принципу «uti
possidetis». У результаті застосування цього принципу внутрішні
(адміністративні) кордони набувають статусу державного кордону.
Принцип отримав широке застосування в теорії та практиці міжнародного
права. Так, договірно-правове оформлення лінії державного кордону
України після проголошення нею незалежності головним чином збігається
з лінією проходження адміністративного кордону України у складі
колишнього Радянського Союзу. У схожий спосіб було визначено державні
кордони новоутворених держав після розпаду колишньої Югославії.

80. Територіальні спори та претензії.

Територіальні спори є достатньо важливою проблемою. Вони зачіпають

життєво важливий елемент держави, її територію, можливо саме тому
тери-торіальні спори досить часто переростають у небезпечні вій ськові
конфлікти. У таких конфліктах кожна із сторін посилається на свої права у
сфері самоо-борони, недоторканності території тощо. Звичай но, в однієї зі
сторін ці права удавані по відношенню до певної території. Встановлення
цього останнього факту має суттєве значення для визначення
правомірності дій тієї чи іншої сторони. А для цього, в свою чергу, провідне
значення має правильна оцінка територіального спору, що допомагає
третій стороні (державам, міжнарод-ним організаціям) визначити
правильне відношення до сторін, між якими виник спір територіального
характеру.

Територіальний спір — це спір між державами з приводу юридичної при-

належності певної території.
Суб’єктами територіального спору можуть бути тільки держави. Спір
між індивідом та державою не ставить питання про державну
приналежність території і через це не є територіальним спором. Також не є
територіальним спором боротьба нації за здій снення права на
самовизначення та створення незалежної держави на певній території.
(Хоча деякі вчені дотримуються іншої точки зору, зокрема Буткевич.)
Оскільки міжнародні організації не мають власної території, вони також не
можуть бути суб’єктами територіаль-ного спору.

Зовсім інша справа з односторонніми територіальними претензіями.

Держава, яка висуває претензію на певну частину території іншої
держави, не оспорює суверенітет даної держави над певною територією.
Тобто не під-дає сумніву юридичну приналежність певної території даній
державі, проте вважає, за якими — не будь підставами, справедливими чи
несправедливими, що ця територія має належати їй .

Оскільки кожна сторона в територіальному спорі стверджує, що володіє

суверенітетом над певною територією, то кожна сторона повинна й ого
здій -снювати над цією територією в більшій або меншій мірі, у минулому
чи в теперішньому. Згідно із практикою Міжнародного Суду ООН, який
вирішив низку територіальних спорів, до актів що свідчать про здій снення
суверені-тету в першу чергу належить низка державних функцій , серед цих
функцій перевага віддається здій сненню цивільної та кримінальної
юрисдикції, орга-нізації та здій сненню місцевої адміністрації. Акти
недержавного характеру, зокрема наприклад рибальство, будівництво
будинків окремими приватними особами, не мають суттєвого значення,
проте в даному випадку багато чого залежить від обставин.

Інакше розгортаються події навколо території, на яку держава претендує,

не оспорюючи її юридичної приналежності в даний час, проте вважаючи,
що ця приналежність повинна бути по певним причинам змінена. Оскільки
пи-тання про суверенітет над даною територією зрозуміле (він безперечно
нале-жить певній державі), то держава-претендент не здій снює ніяких
державних функцій або інших відповідних актів щодо території, на яку
претендує.

Територіальний спір може бути передано для вирішення до

Міжнарод-ного Суду чи арбітражу, який встановлює на чиїй стороні
право, й таким шляхом вирішує питання приналежності даної
території. Проте ніякий суд чи арбітраж не може вирішувати питання про
те, щоб певна територія, що юридично належить одній державі, була
передана іншій державі. Інша спра-ва, якщо оспорюється сама юридична
приналежність території.

Від територіального спору слід відрізняти прикордонний конфлікт.

Останній полягає в порушенні кордону, перестрілці через кордон тощо. Те-
риторіальний спір нерідко супроводжують прикордонні конфлікти та
інци-денти, але останні самі собою не означають наявність
територіального спору.

Питання територіальних спорів та конфліктів має велику історію. Варто

було одній державі захопити територію іншої, як остання розпочинала
готува-ти вій ну за повернення своїх територій . Таким чином, за одним
територіальним загарбанням нерідко й шла ціла низка воєн за розподіл,
перерозподіл земель.

Багаторазові переходи певних територій від однієї держави до іншої до-

сить часто призводили до того, що кожна із сторін вважала дану територію
власною. Багато з подібних спорів залишаються не вирішеними і сьогодні.
Іс-нують десятки рай онів, приналежність яких тією чи іншою державою
оскар-жується, і в цих рай онах нерідко виникають небезпечні зброй ні
конфлікти.
Механізм мирного вирішення міжнародних спорів є одним із принципів
міжнародного права, закріпленого в Статуті ООН [66], де держави
зобов’язуються врегульовувати суперечки без дестабілізації на
міжнародній арені.

Як ми вже попередньо зауважили, в главі VI Статуту ООН перелічені види

механізмів мирного вирішення спорів- це, по-перше, судові механізми, і по-
друге, позасудові. До першого виду належать переговори, добрі послуги,
посередництво, консультації та діяльність слідчих комісій .

1. Переговори - встановлення каналу зв’язку між контрагентами задля

вирішення суперечливого питання. Най більш популярний вид переговорів
- прямі переговори, які означають дипломатичні переговори і які
проводяться на декількох рівнях: на вищому (глави держави або глави
уряду), на рівні МЗС та через дипломатичні представництва (посольства).

2. Консультації вважаються підвидом прямих переговорів, які можуть

використовуватися як підготовчий етап до переговорів або як окремий
вид мирного засобу вирішення спору, якщо обставини, через які виник
спір, знову з’явились.

3. Добрі послуги - надання допомоги третіми державами або іншими

суб’єктами міжнародного публічного права задля встановлення зв’язку
між сторонами, які сперечаються, бо є загроза загострення ситуації. Добрі
послуги припиняються, коли сторони починають переговори. Якщо
контрагенти прохають третю сторону залишитися стороною у вирішенні
спору, то добрі послуги переходять у посередництво. Добрі послуги
можуть бути здій сненні: За проханням сторін спору; За ініціативою третьої
держави/ міжнародної організації.4.Сучасна міждержавна практика
свідчить про життєздатність та достатню ефективність медіації. Вона
успішно використовується для мирного врегулювання низки міжнародних
суперечок та розбіжностей . Для прикладу, в рамках Організації
африканського єднання і за її межами успішним було посередництво для
вирішення таких складних прикордонних зброй них конфліктів, як
мароккансько-алжирський (1963), ефіопськосомалій ський і сомалій ський
кеній ський (1964), конголезький (1964) та конфлікти між Екваторіальною
Гвінеєю та Габон, Ємен та Південний Ємен, Танзанія та Уганда в 1972 році.

Застосування сили при вирішенні територіальних спорів.Вид такого

механізму вирішення територіальних спорів застосовується на практиці
тоді, коли між держави є зброй ний конфлікт та третя держава або коаліція
держав сприяють поліпшенню відносин між державами, що сперечаються,
аби вони перей шли до стадії мирного вирішення конфліктної ситуації [31,
с. 113]. Як прикладом може слугувати операція “Буря в пустелі”, де
відносини між Кувей том та Іраком загострилися через вартість нафти на
світовій арені. Ірак здій снив інтервенцію в Кувей т [39, с. 185]. Рада Безпеки
ООН прий няла резолюцію №660 [20], на підставі якої засудила дії Іраку та
покликала зупинити порушення принципів міжнародного права.
Резолюцією ООН №661 були застосовані ембарго до Іраку через
продовження застосування сили проти Кувей ту [74, с. 427].

Процес «Румунія проти України» — судовий процес, що розглядався у

Міжнародному суді ООН з 2004 по 2009 рік, який виник в результаті
територіальної суперечки між Румунією та Україною. 16 вересня 2004 року
Румунія внесла позов проти України, що стосується делімітації морських
кордонів виключної економічної зони і розділу континентального шельфу
в Чорному морі в рай оні острова Зміїний . 3 лютого 2009 року суд оголосив
рішення, яке встановлює морські кордони між державами і визначає
виключні економічні зони Румунії та України. При цьому обидві сторони
висловили задоволення рішенням суду.
Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі
прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прий няв одноголосне рішення, що є
надзвичай но рідкісним в практиці Міжнародного суду.[5]

Щодо острова Зміїний , суд підтвердив українську приналежність самого

острова та наявність українських територіальних вод навколо острова,
однак разом з тим вирішив, що цей острів не є складовою частиною
берегової лінії. Суд виходив з того, що острів Зміїний розташований
відносно далеко від берега та є дуже маленьких розмірів. [6] Тому суд
прий шов до висновку, що острів Зміїний «не повинен впливати на
делімітацію у цій судовій справі, окрім 12-мильної смуги територіальних
вод навколо острова» (параграф 188). [7] Суд також не враховував
Сулинську дамбу, як пропонувала румунська сторона. Суд визнав, що
дамба не є частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії
(параграфи 138—140).[7]

Суд вирішив, що лінія морського кордону, що розділяє континентальний

шельф та виключні економічні зони Румунії та України в Чорному морі,
починається з точки 1, що визнана сторонами в статті 1 Договору між
Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного
кордону від 2003 року[8], проходить по дузі радіусом 12 морських миль, що
відмежовує територіальне море навколо острова Зміїний , до точки 2 з
координатами 45°03'18.5'' північної широти та 30°58'37.3'' східної довготи,
де ця дуга перетинається з лінією, проведеною на рівних відстанях від
континентального узбережжя Румунії та України.

81. Поняття, джерела та принципи міжнародного морського права.

Класифікація та юридичний статус морських просторів згідно з
Конвенцією ООН з морського права 1982 р.

Міжнародне морське право - це галузь міжнародного права, яка

складається з узгоджених принципів та норм, що визначають правовий
статус морських просторів і регулюють відносини між суб´єктами
міжнародного права щодо використання Світового океану, й ого дна і надр.

Тривалий час звичаєве право становило основу цієї галузі, регулюючи,

насамперед, відносини, пов´язані з мореплаванням і рибальством.
Міжнародний договір також застосовувався з цією метою на ранніх стадіях
розвитку міжнародного морського права, але досить рідко. Так, у VI-IV ст.
до н. е. були укладені договори між Стародавнім Римом і Карфагеном про
встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і
Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії. Ці договори згодом вплинули
на формування міжнародно-правового режиму територіальних вод.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми й

принципи міжнародного морського права формувалися й розвивалися за
безпосередньої взаємодії двох тенденцій - захисту власних інтересів
прибережними державами і необхідності вільного використання
відкритого моря в інтересах усіх суб´єктів міжнародного права.

Достатньо довго звичаї були єдиним джерелом міжнародного

морського права. Починаючи з XVIII століття були укладені міжнародні
договори, які стосувалися, зокрема, питань морської вій ни, морських меж
здій снення прибережними державами своєї влади, а в XIX-XX ст. -
багатосторонні договори (наприклад, Копенгагенський трактат про
Балтій ські протоки 1857 р, Женевська конвенція про міжнародний режим
морських портів 1923 р., Конвенція про режим проток 1936 р. тощо).

XX століття ознаменувалося надзвичай но швидкими темпами розвитку

промисловості, науки і техніки; появою міжнародних господарських зв
´язків і світового ринку; значним розширенням діяльності держав у
Світовому океані. Усі ці зміни вимагали розвитку норм та інститутів
міжнародного морського права, їх кодифікації.
 Перша конференція Ліги Націй «Прогресивна кодифікація
міжнародного права» у 1930 р. розглянула в числі інших питання про
територіальні води. Хоча згоди з цього питання досягнуто не було,
конференція підготувала для розгляду в май бутньому проєкт конвенції
про правовий режим територіального моря.

Варто зауважити, що види використання Світового океану були

обмежені судноплавством і рибальством. Лише після Другої світової вій ни
розвинені країни розпочали розвідку і почали використовувати природні
ресурси континентального шельфу та за й ого межами. Ця багатогранна
діяльність держав із використання Світового океану створила умови для
виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної
галузі міжнародного права. А тому завершення процесу становлення
міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права
необхідно пов´язувати з й ого кодифікацією, тобто з набуттям чинності
Женевських конвенцій з морського права 1958 р., яке збіглося у часі з
початком науково-технічної революції у другій половині XX століття.

У результаті цієї великої роботи міжнародного співтовариства вдалося

кодифікувати низку загальновизнаних принципів і норм міжнародного
морського права: принцип свободи відкритого моря, що охоплює свободу
судноплавства, рибальства, прокладання морських кабелів і
трубопроводів, польотів над відкритим морем; право мирного проходу
через територіальне море; принцип реального зв´язку між судном і
державою прапора; про режим континентального шельфу тощо.

На жаль, на І Конференції не вдалося вирішити питання про

максимальну ширину територіального моря й рибальської зони. Для
вирішення цих проблем була скликана II Конференція ООН з морського
права в 1960 р. Однак ця конференція не дала бажаних результатів.Тим
часом питання, пов´язані з шириною територіального моря, рибальської
зони, континентального шельфу, економічними та іншими правами
прибережних держав у їх взаємодії з інтересами міжнародного
співтовариства в цілому, ставали дедалі актуальнішими. До цих питань
додалися проблеми, породжені науково-технічною революцією:
забруднення морів і океанів, можливість використання потужних
технічних засобів у справі розвідки й видобутку живих і неживих ресурсів
Світового океану, розширення наукових досліджень морських просторів.

ІІІ Конференція, що проходила з 1973-го по 1982 рік, стала

най важливішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку
міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій , при цьому
починаючи з 7-ї сесії, кожна з них мала додаткові («відновлені») частини
сесій . У роботі Конференції брали участь делегації 164-х держав. Крім того,
як запрошені у її роботі брали участь й інші суб´єкти міжнародних
відносин - 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і
низка неурядових організацій .

Конференція завершилася підписанням 10 грудня 1982 р. Конвенції

ООН з морського права. Ця Конвенція стала результатом великої та
кропіткої роботи багатьох суб´єктів міжнародного права, є одним з
най більших загальних багатосторонніх договорів за всю історію
міжнародних відносин.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. складається з 17-ти частин,

що включають 320 статей і 9 додатків. Конвенція містить без змін багато
положень Женевських морських конвенції 1958 р.

Поряд із традицій ними видами використання морських просторів

предметом міжнародно-правового регулювання Конвенції ООН з
морського права 1982 р. стали всі відносини держав, які були зумовлені
суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у галузі освоєння
морських просторів і ресурсів. Унаслідок цього з´явились й утвердились
нові правові поняття та категорії у міжнародному морському праві -
«континентальний шельф», «виключна економічна зона», «води держав-
архіпелагів», «міжнародний рай он морського дна» тощо. Виникли нові
інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли
будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним
морським правом, вони «продовжують регламентуватися нормами і
принципами загального міжнародного права», про що й деться у преамбулі
Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Багато норм та інститутів, що становлять зміст міжнародного

морського права, не з'являються в інших сферах міжнародно-правового
регулювання. До таких належать: свобода відкритого моря, виключна
юрисдикція держави прапора у відкритому морі, право переслідувати за
«гарячими слідами», право мирного проходу іноземних суден через
територіальне море, право транзитного проходу через протоки, що
використовують для міжнародного судноплавства, право архіпелажного
проходу, право на захоплення піратських суден та екіпажів у відкритому
морі тощо.Деякі положення Конвенції так і не отримали загального
визнання. Зокрема, норми, що стосуються правового режиму морського
дна як загального спадку людства (частина ХІ Конвенції), розцінені
індустріаль но розвинутими країнами як неприй нятні.

Під принципами права прий нято розуміти основоположні ідеї,

нормативно-керівні початку регулювання суспільних відносин. До
міжнародного морського права в повному обсязі застосовуються
загальновизнані принципи міжнародного права, що є імперативними і
мають універсальний характер в будь-яких відносинах між державами:
рівноправності і самовизначення народів; суверенної рівності держав;
невтручання у внутрішні справи держав; обов'язки держав співпрацювати
один з одним; вирішення міжнародних суперечок мирними засобами і т.д.
 Крім того, можна виділити спеціальні (галузеві) принципи, притаманні
міжнародному морському праву.

Це, насамперед, принцип свободи відкритого моря, який отримав

закріплення в багатьох міжнародних угодах (Женевської конвенції про
відкрите море 1958 р., Конвенції ООН 1982 р.).

Відповідно до пункту 1 статті 87 Конвенції 1982 р., відкрите море

відкрите для всіх держав, як прибережних, так і не мають виходу до моря.
Свобода відкритого моря включає: свободу судноплавства; свободу
польотів; свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи; свободу
зводити штучні острови та інші установки; свободу рибальства; свободу
наукових досліджень.

З принципу свободи відкритого моря випливає принцип виключної

юрисдикції держави прапора над своїми судами у відкритому морі. У
пункті 1 статті 92 Конвенції 1982 р. зазначено, що судно повинно плавати
під прапором тільки однієї держави і, крім виняткових випадків, прямо
передбачених у міжнародних договорах або в цій Конвенції, підкоряється
й ого виключної юрисдикції у відкритому морі.

Даний принцип передбачає поширення на судно, що знаходиться у

відкритому морі, адміністративної, цивільної та іншої влади держави
прапора.

Вій ськові кораблі та судна, що складаються тільки на некомерцій ній

державній службі, користуються у відкритому морі повним імунітетом від
юрисдикції якого б то не було держави, крім держави прапора.

Похідними від принципу державного суверенітету стосовно до

морських просторів є принципи:

- виняткового суверенітету держави над своїми внутрішніми водами;

 - суверенітету держави над територіальним морем;

- суверенітету держави-архіпелагу над архіпелажнимі водами.

Принцип використання відкритого моря в мирних цілях або винятково

в мирних цілях. Зокрема, у статті 1 Договору про Антарктику 1959 г. [60]
закріплено, що Антарктика використовується тільки в мирних цілях.
Забороняються будь-які заходи вій ськового характеру, такі, як створення
вій ськових баз і укріплень, проведення вій ськових маневрів і
випробування будь-яких видів зброї.

У загальній формі цей принцип відображений у Конвенції 1982 р.

(наприклад, ст. 88 - відкрите море резервується для мирних цілей ; ст.ст.
141, 143, 147 - використання Рай ону (морського дна за межами
національної юрисдикції) виключно в мирних цілях, а також у ст. 301
Конвенції 1982 р., яка має узагальнену назву «Використання морів у
мирних цілях», положення якої відносяться до всіх частин Конвенції, тобто
до режиму всіх морських просторів і всіх видів морської діяльності
держав).

Крім вказаних вище конвенцій із морського права

міжнародноправовий режим морських просторів регулює значна кількість
багатосторонніх, двосторонніх, регіональних, спеціальних міжнародних
угод.

82. Правовий статус і режим внутрішніх вод, територіального моря,

прилеглої зони, виключної економічної зони, континентального
шельфу, архіпелажних вод, відкритого моря, Міжнародного району
морського дна, міжнародних проток та міжнародних каналів згідно з
Конвенцією ООН з морського права 1982 р. Правовий режим Арктики.

Суверенітет держави-архіпелагу поширюється на архіпелажние води,

повітряний простір над ними, їх дно, надра і ресурси. Суверенітет
здій снюється на умовах, передбачених в Конвенції 1982 р. У Конвенції
встановлені два види проходу іноземних суден через архіпелажние води -
мирний і архіпелажних. Правом мирного проходу користуються судна всіх
без винятку країн. Мирний прохід через архіпелажние води здій снюється
на умовах, визначених для мирного проходу через територіальне море (ст.
52). Право архіпелажного проходу застосовується до знаходяться в
архіпелажних водах морських шляхів, що використовуються для
міжнародного судноплавства (ст. 53).Архіпелажних прохід через води і
протоки держави-архіпелагу забезпечує інтереси міжнародного
судноплавства і повинен здій снюватися з метою безперервного, швидкого
і безперешкодного транзиту з однієї частини відкритого моря або ІЕЗ в
іншу частину відкритого моря або ІЕЗ.Архіпелажних прохід через води і
протоки держави-архіпелагу забезпечує інтереси міжнародного
судноплавства і повинен здій снюватися з метою безперервного, швидкого
і безперешкодного транзиту з однієї частини відкритого моря або ІЕЗ в
іншу частину відкритого моря або ІЕЗ.

Чинне міжнародне право, безумовно, визнає існування відкритого моря як

простору з особливим міжнародно правовим режимом. Відповідно до ст. 1
Конвенції про відкрите море 1958 р. термін «відкрите море» охоплює «всі
частини моря, які не входять ні в територіальне море, ні у внутрішні води
будь якої держави». У Конвенції ООН із морського права 1982 р. відкритим
морем названі всі частини моря, «які не входять ні у виключну економічну
зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь якої держави, ні в
архіпелажні води держави архіпелагу» (ст. 86).До часу першої кодифікації
морського права в Конвенції про відкрите море 1958 р. були закріплені
свобода судоходства, свобода рибальства, свобода прокладання підводних
кабелів і трубопроводів, свобода польотів над відкритим морем. Конвенція
допускає існування й інших свобод, «що визнаються відповідно до
загальних принципів міжнародного права» (ст. 2). Конвенція ООН з
морського права 1982 р. доповнила свободи відкритого моря двома
новими: свободою будувати штучні острови та інші установки, що
допускаються відповідно до міжнародного права, і свободою наукових
досліджень (ст. 87). Свободами відкритого моря можуть користуватися всі
держави, незалежно від того, чи мають вони морське узбережжя.

Свобода судноплавства та свобода польотів над відкритим морем є

най більш повними в переліку свобод відкритого моря. Але, як і всі свободи
відкритого моря, їх надають із врахуванням обов’язків держав
дотримуватися певних правил. Так, здій снення судноплавства має бути
підпорядковане Міжнародним правилам попередження зіткнень судів у
морі.

Свобода прокладання підводних кабелів і трубопровода виникла як

звичаєво правова, держави активно користуватися нею із середини ХІХ
ст.Під час кодифікації міжнародного морського права свобода
прокладання підводних кабелів і трубопровода була закріплена в ст. 26
Конвенції про відкрите море 1958 р. і статтях 112–115 Конвенції ООН з
морського права 1982 р. Усі держави мають право прокладати по дну
відкритого моря за межами континентального шельфу підводні кабелі та
трубопроводи. Ніхто не вправі заважати державі в реалізації нею цієї
свободи. Вона ж, у свою чергу, зобов’язана належним чином брати до уваги
вже прокладені по дну моря кабелі та трубопроводи, не перешкоджати їх
ремонту і, по можливості, не перешкоджати свободі судноплавства та
риболовства.Визначення траси для проходження іноземних трубопроводів
на континентальному шельфі здій снюється за згодою прибережної
держави.Розрив, пошкодження підводного кабелю або трубопроводу
тягнуть відповідальність власника відповідно до міжнародного права та
національного законодавства.
Свобода риболовства – це най давніша та загальновизнана свобода
відкритого моря. Масова експлуатація морських живих ресурсів привела
до необхідності встановлення з початку ХХ ст. міжнародно правових
обмежень у галузі риболовства. Свобода риболовства означає, що всі живі
ресурси відкритого моря знаходяться в загальному та рівному
користуванні всіх держав світу.В останні роки в міжнародному праві,
особливо в Конвенції ООН з морського права 1982 р., свобода риболовства
все більше розглядається крізь призму охорони тваринного світу. З цією
метою на держави покладено зобов’язання зберігати та керувати живими
ресурсами відкритого моря, а також вживати щодо своїх громадян заходи з
метою забезпечення збереження таких живих ресурсів. Реально за
безпечити ці положення Конвенції виявляється досить складно, оскільки
практично вони не знаходяться в галузі ефективного міжнародного
контролю.

Як частина морського простору, на яку прибережна держава поширює свій

суверенітет, територіальне море існує здавна. При визначенні кордонів
територіального моря тривалий час діяла звичаєво правова норма: влада
прибережної держави закінчується там, де вона фактично не може бути
підтримана.У чинному міжнародному праві поняття територіального моря
наведене в Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. і в
Конвенції з морського права 1982 р.: «Суверенітет прибережної держави
поширюється за межі її сухопутної території та внутрішніх вод, а в разі
держави архіпелагу – й ого архіпелажних вод, на прилягаючий морський
пояс, що називається територіальним морем» (п. 1 ст. 2)1. Ширина
територіального моря може бути не більше, ніж 12 морських миль.
Переважна більшість держав світу, включно з Україною, дотримуються цієї
норми.Ширину територіального моря вимірюють від вихідної лінії в бік
відкритого моря за правилами, встановленими в міжнародному праві. Це
може бути або лінія най більшого відливу вздовж берега, прямі вихідні
лінії, що з’єднують точки, які максимально виступають у море, там, де
берегова лінія глибоко порізана та звивиста або де є вздовж берега в
безпосередній близькості до нього ланцюг островів, за наявності вкрай
непостій ної берегової лінії і в інших випадках вихідна лінія, проведена по
зовнішній межі внутрішніх морських вод або поперек гирла ріки, що
безпосередньо впадає у море. Ще одним важливим питанням,
урегульованим міжнародним правом у правовому режимі
територіального моря, є право мирного проходу. Мирним проходом
називається плавання через територіальне море суден іноземних держав
із метою: а) перетнути це море, не заходячи у внутрішні води, не стаючи на
рей ді або біля портової споруди за межами внутрішніх вод; б) прой ти у
внутрішні води, вий ти з них, стати на такому рей ді або у такої портової
споруди.Однак прохід включає зупинку та стоянку на якорі, але лише
настільки, наскільки вони пов’язані зі звичай ним плаванням або необхідні
внаслідок непереборної сили, біди або з метою надання допомоги особам,
суднам чи літальним апаратам, що знаходяться в небезпеці або зазнали
катастрофи.Прохід визнається мирним, якщо не порушує мир, добрий
порядок або безпеку прибережної держави, яка, у свою чергу, вправі вжити
заходи, аби не допустити прохід, який не є мирним. Види діяльності, які
відповідно до міжнародного права є порушенням миру, доброго порядку
або безпеки прибережної держави, перелічені в ч. 2 ст. 19 Конвенції з
морського права 1982 р. Правом мирного проходу користуються судна всіх
держав, і прибережна держава не повинна цьому перешкоджають, за
виключенням випадків порушення встановлених міжнародним правом
правил такого проходу.

Внутрішні морські води складаються з усіх вод, розташованих у бік берега

від вихідних ліній , від яких відраховують ширину територіального моря .
Вони складаються з вод бухт, заток, лиманів, губ, морських портів,
історичних вод. Внутрішні морські води є частиною території держави та
знаходяться під її суверенітетом.Держава в національному законодавстві
встановлює кордони своїх внутрішніх морських вод з урахуванням правил
Конвенції ООН з морського права 1 982 р. та інших норм міжнародного
права.До внутрішніх морських вод належать:

1. Води портів до лінії, що з´єднує в морі постій ні портові споруди.

Прибережні установки і штучні острови не вважаються постій ними
портовими спорудами.
2. Води заток, бухт, губ, лиманів, береги яких належать цій державі до
лінії природного входу, якщо вона не перевищує 24 морських миль.
Якщо лінія входу в затоку (бухту, губу, лиман) перевищує 24 милі, то
проводиться 24-мильна вихідна пряма всередині затоки.
Поглиблення не визнається затокою, якщо й ого площа не дорівнює
або не більша площі півкола, діаметром якого служить лінія, що
перетинає вхід у це заглиблення.й тд

Зовнішньою межею внутрішніх морських вод портів є лінія, що

проходить через най більш віддалені у бік моря точки портових споруд.
Конвенція ООН з морського права 1982 р. наголошує, що це повинні
бути постійні портові споруди (ст. 11 Конвенції). До території порту
належать відведені порту землі, а також намиті, насипані або створені
іншими технологічними засобами за рахунок території порту площі.
Акваторією порту є відведені порту водні простори.Правовий режим
внутрішніх морських вод являє собою сукупність правил заходження у
внутрішні води і порти, перебування в них і виходу з них. Він
встановлюється внутрішньодержавним законодавством і міжнародно-
правовими актами.

Прилегла зона – це рай он морського простору, прилеглий до зовнішньої

межі територіального моря. Прибережна держава має право
встановлювати прилеглу зону шириною не більше 24 морських миль від
вихідних ліній , від яких здій снюється відлік ширини її територіального
моря. Відповідно до міжнародного права прилеглу зону мож на
створювати в цілях контролю, необхідного: а) для запобігання порушень
митних, фіскальних, іміграцій них або санітарних законів і правил
прибережної держави в межах її території або територіального моря; б)
для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в
межах її території або територіального моря. Відповідні норми є і в
Конвенції про відкрите море 1958 р. (ст. 24), і в Конвенції ООН з морського
права 1982 р. (ст. 33). Прий маючи рішення про створення прилеглої зони,
прибережна держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути
митною, фіскальною, імміграцій ною або санітарною. У прилеглій зоні
вій ськові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що
виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграцій ні або санітарні
функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невій ськові судна,
перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи,
передбачені законодавством прибережної держави.

Поява виключної економічної зони пов’язана з давнім прагненням держав

встановити риболовні зони, що виходили б за межі територіальних вод.
Ситуація особливо загострилась в 70– 80ті роки ХХ ст., коли деякі держави,
що розвиваються, під приводом захисту своїх рибних ресурсів об’явили в
односторонньому порядку про значне розширення територіальних вод.
Інші держави відмовились визнати це рішення. У результаті в Конвенції
ООН з морського права 1982 р. з’явився компроміс у вигляді виключної
економічної зони, який отримав широке визнання в міжнародному
морському праві. Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну
економічну зону як «рай он, що знаходиться за межами територіального
моря та прилягає до нього» (ст. 55), шириною не більше «200 морських
миль, що відлічаються від вихідних ліній , від яких вимірюється ширина
територіального моря» (ст. 57). Прибережна держава відповідно до
міжнародного права отримує не повний суверенітет над виключною
економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та
збереження природних ресурсів як живих, так і неживих – у водах, що
покривають морське дно, на морському дні та в й ого надрах, а також з
метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з
економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво
енергії шляхом використання енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію,
передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: i)
створення і використання штучних островів, установок і споруд; ii)
морських наукових досліджень; iii) захисту та збереження морського
середовища; в) інші права й обов'язки, передбачені в цій Конвенції» (ст.
56).Визначаючи права й обов’язки прибережної держави, Конвенція з
морського права 1982 р. встановлює права й обов’язки інших держав у
виключній економічній зоні, а саме свободу судоходства, польотів,
прокладання підводних кабелів і трубопроводів, інші з погляду
міжнародного права правомірні види використання моря (п. 1 ст. 58).
Іноземна держава зобов’язана враховувати у виключній економічній зоні
права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна
держава – враховувати права іноземної держави у виключній економічній
зоні (п. 2 ст. 56). Прибережні держави зазвичай мають спеціальне
законодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції
з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні
прий нято Закон України «Про виключну (морську) економічну зону
України».

Континентальний шельф є одним із най багатших рай онів світового

океану. Тут виловлюють близько 90 % відсотків риби, тут розташовані
багатющі запаси корисних копалин, у тому числі нафти та газу.Відповідно
до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф – це
морське дно та надра підводних рай онів, що простягаються за межі
територіального моря на всьому протязі природного продовження й ого
сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або
на відстань 200 морських миль від вихідних ліній , від яких відліковується
ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни
материка не простягається на таку відстань.Закріплюючи права
прибережної держави на шельфи, Конвенція з морського права 1982 р. в
багатьох речах повторює положення Конвенції про континентальний
шельф 1958 р. Держави, як і раніше, не поширюють на шельф повного
суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та
розробки й ого природних ресурсів»1. Ці права часто називають
виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здій снювати таку
діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне
право дозволяти та регулювати виробництво будь яких бурильних робіт
на шельфі, незалежно від їхньої мети.Права прибережної держави на
континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні
покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над
ними.Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про
континентальний шельф. В Україні ст. 244 Кримінального кодексу України
встановлена кримінальна відповідальність за порушення законодавства
про континентальний шельф України.

Морське дно становить все більший інтерес для держав. Частково цей
інтерес був задоволений визнанням у міжна родному праві деяких прав
держав на континентальний шельф. Про режим морського дна за межами
шельфу домовитися виявляється значно складніше. Проблема полягає в
тому, що високорозвинуті держави, яких меншість, вже приступили до
експлуатації ресурсів морського дна та розглядають таку діяльність у
межах свободи відкритого моря. Держави, які за рівнем розвитку
неспроможні мати або користу ватися технологіями освоєння морського
дна, а їх більшість, наполягають на встановленні для нього особливого
правового режиму. Саме під впливом цієї більшості 1970 р. Генеральна
Асамблея ООН рекомендувала виробити для нього спеціальний правовий
режим. Це питання стало одним з цент ральних на ІІІ Конференції ООН з
морського права. Простір, що охоплює дно морів та океанів і й ого надра за
межами дії національної юрисдикції, називають міжнародним рай оном
морського дна, а за термінологією Конвенції з морського права 1982 р. це
«рай он». Встановлений у Конвенції режим рай ону є спробою знай ти
компроміс між економічно розвинутими країнами та країнами, що
розвиваються. Однак відсутність під Конвенцією підписів най більших
індустріальних держав робить проблематичним функціонування всього
механізму користування рай оном.

Протоками вважають природні морські протоки, що з’єднують частини

світового океану. Протока може бути розташована на території або однієї
(Босфор, Дарданелли), або двох держав (Гібралтар, Ла Манш).Якщо
протока знаходиться на міжнародних морських або повітряних шляхах,
для неї може бути встановлений міжнародно правовий режим
користування. Такий режим можуть визначати міжнародні договірно
правові або звичаєво правові норми.

За загальним правилом у міжнародних протоках визнається принцип

свободи судноплавства і повітряних польотів (Гібралтар, Ла Манш,
Магелланова протока). Після прий няття Конвенції про територіальне море
та прилеглу зону ця норма отримала договірне закріплення. У Конвенції з
морського права вказано, що всі судна та літальні апарати користуються
правом транзитного проходу, який становить собою здій снення свободи
судноплавства і польоту з метою безперервного та швидкого транзиту
через протоку між однією частиною відкритого моря або виключної
економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної
економічної зони.Міжнародним правом можуть бути встановлені
обмеження свободи судноплавства через протоку. Для цього необхідно
укладання спеціальної міжнародної угоди. Такі угоди укладені, наприклад,
щодо чорноморських (Конвенція про режим проток 1936 р.)1 і балтій ських
проток (Копенгагенский трактат 1857 р.)

Морськими каналами називають штучні водні шляхи, що з’єднують

частини світового океану. Канал зазвичай розташований на території
однієї держави та знаходиться під її суверенітетом. Тому базовими у
встановленні режиму користування морськими каналами є національні
закони.За загальним правилом у каналах визнається свобода торгового
судноплавства, а зона каналу підлягає демілітаризації та ней тралізації.
Держави – власниці каналів встановлюють правила судноплавства по
каналу, запроваджують необхідні збори, а також мають право
встановлювати правила перевезення небезпечних вантажів (Суецький
канал), судноплавства іноземних вій ськових суден (Кільський канал,
Корінфський канал, Сай менський канал), загальні обмеження з метою
забезпечення експлуатації каналу (Кільський канал) або в інтересах
власної безпеки (Сай менський канал). За домовленістю між
заінтересованими державами можуть бути визначені взаємні обов’язки з
підтримання каналу в робочому стані (Сай менський канал).

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ АРКТИКИ.Арктика - це частина земної кулі з умовним

центром (Північним полюсом), до складу якої входять води Північного
Льодовитого океану і й ого морів, а також ділянки суші Європи, Азії й
Америки

Нині правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного

права і національного законодавства арктичних держав (Данії,
Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє
низка універсальних конвенцій (Конвенція ООН з морського права 1982
р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону
випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та ін.); одна
регіональна конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.;
безліч двосторонніх договорів арктичних держав. Однак, на відміну від
Антарктики, немає міжнародно-правового акта, що визначає статус
арктичного регіону в цілому.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного

морського права (Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно
до Конвенції прибережні держави мають право прий мати і забезпечувати
дотримання недискримінацій них законів і правил із запобігання,
скорочення і збереження під контролем забруднення морського
середовища із суден у покритих льодами рай онах у межах виняткової
економічної вій ни.

У рай оні Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі

стоянки вій ськових підводних кораблів, що мають ядерну зброю.
Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя
Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави
встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в
рай оні Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого

в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є
демілітаризованою і ней тралізованною територією, що знаходиться під
суверенітетом Норвегії. Договором також передбачається вільний доступ
на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць договору для
проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

У 1996р. 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія,

США, Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада)
декларації, була створена нова регіональна міжнародна організація —
Арктична Рада. Відповідно до статутних документів її цілями є:
— здій снення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав
при активній участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із
загальноарктичних питань;

— контроль і координація виконання екологічних програм;

— розробка, координація і контроль за виконанням програм стій кого

розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із

питань, пов'язаних з Арктикою.

83. Поняття, джерела та принципи міжнародного екологічного права.

Під міжнародним екологічним правом розуміють сукупність принципів і

норм, що регулюють діяльність держав щодо запобігання й усунення
збитку різного виду й з різних джерел, які спричиняються національним
системам навколишнього природного середовища окремих держав і
системам навколишнього природного середовища, що перебуває за
межами національної юрисдикції.

Предметом міжнародного екологічного права е природне середовище, що

оточує людину природне середовище як комплексне матеріальне благо,
що забезпечує створення на й ого основі похідних матеріальних і
нематеріальних благ, нормальну життєдіяльність нинішнього і
прий дешніх поколінь.

Об'єктом міжнародного екологічного права є міждержавні та інші

міжнародні відносини, пов'язані з природокористуванням, охороною
навколишнього середовища, збереженням унікальних утворень природи,
штучним відновленням сприятливого стану природного середовища,
захистом від несприятливої дії стихії і т. ін. Іншими словами, це весь
комплекс відносин у сфері взаємодії міжнародного співтовариства з
навколишнім природним середовищем.

Існують такі групи об'єктів міжнародно-правової охорони навколишнього

природного середовища:

I. Усе планетарне середовище (екосистема) Землі:

● Світовий океан і й ого природні ресурси;

● атмосферне повітря;

● навколоземний космічний простір;

● окремі представники тваринного й рослинного світу;

● унікальні природні комплекси;

● частина прісноводних ресурсів, генетичний фонд Землі (чорнозем).

II. Національні природні ресурси, що перебувають під юрисдикцією

держави. У визначенні їхнього правового статусу основну роль відіграють
норми внутрішнього права. Нарівні із цим по окремих об'єктах
збільшується число міжнародних договорів, що стосується їхньої охорони.

III. Міжнародні природні ресурси, що перебувають за межами дії

національної юрисдикції або в процесі свого розвитку (природ ного
циклу), виявляються на території інших держав.

Правовий режим охорони й використання цих ресурсів визначається

нормами міжнародного права. Ресурси діляться на дві групи:

1. Універсальні, які перебувають у загальному користуванні всіх

держав (наприклад, відкрите море, космічний простір, Антарктика,

морське дно за межами національної юрисдикції);

2. Багатонаціональні (поділювані), які належать двом або більше країнам

або використовуються ними (наприклад, водні ресурси
багатонаціональних рік, популяції мігруючих тварин, прикордонні
природні комплекси).

Джерелами міжнародного екологічного права є величезна кількість

нормативно-правових актів договірного характеру, серед яких можна
виділити дві групи:

● міжнародні договори й

● міжнародні звичаї.

іжнародні договори, що регламентують міждержавні відносини у сфері

охорони навколишнього природного середовища, поділяються на:

а) універсальні:

— Конвенція щодо запобігання забрудненню моря скиданнями відходів і

інших матеріалів 1972року;

671

● Конвенція щодо запобігання забруднення із суден 1973 року;

● Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори й фауни,

що перебувають під погрозою зникнення, 1973 року;

● Конвенція про заборону вій ськового й будь-якого іншого ворожого

використання засобів впливу на природне середовище 1977 року;

● Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані

1979 року;
● Конвенція ООН з морського права 1982 року; б) регіональні:

● Конвенція про охорону фауни й флори в Європі 1979 року;

● Конвенція про охорону Середземного моря від забруднення 1976

року;
● інші.
Крім того, джерела міжнародного екологічного права можна
класифікувати залежно від об'єкта правового регулювання. Так,
наприклад, виділяються групи міжнародно-правових актів, які регулюють:

а) міжнародно-правовий захист середовища Світового океану —

Лондонська конвенція щодо запобігання забрудненню моря нафтою 1954

року з наступними виправленнями 1962, 1969, 1971 років; Єдині
міжнародні стереотипи щодо запобігання забрудненню із суден (так звана
Конвенція МАРПОЛ 1973 року); Конвенція 1992 року про захист Чорного
моря від забруднення, а також протоколи до неї;

б) міжнародно-правову охорону атмосфери й космічного просто-

ру — Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані

1979 року й Протокол 1988 року про контроль над викидами окислів азоту
і їх трансграничних потоків;

в) міжнародно-правову охорону тваринного й рослинного світу —

Лондонська конвенція щодо збереження фауни й флори в їхньому
природному стані 1930 року; Вашингтонська конвенція про охорону
природи й захисту фауни й флори в Західній півкулі 1949 року; Конвенція
про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини 1972 року;
Угода про збереження білих ведмедів 1973 року (м. Осло); Конвенція про
міжнародну торгівлю видами дикої фауни й флори, що перебувають під
загрозою знищення, 1973 року; Боннська конвенція про охорону
мігруючих видів диких тварин 1979 року; Конвенція про водно-болотні
угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як
місцеперебування водоплавних птахів, 1971 року;

) видобуток і промисел живих ресурсів моря з метою їх раціо-

нального використання — Міжнародна конвенція про регулювання
китобій ного промислу 1946 року; Конвенція про збереження лосося в
північній частині Атлантичного океану 1982 року;

д) міжнародно-правовий захист навколишнього природного середовища

від радіоактивного забруднення — Конвенція про фізичний захист
ядерного матеріалу 1980 року; Конвенція про відповідальність операторів
ядерних суден 1962 року; Конвенція про громадянську відповідальність у
сфері мор ських перевезень ядерних матеріалів 1971 року; Об'єднана
конвенція про безпеку обігу з відпрацьованим паливом і без пеки обігу з
радіоактивними відходами 1997 року. '

Основними принципами міжнародного екологічного права, які визначають

основні засади міжнародної природоохоронної діяльності й знаходять своє
закріплення в міжнародних угодах профільного характеру,
виступають:міжнародне природно-охоронне співробітництво держав і
інших суб'єктів міжнародного права;незаподіяння шкоди навколишньому
природному середовищу;оцінка трансграничних екологічних наслідків
планованої діяльності; навколишнє природне середовище поза державним
кордоном є загальним надбанням усього людства; міжнародна
відповідальність за екологічний збиток; свобода дослідження й
використання навколишнього природного середовища і й ого складових
компонентів;раціональне використання навколишнього природного сере-
довища;

В умовах триваючої науково-технічної революції, зростання реальної

загрози надзвичай них подій техногенного або терористичного характеру
зростає значення міжнародного співробітництва в цій сфері. Велику роль у
такому співробітництві відіграє укладення міжнародних договорів з
питань екологічної безпеки. Так, наприклад, до таких міжнародних
конвенцій профільного характеру відносяться:
а) Конвенція про заборону вій ськового або будь-якого іншого ворожого
впливу на природне середовище 1977 року, що зобов'язує:

— не прибігати до вій ськового або будь-якого іншого ворожого

використання засобів впливу на навколишнє природне

84. Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у

транскордонному контексті 1991 р. Конвенція про доступ до
інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та
доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього
середовища (Орхуська конвенція) 1998 р.

25 лютого 1991 року – Прий няття Конвенції про оцінку впливу на

навколишнє середовище у транскордонному контексті (Еспоо, Фінляндія)

Конвенція Еспо – це міжнародний договір, що зобов’язує держави

проводити оцінку впливу на навколишнє середовище комерцій них
проектів у випадку, коли такі проекти можуть вплинути на навколишнє
середовище іншої держави.
Мета Конвенції – запобігти значному шкідливому транскордонному
впливу, як результату запланованої господарської діяльності, а також й ого
зменшення і контроль за ним. Хімічні комбінати, нафтоочисноі заводи,
нафто та газопроводи з трубами великого діаметру, вирубка лісів на
великих площах, установки щодо спалювання відходів, їхня хімічна
обробка може мати значний вплив на територію, природні ресурси,
населення інших держав.
Конвенція Еспо є першою багатосторонньою угодою, яка визначила
процедурні права та обов’язки Сторін стосовно транскордонного впливу
діяльності, що планується. Конвенція встановлює зобов’язання Сторін
щодо оцінки впливу ще на етапі планування. Передбачаються також
заходи та процедури з попередження, контролю та мінімізації будь-якого,
зокрема транскордонного, впливу на природне довкілля.
Конвенція Еспо покликана сприяти забезпеченню сталого розвитку
засобами заохочення міжнародної співпраці у справі оцінки й мовірного
впливу планованої діяльності на довкілля. Ця міжнародна угода
спрямована на запобігання, мінімізацію наслідків та організації
екологічного моніторингу впливу на довкілля.
В усіх процедурах оцінки впливу на довкілля конвенцією Еспо передбачена
участь зацікавленої громадськості.

У червні 1998 року на ІV Конференції міністрів захисту довкілля, яка

відбулась у м. Орхус (Данія), 35 країн Європи підписали Конвенцію про
доступ до інформації, участь громадськості в процесі прий няття рішень та
доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля [1], яка згодом
була ратифікована і Європей ським Союзом, й Україною, а отже, подальший
аналіз положень цієї Конвенції є спільним як для ЄС, так і для України.
Пунктом 3 ст. 2 Орхуської конвенції наведено перелік тієї інформації, яку
слід вважати екологічною. Отже, це інформація про: cтан складових
навколишнього середовища та їх взаємодія: стан атмосфери і повітря, стан
води, стан ґрунту, стан землі, стан ландшафтів, стан природних об’єктів,
біологічне різноманіття та й ого компоненти, включаючи генетично
змінені організми; фактори, що впливають чи здатні вплинути на складові
навколишнього природного середовища: речовини, енергія, шум,
випромінювання; види діяльності, які вливають чи можуть вплинути на
складові навколишнього природного середовища; заходи, які вливають чи
можуть вплинути на складові навколишнього природного середовища:
адміністративні заходи, угоди в галузі навколишнього середовища,
екологічна політика, законодавство, плани, програми, обґрунтування для
прий няття екологічних рішень.

Зупиняючись на основних положеннях Орхуської Конвенції можна зробити

висновок, що Конвенція базується на трьох основних принципах, тісно
пов’язаних між собою.
1. Принцип доступу до інформації про стан навколишнього середовища.
Конвенція дає широке поняття екологічної інформації, яке охоплює не
тільки стан складових навколишнього середовища, таких як повітря, вода,
ґрунт, ландшафт, біологічні різновиди, включаючи генетично видозмінені
організми; а й такі фактори-речовини як енергія, шум і випромінювання, а
також діяльність або заходи, включаючи адміністративні заходи.У
Конвенції визначено підстави для відмови надати інформацію, серед яких
є очевидність необґрунтованості або несформульованості запиту та/або
незавершеність матеріалів, щодо яких складено запит. У запиті про
надання екологічної інформації також може бути відмовлено, якщо її
оприлюднення може негативно вплинути на конфіденцій ність діяльності
державних органів, міжнародні відносини, національну оборону або
державну безпеку, відправлення правосуддя, конфіденцій ність
комерцій ної та промислової інформації, особистих даних, права
інтелектуальної власності та ін. Конфіденцій ною не може бути інформація
про шкідливі викиди у навколишнє середовище.

2. Принцип участі громадськості у процесі прий няття рішень. Зацікавлена

громадськість має адекватно, своєчасно й ефективно інформуватися про
рішення влади, що стосуються навколишнього середовища. Зокрема,
відповідно до Конвенції, це інформація про вид діяльності, стосовно якого
буде прий матись рішення, характер таких рішень, процедуру, час і місце їх
прий няття, а також, про державний орган, відповідальний за прий няття
рішень та, головне, про можливість участі громадськості у прий нятті
вищезазначених рішень.

3. Принцип доступу до правосуддя. Кожний громадянин, який вважає, що

й ого право на інформацію або на участь у прий нятті рішень порушено,
може оскаржити прий няте рішення в суді або іншому незалежному та
неупередженому органі. Конвенція вимагає, щоб процедура перегляду
рішення в суді була швидкою i не потребувала б оплати, або така оплата
була б невисокою. Рішення, що прий маються судом є обов’язковими для
виконання державним органом, який володіє відповідною інформацією.

Подібні механізми є най менш підготовленими до впровадження в Україні.

Безперечно, Орхуська Конвенція сьогодні – є най важливішим документом,
який спрямований на забезпечення та реалізацію екологічних прав кожної
людини.

85. Інституційний механізм міжнародного екологічного права.

http://www.lsej.org.ua/4_2015/84.pdf

https://buklib.net/books/29052/

Як і інші сфери міжнародних стосунків, відносини в сфері

природокористування та охорони довкілля не позбавлені ситуацій , що
породжують конфлікти і суперечки. Більше того, загострення екологічних
проблем на сучасному етапі розвитку суспільства, нехтування
екологічними інтересами інших держав призводить до ускладнення
міжнародних стосунків, та трансформації проблем еколого-правового
характеру у політичну площину.

На теперішній час спори щодо питань довкілля вирішуються в загальному

порядку і з використанням міжнародних судових механізмів, як
універсального, так і регіонального характеру. Значна частина роботи
припадає на долю Міжнародного суду ООН. На ранніх етапах розвитку
міжнародного права довкілля Міжнародний суд ООН розглядав екологічні
справи на загальних засадах і, як правило, в контексті розгляду інших
спорів. Пожвавлення міжнародної еколого- правової діяльності наприкінці
80-х та початку 90-х pp., зростання в загальному масиві справ, пов'язаних з
довкіллям зумовили об'єктивну необхідність формування окремої
структурної одиниці в складі Міжнародного суду ООН, яка б зай малася
вирішенням екологічних спорів. У 1993 р. було утворено постій ну Палату
(Камеру) з питань охорони довкілля в складі семи постій них суддів
Міжнародного суду ООН.

Поряд із діяльністю Міжнародного суду в сфері міжнародного права

довкілля задіяні чисельні арбітражі та комісії, які створюються на
підставах, передбачених міжнародними договорами. Такими є, зокрема,
Міжнародна комісія з охорони р. Мозель від забруднення, створена за
взаємною згодою Люксембурга, ФРН та Франції у 1961 р., Міжнародна
комісія щодо захисту р. Рей н від забруднення 1963 р. тощо.

Екологічні спори значно розширили сферу діяльності Постій ного

арбітражного суду, створеного ще Гаазькою мирною конференцією 1899 р.
У 2001 та 2002 р.р. схвалено Факультативні правила для арбітражного
вирішення спорів щодо природних ресурсів і навколишнього середовища
та відповідно Факультативні правила для проведення погоджувальних
процедур у таких спорах. Значна кількість екологічних спорів
розглядається третей ськими судами та трибуналами, які створюються за
принципом ad hoc у відповідності до конвенцій них положень.

Починаючи ще з 80-х pp. минулого століття фахівцями міжнародного

права довкілля пропагувалась ідея створення Міжнародної судової
інстанції, яка б спеціалізувалася лише на вирішенні екологічних спорів.
Така можливість з'явилась після Конференції 1992 р. в Ріо-де-Жаней ро. І
вже в листопаді 1994 р. у Мехіко в статусі неурядової організації було
утворено Міжнародний суд екологічного арбітражу та примирення
(Міжнародний екологічний суд) у складі 29 правників- екологів із 24 країн.

Статут Міжнародного екологічного суду формувався на трьох сесіях,

впродовж 1994-1996 pp. Компетенція суду є досить широкою і діє він як
третей ський орган. Суд розглядає справи, що виникають як між суб'єктами
міжнародного права, так і за участю фізичних чи юридичних осіб. Рішення
ухвалюється в складі колегії із трьох чи іншої непарної кількості суддів, які
обираються сторонами.

Міжнародний екологічний суд виконує функції примирення, арбітражу та

дає консультативні висновки. Основними формами організації й ого
роботи є:

– еколого-правовий аналіз спірної ситуації та надання сторонам за їх

проханням юридичних консультацій ;
– застосування процедур примирення сторін спору;
– здій снення за бажанням сторін власне арбітражного процесу із
винесенням рішення, яке сторони попередньо погодились визнати
обов'язковим.

Розглядаючи спір та ухвалюючи рішення суд керується не лише нормами

міжнародного права, а й нормами національного законодавства, беручи до
уваги також судові й дипломатичні рішення.

У 2004 р. створено ще одну неурядову міжнародну асоціацію – Форум

суддів країн Європей ського Союзу з довкілля. Він забезпечує тісну
співпрацю національних судів та міжнародних судових інституцій , сприяє
підвищенню кваліфікації судців та поширенню еколого- правової
інформації й досвіду з розгляду екологічних спорів.

86. Поняття, джерела та принципи права мирного вирішення

міжнародних спорів.

Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного

права, норми та принципи якої встановлюють порядок врегулювання
спорів між суб'єктами міжнародного права мирними засобами.
Виникнення спорів між суб'єктами міжнародного права є невід'ємним
елементом міжнародних відносин. Оскільки повне виключення спорів з
життя міжнародного співтовариства є неможливим, слід докласти
максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого вирішення.
Саме цим обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без механізму
мирного вирішення спорів система міжнародних відносин функціонувати
нормально не може.

Правовим фундаментом даної галузі виступає один з основних принципів

міжнародного права - принцип мирного вирішення міжнародних спорів,
згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні спори мирними
засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та
безпеку і справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Цей припис є
категоричним і не допускає жодних виключень. Він є зворотною стороною
такої ж категоричної заборони звернення до вій ни у міжнародних
відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип вільного вибору
засобів мирного вирішення спорів відповідно до Декларації про принципи
міжнародного права 1970 р.

Ряд міжнародно-правових актів регулювали мирні засоби вирішення

міжнародних спорів задовго до Статуту ООН. У1889 р. І Гаазька мирна
конференція створила комісію з питань посередництва і третей ського суду
та прий няла Конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечок.
1907 року II Гаазька мирна конференція переглянула прий няту конвенцію,
а у 1928 р. було прий нято паризький договір "Про відмову від вій ни" (Пакт
Бріана-Келлога), згодом Заключний акт Наради з безпеки і
співробітництва в Європі 1975 р., Манільську декларацію про мирне
вирішення спорів 1982 р.

Таким чином, основними джерелами мирних засобів розв'язання

міжнародних спорів є:
 • конвенція "Про мирне вирішення міжнародних суперечок" 1907 р.;
• Статут ООН 1945 р.;
• Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.;
• принципи врегулювання спорів та Положення процедури НБСЄ з
мирного врегулювання спорів 1991 р.

Загалом розрізняють два основних способи вирішення міжнародних

спорів: дипломатичний і судовий . Дипломатичні процедури не завжди
приводять до ефективного й остаточного розв'язання спорів, оскільки
держави, що беруть участь у спорі, залишають за собою право прий няття
остаточного рішення. При застосуванні судових процедур держави
погоджуються та підпорядковуються рішенню, зміст якого їм на початку
процедури не відомий .

Засоби мирного вирішення спорів» що були напрацьовані в процесі

багатовікової практики міжнародного спілкування» вперше було
нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907 р, про мирне
вирішення міжнародних зіткнень» які передбачали серед таких засобів
добрі послуги та посередництво» міжнародні слідчі комісії, міжнародний
третей ський суд. Статутом Ліги Націй було засновано перший судовий
орган - Постій ну Палату Міжнародного Правосуддя, Прий нятий Лігою
Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював
обов'язкову юрисдикцію Постій ної Палати Міжнародного Правосуддя,
якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом переговорів.

Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у

Статуті ООН (п. З ст. 2) і в подальшому було повторено, зокрема, у
Декларації про принципи міжнародного права 1970 р„ Заключному Акті
РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення
міжнародних спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до
мирного вирішення міжнародних спорів, стосуються не тільки держав-
членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення
міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного
права, обов'язковим для всіх держав світу.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів

супроводжувалася серією міжнародних договорів та угод, які, у міру
обмежування права вдаватися до вій ни, поступово розвивали засоби
мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов
´язок держав використовувати такі засоби.Еволюція принципу мирного
вирішення міжнародних спорів супроводжувалася серією міжнародних
договорів та угод, які, у міру обмежування права вдаватися до вій ни,
поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і
встановлювали юридичний обов´язок держав використовувати такі
засоби.

Стаття IX Договору про принципи діяльності держав по дослідженню і

використанню космічного простору, включно з Місяцем та іншими
небесними тілами, 1967 р. передбачає проведення міжнародних
консультацій у разі, якщо будь-яка держава- учасник договору має
підстави вважати, що діяльність або експеримент однієї держави можуть
створити потенцій но шкідливі перешкоди космічній діяльності інших
держав.

Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану

космічними об´єктами, 1972 р. передбачає процедуру врегулювання спорів
з питань компенсації збитків: якщо переговори сторін у спорі не
призводять до вирішення спору протягом одного року, на прохання будь-
якої зі сторін спір передається в Комісію по розгляду претензій , якій
притаманні ознаки погоджувального, слідчого та арбітражного органу (ст.
XIV).
 Держави-члени ООН відповідно до Статуту взяли на себе зобов´язання
«проводити мирними засобами, згідно з принципами справедливості і
міжнародного права, вирішення міжнародних спорів або ситуацій , які
можуть привести до порушення миру» (п. 1 ст. 1).

Механізм мирного вирішення спорів передбачено

Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 02.09.1947 р.
Статтею 7 Договору встановлено, що у разі конфлікту між сторонами
договору й ого учасники мають зібратися для консультацій і закликати
держави, що перебувають у конфлікті, відновити первинний стан і вжити
додаткових заходів «для відновлення або збереження міжамериканського
миру та безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами».
Ухвалений 30 квітня 1948 р. Статут Організації американських держав
(ОАД) присвятив мирному вирішенню спорів між й ого учасниками
спеціальний розділ IV. У статті 21 передбачено способи вирішення спорів:
прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.

Аналіз принципу мирного вирішення міжнародних спорів свідчить про

закріплення обов´язку держав докладати зусиль для того, щоб у стислий
термін прий ти до справедливого вирішення спору, що ґрунтується на
міжнародному праві, продовжувати шукати взаємно узгоджені шляхи
мирного врегулювання спору у тих випадках, коли спір не вдається
вирішити; утримуватися від будь-яких дій , які можуть погіршити
становище такою мірою, що буде поставлено під загрозу підтримання
міжнародного миру та безпеки, і тим самим зробить мирне врегулювання
спору більш важким.

Виходячи зі змісту принципу мирного вирішення міжнародних спорів,

можемо визначити такі зобов’язання суб’єктів міжнародного права:

- вирішувати всі свої спори та розбіжності виключно мирними

засобами;
 - урегульовувати спори в най коротший строк;

- не зупиняти процес мирного врегулювання і пошуку

взаємоприй нятних рішень;

- використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби або інші

засоби на власний вибір;

- утримуватися від ультимативності;

- утримуватися від будь-яких дій , які можуть загострити спір;

- ураховувати інтереси іншої сторони-учасника спору;

- виконувати ухвалене в узгодженому порядку рішення.

87. Поняття міжнародного спору та класифікація мирних засобів

вирішення міжнародних спорів.

Міжнародний спір - це специфічні політико-правові відносини, що

виникають між двома або більшою кількістю суб'єктів міжнародного
права і відображають протиріччя, які існують у межах цих відносин. Тобто
це спір, що виникає між державами або іншими суб'єктами з питання
юридичного факту чи правового регулювання певних відносин.

У Статуті ООН для кваліфікації конфліктних відносин використовуються

поняття "спір" та "ситуація", але їх визначення не наводяться. Згідно з
доктриною міжнародного права, а також практикою Ради Безпеки і
Міжнародного Суду ООН

—спір має місце у випадку, коли держави взаємно пред'являють

претензії з приводу одного і того ж предмету спору;
 - ситуація виникає, коли зіткнення інтересів держав не
супроводжується взаємним пред'явленням претензій , хоч і породжує
непорозуміння між ними.

Сучасне міжнародне право встановлює, що спори між державами мають

вирішуватися тільки мирними засобами. Це випливає з положень п. 3 ст. 2
Статуту ООН, згідно з яким всі члени організації взяли на себе
зобов’язання “вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким
чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку й
справедливість”. Це зобов’язання закріплено також у розділі VI Статуту, що
має назву “Мирне вирішення спорів” і який перелічує способи мирного
вирішення суперечок і органи Організації, які беруть у цьому участь.
Згідно із ст. 33 Статуту ООН, держави, які беруть участь у будь-якому спорі,
продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру та
безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір шляхом
“переговорів, обслідування, примирення, судового розгляду, звернення до
регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами за своїм
вибором”.

Мирні засоби застосовуються тоді, коли між державами виникає

міжнародний спір. Спір виникає між міжнародними правосуб’єктами, коли
одна або декілька сторін своєю поведінкою показують або виражають
свою незгоду стосовно якоїсь поведінки, певного акту, претензії або
вимоги іншої сторони. Ці спори можна класифікувати залежно від їхніх
причин, інтересів сторін, якості сторін тощо. Міжнародне право не
встановлює чіткої межі між цими різними категоріями спорів. Статут ООН
розрізняє два поняття: “спір” і “ситуація” (статті 11, 12, 14, 35 та ін.). Хоча
вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того,
що “ситуація” не визначається чітко окресленими вимогами однієї держав
до іншої, але згідно Статуту ООН в ситуації сторона не має стримуватися
під час голосування з цього питання у раді Безпеки, а в спорі – має. Звідси
вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Най частіше міжнародні спори врегульовуються за допомоги переговорів.

Роль дипломатів у міждержавних відносинах полягає в зниженні
напруженості, пошуках компромісів тощо.

Переговори, спрямовані на врегулювання спору, часто відбуваються на

послідовних ієрархічних рівнях. Наприклад, у міждержавних відносинах
можуть розпочатися на рівні дипломатичних представників, далі, якщо не
досягнуто успіху, продовжуватися на рівні міністрів закордонних справ і,
нарешті, на рівні глав держав або урядів.

Переговори – це най більш доступний , гнучкий та ефективний засіб

мирного вирішення суперечок. Це обумовлене тим, що конкретна мета,
склад учасників, рівень представництва на переговорах, їх організацій на
форма та інші процедурні питання узгоджуються самими сторонами спору.
Переговори повинні вестися на рівноправній основі, яка виключає
порушення суверенної волі зацікавлених сторін. Незалежно від предмета
переговорів вони повинні починатися й проходити без будь-яких
попередніх ультимативний умов, попереджень, диктату, погроз.
Позитивний наслідок переговорів може бути виражений чи в
безпосередньому вирішенні спору, чи в досягненні домовленості про
застосування іншого мирного засобу й ого вирішення.

Обслідування – це засіб мирного урегулювання, до якого прибігають у разі

виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Для
здій снення процедури обслідування сторони створюють на паритетних
умовах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої
держави або міжнародної організації. Слідча комісія повинна
створюватися на підставі спеціальної угоди між сторонами спору. В угоді
визначаються факти, які підлягають розслідуванню, порядок і термін
створення комісії, об’єм повноважень її членів, а також місце перебування
комісії, термін у який кожна сторона повинна подати своє викладення
фактів. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні
обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів
тощо; сторони, які сперечаються, повинні сприяти цьому. Результати
роботи комісії фіксуються в докладі, який повинен обмежуватися лише
встановленням фактів.

Примирення – цей засіб урегулювання спорів включає не тільки з’ясування

фактичних обставин але й вироблення конкретних рекомендацій для
сторін. Для здій снення процедури сторони створюють Комісію
примирення з мирових посередників, яка після вивчення всіх аспектів
спору складає доповідь з пропозиціями й ого мирного врегулювання.
Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до
пропозицій доповіді – погодитися або не погодитися з ними.

Посередництво передбачає активну безпосередню участь третьої сторони

в мирному вирішенні спору, включаючи внесення пропозицій щодо
окремих аспектів питання або щодо спору в цілому. Завданням
посередника є узгодження протилежних претензій і заспокоєння почуття
ворожості, якщо воно виникло між державами, що сперечаються.

Добрі послуги – це дії сторони, яка не бере участі в спорі, спрямованні на

встановлення контактів між сторонами, які беруть участь у суперечці.
Добрі послуги можуть виявлятися як відповідь на відповідне прохання
сторін, які сперечаються, так і за ініціативою самої третьої сторони.

Міжнародний арбітраж є дуже давньою інституцією, яка бере свій початок

у середніх віках. Арбітраж діє не на постій ній основі, а утворюється ad hoc,
тобто окремо для кожної справи. Арбітражний суд має право розглядати
всі спори, передані й ому на розгляд, але може виключити зі своєї
компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної
оборони, права над сухопутною територією та інші. Обов’язковість
визнання й виконання рішення є те головне, що відрізняє арбітражну
процедуру від засобів мирного врегулювання спорів, що наведені вище.

Міжнародний Суд ООН (див. тему “Міжнародні конференції та міжнародні

організації”).

Численні міжнародні організації наділені більш-менш широкими

повноваженнями для врегулювання спорів, що можуть виникнути між їх
членами. Втручання цих організацій стосується головним чином
врегулювання міждержавних спорів, але іноді і транснаціональних спорів.

88. Міжнародний Суд ООН. Статут ООН і Статут Міжнародного Суду

ООН 1945 р.

Міжнародний Суд є одним із шести головних органів ООН і головним

судовим органом цієї організації (статті 7, 92 Статуту ООН). Він прий шов
на зміну Постій ній палаті міжнародного правосуддя, що діяла в 1921—
1946 роках під час існування Ліги Націй .

Статут Міжнародного Суду є невід’ємною частиною Статуту ООН. Тому

кожна держава – член ООН одночасно є учасницею Статуту Суду, що, проте,
не означає автоматичного визнання юрисдикції Суду. Міжнародний Суд
розташований у нідерландському місті Гаага. Складається з 15 суддів, що
обираються Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки на дев’ятирічний
строк.

Головна функція Суду — вирішувати спори на основі міжнародного

права. Він також має право надавати консультативні висновки з будь
якого питання міжнародного права. За час свого існування Міжнародний
Суд ухвалив близько 80 рішень у справах, спірними сторонами яких були
понад 60 держав. 16 вересня 2004 р. Румунія подала до Суду позов проти
України про визначення меж морського кордону в Чорному морі та,
відповідно, меж континентального шельфу та виключних економічних
зон.

Вирішення спорів. Міжнародний Суд має право вирішувати спори

тільки між державами, що є учасницями Статуту Суду. Утім спір за участю
міжнародної організації або приватної особи фактично може бути
розглянутий Міжнародним Судом, але тільки якщо й ого можна
«трансформувати» в міждержавний . Наприклад, 1999 р. Федеративна
Республіка Югославія (зараз Сербія та Чорногорія) подала позови проти
окремих держав — членів НАТО, але не проти самої цієї міжнародної
організації, що ініціювала та реалізовувала застосування зброй ної сили
проти ФРЮ. Також Суд неодноразово вирішував спори про притягнення до
відповідальності держав, що порушили права іноземців, за позовами
держав, громадянами яких були ці особи. Юрисдикція Міжнародного Суду
є факультативною, тобто Суд має право прий няти справу до розгляду по
суті тільки за умови надання на це чітко вираженої згоди обома спірними
сторонами.

Відповідно до ст. 38 Статуту Суду цей судовий орган вирішує спори на

підставі міжнародного права, застосовуючи міжнародні договори,
міжнародні звичаї, загальні принципи права, а також, як допоміжний засіб
для визначення правових норм, судові рішення та доктрини най більш
кваліфікованих спеціалістів із публічного права. Утім сторони спору
можуть домовитися про надання Суду права вирішити справу ex aequo et
bono, тобто по справедливості. Рішення Міжнародного Суду є обов’язковим
для сторін, остаточним і не підлягає оскарженню. Згідно зі ст. 94 Статуту
ООН, коли яканебудь сторона у справі не виконає зобов’язання,
покладеного на неї рішенням Суду, друга сторона може звернутися до Ради
Безпеки, яка може зробити рекомендації або вирішити про вжиття заходів
для виконання рішення. Надання консультативних висновків. Статут ООН
надає право Генеральній Асамблеї та Раді Безпеки запитувати від
Міжнародного Суду консультативні висновки з будь якого юридичного
питання (ст. 96). Крім того, Генеральна Асамблея може дозволити іншим
органам ООН і її спеціалізованим установам запитувати консультативні
висновки Суду з юридичних питань, що виникають у межах їхньої
компетенції. До цього часу Міжнародний Суд надав 24 висновки на запити
Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної та Соціальної Ради,
ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров’я та Міжнародної
морської організації. Незважаючи на те, що консультативні висновки Суду
не мають юридично обов’язкової сили для органів (установ), що й ого
запитали, загалом вони виконуються.

Юрисдикція Міжнародного Суду

МС розглядає тільки справи між державами. При цьому МС не може

втручатися за своїм бажанням у поточні суперечки та конфлікти. Існує
чотири підстави для того, щоб МС отримав можливість розглядати справу.

1. Одностороннє визнання юрисдикції МС. Держава-учасниця статуту

МС у будь-який момент може заявити, що вона визнає юрисдикцію

МС. У такий спосіб країна входить у своєрідний клуб держав, на які
поширюються рішення МС. Держава може прий няти юрисдикцію МС
повністю або частково. У першому випадку для держави будуть
чинними будь-які рішення МС у всіх можливих варіантах
міжнародних судових справ. Як правило, держави обирають другий
варіант, який передбачає обмежену юрисдикцію МС. У цьому випадку
держава, визнаючи юрисдикцію Суду, окреслює коло питань, які є
 непідвладними й ого рішенням. Цікаво, що, викресливши певні теми,
держава вже не може звертатися щодо них до МС у якості позивача.
Отже, згідно з цим положенням, дві держави можуть зустрітися на
засіданні МС з певного питання, якщо вони, по-перше, визнали
юрисдикцію МС і, по-друге, не викреслили це питання з юрисдикції
Суду.

2. Визнання юрисдикції МС у договорах. У деяких міжнародних

договорах містяться статті, в яких держава-учасник зобов’язується

визнати юрисдикцію МС у випадку виникнення суперечок з іншою
учасницею договору щодо й ого тлумачення або застосування у
май бутньому.

3. Спеціальна угода. У цьому випадку дві держави домовляються про те,

щоб разом представити свою суперечку на розгляд МС. Цей випадок

вочевидь є най простішим щодо визначення юрисдикції МС та
подальшого визнання й ого рішення.

4. Односторонній позов до МС. Держава-позивач звертається до МС без

погодження цього вчинку з потенцій ною країною-відповідачем. На

цьому етапі МС не має юрисдикції для розгляду заяви і відправляє її
країні-відповідачу. Якщо ця держава визнає юрисдикцію МС, він
отримує можливість розглядати справу. Цілком очевидно, що за
такою схемою справи розглядаються нечасто.

Обрання суддів

Повний склад МС нараховує п’ятнадцять осіб. Судді МС обираються на

посаду на дев’ять років і можуть бути переобрані. При цьому не всі судді
завершують роботу одночасно. Щоб забезпечити спадкоємність, кожні три
роки обирають п’ятьох нових суддів. За кожного кандидата одночасно
проводиться голосування на Генеральній Асамблеї та в Раді Безпеки. При
цьому кандидат має обов’язково отримати більшість в обох випадках.

89. Регіональні й спеціальні міжнародні судові установи.

Вирішення спорів у межах регіональних міжнародних організацій . У ч. 1 ст.

33 Статуту ООН серед засобів вирішення спорів названо «звернення до
регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слід брати до
уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН. Прикладом
регіональних угод є Європей ська конвенція 1957 р. про мирне вирішення
спорів і Американський договір 1948 р. про мирне вирішення спорів, а
регіональних органів — Ліга арабських держав, Організація
американських держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація
держав Південносхідної Азії, Організація з питань безпеки та
співробітництва в Європі. Статут ООН надав регіональним структурам
відносну самостій ність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм
розмежування повноважень є характер міжнародних спорів. Компетенція
ООН охоплює спори, продовження яких може загрожувати або в дій сності
загрожує міжнародному миру та безпеці. Сфера дії регіональних
організацій обмежена місцевими спорами, під якими прий нято розуміти
спори між державами певного географічного рай ону, продовження яких не
загрожує підтриманню міжнародного миру та безпеки всередині або поза
межами цього рай ону.

Окрім Міжнародного суду ООН на сьогодні успішно функціонують

регіональні вони ж, як правило, і спеціалізовані судові установи, хоч це і не
обов'язково (універсальний характер має Міжнародний трибунал з
морського права, хоч присвячені конкретній проблематиці, але на
універсальній основі діють міжнародні трибунали по Югославії і Руанді).
Міжнародний трибунал з морського права. Правовою основою діяльності є
Конвенція ООН з морського права, 1982 р., Статут Міжнародного
Трибуналу з морського права (додаток УІ до Конвенції) і Правила
Трибуналу (Регламент). Складається з 21 члена трибуналу,
неупереджених, справедливих, з високою репутацією незалежних суддів,
які є відомими авторитетами в галузі морського права. Формується на
основі справедливого представництва географічного і правових систем.
Від країни не може бути два громадянина.

Члени трибуналу обираються на 9 років, з тим, що повноваження перших

триватимуть три роки (7 членів за жеребом) і шість років (7 членів за
жеребом). Кворум для засідання 11 членів, а для камери 7. Місце засідання
- Гамбург (ФРН). Вирішує всі питання, спори і заяви, які передаються й ому
у відповідності з Конвенцією, питання застосування і тлумачення інших
угод з морського права.

Сторонами спору можуть бути: держави (учасниці Конвенції),

міжнародний орган з морського дна, Підприємство (орган, який реалізує
діяльність в Рай оні морського дна за межами національної юрисдикції)
юридичні особи, фізичні особи (громадяни держав учасниць Конвенції,які
здій снюють діяльність в Рай оні морського дна), інші держави, звернення
яких в Трибуналах передбачено Конвенцією.

Спори слухаються Трибуналом або в Камерах (11 суддів), відкрито (якщо

не прий нято інше рішення і рішення прий маються більшістю голосів.
Рішення кінцеве і обов'язкове лише для учасників спору. Для розгляду
конкретних справ можуть створюватися камери із трьох і більше членів.

Відзначаються особливості розгляду спорів в Трибуналі з морського права:

1) Трибунал є ефективним елементом системи мирного врегулювання
суперечок в області морського права, пропонуючи сторонам швидкий
спосіб їх врегулювання; 2) Трибунал показав ефективність процедури
негай ного звільнення суден і екіпажів; 3) Трибунал відкритий не тільки
для держав, а й для міжнародних організацій , а також, в конкретних
випадках, для осіб.

– європей ського інтеграцій ного правосуддя як діяльності судів

європей ських інтеграцій них організацій в їх явній чи контекстній
взаємодії. Європей ське інтеграцій не правосуддя являє собою сукупність
певних правових та організацій них форм функціонування міжнародних
регіональних судів, що діють на європей ському просторі, а також їх
взаємодію з національними судами членів відповідних регіональних
утворень з урахуванням дотримання права Ради Європи, насамперед
Європей ської конвенції з прав людини. Систему судів європей ського
інтеграційного правосуддя становлять: Суд ЄС, Суд Бенілюксу, Суд
Європей ської асоціації вільної торгівлі, Суд із примирення та арбітражу
Організації з безпеки і співробітництва в Європі та ЄСПЛ. Кожен із цих
судів має окрему історію, діє відповідно до завдань, що покладені на нього
статутними угодами держав-членів організацій , та з конкретною метою.
Але їхня діяльність має інтеграцій ну сутність та у всій сукупності створює
унікальне правове середовище європей ського правосуддя. Правова форма
європей ського інтеграцій ного правосуддя перебуває у постій ному русі, що
зумовлено інтенсивною правотворчою роботою, в результаті якої
з’являються нові або вдосконалюються чинні норми, які регулюють
діяльність певного суду

Суд Європей ського Союзу. Діє на основі Статуту Суду, договорів про
утворення Союзу (паризький про ЄОВС, римські про ЄЕТ і Євратом),
Маастрихтського договору 1992 (про Європей ський Союз), правил
Регламенту. В склад суду входять судді і генеральні адвокати
(призначаються за згодою держав-членів на 6 років). Справи
розглядаються в повному складі або в одній з камер. Судочинство
письмове і усне (слухання справи).

Зберігається таємниця виступів суддів і голосування. Рішення обов'язкове,

кінцеве і не оскаржується. Право звернення в суд мають: держави-члени,
органи ЄС, юридичні і фізичні особи, національні судові установи з
проханням тлумачення права ЄС. Суд вирішує спори по суті, контролює
діяльність держав і органів ЄС в рамках своїх повноважень, забезпечує
виконання права ЄС, й ого тлумачення, захищає права і інтереси фізичних і
юридичних осіб, прий має рішення по відміні органами ЄС прий нятих ними
актів, які порушують право ЄС. До держави, яка допустила таке порушення
суд може застосувати санкцію.

Суд формулює основні принципи побудови права ЄС, якщо вони не

відображені в установчих актах. Серед таких принципів Суд визначив: 1)
право ЄС є субординацій не і розвивається в значному завдяки зусиль
органів ЄС; 2) право ЄС має пряму дію на території держав-членів і має
вищу юридичну силу по відношенню до національно-правових актів; 3)
норми права ЄС є складовими національних правопорядків держав-членів,
з них випливають права і обов'язки не тільки для держави, а й для
фізичних і юридичних осіб; 4) держави не можуть посилатися на
національне законодавство як на причину недотримання норм права ЄС;

90. Міжнародні арбітражні (третейські) суди.

https://www.international-arbitration-attorney.com/uk/international-
court-of-arbitration/

Міжнаро́ дний арбітра́ ж — один з мирних засобів розв'язання

міжнародних спорів у формі третей ського розгляду справ.

Міжнародний арбітраж передбачений багатьма міжнародно-правовими

актами, зокрема Статутом ООН. Звернення до міжнародного арбітражу
добровільне і можливе після укладення міжнародної угоди держав, т. з.
третей ського запису або компромісу. Третей ський запис визначає предмет
спору, склад третей ського суду, порядок й ого обрання, процедуру
розгляду справи, джерела права, які мають бути застосовані арбітрами, і
зобов'язання виконати рішення арбітражу міжнародного. Третей ський суд
може складатися з одного або кількох арбітрів і суперарбітра (голови).
Кожна сторона призначає однакове число арбітрів. Суперарбітр
призначається сторонами або обирається арбітрами чи іншим порядком за
домовленістю сторін.

Міжнародний арбітражний суд, незважаючи на те, що й ого називали

"Судом", не є судовим органом і сам не виносить суджень щодо змістовних
аспектів спірних питань.[1] Відповідно до й ого Статуту, опубліковано як
Додаток I до Правила арбітражу ICC, Основна роль Міжнародного
арбітражного суду полягає у забезпеченні нагляду за арбітражним
провадженням відповідно до Арбітражних правил МТС, й ого роль,
включаючи перевірку та затвердження арбітражних рішень. Міжнародний
арбітражний суд дотримується власних внутрішніх правил, які додаються
як Додаток II до Правила арбітражу ICC.

Міжнародний арбітражний суд складається з президента, Віце-президенти

та й ого члени.[2] Члени призначаються на трирічні терміни Всесвітньою
радою ICC за пропозиціями національних комітетів та груп.[3] На й ого
поточний термін (2018-2021), Міжнародний арбітражний суд має 176
Члени від 104 країни та території, з точним гендерним співвідношенням
88 жінки та 88 чоловіки.[4] Поточним президентом Міжнародного
арбітражного суду є пан. Алексіс Моур з Франції, якого призначили на
секунду, трирічний термін, який розпочався 1 Липень 2018.

У своїй роботі, Міжнародний арбітражний суд допомагає Секретаріат ICC.

Генеральний секретаріат має Генерального секретаря, відповідальний за
щоденне управління Секретаріатом Суду. Генеральному секретарю
допомагає заступник Генерального секретаря, разом із командою іншого
персоналу та фахівців, які планують та контролюють щоденні операції.
Керуючий радник та Генеральний секретар та заступник Генерального
секретаря допомагають в управлінні навантаженням. Керуючий радник
допомагає команді, що складається з двох або більше заступників адвоката
та двох або більше секретарів.

Коли сторони домовляються про арбітражне застереження з посиланням

на Арбітражні правила ICC, вони також присвоюють певні повноваження
щодо прий няття рішень Міжнародному арбітражному суду. Ці
повноваження включають, наприклад: повноваження Міжнародного
арбітражного суду прий мати рішення щодо арбітрів (призначення та
заміна арбітрів, вирішення викликів, висунутих проти них); моніторинг
арбітражного процесу, щоб переконатися, що він виконується належним
чином та з необхідною швидкістю та ефективністю; перевірка та
затвердження всіх арбітражних рішень, з метою забезпечення їх якості та
придатності; налаштування, управління та, якщо необхідно, коригування
зборів та авансування витрат; та нагляд за надзвичай ними
провадженнями до початку арбітражу.[5] Офіцій ними та робочими мовами
Міжнародного арбітражного суду є англій ська та французька.

На сьогодні простежується процес зближення арбітражу ad hok та

інституціонального арбітражу через асиміляцію процедур розгляду спорів,
зближення статутних підстав діяльності обох арбітражів.

Наочним виявом цього є можливість сторін під час формування арбітражу

ad hok встановлювати компетентний орган для призначення арбітрів.
Делегування таких повноважень компетентному органу нагадує механізм
інституцій ного регулювання арбітражу.
Так, якщо сторони не дій шли згоди у виборі одноособового арбітра, то
й ого призначає компетентний орган (див. ст. 6 Арбітражного регламенту
ЮНСІТРАЛ). У випадку, коли в арбітражній угоді або згодом не було
визначено компетентний орган, Регламент ЮНСІТРАЛ передбачає, що
будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постій ного
третей ського суду в Гаазі призначити компетентний орган.

Таким чином, тенденція до зближення арбітражу ad hok та

інституціонального арбітражу є очевидною, але це зближення аж ніяк не
може призвести до нівелювання двох різновидів міжнародного
комерцій ного арбітражу.

Міжнародні комерцій ні арбітражі можуть набувати також більш

спеціалізованого значення. До таких належать арбітражі, що розглядають
морські спори. Наприклад, Морська арбітражна комісія при ТПП України,
арбітраж при комітеті Ллой да в Лондоні, Морська арбітражна палата в
Парижі, Японський морський арбітраж у Токіо, Морський третей ський суд
у Гамбурзі.

Конвенція 1958 р. закріпила автономію волі стосовно арбітражної угоди,

встановила підстави для відмови, які можуть виникнути й на стадії
виконання арбітражного рішення. У зв’язку з цим в конвенції прямо
вказується на можливі підстави для відмови у виконанні рішення [п. 1 «А»
ст. V]:

1) Коли угода сторін про арбітраж недій сна згідно з законом, якому
сторони цю угоду підпорядкували.

2) За відсутності такої вказівки згідно з законом країни, де це рішення

було винесене. Тобто й деться про те, що підставами відмови у виконанні
рішення можуть бути такі обставини: якщо компетентні органи місця
виконання визнають неможливим арбітражний розгляд спору (підлягає
розгляду в державному суді) або приведення рішення до виконання
суперечить публічному порядку даної країни.

91. Вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних

організацій.

Останнім часом в практиці міжнародних відносин набув поширення

спосіб вирішення розбіжностей в органах міжнародних організацій.

Процедура вирішення спорів міжнародними організаціями, на

відміну від судової, має переважно політичний характер.

Крім положень Статуту органи ООН у своїй діяльності щодо

запобігання та вирішення спорів керуються резолюціями ГА ООН, такими,
зокрема, як Декларація про запобігання та усунення спорів і ситуацій , які
можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль Організації
Об'єднаних Націй в цій області (5 грудня 1988), Декларація про
встановлення фактів Організацією Об'єднаних Націй в галузі підтримання
міжнародного миру та безпеки (1991) та ін.

Як уже наголошувалося, головну відповідальність за підтримку

міжнародного миру і безпеки в рамках ООН несе Рада Безпеки (п. 1 ст. 24
Статуту). Тому цей головний орган володіє най ширшими повноваженнями
з мирного врегулювання міжнародних спорів відповідно до положень
розділу VI Статуту ООН (див. підрозділ 20.3). Необхідно зазначити, що
резолюції Ради Безпеки ООН з мирного вирішення міжнародних спорів
мають рекомендацій ний характер для сторін, що сперечаються.

Генеральний секретар ООН також має певні повноваження в цій сфері. Так,
відповідно до ст. 99 Статуту ООН Генеральний секретар має право
доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, які, на й ого думку,
можуть загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, тобто про
міжнародні спори відповідного характеру. Генеральний секретар ООН і
й ого спеціальні представники неодноразово брали участь з місією добрих
послуг та посередництва у процесі мирного вирішення міжнародних
спорів і конфліктних ситуацій , що загрожували міжнародному миру й
безпеці. Наприклад, у 1962 р. Генеральний секретар ООН У. Тан надав добрі
послуги і посередництво з метою мирного розв'язання

Згідно зі Статутом ООН Рада Безпеки повинна заохочувати мирне

вирішення міжнародних спорів за допомогою регіональних угод і
регіональних організацій (п. 1 ст. 52).

Можна виділити основні напрямки в діяльності ООН умирному вирішенні

спорів:

— підтримка миру, тобто забезпечення присутності ООН ура й оні

міжнародного конфлікту, що пов'язане з розгортанням вій ськового,
поліцей ського або цивільного персоналу ООН(наприклад, операція ООН
1990року «Буря в пустелі», «гу манітарна інтервенція» ООН 1994року в
Сомалі);

● миротворчість, тобто дії, спрямовані на те, щоб схилити ворогуючих

до мирного вирішення спору з використанням арсеналу засобів,

передбаченого в розділі VI Статуту ООН, атакож зупинити конфлікт і
забезпечити збереження миру;
● постконфліктна миротворчість, тобто дії з виявлення і усунення

причин конфліктів, підтримка структур, схильних сприяти

зміцненню миру (основна мета такої миротворчості —запобігання
рецидиву конфлікту);
 ● превентивна дипломатія, тобто дії, спрямовані на профілактику

спорів, що виникають між сторонами, недопущення переростання

спорів у конфлікти та обмеження масштабів конфліктів (основна
мета —урегулювання спору до спалаху насильства).

Засновницькі документи регіональних організацій містять положення з

мирного вирішення спорів між державами-членами.

Так, одним із принципів діяльності Ліги арабських держав (ЛАД) є

принцип мирного врегулювання міжнародних спорів, якому присвячені ст.
5,6,7 і 19 Пакту ЛАД, Пакт покладає функції з мирного вирішення спорів на
Раду Ліги - най вищий орган організації. Рада може виступити з
пропозицією надання добрих послуг сторонам, що сперечаються, а також
виконувати функції арбітражу. Проте Рада не може ухвалювати
"обов'язкових і остаточних рішень з таких важливих спорів, які зачіпають
незалежність, суверенітет і територіальну цілісність держав", тобто в цих
випадках можна звертатися до інших, крім Ради Ліги, мирних засобів.

У Статуті Організації американських держав (ОАД) і Боготському договорі

1948 р. передбачено такі засоби мирного вирішення спорів, як добрі
послуги, посередництво, розслідування, примирення і арбітражний
розгляд, а також детально регламентовано процедуру їх здій снення (ст.
84-89 Статуту ОАД). Основні повноваження в цій сфері належать двом
головним органам ОАД: Постій ній раді та Консультативній нараді
міністрів закордонних справ. Постій на рада правомочна створювати
арбітражний суд без участі сторін спору. В рамках ОАД діє
Міжамериканська комісія з урегулювання спорів мирними засобами як
допоміжний орган Постій ної ради.
Організація африканської єдності - організація африканських країн,
створена на конференції глав урядів держав, що звільнилися, в 1963 р.
Нині ця організація називається Африканський Союз.

Мета: зміцнення співробітництва між країнами Африки, врегулювання

територіальних конфліктів, спорів і розбіжностей між ними, співпраця в
соціально-економічній і політичній сферах життя. В 1994 р. до організації
вступила ПАР.

Об'єктивними причинами створення Африканського Союзу, що замінив

ОАЄ - най більше політичне об'єднання держав Африканського континенту,
були кардинальні зміни в розстановці політичних сил у світі за час її
існування (1963-2001 рр.) і виконання на межі нового тисячоліття частини
завдань, поставлених перед ОАЄ як першочергові. Проблеми сучасного
економічного розвитку держав Африки вимагають пошуку нових підходів і
механізмів.

Спори між державами - членами СОТ можуть вирішуватися в Органі з

вирішення спорів. Їм є один з головних інститутів СОТ - Генеральна рада.
Він керується "Домовленістю СОТ за правилами і процедурам вирішення
спорів" (1994 р). Багато вчених вважають, що даний орган з часом стане
Міжнародним торговим судом.

Таким чином, у рамках міжнародних організацій діють як органи

загальної компетенції, у повноваження яких входить вирішення
розбіжностей між членами, так і спеціалізовані органи з розгляду окремих
категорій справ.
 92. Поняття, правова природа та підстави для виникнення
відповідальності за міжнародним публічним правом.

Міжнародно-правова відповідальність - це сукупність правових

відносин, що виникають у зв'язку з правопорушенням, вчиненим якою-
небудь державою чи іншим суб'єктом міжнародного права, чи через
збитки, заподіяні однією державою іншій у результаті правомірної
діяльності. В одних випадках ці правовідносини можуть стосуватися
безпосередньо тільки держави-правопорушниці і постраждалої держави, в
інших - можуть торкатись прав й інтересів усього міжнародного
співтовариства.

У науці міжнародного права міжнародно-правову відповідальність

розуміють як негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта
міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного
зобов'язання. Значення її обумовлено тим фактом, що це необхідний
юридичний засіб забезпечення дотримання норм міжнародного права,
відновлення порушених міжнародних відносин. Відповідальність суб'єктів
міжнародного права виступає як визначений інструмент правового
регулювання міжнародних відносин і стимулює функціонування
міжнародного права. Норми, що стосуються до відповідальності держав,
охоплюють не одну яку-небудь галузь міжнародного права, а всю
сукупність міжнародно-правових відносин.

Деякі норми загального характеру, що регулюють питання

відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також у
резолюціях ООН, інших міжнародних організацій . Так, ст. 39,41 і 42 Статуту
ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за здій снення
міжнародних злочинів проти миру і безпеки.

Комісія міжнародного права визначила зміст міжнародної

відповідальності як "наслідки діяння в плані відшкодування збитку і
відповідних санкцій ", а також дала таку класифікацію деяких принципів
міжнародно-правової відповідальності:

• принцип, що встановлює відповідальність стосовно всіх міжнародно-

протиправних дій держави;

• принцип, що визначає суб'єктів таких дій ;

• принцип, що визначає умови наявності міжнародно-протиправних дій ;

• принцип незастосування внутрішнього права для визначення наявності

цих дій .

Ознаками, що характеризують міжнародну відповідальність, є такі:

1) полягає в застосуванні до держави-правопорушниці санкцій

міжнародно-правових норм;

2) настає за здій снення міжнародного правопорушення;

3) спрямована на забезпечення міжнародного правопорядку;

4) пов'язана з визначеними негативними наслідками для

правопорушника;

5) реалізується в міжнародних правоохоронних правовідносинах, що

виникають між державою-правопорушницею і потерпілою державою, а
іноді також між державою-правопорушницею і міжнародним
співтовариством.

Мета міжнародно-правової відповідальності —це передбачення

відповідного результату, а саме: виключення можливості вчинення
державою нових правопорушень, вплив на інші держави, спонукання їх до
добровільного дотримання міжнародних зобов'язань. При цьому
юридична відповідальність як соціальне явище має характер самозахисту
суспільства від зазіхань на й ого основи. Тому функція юридичної
відповідальності має подвійне значення:

• право відновлюване (репарацій не);

• репресивне (каральне).

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти

міжнародного публічного права. Як правило, це держави, інші суб'єкти
міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і фізичні
особи, наприклад, при здій сненні ними злочинів проти людства. Однак при
цьому міжнародно-правова відповідальність фізичних осіб є особливого
роду кримінальною відповідальністю і за своєю природою відрізняється
від відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.

Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку

міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного
правопорушення (відносяться держави-правопорушники, що
безпосередньо несуть міжнародно-правову відповідальність) і суб'єкти
міжнародних претензій (відносяться потерпілі в результаті здій снення
міжнародного правопорушення).

Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні

організації. На практиці склалися певні норми, пов'язані з
відповідальністю міжнародних організацій перед своїми посадовими
особами і службовцями. Вона також може нести відповідальність перед
державами, що є чи не є її членами, за неправомірне діяння органів цієї
організації, наприклад за збиток, нанесений у результаті її вій ськових чи
політичних дій . Відповідальність міжнародних організацій виникає з
порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та
інших джерел права.
Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини най частіше настає
за умови, що їхні злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю
держави. При цьому держави, винні в здій сненні злочину, несуть
міжнародну відповідальність, а фізичні особи - міжнародну кримінальну
відповідальність. Для покарання таких осіб застосовується як міжнародна,
так і національна юрисдикція. Офіцій ний статус особи також не звільняє її
від кримінальної відповідальності.

93. Протиправні діяння в міжнародному публічному праві та їх

класифікація.

Основними ознаками міжнародно-протиправного діяння (надалі -

МПД) є те, що: 1) це поведінка (як активна, так і пасивна), котра може бути
присвоєна державі за міжнародним правом; 2) така поведінка повинна
бути порушенням міжнародно-правового зобов'язання цієї держави.
Ознаки МПД, які відображено у ст. 2 Проекту, вказують на двох елементну
структуру міжнародного правопорушення. У деяких джерелах автори
стоять на позиції чотирьох елементної структури міжнародного
правопорушення, запозиченої з національного права.

Склалася норма, згідно з якою кваліфікація діяння держави як

міжнародно-протиправного визначається міжнародним правом. Держава
не може посилатися на своє внутрішнє право для обґрунтування такої
поведінки як правомірної (саме тому законодавство багатьох держав
встановлює правило пріоритету норм міжнародних договорів над
нормами національного законодавства й обов'язкове коректування
законодавства ще під час підготовчої процедури до укладення
міжнародного договору). Це правило відображено також у ст, 27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
 Загальновизнаним є поділ протиправних діянь держав на три категорії
за тяжкістю наслідків і масштабністю. Такий поділ, на думку В. Г.
Буткевича, увів у радянську доктрину міжнародного права І.Лукашук,
запропонувавши й ого в українському виданні підручника «Міжнародне
право» і 971 р. За характером наслідків і ступенем небезпечності І. Т.
Лукашук поділив міжнародно-правові порушення натри основні види:

1) ординарні міжнародні правопорушення;

2) серй озні міжнародні правопорушення;

3) най тяжчі міжнародні правопорушення.

Ординарні міжнародні правопорушення випливають із недодержання

умов партикулярних (обмеженого кола дії) міжнародних зобов’язань. Вони
завжди мають локальний характер. Збитки стосуються тільки потерпілої
держави, а міжнародний правопорядок не зазнає істотних негативних
наслідків. Вони виводяться в кожному конкретному випадку з факту
недотримання або неналежного дотримання умов спеціальних
міжнародних угод у галузях переважно економічного, науково-технічного
й культурного співробітництва.

Серйозні міжнародні правопорушення зачіпають інтереси всього

міжнародного товариства. Безпосередньо не ставлячи під загрозу мир і
безпеку держав і народів, вони впливають на стабільність і
прогнозованість міжнародних зносин. Зазвичай , такі правопорушення
охоплюють основи окремої галузі міжнародного права і зривають
виконання багатосторонніх міжнародних угод зі значною кількістю
учасників. Такими правопорушеннями можуть бути: забруднення
радіоактивними речовинами повітряного, морського й космічного
простору (всупереч Договору 1963 р. про заборону випробування ядерної
зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою, Договору про космос
1967 р. та низці інших міжнародних угод); передання технологій
виготовлення й елементів ядерної зброї (всупереч Договору 1968 р. про
нерозповсюдження ядерної зброї), порушення свободи відкритого моря
(всупереч відповідній Женевській конвенції 1958 р. або Конвенції ООН з
морського права 1982 p.), це також можуть бути акти виробництва й
накопичення хімічної та бактеріологічної зброї, розміщення ядерної зброї
та іншої зброї масового знищення на дні морів та океанів тощо.

Найтяжчі міжнародні правопорушення ставлять під загрозу

існуючий міжнародний порядок, порушують права та інтереси всього
світового співтовариства, зазвичай здій снюються з неправомірним
застосуванням зброй них сил, інших неправомірних примусових заходів,
цілеспрямовано й систематично вчиняють дії, які ставлять під загрозу
існування держав і народів тощо. При най тяжчих міжнародних
правопорушеннях їхні ознаки мають чітке міжнародно-правове
визначення: вчинення їх завжди супроводжується порушенням основних
принципів міжнародного права.

З огляду на масовість і тяжкість негативних наслідків, небезпеки для

світового співтовариства най тяжчі міжнародні правопорушення
традицій но визначають як злочини проти людства. Вперше це поняття
було введено у Статутах Нюрнберзького (ст. 6) і Токій ського (ст. 5)
міжнародних вій ськових трибуналів, де вони поділяються на три основні
групи: злочини проти миру; вій ськові злочини і злочини проти людяності.

Римський статут міжнародного кримінального суду 1998р., у якому

систематизовано й кодифіковано всі міжнародні злочини, визначення і
склад яких до того містився в десятках різних міжнародних актів, не
застосовує поняття «злочини проти людства». У ст. 5 він визначає чотири
категорії таких злочинів: геноцид; злочини проти людяності; вій ськові
злочини і злочин агресії. Далі ст.ст. 6-8 розкривають повний склад перших
трьох категорій злочинів (геноцид, злочини проти людяності й вій ськові
злочини), спираючись на норми чинних міжнародних договорів.

Римський статут забезпечив єдину матеріально-правову основу для

притягнення до кримінальної відповідальності за ці злочини фізичних
осіб, які від імені держави, уряду чи режиму чинили ці злочини. У ст. 5
дається основний критерій міжнародних злочинів - вони чиняться масово
та систематично в процесі реалізації злочинної політики держави, уряду
чи політичного режиму. Отже, за діяння, які у Статуті кваліфіковані як
міжнародні злочини, несе відповідальність як держава, так і її агенти, але
при цьому фізичні особи - виконавці політики держави - несуть
кримінальну відповідальність, а держава - міжнародну, тобто морально-
політичну й матеріальну.

Що ж стосується четвертої категорії міжнародних злочинів - агресії,

Статут не розкрив склад цього злочину, оскільки держави не дій шли про
це згоди. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня
1974 р. «Визначення поняття агресії» розкрито вісім груп діянь, які
кваліфікуються як склад злочину агресії, проте ця кодифікація лишається
на рівні міжнародних стандартів, не наділених обов’язковою силою.

Отже, уникаючи застосування терміну «міжнародні злочини» до

держав, міжнародне право використовує й ого для кваліфікації діянь
фізичних осіб, яких за ці злочини притягають до кримінальної
відповідальності, при цьому виходячи з того, що за ці ж самі діяння несе
відповідальність і держава, на службі в якої були фізичні особи-злочинці.
Але оскільки держава не може нести кримінальну відповідальність,
доктрина міжнародного права для кваліфікації цих дій держави пропонує
застосовувати термін «серй озні порушення міжнародних зобов´язань, що
витікають з імперативних норм».
94. Обставини, що звільняють від відповідальності в міжнародному
публічному праві. https://studfile.net/preview/5170002/page:38/

Звільнення від відповідальності — це зняття із суб'єкта міжнародного

права обов'язку ліквідації наслідків здій сненого ним діяння, яке
спричинило відповідальність.

Обставини, що виключають відповідальність держав (спричиняють

звільнення від відповідальності) - це факти, дії та явища, доведеність
існування яких на момент здій снення правопорушення знімає із суб'єкта
міжнародного права обов'язок відшкодування збитків, якщо
правопорушення було спричинене цими фактами, діями чи явищами.

При цьому склад правопорушення не повний чи відсутній взагалі,

відповідно і не настає міжнародна відповідальність. Відповідальність може
виключатися як за наявності вини суб'єкта, так і за її відсутності
(абсолютна відповідальність).

Традицій но до обставин, що виключають настання міжнародно-правової

відповідальності, відносять:

1) вину потерпілої сторони (дії, що спричинили завдання шкоди, груба

недбалість);
2) форс-мажор (непереборна сила);
3) непередбачувані зовнішні події надзвичай ного характеру (стихій ні
лиха, епідемії, епізоотії, а іноді - явища соціального характеру
(зброй ні конфлікти тощо);
4)стан край ньої необхідності, тобто наявність загрози життєво
важливим інтересам суб'єкта.

Обставини, що звільняють від відповідальності, необхідно відрізняти від

фактів та дій , які виключають кваліфікацію діяння суб'єкта в якості
правопорушення. Серед таких фактів та дій можна назвати:
 • згоду потерпілої сторони на здій снення діяння, яке спричинило
завдання шкоди;
• допустимі в рамках міжнародного права дії суб'єкта у відповідь на
протиправну поведінку потерпілого (самооборона).

Прикладом вини потерпілої сторони може бути ситуація, коли держава,

знаючи, що готується замах на її посольство, не сповіщає про це владу
країни перебування посольства. Коли замах таки буде здій снено, держава
перебування повинна нести відповідальність за порушення чи
невиконання зобов'язання щодо забезпечення безпеки дипломатичного
представництва іноземної держави. Якщо ж вона може довести, що
посольство чи держава, яка й ого акредитувала, володіли інформацією про
замах, що готувався, але не поділилися нею для спільного успішного
захисту, то ця обставина може розглядатися як така, що спричиняє
звільнення від відповідальності.

Загалом усі випадки передбачити неможливо, тому кожен з них вимагає

диференцій ованого підходу.

95. Суб’єкти відповідальності в міжнародному публічному праві.

https://westudents.com.ua/glavy/69239-1-ponyattya-pdstavi-subkti-
mjnarodno-pravovo-vdpovdalnost.html

Суб'єктами права міжнародної відповідальності є суб'єкти

міжнародного права: держави, міжнародні урядові організації та народи і
нації, які борються за створення держави. (Резолюція А/56/83 ст. 10: "2.
Поведінка повстанського чи іншого руху, якому вдається створити нову
державу на частині території вже існуючої держави або на будь-якій
території під її управлінням, розглядається як діяння цієї нової держави за
міжнародним правом".
Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти
міжнародного публічного права. Як правило, це держави, інші суб'єкти
міжнародного права. У визначених випадках ними можуть стати і фізичні
особи, наприклад, при здій сненні ними злочинів проти людства. Однак при
цьому міжнародно-правова відповідальність фізичних осіб є особливого
роду кримінальною відповідальністю і за своєю природою відрізняється
від відповідальності інших суб'єктів міжнародного права.

Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у випадку

міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного
правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій .

До першого відносяться держави-правопорушники, що безпосередньо

несуть міжнародно-правову відповідальність. До другого відносяться
потерпілі в результаті здій снення міжнародного правопорушення, у
широкому розумінні це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного
правопорушенням збитку чи вживають заходів відносно держави-
правопорушника.

Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників називають

активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих -пасивними.

Насамперед суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути

держави як основні суб'єкти міжнародного права. У зв'язку з цим виникає
питання про міжнародно-правову відповідальність членів федеративної
держави. Прий нято вважати, що за правопорушення, вчинене членом
федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція
федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного
правопорушення,
У деяких випадках поряд з федеративною державою відповідальність несе
і сам член федерації. Й деться про випадки, коли він виступає на
міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права і є безпосередньо
міжнародним правопорушником. У цих випадках, на думку Фердросса,
"відповідальність держави-члена доповнюється ще відповідальністю
союзної держави за дії цієї держави-члена ".

Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути і міжнародні

організації. На практиці склалися певні норми, пов'язані з
відповідальністю міжнародних організацій перед своїми посадовими
особами і службовцями. Вона також може нести відповідальність перед
державами, що є чи не є її членами, за неправомірне діяння органів цієї
організації, наприклад за збиток, нанесений у результаті її вій ськових чи
політичних дій . Відповідальність міжнародних організацій виникає з
порушення ними міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів та
інших джерел права. Це передбачається за Договором про принципи
діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.; Конвенцією про
міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами
1972 р.

У випадку матеріальної відповідальності міжнародних організацій треба

мати на увазі, що їх засоби складаються з внесків держав-членів, тому
можливі два варіанти: 1) встановлення солідарної відповідальності
організації і держав-членів; 2) установлення відповідальності самої
організації. У першому випадку всі претензії про відповідальність
пред'являються організації та державам-членам. У другому ж претензії
пред'являються організації безпосередньо, а вона вже сама вирішує
питання про розподіл тягаря відповідальності між своїми членами.
Окремі особи також можуть притягатись до міжнародно-правової
відповідальності, зокрема міжнародної кримінальної відповідальності за
міжнародні злочини. Така відповідальність була передбачена в Статуті
Міжнародного вій ськового трибуналу для покарання головних вій ськових
злочинців європей ських країн

1945 p. й у Статуті Міжнародного вій ськового трибуналу для Далекого

Сходу 1946 р. Вони включали до злочинів злочин проти миру, воєнні
злочини і злочини проти людяності. Міжнародна кримінальна
відповідальність фізичних осіб передбачається також у Конвенції про
попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р. й у
Женевських конвенціях про захист жертв вій ни 1949 р.

Такі акти передбачають міжнародну кримінальну відповідальність

фізичних осіб у двох формах: у формі відповідальності перед міжнародним
карним судом, створюваним ad hoc, як це було на Нюрнберзькому і
Токій ському процесах, і у формі відповідальності перед національним
судом, що передбачено нормами міжнародного права, як це має місце в
Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього і
Женевській конвенції про захист жертв вій ни.

Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини най частіше настає

за умови, що їхні злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю
держави. При цьому держави, винні в здій сненні злочину, несуть
міжнародну відповідальність, а фізичні особи - міжнародну кримінальну
відповідальність. Здій снення особою злочинних діянь на виконання
наказу не звільняє її від кримінальної відповідальності. Для покарання
таких осіб застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція.
Офіцій ний статус особи також не звільняє її від кримінальної
відповідальності.
У міжнародному праві немає терміну давності щодо відповідальності
за міжнародні злочини. Конвенція про незастосування терміну давності
до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року вказує, що
представники державної влади і приватні особи, винні в здій сненні
зазначених злочинів і співучасті в них, несуть відповідальність незалежно
від часу здій снення злочину.

Крім Нюрнберзького і Токій ського трибуналу, рішеннями Ради Безпеки

ООН були створені ще два Міжнародних трибунали: у 1993 році для
судового переслідування осіб, відповідальних за серй озні порушення
міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої
Югославії з 1991 року, і в 1994 році для судового переслідування осіб,
відповідальних за геноцид та інші серй озні порушення міжнародного
гуманітарного права, вчинені на території Руанди і громадян Руанди,
відповідальних за геноцид та інші подібні злочини, вчинені на території
сусідніх держав у період з 1 січня по 31 грудня 1994 року.

96. Види та форми відповідальності в міжнародному публічному

праві. Статті про відповідальність держав за міжнародно-протиправні
діяння 2001 р.

Відповідальність держави-правопорушниці існує в конкретних її видах і

формах. У міжнародному праві залежно від характеру покладених на
державу заходів, виділяють такі види відповідальності: матеріальна і
нематеріальна (моральна чи політична).

Поділ відповідальності на матеріальну й політичну до певної міри є

умовним, але необхідним для її практичного здій снення.

Види відповідальності як відображення специфіки обмежень, що

накладаються на державу-правопорушницю, виражаються у формах,
обумовлених цією специфікою. На відміну від видів відповідальності
держави, її форми являють собою конкретні способи, за допомогою яких
ця держава виконує обов´язки, які випливають з відповідальності, і тим
самим несе відповідні покарання.

Більшість науковців традицій но відносить до форм матеріальної

відповідальності реституції, субституції та репарації, а до форм політичної
відповідальності - сатисфакції, ресторації, репресалії, реторсії та санкції.
Окремі юристи- міжнародники виносять санкції за межі форм
відповідальності, розглядаючи їх як заходи примусу, тобто засіб, що
забезпечує припинення міжнародних правопорушень і відновлення
міжнародного правопорядку, покликаний примусити дер- жаву-
правопорушницю виконати обов´язки, що випливають з її
відповідальності.

Матеріальна відповідальність полягає у повній або частковій

компенсації матеріальної шкоди, заподіяної міжнародно-протиправним
діянням держави. Вона виникає у двох випадках: коли правопорушенням
заподіяно матеріальну шкоду, і коли шкода була завдана без порушення
норми права, але її відшкодування передбачено спеціальним міжнародним
договором.

Реституція полягає в поверненні державою-правопорушницею

потерпілим суб´єктам неправомірно захопленого в них май на, що має
індивідуальні характеристики (архіви, історичні, художні та інші цінності
тощо); тобто це відновлення - реституція в натурі матеріального
становища, що існувало до вчинення правопорушення. Так, у перемир´ях, а
потім і мирних договорах із переможеними країнами гітлерівського блоку
містились положення про необхідність реституції всієї впізнаної власності.
Звичай но, цілям реституції най більше відповідали індивідуально
визначені речі.
 Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно
знищеного або пошкодженого май на аналогічним за вартістю та
призначенням. Наприклад, у мирних договорах із переможеними також
установлювалось, що у разі неможливості повернення в натурі вилучених
предметів художньої, історичної або археологічної цінності вони
підлягають заміні предметами такого самого типу або наближено
рівноцінними.

У науці міжнародного права виділяють ординарну й надзвичай ну

репарацію.

Ординарна репарація полягає у відшкодуванні державою-

правопорушницею матеріального збитку шляхом виплати грошових сум,
постачання товарів чи надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає
відшкодуванню потерпілим суб´єктам.

Надзвичай на репарація - це особливі обтяження, що виражаються в

тимчасовому обмеженні правомочності держав, що вчинили міжнародне
правопорушення, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. Їх
мета полягає не лише в забезпеченні максимально можливої матеріальної
шкоди, завданої потерпілим суб´єктам, але й у виключенні факторів, що
сприяють учиненню правопорушень, відповідно, вони можуть обмежувати
самостій ність держави- правопорушниці у виборі джерел репарації.

Політична відповідальність виникає в разі порушення суб´єктом

міжнародного права будь-якого міжнародного зобов´язання. Цей вид
відповідальності виникає із самого факту порушення норми, що охороняє
інтереси іншої держави, вона виникає і в тому випадку, якщо май нова
шкода або інші видимі негативні наслідки відсутні.

Окремим різновидом політичної відповідальності є сатисфакція.

 У науці міжнародного права існує думка про доцільність вирізнення
ординарних і надзвичай них сатисфакцій .

Ординарна сатисфакція - це задоволення державою-правопорушницею

правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави, що полягає у
запевненні державою-правопорушницею про недопущення повторення
правопорушення. Най характерніші її форми - вибачення, вираження жалю
чи співчуття, покладання обов´язку матеріального відшкодування на осіб,
причетних до вчинення міжнародного правопорушення, та їх покарання. В
особливих випадках направляються спеціальні місії, а самі вибачення
супроводжуються церемоніями надання почестей прапору потерпілої
держави, виконанням гімну тощо. Мета сатисфакції - відновлення
нематеріальної шкоди, насамперед заподіяної честі й гідності потерпілої
держави, а характерними ознаками її є суворо офіцій ний характер,
урочистість і гласність. Ординарні сатисфакції, зазвичай , - це символічні
обтяження, які не є принизливими та надмірними.

Надзвичай на сатисфакція - це різні тимчасові обмеження суверенітету

та правоздатності держав, що вчинили міжнародне правопорушення. Її
метою є викорінювання причин, що спонукали до правопорушення, і
створення гарантій й ого неповторення у май бутньому. Надзвичай ними
сатисфакціями можуть бути: реорганізація окремих елементів політичної
системи та скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла
вчиненню державою міжнародного правопорушення; тимчасова окупація
частини або всієї території; міжнародний контроль за використанням
наукового та промислового потенціалу; демілітаризація промисловості
або скорочення зброй них сил.

Ресторація полягає у відновленні нематеріальних прав потерпілих суб

´єктів міжнародного права (наприклад, припинення незаконної окупації,
звільнення незаконно затриманих осіб, скасування судових рішень, що
завдають шкоду потерпілим державам, їх юридичним і фізичним особам).

Репресалії - правомірні примусові дії, які застосовуються до держави-

правопорушниці як засіб примусити її відмовитися від своїх незаконних
дій (наприклад, затримка риболовецького судна за незаконний вилов
риби, накладення арешту на май но або й ого конфіскація тощо). Вони
мають бути пропорцій ними: інтенсивність контрзаходів не може бути
вищою за ту, що є необхідною для досягнення безпосередньої мети.
Перевищення меж необхідного само по собі є правопорушенням,
зловживанням правом. Репресалії не передбачають застосування
зброй ного впливу на порушника, але можуть бути пов´язані з
демонстрацією зброй ної сили або мирною блокадою.

Реторсії - це заходи впливу однієї держави на іншу, що мають на меті

спонукати останню припинити недружелюбні, несправедливі чи
дискримінацій ні дії. Точніше, реторсія є контрзаходом у разі порушення
політичних і моральних норм та правил ввічливості. Вона спрямована на
обмеження прав, не охоронюваних міжнародним правом: обмеження
імпорту, підвищення мита, вилучення внесків із банків держави,
відкликання свого посла, відповідне обмеження прав громадян держав, на
території яких громадяни держави, що застосовує заходи, обмежуються у
правах.

До міжнародних санкцій відносять головним чином засоби примусу, що

застосовуються до держав-правопорушників.

Осудливі резолюції, ухвалені, наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН,

не можна віднести до санкцій , але сила їх морально-політичного впливу є
дуже значною. Такі резолюції можуть мати і правові наслідки, якщо в них
міститься невизнання результатів, отриманих шляхом погрози або
застосування сили. У цьому вбачається своєрідна санкція.
 Практика дозволяє виокремити два види контрзаходів (санкцій ) -
індивідуальні (самодопомога) та колективні (у межах міжнародних
організацій ). Кожен вид має декілька форм: індивідуальні - реторсії,
репресалії, розрив відносин і самооборона; колективні - відмова у членстві
в організації, призупинення прав члена організації, виключення з
міжнародного спілкування та колективні зброй ні заходи.

Варто зазначити, що багато вчених уважають, що нерідко державна

відповідальність обмежується лише зобов’язанням компенсувати збитки.
Проект статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не
передбачає кримінальної відповідальності держави. Це підтверджує, що
Комісія міжнародного права схильна до того, що держави, які порушують
міжнародний правопорядок, можуть обмежуватись зобов’язанням
компенсувати збитки.Тлумачення міжнародно-правового
правопорушення міститься в Проекті статей щодо відповідальності
держави за міжнародно-протиправні діяння, прий нятому Комісією
міжнародного права ООН. У ст. 1 вказано, що «будь-яке протиправне
діяння держави тягне за собою міжнародну відповідальність цієї
держави». Відповідно до ст. 2, міжнародно-протиправне діяння має місце в
таких випадках: а) поведінка, що є дією чи бездіяльністю, приписується
державі за міжнародним правом; б) ця поведінка є порушенням
міжнародного зобов’язання держави. Згідно зі ст. 3 Проекту, діяння
держави може бути кваліфіковане як міжнародно-протиправне лише на
підставі міжнародного права. На таку кваліфікацію не може вплинути
кваліфікація цього ж діяння як правомірного згідно з
внутрішньодержавним правом [4]. Для притягнення до міжнародно-
правової відповідальності необхідними є таке: 1) має бути міжнародно-
правове зобов’язання між двома державами; 2) повинна бути дія чи
бездіяльність, які порушують це зобов’язання та які приписуються
відповідальній державі; 3) наслідком цієї дії є втрата чи збитки [5].
Відповідно до ст. 4 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про
відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, дії будьякого
органу держави розглядається як діяння цієї держави за міжнародним
правом незалежно від того, здій снює цей орган законодавчі, виконавчі,
судові або які-небудь інші функції, незалежно від становища, що він зай має
в системі держави, і незалежно від того, є він органом центральної влади
чи адміністративно-територіальної одиниці держави. Згідно зі ст. 11,
поведінка повстанського руху, що стає новим урядом держави,
розглядається як діяння цієї держави за міжнародним правом.

97. Відповідальність за правомірну діяльність.

http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/3374/%D0%91%D1%83
%D1%80%D1%87%D0%B0%D0%BA.pdf?sequence=1&isAllowed=y

Міжнародне право в окремих випадках допускає міжнародно-правову

відповідальність, коли держава здій снювала правомірні дії.

Особливості відповідальності за правомірну діяльність:

1. Предмет діяльності (об'єкт підвищеної небезпеки)

2. Фактична підстава виникнення відповідальності (об'єктивна подія)

3. Юридична підстава виникнення відповідальності (договірна природа)

Першою принципово важливою рисою відповідальності за правомірну

діяльність є предмет діяльності – об’єкти підвищеної небезпеки. При
завданні шкоди іншим державам цими об’єктами держави-власники
об’єктів мають нести відповідальність навіть у тих випадках, коли в їх
діяльності не було складу міжнародного правопорушення або між
настанням їх діяльністю та настанням шкоди не було безпосереднього,
прямого та недвозначного зв’язку.
Другою особливістю є підстави виникнення відповідальності: фактичною
підставою для відповідальності за правомірну діяльність буде не діяння
держави, а незалежна від неї подія, що призвела до заподіяння збитку.

При цьому подія повинна кваліфікуватись як непереборна сила; збитки

повинні мати матеріальний характер; вимагається прямий зв'язок між
аварією об'єкта підвищеної небезпеки та матеріальним збитком.

Третьою принципово важливою особливістю відповідальності за

правомірну діяльність є її договірна природа: держава може нести
відповідальність за правомірну діяльність виключно в тих випадках, коли
висловлює на це явну, пряму і недвозначну згоду. На сьогодні подібна
згода держав вже закріплена у великій кількості документів. Окрім раніше
наведених двох, таку відповідальність передбачено:

Конвенцією про відшкодування збитків, заподіяних іноземними

повітряними суднами третім особам на поверхні (Рим, 1952 р.);

Конвенцією про відповідальність щодо третіх осіб в галузі атомної

енергетики (Париж, 1960);

Конвенцією про відповідальність операторів ядерних суден (Париж, 1962

р.);

Конвенцією про цивільну відповідальність за ядерні збитки (Відень, 1963

р.) та Додатковим протоколом до неї 1997 р.;

Конвенцією про цивільну відповідальність за збитки, заподіяні

забрудненням нафтою (Брюссель, 1969 р.);

Конвенцією про додаткові відшкодування ядерних збитків (Відень, 1997

р.) тощо.
Відповідальність за правомірну діяльність з 1978 р. розглядалась Комісією
з міжнародного права, спеціальними доповідачами якої, після численних
обговорень, представлено Проект статей про відповідальність держав за
шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом, але
обговорення даної теми викликало цілу низку проблемних питань, що
врешті привело до відкладення Проекту, який таки не був прий нятий .

Такого типу відповідальність одні вчені називають абсолютною, другі -

об'єктивною, треті - відповідальністю за правомірну діяльність. Гадаємо,
що термін «об'єктивна» най менше підходить для такого типу
відповідальності. На відміну від негативної відповідальності, яка справді
об'єктивно виступає за некомпетентну реалізацію свободи волі суб'єкта і є
закономірною для нього за порушення норм міжнародного права,
відповідальність за правомірну діяльність об'єктивною вважатися не
може. Те саме стосується й терміна «абсолютна відповідальність», якою
вона не є в розумінні терміна «абсолютний ».

Приклад Чорнобильської АЕС показує, що відкриття ядерної енергії,

технічні й техногенні досягнення на рівні генної інженерії приносять
людству не тільки переваги, а й збільшують ризики катастроф. І освоєння
космосу, і використання ядерної енергії та технологій можуть призвести
до непередбачених (під кутом зору розвитку науки на сьогодні)
результатів. Припинити відповідну діяльність означало б зупинитися на
шляху прогресу. Держави обрали інший варіант: продовжувати
поліпшувати безпеку користування об'єктами підвищеної небезпеки, а в
разі виникнення непередбаченої шкоди - відшкодувати збитки,
незважаючи на відсутність безпосередньої вини.
98. Міжнародно-правові зобов’язання erga omnes суб’єкта
міжнародного права перед іншими державами та міжнародним
співтовариством.

http://dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/29881/1/162-
170.pdf

https://www.academia.edu/51093508/%D0%A9%D0%9E
%D0%94%D0%9E_%D0%A1%D0%A3%D0%A2%D0%9D
%D0%86%D0%A1%D0%9D%D0%98%D0%A5_%D0%9E
%D0%97%D0%9D%D0%90%D0%9A_%D0%97%D0%9E
%D0%91%D0%9E%D0%92_%D0%AF%D0%97%D0%90%D0%9D
%D0%AC_ERGA_OMNES

Picone, який може стати у пригоді для визначення змісту конкретних

зобов’язань. На й ого погляд, відповідно до круга дестинаторів норм, які
містять зобов’язання erga omnes, їх можна розподіляти на такі, що
вимагають поведінки в інтересах міжнародної спільноти від конкретної
держави, від певної групи держав чи від усіх держав.

Прикладом першої групи можуть бути зобов’язання, які вимагають

певного застосування влади державою виключно у межах своєї суверенної
території. Мова може й ти, наприклад, про заборону апартеїду .Що ж до
другої групи зобов’язань, у їхньому випадку певне зобов’язання erga omnes
стосується одночасно більш-менш великої групи держав, що є
зобов’язаними виконати й ого. Воно може стосуватися об’єктів, які
знаходяться чи-то під територіальним верховенством, чи-то під
юрисдикцією цих держав. Таке виконання обов’язку є, у певному сенсі,
конкуруючим, адже будь-яка держава групи має право зробити це першою,
звільняючи таким чином від виконання інших членів групи. Прикладом
таких зобов’язань є зобов’язання держав, що користуються спільними
природними ресурсами регіонального характеру Й , нарешті, третя група
зобов’язань виявляється у сферах, які не знаходяться під виключним
суверенітетом окремої держави, а навпаки − під загальним управлінням
усієї сукупності держав. У такий спосіб поведінка, як активна, так і
пасивна, якої вимагає зобов’язання, має місце за межами прояву
територіального верховенства. Прикладом таких зобов’язань, як здається,
є зобов’язання, пов’язані з використанням так званої «загальної спадщини
людства», зокрема, ресурсів морського дна.

У контексті визначення переліку зобов’язань erga omnes як такі прий нято

розглядати всі зобов’язання, що містяться у нормах jus cogens. Однак існує
думка, що їхнє коло є ширшим.Крім того, зобов’язання erga omnes часто
співвідносять із зобов’язаннями, порушення яких може вважатися
міжнародним злочином. Отже, визначення кола останніх також допомогло
б віднай ти відповідь на питання про перелік зобов’язань erga omnes. Хоча
ці зобов’язання й не співпадають у повній мірі. На думку дослідників,
перелік міжнародних злочинів є значно вужчим за перелік зобов’язань
erga omnes та становить й ого ядро.

Комісія міжнародного права відмовилася від так званої «жорсткої» версії

проекту, у якому й шлося саме про злочини держав, на користь й ого більш
«м’якої» версії, з якої термін «міжнародні злочини» було вилучено1 . З
метою нашого дослідження цікаво звернутися до так званої «старої» версії
проекту та підготовчої роботи комісії, адже у них містяться посилання на
розуміння того, які ж саме зобов’язання є тими, порушення яких
вважаються міжнародними злочинами. Стаття 19 цієї версії проекту, текст
якої можна знай ти у доповіді комісії 1976 р., визначає, що «міжнародне
протиправне діяння, яке є наслідком порушення державою міжнародного
зобов›язання, настільки важливого для захисту фундаментальних
інтересів міжнародної спільноти, що й ого порушення, визнане злочином
цією спільнотою в цілому, є міжнародним злочином». Отже, відповідні
зобов’язання мають бути важливими для захисту «фундаментальних
інтересів» міжнародної спільноти. Конкретизація таких зобов’язань
міститься у п. 3 статті: « …міжнародний злочин може бути наслідком,
зокрема: 1) серй озного порушення міжнародного зобов›язання, що має
важливе значення для підтримання міжнародного миру та безпеки, такого,
що забороняє агресію; 2) серй озного порушення міжнародного
зобов’язання, що має суттєве значення для забезпечення права на
самовизначення народів, такого, як заборона встановлення або утримання
силою колоніального панування;

На окрему увагу заслуговує питання наявності зобов’язань erga omnes у

сфері захисту оточуючого природного середовища. Як вже було зазначено,
у ст. 19 старої версії Проекту статей щодо відповідальності держав й шлося
про те, що міжнародний злочин може становити «серй озне порушення
міжнародного зобов’язання, що має суттєве значення для охорони та
збереження навколишнього середовища людини, наприклад, забороняє
масове забруднення атмосфери чи морів», тобто такі зобов’язання
потенцій но могли отримати статус erga omnes.

Зобов'язання erga omnes у більшості випадків формуються як звичаєві

норми, що стають частиною загального міжнародного права. Також
можливе укладення міжнародного договору універсального характеру,
положення якого визнаються як такі, що породжують зобов'язання між
усіма (наприклад, Статут ООН забороняє будь-які прояви агресії).

Відповідно до Проекту статей про відповідальність держав за порушення

таких зобов'язань закликати до відповідальності може будь-яка держава, а
не тільки держава, що постраждала.
 99. Умови правомірності та механізм застосування санкцій та
контрзаходів за міжнародним публічним
правом.https://studfile.net/preview/9040444/page:5/

В міжнародному праві функціонує комплекс норм, що визначають умови

правомірності застосування санкцій . В цілому їх можна розподілити на такі
групи:

І. Норми, що визначають правомірний початок застосування міжнародно-

правових санкцій .

Діючі норми міжнародного права вимагають, щоб застосуванню

міжнародно-правових санкцій передували спроби мирного врегулювання
конфлікту. Лише при порушенні миру, актах агресії інших зброй них
нападах дозволяється негай не застосування міжнародно-правових
санкцій .

Важливою вимогою для застосування міжнародно-правових санкцій є

попередження про можливість такого застосування. Попередження
повинно бути у формі, прий нятній в дипломатичній практиці (нота, заява,
виступ державного представника і т.п.).

Практика застосування міжнародно-правових санкцій визнає такі форми їх

початку:1. З моменту здій снення правопорушення, якщо й деться про
зброй ний напад чи інший акт агресії. 2. Коли вичерпані спроби мирного
врегулювання конфлікту. 3. Якщо правопорушення припинено, але
правопорушник відмовляється виконати обов’язки, що випливають з
міжнародно-правової відповідальності по рішенню потерпілої сторони, але
після застосування мирних засобів вирішення спорів. 4. В разі
застосування міжнародно-правових санкцій міжнародними організаціями
у відповідності з їх Статутами і спеціальними постановами, які вступили в
силу. Такі постанови можуть передбачати:
а) негай не застосування санкцій ;

б) застосування санкцій з певної дати;

в) негай не застосування частини санкцій і, у разі опору, застосування

санкцій в повному об’ємі;

г) застосування санкцій при певних обставинах тощо.

5. На випадок застосування міжнародно-правових санкцій в порядку

самодопомоги, держава-жертва правопорушення визначає початок такого
застосування [11, 419].

ІІ. Норми, що визначають компетенцію по застосуванню санкцій .

Якщо санкції здій снюються в рамках міжнародної організації, то слід діяти

у відповідності з її статутом з дотриманням вимог як матеріальних норм,
так і процедури застосування санкцій .

Компетенція держав щодо застосування міжнародно-правових санкцій

визначається в міжнародних договорах універсального, регіонального і
партикулярного характеру.

Ш. Норми, що визначають об’єкт застосування санкцій .

Об’єктом застосування санкцій можуть бути лише правопорушники:

суб’єкт, який здій снив правопорушення, й ого співучасники і й ого
посібники. Застосування санкцій не повинно зашкодити третім суб’єктам,
не учасникам міжнародного правопорушення.

В межах міжнародної організації можна застосовувати санкції лише щодо

держав-членів цієї організації. Винятком з цього правила є ситуація, коли
держава-не член організації порушує імперативну норму, обов’язкову для
всіх суб’єктів, не залежно від їх членства в організації.
Санкції МО можна умовно поділити на дві групи: ті, що пов'язані із
застосуванням сили, і ті, які не пов'язані із застосуванням сили.

Перші, зокрема, передбачені ст. 42 Статуту ООН. Такі заходи можуть бути
застосовані у відповідь на особливо небезпечні посягання на міжнародний
мир і безпеку. їх можуть здій снювати як окремі держави від імені та зі
спеціальними повноваженнями ООН, так і спеціально створені зброй ні
сили ООН.

Другу групу санкцій можна виразити у формі призупинення прав і

привілеїв, що випливають із членства в МО (позбавлення права голосу,
права представництва в організації, виключення із організації);
виключення з міжнародного спілкування.

Всі суб’єкти міжнародного права мають право застосовувати санкції щодо

агресора.

IV. Норми, що визначають умови пропорцій ності міжнародно-правових

санкцій .

Принцип пропорцій ності вимагає щоб інтенсивність, об’єм і характер

застосування міжнародно-правових санкцій відповідали об’єму і характеру
нанесеної правопорушенням шкоди, були необхідними для ліквідації
негативних наслідків.

V. Норми, які визначають умови, припинення застосування санкцій .

Застосування санкцій припиняється із досягненням певної мети:-
зупинення правопорушення; - визначення міра відповідальності
правопорушника; - отримана згода на добровільне відшкодування шкоди;-
виконання інших зобов’язань.
Якщо застосування санкцій визначається, певним строком, їх здій снення
припиняється по закінченні визначеного строку.

Механізм застосування міжнародно-правових санкцій складається з двох

компонентів:- міжнародно-правового (конвенцій ного) механізму; -
міжнародного організацій ного (інституцій ного) механізму.

Міжнародно-правовий механізм застосування міжнародно-правових

санкцій складають:- договірні норми; - звичаєві норми; - рішення
міжнародних органів і організацій .

Інституцій ний механізм застосування міжнародно-правових санкцій

включає: - держави, - організації, - органи (комітети, комісії, судові органи)
[11, 420-421].

При самостій них діях держава, крім норм міжнародного права, реалізує
комплекс національно-правових норм. Як правило, національне
законодавство більшості держав передбачає порядок реалізації
примусових заходів щодо інших суб’єктів міжнародного права.

Діяльність, групи держав по застосуванню санкцій , крім загальних

принципів і норм міжнародного права, регулюється спеціальною угодою
між ними.

Застосування інституцій ного механізму міжнародних органів і організацій

може обмежуватись лише міжнародним рівнем або реалізація МПС
поєднується з національно-правовою.

Розділ 3 класифікація САНКЦІЙ У міжнародноМУ правІ

Міжнародно-правові санкції розрізняють на різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають: 1)

індивідуальні – коли санкції застосовуються однією потерпілою державою;
2) колективні – коли примусові заходи застосовуються двома і більше
потерпілими суб'єктами міжнародного права.

Вважається загальновизнаним, що характером міжнародно-правових

санкцій володіють саме колективні заходи, що передбачаються главою VII
Статуту ООН у разі виникнення загрози миру, порушення миру або акту
агресії.

У залежності від суб'єктів здій снення санкцій розрізняють: 1) міжнародно-

правові санкції, які здій снюються державами в порядку самодопомоги; 2)
міжнародно-правові санкції, які здій снюються державами з допомогою
міжнародних організацій .

Кожному із типів властиві свої види міжнародно-правових санкцій , форми

і способи їх застосування.

Санкцій , які здій снюються державами в порядку самодопомоги:а)

самооборона; б) репресалії; в) реторсії; г) розрив дипломатичних і
консульських відносин; д) невизнання [6, 379].

Реторсії – примусові заходи у відповідь, які ведуть до обмеження таких

інтересів держави-порушниці; які не охороняються міжнародним правом.
Реторсії можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт,
несправедливу, упереджену поведінку іншого суб’єкта, але в межах,
допустимих міжнародним правом.

Реторсіями є: заборона дипломатичним представникам або громадянам

іноземної держави вільно відвідувати певні рай они країни їхнього
перебування у відповідь на подібні ж обмеження щодо своїх дипломатів і
громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави,
яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни рівної
кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів
першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в’їзду
в країну або відміна візиту делегацій тощо.

Репресалії – це правомірні примусові заходи, які чиняться з метою

відновлення порушених прав і направлені на обмеження або ліквідацію
прав іншої держави у відповідь на її неправомірну поведінку.

Репресалії не можуть застосовуватись у відповідь на акти, які не є

міжнародним правопорушенням. Репресалії повинні відповідати
нанесеним збиткам із застосуванням примусу, необхідного для їх
відшкодування.

Правомірними є лише політичні і економічні репресалії: позбавлення

обмеження дипломатичних привілеїв і імунітету офіцій них представників
держави-порушниці; ембарго; бой кот; секвестр май на тощо. Най більш
відчутними формами репресалій є розрив торгівельно-економічних
відносин з державою-порушницею і її повна економічна ізоляція [29, 137].

Розрив дипломатичних і консульських відносин є самостій ним видом МПС.

Розрив дипломатичних відносин може відбуватись окремо або одночасно з
розривом консульських відносин. Крім того можливе призупинення
дипломатичних і консульських відносин як більш м’яка форма впливу на
державу-порушницю.

Застосування цієї форми можливе і при недружніх актах, але в такому разі
вона не є МПС, бо застосовується не у відповідь на міжнародне
правопорушення.

Самооборона – це дії по відношенню до держави-правопорушниці, які

мають зброй ний примусовий характер. Виділяють дві форми самооборони:

- необхідна оборона;

- самооборона від агресії [29, 138].

Необхідною обороною є захист зброй ними силами від зазіхань іноземної
держави на недоторканність державного кордону, її воєнним вилазкам, які
ще не можна кваліфікувати як акт агресії (заслання вій ськово-
розвідувального літака на територію держави-жертви, захід вій ськових
суден у територіальні води такої держави тощо).

При необхідній обороні бажане попередження про можливість її

застосування, якщо держави-порушник не припинить порушення.
Попередження необхідне тому, що правопорушення може бути ще
об’єктивно відсутнім (підготовка до вторгнення) або вимушеним
(порушення територіальної недоторканності із-за аварії чи помилки).
Застосування зброй ної сили в таких випадках не є правомірним.

Право на самооборону від агресії – суверене право кожної держави, адже

агресія є най тяжчим міжнародним правопорушенням. Але й при й ого
реалізації необхідно дотримуватись принципу пропорцій ності.

Невизнання може стосуватись результатів, ситуацій викликаних

неправомірними діями держави-порушниці. Форми невизнання:- відмова
держави визнати дій сність міжнародного договору укладеного під тиском
чи з іншими порушеннями передбаченими нормами міжнародного права;-
невизнання неправомірних територіальних змін;- невизнання
фашистського, расистського чи колоніального режиму держави, яке веде
до ізоляції такої держави тощо.

Санкції, які здій снюються з допомогою міжнародних організацій : -

призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній
організації; - відмова в членстві; - позбавлення можливості міжнародного
співробітництва з іншими суб’єктами міжнародного права (повний або
частковий розрив економічних відносин, призупинення засобів зв’язку); -
колективні зброй ні заходи (демонстрації, блокади, застосування зброй них
сил організацій ) [32, 74].

Призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній

організацій , може бути добровільним або у формі санкції. При
добровільному призупиненні членства держави, вона не пориває
міжнародною організацією юридичного зв’язку.

При призупиненні прав і привілеїв, що випливають з членства в

міжнародній організації у формі санкції активна діяльність держави в
міжнародній організації примусово припиняється. Воно можливе у формі
позбавлення голосу за такі дії:- несплату внесків; - несплату внесків в
одному з головних органів організації; - несплату внесків лише в головних
органах організації; - несплату внесків в усіх органах організації;- за
порушення міжнародних не фінансових зобов’язань; - за порушення
статутних не фінансових зобов’язань.

Позбавлення права на представництво в органах міжнародної організації

може бути у формі: - недопущення держави-правопорушниці до роботи в
цих органах; - не обрання її представників в такі органи; - не запрошення
на їх засідання, наради, конференції [32, 73-74].

Позбавлення права на отримання допомоги може бути у формі

припинення фінансової, технічної, гуманітарної, економічної, культурної,
медичної та іншої допомоги.

Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі

заборони на прий няття в організацію або виключення з неї.

Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою: - розрив

економічних зносин; - розрив вій ськового співробітництва, транспортного
зв’язку (морського, повітряного, залізничного, телефонного, телеграфного,
радіозв’язку і т.д.); - розрив можливих політичних зносин та ін.
Колективні зброй ні заходи здій снюються на універсальній основі (в
рамках ООН) і регіональними міжнародними організаціями (наприклад,
НАТО, ЛАД, ОАЕ).

Міжнародне право регламентує порядок застосування контрзаходів.

Потерпіла держава повинна їх застосовувати тільки щодо держави, яка
несе відповідальність. Контрзаходи повинні бути співрозмірними
спричиненій шкоді й ураховувати тяжкість МПД та права, які були
порушені, - тобто бути пропорцій ними. Держава, що їх застосовує, повинна
поважати недоторканність дипломатичних та консульських установ та їх
персоналу. Контрзаходи припиняються, як тільки контрагент виконає свої
зобов'язання. Практиці відомі різні форми контрзаходів держав:
міжнародні бой коти, транспортні блокади, ембарго, націоналізація
власності держави-порушниці, невизнання, розірвання чи призупинення
дипломатичних чи консульських відносин.

Санкції МО можна умовно поділити на дві групи: ті, що пов'язані із

застосуванням сили, і ті, які не пов'язані із застосуванням сили.

Перші, зокрема, передбачені ст. 42 Статуту ООН. Такі заходи можуть бути
застосовані у відповідь на особливо небезпечні посягання на міжнародний
мир і безпеку. їх можуть здій снювати як окремі держави від імені та зі
спеціальними повноваженнями ООН, так і спеціально створені зброй ні
сили ООН.

Другу групу санкцій можна виразити у формі призупинення прав і

привілеїв, що випливають із членства в МО (позбавлення права голосу,
права представництва в організації, виключення із організації);
виключення з міжнародного спілкування.
 100. Санкції щодо Російської Федерації та персональні
обмежувальні заходи, спрямовані на припинення агресії РФ проти
України.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D0%BA
%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%BF%D1%80%D0%BE
%D1%82%D0%B8_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97_
%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7_
%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%BD
%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B4%D0%BE_
%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD
%D0%B8_2022_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83

http://ud.gdip.com.ua/wp-content/uploads/2020/12/66.pdf

https://mfa.gov.ua/sankciyi-proti-rf

Міжнародне право визначає санкції як індивідуальні або колективні

примусові заходи, ужиті проти держави-порушниці з метою припинення її
неправомірного поводження чи покарання за таке поводження [2]. Санкції
застосовують, аби забезпечити дотримання міжнародно-правових норм,
коли вичерпано всі добровільні погоджувальні заходи врегулювання
конфлікту, до якого призвело міжнародне правопорушення.

З моменту початку неспровокованої повномасштабної зброй ної агресії

росій ської федерації проти України 24-го лютого 2022 року, Україна та
міжнародні партнери запровадили низку санкцій проти рф.

На сьогодні росій ська федерація є най більш підсанкцій ною країною світу і
наразі саме санкції є най більш дієвим інструментом впливу на країну-
агресора з боку цивілізованої світової спільноти.
Важливим елементом роботи Міністерства закордонних справ України на
санкцій ному напрямі є взаємодія зі столицями держав-членів ЄС, США,
Великої Британії, Канади, Швей царії, Австралії, Японії, Нової Зеландії та
низки інших країн-партнерів.

Заборона польотів російської авіації[ред. | ред. код]

Країни, що закрили повітряний простір для росій ських авіакомпаній

Росія

Україна

Захоплені Росією території (Крим, «ДНР» та «ЛНР»)

25—27 лютого повітряний простір для росій ських авіакомпаній закрили

Велика Британія, Болгарія[60], Румунія, Польща[61], Чехія, Литва, Латвія,
Естонія, Словенія[62], Фінляндія[63], Бельгія, Данія, Німеччина, Ісландія,
Ірландія, Італія, Австрія, Швеція, Нідерланди[64], Іспанія[65], Франція,
Норвегія[66], Канада, Північна Македонія[67] та Португалія[68].

27 лютого Євросоюз повністю закрив свій повітряний простір для будь-

яких літаків, що належать, зареєстровані або контрольовані з Росії, у тому
числі для приватних літаків «олігархів»[69][70].

Через закриття повітряного простору над країнами Балтії тривалість

польотів з Калінінграда до Москви зросла у півтора рази — до 2,5 годин.
Авіакомпанії змушені літати довшим шляхом — над Балтій ським морем[71].
Санкції проти Путіна[ред. | ред. код]
25 лютого Євросоюз, Британія, США та Канада оголосили про
запровадження санкцій проти президента Володимира Путіна, які
передбачають заморожування й ого активів. Путін став третім після
президентів Сирії та Білорусі, Башара аль-Асада та Олександра Лукашенка,
главою держави у списках санкцій Євросоюзу[43][72][73].

27 лютого Японія оголосила про запровадження санкцій проти Путіна[74].

28 лютого Австралія запровадила фінансові санкції проти Володимира

Путіна та заборонила й ому в'їзд[75], а Швей царія приєдналася до санкцій
ЄС[76].

7 березня Нова Зеландія заборонила Путіну в'їзд[77].17 березня заморозила

активи Путіна[78].

Восьмий пакет[ред. | ред. код]

6 жовтня Європей ський Союз ухвалив восьмий пакет санкцій проти Росії
через спробу незаконної анексії Донецької, Луганської, Запорізької та
Херсонської областей України[112].

Восьмий пакет санкцій передбачає:

Восьмий пакет санкцій вводить до законодавства ЄС основу для

встановлення обмеження цін, пов'язаного з морським транспортуванням
росій ської нафти до третіх країн, а також подальшими обмеженнями на
транспортування сирої нафти та нафтопродуктів морським шляхом до
третіх країн. Обмеження цін передбачає, що надавати транспортні та інші
послуги можливо, якщо нафта або нафтопродукти закуповуються за
попередньо встановленою межею ціни або нижче неї. Нова заборона для
суден ЄС здій снювати морські перевезення таких продуктів до третіх країн
буде діяти з дати, коли Рада ЄС одноголосно вирішить запровадити
обмеження ціни[113].
Рада Європей ського Союзу також вирішила, що географічну дію обмежень,
запроваджених 23 лютого, включаючи, зокрема, заборону на ввезення
товарів з непідконтрольних уряду України територій Донецької та
Луганської областей , буде розширено на тимчасово непідконтрольні
території Запорізької та Херсонської областей [113].

Додатково застосовано санкції до фізичних та юридичних осіб, причетних

до росій ської окупації, незаконної анексії та псевдореферендумів на
окупованих територіях Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької
областей [115].

Загалом у списку 30 фізичних та 7 юридичних осіб[115]:

● Олександр Харичев (начальник Управління президента РФ із

забезпечення діяльності Держради)
● Борис Рапопорт (заступник керівника департаменту адміністрації
президента РФ із забезпечення справ Держради)
● Олексій Селіванов (призначений окупантами заступник голови
так званого «МВС Запорізької області»)
● Антон Тицький (призначений окупантами так званий «міністр
молодіжної політики» Запорізької області);
● Сергій Єлісєєв (так званий голова окупацій ного «уряду»
Херсонської області)
Насамкінець хотів би зробити деякі висновки, які, звичай но, відображають
лише мою думку. 752 1. Усі санкції, що їх запровадили Сполучені Штати, ЄС
та інші країни за агресію Росії проти України й за інші злочини та грубі
порушення міжнародного права, є правомірними каральними й
примусовими заходами, вони спрямовані на відновлення суверенітету та
територіальної цілісності України, припинення агресивної політики
Москви, покарання за вчинені злочини. Санкції накладають із метою
примусити Росію поважати основоположні принципи й норми
міжнародного права й міждержавного співжиття. Тому істеричні заяви
Кремля про русофобію, які звучать мало не після кожного нового раунду
санкцій , є безпідставними. 2. Санкції – дієвий інструмент впливу на Росію,
адже вони, безперечно, стримують агресивність Кремля, сповільнюють
розбудову мілітарної машини, гальмують розвиток росій ської економіки
та є однією з причин її стагнації протягом останніх років – усього часу
агресії проти України. Заяви Москви про протилежне – це обман,
орієнтований на одурманення росій ського населення. Упродовж усього
санкцій ного періоду Кремль прагне будь-що-будь вий ти з-під обмежень,
повернутися в G7 і відновити відносини із Заходом, не виконавши
воднораз жодного положення Мінських домовленостей , не повернувши
Україні Криму та Донбасу й узагалі не змінивши своєї агресивної політики
на міжнародній арені. Останні приклади цьому – зліплені в Москві одіозні
«Дванадцять кроків урегулювання конфлікту в Україні», озвучені на
останній Мюнхенській безпековій конференції, і нещодавня заява Міністра
закордонних справ Росії Лаврова про необхідність відновлення співпраці
між ЄС і Євразій ським союзом. 3. Якби Україна була залишена наодинці з
агресором, без допомоги Заходу, нам було б ней мовірно складно вижити й
невідомо, яким було би сьогодення. У цьому контексті Київ має
завдячувати нашим партнерам, передусім США та ЄС.

101. Поняття естоппеля в міжнародному публічному праві та

перспективи його застосування у випадках порушень міжнародно-
правових зобов’язань.

Естоппель, виконуючи притаманну й ому стабілізуючу роль в сучасному

міжнародному праві, забезпечує через припис ня послідовності поведінки
держав юридичну безопасность суб'єктів права. Функціональна
спрямованість принципу естоппель у вказаному напрямку обумовлена
й ого двуеді вим якістю процесуального та матеріального права. Те, що
принцип естоппель - це не просто засіб захисту у формі предварітельно
заперечення чи процесуального (по суду) відведення заперечення,
визнається в науці сучасного міжнародного права.

Естопель у загальному плані означає заборону для держави заперечувати

те, що вона до цього взяла або визнала на основі явно виражених актів або
своєї поведінки. Згідно зі ст. 45 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р., естопель означає втрату державою права
посилатися на підставу недій сності або припинення договору, виходу з
нього або зупинення й ого дії, якщо, після того як їй стало відомо про
факти, вона, напевне, погодилась або має, з огляду на її поведінку,
вважатись такою, що мовчазно погодилася з тим, що договір є дій сним,
зберігає чинність або залишається в дії .

Принцип естопеля є приватним проявом передбаченого п. 2 ст. 2 Статуту

ООН загальновизнаного принципу міжнародного права – добросовісного
виконання зобов’язань за міжнародним договором [5]. У міжнародному
праві правило естопеля говорить, що держава в конкретній ситуації не має
робити дій , які суперечать позиції, яку вона зай мала до цього.

Принцип естопеля базується на принципах добросовісності і послідовності

та передбачає заборону особі заперечувати або оспорювати в суді те, про
що раніше така особа заявила, здій снила або дала зрозуміти іншій стороні.
Тобто держава відмовляється від виконання зобов’язань за таким
договором на більш пізньому етапі за умови фактичного підтвердження
й ого застосовності (чинності) з огляду на (1) свою поведінку, (2) мовчазну
згоду, (3) попередні дії. Традицій но не допускається застосовувати захист
шляхом посилання на естопель проти держави, але ця практика поступово
змінюється [6, с. 73]. Головне завдання принципу естопеля полягає в тому,
щоб перешкодити стороні отримати переваги і вигоду внаслідок своєї
непослідовності в поведінці на шкоду іншій стороні, яка сумлінним чином
поклалася на певну юридичну ситуацію, створену першою стороною.

На початку естопель проявляв себе у трьох напрямах: – estoppel by record –

застосовувався стосовно будь-якого законного судового рішення,
винесеного компетентним судом, включаючи рішення судових органів
(арбітрів), які не вели офіцій ної реєстрації прий нятих документів; –
estoppel by deed – забороняє сторонам спростовувати те, що зафіксовано
документом, скріпленим підписами і печатками, і є констатацією набору
закріплених в угоді фактів (тверджень про факти); – estoppels by matterin
palis – поширював свою дію, з одного боку, спочатку на угоди з
нерухомістю, а потім вже – на угоди з рухомим май ном. З іншого боку,
завдяки втручанню інституту справедливості в значенні equity він міг
витікати (якщо були дотримані всі відповідні умови) з простих,
позбавлених будь-якої спеціальної форми декларацій волі, з певних
фактичних уявлень (representations) [10, с. 355−357].

Естопель також визнається як common law, зокрема в Австралії. У

прецедентах Legione v. Hateley (1983) і Waltons Stores (Interstate) Ltd. v.
Mä her (1988) були вироблені умови застосування естопеля: – обіцянка
боржника; – недобросовісна поведінка боржника; – особливі відносини між
боржником і кредитором; – незворотні наслідки для кредитора, які матиме
недобросовісна поведінка боржника. Наявність зустрічного надання, з
огляду на особливості розвитку місцевого зобов’язального права, для
застосування естополя

Істотні умови для застосування цього принципу є наступні:

• обіцянка сторони має бути недвозначною та ясною;

• сторона, яка дала обіцянку, мала розуміти, що той , кому обіцянка

адресована, на таку обіцянку покладатиметься;
• несправедливість щодо сторони може бути виключена лише виконанням
обіцянки.

У міжнародному праві ХХ ст. набуло розвитку і поширення обмежувальне

розуміння принципу естопеля. У Міжнародному Суді тема естопеля вперше
обговорювалася в справі компанії «Барселона Трекшн» (Бельгія проти
Іспанії) (попередні заперечення). Згодом ця тема детально розглядалася в
справі про храм Преах Віхеар між Тай ландом та Камбоджею. В цій справі
Міжнародний Суд вказує на те, що у зв’язку з тим, що Таїланд великою
кількістю своїх дій фактично визнавав те, що храм належить Камбоджі
упродовж багатьох років, він втратив право посилатись на протилежне.

Крім міжнародного права, також згадка про естопель є у принципах

міжнародних комерцій них договорів УНІДРУА. Сенс доктрини коротко
викладено в ст. 1.8., яка називається «несумісна поведінка». У цій статті
зазначено: «Сторона не може діяти несумісно з розумінням, яке вона
викликала в іншої сторони, і остання, покладаючись на це розуміння, діяла
розумно на шкоду собі» [12, с. 22]. У п. 2. Ст. I-1:103 модельних правил
європей ського приватного права (Draft Common Frame of Reference)
зазначено: «Поведінкою, що суперечить добросовісності і чесної ділової
практики, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або
поведінці сторонам, за умови, що інша сторона, діючи собі на шкоду,
розумно поклалася на них» [13, с. 107].

Принцип естопеля – «норма-принцип, яка містить правовий механізм

судового захисту правила добросовісної поведінки, а також норму
доказового права в судовому/арбітражному процесі, застосування якої
означає втрату права на захист за допомогою позбавлення сторони права
на заперечення» [14, с. 54]. Естопель зазвичай означає втрату стороною
права використовувати, оскаржувати або заперечувати факти внаслідок
попередньої заяви про зворотне, якщо це може завдати шкоди
протилежній стороні в судовому спорі. Для того, щоб вказане правило
застосовувалося, необхідно встановити, що склалася ситуація естопеля,
тобто наявні такі фактичні обставини:

1. існує однозначна і недвозначна позиція з питання права або факту,

виражена в процесуальному документі або процесуальній поведінці,
заснованій на вільному волевиявленні правосуб’єктності особи. Важливий
не тільки зміст позиції, але і форма, момент вираження і спосіб фіксації її
судом [15, с. 86];

2. сторона в процесі змінила свою первісну позицію з питання, що

стосується одних і тих самих фактичних обставин, тобто допустила
суперечливу поведінку щодо заявника;

3. заявник, виходячи з позиції першої особи, діючи добросовісно, почав

активні дії фактичного характеру або утримався від здій снення таких,
іншими словами, будував свою процесуальну поведінку, з огляду на
уявлення, що утворилися внаслідок дій іншої особи;

4. внаслідок дій заявника, заснованих на початковій позиції суб’єкта, який

змінив свою позицію, першому було завдано збитків, при цьому між
заподіяною шкодою і непослідовною поведінкою має існувати причинно-
наслідковий зв’язок. У процесуальному сенсі під цим можна розуміти
невигідне становище іншої сторони, яке виникло внаслідок порушення
принципів змагальності та процесуальної рівноправності.

Отже, застосування принципу естопеля знай шло значне відображення в

практиці правозастосування англо-американської правової системі. В
англій ському праві естопель виконує захисну функцію, тобто він не
допускає відмову від обіцянки утриматися від використання права, але
водночас не надає змоги вимагати виконання цієї обіцянки. Естопель
(зобов’язальний ) спрямований не на створення нових прав, а на захист
того, хто сумлінно покладається на дану й ому обіцянку не здій снювати
права

Класичний приклад, коли естоппель, заснований на праві справедливості,

може бути застосований для захисту права, наприклад, будівництво
споруди одним сусідом на ділянці іншого сусіда. Сусід, на ділянці якого
будує будинок інший сусід, мовчазно схвалює ці дії, а коли будинок
готовий , вимагає й ого переведення у власність.

Крім цього, естоппель застосовується при введенні в оману однією

стороною іншої сторони щодо форми та умов договору, наприклад, якщо
договір, що вимагає письмової форми, а укладено й ого усно тощо.

Крім вищезгаданих основних різновидів виділяють й інші, наприклад:

• естоппель особи, яка здій снює передачу прав (assignor estoppel), згідно з
яким не допускається подальше оскарження патенту особою, яка передала
за винагороду права на патент;

• естоппель на підставі введення в оману (estoppel by misrepresentation),

• естоппель у зв'язку з необґрунтованою затримкою або недбалістю в

поданні позову (estoppel by laches) та ін.

Цікаво, що в Україні, суди також застосовують принцип «естоппель».

Так, Касацій ний господарський суд у справі №910/19179/17 застосував

принцип «естоппель». Принцип «естоппель», зокрема, застосовано в
практиці Європей ського суду з прав людини («Хохліч проти України»,
заява №41707/98; «Рефаг парті зі (Партія добробуту) Туреччини та інші
проти Туреччини, заяви №№41340/98, 41342/98, 41344/98 ), він підлягає
застосуванню й українськими судами.
102. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням
України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
(Будапештський меморандум) від 5 грудня 1994 р.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B0%D0%BF
%D0%B5%D1%88%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_
%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BD
%D0%B4%D1%83%D0%BC

https://www.president.gov.ua/news/shodo-bezpekovih-garantij-dlya-
ukrayini-za-budapeshtskim-mem-64649

Згідно з Меморандумом США, РФ і Велика Британія зобов'язалися:

● поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України;

● утримуватися від загрози силою, її використання проти
територіальної цілісності чи політичної незалежності України;
ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України,
крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі
Статутом ООН;
● утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб
підкорити своїм власним інтересам здій снення Україною прав,
притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які
переваги;
● домагатися негай них дій з боку Ради Безпеки ООН з метою
надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії
чи об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;
● не застосовувати ядерну зброю як проти України так і проти
інших держав-учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної
зброї, крім випадку нападу на них самих, їхні та підопічні
території, зброй ні сили, їхніх союзників;
 ● проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок
якої постає питання стосовно цих зобов'язань.
Порушення і виконання Будапештського меморандуму [ред. | ред.
код]
Українська сторона розглядала варіант вимоги термінових консультацій ,
передбачених шостою статтею Будапештського меморандуму, під час
конфлікту щодо острова Тузла (2003) та першої україно-росій ської
«газової вій ни» (2006). Водночас Олександр Чалий вважає, що посилання
України на цей документ позиціює її як позаблокову ней тральну державу
(напротивагу офіцій ному курсу на членство в НАТО)[5].

1 березня 2014 року президент Росій ської Федерації Володимир Путін на

тлі «Кримської кризи» отримав у Ради Федерації (верхньої палати
парламенту) дозвіл на введення вій ськ до України, обґрунтувавши це
«екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю
громадян Росій ської Федерації, наших земляків, особового складу
вій ськового контингенту Зброй них сил Росій ської Федерації»[9]. Станом на
2 березня про введення вій ськ не було заявлено офіцій но, але є інформація
про численні захоплення вій ськових об'єктів озброєними людьми без
розпізнавальних знаків; українська влада вважає, що вони є
вій ськовослужбовцями Зброй них сил РФ[10].

Після «референдуму» 16 березня 2014, проведеного в Криму та

Севастополі всупереч українському законодавству[11][12], в ході якого на
більшості виборчих бюлетенів було засвідчено вибір за входження Криму
до Росії, остання розпочала офіцій ний процес прий няття Криму до свого
складу. Цей процес увінчався підписанням договору «про прий няття до
Росій ської Федерації Республіки Крим і утворення в складі Росій ської
Федерації нових суб'єктів»[13], що був ратифікований державною думою
Росії 21 березня 2014 року[14], а 11 квітня 2014 Крим і Севастополь були
включені до переліку суб'єктів РФ у Конституції Росії[15][16][17].
Після анексії Криму Росією, США, Канада, Велика Британія разом з іншими
країнами заявили, що участь Росії є порушенням її зобов'язань перед
Україною відповідно до Будапештського меморандуму [18][19][20][21][22]. 4
березня 2014 року президент Росій ської Федерації Володимир Путін
відповів на питання про порушення Будапештського меморандуму,
описуючи поточну ситуацію: «в Україні виникла нова держава, але з цією
державою і щодо цієї держави ми не підписали жодних обов'язкових
документів»[23].

Український парламент попросив підписантів Меморандуму підтвердити

свою прихильність принципам, закріпленим у політичній угоді, та
провести консультації з Україною для зменшення напруженості[24].
Росій ська Федерація відмовилася від таких консультацій [25].

Офіцій на позиція США, підтверджена під час кризи 2022 року: Росія
порушила свої зобов'язання щодо Будапештського меморандуму, в рамках
якого вона, зокрема, зобов'язалася «поважати незалежність та суверенітет
та існуючі кордони України» та «утримуватися від загрози силою та від її
застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності
України»[26].

Інцидент у Керченській протоці[ред. | ред. код]

Докладніше: Інцидент у Керченській протоці

27 листопада 2018 року МЗС України звернулося до країн-підписантів

Будапештського меморандуму з вимогою провести термінові консультації
для забезпечення повного дотримання зобов'язань та негай ного
припинення агресії РФ проти України[27].

Під час загострення перед вторгненням у 2022 році[ред. | ред. код]

Докладніше: Підготовка Росії до вторгнення в Україну 2022 року

21 лютого 2022 року МЗС України направило державам-членам Ради

безпеки ООН запит на основі Будапештського меморандуму з вимогою
негай ного проведення консультацій . Цьому передувала промова
Володимира Зеленського на Мюнхенській конференції з безпеки, в якій
Президент заявив, що Україна вчетверте і востаннє ініціює проведення
консультацій у рамках меморандуму, і якщо вони знову не відбудуться або
за їх результатами не буде конкретних рішень щодо гарантування
безпеки, то Україна матиме повне право вважати, що Будапештський
меморандум не працює і всі пакетні рішення 1994 року [щодо відмови від
ядерної зброї] «поставлені під сумнів»[28].

Міністр Дмитро Кулеба роз'яснив позицію держави в тому сенсі, що

відмова Росії не має бути підставою для непроведення консультацій [як
раніше]. «Ці гарантії безпеки надавалися Україні в 1994 році не від групи
країн, а кожною країною індивідуально, і ці гарантії були об'єднані в
одному документі»[29].

Оголошуючи про визнання ОРДЛО того ж дня (21 лютого), Володимир

Путін побіжно та маніпулятивно послався на промову Зеленського в
Мюнхені, заявивши, що Україна нібито може отримати ядерну зброю, а
Росія не може не реагувати на це[30].

Повномасштабне вторгнення[ред. | ред. код]

Докладніше: Російське вторгнення в Україну (2022)

5 грудня 2022 року, в 28-му річницю підписання Будапештського

меморандуму, росія завдала чергового масованого ракетного удару по
об'єктах критичної інфраструктури України. З цього приводу МЗС України
заявило, що «жодні домовленності з рф не працюють»[31].

Аналізуючи Будапештський меморандум, доходимо висновку, що

безпекові гарантії щодо України були порушені ще задовго до 2014 року.
Наприклад, варто згадати відоме прикордонне протистояння у 2003 році в
конфлікті навколо острова Тузла, що загрожувало територіальній
цілісності України. Не менш небезпечними можна вважати так звані газові
вій ни, які є проявом свідомого економічного тиску, спрямованого на те,
щоб підкорити своїм власним інтересам Україну.
Світ не відреагував належним чином на такі порушення зобов’язань одним
з підписантів Меморандуму, які наростали з роками, призвівши в підсумку
до прямої зброй ної агресії. Більше того, настільки відверте ігнорування
безпекових зобов'язань перед Україною поставить під сумнів для будь-
якої іншої держави світу вагу підписів і обіцянок представників держав-
гарантів за Будапештським меморандумом. Хто тоді виконуватиме інші
подібні домовленості? Ігнорування зобов’язань держав-підписантів за
Будапештським меморандумом перед Україною ставить під сумнів увесь
корпус міжнародних договорів щодо нерозповсюдження та контролю над
зброєю масового ураження.
Враховуючи те, що залишається актуальним глобальне завдання з
нерозповсюдження ядерної зброї, а також зі створення нових міжнародних
документів, що гарантуватимуть безпеку окремих держав у разі відмови
від ядерної зброї або намірів з її виробництва, констатуємо, що потрібна й
актуалізація положень Будапештського меморандуму. Й ого подальше
невиконання може заблокувати досягнення нових дипломатичних рішень
у сфері глобальної безпеки. Враховуючи також довготривалість
порушення однією з держав-підписантів її зобов’язань, підтверджених у
Меморандумі, наполягаємо на необхідності спільної роботи інших держав-
гарантів для відновлення безпеки та територіальної цілісності України.

103. Поняття, джерела та принципи міжнародного кримінального

права.

Міжнародне кримінальне право - це галузь міжнародного публічного права,

яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво
держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають
міжнародний характер.

Міжнародному кримінальному праву, як галузі міжнародного права, крім

основних (загальних) принципів міжнародного права, водночас
притаманні й галузеві принципи. Уперше принципи міжнародного
кримінального права отримали своє нормативне закріплення у доповіді
Комісії міжнародного права ООН «Принципи міжнародного права, визнані
Статутом Нюрнберзького трибуналу» 1950 р., які і знай шли своє
закріплення у рішенні цього трибуналу. Крім цього, принципи
міжнародного кримінального права містяться в багатьох інших
міжнародно-правових актах, зокрема: Міжнародній Хартії прав
людини.Своєрідна кодифікація принципів міжнародного кримінального
права знай шла своє вираження в частині 3 «Загальні принципи
кримінального права» Римського Статуту Міжнародного кримінального
суду 1998 р.На підставі комплексного аналізу зазначених міжнародних
документів можна сформулювати систему характерних (галузевих)
принципів міжнародного кримінального права, які більш детально
розглядаються в пункті 3 «Міжнародний кримінальний суд» цього розділу.
Серед принципів міжнародного кримінального права слід зазначити такі:

- принцип індивідуальної кримінальної відповідальності;

- принцип «nullum crimen sine lege» («немає злочину без закону»);

- принцип «nulum poena sine lege» («немає відповідальності без

закону»);

- принцип «ne bis idem» («немає повторної відповідальності за одне й

те ж саме діяння»);

- принцип «ratione temporis» («відсутність зворотної сили правового

акта»);

- принцип недопустимості посилання на офіцій ний статус або посадове

становище особи;
 - принцип недопустимості посилання на наказ начальника або припис
закону;

- принцип незастосування строків давності.

Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної вій ни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що

розглядається міжнародним правом як злочинне;

· незастосування строків давності до вій ськових злочинів та злочинів

проти людяності ;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені

міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою
звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила

міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи

злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд
своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної

кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона
тортур тощо).

Джерелами міжнародного кримінального права є міжнародні договори;

принципи міжнародного права, міжнародні звичаї; рішення міжнародних
організацій ; судова практика (прецедентне право).
Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним
ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на
координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна
поділити на декілька груп.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції,

що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами
злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання.
Основними серед таких конвенцій є:· Конвенція про рабство 1926 р.;·
Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього
1948 р.;· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією
проституції третіми особами 1950 р.;· Міжнародна конвенція про
припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;· Конвенція
проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують
гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;· Конвенція про
попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються
міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;·
Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;·
Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;· Конвенція про
злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден
1970 р.;· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.;· Конвенція про боротьбу з
незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського
судноплавства, 1988 р.;

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають

акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі
злочинами проти миру і безпеки людства, а також вій ськовими злочинами.
Зокрема, це такі акти:· Угода про судове переслідування і покарання
головних вій ськових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного
вій ськового трибуналу для суду і покарання головних вій ськових
злочинців європей ських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького
трибуналу);· Статут Токій ського міжнародного вій ськового трибуналу для
Далекого Сходу 1946 р.;· Статут Міжнародного трибуналу для судового
переслідування осіб, відповідальних за серй озні порушення міжнародного
гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії
1993 р.;· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;· Угода між ООН
та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці
Сьєрра-Леоне 2000 р.;· Женевські конвенції про захист жертв вій ни 1949 р.
та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;

Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які

визначають правовий статус окремих міжнародних організацій , що
координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів,
наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної
поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби
з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів
на території СНД 1993 р.

Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації

норм міжнародного кримінального права. Результатом кодифікації став
Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р., (набрав
чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення
Міжнародного кримінального суду – постій ного органу, уповноваженого
здій снювати юрисдикцію щодо осіб, винних у вчиненні най більш
серй озних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного
співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії,
вій ськові злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення,
поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здій снюються у відношенні
цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний
кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну
систему органів кримінальної юстиції. Таке положення Римського статуту
не відповідає ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя
в Україні здій снюється виключно судами, а делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускається. Тому відповідно до Висновку Конституцій ного
Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного
кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган,
що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що
не відповідає Конституції України.

104. Міжнародні злочини та індивідуальна кримінальна

відповідальність за міжнародним правом. Конвенція про запобігання
злочину геноциду та покарання за нього від 1948 р. Конвенція проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують
гідність, видів поводження і покарання, 1984 р.

У сучасній науці міжнародного права під міжнародними злочини ми

розуміють такі злочини, які становлять підвищену небезпеку всієї світової
спільноти. Така підвищена небезпека випливає з тяжкості вчиненого
діяння, із важливості порушеного зобов'язання та наслідків скоєного
злочину. При вчиненні вказаних злочинів держави несуть міжнародну
політичну та матеріальну відповідальність, а керівники держав, вищі
посадові особи та інші відповідальні особи несуть індивідуальну
кримінальну відповідальність, при чому вона настає перед світовою
спільнотою загалом.

Уперше класифікація міжнародних злочинів у сучасному розумні ні була

дана Статутом Нюрнберзького воєнного трибуналу 1945 р. Відповідно до
ст. 6 вказаного Статуту, всі міжнародні злочини поділяють на три групи:
 1) злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язування або
ведення агресивної вій ни і порушення міжнародних договорів, угод
чи змова, спрямована на вчинення будь-якої з вищенаведених дій :
2) воєнні злочини, а саме: порушення законів і звичаїв ведення вій ни:
вбивство, катування чи викрадення в рабство або для іншої мета
цивільного населення окупованої території; вбивства чи катування
вій ськовополонених чи осіб, які зазнали корабельної аварії на морі;
вбивства заручників, пограбування громадської або приватної
власності; безглузде руй нування міст та сіл, руй нування, не
виправдані воєнною необхідністю, тощо;
3) злочини проти людства: вбивства, катування, поневолення,
депортації та інші жорстокі злочини, вчинені за політичними,
расовими чи релігій ними мотивами.

Так, згідно з п. 1 ст. 5 Римського статуту Міжнародного кримінального

суду, Сул володіє юрисдикцією щодо таких злочинів:

a) злочину геноциду;

b) злочинів проти людства;

c) воєнних злочинів; сі) злочину агресії

Інститут міжнародної кримінальної відповідальності Індивідів за

вчинення міжнародних злочинів є значним стримувальним фактором
сучасного міжнародного права щодо недопущення порушення й ого
най більш важливих норм. У міжнародно-правовій доктрині є навіть
судження про те, що сформувалася "зовсім нова галузь міжнародного
права" - міжнародне кримінальне право.

У Статуті міжнародного трибуналу для Югославії визначено, що підставою

для притягнення індивідів до кримінальної відповідальності є "серй озні
порушення міжнародного гуманітарного права". Під цим розуміють
порушення загальновизнаних норм про захист жертв вій ни (Женевських
конвенцій 1949 р.), а також законів і звичаїв вій ни (Гаазьких конвенцій
1899 і 1907 р. і додатків до них), крім того, геноцид та інші злочини проти
людяності.

У зв'язку з тим, що міжнародний трибунал для Руанди був створений з

метою осуду за злочини, скоєні в конфлікті неміжнародного характеру, то
норми міжнародного права, порушення яких ставиться у провину
підсудним, мають специфіку. Насамперед до відповідальності
притягуються особи, винні у вчиненні геноциду та інших злочинів проти
людяності, а також порушники норм, що стосуються поводження воюючих
сторін під час конфліктів неміжнародного характеру (Женевських
конвенцій про захист жертв вій ни 1949 р. і Додаткового протоколу П до
них 1977 р.), якщо ці порушення мали серй озні наслідки.

В обох Статутах знову було підтверджено, що офіцій ний статус

обвинуваченого як глави держави або члена уряду не звільняє й ого від
кримінальної відповідальності. Крім того, була впроваджена новела, що
обвинувачувані такого рівня несуть відповідальність також за те, що не
запобігли вчиненню злочину своїми підлеглими.

У контексті обговорюваної проблеми становить інтерес рішення у справі

"Стрілець, Кесслер і Кренц проти Німеччини", розглянутої Європей ським
судом з прав людини у складі Великої палати.

Заявники в цій справі стверджували, що дії, за які вони були притягнуті до

відповідальності національним судом, нібито не були правопорушеннями
в той час, коли були скоєні відповідно до внутрішнього й міжнародного
права, і що з цієї причини їхній осуд німецькими судами був порушенням п.
1 ст. 7 Конвенції 1950 р.
Геноцид був визнаний міжнародним злочином вже у Резолюції
Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. У Резолюції Генеральної
Асамблеї ООН 180 (II) від 21 листопада 1947 р. вказувалося, що «геноцид є
міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну
відповідальність окремих осіб і держав». 9 грудня 1948 р. була прий нята й
відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і
покарання за нього (далі – Конвенція 1948 р.). Дана Конвенція набула
чинності у 1951 р. [1, с. 366] і є основним конвенцій ним джерелом у сфері
боротьби з геноцидом. У ст. 1 Конвенції 1948 р. вказується, що геноцид
незалежно від того, чи відбувається він у мирний чи воєнний час, є
злочином, який порушує норми міжнародного права і щодо якого держави-
учасниці зобов’язуються вживати заходів із попередження та карати за
й ого скоєння .Відповідно до ст. 2 Конвенції 1948 р., під геноцидом
розуміють «наступні дії, які вчиняються з наміром знищити повністю або
частково будь-яку національну, етнічну, расову або релігій ну групу як
таку: а) вбивство членів такої групи; б) заподіяння серй озних тілесних
ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; в) навмисне
створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на
повне або часткове фізичне її знищення; г) заходи, розраховані на
запобігання народженню дітей у середовищі такої групи; д) насильницька
передача дітей з однієї людської групи в іншу».Важливим конвенцій ним
джерелом у сфері боротьби з геноцидом є Римський статут Міжнародного
Кримінального Суду (далі – МКС) від 17 липня 1998 р. Згідно зі ст. 5
Римського статуту, яка поширює юрисдикцію МКС на злочин геноциду, це
діяння відносять до най серй озніших злочинів, які викликають
стурбованість усього міжнародного співтовариства [5]. Ст. 6 Статуту МКС
містить визначення злочину геноциду і перелік актів геноциду, які
практично дослівно повторюють ті, що викладені у ст. 2 Конвенції 1948 р.
Конвенцію проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують
гідність, видів покарання (далі – Конвенція проти катувань) було
прий нято 10 грудня 1984 р. резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН,
яка набула чинності 26 червня 1987 р. Саме тому 26 червня – Міжнародний
день підтримки жертв катувань. В Конвенції проти катувань викладено
заходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань
та жорстокого поводження з боку державних посадових осіб. Положення
Конвенції є юридично обов’язковими для тих держав, що її ратифікували.
Ст. 17 Конвенції передбачає створення Комітету проти катувань (далі –
Комітет), який складається «з десяти експертів, що відзначаються
високими моральними якостями й визнаною компетентністю в галузі прав
людини та виступають у своїй особистій якості». Порядок розгляду
періодичних доповідей держав-членів «про вжиті ними заходи щодо
здій снення їх зобов’язань за цією Конвенцією» міститься у ст. 19. Стаття
також уповноважує Комітет отримувати та розглядати такі доповіді раз на
чотири роки. Однак Комітет також має право зробити запит «інших
доповідей », які повинні бути надані .

Ст. 22 передбачає, що «держава-сторона Конвенції може в будь-який час

заявити згідно з цією статтею, що вона визнає компетенцію Комітету
одержувати й розглядати повідомлення осіб, що перебувають під її
юрисдикцією, які стверджують, що вони є жертвами порушення
державою-стороною положень Конвенції». Тобто індивідуальні скарги
можуть бути подані тільки проти держави-учасниці, яка зробила заяву про
визнання такої компетенції Комітету
105. Міжнародні кримінальні судові установи. Римський статут
Міжнародного кримінального суду 1998 р.
http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/3542/%D0%A5%D1%80
%D0%B0%D0%BF%D0%B0.pdf?sequence=1&isAllowed=y

Центральне місце у цій діяльності посідають органи міжнародного

кримінального правосуддя (міжнародної кримінальної юстиції) – суди,
засновані міжнародною спільнотою при участі ООН. Їх цілями є: 1)
притягнення до відповідальності й покарання осіб, винних у здій сненні
цих злочинів; 2) захист від таких злочинів міжнародної спільноти у цілому,
кожного її члена і всіх людей ; 3) попередження міжнародних злочинів,
відновлення і підтримання на цій основі миру і безпеки.

Дещо іншу типологію міжнародних судових установ наводить С.А.

Грицаєв6, який виокремлює універсальні суди (Міжнародний Суд ООН,
Міжнародний трибунал по морському праву, Міжнародний кримінальний
суд) і регіональні (Європей ський суд по правам людини та інші суди); суди
загальної компетенції (Міжнародний Суд ООН) і суди спеціальної
компетенції (суди у сфері міжнародного кримінального права).

О.Г. Волеводз розглядає основні типи (моделі) органів міжнародного

кримінального правосуддя, виокремлюючи чотири основні: 1) міжнародні
кримінальні трибунали ad hoc, створені Радою Безпеки ООН; 2) змішані
(гібридні) трибунали (суди); 3) національні суди, до юрисдикції яких
належать розгляд справ про міжнародні злочини за участю міжнародних
суддів та інших учасників кримінального судочинства; 4) Міжнародний
кримінальний суд7. А.Р. Каюмова акцентує увагу на окремих моделях і
аналізує діяльність «змішаних» (гібридних) трибуналів та
«інтернаціоналізованих» судів8. Ґрунтовне дослідження міжнародної
кримінальної юстиції здій снив професор О.М. Солоненко9. Він виокремлює
п’ять основних етапів становлення інституту міжнародної кримінальної
юстиції, детально характеризуючи організацій ні, структурні та
юрисдикцій ні аспекти судових органів міжнародної юстиції, і представляє
систему міжнародної кримінальної юстиції таким чином: 1) міжнародні
воєнні трибунали (Нюрнберзький та Токій ський ); 2) міжнародні
кримінальні трибунали ad hoc, створені Радою Безпеки на підставі Глави
VII Статуту ООН (МТКЮ, МТР, Міжнародний залишковий механізм для
Міжнародних кримінальних трибуналів); 3) змішані (гібридні) міжнародні
органи кримінальної юстиції, створені на підставі договорів між
державами й ООН (Спеціальний суд по С’єрра-Леоне, Спеціальний суд по
Лівану, колегії з винятковою юрисдикцією щодо серй озних кримінальних
злочинів у Східному Тиморі); 4) квазі-міжнародні суди – національні суди,
до юрисдикції яких спеціальними рішеннями віднесено правосуддя у
справах про міжнародні злочини з участю міжнародних суддів та інших
учасників кримінального судочинства (Надзвичай ні палати у судах
Камбоджі); 5) постій но діючі міжнародні органи кримінальної юстиції,
створені на договірній основі (Міжнародний кримінальний суд)

10. Наведена класифікація є най більш повною, проте виникає запитання:

чи можна національні суди, нехай із належною їм юрисдикцією розгляду
міжнародних кримінальних справ та участю міжнародних суддів, вважати
елементом міжнародної кримінальної юстиції? Так, для забезпечення
участі у внутрішньодержавному кримінальному судочинстві міжнародних
суддів держави можуть формувати в національних судах спеціалізовані
судові склади («суд у суді»), наділені обмеженою предметною
юрисдикцією (щодо міжнародних злочинів) з участю міжнародних і
національних суддів та обвинувачів. Такі суди засновуються згідно з
національним законодавством, а матеріально-правову і процесуальну
основу їх діяльності становлять внутрішньодержавне кримінальне право й
кримінально-процесуальне право.
 На відміну від міжнародних ad hoc і змішаних (гібридних) судів,
національні суди з так званим «міжнародним елементом» (О.Г.
Волеводз)11 можуть бути позначені як інтернаціоналізовані суди. Слід
зазначити, що цей термін є доволі умовним, оскільки дані суди
формуються у порядку, встановленому законодавством конкретної
держави, але в силу певних фактичних обставин допускають до числа
учасників судочинства (до складу суддів, обвинувачення чи захисту)
іноземних (міжнародних) представників на умовах, передбачених
національним правом.

До числа таких судів можна віднести: – відділ по воєнним злочинам Суду

Боснії і Герцеговини, створений на основі поправок, внесених 14грудня
2004 р. до Закону про Суд Боснії і Герцеговини та Закон про Прокуратуру
Боснії і Герцеговини; – надзвичай ні палати у судах Камбоджі для
переслідування за злочини, вчинені в період Демократичної Кампучиї,
правову основу діяльності яких становить Закон про заснування
Надзвичай них палат у судах Камбоджі для переслідування за злочини,
вчинені в період Демократичної Кампучиї від 10 серпня 2001 р. та Угоди
між ООН і Королівським урядом Камбоджі про переслідування згідно з
камбоджій ським правом за злочини, вчинені у період Демократичної
Кампучиї, схвалена Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 57/228В від 13
травня 2003 р. і підписана Сторонами в м. Пномпені 6 червня 2003 р.

Слід зазначити, що першим позитивним досвідом діяльності органів

міжнародного кримінального правосуддя стали Нюрнберзький і
Токій ський трибунали, а їх уставні документи і вироки поклали початок
формуванню системи основоположних принципів міжнародного
кримінального права, що нині є загальновизнаними. Важливим
досягненням цих трибуналів, серед іншого, стало формування нових
принципів, які раніше не існували, – принципів міжнародного
кримінального права і міжнародного кримінального процесу. Отриманий
досвід правового регулювання, організації і практичної діяльності
Нюрнберзького та Токій ського трибуналів показав, що міжнародне
правосуддя повинно спиратися на розвинену матеріально-правову і
процесуально-правову базу.

Заснування цих міжнародних трибуналів не мало на меті заміну

національних судів у кримінальному переслідуванні осіб, відповідальних
за серй озні порушення норм міжнародного права. Трибунали і національні
суди мають конкуруючу юрисдикцію13 . Значним є те, що незалежно від
способу утворення Міжнародний кримінальний трибунал по колишній
Югославії повернувся до обговорення проблеми створення постій ного
Міжнародного кримінального суду. Тільки компетентна судова інстанція,
заснована світовою спільнотою на договірній основі, могла б сприяти
розвитку міжнародного кримінального правосуддя 14 . Таким чином,
органи міжнародного кримінального правосуддя, що засновані як
допоміжні органи Ради Безпеки ООН на підставі Глави VII «Дії відносно
загрози миру, порушень миру і актів агресії» Статуту ООН і є ad hoc
судовими органами, є окремою інституцій ною моделлю.

Іншу групу інституцій них моделей органів міжнародного кримінального

правосуддя становлять змішані (гібридні) кримінальні суди (трибунали), в
якій виокремимо дві категорії: 1) спеціальні суди, створені відповідно й на
основі міжнародних договорів держав з ООН; 2) суди, створені
тимчасовими адміністраціями ООН на територіях держав, де проводяться
миротворчі операції. До першої категорії належать: Спеціальний суд по
С’єрра-Леоне, заснований на підставі Угоди між ООН та Урядом С’єрра-
Леоне про заснування Спеціального суду по С’єрра-Леоне на виконання
Резолюції 1315(2000) Ради Безпеки ООН від 14 серпня 2000 р. Й ого Статут
набув чинності 16 січня 2002 р. після прий няття Закону про ратифікацію
угоди про Спеціальний суд; Спеціальний трибунал по Лівану, заснований
Угодою між ООН і урядом Лівану 23 січня і 6 лютого 2007 р. на виконання
Резолюції 1664(2006) Ради Безпеки ООН від 29 березня 2006 р. До Угоди
додається Статут Спеціального трибуналу по Лівану, що є й ого
невід’ємною частиною (ст. 1 п. 2 Угоди).

Насамкінець, зазначимо, що най більш досконала з діючих нині

інституцій них моделей органів міжнародного кримінального правосуддя –
Міжнародний кримінальний суд. Потреби в створенні міжнародно-
правових гарантій підтримки міжнародної законності наприкінці XX ст.
поставили питання про необхідність заснування органу міжнародної
кримінальної юстиції, що було вирішено на Дипломатичній конференції в
Римі 17 липня 1998 р. під егідою Організації Об’єднаних Націй .Проте з
появою Міжнародного кримінального суду 1998 р., на відміну від
попередніх міжнародних трибуналів ad hoc, міжнародна юстиція набула
превентивного значення, оскільки МКС створений не для розгляду
злочинів, що вчинялись у минулому, а звернений у май бутнє. . Стаття 88
Статуту Міжнародного кримінального суду покладає на держави-учасниці
зобов’язання розробити процедури, передбачені їх національним правом,
для всіх форм співробітництва, вказаних у ч. 9. Від них вимагається
забезпечити всі матеріальні й процесуальні норми, які дозволять
здій снити всі форми співробітництва з Судом.

У наш час Міжнародний кримінальний суд є центральним органом

міжнародного кримінального правосуддя. У й ого провадженні знаходяться
ситуації, що стосуються вчинення злочинів, які підпадають під
юрисдикцію Римського статуту:

Римський статут Міжнародного Кримінального Суду (англ. Rome Statute

of the International Criminal Court) — міжнародний договір, що заснував
Міжнародний кримінальний суд. Ухвалений на дипломатичній
конференції в Римі 17 липня 1998 року та набрав чинності з 1 липня 2002
року. Станом на вересень 2019 року Римський статут підписали всього 155
держав (Україна — 20 січня 2000 р.), але ратифікували 122 держави
(Україна не ратифікувала).[1]

Статут встановлює коло діяльності, юрисдикцію і структуру суду.

Щодо Міжнародного кримінального суду, то він має комплементарну

(доповнюючу) юрисдикцію. Зокрема, відповідно до ст. 1 Статуту вказаного
Суду, Міжнародний кримінальний суд тільки доповнює національні
органи кримінальної юстиції. При цьому Міжнародний кримінальний суд
жодним чином не замінює собою національні суди, якщо останні
ефективно здій снюють правосуддя. Перш ніж приступити до розгляду
справи за суттю, Міжнародний кримінальний суд повинен визначити
питання прий нятності справи до провадження. Справа не може бути
прий нята до провадження, якщо: а) справа розслідується чи стосовно неї
порушено кримінальне переслідування державою, яка має щодо неї
юрисдикцію, за винятком випадків, коли ця держава не бажає чи не здатна
вести розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним
чином; б) справа розслідується державою, яка має щодо неї юрисдикцію, і
ця держава вирішила не порушувати відносно особи, якої це стосується,
кримінальне переслідування, за винятком випадків, коли це рішення стало
результатом небажання чи неспроможності держави порушити
кримінальне переслідування належним чином; в) особа, якої це стосується,
вже була судима за поведінку, яка є предметом даної заяви, і проведення
судового розгляду Судом не дозволено на підставі п. З ст. 20 Статуту Суду;
г) справа не є достатньо серй озною, щоб виправдовувати подальші дії з
боку Суду. У випадку незгоди з юрисдикцією Суду або прий няття справи до
провадження Судом Статут Міжнародного кримінального суду передбачає
можливість опротестування вказаних дій (ст. 19 Статуту). Протести
можуть бути подані: а) обвинуваченим чи особою, на яку було видано
ордер на арешт чи наказ про явку до Суду; б) державою, яка має
юрисдикцію стосовно справи; або в) державою, від якої вимагається
визнання юрисдикції Суду "ad hoc".

Україна підписала Римський статут Міжнародного кримінального суду 20

січня 2000 року, однак ще не ратифікувала й ого. На відміну від
міжнародних судових органів, які за своєю природою є допоміжними
засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, Міжнародний
кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції [13]
та може
брати до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-
учасниці, а й із власної ініціативи. Наприклад, коли держава, під
юрисдикцією якої перебуває особа, підозрювана у вчиненні передбаченого
Статутом злочину, «не бажає або не здатна проводити розслідування чи
порушити кримінальне переслідування належним чином».

Можливість такого доповнення судової системи України до вересня 2016

року не передбачалася розділом VIII «Правосуддя» Конституції України
[Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.]. Це давало підстави для
висновку, що абзац десятий преамбули та стаття 1 Статуту не
узгоджувалися з положеннями частин першої, третьої статті 124
Конституції України, а через це приєднання України до цього Статуту
відповідно до частини другої статті 9 Конституції України можливе лише
після внесення до неї відповідних змін. Тож у квітні 2014 року Україна
відповідно до пункту 3 статті 12 Римського статуту Міжнародного
кримінального суду, змогла звернутися лише з заявою про визнання
юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо злочинів режиму
Януковича під час подій Революції Гідності. Разом з тим, після набрання
чинності новою редакцією статті 124 Конституції України у червні 2016
року, Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального
суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного
кримінального суду[14].
 106. Форми та напрямки міжнародного співробітництва держав у
боротьбі зі злочинністю.

Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю

розвивається на трьох рівнях:

• рівень двостороннього співробітництва між державами;

• регіональний рівень;
• співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.

Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю

надзвичай но різноманітні, однак усі вони зводяться до таких видів:

1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних

та інших справах, конвенції щодо боротьби з окремими злочинами
міжнародного характеру тощо);
2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені
для протидії міжнародній злочинності — Інтерпол або організації
загальної компетенції, для яких боротьба зі злочинністю є одним з
напрямів роботи - ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).

На підставі міжнародних угод та в рамках міжнародні: організацій

держави вирішують різноманітні питання, а саме узгодження
національних законодавств у сфері боротьби з злочинністю; надання
правової допомоги у кримінальних справа; та екстрадиція; взаємодія
правоохоронних органів; обмін досвідом надання технічної та фінансової
допомоги; створення спільних спеціалізованих банків даних про злочини і
злочинців.
Порядок укладення, дотримання, припинення дії двосторонніх
міжнародних договорів регулюється Віденською конвенцією про праве
міжнародних договорів 1969 р. і Віденською конвенцією про прав<
договорів між державами та міжнародними організаціями або між
міжнародними організаціями 1986 р.

Двосторонні договори, як правило, стосуються наданню правової

допомоги у кримінальних, цивільних, сімей них справах

Важливе місце в справі співробітництва держав у боротьбі з: злочинністю

зай мають багатосторонні угоди щодо припиненні злочинів міжнародного
характеру і покарання за них. Такі договори покликані розв'язати, як
правило, значні проблеми загальнолюдського і регіонального значення
(Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., міжнародні
конвенції г морського і космічного права тощо).

У багатосторонніх міжнародно-правових актах дається кваліфікація

злочинів міжнародного характеру (наприклад, міжнародного тероризму,
розкрадання ядерного матеріалу, незаконного обороту наркотичних
засобів і психотропних речовин, "фальшивомонетництва", рабства,
работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми, піратства й ін.).

Протидія сучасному тероризму потребує системного підходу, де, поряд

з комплексом міжнародних, державно-правових заходів, важливою
складовою має стати активна позиція громадянських інститутів
суспільства. Зокрема, Міжнародна громадська організація "Міжнародна
антитерористична єдність", виступає за об'єднання громадських зусиль,
щоб максимально сприяти формуванню і розвитку недержавної системи
національної безпеки, суб'єкти якої могли б вирішувати принципові
завдання. Пріоритетність у боротьбі з тероризмом належить
профілактичній діяльності.Зокрема, Міжнародна громадська організація
"Міжнародна антитерористична єдність", виступає за об'єднання
громадських зусиль, щоб максимально сприяти формуванню і розвитку
недержавної системи національної безпеки, суб'єкти якої могли б
вирішувати принципові завдання. Пріоритетність у боротьбі з тероризмом
належить профілактичній діяльності.

Взаємодія з проблем антитерористичної діяльності на сучасному етапі

стає істотним чинником зміни загальнопланетарних реалів а створення
широкої антитерористичної коаліції поза рамкам: окремих блоків і союзів
(НАТО, ЄС, РЄ та ін.) сприятиме розбудові єдиної системи міжнародної
безпеки без розподільчих ліній . Це підсумку має стати запорукою
стабільності, співробітництва взаємодопомоги у світі.

Як правопорушення також кваліфікується співучасть у зазначених діях і

спроба здій снення їх. Кожна держава-учасниця Конвенції 1980 р. вживає
відповідних заходів покарання за зазначені правопорушення з
урахуванням їх серй озності.

Незаконний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин. З метою

боротьби з цими протиправними діяннями укладені Єдина конвенція про
наркотичні засоби 1961 р. і Конвенція про психотропні речовини 1971 р.
Вони регламентують: заходи контролю над наркотичними засобами і
психотропними речовинами, а також заходи з боротьби проти
культивування, виробництва, збереження, продажу, купівлі, ввозу і вивозу
наркотичних засобів і психотропних речовин і порушення встановлених
правил.

Стаття 3 Конвенції 1988 р. містить перелік діянь, що повинні визнаватися

кримінальними злочинами державами-учасницями відповідно до
національного законодавства. Серед них варто виділити: виробництво,
виготовлення, готування, пропозицію, пропозицію з метою продажу,
поширення, продаж, постачання на будь-яких умовах, посередництво,
перевезення, транзитне перевезення, транспортування, імпорт чи експорт
будь-якої наркотичної чи психотропної речовини в порушення положень
конвенцій 1961 і 1971 р.; культивування опій ного маку, кокаїнового куща,
рослини каннабіс з метою виробництва наркотичних засобів; організацію,
керівництво чи фінансування зазначених правопорушень та ін.

У 1988 р. була прий нята Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного
обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, яка не передбачає
припинення дії конвенцій 1961 і 1971 р., навпаки, вона містить посилання
на деякі положення цих конвенцій . Укладання Конвенції 1988 р.
викликано необхідністю зміцнення і доповнення заходів, передбачених
попередніми конвенціями, з метою зменшення розмаху і масштабів
незаконного обігу наркотичних і психотропних речовин, й ого серй озних
наслідків.

Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних

суден 1970 р. стосується злочинів на повітряному транспорті.При цьому
право кримінального переслідування надається державі, на території якої
виявився злочинець або приземлилося повітряне судно. При видачі
злочинця покарання призначається за вироком суду держави, у якій
зареєстроване повітряне судне Цим забезпечується неминучість
покарання злочинця, де б він н ховався від правосуддя.

Держава приземлення повітряного судна зобов'язана повернуті викрадене

повітряне судно й вантаж законним власникам якнай швидше дозволити
екіпажу й пасажирам виліт і проходження по маршруту.

У1988 р. Монреальська конвенція була доповнена Протоколом про

боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, ще
обслуговують міжнародну цивільну авіацію. Усі конвенції поширюються
тільки на цивільні повітряні судна. У випадку здій снення перерахованих
злочинів на вій ськових, поліцей ських і митних повітряних суднах
застосовується винятково законодавство їх державної приналежності
(державної реєстрації). Тому, наприклад, крадії таких судів після
приземлення в інших країнах підлягають видачі державі реєстрації цих
повітряних суден для кримінального переслідування.

Характерним для згаданих конвенцій є закріплення права усіх держав бути

їх учасниками, - тобто вони мають універсальний характер.

Розкрадання ядерного матеріалу є відносно новим видом протиправних

діянь, що має високий ступінь суспільної небезпеки У 1980 р. прий нято
Конвенцію про фізичний захист ядерної матеріалу. Статті 7-13 цього
документу безпосередньо відносяться до протиправних діянь у цій сфері.
Відповідно до ст. 7 кримінальним правопорушенням кожною державою-
учасницею у рамка: свого законодавства визнається, зокрема: крадіжка
ядерного матеріалу чи й ого захоплення шляхом грабежу; присвоєння че
одержання обманним шляхом ядерного матеріалу; дії, що представляють
собою вимогу про видачу ядерного матеріалу за допомогок застосування
сили чи її погрози або іншої форми залякування; погроза використовувати
ядерний матеріал, здій снити й огс крадіжку чи захоплення шляхом грабежу
зі злочинними цілями.

Як правопорушення також кваліфікується співучасть у зазначених діях і

спроба здій снення їх. Кожна держава-учасниця Конвенції 1980 р. вживає
відповідних заходів покарання за зазначені правопорушення з
урахуванням їх серй озності.

"Фальшивомонетництво" чи підробка грошових знаків є одним з

най давніших протиправних діянь, що серй озно підривають економічну
систему держав. У1929 р. була підписана Міжнародна конвенція про
боротьбу з підробкою грошових знаків.
Відповідно до цієї Конвенції обманні дії з виготовлення чи зміни грошових
знаків (паперових грошей , банківських білетів, металевих монет), що
знаходяться в обороті, а також збут підроблених грошових знаків
кваліфікуються як злочин. Вона не охоплює діяння, пов'язані з підробкою
векселів, чеків, акредитивів, знаків поштової оплати й інших цінних
паперів, тому висуваються пропозиції щодо її ревізії й удосконалювання. З
1931 р. держави-учасниці Конвенції 1929 р. разом з іншими зацікавленим
сторонами періодично збираються на міжнародні конференції дл
координації зусиль держав, емісій них установ і най більших банків у
боротьбі з "фальшивомонетництвом".

Рабство, работоргівля, торгівля жінками і дітьми. Згідно і Конвенцією про

рабство 1926 р. рабство визначається як положення чи стан людини, над
якою здій снюються деякі чи всі повноваження, властиві праву власності.
Торгівля невільниками являє собою всякий акт захоплення, придбання чи
уступки людини ; метою продажу її в рабство; всякий акт придбання
невільника ; метою продажу й ого чи обміну невільника; будь-який акт
уступки шляхом продажу чи обміну невільника, придбаного з меток
продажу чи обміну, так само як і взагалі всякий акт торгівлі чи
перевезення невільників. Держави-учасниці Конвенції 1926 р. прий няли
зобов'язання сприяти одна одній для досягнення знищення рабства і
торгівлі невільниками. У 1953 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила
протокол, що вніс деякі зміни в Конвенцію 1926 р., а в 1956 р. була
прий нята Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі,
інститутів і звичаїв, подібних до рабства. Під такими інститутами і
звичаями у Додатковій конвенції розуміються: боргова кабала; кріпосний
стан; обіцянка видати заміж чи видання заміж жінки за винагороду без
права відмови з її боку; право чоловіка передавати жінку за винагороду
іншому чоловіку; передача жінки після смерті чоловіка в спадщину іншому
чоловіку; передача дитини чи підлітка, молодшого 18 років своїми
батьками чи опікунами іншій особі за винагороду з метою експлуатації цієї
дитини чи підлітка або й ого праці.

107. Правова допомога та екстрадиція.

Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю

розвивається на трьох рівнях:

• рівень двостороннього співробітництва між державами;

• регіональний рівень;

• співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.

Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю

надзвичай но різноманітні, однак усі вони зводяться до таких видів:

1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних та

інших справах, конвенції щодо боротьби з окремими злочинами
міжнародного характеру тощо);

2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені

для протидії міжнародній злочинності — Інтерпол або організації
загальної компетенції, для яких боротьба зі злочинністю є одним з
напрямів роботи - ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).
На підставі міжнародних угод та в рамках міжнародні: організацій держави
вирішують різноманітні питання, а саме узгодження національних
законодавств у сфері боротьби з злочинністю; надання правової допомоги
у кримінальних справа; та екстрадиція; взаємодія правоохоронних органів;
обмін досвідом надання технічної та фінансової допомоги; створення
спільних спеціалізованих банків даних про злочини і злочинців.

Залежно від кількості учасників договори, у тому числі у сфері боротьби зі

злочинністю, поділяють на двосторонні і багато сторонні. Основну масу
договорів становлять двосторонні.

Двосторонні договори, як правило, стосуються наданню правової

допомоги у кримінальних, цивільних, сімей них справах

Важливе місце в справі співробітництва держав у боротьбі з: злочинністю

зай мають багатосторонні угоди щодо припиненні злочинів міжнародного
характеру і покарання за них. Такі договори покликані розв'язати, як
правило, значні проблеми загальнолюдського і регіонального значення
(Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., міжнародні
конвенції г морського і космічного права тощо).

У багатосторонніх міжнародно-правових актах дається кваліфікація

злочинів міжнародного характеру (наприклад, міжнародного тероризму,
розкрадання ядерного матеріалу, незаконного обороту наркотичних
засобів і психотропних речовин, "фальшивомонетництва", рабства,
работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми, піратства й ін.).

Екстрадиція. Екстрадицією називають видачу однією державою іншій

осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину або яких засуджено за скоєння
злочину. Зазвичай у них вказують: правопорушення, скоєння яких є
підставою для екстрадиції; підстави для відмови в екстрадиції; порядок
направлення вимоги про екстрадицію; документи, які мають
супроводжувати вимогу про екстрадицію; організацій но правові засоби
забезпечення екстрадиції.. Екстрадиція, як і інша правова допомога, є
офіцій ною діяльністю, яку здій снюють лише спеціально уповноважені
органи держави. В Україні такими повноваженнями наділена Генеральна
прокуратура України.

У міжнародно правовій практиці відомі умови, за яких екстрадицію, як

правило, не здій снюють. Зазвичай на них вказують в міжнародних
договорах. У видачі відмовляють, якщо: особа є громадянином держави,
від якої вимагають видачі; злочин, який скоїла особа, розглядається
державою, яка робить запит, як політичний ; закінчились строки давності;
правопорушення пов’язане з податками, митними зборами;
правопорушення є злочином приватного звинувачення; правопорушення
не є злочином за законом держави, від якої вимагають видачі; злочин
скоєно на території держави, від якої вимагають видачі; за
правопорушення не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі;

Після одержання вимоги запитувана Договірна Сторона негай но

вживає заходів для взяття під варту особи, видача якої потрібна (за
винятком тих випадків, коли видача не може бути здій снена), та негай но
повідомляє про це державу, що запитує. Особа, узята під варту для
забезпечення екстрадиції, повинна бути звільнена, якщо вимога про її
видачу не надій де протягом одного місяця з дня узяття під варту.

Участь у Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

накладає обмеження щодо екстрадиції з України будь якої особи, яка
знаходиться під її юрисдикції. Зокрема, заборонено видавати державам, в
яких цю особу може бути засуджено до смертної кари, та держави, де існує
практика застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує
гідність, поводження чи покарання.
 Виконання іноземних судових рішень у цивільних справах.
Забезпечення за допомогою міжнародного договору виконання
іноземного судового рішення є важливою гарантією права особи на
судовий захист. Питання про умови та процедуру виконання іноземного
судового рішення є обов'язковою складовою міжнародних договорів про
правову допомогу в цивільних справах. Най більш поширеним в Україні є
виконання іноземного судового рішення відповідно до процедур,
передбачених у Конвенції про правову допомогу у правових відносинах із
цивільних, сімей них і кримінальних справ 1993 р. Клопотання про
визнання та дозвіл на примусове виконання рішень розглядаються судами
держави, на території якої має бути здій снене примусове виконання.
Порядок примусового виконання визначається згідно із законодавством
держави, на території якої має бути здій снене примусове виконання. У
визнанні судових рішень і у видачі дозволу на примусове виконання може
бути відмовлено у випадках, визначених у міжнародному договорі.

Обов'язковою умовою екстрадиції є наявність складу злочин; у діях

особи, врахування принципу "подвій ної кримінальності" Умова невидачі
злочинця у зв'язку зі збігом строку давності відображена в ст. 10 Конвенції
1957 р.

108. Попереднє розслідування ситуації в Україні Офісом Прокурора

Міжнародного кримінального суду

Прокурор Міжнародного Кримінального Суду Карім Хан прий няв рішення

про відкриття офіцій ного розслідування ситуації в Україні.

Події останніх днів, зокрема, неспровокована ескалація агресії Росії проти

України дають підстави вважати, що на території України продовжують
вчинятися злочини, які підпадають під юрисдикцію МКС. Поруч із
ситуаціями в Криму та на Донбасі, існують підстави стверджувати, що
вій ськами агресора продовжують вчинятися воєнні злочини та злочини
проти людяності.

Не зважаючи на те, що Україна не є стороною Римського Статуту, наша

держава визнала й ого юрисдикцію ad hoc на підставі заяв, поданих раніше.
Так, Україна подала дві заяви до Міжнародного Кримінального Суду.
Перша стосувалась подій , які мали місце в Україні у період з 21 листопада
2013 року до 22 лютого 2014 року, а друга заява стосувалась продовження
скоєних злочинів в період з 20 лютого 2014 року. Аналіз цих двох заяв дав
Офісу Прокурора усі підстави стверджувати про вчинення воєнних
злочинів та злочинів проти людяності.

Відповідно до статті 5 Римської конвенції, Юрисдикція Суду обмежується

най більш тяжкими злочинами, які викликають занепокоєння всього
міжнародного співтовариства. Відповідно до цього Статуту Суд має
юрисдикцію стосовно таких злочинів:

— злочин геноциду;
— злочини проти людяності;
— воєнні злочини;
— злочин агресії.

Часова юрисдикція Суду може розповсюджуватися на злочини, які були

скоєні після дати набуття чинності Римського статуту або з моменту й ого
ратифікації державою-учасницею.

Стаття 13 Римського статуту регламентує випадки, в яких МКС може

здій снювати свою юрисдикцію стосовно вчинених злочинів:
— ситуація, в якій й мовірно було вчинено один або декілька таких
злочинів, передана Прокурору державою-учасницею відповідно до вимог,
зазначених у Римському статуті;
— ситуація, в якій й мовірно було вчинено один або декілька таких
злочинів, передана Прокурору Радою Безпеки, яка діє відповідно до
Статуту Організації Об’єднаних Націй (за 23 роки існування Суду таке
трапилося двічі, у справі щодо «Ситуації в Південному Судані» та «Ситуації
в Лівії»);
— прокурор розпочав розслідування стосовно такого злочину відповідно
до своїх повноважень.

Вище вій ськово-політичне керівництво Росії обов'язково постане перед

Міжнародним Кримінальним Судом та відповість за кожний вчинений
злочин. Це буде Нюрнберзький процес 21 століття.

Сьогодні, 17 березня 2023 року, Палата попереднього провадження ІІ

Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт двох осіб у
контексті ситуації в Україні: Володимира Путіна та Марії Львової-
Бєлової (наразі Уповноважена при Путіні з прав дитини).
Як зазначає Міжнародний кримінальний суд, Путін, президент Росій ської
Федерації, несе відповідальність за вій ськовий злочин у вигляді
незаконної депортації населення (дітей ) і незаконного переміщення
населення (дітей ) з окупованих територій України до Росії (згідно зі
статтями 8(2)(a)(vii) і 8(2)(b)(viii) Римського статуту).
«Існують розумні підстави вважати, що пан Путін несе індивідуальну
кримінальну відповідальність за вищезазначені злочини,
(i) за вчинення дій безпосередньо, спільно з іншими та/або через інших
(стаття 25(3)(а) Римського статуту),
і (іі) за й ого неспроможність здій снювати належний контроль над
цивільними та вій ськовими підлеглими, які вчиняли дії або допускали їх
вчинення, і які перебували під й ого ефективним керівництвом (стаття
28(b) Римського статуту).
Марія Львова-Бєлова, Уповноважений з прав дитини в Офісі Президента
Росій ської Федерації, несе відповідальність за вій ськовий злочин у вигляді
незаконної депортації населення (дітей ) і незаконного переселення
населення (дітей ) з окупованих територій України до Росій ської Федерації
(відповідно до статей 8(2)(a)(vii) та 8(2)(b)(viii) Римського статуту).
На підставі клопотань прокуратури від 22 лютого 2023 року Палата
попереднього провадження ІІ визнала, що є розумні підстави вважати, що
кожен підозрюваний несе відповідальність за вій ськовий злочин у вигляді
незаконної депортації населення та незаконного переміщення населення з
окупованих територій України до Росій ської Федерації, на шкоду
українським дітям.
Палата визнала, що ордери є таємними, щоб захистити потерпілих і
свідків, а також забезпечити розслідування.
Тим не менше, пам’ятаючи про те, що дії, про які й деться в даній ситуації,
нібито тривають, і що обізнаність громадськості про ордери може сприяти
запобіганню подальшому скоєнню злочинів, Палата вважає, що в інтересах
правосуддя дозволити Секретаріату публічно оприлюднювати наявність
ордерів, імена підозрюваних, злочини, за які видані ордери, і види
відповідальності, встановлені Палатою. Вищезазначені ордери на арешт
видані за поданими прокуратурою клопотаннями 22 лютого 2023 року.

Двічі? Спочатку 25 лютого 2014 р. ВРУ від імені Україна звернулася до ICC
із заявою про визнання юрисдикції ICC щодо можливих злочинів, скоєних
на території Україна в період з 21 листопада 2013 р. по 22 лютого 2014 р. У
зв’язку з цим Прокурор ICC Фату Бенсуда розпочала попереднє
розслідування у справі «Ситуація в Україні» («Події на Май дані
Незалежності»). 8 вересня 2015 р. Україна вдруге звернулася із заявою про
визнання юрисдикції ICC щодо можливих злочинів, скоєних на території
Україна після 20 лютого 2014 р. без кінцевої дати. І на підставі другого
заяви України Прокурор оголосила про включення до справи «Ситуація в
Україні» розслідування злочинів, скоєних після 20 лютого 2014 р. в Криму і
на Сході України. Ці заяви про визнання юрисдикції ICC вже поклали на
Україну зобов’язання співпрацювати з ICC і виконувати всі рішення та
накази як суду, так і й ого структурних підрозділів (зокрема, Офісу
Прокурора). У лютому 2021 р. Офіс Прокурора ICC ухвалив рішення про
завершення попереднього вивчення подій в Україні, пов’язаних із
міжнародним зброй ним конфліктом на Донбасі та в Криму (щодо першої
заяви України Прокурор ICC не підтвердив наявність злочинів саме за
юрисдикцією ICC), підкресливши, що широкий дiапазон дiянь, скоєних в
контексті ситуації в Україні, дій сно становлять воєнні злочини та злочини
проти людяності в межах юрисдикції ICC. Наступним кроком в цьому
процесi було звернення Прокурора ICC до Палати попереднього
провадження ICC за дозволом на розслiдування, однак, через вибори
нового Прокурора ICC у 2021 р. та інші бюрократичні нюанси, поки що
такого дозволу не надано.

А що тоді ж Прокурор ICC ухвалив 28 лютого 2022 р.? Цього разу сам
Прокурор ICC без будь-яких звернень з боку України самостій но розпочав
попереднє розслідування щодо ситуації на території всієї Україні (а не
просто вже в Криму чи Донбасі). Такий механізм також передбачений
Римським статутом. Зокрема, оскільки є достатні підстави вважати, що на
території Україні вчиняються воєнні злочини і злочини проти людяності,
Прокурор ICC доручив своїй команді вжити відповідні дії щодо початку
розслідування (цитую): “Враховуючи розширення конфлікту останніми
днями, я маю намір, щоб це розслідування також охопило будь-які нові
імовірні злочини, що підпадають під юрисдикцію мого офісу, які
вчиняються будь-якою стороною конфлікту на будь-якій частині території
України». Аналогічно — наступним кроком є отримання дозволу від
Палати попереднього провадження ICC на відкриття офіцій ного
розслідування.