Тема 1.

ВСТУП ДО ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА

ПЛАН

1. Порівняльне правознавство як наука, його місце в системі юридичних наук.

2. Предмет та метод порівняльного правознавства.
3. Система порівняльного правознавства.
4. Історія розвитку та основні школи порівняльного правознавства.
5. Поняття і класифікація правових систем. Правові сім’ї.

1. Порівняльне правознавство як наука, його місце в системі юридичних наук

Однією з основних особливостей сучасної цивілізації є високий ступінь

інтегрованості різних держав у єдину світову спільноту. Відбувається інтенсивна
взаємодія між багатьма країнами у політичній, економічній, соціальній,
культурній, правовій та інших сферах. Переважна більшість держав та світове
співтовариство в цілому визнають важливе значення загальноправових принципів
та підтримують зближення національних правових систем. У таких умовах
зростає інтерес до вивчення та взаємного використання досвіду розвитку та
застосування законодавства іноземних держав, обміну правовою інформацією та
науковими ідеями. Вивченням особливостей правових систем різних держав
займається окрема юридична наука – порівняльне правознавство.

Порівняльне правознавство – це самостійна юридична наука, що досліджує

загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування
сучасних правових систем світу.

Саме така назва цієї науки – “порівняльне правознавство” є традиційною для

України, Росії та деяких інших держав. У багатьох європейських державах,
зокрема, Франції та Німеччині, використовується термін “порівняльне право” (фр.
“droit compare”, нім. “Rechtsvergleichung”), хоча така назва може викликати хибне
уявлення про існування самостійної галузі порівняльного права поряд з
цивільним, кримінальним, адміністративним та іншими галузями. В англомовних
країнах (Великобританія, США, Австралія та ін.) на позначення відповідної науки
використовуються обидва терміни – як “порівняльне правознавство” (“comparative
jurisprudence”), так і “порівняльне право” (“comparative law”). Часто також
використовується і термін латинського походження – “компаративістика” або
“юридична компаративістика” (від лат. compare – порівнювати). В цілому ж
різниця між цими термінами полягає не стільки у змісті, скільки в особливостях
тієї чи іншої мови та специфіці національної правосвідомості, тому всі названі
терміни слід розглядати як рівнозначні.

Хоча спеціальні порівняльно-правові дослідження здійснюються уже більше

ніж півтора століття (перша кафедра порівняльного права була утворена в Колеж
де Франс у 1831 р.), і досі триває дискусія про те, чи є порівняльне правознавство
самостійною юридичною наукою. З цього приводу виділяються три основні точки
зору. Згідно з першою, порівняльного правознавства як науки не існує взагалі, а є
лише порівняльно-правовий метод дослідження. Прихильники іншого підходу
вважають, що порівняльне правознавство – це не самостійна юридична наука, а
допоміжна дисципліна в межах іншої юридичної науки – теорії держави та права.
Нарешті, з третьої точки зору, порівняльне правознавство є самостійною
правовою наукою поряд з теорією та історією держави і права, галузевими та
іншими юридичними науками. Більшість вітчизняних та іноземних вчених стоять
саме на останній позиції.1

Функції порівняльного правознавства – це основні напрями реалізації його

теоретичного та практичного призначення.

Порівняльне правознавство виконує функції, притаманні усім юридичним

наукам, зокрема, онтологічну, евристичну, прогностичну, методологічну,
ідеологічну, політичну та інші. В той же час, порівняльне правознавство виконує і
низку специфічних функцій, властивих саме йому. До таких функцій відносяться:

1. запозичення зарубіжного досвіду у законодавчому процесі. Нині

порівняльно-правові дослідження з тих чи інших питань проводяться
практично всіма парламентами світу. Ще у другій половині ХІХ ст.
німецький законодавець почав використовувати напрацювання
порівняльного правознавства у своїй діяльності. Так, при розробці
Німецького торговельного (1861 р.) та Німецького цивільного укладень
(1896 р.) законодавцями було враховано норми законодавства не лише
окремих німецьких земель, а й французького, австрійського, голландського
та швейцарського права. Обсяг порівняльно-правових досліджень, що
проводяться парламентськими та позапарламентськими структурами різних
країн, різко зріс після другої світової війни. Не є винятком у цьому
відношенні і Україна. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від
15.05.2003 р. № 716 утворено Центр європейського та порівняльного права,
основною метою діяльності якого є науково-експертне, аналітичне,
інформаційне та методологічне забезпечення адаптації законодавства
України до законодавства Європейського Союзу, а також сприяння органам
державної влади в реалізації покладених на них завдань у сфері адаптації
законодавства України до законодавства ЄС. Відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України від 24.12.2004 р. № 1742 цей Центр було
ліквідовано, а на його базі утворено Державний департамент з питань
адаптації законодавства як урядовий орган державного управління,
підпорядкований Міністерству юстиції України;
2. міжнародна уніфікація права. Ця функція порівняльного правознавства
тісно пов’язана з попередньою і також відноситься до сфери
законотворчості. Міжнародна уніфікація законодавства спрямовується на
згладжування невідповідностей у національному законодавстві різних
держав. З цією метою під егідою різноманітних міжнародних організацій
розробляються уніфіковані закони (рос. “единообразный закон”), які
встановлюють загальні засади правового регулювання тих чи інших
відносин і згодом імплементуються державами у національне право.
 Прикладом міжнародної уніфікації у галузі приватного права може бути
Уніфікований Закон про переказні векселі та прості векселі, затверджений
Женевською конвенцією 1930 р. і ратифікований Законом України від
06.07.1999 р. № 826-XIV. На теренах колишнього СРСР міжнародна
уніфікація права здійснюється в основному в рамках Міжпарламентської
Асамблеї ЄврАзЕС. Особливістю діяльності МПА ЄврАзЕС є те, що вона
здійснює уніфікацію у сферах як приватного, так і публічного права. Так,
останнім часом були розроблені Модельні закони “Про інновації”, “Про
зайнятість населення”, “Про боротьбу з тероризмом”, “Про засади
банківської діяльності”, “Про електронний документ” та інші. Хоча Україна
і не є членом ЄврАзЕС та МПА ЄврАзЕС, деякі положення цих модельних
законів знайшли відображення і в законодавстві України, зокрема при
прийнятті Закону України від 20.03.2003 р. № 638-IV “Про боротьбу з
тероризмом” були враховані положення відповідного Модельного закону
ЄврАзЕС. У федеративних державах може здійснюватися і уніфікація
внутрішнього права. Так, федеральні уніфіковані закони у сфері приватного
права поширені у США. Конгресом США приймаються різноманітні
уніфіковані закони, що можуть імплементуватися до законодавства штатів.
Наприклад, Єдиний торговельний кодекс США діє в усіх штатах, крім
Луїзіани.
3. тлумачення національних правових норм. Дослідження норм іноземних
правових систем часто дозволяє більш кваліфіковано тлумачити подібні
положення національного права, знаходити та усувати прогалини та інші
недоліки правового регулювання. Наприклад, поверховий аналіз ч. 1 ст. 9
Конституції України, яка встановлює, що чинні міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України, може призвести до не зовсім
адекватного враження, що в Україні розроблено ефективний механізм
імплементації норм міжнародного права у національне законодавство.
Порівняльно-правовий аналіз відповідних положень Основного закону
ФРН, Конституцій Російської Федерації, Республіку Бєларусь та деяких
інших держав дозволяють виявити дефекти названого положення
Конституції України. Так, ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації
встановлює, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права та
міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її
правової системи. При співставленні відповідних положень української та
російської конституцій стає очевидним, що Конституція України не
включає до національного права загальні принципи та норми права,
наприклад, такі, як принципи поваги до прав людини, мирного вирішення
спорів, непорушності кордонів тощо, що є суттєвим дефектом юридичної
техніки української конституції. Зрозуміло, що в цілому використання
порівняльного правознавства притаманне для неофіційного тлумачення
національного права, оскільки суди більшості країн світу не можуть
обґрунтовувати свої рішення нормами іноземного права, якщо це прямо не
передбачено національним законодавством (т.зв. “колізійне право”). Проте
в європейській практиці відомі випадки використання порівняльно-
правових досліджень судами. Зокрема, Верховний федеральний суд ФРН у
 своїх рішеннях декілька раз посилався на аналогію зі швейцарським правом,
а швейцарський Федеральний суд іноді посилається за аналогією на
французьке та німецьке право.
4. підвищення рівня юридичної освіти та правової культури. Знання зі сфери
порівняльного правознавства підвищують рівень правової культури особи,
сприяють більш глибокому вивченню національного права, полегшують
сприйняття іноземних правових систем, а також ліквідують правову
ксенофобію, тобто страх перед запозиченням до національної правової
системи досягнень та досвіду іноземного права. Вивчення дисципліни
порівняльного правознавства на університетському рівні визнається
більшістю європейських вчених-юристів необхідною умовою для
отримання повної вищої юридичної освіти. Оптимальним вважається
вивчення цієї дисципліни у два семестри: у першому семестрі вивчається
загальна частина порівняльного правознавства, а у другому – особлива.

Порівняльне правознавство як самостійна юридична наука, значною мірою

пов’язана з іншими юридичними та неюридичними науками. Порівняльне
правознавство відноситься до групи історико-теоретичних правових наук, тому
найтісніше воно пов’язане саме із загальною теорією права, історією права,
філософією права, соціологією права, етнологією права, юридичною
антропологією, а також з історією, філософією, соціологією та етнологією. Крім
того, порівняльно-правові дослідження активно використовуються у науці
міжнародного права та галузевих правових науках. Практично всі галузеві
юридичні науки застосовують порівняльно-правовий метод для дослідження тих
чи інших правових явищ, проте найчастіше цей метод застосовується у
міжнародному приватному праві та державному (конституційному) праві
зарубіжних країн. По-суті, державне (конституційне) право зарубіжних країн
складає частину порівняльного конституційного правознавства.

2. Предмет та метод порівняльного правознавства

Для визнання тієї чи іншої галузі знань самостійною наукою необхідна

наявність її власних предмета і метода дослідження, а також специфічних завдань
та функцій. Незважаючи на те, що порівняльне правознавство є досить молодою
юридичною наукою, його предмет, метод, завдання та функції в цілому вже
сформовані.

Предмет порівняльного правознавства складають загальні і специфічні

закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових систем світу.

Необхідно особливо наголосити на тому, що об’єктом порівняльно-правового

дослідження не може бути одна єдина правова система чи її складова частина.
Навіть для найпростішого порівняння як елементарної логічної операції необхідне
одночасне дослідження двох чи більше об’єктів та визначення їхніх спільних та
відмінних рис. Саме цим порівняльне правознавство відрізняється від простого
вивчення іноземного права. В межах порівняльного правознавства порівнюються
декілька правових систем одночасно, в той час як при вивченні іноземного права
досліджується правова система однієї іноземної держави. З іншого ж боку,
порівняльне правознавство і вивчення іноземного права тісно пов’язані між
собою. По-перше, порівняльно-правові дослідження ґрунтуються на інформації
про особливості законодавства певної конкретної держави, а по-друге, вивчаючи
законодавство лише однієї іноземної держави, будь-хто свідомо чи підсвідомо
порівнюватиме особливості її законодавства із законодавством інших держав,
принаймні своєї власної. Таким чином, порівняльне правознавство відрізняється
від вивчення іноземного законодавства більш високим рівнем теоретизації та
узагальнення та більш широким предметом.

Предмет порівняльного правознавства складають такі його основні елементи:

1. методологічні питання порівняльно-правових досліджень. Тобто в рамках

компаративістики вивчаються основні методи порівняльно-правових
досліджень, розробляються основні правила застосування цих методів. Ці
правила, розроблені компаративістикою, використовуються практично
усіма галузями юридичної науки;
2. правові системи зарубіжних країн;
3. правові сім’ї, тобто групи (типи) відносно однорідних правових систем
декількох країн;
4. міжнародне право та правові масиви міждержавних об’єднань, зокрема ЄС,
ЄврАзЕС, Британської співдружності тощо. У рамках компаративістики
часто досліджуються спільні та відмінні риси, а також взаємний вплив
національних правових систем, правових масивів міждержавних об’єднань,
регіональних підсистем міжнародного права і міжнародного права в цілому;
5. історичні особливості розвитку правових систем і сімей. Однак дослідження
історичного аспекту розвитку правових систем і сімей не можна повністю
ототожнювати з історією держави і права зарубіжних країн. Історія
акцентує увагу на хронологічному порядку розвитку державних та правових
явищ у тій чи іншій окремо взятій державі, в той час як компаративістика
вивчає загальні особливості розвитку декількох правових систем та сімей
одночасно, а також досліджує вплив історичних факторів на сучасний стан
правових систем та сімей.

Основним методом юридичної компаративістики є порівняльно-правовий

метод, тобто відносно самостійний систематично організований спосіб
дослідження, що полягає у співставленні юридичних понять, явищ, процесів і
виявленні між ними спільних і відмінних рис.

Порівняльно-правовий метод відноситься до спеціальних методів юридичної

науки і застосовується у поєднанні з іншими загальнонауковими та спеціально-
науковими методами, зокрема, аналізом, синтезом, індукцією, дедукцією,
конкретно-історичним, соціологічним та іншими методами. В цілому ж
порівняльно-правові дослідження ґрунтуються на загально-філософському
діалектичному методі.

В більшості випадків порівняльно-правове дослідження має такі стадії:

 1. визначення проблеми, що потребує порівняльно-правового дослідження.
При цьому слід мати на увазі, що кожний правопорядок регулює ті чи інші
відносини по-своєму, тому формулювання питання дослідження має бути
максимально абстрактним, принаймні воно не повинне ґрунтуватися
виключно на принципах вітчизняної правової системи;
2. вибір правових систем або сімей, у межах яких здійснюватиметься
порівняння тих чи інших правових явищ. На цій стадії часто
використовується одне з загальних правил компаративістики, зміст якого
полягає у наступному. При постановці абстрактного питання, що стосується
загальних закономірностей розвитку великих правових масивів достатньо
порівняльного дослідження т.зв. “материнських” правових систем, тобто
правових систем, які є типовими представниками тієї чи іншої правової
сім’ї та істотно вплинули на розвиток споріднених правових систем.
Скажімо, для дослідження правового регулювання угод чи зобов’язань в
романській правовій сім’ї можна обмежитися Францією та Італією, а у
германській – Німеччиною та Швейцарією. Якщо ж постають вузько-
специфічні питання, то необхідне дослідження значної кількості правових
систем, які належать до однієї правової сім’ї. Так, для дослідження
інституту довірчої власності слід проаналізувати більшість правових систем
англо-американської правової сім’ї – США, Великобританії, Австралії,
Нової Зеландії тощо;
3. розробка прийнятного термінологічного апарату. Різні правові системи
використовують різні терміни для позначення однакових понять або
однакові терміни для позначення різних понять. Наприклад, у німецькому
праві термін “сувора відповідальність” є відповідником нашого поняття
“відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки”.
Тому у порівняльних дослідженнях має використовуватися терміни, що
адекватно відображають зміст конкретних юридичних категорій;
4. встановлення загальних закономірностей розвитку та функціонування
правових явищ шляхом їх співставлення у різних правових системах. Саме
на цій стадії досягається мета порівняльного дослідження та розробляються
відповіді на поставлені питання;
5. критична оцінка отриманих результатів. Результати порівняльно-правового
дослідження можуть мати очевидний характер, а можуть – альтернативний
характер чи характер наукового припущення. Тому результати дослідження
мають бути серйозно перевірені на достовірність, при чому така оцінка має
бути науково об’єктивною і в жодному випадку не ставати заполітизованою
чи заідеологізованою.

Порівняльно-правові дослідження мають багатоплановий та багатоаспектний

характер. Розрізняються такі їх види:

1) залежно від об’єкта порівняння:

 макропорівняння (загальне порівняння) – загальний порівняльний аналіз

правових систем, тобто порівняння різних правових систем в цілому;
  мікропорівняння (спеціальне порівняння) – порівняльний аналіз
специфічних положень окремих інститутів матеріального або процесуального
права різних правових систем. Прикладом мікропорівняння може бути
співставлення інституту обвинувачення або інституту заповіту у різних правових
систем;

2) залежно від рівня порівняння:

 міжсистемне порівняння – порівняння правових систем, що входять до

різних правових сімей. Прикладом такого порівняння може бути співставлення
правової системи Франції (романо-германська правова сім’я), правової системи
США (англосаксонська правова сім’я) та правової системи Ірану (мусульманська
правова сім’я);
 внутрішньосистемне порівняння – порівняння декількох правових систем,
що входять до однієї правової сім’ї. До такої форми порівняння можна віднести
порівняння правових систем Єгипту, Сирії, Ірану, Пакистану (мусульманська
правова сім’я);

Необхідно одразу зауважити, що будь які форми внутрішньонаціонального

порівняння правових явищ не відносяться до сфери порівняльного правознавства.
Тому, наприклад, не складатиме предмета порівняльного правознавства
співставлення інститутів адміністративного правопорушення та злочину у праві
України. Предметом порівняльного правознавства в цьому випадку може бути
співставлення інституту злочину у праві України та праві Російської Федерації;

3) залежно від мети порівняння:

 теоретичне порівняння – порівняння різних правових систем та їх елементів

у наукових цілях;
 практичне порівняння – порівняння, що здійснюється у практичних
потребах, зокрема при вивченні іноземного досвіду при розробці нових
нормативно-правових актів та при здійсненні транснаціональної юридичної
практики;

4) за хронологічними рамками дослідження:

 діахронне порівняння – порівняння правових систем та їх компонентів, що

існували протягом різних більш-менш тривалих проміжків минулого часу. Такі
порівняльно-правові дослідження максимально наближаються до історико-
правових досліджень;
 синхронне порівняння – порівняння сучасних правових систем, правових
масивів та їх компонентів. Саме такі дослідження складають переважну частину
порівняльно-правових досліджень;

5) за обсягом порівняння:

 формальне (догматичне) порівняння – порівняння, в якому об’єктом

дослідження виступає лише законодавство декількох держав. Історично таке
співставлення було першою формою порівняльно-правових досліджень.
Недоліком такого порівняння є те, що за його рамками залишаються правові
звичаї, доктрина, правова культура, юридична практика тощо. Тому формальне
(догматичне) порівняння не дає повного уявлення про правові системи тих чи
інших держав і у сучасному порівняльному правознавстві застосовується мало;
 функціональне порівняння – порівняння, в якому досліджуються усі
елементи правових систем держав: законодавство, галузі, інститути та норми
права, правові звичаї, культура, юридична техніка та практика і т.д.

3. Система порівняльного правознавства

Порівняльне правознавство як юридична наука та навчальна дисципліна оперує

значними масивами правових знань, що потребують узагальнення та
систематизації.

Система порівняльного правознавства складається з двох частин – загальної

та особливої.

У загальній частині досліджується природа порівняльного правознавства як

юридичної науки, історія його розвитку, методологія порівняльно-правових
досліджень, історія розвитку основних правових систем сучасності, їх спільні та
відмінні риси, правова культура різних типів суспільств тощо.

У межах особливої частини порівняльного правознавства здійснюється

порівняльно-правове дослідження окремих галузей та інститутів права різних
правових систем. В структурі особливої частини виділяються порівняльне
правознавство у галузі приватного права (порівняльне цивільне право,
порівняльне комерційне право, порівняльне сімейне право), у галузі публічного
права (порівняльне конституційне право, порівняльне кримінальне право,
порівняльне фінансове право) та у галузі процесуального права (порівняльний
цивільний процес, порівняльний господарський процес, порівняльний
кримінальний процес тощо)

Такий підхід є традиційним для європейської та американської правової науки.

Зокрема, більшість західних університетів будують вивчення порівняльного
правознавства саме за такою схемою: в одному семестрі викладається загальна
частина порівняльного правознавства, де вивчаються загальні особливості різних
правових систем та сімей, а в іншому семестрі – особлива частина, найчастіше
порівняльне цивільне чи комерційне право.

В юридичні й науці колишніх радянських республік поширений і інший підхід

до поділу системи порівняльного правознавства на загальну та особливу частини.
При цьому загальна частина присвячується теорії, історії та методології
порівняльного правознавства, а особлива – порівняльній характеристиці основних
правових систем світу, їх галузей права та правових інститутів2. Жодним чином
не заперечуючи проти права на існування такої точки зору, слід зауважити що
європейський підхід до системи порівняльного права є більш традиційним та
звичним для більшості центрів юридичної науки та освіти.

4. Історія розвитку та основні школи порівняльного правознавства

Наука порівняльного правознавства як самостійна галузь юриспруденції

сформувалася досить пізно – наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Проте
порівняльно-правові дослідження як метод пізнання використовуються ще з
античних часів. Наприклад, Платон у своїх “Законах” на основі порівняння
законів різних грецьких полісів запропонував конструкцію ідеальної держави, в
якій діють найбільш справедливі та доцільні закони. Один із найвідоміших творів
Аристотеля – “Політика” – ґрунтується на порівнянні законів 153 грецьких
полісів та варварських держав.

Як це не дивно, але в Стародавньому Римі порівняльний метод вивчення

правових явищ практично не використовувався. Для римських юристів перевага
римського права над правом інших народів була незаперечною догмою, і
запозичень іноземного правового досвіду у римське право практично не було.
Більше того, існування в системі римського права квиритського, а згодом і
преторського права, що регулювали відносини між римськими громадянами, та
“права народів” (jus gentium), що регулювало відносини між іноземцями, було не
стільки засобом зближення римського та іноземного права, скільки механізмом
запобігання впливу іноземного права на римське. Перше римське порівняльно-
правове дослідження, що береглося, відноситься аж до посткласичного періоду
римського права і датується ІІІ-ІV ст. Це “Collatio legum Mosaicaru et Romanarum”
– твір, у якому шляхом порівняння законів Мойсея та праць римських юристів
доводиться схожість біблійних та римських законів.

У середньовічній Європі порівняльне вивчення права також не користувалося

популярністю, що зумовлювалося, перш за все, низьким рівнем розвитку
юридичної освіти. Крім того, домінував погляд про нав’язування захопленим
територіям власного права. Однак, окремі порівняльно-правові дослідження
здійснювалися і в той час. Так, у другій половині XV ст. в Англії були
опубліковані дві праці Фортеск’ю – “Про похвалу англійським законам” та
“Управління Англією”. У цих роботах вперше порівнювалися англійські та
французькі закони. І хоча, ці порівняння були досить тенденційними і
спрямовувалися в основному на критику французьких законів, для свого часу це
вже було значним досягненням.

Таке становище починає змінюватися в добу пізнього Середньовіччя та

Просвітництва. У ХVІІ ст. німецькі юристи Струве та Стрік проводили
порівняння німецького та римського права. Ф. Бекон у роботі “Про переваги та
прирощування наук” (1623 р.) доводив, що співставлення вітчизняного та
іноземного законодавства дозволяє дізнатися справжній зміст та цінність права.
Готфрід Лейбніц у проекті “Сфера застосування права” (1667 р.) спробував дати
порівняльну характеристику права усіх країн та часів. Згодом порівняльно-
правовий метод починає використовуватися також і представниками історично-
правової школи та школи природного права. Шарль Монтеск’є у “Дусі законів”
(1748 р.) дає аналіз окремих інститутів законодавства різних країн. Зокрема, ХІІІ
глава цієї книги називалася “Про безсилля японських законів”, ХІV – “Про
покарання у римському праві” тощо. В цілому ж на цьому етапі порівняльно-
правові дослідження мали епізодичний характер: співставлялися окремі норми
або інститути права двох-трьох держав, а загальні закономірності їх розвитку
залишалися поза увагою вчених. Безперечним досягненням XVII-XVIII ст. слід
вважати визнання порівняльного методу як повноцінного методу юриспруденції.
Зародження порівняльного правознавства як самостійної галузі юридичної науки
відбулося у ХІХ ст.

У 1829 р. у Німеччині К. Цахаріє та К. Міттермаєр починають видавати

“Критичний журнал правознавства і законодавства зарубіжних країн”. За їх
прикладом Фьолікс у 1834 р. організовує видання “Журналу іноземного
законодавства” у Франції. В 1831 р. в Колеж де Франс була утворена кафедра
порівняльного правознавства, а у 1846 р. на юридичному факультеті Паризького
університету – кафедра порівняльного кримінального права. У другій половині
ХІХ ст. порівняльно-правовими дослідженнями займалися німці І. Колер, А. Пост,
А. Фейєрбах, французи Лерміньє і Р. Салейль, англієць Г. Мейн, росіяни
П. Виноградов, М. Ковалевський, Ф. Шершеневич, Ф. Тарановський та інші.
Окремо хотілося б зупинитися на діяльності професора Харківського
університету М. Максимейка, який наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. викладав
історію слов’янських законодавств. Він, зокрема, вбачав значення порівняльного
правознавства у тому, що воно тлумачить пам’ятки національного права, виявляє
загальні і особливі характеристики правових явищ, а також розкриває справжні
причини правової історії місцевих правових явищ.

Визначною подією в історії порівняльного правознавства стало заснування у

1869 р. французького Товариства порівняльного правознавства. Згодом подібні
товариства виникають і в інших європейських країнах, зокрема, Англії та Франції.
У 1900 р. в Парижі відбувся І Міжнародний конгрес з порівняльного права.
Значна кількість дослідників проведення цього конгресу вважають офіційною
датою народження порівняльного правознавства як самостійної галузі правової
науки.

Досить інтенсивно порівняльне правознавство розвивається між першою та

другою світовими війнами, що не в останню чергу було зумовлено системою
Версальського миру. Версальський мирний договір 1919 р. був укладений на
різних мовах, і кожний його екземпляр використовував юридичну термінологію
своєї мови. У зв’язку з цим виникала необхідність досліджувати не лише значення
тієї чи іншої категорії у мирному договорі, а й її юридичну природу у правових
системах різних держав. Найвідомішими компаративістами міжвоєнного періоду
були Е. Рабель (Німеччина), Е. Карузі (Італія), М. Ансель (Франція), Р. Паунд
(США) та Н. Сугіяма (Японія).

Значного розвитку порівняльне правознавство зазнало після другої світової

війни. Порівняльно-правові дослідження значно активізувалися і почали
підтримуватися урядовими та міжнародними організаціями, істотно зросла
кількість періодичних видань, присвячених порівняльно-правовій тематиці.
Відбувся не лише кількісний, а й якісний ріст юридичної компаративістики. Якщо
раніше порівняльні дослідження здійснювалися в основному у сфері приватного
права, то тепер – і у сфері публічного права, предметом порівняння стає не лише
законодавство різних держав, а їх правові системи в цілому, крім власне
порівняльно-правового методу починають використовуватися і інші методи
досліджень, зокрема метод моделювання, соціологічні методи тощо. Накопичені
порівняльно-правові знання починають узагальнюватися та систематизуватися, в
межах порівняльного правознавства зароджується і згодом відокремлюється нова
юридична наука – правова етнологія. Видатними компаративістами другої
половини ХХ ст. є Р. Давид (Франція), Р. Шлезінгер, Дж. Меррімен, К. Осакве
(США), К. Цвайгерт, Х. Кьотц (Німеччина), Р. Сако (Італія), А. Тілле (СРСР),
А. Саідов (Узбекистан), Ю Тихомиров (Росія) та ін.

Розвиток порівняльного правознавства в СРСР був суттєво обмежений

ідеологічними факторами. Повноцінному порівнянню піддавалося лише право
СРСР та соціалістичних держав, правові системи буржуазних держав підлягали
нещадній критиці. По-суті, досліджувалися лише материнська правова система
СРСР та її дочірні правові системи соціалістичних держав, що істотно знижувало
рівень таких досліджень. Починаючи з 90-х років ХХ ст. порівняльне
правознавство в Україні, Росії та інших колишніх радянських республік починає
розвиватися форсованими темпами, запозичуючи досягнення західної
компаративістики. У юридичних вузах та на факультетах вводяться курси
порівняльного правознавства, а в деяких – навіть кафедри порівняльного
правознавства. Зокрема, кафедри порівняльного правознавства були утворені у
Московській державній юридичній академії, Красноярському державному
університеті, Інституті міжнародних відносин Київського національного
університету ім. Т.Г. Шевченка, Київському міжнародному університеті тощо.

У сучасному порівняльному правознавстві досить чітко вимальовуються дві

основні тенденції. З одного боку, підкреслюється спільність, схожість
законодавства різних держав, а з другого, — більше уваги приділяється
відшуканню та висвітленню відмінностей між ними. В межах цих тенденцій у
ході історичного розвитку порівняльного правознавства вбачається декілька
його шкіл або напрямів.

Історично першим виникло порівняльно-історичне правознавство, яке було

надзвичайно впливовим у Німеччині та Росії. Цей напрям сформувався під
впливом історичної школи права, і тому в ньому під порівняльним
правознавством розумілась загальна порівняльна історія права. Зіставляючи різні
правові системи в різних історичних умовах, представники цього напряму
обґрунтовували ідею виникнення і розвитку права в кожній державі
безпосередньо із “народного духу”, незалежно від будь-яких зовнішніх чинників.
На основі цього посилання робився висновок, що правовий розвиток у кожного
народу, у кожній державі відбувається своїм, не схожим і не залежним від інших
народів і держав шляхом. Отже, право так тісно пов’язане з особливостями
розвитку конкретного народу, що не може бути запозичене іншим народом, що
суперечитиме його "духу". Отже, історичний напрям від порівняння правових
систем фактично перейшов до їх протиставлення, а тому не сприяв
взаєморозумінню і зближенню різних народів.

Історично-філософська школа у порівняльному правознавстві відстоювала

подальший його розвиток. У рамках цього напряму зарубіжне законодавство
розглядалось не тільки як об’єкт вивчення і пізнання, а й як дієвий інструмент
вдосконалення національного законодавства. Понад усе, історичне дослідження
права розглядається як шлях до глибокого пізнання загальнотеоретичних проблем
правознавства. Представники цього напряму вважали, що будь-яке історичне
дослідження, яке не наводить формулювання понять, по суті є поверхневе заняття
для розваг. Історія – не тільки знання минулого, це й вивчення сучасного. Але
сучасне не підпорядковане минулому, навпаки, минуле повинно допомагати
розкрити процеси послідовного розвитку поняття права і пов’язаних з ним явищ.

Історія права у кожної нації розглядається як певна стадія, елемент загального,

універсального для всіх народів процесу розвитку права, яке визначається як
чинник і результат цивілізації та яке може ефективно здійснювати свої функції
лише тоді, коли відповідає вимогам культури даного часу. Отже, ця школа в
порівняльному правознавстві була зорієнтована на ідею загальності у розвитку
права різних народів, а тому підтримувала процеси щодо їх зближення.

Школа порівняльного законодавства, виходячи з позитивістського

праворозуміння, була зорієнтована не на розгляд права взагалі, а на вивчення
конкретних правових норм та інститутів. Відповідно і мета їх розгляду полягала
не у визначенні загальнотеоретичних понять, а у формулюванні конкретних
висновків і рекомендацій, спрямованих на удосконалення національного
законодавства.

Школа “вільного права” як школа порівняльного правознавства виходило із

спільності еволюції правових систем, які належали до однієї і тієї самої
цивілізації, із аналогів у вирішенні конкретних юридичних проблем,
спорідненості певних правових інститутів. На цій основі передбачалось спочатку
розробити ідеальні типи, зразки певних правових інститутів, а потім створити в
деяких сферах приватного права загальне право цивілізованого людства. Такі
зусилля прибічників ідеї створення “світового права XX століття” підтримувались
низкою міжнародних організацій аж до Ліги Націй. Вони підготували низку
проектів “загальних законів”, з-поміж яких найвідомішим є франко-італійський
проект “Кодексу зобов’язального права” (1929 р.), що був результатом
співробітництва провідних юристів цих країн і за мету мав зближення правових
систем Франції та Італії.

5. Поняття і класифікація правових систем. Правові сім’ї

 Термін “правова система” почав використовуватися у вітчизняній юридичній
науці наприкінці 70-х років ХХ ст. для позначення історично сформованого
реально існуючого комплексу юридичних засобів і явищ конкретної держави.
Правова система не залишається незмінною і постійно перебуває у процесі
розвитку, зумовленого низкою суб’єктивних і об’єктивних факторів. Еволюція
правових систем не є прямолінійною: окремі її елементи розвиваються досить
швидко, інші – значно повільніше, а деякі – взагалі залишаються у
законсервованому стані.

Правова система – це цілісний комплекс усіх правових явищ, що діють в

межах конкретної держави або міжнародного співтовариства.

Поняття “правова система” в жодному випадку не можна ототожнювати з

поняттям “система права”, що означає внутрішню структуру права як сукупність
взаємопов’язаних правових норм, інститутів, підгалузей та галузей права. Поняття
“система права” значно вужче, ніж поняття “правова система”, по-суті, система
права є одним із елементів правової системи.

Елементами правової системи є:

 система права – логічно обґрунтована сукупність взаємопов’язаних

правових норм, інститутів, підгалузей та галузей права певної держави.
Система права є одним із головних, проте не єдиним об’єктом порівняльно-
правового дослідження. Якщо таким дослідженням охоплюється лише
система права, воно має формально-догматичний характер і часто не
відповідає реальному стану справ. Тому обов’язково мають досліджуватися
всі інші елементи правової системи;
 правотворча діяльність та її результати;
 правозастосовча діяльність та її результати;
 реально існуючі у державі правовідносини та правова поведінка суб’єктів
цих правовідносин;
 правова культура;
 правова свідомість;
 правова ідеологія;
 юридична техніка;
 юридична практика.

Правова система кожної держави має специфічні риси, властиві лише їй. В той
же час, багато рис можуть спільними для правових систем декількох держав,
завдяки чому ці правові системи можуть об’єднуватися у групи або правові сім’ї.

Правова сім’я (група правових систем) – це сукупність національних

правових систем, що мають спільні риси і об’єднані подібністю історичного
формування, структури, джерел, основних галузей і правових інститутів,
правотворчості і правозастосування, юридичної науки і практики.
 Терміни “правова сім’я” та “тип правової системи” тотожні за своїм
значенням і виражають синтетичну наукову категорію, що є результатом
класифікації усієї сукупності правових систем світу за певними підставами
(критеріями). В науці існують найрізноманітніші підходи до визначення критеріїв
класифікації правових систем на типи (сім’ї). Наприклад, Р. Давид запропонував
класифікувати правові системи на підставі двох основних факторів – ідеології
(сюди він включив релігію, філософію, економічні та соціальні структури) та
юридичної техніки. К. Цвайгерт та К. Кьотц поклали в основу класифікації
критерії т.зв. “правового стилю”, до якого були віднесені походження та еволюція
правової системи, риси юридичного мислення, специфічні правові інститути,
природа джерел права та способи їх тлумачення та ідеологічні фактори. А. Саідов
відніс до критеріїв класифікації правових систем їх історію, структуру та систему
джерел. Зрозуміло, що різноманітність підстав класифікації правових систем
зумовлюють значну кількість самих класифікацій. В різний час різними авторами
пропонувалися такі класифікації правових систем:

 Група правових систем, на які істотно

вплинуло римське право (Італія, Португалія,
Румунія, Греція, Іспанія).
 Група правових систем, в розвитку яких вплив
римського права був незначним і які
Е. Глассон,1880 р. ґрунтуються на звичаях і “варварському” праві
(Англія, Росія, Швеція, Норвегія).
 Група правових систем, що увібрали риси
римського і германського права (Франція,
Німеччина, Швейцарія).

 Французька правова сім’я.

 Англо-американська правова сім’я.
І Міжнародний  Германська правова сім’я.
конгрес,1900 р.  Слов’янська правова сім’я.
 Мусульманська правова сім’я.

 Латинська (романська) група правових систем

(Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Румунія,
країни Латинської Америки).
 Германська група правових систем
(Німеччина, Австрія, Угорщина, скандинавські
країни).
А. Есмен,1905 р.
 Англосаксонська група правових систем
(Англія та її колонії, США).
 Слов’янська група правових систем.
 Мусульманська група правових систем.
 Римське і канонічне право.

Г. Созер-Холл, 1913 р.  Індоєвропейські правові системи.

 Семітські правові системи.
  Монгольська правова система.
 Правові системи нецивілізованих народів.

 Французька правова сім’я.

Товариство порівняльного  Англо-американська правова сім’я.
правознавства, 1919 р.  Мусульманська правова сім’я.

Єгипетська, месопотамська, іудейська, китайська,

індуська, грецька, римська, японська,
Дж. Вігмор,1928 р. мусульманська, кельтська, слов’янська, германська,
морська, церковна, романська, англіканська правові
сім’ї.
 Романо-германська правова сім’я.
 Англосаксонська правова сім’я.
Р. Давид,1953 р.  Соціалістична правова сім’я.
 Релігійні і традиційні правові системи.

 Романське коло правових систем.

 Германське коло правових систем.
 Скандинавське коло правових систем.
К. Цвайгерт,  Англо-американське коло правових систем.
К. Кьотц,1984 р.  Соціалістичне коло правових систем.
 Ісламське коло правових систем.
 Індуське коло правових систем.

А. Саідов,1993 р.  Романо-германська правова сім’я.

 Правові сім’ї, що примикають до романо-
германської правової сім’ї:

а) скандинавське право;

б) латиноамериканське право;

в) японське право.

 Англо-американська-правова сім’я:

а) правова система Англії;

б) правова система США.

 Релігійні і традиційні правові сім’ї:

а) мусульманське право;

б) індуське право;
 в) звичаєве право країн Африки;

г) правові системи країн Далекого Сходу.

 Радянська правова система, правові системи

соціалістичних країн Європи, Азії, а також правова
система Республіки Куба.

Враховуючи викладене, доречно виділити такі критерії класифікації правових

систем:

 спільність історичного коріння виникнення і розвитку. Правові системи,

об’єднані спільним генетичним корінням, як правило, мають однакові
тенденції розвитку та базуються на спільних принципах права;
 подібність основних джерел права. Роль значення і співвідношення
основних джерел права (нормативно-правовий акт, нормативно-правовий
договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правова норма)
неоднакові у різних правових системах та сім’ях;
 єдність структури системи права та структури норми права. Правові
системи, що входять до однієї сім’ї, характеризуються подібністю
структури норми права та системи права, зокрема принципами поділу
системи права на галузі, підгалузі та інститути;
 спільність принципів правового регулювання правовідносин. Низка
правових систем ґрунтується на ідеях свободи і рівноправності суб’єктів
правовідносин, інші – на релігійних або звичаєво-традиційних засадах чи на
принципах державного монополізму;
 єдність юридичної техніки, в т.ч. термінології, понятійного апарату,
юридичних категорій та конструкцій.

Ґрунтуючись на вказаних критеріях класифікації можна виділити такі

основні типи правових систем (правові сім’ї):

1) романо-германська правова сім’я. В межах цієї сім’ї виділяється дві

підгрупи:

 романська (Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,

Іспанія);
 германська (ФРН, Австрія, Швейцарія);

2) англо-американська правова сім’я. У цій сім’ї також виділяються дві

підгрупи:

 англійське загальне право (Англія);

 американське право (США);
 3) змішані правові сім’ї, що поєднують риси як романо-германської, так і
англо-американської правових сімей. До змішаних правових сімей відносяться:

 північноєвропейська правова сім’я (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія,

Фінляндія);
 латиноамериканська правова сім’я (Аргентина, Уругвай, Парагвай, Чилі,
Бразилія);

4) релігійні правові системи (мусульманська, індуська, іудейська);

5) далекосхідна правова сім’я (Китай, Японія, Південна Корея);

6) африканська правова сім’я (Мадагаскар, країни Екваторіальної та Тропічної

Африки);

7) соціалістичні правові системи. Хоча після розпаду СРСР та модернізації

суспільного устрою КНР окремі соціалістичні правові системи ще продовжують
існувати (Куба, В’єтнам, Північна Корея), проте вони істотно зближуються з
класичними правовим сім’ями (романо-германською чи англо-американською),
тому соціалістичні правові системи доречно вивчати в основному з історичних
позицій.