1. Поняття міжнародного права та його особливості.

Юридично обов’язкова сила норм

міжнародного права. Функції міжнародного права.
Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з юридично обов'язкових принципів і
норм, які регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з метою
забезпечення мирного співіснування та міжнародної співпраці.
Міжнародне право як самостійна система права має свої об'єкт, предмет, метод, суб'єкти.
Об'єктом міжнародно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в рамках
міжнародного співтовариства держав.
Особливий характер відносин передбачає і особливий механізм формування та дії норм міжнародного
права. Він носить саме міждержавний, а не наддержавний характер. Методом формування норм
міжнародного права є узгодження воль його суб'єктів.
Предметом міжнародного права є міжнародні правовідносини. Під міжнародними розуміються відносини
за участю держав, міжнародних міжурядових організацій, націй та народів, що борються за національне
визволення, та державоподібних утворень, які і є суб'єктами міжнародного права.
Міжнародне право - горизонтальна система права, заснована на рівності і незалежності її суб'єктів. У
цьому полягає головна специфіка міжнародного права, його істотна відмінність від права національного.
Суб'єкти міжнародного права виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і створюють, здійснюють і
самостійно контролюють реалізацію міжнародно-правових норм. У міжнародному праві відсутній будь-який
наддержавний орган міжнародної правотворчості та примусу.
Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імперативних норм міжнародного права (jus
cogens), які є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на
створення та існування цих норм.
Питання юридичної сили міжнародного права виникає через відсутність примусу до виконання норм
міжнародного права. З'являються навіть точки зору щодо виключно моральної сили цієї системи права.
Проте, більшість юристів-міжнародників відзначають, що міжнародне право має саме юридично обов'язкову
силу. Проблема обов'язкової сили міжнародного права пов'язана з поглядом на його природу. Прихильники
школи природного права бачать джерело обов'язкової сили в законах природи, в людському розумі або ж в
божественній силі. Представники позитивістської школи джерелом обов'язкової сили вважають угоду
держав.
Отже, міжнародне право є унікальною системою права, оскільки сама її сутність полягає у неможливості
примусити суб'єкта до виконання норм, згоду на обов'язковість яких він не надав. Тому Лукашук І.І. вбачає
юридичну силу міжнародного права в угоді держав, згоді міжнародного співтовариства в цілому на
добросовісне виконання зобов'язань за міжнародним правом. При створенні норми міжнародного права
суб'єкти узгоджують зміст норми та погоджуються на надання їй юридично обов'язкової сили.
Правове регулювання міжнародних відносин - абсолютна необхідність, тому визнання за міжнародним
правом обов'язкової сили визначається потребами життя міжнародного співтовариства та інтересами держав.
Доказом юридично обов'язкової сили міжнародного права є наявність такої імперативної норми, як принцип
добросовісного виконання зобов'язань, що витікають з принципів і норм міжнародного права.
 2. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасне міжнародне право
та його ознаки.
Питання про походження міжнародного права та його періодизацію є одним з найбільш спірних в науці
міжнародного права.
Існує декілька точок зору щодо моменту виникнення міжнародного права. Згідно з однією із них,
міжнародне право виникло за первісного ладу. Дійсно, з утворенням крупних і стійких племен між ними
встановлювалися певні відносини,укладалися угоди про мир,спільні військові дії, розмежування володінь,
визнавалася певна недоторканність представників племен тощо. Без договору про мир кожне плем'я вважало
себе таким, що знаходиться у стані війни з іншими племенами.
Все це свідчить про те, що навіть на ранніх стадіях становлення суспільства відносини між окремими
утвореннями вимагали регулювання. Проте не всяке нормативне регулювання є правовим. Міжплемінні
норми були необхідними для співіснування племен елементарними правилами поведінки, що складалися в їх
практиці. Ці мононорми не відповідали основним характеристикам права.
Друга, більш поширена точка зору, полягає в тому, що міжнародне право, як і право внутрішнє, з'являється
одночасно з державою. Такий підхід є типовим для вітчизняної доктрини. Левін Д.Б. дійшов висновку, що
міжнародне право виникає там і тоді, де і коли виникає класове суспільство і держава.
Що ж до міжнародного права, то воно могло виникнути лише тоді, коли система міждержавних відносин
досягла достатньо високого рівня розвитку. Зростаюча взаємозалежність держав спонукала їх усвідомити, що
заради своїх національних і інтернаціональних інтересів необхідно підпорядковуватися у своїх стосунках
нормам, що мають юридичну силу.
Обґрунтовуючи тезу про виникнення міжнародного права одночасно з державою, посилаються на те, що
держави укладали договори, направляли одна до одної представників, за якими визнавалися деякі привілеї, і
т.п. Проте договори були особистими зобов'язаннями правителів. Підтвердженням тому можуть служити
договори про династичні шлюби, що мали важливе політичне значення. Договори скріплялися релігійними
клятвами, а їх обов'язкова сила спиралася на релігійну мораль. Свою дію вони припиняли разом із зміною
голови держави.
Лукашук I. І. вказує, що для створення норми міжнародного права, крім згоди суб'єктів щодо змісту
норми, необхідна ще і згода надати їй юридичну сипу. Цей другий елемент і був відсутній на початковій
стадії розвитку держав. Учасники не допускали самої можливості існування міжнародного права. Цей факт
визнають і автори, що стверджують, ніби міжнародне право виникло одночасно з державою.
Історичні факти свідчать, що міжнародне право як юридичний засіб регулювання міждержавних відносин
знаходить визнання в практиці держав лише наприкінці Середньовіччя. Проте, підґрунтя для цього складного
соціального явища готувалося впродовж попередньої історії, в ході якої накопичувався досвід регулювання
міждержавних відносин, вироблялися відповідні форми, створювалися передумови для формування
міжнародно-правової свідомості. З урахуванням цього можна виділити наступні періоди історії міжнародного
права:
- передісторія міжнародного права (із Стародавніх часів до кінця Середньовіччя);
- класичне міжнародне право (з Вестфальського миру 1648 р. до прийняття Статуту Ліги Націй
1919 p.);
- перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від прийняття Статуту Ліги Націй до
прийняття Статуту ООН 1945 p.);
- сучасне міжнародне право - право Статуту ООН.
Термін «сучасне міжнародне право» стійко увійшов в науку і практику міжнародного права, хоча він є не
зовсім коректним з огляду на те, Що для кожного хронологічного періоду часу існує своє «сучасне» між-
народне право. Існують неоднозначні точки зору щодо часу виникнення сучасного міжнародного права.
Радянська наука міжнародного права вела відлік від революції 1917 p., західна - з часу закінчення Першої
світової війни і підписання системи Версальських договорів в 1919 р.
Сучасна наука міжнародного права веде відлік сучасного міжнародного права від прийняття Статуту ООН
в 1945 р.
Можна назвати наступні характерні ознаки сучасного міжнародного права:
заборона застосування сили і погрози силою; 1 мирне вирішення міжнародних спорів;
відмова від концепції «міжнародне право - право цивілізованих народів»;
гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і партикулярного регулювання
міжнародних відносин;
наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права;
зростання ролі міжнародних організацій;
гуманізація міжнародного права;
зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права;
розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

3. Взаємодія і взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права. Дуалізм і монізм у

взаємовідношенні міжнародного і внутрішньодержавного права. Ст.  9 Конституції України про
співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.
Міжнародне та внутрішньодержавне право знаходяться у тісному взаємозв язку.
Так, міжнародне право повинне враховувати суспільно-політичний устрій держав, зокрема наявність
органів державної влади, які правомочні виражати волю держав у їх взаємостосунках з іншими суб'єктами
міжнародних відносин, і поважати наявність суспільних відносин, що входять у внутрішщ.комдете^цію
держави і не підлягають міжнародно-правовому регулюванню.
В свою чергу, національне право повинно враховувати міжнародно-правові зобов'язання даної держави,
які піддягають реалізації у внутрішньодержавному праві в результаті імплементації.
Взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права проявляється в двох аспектах.
По-перше, кожна держава, що бере участь в створенні міжнародного права, виходить з характеру і
положень свого національного права. Тому вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна
назвати первинним. Наприклад, більшість міжнародних актів з прав людини беруть початок з норм
національних законів демократичних країн.
По-друге, у процесі взаємодії вже існуючих норм міжнародного та національного права реалізується
принцип переважного значення норм міжнародного права, що витікає з положень ст. 27 Віденської конвенції
про право міжнародних договорів 1969 р., згідно з якою учасник договору не «може посилатися на
положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору». Міжнародне право
істотно впливає на становлення, формування і динаміку норм національного права, накладаючи на держави
виконання зобов'язань, прийнятих ними при підписанні міжнародних договорів (наприклад, Європейської
конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).
2 часть вопроса. Доктрина міжнародного права щодо питання про співвідношення міжнародного і
внутрішньодержавного права виробила три основні підходи: один дуалістичний і два моністичних.
В основі дуалістичного підходу (основоположник - Г. Триппель; пануючий підхід в радянський період)
лежить теза про те, що міжнародне право і право національне є двома різними правопорядками, які ніколи не
перетинаються, хоча іноді і стикаються.
 Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне
право розглядаються як частини єдиної системи права. Розрізняються вони у питанні примату цих правових
систем. Концепція примату внутрішньодержавного права над міжнародним (Г. Еллінек, Г. Гегель) виходить з
того, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, тому кожна держава формує «своє» міжнародне
право. Концепція примату міжнародного права над внутрішньодержавним (Г. Кельзен та зарубіжна
демократична доктрина і практика) виходить з ототожнення держави, що діє в межах міжнародного
правопорядку, з юридичною особою, що діє в межах національного правопорядку.
У законодавстві України питання щодо співвідношення міжна-[ родного та внутрішньодержавного права
вирішено у ст. 9 Конституції України наступним чином: «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість
яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін
до Конституції України».
Закон України «Про міжнародні договори України» 2004 р. у ст. 19 підтверджує положення ст. 9
Конституції України і вказує на те, що «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість ЯКИХ
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку,
передбаченому для норм національного законодавства», уточнюючи, що якщо міжнародним договором
України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у
відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19).

4. Система міжнародного права.

Cистема міжнародного публічного права- це сукупність принципів і норм міжнародного права, які тісно
пов'язані між собою та утворюють собою окремі інститути і галузі міжнародного права у логічній їх
послідовності.
Система - поняття значно ширше, аніж структура, адже усі складові елементи системи обов'язково
взаємодіють між собою і тим самим утворюють одне нерозривне ціле, в той час як структура- це набір певних
елементів, з яких складається право.
Отже, система міжнародного публічного права складається з:
1) Принципів міжнародного права;
2) Міжнародно-правових норм - це правила поведінки суб’єктів міжнародного права, створені ними на
основі їх добровільного волевиявлення з метою урегулювання міжнародних міждержавних відносин у різних
сферах міжнародного співробітництва. Завдяки компромісам, поступкам і узгодженню держави приходять до
взаємно погодженого рішення про певні правила взаємовідносин.
3) Інститутів міжнародного права - це система відносно відокремлених норм у межах певної галузі
міжнародного права, що регулюють окрему групу взаємозалежних міжнародних відносин, наприклад
інститут правонаступництва, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут договірного права
тощо
4) Галузей міжнародного права - це сукупність норм і принципів, які регулюють якісно однорідну сферу
міжнародних відносин. Галузі: право міжнародних договорів; міжнародне морське право; міжнародне
космічне право; право зовнішніх зносин; право міжнародних організацій; міжнародне гуманітарне право;
міжнародний захист прав людини, та інші.
Зважаючи на динамізм міжнародного публічного права, перелік норм, принципів, інститутів та галузей не
є вичерпним.

5. Співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права.

Міжнародні відносини не обмежуються лише міждержавними зв’язками основних суб’єктів міжнародного
права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різних держав, тож, виникають
відносини на рівні міжнародних неурядових організацій, які регулюються нормами міжнародного приватного
права.
Між міжнародним (публічним) і міжнародним приватним правом існує тісний взаємозв’язок, який
проявляється в тому, що вони регулюють міжнародні відносини. Норми міжнародного приватного права не
повинні суперечити основним принципам міжнародного права. Крім того, вони мають спільну мету –
забезпечення мирного співіснування та розвитку міжнародного співробітництва держав.
Розмежувати міжнародне (публічне) та міжнародне приватне право можна за різними підставами:
– за об’єктом: міжнародне право регулює міждержавні відносини, міжнародне приватне право – цивільно-
правові (цивільні, сімейні, трудові тощо) відносини, ускладнені іноземним елементом;
– за суб’єктами: суб’єктами міжнародного (публічного) права є держави, нації й народи, що борються за
національне визволення, міжнародні організації та державо-подібні утворення; основними суб’єктами
міжнародного приватного права – фізичні та юридичні особи;
 – за джерелами: основними джерелами міжнародного (публічного) права є міжнародний договір,
міжнародний звичай тощо; коло джерел міжнародного приватного права є значно ширшим – це національне
законодавство, міжнародні договори, торгові звичаї, судова й арбітражна практика тощо;
– за методом правового регулювання: в міжнародному (публічному) праві діє метод узгодження воль
держав, у міжнародному приватному праві – матеріально-правовий та колізійний методи;
– за характером відповідальності: в міжнародному (публічному) праві настає міжнародно-правова
відповідальність (матеріальна, політична і індивідуальна кримінальна), а в міжнародному приватному праві –
цивільно-правова;
– за сферою дії: в міжнародному (публічному) праві її можна визначити як глобальну (охоплює всі
держави й інші суб’єкти міжнародного права), а міжнародне приватне право має національні межі (в кожній
державі існують свої особливості застосування відповідних норм права).

6. Поняття та перелік джерел міжнародного права.

Джерело міжнародного права - це форма зовнішнього виразу норм міжнародного права, яка створюється
шляхом узгодження волі суб'єктів міжнародного права.
Джерело міжнародного права не є сталою категорією. Деякі джерела, в результаті еволюції міжнародних
відносин, втратили свою чинність як джерела міжнародного права, (рішення вселенських церковних соборів).
Інші і досі залишаються характерним джерелом міжнародного права протягом всієї історії його розвитку
(звичай міжнародного права).
Історія розвитку науки міжнародного права галузі джерел права проходила між двома категоричними
точками зору:
a) термін "джерело міжнародного права" застосовується в системі, де приймаються обов'язкові рішення, в
першу чергу, для функціонування самої системи;
б) джерело міжнародного права - це будь-який аргумент, що використовується в міжнародних домаганнях
для підтвердження існування певного правила чи норми.
У доктрині міжнародного права прийнята класифікація його джерел, що визнає в якості таких два види
джерел: основні і допоміжні.
Існує 4 форми джерел міжнародного права:
1) міжнародний договір,
2) міжнародно-правовий звичай,
3) акти міжнародних конференцій і нарад,
4) резолюції міжнародних організацій.
Акти конференцій та організацій деякі науковці називають "міжнародним м'яким правом".
Юридична сила джерела міжнародного права залежить від виду норми міжнародного права, яка в ньому
закріплена (імперативна або диспозитивна).
Загальновизнаним є перелік закріплений в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН: "Суд. який
зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права застосовує:
a) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила;
б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;
c) загальні принципи права;
d) судові рішення і доктрини кваліфікованих спеціалістів різних націй публічного права як допоміжний
засіб для визначення правових норм.
Відповідно до статті 59 Статуту Міжнародного Суду рішення суду обов'язкове лише для сторін, які беруть
участь у справі і лише в даній справі. За національним законодавством, як і за іншими засобами
односторонньої дії визнається лише допоміжна роль у встановлені існуючих міжнародно-правових звичаїв.
Так, Статут ООН є найбільш авторитетним утіленням основних загальновизнаних принципів
міжнародного права, які мають імперативний характер (jus содens). Усі договори, які суперечать йому, є
недійсними. Договори, які містять імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед
міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

7. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права.

Міжнародний звичай – це загальнообов'язкове правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого
застосування і за яким суб'єкти міжнародного права визнають характер юридично обов'язкових норм.
Тривалий час саме міжнародний звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві
виконувалися міжнародні зобов'язання.
Із звичаєвих норм складається ядро усієї міжнародно-правової системи - загальне міжнародне право, яке
розповсюджує свою дію на усіх суб'єктів, включаючи міжнародні міжурядові організації.
Види звичаїв:
1) універсальні («загальне міжнародне право»)-обов'язкові для всіх держав,
2) регіональні,
3) локальні,
4) партикулярні.
Також існує інша класифікація міжнародних звичаїв.
1) неписане правило, яке склалося у практиці, за яким визнається юридична сила.
2) норми-звичаї створені шляхом визнання звичаєм норм, які містяться у міжнародних актах.
Норми другого виду спочатку формуються або в договорах, або в таких не правових актах, як резолюції
міжнародних нарад та організацій, а у подальшому за ними визнають статус норм загального міжнародного
права.
Різновидом міжнародних звичаїв є:
- міжнародні (головним чином міжнародні торгові звичаї). Міжнародний правовий звичай застосовується у
практиці певної держави, якщо вона прямо визнала його в нормативному чи дипломатичному акті
- внутрішньодержавні.
Ознаки:
- міжнародні звичаї, створюються без прямого наказу з боку держав чи їх органів;
- міжнародне звичаєве право є правом неписаним;
- норми сформувалися в історії та яких дотримуються за неформальною згодою.
Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай, потрібно:
- щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чи менш тривалого
часу.
- щоб такі акти поведінки держав мали суттєве значення і були визнані правомірними в практиці
міжнародних відносин.
Для встановлення існування звичаю використовують допоміжні засоби:
- рішення Міжнародного суду ООН.
- інших міжнародних судових та арбітражних органів.
- доктрини.
- рішення міжнародних організацій тощо.
Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися шляхом
тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні міжнародних договорів. Норми
міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами міжнародного договору.

8. Міжнародний договір у системі джерел міжнародного права.

9. Загальні принципи права як джерело міжнародного права.

10. Роль односторонніх актів держав в системі джерел міжнародного права.

11. Акти міжнародних організацій як джерело міжнародного права.
12. Засоби визначення норм міжнародного права. ?????????
P.S. Я нашла эту информацию в разделе под названием «Допоміжні засоби для визначення норм
міжнародного публічного права» и оно как бы подходит а как бы и нет. Тут просто как то раздел с
инфой не сходится.
13. М’яке право.
14. Кодифікація міжнародного права.
15. Норми міжнародного права. Імплементація міжнародних норм.
 Одним із найважливіших практичних питань співвідношення міжнародного і національного права є
питання про порядок виконання державою міжнародних зобов’язань. На думку окремих учених, моністичні
концепції співвідношення двох правопорядків припускають пряму дію норм міжнародного права в
національній правовій системі. В інших концептуальних напрямках суть процесу виконання міжнародно-
правових норм у внутрішньодержавній сфері пояснюється по-різному.
Механізм дії національного права є непридатним для регулювання міжнародних відносин, а міжнародне
право не здатне регулювати внутрішньодержавні взаємовідносини. Для того щоб бути спроможними
регулювати взаємовідносини за участю фізичних і юридичних осіб, правила, які містяться в міжнародному
праві, необхідно включити до правової системи держави у встановленому нею порядку. Процес переходу
норм міжнародного права в правову систему називається імплементацією.
Імплементація норм міжнародного права є цілеспрямованою організаційно-правовою діяльністю держав,
яка здійснюється індивідуально, колективно або в межах міжнародних організацій з метою своєчасної,
всебічної й повної реалізації узятих ними відповідно до міжнародного права зобов’язань. У разі реалізації
міжнародно-правових норм на національному рівні, потрібні додаткові внутрішньодержавні заходи для
перетворення цілей, закладених у нормах міжнародного права, на реальні дії юридичних осіб і громадян, які
перебувають під державною юрисдикцією. Національне право виступає основним інструментом
імплементації норм міжнародного права. Міжнародне право 19
Імплементація норм міжнародного права відбувається шляхом рецепції національним правом правил
міжнародних договорів.
Рецепція – це текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми
в статті нормативно-правового акта. Звернення до рецепції може мати різні мотиви: від бажання повторити
вдале формулювання статті міжнародно-правового акта до прагнення продемонструвати повне дотримання
узятого міжнародного зобов’язання.
Рецепції є досить поширеними. У більшості випадків їх застосовують після надання державою згоди на
обов’язковість міжнародного договору (наступна рецепція). Іноді ж держава вживає заходів із приведення
свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до
нього (попередня рецепція). Тим самим удається поєднати момент узяття на себе зобов’язань за міжнародним
договором і початок їх виконання у внутрішньому правопорядку.
Сутність рецепції полягає в тому, що на основі національного права норми міжнародного права стають
нормами національного права, тобто останні повторюють зміст норм міжнародного права. Так може бути,
наприклад, коли держава ухвалює національний закон, який повторює приписи міжнародного договору.
У разі рецепції дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку не можна вважати прямою,
тому що ця процедура є не чим іншим, як засобом їх заміни. Після рецепції у внутрішньому праві починають
діяти норми лише зовні, словесно схожі на міжнародно-правові, а по суті – норми внутрішнього права. Факт
рецепції має безумовне значення для тлумачення відповідної норми внутрішньодержавного нормативно-
правового акта.
Вирізняють два основні види рецепції – загальну та індивідуальну.
Загальною рецепцією є закріплення в конституціях держав положення, що міжнародні договори є
частиною національного права. У разі індивідуальної рецепції для введення норми міжнародного права у
національну правову систему потрібен окремий внутрішньодержавний акт. Індивідуальна рецепція може
відбуватися у формі інкорпорації, трансформації чи відсилання.
Інкорпорація – це включення в національну правову систему норм, які зовнішньо є цілком ідентичними з
нормами акта міжнародного права. Здебільшого зазначений міжнародний-правовий акт зберігає форму та
найменування, незважаючи на те, що виступає законом.
Трансформація – не лише відтворення, але і переробка норм міжнародного договору відповідно до
загальних принципів національного права. Правовим результатом трансформації, на відміну від інкорпорації,
є не лише доповнення чинного внутрішнього права, але і зміна норм у зв’язку з вимогами міжнародної угоди.
Відсилання – вказівка у національному законодавстві на те, що певна поведінка державних органів,
посадових осіб і громадян регулюється загальними положеннями або конкретними нормами міжнародних
договорів

16. Поняття та перелік основних принципів міжнародного права. Нормативний зміст

основних принципів міжнародного права.
 17. Поняття та види суб’єктів міжнародного права. Поняття та зміст міжнародної
правосуб’єктності.
18. Обмеження міжнародної правосуб’єктності.
 В історичній ретроспективі міжнародному праву відомі декілька засобів обмеження міжнародної
правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів,
кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним
статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної
правосуб'єктності.
Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах
повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі
укладення міжнародного договору.
Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної
політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.
В залежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:
- самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної
правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;
- колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутрішньої політики;
- колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією;
- протекторати;
- підмандатні території.
Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють
взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава (держава-протектор) брала на себе
зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет,
зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Держава-протектор таким чином
виконувала щодо держави, яка знаходиться під протекторатом, зовнішньополітичні та оборонні функції при
зовнішньому збереженні доколоніальних форм управління.
Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним
управлінням декількох держав Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним
управлінням Іспанії та Франції.
Підмандатні та підопічні території за своїм правовим статусом подібні до відносин протекторату, але на
відмінну від останнього базувалися не на договорі, а на нормах міжнародного права.
19. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав. Основні права і
обов’язки держави. Унітарні та складні держави.
 20. Правосуб’єктність націй і народів, що борються за національне визволення.
Нації і народи, що борються за національне визволення, як суб'єкт міжнародного права набули
актуальності в 60-ті роках XX століття в період розпаду колоніальної системи. Народ, який в процесі ви-
звольної боротьби набуває елементи державності, створює органи, цивільні або військові, що здатні його
представляти на міжнародній арені, стає суб'єктом міжнародного права і трактується як держава in statu
nascendi.
Сучасним прикладом народу, що бореться за свою незалежність як суб'єкт міжнародного права, є
палестинський народ. У1964 р. було створено його представництво в особі Організації Визволення Палести-
ни (ОВП). У1974 р. ОВП було визнано ООН офіційним представником Палестинського народу. ОВП
отримала статус спостерігача в ООН. В березні 1993 р. ОВП було визнано представником палестинського
народу ізраїльським урядом. В даний час статус спостерігача в ООН має не ОВП, а Палестина, яка має право
участі в сесіях ГА ООН (без права голосу). Палестинський народ як суб'єкт міжнародного права має: право
посольства (наприклад, Палестина утримує постійну місію спостерігачів при ООН), право укладати
двосторонні угоди (наприклад, ізраїльсько-палестинські домовленості 1993 p.), право участі в роботі
міжнародних організацій (наприклад, статус спостерігача в ООН, членство в Лізі Арабських Держав).
До створення палестинської держави палестинський народ залишатиметься суб'єктом міжнародного права.

21. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.

 22. Міжнародна правосуб’єктність Міжнародного Комітету Червоного Хреста та Червоного
Півмісяця.
 Одним із таких спеціальних суб’єктів міжнародного права є Міжнародний комітет Червоного Хреста
(International Committee of the Red Cross). МКЧХ є незалежною гуманітарною установою, яка була заснована
в 1863 році у Женеві (Швейцарія) Анрі Дюнаном.
Діяльність МКЧХ направлена на захист жертв міжнародних і внутрішніх збройних конфліктів. Також вона
є складовою частиною Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця разом із Міжнародною
Федерацією і 186 національними товариствами. МКЧХ діє на основі Цивільного кодексу Швейцарії та до
складу управління Комітетом входять 25 швейцарських громадян. [2]
За свою діяльність щодо захисту жертв війни МКЧХ тричі був нагороджений Нобелівською премією миру,
так як зробив вагомий внесок в поліпшення становища військовополонених.
Поряд із поняттям суб’єкта міжнародного права, важливим та невід’ємним є поняття міжнародної
правосуб’єктності, тобто характеристику суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність
самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти
міжнародними правами та обов’язками. [3]
Тому цілком зрозуміло, чому МКЧХ є спеціальним суб’єктом, тому що він не має повної
правосуб’єктності, що виражається в тому, що він не може ухвалювати міжнародно-правові норми, що є
прерогативою суб’єктів міжнародного права. А дипломатичні конференції з прийняття нових міжнародно-
правових договорів скликаються Швейцарією на прохання МКЧХ.
Проте є ряд ознак, які все ж таки вказують на міжнародну правосуб’єктність МКЧХ. Зокрема серед них
можна виділити:
– МКЧХ керується нормами міжнародного гуманітарного права (Женевські конвенції 1949 р. та Додаткові
протоколи до них 1977 р.) хоча він не є учасником цих договорів;
– Підтримує постійні відносини з державами та міжурядовими організаціями, шляхом укладення з ними
угод;
– Комітет має активне право посольств, що дозволяє засновувати регіональні делегації в інших країнах,
задля здійснення своєї діяльності на місцях;
– Комітет є абсолютно незалежним від політичного чи іншого впливу з боку Швейцарії, як юридично, так і
практично, тому що його відносини з Швейцарією базуються на основі норм міжнародної угоди.
Також Міжнародний Комітет Червоного Хреста має право на ініціативу, що прямо передбачено нормами
міжнародного права, це розуміється як можливість пропонувати сторонам збройних конфліктів прийняти
гуманітарні дії для того, щоб попередити наслідки, які можуть бути ними спричинені. Ці ініціативи повинні
бути спрямовані на захист прав та інтересів жертв конфлікту та не виходити за межі норм міжнародного
права. [2]
Цікавим є той факт, що МКЧХ не має конкретних обов’язків, тому що положення Женевських конвенцій
1949р. та Додаткових протоколів 1977р., їх прямо не передбачають, а лише вказують на те, що Комітет
виконуючи конкретне право зобов’язаний виконувати покладені на нього у зв’язку з цим конкретні
обов’язки. [1] 560
В теорії міжнародного права зустрічається думка про те, що неурядова організація може отримати статус
суб’єкта міжнародного права шляхом надання консультативного статусу при міжнародній організації. МКЧХ
має такий статус при Економічній і соціальній раді ООН та є спостерігачем при Генеральній Асамблеї ООН.
Отже, спираючись на вищевикладене можна зробити висновок про те, що Міжнародний комітет Червоного
Хреста як суб’єкт міжнародного права має достатню правосуб’єктність для участі у міжнародних відносинах
та виконує важливу роль у сфері забезпечення захисту жертв внутрішніх та міжнародних збройних
конфліктів.
23. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень.
До суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення - вольні міста та Ватикан.
Вольне місто уявляє собою політичне формування, якому міжнародним договором надається міжнародно-
правовий статус, що дозволяє йому приймати участь в економічних, адміністративних та культурних
міжнародних відносинах.
Створення вольного міста зазвичай було результатом врегулювання спірного питання щодо його
приналежності тій або іншій державі на підставі міжнародного договору. Наприклад, спірне між Німеччиною
та Польщею питання щодо Данцига (Гданська) було вирішене шляхом надання йому статусу вольного міста
під гарантією Ліги Націй. Зовнішні зносини міста здійснювались Польщею.
Ватикан - це місто-держава, яка є резиденцією центра католицької церкви - Святого Престолу. Святий
Престол слід розуміти як сукупність центральних органів з Папою Римським на чолі, в свою чергу місто-
держава Ватикан є геополітичним формуванням, створеним на підставі договору між Святим Престолом та
Італією від 11 лютого 1929 р. Згідно з цим договором, Ватиканська держава є власністю Святого Престолу,
який здійснює над нею виключну та необмеженою владу та суверенну юрисдикцію.
Ватикан наділений специфічною міжнародною правосуб'єктністю. В міжнародних відносинах він виступає
під назвою «Святий Престол» або «Ватикан», але з точки зору міжнародного права це є один суб'єкт.
Показово, що як член Міжнародної агенції з атомної енергії Ватикан виступає спочатку під назвою
Ватиканська держава, а потім - без застосування процедури виходу та вступу - під назвою Святий Престол.
Святий Престол і Ватиканська держава ніколи не є одночасно сторонами одного й того ж міжнародного
договору, членами однієї й тієї ж міжнародної організації або учасниками однієї й тієї ж міжнародної
конференції.
Спільна міжнародна правосуб'єктність Святого Престолу та міста-держави Ватикан складається з таких
істотних елементів, як здатність до укладання договорів, право посольства і здатність до членства в
міжнародних організаціях.
Здатність до укладання міжнародних договорів реалізують як Святий Престол, так і Ватиканська держава.
В міжнародних договорах політичного або гуманітарного характеру стороною виступає Святий Престол, а в
міжнародних договорах адміністративного характеру - Ватиканська держава. Конкордати, будучи угодами,
що регулюють різні питання функціонування католицької церкви в окремій державі, укладає, зазвичай,
Святий Престол.
Дипломатичні стосунки Ватикану становлять пріоритет Святого Престолу. Такі стосунки встановлені з 173
державами, серед яких 71 відкрила при Святому Престолі свої дипломатичні представництва.
Окрім Ватикану, існує також проблема міжнародно-правового статусу Суверенного Мальтійського
Ордену. Коли Орден володів територіальною владою, а тому був інтегрально зв'язаний з державою, він
визнавався суб'єктом міжнародного права. У подальшому деякі держави і надалі підтримували з ним
дипломатичні стосунки, а в останні тридцять років їх кількість зросла до біля однієї третьої міжнародної
спільноти. Можна вважати, що Мальтійський Орден володіє деякими ознаками міжнародної
правосуб'єктності в відносинах з державами, які її визнають.

24. Проблема міжнародної правосуб’єктності фізичної особи.

25. Поняття визнання в міжнародному праві. Теорії визнання. Види визнання. Форми
визнання.
 Існують дві протилежні теорії визнання держав – декларативна та конститутивна.
Декларативна теорія виходить із того, що держава є суб’єктом міжнародного права з моменту свого
виникнення, визнання не наділяє її міжнародною Міжнародне право 83 правосуб’єктністю, а лише констатує
таку правосуб’єктність і сприяє входженню нової держави в систему міждержавних відносин.
Конститутивна теорія (іноді її ще називають теорією Тобара-Вільсона) виходить із того, що держава
набуває статусу суб’єкта міжнародного права лише в результаті її визнання іншими державами. Отже,
відповідно до цієї теорії сам факт виникнення держави не означає автоматичного надання їй статусу суб’єкта
міжнародного права. І дійсно, якщо жодна держава не визнала новостворену, навіть якщо вважати, що
остання володіє міжнародною правосуб’єктністю, вона не зможе її реалізувати за відсутності інших суб’єктів,
які хочуть підтримувати з нею відносини. «Мінусом» цієї теорії є те, що невідомо, яка кількість актів
визнання потрібна для того, щоб констатувати появу нового суб’єкта міжнародного права. З іншого боку,
відомо про випадки, коли держави можуть існувати і підтримувати відносини з іншими суб’єктами
міжнародного права без їх визнання (наприклад, Тайвань, Турецька Республіка Кіпру).

26. Інститут правонаступництва держав у міжнародному праві. Джерела інституту

правонаступництва.
Під правонаступництвом як правовою категорією розуміють перехід прав та обов’язків одного суб’єкта до
іншого у встановлених правом випадках і відповідно до правових приписів. Із погляду міжнародного права,
правонаступництво держав – це перехід прав та обов’язків однієї держави до іншої в результаті настання
певних подій.
Інакше кажучи, правонаступництво держав виникає в тому разі, якщо відбувається остаточна і
безповоротна заміна суверенітету однієї держави над тією або іншою Міжнародне право 86 територією
суверенітетом іншої держави, тобто міжнародне право пов’язує правонаступництво лише зі зміною території.
Але не лише держава, а й об’єднання держав, що володіє міжнародною правосуб’єктністю, може набути
або втратити будь-яку територію. Особливого значення проблема правонаступництва набуває у разі
виникнення нових незалежних держав у результаті:
1) національно-визвольної боротьби;
2) повного роз’єднання існуючої держави;
3) відокремлення частини держави;
4) злиття існуючих держав тощо.
Отже, виділяють такі підстави правонаступництва:
1) у разі об’єднання існуючих держав;
2) у разі поділу держав;
3) у разі відокремлення частини держави;
4) у разі переходу частини території держави до іншої держави;
 5) у разі повного зникнення (ліквідації) однієї держави як суб’єкта міжнародного права й виникнення на її
місці інших держав; наприклад, у 1949 р. виникли Федеративна Республіка Німеччини (ФРН) і Німецька
Демократична Республіка (НДР) замість Німеччини, а у 1991 р. під час розпаду СРСР виникли нові незалежні
держави, у тому числі Україна.
Правонаступництво держав – це сфера міжнародних відносин, у якій є багато прогалин і спірних ситуацій.
Це пояснюється двозначністю практики держав, що часом ґрунтується на спеціальних угодах і різних нормах,
які існують незалежно від категорії правонаступництва держав. Фактично до 70–80-х років XX століття у цій
галузі не існувало сталих правових норм.
Правонаступництво держав має для нових держав конкретні практичні наслідки, зокрема, наново
вирішуються такі питання, як перегляд міжнародних договорів і їх денонсація, членство у міжнародних
організаціях, правонаступництво власності тощо.
Наука міжнародного права розрізняє дві основні теорії правонаступництва – універсальну та негативну.
Згідно з універсальною теорією держава-наступниця повністю успадковує всі міжнародні права та
зобов’язання від держави-попередниці. За негативною теорією міжнародні права та зобов’язання держави-
попередниці не діють щодо держави-наступниці. На практиці жодна із цих теорій не діє в чистому вигляді.
Виходячи із цих міркувань, у міжнародному праві розрізняють повне та часткове правонаступництво.
У разі повного правонаступництва суб’єкт міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого
попередника. У разі часткового відбувається відбір зобов’язань і прав, які визнаються.
Тривалий час міжнародно-правові норми інституту правонаступництва складалися з норм звичаєвого
права, що пояснювалося небажанням держав Міжнародне право 87 пов’язувати себе чіткими договірними
нормами з питань правонаступництва. Більшість держав діє таким чином і донині.
У сучасному міжнародному праві основні питання правонаступництва держав урегульовано в таких
універсальних міжнародних угодах:
– у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.;
– у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і
державних боргів 1983 р.
У багатьох випадках виникає потреба в укладенні спеціальних угод між суб’єктом-попередником і
суб’єктом-спадкоємцем. Особливо це стосується питань громадянства та інших, які не врегульовано
зазначеними конвенціями
27. Поняття правонаступництва в міжнародному праві. Підстави правонаступництва. Види і
форми правонаступництва держав.
 28. Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів, державної власності, державних
архівів, державних боргів.
29. Правонаступництво України в зв’язку з розпадом СРСР.
 30. Поняття і види територій у міжнародному праві. Демілітаризовані та нейтралізовані
території.
У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної, повітряний простір в
атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди.
Територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб’єктам міжнародного права
міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею.
Види територій:
1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне
верховенство.
2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не
належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з
міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір, глибоководне морське дно за межами
континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші
небесні тіла
3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не
належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних
ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного
середовища цих районів.
Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держава прийняли міжнародне зобов'язання
скоротити або взагалі не розташовувати в її межах військові укріплення і споруди, певні види озброєнь
збройних сил. Такі територіїстворюються на основі міжнародних угодз метою забезпечення міжнародної
безпеки.
Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх
військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на ції
території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів,
прольотів військових літаків, тобк заборону використання даної території з військовою метою.
Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територія] реалізується один або декілька з
наступних заходів: ліквідація певних військових об’єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів,
заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингент] збройних сил і т.п. (наприклад,
Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.).
Нейтралізована територія - територія, яку забороняється використовувати як театр військових дій або як
базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина
держави. У випадку військового конфлікту держава не повинна використовувати нейтралізовану частину
території для ведення військових операцій.
Демілітаризації та нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика,
космічний простір, включаючи місяць та інші небесні тіла).
Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризовано! торії є без'ядерні зони, в межах яких
забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську
Америку.
31. Поняття та склад державної території. Способи придбання території. Державні кордони.
Під державною територією розуміється просторова сфера дії державного суверенітету, сфера територіальної
юрисдикції держави. До складу державної території входять:
- сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; - водна територія (акваторія), що включає
внутрішні води і територіальне море;
 земні надра;
 повітряний простір, розташований над вищевказаними просторами.
До внутрішніх вод відносяться:
 води портів;
 води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі;
 води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично
належать даній державі;
 води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави.
Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що
знаходиться під суверенітетом прибережної держави.
Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під
сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу,
вершиною якого є центр Земної кулі.
Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави.
Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря.
Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні
права іншій державі (наприклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил).
Способи придбання державної території поділяються на первини і похідні. Історично до первинних
способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто
першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто
практичного, господарського освоєння відкритих територій.
Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який
полягає у встановленні державою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких
пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом) так і з діяльністю людини, спрямованою на
збільшення території держави (наприклад намивання нових ділянок території в морі).
Похідні способи полягають у переході території однієї держав* до складу території іншої як на договірній,
так і на позадоговірній основі.
До договірних способів придбання державної території відносяться:
- цессія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом
цессії може служити поступка в 1867 р. Росією Аляски СІЛА за 7,2 млн. доларів;
- обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р.
між Україною і Республікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй
ділянку, що проходить по території України;
- дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами;
-- продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. СІЛА у Франції Луїзіани;
-
 плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на
основі плебісциту вийшла зі складу Данії).
До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини
території держави-агресора в якості санкції (наприклад,у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і передано
СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг).
Міжнародному праву також відомий такий правомірний спосіб придбання державної території як
ад'юдикація, тобто передача частини території однієї держави іншій на підставі рішення судового органу, яка
є правомірною якщо держави, що сперечаються, мають достатні для цього правові підстави і якщо обидві
держави визнають юрисдикцію даного суду.
Не визнаються правомірними такі способи придбання території, як дебелляція (завоювання, захоплення
території за допомогою сили) і анексія (подарунок переможцю, незаконне відторгнення території).
Державний кордон - юридично обґрунтована умовна лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій
лінії, яка визначає межі державної території. Значення кордонів обумовлено тим, що вони визначають межі
територіальної юрисдикції держави.
Міжнародне право зобов'язує утримуватися від будь-яких посягань на кордони інших держав, від будь-яких
вимог або дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Кордони можуть
змінюватися відповідно до міжнародного права мирним шляхом.
Лінія проходження кордонів і їх режим закріплюється договорами між прикордонними державами. Відомі
також випадки, коли традиційні кордони визнаються без договірного оформлення, спираючись на норми
звичаєвого права.
Залежно від виду території, розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони, а також кордони надр.
Сухопутні кордони, проведені по характерних позначках, лініях рельєфу або ясно видимим
орієнтирам (річки, гори і т.п.) мають назву орографічних. При цьому повинні враховуватися інтереси
місцевого населення.
Режим державного кордону України встановлюється Законом України «Про державний кордой України»
1991 р.
32.Міжнародні річки.

На території багатьох держав тече чимало річок, які не виходять за кордони даної держави. Такі річки
є частиною внутрішніх вод держави й називаються національними. Однак, велика кількість річок
протікає по території кількох держав або поділяє території двох і більше держав.

Річки, які протікають на території двох або більше держав, правовий режим яких встановлений
міжнародною угодою, називаються міжнародними. При цьому кожна прибережна держава здійснює
суверенітет над тією ділянкою міжнародної річки, яка протікає по її території. Прибережні держави
мають право встановлювати режим судноплавства. До несудноплавного використання міжнародних
річок відносяться будівництво плотів для гідроелектростанцій та іригації, викидання промислових вод,
риболовства, лісосплав тощо. Всі питання використання міжнародних річок для вказаних цілей
повинні вирішуватися на підставі угоди між прибережними державами.

Міжнародні річки мають свої географічні особливості: деякі з них лише поділяють територію

суміжних держав – прикордонні річки; інші – течуть по території двох і більше держав, не мають
виходу до моря й називаються багатонаціональними (або регіональними); треті ж мають вихід до моря
та являють підвищений інтерес для судноплавства. Міжнародні річки повинні відповідати наступним
критеріям: політичному – пересічення території двох і більше держав; географічному – наявність
виходу до моря; функціональному – можливість здійснення регулярного судноплавства по них.

У зв’язку з тим, що природний комплекс міжнародної річки поділений на певні ділянки, які
перебувають під суверенітетом певних держав, існує необхідність багатостороннього співробітництва
заінтересованих держав щодо використання міжнародних річок із метою гармонізації індивідуальних
та загальних інтересів. У міжнародній практиці існує багато угод, які регулюють порядок
користування конкретною міжнародною річкою, озером чи басейном.

До таких угод відносяться Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р., Конвенція щодо
співробітництва по охороні та сталому використанню річки Дунай 1994 р., Додатковий протокол до
Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1998 р., Акт, що стосується судноплавства та
економічного співробітництва між державами басейну річки Нігер 1963 р., Угода про міжнародну
комісію з охорони р. Рейн від забруднень, Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. тощо. Після
розпаду СРСР річка Дніпро також стала міжнародною, а тому є необхідність розробки угоди з
використання цієї річки прибережними державами – Україною, Білорусією та Росією.

Україна є учасницею Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р. Додаткового протоколу до
Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1998 р. (Закон про ратифікацію від 14.05.1999),
Конвенції щодо співробітництва по охороні та сталому використанню річки Дунай (Закон про
ратифікацію від 17.01.2002).

Конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р. укладена між придунайськими державами,
передбачає вільну й відкриту навігацію для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав на
підставі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торговельного судноплавства. Вона
покладає на держави-члени вживати всіх зусиль з метою утримання в належному стані своїх часток
Дунаю в судноплавному стані для річкових і на відповідних частках морських суден, а також
проводити роботи для забезпечення покращення умов судноплавства.

Згідно Конвенції створена Дунайська Комісія завданням якої є: спостереження за виконанням

Конвенції 1948 р.; складання загального плану надання допомоги проведення робіт у інтересах
судноплавства; встановлення єдиної системи навігаційних шляхових обставин по всій довжині Дунаю;
уніфікація правил річкового надзору; координація гідрометеорологічної служби на Дунаї; видання
довідників, навігаційних карт тощо.

+На підставі положень Конвенції 1948 року була створена спеціальна річкова адміністрація, яка
здійснює регулювання судноплавства й проведення гідротехнічних робіт в низинах Дунаю. Також
створені й діють інші спеціальні органи.
33. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику.
Антарктика - це область земної кулі, що охоплює власне материк Антарктида площею близько 14 млн. кв. м,
що складає 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього ділянки Атлантичного, Індійського Тихого
океанів, включаючи розташовані там острови, від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти.
З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 р. у_м. Вашингтон був
укладений Договір про Антартику, який набрав чинності 23 червня 1961 р. (беруть участь понад ЗО держав).
Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризоване території, тобто Антарктика використовується
лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові бази, проводити маневри,
випробовувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень. Оскільки на Антарктику не
розповсюджується територіальна юрисдикція держав, то особи, що там перебувають, знаходяться під
персональною юрисдикцією своєї держави.
Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створен; Консультативна рада, що надає свої
рекомендації національним урядам та готує проекти конвенцій щодо ресурсів Антарктики.
Договір про Антарктику 1959 р. є основою ряду суміжних угод, яка разом з заходами, прийнятими в рамках
Договору про Антарктику та суміжних угод, нерідко називають Системою Договору про Антарктику. До цих
угод відносяться: Протокол з охорони навколишньої середовища до Договору про Антарктику (1991 р.),
Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980 р.), Конвенція про збереження
тюленів Антарктики (1972 р.).
Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. є самою загальною. Згідно з нею всі
види живих організмів можуть бути об'єктом промислу за умови збереження чисельності будь-якої популяції
не нижче за рівень, що забезпечує її стійкий стан, та ненанесення шкоди екосистемі в цілому. Для нагляду за
дотриманням Конвенції створено Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики.
Режим використання мінеральних ресурсів встановлено Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних
ресурсів Антарктики 1988 р. Освоєння ресурсів не повинне завдавати шкоди природному середовищу.
Контроль здійснюється Комісією з мінеральних ресурсів Антарктики.
Протоколом з охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. зона дії Договору
про Антарктику була оголошена природним заповідником, призначеним для миру і науки. В ньому
встановлений суворий режим захисту навколишнього середовища і охорони цілісності екосистеми.
У цілому заснована на Договорі про Антарктику система представляє собою ефективний механізм, що
забезпечує збереження життєво важливого для всього людства регіону.
34.Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів.
Арктика - розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий
океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. В нього входять також північні частини
материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Приарктичними країнами є Росія, Канада,
США, Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція. Природні ресурси,
військово-стратегічна безпека, міжнародні сполучення - ось причини уваги, яка приділяється режиму
Арктики.
Правовий режим Арктики встановлюється міжнародним правом, а також законами приарктичних держав.
Простори Арктики історично поділені між Росією, Канадою, США, Данією та Норвегією на п'ять секторів.
Процес привласнення території Арктики розпочався 1925 p., коли Канада прийняла доповнення до
національного закон про північно-західні території, якими були визначені географічні межі Канадської
Арктики і заборонено іноземним державам і їх громадянам здійснювати будь-яку діяльність в межах
Канадської Арктики без дозволу влади Канади. В 1928 р. Ухвалою Президії ЦВК СРСР «Про оголошення
територією Союзу PCP земель і островів, розташованих в Північному Льодовитому океані» було
проголошено право СРСР на всі землі і острой відкриті і ще не відкриті, в межах встановлюваних
географічних меж. Так з'явилася концепція арктичних секторів держав, що володіють арктичним
узбережжям. Сектор є трикутником, основою якої є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що
проходи по меридіанах до Північного полюсу. Встановлення Канадою і Росією полярних секторів означає,
що землі і острови, як відкриті, так і невідкриті, що знаходяться в їх межах, належать цим державам. Режим
морських просторів Арктики є загальним, але має деяку специфіку.
На Арктику розповсюджується загальне положення Конвенції з морського права 1982 p., щодо права
прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил і
запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища з суден у вкритих
кригою районах (ст. 234). Ц право діє в межах виключної економічної зони. Особливості режиму морських
просторів Арктики проявляються по-перше, у тому, що, оскільки природа Арктики особливо чутливі до
негативних впливів, приарктичні держави прийняли національні закони про охорону природного середовища
регіону. Друга особливість стосується прибережного судноплавства Норвегія і Канада своїми законами
встановили особливий режим для такого судноплавства. В Росії про це йде мова в Законі про морські води
(ст. 14).
Північний морський шлях розглядається як історично національна, цілісна комунікація Російської
Федерації, що проходить також через ділянки відкритого моря. Користування нею здійснюється
відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського
шляху, затверджених урядом РФ. Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського
шляху 1991 p., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно за згодою і
під контролем російських органів влади. Центральне місце серед них займає Адміністрація Північного
морського шляху. Розпочато формування міжнародних органів, що займаються перш за все охороною
навколишнього середовища в Арктиці. Так, створена Рада Баренцева Євроарктичного регіону (1993р.)
і Арктична Рада (1994p.)
35.Концепція загальної спадщини людства.
Загальна спадщина людства - що знаходяться за межами державної юрисдикції простору і ресурси, що
належать міжнародному співтовариству загалом, яке визначає їх правовий режим, включаючи правила
користування.
Затвердження концепції загальної спадщини людства - характерна риса сучасного міжнародного
права. У минулому все, що не знаходилося під суверенітетом держави, розглядалося як нічиє (res
nullius). Воно було вільно для присвоєння державами. Спроби розділу робилися - ділити намагалися
навіть океани. Але поступово було усвідомлено, що міжнародні простору повинні перебувати у
загальному користуванні, і з'явилася концепція загального надбання (res communis).
У наш час стало очевидно, що ця концепція застаріла. Розвиток науки і техніки відкрило широкі
можливості для використання простору і ресурсів, що знаходяться за межами державних кордонів.
Вони набули великого значення для економіки, транспорту, зв'язку і, зрозуміло, безпеки всіх країн.
Минулого кожен мав користуватися загальним надбанням, але ніхто не ніс відповідальності за його
збереження. Тим часом в результаті активної експлуатації йому завдавалось все більших збитків.
Перед людством постало завдання захисту загального надбання спільними зусиллями.
У результаті з'явилася концепція загального надбання людства (res communis humanitatis). З часом
вона стала концепцією загальної спадщини людства, поширивши захист на інтереси не лише
нинішнього, але і майбутніх поколінь. Концепція стосується просторів і ресурсів, які за самою своєю
природою не можуть знаходитися під суверенітетом того чи іншої держави. Вона охоплює океани,
глибоководне дно, Антарктику, космос, атмосферу, довкілля у цілому. Вже з переліку цього видно,
яким великим і значно загальну спадщину людства.
У позитивне міжнародне право концепція загальної спадщини була введена Договором про засади
діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць і інші
небесні тіла (1967 р.). Згідно з цим Договором використання космічного простору "здійснюється на
благо і в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку і є
спадщиною всього людства" (ст. 1.  &nbsp Космічний простір, включаючи небесні тіла, не
підлягає національному присвоєнню (ст. +2).
Концепція знайшла втілення і в морському праві. Океан і його живі ресурси експлуатувалися
переважно промислово розвиненими країнами. У результаті експлуатації хижацької океану було
завдано великої шкоди. З'явилася проблема встановлення режим дна океану (Району), що зберігає
життєво важливі для людства ресурси. Конвенцію ООН з морського права 1982 визначила: "Район і
його ресурси є спільною спадщиною людства" (ст. 136). Жодна держава не може претендувати
стосовно них на суверенні права (ст. 137).
+Визнання Світового океану спільною спадщиною людства мало не тільки загальні, а й конкретні
правові наслідки. Так, докорінно змінився статус держав, що не мають виходу до моря. Вони здобули
право на участь у встановленні режиму загальної спадщини і в його використанні, за ними закріплено
право виходу до моря через територію прибережних держав.
36. Населення та громадянство в міжнародному праві.
Сучасна доктрина, як й існуючі норми міжнародного права, зокрема Конвенція про права та обов'язки
держав 1933 р., наголошує: поряд із територією наявність постійного населення є однією з основних
ознак держави. Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх індивідів, які
проживають у конкретний момент на території тієї чи іншої держави і підпорядковуються її
юрисдикції.
Загальноприйнято поділяти все населення на декілька категорій: громадян, іноземців (громадян інших
держав) та осіб без громадянства (апатридів). Іноді виокремлюють й інші категорії населення, зокрема
осіб із подвійним громадянством (біпатридів). Однак в абсолютній більшості держав не передбачено
особливого правового статусу осіб, що володіють подвійним громадянством. За національним
законодавством, їх розглядають або як громадян указаної держави (у випадку, коли володіють її
громадянством), або як іноземців. Г. Мелков зазначає, що законодавство Латвії окремо виділяє ще
одну особливу категорію населення - так званих негромадян45. До них відносять осіб, які постійно
проживають на території цієї держави, однак не виконали особливих процедур для набуття
громадянства.
Крім того, особливий правовий статус передбачено для біженців і осіб, що шукають притулок. Варто
також зауважити, що всі особи, які хоча і знаходяться на території певної держави, але користуються
дипломатичними імунітетами і не належать до складу населення. Таким чином, ключовою ознакою,
необхідною для віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є поширення на цю особу
юрисдикції держави. Остання здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції: законодавчу,
адміністративну та судову.
Правовий статус населення на території певної держави в основному зумовлює її національне
законодавство. Така ситуація склалася історично і є логічним втіленням виключного суверенітету
держави на її території. Однак із розвитком міжнародного права воно все більше впливає на правове
регулювання статусу населення загалом та окремих його груп. Можна виокремити дві основні групи
норм міжнародного права, які регулюють питання, пов'язані зі статусом населення, а саме: 1) норми,
які встановлюють загальні стандарти правового статусу індивіда; 2) норми, які є безпосередніми
підставами для виникнення суб'єктивних прав та обов'язків особи.

У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий правовий зв'язок

фізичної особи з певною державою, який проявляється у наявності встановлених законом взаємних
прав та обов'язків. Досить схоже тлумачення містить Європейська конвенція про громадянство 1997 р.,
у ст. 2 якої йдеться, що термін "громадянство" означає правовий зв'язок між особою та державою без
зазначення етнічного походження особи. Дещо інше визначення містить рішення Міжнародного суду
ООН у справі Ноттебома, де громадянство розглядають як правовий зв'язок, заснований на
соціальному факті реального зв'язку, інтересах і почуттях, поряд з наявністю взаємних прав і
обов'язків46. Таке визначення суттєво відрізняється від тих, які давали ще у 80-90-ті роки XX ст.
радянські вчені. Так, більшість тодішніх авторів обов'язковим елементом вважали "підпорядкованість
індивіда суверенній владі держави, незалежно від місця перебування такої особи"47. Тобто
наголошували на односторонньому характері зв'язку, в якому держава володіла лише правами, а
громадянин - обов'язками.
Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою. Класичним
проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави. Крім того, варто зауважити
постійний характер такого зв'язку в просторі та часі, адже він продовжується навіть у випадку
тривалого перебування громадянина за межами території держави. Громадянин, що знаходиться за
межами території держави, продовжує володіти всіма правами, якими він наділений у ній, також
зобов'язаний виконувати всі покладені на нього обов'язки. Зі своєї сторони держава зобов'язана надати
громадянину весь необхідний йому (в тому числі дипломатичний) захист.
37. Режим іноземців. Особи без громадянства.
Іноземці - це особи, що перебувають на території певної держави, не є її громадянами і мають
громадянство іншої держави. Правовий режим іноземців визначається внутрішньодержавним правом з
урахуванням міжнародних зобов'язань держави. Під терміном "правовий режим (статус, становище)
іноземців" слід розуміти сукупність прав і обов'язків, які мають іноземні громадяни в певній державі
відповідно до її законодавства і міжнародних зобов'язань. Сьогодні найпоширенішим щодо іноземців є
національний режим і режим найбільшого сприяння. Відповідно до ст. 26 Конституції України
іноземці й апатриди мають однаковий правовий статус і в цілому на них поширюється національний
режим, суть якого полягає в урівнюванні у правах іноземців з громадянами держави, за винятком
окремих прав. В Україні також діє Закон "Про правовий статус іноземців" 1993 р., у якому
деталізуються положення ст. 26 Конституції України щодо прав і обов'язків іноземців на території
України.
Режим найбільшого сприяння, який передбачається зазвичай у міжнародних договорах, означає, що
держава надасть іноземним громадянам такі самі права, якими користуються або користуватимуться
громадяни будь-якої третьої держави на її території. Положення про режим найбільшого сприяння, як
правило, містяться в торгових договорах. Використовується такий режим для виключення
дискримінації серед іноземців.
У деяких випадках до іноземців може застосовуватися спеціальний режим, тобто надання їм у якійсь
сфері певних прав або накладання відповідних обов'язків. При цьому характер і обсяг таких прав і
обов'язків зазвичай відрізняється від прав і обов'язків громадян держави. За такого режиму іноземці
можуть мати більше прав, ніж громадяни, або бути обмеженими у правах порівняно з ними.
Проте в чистому вигляді жоден із зазначених режимів, як правило, не застосовується. Найчастіше в
одній сфері іноземці мають національний режим, а в іншій (або інших) - спеціальний. Крім того, на
режим іноземних громадян з конкретної держави впливає характер відносин між цією державою і
державою перебування.
Апатри́ди — особи без громадянства, тобто особи, що не мають громадянства будь-якої держави,
їхнє правове становище визначається законодавством держави перебування і, за деякими винятками,
прирівнюється до правового статусу власних громадян.
38. Біженці, вимушені переселенці. Право притулку.
 Біженці – це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за
ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної
соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або
звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни
внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов’язаних з мотивами особистої
зручності.
       Іноді біженців називають особами без громадянства de facto, оскільки їх правовий статус майже
нічим не відрізняється від статусу осіб без громадянства. Хоча, покидаючи свою країну, біженець не
втрачає, як правило, свого громадянства, однак той факт, що особа відмовляється від захисту своєї
держави, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не має “подвійного
підпорядкування”. Набуття статусу біженця фактично означає, що особа підпадає лише під
юрисдикцію держави перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку держави
громадянства.
       Конвенція 1951 р. передбачає основні права біженців (на працю за наймом, на придбання
рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на свободу пересування тощо) і,
зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших
іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства
держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і
специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з
боку держави, громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава,
яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як
з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може
здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде
винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній
строк для отримання законного права (дозволу) на в’їзд до іншої країни.
       Крім біженців існують ще такі категорії осіб як вимушені переселенці та переміщені особи.
       Переміщені особи – це особи, насильницьким шляхом вивезені під час другої світової війни
гітлерівцями та їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових
роботах.
       Після війни СРСР було укладено кілька договорів про репатріацію таких осіб. Для сприяння
поверненню біженців та переміщених осіб на батьківщину в 1946 р. була створена Міжнародна
організація у справах біженців, діяльність якої припинена в зв’язку зі створенням УВКБ ООН.
       Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й
біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину
однієї й тієї ж країни.
       Їхнє правове становище визначається внутрішнім законодавством держав, однак має відповідати
загальновизнаним стандартам прав людини.
Політичний притулок – це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості
переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного
місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів – це переслідування не лише за
політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну
належність тощо.
+       В міжнародному праві не існує спеціальних правил щодо надання притулку і користування ним.
Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права взагалі не містить такого поняття. Однак
Загальна декларація прав людини передбачає право кожної людини шукати притулку і користуватися
ним. Однак це право не визнається і не може бути використано при вчиненні особою неполітичного
злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. В цілому переважна більшість норм, що
стосуються політичного притулку, мають характер міжнародних правових звичаїв.
39. Поняття міжнародного права прав людини. Джерела міжнародного права прав людини.
Міжнародне право прав людини — галузь міжнародного права, спрямована на сприяння та
захист прав людини на міжнародному, регіональному та національному рівнях.
 Джерелами міжнародно-правових норм з прав людини є:
– міжнародні конвенції як загального, так і спеціального характеру. За післявоєнний період було
укладено і набрало чинності більше 40 великих міжнародних конвенцій щодо захисту прав людини;
– міжнародне звичаєве право та загальні принципи права;
– рішення міжнародних органів, якщо договір, яким засновано даний орган, надає йому повноваження
приймати обов'язкові для виконання рішення;
– судові рішення та наукові розробки найбільш висококваліфікованих спеціалістів з міжнародного
права.
Серед міжнародних документів найбільш важливими є:
– Загальна декларація прав людини, яка була прийнята ГА ООН 10 грудня 1948 року. Вона є базисом
для численних конвенцій та національних конституцій. Створена вона була Комісією з прав людини
ООН.
– Двома іншими найважливішими актами є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та
Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Вони мають однакову преамбулу і першу статтю, в
якій викладено право на самовизначення.
40. Покоління прав людини. Класифікація прав і свобод людини. Принцип поваги прав людини.
Покоління прав людини — це класифікація прав людини, відповідно до їх історичного розвитку.
Традиційно, їх прийнято ділити на три, але все частіше з'являється думка про відокремлення
четвертого покоління.
Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на
традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у
сфери громадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних
революцій — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в
управлінні державою, на недоторканність особи тощо.
Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення
свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Ці вимоги виникли після Першої
світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та
міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва
склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано
з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових
проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних
формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини,
законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального
характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали
міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для
розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав. Між двома першими
та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація
колективних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.
Права третього покоління:
 на політичне, економічне, соціальне і культурне самовизначення
 на економічний та соціальний розвиток
 на користування спільним спадком людства
 на мир
 на здоров'я та безпечне довкілля
 на гуманітарну допомогу.
У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, котре пов'язане з
науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом
втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть
(евтаназію); право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім'ї, вирощування
органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке, однак, не є безмежним (заборона клонування
людини та встановлення інших правових меж).
 До переліку прав людини можна включити:

 Зміну статі
 Трансплантацію органів
 Клонування
 Використання віртуальної реальності
 Одностатеві шлюби
 Штучне запліднення
 Евтаназію
 Вільну від дитини сім'ю
 Незалежне від державного втручання життя за релігійними, моральними поглядами
 На доступ до Інтернету.
  Класифікація конституційних прав і свобод людини і громадянина. В Конституції України
передбачаються наступні групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні,
екологічні, сімейні, культурні.
 Згідно з принципом поваги до прав людини, всі держави повинні поважати
права людини незалежно від їх раси, статі, мови, релігії і інших відмінностей між ними. ... визнали, що
всі права і свободи мають першорядне значення і повинні повністю здійснюватися всіма належними
способами.
 41. Поняття і функції міжнародно-правових стандартів прав людини.
 Міжнародні стандарти в галузі прав людини – це загальновизнані міжнародно-правові норми, які
закріплюють на загальнолюдському рів- ні статус особистості і встановлюють перелік
основоположних прав і свобод, обов'язок держав їх дотримуватися цих прав і свобод, а також межі
можливого або припустимого їх обмеження.
 Функції:

1) визначення переліку прав і свобод, що відносяться до категорії основних і

обов'язкових для всіх держав;

2) формулювання головних рис змісту кожного з цих прав (кожної з цих свобод), які
повинні бути втілені у відповідних національних нормативних положеннях;

3) встановлення зобов'язань держав з визнання і забезпечення про- голошуваних прав і

введення на міжнародному рівні найнеобхідніших гарантій, що обумовлюють їх
реальність;

4) фіксація умов користування правами і свободами, пов'язаних із законними

обмеженнями і навіть заборонами.

 42. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини.

 Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно-правові акти з прав людини, а також
спеціалізовані міжнародні інстру¬менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захист
прав людини та виконання цих актів.
 Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини роз-різняються:
 - універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк¬лад, Рада з прав людини, Комітет з
прав людини ООН, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах
біженців і т.д.);
 - регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга¬нізація з безпеки та співробітництва
у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо).
 Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, діяльність яких спрямована на
захист прав людини, поділяються на дна види:
 - конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини
ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав
 лю¬дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.),
Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші
 +- органи, утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх
рішення мають,як правило,рекомен¬даційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих
органі¬зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок
(засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців
(посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною
організацією праці).
 43. Роль головних органів ООН у захисті прав людини. Спеціалізовані органи ООН із захисту
прав людини.

 Види реґіональних систем захисту прав людини:

 1)Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і
представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським
судом з прав людини.
 2) Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і
народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на підставі
Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки
звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав людини.
 3) Европейська система захисту прав людини діє в рамках Ради Европи, членом
якої Україна є від 1995 року. Головний европейський правозахисний орган –
Европейський суд прав людини. Рішення цього Суду впливають на формування
не тільки европейських, але і світових стандартів прав людини.
         Правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України може
звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти
катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій
МОП.
 Органи:
1. Верховний комісар ООН у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим
у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки
із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного
Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння
урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної
репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах. Особливість діяльності
Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить
гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій
біженців.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право
викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того,
Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через
ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована
відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною

Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.
За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках
Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини
і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В
даний час

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР

доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав
жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії,
іншими питаннями прав людини.

44. Європейський суд з прав людини: загальна характеристика діяльності та виконання рішень
в Україні.

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав

людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з
прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць
Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст.
33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що
мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути
зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує
представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було
подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових
організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб´єкта подачі заяви. Якщо це особа, то
мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і
юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб,
що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це
неурядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають
бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11). По-друге, для звернення до
Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи
правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту
розглядаються лише засоби судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки
всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче
законодавство. Заявник може звернутися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи
всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні.
Звернення до органів несудового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокурора, органів
виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових
засобів захисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій
справі внутрішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте,
Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вказувати його ім
´я в разі офіційного опублікування результатів розгляду скарги; заяви, які одного разу вже були
розглянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому
міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно
необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. З ст. 35).
 Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати
рішення, наприклад не пов´язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав
людини.


 45. Поняття та джерела права міжнародних договорів. Поняття та види міжнародних договорів.
 Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує сукупність правових норм,
що регулюють порядок укладення, дії, зміни і припинення міжнародних договорів.
Договори були відомі практиці держави задовго до появи міжнародного права, оскільки у
взаємовідносинах незалежних утворень угода є єдиним засобом мирного врегулювання. З появою
міжнародного права договори між державами набувають правового характеру. У міру зростання
потреби в регулюванні міжнародних відносин зростає і роль договорів.
Об'єктом права міжнародних договорів є власне міжнародний договір. Він укладається для
конкретного і чіткого визначення взаємних прав і обов'язків сторін договору. Договірна форма
закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку. Значення
договорів визначається також і тим, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення і
розвиток якої не пов'язані з договорами.
На практиці використовуються такі поняття як "міжнародне договірне право" (норми, створювані
договором, на відміну від норм звичаю) і "міжнародне договірне право держави" (сукупність договорів
певної держави).
Тривалий час єдиним джерелом права міжнародних договорів були правові звичаї. Перший
кодифікований акт у сфері права міжнародних договорів був прийнятий 1928 р. на конференції
американських держав - Гаванська конвенція про договори, яка мала регіональний характер, оскільки
діяла лише в Латинській Америці. З появою Організації Об'єднаних Націй і створенням в її рамках
Комісії міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з головних
завдань, поставлених перед комісією.
Так, 1969 року було прийнято Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, яка стосується
договорів, укладених між державами. Вона набула чинності в 1980 році і значною мірою кодифікувала
цю галузь міжнародного права, детально регламентувала всі стадії укладення договору. Україна є
учасницею цієї конвенції.
Окремі принципові положення права міжнародних договорів відображені в Статуті ООН, Заключному
акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 p., Декларації ООН про принципи міжнародного
права 1970 року.
У свою чергу, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, укладених між державами і
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. також результат
кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Вона містить положення, що враховують
специфіку договорів з участю міжнародних організацій.
Види міжнародних договорів:

1. За об'єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

2. За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та

багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням
специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб
кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

3. ^ За характером регулювання міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та

регіональними.

4. За способом приєднання:

а. відкриті — до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави.

б. напіввідкриті — до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників.

в. закритий — у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.

5. ^ Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах,
розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому рівні та від імені
держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

6. За юридичним характером: міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними.

Юридична сила останніх має бути визнана

Міжнародний договір — це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні
найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін.
Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. Незалежно від найменування всі договори
мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування
міжнародного договору.

Договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних

відносин (політичні, економічні договори).

^ Угоди зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори. Пакт — сторони

договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення.

Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного,

юридичного або гуманітарного характеру.

Статутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових

організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо).

Протоколами часто називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний

міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

^ Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних

договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та
міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним
принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення
агресії, геноциду, терористичних актів тощо. За загальним правилом перед обличчям міжнародного
права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх
суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі.

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори.

При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати
відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
46. Стадії укладання міжнародного договору. Застереження до міжнародного договору.
Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, що слід розуміти під "укладенням договору".
Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладення міжнародного договору
означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи вступом договору в силу.
Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:
складання і ухвалення тексту договору;
встановлення аутентичності текстів договорів;
вираження згоди на обов'язковість договору.
У різних підручниках з міжнародного права можна зустріти різну кількість таких стадій. Також
виокремлюють більш детально усі етапи укладення міжнародного договору:
призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка — узгодження тексту
договору — обговорення та ухвалення проекту договору - аутентифікація, парафування Тексту
договору - підписання договору — заява застережень - ратифікація договору - обмін ратифікаційними
грамотами та їх депонування - опублікування договору - реєстрація договору.
Договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вони
повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який засвідчує про право вести переговори,
підписувати міжнародний договір, брати участь у конференції тощо. Укладати договори без
спеціальних повноважень (ех-оfісіо) можуть глава держави, глава уряду, глава відомства закордонних
справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав при міжнародних організаціях і
на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснювати дії
лише з метою прийняття тексту договору.
Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї держави або групи держав
укласти певний договір з одночасним представленням проекту тексту договору.
Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на спеціально скликаних міжнародних
конференціях, у рамках міжнародних організацій.
Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних держав. А конвенції
про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років приймалися на міжнародних конференціях з
кодифікації права договорів, Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. - Генеральною
Асамблеєю ООН, Конвенція про примусову і обов'язкову працю 1929 р. - у рамках МОП і т.п.
Після того, як текст договору узгоджений, необхідно встановити його аутентичність. Встановлення
аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не підлягає.
Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування (проставлення під
договором ініціалів уповноважених осіб), підписання, підписання ad referendum (підписання договору
з умовою подальшого схвалення компетентним державним органом), включення тексту в заключний
акт конференції або в резолюцію міжнародної організації про схвалення договору.
Парафування міжнародного договору — попереднє підписання міжнародного договору ініціалами
уповноважених осіб, які брали участь у його розробленні. Можливе парафування всього тексту
договору і певних його статей.
Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони вирішують внести в текст зміни
або доповнення, аутентичність підлягає новому встановленню.
Текст договору може прийматися голосуванням (одноголосно, простою більшістю, двома третинами
голосів або іншою більшістю за угодою сторін), консенсусом (без голосування, за відсутності
заперечень учасників переговорів. Якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може
бути прийнятий до тих пір, поки не буде змінено відповідне положення договору або заперечення не
буде знято).
Якщо договір розробляється в рамках міжнародної організації, текст може прийматися шляхом
голосування за резолюцію про схвалення договору (наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї
ООН).
Текст договору, що розробляється на конференції, може прийматися також шляхом включення його в
заключний акт конференції, наради.
Наступною стадією укладення договору є вираження згоди держав та інших суб'єктів міжнародного
права на обов'язковість договору Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановили
наступні способи вираження згоди на обов'язковість договору:
підписання договору;
обмін документами;
ратифікація договору;
його прийняття, затвердження;
приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовилися сторони.
Найбільш поширеним способом вираження згоди на обов'язковість договору є його підписання.
Підписання договору означає або остаточне ухвалення його тексту, або вираження згоди на його
обов'язковість. Воно може бути повним, остаточним або попереднім. У підписаний договір не можуть
вноситися зміни.
У деяких міжнародних організаціях прийнята процедура, яка взагалі не передбачає підписання. У
МОП, наприклад, конвенції приймаються конференцією і передаються на затвердження державам.
Згода на обов'язковість договору може бути виражена шляхом обміну документами, наприклад нотами
або листами ідентичного змісту. Необхідно відрізняти цю процедуру від укладення договору у формі
обміну листами або нотами, в яких міститься сам предмет договору.
Ратифікація - остаточне схвалення, затвердження найвищим органом держави міжнародного
договору, що означає згоду на обов'язковість для неї договору, який набуває юридичної сили лише
після ратифікації. Порядок ратифікації визначається внутрішнім правом.
Як правило, найважливіші договори за законодавством різних країн підлягають ратифікації найвищим
законодавчим органом держави або главою держави. На підставі акту про ратифікацію глава держави
підписує ратифікаційну грамоту. Відомі випадки, коли виносять питання про ратифікацію договору на
референдум. Договори, які не підлягають ратифікації, схвалює уряд або одна з урядових структур
(підлягають затвердженню).
Ратифікація договору вважається завершеною після обміну ратифікаційними грамотами (двосторонній
договір) або вручення їх депозитарію (багатосторонній договір). Ратифікація є остаточною, від неї не
можна відмовитися або знову винести договір на обговорення. Відповідно до Конституції України (ст.
9) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Ратифікація міжнародних договорів України
здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст
міжнародного договору. Якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого
потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів
подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і
приймаються одночасно.
Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі
договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що
містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України. Затвердження міжнародних
договорів України здійснюється Президентом України у формі указу, Кабінетом Міністрів України у
формі постанови у передбачених ст. 12 Закону "Про міжнародні договори України".
Згода на обов'язковість договору може бути виражена через приєднання до договору (ст. 15
Віденських конвенцій). Можливість приєднання передбачається в самому договорі або узгоджується з
його учасниками. Як правило, приєднання здійснюється тими ж органами, що і ратифікація.
Затвердження, прийняття — процедури вираження згоди на обов'язковість договору, що не підлягає
ратифікації, але передбачає схвалення після підписання. У наш час договори звичайно містять
положення про те, що прийняття здійснюється кожною зі сторін відповідно до її внутрішнього права.
Після ратифікації договору здійснюється обмін ратифікаційними грамотами або здача їх депозитарію.
Депозитарій - держава або міжнародна організація, що бере на себе зобов'язання зберігати текст
міжнародного договору, документи про його ратифікацію, про приєднання до договору інших держав
тощо. Депозитарій визначається під час ведення переговорів. Як правило, це держава, в якій
відбуваються переговори та підписання договору.
Основними функціями депозитарію є: зберігання оригінального тексту договору; підготовка,
засвідчення копій; реєстрація договору в ООН; інформування учасників договору про надходження
ратифікаційних грамот та іншої документації (заяви, застереження, приєднання, денонсації) щодо
договору.
Реєстрація міжнародник договорів - внесення до спеціального реєстру міжнародної організації
міжнародного договору, який набув чинності, що дає змогу посилатися на нього в органах такої
організації. Реєстрація договорів здійснюється в секретаріатах ООН, спеціалізованих установах ООН,
Ради Європи та інших організацій. Включення цієї статті в Статут ООН переслідувало ціль обмежити
таємну дипломатію і довести до відома міжнародного співтовариства зміст договорів. Але навіть якщо
договір зареєстрований в міжнародній організації, він підлягає, як випливає з Віденських конвенцій,
обов'язковій реєстрації в Секретаріаті ООН.
Договори, зареєстровані в ООН, публікуються в спеціальних збірниках. Багатьма державами
передбачається порядок публікації договорів з їх участю. В Україні договір, що набув чинності,
реєструється в Міністерстві закордонних справ, яке відповідає разом з Верховною Радою України за
його поширення на внутрішній правопорядок держави. Внутрішньодержавну публікацію називають
промульгацією міжнародного договору.
Слід враховувати, що неможливим є повне скасування таємних угод, укладаються угоди про військову
співпрацю, поставки товарів, співпрацю силових відомств та ін. Але для ООН незареєстрований
договір юридично не існує, проте це не впливає на його обов'язкову силу відносно сторін.
Застереження та правки до міжнародних договорів
У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною
договору,"яка, однак, не виключає
Його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Це суверенне
право кожної держави, що можна заявити на всіх стадіях укладення договору.
Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації,
затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити
або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави. Вона
недопустима в двосторонньому договорі, а також якщо застереження самим договором або якщо
договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких дане не належить, або коли
застереження недопустиме з точки зору об'єкта і мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).
Для застереження згода інших учасників не вимагається. Але конвенцією встановлено, що
застереження вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заяви
вони не висловили проти нього заперечень. Разом з тим слід урахувати, що заява застереження
створює новий режим договору між державою, яка заявила застереження, і тими, котрі застереження
не заявляли. Він полягає в тому, що держава, яка заявила застереження, визнає договір не в цілому, а
лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав договір діє у повному
обсязі.
Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінений за згодою його сторін шляхом
внесення поправок (ст. 39). Вони за своїм призначенням і за процедурою прийняття рішення дуже
відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в
основному уточнюють використання відповідних положень договору відносно конкретного учасника.
47. Депозитарій міжнародного договору. Реєстрація договорів.
Депозитарій (зберігач) договору визначається угодою договірних сторін. Депозитарієм можуть бути
держава, уряд, міжнародна організація або її найвища посадова особа. Реально депозитаріями є
держава і організація, а не їх органи. В роки "холодної війни", щоб уникнути політичних ускладнень
для ряду спільних договорів великого значення призначався не один, а кілька депозитаріїв. Договір
про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. вказав як депозитаріїв уряду СРСР, Великобританії і
США. Такий прийом зустрічався і в подальшому. Договір з відкритого неба 1992 передбачив як
депозитаріїв уряду Канади та Угорщини. У подібних випадках пов'язані з договором документи
можуть здаватися як одному з депозитаріїв, так і всім їм.
Функції депозитарію носять міжнародний характер і повинні здійснюватися неупереджено. У випадку
розбіжностей між якоюсь державою і депозитарієм останній інформує про це всіх учасників, які і
приймають рішення.
+Основні функції депозитарію наступні: збереження оригіналу договору і зданих на зберігання
повноважень; підготовка і розсилка завірених копій договору; одержання та зберігання інших
відносяться до договору документів та інформування про них учасників; реєстрація договору.
48. Форма, найменування та структура міжнародного договору. Тлумачення міжнародного
договору.
У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і
Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року:
міжнародний договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами
міжнародного права в писемній формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або
декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.
Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній
формі,держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні
договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір
— це явно виражена угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з
питань, що мають для них загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом
створення їх взаємних прав і обов'язків.
Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору,
його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає
наявність у ньому волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці
волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто
однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені
волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну
сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може бути поставлена під питання
справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного
договору в цілому.
Одним з елементів міжнародного договору є його найменування. Міжнародній практиці відомі такі
найменування договорів, як конвенція, пакт, угода, договір, протокол, утомившись, статут, хартія й ін.
Міжнародний договір може бути взагалі безіменним. Наприклад, обмін дипломатичними нотами може
являти собою різновид міжнародного договору. Відповідно до норм звичайного й договірного права
найменування міжнародного договору не має якого-небудь юридичного значення. Важливо, щоб цей
документ містив правила поведінки сторін, визнані ними як юридичні норми. Тому широко
використовуваний у доктрині міжнародного права термін «договір» повинен розглядатися як родове
поняття
Договір складається з певних частин, які утворюють єдину впорядковану структуру. Такими
частинами є:найменування, преамбула (вказує мотиви укладання договору, його цілі, принципи),
основна частина (статті договору, які визначають предмет договору, права та обов’язки сторін),
заключні положення (порядок набрання чинності, термін дії і умови припинення), додатки. Наявність
всіх цих компонентів не є обов’язковою, і відсутність одного з них не впливає на юридичну силу
договору.
Для ефективного застосування норм міжнародного договору необхідно правильно розуміти його зміст.
Тлумачення і є з'ясуванням дійсного значення і змісту міжнародного договору.
У правовій доктрині і практиці міжнародного права тривалий час домінували два принципи
тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав - сторін договору: а) головну роль
при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і воно
з'ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні
положення слід інтерпретувати обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав -
сторін договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969
р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору слід
віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін або його об'єкт і
мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці
Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову компанію від 22 липня
1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто граматичній інтерпретації: він повинен
намагатися дати таке тлумачення, яке відповідає природному й обґрунтованому прочитанню
документа, належним чином враховуючи наміри сторони.
49.Набрання міжнародним договором чинності.
Набуття міжнародним договором чинності означає, що його положення стають юридично
обов'язковими для учасників договору і порушення його положень тягне за собою міжнародно-правові
наслідки.
Момент, з якого договір набуває чинності, передбачається в самому договорі або погоджується між
державами, які брали участь у переговорах. Таким моментом учасники можуть визначити момент
підписання договору; момент ратифікації договору, обміну ратифікаційними грамотами або здачі
ратифікаційних грамот кількістю учасників, що обумовлена в договорі; визначений термія після
ратифікації або здачі до депозитарію останньої ратифікаційної грамоти; момент затвердження
договору урядом; чітко визначена дата набуття чинності договором; момент реєстрації акта про
ратифікацію міжнародною організацією.
Якщо в тексті договору положення або домовленість щодо моменту набуття чинності договором
відсутні, застосовується п. 2 ст. 24 Віденської конвенції, згідно з яким у такому випадку договір
набуває чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах. на
обов’язковість для них договору.
Сторони можуть дійти згоди в питанні про тимчасове введення в дію всього договору чи його частини.
Зазвичай сторони договору домовляються про тимчасове застосування заключних положень договору.
Договір зворотної сили не має, він застосовується лише щодо подій, які сталися після набуття ним
чинності. Однак сторони за взаємною згодою можуть поширити дію договору і на події, що відбулися
до його укладання.
50. Дія міжнародного договору. Припинення і призупинення дії договорів. Недійсність
міжнародних договорів.
Дія та дотримання міжнародного договору базуються на принципі pacta sunt servanda (договорів
потрібно дотримуватися). Це означає, що з моменту набуття чинності договір починає породжувати
міжнародно-правові норми, які є обов’язковими для сторін договору, що висловили згоду на
обов'язковість для них прав і обов’язків, котрі випливають з умов договору. Цей принцип є
загальновизнаним принципом міжнародного права. Цим принципом обґрунтовано основні засади
забезпечення дії договірних норм міжнародного права - кожен чинний договір є обов’язковим для його
учасників і має добросовісно виконуватися.
Дія договору у просторі й часі визначається умовами договору. Віденська конвенція визначає, що
територіальна сфера дії договору поширюється на всю територію його учасника, якщо інший намір не
випливає з договору або не встановлений в інший спосіб (ст. 29).
У міжнародному праві існує загальне правило: договір не створює зобов'язань або прав для третьої
держави без її на те згоди (pacta tertiis пес nocent пес prosunt).
Якщо за певних обставин учасники договору мають намір зробити положення договору обов'язковими
для третьої держави, то для цього необхідна письмова згода третьої сторони. Право для третьої
держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір за допомогою
цього положення надати таке право третій державі і якщо третя держава погоджується з цим. її згода
припускатиметься доти, поки не матимуть доказів протилежного, якщо договором не передбачається
інше.
Строк дії договору визначається в самому договорі. За строком дії договори поділяються на строкові і
безстрокові.
Безстрокові договори укладаються на «вічні часи» і не містять ніяких вказівок на визначений термін
дії та можливість денонсації. Більшість таких договорів закріплює загальні норми міжнародного права,
а також і мирні угоди.
Строкові договори поділяються на такі, що укладаються на визначений строк та на невизначений час.
Визначеним строком договору слід вважати заздалегідь чітко обумовлений календарними датами
термін, який також може бути пролонговано. Визначений строк, у свою чергу, може бути безумовно
визначеним і умовно визначеним.
Договори з невизначеним строком діють до настання відповідних подій або умов, під виконання яких
вони були укладені.
Пролонгація - це продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку. Пролонгація
відбувається на умовах, передбачених договором, або за домовленістю сторін. Розрізняють
пролонгацію ініціативну (коли необхідне позитивне волевиявлення сторін) і автоматичну (коли для
продовження договору досить того, щоб сторони утримались від його припинення).
Якщо стосовно одного й того самого питання укладено кілька договорів, то попередній застосовується
тією мірою, якою його положення є сумісними з положеннями наступного договору.
Кожна сторона договору мас добросовісно його дотримуватися, якщо вона висловила згоду на таке, і
не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання
договору.
Дотримання договору покладається на учасників та регулюється нормами національного права. Заходи
щодо нагляду за дотриманням міжнародних договорів поділяються на два різновиди: організаційні та
законодавчі. Законодавство України визначає, що міжнародні договори України підлягають
неухильному дотриманню відповідно до норм міжнародного права. Забезпечення виконання
міжнародних договорів України покладається на Президента й уряд. Виконання ж зобов’язань за
міжнародними договорами належить до функцій міністерств та інших центральних органів державної
виконавчої влади України, до компетенції яких входять питання, що регулюються міжнародними
договорами України. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює
Міністерство закордонних справ України.
На міжнародному рівні для забезпечення дотримання багатосторонніх міжнародних договорів
вироблено певні види міжнародних гарантій, міжнародного контролю та інші міжнародні засоби.
Діють, тобто породжують права та обов’язки, тільки чинні договори.
Чинним є договір, що став джерелом обов’язкових міжнародно-правових норм. Договір вважається
таким, якщо не суперечить основним принципам або імперативним нормам загального міжнародного
права. Міжнародне право базується па презумпції чинності міжнародного договору, що дістало
відображення в п. 1 ст. 42 Віденської конвенції 1969 р.: «Чинність договору або згода держави на
обов’язковість для неї договору може оскаржуватись тільки на основі застосування цієї Конвенції*.
Отже, договори, що не суперечать принципам міжнародного права, укладені сторонами, які мають
міжнародну правосуб’єктність відповідно до матеріальних і процесуальних норм міжнародного права,
є правомірними - чинними і обов’язковими для учасників, поки не доведено зворотне. Чинність -
відповідність зазначеним умовам - може бути заперечена виключно на підставі норм Віденської
конвенції 1969 р.
Підстави не чинності міжнародного договору сформульовано у ст. 46-53 Віденської конвенції. Згідно з
цими статтями договір є не чинним, якщо не відповідає таким умовам: укладати договір повинні
відповідні суб’єкти; переговори мають вестись належним чином уповноваженими представниками;
сторони повинні діяти цілком добровільно і не застосовувати силу; забороняється допускати обман у
ході переговорів і чинити дії, що можуть викликати помилки; має бути дотримана конституційна
процедура укладання договорів; не допускається підкуп представника держави або міжнародної
організації.
За цими підставами не чинність договору поділяється на абсолютну та відносну. Абсолютна не
чинність означає нікчемність договору із самого початку. Підставами такої не чинності є примус
представника держави; примус держави шляхом погрози силою або її застосування; суперечність
імперативній нормі загального міжнародного права.
Після встановлення абсолютної не чинності договору кожний учасник має право зажадати, щоб у міру
можливого було поновлено становище, яке зазнало зміни в результаті здійснення договору. Якщо
договір визнано не чинним на підставі його суперечності імперативній нормі, то учасники зобов’язані
усунути наслідки будь-якої дії, вчиненої на підставі такого договору.
Відносна не чинність може бути встановлена шляхом оспорювання. Підставами для оспорювання
договору є: помилка; обман; підкуп представника; положення внутрішнього права, які стосуються
компетенції укладати договори. В таких випадках можливі усунення підстав не чинності договору або
його перегляд за згодою учасників.
Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову силу для його
учасників і припинив породжувати права і обов'язки у відносинах між ними.
Із припиненням міжнародного договору він втрачає юридичну силу для всіх його учасників.
Припинення договору або вихід із нього можливі відповідно до положень договору або в будь-який
час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами.
Зазвичай учасники договору в заключних положеннях обумовлюють способи припинення договору
або умови, за яких можливе його припинення. Найчастіше в договорі визначається строк його дії,
після закінчення якого договір автоматично припиняє свою дію.
Способи припинення дії договорів можна поділити на дві великі групи: 1) не вольові способи, при
застосуванні яких припинення міжнародного договору спричинюється настанням події або факту, без
волевиявлення сторін, спрямованого на припинення договору. До таких подій можна віднести:
закінчення строку дії договору; виконання умов міжнародного договору під які було укладено договір;
виникнення нової імперативної норми (ius cogens); війну; припинення існування суб’єкта договору;
2) вольові способи, за яких припинення дії міжнародного договору є результатом безпосереднього
волевиявлення сторін, які об’єднуються одним поняттям - розторгнення. До таких способів можна
віднести: денонсацію, відміну, новацію та анулювання.
Найпоширенішим способом припинення договору є денонсація - одностороння відмова від договору
з попередженням, що зроблено в порядку і в строки. які передбачені в умовах договору. Якщо в
договорі передбачена можливість денонсування, то учасник повинен виконати умови денонсування і
зобов'язаний завчасно попередити інші сторони. Якщо договір не містить положень про його
денонсацію або вихід з нього, то він не підлягає денонсації і вихід із нього не допускається, якщо
тільки не встановлено, що учасники мали намір допустити можливість денонсації або виходу, або
характер договору не передбачає права денонсації або виходу.
Учасник повинен повідомити про намір денонсувати договір не менш ніж за 12 місяців (ст. 56
Віденської конвенції). Закон України «Про міжнародні договори України» визначає, що пропозиції
про денонсацію міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ
України, іншими міністерствами та відомствами Уряду України; Уряд України вносить відповідні
пропозиції Президентові України або Верховній Раді України. Денонсація міжнародних договорів
України здійснюється законом України, указом Президента України, постановою Уряду України.
Відміна або зупинення дії договору відповідно до його положень відбувається за згодою всіх
учасників після консультації з іншими договірними державами.
Новація – це спосіб припинення дії договору, який випливає з укладання наступного договору.
Договір вважається припиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір із того самого
питання і мають на увазі припинення попереднього або якщо положення договорів є абсолютно
несумісними.
Анулювання – однобічне припинення дії міжнародного договору, яке вважається правомірним лише
на підставі норм міжнародного права, а саме у випадках, що визначені у Віденській конвенції про
право міжнародних договорів:
а) недійсні неправомірні договори;
б) договір, що укладений попередником, суперечить новому суспільному ладу держави;
в) істотне порушення договору одним з його учасників;
г) в разі неможливості здійснення договору;
д) у випадках, коли докорінним чином змінилися обставини, тобто на застереження про незмінність
обставин (clausula rebus sic standibus) можна посилатись, коли наявність таких обставин становила
істотну підставу згоди учасників на обов’язковість для них договору і наслідок зміни обставин
докорінно змінює сферу дії зобов’язань, які все ще підлягають виконанню за договором. Проте
неприпустимо посилатись на докорінні зміни обставин, якщо вони сталися внаслідок свідомих дій
держави, що посилається на такі зміни, і для припинення договору, що визначає державний кордон.
Припинення міжнародного договору означає, що він припинив породження зобов’язань у
майбутньому, але не впливає на права, зобов’язання або юридичне становище учасників, які виникли в
результаті виконання договору, - вони зберігаються і після припинення договору.
Призупинення міжнародного договору, на відміну від припинення, означає тимчасову перерву дії
договору на якийсь час. Призупинення міжнародного договору за різних обставин може привести в
подальшому до його припинення або до поновлення. Призупинення міжнародного договору веде до
таких наслідків:
а) звільняє учасників від зобов’язання виконувати договір у своїх взаємовідносинах протягом періоду
зупинення;
б) не впливає в усьому іншому на правові відносини між учасниками,
встановлені договором.
У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного
договору. Він вважається недійсним, якщо:
 1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються
компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);
 2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли
помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави,
існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на
обов'язковість договору (ст. 48);
 3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала
участь у переговорах (ст. 49);
 4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті
прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала
участь у переговорах (ст. 50);
 5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті
примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);
 6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на
порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);
 7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального
міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).
Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками
відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку,
обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус
держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі
загального міжнародного права ("jus cogens").
51. Поняття і джерела права міжнародних організацій.
Однією з найголовніших організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є такий суб'єкт
міжнародного права, як міжнародні організації.
Міжнародні організації виникли наприкінці XIX - початку XX вв. У 1874 р. був створений Всесвітній
поштовий союз, в 1919 р. - Міжнародна організація праці і т.д. Першій міжнародній політичною
організацією була Ліга Націй, заснована в 1919 р. відповідно до положень Версальської системи і
формально проіснувала до 1946 р.
Після Другої світової війни були засновані сотні міжнародних організацій, в числі яких ООН,
ЮНЕСКО, ЛАГ, НАТО, ОВС та ін, що дозволяє зробити висновок про існування самостійної галузі
міжнародного права - права міжнародних організацій.
Право міжнародних організацій складається з двох груп міжнародних норм, що утворюють: по-перше,
"внутрішнє право" організації (норми, що регулюють структуру організації, компетенцію її органів і
порядок роботи, статус персоналу, інші правовідносини) і, по-друге, "зовнішнє право" організації
(норми договорів організації з державами та іншими міжнародними організаціями).
Норми права міжнародних організацій переважно є договірними нормами, а саме право організацій -
одне з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є установчі
документи міжнародних організацій, Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах
з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право
договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.,
угоди про привілеї та імунітети міжнародних організацій та ін
Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правове
становище, діяльність організації, взаємодію з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у
міжнародних відносинах.
Міжнародні організації як вторинні, похідні суб'єкти міжнародного права створюються (засновуються)
державами. Процес створення нової міжнародної організації проходить в три етапи: прийняття
установчого документа; створення матеріальної структури організації; скликання головних органів, що
свідчить про початок функціонування організації.
Узгоджене волевиявлення держав на створення міжнародної організації може бути зафіксовано двома
способами:
1) в міжнародному договорі;
2) у вирішенні вже існуючої міжнародної організації.
Перший спосіб є найпоширенішим у міжнародній практиці. Висновок міжнародного договору
передбачає скликання міжнародної конференції для вироблення і прийняття тексту договору, який і
буде установчим актом організації. Найменування такого акта можуть бути різними: статут, статут,
конвенція. Дата набуття ним чинності вважається датою створення організації.
Міжнародні організації можуть бути створені і в спрощеному порядку, у формі прийняття рішення
другий міжнародною організацією. У даному випадку узгоджене волевиявлення держав на створення
міжнародної організації проявляється шляхом голосування за установчу резолюцію, яка набирає
чинності з моменту її прийняття.
Припинення існування організації також відбувається шляхом узгодженого волевиявлення держав-
членів. Найчастіше ліквідація організації здійснюється шляхом підписання протоколу про розпуск.
В основі правової природи міжнародних організацій лежить наявність спільних цілей та інтересів
держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи,
компетенція, структура і т.п. мають узгоджену договірну основу.
Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певної право-і дієздатністю, визнаючи за
ними здатність: мати права та обов'язки; брати участь у створенні та застосуванні норм міжнародного
права; стояти на варті дотримання норм міжнародного права. Тим самим держави створюють новий
суб'єкт міжнародного права, який поряд з ними здійснює правотворчі, правозастосовні та
правоохоронні функції у сфері міжнародного співробітництва.
Міжнародні організації наділяються договірної правоздатністю, тобто право укладати
найрізноманітніші угоди в рамках своєї компетенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про
право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями,
"правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації".
Пункт 1 ст. 2 Конвенції говорить, що "правила організації" означають, зокрема, установчі акти,
прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також усталену практику організації.
Міжнародні організації мають здатність брати участь у дипломатичних зносинах. При них
акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад,
інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні організації та їх
посадові особи користуються привілеями та імунітетами (наприклад, Конвенція про привілеї та
імунітети ООН 1946 р., Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р.,
Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних організацій, що діють в певних
областях співробітництва, 1980 р. і ін)
52.Поняття, характерні риси та види міжнародних організацій. Правовий статус і міжнародна
правосуб’єктність міжнародних організацій.
Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній
основі координувати дії держав членів відповідно до наданих їй повноважень.
Характерні риси організації:
- створення шляхом укладення особливого договору, що є засновницьким актом;
- 'система постійно діючих органів;
- автономний статус і відповідні функції.
Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застою вані різні критерії.
За характером членства міжнародні організації поділяються а міжурядові та неурядові. Останні, хоча і
відіграють значну роль ш міжнародній арені, не розглядаються як суб'єкти міжнародного праві
оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичним особами різних держав.
За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділі ються на універсальні, відкриті для
участі всіх держав світу (ООН її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути
держави одного регіону (Африканський Союз, Організація америкав ських держав).
Міжурядові організації поділяються також на організації загально і спеціальної компетенції.
Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами:
політичної економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СНД, ОАД) Організації
спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад,
Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні
соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.
За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і
закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).
Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певною правосуб'єктністю, визнаючи за
ними здатність: мати міжнародні права і обов'язки; приймати участь у створенні і реалізації норм між-
народного права; нести відповідальність за міжнародним правом. Тим самим держави створюють
новий суб'єкт міжнародного права, який разом з ними здійснює правотворчі, правозастосовчі і
правоохоронні функціїу сфері міжнародної співпраці. Воля організації не обов'язково співпадає з
волею кожного з її членів, тобто організація має свою автономну волю.
В основі правової природи міжнародних організацій лежить наявність спільних цілей і інтересів
держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи,
компетенція, структура і т.п. має узгоджену договірну основу.
Міжнародні організації наділяються договірною правоздатністю, тобто мають право укладати
різноманітні угоди в межах своєї компетенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про право
договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.,
«правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації».
Пункт 1 ст. 2 Конвенції свідчить, що «правила організації» означають, зокрема, засновницькі акти,
прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталу практику організації.
Міжнародні організації володіють здатністю брати участь у дипломатичних стосунках. При них
акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад,
інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні організації та їх
посадовці користуються привілеями і імунітетами, які закріплені у Конвенції про привілеї та імунітети
ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р, та ін.
Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні організації несуть відповідальність за правопорушення і
нанесення збитків своєю діяльністю і можуть виступати з вимогами про відповідальність.
Кожна міжнародна організація має в своєму розпорядженні фінансові ресурси, які хоча і складаються
в більшій частині з внесків держав, членів, але витрачаються виключно в загальних інтересах
організації.
53. Функції міжнародних організацій. Створення і припинення діяльності міжнародних
організацій.
Виділяють три основні функцій міжнародних організацій: контрольну, оперативну, регулятивну.
Контрольна функція полягає в здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам
міжнародного права. Для цього організація має право збирати і аналізувати відповідну інформацію,
обговорювати її та висловлювати свою думку в резолюціях. У багатщ випадках держави зобов'язані
регулярно представляти доповіді про виконання ними норм міжнародного права і актів організації у
відповідній області, особливо в області прав людини.
Оперативна функція полягає в досягненні цілей організації шляхон безпосередньої діяльності,
власними засобами організації. Організащ надають економічну, науково-технічну і іншу допомогу,
консультаційні послуги. Значний розвиток в цьому аспекті отримали операції ООН з підтримки миру.
Регулятивна функція є сьогодні найважливішою. Вона полягає в ухваленні рішень, що визначають
цілі, принципи, правила поведіно держав-членів. Такого роду рішення мають лише морально-
політичн; обов'язкову силу. Проте їх вплив на міждержавні відносини і на міжнародне право не можна
недооцінювати.
Міжнародні організації як вторинні, похідні суб’єкти міжнародного права створюються
державами. Процес створення нової міжнародної організації проходить в три етапи: ухвалення
засновницького документу; створення матеріальної структури організації; скликання головних
органів, що свідчить про початок функціонування організації. Злагоджене волевиявлення держав щодо
створення міжнародної організації може бути зафіксовано 2 способами:  у міжнародному договорі;  у
рішенні вже існуючої міжнародної організації. Перший спосіб є найпоширенішим у міжнародній
практиці. Укладення міжнародного договору припускає скликання міжнародної конференції для
вироблення і ухвалення тексту договору, який і стане засновницьким актом організації. Найменування
такого акту можуть бути різними: статут, акт, конвенція. Дата набрання ним чинності вважається
датою створення організації. Міжнародні організації можуть бути створені і у спрощеному порядку, у
формі ухвалення рішення іншою міжнародною організацією. В даному випадку злагоджене
волевиявлення держав на створення міжнародної організації виявляється шляхом голосування за
засновницьку резолюцію, що вступає в силу з моменту її ухвалення. Припинення існування
організації також відбувається шляхом узгодженого волевиявлення держав-членів. Найчастіше
ліквідація організації здійснюється шляхом підписання протоколу про розпуск.
54. ООН: цілі і принципи діяльності, членство.
ООН – це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру,
загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН
був підписаний 26 червня 1945 р. на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945
р.
Цілі, принципи і структура ООН. Цілі ООН викладені у ст. 1 Статуту: 1) підтримувати міжнародний
мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення
загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, здійснювати мирними
засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення
міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушення миру; 2) розвивати дружні
стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також
вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру; 3) здійснювати міжнародне
співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та
гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод,
незважаючи на раси, статі, мови і релігії; 4) бути центром для узгодження націй у досягненні цих за-
гальних цілей.
Згідно зі ст. 2 Статуту для досягнення зазначених цілей Організація та її члени діють відповідно до
таких принципів: 1) суверенна рівність усіх членів Організації; 2) сумлінне виконання узятих на себе
зобов’язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати
загрозі міжнародний мир і безпеку; 4) утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її
застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої
держави, так і будь-яким іншим способом, не сумісним з цілями ООН; 5) надання ООН її членами
всілякої допомоги в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до Статуту; 6) забезпечення того, щоб
держави, що не є членами ООН, діяли відповідно до принципів Статуту; 7) невтручання ООН у
справи, що входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави.
55. Рада Безпеки ООН, її функції. Членство. Порядок прийняття рішень.
Рада Безпеки є одним з головних органів ООН,що виконує основну роль в підтримці міжнародного
миру і безпеки та згідно з п. 1 ст. 24 Статуту ООН діє від імені всіх членів ООН.
Рада безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір або ситуацію для визначення того, чи не може
продовження цього спору або ситуації загрожувати міжнародному миру і безпеці. На будь-якій стадії
такого спору або ситуації Рада може рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання.
Сторони спору, продовження якого може загрожувати міжнародному миру або безпеці, мають право
самостійно ухвалити рішення про його передачу на вирішення Ради Безпеки. Проте якщо Рада Безпеки
вважає, що продовження даного спору може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки,
вона може рекомендувати такі умови вирішення спору, які визнає відповідними.
Держава, що не є членом ООН, також може звернути увагу на будь-який спір, в якому вона є
стороною, якщо відносно цього вона прийме на себе передбачені в Статуті ООН зобов'язання мирного
вирішення спорів.
Крім того, Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або
акту агресії і робить рекомендації сторонам або вирішує, які заходи слід вжити для відновлення між-
народного миру і безпеки. Рада може зажадати від держав виконання тих тимчасових заходів, які вона
визнає необхідними. Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх членів ООН. Рада Безпеки
приймає рішення щодо необхідності застосування збройних сил, при цьому держави-члени ООН
зобов'яжуть надати в розпорядження Ради Бе: пеки необхідні для підтримки миру озброєні підрозділи.
Рада Безпеки складається з 15 членів: пяти постійних (США,Росц Великобританія, Франція, Китай) і
10 непостійних,обраних відповіді до Статуту ООН строком на 2 роки без можливості негайного
переор рання з врахуванням справедливого географічного розподілу і ступени участі держави в
підтримці миру і досягненні інших цілей ООН.
У даний час розглядається питання про розширення складу Раді: Безпеки. На постійне представництво
в Раді претендують Німеччині і Японія, посилаючись, зокрема, на те, що їх грошові внески є одним* з
найбільших, а також Індія та Бразилія. Не має жодного постійною представника в Раді Безпеки
Африканський континент.
Кожна держава-член Ради Безпеки має в ній одного представиш Рада встановлює свої правила
процедури.
Рішення в Раді Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси
дев'яти членів Ради. З інших питай рішення вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'яті
членів Ради Безпеки, включаючи співпадаючі голоси всіх постійні членів, причому сторона, що бере
участь в суперечці, повинна утриматися від голосування. Якщо при голосуванні з непроцедурного
питанні один з постійних членів Ради проголосує проти, рішення вважаєш* не прийнятим (право
вето).
56. Генеральна Асамблея ООН, її структура. Порядок роботи та порядок прийняття рішень.
Генеральна Асамблея - один з головних органів ООН, що складається з представників всіх держав-
членів ООН. Делегація кожної держави-члена ООН складається не більш, ніж з п'яти представник і
п'яти їх заступників.
Генеральна Асамблея в межах Статуту ООН, має право обговори вати та робити рекомендації членам
ООН або Раді Безпеки з будь-яких питань або справ в межах Статуту, крім питань, що знаходяться #
розгляді Ради Безпеки стосовно будь-якого спору або ситуації.
Структурно Генеральна Асамблея складається з семи головна комітетів, в кожному з яких
представлені всі члени ООН: Комітет з політичних питань і питань безпеки (Перший комітет),
Спеціальний політичний комітет; Комітет з економічних і соціальних питань (Другий комітет);
Комітет з соціальних, гуманітарних питань (Третій комітет); Комітет з питань опіки і несамоврядних
територій (Четвертий комітет); Комітет з адміністративних і бюджетних питань (П'ятий комітет),
Комітет з правових питань (Шостий комітет). Крім головних комітетів Генеральною Асамблеєю
створено велику кількість допоміжних комітетів і комісій.
Генеральна Асамблея, зокрема: розглядає принципи співпраці в області забезпечення міжнародного
миру і безпеки; обирає непостійних членів Ради Безпеки ООН, членів Економічної! Соціальної Ради;
за рекомендацією Ради Безпеки призначає Генерального Секретаря ООН; спільно з Радою Безпеки
обирає членів Міжнародного Суду ООН; координує міжнародну співпрацю в економічній, соціальній,
культурній і гуманітарній сферах; здійснює інші повноваження, передбачені Статутом ООН.
Генеральна Асамблея працює в сесійному порядку. Сесії Асамблеї проводяться щорічно, в жовтні-
березні На вимогу Ради Безпеки або більшості членів ООН можуть бути скликані спеціальні або
надзвичайні сесії. Робота сесії проходить у формі пленарних засідань і засідань комітетів і комісій.
Кожний член Асамблеї має один голос. Рішення з важливих питань ухвалюються більшістю в дві
третини присутніх членів ООН, з інших питань рішення приймаються простою більшістю членів.
Рішення оформлюються у вигляді резолюцій, а найзначніші з них іменуються деклараціями. Згідно
Статуту ООН, всі вони носять рекомендаційних характер.
57. Міжнародні конференції: поняття, правила процедури, порядок прийняття рішень.
Міжнародна конференція - зібрання офіційних делегацій держав з метою вирішення різних проблем
політичного, військового, економічного і т.д. характеру, що носить тимчасовий характер і є важливим
засобом багатосторонньої дипломатії.
Конференція - узагальнююче найменування нарад, з'їздів, конгресів, в яких бере участь не менше
трьох делегацій різних держав. Тривалість роботи конференцій - від одного дня до декількох років.
При участі невеликої кількості держав правила процедури є спрощеними. Конференції з широкими
повноваженнями приймають досить детальні правила. Щоб уникнути зайвої роботи, за основу
зазвичай беруться правила процедури Генеральної Асамблеї ООН. Наради з небагатьма учасниками
обмежуються вибором голови і створенні секретаріату. Конференції з широким представництвом
мають досип складну організаційну структуру: голова, комітети, підкомітети,робочі групи,
секретаріат. Основні організаційні питання вирішує генеральний комітет, що складається з голови
конференції і голів комітетів. Особливий комітет займається перевіркою повноважень.
Правила процедури (регламент конференції) визначають порядок голосування, ухвалення рішень. На
нарадах обмеженого складу рішення ухвалюються одноголосно. На конференціях з широкими
повноваженнями процедурні питання вирішується простою більшістю присутніх, що приймають
участь в голосуванні. Остаточний текст зазвичай приймають більшістю в дві третини. Часто
використовується процедура консенсусу - рішення ухвалюється за відсутності заперечень.
Рішення зустрічей обмеженого складу, як правило, оформлюють спільною заявою або комюніке.
Більш широкі конференції приймають заключні акти, конвенції: і рекомендації, що містять підсумки
роботи, тексти ухвалених рішень. Вони підписуються учасниками, а підписання акту, що містить текст
прийнятого договору, означає встановлені його автентичності.
Резолюції конференцій не є юридично обов'язковими, але вони поважаються учасниками як морально-
політичні зобов'язання. Юридично обов'язкову силу мають лише рішення, оформлені у виглядів
договору. Резолюції міжнародних конференцій є актами «м'якого права» Вони швидше формуються,
держави погоджуються з ними легше,ніж з жорсткими зобов'язаннями за договорами і готують ґрунт
для відповідних правових норм. Їх значення є істотним і при тлумаченні норм.
58. Поняття і значення права мирного вирішення міжнародних спорів.
Право мирного вирішення міжнародних спорів - галузь міжнародного права, норми та принципи якої
встановлюють порядок врегулювання спорів між суб'єктами міжнародного права мирними засобами.
Виникнення спорів між суб'єктами міжнародного права є невід'ємним елементом міжнародних
відносин. Оскільки повне виключення спорів з життя міжнародного співтовариства є неможливим,
слід докласти максимальних зусиль для їх запобігання або справедливого вирішення. Саме цим
обумовлюється значення цієї галузі, оскільки без механізму мирного вирішення спорів система
міжнародних відносин функціонувати нормально не може.
Правовим фундаментом даної галузі виступає один з основних принципів міжнародного права -
принцип мирного вирішення міжнародних спорів, згідно з яким держави «вирішують свої міжнародні
спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і
справедливість» (п. З ст. 2 Статуту ООН). Цей припис є категоричним і не допускає жодних
виключень. Він є зворотною стороною такої ж категоричної заборони звернення до війни у
міжнародних відносинах. Спеціальним принципом галузі є принцип вільного вибору засобів мирного
вирішення спорів відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.
Засоби мирного вирішення спорів» що були напрацьовані в процесі багатовікової практики
міжнародного спілкування» вперше було нормативно закріплено в Гаазьких конвенціях 1899 р. та 1907
р, про мирне вирішення міжнародних зіткнень» які передбачали серед таких засобів добрі послуги та
посередництво» міжнародні слідчі комісії, міжнародний третейський суд. Статутом Ліги Націй було
засновано перший судовий орган - Постійну Палату Міжнародного Правосуддя, Прийнятий Лігою
Націй в 1928 р. Загальний акт про мирне вирішення спорів встановлював обов'язкову юрисдикцію
Постійної Палати Міжнародного Правосуддя, якщо міжнародний спір не було врегульовано шляхом
переговорів.
+Положення про мирне вирішення міжнародних спорів було зафіксовано у Статуті ООН (п. З ст. 2) і в
подальшому було повторено, зокрема, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р„ За-
ключному Акті РБСЄ 1975 р., а також у Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних
спорів 1982 р. Положення Статуту ООН, що відносяться до мирного вирішення міжнародних спорів,
стосуються не тільки держав-членів ООН, але також держав, які не є членами ООН. Мирне вирішення
міжнародних спорів є, таким чином, принципом загального міжнародного права, обов'язковим для всіх
держав світу.
59. Поняття міжнародного спору. Види міжнародних спорів.
Спори між державами є, на жаль, невід’ємною частиною міжнародних відносин і часто призводять до
збройних конфліктів.
Ідея мирного врегулювання спорів зародилася у міжнародному праві впродовж його класичного
періоду, тобто за часів, коли взагалі ще не існувало заборони застосування сили.
Згідно зі ст. 2(3) Статуту ООН «всі члени ООН мають вирішувати свої міжнародні спори мирними
засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість». Втім
конкретні зобов’язання, що випливають із цього положення, викликають суперечності, і навіть
визначення терміну “міжнародний спір” залишається неузгодженим. Одна із головних цілей ООН
окреслено як “проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного
права, уладнання або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення
миру (стаття 1(1)).
Статут ООН вказує на те, що міжнародні спори можуть бути наступних видів:
ті, які загрожують підтримці міжнародного миру і безпеки
ті, які не несуть такої погрози
суперечки юридичного характеру
місцеві суперечки.
Будь-яка міжнародна суперечка, відповідно до Статуту ООН, повинна бути врегульований на основі
міжнародного права і принципів справедливості (п.1 ст.1). Це означає:
вирішувати суперечки відповідно до норм міжнародного права
+з огляду на права й інтереси один одного
шукати розумні компроміси
досягати угоди стабільного характеру
при наявності пробілів у праві врегульовувати свої розбіжності на основі принципів справедливості.
60.Засоби вирішення міжнародних спорів. Класифікація мирних засобів вирішення міжнародних
спорів.
Сучасне міжнародне право встановлює, що спори між державами мають вирішуватися тільки мирними
засобами. Це випливає з положень п. 3 ст. 2 Статуту ООН, згідно з яким всі члени організації взяли на
себе зобов’язання “вирішувати свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не ставити
під загрозу міжнародний мир, безпеку й справедливість”. Це зобов’язання закріплено також у
розділі VI Статуту, що має назву “Мирне вирішення спорів” і який перелічує способи мирного
вирішення суперечок і органи Організації, які беруть у цьому участь. Згідно із ст. 33 Статуту ООН,
держави, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці
міжнародного миру та безпеки, повинні, перш за все, прагнути вирішити спір шляхом “переговорів,
обслідування, примирення, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими
мирними засобами за своїм вибором”.
Мирні засоби застосовуються тоді, коли між державами виникає міжнародний спір. Спір виникає між
міжнародними правосуб’єктами, коли одна або декілька сторін своєю поведінкою показують або
виражають свою незгоду стосовно якоїсь поведінки, певного акту, претензії або вимоги іншої сторони.
Ці спори можна класифікувати залежно від їхніх причин, інтересів сторін, якості сторін тощо.
Міжнародне право не встановлює чіткої межі між цими різними категоріями спорів. Статут ООН
розрізняє два поняття: “спір” і “ситуація” (статті 11, 12, 14, 35 та ін.). Хоча вони не мають
нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що “ситуація” не визначається чітко
окресленими вимогами однієї держав до іншої, але згідно Статуту ООН в ситуації сторона не має
стримуватися під час голосування з цього питання у раді Безпеки, а в спорі – має. Звідси вважають, що
за змістом ситуація ширша, ніж спір.
Найчастіше міжнародні спори врегульовуються за допомоги переговорів. Роль дипломатів у
міждержавних відносинах полягає в зниженні напруженості, пошуках компромісів тощо.
Переговори, спрямовані на врегулювання спору, часто відбуваються на послідовних ієрархічних
рівнях. Наприклад, у міждержавних відносинах можуть розпочатися на рівні дипломатичних
представників, далі, якщо не досягнуто успіху, продовжуватися на рівні міністрів закордонних справ і,
нарешті, на рівні глав держав або урядів.
Переговори – це найбільш доступний, гнучкий та ефективний засіб мирного вирішення суперечок. Це
обумовлене тим, що конкретна мета, склад учасників, рівень представництва на переговорах, їх
організаційна форма та інші процедурні питання узгоджуються самими сторонами спору. Переговори
повинні вестися на рівноправній основі, яка виключає порушення суверенної волі зацікавлених сторін.
Незалежно від предмета переговорів вони повинні починатися й проходити без будь-яких попередніх
ультимативний умов, попереджень, диктату, погроз. Позитивний наслідок переговорів може бути
виражений чи в безпосередньому вирішенні спору, чи в досягненні домовленості про застосування
іншого мирного засобу його вирішення.
Обслідування – це засіб мирного урегулювання, до якого прибігають у разі виникнення розбіжностей в
оцінці фактичних обставин справи. Для здійснення процедури обслідування сторони створюють на
паритетних умовах міжнародну слідчу комісію, іноді на чолі з представником третьої держави або
міжнародної організації. Слідча комісія повинна створюватися на підставі спеціальної угоди між
сторонами спору. В угоді визначаються факти, які підлягають розслідуванню, порядок і термін
створення комісії, об’єм повноважень її членів, а також місце перебування комісії, термін у який
кожна сторона повинна подати своє викладення фактів. Слідчі комісії можуть допитувати свідків,
досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо;
сторони, які сперечаються, повинні сприяти цьому. Результати роботи комісії фіксуються в докладі,
який повинен обмежуватися лише встановленням фактів.
Примирення – цей засіб урегулювання спорів включає не тільки з’ясування фактичних обставин але й
вироблення конкретних рекомендацій для сторін. Для здійснення процедури сторони створюють
Комісію примирення з мирових посередників, яка після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь
з пропозиціями його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє
ставлення до пропозицій доповіді – погодитися або не погодитися з ними.
Посередництво передбачає активну безпосередню участь третьої сторони в мирному вирішенні спору,
включаючи внесення пропозицій щодо окремих аспектів питання або щодо спору в цілому. Завданням
посередника є узгодження протилежних претензій і заспокоєння почуття ворожості, якщо воно
виникло між державами, що сперечаються.
Добрі послуги – це дії сторони, яка не бере участі в спорі, спрямованні на встановлення контактів між
сторонами, які беруть участь у суперечці. Добрі послуги можуть виявлятися як відповідь на відповідне
прохання сторін, які сперечаються, так і за ініціативою самої третьої сторони.
Міжнародний арбітраж є дуже давньою інституцією, яка бере свій початок у середніх віках.
Арбітраж діє не на постійній основі, а утворюється ad hoc, тобто окремо для кожної справи.
Арбітражний суд має право розглядати всі спори, передані йому на розгляд, але може виключити зі
своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права над
сухопутною територією та інші. Обов’язковість визнання й виконання рішення є те головне, що
відрізняє арбітражну процедуру від засобів мирного врегулювання спорів, що наведені вище.
Міжнародний Суд ООН (див. тему “Міжнародні конференції та міжнародні організації”).
+Численні міжнародні організації наділені більш-менш широкими повноваженнями для врегулювання
спорів, що можуть виникнути між їх членами. Втручання цих організацій стосується головним чином
врегулювання міждержавних спорів, але іноді і транснаціональних спорів.

2 частина

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ІСПИТУ

31. Поняття міжнародного права та його особливості. Юридично обов’язкова сила норм міжнародного права. Функції міжнародного права.
32. Виникнення міжнародного права та періодизація його історії. Сучасне міжнародне право та його ознаки.
33. Взаємодія і взаємовплив міжнародного і внутрішньодержавного права. Дуалізм і монізм у взаємовідношенні міжнародного і внутрішньодержавного права. Ст.  9 Конституції України про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.
34. Система міжнародного права.
35. Співвідношення міжнародного публічного і міжнародного приватного права.
36. Поняття та перелік джерел міжнародного права.
37. Міжнародний звичай у системі джерел міжнародного права.
38. Міжнародний договір у системі джерел міжнародного права.
39. Загальні принципи права як джерело міжнародного права.
40. Роль односторонніх актів держав в системі джерел міжнародного права.
41. Акти міжнародних організацій як джерело міжнародного права.
42. Засоби визначення норм міжнародного права.
43. М’яке право.
44. Кодифікація міжнародного права.
45. Норми міжнародного права. Імплементація міжнародних норм.
46. Поняття та перелік основних принципів міжнародного права. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права.
47. Поняття та види суб’єктів міжнародного права. Поняття та зміст міжнародної правосуб’єктності.
48. Обмеження міжнародної правосуб’єктності.
49. Міжнародна правосуб’єктність держав. Зміст правосуб’єктності держав. Основні права і обов’язки держави. Унітарні та складні держави.
50. Правосуб’єктні сть націй і народів, що борються за національне визволення.
51. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.
52. Міжнародна правосуб’єктність Міжнародного Комітету Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.
53. Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень.
54. Проблема міжнародної правосуб’єк тності фізичної особи.
55. Поняття визнання в міжнародному праві. Теорії визнання. Види визнання. Форми визнання.
56. Поняття та склад державної території. Способи придбання території. Державні кордони.
57. Міжнародні річки.
58. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику.
59. Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів.
60. Концепція загальної спадщини людства.
 61. Дипломатичні засоби вирішення міжнародних спорів.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення

міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До
дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та
примирення, до правових— арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох типів
засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення
на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного
права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною
умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною
від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність
зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від
суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди
юридично обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є
рекомендаційним.

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є

найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори
використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У
багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці
серед інших мирних засобів.

Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри

можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на
підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють
усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш
сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть
завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов'язковою.

Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню

домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами,
міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами)
індивідуально або колективно.

Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках

НБСЄ (тепер — ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Наради з БСЄ про мирне урегулювання
спорів, яка відбулася в Женеві 12—23 жовтня 1992 р. Метою примирення є надання допомоги
сторонам у спорі в пошуках урегулювання відповідно до міжнародного права та їхніх зобов'язань у
рамках ОБСЄ.

Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення

міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним
протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне
врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування
міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами

особливої міжнародної угоди, що називається компромісом

+Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Ст..92
Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд утворюється і діє на
основі Статуту, котрий є невід'ємною частиною Статуту ООН.

Рішення Суду остаточні й оскарженню не підлягають.

62. Судові засоби вирішення міжнародних спорів.

Судовими засобами вирішення міждержавних спорів є арбітраж і суд. Від раніше розглянутих
дипломатичних засобів вони відрізняються тим, що розгляд спору завершується юридично
обов'язковим для сторін рішенням. При погоджувальній процедурі остаточне рішення ухвалюють
обидві сторони, при судовій - міжнародний орган. Судова процедура полягає в застосуванні права.
Разом з тим в міжнародному судовому процесі значна увага також приділяється узгодженню
інтересів сторін в спорі. Від цього залежить життєвість рішення. Спостерігається поступове
підвищення ролі судових засобів.

Міжнародний арбітраж

- це третейський суд для розгляду спорів, сторонами в яких є держави і міжнародні організації.

Арбітражстворюється для вирішення конкретної справи (арбітраж ad hoc) або діє постійно. У
першому випадку його правовою основою є угода сторін в спорі (компроміс), в другому - статут.

Компроміс визначає всі сторони діяльності арбітражу, включаючи його формування, предмет спору,
процес і застосовне право. Зазвичай за арбітражем визнається право уточнювати свою компетенцію
і заповнювати прогалини в процесуальних положеннях компромісу.

Існує ряд комплексів зразкових правил арбітражного процесу. Вони використовуються при
підготовці угод про арбітраж. Деякі багатосторонні і двосторонні договори передбачають
використання арбітражу в одних випадках як єдиного засобу вирішення спорів, в інших - як
застосовного в ситуаціях, коли погоджувальні засоби не дали результату.

Арбітраж формується з членів, що призначаються сторонами і вибраного ними арбітра.

багатосторонні договори передбачають можливість призначення арбітра міжнародною посадовою
особою, наприклад, Генеральним секретарем ООН. В більшості випадків арбітраж складається з
трьох арбітрів. Але відомі випадки вирішення спорів і одним арбітром. Сторони представлені в
арбітражі своїми агентами.

Постійний арбітраж відомий як загальному міжнародному праву, так і його регіональним

підсистемам. На основі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. була установлена Постійна палата
третейського суду в Гаазі. Кожна держава-учасник призначає до складу Палати чотирьох арбітрів,
створюючи національну групу. Число учасників досягає 80. На постійній підставі діють
Адміністративна рада і Бюро. З арбітрів учасники формують арбітраж для розгляду конкретної
справи. Все це полегшує формування арбітражу.

Міжнародний суд- установа, що існує на постійній основі, складається з незалежних суддів,

покликана вирішувати спори на основі міжнародного права і ухвалювати юридично обов'язкові
рішення.

Вперше суверенні держави заснували міжнародний суд в 1922 р. на основі Статуту Ліги Націй –
Постійну палату міжнародного правосуддя. За майже 20-річну історію було розглянуто 37 спорів і
прийнято 29 консультативних висновків по запитах Ради Ліги.

Палату змінив Міжнародний суд ООН, в основу Статуту якого покладений Статут Постійної
палати.

Міжнародний Суд ООН

Згідно Статуту, Міжнародний суд ООН є головним судовим органом ООН. Він є головним судовим
органом міжнародного співтовариства в цілому, центром всієї системи мирного вирішення спорів.

Міжнародний суд, що діє на постійній основі, кращий, ніж арбітраж, пристосований до

послідовності в застосуванні і тлумаченні норм міжнародного права. Статус Міжнародного суду
складає невід'ємну частину Статуту ООН. Всі члени ООН є учасниками Статуту.

Міжнародний суд складається з 15 суддів, що обираються в особистій якості (тобто не як

представників держав) Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки строком на дев'ять років. Склад
Міжнародного суду має забезпечити представництво основних правових систем світу. Кворум
складає дев'ять суддів. Якщо у складі Міжнародного суду немає судді громадянства сторони в
спорі, то Генеральна Асамблея може призначити суддю для даної справи (суддя ad hoc).

Міжнародний суд зазвичай розглядає справи у повному складі. Разом з тим його Статут передбачає
можливість створення камер у складі трьох і більше суддів. Такі камери можуть спеціалізуватися на
розгляді певних категорій справ. Камера може бути створена для розгляду окремої справи самим
Міжнародним судом або на прохання сторін.

У такому порядку була, наприклад, створена камера, яка в 1984 р. винесла ухвалу у справі про
розмежування в затоці Мен, сторонами в якій були США і Канада. Рішення камери вважається
рішенням Міжнародного суду.

До цих пір камери створювалися нечасто. В майбутньому, в міру зростання кількості справ, що
представляються на розгляд Міжнародного суду, практика створення камер може набути більшого
поширення.

Особливість компетенції Міжнародного суду полягає в тому, що сторонами в спорі можуть бути
тільки держави, а також в тому, що він не володіє обов'язковою юрисдикцією.

Положення, що виключає з компетенції Міжнародного суду спори за участю міжнародних

організацій, запозичене з Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя, прийнятого в той
час, коли число міжнародних організацій було незначним. Нині все голосніше звучать голоси, що
вимагають розповсюдження компетенції Міжнародного суду і на спори за участю організацій,
число і роль яких істотно зросли.

Відсутність обов'язкової юрисдикції означає, що Міжнародний суд не має права розглядати справи
за власною ініціативою, він може розглядати тільки ті справи, які будуть передані йому за угодою
сторін. Така угода може стосуватися конкретної спору або певної категорії справ, передбачених
яким-небудь договором, включаючи Статут ООН.

Держави - учасники Статуту можуть зробити заяви, що вони заздалегідь, без особливої про те угоди
визнають обов'язковою юрисдикцію Міжнародного суду з всіх правових питань щодо тлумачення
договору; будь-якого іншого питання міжнародного права; наявність факту, який, якщо буде
встановлений, представляє порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розміру
відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов'язання (ст. 36 Статуту).

З постійних членів Ради Безпеки тільки Великобританія визнає обов'язкову юрисдикцію

Міжнародного суду. Часто заяви містять обмежене визнання юрисдикції, тобто визнають її тільки
по деяких видах спорів.

У такому вигляді визнавали юрисдикцію Міжнародного суду США до повної відмови від визнання
у зв'язку з передачею справи про військові дії США проти Нікарагуа на розгляд Суду в 1984 р.
Відмітимо, що це був не єдиний випадок, коли Міжнародний суд не зупинився перед засудженням
позиції такої держави, як США. В 1988 р. він негативно оцінив рішення США закрити місію
постійного спостерігача Організації звільнення Палестини при ООН. Подібна практика, поза
сумнівом, сприяє підвищенню авторитету Міжнародного суду.

СРСР скептично ставився до можливості неупередженого розгляду спорів за його участю

міжнародною інстанцією.

Зміни у позиції СРСР відбулися останніми роками його існування, коли була проголошена
концепція нового політичного мислення. Було заявлено про бажаність підвищення ролі
Міжнародного суду. Пропонувалося всім державам визнати обов'язкову юрисдикцію Міжнародного
суду, перш за все відносно тлумачення і застосування договорів з прав людини.

Міжнародний суд вирішує спори на основі міжнародного права. Рішення Міжнародного суду
остаточне і оскарженню не підлягає.

Воно може бути переглянуте самим Міжнародним судом лише у разі обставин, що знов відкрилися,
які можуть зробити вирішальний вплив на результат справи. Рішення Міжнародного суду є
юридично обов'язковим, і невиконання його спричиняє міжнародно-правову відповідальність.

Якщо одна із сторін не виконує рішення, інша може звернутися до Ради Безпеки. Остання має
право, але не зобов'язана дати відповідну рекомендацію і навіть прийняти заходи для забезпечення
виконання вирішення Міжнародного суду (ч. 2 ст. 94 Статуту ООН).

Згідно Статуту Міжнародного суду, рішення обов'язкове лише для сторін в справі і лише у даній
справі (ст. 59). Інакше кажучи, рішення не створює судового прецеденту, який би був обов'язковий і
для інших держав в аналогічних випадках. Держави не бажали наділити Міжнародний суд
нормотворчими повноваженнями. Ухвалюючи рішення, Міжнародний суд постійно посилається на
свої попередні рішення. При обґрунтуванні своїх прав держави посилаються на позиції
Міжнародного суду, викладені в його рішеннях. В результаті він відіграє істотну роль в загальному
процесі розвитку міжнародного права.

Крім вирішення спорів між державами, Міжнародний суд дає консультативні висновки з будь-якого
юридичного питання. Із запитом можуть звертатися лише установи, що мають на це право
відповідно до Статуту ООН. Міжнародний суд сам вирішує питання про наявність такого права у
запитуючої установи.

Відносно запиту Всесвітньої організації охорони здоров'я про законність застосування державою
ядерної зброї в збройному конфлікті, Міжнародний суд в 1996 р. визнав, що запит не належить до її
компетенції. Втім, Міжнародний суд дав консультативний висновок на запит Генеральної Асамблеї
ООН з питання про законність загрози або застосування ядерної зброї.

Консультативні висновки не є юридично обов'язковими. Втім висловлена в них позиція

Міжнародного суду користується авторитетом.

Міжнародний суд не розглядає спори за участю міжнародних організацій. Тим часом потреба в
цьому є відчутною. Вихід знайдений в тому, що організації почали звертатися до Міжнародного
суду з проханням надати консультативний висновок по їх спору. При цьому вони заздалегідь
погоджуються визнати майбутній висновок юридично обов'язковим.

З часу створення в 1946 р. Міжнародний суд розглянув близько 80 спорів і надав 22

консультативних висновки. При цьому 28 спорів було передано на його розгляд після 1980 р.
(включаючи ті, що знаходяться на розгляді).
63. Вирішення спорів у міжнародних організаціях.

Останнім часом в практиці міжнародних відносин набув поширення спосіб вирішення

розбіжностей в органах міжнародних організацій.

ООП і її органи відіграють важливу роль у запобіганні і усуненні міжнародних суперечок і

ситуацій, які можуть призвести до міжнародних тертя або викликати міжнародний суперечка і
продовження яких може загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки. Крім положень
Статуту органи ООН у своїй діяльності щодо запобігання та вирішення спорів керуються
резолюціями ГА ООН, такими, зокрема, як Декларація про запобігання та усунення спорів і
ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль Організації Об'єднаних
Націй в цій області (5 грудня 1988), Декларація про встановлення фактів Організацією Об'єднаних
Націй в галузі підтримання міжнародного миру та безпеки (1991) та ін.

Держави - учасниці спору повинні враховувати можливість звернення до відповідних органів

ООН для отримання порад або рекомендацій щодо превентивних заходів для врегулювання
розбіжності.

Будь-якій державі - стороні в суперечці або державі, якого безпосередньо стосується ситуація,
слід звертатися в СБ ООН на ранній стадії спору. СБ враховує можливість проведення періодичних
засідань або консультацій для огляду міжнародного становища та пошуків ефективних шляхів його
поліпшення. У ході підготовки до попередження або усунення конкретних спорів або ситуацій СБ
розглядає наявні в його розпорядженні різні засоби. Коли який-небудь конкретний спір або ситуація
доводяться до відома СБ без прохання про скликання засідання, Рада має право розглянути
можливість проведення консультацій з метою вивчення фактів, що відносяться до суперечки або
ситуації, і спостереження за ними.

У ході консультацій СБ розглядає можливість: нагадування зацікавленим державам про

необхідність дотримуватися свої зобов'язання за Статутом; звернення до заінтересованих держав із
закликом утримуватися від будь-яких дій, які могли б призвести до виникнення спору або до
загострення суперечки або ситуації, або прийняти будь-які заходи, які могли б допомогти усунути
спір або ситуацію або запобігти їх продовження або загострення.

СБ вправі на ранній стадії направити місії з встановлення фактів або місії добрих послуг для
забезпечення присутності ООН у відповідних формах, включаючи спостерігачів і операції з
підтримання миру, в якості засобу запобігання подальшого загострення суперечки або ситуації у
відповідних областях. З урахуванням будь-яких процедур, які вже були прийняті безпосередньо
зацікавленими державами, СБ розглядає можливість рекомендувати їм належні процедури або
методи вирішення спорів чи врегулювання ситуацій і такі умови вирішення спорів, які він
вважатиме відповідними.

ГА ООН слід розглядати можливість використання положень Статуту для обговорення спорів
або ситуацій, коли це доцільно, і відповідно до ст. 11 Статуту та за умови дотримання ст. 12
можливість винесення рекомендацій.

Генеральний секретар ООН, якщо до нього звернулися держави, порушені суперечкою,

повинен у відповідь негайно закликати їх шукати шляхи вирішення або врегулювання спору
мирними засобами за своїм вибором відповідно до Статуту і запропонувати свої добрі послуги або
інші наявні в його розпорядженні засоби, які він вважає підходящими.

У вирішенні спорів активну участь беруть і регіональні міжнародні організації. Так,

відповідно до Принципів врегулювання спорів та положення процедури НБСЄ з мирного
врегулювання спорів (Валлетта, 8 лютого 1991) спір, що має значення для миру, безпеки або
стабільності держав - учасниць, може бути переданий будь з сторін спору в суперечці на розгляд
Комітету старших посадових осіб. Крім того, будь-яка сторона в суперечці може звернутися з
проханням про створення Механізму НБСЄ по врегулюванню суперечок шляхом повідомлення
іншої сторони або сторін у спорі.

Механізм НБСЄ з врегулювання спорів складається з одного або більше членів, обираних за
загальної згоди сторін у спорі зі списку кваліфікованих кандидатів, який ведеться назначающим
інститутом. У список включаються до чотирьох прізвищ осіб, призначуваних кожною державою-
учасницею, бажаючим це зробити. Жоден з членів Механізму не може бути громадянином будь-
якої залученого в суперечку держави або постійно проживати на її території. Коли Механізм
створений, він прагне встановити, окремо або разом, належний контакт зі сторонами в суперечці.
Механізм приймає свої методи роботи, діючи таким неформальним і гнучким чином, який він може
вважати практично доцільним. Якщо сторони не домовилися про інше, розгляд, проведене
Механізмом, і будь-які зроблені їм зауваження або поради є конфіденційними. Механізм
запрошувати у сторін таку інформацію і зауваження, які дозволяють йому допомогти сторонам у
визначенні підходящих процедур врегулювання спору. Механізм може робити загальні або
конкретні зауваження або давати поради. Зауваження або поради Механізму можуть стосуватися
початку або відновлення процесу переговорів між сторонами, або прийняття будь-якої іншої
процедури врегулювання спорів, такий як встановлення фактів, примирення, посередництво, добрі
послуги, арбітраж чи судовий розгляд, або якого-небудь видозміни будь-якої подібної процедури
або їх поєднання, або який-небудь іншої процедури, яку він може вказати у зв'язку з обставинами
спору або яким-небудь аспектом будь-якої подібної процедури.

Сторони в суперечці можуть за взаємною згодою в будь-який час:

 - Уповноважувати Механізм або проводити процес встановлення фактів, або

доручати одному або більше особам, одному або більше державам-учасницям, чи якомусь
компетентному інституту НБСЄ, або будь-якого іншого органу місію з встановлення фактів;
 - Просити Механізм вживати або організовувати будь експертні дії відносно
предмета спору;
  - Визнавати будь-які зауваження або поради Механізму мають обов'язкову силу,
частково або повністю, щодо врегулювання спору.

Таким чином, в рамках міжнародних організацій діють як органи загальної компетенції, до

повноважень яких входить вирішення розбіжностей між членами, так і спеціалізовані органи з
розгляду окремих категорій спорів.

Спори між державами - членами СОТ можуть вирішуватися в Органі з вирішення спорів. Їм є
один з головних інститутів СОТ - Генеральна рада. Він керується "Домовленістю СОТ за правилами
і процедурам вирішення спорів" (1994 р). Багато вчених вважають, що даний орган з часом стане
Міжнародним торговим судом.

64. Поняття та джерела права зовнішніх зносин. Зовнішня політика, дипломатія і

міжнародне право.

Дипломатична діяльність. Форми дипломатичної діяльності. Дипломатія та міжнародне право.

Дипломатія та зовнішня політика. Розвиток української дипломатії.

Дипломатичне та консульське право як галузь міжнародного права. Джерела дипломатичного

та консульського права. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. Віденська
конвенція про консульські зносини 1963 р. Віденська конвенція про представництва держав у їх
відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Конвенція про
попередження злочинів і покарання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом
1976р. та ін.

Міжнародне звичаєве право як джерело дипломатичного та консульського права. Справа

Міжнародного Суду ООН щодо дипломатичного та консульського персоналу США у Тегерані
(США проти Ірану).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин: глава держави, парламент, уряд, міністр

закордонних справ, міністерство закордонних справ, інші органи. Закон України «Про міжнародні
договори України» від 22 грудня 1993 р.

Закордонні державні органи зовнішніх зносин. Дипломатичні представництва в іноземних

державах. Посольства і місії. Глави представництв та їх класи. Ранги дипломатичних представників.
Дипломатичний корпус у вузькому та широкому смислі. Дуайєн дипломатичного корпусу.

Початок місії глави представництва. Агреман. Вірчі грамоти. Функції дипломатичного

представництва. Структура дипломатичного представництва. Персонал дипломатичного
представництва. Кінець місії. Оголошення персоною non grata.

Представництво держави при міжнародній організації. Представництво міжнародної

організації в державі.

+Консульське представництво. Інститут консульства. Функції консулів. Консульський апарат.

Штатний консул, почесний консул. Класи представників консульських установ. Призначення
консула. Консульський патент. Екзекватура.

Привілеї та імунітети дипломатів. Дві теорії щодо привілеїв та імунітетів. Недоторканність

місій, архівів та документів місій. Недоторканність дипломатичного агента. Привілеї та імунітети
адміністративного та технічного персоналу. Імунітет консульських посадових осіб.

Правові основи дипломатичної та консульської діяльності України. Внутрішньодержавне

законодавство. Дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном.

65. Органи зовнішніх зносин держав.

 Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами та іншими суб'єктами міжнародного
права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, що поділяються
на внутрішньодержавні та закордонні.

До внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин належать ті, що постійно знаходяться

на території конкретної держави. У свою чергу ця підсистема поділяється на дві групи органів: 1)
загальної компетенції; 2) спеціальної компетенції.

Першу групу складають такі органи, які можуть вирішувати будь-які питання зовнішніх
зносин держави: глава держави, уряд, глава уряду, відомство зовнішніх зносин (найчастіше воно
називається міністерством закордонних справ), .глава відомства зовнішніх зносин. Відповідно до
положень Конституції України і норм міжнародного права Президент України, Прем'єр-міністр
України і міністр закордонних справ України представляють Українську державу в міжнародних
відносинах ex officio (за посадою), тобто без спеціальних повноважень.

У політичному житті демократичних держав важливу роль відіграють вищі представницькі

органи - парламенти. Вони зазвичай розробляють і приймають основи зовнішньої політики
держави, беруть участь у розробці й ратифікації міжнародних договорів держави, обмінюються
делегаціями з парламентами інших країн, ухвалюють заяви і звернення до зарубіжних парламентів,
беруть участь у міжпарламентських об'єднаннях. Разом з тим парламенти не виступають на
міжнародній арені як представники держави, оскільки не можуть укладати від імені держави
загальні і спеціальні конвенції, а їх офіційні заяви і звернення не накладають юридичних
зобов'язань на держави.

Органи спеціальної компетенції відають питаннями зовнішніх зносин держави в якійсь

відносно вузькій сфері. Прийнято вважати, що всі міністерства (крім міністерства закордонних
справ) і центральні відомства є такими органами, оскільки відповідно до компетенції вони
здійснюють певні зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх
зв'язків. Зрозуміло, що навіть таке суто внутрішнє відомство, як міністерство внутрішніх справ, з
метою ефективної боротьби зі злочинністю повинне контактувати з аналогічними міністерствами в
інших державах, оскільки злочинність все більше стає інтернаціональною. Тому й це міністерство є
органом зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції. Тим більше це стосується міністерств
зв'язку, зовнішньої торгівлі, охорони навколишнього середовища і т. ін.

+До закордонних органів зовнішніх зносин належать ті, які знаходяться за межами
держави, а саме: дипломатичні представництва держав, консульські установи, торгові
представництва і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Перераховані
органи є постійними зарубіжними органами зовнішніх зносин.

Окрім них, також є група органів зовнішніх відносин, які функціонують на тимчасовій основі,
- спеціальні місії та делегації.

66. Дипломатичні представництва. Поняття і види. Функції дипломатичних представництв.

Дипломатичне право - це норми міжнародного права, які регламентують порядок

дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. При розгляді
дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу, насамперед, на
такі питання як:

 • внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

 • міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних
дипломатичних представництв держав за кордоном;
 • інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві і
дипломатичні привілеї та імунітети і т.д.

Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності охоплює всі офіційні зв'язки і

відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальними зовнішньополітичними
відомствами. В Україні це - Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто
система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань
дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її
зовнішню політику.

Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних

представництв держав за кордоном є важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів
зовнішніх зносин.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є визнання де-юре і взаємна згода держав

на встановлення дипломатичних відносин.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво".

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин,

створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних
офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях,
що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово

повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості

організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними

працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні
професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я
можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

♦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

 ♦ радник 1-го класу;

♦ радник 2-го класу;

♦ перший секретар 1-го класу;

♦ перший секретар 2-го класу;

♦ другий секретар 1-го класу;

♦ другий секретар 2-го класу;

♦ третій секретар;

♦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно

і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного

Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу
присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги
присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії
міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує

Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу
дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени
дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених
рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу

представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва
(референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник,
бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає
можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване
представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що
прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-
правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними
не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий — садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у

країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним
корпусом.
 Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й
найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою
релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р.

Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного

права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі
перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і

державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних

представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій

державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне
профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли
торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки

практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній
практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

♦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у

зовнішньоторговельному обороті;

♦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на

зовнішній ринок;

♦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у

зовнішньоторговельному обороті;

♦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит
товарів через країну;

♦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями,

які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за

кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини
дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі
недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів,
митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні
привілеї тощо.
 67. Голова дипломатичного представництва. Початок та закінчення місії голови
дипломатичного представництва.
Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів
дипломатичних представництв:  надзвичайний і повноважний посол;  надзвичайний і повноважний
посланник;  повірений у справах. Найменування голів постійних дипломатичних представництв
деяких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає
нунцій, а посланнику - інтернунцій. Голови постійних дипломатичних представництв перших двох
класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу
- при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету. Клас,
до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного
представництва), визначається за домовленістю між державами. До призначення голови
представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на
призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману
або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава
перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо
агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення
голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави
перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або
посланника. Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що
акредитує (вихід у відставку, нове призначення,хвороба), або за ініціативою держави перебування в
разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною
особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності
представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування
однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна революція в одній з
держав або просто неконституційна зміна уряду.

68. Структура та персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус.

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний,
адміністративно-технічний і обслуговуючий. Членами дипломатичного персоналу є члени
персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові
звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які призначені лише для голів
представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх
акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені
наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і
Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу,
радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар
другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар;
аташе. Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі,
шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають
дипломатичних рангів. Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників,
кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного
представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування. Встановлення
чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що
акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку
приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв. В літературі з
міжнародного права існує таке поняття, як «дипломатичний корпус». У вузькому розумінні,
дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які
акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних
представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх
іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх
родини. Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час
урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята,
вислoвлeння співчуття та ін.). Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з
існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій
державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких
державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених
голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з
владою держави перебування.
 69. Дипломатичні привілеї та імунітети.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані

представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування. Під
дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із
юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

До привілеїв та імунітетів належать:

 Недоторканість помешкань представництва;

 Фіскальний імунітет – звільнення від податків;
 Недоторканість архівів і документів представництва;
 Свобода зносин представництва;
 Право користування прапором та емблемою, держави що акредитує;

До особистих привілеїв та імунітетів:

 Недоторканість особи дипломата;

 Недоторканість житла;
 Імунітет від юрисдикції.

2. Консульські представництва. Здійснюється консульська діяльність з метою захисту

економічного суверенітету держави, а також для захисту інтересів фізичних і юридичних осіб
держави, що акредитує, за кордоном.

Міграція населення, ріст числа змішаних шлюбів, зміцнення наукових, технічних зв’язків між
державами призвели до того, що діяльність консульських інститутів стає в даний час дуже
актуальною.

Задачами консульських установ України відповідно до Консульського статуту України є:

 Захист за кордоном прав і інтересів України, юридичних осіб і громадян України;

 Сприяння розвитку дружніх відносин України з іншими державами, розширенню
економічних, торгових, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв’язків і
туризму;
 Сприяння вихідцям з України та нім спадкоємцям у підтримці контактів з
Україною.

Консульська установа – це постійний державний орган зовнішніх зносин, що засновується в

іншій державі на основі угоди між двома державами для виконання консульських функцій у
визначеному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють 4 види установ:

1. Генеральне консульство;
2. Консульство;
3. Віце-консульство;
4. Консульське агентство.

Основні функції кон. установ:

 Захист у державі перебування інтересів своєї держави, його громадян і

юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;
 Сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв’язків між
державами, а також сприяння дружніх відносин між ними;
 З’ясування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному,
культурному і науковому житті держави перебування;
  Виконання адміністративних і нотаріальних функцій;
 Надання допомоги і сприяння фізичним і юридичним особам держави, що
представляється;

+Консульські установи мають обмежену територіальну сферу діяльності. На відміну від

дипломатичних пред., вони мають право зноситися тільки з місцевою владою консульського округу.

70. Поняття та джерела консульського права. Встановлення консульських відносин.

Консульське право можна охарактеризувати як сукупність міжнародно-правових принципів і

норм, що регулюють діяльність консульських установ і членів їхнього персоналу і визначальних
їхній статус, функції, права й обов'язки.

Історично консульські відносини розвивалися як відносини, зв'язані насамперед з

міжнародною торгівлею і торговим мореплаванням. Консули довгий час розглядалися как. виборні
чи призначені державою радники і помічники, покликані робити на території іноземної держави
допомога і сприяння вітчизняним купцям і іншій приватній особам і організаціям. За ними
практично не визнавалася яка-небудь якість представництва інтересів своєї держави як такого.

З часом коло питань, що входять у компетенцію консульських установ, неухильно

розширювався, функції їх здобували усе більш багатогранний характер. В даний час консульські
установи покликані сприяти розвитку не тільки економічних, торгових, але і науково-технічних,
культурних і туристських, а в деяких випадках і політичних зв'язках між державами. Проте
історичні особливості розвитку консульських відносин і в даний час продовжують визначати їхню
специфіку і відмінність від дипломатичних.

Джерелами консульського права є міжнародний договір і міжнародний порядок.

Хронологічно в цьому ряді першим коштує міжнародний порядок, оскільки в древні часи й у
період середньовіччя консульські відносини регулювалися головним чином на основі звичаю. В
даний час міжнародні порядки продовжують бути основою правового регулювання консульських
зв'язків між державами при відсутності їхнього договірно-правового оформлення.

Міжнародні договори по консульських питаннях укладаються як на двосторонньої, так і на

багатобічній основі.

У сучасному консульському праві діють три багатобічні консульські конвенції. Дві з них
носять регіональний характер: Каракасская конвенція про консульські функції 1911 року і
Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року. Універсальний характер має
Віденська конвенція про консульські зносина 1963 року. Конвенція набрала сили 18 березня 1967 р.
СРСР ратифікував її 16 лютого 1989 р.

Велику роль у консульському праві грають обопільні умови і конвенції по консульських

питаннях, укладати які почали ще в XII-XIII століттях. Зараз їхнє число в усьому світі досягає
декількох тисяч. ДО 1991 року СРСР уклав з іншими державами близько 70 таких договорів. Росія в
1992--1993 роках уклала консульські конвенції з Республікою Корея, Литвою, Естонією, Україною.
Ведуться переговори з іншими країнами.

До джерел консульського права відносяться також положення деяких міжнародних договорів,

що не присвячені винятково консульським питанням. Це насамперед Віденська конвенція про
дипломатичні зносина 1961 року, ст. 3 яке передбачає можливість виконання консульських функцій
дипломатичними представництвами. Сюди ж можна віднести і міжнародні договори про правову
допомогу, про врегулювання випадків подвійного громадянства, договори й угоди з питань торгівлі
і мореплавання і ряд інших.

Дуже важливе значення мають положення національного законодавства, що визначають

статус, функції і структуру консульських органів, а також регулюючі визначені аспекти діяльності
іноземних консульських установ.
 Установлення консульських відносин

Держави встановлюють консульські стосунки на основі взаємної згоди. Установлення

дипломатичних відносин означає і згода на встановлення консульських відносин, якщо не
обговорене інше. Консульські відносини можуть встановлюватися і підтримуватися і при
відсутності дипломатичних відносин. Розрив дипломатичних відносин не спричиняє автоматично
розриву консульських відносин.

В даний час консульська практика знає два види консульських установ: консульські відділи
дипломатичних представництв і самостійні (окремі) консульські установи.

СРСР у середині 20-х років став ініціатором введення в міжнародну практику інституту
«отдельских консульств», тобто створення консульських відділів у складі дипломатичних
представництв.

Між установленням консульських відносин і фактичним відкриттям окремої консульської

установи може бути розрив у часі, оскільки за узгодженням між сторонами зважуються не тільки
питання про встановлення консульських відносин, але і для кожного конкретного випадку -- про
відкриття відповідного консульської установи, його місцезнаходженні, класі, територіальних межах
його діяльності в державі перебування.

Консул і будь-яка інша консульська посадова особа вважаються, що приступили до виконання

своєї місії з моменту вступу на посаду. Для цього необхідно, щоб особа була призначена
компетентними органами держави, що представляється, і визнано владою держави перебування.

У багатьох державах, у тому числі й у Росії, питання призначення своїх і прийому іноземних
консулів входять у компетенцію відомств іноземних справ.

Консульське право не передбачає обов'язкового одержання попередньої згоди приймаючого

держави. Однак у двосторонні консульські договори і конвенції багато держав включають
положення, що передбачають одержання попередньої згоди на призначення глави консульської
установи.

Для виконання консулом своєї місії необхідне одержання консульського патенту і

екзекватури.

Консульський патент - це документ, видаваний компетентними органами держави, що

представляється, і підтверджуючий факт призначення відповідного особи главою самостійної
консульської установи. У ньому вказуються повне ім'я призначуваної особи, його громадянство,
ранг, займана посада, консульський округ і місцезнаходження консульства. Цей документ
спрямовується уряду держави перебування.

Після одержання консульського патенту влади приймаючого держави вирішують питання про
видачу особі, призначеному консулом, екзекватури, тобто дозволу на виконання своїх функцій у
консульському окрузі. Одержавши екзекватуру, консул може приступати до виконання своєї місії;
порядок і форма видачі екзекватури регулюються законодавством приймаючого держави.
Екзекватура може являти собою окремий документ або видаватися у формі дозвільного напису на
консульському патенті. До одержання екзекватури може бути виданий тимчасовий дозвіл на
виконання консульських функцій. У видачі екзекватури може бути відмовлене без пояснення
мотивів.

У залежності від часу видачі екзекватури, а також від рангу визначається старшинство
консула стосовно інших членів консульського корпуса, тобто іншим главам консульських установ у
даному пункті держави перебування. У більш широкому змісті консульський корпус містить у собі
всіх находящихся в даному пункті консульських посадових осіб, членів їхніх родин, позаштатних
(почесних) консулів і співробітників консульських відділів дипломатичних представництв.

Консульський корпус очолюється дуайеном, тобто старшим за рангом і часом одержання

екзекватури главою консульського представництва, що виконує в основному церемоніальне
функції. У державі перебування може бути трохи консульських корпусів у залежності від кількості
пунктів, де маються консульські представництва.

Для завідувачів консульськими відділами дипломатичних представництв, як правило, не

потрібно напрямку консульського патенту й одержання екзекватури. Вони, як і інші співробітники
цих відділів, продовжують залишатися членами персоналу дипломатичного представництва і
зберігають статус таких. Про їхнє призначення сповіщаються влади держави перебування.

При зміні меж консульського чи округу класу глави самостійної консульської установи від
нього потрібно одержання нових патенту і екзекватури. Для інших членів персоналу консульства
цього не потрібно. Влади держави перебування інформуються про їхнє призначення на відповідну
посаду.

Свої консульські зносини держави можуть здійснювати і за посередництвом так званих

позаштатних (почесних) консулів. Позаштатний консул -- це особа, що не складається на державній
службі держави, що представляється, але виконуюче з його доручення і за згодою держави
перебування консульські функції. Позаштатними консулами можуть бути громадяни держави, що
представляється, держави чи перебування якої-небудь третьої держави. За виконання консульських
функцій позаштатний консул платні не одержує, але може перетворювати у свою користь
консульські збори.

71. Класи консульських установ. Функції консульських установ. Початок і закінчення

консульської місії.
Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає наступні класи консульських
установ: генеральні консульства, консульства; віце-консульства; консульські агентства. Голови цих
консульських установ йменуються відповідно генеральний консул» консул, віце-консул і
консульський агент. Держава може призначити «почесним консулом» іноземного громадянина,
який, як правило, і Громадянином держави перебування і має в ній високий авторитет. Почесні
консули не отримують регулярну заробітну плату за виконання консульських функцій, на них не
розповсюджуються консульські імунітети та привілеїв Місцезнаходження консульської установи та
її клас визначаються за узгодженням з державою перебування. Держава, що представляється, може
відкрити декілька консульських установ в одній державі за згодою останньої. Якщо на території
держави перебування консульські установи певною державою не створені, виконання консульських
функцій покладається на консульський відділ постійного дипломатичного представництва цієї
держави. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або
консулами. Територіальні межі компетенції кожної консульської установи іменуються
консульським округом. Згідно зі ст. 5 Конвенції про консульські зносини, основним завданням
консулів є захист в державі перебування інтересів держави, що представляється, та її фізичних та
юридичних осіб. Вони також сприяють розвитку торгівельних, економічних, культурних та
наукових зв'язків між державою, що представляється, та державою перебування. Консульські
установи здійснюють певні функції щодо громадян своєї держави, що знаходяться в державі
перебування (виконання обов'язків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану тощо), а
також видають візи іноземним громадянам, які бажають поїхати в державу, яка представляється.
Консульські установи здійснюють нагляд за суднами, літаками та їх екіпажами, що прибувають з
держави, що представляється, а також надають їм допомогу у разі необхідності.

72. Персонал консульської установи. Консульський корпус.

Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 p., персонал консульських
установ поділяється на три категорії:

1) консульські посадовці, що перебувають на консульській службі і виконують консульські

функції;

2) консульські службовці, що виконують адміністративно-технічну роботу;

3) обслуговуючий персонал.
 У принципі, консульські посадовці повинні бути громадянами держави, яку представляють.
Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади
державою, яку представляють, тільки з безумовно висловленої згоди держави перебування.

Держава перебування може у будь-який час повідомити державу, яка представляється, про те,
що будь-який член персоналу консульської установи є persona non grata, У такому разі держава, що
представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі.
Влада держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видає консулам консульські
картки, які підтверджують їх посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до
міжнародного права.

+Функції члена персоналу консульської установи припиняються, зокрема, на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, яка представляється, про те, що його функції
припиняються (відкликання); Ь) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata); с)
повідомлення державою перебування держави, яка представляється, про те, що держава
перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу.

Консульський корпус

+Оперативний персонал усіх консульських установ, які перебувають у певному пункті (порт,
місто) держави перебування. На чолі К.к. стоїть старшина, старший за рангом і за часом отримання
консульської екзекватури. Він має переважно церемоніальні функції, куди входить: представництво
всього К.к. при колективних виступах; захист прав членів К.к. у разі їх порушення владою країни
перебування; ознайомлення новоприбулих членів К.к. з особливостями та традиціями держави
перебування; вирішення можливих внутрішніх проблем у рамках К.к. К.к. не повинен
використовуватися для будь-яких спільних політичних дій щодо держави перебування. До К.к., де
це доречно, входять позаштатні (почесні) консули та працівники консульських відділів посольств. У
широкому розумінні К.к. входять члени сімей згаданих консульських працівників, на яких
поширюються відповідні привілеї та імунітети.

73. Консульські імунітети та привілеї.

Консульські привілеї та імунітети можна визначити як сукупність особливих пільг, переваг та

преференцій, що надаються іноземним консульським установам та їх співробітникам відповідно до
норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульському праві, як і в
дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв та імунітетів: а) привілеї та імунітети
консульських установ; 6) привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших
працівників консульських установ.

Найсуттєвішими в першій категорії є: недоторканність консульських приміщень; звільнення

консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів;
свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами держави, що представляється.
Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни
перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (держави, що пред-
ставляється); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати
консульські збори.

+Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність

консульських посадових осіб, яка є значно меншою порівняно з дипломатичною, тому що вони
можуть бути заарештовані або ув'язнені за скоєння важких злочинів; імунітет від юрисдикції, який
також не є абсолютним і консульські посадові особи та працівники консульських установ
захищаються лише щодо дій, які вчиняються ними при виконанні консульських функцій; звільнену
від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживанні, звільнення від отримання дозволу
на роботу; звільнення від митної^ збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і зборів
тощо

74. Право спеціальних місій.

 Правовий режим спеціальних місій встановлений у Віденській конвенції про спеціальні місії
1969 р. Згідно з Конвенцією, спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером
представляє державу і направляється однією державою до іншої за згодою останньої дня спільного
розгляду певних питань або для виконання щодо неї певного завдання. Держава може направляти
спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриману через дипломатичні
та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною
згодою між державою, що посилає, і приймаючою державою. Для направлення або прийняття
спеціальної місії не є необхідною наявність дипломатичних або консульських відносин між дер-
жавами. За деякими виключеннями, держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів
спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про
чисельність і шал спеціальної місії і, зокрема, повідомивши про прізвища і посади осіб яких вона
має намір призначити. Приймаюча держава може не надалі своєї згоди на направлення спеціальної
місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини і умови в приймаючій державі
та потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не надати згоди на
призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії. Функції спеціальної місії розпочинаються з
моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим
органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість Функції спеціальної місії припиняються,
зокрема: а) за домовленістю зацікавлених держав; в) після виконання завдання спеціальної мій с)
після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;
d) після повідомлення державою, що посилає про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну
місію; е) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної
місії припиненою.

Імунітети і привілеї спеціальної місії пов'язані з задачами,що перед нею поставлені. Разом з
тим у Конвенції 1969 р. закріплені деякі обмеження імунітетів і привілеїв спеціальних місій.
Зокрема,у ст.25,яка передбачає недоторканність приміщень, що займає спеціальна місія,
допускається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у випадку пожежі або іншого
стихійного лиха без згоди голови місії чи голови відповідного постійного дипломатичного
представництва.

+У ст. 31, присвяченій імунітетам членів дипломатичного персоналу спеціальної місії від
юрисдикції держави перебування, Конвенція1969 р. встановлює, що зазначеним особам можуть
бути пред'явлені позови про відшкодування збитків, завданих внаслідок нещасного випадку,
викликаного транспортним засобом, що використовується за межами офіційних функцій даної
особи. Також Конвенцією 1969 р. встановлені такі самі підстави для пред'явлення позовів, які
допускає Віденська конвенція 1961 р. стосовно членів дипломатичного персоналу представництва.

75. Дипломатичне право міжнародних організацій.

Держави, що не є членами організації, якщо це допускається статутом організації, можуть

засновувати постійні місії спостерігачів з метою забезпечити представництво акредитуючої
держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Конвенція визначає "постійне
представництво" як місію представницького і постійного характеру, яка засновується державою-
членом при організації. Сьогодні Україна є членом майже 100 МО і має постійні представництва
при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших МО у Відні, постійні представництва при
Раді Європи, місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів
зовнішніх зносин і становлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно зважати
на чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при МО.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосторонніх відносин, де передбачена особлива

процедура їх виникнення, тоді як постійні представництва при МО діють у сфері тристоронніх
відносин (акредитуюча держава - МО - держава перебування штаб-квартири МО).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при МО,

штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок, реальний стан використання привілеїв
та імунітетів, передбачених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави
перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади,
особливо виконавчої.
 По-третє, правовий статус представників держав - членів МО відрізняється від статусу
співробітників МО. Те, що представники членів МО юридично зв'язані не з самою організацією, а з
державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру та змісту їх імунітету. Вони
як представники суверенних держав наділені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного представництва при МО не вимагається

запиту агреману. Тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження.
Відповідно, термін "акредитування" при цьому змінюється на "призначення".

До функцій постійного представництва належать: забезпечення представництва акредитуючої

держави при організації; підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією;
забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації; у захисті інтересів
акредитуючої держави щодо організації та ін. (ст. 6). Ці функції значною мірою збігаються з тими,
які виконують дипломатичні представництва. Водночас постійне представництво держав при МО
не наділене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими
функціями, які властиві дипломатичним представництвам.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра
закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом
акредитуючої держави. Глава представництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення
повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між
цією державою й організацією.

Акредитуюча держава повідомляє: про призначення, посади, звання і старшинство

співробітників представництва, їх прибуття і остаточний від'їзд або припинення їхніх функцій у
представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть
відбутися під час їхньої діяльності у представництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних
домашніх працівників, що перебувають на службі у співробітників представництва, і про
припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представництва і
приватних резиденцій, що наділені недоторканністю. Організація переадресовує відповідні
повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які мають
відповідні привілеї та імунітети

76. Поняття та кодифікація міжнародного морського права.

Міжнародне морське право являє собою систему міжнародно-правових принципів і норм, що

визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими
суб'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та використання просторів
Світового океану та його ресурсів.

Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного

права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в
XX ст. в результаті роботи трьох конференцій ООН з морського права.

I Конференція ООН з морського права відбулася у Женеві в 1958 р. і зібрала

представників 86 держав. Результатом роботи конференції стало прийняття чотирьох Женевських
конвенцій з морського права, що стосувались територіального моря і прилеглої зони, відкритого
моря, континентального шельфу та рибальства і охорони живих ресурсів відкритого моря.

II. Конференція, що проходила в 1960 р., успіху не мала. Виробити яку-небудь

суттєву угоду про межі територіального моря і права на рибальство не вдалося.

II. Конференція, що проводилась з 1973 р.по 1982 р., стала найважливішим етапом
кодифікації морського права. Усього було проведено одинадцять сесій. Результатом роботи III
Конференції стало прийняття Конвенції ООН з морського права, яка 10 грудня 1982 р. була
відкрита для підписання.
 Окремі питання співробітництва з використання морських просторів та їхресурсів
регулюються спеціальними угодами (Міжнародною конвенцією з охорони підводних телеграфних
кабелів 1884 р., Конвенцією про заснування ІМКО 1948 р. та ін.).

+Таким чином, міжнародне морське право регламентує діяльність у водних просторах, що

включає у себе визначення правового режиму різного роду територій, встановлення статусу членів
екіпажу і пасажирів морських суден, порядку освоєння природних ресурсів океану, охорону
морського середовища та ін.

77. Види морських просторів.

Існує декілька видів водних просторів, що відрізняються між со бою за правовим режимом:

 внутрішні води;
 територіальні води (територіальне море);
 відкрите море;
 прилегла зона; ^континентальний шельф;
 виключна економічна зона;
 міжнародний район морського дна;
 міжнародні проливи та канали;
 архіпелажні води.

78. Внутрішні морські води і їх правовий режим. Режим морських портів.

Внутрішні морські води і їх правовий режим. Режим морських портів

Внутрішні морські води - це води, розташовані в сторону берега від вихідної (базисної) лінії
територіального моря.

До складу внутрішніх морських вод входять: води заток, бухт, лиманів, «історичні» затоки,
води морських портів, а також води, розташовані в сторону берега від вихідних ліній, прийнятих
для обчисленні ширини територіального моря.'

Під морською затокою розуміють добре окреслене поглибленні берегу, що значно вдається у
сушу і утворює щось більше, ніж просту звивину берегу. Не визнається проте затокою
поглиблення,» його площа не дорівнює або не більша площі півкола, діаметром якого є лінія, що
пересікає вхід у це поглиблення. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод, якщо її
берега належать одній державі* ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських
миль Якщо відстань між пунктами природного входу до затоки перевийщує 24 морські милі,
всередині затоки проводиться лінія в 24 морські милі так, щоб нею було обмежено як можна
більший водний простір.

Обмеження ширини входу не застосовується до так званих історичних вод і заток, тобто
таких, що здавна розглядаються як внутрішні морські води відповідної прибережної держави.
Прикладом таких вод можуть бути моря, що знаходяться у північних берегів Сибірі, і роз-
глядаються як історичні води Росії та відносяться до внутрішніх морських вод. Історичними є
затока Петра Великого в Російській Федерації, Гудзонова затока у Канаді, затока Делавер у США.

Якщо віднесення вод морських портів до внутрішніх морських вод не викликає сумнівів, то це
є спірним щодо вод морських рейдів, які використовуються для завантаження, розвантаження,
якірної стоянки суден. Конвенція ООН з морського права не розглядає води портів як окрему
категорію внутрішніх морських вод, а включає їх до складу територіального моря.

Таким чином, внутрішні морські води є частиною державної території відповідної держави, на
яку поширюється в повному обсязі її суверенітет та юрисдикція. Іншими словами, внутрішні
морські води, разом з їх дном та надрами, знаходяться під повним територіальним верховенством
прибережної держави. Тому режим перебування іноземних суден, інше використання цих вод
цілком залежить від прибережної держави.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права.

Правовий режим українських портів встановлений розділом IV «Морський порт» Кодексу
торгового мореплавства України. Згідно зі ст. 73 КТМ морський порт є державним транспортним
підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту
території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. На
території України існують торговельні, рибні та інші спеціалізовані морські порти.

Прибережна держава самостійно вирішує питання про характер порту, зокрема його
закритість або відкритість для міжнародного судноплавства. Закритими є військові порти, а також
порти, що призначені виключно для власних морських суден, які не є військовими кораблями,
наприклад для рибацьких суден.

Прибережна держава не повинна проте відмовляти у дозволі на вхід до закритого порту судну,
яке знаходиться в небезпеці у випадку аварії або штормової погоди (судну, що зазнає лихо).

З метою забезпечення власної безпеки, прибережна держава може. встановити заборону на

вхід до відкритих портів певної категорії суден, наприклад, суден з ядерними установками. Відкриті
морські порти мають бути відкритими для суден усіх держав на однакових умовах, у тому числі для
суден держав, що не мають виходу до моря.

До відкритих морських портів іноземні торгівельні судна можуть заходити без будь-якого
спеціального дозволу. Торгівельне судно в іноземному порту підлягає юрисдикції (кримінальній,
цивільній, адміністративній) прибережної держави, виконання владних повноважень якої не має
перешкоджати морському судноплавству. Прибережна держава, зазвичай, не втручається у
відносини між капітаном, екіпажем та пасажирами. Щодо кримінальної юрисдикції, то прибережна
держава здійснює її у випадках, коли наслідки злочину поширюються на її територію, коли злочин
порушує спокій або добрий порядок прибережна держави, або коли капітан судна, дипломатичний
агент чи консульська посадова особа держави прапору судна звернеться до влади прибережної
держави з проханням про надання допомоги.

+Захід військових кораблів до іноземних портів залежить від дозволу прибережної держави,
що надається кожного разу. Прибережна держава не має юрисдикції над іноземними військовими
кораблями, що знаходяться у її портах. Як частина збройних сил держави прапору, військові
кораблі користуються імунітетами, що належать державам. Вони не підлягають ані кримінальній,
ані цивільній юрисдикції прибережної держави. Прибережна держава проте може вимагати вій
військового корабля, який порушив її право, залишити порт.

79. Правовий режим архіпелажних вод.

Архіпелажние води - це води держави-архіпелагу, розташовані в межах прямих архіпелажних

вихідних ліній, що з'єднують найбільш видатні в море точки найбільш віддалених островів і
обсихаюче рифів архіпелагу. Довжина таких ліній не повинна, як правило, перевищувати 100 миль ,
А співвідношення між площею водної поверхні і суші, включаючи атоли, може становити від 1: 1
до 9: 1. Конвенція ООН 1982 року передбачає, що держави-архіпелаги можуть використовувати до
3% від загального числа вихідних ліній, що замикають архіпелаг, до максимальної довжини в 125
морських миль.

Держава-архіпелаг - це держава, яка складається повністю з одного або більше архіпелагів і

може включати інші острови. Під архіпелагом розуміється група островів, включаючи частини
островів, що з'єднують їхні води й інші природні утворення, які настільки тісно взаємопов'язані, що
такі острови, води та інші природні утворення складають єдине географічне, економічне і політичне
ціле або історично вважаються таким. До держав-архіпелагу відносяться, наприклад, Філіппіни,
Індонезія, Сейшельські Острови, Багамські Острови, Мальдіви, Кабо-Верде, Фіджі та ін
 Правовий режим архіпелажних під визначається тим, що на них поширюється суверенітет
держави-архіпелагу. Суверенітет також поширюється на повітряний простір над архіпелажние
водами і на їхнє дно і надра. Суверенітет держави-архіпелагу над архіпелажнимі водами
здійснюється з дотриманням норм міжнародного права, зафіксованих у Конвенції ООН 1982 року.

Правовий режим архіпелажних вод характеризується тим, що для іноземних суден

встановлюється, як загальне правило, право мирного проходу. Однак з метою забезпечення
інтересів міжнародного судноплавства Конвенція 1982 року передбачає право архіпелажного
проходу. Під архіпелажних проходом розуміється здійснення права нормального судноплавства з
метою безперервного, швидкого і безперешкодного транзиту з однієї частини відкритого моря або
виключної економічної зони в іншу частину відкритого моря або виключної економічної зони.

+Держави-архіпелаги вправі встановлювати морські коридори шириною 50 морських миль

через архіпелажние води і прилегле територіальне море. Держава-архіпелаг не може в
односторонньому порядку встановлювати морські коридори або наказувати схеми поділу руху.
Відповідно до Конвенції ООН 1982 року держава-архіпелаг має направити свої пропозиції про
морські коридорах Міжнародної морської організації. Тільки після затвердження цієї Організацією
зазначених пропозицій держава-архіпелаг може встановлювати морські коридори і наказувати
схеми поділу руху.

80. Поняття і межі територіального моря. Право мирного проходу. Правовий режим
територіальних вод.

Територіальне море - це пояс морських вод шириною до 12 морських миль, що розташований

між берегом (чи безпосередньо за внутрішніми морськими водами або архіпелажними водами
держави) та відкритим морем або водами спеціальних зон.

Власне територіальне море мають острови, прибережні установки та штучні острови

територіальних вод не мають. Внутрішня межа територіального моря називається вихідною лінією і
від неї відміряється його ширина. Територіальне море, як й внутрішні морські води, є частиною
території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним кордоном.

Нормальною вихідною лінією є лінія найбільшого відливу впродовж берега. При сильній
звивистості та зрізаності берегу, наявності ланцюга островів,прибережна держава може
використовувати систему прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки найбільш ви-
ступаючої у море лінії найбільшого відливу, морських островів, збільшуючи тим самим внутрішні
морські води, що знаходяться у сторону

берегу від цих ліній.

Допустима ширина територіального моря становить 12 морських миль, що відраховуються від

вихідної пінії. Лінія, кожна точка якої знаходиться від вихідної лінії на відстані,що дорівнює
ширині територіального моря, утворює зовнішню межу територіального моря.

В межах територіального моря прибережній державі належить територіальне верховенство

над ним, його дном та надрами. Єдиним обмеженням її верховенства є право мирного проходу, що
належить суднам іноземних держав. На підставі цього права торгівельні судна можуть проходити
через територіальне море іноземної держави без спеціального дозволу лише за умови дотримання
права прибережної держави. Прохід військових кораблів також є допустимим, якщо це не загрожує
спокою, доброму порядку чи безпеці прибережної держави. Підводні човни пропливають
територіальне море у надводному стані та з піднятим прапором своєї держави.

Під проходом розуміється перепливання через територіальне море з метою перетнути це море
без заходу у внутрішні морські води,пройти у внутрішні морські води або вийти з цих вод у
відкрите море. Прохід повинен бути безперервним та швидким. Однак, прохід може включати
зупинку та стоянку на якорі, коли це повязано зі звичайним плаванням або є необхідним внаслідок
непереборної сили або лиха.
 Мирність проходу означає, що судно або корабель у межах територіального моря уникають
таких дій, як використання будь-якої зброї, збирання інформації на шкоду безпеці прибережної
держави, порушення її митних, міграційних або санітарних правил або здійсненні рибальства.

Торгівельні судна (недержавні та державні), що знаходяться у територіальному морі,

підлягають кримінальній і цивільній юрисдикції прибережної держави.

Кримінальна юрисдикція прибережної держави може здійснюватися на борту іноземного

судна, що проходить через територіальне море, лише в наступних випадках: якщо наслідки злочину
поширюються на прибережну державу; якщо злочин порушує спокій в країні або добрий порядок в
територіальному морі; якщо капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа
держави прапора звернеться до місцевої влади з проханням про надання допомоги; або це
необхідно для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами чи психотропними
речовинами.

Прибережна держава не повинна зупиняти прохід через територіальне море іноземного судна
з метою здійснення цивільної юрисдикції щодо особи, яка перебуває на його борту.

+З-під юрисдикції прибережної держави виключаються військові кораблі та неторговельні

(наприклад, дослідницькі) судна іноземної держави,які розглядаються як органи держави і тому
користуються повним імунітетом. Проте у разі порушення законів прибережної держави їм може
бути пред'явлена вимога докинути територіальне море.

81. Поняття та правовий режим прилеглої зони.

Прилегла зона - це пояс морських вод, що примикає до територіального моря, в межах якого
прибережна держава здійснює контроль з метою недопущення порушень певних правил (митних,
фіскальних, імміграційних, санітарних).

Прилегла зона не входить до державної території і за своєю правовою природою є частиною

відкритого моря зі спеціальним режимом:) межах даної зони прибережна держава має право
здійснювати контроль з метою запобігання або покарання за порушення її приписів із зазначених
питань. Із цих питань вона здійснює юрисдикцію над іноземними суднами так само, як і у
територіальному морі.

Режим прилеглої зони має виключно цільовий характер: вона встановлюється задля
забезпечення дотримання митних, фіскальних, імміграційних чи санітарних законів та правил
прибережної держави. Розширення цих цілей за змістом Конвенції 1982 р. є неприпустимим.
Відповідно розрізняють чотири види прилеглої зони: митну, фіскальну, імміграційну та санітарну.

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. встановлює, що прилегла зона не
може пролягати далі, ніж на 12 морських миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина
територіального моря, проте Конвенція з морського права 1982 р. містить положення, що прилегла
зона не може пролягати за межі 24 морських миль від цієї лінії

+Розвитком інституту прилеглої зони стала практика встановлення прибережними державами

- за межами свого територіального моря-зон виключного рибальства. Така зона представляє собою
морський пояс, у межах якого прибережна держава у справах рибальства мас такі самі
повноваження, як і у територіальному морі. Допуск рибалок іноземних держав до вилову у цій зоні
є можливим лише за згодою прибережної держави, яка закріплюється у міжнародних договорах або
односторонніх актах. Ширина морських зон виключного рибальства в практиці держав різниться.
Інколи вона встановлюється у межах 12 морських миль, а в деяких випадках досягає
навіть 200 морських миль Це с припустимим в світлі визнання за прибережною державою
права встановлення виключної економічної зони такої ширини.

82. Виключна економічна зона та її правовий режим.

 Виключна економічна зона є районом, який знаходиться за межами територіального моря і
прилягає до нього. Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських
миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.
Прибережна держава в межах виключної економічної зони має суверенні права на розвідку,
розробку і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, що знаходяться у її водах, на
морському дні або його надрах.

Прибережна держава в межах своєї виключної економічної зони користується не тільки

економічними повноваженнями, але й юрисдикцією щодо створення і використання штучних
островів,установок і споруд; морських досліджень та захисту і збереження морського середовища.

Суверенні права прибережної держави у межах виключної економічної зони не відміняють

свобод відкритого моря, що належать всім державам. Тому у виключній економічній зоні всі
держави користуються свободою судноплавства і польотів, свободою прокладки кабелів і
трубопроводів. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права
прибережної держави.

Виключна економічна зона може бути піддана делімітації між державами з протилежними або
суміжними узбережжями на підставі міжнародних домовленостей з дотриманням принципу
справедливості.

83. Континентальний шельф і його правовий режим. Межі континентального шельфу.

Делімітація континентального шельфу.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф прибережної

держави включає морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі
територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до
зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній,
від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці
материка не тягнеться на таку відстань.

Підводна околиця материка включає продовження континентального масиву прибережної

держави, що знаходиться під водою,і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона
не включає дна океану на великих глибинах, зокрема його океанічні хребти або його надра.

Виходячи з визначення, наданого у Конвенції 1982 р., внутрішнім кордоном континентального

шельфу є зовнішня межа територіального моря (лінії на відстані 12 морських миль від вихідної
лінії). Зовнішнім же кордоном континентального шельфу є зовнішня межа підводної околиці
материка або лінія, що знаходиться на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких
відмірюється ширина територіальною моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не
тягнеться на таку відстань.

У випадку, коли підводна частина материка простирається за межі 200 морських миль від
вихідних ліній, прибережна держава за погодженням з Комісією з кордонів континентального
шельфу може подовжити свій континентальний шельф, але зовнішній кордон континентального
шельфу повинен знаходитися не далі 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється
ширина територіального моря, або не далі 100 морських миль від 2 500-метрової ізобати, яка є
лінією що поєднує глибини в 2 500 метрів.

Прибережна держава здійснює ресурсний суверенітет над континентальним шельфом: вона

має виключні суверенні права на розвідку та розробку природних ресурсів континентального
шельфу. Це означає що якщо прибережна держава не здійснює розвідку континентальной) шельфу
або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може цього робити без її на те згоди.

Можна говорити про два режими експлуатації континентальной) шельфу: один - у межах 200-
мильної зони, в якій прибережна держава користується виключними суверенними ресурсними
правами. Другий - на континентальному шельфі за межами 200 морських миль від вихідних ліній.
Особливістю режиму експлуатації континентальної шельфу за межами 200 морських миль є те, що,
по-перше, продовження континентального шельфу за такі межі погоджується з Комісією з кордонів
континентального шельфу; по-друге, прибережна держава проводить відрахування або внески
натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за
межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина
територіального моря.

Відрахування і внески проводяться щорічно відносно всієї продукції на ділянці після

закінчення перших п'яти років добичі на цій ділянці.

Розмір відрахувань або внеску за шостий рік складає один відсоток вартості або об'єму
продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен подальший рік до
закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески
робляться через Міжнародний орган з морського дна, який розподіляє їх між державами-
учасниками Конвенції 1982 р. на основі критеріїв справедливості, зважаючи на інтереси і потреби
держав, що розвиваються, особливо тих з них, які найменше розвинені і не мають виходу до моря.

Делімітація континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними

узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як це вказується в статті
38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. Континентальний
шельф розмежовується за принципом рівної віддаленості від ближчих точок вихідних ліній, від
яких відмірюється ширина територіального моря.

+Якщо протягом розумного терміну угода не досягнута, зацікавлені держави можуть передати
розгляд існуючого між ними спору щодо делімітації континентального шельфу до Міжнародного
Суду 00Н, Міжнародного трибуналу з морського права або прибігти до арбітражних процедур
розгляду спору. Так, спір щодо розмежування континентального шельфу та виключної економічної
зони між Румунією та Україною було передано сторонами у 2004 році на вирішення Міжнародним
Судом ООН. З лютого 2009 р. Суд оголосив своє рішення, яке встановлює морські кордони між
державами та визначає виключні економічні зони Румунії та України*

84. Відкрите море і його правовий режим. Свободи відкритого моря.

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, які не

входять до складу територіальних вод будь-якої держави і утворюють відкрите море. У ст. 1
Конвенції про відкрите море 1958 р. відкрите море визначено як «усі частини моря, які не входять
ані до територіального моря, ані до внутрішніх вод будь-якої держави». Конвенція ООН з
морського права 1982 р. встановила, що положення Частини VII «Відкрите море» застосовуються
до всіх частин моря,які не входять ані до виключної економічної зони, ані до територіальною моря
або внутрішніх вод будь-якої держави, ані до архіпелажних вод держави-архіпелагу (ст. 86).

Відповідно до ст. 87 Конвенцій 1982 р. всі держави (у тому числі і ті, що не мають виходу до
моря) користуються у відкритому морі правом на:

 свободу судноплавства;
 свободу польотів;
 свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;
 свободу рибальства;
 свободу зводити штучні острови й інші установки, що допускаються
міжнародним правом;

- свободу наукових досліджень. Вказаний перелік не є вичерпним.

Відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, всі держави мають право
користуватися ним в мирних цілях на засада рівності. Ніяка держава не має права претендувати на
підпорядкуванні будь-якої частині відкритого моря своєму суверенітету.

У відкритому морі судно підлягає юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває.
Судно розглядається як частина території держави, в якій воно зареєстроване. Виключення з цього
правила встановлюються міжнародними договорами. Так, ст. 22 Конвенції про відкрите море 1958
р. встановлює, що військовий корабель не має права піддавати огляду іноземне торгівельне судно,
якщо немає достатніх підстав підозрювати:

~ що судно займається піратством або работоргівлею;

- що судно, хоча на ньому піднятий іноземний прапор, має ту ж національність, що і даний

військовий корабель.

Арешт або затримання судна у відкритому морі може здійснити лише влада держави прапору
судна.

Разом з тим, ст. 23 Конвенції про відкрите моря 1958 р. передбачає право прибережної
держави на переслідування по «гарячих слідах». Переслідування іноземного судна може бути
здійснене,якщо компетентна влада прибережної держави має достатні підстави вважати, що судно
порушило закони і правила цієї держави. Переслідування повинне початися тоді, коли іноземне
судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в
прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря
або прилеглої зони тільки за умови, що воно є безперервним. Право переслідування припиняється,
як тільки переслідуване судно входить в територіальне море своєї країни або третьої держави.

Переслідування може бути розпочато після подачі звукового або світлового сигналу
зупинитися. Переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими
літальними апаратами, або судами і апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад,
поліцейськими) і є спеціально на це уповноваженими. Право переслідування не може
здійснюватися відносно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній
службі (поліцейських, митних).

85. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів

Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна

Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з

міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі - Район). Відповідно до
ст. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Район» означає дно морів та океанів і його надра за
межами національної юрисдикції.

Конвенція 1982 р. встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або

здійснювати суверенні права відносно якої б то не було частини Району і його ресурсів (ст. 137).
Район було оголошено «загальною спадщиною людства». Це означає, що права на ресурси Району
належать всьому людству (незалежно від географічного розташування держав - як прибережних,
так і тих, що не мають виходу до моря), від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна
(далі - Орган).

+Корисні копалини Району можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і
правил, що встановлюються Міжнародним органом з морського дна, який створюється на підставі
Конвенції 1982 р. Передбачається, зокрема, можливість розвідки і розробки ресурсів Району як
спеціальним підрозділом Органу - Підприємством, так і окремими державами за договором з
Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність в Районі, транспортування, переробку і
збут мінералів. Орган забезпечує справедливий перерозподіл фінансових та інших економічних
вигод, що надходять від діяльності в Районі, на ^дискримінаційній основі з особливим урахуванням
інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, які не отримали повної незалежності або
іншого статусу самоуправління.

Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що

маються на увазі, необхідні для його діяльності В рамках Органу засновані Асамблея, Рада і
Секретаріат.
 85. Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів
Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна.
Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з
міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі - Район). Відповідно до
ст. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Район» означає дно морів та океанів і його надра за
межами національної юрисдикції. Конвенція 1982 р. встановлює, що жодна держава не може
претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права відносно якої б то не було частини
Району і його ресурсів (ст. 137). Район було оголошено «загальною спадщиною людства». Це
означає, що права на ресурси Району належать всьому людству (незалежно від географічного
розташування держав - як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря), від імені якого діє
Міжнародний орган з морського дна (далі - Орган). Корисні копалини Району можуть бути
відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, що встановлюються Міжнародним
органом з морського дна, який створюється на підставі Конвенції 1982 р. Передбачається, зокрема,
можливість розвідки і розробки ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу -
Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо
здійснює діяльність в Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган забезпечує
справедливий перерозподіл фінансових та інших економічних вигод, що надходять від діяльності в
Районі, на ^дискримінаційній основі з особливим урахуванням інтересів і потреб держав, що
розвиваються, і народів, які не отримали повної незалежності або іншого статусу самоуправління.
Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що маються
на увазі, необхідні для його діяльності В рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат.

86. Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток.
Правовий режим Чорноморських проток.

Протока - це природний водний шлях, що поєднує морські простори (наприклад, відкрите

море, виключну економічну зону або територіальне море).

Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина
протоки перевищує подвійну ширину територіального моря прибережної держави або держав, на
тій частини протоки, що знаходиться поза межами територіального моря, діє принцип свободи
судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою, ніж подвійна ширина територіального моря,
міжнародно-правовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря (так звані
«територіальні протоки»). Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в
водах протоки діяло право мирного проходу.

Женевська конвенція про територіальне море і прилеглу зону забороняє у

п. 4 ст. 16 призупиняти право мирного проходу іноземних суден через протоки, які служать для
міжнародного судноплавства між двома частинами відкритого моря або між відкритим морем і
територіальним морем іноземної держави.

Враховуючи, що внаслідок збільшення ширини територіального Моря, багато проток стало

територіальними, Конвенція ООН з морського права 1982 р. задля гарантування морського
судноплавства запровадила новий інститут - право транзитного проходу.

Транзитний прохід полягає у використанні свободи судноплавства і польоту лише з метою

безперервного і швидкого транзиту через протоки між однією частиною відкритого моря або
виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони.
Транзитний прохід має бути безперервним і швидким, що не виключає прохід через протоку для
цілей входу, виходу або повернення з держави, що межує з протокою, при дотриманні умов входу в
таку державу.

Судна і літальні апарати при здійсненні права транзитного проходу повинні утримуватись від
будь-якої діяльності, окрім тієї, яка властива їх звичайному порядку безперервного і швидкого
транзиту, за винятком випадків, коли така діяльність викликана обставинами непереборної сили або
лихом. Також вони повинні дотримуватись морських коридорів, що визначені прибережною
державою, а також інших правил цієї держави.
 У свою чергу прибережна держава не повинна ані чинити перешкод транзитному проходу, ані
призупиняти це право.

Держави, що межують з протоками, не повинні перешкоджати транзитному проходу і повинні

відповідним чином сповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства в протоці або
прольоту над протокою. Не повинно бути ніякого припинення транзитного проходу.

Конвенція ООН з морського права допускає, щоб правовий режим деяких проток було
врегульовано окремими міжнародними угодами, укладеними задовго до набрання чинності
Конвенцією. До таких про-

ток можна віднести Балтійські протоки, Чорноморські протоки ъ Магелланову протоку.

Правовий режим Балтійських проток (Великий Бельт, Малий Бе% та Сунд) врегульовано
Копенгагенським трактатом 1957 р., за якиц Данія відмовилась від стягування мита за прохід через
протоку, а також зобов'язувалась гарантувати свободи судноплавства.

Магелланова протока підлягає регулюванню положеннями аргентинсько-чілійського договору

1881 р. Ця умова закріплює свободу судноплавства через протоку, приписує її нейтралізувати та
забороняє будування військових укріплень і фортець на її узбережжі.

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне

та військове значення для всіх чорноморських держав. Правовий режим проток визначений
Конвенцією про режим проток,яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монтрьо.
Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським
протокам для торгівельних суден» в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою
стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають
противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних
положень: обов'язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що
проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки
кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорноморським державам дозволяється
проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни
повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотоннажні кораблі -
поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

+Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі

військові кораблі водотоннажністю до 10 тисі Загальний тоннаж усього військового флоту
нечорноморських держа який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис
т„ число кораблів, які одночасно проходять через протоки, загальний тоннаж військового флоту
нечорноморських держав у Чорному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т.
зі збільшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). Граничний термін
перебування кораблів нечорноморських держав в Чорному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується численними правилами турецького

уряду і обов'язковими постановами портів.

87. Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу.

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та

використовуються для інтересів морського судноплавства. Особливістю правового режиму
міжнародних каналів є те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу,
підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочність
даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відносяться: повага суверенних прав

власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден
усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувачів дотримуватись норм міжнародного
права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується наступними основними рисами:

 канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів
всіх держав;
 адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і приналежність судна,
отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних
розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

~ встановлюються правила проходження каналу. У військовий час воюючим державам в

каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та
розвантажувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняє її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національну правом відповідної держави і

міжнародними договорами, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по
Суецькому^. налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплавства в 1896

р.,врегульований угодою,яку було укладено у Константинополі у 1888 р. Конвенція закріпила
засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також
нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією
1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського

договору 1901 р., а також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для
суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізовано канал,
проте другий договір надав США «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та
адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. США передала Панамі значну
частину прав над каналом. 31 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено
суверенітет Панами.

+Кільський канал з'єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню
німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та
підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для
військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знаходяться у стані миру з Німеччиною.
В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це
допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є

правом держави.

88. Поняття та джерела права міжнародної відповідальності.

Міжнародна відповідальність — це всі форми правових відносин, що можуть виникнути в

міжнародному праві у зв'язку із правопорушенням, що вчинене державоюЗ врахуванням
цього міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов'язання суб'єкта
міжнародного права потерпіти певні обставини негативного характеру внаслідок заподіяння
шкоди іншому суб'єкту міжнародного права як у результаті вчинення міжнародного
правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності.

Незважаючи на те, інститут міжнародної відповідальності є одним із найдавніших інститутів

міжнародного права, його норми і досі не кодифіковані.
 Починаючи з 1956 р. Комісія міжнародного права за дорученням Генасамблеї ООН проводить
роботу по укладенню уніфікованої кодексу міжнародно-правової відповідальності. З 1980 р.
Комісією проводиться робота щодо прийняття конвенції про відповідальність за дії, не заборонені
міжнародним правом. На жаль, досі ці конвенції не прийняті.

Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних галузях міжнародного

права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, праві міжнародної
безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.

+Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай,

крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються
відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування
відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН
передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як
посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує
застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного
міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за
екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну
відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну
відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та
компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та
їх видалення 2000 р. та ін.

89. Поняття та підстави міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародна відповідальність — це всі форми правових відносин, що можуть виникнути в

міжнародному праві у зв'язку із правопорушенням, що вчинене державоюЗ врахуванням
цього міжнародно-правову відповідальність можна визначити як зобов'язання суб'єкта
міжнародного права потерпіти певні обставини негативного характеру внаслідок заподіяння
шкоди іншому суб'єкту міжнародного права як у результаті вчинення міжнародного
правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності.

Суб'єктом відповідальності може бути лише держава. При цьому держава розглядається

як єдине ціле незалежно від того, який орган держави скоїв діяння, котре кваліфікується як
правопорушення. Держава відповідає за всі свої органи, так само як і за діяння посадових та інших
уповноважених осіб.

Поведінка осіб розглядається як діяння держави, якщо встановлено, що особа або група осіб
фактично діяли від імені цієї держави. Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив державної
влади або які не стосуються політики держави, розглядаються як дії приватних осіб і не
ставляться у провину державі. Якщо держава не вживає відповідні заходи, міжнародно-правова
відповідальність настає за бездіяльність її органів..

Цілі відповідальності: утримати потенційного правопорушника від вчинення

правопорушення; спонукати правопорушника належним чином виконати свої зобов'язання;
забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну чи моральну шкоду; вплинути
на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань.

Підстави для відповідальності поділяються на юридичні та фактичні.

Юридичні підстави — це сукупність юридично обов'язкових міжнародно-правових актів, на

підставі яких певна поведінка (дія або бездіяльність) кваліфікується як міжнародне
правопорушення. Юридичні підстави відповідальності можуть міститися в будь-яких джерелах
міжнародного права й інших актах, які фіксують обов'язкові для держави правила поведінки.

Фактичні підстави міжнародно-правової відповідальності — це те, за що настає

відповідальність. Тобто це певний юридичний факт, а саме — міжнародне правопорушення.
Вирішення питання про те, чи є дія держави порушенням міжнародних зобов'язань і фактичною
підставою для відповідальності, залежить від наявності в неї ознак правопорушення.

Види міжнародно-правової відповідальності

а) матеріальна;

б) політична.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій.

Реституція -це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі. Різновидом

реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за
вартістю та призначенням.

Репарація— це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація

застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на
меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й

обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі
вини суб'єкта або це відповідальність за вчинення правомірних дій. Встановлення факту завдання
шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення
відповідальності й обов'язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має
назву об'єктивної відповідальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної
небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає
в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень

суверенітету, декларативних рішеннях, міжнародні санкції тощо.

+Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття

ним відповідальності за всі несприятливі наслідки. Сатисфакція — це задоволення нематеріальних
вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її
політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове
призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація
політичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення
виражаються у формі рішення міжнародного органу чи організації, які визнають певну дію
міжнародним правопорушенням.

Санкції — примусові заходи, що здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж

стосується держав, то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами.

90. Обставини, що виключають протиправність діяння. Відповідальність держав у зв’язку з

діяльністю, не забороненої міжнародним правом.

Згідно із загальними принципами міжнародної відповідальності держав будь-яке

міжнародно-правове діяння держави спричиняє міжнародну відповідальність цієї
держави. Міжнародно-правове діяння буде завжди в наявності, якщо держава своїм поводженням
порушує своє міжнародне зобов'язання. Тому слід правильно оцінити позицію, яка склалася в
доктрині міжнародного права і відповідно до якої з цих основних принципів не може бути жодних
винятків доти, поки міжнародне зобов'язання дійсне для даної держави.

Проте в повсякденній дійсності можуть мати місце обставини, що перешкоджають на даному

етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі виконанню їх у строк, або зумовлюють
неможливість їх виконання. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність
держави через відсутність протиправного діяння держави.
 Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значущими і
відповідно визначатися нормами міжнародного права. Комісія міжнародного права ООН
припідготовці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980році

175

ст.ст. 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин

належать:

 згода держави;
 відповідні заходи щодо міжнародно-протиправного діяння;
 форс-мажор і непередбачений випадок;
 лихо;
 стан необхідності;
 самооборона.

Стосовно обставини, що називається «згода держави», ст. 29

Проекту говорить:

«Правомірним способом дана згода держави на вчинення іншою державою певного діяння,
яке не відповідає зобов'язанню останньої у відношенні першої держави, виключає протиправність
цього діяння, оскільки це діяння знаходиться в межах вищевказаної згоди». Наприклад, введення
іноземних військ на територію держави звичайно розцінюється як серйозне порушення суверенітету
держави, а найчастіше як акт агресії. Проте така дія не буде визнана такою, якщо вона здійснена на
прохання або за згодою держави (прикладом тут може бути введення індійських військ на
територію Шрі-Ланки в 1987році за взаємною згодою для боротьби проти угруповання ТОТІ).

Отже, така згода фактично є міжнародною угодою, що виникає між уповноваженим і

зобов'язаним суб'єктами міжнародного права. Вона стосується не зміни або скасування даного
міжнародного зобов'язання, а лише незастосування його у встановленому конкретному випадку.

Виключення відповідальності держави у разі згоди настає за

таких умов:

 згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

 згода повинна бути чітко вираженою, а не такою, що припускається;

 згода повинна передувати вчиненню дії;

 діяння, на вчинення якого отримана згода, має відбуватися в межах узгоджених
умов, що стосуються місця, часу, засобів та інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право ставить певні вимоги і до уповноваженої

держави, що дає згоду:

— уповноважена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах
своєї території, а також стосовно своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах
недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.);

— згода уповноваженої держави не може бути дана на вчинен ня дій, що суперечать

імперативним нормам міжнародного

176

права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії стосовно третьої
держави).
 Як відповідні заходи стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають
відповідальність держави, ст. ЗО Проекту визнає дії держави, викликані протиправними діями іншої
держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-правопорушника, з погляду міжнародного
права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Таким чином, йдеться
про закономірні «відповідні заходи» —санкції, що будуть розглянуті в наступному підрозділі цього
розділу. Такі заходи можуть застосовуватися не тільки потерпілою державою, але також за її
дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН,відповідною регіональною
організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню,

виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою)
або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає

чітко визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили
державі діяти належним чином —відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або
зрозуміти, що її поведінка не відповідає цьому зобов'язанню.

При форс-мажорі і непередбаченому випадку мова може йти про ситуації, викликані явищами
природи (землетрус, повінь, епідемія, епізоотія і т.д.)або діяльністю людей. В умовах таких
ситуацій держава в особі своїх органів або посадових осіб опиняється в становищі об'єктивної
неможливості обрати поведінку, що відповідає вимогам міжнародного зобов'язання, або
встановити, що дана її поведінка не відповідає належному. Слід зазначити, що форс-мажор як
підстава для звільнення від відповідальності передбачений, наприклад, у ст. 18Конвенції ООНз
морського права 1982року.

Ситуація крайнього лиха (ст. 32Проекту) дуже схожа з форс-мажором або непередбаченим

випадком, вона передбачає виключення протиправності діяння держави, якщо суб'єкт поведінки, що
представляє дану державу, в умовах крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя
або життя ввірених йому людей.

Таким чином, дії суб'єкта поведінки, що представляє дану державу в ситуації крайнього лиха,
тобто дії органу або особи, що присвоюються державі, стосуються лише захисту інтересів осіб, які
перебувають у надзвичайній небезпеці.

Найбільш яскравим прикладом зазначеної ситуації є дії капітана морського судна, що

потерпає від лиха, який шукає укриття від шторму в іноземному порту без відповідного на це
дозволу. У цьому

177

випадку формально має місце порушення кордонів іншої держави, проте ці дії відбулися
внаслідок надзвичайних обставин.

Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, у ст.

98Конвенції ООНз морського права 1982року.

Слід, проте, мати на увазі, що держава усе ж буде відповідати, якщо вона сама сприяла
виникненню ситуації крайнього лиха або якщо її поведінка могла викликати більш тяжке лихо.
Наприклад, підводний човен із ядерною силовою установкою на борту, що зазнав серйозної аварії,
може спричинити ядерний вибух у порту іншої держави, де він намагається укритися і провести
необхідний ремонт. У цьому випадку під загрозу буде поставлене життя величезної кількості людей
і виникнуть найтяжчі наслідки. Тому держава, чий прапор несе підводний човен, не може бути
звільнена від відповідальності.

Стан необхідності (ст. 33Проекту) передбачає обставини, коли крайня небезпека загрожує

суттєвим інтересам держави. Правова регламентація такої ситуації в п. 1зазначеної статті має такий
вигляд:
 «Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення
протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком
тих випадків, коли:

1. це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої
і неминучої загрози;
2. це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні
якої існує зазначена обставина».

Посилання держави на крайню необхідність правомірні лише за наявності ряду одночасно

діючих умов:

 абсолютно надзвичайний характер ситуації, на яку посилається держава;

 неминучий характер небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам
держави і її населенню:
 неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;
 тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2ст. 33Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан
необхідності, а саме:

 міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного

права;
 міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає
таку можливість;
 держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.

178

Оскільки дуже серйозні утруднення виникають на практиці при визначенні того, чи є

недотримання міжнародного зобов'язання державою єдиним засобом захисту її суттєвого інтересу,
цінність правової регламентації ситуації, що являє собою обставину, яка виключає міжнародно-
правову відповідальність держав, полягає саме у визначенні випадків неприпустимості посилань на
стан необхідності.

Міжнародно-правова відповідальність держави виключається, якщо держава, яка завдає

шкоди іншій державі всупереч чинним нормам міжнародного права, діє з метою самооборони від
агресії, що чиниться цією державою, відповідно до ст. 51Статуту ООН.

Стаття 34Проекту, названа «Самооборона», визначає: «Про-типравність діяння держави, що

не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним
заходом самооборони, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».

Стаття 51Статуту ООНвизначає умови законності. Такими умовами є:

 наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює надзвичайно

серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з
коментаря Комісії міжнародного права;
 самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН небуде вживати заходів,
необхідних для підтримання міжнародного миру і безпеки;
 Рада Безпеки має бути негайно повідомлена про вжиті заходи самооборони;
 такі заходи не стосуються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі
підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної

цілісності та політичної незалежності держави, що зазнали збройного нападу, доти, поки не
вступить у дію передбачена Статутом ООНсистема колективної міжнародної безпеки. Більш
докладне освітлення самооборони як одного з видів міжнародних санкцій буде подано далі.
 91. Юридичні наслідки міжнародно-протиправного діяння.
Зміст міжнародно-правової відповідальності містить в собі юридичні наслідки протиправного
діяння. Перш за все, наслідки протиправного діяння не зачіпають зберігається обов'язку виконувати
порушене зобов'язання. У деяких випадках наслідком порушення зобов'язання може бути його
припинення, наприклад, серйозне порушення двостороннього договору може спонукати
постраждала держава припинити його. Але це питання вирішується не правом відповідальності, а
правому договорів. Якщо ж має місце порушення норми загального міжнародного права, то питання
щодо припинення зобов'язання взагалі не виникає, оскільки порушення такої норми не може її
скасувати.
Несе відповідальність за протиправне діяння держава зобов'язана припинити його, якщо воно
продовжується, і в разі потреби надати належні запевнення і гарантії в неповторення. Маються на
увазі всі види що триває в часі діяння, незалежно від того, воно являє собою дію або бездіяльність.
У практиці Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН чимало випадків, коли у випадку
правопорушення вони вимагали перш за все припинити відповідне діяння. Припинення
протиправного діяння має значення не тільки для потерпілого держави, але і для підтримки
міжнародного правопорядку в цілому.
Вимога запевнень і гарантій зазвичай висувається в тих випадках, коли потерпіла держава має
підстави вважати, що аналогічні правопорушення не виключені надалі. Характер таких запевнень і
гарантій визначається угодою зацікавлених держав або рішенням судового органу.
Що несе відповідальність держава зобов'язане здійснити повне відшкодування шкоди,
заподіяної міжнародно-протиправним діянням. Обов'язок повного відшкодування шкоди є
загальним принципом права, притаманним і національним правовим системам. У міжнародному
праві воно утвердилося на початку XX ст. У рішенні Постійної палати міжнародного правосуддя у
справі про фабрику в Хорзуве 1927 говорилося: "Принципом міжнародного права є те, що
порушення зобов'язання тягне за собою обов'язок забезпечити відшкодування в адекватній формі". І
далі: "Відшкодування повинно, наскільки це можливо, ліквідувати всі наслідки протиправного
діяння і відновити становище, яке, ймовірно, існувало б, якби це діяння не було скоєно".
Зобов'язання відшкодування шкоди виникає автоматично в результаті самого факту
правопорушення і не залежить від вимоги або протесту потерпілого держави.
Поняття "шкода" охоплює будь-який збиток - матеріальний, моральний, юридичний.
Матеріальна шкода означає шкоду, заподіяну майну або іншим інтересам держави або її громадян,
який визначається в грошовому обчисленні. Моральна шкода стосується нематеріальних інтересів,
наприклад честі, гідності або престижу держави. Він охоплює і такі поняття, як біль і страждання
людей, втрата близьких або особисту образу. Юридичний збиток означає шкоду, заподіяну
юридичним інтересам держави, нерідко його включають у поняття моральної шкоди.

92. Засоби здійснення зобов’язань з припинення правопорушення та відшкодування шкоди.

(тупе питання його ніде немає, в гуглі все стосовно відшкодування шкоди з цивільного
права в Україні)
відшкодування збитків у міжнародному праві – зобов’язання суб’єкта міжнародного права,
якому ставиться за провину вчинення міжнародно-протиправного акту, відшкодувати заподіяні
збитки. Принцип В. з. був підтверджений рішеннями міжнародних судів, зокрема Постійною
палатою міжнародного правосуддя (1927). Держава – правопорушник зобов’язана повністю
відшкодувати збитки державі, що постраждала від неї матеріально. Матеріальне відшкодування
здійснюється відновленням попереднього стану (реституція в натурі) або компенсацією у формі
репарації (надання грошового еквівалента). Нематеріальна шкода відшкодовується державою –
правопорушником шляхом обов’язкового задоволення сатисфакційних вимог держави, яка
постраждала. Відповідальність за збитки і зобов’язання відшкодувати їх охоплює також упущену
вигоду, на яку можна було розраховувати при звичному перебігу справ.

93. Поняття та джерела міжнародного кримінального права.

В літературі зустрічаються різні концепції міжнародного кримінального права. І.І. Лукашук

визначав міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, принципи і
норми якої регулюють співпрацю держав і міжнародних організацій в боротьбі зі злочинністю.
Досить поширеною є концепція, згідно з якою міжнародне кримінальне право включає як
міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішньодержавного кримінального права. При будь-
якому підході слід відмітити головну особливість міжнародного кримінального права, а саме -
встановлення прямої кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення найбільш
важливих норм міжнародного права.

Система міжнародного кримінального права знаходиться в процесі формування. Сьогодні до

цієї галузі входять норми, що відносяться до кримінального та кримінально-процесуального права,
а також до судоустрою. Тому в широкому сенсі міжнародне кримінальне право є сукупністю
міжнародно-правових принципів і норм, що регулюють співпрацю між суб'єктами міжнародного
права з запобігання злочинам і притягнення винних фізичних осіб до відповідальності за скоєння
злочинів за міжнародним кримінальним правом, надання судової допомоги, проведення
розслідувань, кримінального переслідування і судового розгляду, вживання і виконання мір
покарання, оскарження і перегляду судових рішень.

+Початком кодифікації міжнародного кримінального права можна вважати прийняття

в 1945 р. Статуту Нюрнберзького трибуналу. Далі процес кодифікації продовжився прийняттям
Статуту Токійського трибуналу 1946 р., Статуту Міжнародного трибуналу по колишній
Югославії 1993 р., Статуту Міжнародного військового трибуналу по Руанді 1994 р. і Статуту
Міжнародного кримінального суду 1998 р.

На сьогоднішній день джерелами міжнародного кримінального права також є численні

конвенції про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру, договори
про співпрацю і правову допомогу у кримінальних справах, договори, що регулюють діяльність
міжнародних організацій, в компетенцію яких входить боротьба зі злочинністю.

94. Відповідальність фізичних осіб за міжнародним кримінальним правом.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб — відносно нове явище в

міжнародно-правовій практиці. Уперше фізичні особи були притягнуті до міжнародної
кримінальної відповідальності на підставі вироків Нюрнберзького та Токійського військових
трибуналів. Надалі на можливість настання такої відповідальності для фізичних осіб указували
кілька міжнародних договорів, зокрема Конвенція про попередження злочину геноциду та
покарання за нього 1948 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього
1973 р., Римський Статут Міжнародного кримінального суду, а також Статути Міжнародного
трибуналу з колишньої Югославії та Міжнародного трибуналу з Руанди.

Сучасна теорія та практика виходять із того, що міжнародна кримінальна відповідальність

може наставати для фізичних осіб тільки на підставі вироку суду та лише за здійснення злочинів,
вичерпне визначення яких містить Статут відповідного міжнародного судового органу. Таким
чином, міжнародне кримінальне переслідування за здійснення інших злочинів виключене. Це
дозволяє говорити про дію в міжнародному кримінальному праві презумпції невинуватості.
Підсудний у міжнародному кримінальному судовому органі має право на захист.

Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб може наставати як у вигляді

позбавлення волі, так і у вигляді штрафу. Сучасна практика не передбачає створення спеціальних
міжнародних пенітенціарних установ, таких як в’язниця Шпандау, у якій відбували покарання
засуджені Нюрнберзьким військовим трибуналом. Виконання вироків, винесених існуючими
міжнародними кримінальними судовими органами, покладене відповідно до спеціальних угод на
низку національних пенітенціарних установ.

+Реальна можливість залучення до міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб

за здійснення строго визначених у міжнародному праві злочинів є логічним підтвердженням руху
держав до створення міжнародного кримінального права.

95. Міжнародні кримінальні суди.

Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за вчинення міжнародних злочинів

може здійснюватися як компетентними внутрішньодержавними органами, так і міжнародними
судовими органами. Причому характер процедури (міжнародна чи національна) визначається
відповідно до суспільної небезпечності вчинених злочинів. Як зауважує професор М. Костенко,
"чим тяжчий склад вчиненого злочину, тим сильніше виникає потреба в тому, щоб судовий розгляд
набув міждержавного характеру. Стосовно простих воєнних злочинів, то вони можуть розглядатися
національними судами, в той же час, злочини, які вчинюються головними воєнними особами і
особами, які вчинили особливо тяжкі злочини, необхідно було б розглядати міжнародними
кримінальними судами".

Міжнародні суди, на відміну від національних, застосовують міжнародні норми

безпосередньо, й обсяг застосовуваних норм не залежить від того, наскільки добросовісно держава
виконала свої міжнародні зобов'язання і імплементувала відповідні норми міжнародного права. На
користь міжнародних кримінальних судів та трибуналів говорить і багатонаціональний склад таких
судів, що дає змогу вести мову про більшу неупередженість та об'єктивність судового розгляду
порівняно з національними судами.

Першими міжнародними кримінальними судовими органами стали Нюрнберзький та

Токійський воєнні трибунали, які були створені після закінчення Другої світової війни з метою
"справедливого і швидкого суду і покарання головних воєнних злочинців". Вони стали першими
судовими органами, в яких відбувалося притягнення індивідів до відповідальності на основі
міжнародного права. Безсумнівно, такі трибунали зробили вагомий внесок у подальший розвиток
системи міжнародної кримінальної юстиції.

Сьогодні до основних міжнародних кримінальних судів та трибуналів потрібно віднести

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії (повна назва - Міжнародний трибунал для
судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного
права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 p.), Міжнародний трибунал для Руанди
(повна назва - Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб,
відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені
на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші схожі порушення,
вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. до 31 грудня 1994 р.) та власне
Міжнародний кримінальний суд.

Міжнародний трибунал для колишньої Югославії був створений резолюцією 827 (1993) Ради
Безпеки ООН від 25 травня 1993 р. як трибунал "ad hoc" для судового переслідування осіб,
відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території
колишньої Югославії.

Міжнародний трибунал для Руанди є також трибуналом "ad hoc". Цей Трибунал створений
резолюцією 955 (1994) Ради Безпеки ООН від 8 листопада 1994 р.

На відміну від Трибуналів для Югославії та Руанди, Міжнародний кримінальний суд є

постійно діючим органом, який уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб,
відповідальних за найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародної
спільноти. Вказаний Суд діє на основі багатостороннього договору - Римського статуту
Міжнародного кримінального суду.

Особливості діяльності міжнародних кримінальних судів та трибуналів обумовлюються їх

юрисдикцією, тобто компетенцією міжнародних судових органів розглядати і вирішувати
кримінальні справи. Міжнародна кримінальна юрисдикція виступає комплексним поняттям,
охоплюючи собою предметну ("ratione materiae"), персональну або за колом осіб ("ratione personae"),
часову ("temporis") та просторову чи територіальну ("ratione loci") юрисдикцію.

Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії обмежується

серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, вчиненими на території колишньої
Югославії з 1991 р. Перелік діянь, що входять у предметну юрисдикцію Трибуналу по колишній
Югославії, містить у собі чотири категорії злочинів: серйозні порушення Женевських конвенцій від
12 серпня 1949 р., порушення законів та звичаїв війни, геноцид, злочини проти людства.
 Предметна юрисдикція Міжнародного трибуналу для Руанди також обмежується серйозними
порушеннями міжнародного гуманітарного права. Однак, з огляду на те, що збройний конфлікт у
Руанді мав неміжнародний характер, до переліку діянь, що входять до предметної юрисдикції,
належать: порушення ст. 3, загальної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу II, а
також геноцид та злочини проти людства.

Предметна юрисдикція Міжнародного кримінального суду розповсюджується на найбільш

серйозні злочини, які викликають стурбованість всієї міжнародної спільноти. До таких злочинів
належать: злочини проти людства, воєнні злочини і як категорія злочинів виокремлені злочин
геноциду та злочин агресії.

Аналізуючи положення Статутів Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії,

Міжнародного трибуналу для Руанди та Міжнародного кримінального суду, можна дійти висновку,
що їх персональна юрисдикція фактично не відрізняється та розповсюджується на фізичних осіб. До
таких фізичних осіб належать особи, які планували, підбурювали, наказували, вчиняли або іншим
чином сприяли в плануванні, готуванні чи вчиненні злочинів, які входять до предметної
юрисдикції. Причому посадове становище обвинуваченого (наприклад, глави держави, глави уряду)
не звільняє таких осіб від кримінальної відповідальності та не є підставою для пом'якшення їх
відповідальності.

Часова юрисдикція Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії розповсюджується на

період, що починається з 1 січня 1991 р.

Верхня межа часової юрисдикції вказаного Трибуналу його Статутом не визначена.

Юрисдикція Трибуналу для Руанди обмежується періодом з 1 січня до 31 грудня 1994 р.

Натомість часову юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, враховуючи деякі винятки,

можна вважати необмеженою. До таких винятків варто віднести: 1) заборону зворотної дії
(вказаний Суд наділений юрисдикцією щодо злочинів, вчинених після набуття чинності Статуту
цього Суду); 2) відстрочку розслідування чи кримінального переслідування терміном до 12 місяців
за проханням Ради Безпеки ООН; 3) можливість відстрочення юрисдикції суду щодо воєнних
злочинів (держава, яка є учасницею Статуту, може заявити, що впродовж семи років після набуття
Статутом чинності для відповідної держави вона не визнає юрисдикцію Суду стосовно воєнних
злочинів, коли, як припускається, злочин було вчинено її громадянами чи на її території).

Просторова юрисдикція Югославського трибуналу розповсюджується на територію

колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, включаючи її сухопутну територію,
повітряний простір і територіальні води. Територіальна юрисдикція Міжнародного трибуналу для
Руанди розповсюджується на територію Руанди, включаючи її сухопутну територію і повітряний
простір, а також на територію сусідніх держав щодо серйозних порушень міжнародного
гуманітарного права (які входять до предметної юрисдикції), вчинених громадянами Руанди.
Просторова юрисдикція Міжнародного кримінального суду, на відміну від Міжнародного
трибуналу для колишньої Югославії, є потенційно необмеженою, принцип територіальності для
вказаного суду не застосовується.

У питаннях юрисдикції міжнародних кримінальних судів та трибуналів необхідно наголосити

на тому, що Міжнародний трибунал для колишньої Югославії та Міжнародний трибунал для
Руанди мають паралельну юрисдикцію з національними судами та пріоритет стосовно юрисдикції
національних судів. На будь-якому етапі судового розгляду Міжнародний трибунал може офіційно
просити національні суди передати провадження по справі Міжнародному трибуналу відповідно до
Статуту зазначеного Трибуналу і Правил процедури і доказування цього Трибуналу.

Щодо Міжнародного кримінального суду, то він має комплементарну (доповнюючу)

юрисдикцію. Зокрема, відповідно до ст. 1 Статуту вказаного Суду, Міжнародний кримінальний суд
тільки доповнює національні органи кримінальної юстиції. При цьому Міжнародний кримінальний
суд жодним чином не замінює собою національні суди, якщо останні ефективно здійснюють
правосуддя. Перш ніж приступити до розгляду справи за суттю, Міжнародний кримінальний суд
повинен визначити питання прийнятності справи до провадження. Справа не може бути прийнята
до провадження, якщо: а) справа розслідується чи стосовно неї порушено кримінальне
переслідування державою, яка має щодо неї юрисдикцію, за винятком випадків, коли ця держава не
бажає чи не здатна вести розслідування чи порушити кримінальне переслідування належним чином;
б) справа розслідується державою, яка має щодо неї юрисдикцію, і ця держава вирішила не
порушувати відносно особи, якої це стосується, кримінальне переслідування, за винятком випадків,
коли це рішення стало результатом небажання чи неспроможності держави порушити кримінальне
переслідування належним чином; в) особа, якої це стосується, вже була судима за поведінку, яка є
предметом даної заяви, і проведення судового розгляду Судом не дозволено на підставі п. З ст. 20
Статуту Суду; г) справа не є достатньо серйозною, щоб виправдовувати подальші дії з боку Суду. У
випадку незгоди з юрисдикцією Суду або прийняття справи до провадження Судом Статут
Міжнародного кримінального суду передбачає можливість опротестування вказаних дій (ст. 19
Статуту). Протести можуть бути подані: а) обвинуваченим чи особою, на яку було видано ордер на
арешт чи наказ про явку до Суду; б) державою, яка має юрисдикцію стосовно справи; або в)
державою, від якої вимагається визнання юрисдикції Суду "ad hoc".

96. Міжнародна співпраця в боротьбі із злочинністю. Екстрадиція.

Міжнародна співпраця в боротьбі зі злочинністю проявляється в укладенні договорів про
боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру, наданні взаємної
правової допомоги по кримінальним справам, включаючи видачу злочинців, координації зусиль і
заходів із запобігання і припинення злочинів, забезпеченні невідворотності покарання та ін.
Міжнародна співпраця в боротьбі із злочинністю регулюється міжнародно-правовими нормами, що
містяться у багатосторонніх конвенціях про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами
міжнародного характеру (тероризмом, захопленням заручників,угоном повітряних суден та ін.);
договорах про правову допомогу в кримінальних справах; договорах, що регулюють діяльність
відповідних міжнародних організацій (наприклад, Міжнародної організації кримінальної поліції
Інтерпол)). Важливою формою міжнародної співпраці в боротьбі із злочинністю є надання правової
допомоги в кримінальних справах. Правовою основою такої співпраці є багатосторонні конвенції
(наприклад, Європейська Конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р.)
і двосторонні міжнародні договори (наприклад, Договір між Україною та Сполученими Штатами
Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 2001 р.). Як правило, правову
допомогу в кримінальних справах надають органи суду, прокуратури, інші державні установи, до
компетенції яких відносяться розслідування і розгляд кримінальних справ. Деякі види правової
допомоги, зокрема вручення документів, можуть здійснюватися дипломатичними і консульськими
представництвами держав. Правова допомога надається на підставі доручення (клопотання,
прохання) про надання правової допомоги. Угоди про правову допомогу, як правило, регулюють
процедуру видачі (екстрадиції) злочинців. Екстрадиція є передачею особи державою, на території
якої така особа знаходиться, іншій державі для притягнення її до кримінальної відповідальності або
для приведення вироку до виконання. У багатьох державах видачі присвячені спеціальні закони. З
Україні питанням видачі присвячено ст. 10 Кримінального кодексу. Загальновизнаним є принцип
подвійної кримінальності, відповідно до якого видача може мати місце лише за діяння, які
караються і за законами держави, що запитує про видачу, і держави, що видає. Наступне правило
полягає в тому, що переслідування виданої особи може мати місце лише за ті злочини, за які вона
була видана. Власні громадяни не видаються. Також не підлягають екстрадиції особи, щодо яких
вже винесений вирок, який вступив в законну силу, або виконаний вирок за той же злочин або є
постанова, що набрала чинності, про припинення провадження по справі, а також особи, відносно
яких кримінальне переслідування не може бути порушене внаслідок закінчення строку давності.
Загальновизнаною є норма про недопустимість видачі за злочини, здійснені за політичними
мотивами.

97. Поняття, цілі та принципи права міжнародної безпеки.

Право міжнародної безпеки - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють
взаємодію суб'єктів в цілях забезпечення миру і безпеки.

Безпека кожної держави залежить від безпеки всіх, тому скорочення озброєння до рівня,
необхідного для самооборони і участі в колективних миротворчих діях, стало вимогою часу.

Сучасна система безпеки охоплює не тільки військові та політичні, але також і інші аспекти -
економічні, екологічні, гуманітарні і, зрозуміло, правові. Особливе значення надається розвитку та
вдосконаленню демократії в міжнародних відносинах і в державах. На перший план висувається
превентивна дипломатія. Попередження конфліктів, усунення загроз миру і безпеці є
найефективнішим шляхом до забезпечення миру.

 Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у

значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про
запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи
міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р.,
Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що
безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які
можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на

конкретизацію положень Статуту ООН і стосуються питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування ядерних озброєнь у

просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані на стримування нарощування озброєнь у кількісному та

якісному відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані за заборону виробництва окремих видів зброї та

ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6) міжнародні договори, спрямовані на попередження випадкового (несанкціонованого)

виникнення війни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних систем безпеки.

+Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами

міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права.
Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована головна
мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення -
«застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення
актів агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування,
вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут
ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного
вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут
зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-
якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли
відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання
міжнародного миру та

безпеки.

98. Загальна колективна безпека. Право на самооборону та гуманітарна інтервенція.

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з
метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою
адекватних та легітимних засобів актів агресії. Залежно від рівня створення систем колективної
безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної
безпеки. Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою системи
безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом створення і підтримки
усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість;
розвивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може
дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози
силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати
свої сили для підтримки миру і безпеки. Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право
застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає
наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує питання
про вживання заходів, передбачених Статутові. Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада
Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового
припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті,
дипломатичних відносин з державою-правопорушницею. Якщо Рада Безпеки визнає, що такого
роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити
рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію
збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в
розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени
ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.
Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Статут ООН
підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо
відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті
заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що
необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за
межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордонний конф/гікт не можна
розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту
збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було
підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд
також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний
напад. У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про
колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із сторін
розглядатиметься як напад на всіх. Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США»
обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що
зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ
звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної самооборони. Останні
роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію
- застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у такому разі
може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст.
51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним
правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або
політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за
цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку
життя своїх громадян.

99. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. ОБСЄ. НАТО.

Колективна безпека- це колективна захищеність держав і товариств від внутрішніх і

зовнішніх загроз. Колективна безпека включає систему заходів, спрямованих на підтримку
міжнародного миру, запобігання війні, по наданню колективної відсічі агресії і колективної
допомоги. Ця співпраця може здійснюватися і в рамках ООН. міжнапопних організацій або на
пегіональній основі.

НАТО заснована Північноатлантичним договором,який був підписаний 4 квітня 1949 р. і

набрав чинності 24 сенпня 1949р.

Основна мета НАТО -*■забезпечення стабільності та добробуту в Північноатлантичному

регіоні.

ст. 5 Північноатлантичного договону —» члени організації розглядають збооїіний напад на

одного або декількох із них у Європі або Північній Америці як напад на всіх учасниківдоговору.
Якшо такий збройний напад відбудеться, кожний член організації впорядку здійснення поява на
індивідуальну або колективну самооборону, визнаного ст, 51 Статуту ООН. прийняв на себе
зобов’язання надатистороні або сторонам, шо зазнали нападу, такудопомогу, яку визнає
необхідною, включаючи застосування збройної сили. НАТО має сповістити Раду Безпеки ООНпро
будь-який збройний напад іпро всі заходи, вжиті внаслідок нього. Такі заходи мають бути
припинені після дій Ради Безпеки, необхідних для відновлення та підтриманнямиру.

Держави — члени НАТО —► зобов’язалися утримуватися у своїх міжнапопних відносинах

від погрози силою або її застосування будь-яким способом, несумісним із цілями ООН. вирішувати
всі свої споримирнимизасобами,сприятиподальшомурозвитку мирних і дружніхвідносин між
народами.

Органи НАТО —пляреалізації цілей НАТО створена склална політична та військова

структура.

Північноатлантична рада —► виший політичний і військовий орган. Її компетенція

грунтована безпосередньо на статуті організації (ст. 9). Рада збирається на різних рівнях; голів
держав іурядів, міністрів закордонних справ, постійних представників V панзі послів. В останньому
випадку вона називається Постійною радою. У рамках Радипроводяться консультації та
приймаються рішення зусіх питань діяльності організації. Збори Постійної радипроводятьсяне
менше одного разу на тиждень. -* приймає рішення, шоможуть носити політичний ( ппиймає
декларації та комюніке,у яких проголошує та пояснює пріоритети політикиАльянсу державам, які
не є членами цієї організації) іюридичний (адресовані державам-членам іможуть стосуватисярізних
аспектів діяльності організації) характер..

Комітет оборонного планування -* зазвичай збирається на рівні постійних представників

оепжав- членів(крім Франції) та не менше двох пазів на пік нарівні міністрів оборони. У межах
оЬеои своєї діяльності має ті самі повноваження, шо н Рада. Група ядерного планування збирається
на рівні постійних представників іміністрів оборони. Розглядає будь-які питання, що стосуються
політикиАльянсу V відношенні ядерної зброї.

Військовий комітет — головний військовий орган, шо складається з начальників генеральних

штабів усіх деожав-членів. —*■ розробляє основні напоями військової політики та
стратегіїАльянсу. Міжнародний військовий штаб складається з військового персоналу держав-
членів. направленого до Штаб-квартири НАТО для роботи в міжнародній якості задля досягнення
загальних цілей Альянсу. -* проводить дослідження та розробляє плани та рекомендації з
військових питань.

+Генеральний секретар —*■ призначається Радою, шо засідає на рівні голів держав І урядів і є
основною адміністративною особою. Відповідає за сприянняі вироблення рішень в Альянсі. Може
пропонувати теми для обговорення та виносити нарозгляд власні проекти рішень різних питань
порядку денного. Від імені Альянсу робить заяви у пресі. Керує роботою персоналу.

100. Заходи зміцнення довіри. Міжнародний контроль. Роззброєння. Договір ПРО.

Заходи зміцнення довіри - порівняно новий елемент системи міжнародної безпеки. Його
завдання - попередження погіршення відносин в результаті взаємного непорозуміння, створення
впевненості у відсутності загрози безпеці. Першими міжнародно-правовими актами з даного
питання можна вважати Угоди між СРСР і США про заходи щодо зменшення небезпеки
виникнення ядерної війни (1971 р.) і про запобігання ядерній війні (1973 р.), в яких сторони
зобов'язалися запобігати виникненню ситуацій, що можуть викликати небезпечне загострення їх
відносин. У разі появи ризику виникнення де-небудь ядерного конфлікту, сторони негайно
приступають до взаємних консультацій. Саме поняття «заходи зміцнення довіри» було введено в
обіг Заключним актом НБСЄ 1975 р. Він передбачив повідомлення про військову діяльність, нагляд
за нею. Заходи довіри розроблялися і Генеральною Асамблеєю ООН. Заключний документ першої
спеціальної сесії з роззброєння 1978 р. підкреслив зв'язок роззброєння з довірою. Комісія ООН з
роззброєння у 1988 р. заявила, що ефективний контроль - найважливіший елемент будь-якої угоди
із роззброєння. Зокрема, укладення Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері,у
космічному просторі та під водою (Москва, 1963 р.) стало можливим лише після створення
національних технічних засобів надійного контролю за ядерними вибухами в інших державах Всі
держави повинні поважати право на національний контроль і не перешкоджати його здійсненню.
Формами контролю є обмін інформацією про розміщення озброєнь і заходи з їх обмеження, а також
взаємні інспекції на місцях Більшість договорів в області роззброєння передбачає створення систем
контролю. Для здійснення контролю деякі договори передбачають створення міжнародних
організацій. Особливе місце в системі контролю займає Договір про відкрите небо 1992 р. Його
мета - сприяти більшій відвертості у військовій діяльності сторін, а також зміцненню безпеки через
заходи укріплення довіри. Договір встановив режим відкритого неба для проведення наглядових
польотів державами-учасницями над територіями інших держав-учасниць.
Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у низці
міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов'язання
держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави
повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укладення універсального договору про
загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН уповноважив
Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного
миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На
Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання
озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою
Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск
збройних сил, ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї
масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і
припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються
лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку. Нереальність
досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували
озброєнь для гарантування своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання
миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе
значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної,
бактеріологічної, радіологічної, екологічної). Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН
прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне значення мають
угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення І небезпеки виникнення ядерної війни
1971 р., Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін. В 1963 р. був підписаний Московський
договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під водою.
У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. З
1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю,
зобов'язалися не передавати її неядерним державам, а останні зобов'язалися не приймати ядерну
зброю. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прийняла Резолюцію про
гарантування безпеки, згідно з якою агресія із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії
проти держави, що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, і перш за
все її постійних членів. Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає таким
чином: а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її вже мають в своєму
розпорядженні (ядерні держави); б) розповсюдження цієї зброї є протиправним; в) неядерним
державам повинні бути надані гарантії безпеки від ядерної агресії. Істотну роль в обмеженні
розповсюдження ядерної зброї і в забезпеченні безпеки неядерних держав відіграють без'ядерні
зони. У 1967р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який
оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без'ядерна зона була створена у 1985 р. шляхом
прийняття Договору про без'ядерну зону південної частини Тихого океану. У ньому містяться
норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. Підписавши
Протокол II, п'ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської
Америки. Договір про Антарктику 1959 р. створив без'ядерну зону, заборонивши проведення будь-
яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на
орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та
інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське
дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах. Що
стосується неядерних видів зброї масового враження, то в т області серйозним досягненням стала
Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної)
і токсичної зброї та про їх знищення 1972 р. та Конвенція про заборону розробки, виробництва і
накопичення та застосування хімічної збрита про її знищення 1993 р. Екологічним засобам і
методам ведення війни присвячено Кон-венцію про заборону військового чи будь-якого іншого
ворожого застосування засобів впливу на природне середовище 1976 р. Конвенція забороняє
вдаватися до будь-якого ворожого застосування засобів дії на природне середовище, які мають
масові, тривалі і важкі наслідки. Зокрема, забороняється використання засобів, здатних змінити
погодні умови, викликати землетруси, приливні хвилі, затоплення, а також привести до виснаження
озонового шару. Одним з головних напрямів забезпечення міжнародної безпеки є обмеження
стратегічних озброєнь (ОСО). Зрозуміло, основна роль в цьому процесі із самого початку належала
двом «наддержавам» - CPCP і США. В 1972 р. вони підписали угоди, відомі як ОСО-1. Вони
включають Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про
деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Договір по ПРО
обмежив кількість районів розміщення систем ПРО двома для кожної зі Сторін. В1974 р. Сторони
підписали Протокол, що обмежує кількість районів ПРО одним для кожної зі Сторін. Обмеження
ПРО мало важливе значення, оскільки зменшувало здатність потенційного агресора протистояти
удару у відповідь. Однак,у 2001 р. США денонсували Договір по ПРО. Тимчасова угода про деякі
заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1972 р. ввела обмеження відносно
кількості пускових установок стратегічних балістичних ракет. Було також обмежено кількість
балістичних ракет на підводних човнах до 950 для СРСР і Д° 710 для США. Термін дії Угоди - п'ять
років. Проте в 1977 р. Сторони заявили, що вони будуть і надалі дотримуватися Угоди. #* У1987 р.
в результаті зустрічі на вищому рівні між СРСР і ЄША був підписаний Договір про ліквідацію
ракет середньої і меншої дальності. Договір передбачив ліквідацію цілого класу ядерних озброєнь.
У березні 2002 р. в результаті зустрічі президентів Росії та США був підписаний договір між РФ і
США про скорочення стратегічних наступальних потенціалів. Скорочення звичайних озброєнь
тільки починає здійснюватися, причому досить повільно..Найістотнішим досягненням в цій області
є договір про звичайні збройні сили в Європі,підписаний у Парижі у 1990 р. 22 державами. Ним
передбачено значне скорочення наземних, повітряних, але не морських сил.  

101. Поняття та джерела права збройних конфліктів.

Право збройних конфліктів являє собою самостійну галузь міжнародного права, принципи і
норми якої регулюють допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечують захист жертв
збройних конфліктів, встановлюють взаємостосунки між воюючими і невоюючими державами.

Безумовно, оскільки галузь права збройних конфліктів є однією з найбільш давніх у

міжнародному праві, основним джерелом права є міжнародний звичай. Ми можемо знайти правила
ведення війни у правових памятниках старовини та у практиці держав. Так, ще Закони Ману
містили норми про заборону деяких засобів ведення війни, зокрема отруйних стріл. Або
загальновідоме «Іду на Ви» князя Святослава як звичай оголошення війни. У даний час
переважаюча більшість норм і принципів права збройних конфліктів міститься в міжнародних
договорах.

Право збройних конфліктів складається з двох частин - «права Гааги» (права війни) та «права
Женеви» (права миру). Основу такого поділу складають міжнародні конвенції як результат
кодифікаційних процесів правил війни. Так, за підсумками Гаазьких мирних конференцій 1899 та
1907 рр. були прийняті декларації та конвенцій, які регулюють різні аспекти права збройних
конфліктів, причому одинадцять конвенції 1907 р. замінили Конвенцію про закони і звичаї
сухопутної війни та декларації 1899 р. Основні конвенції 1907 р.: Про відкриття воєнних дій; Про
закони і звичаї сухопутної війни (або IV Гаазька конвенція}; Про стан ворожих торгових суден на
початку воєнних дій; Про бомбардування морськими силами під час війни; Про деякі обмеження в
користуванні правом захоплення в морській війні; Про права і обов'язки нейтральних держав під
час морської війни та ін.

Основу «права Женеви» складають чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р.: І
Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих і діючих арміях, II Конвенція про поліпшення
долі поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які потерпіли корабельну аварію, Ш
Конвенція про поводження з військовополоненими, IV Конвенція про захист цивільного населення
під час війни. Проблемою Женевських конвенцій є те, що вони скоріше застосовуються до наслідків
військових дій, ніж до їх безпосереднього ведення. Вказану прогалину заповнили прийняті в 1977 р.
два Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 p., що стосуються захисту жертв
міжнародних збройних конфліктів (Додатковий протокол І) і збройних конфліктів неміжнародного
характеру (Додатковий протокол II).
 Додатковий протокол І значмо розширює сферу застосування правил ведення війни, згідно з
яким сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні спрямовувати свої дії тільки проти військових
об'єктів.

Додатковий протокол II розширив коло осіб, на яких поширюються правила ведення війни,
визначивши, що останні застосовуються до всіх збройних конфліктів, які відбуваються на території
будь-якої держави, що підписала протокол.

Інші міжнародні договори присвячені забороні або обмеженню застосування певного засобу
або методу ведення війни. Серед них необхідно відмітиш наступні: Санкт-Петербурзька декларація
про відміну застосування вибухових і запалювальних куль 1868 p.; Женевський протокол про
заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів та бактеріологічних
засобів 1925 p.; Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного
конфлікту 1954 p.; Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого
використання засобів впливу на природне середовище 1977 p.; Конвенція про заборону або
обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що мають
можливість наносити надмірні ушкодження чи мають невибіркову дію, 1981 р. і три Протоколи до
неї (Протокол про осколки, які не піддаються виявленню; Протокол про заборону або обмеження
застосування мін, мін -пасток та інших пристроїв; Протокол про заборону або обмеження
застосування запалювальної зброї).

+Крім того, в сучасному міжнародному праві існують документи, що встановлюють

кримінальну відповідальність окремих осіб за агресію і за серйозні порушення норм права збройних
конфліктів в ході ведення війни. До них відносяться: Статути Міжнародних військових трибуналів
(Нюрнберзького 1945 р. і Токійського 1946 р.); Конвенція про незастосовність строків давності до
військових злочинів і злочинів проти людства 1968 р.; Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про
видачу і покарання військових злочинців 1946 р. і про принципи міжнародної співпраці відносно
виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах проти людства 1973 р., та
ін.

102. Поняття та види збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.
Згідно з Женевськими конвенціями 1949 р., міжнародними збройними конфліктами визнаються такі
конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта.
Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути держави, нації і
народності, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, що здійснюють колективні
збройні заходи з підтримки миру і міжнародного правопорядку. Згідно зі ст. 1 Додаткового
протоколу І 1977 р. міжнародними є також збройні конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти
колоніального панування і іноземної окупації та проти расистських режимів в здійснення свого
права на самовизначення. Збройні конфлікти неміжнародного характеру - це збройні конфлікти, що
не підпадають під дію ст. 1 Додаткового протоколу І, які відбуваються на території якої-небудь
держави між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, які,
знаходячись під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її
території, який дозволяє їм здійснювати безперервні і злагоджені військові дії і застосовувати
положення Протоколу II. Ці конфлікти відбуваються в межах однієї держави. Збройні конфлікти
неміжнародного характеру мають наступні ознаки:  застосування зброї і участь в конфлікті
збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;  колективний характер виступів;  певна
організованість повстанців і наявність органів, відпо- жлальних за їх дії;  тривалість і
безперервність конфлікту. Окремі виступи слабо- осганізованих груп не можуть розглядатися як
збройні конфлікти веміжнародного характеру;  здійснення повстанцями контролю над частиною
території держави. До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі
громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів і т.д.
Згідно з Додатковим протоколом II 1977 р. положення, що стосуються захисту жертв збройних
конфліктів застосовуються і до неміж- вародних конфліктів.

103. Початок війни і його правові наслідки. Цілі війни. Театр війни.
 Відповідно до Гаазької конвенції про відкриття військових дій 1907 р., держави визнають, що
«військові дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження,яке
матиме або форму мотивованого оголошення війни, або форму ультиматуму з умовним
оголошенням війни».

Оголошення війни, навіть якщо за цим актом не слідують військові дії, означає початок
юридичного стану війни. Між державами припиняють діяти норми міжнародного права, які
застосовуються у мирний час Стан війни припиняє дипломатичні і консульські відносини,
співробітникам дипломатичних і консульських установ повинна бути забезпечена можливість
безперешкодного виїзду до своєї держави.

Всі громадяни на території держави поділяються на власних громадян, громадян союзних

держав, інших держав та громадян ворожої держави. Стосовно власних громадян оголошується за-
гальна мобілізація.

Для громадян союзних держав забезпечується можливість виїзду до своєї держави з метою
надання можливості вступу до союзницьких збройних сил.

Громадяни іноземної держави можуть бути інтерновані. Відносно громадян ворожої сторони

застосовуються різного роду обмеження. Ці особи можуть бути примушені до проживання на
період війни в певному районі або інтерновані.

Майно, що належить безпосередньо ворожій державі, конфіскується (за винятком майна

дипломатичного і консульського представництв). Майно громадян ворожої
держави в принципі вважається недоторканним. Суднам надається певний термін (індульт)
для того, щоб вони залишили порти і територіальні води ворожої держави, після закінчення якого
судна підлягають конфіскації.

Ціллю війни є придушення збройного опору противника. Війна не ведеться на знищення

противника і не має за мету захоплення його території. Проти осіб, що не приймають
участь у військових діях, неприпустимо застосовувати зброю.

Військові дії розгортаються в певних просторових межах, що іменуються театром війни.

Під театром війни розуміється вся територія воюючих держав (сухопутна, морська і повітряна), на
якій вони потенційно можуть вести військові операції. Театр військових дій - це територія, на якій
збройні сили воюючих фактично ведуть військові дії. Територія (сухопутна, морська, повітряна)
нейтральних і інших невою-ючих держав не повинна використовуватися як театр військових дій.

Відповідно до міжнародних договорів не можуть використовуватися як театр військових дій:

а) деякі міжнародні протоки (наприклад, Магелланова протока за Договором 1981 р.);

б) міжнародні канали (наприклад, Суецький канал згідно з Константинопольською

конвенцією 1888 р.);

в) окремі острови і архіпелаги (наприклад, архіпелаг Шпіцберген відповідно до Паризького

договору про Шпіцберген 1920 р.);

+г) окремі континенти (наприклад, Антарктика відповідно до Договору про

Антарктику 1959 р.);

д) Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос 1967 р.);

е) частини державної території воюючої сторони, на яких утворено спеціальні зони,

передбачені нормами права озброєних конфліктів (наприклад, санітарні зони і місцевості).

104. Правове положення учасників збройних конфліктів. Військовополонені. Найманці.

 час збройних конфліктів населення, що проживає на території держави, поділяється на дві
групи: таке, що відноситься до збройних сил, і таке, що не відноситься до збройних сил (цивільне
населення). Першу групу поділяють на дві категорії осіб: комбатанти і некомбатанти.

Комбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил воюючих сторін та безпосередньо

ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках.

Некомбатанти - це особи, що входять до складу збройних сил та безпосередньо не беруть

участь в бойових діях Це - військові кореспонденти, юристи, духівництво, інтенданти, медичний
персонал. Некомбатанти можуть мати особисту зброю для самозахисту. У разі участі в бойових діях
вони отримують статус комбатантів.

Відповідно до Женевських конвенцій 1949 р. до комбатантів відносяться:

1. особовий склад регулярних збройних сил;

1. ополчення, добровольчі загони, як ті що входять, так і не входять до складу

регулярних збройних сил;

2. особовий склад рухів опору і партизанських формувань;

3. особи, що надають допомогу збройним силам, але участі в бойових діях не
беруть;
4. члени екіпажів торгових суден і цивільних літаків, що надають допомогу тим, що
воюють;
5. населення, яке при наближенні противника взялося за зброю, якщо воно відкрито
носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Для визнання комбатантами партизани повинні належати до організованого загону на чолі з

особою, відповідальною за своїх підлеглих перед своїм урядом, особою, що забезпечує дисципліну і
дотримання прав міжнародного гуманітарного права. Партизани повинні відкрито носити зброю
перед початком і під час битви і мати певні відмінні знаки.

Необхідно розрізняти такі категорії, як військовий шпигун і військовий розвідник. Військовий

шпигун (лазутчик) - це згідно ст, 29 додатку до IV Гаазької конвенції 1907 р . «така особа, яка,
діючи таємним чином або під помилковими приводами, збирає або прагне зібрати відомості в
районі дій одного з воюючих з наміром повідомити їх стороні противника». Стаття 46 Додаткового
протоколу І, уточнюючи правовий статус військового шпигуна, закріплює норму, згідно з якою
особа зі складу збройних сил, що «потрапляє під владу сторони противника в той час, коли вона
займається шпигунством, не має права на статус військовополоненого, і з нею можуть поводитися
як із шпигуном».

Військовий розвідник - це особа, що збирає відомості в районі дії противника і відкрито

носить форму своєї армії, тобто не приховує своєї справжньої особи. У випадку, якщо ця особа
потрапить до рук противника, на неї повинен поширюватися режим військового полону.

Найманець - це особа, завербована для використання у військовому конфлікті, що фактично

бере участь у військових діях в цілях отримання матеріальної винагороди (що істотно перевищує
винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу і з такими ж функціями з числа
особового складу збройних сил даної сторони) та не входить до складу збройних сил сторони в
конфлікті (ст. 47 Додаткового протоколу І). При цьому вона не повинна бути громадянином країни,
що знаходиться в конфлікт, і не проживати постійно на її території. Від найманців слід відрізняти
добровольців -осіб, що беруть участь в конфлікті не за матеріальними, а за іншими міркуваннями
(політичне співчуття, спільність ідеології, релігії). Доброволець за власною ініціативою вступає в
діючу армію однієї з воюючих сторін. Згідно V Гаазької конвенції 1907 р. окремі особи можуть
«переходити кордон, щоб вступити на службу одного з воюючих».

+В 1989 р. була прийнята Конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням,

фінансуванням і навчанням найманців. Конвенція визнала найманство серйозним злочином, що
зачіпає інтереси всіх держав, і зобов'язала учасників або притягувати винних до суду, або видавати.
Конвенція до категорії найманців відносить не тільки осіб, що безпосередньо беруть участь у
збройних конфліктах, але і осіб, завербованих для участі в наперед запланованих актах насильства,
направлених на повалення уряду якої-небудь держави, підрив її конституційного порядку або
порушення її територіальної цілісності і недоторканності.

Парламентер — особа, спеціально уповноважена військовим командуванням воюючої сторони

на ведення переговорів з командуванням противника.

105. Нейтралітет під час війни.

У період збройних конфліктів деякі держави відмовляються брати участь у них і надавати
допомогу воюючим сторонам у силу свого нейтрального (від лат. neutralis - не приналежний ні
тому, ні іншому) статусу. Нейтралітет під час війни буває двох видів: постійний (на випадок будь-
якої війни) або тимчасовий (тільки відносно конкретної війни), про що держава офіційно заявляє.
Наприклад, Швейцарія з 1815 р. є постійно нейтральною країною. Україна в Декларації про
державний суверенітет України 1990 р. заявила про свою рішучість стати в майбутньому постійно
нейтральною державою. Норвегія під час перших і другий світових воєн заявляла про тимчасовий
нейтралітет, однак Німеччина в роки другої світової війни окупувала Норвегію, грубо порушивши її
статус тимчасово нейтральної держави. І це був не одиничний приклад порушення Німеччиною
законів і звичаїв війни відносно нейтральних держав у період 1939 - 1945 гг.

Норми міжнародного права регламентують права й обов'язки нейтральних держав і воюючих

сторін у відношенні їх у випадку збройного конфлікту. Дані норми закріплені в Гаазьких
конвенціях 1907 р.: Про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни й
Про права й обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни, а також в інших міжнародно-
правових актах. Основне положення цих норм зводиться до того, що територія нейтральної держави
не може перетворюватися в театр воєнних дій

Воюючим сторонам заборонено проводити через територію нейтральної держави війська й

військовий транспорт. Нейтральна держава зобов'язана інтернувати війська воюючої держави, якщо
вони виявляться на його території. На території нейтральної держави не допускається відкриття й
функціонування вербувальних пунктів воюючих держав; розміщення радіостанцій і інших засобів
зв'язку воюючих сторін. Забороняється надання допомоги воюючим державам зброєю й іншими
військовими матеріалами з боку нейтральної держави

У випадку замаху на статус нейтральної держави воно може використовувати збройні сили
для захисту свого нейтралітету. Однак провіз хворих і поранених воюючих сторін через територію
нейтральної держави допускається

Громадяни нейтральних держав можуть як добровольців боротися на стороні воюючої

держави. При цьому вони стають комбатантами й втрачають статус нейтральної особи

Є своя специфіка нейтралітету в морській і повітряній війні. Так, що воюють державам

забороняється робити воєнні дії в територіальних водах нейтральної держави: захоплювати
торговельні судна іншої воюючої сторони; створювати в цих і внутрішніх морських водах бази для
військово-морських операцій; установлювати радіостанції для зв'язку зі своїми збройними силами.
Нейтральна держава не може брати участь у постачанні воюючих сторін військовими судами,
боєприпасами й іншими військовими матеріалами, а також обладнати й озброювати яке-небудь
судно, якщо є підстави думати, що воно візьме участь після виходу з його територіальних вод у
бойових діях на стороні однієї з воюючих держав

Разом з тим воюючі сторони можуть використовувати територіальні води й порти нейтральної
держави на певні їм умовах, однакових для всіх воюючих держав. Так, військові кораблі воюючої
держави можуть одержати паливо в порту нейтральної держави, однак повторно цю операцію вони
можуть здійснити не раніше чим через три місяці. Звичайний час перебування військових кораблів
воюючих держав у територіальних водах нейтральної держави обмежується. Торговельні ж суду
воюючих сторін мають право вільно відвідувати або проходити транзитом води нейтральних
держав, відкриті для мирного торговельного мореплавання. Час перебування їх у таких водах не
обмежується

Режим нейтралітету в морській війні охоплює також боротьбу воюючих сторін з військовою
контрабандою. Остання означає перевезення нейтральною державою заборонених воюючою
стороною предметів і матеріалів з метою постачання ними протилежної воюючої сторони.
Військова контрабанда буває двох видів: абсолютна й відносна (умовна). Абсолютна контрабанда
має місце у випадку перевезення матеріалів винятково військового призначення (зброя, боєприпаси,
вибухові речовини, амуніція й т.п.). Відносну контрабанду становлять перевезення предметів
подвійного призначення, використання яких може здійснюватися як у мирных, так і у військових
цілях (золото, цінні папери, засоби зв"язку, паливо, продукти харчування, одяг і т.п.). Однак ні при
яких умовах перевезення медикаментів не розглядаються як військова контрабанда. Предмети,
визнані військовою контрабандою, конфіскуються, якщо буде доведено, що вони направлялися на
територію ворога або окуповані їм території. В 1909 р. була прийнята Лондонська декларація про
право морської війни, що врегулювала в числі інших і питання військової контрабанди. І хоча
Декларація не набула чинності, багато хто її положення використовуються, тому що придбали
характер звичайних норм

+Нейтралітет у повітряній війні не регламентується конвенційними нормами. Загальні

правила нейтралітету, установлені в законах і звичаях війни, застосовуються також і до повітряної
війни: повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканно; заборонений проліт
літальних апаратів воюючих сторін через повітряний простір нейтральної держави, переслідування
літальних апаратів супротивника в ньому й вступ з ними в бій; військові літаки воюючих сторін, що
приземлилися в нейтральній державі, затримуються, а екіпажі інтернуються до кінця війни;
воюючим сторонам забороняється повітряне транспортування своїх військ і озброєнь через
територію нейтральної держави; транспортування поранених і хворих допускається з дозволу
нейтральної держави

106. Захист поранених і хворих під час війни.

Норми про захист поранених і хворих у сухопутній війні містяться у І Женевській конвенції
про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. і в першому Додатковому
протоколі 1977 р. Згідно Конвенції встановлений нею режим поширюється на:

 особовий склад збройних сил;

 особовий склад ополчення і добровольчих загонів, а також організованих рухів
опору, якщо на їх чолі стоїть особа, відповідальна за своїх підлеглих, якщо їх учасники мають ясно
видимий відмінний знак, відкрито носять зброю, дотримуються норм міжнародного гуманітарного
права.

Перший Додатковий протокол поширив цей режим на всіх поранених і хворих, військових або
цивільних, які потребують негайної медичної допомоги.

Воюючі зобов'язані вживати негайних заходів для пошуку і збору поранених і хворих. У разі
потреби для цього встановлюється перемир'я. До поранених противника слід відноситися з
повагою, надавати їм необхідну медичну допомогу. Заборонені медичні експерименти над ними.
Загиблих підбирають і гідно ховають. Інформація про поховання повідомляється Міжнародному
Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Поховання повинні утримуватися в порядку, до них
забезпечується доступ рідних. При захопленні противником поранених і хворих, вони користуються
правами військовополонених, стан їх здоров'я також береться до уваги.

Медичний персонал знаходиться під захистом права збройних конфліктів. Медперсонал може
бути затриманий противником. У такому разі він повинен продовжувати виконання своїх функцій,
переважно відносно власних громадян. Захисту підлягають постійні медичні установи і рухомі
медичні формування. Вони повинні мати відмінні знаки. Захист припиняється лише у разі їх
використання в цілях спричинення шкоди противнику. Медперсонал має право мати особисту
зброю для самооборони і захисту пацієнтів.
 Режим поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, визначений у II Женевській
конвенції про поліпшення долі полонених, хворих та осіб зі складу збройних сил на морі, які
потерпіли корабельну аварію, 1949 р. і у першому Додатковому протоколі 1977 р. В цілому
застосовуються ті ж норми, що і у разі війни на суші, проте є певна специфіка. Особливе значення
мають пошук і порятунок. Вони повинні здійснюватися негайно після битви самими бойовими
кораблями. Воюючі можуть просити нейтральне судно прийняти на борт поранених і потерпілих
корабельну аварію. Такі судна не підлягають захопленню.

Особливу складність рятувальні операції становлять для підводних човнів. За всіх умов
підводні човни не мають права вчиняти ворожі дії відносно тих, хто рятується.

+Госпітальні судна фарбуються в білий колір і несуть разом з національним прапор МКЧХ.
Назва і опис судна повідомляється противнику. Госпітальні судна не можуть піддаватися нападу
або захопленню. Медперсонал і команда судна не підлягає захопленню у полон. Здатні до
пересування поранені і хворі можуть бути взяті в полон військовим кораблем противника.
Госпітальне судно може бути піддане огляду і навіть поставлено під тимчасовий контроль
противником.

107. Захист мирного населення під час війни. Режим військової окупації.

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир-ного населення під час війни.
Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які
знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв,|
3
 ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу.
Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до
праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати
будь-яку роботу, яка 6 змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні
служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних
осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають
міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати основні права людини, а також
права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний
рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант
зобов'язаний,у взаємодії з місцевою владою, максимально забезпечити населення медичним
обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово рекві-
зовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ
для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами
харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допомога під егідою
МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці,

що вступають на військову службу окупаційної держави, кваліфікуються як зрадники за законами
своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі
повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил допускається, але з компенсацією
готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків
абсолютної військової необхідності.

Режим військової окупації

Окупація - це встановлення однією державою контролю над частиною або всією територією
іншої держави. Окупант при цьому не отримує суверенних прав, тобто він не має права анексувати
або передати окуповану територію іншій державі, оскільки згідно з Статутом ООН завоювання не є
законним методом придбання території.

Під час забезпечення на окупованій території необхідного порядку сам факт окупації (навіть
незаконної) покладає на населення деякі обов'язки відносно окупанта, а останній несе
відповідальність за дотримання прав населення.

За IV Гаазькою конвенцією 1907 р. основний критерій окупації носить фактичний характер -

це встановлення реальної влади над територією. Згідно з спільною для всіх чотирьох Женевських
конвенцій 1949 р. ст. 2, режим окупації застосовується і в тому випадку, коли територія була
зайнята без збройного опору.

Існують різні види окупації: військова (тобто тимчасове заняття території військами
противника в ході збройного конфлікту); післявоєнна (як засіб забезпечення виконання державою,
що несе відповідальність за агресію, своїх зобов'язань); окупація при звільненні території союзника
від ворожої окупації; зайняття воюючою стороною території нейтральної держави. До всіх випадків
окупації застосовується право збройних конфліктів.

Окупація починається із встановлення фактичного контролю над територією та створення

окупаційної адміністрації. Окупаційний режим припиняється з моменту втрати фактичного
контролю над територією. Відповідні норми права збройних конфліктів діють до моменту
припинення окупацЙ.

+Управління окупованою територією здійснюється окупаційною адміністрацією з

дотриманням відповідних норм права збройних конфліктів, по можливості зі збереженням дії
місцевих законів. Дозволяється діяльність місцевих судів та органів влади, проте не допускається їх
примушення до цього. Окупант має право створювати і щгі неполітичні військові суди. Окупаційна
влада може використовувати державні будівлі, але право власності на них не отримує. Відносно
нерухомої державної власності, лісів, сільгоспугідь окупаційна влада є лише тимчасовим
керівником і повинна забезпечувати їх збереження.

108. Захист цивільних об’єктів та культурних цінностей в період збройного конфлікту.

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і військові
об'єкти. Відповідно до положень міжнародних норм, військові об'єкти — це ті об'єкти, що у силу
свого розташування, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і
руйнацію, захоплення або нейтралізація яких при існуючих обставинах дає явну військову перевагу.
Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать: а) житла, споруди,засоби
транспорту, використо вувані цивільним населенням; б) місця, використовувані
винятково цивільнимнаселенням (притулки, лікарні та ін.); в) джерела водопостачання, греблі,
дамби, електро станції і т.п Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу. Гаазька
конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року передбачає
додаткові заходи із захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення
для культурної спадщини кожного народу). До них належать: а) пам'ятники архітектури, мистецтва,
історії, ру кописи, книги, картини та ін.; б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.; в) центри, у яких є значна
кількість культурнихцінностей. Стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати їх нападу
або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в
непридатність і т.п.
109. Особливості ведення морської війни.

Театром морської війни є внутрішні морські води, територіальне море і відкрите море.
Комбатантами в морській війні є екіпажі військових кораблів, береговий обслуговуючий персонал а
також самі військові кораблі. Під військовим кораблем слід розуміти будь-яке судно, що несе
військово-морський прапор, а офіцери і екіпаж підпорядковані військовій дисципліні. Не є
комбатантами госпітальні і санітарні судна, морська санітарна авіація.

До морської війни застосовні загальні правила сухопутної війни, зокрема правила щодо
заборони на певні засоби і методи. В правилах морської війни специфічними є правила для
підводних човнів, морської блокади, бомбардувань і ін. В морській війні всі ворожі моряки, що
знаходяться на борту ворожого торгового судна можуть бути взяті в полон у разі захоплення їх
судна, інакше кажучи на них розповсюджується статус комбатантів.

Для підводної війни діють Правила про дії підводних човнів по відношенню до торгових судів
у військовий час (додаток до Лондонського протоколу 1936 р.). Правила передбачають, що в своїх
діях по відношенню до торгових суден підводні човни повинні погоджуватися з нормами, які діють
для надводних кораблів. Зокрема, військовий корабель, як надводний, так і підводний, може
потопити торгове судно або позбавити його можливості плавання у разі наполегливої відмови
зупинитися після належно зробленої вимоги про зупинку, при опорі огляду або обшуку. Заздалегідь
слід доставити екіпаж, пасажирів і судові папери в безпечне місце.

Міни як зброя міжнародним правом не заборонені, хоча вони значною мірою заподіювали
збиток не тільки військовому, але і торговому флоту, зокрема нейтральних країн. Регламентація
мінної війни встановлена VIII Гаазькою конвенцією 1907 р. Згідно з Конвенцією, міни повинні
встановлюватися на якорях. Вони можуть встановлюватися! не на якорях, якщо протягом однієї
години з моменту втрати контролю над ними втратять забійну силу (стануть безпечними).
Забороняється також встановлювати міни біля берегів і портів супротивника з єдиною метою
паралізувати торгове судноплавство. У разі втрати нагляду за мінами, слід вказувати в
загальнодоступних документах місця небезпечного плавання.

Морська блокада є такими діями військово-морського флоту воюючих, які призначені для
недопущення доступу до берегів супротивника з боку моря. Блокада є законною при дотриманні
ряду умов. Блокада повинна бути оголошена, при цьому повинні бути визначені координати
району, що блокується, і час початку блокади. Для суден, що знаходяться в районі блокади повинен
бути встановлений термін, щоб мати нагоду вийти з району, що блокується. За порушення блокада
судна-порушники можуть бути захоплені і конфісковані або знищені.

Виходячи з вимог сучасного міжнародного права, блокада вважається законною лише тоді,
коли вона здійснюється в реалізацію права держав на індивідуальну або колективну самооборону
відповідно до Статуту ООН, або на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Блокада, здійснювана
агресором, завжди протиправна.

Бомбардування наземних об'єктів морськими силами є законним способом ведення війни.

Відповідно до правил IX Гаазької конвенції 1907 р. забороняється бомбардування морськими
силами незахищених міст, портів, селищ, житла і будівель. Під «незахищеним об'єктом» звичайно
мають на увазі населені пункти, що не мають військового значення, що не є фортецями або
військово-морськими базами. Але бомбардування таких об'єктів допустиме лише після того, як
місцева влада на зроблене попередження не зруйнувала вказані об'єкти. Конвенція допускає, коли
цього вимагає термінова військова необхідність, почати бомбардування і без попередження.
Бомбардування допустиме ще в одному випадку: якщо місцева влада, після зробленого поперед-
ження відмовиться надати морським силам продовольство або запаси води для потреб цих сил.

Історично існувало каперство,тобто перетворення торгових суден у військові, при якому

власник торгового судна, одержавши каперське свідоцтво, на свій ризик йшов у море і вступав в
сутичку з судами супротивника. На сьогоднішній день міжнародним правом каперство заборонене.

+Приз - це захоплене в ході морської війни вороже торгове судно і його вантаж, рівно як і
нейтральне судно, велику частину вантажу якого складає військова контрабанда, тобто різні
заборонені товари і вантажі, які можуть бути використані супротивником у війні і які збільшують
його військовий потенціал. Не підлягають захопленню невеликі риболовецькі судна, каботажні
судна, судна, що виконують наукові або філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море
до оголошення війни.

Трофеї - захоплені в ході боїв на морі або на березі військові кораблі, військова техніка,
озброєння і майно, що належить супротивнику. Серед трофеїв можуть бути також цінності,зокрема
дорогоцінні метали, цінні папери і т.п. Вони переходять до сторони, що захопила їх, і стають її
власністю.
 110. Правове регулювання повітряної війни.

Війна у повітрі до сьогодні не піддавалася правовій регламентації. Це, з одного боку, означає,
що всі правила і норми щодо війни у цілому стосуються і повітряної війни. Це стосується
насамперед гуманізації повітряної війни, захисту і заступництва щодо жертв війни, зберігання
культурних цінностей, недопустимості знищення засобів життєзабезпечення тощо. Це означає
також заборону на використання ряду засобів і методів ведення війни. Але, з іншого боку, в
повітряній війні існують ряд звичаїв, притаманних такому виду зброї, яким є авіація, чи, як її по-
старому називають, - літальні апарати.

Як уже зазначалося, театром повітряної війни є повітряний простір над сухопутним і

морським театрами війни, тобто над сухопутною територією воюючих, над територіальним і
відкритим морем. Повітряний простір над нейтральними державами театром війни бути не може.
Комбатантами у повітряній війні є команди військово-повітряних суден, будь-які збройні сили, що
перебувають на таких суднах, парашутисти - як на самому повітряному судні, так і під час
перебування у повітрі. Засобами повітряної війни є літальні апарати (літаки) всіх видів, за
винятком, природно, санітарних повітряних суден і повітряних суден цивільного призначення. Для
розрізнення між ними військово-повітряні судна повинні мати на площинах відповідні емблеми, які
свідчать про належність до збройних сил і вказують на національність (державну належність)
судна. Відсутність розпізнавального знака і знака державної належності означає, що літак не
належить жодній державі та не перебуває під будь-чиїм захистом.

Зброя є одним з розпізнавальних ознак військового судна. Цивільне судно не повинне мати
зброї.

Бомбардування з повітря має підпорядковуватися певним правилам. Бомбардування

невійськових об'єктів, цивільних споруд, розстріл-з повітря мирного населення є злочином. Відомо,
що під час війни у В'єтнамі за бомбардування мирних міст і розстріл населення американські
льотчики присуджувалися до кримінальних покарань, і американська влада не протестувала проти
цього.

+Під час війни повітряна розвідка не може кваліфікуватися як шпигунство незалежно від того,
на якому літаку вона здійснюється. Літаки з парламентером повинні мати особливі сигнали: вдень -
біла смуга на фюзеляжі, вночі - біле світло. Санітарна авіація фарбується у білий колір та крім
національних розпізнавальних знаків повинна мати знаки Червоного Хреста.

111. Заборонені засоби і методи ведення війни. Декларація Мартенса.

Один з основних принципів права збройних конфліктів полягає в обмеженні воюючих сторін у
використанні засобів і методів ведення війни. Це означає, що учасники збройного конфлікту не
можуть довільно вибирати способи досягнення військової переваги над ворогом. Даний принцип
був закріплений ще в статті 22 Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, а пізніше
підтверджений статтею 35 Додаткового протоколу I 1977 року: "Право сторін, що перебувають у
конфлікті, вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим".

Під методами ведення війни слід розуміти сукупність прийомів і способів здійснення
військових дій. Чинне міжнародне право (статті 22-23 Конвенції про закони і звичаї сухопутної
війни, Женевські конвенції 1949 року і інші документи) забороняє такі методи ведення війни:

-предательское вбивство або поранення осіб, що належать до військ ворога;

-нападеніе на поламаних осіб;

Взяти заручників;

-отдача наказу не залишати нікого в живих, загроза віддачі такого наказу або ведення
військових дій на цій основі;
 -прінужденіе осіб служити в збройних силах ворога;

-бомбардіровка незахищених міст;

-використання не за призначенням національної та міжнародної символіки;

-військово-морська блокада, якщо вона публічно не оголошена і не є дійсною або реальної;

-бомбардіровка морськими силами незахищених портів;

-Повітряний бомбардування з метою залякування цивільного населення.

Під зрадницьким убивством слід розуміти вбивство, вчинене в результаті нападу, коли

потерпілий був свідомо введений в оману щодо статусу нападника особи. Під цю категорію
потрапляють випадки, коли нападник імітував своє поранення, хвороба, здачу в полон,
використовував одяг або розпізнавальні знаки чужої армії, некомбатантів, МКЧХ і т.п. Особами, що
вийшли з ладу, визнаються поранені, хворі і здаються в полон, якщо вони припинили опір.
Незахищеним містом є такий населений пункт, яка не обороняється армією ворога або силами
ополчення і в якому немає діючих військових об'єктів. Використання не за призначенням чужій
символіки також є забороненим методом ведення війни, так як одне з головних вимог до
комбатантів - використання ними ясного розпізнавального знака, що дозволяє ідентифікувати їх
належність до однієї з воюючих сторін.

Засоби ведення війни - це матеріальні знаряддя, за допомогою яких завдається шкода

живій силі і техніці ворога. До засобів ведення війни відносять різні види зброї і боєприпасів.
Найбільш відомими угодами в цій галузі є Конвенція про заборону виробництва та накопичення
запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення 1972 року, Конвенція
про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення
1993 року, Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі
протипіхотних мін та про їхнє знищення 1997 року, а також Конвенція про заборону або обмеження
застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають
надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію, 1980 року народження. До останньої Конвенції
було прийнято 4 протоколи: "Про осколки, які не", "Про заборону або обмеження застосування мін,
мін-пасток та інших пристроїв з поправками, внесеними 3 травня 1996 року", "Про заборону або
обмеження застосування запальної зброї", "Про засліплює лазерну зброю ". Аналіз діючих
міжнародно-правових актів дозволяє виділити два основних критерії, За якими накладається
заборона на застосування окремих засобів ведення війни. По-перше, заборонені засоби, які
завдають людині зайвих страждань своїми вражаючими властивостями. По-друге, незаконним є
застосування зброї неизбирательного дії, що заподіює надмірних ушкоджень. Забороненими
засобами ведення війни, що спричиняють надмірні страждання, є:

-взривчатие і запальні кулі, а також кулі, легко розгортаються або сплющуються в людському
тілі;

-снаряди, що мають єдиним призначенням поширення задушливих або шкідливих отрут;

-лазерні зброю, спеціально призначене для використання в бойових діях з метою заподіяння
постійної сліпоти органам зору людини;

-зброя, основна дія якого полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в

людському тілі рентгеном.

До другої групи заборонених засобів ведення війни (тобто мають невибіркову дію)
відносяться:

-бактеріологіческое (біологічне) зброю;

-хімічну зброю;
 -засоби впливу на природне середовище, які мають широкі, довгострокові або серйозні
наслідки, як способів руйнування, нанесення шкоди або спричинення шкоди;

-зажігательное зброю;

-кассетние, кулькові бомби, міни-пастки і міни, що імітують сторонні предмети;

-протівопехотние міни, які не є дистанційно керованими;

-Дистанційне встановлювані міни, які не відповідають положенням про самознищення і

самодезактіваціі, а також якщо вони не є протипіхотними і не оснащені ефективним механізмом
самонейтралізації після використання.

Неважко бачити, що всі перераховані засоби ведення війни через свого неизбирательного дії
здатні наносити надмірних ушкоджень. Зброя вважається у яких невибіркову дію, якщо застосовує
його сторона (особа) не може точно розрахувати і передбачити наслідки такого застосування.
Зокрема, невибіркову дію зброї не дозволяє гарантувати, що від його застосування не постраждає
цивільне населення або цивільний об'єкт. Саме такими властивостями характеризуються, зокрема,
хімічну, біологічну та запальна зброя, а також руйнівні засоби впливу на природне середовище. Що
стосується протипіхотних та інших хв, то за допомогою дистанційного управління і механізмів
самознищення і самодезактіваціі їх, в принципі, можна використовувати як зброю вибіркової дії.
Разом з тим, Конвенція 1997 року, яку підписали понад 130 держав, спрямована на повну заборону
протипіхотних мін.

Що стосується засобів впливу на природне середовище, які мають широкі, довгострокові або
серйозні наслідки, то під ними розуміються будь-які засоби, включаючи ті, які не є власне
знаряддями ведення війни. Міжнародне право (Конвенція про заборону військового або будь-якого
іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року) забороняє
використовувати будь-які засоби, якщо це веде до широких, довгострокових або серйозних
наслідків для навколишнього середовища. Наприклад, в ході війни в Перській затоці іракськими
військами були підпалені більше 600 нафтових свердловин, а майже 1,5 мільйонів літрів сирої
нафти були вилиті в море, що призвело до забруднення атмосфери, грунту і морського середовища,
а в кінцевому рахунку - до різкого зростання захворювань серед жителів Кувейту. В даному
випадку, безумовно, були порушені норми міжнародного гуманітарного права.

Цікаво, що в міжнародному праві немає прямої заборони на застосування ядерної зброї, Хоча

очевидно, що воно має невибіркову дію. Свого часу Генеральна Асамблея ООН робила відповідний
запит до Міжнародного Суду щодо правомірності застосування ядерної зброї. Висновок
Міжнародного Суду по цьому запиту від 8 липня 1996 року є досить суперечливим. З одного боку,
Суд визнав, що чинне міжнародне право прямо не забороняє застосування у збройному конфлікті
ядерної зброї або загрозу його застосування. Зокрема, Суд вказав, що в міжнародному праві
виявилася тенденція забороняти зброю масового ураження з використанням спеціальних
інструментів - спеціальних міжнародних угод. Що ж стосується ядерної зброї, то Суд не виявив
спеціальної заборони на його використання в будь-якому з чинних міжнародних договорів. З
іншого боку, Суд підкреслив, що будь-який випадок використання ядерної зброї повинен
регулюватися нормами і звичаями міжнародного гуманітарного права. При цьому питання про
відповідність застосування ядерної зброї нормам МГП не було вирішено: тільки семеро суддів з
п'ятнадцяти проголосували за таке невідповідність. На наш погляд, застосування ядерної зброї або
загроза його застосування у всіх випадках повинні бути визнані такими, що суперечать
міжнародним зобов'язанням держав. Цей висновок обумовлений аналізом діючих міжнародних угод
і загальновизнаних принципів, що забороняють окремі засоби ведення війни, а також спрямованих
на захист цивільних об'єктів і культурних цінностей. Застосування ядерної зброї може бути
заборонено за аналогією з біологічною і хімічною зброєю, також мають невибіркову дію.

Поняття і зміст нейтралітету.

Інститут нейтралітету у випадках збройного конфлікту регулюється звичайними нормами, а

також двома Гаагскими конвенціями 1907: Конвенцією про права і обов'язки нейтральних держав і
осіб у випадку сухопутної війни і Конвенцією про права і обов'язки нейтральних держав у разі
морської війни.

Під нейтралітетом розуміється правовий статус держави, який характеризується його

відмовою від вступу до військових союзів, участі у війні і надання будь-якої допомоги
воюючим сторонам. Нейтралітет несумісний також з присутністю на території нейтральної
держави збройних сил (військових баз) іноземних держав. Нейтралітет може бути постійним і
тимчасовим, тобто стосуються конкретного збройного конфлікту. Рішення про нейтралітет є
добровільним актом самої держави і може бути їм переглянуте. Держава, беручи на себе статус
нейтральної, зобов'язане повідомити про це іншим державам.

Основними обов'язками нейтральної держави є:

-не брати безпосередньої участі у збройному конфлікті;

-не надавати свою територію для формування військових загонів будь-якої з воюючих сторін;

-не дозволяти транзитний рух збройних сил і військової техніки воюючих сторін через свою
територію;

-не укладати угод, фактичним результатом яких стала б допомога воюючим державам зброєю
або боєприпасами, а також іншими військовими матеріалами;

-негайно інтернувати війська воюючих сторін, що опинилися на його території;

-не дозволяти ведення військових дій на своїй території, включаючи водний і повітряний
простір.

Правовий статус нейтральної держави не заперечує наявності у країни власних збройних сил,
які можуть бути використані тільки в рамках самооборони. Крім того, нейтральна держава не несе
відповідальності за своїх громадян, які з власної волі приєднуються до однієї з воюючих сторін.
Нарешті, Женевські конвенції 1949 р допускає участь нейтральної держави в гуманітарних місіях,
що мають на меті захист жертв війни. Наприклад, евакуація поранених на територію нейтральної
держави і надання їм медичної допомоги сумісні з режимом нейтралітету.

Держави, які беруть участь у збройному конфлікті, і інші зацікавлені суб'єкти міжнародного
права зобов'язані поважати нейтралітет іноземних держав і визнавати за ними відповідний
міжнародно-правовий статус. Порушення інтересів нейтральної держави є серйозним порушенням
законів і звичаїв війни. Нерідко нейтралітет окремих країн гарантується іншими державами за
допомогою спеціального міжнародного договору.

В даний час постійно нейтральними є такі держави, як Швейцарія, Австрія, Мальта,

Туркменістан та інші.

Так, нейтралітет Туркменістану закріплений в статті 6 Конституції Туркменістану і

Конституційному законі "Про постійний нейтралітет Туркменістану" від 12 грудня 1995 року, а
також визнаний резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 року. Згідно з
Конституцією, Туркменістан дотримується в зовнішній політиці принципів сталого позитивного
нейтралітету, невтручання у внутрішні справи інших країн, відмови від застосування сили і участі у
військових блоках і союзах. Конституційний закон "Про постійний нейтралітет Туркменістану"
передбачає, що Туркменістан не бере участі у військових блоках і союзах, а також в міждержавних
об'єднаннях з жорсткими зобов'язаннями або мають намір колективну відповідальність учасників.
Крім цього, Туркменістан прийняв на себе наступні зобов'язання:

-не починати воєн і військових конфліктів, не брати участь в них (крім реалізації права на
самооборону), не вживати політичних, дипломатичних чи інших кроків, які можуть призвести до
війни або збройного конфлікту;
 -не мати, не виробляти і не поширювати ядерну, хімічну, бактеріологічну та інші види зброї
масового ураження;

-не розміщувати на своїй території військові бази іноземних держав;

-Гарантована неухильне і точне відповідність свого внутрішнього і зовнішньополітичного

курсу статусу постійного нейтралітету і взятим на себе в зв'язку з цим міжнародним зобов'язанням.

Згідно зі згаданим Законом, у разі збройної агресії проти Туркменістану він має право
звернутися за допомогою до інших держав або Організації Об'єднаних Націй.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 року вітається законодавче
закріплення Туркменістаном статусу постійного нейтралітету, а також проголошується визнання і
підтримка цього статусу. Крім того, Генеральна Асамблея закликала всі держави-члени ООН
поважати і підтримувати статус Туркменістану, поважаючи також його незалежність, суверенітет і
територіальну цілісність.

112. Закінчення війни та його міжнародно-правові наслідки.

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією
однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими

сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по
усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.

Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру
воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування
поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих.
Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного
договору або мирного врегулювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення
воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району,

наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх
збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною
(наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть
формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни.

Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення
стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану
війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між
СРСР і Італією 1947 року).
 У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про
відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими
сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для
нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

 перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї
війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;
 установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

 відновляється дія раніше укладених міжнарод них договорів і укладаються нові

договори;

 повертаються усі військовополонені;

 провадиться репатріація цивільного населення;
 здійснюється виведення окупаційних військ;

 передаються карти мінних полів для їхнього тра лення і знищення мін;
 наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної
відповідальності голов них воєнних злочинців;

113. Поняття та принципи міжнародного повітряного права. Міжнародна організація

цивільної авіації.

Міжнародне повітряне право - це система міжнародно-правових норм, які регулюють

відносини між суб'єктами міжнародного права у зв'язку з використанням повітряного простору та
визначають його

правовий режим.

+Основним документом в галузі міжнародного повітряного права є Конвенція про міжнародну

цивільну авіацію, укладена в Чикаго у 1944 р. Чиказька конвенція встановлює основні принципи
міждержавного співробітництва в галузі міжнародних польотів, регулювання діяльності
повітряного транспорту та забезпечення його безпеки, а також включає статутні положення
Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО). «Міжнародні авіаційні регламенти»
(стандарти,рекомендації, процедури і т.п.), що приймаються та стверджуються Радою ІКАО, віді-
грають велику роль в міжнародному повітряному праві.

У міжнародній практиці склалися наступні галузеві принципи міжнародного повітряного

права:

а) принцип поваги повного и виключного суверенітету держави над її повітряним простором у

межах її території;

б) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації;

в) принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) (з англ. International Civil Aviation

Organizacion, ICAO) — заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію1944 року,
є спеціалізованою установою ООН, що займається організацією і координацією міжнародного
співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є біля 190
держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна. СРСР вступив в ІКАО 10
листопада 1970 року.

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас,

створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для
конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устаткування, засобів
зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і
т.д. У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Статутною метою ІKАО є забезпечення безпечного, упорядкованого розвитку міжнародної

цивільної авіації у всьому світі і інші аспекти організації та координації міжнародного
співробітництва з усіх питань цивільної авіації, у тому числі міжнародних перевезень. Відповідно
до правил ІКАО міжнародний повітряний простір розділений на райони польотної інформації -
повітряний простір, межі якого встановлюються з урахуванням можливостей засобів навігації та
контролю за повітряним рухом. Однією з функцій ІKАО є присвоєння аеропортам світу
чотирибуквених індивідуальних кодів-ідентифікаторів, що використовуються для передачі
аеронавігаційної та метеорологічної інформації щодо аеропортів, планів польотів (флайт-планів),
позначення цивільних аеродромів на радіонавігаційних картах і т. д. У 1992 (Резолюція A29-1)
ІKАО оголосила 7 грудня Днем цивільної авіації. Надалі це рішення підтримала ООН.

Статутом ІКАО вважається дев’ята редакція Міжнародної конвенції цивільної авіації (також

називається Чиказькою конвенцією ), яка включає в себе зміни з 1948 по 2006 роки. Вона має також
позначення IKAO Doc 7300 / 9. Конвенція складається з 18 розділів (Annexes), які перераховуються
в основний статті — Чиказька конвенція.

Вищим органом є Асамблея з представництвом усіх членів ІKАО. Збирається не рідше разу на
три роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представників 30 держав, що

обираються Асамблеєю з числа країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом.Рада є
постійним органом ІКАО, підзвітною Асамблеї, що керується Президентом, який обирається
Асамблеєю на три роки. У Раді представлено 33 держави.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО.

Місцеперебування ІКАО — Монреаль (Канада).

Основні напрямки діяльності ІKАО:

Технічний напрям:

 розробка, вдосконалення та впровадження стандартів і рекомендацій, які

застосовуються у міжнародній цивільній авіації;

Економічний напрям:

 дослідження міжнародних пасажирських і вантажних перевезень і вироблення

рекомендацій з питань ставок і зборів за користування аеропортами та аеронавігаційними засобами,
а також порядку встановлення тарифів, що застосовуються на міжнародних лініях;
 вивчення питань спрощення формальностей при міжнародних повітряних
перевезеннях;
 надання постійної технічної допомоги країнам, що розвиваються у створенні
власних систем внутрішніх і міжнародних повітряних перевезень;

Правовий напрямок:

 розробка проектів нових документів з міжнародного повітряного права.

 114. Правовий режим повітряного простору. Свободи повітря.

Правовий режим повітряного простору, в якому здійснюється повітряна діяльність, є різним.

Над міжнародною територією (наприклад, Антарктикою, відкритим морем) він встановлюється
міжнародним повітряним правом, а над державами - їх внутрішнім законодавством та нормами
міжнародного повітряного права.

Згідно з принципом свободи польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна

підпорядковуються в даній сфері юрисдикції держави прапору, держави реєстрації Порядок
реєстрації повітряних суден визначається внутрішнім правом. Національна приналежність
повітряного судна зазначається на фюзеляжі літака.

Держави зобов'язані здійснювати контроль за відповідністю зареєстрованих в них повітряних

суден вимогам безпеки польотів та за дотриманням ними міжнародних норм. Дана вимога
стосується на лише літаків, але й аеропортів та інших структур з обслуговування.

Юрисдикція держави у власному повітряному просторі визначається її територіальним

верховенством. Повітряний простір є частиною території держави. Використання повітряного
простору держави можливе лише з її дозволу. Для даних цілей держави укладають двосторонні
угоди про повітряне сполучення, які, разом з внутрішніми актами, визначають правила польотів у
повітряному просторі

На практиці авіапідприємства здійснюють авіаційні перевезення в межах наданих їм

«комерційних прав», які іншими словами називають «свободи повітря». Всього виділяють дев ять
таких свобод:

 право здійснювати транзитний політ без посадки на території держави, яка надала
таке право;
 право виконувати транзитний політ через територію іноземної держави з
посадкою на її території в некомерційних цілях, тобто без права висаджувати або брати на борт
пасажирів, вивантажувати чи завантажувати багаж, пошту та вантажі;

- право висаджувати на іноземній території пасажирів і вивантажувати багаж, пошту, вантажі,

взяті на борт повітряного судна на території держави, національність якої має таке повітряне судно;

- право приймати на території іноземної держави на борт повітряного судна пасажирів, багаж,
пошту та вантажі, що прямують на територію держави, національність якої має таке повітряне
судно;

~ право приймати на території іноземної держави, яка є партнером за угодою про повітряні

сполучення чи перевезення, пасажирів,їх багаж, вантаж та пошту, що прямують на територію будь-
якої третьої держави, а також право висаджувати пасажирів та вивантажувати 6агаж,пошту

та вантаж, що прямують з будь-якої такої держави;

 право здійснювати перевезення пасажирів, багажу, вантажів

та пошти між третіми країнами через територію держави реєстрам судна;

 право іноземного авіаперевізника здійснювати перевезення пасажирів, багажу,

вантажів та пошти між третіми державами, обминаючи

територію держави реєстрації повітряного судна;

 право здійснювати внутрішнє перевезення на відповідній ділянці міжнародної

авіалінії;
  право здійснювати внутрішнє перевезення за маршрутом, що

повністю проходить над територією іноземної держави.

115. Боротьба з актами незаконного втручання у діяльність цивільної авіації.

Акт незаконного втручання в діяльність цивільної авіації - протиправні дії, пов'язані з

посяганням на нормальну і безпечну діяльність авіації, що призвели до нещасних випадків з
людьми, майнових збитків, захоплення чи викрадення повітряного судна, або дії, що створюють
ситуацію для таких наслідків.

ПОСТАНОВА Кабінету Міністрів України Про затвердження Тимчасових правил контролю з

метою забезпечення безпеки цивільної авіації (п.4 Тимчасових правил) від 2 серпня 1995 р. N 592
Київ

Стаття 71. Організація авіаційної безпеки

Організація робіт, пов'язаних із забезпеченням авіаційної безпеки, здійснюється відповідно до

законодавства України, норм, правил і процедур Української державної програми безпеки цивільної
авіації, затверджуваної Верховною Радою України.

Під забезпеченням авіаційної безпеки мається на увазі комплекс заходів, а також людські та
матеріальні ресурси, призначені для захисту авіації від актів незаконного втручання у її діяльність.

Стаття 72. Заходи щодо захисту від актів незаконного втручання

Українські та іноземні експлуатанти авіаційної техніки, які здійснюють прийом, випуск і (або)
обслуговування повітряних суден на території України, а також експлуатанти аеродромів та
аеропортів повинні вживати заходів щодо захисту авіації від актів незаконного втручання в її
діяльність.

Актом незаконного втручання в діяльність авіації є протиправні дії, пов'язані з посяганнями на

нормальну і безпечну діяльність авіації і авіаційних об'єктів, внаслідок яких сталися нещасні
випадки з людьми, майнові збитки, захоплення чи викрадення повітряного судна, або такі, що
створюють ситуацію для таких наслідків.

Заходи щодо захисту авіації від актів незаконного втручання на території України
регламентуються нормами, правилами і процедурами, передбаченими Українською державною
програмою безпеки цивільної авіації.

Стаття 73. Контроль на безпеку

Контроль на безпеку ручної поклажі, багажу, вантажу, пошти та бортового припасу, а також
особистий контроль на безпеку пасажирів і членів екіпажу повітряного судна як на внутрішніх, так і
на міжнародних лініях здійснюють служби авіаційної безпеки, органи внутрішніх справ і
прикордонного контролю.

В разі відмови пасажира або члена екіпажу повітряного судна від проходження контролю на
безпеку, а також відмови осіб пред'явити ручну поклажу, багаж, вантаж, пошту або бортові припаси
для контролю на безпеку вони до польоту чи перевезенню на повітряному судні не допускаються.

На повітряному судні, що перебуває в польоті, контроль на безпеку в разі необхідності може

бути проведено за рішенням командира повітряного судна незалежно від згоди пасажира. Для
зазначеної мети повітряне судно вважається таким, що перебуває у польоті, з часу зачинення всіх
його зовнішніх дверей після завантаження і до часу відкриття будь-яких з цих дверей для
розвантаження.
 Правила проведення контролю на безпеку, перелік осіб, що мають право проводити контроль
на безпеку, перелік осіб, звільнених від проходження контролю на безпеку, передбачаються
Українською державною програмою цивільної авіації.

Стаття 74. Забезпечення виконання вимог авіаційної безпеки щодо охорони повітряних суден,
пожежної безпеки, підтримання пропускного і внутрішнього об'єктового режиму на аеродромах, в
аеропортах та на інших авіаційних об'єктах

Порядок забезпечення виконання вимог авіаційної безпеки щодо охорони повітряних суден,
важливих об'єктів, пожежної безпеки, підтримання пропускного і внутрішнього об'єктового режиму
на аеродромах, в аеропортах та на інших авіаційних об'єктах регламентується нормами, правилами і
процедурами, передбаченими Українською державною програмою безпеки цивільної авіації.

Аеродроми, аеропорти та їх важливі об'єкти, а також обладнання повітряного транспорту,

контрольно-пропускні пункти, огорожа, пункти контролю на безпеку пасажирів і членів екіпажу,
ручної поклажі та багажу, інженерно-технічні засоби охорони і пожежної безпеки, засоби зв'язку та
спеціальні технічні засоби контролю на безпеку повинні відповідати нормам, правилам і
процедурам, передбаченим Українською державною програмою безпеки цивільної авіації.

Стаття 75. Предмети, що не підлягають транспортуванню на повітряних суднах

Перелік небезпечних предметів і речовин, заборонених до здачі, прийому, зберігання і

перевезення на цивільних повітряних суднах, визначається нормами, правилами і процедурами
Української державної програми безпеки цивільної авіації.

Авіаційна безпека – комплекс заходів, а також людські та матеріальні ресурси, призначені для
захисту цивільної авіації від актів незаконного втручання в її діяльність.

Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації запроваджується для запобігання

доставці будь-яким чином і за будь-яких умов на борт повітряного судна, що виконує польоти на
внутрішніх або міжнародних авіалініях, зброї, боєприпасів, вибухових речовин та пристроїв, інших
небезпечних предметів, які можуть бути використані для вчинення акту незаконного втручання в
діяльність цивільної авіації. Перелік небезпечних предметів і речовин, заборонених для
перевезення, визначається в установленому порядку.

Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації здійснюється в аеропортах (на

аеродромах) на всіх рейсах, що виконуються повітряними суднами цивільної авіації України та
іноземних авіакомпаній як на внутрішніх, так і на міжнародних авіалініях, із застосуванням
спеціальних технічних та інших засобів.

В окремих випадках контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації здійснюється на

борту повітряного судна, що перебуває в польоті.

Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації проходять всі пасажири та члени
екіпажу повітряного судна, для чого вони подають для огляду ручну кладь, багаж та усі предмети,
які проносяться ними на борт повітряного судна.

Особистий огляд пасажирів і членів екіпажу провадиться в межах, достатніх для виявлення
зброї та заборонених до перевезення предметів і речовин, і здійснюється лише працівником однієї
статі з пасажиром або членом екіпажу, який проходить контроль.

Від контролю з метою забезпечення безпеки цивільної авіації на внутрішніх і міжнародних

авіалініях звільняються посадові особи, які згідно із чинним законодавством забезпечуються
державною охороною.

Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації пасажирів-інвалідів (хворих), осіб,

які мають право на носіння зброї, конвойованих здійснюється у порядку, що визначається
Укравіацією за узгодженням з відповідними міністерствами і відомствами. ( Пункт 10 із змінами,
внесеними згідно з Постановою КМ N 815 ( 815-98-п ) від 08.06.98 )
 Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації здійснюється в аеропортах (на
аеродромах) співробітниками служби авіаційної безпеки, працівниками органів внутрішніх справ і
прикордонного контролю, а на борту повітряного судна, що перебуває в польоті, - членами екіпажу
за рішенням командира цього судна.

Огляд ручної кладі, багажу та особистий огляд пасажирів здійснюється у спеціально

обладнаних приміщеннях після реєстрації квитків.

Члени екіпажу повітряного судна проходять контроль у спеціально обладнаних пунктах

пропуску окремо від пасажирів. У цих же пунктах здійснюється контроль ручної кладі, багажу та
інших речей, що належать членам екіпажу.

Контроль вантажу, поштових відправлень і бортових припасів здійснюється за поданням

відповідних документів, в яких зазначається їхня властивість, найменування і можливість
перевезення на повітряних суднах, у присутності осіб, відповідальних за здачу вантажу, поштових
відправлень і бортових припасів для перевезення, після пред'явлення ними документів, які
посвідчують особу.

Контроль ручної кладі, багажу, вантажу, поштових відправлень і бортових припасів,

пов'язаний з необхідністю їх розкриття у відсутності пасажира і членів екіпажу повітряного судна
(особи, відповідальної за здачу для перевезення таких відправлень чи припасів, або особи, яка
супроводжує вантаж), здійснюється за мотивованим рішенням керівника служби авіаційної безпеки
або органу внутрішніх справ. Такий огляд провадиться у присутності двох понятих, про що
складається протокол.

Пасажири та члени екіпажу повітряного судна, які ухиляються від контролю з метою
забезпечення безпеки цивільної авіації і не подають для цього ручну кладь, багаж та інші речі, що
ними перевозяться, до контрольованої зони не пропускаються.

Вантаж, поштові відправлення і бортові припаси, до яких не застосовані процедури контролю

з метою забезпечення безпеки цивільної авіації в установленому порядку, завантаженню на борт
повітряного судна не підлягають.

Контроль з метою забезпечення безпеки цивільної авіації здійснюється у визначених межах

часу, який не повинен перевищувати загального часу, передбаченого розкладом для оформлення
рейсу. Скорочення терміну та спрощення процедури такого контролю за будь-яких умов
забороняється.

У разі необґрунтованої затримки пасажира, пов'язаної з проходженням контролю з метою

забезпечення безпеки цивільної авіації, адміністрація авіапідприємства повинна забезпечити його
відправлення черговим рейсом. Якщо пасажир відмовився від польоту через зволікання з
процедурою такого контролю, експлуатант зобов'язаний за вимогою пасажира повністю
відшкодувати вартість квитка або невикористаної його частини.

На підставі цих Правил адміністрація авіапідприємства визначає з урахуванням специфіки та

місцевих умов роботи технологію здійснення контролю з метою забезпечення безпеки цивільної
авіації.

Адміністрація авіапідприємства своєчасно інформує фізичних та юридичних осіб, що

користуються послугами повітряного транспорту, про обов'язковість контролю з метою
забезпечення безпеки цивільної авіації, про права і відповідальність у частині, що їх стосується.

Особи, винні в порушенні цих Правил, несуть відповідальність згідно з чинним

законодавством.

Рішення або дії посадових осіб, уповноважених виконувати обов'язки щодо контролю з метою
забезпечення безпеки цивільної авіації, можуть бути оскаржені в порядку, встановленому для
оскарження неправомірних дій посадових осіб.
 Акт незаконного втручання - це:

- насильство стосовно особи, яка перебуває на борту повітряного судна під час польоту, якщо
такі дії можуть загрожувати безпеці цього повітряного судна;

- руйнування повітряного судна, яке перебуває в експлуатації, або його пошкодження, що

може вивести судно з ладу або загрожує його безпеці під час польоту;

- розміщення або спроби розміщення в повітряному судні, яке перебуває в експлуатації,

пристрою або речовини, що можуть його зруйнувати або призвести до пошкодження, яке загрожує
безпеці повітряного судна під час польоту;

- руйнування або пошкодження об'єктів радіонавігаційного забезпечення чи втручання в їх

експлуатацію, якщо будь-яка зазначена дія загрожує безпеці повітряного судна під час польоту;

- повідомлення свідомо неправдивих відомостей, що можуть спричинити загрозу безпеці

повітряного судна під час польоту;

- незаконне та навмисне використання пристрою, речовини або зброї:

- для здійснення акту насильства стосовно особи в аеропорту, на аеродромі, що завдає або
може завдати шкоди її здоров'ю чи заподіяти смерть;

+- для руйнування або серйозного пошкодження обладнання чи споруд аеропорту, аеродрому,

його служб і розташованих в аеропорту, на аеродромі повітряних суден;

 для загрози безпеці польотів в аеропорту, на аеродромі.

116. Поняття та принципи міжнародного космічного права.

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародних принципів і норм, що встановлюють

правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, та регулюють права та обов'язки
учасників космічної діяльності.

Міжнародне космічне право формується переважно як договірне. Його основними джерелами

є: Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору,
включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Угода про рятування космонавтів, повернення
космонавтів та об'єктів, запущених у космічний простір 1968 р., Конвенція про міжнародну
відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р., Конвенція про реєстрацію
об'єктів, що запускаються у космічний простір 1974 р., Угода про діяльність держав на Місяці та
інших небесних тілах 1979 р.

+Принципи міжнародного космічного права закріплені у Договорі про принципи діяльності

держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні
тіла 1967 р. До них відносяться: дослідження та використання космосу на благо всього людства;
рівне право всіх держав на дослідження та використання космосу; заборона національного
привласнення космосу; відповідність космічної діяльності міжнародному праву; свобода космосу
для наукових досліджень; використання Місяця та інших небесних тіл виключно у мирних цілях;
міжнародна відповідальність держав за всю національну космічну діяльність; міжнародна
відповідальність держав за шкоду, завдану космічними об'єктами; співробітництво та взаємна
допомога держав при дослідженні та використанні космосу» збереження державами юрисдикції та
контролю над космічними об'єктами, що занесені до їх реєстрів; обов'язок держав уникати
шкідливого забруднення космосу.

117. Правовий режим космічного простору і небесних тіл. Правовий режим космічних
об’єктів і космонавтів.
 Космічний простір — це міжнародна територія, правовий статус і режим якої визначаються
міжнародним правом. Згідно з рішенням

Комітету ООН з космосу 1979 р., розмежування повітряного простору держав, на який
поширюється їх суверенітет, та «відкритого» космічного простору проходить на висоті 100-110 км
над рівнем Світового океану. Під «небесними тілами» слід розуміти природні тверді об'єкти» що
знаходяться у космічному просторі, а саме планети, їх супутники, астероїди, комети, метеорити та
зірки.

Основоположною особливістю сучасного правового статусу космічного простору та небесних

тіл є їх міжнародно-правова кваліфікація як надбання всього людства. Договір про космос 1967 р.
встановлює, що ніяка частина космічного простору, включаючи небесні тіла, не підлягає
національному привласненню ані шляхом проголошення над ними суверенітету, ані шляхом
використання або окупації; ані будь-якими іншими способами, а дослідження космічного простору
слід проводити відповідно до міжнародного права. Договір про космос 1967 р. забороняє
розміщення в космосі зброї масового знищення. Тим самим космічний простір і небесні тіла
проголошені частково демілітаризованою зоною, включно з без'ядерним статусом. У космосі також
заборонено проводити будь-які випробування ядерної зброї. Розміщення в космосі звичайних видів
озброєння та збройних сил загальним міжнародним правом не заборонено,так само як не
заборонено використання космосу у військових цілях. Місяць та інші небесні тіла є
демілітаризованими та нейтралізованими територіями,що забороняє будь-яке їх військове
використання.

Вивчення та дослідження космічного простору і небесних тіл має відбуватися в такий спосіб,
щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища.

 Правовий режим космічних об'єктів і екіпажів

Космічний об'єкт можна визначити як космічний супутник та його складові щетини,

включаючи засоби його доставки в космічний простір. Згідно з Конвенцією про реєстрацію об'єктів,
що запускаються В космічний простір 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє
космічний об'єкт у національному реєстрі. Кожна запускаюча держава представляє Генеральному
секретарю ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт,
занесений в її реєстр.

Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові

частини залишаються непорушними під час їхнього знаходження в космічному просторі або на
небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти та їхні складові частини, виявлені на
іноземній території, повинні повертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Для повернення
космічного об'єкта і його складових частин запускаючій державі, по-перше, необхідне прохання
запускаючої держави про це; по-друге, на вимогу необхідно представити до повернення пізнавальні
дані; по-третє, витрати з виявлення і повернення об'єкта та його складових частин повинні
покриватися запускаючою державою.

Космонавт - це людина, що здійснила політ в космічний простір, член екіпажу космічного

корабля. У Договорі про космос 1967 р. встановлено, що космонавти розглядаються як посланці
людства в космос. Держава, у реєстр якої занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює
юрисдикцію і контроль над екіпажем цього об'єкта. Юрисдикція держави реєстрації здійснюється
під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі.

Держави зобов'язані інформувати одна одну або ООН про встановлені ними явища у космосі,
які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Держави зобов'язані надавати
космонавтам будь-яку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої
держави або у відкритому морі.

Космонавтам, що здійснили вимушену посадку, має бути забезпечена безпека, і вони негайно
повинні бути повернуті державі, у реєстр якої занесений їх космічний корабель.
 +Повернення космонавтів запускаючій державі є безумовним зобов'язанням, і держава, що
повертає їх, не повинна вимагати компенсації витрат, пов'язаних з рятуванням і поверненням
«посланців людства в космос».

118. Відповідальність у міжнародному космічному праві.

Згідно з Договором про космос 1967 р., держави несуть міжнародну відповідальність за
національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно
від того, чи здійснюється вона урядовими органами або неурядовими юридичними особами.
Діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні
тіла, має здійснюватися з дозволу і під постійним наглядом відповідної держави. У випадку
діяльності в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, міжнародної організації,
відповідальність за виконання Договору про космос несуть, разом з міжнародною організацією,
також і держави, що беруть у ній участь. Держава, що здійснює або організує запуск об'єкта в
космос, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об'єкта, несе
міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами або їх складовими частинами на
Землі, у повітряному або космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій
державі,її фізичним або юридичним особам. Згідно з Конвенцією про міжнародну відповідальність
за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р.,термін «шкода» означає позбавлення життя,
тілесне пошкодження або інше пошкодження здоров'я; або знищення чи пошкодження майна
держави, або фізичних чи юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій.
Запускаюча держава несе абсолютну відповідальність з виплати компенсації за шкоду, завдану її
космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці,
окрім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї запускаючої держави або особам чи майну на борту
такого космічного об'єкта завдано шкоди космічним об'єктом іншої запускаючої держави, то
остання несе відповідальність тільки у випадку,коли шкоду завдано з її вини або з вини осіб, за яких
вона відповідає. Конвенція про відповідальність передбачає також солідарну відповідальність
кількох держав. Запускаюча держава може вимагати звільнення від абсолютної відповідальності,
якщо вона доведе, що шкода стала повністю або частково результатом грубої недбалості або дій чи
бездіяльності, вчинених з наміром завдати шкоди, з боку держави-позивача або фізичних чи
юридичних осіб, яких вона представляє.
119. Поняття та джерела міжнародного економічного права. Сучасна система міжнародних
економічних організацій.

У сучасній правовій літературі висунуто дві основні концепції міжнародного економічного

права (МИТ). Згідно з однією з них, МЕП - галузь міжнародного публічного права, принципи і
норми якої регулюють економічні відносини суб'єктів міжнародного права. Другою (панівною в
західній літературі) є концепція, за якою МЕП поширює свою дію на всіх суб'єктів права, які беруть
участь у комерційних відносинах, що виходять за межі однієї держави. Остання концепція
відображає ту обставину, що МЕП тісно взаємодіє з внутрішнім правом держав.

Відносини, що регулюються МЕП, можна поділити на дві групи:

- міждержавні економічні відносини. При цьому на міждержавному рівні розробляються

основні напрямки та механізми міжнародного Економічного співробітництва;

- відносини, в яких оборот товарів і грошових коштів здійснюється між фізичними та

юридичними особами різних держав і які відбуваються в рамках внутрішньодержавного
правопорядку. У цьому випадку МЕП встановлює стандарти внутрішньодержавного публічно-
правового регулювання даних відносин. їх цивільно-правове регулювання здійснюється нормами
міжнародного приватного права.

Сучасна практика свідчить, що основну частину МЕП складають норми, що регулюють

міждержавні економічні відносини. Так, норми, спрямовані на регулювання правовідносин за
участю фізичних та юридичних осіб, переважно регулюють відповідні міждержавні відносини щодо
застосування до фізичних та юридичних осіб уніфікованих правил за допомогою відповідних
національно-правових процедур. Однак, в деяких випадках неміждержавні відносини також прямо
регулюються нормами МЕП (наприклад, у практиці ЄС є зустрічаються випадки прямого
застосування міжнародно-правових актів до юридичних осіб).

МЕП має доволі складну структуру. На думку В.Г. Буткевича, в рамках МЕП можна
виокремити такі структурні одиниці, як:

 підгалузі (міжнародне торговельне право, міжнародне фінансове право,

міжнародне інвестиційне право, міжнародне податкове право, міжнародне транспортне право);
 нормативні інститути (наприклад, інститут найбільшого сприяння, інститут
економічних преференцій, інститут міжнародної економічне» безпеки);
 право міжнародного економічного розвитку;

- право міжнародних економічних організацій.

МЕП ґрунтується на таких основних принципах, як принцип суверенітету держави над своїми
природними ресурсами та своєю економічною діяльністю; принцип економічного співробітництва;
принцип взаємної та рівної вигоди; принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не
мають виходу до моря; принципи недискримінації, найбільшого сприяння, надання національного
режиму, надання преференційного режиму, тощо.

Основними джерелами МЕП є міжнародні договори. У число

універсальних документів входять установчі акти відповідних міжнародних організацій,

Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1947 р., Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-
продажу товарів 1980 р., Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів
1974 р., Конвенція ООН про морське перевезення вантажів 1978 р. тощо.

Значний внесок у формування МЕП вносять також двосторонні договори, які носять
міжурядовий характер. Найбільш поширеними є договори, що регулюють рух товарів, послуг,
капіталів через державні кордони, договори про уникнення подвійного оподаткування, платіжні,
інвестиційні, кредитні та інші угоди.

Значення звичаїв у МЕП також не можна недооцінювати. Значну роль в регулюванні

міжнародних економічних зв'язків відіграють і положення «м'якого права», особливо в праві
міжнародного економічного розвитку.

Сучасна система міжнародних економічних організацій. Основні напрями впливу

міжнародних економічних організацій на міжнародні економічні відносини

Інституційним механізмом міжнародного економічного співробітництва є міжнародні

економічні організації, що діють на універсальному та регіональному рівнях. На універсальному
рівні основними організаціями є ООН, її спеціалізовані установи і СОТ.

ООН здійснює регулювання міжнародних економічних відносин через один із своїх головних
органів - ЕКОСОР, який координує економічну діяльність країн-членів і системи ООН. Незважаючи
на важливу роль ООН в регулюванні міжнародних економічних відносин,основну роботу з
розробки універсальних стандартів в галузі МЕП сьогодні здійснюють МВФ, Група Світового
банку та СОТ.

МВФ - це спеціальне агентство ООН, метою якого є сприяння міжнародній співпраці в

валютно-фінансовій сфері, стабільності валют, а також надання країнам-членам фінансової
допомоги при дефіциті платіжного балансу. Основними функціями МВФ є нагляд за міжнародною
валютною системою, кредитування і технічна допомога. Разом з МВФ інституційну основу
міжнародної фінансової системи складає Група Світового банку. До складу Групи входять
Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна
фінансова корпорація, Міжнародне агентство з гарантій інвестицій та Міжнародний центр з
врегулювання інвестиційних спорів.
 СОТ була створена в 1994 р. на основі Генеральної угоди про торгівлю і тарифи 1947р.
(ГАТТ). Установчим документом СОТ є Марракешська угода про заснування СОТ 1994 р. Функції
СОТ: нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної
торгівлі; вирішення міжнародних торговельних спорів; розробка й прийняття світових стандартів
торгівлі та ін. Головними принципами діяльності ГАТТ /СОТ є: надання
режиму найбільшого сприяння в торгівлі; надання національного режиму щодо внутрішнього
оподаткування та регулювання іноземних товарів і послуг; свобода транзиту товарів; прозорість
національної політики у сфері регулювання торгівлі тощо.

Головною формою співробітництва держав у рамках ГАТТ/СОТе багатосторонні переговори,

у процесі яких держави домовляються про зняття національних обмежень.

Будь-яка держава може стати членом СОТ на умовах, погоджених між нею і СОТ. Україна
вступила у СОТ в 2008 р.

+На регіональному рівні основну роль в регулюванні економічних відносин між

державами відіграють інтеграційні об'єднання, більшість з яких сконцентровано на економічній
інтеграції (ЄС, СНД, НАФТА та ін.) Крім того, на міжнародні економічні відносини впливають ін-
ституційно не оформлені групи держав, які мають спільні економічні інтереси, наприклад, Велика
вісімка (G-8) (поєднує найбільш розвинені і впливові країни світу: Великобританію, Німеччину,
Італію, Канаду, Росію, США, Францію та Японію) або Група 77 (G-77) - міждержавна і
організація країн, що розвиваються, яка діє в рамках ООН.

120. Поняття та джерела міжнародного екологічного права. Охорона певних видів

навколишнього середовища.

Міжнародне екологічне право - галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють
відносини між його суб'єктами в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального
використання природних ресурсів. Правове регулювання міжнародного екологічного права
спрямоване на обмеження шкідливого антропогенного впливу на навколишнє середовище,
забезпечення стійкого розвитку людства шляхом встановлення раціонального використання
природних ресурсів, а також охорону та збереження унікальних природних, історичних та інших
пам'яток, створених людиною (заповідників, резервацій та ін.).

Природні об'єкти, які входять у сферу регулювання міжнародного екологічного права, як

правило, знаходяться поза межами юрисдикції окремих держав. На думку В.Г. Буткевича, до таких
об'єктів можна віднести: об'єкти універсального, спільного користування - Світовий океан, відкрите
море і морське дно за межами континентального шельфу, Антарктику, космічний простір, Місяць та
інші небесні тіла тощо; багатонаціональні об'єкти (водні ресурси, мігруючі види тварин та птахів
тощо); взаємні об'єкти - такі об'єкти, що спільно належать сусіднім державам (міжнародні річки,
певні види флори і фауни та ін.).

Важливими джерелами міжнародного екологічного права є багатосторонні міжнародні

договори, спрямовані на охорону певних видів навколишнього середовища або на обмеження
певної діяльності, що впливає на навколишнє середовище. Держави також пов'язують себе
двосторонніми угодами про співпрацю в області охорони навколишнього середовища, в яких
визначаються різні напрямки і форми співробітництва та передбачається створення координаційних
органів. Двосторонні угоди також регулюють використання транскордонних водних об'єктів,
охорону окремих видів тварин, створення транскордонних заповідників та ін.

У міжнародному екологічному праві досить велике значення мають норми «м'якого права»
(договори загального характеру, рамочні конвенції, резолюції міжнародних організацій).
Найважливішими серед них є: Стокгольмська декларація з навколишнього середовища 1972 р.
(прийнята на Конференції ООН з проблем навколишнього середовища людини в 1972 р.); Всесвітня
хартія природи (ухвалена Генеральною Асамблеєю в 1982 р.); Порядок денний на XXI століття
(прийнята Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку в 1992 р,); Декларація Ріо-
де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (прийнята Конференцією ООН з
навколишнього середовища та розвитку в 1992р.); Йоганнесбурзька декларація по сталий розвиток
(прийнята в ході Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку у2002 р.) тощо.

+Важливе місце серед джерел галузі належить звичаям. Одною з норм звичаєвого права є
правило, згідно з яким держави при використанні національних природних ресурсів не повинні
завдавати шкоди території і законним інтересам інших держав. Статус звичаєвих норм також
можуть набувати правила, що містяться у резолюціях міжна-одних організацій та конференцій.

Норми, що відносяться до міжнародного екологічного права, містяться також в інших галузях

міжнародного права, наприклад, міжнародному праві прав людини, морському, космічному,
гуманітарному, економічному праві на ін.