МП на 17.

02 тема 1

міжнародне право – це система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою
забезпечення миру, прав людини, співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування,
прийняті повноважними суб'єктами для реалізації спільних інтересів.

1. Історія міжнародного права.

Питання про походження міжнародного права та його періодизацію є одним з

найбільш спірних в науці міжнародного права.

Існує декілька точок зору щодо моменту виникнення міжнародного права. Згідно з
однією із них, міжнародне право виникло за первісного ладу. Дійсно, з утворенням
крупних і стійких племен між ними встановлювалися певні відносини,укладалися
угоди про мир,спільні військові дії, розмежування володінь, визнавалася певна
недоторканність представників племен тощо. Без договору про мир кожне плем'я
вважало себе таким, що знаходиться у стані війни з іншими племенами.

Все це свідчить про те, що навіть на ранніх стадіях становлення суспільства

відносини між окремими утвореннями вимагали регулювання. Проте не всяке
нормативне регулювання є правовим. Міжплемінні норми були необхідними для
співіснування племен елементарними правилами поведінки, що складалися в їх
практиці. Ці мононорми не відповідали основним характеристикам права.

Друга, більш поширена точка зору, полягає в тому, що міжнародне право, як і право
внутрішнє, з'являється одночасно з державою. Такий підхід є типовим для вітчизняної
доктрини. Левін Д.Б. дійшов висновку, що міжнародне право виникає там і тоді, де і
коли виникає класове суспільство і держава.

Що ж до міжнародного права, то воно могло виникнути лише тоді, коли система

міждержавних відносин досягла достатньо високого рівня розвитку. Зростаюча
взаємозалежність держав спонукала їх усвідомити, що заради своїх національних і
інтернаціональних інтересів необхідно підпорядковуватися у своїх стосунках нормам,
що мають юридичну силу.

Обґрунтовуючи тезу про виникнення міжнародного права одночасно з державою,

посилаються на те, що держави укладали договори, направляли одна до одної
представників, за якими визнавалися деякі привілеї, і т.п. Проте договори були
особистими зобов'язаннями правителів. Підтвердженням тому можуть служити
договори про династичні шлюби, що мали важливе політичне значення. Договори
скріплялися

релігійними клятвами, а їх обов'язкова сила спиралася на релігійну мораль. Свою дію

вони припиняли разом із зміною голови держави.

Лукашук I. І. вказує, що для створення норми міжнародного права, крім згоди суб'єктів
щодо змісту норми, необхідна ще і згода надати їй юридичну сипу. Цей
другий елемент і був відсутній на початковій стадії розвитку держав. Учасники не
допускали самої можливості існування міжнародного права. Цей факт визнають і
автори, що стверджують, ніби міжнародне право виникло одночасно з державою.

Історичні факти свідчать, що міжнародне право як юридичний засіб регулювання

міждержавних відносин знаходить визнання в практиці держав лише наприкінці
Середньовіччя. Проте, підґрунтя для цього складного соціального явища готувалося
впродовж попередньої історії, в ході якої накопичувався досвід регулювання
міждержавних відносин, вироблялися відповідні форми, створювалися передумови
для формування міжнародно-правової свідомості. З урахуванням цього можна
виділити наступні періоди історії міжнародного права:

 передісторія міжнародного права (із Стародавніх часів до кінця

Середньовіччя);
 класичне міжнародне право (з Вестфальського миру 1648 р. до прийняття
Статуту Ліги Націй 1919 p.);
 перехід від класичного до сучасного міжнародного права (від прийняття
Статуту Ліги Націй до прийняття Статуту ООН 1945 p.);

- сучасне міжнародне право - право Статуту ООН.

Термін «сучасне міжнародне право» стійко увійшов в науку і практику міжнародного

права, хоча він є не зовсім коректним з огляду на те, Що для кожного хронологічного
періоду часу існує своє «сучасне» міжнародне право. Існують неоднозначні точки
зору щодо часу виникнення сучасного міжнародного права. Радянська наука
міжнародного права вела відлік від революції 1917 p., західна - з часу закінчення
Першої світової війни і підписання системи Версальських договорів в 1919 р.

Сучасна наука міжнародного права веде відлік сучасного міжнародного права від
прийняття Статуту ООН в 1945 р.

Можна назвати наступні характерні ознаки сучасного міжнародного права:

 заборона застосування сили і погрози силою; 1 мирне вирішення міжнародних

спорів;
 відмова від концепції «міжнародне право - право цивілізованих народів»;

 гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального і

партикулярного регулювання міжнародних відносин;
 наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування
міжнародного права;
 зростання ролі міжнародних організацій;
 гуманізація міжнародного права;
 зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів міжнародного права;
 розширення сфери міжнародно-правового регулювання.
2. Поняття, природа, система, джерела, суб’єкти та функції сучасного
міжнародного публічного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і

звичаєвого характеру, що регулюють відносини між державами та іншими
суб’єктами міжнародного права з метою забезпечення миру і співробітництва.

Можна виділити основні ознаки міжнародного права:

- міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;
- ці норми створюються шляхом фіксованої (договірної) або мовчазно
вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;
- ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично
обов'язкових;
- реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми,
характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.
- міжнародне право виступає в якості окремої відособленої правової системи
зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю
внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Отже, юридична природа міжнародного права (тобто, його правова сутність)

виявляється в його здатності визначати права, обов'язки і відповідальність суб'єктів
міжнародного права (зокрема держав), а також, у необхідних випадках, служити
обґрунтуванням при оцінці дій, фактів, визначенні санкцій та в інших ситуаціях і
процедурах правового характеру.

Підкреслюючи юридичну природу міжнародного права, слід зазначити, що в сфері

його дії права означають можливість суб'єктів користуватися встановленими
правилами у своїх інтересах, обов'язки означають зобов'язання дотримуватись цих
правил і не перешкоджати правомірному правокористуванню іншим суб'єктам,
відповідальність означає необхідність і обов'язок відповідати за свої неправомірні дії
у визначених міжнародним правом межах.

(Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм міжнародного

права, що становлять єдине ціле і які впорядковані на відносно самостійні
компоненти: інститути і галузі міжнародного права.)

Система міжнародного права – являє собою комплекс юридичних норм,

що характеризується принциповою єдністю й одночасно упорядкованим
підрозділом на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі,
інститути).Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з
юридичних норм.
 Норма міжнародного права - це створене угодою суб'єктів формально
визначене правило, що встановлює для них права, обов'язки та забезпечуване
юридичним механізмом.
Інститут міжнародного права – це відносно відокремлена сукупність
міжнародно-правових норм, що у межах МП регулюють визначену сферу
відносин між його суб’єктами або встановлюють міжнародно-правовий статус
чи режим будь-якого простору, сфери або іншого об’єкта міжнародних
правовідносин.
Галузь міжнародного права – це сукупність правових кодифікованих в
міжнародних договорах міжнародно-правові норми, які регулюють відносини
суб’єктів МП в одній будь-якій широкій сфері їх міжнародного співробітництва.
Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і
підсистемою в рамках цілісної єдиної системи міжнародного права.
Джерела міжнародного публічного права – це форми, в яких існують
норми міжнародного права, створені суб’єктами міжнародно-правових відносин
в результаті узгодження своїх позицій.
Джерела міжнародного права визначені в статті 38 статуту Міжнародного
Суду прийнятого 26 червня 1945 року. Відповідно до цього документа до
джерел міжнародного права належать:
а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють
правила, точно визнані державами, що сперечаються;
б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості
правової норми;
в) основні принципи міжнародного права;
г) судові рішення і доктрини, найбільш кваліфікованих фахівців із
публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення
правових норм.
Але практика та теорія міжнародного права визначила більш розширений
перелік джерел міжнародного права:
- міжнародно-правовий акт;
- міжнародні конвенції;
- міжнародні звичаї;
- загальні принципи права;
- судові прецеденти;
- правові доктрини;
- міжнародна ввічливість,
- національне законодавство,
- односторонній акт,
- декларація.
Міжнародно-правовий акт – результат цілеспрямованих дій суб’єктів
міжнародного права, що здійснені у встановленому ними порядку й зафіксована
в певній формі, які виражають їх наміри наділити результати цих дій в певну
форму.
До міжнародно-правових актів відносять міжнародні договори і деякі
рішення міжнародних організацій, що мають юридично обов’язковий характер і
правила, що розраховані на неодноразове застосування.
Міжнародні конвенції встановлюють правила, точно визнані державами,
що сперечаються.
Під загальними міжнародними конвенціями зазвичай розуміють договори
у яких приймають або можуть приймати участь усі держави.
До спеціальних конвенцій відносять договори з обмеженою кількістю
учасників.
Міжнародний звичай (opinio juris) як джерело міжнародного права – це
тривале одноманітне повторюване правило поведінки, яке визнається
державами-учасницями міжнародних відносин в якості міжнародно - правової
норми.
Міжнародні звичаї – це форма існування норм міжнародного права, яка
характеризується відсутністю чіткої письмової фіксації змісту цих норм.
Звичай завжди складається стихійно, без попередньої свідомої діяльності
людей направленої на його створення, він утворюється незалежно від намірів
окремих осіб утворити нову норму права.
Звичаї бувають з минулого та моментальні звичаї (наприклад, запуск
космічного супутника СРСР ввів моментальний звичай того, що не потрібно
питати дозволу на проліт космічних апаратів над державами).
Основні принципи міжнародного права (jus cogens) – це найбільш
загальні, основоположні та імперативні його норми, котрі містять зобов'язання
між усіма (erga omnes), мають універсальну сферу дії і комплексний характер.
Судовий прецедент (від лат. praecedens – що передує) – це принцип, на
основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов'язковим для суду
тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних
справ.

Суб’єкти міжнародного права — це учасники міжнародних правовідносин, які є

носіями міжнародних прав та обов’язків, що здійснюються на основі та в рамках
міжнародного права.

Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій,

включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного
здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

 — держави;
 - народи (нації), що борються за незалежність;
  - міжнародні (міжурядові) організації;
 - державоподібні утворення;
 - юридичні та фізичні особи.

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і

набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і

державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в
тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного
спілкування.

Функції міжнародного права – це основні напрями його впливу на

соціальне середовище, що визначається його суспільним призначенням.
За своїми зовнішніми рисами вони поділяються на дві групи:
- соціально-політичні;
- юридичні.
До соціально-політичної групи, сутність якої є зміцнення існуючої системи
міжнародних відносин, відносяться:
- функція підтримання в системі міжнародних відносин відповідного
стабільного порядку;
- функція протидії існуванню і прояву нових відносин та інститутів, що
суперечать цілям і принципам міжнародного права (недопущення конфліктів,
заборона загрози та застосування сили тощо);
- функція інтернаціоналізації, що полягає в розширенні та поглибленні
взаємозв'язків між державами та зміцненні тим самим міжнародного
співтовариства;
- інформаційно-виховна функція, сенс якої полягає в передачі накопиченого
досвіду раціональної поведінки держав, в просвітництві відносно можливостей
використання права, у вихованні в дусі поваги до права та до охоронюваних
ним інтересів і цінностей (особливо це стосується держав, що нещодавно стали
на шлях інтеграції до світового співтовариства).
До юридичних функцій міжнародного права, сенс яких полягає в
правовому регулюванні міждержавних відносин, увійшли:
- координаційна функція, оскільки норми міжнародного права встановлюють
загальновизнані стандарти поведінки в різних галузях взаємовідносин держав;
- регулятивна функція, яка проявляється в прийнятті державами чітко
встановлених правил, без яких неможливі їхнє спільне існування;
- забезпечувальна функція, зміст якої складається з того, що міжнародне
право має норми, які сприяють державі дотримуватися визначених правил
поведінки;
- охоронна функція, яка складається з наявності в міжнародному праві
механізмів, які захищають законні права та інтереси держав (при цьому не існує
наддержавних механізмів примусу, у випадку необхідності держави самостійно
колективно забезпечують підтримку міжнародного правопорядку).

3. Особливості міжнародного права, які відрізняють його від

національного права.

В основі особливостей міжнародного публічного права порівняно з національним

лежить та обставина, що його основними суб'єктами виступають держави. Для
держав характерна наявність у них суверенітету - ознака, яка відсутня у суб'єктів
внутрішньодержавних відносин. Деякі інші особливості безпосередньо пов'язані з
цим фактом. До них, зокрема, належать:

Особливості нормотворення.
Внутрішньодержавне право формують відповідні органи держави (законодавчі,
виконавчі, в певних випадках - судові органи). Міжнародне публічне право
створюють самі суб'єкти міжнародного права.

Особливості реалізації (виконання) норм права.

Внутрішньодержавне право реалізують фізичні та юридичні особи, а його виконання
організовують і контролюють державні органи. Коли потрібно, до суб'єктів права
застосовують примус. У цьому випадку для національного права характерні
субординаційні відносини, відносини вертикального типу. Виконання міжнародного
права забезпечують самі суб'єкти міжнародного права, відповідно превалюють
відносини координаційного типу. Створюється ситуація, яка, на перший погляд,
видається парадоксальною: суб'єкти міжнародного права самі створюють для себе
правила поведінки, самі ж їх виконують і самі контролюють себе. Для національного
права це не характерно.

Дві останні особливості й дали підставу для сумнівів у дієвості міжнародного

публічного права. Ці сумніви ще більше посилюються, якщо ми згадаємо, що на етапі
прийняття державами на себе обов'язковості щодо виконання міжнародних
договорів присутній елемент добровільності.

Відповідно, поряд з відсутністю своєрідних законодавчих органів у міждержавних

відносинах також відсутні виконавчі та судові органи, аналогічні до тих, які діють у
державі.

Звичайно, що всі ці фактори суттєво впливають на ефективність виконання його

норм. Можливості впливу на держави як основні суб'єкти міжнародних
правовідносин з боку міжнародного співтовариства обмежені, якщо порівняти це із
впливом на суб'єкти внутрішньодержавних відносин.
Однак зазначимо, що норми міжнародного права юридично обов'язкові. Порушення
норм міжнародного права тягне за собою відповідальність4. Міжнародне право, як і
національне, передбачає застосування примусу для дотримання норм права на
індивідуальній або колективній основі з дотриманням відповідних принципів
міжнародного права. Таким чином, міжнародному публічному праву властиві
ознаки, які характерні для будь-якої правової системи: це право регулює певну групу
суспільних відносин, ці норми поведінки створюють держави та їхнє дотримання
забезпечують також держави (або міждержавні інституції) у разі потреби через
примус. Тобто примус держави забезпечують безпосередньо або за допомогою
міжнародних механізмів, які створюють держави.

4. Співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного

приватного права.

Як зазначалось вище, міжнародне публічне право - це сукупність юридичних

принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами
міжнародного права.

У свою чергу, міжнародне приватне право — це система юридичних норм,

спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з "іноземним
елементом".

Загалом спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і

міжнародного приватного права, оскільки вони:

 • у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;

 • їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного публічного
права;
 • і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві
завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;
 • міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть
суперечити принципам міжнародного публічного права, встановлюючи у
такий спосіб загальні правові умови міжнародного співробітництва в різних
галузях.

У зв'язку з цим деякі науковці вважають недоцільним виділяти міжнародне приватне

та публічне право як окремі галузі права.

Але окрім спільних рис існують і відмінні. Розмежування між МПрП і МПП можна
здійснювати на таких підставах:

 - за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави і нації,

що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному
приватному праві - фізичні та юридичні особи. МПП лише делегує свою
юрисдикцію окремим іншим суб'єктам;
 - за предметом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це
міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві -
міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);
  - за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай та ін. у
міжнародному публічному праві, а також національне законодавство,
міжнародні договори та ін. в міжнародному приватному праві;
 - за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це
узгодження волі держав; у міжнародному приватному праві - подолання
колізій;
 - за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві
передбачається міжнародно-правова відповідальність, у міжнародному
приватному праві — цивільно-правова;
 - за сферою дії: у міжнародному публічному праві її можна визначити як
глобальну (охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в
міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі
є своє міжнародне приватне право).

Таким чином, співвідношення міжнародного публічного права і міжнародного

приватного права характеризується їх взаємозв'язком, який зумовлений тим, що
вони регулюють міжнародно-правові відносини, які виходять за межі однієї держави
і пов'язують дві або більше держав (у тому числі внутрішньодержавні відносини, які
випливають із зазначених міжнародних).

5. Міжнародне право та інші міжнародні нормативні системи (політична,

економічна, морально-етична та інші).

Міжнародне право відрізняється від усіх інших правових систем перш за все
своїм предметом. Предметом міжнародного права є політичні, економічні й інші
відносини між державами, які є різними за своєю природою, характером,
внутрішнім устроєм, територією і населенням, і між іншими суб’єктами
міжнародного права. Таким чином, міжнародне право регулює суспільні
відносини, що виходять за межі як внутрішньої компетенції кожної конкретної
держави, так і її територіальних меж.

Отже, предмет міжнародного права – це особливий вид соціальних відносин –

міжнародні відносини, що мають міждержавний характер.

Від предмету міжнародного права слід відрізняти об’єкт міжнародного права.

Об’єктом міжнародного права є відносини з приводу певних матеріальних і
нематеріальних благ.

Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як природні

ресурси, континентальний шельф, об’єкти, що запускаються в космос тощо.

6. Прояви міжнародно-правового нігілізму у сучасній

зовнішньо політичній практиці держав.
Правовий нігілізм — деформаційний стан правосвідомості особи,
групи, суспільства, який характеризується усвідомленим ігноруванням
вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і
традицій, однак виключає злочинний намір. Ігнорування закону зі злочинною метою
— самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм
породжує правопорушення, у тому числі кримінального характеру.

Як свідчить аналіз наукових матеріалів, зазначених на початку розгляду теми -

явище правового нігілізму має найбільший прояв у кризові періоди й переломні
етапи у розвитку суспільства. Спочатку часи адміністративно командної системи,
потім різкий крок до демократії. І, сьогодні, після проголошення незалежності,
намагаючись прямувати до правової держави, суспільство потерпає від надто
низької як загальної так і правової культури, що саме і проявляється у різних
формах правового нігілізму : зневаги, нехтування законом як на рівні службових
осіб так і пересічних громадян6 . Все це вказує на те, що держава повинна
створити відповідні умови, за яких будуть розв’язані соціальні, економічні та
побутові проблеми населення, умови, за яких би українці повірили б у
майбутній розвиток, навчилися б нормально сприймати розвиток демократії,
відносини власності, підприємницької діяльності і змогли б відновити безцінне
– почуття національно – державної гідності, натомість якої зараз існує комплекс
неповноцінності в масштабі всієї країни, синдром провини за минуле, за
„історичний гріх”.
Розглянувши історичні та теоретичні питання, перейдемо до різноманіття форм
прояву правового нігілізму в сьогоднішній Україні. Це, по-перше: неприйняття
певними верствами населення економічних реформ, спрямованих на розвиток
ринкових відносин, по-друге: загальна невдоволеність новим життям,
радикальними змінами у всіх сферах життя, по-третє: соціальноекономічні
протести, що знаходять свій прояв у протестах політичних, у гострих партійних
конфронтаціях, нестабільності у державних органах країни тощо. Причинами
виникнення нігілістичних настроїв в Україні можна визнати: - недосконалість
законодавства, його нестабільність та суперечливість нормативно-правових
актів; - низький рівень правової культури населення; - неефективність механізму
приведення в дію законів, що приймаються;8
7. Міжнародне право і глобальні проблеми людства.