1. Поняття та зміст міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого

характеру, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного
права з метою забезпечення миру і співробітництва.
Можна виділити основні ознаки міжнародного права:
- міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;
- ці норми створюються шляхом фіксованої (договірної) або мовчазно вираженої (звичай)
угоди між суб'єктами міжнародного права;
- ці норми визнаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;
- реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі
якого визначаються в міждержавних угодах.
- міжнародне право виступає в якості окремої відособленої правової системи зі своїми
галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не
входить у його правову систему.
Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.
Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між
фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних держав і міжнародних
суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

2. Функції міжнародного права.

Функції міжнародного права – це основні напрями його впливу на соціальне середовище,
що визначається його суспільним призначенням.
За своїми зовнішніми рисами вони поділяються на дві групи:
- соціально-політичні;
- юридичні.
До соціально-політичної групи, сутність якої є зміцнення існуючої системи міжнародних
відносин, відносяться:
- функція підтримання в системі міжнародних відносин відповідного стабільного порядку;
- функція протидії існуванню і прояву нових відносин та інститутів, що суперечать цілям і
принципам міжнародного права (недопущення конфліктів, заборона загрози та застосування
сили тощо);
- функція інтернаціоналізації, що полягає в розширенні та поглибленні взаємозв'язків між
державами та зміцненні тим самим міжнародного співтовариства;
- інформаційно-виховна функція, сенс якої полягає в передачі накопиченого досвіду
раціональної поведінки держав, в просвітництві відносно можливостей використання права,
у вихованні в дусі поваги до права та до охоронюваних ним інтересів і цінностей (особливо
це стосується держав, що нещодавно стали на шлях інтеграції до світового співтовариства).
До юридичних функцій міжнародного права, сенс яких полягає в правовому регулюванні
міждержавних відносин, увійшли:
- координаційна функція, оскільки норми міжнародного права встановлюють загальновизнані
стандарти поведінки в різних галузях взаємовідносин держав;
- регулятивна функція, яка проявляється в прийнятті державами чітко встановлених правил,
без яких неможливі їхнє спільне існування;
- забезпечувальна функція, зміст якої складається з того, що міжнародне право має норми, які
сприяють державі дотримуватися визначених правил поведінки;
- охоронна функція, яка складається з наявності в міжнародному праві механізмів, які
захищають законні права та інтереси держав (при цьому не існує наддержавних механізмів
примусу, у випадку необхідності держави самостійно колективно забезпечують підтримку
міжнародного правопорядку).

3. Система сучасного міжнародного права.

Система міжнародного права – це порядок розташування принципів і норм у логічній
послідовності або за предметом регулювання.
За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про
елементарний структурний рівень – структуру норми, компонентну структуру на рівні
інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне
міжнародне право є ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні
міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право людини, право ЄС, комплекс
міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини
країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні,
партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут, тощо. Міжнародне
право являє собою не тільки багатофункціональну систему, а й структуровану. Звідси
випливає, що структурні зв’язки за лінією норма – інститут – галузь – система становлять
тільки одну сторону структурованості.
Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує.
Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у
ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно
виділити основні принципи міжнародного права як головні правоутворюючі засади цієї
системи права. Поза основними принципами не може функціонувати жоден інститут чи
галузь, і навіть система міжнародного права.
У міжнародному праві відіграють основну, часто основоположну роль загальносистемні
інститути міжнародного права. Загальносистемні інститути міжнародного права – це
особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі
міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права.
До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут міжнародної
правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут
міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин
(інститут розв'язання міжнародних суперечностей) та ін.
Галузь міжнародного права – це комплекс однорідних норм певного функціонального
призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і
комплексні галузі.
Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі
– це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин.
Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права
міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але
профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для
міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері
повітряних сполучень – міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських
відносинах – право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій – право
міжнародних організацій та ін.
Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі які склалися ще в так званому
класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних
договорів, міжнародне морське право тощо.
Для, комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве»
регулювання складноструктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є
особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об'єктів
правового регулювання.
Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий
відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид
(підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють
міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і
функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути.
Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права.
Норми міжнародного права – це загальнообов’язкові, формально визнані правила
діяльності суб'єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов'язки,
реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.
Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання,
сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв'язку з конкретною ситуацією чи
суб'єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може
бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та
обов'язки); диспозитивні (допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких
вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони);
матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб'єктами права); процесуальні (що
регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми
загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні
(норми, обов'язкові для двох-трьох суб'єктів права, або такі, що діють в обмеженому просторі
– локальні); ціль-норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принципи (основні ідеї,
узагальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко
формулюють юридичні факти, права та обов'язки тощо); невизначені (такі, що дають право
органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин);
альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні
(дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується
законність) тощо.

4. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права.

Природа юридично обов’язкової сили міжнародного публічного права полягає в такому:
1. Виконання норм міжнародного права забезпечується системою міжнародно-правових
санкцій. Як і раніше, основним засобом гарантування виконання міжнародних зобов’язань є
самозахист держав. Це суттєво відрізняє міжнародне право від національного, де самозахист
дозволяється лише у виняткових випадках. У межах самозахисту держави, як правило,
застосовували реторсії і репресалії. Однак такі заходи не завжди є ефективними. Тому все
частіше в міжнародному праві застосовують санкції в межах міжнародних організацій.
2. Забезпечення верховенства права в міжнародних відносинах, що здійснюється постійно
діючим універсальним судовим органом – Міжнародним судом ООН, юрисдикція якого
поширюється на всі спори, за виключенням політичних. Рішення Суду є обов’язковими до
виконання.
3. Важливу роль у забезпеченні дотримання норм міжнародного права відіграє взаємність.
Так, наприклад, держави дотримуються норм про імунітети і привілеї дипломатів, оскільки їх
недотримання спричинило б таку саму реакцію з боку інших держав, як наслідок – їх власні
дипломати опиняться без захисту.
4. Держави дотримуються норм міжнародного права, оскільки факти їх недотримання будуть
засуджені міжнародною спільнотою і в кінцевому рахунку держава-порушник може
опинитися в міжнародній ізоляції.
5. Юридичну обов’язковість норм міжнародного права засвідчує і той факт, що держави
завжди, вчиняючи ті чи інші дії на міжнародній арені, практично намагаються аргументувати
їх з точки зору міжнародного права. При цьому така аргументація, особливо у випадку
міжнародного спору, є досить суперечливою.
6. Більшість конституцій, які прийняті впродовж останніх років, містять посилання на норми
міжнародного права, що теж підтверджує юридично обов’язковий характер норм цієї галузі
права.
Отже, підсумовуючи все вищенаведене варто зазначити, що норми міжнародного права
мають юридично обов’язковий характер. Однак, у такому випадку юридична обов’язкова
сила ґрунтується не стільки на примусі, скільки на правосвідомості його суб’єктів.

5. Теорії співвідношення міжнародного права з національним правом.

Теорії співвідношення міжнародного публічного права і національного права – основні
концепції, в межах яких розглядаються способи взаємодії міжнародного і внутрішнього
права, еволюціонують у межах двох загальних теорій – монізму та дуалізму.
Моністична теорія. Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право – це
два елементи однієї цілісної системи. У межах монізму, залежно від місця норм в ієрархії,
прийнято виділяти дві течії: монізм з приматом національного права і монізм з приматом
міжнародного права.
Відповідно до моністичної теорії примату внутрішньодержавного права існує єдиний
правопорядок у межах єдиної системи права (від лат. monos – єдиний); міжнародне право є
зовнішнім державним правом, яке підпорядковується державі і не може нею керувати.
Відповідно до моністичної теорії примату міжнародного права всі існуючі норми права
утворюють єдину систему. При цьому міжнародне право є вищим стосовно кожної з
національних правових систем і, за суттю, єдиним чинником, який обмежує діяльність
держав. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок,
ґрунтований на міжнародному публічному праві. Згідно із зазначеним підходом, ратифікація
як визнання норми, передбачає її включення в національну правову систему і можливість
безпосереднього застосування без необхідності трансформації шляхом внесення змін у
національне законодавство. У разі колізії норми національного і міжнародного права,
застосуванню підлягатиме остання.
В основі дуалістичної теорії лежить два ключових твердження, по-перше, міжнародне і
внутрішнє право – це дві самостійні правові системи, два різні правопорядки, що
функціонують окремо одна від одної в різних правових площинах. Кожна з них має свій
об’єкт (об’єктом національного права є внутрішньодержавні відносини, об’єктом
міжнародного – міждержавні) і визначене коло суб’єктів. Не заперечуючи можливості
зіткнення чи взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми
міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку і, навпаки, норми
внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах, оскільки це різні правові
системи. Тож згідно з цією концепцією, жодна система не може створювати чи змінювати
норми іншої системи. При цьому згідно з крайньою версією дуалізму, міжнародне і
національне право не мають між собою жодного зв’язку чи точок перетину, а також не
можуть мати впливу один на одного.
Друга принципова теза цієї концепції полягає у специфіці дотримання державами своїх
міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні. Дуалізм не заперечує і не
виключає дотримання державами своїх міжнародно-правових зобов’язань. Не заперечуючи
можливості зіткнення чи навіть взаємодії між цими правовими системами, прихильники
дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть автоматично або прямо діяти в
національному правопорядку. Для застосування норм міжнародного права в національному
правопорядку необхідно використовувати лише спеціальні внутрішньодержавні процедури
законодавчого перетворення норм міжнародного права в норми національного права. Так,
згідно з дуалістичною доктриною, національні суди можуть застосовувати міжнародне право
лише тоді, коли воно буде або «трансформоване», або «інкорпороване» в національне право.
На сьогодні в державах діють різні моделі співвідношення норм міжнародного і
національного права. Вибір тієї чи іншої моделі є суверенним правом кожної держави та
зумовлений різноманітними факторами: видом правової системи та її специфікою,
історичними правовими традиціями, станом розвитку законодавства і права тощо. Проте
яким би не було ставлення держави до конкретної концепції та її закріплення на
законодавчому рівні, головним є результат такої взаємодії – забезпечення належного,
сумлінного виконання і дотримання міжнародних зобов’язань, міжнародного правопорядку,
режиму законності та реалізації принципу верховенства права. Як саме досягти такого
результату залишається на розсуд держав, що мають у своєму арсеналі широкий спектр
відповідних внутрішньодержавних процедур.

6. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право.

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами
основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і
юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій,
які регулюються або національним правом відповідної держави або нормами міжнародного
приватного права.

Міжнародне публічне право - це сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють

відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

У свою чергу, міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на

регулювання міжнародних невладних відносин з "іноземним елементом".

У сучасній доктрині стосовно місця МПрП в юридичній системі склалося два основних
підходи. На думку представників першого підходу, міжнародне право у широкому смислі
складається з МПрП та МПП. Прихильники другого підходу переконані, що МПрП входить у
систему внутрішнього права держави.

7. Міжнародне право та політика.

Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія - явища не тільки взаємозв'язані, але вони
багато в чому переплітаються. Зовнішня політика - поняття вельми широке.
Саме в процесі зовнішньополітичної діяльності держав створюються і реалізується норми
міжнародного права.
По суті, всі міжнародно-правові акти мають не тільки юридичний, але і політичний характер,
а породжені ними відносини є і політичними і правовими.
Відомий французький юрист М. Віралі, кажучи про співвідношення зовнішньої політики і
міжнародного права зазначає, що «будь-який договір, будь-яка розбіжність юридичного
характеру, всі норми міжнародного права мають політичний зміст і характер, і, навпаки,
політика включена в право в тому значенні, що правопорядок переплітається з певним
політичним порядком».
Якщо все юридичне в міжнародній системі має політичну природу, то не все політичне є
юридичним, і, звичайно, не будь-яка зовнішньополітична поведінка держави є
міжнародно-правовою поведінкою.

8. Міжнародне право та мораль.

У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. Застосування норм права
вимагає проникнення в етичну оцінку життєвих відносин, обставин у конкретній юридичній
справі (зокрема при розгляді сімейних, багатьох цивільних і кримінальних справ).

Мораль і право — головні регулятори поведінки людей. Співвідношення між ними складне і
включає взаємозв’язок єдності та відмінності.

Єдність права і моралі полягає в наступному:

1) системність. Право і мораль — це системи соціальних норм;
2) єдина мета. Право і мораль переслідують одні й ті ж цілі — впорядкування суспільних
відносин, утвердження свободи, рівності, гуманізму і справедливості;
3) збіг приписів. Приписи права і моралі багато в чому збігаються. Одні й ті ж акти
поведінки право і мораль забороняють або рекомендують;
4) однакове коло адресатів. Право і мораль адресуються одному колу осіб;
5) єдині цінності. Право і мораль виникають як фундаментальні загальнолюдські цінності, як
показники соціального і культурного прогресу суспільства.

Головна відмінність між поняттями полягає у тому, що право завжди є закріпленим у

офіційних документах, а його недотримання карється у визначений спосіб, в той час як
мораль закріплена тільки у людській свідомості. Тим не менш, саме на основі моральних
норм грунтуються основні принципи міжнародного права.
Мораль і право взаємно доповнюють одне одного. Норми права служать і повинні служити
провідниками моралі, закріплювати і захищати моральні засади суспільства. Сила законів
стократ збільшується, якщо вони спираються не тільки на владу, а й на суспільну мораль.
Можна також стверджувати, що будь-який закон чи договір, що регулює відносини між
людьми, служить для забезпечення дотримання моралі у їх відносинах.

9. Міжнародне право та релігія.

Зв’язок права і релігії найяскравіше розкриває шлях становлення соціальних норм,
величезний вплив релігії на формування заборон, дозволів, приписів, що набували зго­дом
правового характеру. Право і релігія покликані закріп­лювати і затверджувати етичні цінності,
в цьому основа їх взаємодії.
На ранніх етапах розвитку норми права не відділялися від релігійних і були з ними тісно
пов’язані. Найдавніші норми права були одночасно й релігійними законами; і тільки потім,
коли люди стали розрізняти «злочин» і «гріх», правові норми відділяються від суто
релігійних. Ця відмінність уперше була вироблена, як вважають учені, в рим­ському праві.
На різних етапах розвитку суспільства і в різних право­вих системах ступінь і характер
взаємодії права і релігії були різними. Так, у деяких правових системах зв’язок релігійних і
правових норм був настільки тісним, що їх слід вважати релігійними правовими системами.
Найдавніша з таких правових систем — індуське право, в якому тісно переплелися норми
моралі, звичаєвого права і релігії. Ін­ший приклад — мусульманське право, яке по суті є
однією зі сторін ісламу і називається «шаріатом». Таким чином, релігійна правова система —
єдиний релігійно-етичний і правовий регулятор усіх сторін життя суспільства.
Правові і релігійні норми можуть збігатися з погляду свого змісту. Наприклад, серед
заповідей християнства є норми «не убий» і «не вкради».
Сучасні держави є світськими, і у них не встановлюється обов’язкова чи державна релігія.
Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом. Забороняються будь-які
обмеження прав громадян за ознакою їх релігійної належності.

10. Поняття та особливості основних принципів міжнародного права.

В ієрархічній структурі міжнародного права ключове місце займають його основні принципи.
Їх роль та значення як фундаментальної основи міжнародного права засвідчує вже той факт,
що, базуючись на повазі суверенітету та рівноправності держав, виникло і саме міжнародне
право. Головним універсальним джерелом, у якому знаходять своє нормативне закріплення
основні принципи міжнародного права, є Статут ООН (у ньому визначені принципи
діяльності ООН та її членів (ст. 2 Статуту ООН).

Зміст указаних принципів розкритий у Декларації про принципи міжнародного права

1970 р. що проголосили сім основних принципів міжнародного права: незастосування сили
або погрози силою; мирного вирішення міжнародних спорів; невтручання у справи, які
входять до внутрішньої компетенції; співробітництва; рівноправності та самовизначення
народів; суверенної рівності держав; добросовісного виконання зобов'язань за міжнародним
правом.

Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., крім
указаних принципів, як самостійні проголосив ще три: поваги прав людини; територіальної
цілісності та непорушності кордонів.

Основні принципи міжнародного права мають низку ознак. Зокрема, вони:

1. Є найбільш загальними та основоположними його нормами. Це означає, що вони
регулюють найбільш важливі, ключові питання сучасних міжнародних відносин; вказані
принципи є ядром сучасного міжнародного права, навколо якого будується вся система
міжнародного права.
2. Є імперативними нормами jus cogens, які володіють вищою юридичною силою та
відхилення від яких недопустиме. Всі інші норми міжнародного права повинні їм
відповідати.
3. Містять зобов'язання erga omnes, а отже, вказані принципи стосуються всіх членів
міжнародної спільноти та є для них обов'язковими.
4. Мають універсальну сферу дії, тобто поширюються на всі міжнародні відносини, які
виникають між суб'єктами міжнародного права.
5. При тлумаченні та застосуванні є комплексними і взаємопов'язаними й кожен із них
повинен розглядатися з урахуванням інших основних принципів.

11. Принцип суверенної рівності держав.

Принцип суверенної рівності держав становить основу сучасних міжнародних відносин, що
означає повагу до суверенітету держав і юридичної рівноправності в міжнародних
відносинах. Із цього випливає обов´язок кожної держави поважати право іншої держави
здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з
боку інших держав і на основі цього самостійно реалізовувати свої права й обов´язки як
суб´єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність
усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого
характеру.

Принцип суверенної рівності проголошено у пункті 1 ст. 2 Статуту ООН «Організацію

засновано на принципі суверенної рівності всіх її членів».
У Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та
співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., визначено такі елементи
поняття суверенної рівності:

а) держави є юридично рівними;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов´язана поважати правосуб´єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держав є недоторканими;

ґ) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні
та культурні системи;

д) кожна держава зобов´язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов´язання

та існувати в мирі з іншими державами.

Суверенітет зазвичай розуміється як повновладдя держави всередині країни і незалежність

зовні. Точність цього розуміння є відносною. Повновладдя держави всередині країни
обмежено правами народу та людини. Загальна декларація прав людини 1948 р. підтвердила
загальний принцип конституційного і міжнародного права: «Воля народу повинна бути
основою влади уряду» (ст. 21). Конституція України передбачає, що «Носієм суверенітету і
єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5).

Народу належить право визначати економічну, соціальну та політичну систему держави.

Міжнародне право зобов´язує державу поважати право народу розпоряджатися своєю долею.
Народ вирішує питання про державну форму свого існування аж до ліквідації цієї держави,
наприклад шляхом приєднання до іншої держави тощо.

Зовнішня незалежність також є відносною. Суверенна влада держави обмежується

аналогічною владою інших держав. Уже через це стає очевидною неспроможність концепції
абсолютного, тобто необмеженого суверенітету. Одна з головних функцій міжнародного
права - розмежування сфер дії суверенної влади держав. Крім того, суверенітет здійснюється
в рамках міжнародного права.

Рівність як другий елемент розглянутого принципу стосується рівності суверенних прав

держав. При цьому права держав можуть істотно відрізнятися.

Рівність правового статусу держав означає, що всі норми міжнародного права застосовуються
до них однаково. Держави мають рівну здатність створювати і брати для себе права та
зобов´язання. На думку Міжнародного Суду ООН, рівність означає також рівну свободу в
усіх справах, що регулюються міжнародним правом. Усі країни мають рівне право брати
участь у вирішенні міжнародних проблем, у яких вони правомірно зацікавлені.
Незважаючи на визнання юридичної рівності держав у міжнародно- правових актах,
об´єктивно зберігається їх фактична нерівність у порядку роботи деяких міжнародних
органів та організацій. Наприклад, права постійних членів Ради Безпеки ООН відрізняються
від прав непостійних членів цього головного органу Організації Об´єднаних Націй. Зроблено
це з метою забезпечення ефективної роботи Ради Безпеки ООН. Фактична нерівність держав
також виявляється в діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку
реконструкції та розвитку (МБРР) та інших міжнародних організацій. Виявляється це в
системі зваженого, тобто нерівного голосування під час ухвалення рішень.

Сьогодні дедалі частіше в науковій літературі обговорюється необхідність договірного

передання суверенними державами частини своїх повноважень міжнародним органам та
організаціям із метою ефективного і швидкого вирішення регіональних та глобальних
проблем. При цьому деякі юристи-міжнародники вважають, що таке делегування своїх прав
державами на користь міжнародних інституцій означає обмеження суверенітету держав.
Насправді, передаючи частину своєї компетенції міжнародним організаціям, держави не
обмежують свого суверенітету, а навпаки, реалізують своє суверенне право добровільно
укладати угоди з іншими суб´єктами міжнародного права. Крім того, за державою
зберігається право розірвати таку угоду на підставі міжнародно-правових норм. Проте
зростання кількості міжнародних угод, за якими держави делегують частину своїх прав
міжнародним органам та організаціям, не означає обмеження їх суверенітету, а свідчить про
те, що сучасний світ стає все більш взаємопов´язаним і вимагає колективних зусиль у
вирішенні складного комплексу проблем.

Розглядуваний принцип накладає на держави також і певні обов’язки, а саме:

- поважати правосуб´єктність інших держав;
- виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов´язання;
- існувати в мирі з іншими державами;
- не нав´язувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

12. Принцип невтручання у внутрішні справи.

Дуже важливим для міжнародного правопорядку та мирного співіснування є принцип

невтручання у внутрішні справи держав. Водночас цей принцип можна вважати і найбільш
складним у застосуванні і тлумаченні. Він порушується найчастіше. Головна проблема,
мабуть, полягає в тому, що юридично не визначено зміст самого поняття «внутрішні справи».

Принцип невтручання у внутрішні справи був закріплений у пункті 7 ст. 2 Статуту ООН і
знайшов свою конкретизацію у таких міжнародно-правових актах, як Декларація про
принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Заключний акт Наради з безпеки і
співробітництва в Європі 1975 р., Декларація щодо недопустимості інтервенції і втручання у
внутрішні справи держав, захист їх незалежності та суверенітету 1982 р.
Кожна держава, виходячи з принципу суверенітету, має право самостійно та незалежно від
інших держав вирішувати справи, які належать до її внутрішньої компетенції. Такими є всі ті
справи, щодо яких держава не зв'язана міжнародними зобов'язаннями.

Відповідно до пункту 7 ст. 2 Статуту ООН Організація не має права на втручання у справи,
які належать до внутрішньої компетенції держави. Відповідно до Декларації про принципи
міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами
відповідно до Статуту ООН 1970 р. жодна держава або група держав не мають права
втручатися безпосередньо чи опосередковано з будь-якої причини у внутрішні чи зовнішні
справи будь-якої іншої держави. Як наслідок, збройне втручання та всі інші форми втручання
чи будь-які загрози, спрямовані проти правосуб'єктності держави або проти її політичних,
економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права. Забороненими є
застосування чи заохочення застосування економічних і політичних засобів чи засобів
будь-якого іншого характеру з метою підпорядкування собі іншої держави у здійсненні нею
своїх суверенних прав та отримання від цього якихось переваг. Жодна держава не має права
організовувати, розпалювати, фінансувати, підбурювати чи допускати підривну,
терористичну чи збройну діяльність, спрямовану на насильницьке повалення
конституційного ладу іншої держави, а також сприяти такій діяльності чи втручатися у
внутрішню боротьбу в іншій державі.

Забороняється підтримувати на території іншої держави будь-які сепаратистські рухи і

встановлювати політичні, економічні й інші відносини з ними, надавати території і
комунікації держав для використання цими рухами та надавати їм будь-яку економічну,
фінансову та іншу допомогу.

Кожна держава володіє невід'ємним правом обирати собі політичну, економічну, соціальну та
культурну систему. Тому держава самостійно визначає форму правління, державного устрою
й політичного режиму, систему оподаткування, митні правила, порядок використання і
розпорядження власними природними ресурсами та багато інших питань. Разом із тим
категорія «внутрішні справи держави» не є територіальним поняттям. Багато відносин, які
раніше вважалися виключно внутрішніми, перестали бути такими. Справи, передані на
міжнародно-правове регулювання (наприклад, права людини, співробітництво в економіці,
охорона навколишнього середовища, протидія злочинності тощо), перестали бути суто
внутрішньою справою.

Принцип невтручання у внутрішні справи не поширюється на випадки, передбачені

Розділом 7 Статуту ООН, зокрема якщо Рада Безпеки ООН вирішить, що наявна
ситуація вимагає застосування примусових заходів для підтримання чи відновлення
міжнародного миру та безпеки. У такому разі можна констатувати, що зазначені питання
припиняють належати до внутрішньої компетенції держави та набувають міжнародного
значення.

З метою захисту малих держав, які є особливо вразливими до зовнішніх загроз і актів
втручання в їхні внутрішні справи, Генеральна Асамблея ООН 9 грудня 1994 р. ухвалила
Резолюцію 49/31 «Захист і безпека малих держав», відповідно до якої міжнародні організації
повинні надавати малим державам, на їх прохання, допомогу щодо зміцнення їхньої безпеки
відповідно до принципів Статуту ООН. Велика роль приділяється регіональним угодам щодо
зміцнення безпеки шляхом розширення взаємодії, співробітництва і консультацій.

Виходячи зі змісту принципу невтручання у внутрішні справи, можемо визначити такі

зобов’язання для суб’єктів міжнародного права:

- утримуватися від безпосереднього або опосередкованого втручання;

- уникати як індивідуального, так і колективного втручання;

- утримуватися від втручання як у внутрішні, так і в зовнішні справи, що належать до

внутрішньої компетенції держави;

- утримуватися від збройного втручання або погрози таким втручанням;

- утримуватися від будь-якого воєнного, політичного, економічного або іншого примусу з

метою примусити іншу державу діяти на свою вигоду за рахунок її суверенних прав;

- утримуватися від надання допомоги підривній терористичній діяльності;

- заборона організації або сприяння, допомоги або допуску збройної та іншої діяльності,
спрямованої на повалення чи зміну державного устрою іншої держави

13. Принцип незастосування сили чи погрози силою.

Безсумнівно, принцип незастосування сили або погрози силою посідає центральне місце
серед основних принципів міжнародного права. Історія показує жахливі наслідки, що були
завдані війнами, коли право на війну («jus ad bellum») вважалося суверенним правом
держави. Саме тому сучасна система міжнародних відносин не може існувати без
дотримання вимог цього принципу.

Тлумачення принципу незастосування сили або погрози силою містяться в Декларації про
принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між
державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314
(XXIX) «Визначення агресії» від 1974 р., Заключному акті Наради з безпеки і
співробітництва в Європі 1975 р., Декларації про посилення ефективності принципу відмови
від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. та багатьох інших
міжнародно-правових актах.

Відповідно до вищезгаданого принципу кожна держава зобов'язана утримуватися у своїх

міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної
цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином,
несумісним з цілями ООН. Ідеться, перш за все, про недопустимість застосування сили або
погрози нею, при цьому заборонено як безпосереднє застосування сили (наприклад,
вторгнення збройних сил однієї держави на територію іншої або воєнна окупація), так і
опосередковане (наприклад, надання допомоги одній зі сторін у громадянській війні або в
організації терористичних актів в іншій державі). Зауважу, що відповідно до цього принципу
заборонено як застосування самої сили, так і погроза її застосуванням. Остання може
виявлятися, наприклад, у формі ультиматуму про те, що у разі невиконання відповідних
вимог до держави будуть застосовані силові засоби.

Застосування збройних сил проти іншої держави розглядається як агресія. Визначення

останньої міститься у вищезазначеній Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1974 р., з якої
випливає, що агресією є застосування збройної сили держави проти суверенітету,
територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави.

До актів агресії зазначена Резолюція Генеральної Асамблеї ООН відносить такі дії:

- вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави;

- будь-яку воєнну окупацію, якщо вона була результатом вторгнення або нападу;

- застосування будь-якої зброї однією державою проти території іншої держави, навіть якщо
воно не супроводжувалося вторгненням збройних сил;

- напад збройних сил однієї держави на збройні сили іншої;

- застосування збройних сил однієї держави, розміщених за угодою зі стороною перебування

на її території, в порушення умов такої угоди або будь-яке продовження їх перебування на
такій території після припинення дії угоди;

- дії держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої
держави, використовувалась останньою для вчинення акту агресії проти третьої держави;

- засилання державою збройних банд, груп, іррегулярних сил чи найманців із метою

застосування збройної сили проти іншої держави.

Статут ООН передбачає можливість застосування сили лише у двох випадках. По-перше, за
рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії
(ст. 39, 42 Статуту). По-друге, у порядку здійснення права на самооборону в разі збройного
нападу, доки Рада Безпеки ООН не вживе необхідних заходів для підтримки міжнародного
миру та безпеки (ст. 51 Статуту). Крім того, цей принцип не поширюється на застосування
сили у внутрішньодержавних відносинах (наприклад, для придушення повстання).

Принцип незастосування сили або погрози силою стосується всіх суб´єктів міжнародного
права без винятку. Він покладає на них певні зобов’язання, а саме:

- агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з
міжнародним правом;

- держави зобов'язані: утримуватися від пропаганди агресивних війн;

- утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних

кордонів інших держав або як засіб вирішення міжнародних спорів;
- утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних
демаркаційних ліній;

- утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили (збройних репресій);

- утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на

самовизначення, свободу та незалежність;

- утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних
банд, у тому числі найманців, для вторгнення на території інших держав;

- утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах

громадянської війни або терористичних актах в інших державах.

14. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплено на універсальному рівні в

Статуті ООН (пункт 3, стаття 2): «всі члени Організації Об´єднаних Націй вирішують свої
міжнародні спори мирними засобами в такий спосіб, щоб не піддавати загрозі міжнародний
мир, безпеку і справедливість».

Аналіз принципу мирного вирішення міжнародних спорів свідчить про закріплення

обов´язку держав докладати зусиль для того, щоб у стислий термін прийти до справедливого
вирішення спору, що ґрунтується на міжнародному праві, продовжувати шукати взаємно
узгоджені шляхи мирного врегулювання спору у тих випадках, коли спір не вдається
вирішити; утримуватися від ультимативності і будь-яких дій, які можуть погіршити
становище такою мірою, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру та
безпеки, і тим самим зробить мирне врегулювання спору більш важким. Також держави
зобов’язані враховувати інтереси іншої сторони-учасника спору і виконувати ухвалене в
узгодженому порядку рішення.

Сторони в спорі не мають права відмовитися від мирного врегулювання і не можуть

вивести з-під дії цього принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, які
стосуються справ, що належать, по суті, до внутрішньої компетенції будь-якої держави
(принцип невтручання у внутрішні справи).

Згідно зі статтею 33 Статуту ООН держави, які беруть участь у будь-якому спорі,
продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки, повинні
насамперед прагнути вирішити спір шляхом «переговорів, обстеження, посередництва,
примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод або
іншими мирними засобами за своїм вибором».

Переговори є найбільш доступним та ефективним засобом мирного вирішення міжнародних

спорів. Конкретні цілі, склад учасників та інші процедурні питання узгоджуються самими
сторонами, що спорять. У відповідності до основних принципів і норм сучасного
міжнародного права переговори повинні вестися на рівноправній основі, що виключає
порушення суверенної волі зацікавлених сторін.

15. Принцип рівноправності та самовизначення народів.

Згідно з нормами Декларації про принципи міжнародного права, всі народи мають право
вільно визначати без зовнішнього втручання свій політичний статус і здійснювати свій
економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це
право відповідно до положень Статуту ООН. Держави повинні утримуватися від будь-яких
насильницьких дій, які позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу та
незалежність.

Крім Статуту ООН та Декларації про принципи міжнародного права, зміст цього принципу
розкривається в ряді інших документів, зокрема Декларації про надання незалежності
колоніальним державам і народам 1960 р.

Формами здійснення права народу на самовизначення, передбаченими Декларацією, є:

створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або
об'єднання з нею, а також встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно
визначеного народом.

Водночас принцип самовизначення народів обмежується принципом територіальної

цілісності держав, що викликано передусім необхідністю уникнути сепаратизму з метою
розколу держави. Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права, "ніщо в
наведених вище пунктах не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує
будь-які дії, які би вели до розчленування або до часткового чи повного порушення
територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав, які
дотримують у своїх діях принцип рівноправності та самовизначення народів".

На сьогодні принцип рівноправності і права народів передбачає такі права та обов'язки, як:

1) обов'язок поважати рівність народів і націй;

2) обов'язок поважати право самостійно розпоряджатися власною долею;

3) право народів жити в умовах повної свободи;

4) право визначати свій внутрішній і зовнішньополітичний статус;

5) право здійснювати на власний розсуд свій політичний, економічний, соціальний і

культурний розвиток;

6) право кожного народу, нації вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і

ресурсам;

7) прав просити і отримувати підтримку відповідно до цілей та принципів Статуту ООН, у

разі позбавлення їх права на самовизначення насильницьким шляхом.
16. Принцип співробітництва.

Сучасний розвиток міжнародних відносин немислимий без тісного співробітництва між

державами, за допомогою якого кожна держава має змогу реалізовувати свої інтереси. Навіть
більше, виключення зі складу міжнародної організації та інші аналогічні заходи, які
позбавляють державу можливості здійснювати своє співробітництво на міжнародній арені,
розглядають як санкції за міжнародні правопорушення.

Незважаючи на те, що принцип співробітництва не закріплений серед принципів діяльності

ООН та її членів, він випливає зі змісту ст. 1 Статуту ООН, яка визначає, що ця організація
має своєю метою серед іншого і здійснення міжнародного співробітництва щодо вирішення
міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру.
Принцип співробітництва знаходить своє відображення і в інших статтях Статуту ООН,
особливо у ст. IX.

Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. виокремлює принцип співробітництва

як самостійний, відповідно до норм якого держави зобов'язані, незалежно від відмінностей
в їх політичних, економічних і соціальних системах, співпрацювати між собою в різних
сферах міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру й безпеки і сприяння
міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному благополуччю народів та
міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, яка грунтується на таких
відмінностях. До сфер міжнародного співробітництва Декларація про принципи
міжнародного права відносить:

● підтримання міжнародного миру та безпеки;

● встановлення загальної поваги і дотримання прав людини й основних свобод;
● сприяння прогресу у світі в галузі культури та освіти;
● сприяння економічному зростанню у всьому світі й особливо в країнах, що
розвиваються; вживання спільних та індивідуальних заходів, передбачених Статутом ООН.

Подальшого розвитку принцип співробітництва отримав у Заключному акті НБСЄ1975 р.,

який зазначає необхідність здійснення співробітництва на засадах рівності, сприяння
взаєморозумінню і довірі, дружнім та добросусідським відносинам між державами,
міжнародному миру, безпеці та справедливості

17. Принцип добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним

правом.

До основних принципів міжнародного права належить принцип добросовісного виконання

зобов'язань за міжнародним правом. На цьому принципі базується юридична сила міжнародного
права, недопустимість неправомірної односторонньої відмови від виконання міжнародних
зобов'язань, забезпечується стабільність міжнародного правопорядку. Все це зумовлює особливу роль
цього принципу та його значення.
Згідно з п. 2 ст. 2 Статуту ООН, усі члени ООН повинні добросовісно виконувати прийняті на себе
відповідно до Статуту зобов'язання. Декларація про принципи міжнародного права зобов'язує
держави виконувати зобов'язання, прийняті не тільки відповідно до Статут) ООН, а й відповідно до
загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, а також зобов'язань відповідно до
міжнародних угод. Однак у тому випадку, якщо зобов'язання, які витікають з міжнародних угод,
будуть суперечити зобов'язанням за Статутом ООН, перевагу матимуть зобов'язання за Статутом (ст.
103 Статуту ООН).

На додаток до зобов'язань держав за принципом добросовісного виконання зобов'язань за

міжнародним правом, які містяться у Декларації про принципи міжнародного права. Заключний акт
НБСЄ 1975 р. зобов'язує держави при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право
встановлювати свої закони й адміністративні правила, узгоджувати їх зі своїми зобов'язаннями за
міжнародним правом.

18. Принцип територіальної цілісності держав.

Без державної території немислиме існування будь-якої держави. Територія служить матеріальною
базою існування держави. У межах території держава здійснює свій суверенітет. Тому принцип
територіальної цілісності має особливе значення, що пов'язується з його метою захистити
неподільність державної території.

Незважаючи на те, що Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права не

виокремлюють принцип територіальної цілісності як самостійний принцип міжнародного права, його
елементи можна віднайти, аналізуючи принципи суверенної рівності держав та незастосування сили.

Як самостійний, принцип територіальної цілісності сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975

р. Вказаний документ розкриває і його зміст, за яким на держави покладаються такі обов'язки:

· поважати територіальну цілісність кожної держави;

· утримуватися від будь-яких дій, які є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН, проти
територіальної цілісності, політичної незалежності та єдності будь-якої держави-учасниці;
· утримуватися від того, щоб перетворити територію одна одної в об'єкт воєнної окупації чи інших
прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт
набуття з допомогою таких заходів чи загрози їх здійснення.
Набуття території в порушення цього принципу вважається незаконним.

Принцип територіальної цілісності не забороняє правомірні територіальні зміни, які допускаються

нормами міжнародного права, передусім унаслідок домовленості між відповідними державами.

19. Принцип непорушності державних кордонів.

Тісно пов'язаним з принципом територіальної цілісності є принцип непорушності кордонів, який

своєю метою має забезпечення стабільності кордонів. Як і принцип територіальної цілісності, цей
принцип не виокремлений Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права як
самостійний принцип міжнародного права, проте його елементи входять як складові до принципів
суверенної рівності держав та незастосування сили.
Заключний акт НБСЄ 1975 р. виокремлює розглядуваний принцип як самостійний. Відповідно до
розділу III Заключного акта НБСЄ, держави - учасниці НБСЄ розглядають усі кордони одна одної
та кордони всіх держав у Європі як непорушні. Вони зобов'язуються утримуватися від будь-яких
посягань на ці кордони. Держави повинні утримуватися від будь-яких вимог або дій, спрямованих на
захоплення і узурпацію частини або всієї території держави-учасниці.

Принцип непорушності кордонів допускає можливість зміни кордонів за домовленістю між

відповідними державами. В окремих випадках кордон між державами може бути змінений і без
додаткових домовленостей між ними (наприклад, у випадку зміни фарватеру річки, якщо він слугує
кордоном між державами).

20. Принцип поваги до прав людини та основних свобод.

Людина є найвищою соціальною цінністю у суспільстві, а проблема гарантування прав людини є

однією з найважливіших та найактуальніших в юридичній науці.

Аналіз норм Статуту ООН дозволяє дійти висновку про непряме закріплення в ньому розглядуваного
принципу. Так, відповідно до п. З ст. 1 Статуту ООН, однією з цілей ООН є здійснення міжнародного
співробітництва щодо заохочення і розвитку поваги до прав людини і основних свобод. У п. "с" ст. 55
Статуту йдеться про те, що ООН сприяє загальній повазі та дотриманню прав людини і основних
свобод. Важливого значення для утвердження принципу поваги прав та основоположних свобод як
основного принципу міжнародного права стало прийняття Загальної декларації прав людини
1948р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Міжнародного пакту
про соціальні, економічні та культурні права 1966 р. та багатьох інших конвенцій як на
універсальному, так і на регіональному рівнях, які визначили основні обов'язки держав щодо
гарантування права та основних свобод людини і сформували міжнародний інституційний механізм
захисту прав людини.

Як самостійний, принцип поваги прав і основних свобод людини виокремлений у Заключному акті
НБСЄ 1975 р.

Згідно з принципом поваги прав людини, всі держави повинні поважати права людини незалежно від
їх раси, статі, мови, релігії і інших відмінностей між ними. Вони повинні заохочувати та розвивати
ефективне здійснення прав і свобод людини, які захищають її гідність і є необхідними для її
вільного й повного розвитку. Держави повинні у своїх взаємних відносинах поважати права людини
і докладати зусиль для сприяння загальній та ефективній повазі до них. У тому випадку, якщо права
людини будуть порушені, їй повинні надаватися ефективні засоби захисту порушених прав.
Відповідні механізми захисту прав людини передбачені як нормами міжнародного права, такі
національним законодавством. Конституція України передбачає можливість захисту прав людини за
допомогою судової системи,

21. Поняття та види джерел міжнародного права.

Джерело міжнародного права — це певна форма зовнішнього виразу норм міжнародного права (де
ми можемо цю норму знайти), яка створюється шляхом узгодження воль суб'єктів міжнародного
права.
Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... застосовує:
1) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані
державами, які є сторонами спору;
2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;
3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
4) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із
міжнародного публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових
норм».

Відповідно до статті 59 Статуту Міжнародного Суду рішення суду обов'язкове лише для сторін, які
беруть участь у справі і лише в даній справі. За національним законодавством, як і за іншими
засобами односторонньої дії визнається лише допоміжна роль у встановлені існуючих
міжнародно-правових звичаїв.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати,

здебільшого, у двох випадках:
1) через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують
норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris";
2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм
юридичної сили.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела:
• про “м'яке” право.
• резолюції міжнародних організацій і конференцій,
• політичні домовленості,
• рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти.
Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкретному
випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт
готовий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму
міжнародного права.

Матеріальні джерела це ті, які, по суті, десь відображені, і є найчастіше правовими актами
міжнародного характеру (різні конвенції, протоколи, пакти). А нематеріальні — можуть бути не
відображені в певному правовому акті, це швидше усна установка, тобто якісь певні дії є в порядку
речей, і ним може бути, зокрема, звичай. Основні джерела — договори і звичаєве право, а додаткові
— це всі інші.

Джерела міжнародного права можуть бути також кодифікованими та некодифікованими, вони

можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.
Розрізняють ще універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки

вони виражають інтереси окремої держави, прийматься і діють у межах її внутрішньої компетенції.
Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

22. Міжнародний договір, як основне джерело міжнародного права.

Міжнародний договір — угода між суб'єктами міжнародного права, укладення, дія і припинення якої
регулюється міжнародним правом.

Він є універсальним джерелом міжнародного права тому, що юридична сила його випливає із
загального міжнародного права, а не з конкретного, спеціального джерела, яким є, наприклад, статут
для правосуб'єктності міжнародної організації.

Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'язань тільки для суб'єктів міжнародного права,
що беруть у них участь.

Їх можна розділити на правові та контрактні. Правові фіксують норми міжнародного права, які
отримали загальне визнання (наприклад, у договорах про права людини зафіксована загальна норма
про те, що "всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах") і при укладанні
таких договорів суб'єкти не можуть впливати на їхній зміст без посягання на основи міжнародного
права, а у міжнародних контрактах формулюють поточні публічні зобов'язання держави. Правові
договори здебільшого фікусють визнання державами природно-правових норм, єдине уявлення про
обсяг зобов'язань щодо таких норм та єдине тлумачення змісту цих норм (приклад — Міжнародний
пакт про громадянські та політичні права 1966 року). Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження
озброєння чи роззброєння, економічні угоди та статути міжнародних організацій.

Міжнародні договори як джерела міжнародного права мають бути об'єктивно правомірними та бути
укладеними у відповідності з принципами й нормами сучасного міжнародного права, нормами
права міжнародних договорів й законодавством держав у частині, що стосується процедури
укладання міжнародних договорів. Також вони повинні реалізовуватись у відповідності з принципами
і нормами міжнародного права й положеннями самого договору, повинні надавати права і покладати
обов'язки на суб'єктів міжнародного права, повинні регулювати відносини, які підпадають під об'єкт
міжнародно-правового регулювання тощо.

Спільне між міжнародним звичаєм та міжнародним договором:

1) регулюють міжнародні відносини;
2) застосовуються суб'єктами МП;
3) виражають узгоджену волю суб'єктів МП;
4) реалізовуються у відповідності з основними принципами та іншими нормами міжнародного права;

Якщо говорити про розбіжності, то звичай виникає, якщо суб'єкти міжнародного права практикують
щось протягом тривалого часу, і може виникнути навіть за мовчазної згоди, а договори більш
конкретні, і виникають згідно активних дій суб'єктів міжнародного права, як договори, наприклад,
шляхом переговорів.

23. Міжнародно-правовий звичай.

Міжнародний звичай — це правило поведінки суб'єктів міжнародного права, яке встановлюється

шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. Для універсальних
звичаїв необхідне загальне визнання, а визнання регулярних і партикулярних підтверджено
рішеннями Міжнародного Суду.

Для того, щоб була визнана наявність міжнародного звичаю, потрібне дотримання низки умов:
1) постійність;
2) відносна тривалість практики;
3) її ідентичність (одноманітність);
4) загальний характер практики;
5) її правомірність.

Наприклад: поява міжнародно-правового звичаю про невключення космічного простору до

складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку
держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів
над територіями держав, але ця практика не викликала заперечень. Параметри польоту суттєво не
змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: супутник
пролетів над територіями багатьох держав. Практика була правомірною, бо ніхто не заявив про
протилежне. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання
космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знайшов договірне
закріплення у ст. II — космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підлягає
національному привласненню.

Свідченням наявності міжнародного звичаю є:

1) міжнародна практика (прецеденти);
2) Opinio juris (з лат. загальна думка — думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);
3) тривалість застосування.

Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб'єктів МП. Стосовно
тривалості міжнародної практики — вважається, що для створення міжнародного звичаю потрібно
стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.

Щодо Opinio juris слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю — необхідна умова
завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно висловленим, так і
мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для юридичної обов'язковості
міжнародного звичаю є згода держав.

Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може встановлюватися

шляхом тлумачення, але за правилами й методами, визнаними при тлумаченні міжнародних договорів.
Звичаєві норми мають рівну юридичну силу з нормами міжнародного договору. Припинення
звичаєвої норми загального МП можливе зі згоди міжнародного співтовариства загалом, причому
застереження до звичаєвої норми МП не допускаються.

У разі укладання міжнародного договору, міжнародно-правовий звичай, що регулює ті ж відносини,

не втрачає свого значення — він може залишатися чинним для тих суб'єктів МП, що не приєдналися
до угоди з якихось причин і при цьому бути ширшим, ніж договірна норма.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції
міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке,
рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів тощо.

Також необхідно розрізняти міжнародний звичай і міжнародну звичку: звичка є юридично не

обов'язковим правилом поведінки, а міжнародний звичай і загальні принципи права можуть
визнаватися і без міждержавної практики.
24. Загальні принципи права, як джерело міжнародного права.

Загальні принципи права є спільними правовими поняттями, логічними правилами, технічними

принципами, які використовуються при тлумаченні й застосуванні права як міжнародного, так і
внутрішньодержавного. Практика Міжнародного Суду ООН показує, що він неохоче використовує це
джерело сучасного МП, тобто своєю діяльністю ставить під сумнів справедливість статутного
положення. За більш, ніж 60 років своєї діяльності Суд лише декілька разів використовував
"загальні принципи права".

Свій початок вони беруть як від концепцій природного права, так і від основних положень
міжнародного й внутрішньодержавного права (особливо — римського). Витоки цього поняття
можна побачити у міжнародній арбітражній практиці ХІХ ст.

Загальні принципи права хоч і є правовими положеннями, але за сутністю не є нормами права. Вони
можуть застосовуватися в МП лише за згодою держав або МО.

Серед прикладів загальних принципів права, що застосовують у міжнародному праві, варто

виокремити:
1) "audituret altera pars", або "audi alteram partem" (заслухаймо й іншу сторону);
2) "res judicata" (питання вирішене судом, а тому не може бути розглянуте цим же судом або судом
паралельної юрисдикції);
3) "aut dedere aut puniere" (або видай, або покарай);
4) "aut dedere aut judicare" (або видай, або суди);
5) "nemo plus juris transferre potest guam ipse habet" (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж
він сам має);
6) "actore non probante reus absolvitur" (тягар доказів покладається на сторону, яка висунула позов);
7) "ex injuria non oritur jus", або "ex injuria non oritur actio" (порушення права не створює права).

Поняття загальних принципів МП охоплює загальні принципи, які трансформувалися в право

через закономірності розвитку суспільних відносин (особистий позов, який виник з делікту, вмирає
разом із суб'єктом; моя дія, вчинена мною проти моєї волі, не моя дія; не можна врахувтаи випадкові
події і нікого не можна зобов'язати їх передбачити; так як природа нічого не робить стрибками, так це
і не повинен робити закон; добробут народу є вищий закон тощо), загальні принципи міжнародного
приватного права (торгівля повинна бути загальною і не перетворюватися в монополію; шлюб
дійсний за законами місця його здійснення та інші) та загальні принципи міжнароднго публічного
права (власник території володіє нею до неба і до найглибших глибин; публічне користування
берегами ріки — це те ж саме, що і користування самою річкою і т. д.)

Якщо порівнювати загальні принципи МП з основними, то основні принципи міжнародного права

— це загальні імперативні засади, які пересікаються із звичаєвими нормами, просто виділені в
окремий пункт, формуються на основі діючих звичаїв і договорів, вони характерні тільки для системи
міжнародного права або для її галузі чи інституту та використовуються дуже часто, а загальні
принципи права є правилами юридичної логіки, які характерні не тільки для міжнародних, а й для
національних правових систем, формуються на основі закономірностей функціонування правових
систем і застосовуються в міжнародній практиці дуже рідко.

25. Рішення міжнародних судів, як допоміжне джерело міжнародного

права.

Щодо визнання рішення міжнародних судів та арбітражних трибуналів джерелами

міжнародного права в науці міжнародного права й досі немає одностайності. На відміну від
основних джерел, судові та арбітражні рішення не є результатом узгодження воль держав,
й відповідно не створюють норми права, але виступає у ролі тлумачення та застосування
основних джерел.

В Статуті Міжнародного Суду ООН також передбачено можливість застосування судових

рішень у якості допоміжного джерела, але виключно за умови їх обов'язковості лише по
конкретній справі та для сторін цієї справи. Судові рішення використовуються лише за
згодою обох сторін, тобто по справедливості. Однак, і в такому випадку рішення Суду
повинні базуватись на діючих міжнародно-правових нормах.

Міжнародна судова та арбітражна практика може підтвердити існуючі міжнародно-правові

норми або сприяти появі нових норм міжнародного права.

Особливе місце серед міжнародних судових установ посідає Європейський Суд з прав
людини. В своїх судових рішеннях Суд з прав людини на головне місце поставив свої
попередні рішення (прецеденти). Мотивуючи свої судові рішення власними прецедентами,
Суд фактично зобов'язав держави їх поважати і виходити з них при аргументації їх позицій у
власних справах.

Національне законодавство і рішення національних судів на сьогодні не є джерелом

міжнародного права.

26. Наукова доктрина, як допоміжне джерело міжнародного права.

Починаючи з ХІХ ст. вчені в галузі міжнародного права пробують здійснити неофіційну
наукову кодифікацію цієї системи права. Деякі спроби виявляються настільки вдалими, що
такі кодекси держави використовували у власній практиці міждержавних відносин. Така
діяльність сприяла тому, що міжнародне право другої половини XIX — початку XX ст.
почали називати ще «доктринальним правом», «правом учених». Дехто з теоретиків
міжнародного права настільки переоцінив значення наукових праць своїх колег, що почав
стверджувати, нібито формування міжнародного права є справою теоретиків.

Проте практика міжнародного права свідчить про інше. Думка вчених високо цінувалася як
засіб встановлення наявності чи відсутності норм міжнародного права. До послуг учених
вдавалися, коли було необхідно дати кваліфіковане тлумачення міжнародно-правових актів.
Коли ж держава та міжнародні організації почали широко публікувати міжнародно-правові
документи, державні акти, дипломатичні джерела, рішення міжнародних організацій тощо,
до доктрини як засобу встановлення норми вдаються дедалі менше.

На сьогодні спадає тенденція звернення до вчених з метою почути їхнє тлумачення норм
міжнародного права. Цю функцію досить успішно виконують міжнародні судові установи,
відповідні комітети міждержавних організацій.

Доктрина юристів важлива лише як засіб внести ясність у погляди на норми міжнародного
права, щоб сприяти полегшенню їх формування. Сама по собі вона не має юридичної
обов'язковості. У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН сказано, що суд зобов'язаний
вирішувати передані йому спори на основі міжнародного права і застосовувати доктрини
найбільш кваліфікованих фахівців з проблем публічного права різних націй як допоміжного
засобу для визначення правових норм. Але жодного разу Міжнародний Суд ООН у своїх
рішеннях на доктрину міжнародного права не посилався.

Звичайно, сучасні міжнародні відносини настільки ускладнилися, що без їх належного

наукового аналізу неможливо сформувати відповідні норми міжнародно-правового
регулювання. Досвід провідних науковців світу широко використовується в діяльності
Комісії міжнародного права ООН. Саме через Комісію вчені мають можливість впливати на
правосвідомість і практику держав, а через них і на формування та розвиток міжнародного
права. Але проекти Комісії, як і доктрини міжнародного права, не є джерелами міжнародного
права.
27. Роль рішень міжнародних організацій у створення
міжнародно-правових норм.

Для створення міжнародно-правового звичаю міжнародними організаціями береться до уваги

їх практика лише в тій сфері, на яку поширюються норми статуту.
Рішення міжнародних органів та організацій ще часто називають «м'яким» міжнародним
правом. Поняття «м'якого» права з'явилося в міжнародному праві в останні 20-30 років. Це
було пов'язане із прагненням як держав, так і міжнародних організацій визначити місце таких
міжнародних документів, які первинно не належать до міжнародних угод, але значення яких
виходить за рамки моральнополітичних зобов'язань. На початках віднесення зазначених
рішень до джерел міжнародного права зустріло нищівну критику, проте згодом аналізуючи
міжнародно-правову практику, коли таких рішень ставало дедалі більше і вони безумовно або
переважно виконувалися, вчені стали схилятися до думки, що за дотримання певних умов
(наприклад, якщо рішення було прийнято одноголосно або трьома четвертими голосів тощо)
їх можна визнати джерелами міжнародного права. 1966 р. американська Комісія з питань
вивчення організації миру дійшла висновку, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН у
кінцевому підсумку визнаються обов'язковими для держав-членів. Згодом резолюції
Генеральної Асамблеї ООН були визнані як «третя категорія джерел міжнародного права,
обов'язкових для дотримання державами». Той факт, що вони не укладаються і не
ратифікуються, не позбавляє їх такої властивості. Проте з часом подібних категоричних заяв
висловлювалося менше. І на сьогодні в науці міжнародного права склалася дещо
поміркованіша думка: рішення міжнародних органів та організацій є допоміжними,
неосновними джерелами сучасного міжнародного права. Щоправда, одні автори обмежують
подібні рішення резолюціями Генеральної Асамблеї ООН та рішеннями Ради Безпеки, інші
розглядають їх у значно ширшому плані. Як джерела міжнародного права розглядаються акти
спеціалізованих установ ООН (конвенції і рекомендації МОП, ЮНЕСКО, ВПС; конвенції,
постанови і регламенти МСЕ; конвенції та міжнародні санітарні правила ВООЗ; рішення і
рекомендації ЇМО; конвенції, стандарти, рекомендації, процедури, технічні регламенти ІКАО
та ін.), міжнародних конференцій, регіональних міжнародних організацій.
Як правило, особливо виокремлюються рішення міжнародних судових установ. Рішення
судових установ спочатку чекав такий самий вердикт вчених, як і щодо міжнародних
договорів: вини не визнавалися джерелами міжнародного права. Проте на переконання
учених у тому, що рішення міжнародних судів можуть ними бути, багато в чому вплинула
діяльність (точніше, її результати) Європейського Суду з прав людини і Суду
Європейського Союзу. Саме завдяки їхній діяльності в науці міжнародного права
утвердилася думка, що «європейське право у сфері прав людини пропонує не тільки
найважливіше зведення норм прецедентного права, що висвітлює сутність міжнародного
права у цій галузі, а й один з найбільш наочних та цікавих прикладів ефективної системи
міжнародних юридичних процедур». Європейський Суд із прав людини сам визначив одним
із його завдань «розвивати норми, встановлені Конвенцією (Справа «Ірландія проти
Сполученого Королівства»). Він неодноразово наголошував на тому, що Європейська
конвенція про захист прав людини та основних свобод повинна розглядатися як «живий
документ». Суд домігся шляхом переконання держав у тому, що з позовом проти держави
може виступати не тільки держава, а й людина. У своїх судових рішеннях Європейський Суд
із прав людини на чільне місце поставив свої попередні рішення (прецеденти), самостійно
почав брати до розгляду адміністративні правопорушення, хоч це й не передбачено
Конвенцією.
Значний внесок у розвиток міжнародного права зробили міжнародні 16 арбітражні трибунали
(Постійний Третейський суд, Англо-американський змішаний суд з претензій, Алабамський
суд з претензій та ін.). Але визнати їх рішення джерелами міжнародного права, крім окремих
учених (наприклад, Дж. Старк), сьогодні мало хто наважується, оскільки правовий матеріал
арбітражних трибуналів має дуже мало підстав, щоб його визнали джерелом міжнародного
права.

28. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права.

Кодифікація - це систематизація чинних міжнародно-правових норм і розроблення нових
норм у відповідності до предмету регулювання задля створення внутрішньо узгоджених
правових актів.

Завданням кодифікації є такі:

- приведення чинного міжнародного права у відповідність до потреб цього періоду розвитку

суспільних відносин;

- доповнення його новими правовими нормами, потреба в яких назріла;

- виключення застарілих норм та усунення суперечностей між окремими нормами;

- об´єднання норм цієї сфери (галузі, інституту) в системний нормативний комплекс.

Кодифікація неминуче супроводжується нормотворчістю, тобто прогресивним розвитком

міжнародного права.

Під час кодифікації враховуються практика реалізації норм міжнародного права, рішення
судових та інших органів, рекомендації науки та прогнози щодо тенденцій розвитку
міжнародних відносин і міжнародно-правового регулювання. Кодифікація є одним зі
способів удосконалення міжнародного права, забезпечення його ефективності.

Особливе значення має кодифікація для підвищення ефективності звичаєвих норм

міжнародного права шляхом їх перетворення на договірні норми. Прикладом кодифікації є
ухвалення Конвенції ООН з морського права 1982 р., у межах якої об´єднано в єдиний
узгоджений документ чинні (не застарілі на момент підписання Конвенції) норми
Женевських конвенцій з морського права 1958 р.; там отримали договірне закріплення
звичаєві норми, були розроблені нові положення (присвячені раніше не врегульованим
питанням), а саме режим виключної економічної зони, режим «району» (дна морів і океанів
за межами національної юрисдикції) та його ресурсів, порядок морських наукових
досліджень тощо.
У міжнародному праві, на відміну від національного, кодифікацію можуть здійснювати різні
суб´єкти. Якщо нею займаються держави або вповноважені на те міжнародні організації, така
кодифікація називається офіційною. Якщо ж кодифікація здійснюється неурядовими
організаціями чи приватними особами, вона буде неофіційною. Різновидом неофіційної
кодифікації є кодифікація доктринальна, яка проводиться в межах наукових установ або
вченими одноосібно.

Вважається, що кодифікація і прогресивний розвиток міжнародного права, здійснювані

«свідомими зусиллями» держав (у сучасному розумінні - офіційна кодифікація), беруть свій
початок із Віденського конгресу 1814-1815 рр., під час якого були ухвалені такі важливі
міжнародно-правові акти, як Правила щодо рангу дипломатичних агентів, Декларація щодо
заборони работоргівлі та Правила щодо вільного судноплавства по річках.

Зі створенням Ліги Націй процес кодифікації значно активізувався. 22 вересня 1924 р.

Асамблея Ліги Націй ухвалила Резолюцію, в якій передбачалося створення Комітету
експертів для прогресивної кодифікації міжнародного права, який повинен був підготувати
перелік питань, які потребували нагального правового регулювання, зауваження урядів з
цього приводу, а також доповіді експертів. Після цього була скликана міжурядова
конференція, що відбулась у м. Гаага (Нідерланди) у березні - квітні 1930 р., на якій були
схвалені документи, що стосувалися громадянства. Однак в інших питаннях (територіальні
води, відповідальність держав) дійти згоди не вдалося. Ухвалена Асамблеєю Ліги Націй у
1931 р. Резолюція щодо процедури кодифікації стала основою Положення про Комісію ООН
з міжнародного права.

Важливу роль у кодифікації міжнародного права відіграє ООН. Так, Статут ООН у пункті 1
ст. 13 визначив, що Генеральна Асамблея ООН організовує дослідження і надає рекомендації
щодо прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації. Розвиток
міжнародного права став одним із пріоритетних напрямків діяльності ООН. Резолюцією
Генеральної Асамблеї ООН A/RES/174 (II) «Створення комісії міжнародного права» від
21.11.1947 р. було ухвалено рішення про створення Комісії з міжнародного права як
допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН та затверджено Положення про Комісію
міжнародного права. Комісія складається з 34-х членів, яких обирає Генеральна Асамблея
ООН зі списку кандидатів, представлених державами-членами ООН. До відання Комісії
належать питання як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права, однак
останнім поки що вона не займалася. Комісія за кожною обраною для роботи темою
призначає спеціальних доповідачів, доповіді яких потім обговорюють на сесіях разом із
запропонованими проектами. Комісія активно співпрацює з урядами держав, отримуючи від
них зауваження і пропозиції стосовно запропонованих проєктів міжнародно-правових норм.
Після завершення роботи кінцевий проєкт із пояснювальною доповіддю передається на
розгляд Генеральній Асамблеї ООН, яка може затвердити його своєю резолюцією та
запропонувати державам його схвалити у вигляді договору або скликати міжнародну
конференцію для укладення конвенції.

Протягом своєї роботи Комісія ООН з міжнародного права завершила проєкти

міжнародно-правових норм щодо регулювання відносин у галузі права міжнародних
договорів, питання фрагментації міжнародного права, шляхів і способів отримання доказів
наявності звичаєвих норм міжнародного права, основних прав та обов´язків держав, різних
аспектів правонаступництва держав, юрисдикційних імунітетів держав, громадянства та
безгромадянства, міжнародного кримінального права, міжнародного морського права,
міжнародної відповідальності держав, права зовнішніх зносин та арбітражної процедури
врегулювання спорів. Нині на розгляді Комісії перебувають питання щодо застережень до
міжнародних договорів, впливу збройних конфліктів на дію цих договорів, імунітету
посадових осіб держави від іноземної кримінальної юрисдикції, питання «aut dedere aut
judicare» (обов´язок «або видати, або переслідувати особу»), відповідальності міжнародних
організацій, відповідальності за дії, не заборонені міжнародним правом тощо.

Кодифікацією і прогресивним розвитком міжнародного права займаються і регіональні

міжнародні організації, спеціальні органи яких розробляють проекти міжнародних договорів.
Наприклад, під егідою Ради Європи були розроблені проекти Конвенції про захист прав
людини й основоположних свобод 1950 р. та протоколів до неї, Європейської соціальної
хартії 1961 р., Конвенції Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми 2005 р.
тощо.

Неофіційною кодифікацією займаються такі авторитетні установи, як Інститут міжнародного

права (м. Ганта, Бельгія), Асоціація міжнародного права (м. Брюссель, Бельгія),
Американський інститут міжнародного права (м. Вашингтон, США) тощо.

Серед учених, що займалися кодифікацією міжнародного права, необхідно згадати І.

Бентама, Й. Блюнчлі, П. Фіоре, Д. Філда, Л. Леві, Ф. Пела тощо.

29. Поняття і види суб’єктів міжнародного права.

Суб'єкти міжнародного права – це учасники міжнародних відносин, які володіють

міжнародними правами і обов'язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть
в необхідних випадках міжнародно-правову відповідальність. (Тункін Г.І.)

У доктрині міжнародного права існує безліч підходів до того, кого потрібно вважати
суб'єктом міжнародного права. Наведемо найбільш поширені концепції.
· Перша "широка" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права можуть бути
всі суб'єкти міжнародних правовідносин, без будь-яких обмежень, тобто держава, юридична
та фізична особа.

Основним аргументом прихильників цієї концепції було те, що не можна бути учасником
правовідносин без того, щоб бути їх суб'єктом.
· Друга концепція наголошує, що суб'єктами міжнародного права є лише ті суб'єкти
міжнародних правовідносин, які здатні своїми діями створювати норми міжнародного
права.

· Третя "вузька" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права є лише ті

учасники міжнародних відносин, які відповідають певним ознакам.
 До таких відносили:

· здатність створювати норми міжнародного права,

· володіти міжнародними правами та обов'язками

· нести міжнародно-правову відповідальність тощо.

Цю теорію активно підтримували радянські вчені, вона все ще є домінуючою на

пострадянському просторі, у тому числі в Україні. Крім того, існують інші, не менш цікаві
думки про коло суб'єктів міжнародного права. Так, Ж. Ссель вважав, що єдиним суб'єктом
міжнародного права є індивід.

У той час як Л. Моджорян та інші науковці наполягали, що єдиним суб'єктом міжнародного

права є держава.

Кожна із позицій має свої "плюси" і "мінуси".

Проте нині в українській науці міжнародного права домінує думка, що суб'єктами

міжнародного права є:
1) держави;
2) народи (нації), що борються за незалежність;
3) міжнародні організації;
4) державоподібні утворення.

Таку позицію аргументують наявністю в цих суб'єктів усіх елементів міжнародної

правосуб'єктності.

Основні риси і особливості міжнародної правосуб'єктності.

Міжнародна правосуб'єктність є властивістю суб'єктів міжнародних відносин, яка визнана і

визначена нормами міжнародного права.

Джерелом міжнародної правосуб'єктності є міжнародні договори і звичаї, які регулюють

міжнародне співробітництво учасників міжнародних відносин.

У визнанні міжнародно-правової суб'єктності учасника міжнародних відносин посилаються

на звичай.

Юридична природа суб'єктів міжнародного права будується на комплексі загальних і

специфічних ознак.

Загальні ознаки суб'єктів міжнародного права:

а) здатність реалізовувати права і обов'язки на основі норм міжнародного права;

б) здатність бути стороною у відносинах, врегульованих нормами міжнародного права,

які створені головним чином завдяки міжнародним угодам;
в) здатність створювати норми міжнародного права.

Здатність мати самостійний міжнародно-правовий статус також може розглядатись як

загальна ознака міжнародної правосуб'єктності, але з певними виключеннями.

Не всі суб'єкти міжнародного права реалізовують міжнародну правосуб'єктність в

однаковому обсязі, але обсяг реалізації не є критерієм для визнання правосуб'єктності.

Для суб'єкта міжнародного права важлива здатність реалізовувати свій

міжнародно-правовий статус, який включає:
• права і обов'язки;
• свободи суб'єкта,

його законні інтереси тощо.

Саме в правовому статусі суб'єкта міжнародного права виражений характер і обсяг

міжнародної правосуб'єктності.

За своїми свободами чи законними інтересами суб'єкти міжнародного права є рівними,

а коло суб'єктивних прав і юридичних обов'язків розрізняється. Навіть в рівних між
собою суб'єктів міжнародного права може бути різний правовий статус.

Досить часто поряд з поняттям "суб'єкт міжнародного права" в літературі може

траплятися термін "дестинатор міжнародного права".

Дестинатори - це особи, які не володіють усіма елементами міжнародної

правосуб'єктності, але можуть брати участь в окремих правовідносинах, урегульованих
нормами міжнародного права.

Проте, як правило, така участь не є безпосередньою, а опосередковується яким-небудь

іншим суб'єктом міжнародного права.

Так, фізична особа бере участь у міжнародних правовідносинах за посередництвом

держави, хоча, як виняток, можлива безпосередня участь. Найчастіше зазначається, що
дестинатори не беруть участі у створенні норм міжнародного права. До дестинаторів
варто віднести фізичних та юридичних осіб.

Класифікація суб’єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями.

• за учасниками міжнародних відносин:
- адміністративно-територіальні одиниці,
- автономії,
- суб’єкти федерацій,
- держави,
- державоподібні утворення,
- народи (нації),
- міжнародні організації та ін..
• за масштабом діяльності:
- універсальні,
- регіональні та
- партикулярні;

• за порядком утворення:
- первинні та
- похідні;

• за міжнародно-правовим статусом:
- загальносистемні,
- галузеві та
- спеціальні;

• за галузевою приналежністю:
- суб’єкти права міжнародних договорів,
- права міжнародних організацій,
- права міжнародної безпеки,
- міжнародного гуманітарного права,
- міжнародного екологічного права та ін.

30. Держава, як суб’єкт міжнародного права.

Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Вона має вищу і універсальну

правову владу – суверенітет. В силу свого суверенітету держави створюють міжнародне
право, визначають його зміст і забезпечують дотримання. Іншими словами, держава є
первинним суб'єктом міжнародного права.
Суверенітет визначає верховенство в межах власної території держави і незалежність у
зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право
виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у
момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На
нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути
обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету
не буває. Держави добровільно можуть погодитися обмежити його, наприклад, з метою
захисту прав людини тощо.
Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в
рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави
добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи
вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим,
що п'ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть "право вето". Іншим
прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши
постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи
організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.
Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких
є обов'язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування. Принцип
рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність
прав і обов'язків та жодним чином не стосується політичної рівності. Під незалежністю
розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без
впливу на цей процес інших суб'єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує
обов'язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права.
Територіальна юрисдикція держави - юрисдикція, що здійснюють у межах її території. У
межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли
відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Так, наприклад, Віденська
конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає обмеження юрисдикції приймаючої
держави стосовно дипломатичного представництва іноземної держави. Завдяки цьому
держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати
міжнародні договори, брати участь у діяльності міжнародних організацій, підтримувати
дипломатичні, консульські та інші зв’язки, виступати стороною у Міжнародному Суді ООН,
у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.
Над державами в міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі держави
повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання.
Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив
принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності держав, невтручання у
внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін.
При цьому держави можуть мати також спеціальний міжнародно-правовий статус.
Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).
У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб.
Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює
зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності.
У разі порушення міжнародно-правових зобов’язань держава як суб’єкт міжнародного права
несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова
особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою
відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути
притягнені посадові особи.
У міжнародно-правові відносини можуть вступати адміністративно-територіальні одиниці й
автономії унітарних держав, а також суб’єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін).
Адміністративно-територіальні одиниці держав
Міжнародні зв'язки адміністративно-територіальних одиниць різних держав називають
транскордонними зв'язками. Вони отримують все більший розвиток в силу
інтернаціоналізації життя суспільства. Явище закономірне, оскільки високорозвинені
міжнародні зв'язки суспільства вже не можуть підтримуватися тільки в централізованому
порядку. Правове регулювання розвинених транскордонних зв'язків - справа нова і непроста,
виникає чимало труднощів, що відзначається юристами. Проте держави поступово
вирішують проблему на основі поваги суверенітету і територіальної цілісності. В цілому
правовий статус таких угод не можна вважати достатньо виразним, оскільки такого роду
договори однозначно не підпорядковані міжнародним публічним правом, і не віднесені до
виключної сфері приватного права, то їх нормативна природа відноситься до так званої,
“сірої зони”, яка потребує кращого регулювання.
Федерація, в якості загального правила, є єдиним суб'єктом міжнародного права. У
Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав 1933 р. зазначено, що:
"Федеральна держава становить лише одну особу перед міжнародним правом" (ст. 2). Відомі
досить рідкісні випадки, коли федеральні конституції передбачають обмежену можливість
участі суб'єктів в міжнародних угодах. Наприклад: Конституції Швейцарії, ФРН, Канади і
США допускають участь суб'єктів в деяких видах міжнародних угод.
У швейцарській федерації, яка офіційно іменується конфедерацією, кантони вважаються
суверенними. Основний закон ФРН встановив, що ведення відносин з іноземними
державами належить Федерації. Одночасно передбачено можливість укладення землями угод
з іноземними державами в межах законодавчої компетенції земель. Згідно з Конституцією
США жоден штат не може брати участь в міжнародних договорах. Проте штат може
укладати "угоду або договірний акт (compact)" з іноземною державою за згодою Конгресу (ст.
I.10).
Держави створюють інших суб'єктів міжнародного права шляхом укладення міжнародних
договорів. В силу вказаних властивостей міжнародна правосуб'єктність держав є первинною.
Держави головні суб'єкти міжнародного права. Вони безпосередньо контролюють
діяльність інших суб'єктів міжнародного права, їх же діяльність контролюється
опосередковано, через міжнародний інституційний механізм. Не може бути таких
міжнародно-правових відносин, суб'єктом яких не могла б бути держава, тому вона є
універсальним суб'єктом міжнародного права. Державам як суб'єктам міжнародного права
властиво (Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов’язки держав від 26
грудня 1933 р.): населення, територія, Уряд, можливість вступати у відносини з іншими
державами.
Держави рівні за юридичною самостійністю і незалежністю, але за обсягом суб'єктивних
прав і обов'язків, за юридичним наповненням свого правового статусу держави - різні.
До основних прав держав входять:
Здійснення юрисдикції на своїй території і над всіма особами і речами, які знаходяться в її
межах, з дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетом.
Незалежне і вільне здійснення всіх своїх законних прав.
Індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу.
Право на рівні з іншими державами права.
Участь у вирішенні спільних проблем.
Участь в міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами та ін.
Основними обов'язками держав є:
Мирне вирішення міжнародних спорів.
Утримання від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав.
Утримання від надання допомоги іншій державі, яка вчинила дії, несумісні з міжнародним
правом чи проти якої ООН застосовує заходи попередження чи примусу.
Повага прав людини.
Утримання від визнання територіальних захватів іншої держави.
Добросовісне виконання міжнародних зобов'язань та ін.

31. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.

Поряд із державами все більшу роль у міжнародних відносинах відіграють міжнародні

організації. Нині є понад 500 міжнародних організацій, тобто їхня чисельність давно
перевищила кількість усіх інших суб'єктів міжнародного права.

Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного
права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно
міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами
міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним.
Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише
міжурядові.

Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня

міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про
правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але
так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено ООН, що
знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р.
у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У
своєму консультативному висновку "Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН"
цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною
правосуб'єктністю. З цього моменту більшість учених вважає, що міжнародні організації
володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод.
Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що
міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка
необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення
міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим
актам.
Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що
закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг,
виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі
міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і

залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то
міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст
міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі
аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх:

● права на привілеї та імунітети;

● права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення
договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного
права;
● права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями;
● обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії.

Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю

володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи.

Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного

права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило,
міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту);
засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші
суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо.

32. Державоподібні утворення, як суб’єкти міжнародного права.

Державоподібні утворення, як і міжнародні організації, є вторинним суб'єктом

міжнародного права. Вони не мають суверенітету і створюються державами, які
визначають їхній статус і обсяг правосуб'єктності. На відміну від первинних суб'єктів,
вони можуть вступали лише в ті відносини, які передбачені документами про їхнє
заснування.
Особливостями такого типу суб'єктів можна вважати: їх незалежність та самоуправління,
визначення їх статусу на основі угоди, яка виконує роль основного закону, гарантії
збереження їх статусу з боку держав або міжнародних організацій, наявність угоди з
державою, на території якої воно знаходиться, особливий, визначений міжнародною
угодою порядок здійснення зовнішніх зносин. Крім того, передбачався нейтральний
статус такого утворення або він узагалі оголошувався демілітаризованою зоною.
Як правило, державоподібні утворення з'являлися за угодою двох і більше держав, які не
могли вирішити питання про приналежність певної території. Як приклад подібних
утворень можна назвати Данціг (Гданськ) у 1919-1939 рр., який за Версальським мирним
договором отримував такий статус і переходив під покровительство Ліги Націй.
Відповідно до угоди з Польщею, Данціг входив у польську митну зону. Польща
здійснювала всі зовнішні зносини від імені цього утворення, дипломатичний захист та
представництво громадян Данціга за кордоном.
Була спроба створити вільне місто на території Єрусалима, однак вона ніколи не була
реалізована. Навіть попри той факт, що Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію
181 (II) і передала місто під управління Ради з опіки ООН, у результаті збройного
конфлікту між Ізраїлем і Палестиною останній був захоплений Ізраїлем і донині
перебуває під його владою.
Прикладом також можна вважати створення відповідно до мирного договору з Італією
Вільної території Трієст. Вона існувала з 1947 по 1954 рр, її статус був досить схожим до
статусу Данціга, однак ця територія перебувала під протекторатом Ради Безпеки ООН.
Статус регулювався ще низкою документів, серед яких найважливішу роль відігравало
положення про вільний порт Трієст та положення про тимчасовий режим Вільної
території Трієст. Цей суб'єкт припинив своє існування внаслідок поділу його території
між Італією та Югославією.
Особливий міжнародний статус мав Західний Берлін з 1950 по 1990 рр., хоча в той же час
вважався територією ФРН. Він володів деякими правами, притаманними для суб'єкта
міжнародного права, зокрема здійснював зовнішні зносини, мав право укладати
міжнародні договори. Особливістю цього утворення є те, що воно було створено без
спеціальної угоди чи резолюції міжнародної організації, і діяло так аж до 1971 р., коли
було підписано угоду, що врегулювала його спеціальний статус.
Серед існуючих нині суб'єктів до державоподібних утворень відносять Мальтійський
орден та Ватикан. Розглянемо їх більш докладно.
Мальтійський орден (Суверенний військовий орден госпітальєрів Святого Іоанна
Ієрусалимського, Родоський і Мальтійський) - державоподібне утворення, що
знаходиться на території Італії, яка визнає існування Мальтійського ордену на своїй
території як суверенної держави. Глава ордену - великий магістр, глава виконавчої влади -
канцлер. Має близько десяти тисяч підданих.
Орден підтримує дипломатичні відносини з 81 державою. Має статус спостерігача при
ООН та декількох інших міжнародних організаціях. На відміну від більшості суб'єктів,
його правосуб'єктність виводять не з прав і обов'язків, якими він володіє, а з
міжнародного звичаю, відповідно До якого Мальтійський орден має статус суб'єкта
міжнародного права.
Ватикан - місто-держава, розмішене на території Рима. Столиця і адміністративний центр
Римської католицької церкви і резиденція її глави.
Сучасний правовий статус Ватикану встановлено у 1929 р. на основі Лютеранської угоди
між Святішим престолом та Італією. Тепер цей договір замінив конкордат 1984 р.
Міжнародна правосуб'єктність Ватикану є досить широкою. Він підтримує дипломатичні
зносини з багатьма державами, володіє статусом спостерігача в ООН. Є учасником
багатьох універсальних міжнародних договорів, особливо тих, які стосуються захисту
прав людини. Територія Ватикану вважається іноземною для Італії, тому тут не
поширюється кримінальна й адміністративна юрисдикція цієї держави. Представники
Ватикану володіють статусом, аналогічним статусу дипломата.

33. Міжнародна правосуб’єктність народів, які борються за

самовизначення.

Концепція міжнародної правосуб'єктності народів (націй), що борються за незалежність,

сформувалася під впливом практики ООН. І хоча народи та нації, що борються за
незалежність, є первинними суб'єктами міжнародного права, їх міжнародна правосуб'єктність
до цього часу оспорюється деякими авторами. Крім того, ні доктрина, ні практика не
виробили чітких критеріїв, за яких потрібно визнавати певну націю та народ, що бореться за
незалежність, суб'єктам! міжнародного права. Найчастіше рішення про надання такого
статусу обґрунтовують політичними, а не юридичними критеріями.
Ідея визнання народу чи нації, що бореться за створення незалежної держави, виникла
достатньо давно. Так, наприклад, Четверта Гаазька конвенція 1907 р. передбачила низку прав
та обов'язків таких суб'єктів під час війни. Однак головну роль у процесі розвитку доктрини
щодо надання статусу суб'єктів міжнародного права відіграв вплив ООН у 60-70 роках XX ст.
під час так званої деколонізації Основою для цього став проголошений у Декларації про
надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р. та підтверджений згодом
Декларацією 1970 р. принцип самовизначення народів. Він передбачав, "...що кожен народ
має право на самовизначення і може вільно встановлювати свій політичний статус...".
Міжнародною правосуб'єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті, що борються за
створення власної держави. При цьому немає значення характер боротьби, вона може бути як
військовою, так і мирною. Народи та нації, які створили власну державу, на міжнародній
арені представлені нею. Таким чином, статус суб'єкта міжнародного права народу чи нації
здійснюється як виняток, на час, поки вони не створили власної держави.
Цікавим є той факт, що у доктрині й у міжнародних документах уживаються різні за
значенням терміни "народ" та "нація". Хоча варто зауважити, що у більшості відомих в історії
випадків статус суб'єкта міжнародного права визнавався не стільки за народом чи нацією, що
боролися за незалежність, скільки за національно-визвольними рухами, які були втіленням
цієї боротьби. Крім того, і "народ", і "нація" є поняттями достатньо розмитими, натомість як
національно-визвольні рухи набагато краще організовані та структуровані.
З кінця 70-х років XX ст., тобто з моменту фактичного закінчення деколонізації, відбувається
поступова зміна підходів до питання надання статусу суб'єкта міжнародного права народам і
націям, що борються за незалежність. По-перше, все частіше акцентується, що принцип
самовизначення народів і націй є лише одним із принципів міжнародного права і його треба
застосовувати в комплексі з іншими принципами міжнародного права, зокрема
територіальної цілісності та непорушності кордонів. Саме тому значна кількість авторів
вважають, що статус суб'єкта міжнародного права може бути наданий не всім народам і
націям, що борються за незалежність, а лише тим, які використовують своє право на
самовизначення, і коли наявна хоча б одна з названих ситуацій: 1) території, анексовані після
1945 р., чи належать до так званих несамоврядних територій (прикладом першої є Палестина,
другої - Гуам); 2) якщо держава не дотримувалася принципу рівності окремих груп
населення за етнічною, національною, релігійною чи іншою схожою ознакою (наприклад,
Косово); 3) у конституції федеративної держави передбачена можливість виходу з її складу
окремих суб'єктів (наприклад, СРСР).
По-друге, варто наголосити, що самовизначення народів і націй можливе не тільки через
створення незалежної держави, а й різноманітних автономій у складі іншої держави.
Якщо ж говорити про права та обов'язки народів і націй як суб'єктів міжнародного права, то
потрібно зауважити, що вони є значно обмежені порівняно з державою. Однак можна
виокремити такі: право на самовизначення і створення незалежної держави; право на
визнання правосуб'єктності органів, які їх представляють; право на отримання міжнародного
правового захисту як від міжнародних організацій, так і від окремих держав; право укладати
міжнародні договори й іншим чином брати участь у процесі створення норм міжнародного
права; право брати участь у діяльності міжнародних організацій; право самостійно
реалізувати чинні норми міжнародного права. Серед основних обов'язків можна виділити
обов'язок дотримуватися норм та принципів міжнародного права та нести відповідальність у
випадку їх порушення.
Тепер міжнародна правосуб'єктність народів та націй, що борються за незалежність,
визнається за арабським народом Палестини. Деякі автори стверджують, що аналогічним
статусом володіє народ Західної Сахари.

34. Проблема правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб.

Як згадувалося вище, крім класичних суб'єктів міжнародного права, існують суб'єкти

міжнародних відносин, питання про міжнародну правосуб'єктність яких вважається спірним.
До них варто віднести фізичні та юридичні особи. Відразу потрібно зазначити, що більшість
учених нині заперечують можливість надання таким особам міжнародної правосуб'єктності.
Вони обґрунтовують свою позицію відсутністю у таких осіб усіх ознак, необхідних для
володіння міжнародною правосуб'єктністю.

Фізичні особи.
Основними аргументами, які засвідчують наявність у таких осіб міжнародної
правосуб'єктності, є такі:
​- здатність фізичної особи володіти правами і виконувати обов'язки, що безпосередньо
виникають із норм міжнародного права. Так, значну кількість міжнародних актів у сфері прав
людини адресовано безпосередньо фізичним особам. До таких, зокрема, можна віднести
Пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні і культурні
права 1966 р., Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950 р. та інші, на які
можна безпосередньо посилатися як у національних, так й у міжнародних органах;
​- можливість брати участь у міжнародних правовідносинах, Фізична особа, зокрема, стає
безпосереднім учасником міжнародних відносин у випадку, коли звертається у міжнародні
органи, наприклад, Європейський суд прав людини. Схожа ситуація виникає у випадку
звернення особи в порядку, передбаченому Резолюцією 1503, тощо;
​- здатність фізичної особи нести відповідальність, що виникає безпосередньо із норм
міжнародного права. Упродовж двох останніх десятиліть почастішали випадки притягнення
особи до кримінальної відповідальності за порушення норм міжнародного права. При цьому
варто зазначити, що така відповідальність не опосередковується застосуванням
національного законодавства, а виникає безпосередньо із норм міжнародного права і, як
правило, її застосовують органи міжнародної юстиції.

Юридичні особи.
Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу питання про міжнародну правосуб'єктність
юридичних осіб, необхідно зауважити, що їх можна розділити на декілька видів, зокрема:
національні юридичні особи та ТНК. Іноді до них також відносять міжнародні неурядові
організації. І якщо між першими двома видами нині немає якоїсь принципової відмінності, то
правовий статус, а отже, й обсяг міжнародної правосуб'єктності міжнародних неурядових
організацій має свої особливості.
Більшість авторів справедливо зазначають, що при вирішенні питання про міжнародну
правосуб'єктність національних юридичних осіб та ТНК варто виходити із тих самих
міркувань, що й стосовно фізичних осіб. Як відомо, міжнародні акти надають права не лише
фізичним особам. Деякі з них адресовані також і юридичним особам. Вони можуть брати
безпосередню участь у міжнародних правовідносинах, нести відповідальність за порушення
норм міжнародного права тощо.
Що ж до міжнародних неурядових організацій, то, крім усього сказаного вище, норми
міжнародного права передбачають певні особливості їх правового статусу. Основною із таких
є можливість надання їм консультативного статусу при міжнародних міжурядових
організаціях. Так, наприклад, щодо отримання консультативного статусу в ООН, то питання
врегульоване Резолюцією ЕКОСОР1996/31 від 25 липня 1996 р. Цей документ передбачає,
що для отримання консультативного статусу неурядова організація має відповідати низці
критеріїв, зокрема:
- вона повинна мати представницький характер, тобто її членами повинні бути фізичні
особи; вона має у своєму розпорядженні "відповідні механізмами звітності перед
своїми членами";
- її члени "здійснюють ефективний контроль над її політикою та діяльністю шляхом
використання права голосу і через інші відповідні демократичні та транспарентні
процеси прийняття рішень".
Діяльність такої організації повинна охоплювати коло питань, які входять у сферу ЕКОСОР.
У разі одержання такого статусу організація отримує права, які дають змогу брати участь у
роботі ООН, зокрема в обговоренні питань, які входять до її компетенції. Таким чином, обсяг
правосуб'єктності неурядової організації суттєво розширюється у випадку набуття нею
консультативного статусу.
Отже, варто зазначити, що тепер фізичні та юридичні особи володіють окремими елементами
міжнародної правосуб'єктності, проте її обсяг занадто малий для того, щоб їх можна було
вважати повноцінними суб'єктами міжнародного права.

35. Поняття, форми та види визнання у міжнародному праві.

Широке розуміння: Інститут визнання - це сукупність міжнародно-правових норм, які
регулюють відносини, повʼязані з виходом на міжнародну арену нових субʼєктів
міжнародного права.
Вузьке розуміння: Визнання - це добровільний акт держави, в якому вона прямо чи побічно
заявляє про те, що розглядає іншу державу як субʼєкта МП і має намір підтримувати з нею
офіційні відносини.
В міжнародному праві постійно зʼявляються нові, припиняють або продовжують своє
існування в зміненому вигляді вже існуючі субʼєкти мп, або зʼявляються утворення, які
претендують на статус субʼєктів в майбутньому.

Міжнародне визнання має політичний і правовий характер.

Політичний аспект визнання - це заява вищих органів держав про бажання встановити з
державою, яка визнається, дипломатичних взаємин.
Визнання, утримання або відмова у визнанні мають взаємні правові наслідки.
Універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових
утворень не існує.
Хоча Комісія ООН з мп у 1949 р. намагалась вирішити це питання. Інститут визнання
базується на звичаєвих нормах, принципах міжнародного права, а також на практиці держав і
мо: не може бути обовʼязку визнання, існує загальне право на визнання, загальновизнаним є
право на вмотивовану відмову визнанню.
Поява нового субʼєкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше
якщо таким субʼєктом виступає держава.
Існуючі держави й інші субʼєкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну
правосубʼєктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді
утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість
визнанням певних вимог.
Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава
отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним
учасником міжнародних правовідносин.
Міжнародно-правове визнання держави - це односторонній правовий акт субʼєкта мп,
яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір
вступити з новим субʼєктом мп у міжнародні правовідносини.
Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а
спроби його кодифікації поки що не мали успіху.
Визнання може бути чітко вираженим або носити мовчазний характер.
Міжнародно-правова практика напрацювала три форми визнання: de jure, de facto та ad hoc.
Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості
субʼєкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається
на найвищому дипломатичному рівні.
Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли
встановлюються мв в деяких сферах співробітництва (економічній, культурні, екологічній і
тд), а саме визнання може бути відкликане.
Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення
конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення
літака, якого було відігнано терористами на територію невизнаної держави).
Як приклад можна навести ситуацію, що мала місце на поч. 90-х рр. під час війни у
Придністровській Молдавській республіці. Загалом не визнаючи уряд цієї республіки,
Молдова визнала її для того, щоб підписати угоду про обмін полоненими.
Такий тип визнання не створює довготривалих наслідків і не тягне обовʼязку вступити в
дипломатичні чи інші зносини.
Крім форм визнання у докрині мп прийнято виокремлювати види визнання, найчастіше
визнання поділяють за дестинатором (нове утворення, що підлягає визнанню). За цим
критерієм вирізняють визнання: держав; урядів; урядів у вигнанні; націй; державоподібних
утворень; воюючих та повсталих сторін.
За способом здійснення визнання:
● наочно засвідчене - це офіційна заява або нота про визнання нового утворення, або
повідомлення про бажання налагодити дипломатичні стосунки з новою державою;
● визнання, що припускається (мовчазне визнання) - формальне налагодження
дипломатичних відносин (офіційні поздоровлення, декларація про нейтралітет при визнанні
стану війни між державами; надання екзекватури консульському представникові тощо).

Типи визнання:
- попереднє визнання - здійснене до виконання визначених міжнародно-правових
вимог,
- зумовлене визнання - надання визнання залежить від виконання певних умов,
колективне визнання.
З приводу членства нової держави в МО, а також ООН, виникає питання про своєрідне
колективне визнання.
Практика ООН по цьому питанню дуже різноманітна і не володіє єдиними підходами. Так,
наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 р. обʼєдналися в Обʼєднаній Арабській Республіці,
остання була визнана ООН без будь-яких спеціальних процедур, а після розпаду ОАР
членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія.
Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш
був прийнятий в ООН як новий член.
При створенні ООН дві союзні республіки СРСР - Україна і білорусія на основі політичного
рішення стали державами-засновниками ООН поряд із Союзом РСР, не будучи фактично
суверенними державами.
А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН рф зі статусом
постійного члена РБ, яка до цього взагалі не була членом ООН.
При цьому Україна і білорусія зберегли своє членство в ООН як уже незалежні держави, а
інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів.

Невизнання.
Новий сплеск “самопроголошення” відбувся на рубежі 90-х у звʼязку з розпадом СРСР і
Югославії і повʼязаними із цим етнотериторіальними конфліктами (Нагірно-Карабаська
Республіка, Придністровська Молдавська Республіка, Південна Осетія, Абхазія, Сербська
Республіка, Республіка Косова).
У міжнародному співтоваристві деякі держави зайняли тверду позицію, фактично
проголосивши пріоритет принципу “непорушності кордонів” над принципом “права на
самовизначення” і категорично відмовившись визнавати нові державні утворення.
У результаті виник феномен пострадянських “невизнаних держав”, статус яких не
визначений, що, однак, не занадто заважає їхньому фактичному існуванню.
Варто зазначити, що: визнання здійснюється компетентним органом держави, надане
визнання вже не відкликається, у випадку докорінної зміни обставин його вилучення є
автоматичним.

36. Визнання держав.

Під визнанням у міжнародному праві розуміють акт вже існуючої держави, в якому вона
виражає свою волю встановити певні відносини з новою державою як суб'єктом
міжнародного права.
Необхідність визнання держави виникає, коли на міжнародній арені з'являється нове
державне утворення. Рішення про визнання нової держави оформлюється офіційним актом
вищих органів держави. Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України, таке рішення
ухвалює Президент України.
У міжнародному праві розрізняють три форми визнання: de jure (де-юре), de facto
(де-факто) і ad hoc (ад хок). Відмінності між ними полягають в обсязі юридичних наслідків
визнання.
Усі форми визнання є офіційними і тягнуть за собою певні правові наслідки у
взаємовідносинах сторін, що визнаються, і які визнають. Визнання de jure є повним і
остаточним визнанням. При цій формі визнання держав або урядів з ними встановлюються
дипломатичні, консульські, торговельно-економічні та інші офіційні зносини, тобто настає
весь комплекс юридичних наслідків. Ця форма визнання не може відкликатися назад у разі
погіршення відносин між державами, що свідчить про її остаточний характер. Після
визнання de jure, як правило, сторони починають активну співпрацю в політичній сфері,
укладаючи двосторонні міжнародні угоди.
При визнанні de facto найчастіше сторони встановлюють консульські відносини і розвивають
торговельно-економічну співпрацю. Така форма визнання є перехідною до визнання de jure,
тому її часто називають "напіввизнанням". Визнання de facto може бути відкликано
стороною, що визнала. Зазвичай ця форма визнання застосовується до нового уряду, коли
немає повної упевненості в його стабільності.
У зв'язку з тим, що міжнародне життя складне і не завжди передбачуване, іноді виникають
ситуації, коли з новою невизнаною державою доводиться контактувати з економічних,
спортивних або інших питань. Такі разові відносини при офіційному невизнанні називають
визнанням ad hoc, або разовим визнанням. Часто такі разові контакти з конкретного питання
супроводжуються заявою тієї або іншої держави про те, що такі відносини з новою державою
не означають її визнання.
В історії міжнародних відносин відомі випадки негайного визнання нових держав і урядів.
Наприклад, США були визнані у 18 ст. Францією в той період, коли вони ще не звільнилися
остаточно від англійської залежності.
Але з визнанням держави не можна пов'язувати її виникнення. Американський Інститут
міжнародного права прямо вказує: Політичне існування держави незалежне від будь-якого
визнання".

37. Визнання урядів та інші види визнання.

Інститут визнання включає поділ на види і форми визнання. Під видами визнання слід
розуміти визнання держав; урядів; народів, що реалізують право на самовизначення, або
національно-визвольних рухів; воюючої і повсталої сторони; організацій або рухів опору.
Новий уряд потребує визнання тоді, коли прийшов до влади неконституційним шляхом,
найчастіше - шляхом військового заколоту, наприклад, у жовтні 1917 р. у росії або у вересні
1973 р. у Чилі. Немає потреби у визнанні нових урядів, які змінюють попередні відповідно до
конституційної процедури тієї або іншої країни. Подібне до цього виду визнання урядів у
вигнанні або еміграції (екзилі), коли через військову окупацію уряд тієї або іншої держави
змушений тимчасово емігрувати в іншу країну і звідти керувати боротьбою із загарбниками.
Для ілюстрації можна послатися на досвід Другої світової війни, коли уряди Норвегії і
Польщі були змушені емігрувати до Лондона і звідти здійснювати керівництво визвольною
боротьбою в своїх країнах. Нові уряди не потребують визнання для заснування своїх
представництв при міжнародних організаціях. Але слід підкреслити, що прийняття в
міжнародну організацію нової держави не означає автоматичного визнання її з боку держав -
членів цієї організації, оскільки інститут визнання та інститут членства в міжнародних
організаціях є самостійними інститутами міжнародного права.
У період боротьби народів Африки і Азії проти колоніалізму і створення власних незалежних
держав також виникали національно-визвольні рухи й організації (Фронт національного
визволення Алжиру, Народна організація Південно-Західної Африки, Народний рух за
визволення Анголи тощо), які були визнані багатьма державами. Нині боротьбу за створення
Палестинської держави веде Організація визволення Палестини. Такі рухи й організації як
суб'єкти міжнародного права, отримавши широке міжнародне визнання, виступають на
міжнародній арені як єдині законні представники своїх народів. Після отримання
незалежності національно-визвольні рухи та організації зазвичай трансформуються в
політичні партії, багато з яких стають правлячими у своїх країнах.
Визнання воюючої і повсталої сторони широко застосовувалося в першій половині XIX - на
початку XX ст. у країнах Латинської Америки під час громадянських воєн, хоча не
виключено використання цього визнання і сьогодні. Основним юридичним наслідком такого
визнання є поширення законів і звичаїв війни, зокрема Гаазьких конвенцій 1907 р. і
Женевських конвенцій 1949 p., на воюючі або повсталі сторони.
Крім того, в роки Другої світової війни на окупованих фашистською Німеччиною територіях
виникали організації і рухи опору, наприклад, в Греції, Італії, Франції, Югославії, які також
отримали визнання з боку держав антигітлерівської коаліції.
якщо маєте більше інформації можете додавати
38. Поняття правонаступництва та його підстави.

Коло суб'єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Виникають нові держави, інші
припиняють своє існування, у зв'язку із чим виникає питання правонаступництва.
Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків
від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення
існування першого або зміни суверенітету над територією.
Питання про правонаступництво постає в наступних випадках:
● при територіальних змінах — розпаді держави на два і більш за держави; злитті
держав при входженні території однієї держави до складу іншого; Найчастіше
правонаступництво виникає у випадку припинення держав. Хоча в історії відомі випадки
правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так,
ООН є правонаступницею Ліги Націй;
● при соціальних революціях;
● при відділенні від метрополій і утворенні нових незалежних держав.
У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти:
державу-попередницю (внаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й
обов'язки переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває
вищеназвані права й обов'язки).
Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо
міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; правонаступництво
щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших.
Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили декілька
концепцій правонаступництва, зокрема:
● 1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу
ототожнюють з юридичною особою, яка складається з єдності трьох елементів: території,
населення і публічної влади. Відповідно, у випадку правонаступництва до нової держави
переходять усі права та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.
● 2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця зберігає всі
права й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над певною територією, усі решта
зобов'язання переходять до держави-правонаступниці.
● 3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою новоутворена
держава не відповідає за зобов'язання держави-попередниці, оскільки перехід прав і
обов'язків не відбувався.
● "Континуїтету", при якому одна держава вважається продовжувачем іншої. За
теорією континуитета, навпаки, всі існуючі договори залишаються в силі. В разі континуїтету
немає необхідності визнання з боку іноземної держави і міжнародної організації в якості
суб'єкта міжнародного права. Так, наприклад, росія набула прав і обов'язків СРСР в ООН
саме як держава - продовжувачка Радянського Союзу. Україна ще не врегулювала питання,
пов'язані з міжнародним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та
демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності,
алмазного та золотого запасів держави-попередниці та ін.
В даний час основні питання правонаступництва держав врегульовані в двох універсальних
договорах:
● Віденській конвенції про правонаступництво держав відносно договорів від 23
серпня 1978 р.
● Віденській конвенції про правонаступництво держав відносно державної
власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня р.
Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18-20
якої присвячено правонаступництву держав.
Питання правонаступництва інших суб'єктів міжнародного права детально не
регламентовані. Вони вирішуються на основі спеціальних договорів. Багато аспектів
правонаступництва міжурядових організацій передбачаються в їх установчих актах і угодах
про штаб-квартиру. Більше 20 міжнародних договорів про правонаступництво держав
розроблені в рамках СНД і підписані її учасниками.

39. Правонаступництво стосовно міжнародних договорів.

Основним документом, що регулює це питання, є Віденська конвенція про

правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.
Відповідно до неї, договір - це міжнародна угода, укладена між державами в письмовій
формі і яка регулюється міжнародним правом незалежно від того, чи така угода міститься
в одному або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її
конкретного найменування.
Отже, ця конвенція поширюється на всі договори, що укладаються державами між собою, як
і договори держав з іншими суб'єктами міжнародного права. При цьому такі договори
мають бути укладені виключно в письмовій формі.
Згідно з нормами міжнародного звичаєвого права правонаступництво держав не
поширюється автоматично на договори, які мають переважно чи цілком політичний характер
(союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори
про нейтралітет).
Є особливості правонаступництва щодо договорів залежно від того, багатостороннім чи
двостороннім він є. Щодо багатосторонніх, то тут можливі такі випадки:
1. Новостворена незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір або
ставати його учасницею через те, що в момент правонаступництва держав цей договір діяв
щодо території, що є об'єктом правонаступництва. Тут можливі 2 випадки:
● Якщо держава була утворена шляхом від'єднання колонії від метрополії, то в таких
випадках застосовують принцип "tabula rasa - об'єкт в певній сфері не має зв'язків з минулим
і може розвиватися в будь-якому напрямку." (прибалтійські держави при виході з СРСР,
оскільки, на їхню думку, вони були незаконно анексовані, а отже, фактично колоніями)
● Зовсім по-іншому вчинила Україна, котра заявила, що вважає себе правонаступницею
УРСР (всі договори, які діяли на території цієї республіки, продовжують діяти й надалі)
2. У випадку об'єднання двох держав усі договори, які діяли на території кожної з держав,
продовжують діяти, якщо тільки це не суперечить предмету/цілям договору або сторони не
домовилися про інше.
3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої - для цієї
території договори держави-попередниці перестають діяти і починають діяти договори
держави-правонаступниці. (Винятки: норми міжнародного права дозволяють укласти
спеціальну угоду, яка передбачатиме інше вирішення такого питання. Приклад: Гонконг, на
території якого продовжують діяти договори, укладені до входження його території у КНР).
Можливими є й інші випадки. Проте існує правило, що договори, які стосуються території та
кордонів, у кожному з вищезазначених випадків продовжують діяти.
Стосовно двосторонніх договорів, то, за загальним правилом, сторони таких договорів
мають визначитися, чи вони продовжать діяти, і зробити про це відповідну заяву.
У міжнародному праві утвердився принцип: при правонаступництві продовжують діяти
договори, пов'язані із правами на територію (зміна суверенітету над певною територією не
викликає розірвання договорів щодо оренди території чи визначення лінії державних
кордонів).
Слід також мати на увазі, що коли договір не вважається таким, що перебуває у силі щодо
якоїсь держави на підставі Віденськоï конвенції про правонаступництво держав 1978 р., то ця
обставина ні в якій мірі не зачіпає обов'язки даної держави виконувати будь-яке записане в
договорі зобов'язання, яке має для нього силу у вiдповiдностi з міжнародним правом
незалежно від договору.
Держави, що виникли в результаті звільнення від колоніальної залежності, як правило,
підтверджували участь у багатосторонніх договорах, які були пов'язанi iз зміцнення миру,
підтриманням добросусідських відносин, мали гуманітарний характер. Наприклад, Мальта
заявила про те, що вона продовжує нести зобов'язання Договору про заборону випробувань
ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою від 5 серпня 1963 р., який
був ратифікований Англією, несе й вiдповiдальнiсть за територію Мальти. Алжир в 1960 р.
приєднався до чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р.
Деякі нові незалежні держави заявили, що вони будуть продовжувати виконувати свої
зобов'язання за всіма багатосторонніх договорів, щодо яких були зроблені запити
Секретаріатом ООН.

40. Правонаступництво стосовно державної власності, архівів та

боргів.

Взагалі, це питання регулюється Віденською конвенцією про правонаступництво держав

щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Вона дає
визначення державної власності, державних боргів та державних архівів.
Державна власність держави-попередниці означає майно, права та інтереси, які на момент
правонаступництва держав належали згідно з внутрішнім правом держав-попередниць цій
державі.
Державні архіви держави-попередниці означають сукупність документів будь-якої давності
та роду, складених або придбаних державою-попередницею протягом її діяльності, які на
момент правонаступництва держав належали державі-попередниці, згідно з її внутрішнім
правом та зберігались нею безпосередньо або під її контролем як архіви для різних цілей.
Державний борг означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці по
відношенню до іншої держави, міжнародної організації або будь-якого іншого суб'єкта
міжнародного права, який виник згідно з міжнародним правом.
За загальним правилом, правонаступництво держав, державної власності, державних архівів і
державних боргів відбувається на підставі угоди між державою-попередницею і
державою-правонаступницею, а коли перша припинила існування - між
державами-правонаступницями. Якщо ж такої угоди не було укладено, то застосовують такі
правила:
1. При створенні нової держави все рухоме і нерухоме державне майно, що знаходиться на
території держави-правонаступниці, переходить у її власність. Що ж до архівів, то всі
вони необхідні для нормального функціонування певної держави, а також ті, що
стосуються її території, переходять до держави-правонаступниці. При цьому зазвичай
передбачається вільний доступ до архівів усіх зацікавлених держав. Борги
держави-попередниці, як правило, не переходять до держави-правонаступниці, крім
випадків, коли вони є боргами місцевих адміністрацій чи виникли внаслідок діяльності
конкретної території. Як приклад можна вважати ситуацію із розподілом боргів після
виходу Ірландії з Об'єднаного королівства.
2. У випадку об'єднання двох держав уся державна власність, державні архіви і державні
борги кожної із держав-попередниць переходять до держави-правонаступниці.
3. У випадку переходу частини території однієї держави під суверенітет іншої усе
нерухоме майно, яке знаходиться на цій території, а також пов'язане з нею рухоме майно
переходить до держави-правонаступниці. Всі архіви, необхідні для нормального
функціонування конкретної території, а також ті, що стосуються цієї території, переходять до
держави-правонаступниці. Борги держави-попередниці розподіляються в справедливих
частинах між державою-попередницею і державою-правонаступницею.
Крім правонаступництва держав щодо договорів, державної власності, державних архівів і
державних боргів, можливим є правонаступництво стосовно інших об'єктів — насамперед
кордонів і громадянства. У міжнародному праві утвердився принцип, згідно з яким при
правонаступництві продовжують діяти договори, пов'язані із правами на територію,
тобто зміна суверенітету над певною територією не викликає розірвання договорів щодо
оренди території чи визначення лінії державних кордонів.

41. Поняття і види території у міжнародному праві.

Територія – це частина географічного середовища, що є матеріальною основою існування

суспільства і держави.

Територія у міжнародному праві (широке розуміння) – це простори земної кулі з її

сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, також космічний простір
і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Термін "територія" розглядають у доктрині міжнародного права як юридичну категорію.

Відповідно до цього підходу правова природа територій, їхні класифікації обумовлені
відповідним правовим режимом, передбаченим міжнародно-правовими нормами. Саме тому
в основу загальноприйнятої класифікації територій у теорії міжнародного права покладено
принцип їхньої приналежності до того чи іншого правового режиму.

З огляду на це території поділяють на три основні групи:

● державна територія
● території зі змішаним режимом
● території з міжнародним режимом (міжнародні території спільного користування)

Правовий режим державної території – це система юридичних норм міжнародного і

внутрішньодержавного права, які забезпечують реалізацію суверенних прав, територіального
верховенства та територіальної юрисдикції в межах території держави. Його визначають
головним чином норми національного права, але водночас статус окремих частин державної
території, як і території загалом, можуть регулювати норми міжнародно-правових актів. У
цьому випадку на увагу заслуговують міжнародні угоди, предмет яких стосується створення
без'ядерних зон (договір про без'ядерну зону у Південній частині Тихого океану 1986 р.),
демілітаризації територій (демілітаризація прикордонної смуги шириною 25 кілометрів -
Договір між Швецією і Норвегією 1905 р.), оренди територій (Договір між колишнім
Радянським Союзом і Фінляндією 1940 р. щодо оренди півострова Ханко) тощо.

До територій зі змішаним режимом відносять континентальний шельф, прилеглу зону,

виключну економічну зону, а в окремих випадках міжнародні ріки, міжнародні протоки, що
перекриваються територіальним морем прибережних держав, і міжнародні канали, що
входять до складу територій прибережних держав. Тобто мають на увазі території морських
просторів, що не входять до складу державної території, на які не поширюється суверенітет
прибережної держави. Особливість такого виду територій полягає у тому, що їх правовий
режим регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Акти
національного законодавства, прийняті відповідно до норм міжнародного права (зокрема,
Конвенція з морського права 1982 р.), визначають суверенні права держав щодо розвідки і
розробки природних ресурсів, охорони навколишнього середовища континентального
шельфу, виключної економічної зони тощо.

Правовий режим територій з міжнародним режимом (міжнародні території спільного

користування), як-от: відкрите море, повітряний простір над відкритим морем, міжнародний
район морського дна, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла, Антарктика,
ґрунтується виключно на нормах міжнародного права. З точки зору міжнародного права
міжнародні території становлять спільну спадщину людства. Така концепція передбачає, з
одного боку, можливість вільного дослідження і використання всіма державами
міжнародного співтовариства цих територій, а з іншого - заборону поширення державного
суверенітету.

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, особливо на тлі загострення проблем

територіального розмежування, виникли передумови щодо появи територій із
невизначеним статусом. Серед таких територій потрібно виокремити, наприклад,
самопроголошені території (Південна Осетія, Абхазія, Косово, Нагірний Карабах,
Придністров'я), які частково отримують міжнародно-правове визнання, а також Боснію і
Герцеговину. Феномен Боснії і Герцеговини, зокрема, вбачається в участі представників
міжнародного співтовариства в роботі органів державної влади. Наприклад, Високий
представник у Боснії і Герцеговині наділений правом звільняти посадових осіб, а також
приймати закони на тимчасовій основі. Правовий режим такого роду територій можна
охарактеризувати як перехідний.

42. Державна територія, її склад.

Державна територія – це матеріальна основа функціонування держави, яка становить один з

необхідних критеріїв для неї, як суб’єкта мп.

Доктринальне обґрунтування юридичної природи державної території через призму

конкретної історичної епохи:

● Об’єктна теорія – трактувала державну територію як об’єкт власності держави

(Галлер, Зейдель, Сперанський та ін.);
● Просторова теорія – розглядає територію як просторові межі влади держави
(Блюнчлі, Дюгі, Ліст, Єллінек та ін.);
● Теорія компетенції – вказує, що територіальний суверенітет обмежується місцевою
компетенцією (Кельзен, Радницький, Руссо).

Поняття "державна територія" розкривається за допомогою суверенітету складових частин

державної території. Суверенітет передбачає стан повноти влади держави в межах її
території (територіальне верховенство), а також незалежність у зносинах з іншими
державами. Таким чином, реалізація суверенітету відбувається у двох площинах -
внутрішній і зовнішній.

Повноту влади держави в межах її території забезпечує система законодавчих, виконавчих і

судових органів, які наділені юрисдикцією щодо громадян, іноземців, юридичних осіб, що
знаходяться на її території. Взаємна реалізація територіального верховенства і юрисдикції
держави можлива лише в межах державної території. Відомо, що поширення територіального
верховенства держави поза межі її території, з огляду на принцип суверенної рівності держав,
суперечить нормам міжнародного права. Втім, юрисдикція держави не обмежується дією на
території держави, а може поширюватись і за її межі.

Так, існує категорія обʼєктів, що допускає здійснення юрисдикції держави за межами її

території:

● Морські судна, повітряні та космічні судна, які здійснюють навігацію під прапором
відповідної держави;
● Підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони зʼєднують дві частини
однієї держави.
Приміщення диппредставництв вилучені з-під судової чи іншої юрисдикції держав
перебування, однак це не означає, що такі приміщення є територією акредитуючої держави.

До складу державної території входять: сухопутна поверхня разом з островами, акваторія, що

включає внутрішні води і територіальне море, земні надра, повітряний простір,
розташований над усіма вищевказаними просторами.

Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які

знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра. Держава наділена правом
здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними
кордонами. Правовий статус сухопутної території визначається нормами національного
права.

Водночас у міждержавній практиці поширеним явищем є укладення міжнародних договорів

щодо транзиту через державну територію, оренди території, повітряних сполучень.
Необхідність підписання такого роду договорів, приміром стосовно транзиту через державну
територію, може бути зумовлена наявністю в держави анклаву - частини території держави,
відокремленої від сухопутної частини території, оточеної територією однієї або декількох
держав. Якщо така частина державної території має вихід до моря, то вона, відповідно,
вважається напіванклавом.

Земні надра – це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном
водоймищ до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З точки зору мп не
існує будь-яких обмежень стосовно розробки надр. Це питання регулюється в основному
нормами внутрішньодержавного права.

Водна територія держав складається із внутрішніх вод, внутрішніх морських вод і

територіального моря (територіальні води).

● Внутрішні води держави: річки, озера, канали та інші водойми, які знаходяться в
межах державної території.
● Внутрішні морські води: порти, бухти, заливи, що прилягають до узбережжя
держави.
● Територіальне море – прибережна морська смуга, ширина якої за загальним
правилом може сягати до 12 морських миль.

Незважаючи на те, що морська територія перебуває під виключним суверенітетом держав,

норми сучасного міжнародного права можуть встановлювати певні обмеження щодо
реалізації державами цього права.

Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над

сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави
потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, а й - над
внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряного простору, а відтак
межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110
км2. Саме ця межа є умовним розмежуванням між повітряною територією держави і
відкритим космосом, що вже належить до територій із міжнародним режимом.

Сухопутні, морські та повітряні простори є невід'ємними складовими частинами державної

території. Юридичними гарантіями непорушності та неподільності території держави, а
також її складових частин виступають основні принципи міжнародного права, зокрема
принцип територіальної цілісності, принцип непорушності кордонів, принцип суверенної
рівності держав.

Утім, використання державної території на шкоду інших держав (транскордонне

забруднення, розміщення на території терористичних баз, грубе порушення прав людини,
боротьба із піратством тощо) може зумовити втручання з боку міжнародного співтовариства
у внутрішні справи держави з метою обмеження реалізації суверенітету в межах її державної
території.

43. Способи набуття та зміни території у міжнародному праві.

Правові підстави зміни державної території — це встановлені в міжнародному праві

способи надбання чи втрати державою своєї території.

Серед правових підстав зміни державної території доктрина міжнародного права виокремлює
цесію, акрецію, принцип рівноправ'я і самовизначення народів, ад'юдикацію.

Цесія як різновид правової підстави зміни державної території передбачає добровільну

передачу частини державної території іншій державі. За загальним правилом цесія
передбачає укладення між державами міжнародно-правового акту щодо передачі державної
території. Існують два види цесії: відплатна (купівля-продаж території або обмін
територіями) і безвідплатна (дарування). Сьогодні у більшості держав обов'язковою
передумовою для здійснення цесії, як і будь-якого іншого правового способу зміни державної
території, є проведення референдуму з цього питання.

Акреція означає зміну державної території, що відбувається внаслідок дії природних

катаклізмів або антропогенної діяльності людини. Акрецією варто вважати утворення в
результаті виверження вулкану острова в територіальних водах держави. У такому випадку
острів автоматично входить до складу державної території, оскільки територіальні води є
водною територією держави, на яку поширюється її суверенітет.

Принцип рівноправ'я і самовизначення народів сьогодні залишається одним із найбільш

дискусійних правових підстав зміни державної території. Будучи серед основних принципів
міжнародного права, який допускає з-поміж іншого можливість для народів визначення свого
політичного статусу (утворення самостійної держави або об'єднання з іншою державою),
реалізація цього принципу на практиці є не завжди можливою. Наприклад, курдам,
тайванцям, чеченцям та іншим народам відмовляють у такій реалізації права на
самовизначення, а натомість косоварам, осетинам, абхазцям надають таку можливість. Відтак
реалізація принципу рівноправ'я і самовизначення народів відбувається не відповідно до
чинних міжнародно-правових норм, а з огляду на міркування політичної доцільності.

Ад'юдикація становить спосіб зміни державної території, що відбувається відповідно до

рішення міжнародного арбітражу, Міжнародного суду або міжнародної конференції.
Наприклад, відповідно до угоди, укладеної на Потсдамській конференції 1945 р., Кенігсберг -
північну частину Східної Пруссії - включено до складу державної території колишнього
Радянського Союзу, а південну частину - до Польщі. У сучасних умовах ад'юдикація
залишається одним із найбільш поширених правових способів зміни державної території.
Свідченням цього служить практика Міжнародного суду ООН, яка стосується розв'язання
територіальних спорів між державами.

З точки зору сучасного міжнародного права будь-які способи зміни державної території,
пов'язані із застосуванням або погрозою силою, наприклад, анексія або військова окупація, є
протизаконними.

Анексію становлять дії, які супроводжуються застосуванням сили щодо території третьої
держави з метою її приєднання до складу іншої держави. Будь-які дії, які виступають
наслідком анексії і спрямовані на приєднання частини території іншої держави, мають
протиправний характер. Акт анексії не має юридичної сили, оскільки нормативні приписи
основних принципів міжнародного права, зокрема принципу територіальної цілісності,
прямо забороняють визнавати легітимність територіальних змін, здійснених через
застосування сили або погрози нею. Незважаючи на те, що міжнародно-правові норми
забороняють військову окупацію й анексію як спосіб зміни державної території, у сучасних
міжнародних відносинах суб'єкти міжнародного права нерідко діють усупереч таким нормам
(наприклад, Голанські висоти, захоплені Ізраїлем у Сирії шляхом військової окупації, нині
перебувають під юрисдикцією Ізраїлю).

44. Поняття, види та правовий режим державних кордонів.

Державний кордон – це позначена на картах і закріплена маркуванням на місцевості лінія та

вертикальна площина, що проходить по ній і визначає зовнішні межі державної території.

Функція державних кордонів: розмежування, роз’єднання суспільних, політичних,

юрисдикційних, економічних, культурних, інформаційних реальностей суверенних держав.

Класифікація за особливостями походження:

● Орографічні кордони – лінії, які визначаються відповідно до особливостей рельєфу

місцевості (по берегах озер, гірських хребтах тощо)
● Геометричні кордони – лінія, яка встановлюється через проведення з однієї точки в
іншу прямих ліній без урахування рельєфу місцевості (як правило, минаючи населені пункти)
● Астрономічні кордони – збігаються з паралелями та меридіанами географічної сітки
(в Африці це 40% кордонів)

Класифікація за складовими частинами території:

● Сухопутні
● Водні (річкові, озерні, морські) – визначаються підписанням спеціального договору,
нормами національного законодавства, або поєднанням обох способів
○ Річкові – якщо несудноплавна, то кордон проходить посередині річки або її
головного рукава; якщо судноплавна – по лінії найбільших глибин
○ Морські – встановлюється законодавством прибережної держави, відповідно до норм
міжнародного морського права.
● Повітряні – уявна площина, що вертикально прилягає до сухопутної і водної
території і простягається вгору на 100-110 км

Етапи визначення державних кордонів:

1. Делімітація– визначення договірними сторонами лінії державного кордону

відповідно до характерних ознак рельєфу на місцевості із одночасним нанесенням її на карту;
укладення договору.
2. Демаркація – встановлення лінії проходження державного кордону на місцевості. Для
цього створюють змішані міждержавні комісії, які позначають лінію кордону за допомогою
спеціальних прикордонних знаків. Результати закріплюють у відповідних протоколах.
3. Редемаркація – перевірка лінії кордону в результаті пошкодження прикордонних
знаків, їх заміна, відновлення, встановлення нових знаків. Для цього укладають спеціальні
міжнародні двосторонні угоди.

Складові режиму державного кордону:

● Утримання (збереження і підтримання у належному стані прикордонних знаків,

проведення контрольних оглядів та перевірок)
● Перетинання транспортними засобами й особами, а також переміщення товарів,
вантажів і тварин
● Пропуск осіб, транспортних засобів, вантажів, товарів і тварин
● Мирний прохід через територіальне море, а також захід іноземних невійськових
суден і військових кораблів у внутрішні води та порти прибережної держави
● Ведення господарської, промислової та іншої діяльності (полювання, лісова,
сільська або гірська справа тощо)
● Розв’язання з іноземними державами інцидентів, пов’язаних із порушенням
режиму державного кордону

45. Правовий режим міжнародних річок, проток та каналів.

Міжнародні ріки в міжнародному праві - це ріки, що протікають по територіях чи

розділяють територію двох або більше держав і використовуються для різних потреб за
згодою між цими державами. Їх поділяють на такі види: багатонаціональні, міжнародні,
прикордонні.

1. Багатонаціональними прийнято вважати ріки, що не мають безпосереднього

з'єднання з морем, несудноплавні або судноплавні лише для каботажного плавання між
пунктами прибережних держав, і в їх використанні зацікавлені виключно прибережні
держави.

Каботаж - це судноплавство поблизу берегів, уздовж узбережжя (між протоками однієї

держави); флот прибережного плавання.

2. Міжнародними називаються ріки, що мають судноплавне з'єднання з морем. Через

географічні особливості їх використовують для міжнародного судноплавства як прибережні,
так і інші держави відповідно до встановленого міжнародно-правового режиму. Хоча
міжнародні ріки або їхні частини входять до складу території відповідної держави і
знаходяться під її суверенітетом, їх правовий режим регулюється як національним
законодавством, так і міжнародними договорами прибережних держав.

Особливості:

● Відповідні ділянки рік входять до складу державної території

● Виступають частиною єдиної водної системи
● Мають важливе значення для міжнародного співробітництва
● Можуть бути як судноплавними, так і несудноплавними.

Водночас такі критерії, як судноплавність чи несудноплавність, вихід до моря, жодним чином

не впливають на міжнародно-правовий статус ріки.

Вперше правила стосовно використання вод міжнародних річок були закріплені на

Віденському конгресі 1815 р. – створення Дунайської комісії.

Одним із основоположних принципів є принцип свободи судноплавства.

Міжнародні канали - це штучні спорудження, які з'єднують моря й океани, розташовані на

шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовуються всіма державами
відповідно до міжнародного права і національних законодавств. Вони перебувають під
суверенітетом тієї держави, по території якої пролягають.

Принципи правового режиму міжнародних каналів:

● повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;

● свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації;
● обов'язок користувачів дотримуватися норм міжнародного права і національного
законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства більшістю каналами характеризується такими рисами:

● канали в мирний час відкриті для всіх невоєнних суден і військових кораблів усіх
держав;
● адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна;
● встановлюються правила проходження по каналу;
● у воєнний час усім воюючим державам забороняється висаджувати і брати на борт
війська, завантажувати і розвантажувати військові вантажі, а також забороняється блокада
території каналу.

Найбільше значення для міжнародного судноплавства мають Суецький, Панамський і

Кільський канали.

Міжнародні протоки – це природні вузькості, що з’єднують частини відкритого моря або

світового океану, і використовуються для міжнародного судноплавства і повітряної навігації.

Особливості:

● розташування протоки на світових морських шляхах

● її інтенсивне використання протягом тривалого періоду для цілей мореплавання
багатьма державами
● повинна з’єднувати морські простори, що користуються статусом відкритого моря, і
бути або єдиним, або найкоротшим шляхом між такими просторами

Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила такі види проток, які
використовуються для міжнародного судноплавства:

● протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, де будь-які судна
користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і
швидкого проходу або прольоту через протоку (Гібралтарська, Дрейка, Ла-Манш,
Па-де-Кале, Магелланова);
● протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, у яких
застосовується право мирного проходу для транзиту і заходу в територіальні і внутрішні
води;
● протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у яких
також застосовується право мирного проходу;
● протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами
(Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).

Держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в рамках, передбачених

міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний прохід суден і літальних апаратів
через протоку.

На всяк випадок ще два слайди про Дунайську комісію та Панамський канал. Їх нема в
питанні, але є в презентації до цього питання.
46. Міжнародно-правовий режим Арктики.

Арктика - це частина земної кулі з умовним центром (Північним полюсом), до складу якої
входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також ділянки суші Європи, Азії
й Америки

Нині правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права і

національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії,
США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє низка універсальних конвенцій (Конвенція ООН з
морського права 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про
заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та ін.); одна регіональна
конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.; безліч двосторонніх договорів
арктичних держав. Однак, на відміну від Антарктики, немає міжнародно-правового акта,
що визначає статус арктичного регіону в цілому.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародного морського права

(Конвенція ООН з морського права 1982 року). Відповідно до Конвенції прибережні держави
мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил із
запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища із
суден у покритих льодами районах у межах виняткової економічної війни.

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки

військових підводних кораблів, що мають ядерну зброю. Північний морський путь, що
проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в
Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської
діяльності в районі Полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920 року встановлює статус цього, розташованого в Арктиці
архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і
нейтралізованною територією, що знаходиться під суверенітетом Норвегії. Договором також
передбачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав-учасниць
договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

У 1996р. 8 арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США,

Фінляндія, Швеція), на основі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова
регіональна міжнародна організація — Арктична Рада. Відповідно до статутних документів
її цілями є:

— здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктичних держав при активній участі

корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;

— контроль і координація виконання екологічних програм;

— розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;

— поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив із питань, пов'язаних з

Арктикою.

47. Міжнародно-правовий режим Антарктики.

Антарктика — це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса Землі,

що обмежений із півночі 60" південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові
льодовики, острови і прилягаючі моря. Антарктика була відкрита в ході експедиції
російських судів під командою М.П. Лазарева і Ф.Ф. Беллінс-гаузена в 1818-1821 роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським договором про Антарктику від 1
грудня 1959 року. За цим договором (стаття 1) Антарктида оголошена демілітаризованою і
нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати
викидання радіоактивних відходів (стаття 5). Проте договір не забороняє використання
військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних
цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних
цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та
науковий персонал станцій в Антарктиці знаходиться під юрисдикцією держави, що
направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Держави-учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4 жовтня 1991 року

підписали в Мадриді документ по врегулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики
— Протокол про охорону навколишнього середовища, що став практично складовою
частиною Договору про Антарктику. Ним фактично забороняється ведення в Антарктиці
усіх видів геологорозвідувальних робіт, включаючи експлуатаційні, терміном на 50 років, а
сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959 року, із 1996 року має на цьому материку
свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський» (колишню «Фарадей»),
розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй
Великобританією.

48. Поняття населення у міжнародному праві.

У міжнародному праві, так само як і у внутрішньому праві більшості держав світу, немає
однозначного й чіткого визначення поняття «населення», незважаючи на те, що воно часто
згадується в різних міжнародно-правових актах. Загалом населення розуміється як проста
сукупність індивідів, що проживають на території держави чи її
адміністративно-територіальної одиниці. За цією ознакою категорія «населення» суттєво
відрізняється від схожих категорій, зокрема «нація», «народ» чи «етнос», ознакою яких є
наявність певної єдності, як правило історичної, соціальної, культурної чи мовної.

Під населенням у міжнародному праві розуміють сукупність усіх індивідів, які проживають у
конкретний момент на території тієї чи іншої держави та підпорядковуються її юрисдикції.

Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:

- громадяни або піддані;

- іноземні громадяни;

- особи без громадянства (апатриди).

Крім цього, можуть виділятися проміжні категорії населення, наприклад особи з множинним
(поліпатриди), у тому числі подвійним (біпатриди) громадянством. Однак необхідно
розуміти, що поліпатриди та біпатриди матимуть специфічний статус лише у випадку
перебування на території однієї з держав, громадянство яких вони мають. У разі перебування
на території третіх держав їх правовий статус нічим не відрізнятиметься від статусу інших
іноземців з одним громадянством. Законодавство Латвії окремо виділяє ще одну особливу
категорію населення - так званих негромадян. До них належать особи, які постійно
проживають на території цієї держави, однак не виконали особливих процедур для набуття
громадянства.
До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з міжнародними
імунітетами, наприклад персонал дипломатичних представництв та консульських установ,
глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони не підпадають під юрисдикцію
держави перебування.
Особливий правовий статус передбачено для біженців та осіб, що шукають притулок. Варто
зауважити, що хоча всі ці особи, і перебувають на території певної держави, але
користуються дипломатичними імунітетами й не належать до складу населення.

Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються на

резидентів, які постійно проживають на території країни, і нерезидентів, які перебувають на
ній тимчасово. Критерії віднесення певної особи до резидентів чи нерезидентів визначаються
національним законодавством, як правило податковим.

Отже, необхідно зазначити, що ключовою ознакою, необхідною для віднесення тієї чи іншої
особи до населення держави, є поширення на цю особу юрисдикції держави.

Визначення правового статусу кожної з названих категорій населення відповідно до

принципу суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Однак досить часто в
національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (невідповідності
між законодавчими актами різних держав призвели до появи безгромадянства та множинного
громадянства), про правовий статус іноземців і захист прав людини тощо. Під час здійснення
державами співпраці у протидії злочинності інколи виникають проблеми щодо вирішення
питань екстрадиції. Результатом цього є велика кількість двосторонніх і багатосторонніх
договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні міждержавні відносини. Із
цього випливає необхідність врегулювання правового статусу населення міжнародним
публічним правом.

У міжнародному праві існує чимало правових актів, які прямо чи опосередковано стосуються
визначення правового статусу населення, зокрема з питань громадянства, екстрадиції,
захисту прав людини, статусу іноземців тощо. До них належать Загальна декларація прав
людини 1948 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 р., Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
1979 р., Конвенція про права дитини 1989 р. та інші. Зобов´язуючи держави діяти певним
чином одна стосовно іншої, норми міжнародного права зобов´язують їх тим самим вжити ті
чи інші заходи і у сфері їх внутрішнього життя, зокрема стосовно визначення правового
статусу окремих категорій населення.

Важливо зазначити, що в міжнародному праві разом із поняттям «населення» інколи

використовується поняття «народ», хоча статус населення й народу відрізняється. Усе
населення володіє основними правами, передбаченими міжнародним правом. Принцип
поважання до прав людини зобов´язує держави поважати права людини стосовно всіх осіб на
її території. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. закріплено, що
кожна держава зобов´язується поважати й забезпечувати всім особам, що перебувають у
межах її території та під її юрисдикцією, визнані у Пакті права (ст. 2), але лише громадянин
має право брати участь в управлінні державними справами (ст. 25). Відповідно, правом на
самовизначення володіє не населення, а народ, що прямо випливає із Статуту ООН та інших
міжнародних актів. Усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій
політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна
держава зобов´язана поважати це право. Кожна держава зобов´язана утримуватися від
будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу
та незалежність.

49. Міжнародно-правові питання громадянства.

У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий правовий

зв'язок фізичної особи з певною державою, який проявляється у наявності встановлених
законом взаємних прав та обов'язків.
Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою.
Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави. Крім
того, варто зауважити постійний характер такого зв'язку в просторі та часі, адже він
продовжується навіть у випадку тривалого перебування громадянина за межами території
держави. Громадянин, що знаходиться за межами території держави, продовжує володіти
всіма правами, якими він наділений у ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на
нього обов'язки. Зі своєї сторони держава зобов'язана надати громадянину весь необхідний
йому (в тому числі дипломатичний) захист.
Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда. До такого висновку
можна дійти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 24
Міжнародного пакту про політичні і громадянські права 1966 р., а також інші документи. У
цьому контексті воно містить низку правомочностей, наприклад:
● право на громадянство, на його зміну;
● право вільно покидати та повертатися в державу громадянства;
● користуватися всіма правами громадянина.
У деяких державах з монархічною формою правління замість терміна «громадянство»
прийнято було використовувати поняття «підданство». Ця ідея з‘явилася у середньовіччі.
Раніше цей термін вживали для позначення правового зв'язку індивіда не стільки з певною
державою, скільки з правлячою особою, і передбачали наявність в особи обов'язків щодо
монарха. Та буржуазні революції й наступні ліберально-демократичні перетворення в країнах
Європи поступово призвели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й
залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Тепер у
більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших (Великій
Британії) фактично ототожнюють із громадянством.
Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією,
законами та іншими нормативно-правовими актами). Однак у сучасний період важливу роль
у регулюванні статусу громадян відіграє міжнародне право, роль якого в цій сфері постійно
зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод, норми міжнародного права
встановлюють певні мінімальні стандарти, яким повинно відповідати національне
законодавство держав.
У деяких федеративних державах допускають існування також і громадянства окремих
суб'єктів (Росія) чи навіть общин (Швейцарія). Проте з точки зору міжнародного права
враховують лише громадянство держави, а інші види громадянства не беруть до уваги.
Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно передбачене ст. 22
Маастрихтського договору, де зазначено, що кожен громадянин держави-учасниці є
громадянином Європейського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний) характер стосовно
громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним правом лише у певних
випадках (наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не тільки своєї
держави, а й усіх інших держав-учасниць).
Єдиного кодифікованого акта, який би регулював питання громадянства, немає. Серед
основних універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють питання громадянства,
варто назвати такі: Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов'язаних з колізією законів
про громадянство 1934 р.; Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін.
Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є Європейська конвенція
про громадянство від 6 листопада 1997 p., яка була прийнята в рамках Ради Європи і тепер є
основним джерелом для європейських держав, у тому числі й України.

50. Правовий статус іноземців, апатридів та біпатридів.

Окрім громадян, на території держави можуть перебувати й інші люди, які також є носіями
прав і свобод. Однак вони не матимуть специфічних прав та не нестимуть обов’язків, які
стосуються тільки громадян країни. Такими людьми є іноземці, апатриди, біпатриди.

Іноземці — особи, що мають громадянство певної держави, але які не є громадянами країни
перебування. Через це вони одночасно підпорядковуються законодавству своєї країни та
законодавству країни перебування.

Іноземцям може надаватися і національний режим, відповідно до якого вони користуються

правами й обов’язками нарівні з громадянами країни, крім особливих випадків, встановлених
законами або міжнародними договорами. Саме такий режим передбачений у Конституції
України (стаття 26).

Залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави їх прийнято поділяти на:
1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово
проживають на території держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на
території держави (до 90 днів).

Основною проблемою при визначенні правового статусу іноземця є проблема конкуруючої

юрисдикції. Тобто іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави
перебування (він знаходиться під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства
(особистою юрисдикцією).
Апатрид (від латин. apatris — без батьківщини) — особи без громадянства, тобто особи, що
не мають громадянства будь-якої держави. Статус особи без громадянства виникає в тому
випадку, якщо людина втрачає громадянство країни походження та не набуває громадянства
іншої країни. Як правило, у країні перебування особам без громадянства надається статус,
відповідний статусу іноземців.

Апатриди підкоряються юрисдикції тієї держави, на території якого вони мають постійне
місце проживання. За своїм правовим становищем вони прирівняні до іноземних громадян,
але при цьому не користуються захистом і заступництвом будь-якої держави. Апатриди
мають менший обсягом цивільних прав і свобод, ніж громадяни держави перебування
(відсутність конституційних і політичних прав, позбавлення можливості звернутися до
консульської або дипломатичного захисту). Як і іноземні громадяни, апатриди не несуть
військового обов'язку, на них поширюються ті ж професійні обмеження.

Біпатриди - це особи з подвійним або множинним громадянством. Виникнення даного

явища може бути пов'язано з колізією законів, по-різному вирішують питання громадянства
(наприклад, у батьків, що мають громадянство країни з національним законом, заснованим на
принципі крові, дитина народилася на території іншої держави, законодавство якої
грунтується на принципі грунту). Те ж саме може мати місце при усиновленні, вступ в шлюб
і натуралізації.

Подвійне громадянство є ускладнений правовий статус, оскільки одна особа одночасно має і
права, і обов'язки по відношенню до двох держав (подвійний дипломатичний і консульський
захист й подвійна військова повинність). Статус біпатрида узаконений в міжнародному праві,
однак його наявність передбачає поєднання двох юридичних компонентів - національного
закону і міжнародного договору.

Для визначення особистого закону біпатрид застосовується, як правило, принцип

ефективного громадянства, - критерій найбільш тісного правового зв'язку особи з
будь-яким з держав, громадянством яких воно має (в основному це держава місця постійного
або звичайного проживання). У Статуті Міжнародного Суду ООН (ст. 3) передбачено, що
особа, яка може розглядатися як громадянин більш ніж однієї держави, вважається
громадянином тієї держави, в якому воно зазвичай користується цивільними і політичними
правами.

На практиці застосовується правило, що з державного суверенітету: держава, громадянин

якого має також громадянство іншої держави, розглядає таку особу як свого громадянина,
ігноруючи при цьому статус особи як біпатрид. Такої практики дотримується більшість
держав світу.

У Європейську конвенцію про громадянство 1997 р включена глава про множині

громадянство, положення якої узаконюють подібний статус індивідів (зокрема, біпатриди по
народженню). Громадяни держави-учасниці, які мають одночасно громадянство іншої
держави, користуються на території держави місця свого проживання тими ж правами і
обов'язками, що і інші громадяни цієї держави.
Біпатриди проходять військові службу в тій державі, на території якої вона постійно
проживає в момент призову. Особи, які вже пройшли обов'язкову військову службу в одній
державі, повинні звільнятися від призову в іншій державі. Це положення закріплене в
Європейській конвенції про громадянство 1997 року, проте до відповідних статей
держави-члени можуть робити застереження. Дипломатичний захист біпатридів
здійснюється органами держави місця проживання.

В принципі, право і обов'язок дипломатичного захисту біпатридів мають всі держави, в

громадянство яких складається дана особа. У зв'язку з цим можуть виникнути певні
складнощі. Наприклад, на території держави, громадянство якої має біпатрид, іншу державу,
в чиєму громадянство також складається ця особа, намагається надати йому дипломатичний
захист. У даній ситуації такий захист буде відхилена на тій підставі, що відповідна особа є
громадянином держави, з якою виявляється захист. Конкуренція дипломатичного захисту
може мати місце і на території третьої держави. У цьому випадку, як правило, враховується
принцип ефективного громадянства.

51. Правовий статус біженців.

Проблеми міжнародної міграції значною мірою зумовлені сучасними тенденціями розвитку

інституту захисту прав біженців. Станом на сьогодні прийнятий 14 грудня 1950 р. Статут
Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) та Конвенція
про статус біженців 1951 р. формують загальну основу сучасного міжнародно-правового
регулювання у сфері захисту прав біженців. Визначення, що міститься у Статуті УВКБ ООН,
відносить до категорії "біженців": "осіб, що у результаті подій, які трапилися до 1 січня 1951
року, і в силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками
раси, віросповідання, громадянства або політичних переконань знаходяться за межами країни
своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом уряду цієї країни або
не бажають користуватися таким захистом..."; а також осіб, які, "не маючи визначеного
громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання, не
можуть або не бажають повернутися... внаслідок таких побоювань" (п. 6 гл. 2)62. Починаючи
ще з 90-х років XX ст., у практиці діяльності УВКБ ООН дедалі частіше спостерігається
тенденція до неформального (без внесення доповнень чи змін) розширення визначення
поняття "біженець" за рахунок поступового введення в нього додаткових критеріїв із метою
пристосування до характеру нових потоків біженців, що систематично змінюються.

Основними завданнями УВКБ ООН є: 1) надання міжнародного захисту під егідою ООН тим
біженцям, на яких поширюється мандат Верховного комісара (з 1974 р. Генеральна Асамблея
ООН неодноразово наголошувала, що саме міжнародний захист біженців є основною
функцією УВКБ ООН); 2) пошук остаточних рішень їхніх проблем через надання допомоги
урядам і неурядовим організаціям у сприянні добровільній репатріації біженців або їхній
асиміляції у нових країнах (п. 1 гл. 1).

Аналіз міжнародно-правового статусу біженців вимагає проведення чіткого розмежування

між поняттями "біженець" та "(правовий) статус біженця". "Біженець" - це особа, яка
відповідає встановленим у міжнародному праві критеріям для визнання за нею певного
правового статусу, "статус біженця" - це система визнаних і закріплених
міжнародно-правовими нормами та практикою держав прав і обов'язків особи, котру
розглядають як біженця (правовий статус біженця є конкретною формою реалізації раніше
встановленого правового статусу/становища цієї особи на території держави притулку). З
точки зору міжнародного права правовий статус біженця визначатиметься у правовому
просторі, що характеризується, з одного боку, принципом суверенітету держав і пов'язаними
з ним принципами територіального верховенства та самозбереження, а з іншого -
конкуруючими гуманітарними принципами, що випливають із загального міжнародного
права (включаючи мету та принципи діяльності ООН) та окремих договорів. Інакше кажучи,
зміст правового статусу біженців становлять їхні права, свободи та обов'язки, передбачені
нормами загальних і спеціальних міжнародних (переважно багатосторонніх) угод, а також
реалізовані національним законодавством держав.

Потрібно зауважити, що біженці нарівні з іншими категоріями населення (громадянами

держави, іноземцями, особами без громадянства, шукачами притулку тощо), незалежно від
того, законним чи незаконним є їхнє перебування на території певної держави, користуються
основними правами людини, які мають універсальний характер (наприклад, невід'ємними
правами та свободами людини, які були перераховані у Загальній декларації прав людини
1948 р.). Гарантування поваги та забезпечення захисту зазначених прав людини - це
одночасний шлях вирішення проблеми біженців та спосіб запобігання ЇЇ виникненню, У
першому випадку йдеться про необхідність забезпечення в державі походження біженців
належного захисту прав людини, перш ніж очікувати від біженців бажання повернутися до
країни їхньої громадянської належності чи постійного місця проживання. У другому випадку
йдеться про запобігання виникненню у громадян певних держав цілком обгрунтованих
побоювань щодо їх можливого переслідування через окремі причини.

У цьому контексті правовий статус біженців також визначається такими міжнародними

договорами загального характеру, як: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права
1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Міжнародна
конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 р.; Конвенція про ліквідацію
всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Конвенція проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.; а також
Конвенція про права дитини 1969 р. та ін.

Положення універсальних міжнародних договорів, що безпосередньо регулюють правовий

статус біженців (Конвенція 1951 р., Протокол 1967 р.), не передбачають не лише створення
певного контрольного органу, а й створення конкретної процедури контролю (зокрема,
передбачена Статутом УВКБ ООН функція нагляду за виконанням положень конвенцій, що
визначають правовий статус біженців, не дорівнює більш ефективній контрольній функції як
за призначенням, так і за обсягом необхідних для її здійснення повноважень, а саме органами
міжнародного контролю за виконанням положень договорів у сфері захисту прав людини,
створеними відповідно до положень зазначених вище міжнародних договорів загального
характеру, здійснюється контроль за дотриманням прав біженців у контексті захисту прав
людини).
Інститути та органи системи ООН та конвенційні органи контролю забезпечують контроль за
дотриманням державами їх зобов'язань у сфері захисту прав людини загалом і у сфері
забезпечення реалізації правового статусу біженців.

52. Правовий статус внутрішньо-переміщених осіб.

Сам термін «переміщені особи» не використовується в Конвенції про статус біженців

1951 року, але в даний час у практиці УВКБ він застосовується у відношенні деяких
категорій «внутрішніх біженців», що також називаються «вимушеними
переселенцями». До них належать особи, що покинули певний конфліктний регіон
держави й оселилися в іншому регіоні в межах цієї ж держави.

Відповідно до міжнародно правових стандартів забезпечення прав внутрішньо

переміщених осіб є сукупністю принципів і норм міжнародного права, втілених у
міжнародно-правових угодах щодо прав внутрішньо переміщених осіб, до яких
прагне будь-яка цивілізована держава як член світового співтовариства. У вузькому
значенні – це заснований на нормах міжнародного права порядок дій, спрямованих на
гарантування, захист, охорону прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, а також
відновлення цих прав міжнародними та національними органами.

Окремої міжнародної конвенції про права внутрішньо переміщених осіб немає.

Основними міжнародними стандартами щодо прав і свобод внутрішньо переміщених
осіб є Керівні принципи з питання переміщення осіб у середині країни, сформовані
Представником Генерального секретаря ООН з питань внутрішньо переміщених осіб
1998 р. Головною ідеєю керівних принципів є те, що національна влада зобов’язана і
відповідальна щодо надання правового захисту та гуманітарної допомоги
переміщеним у середині країни особам, які перебувають під її юрисдикцією, а у
випадках, коли держава немає можливості забезпечити фізичний захист і надати
допомогу своїм громадянам, вона повинна звернутись за допомогою та приймати її
ззовні

В Україні статус ВПО регламентує Закон України «Про захист прав і свобод
внутрішньо переміщених осіб». Відповідно до нього, ВПО – це це громадяни України,
особи без громадянства або іноземці, які легально проживають на території України,
які були змушені залишити свої будинки або місця звичайного проживання, зокрема, в
результаті/або для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, окупації,
повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, стихійних або антропогенних
лих, і які не перетинали міжнародно визнаний кордон України.
У статті 13 зазначено, що «Внутрішньо переміщені особи мають право просити про
міжнародну допомогу, а міжнародні організації мають відповідне право надати
гуманітарну допомогу».

53. Поняття та види міжнародних спорів.

Принцип мирного вирішення спорів покладає на держави обов'язок вдаватись лише до

мирних засобів вирішення спорів (Статут ООН), який містить окрему гл. VI - мирне
вирішення спорів (ст. 33-38). На її основі у сучасному міжнародному праві
сформувалась система мирних засобів вирішення спорів, серед яких такі засоби, як:
переговори, посередництво, "добрі послуги", арбітраж, слідчі та погоджувальні
процедури, примирення, звернення до МО та ін. Провідну роль у вирішенні
юридичних спорів між державами відіграє Міжнародний суд ООН.

У міжнародному праві розрізняють спір та ситуацію. Міжнародний спір - це

сукупність взаємних вимог держав щодо конкретних неврегульованих питань.
Держави, між якими виникли такі розбіжності, вважаються сторонами спору (у
ситуації немає сторін, натомість є зацікавлені держави). Спір характеризується
наявністю конкретних розбіжностей між державами, котрі мають бути визнані
(підтверджені) державами, в іншому випадку мова не йде про спір. У гл. VI Статуту
ООН йдеться про спори між державами, які власне і називаємо міжнародними. Статут
ООН не містить обмежень щодо предмета міжнародних спорів, оскільки такими
спорами можуть вважатись спори з будь-яких неврегульованих питань (тлумачення
договорів, територіальні тощо). Рада Безпеки ООН уповноважена класифікувати
питання, передане їй на розгляд, як спір чи ситуацію. Держави неодноразово
заперечували наявність спору та ситуації, не визнаючи таким чином правомірність
розгляду питання Радою Безпеки ООН. Так, під час обговорення питання про збиті
Сполученими Штатами Америки два розвідувальні літаки Лівії, США заперечували,
що такий інцидент був наслідком взаємних розбіжностей між цими країнами, а їхні дії
були вчинені згідно з порядком самооборони відповідно до ст. 51 Статуту ООН.
Держава, що є членом Ради Безпеки ООН, не може брати участь у голосуванні, якщо
рішення Ради Безпеки ООН (що приймається в рамках гл. VI) стосується спору, в
якому така держава є стороною (п. З ст. 27 Статуту ООН).

Ситуація - це певні обставини, що зачіпають загальні інтереси держав чи

міжнародного співтовариства загалом. Такі обставини можуть виникати за відсутності
взаємних спірних питань між державами (наприклад, громадянська війна). Ситуація -
значно ширше поняття і може включати спір або призводити до його виникнення.
Будь-який спір створює ситуацію. У контексті Статуту ООН відмінність між спором
та ситуацією є передусім важлива з точки зору повноважень Ради Безпеки та
Генеральної Асамблеї. Так, Рада Безпеки ООН уповноважена розглядати не лише
спори, а й ситуації, що можуть загрожувати міжнародному миру чи безпеці.

Спори та ситуації, що можуть становити загрозу підтримці міжнародного миру

та безпеки, є окремою категорією. Рада Безпеки уповноважена проводити
розслідування будь-якого спору чи ситуації з метою встановлення, чи може
продовження такого спору чи ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та
безпеки. Якщо такий характер спору (чи ситуації) було встановлено, Рада Безпеки
ООН може рекомендувати процедуру, яку вона вважає варто застосувати для мирного
вирішення. Якщо держави і надалі не можуть вирішити такий спір мирними засобами,
вони зобов'язані передати спір на розгляд Ради Безпеки ООН. У такому разі, діючи на
підставі ст. 37 Статуту ООН, Рада Безпеки може рекомендувати умови, на яких варто
вирішити такий спір (а не лише процедуру). Рада Безпеки постійно отримує
звернення від держав із проханням про розгляд спорів та ситуацій (власне ситуації
складають предмет майже всіх таких звернень). З іншого боку, держави можуть
заперечувати проти розгляду ситуації Радою Безпеки ООН, якщо, на їхню думку, така
ситуація не загрожує міжнародному миру та безпеці. У 1990 р. США та Велика
Британія заперечували проти скликання засідання Ради Безпеки ООН на запит
Нікарагуа щодо, за словами останньої, вторгнення з боку США в резиденцію посла
Нікарагуа в Панамі, оскільки, з позиції США та Великої Британії, такий інцидент не
мав характеру загрози міжнародному миру та безпеці.

Потрібно зауважити, що вирішення спорів мирними засобами повинно відбуватись із

дотриманням принципів справедливості та міжнародного права (ст. 1. Статуту ООН).
Принцип справедливості е надзвичайно важливим для вирішення спорів, адже
несправедливі умови вирішення спору можуть призвести до його відновлення чи
ескалації. Водночас зміст поняття "справедливість" навряд чи можливо визначити
нормами права. Можна погодитись із думкою, що воно принаймні передбачає
максимальне врахування інтересів усіх зачеплених держав. Використання мирних
засобів вирішення спорів не може порушувати інших принципів міжнародного права.
Зокрема, застосування мирних засобів не може відбуватись із порушенням принципів
суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили.
Так, у 1990 р. Генеральний секретар ООН прийняв рішення про скерування місії для
розслідування обставив трагічних подій в Єрусалимі. Натомість Ізраїль відмовився
прийняти таку місію, про що Генеральний секретар проінформував Раду Безпеки
ООН. Під час обговорення цього питання Радою Безпеки Ізраїль заявив, що така місія
є прозорим наміром замаху на його суверенітет.

Міжнародні спори можна поділити на види

1. За кількістю сторін - на двосторонні та багатосторонні,

2. за предметом - на економічні, територіальні тощо.

У Статуті ООН також йдеться про так звані місцеві спори, які головним чином
потрібно вирішувати в рамках відповідних регіональних організацій. Важливим є
поділ спорів на юридичні та політичні (чи ін.). Пункт 3 ст. 36 Статуту ООН
передбачає, що спори юридичного характеру, за загальним правилом, передаються в
Міжнародний суд. Своєю чергою, ст. 36 Статуту Суду передбачає, що такі юридичні
спори можуть стосуватись тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного
права, наявності факту, який, якщо він буде встановлений, означатиме порушення
міжнародного зобов'язання, характеру та розмірів відшкодування за порушення
міжнародного зобов'язання. Водночас це не означає, що всі спори з таких питань є
юридичними. Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що кожний спір має і
юридичні, і політичні елементи. У кожному конкретному випадку Суд самостійно
встановлює, чи переданий на його розгляд спір є юридичним (повністю чи у частині),
та, у разі спору щодо підсудності справи, приймає окрему ухвалу (п. 6 ст. 36). Рада
Безпеки ООН також неодноразово обговорювала це питання в контексті своїх
повноважень розглядати спір, що переданий на її розгляд.

На практиці доводиться зважати на те, що будь-який спір між суб'єктами

міжнародного права зумовлений політичними причинами і тягне за собою серйозні
політичні наслідки, в той час як інший спір знаходиться винятково в юридичній
площині та потребує правової оцінки. Однак такий поділ є дещо неточний, оскільки
будь-який спір між суб'єктами міжнародного права неминуче матиме політичний
характер" а в будь-якому політичному спорі завжди будуть присутні
міжнародно-правові аспекти.

54. Роль і значення безпосередніх переговорів

Безпосередні переговори — це найбільш простий, зручний і поширений спосіб
мирного вирішення спорів між державами. Зміст безпосередніх переговорів полягає в
пошуку рішення розбіжностей самими сторонами, що сперечаються, шляхом
установлення безпосереднього контакту і досягнення угоди між ними. Таким чином, у
них беруть участь заінтересовані (держави, що сперечаються), які вирішують питання
про метод, зміст рішень спірної проблеми у певному місці переговорів, частіше усього
на території третьої держави або в міжнародній організації, тому що повинен бути
дотриманий принцип суверенної рівності сторін.

Багато держав світу при вирішенні міжнародних конфліктів стоять на позиції

першочерговості безпосередніх (прямих) дипломатичних переговорів, як найбільш
ефективному способі вирішення міжнародних конфліктів.

Переговори можуть вестися через звичайні дипломатичні канали або на нарадах, що

спеціально скликаються. Звичайно переговори ведуться в усній формі. Можливі також
письмова форма, обмін документами, телеграмами й іншими засобами зв'язку.

Прямі дипломатичні переговори проходять без попередніх ультимативних умов,

примусу, диктату або погроз.

Переговори можна класифікувати:

а) стосовно предмету спору (мирні, політичні, торгові і т.д.);

б) за кількістю учасників (двосторонні і багато сторонні);

в) за рівнем представництва сторін (переговори глав держав і урядів; переговори

міністрів закордонних справ; переговори дипломатичних представників; переговори
уповноважених або спеціальних місій).

Переговори повинні вестися на основі поваги законних прав і інтересів всіх

учасників. Вступивши в переговори, учасники зобов'язані утримуватися від дій,
здатних зашкодити розв'язанню спору.

Одним з різновидів переговорів є консультації. Відповідно до раніше досягнутої

домовленості держави зобов'язуються періодично або у випадку виникнення певного
роду обставин консультуватися одна з одною для усунення можливих розбіжностей.
Метою консультацій є попередження виникнення міжнародних спорів.

55. Добрі послуги і посередництво.

Добрі послуги – це один із засобів мирного «дипломатичного» вирішення

міжнародних спорів. Особливістю цього засобу є залучення третьої сторони, яка не
бере безпосередню участь у процесі вирішення спору. Вперше цей термін був
закріплений у Гаазьких конвенціях про вирішення міжнародних спорів 1899 та 1907
рр. В цих документах зазначено, що добрі послуги надають треті держави, які не є
стороною спору та надають такі послуги або з власної ініціативи, або на прохання
сторони спору. При цьому надання добрих послуг або відмова від їх надання не може
розцінюватись як ворожий вчинок.
Окрім держав, добрі послуги можуть надавати міжнародні організації, посадові особи
міжнародних організацій або держав, приватні особи (зазвичай відомі громадські
діячі). З цього випливає, що добрі послуги можуть бути індивідуальними або
колективними.
Аж до кінця XIX в. інститут добрих послуг розглядався як складова частина
посередництва. У Гаазькій конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів немає
змістовної відмінності між використовуваними термінами "добрі послуги" і
"посередництво". За іншою думкою, добрі послуги в даний час - це самостійний
інститут міжнародного права, що підтверджується в деяких міжнародних договорах,
інших документах (приклади - заключний акт Берлінської конференції 1885 р; ст. 12
Статуту Ліги Націй).
Держава, що надає добрі послуги, встановлює контакт між сторонами, схиляє їх до
переговорів. Через таку державу здійснюється зв'язок після початку переговорів,
проте в самих переговорах така держава участі не бере.
Основна мета такого засобу вирішення спорів, як добрі послуги, полягає у сприянні та
підштовхуванні сторін до діалогу (тобто переговорів). Суть цього засобу
відображається у наданні конфліктуючим сторонам матеріальних можливостей для
діалогу сторін. Наприклад, держава, що вирішила надавати добрі послуги, створює
реальні можливості для проведення переговорів на «нейтральній» території. Тобто
добрі послуги не носять обов’язкового характеру і за своєю суттю є лише порадами.
Проте держава, що надає добрі послуги, не повинна ні брати участь у самих
переговорах, ні впливати на їх перебіг. Якщо держава, що надає добрі послуги, бере
участь у самих переговорах, або ж намагається вплинути на їх перебіг, то добрі
послуги переходять в інший засіб мирного вирішення міжнародних спорів –
посередництво. У такому випадку третя сторона стане посередником.
Прикладом здійснення добрих послуг є підписання Мінських угод у 2015 р., де
Білорусь виступила в ролі держави, що надавала добрі послуги
Інша річ - посередництво. Посередник шляхом активної участі в переговорному
процесі допомагає сперечається державам досягти мирного врегулювання.
Посередник не тільки бере активну участь в переговорах, що почалися, але вносить
пропозиції щодо примирення сторін, іноді навіть керує такими переговорами.
Посередництво може мати місце тільки при обопільній згоді сторін спору, а для
початку надання добрих послуг досить самого факту їх пропозиції і згоди однієї зі
сторін у суперечці.
Нерідко надання добрих послуг переростає в посередництво: так було, наприклад, при
наданні добрих послуг СРСР в мирному врегулюванні індійсько-пакистанського
прикордонного збройного конфлікту через Кашмір (1965-1966).
Посередництво, як інститут національного права, був відомий в Древній Греції, в
Давньому Римі. Поступово посередництво сформувалося як інститут міжнародного
права, що представляє собою сукупність норм, що визначають порядок взаємодії із
державами що сперечаються та третьої сторони (держави або міжнародної
організації) з метою вирішення спору мирним шляхом. Посередництво здійснюється з
ініціативи цієї третьої сторони або на прохання держав, що сперечаються.
Посередництво передбачено, крім згаданої Гаазької конвенції про мирне вирішення
міжнародних зіткнень, ще в Міжамериканському договорі про добрі послуги і
посередництво 1936 р в Американському договорі про мирне вирішення суперечок
1948 р. Та ін
Початковим завданням посередника не обов'язково є остаточне вирішення всіх
спірних питань (частіше це досягається в ході подальших переговорів між
сторонами). Відповідно до ст. 4 Гаазької конвенції про мирне вирішення міжнародних
спорів "завдання посередника полягає в узгодженні протилежних домагань і в
заспокоєнні почуття неприязні, якщо воно виникає між державами, що знаходяться в
суперечці". Оскільки держави суперниці нерідко не готові до безпосереднього діалогу,
посередник в діалозі з кожною з сторін спору прагне до їх примирення на такій
основі, яка влаштовувала б обидві сторони суперечки.
Гарантом досягнутої угоди також виступає держава-посередник.
Обов'язки посередника повинні кореспондувати з обов'язками держав, що
сперечаються: забезпечити посереднику (особі, яка представляє державу-посередник)
можливість здійснювати свої функції; утримуватися від дій, що завдають шкоди
гідності та суверенних прав посередника; поважати права, надані йому угодою про
посередництво, і ін.
Прикладом успішного посередництва може служити діяльність постійно діючої
Комісії з посередництва, примирення і арбітражу, що діє з 1964 р в рамках Організації
африканської єдності (нині Африканський союз). Таке посередництво
застосовувалося, наприклад, для вирішення маррокано-алжирського конфлікту в 1963
р, ефіопсько-сомалійського і сомалійські-кенійського в 1964 р

Успішним було і посередництво Генерального секретаря ООН (його спеціальних

представників), що діє на основі резолюцій Ради Безпеки, ГА ООН. Так, в 1962 р за
посередництва Генерального секретаря ООН У Тана в ході врегулювання Карибської
кризи було досягнуто Угоди про початок переговорів між СРСР і США.

56. Слідчі та узгоджувальні комісії.

Держави у своїй практиці вдаються до створення слідчих та погоджувальних

(примирювальних) комісій для сприяння вирішенню спорів. Ці механізми набули
особливого розвитку після прийняття Гаазьких конвенцій 1899 р. та 1907 р. Мета слідчої
комісії - виявити та встановити факти, що стосуються спору.

У міжнародних суперечках, що не зачіпають ні честі, ні суттєвих інтересів держав і

випливають з розбіжностей в оцінці фактичних обставин ситуації, сторони вправі заснувати
спеціальний міжнародний орган - слідчу комісію для з'ясування питань фактів.

Слідчі комісії створюються на підставі особливої угоди між сторонами, в якому

визначаються: підлягають розслідування факти, порядок і термін діяльності комісії, її
повноваження, місце перебування комісії, мова розгляду та ін.

Розслідування комісією провадиться в загальному порядку. Сторони у встановлені терміни

викладають комісії факти, подають необхідні документи, а також список свідків і експертів,
які повинні бути вислухані. Комісія може запросити від сторін додаткові матеріали. У процесі
розгляду проводиться допит свідків, про що складається протокол.

Після того як сторони представили всі роз'яснення та докази, а всі свідки вислухані, слідство
оголошується закінченим, а комісія складає доповідь. Доповідь комісії обмежується
встановленням фактів і не має сили рішення суду або арбітражу. Сторони мають право
використовувати рішення комісії на свій розсуд.

Погоджувальні комісії

Погоджувальні комісії набули поширення в міжнародній практиці і мають більш широкі

повноваження, ніж слідчі. Погоджувальні комісії, як правило, не обмежуються лише
встановленням того чи іншого факту, а й пропонують можливе рішення спірного питання.
Однак, на відміну від арбітражу і суду, остаточне рішення у справі приймається сторонами,
які не пов'язані висновками комісії.

Діяльність із встановлення фактів повинна бути всеохоплюючою, об'єктивною,

неупередженою і своєчасною. Погоджувальні комісії мають на меті виробити шляхи
врегулювання спорів. Такі комісії створюються на паритетній основі (1 або 2 представники
від кожної сторони), проте їх очолює неупереджена особа, яка не є представником жодної зі
сторін спору. Типовий регламент погоджувальної комісії, затверджений Резолюцією 50/60 ГА
ООН у 1995 р., передбачає, що у разі утворення погоджувальної комісії у складі лише 3 осіб
жодна з них не може бути громадянином держави, що є стороною спору. Члени такої комісії є
посередниками. Низка міжнародних угод передбачають створення таких слідчих чи
погоджувальних комісій, зокрема Віденська конвенція про правонаступництво держав
щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р., Віденська конвенція про
правонаступництво держав по відношенню державної власності, державних архівів і
державних боргів 1983 р. тощо.

57. Міжнародні третейська (арбітражна) процедура.

Міжнародний арбітраж - один з найстаріших засобів вирішення спорів. Сучасна історія цього
механізму бере початок із договору 1794 р. між Великою Британією та США про дружбу,
торгівлю та навігацію. Відповідно до нього були створені змішані комісії, які мали
вирішувати неврегульовані питання між сторонами. Міжнародний арбітраж відносять до
судових засобів мирного вирішення міжнародних спорів. Відповідно до Гаазької конвенції
1899 р., метою міжнародного арбітражу є вирішення спорів між державами суддями, що
обрані самими державами, на основі дотримання права. Звернення до міжнародного
арбітражу покладає обов'язок добровільно виконувати його рішення. Згідно з Гаазькою
конвенцією, був створений список суддів, з якого держави могли вибрати арбітрів. Таким
чином, у 1900 р. виникла Постійна палата третейського суду. Сьогодні її роль також важлива
для обрання суддів Міжнародного суду ООН. Склад і порядок діяльності арбітражу
регулюється окремою угодою між державами щодо конкретного спору, який називається
компромісом. Міжнародні арбітражі розглядали різні за предметом спори. У 1977 р. Велика
Британія та Франція передали спір щодо розмежування континентального шельфу до
міжнародного арбітражу. Як правило, сторони у справі призначають суддів (арбітрів), які
обирають голову (суперарбітра). Низка міжнародних угод містять правила створення
арбітражу для вирішення спорів щодо тлумачення та застосування таких угод. Конвенція з
морського права 1982 р. передбачає створення окремого Міжнародного трибуналу з
морського права. Це підтверджує тенденцію до спеціалізації вирішення міжнародних спорів
судовими засобами.

Міжнародні спори можуть бути передані за взаємною згодою держав на вирішення

міжнародного судового органу. Як правило, такі судові органи утворюються на основі
договору при МО як універсального, так і регіонального характеру. Існує певна відмінність
при вирішенні спорів міжнародними судами й арбітражами. Склад міжнародного арбітражу
для кожного спору значною мірою залежить від волі держав, які є учасниками спору, тоді як
міжнародний суд складається незалежно від волі сторін. При арбітражному розгляді сторони
самі визначають на компромісній основі компетенцію третейського суду та процедуру
розгляду спору. Стосовно правової компетенції і діяльності міжнародного суду - вони
знаходять своє відображення у стабільному правовому акті" який визначає його статус. А
окремі деталі функціональної регламентації встановлюються самим судом.

58. Роль міжнародних судових органів у вирішенні міжнародних

спорів.
Міжнародний суд ООН був створений у 1945 р. як головний судовий орган ООН (ст. 92
Статуту ООН). Він замінив Постійну палату міжнародного правосуддя, що була створена у
1922 р. на підставі Статут)' Ліги Націй і діяла до 1946 р. 31 січня 1946 р. всі судді Постійної
палати міжнародного правосуддя пішли у відставку, а 5 лютого 1946 р. були обрані перші
судді Міжнародного суду на першій сесії Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН.
Формально Постійна палата міжнародного правосуддя була розформована у квітні 1946 р.,
після чого почав діяти Міжнародний суд. У період між 1922-1940 рр. Постійна палата
міжнародного правосуддя розглянула 29 спірних справ та прийняла 27 консультативних
рішень. Із початком Другої світової війни Палата не збиралась на засідання аж до її
розформування, її останнє публічне засідання відбулось 4 грудня 1939 р. Робота Постійної
палати міжнародного правосуддя мала величезний вплив на розвиток міжнародного права та
судових засобів вирішення міжнародних спорів. Юрисдикція Палати була визнана державами
у кількох сотнях угод та декларацій щодо передачі окремих спорів на її розгляд. Палата
практично створила міжнародний процес (процедуру) розгляду юридичних спорів між
державами, розробивши та вдосконаливши свої власні Правила процедури. Міжнародний суд
діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Він складається із колегії
незалежних суддів, який обирають незалежно від їх громадянства з кола осіб, що мають
високі моральні якості, які відповідають вимогам, що висувають у їх країнах для
призначення на вищі судові посади, або які мають визнаний авторитет у сфері міжнародного
права (ст. 2 Статуту). Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян
однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із
осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського
суду (ст. 4 Статуту). Склад Суду повинен забезпечити представництво основних форм
цивілізації та правових систем світу (ст. 9 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом
переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають
повноваження. Держави, що є сторонами у конкретній справі, можуть вибрати суддів "ad
hoc", якщо серед членів Суду немає громадян таких держав. У справі "Румунія проти
України" (2009) обидві держави скористались таким правом. Суд обирає сам свого Голову та
Віце-голову (на три роки). Суд знаходиться у м. Гаазі (Нідерланди). Засідає у повному складі,
проте може створювати камери (особливо для вирішення окремих категорій справ) у складі
трьох та більше суддів. Рішення камери вважається рішенням самого Суду.
Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що
розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. Так, до
приєднання до Статуту ООН Швейцарія була учасником Статуту Суду, але не була членом
ООН. Щодо інших держав умови, на яких Суд є відкритим для них, визначає Рада Безпеки
ООН. До відома (юрисдикції) Суду належать: а)усі справи, що передані йому сторонами; б)
усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями
(п. 1 ст. 36 Статуту). Стосовно першої згаданої можливості держави можуть визнати
обов'язковою юрисдикцію Суду щодо всіх правових спорів через прийняття окремих заяв, які
можуть бути безумовними, чи на умовах взаємності, чи на певний час. Такі заяви здають на
зберігання Генеральному секретарю ООН. Окрім того, держави можуть визнати юрисдикцію
Суду укладанням спеціальної угоди, що є звичайною практикою для передання, за взаємної
згоди, спору на розгляд Суду. Друга можливість передбачає закріплення положень щодо
передання до Суду спорів, що виникають із тлумачення чи застосування міжнародних угод,
включаючи Статут ООН. Низка багатосторонніх та двосторонніх угод містять такі
положення.

Таким чином, можна виокремити три основні способи визнання юрисдикції Суду державами:
1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду;

2) укладання сторонами спору спеціальної угоди;

3) включення спеціальних положень у міжнародні договори.

Можливість передачі спору до Суду була передбачена двосторонньою угодою між Україною
та Румунією, укладеною через обмін листами 1997 p., що дало можливість Румунії
звернутись із відповідною заявою до Суду та ініціювати справу "Румунія проти України" в
2004 р.

Справа у Суді може бути відкрита у два способи: повідомленням про спеціальну угоду чи
поданням письмової заяви. Повідомлення про спеціальну угоду можливе лише у випадку
укладання такої угоди, що, своєю чергою, потребує згоди сторін спору. Подання письмової
заяви є можливим лише у випадку, коли сторони визнали юрисдикцію Суду раніше щодо
такої категорії спорів. У випадку зі справою "Румунія проти України" двостороння Угода
передбачала можливість передачі до Суду спору щодо "проблеми делімітації їх
континентального шельфу та виключної економічної зони у Чорному морі". Це повністю
визначає юрисдикцію Суду в цій справі. Зокрема, це виключало можливість прийняття
рішення Судом щодо приналежності окремих територій, визначення меж територіальних вод
тощо. Окрім того, Україна доводила, що юрисдикція Суду не передбачає можливості
розмежування виключної економічної зони, з одного боку, та територіальних вод - з іншого.
Тобто, на думку України, Суд не мав юрисдикції провести розмежування таким чином, щоб
виключна економічна зона Румунії прилягала до територіальних вод України.
Закриття справи у Суді може відбутись у три способи: 1) укладанням мирової угоди між
сторонами (наприклад, Іран/США, 1988 р.); 2) відкликанням заяви державою, що звернулась
(у такому випадку Суд виносить окрему ухвалу); 3) винесенням рішення Судом.

Розгляд справ регулюється Статутом та Регламентом Суду. Процедура передбачає письмовий

(перший) та усні етапи. На письмовому етапі сторони обмінюються меморандумами,
контрмеморандумами та відповідями на них. Сторони виступають у Суді через
представників. Суд може призначати розслідування, експертизи, заслуховувати експертів.
Слухання справи відбуваються публічно. Суд вирішує спори на основі міжнародного права.
Рішення Суду є обов'язковим лише для держав, що беруть участь у справі, й тільки у певній
справі, На практиці рішення Суду є авторитетним джерелом тлумачення міжнародного права,
Суд постійно посилається на свої попередні рішення. Рішення Суду є остаточним і не
підлягає оскарженню (окріп окремої процедури перегляду справи). Сторони можуть
звернутись до Суду за тлумаченням його рішення. Рішення Суду оголошується на публічному
засіданні. Держави зобов'язані виконувати рішення Суду. У випадку, якщо одна зі сторін у
справі не виконує рішення Суду, інша сторона може звернутись до Ради Безпеки ООН.

Міжнародний суд може також виносити консультативні рішення. Правом звернення щодо
винесення консультативного рішення наділені Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН.
Окрім того, інші органи ООН та спеціалізовані установи, яким Генеральна Асамблея дала на
це згоду, можуть звертатись до Суду за консультативним рішенням щодо будь-якого
юридичного питання, що виникає в рамках їх компетенції. Суд неодноразово виносив
консультативні рішення з важливих, спірних і складних питань міжнародного права
(наприклад, "Правові наслідки будівництва стіни на окупованій палестинській території").

59. Поняття та кодифікація права міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів - це сукупність міжнародно-правових норм, що визначають

порядок укладення, умови дійсності, дії і припинення міжнародних договорів. Це - одна з
найважливіших галузей сучасного міжнародного права.

Роль міжнародного договору у міжнародному праві:

● По-перше, є ряд дуже важливих загальновизнаних норм права договорів, джерелом

яких є міжнародні договори.
Так, в Статуті ООН отримав договірне оформлення найважливіший принцип права
міжнародних договорів і всього міжнародного права - Pacta Sunt servanda (преамбула і ст. 2).
У цьому ж Статуті закріплений інститут реєстрації міжнародних договорів і угод (ст. 102) і
встановлено порядок її застосування в разі суперечності Статуту ООН (ст. 103).

● По-друге, міжнародні договори відіграють дуже важливу роль в процес створення

звичаєвих норм права міжнародних договорів.

У 1969 році на конференції ООН у Відні була прийнята Конвенція про право міжнародних
договорів, вона вступила в силу в 1980 році. Віденська конвенція докладно регламентує
порядок укладення і застосування міжнародних договорів, набрання ними чинності,
припинення, а також умови дійсності.

У 1978 р. була прийнята Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо

договорів.

У 1986 р. прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами і

міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Національне законодавство держав.

У процесі створення звичаєвих норм права міжнародних договорів важливе місце займають
конституції та інші внутрішні нормативні акти держав.

Конституції держав встановлюють, які органи і за яких обставин мають право укладати
міжнародні договори, органи та процедуру ратифікації, перелік договорів, що підлягають
обовʼязковому попередньому схваленню парламентами, послідовність здійснення цих актів і
т. д.

Закон України "Про міжнародні договори" 2004 р. (Ст. 3):

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

● політичні, мирні, територіальні (державних кордонів, розмежування виключної

(морської) економічної зони і континентального шельфу України);
● прав, свобод та обовʼязків людини і громадянина;
● про участь в міждержавних союзах та інших міждержавних обʼєднаннях
(організаціях), системах колективної безпеки;
● про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших
держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови
їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні,
екологічні та інші наслідки і компенсації;
● про використання території та природних ресурсів України;
● яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Міжнародно-правові акти міжнародних організацій. Для угод, що укладаються

міжнародними організаціями, роль нормативних актів в цій галузі виконують установчі акти і
практика міжнародних організацій з укладення та застосування зазначених договорів.

На процес створення норм права міжнародних договорів також впливають постанови

міжнародних організацій, в тому числі резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки,
прийняті відповідно до Статуту ООН, у меншій мірі - рішення Міжнародного Суду,
міжнародних арбітражів і національних судів.
60. Поняття та види міжнародних договорів.

Віденські конвенції визначають міжнародний договір як угоду між державами в письмовій

формі, регульовану міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному
документі, у двох або кількох зв’язаних між собою документах, а також незалежно від її
конкретного найменування Угоди між державами є одним з основних джерел міжнародного
права.

Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі

види міжнародних договорів. Міжнародні договори класифікуються на різних підставах:

І. За кількістю учасників:

1) односторонній міжнародний юридичний акт!!!!!!!!!!!!!!!

Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють
наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що,
правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта.

До таких односторонніх юридичних актів належать:

● Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть

випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра
нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, вивести
війська);
● Визнання - може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам
факт закріплення державної волі, що перетворює фактичне становище в юридичне
(наприклад, визнання de jure);
● Протест — є дією зворотною визнанню. Його сутність складається в невизнанні
законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації одною державою частини території
іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої
держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх зносин (міністерства закордонних
справ);
● Відмова - це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється.

У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого можна відмовитися від прав, але
не можна відмовитися від обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав.
Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхідних для виконання юридичного
зобов'язання перед партнерами за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов'язків при
оголошенні знов утвореною державою відсутності правонаступництва (tabula rasa) від
держави-правопопередниці. Однак, тут не можна відмовитися від зобов'язань, що
випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване
«правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином виражене
зовні волевиявлення держави — тут бездіяльність є недостатньою.
2) двосторонні договори, у яких беруть участь 2 суб'єкти.

Варто зауважити, що в такому договорі можливі і варіації: з одного боку, участь однієї
держави, а з другого боку - декількох. Прикладом можуть служити мирні договори 1947, де
одну сторону складають «Союзні і Сполучені Держави», а другу - колишня ворожа їм
держава, на що прямо вказується в цих договорах.

3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти;

Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між кількома
державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав- членів світового
співтовариства. Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної
зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був
укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта
правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й
інші держави.

Але договір наділив початкових учасників особливими правами:

● договір набирає сили за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3)
● їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2).

Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.

61. Стадії укладення міжнародних договорів.

Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених між державами, регулює Віденська
конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
Конвенція визначає такі стадії укладення договору:
1. Прийняття тексту - це формальний акт, за допомогою якого встановлюють форму та зміст
майбутнього договору. Тексти двосторонніх договорів приймають одноголосно всіма державами,
котрі брали участь у їх складанні. Стосовно тексту багатостороннього договору, то його приймають на
міжнародній конференції. Кожна стаття такого договору голосується окремо. Остаточний текст
приймають на конференції голосуванням за нього двох третин держав, які присутні та брали участь у
голосуванні.
2. Встановлення автентичності тексту - це передбачена у тексті договору або узгоджена між
державами процедура фіксації того, що прийнятий текст міжнародного договору є остаточним і не
може бути змінений.
Якщо така процедура не передбачена, відповідно, автентичність тексту встановлюють через:

● підписання (часто встановлення автентичності збігається з підписанням договору);

● підписання "ad referendum"(умовне підписання міжнародного договору або згода з текстом до
підтвердження його від імені компетентного органу держави або відповідної міжнародної
організації);
● парафування (уповноважені держав проставляють свої підписи під текстом договору і
засвідчують, що цей текст є остаточний і не може бути змінений).

3. Вираження згоди щодо обов'язковості договору може бути проявлено через підписання договору,
ратифікацію, прийняття, затвердження, приєднання. Форма вираження згоди передбачена у тексті
договору.
Особливе місце серед форм вираження згоди на обов'язковість договору займає ратифікація, тобто
затвердження міжнародного договору вищим органом держави. Необхідно зазначити, що процедура
ратифікації не є обов'язковою при укладенні міжнародних договорів, однак залишається найбільш
авторитетною формою вираження згоди щодо дотримання договору.
Стаття 14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. передбачає випадки згоди
держави на обов'язковість для неї договору через ратифікацію, якщо:

A. договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією

B. представник держави підписав договір з умовою ратифікації

4.Обмін ратифікаційними грамотами і документами про прийняття, затвердження або

приєднання чи депонування таких грамоті документів
Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При укладенні двосторонніх договорів
обмінюються ратифікаційними грамотами, а при укладенні багатосторонніх договорів їх передають
депозитарію. Вказані дії фіксують у формі протоколу.
Обмін і передачу на зберігання ратифікаційних грамот здійснює міністр закордонних справ або його
заступник, але найчастіше дипломатичний представник у державі або постійний представник при
МО.
Приєднання означає згоду на обов'язковість договору суб'єкта, котрий підписав його і, як правило, не
брав участі у його підготовці. Правильніше було б говорити про те, що приєднання набуває
юридичної сили після набуття договором чинності. Держави, які приєдналися, є рівноправними
сторонами у договорі.

62. Депозитарій міжнародного договору.

Депозитарій - хранитель оригінального тексту багатостороннього договору і всіх пов'язаних з ним

документів (заяв, застережень, декларацій про приєднання, денонсацій). Однак, функції депозитарію
не обмежуються одним тільки зберіганням договору, а носять більш різноманітний характер.

Депозитарієм може бути: одна або кілька держав, міжнародна організація або головна
виконавча посадова особа такої організації. Так, Генеральний секретар ООН здійснює функції
депозитарію цілого ряду багатосторонніх договорів, укладених в рамках ООН.

Депозитарій визначається зазвичай серед тих, хто:

● беруть участь в переговорах
● або в самому договорі
● або яким-небудь іншим порядком
Зазвичай ним призначається держава, на території якого відбулася міжнародна конференція, яка
розробила і прийняла даний договір, або компетентний орган міжнародної організації, якщо договір
був прийнятий в рамках організації.
У загальних багатосторонніх договорах, укладених в останні роки і відкритих для участі всіх
держав, призначається один депозитарій.
У зв'язку з труднощами, які зустрічаються на цьому шляху, з'явилася практика призначення
декількох депозитаріїв одного багатостороннього договору.

Так, в Договорі 1963 року про заборону випробувань ядерної зброї, в Договорі про нерозповсюдження
ядерної зброї і деяких інших - три рівноправних держави депозитарії: СРСР, США і
Великобританія. З метою більш чіткого здійснення своїх функцій держави-депозитарії, коли їх
кілька, узгоджують свої дії. Вони інформують одна одну про правовий статус багатостороннього
договору, зокрема держав-учасників, приєднання нових держав, узгоджують день відкриття договору
для підписання.
Віденська конвенції про право міжнародних договорів (ст. 77), де визначає такі функції депозитарію:
● в зберіганні автентичного тексту договору і всіх переданих Депозитарію повноважень
● у вивченні питання про те, чи є підписи, документи, повідомлення або інформацію, які
стосуються договору, в повному порядку і належній формі, і, в разі необхідності, в доведенні цього
питання до відома відповідної держави
● в інформуванні учасників і держав, які мають право ставати учасниками договору, про
документи, оповіщення і повідомлення, які стосуються договору
● в інформуванні держав, які мають право ставати учасниками договору, про те, коли число
підписів, ратифікаційних грамот або документів про прийняття, затвердження або приєднання,
потрібну для набрання договором чинності, було отримано або депоновано

Депозитарій не повинен порушувати своїх функцій або перевищувати їх. Всі документи він
повинен негайно направляти всім учасникам договору.
Також не справа депозитарію бути арбітром або суддею в суперечці про дійсність ратифікації,
денонсації або приєднання до договору, зроблених тією чи іншою державою. Він не має права
визначати коло учасників міжнародного договору, а також вирішувати питання або тим більше
перешкоджати вступу міжнародного договору в силу.

63. Форма та структура міжнародного договору.

Основними елементами структури договору є: найменування договору, преамбула (вступна
частина), центральна частина (основна), заключні положення (про порядок вступу договору в силу,
способи тлумачення, припинення і т. п.) та додатки.

У поняття «форма» входять найменування міжнародних договорів. Серед них: договір, конвенція,
угода, пакт, протокол, статут, спільна заява, декларація, комюніке, хартія, меморандум, регламент, акт,
обмін нотами та ін.

Юридичної відмінності в найменуваннях міжнародних договорів немає, як немає і загальновизнаної

класифікації таких найменувань. Про це свідчить той факт, що одні й ті ж види міжнародних
договорів мають різні найменування (договори і пакти про нейтралітет, ненапад; консульські
договори і конвенції).
Наприклад: угода між Швейцарією та Ліхтенштейном від 10 листопада 1920 називається в тексті
то угодою, то конвенцією, а в кінці трактатом.

Все ж таки треба відзначити, що деякі найменування в результаті їх тривалого практичного вжитку
«прикріпились» до певних видів міжнародних договорів.
Наприклад:
● статутами, називаються міжнародні договори, що створюють міжнародні організації
● Договори про закони і звичаї війни найчастіше іменуються конвенціями
● Угоди про припинення стану війни та укладення миру називаються мирними договорами

Центральна частина міжнародного договору в наш час зазвичай ділиться на статті, а іноді на
глави, і навіть на частини. Ці підрозділи часто мають свої назви. Така розбивка полегшує
користування текстом міжнародних договорів, особливо якщо вони мають значний обсяг. Юридична
техніка в цьому відношенні вимагає, щоб всі подібні поділи служили для кращого з'ясування змісту
волі договірних сторін.
Міжнародний договір може мати додатки: додатковий протокол, заключний протокол, протокол
підписання, обмін нотами, правила процедури, регламенти..

Міжнародний договір може становити собою:

● один документ
● складатися з двох і більше пов'язаних між собою документів
Міжнародний договір зазвичай скріплюється підписами уповноважених осіб i у порядку альтернату
і печатками.

64. Дія міжнародних договорів у часі та просторі.

Дія договору має одночасно часовий і просторовий характер. Навіть в тих випадках, коли в договорі
не вказані час і місце дії, це не означає, що він незалежний від обставин.

У Віденських конвенціях вказано, що обов'язковий кожен договір, що вступив в силу. Держави і

організації, які підписали договір, повинні утримуватися від дій, які позбавили б договір його об'єкта
і мети.

Деякі договори не мають чітко визначеної територіальної сфери дії. При всіх умовах вони повинні
мати ту ж сферу дії, що і суверенітет учасників. У минулому було поширене поняття договірної
території, яка могла поширюватися і на території, що не належали сторонам. (Договір про Антарктику
чи Договори про космічний простір)

Більшість договорів має чітку територіальну сферу дії. У деяких випадках такі території спеціально
вказуються. Сфера дії договору визначається учасниками. Проте в якості загального правила договір
стосується всієї території держави. Тобто міжнародне право не вирішує питання про безпосереднє
застосування договору на території держави, а встановлює обов'язок держави забезпечити його
застосування на всій території.

65. Підстави недійсності міжнародних договорів.

Недійсність договору буває відносною і абсолютною.

Відносна недійсність робить договір оспорюваним, оскільки потерпіла держава може довести його
недійсність, а може вважати, що, незважаючи на наявність спірних моментів, погоджується на його
дію. Відносна недійсність може бути спричинена:
● явним порушення особливо важливого положення внутрішнього права держави і правила
міжнародної організації, що стосуються компетенції укладати договори;
● порушення спеціальних обмежень правомочності на вираження згоди держави або
міжнародної організації
● помилка
● обман
● підкуп представника держави або міжнародної організації.
Абсолютна недійсність означає, що договір є недійсним з самого початку, він є нікчемний.
Обставинами, які можуть призвести до цього є:
● примус представника держави або міжнародної організації
● примус держави або міжнародної організації + шляхом погрози силою або її застосування
● протиріччя договору імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens).

66. Застереження до міжнародних договорів.

67. Припинення та призупинення дії міжнародних договорів.

Важливою процедурою, пов’язаною з чинністю і дією міжнародних договорів, є процедура їхнього

припинення або призупинення. що регулюються ст.ст. 54-64 Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р. Міжнародний договір може бути припинено за взаємною згодою його
учасників або відповідно до положень самого договору (ст. 54). Найчастіше юридичною підставою
припинення договору є закінчення строку його дії або його виконання.
У багатьох договорах обумовлена можливість їхньої денонсації, тобто одностороннього правомірного
припинення договору на умовах, у ньому зазначених. Навіть коли в договорі не міститься
формального положення про можливість його денонсації, вона визнається можливою, якщо це
випливає з характеру договору . Якщо ж було встановлено, що учасники договору мали намір
допустити можливість денонсації, то в такому випадку повідомлення про денонсацію має бути
направлене не менш, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
1969 p.).

Міжнародний договір також може бути анульований. Це означає, що держава правомірно припинила
договір в односторонньому порядку на умовах, які в ньому не передбачені. Підстави для анулювання
міжнародного договору визначені у ст.ст. 60-64 Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 p.), а саме:

Істотне порушення положень договору іншими учасниками.

Подальша неможливість виконання договору.
Докорінна зміна обставин.
Розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами-учасниками договору.
Виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права jus cogens, якій суперечать
положення договору.
Істотним порушенням, яке дає право іншій стороні відмовитися від виконання договору, відповідно до
п. З ст. 60 Віденської конвенції 1969 р. є порушення, що полягає в такій відмові від договору, яка не
допускається даною конвенцією, і недотриманні положення, що має істотне значення для здійснення
об’єкта і цілей договору.

Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник об’єкт,
необхідний для виконання договору. Однак не можна посилатися на таку обставину, якщо ця
неможливість стала наслідком порушення самим учасником договору зобов’язань із цього договору
або іншого міжнародного зобов’язання, взятого тім на себе щодо будь-якого іншого учасника
договору (ст. 61).

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста
зміна обставин не спричинює правових наслідків для учасників договору. Лише докорінна зміна
обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників
на обов´язковість для них Договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу ДІЇ
зобов’язань, які все ще підлягають виконанню, надає право на анулювання міжнародного договору.
Однак посилання на докорінну зміну обставин як на підставу припинення договору або виходу 3
нього є неправомірним у випадках, коли договір встановлює державний кордон, або якщо докорінна
зміна обставин, на яку посилається учасник, є результатом порушення ним зобов’язань за договором
або іншим міжнародним зобов’язанням, взятим цим учасником на себе стосовно будь-якого іншого
учасника договору (ст. 62).

Скорочення кількості учасників багатосторонніх договорів, через яке кількість учасників договору
може стати меншою за мінімально необхідну для чинності відповідного договору не призводить до
автоматичної втрати ним чинності: міжнародний договір все одно зберігає свою чинність, якщо інше
не передбачено самим цим договором.
Призупинення дії міжнародного договору означає лише тимчасове припинення його дії і може
здійснюватися як стосовно усіх учасників договору, так і стосовно окремого учасника (або частини
учасників) договору - відповідно до положень договору або за згодою учасників.

При цьому два чи кілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про
призупинення дії договору у відносинах між собою, якщо таке призупинення передбачається
договором або не забороняється ним, а також, якщо воно не впливає на реалізацію прав і обов’язків
інших учасників і не є несумісним із цілями й об’єктом договору

68. Поняття права зовнішніх зносин та система органів зовнішніх зносин

держави.

Право зовнішніх зносин є однією з найдавніших галузей міжнародного права. Наприклад, в

Стародавньому Римі закріпився принцип святості посольства, були утворені спеціальні
органи зовнішніх зносин – комісії феціалів. У подальшому право зовнішніх зносин
розвивалося саме як посольське право, тобто сукупність норм, що визначали статус посла. На
початку ХХ ст. посольське право переросло у право зовнішніх зносин – галузь міжнародного
права, що регулює усі офіційні відносини між державами, а також міжнародними
організаціями.

Право зовнішніх зносин – це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм

і принципів, які визначають порядок здійснення відносин між державами та міжнародними
організаціями, правове становище і порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх
посадових осіб, а також встановлюють привілеї та імунітети представників держав і
міжнародних міжурядових організацій.

Предметом права зовнішніх зносин є міжвладні відносини політичного характеру, що

виникають між суб’єктами міжнародного публічного права, представленими їх офіційними
спеціально утвореними органами та їх посадовими особами. Не є об’єктом права зовнішніх
зносин і не регулюється його нормами інтернаціональні відносини між особами та
організаціями, які хоча і забезпечують реалізацію інтересів відповідної держави, але не є її
офіційними органами зовнішніх зносин (т.зв. “народна дипломатія”).

Систему права зовнішніх зносин як галузі міжнародного публічного права складають такі
підгалузі:

1) дипломатичне право; 2) дипломатичне право міжнародних організацій; 3) право

спеціальних місій; 4) консульське право.

Основними джерелами права зовнішніх зносин є міжнародні договори та звичаї, при чому
міжнародно-правовий звичай як джерело права більш властивий дипломатичному праву та
праву спеціальних місій, а договір – консульському праву. Першим багатостороннім
міжнародним договором, що закріплював норми дипломатичного права, став Віденський
протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників, згодом доповнений Аахенським
протоколом 1818 Окрім багатосторонніх договорів, важливим джерелом права зовнішніх
зносин є також двосторонні договори про встановлення дипломатичних і консульських
зносин, в яких держави конкретизують і розширюють положення, не передбачені в
багатосторонніх договорах. А ще нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши
основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних
законів і правил.

Система органів зовнішніх зносин.

Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то

постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у 16-17 століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально

уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи
зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких

здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які
постійно перебувають на території цієї держави.
Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються
зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території
іноземної держави.

Парламент. За конституціями більшості держав, парламент як загальнодержавний

представницький орган покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою
політикою держави. Однак сфери його компетенції різні і значною мірою залежать від
державного ладу, розвитку демократії, існуючих традицій і т. ін.

Сьогодні можна виділити дві основні тенденції в реалізації зовнішньополітичного курсу

держав. Перша тенденція виявляється у посиленні виконавчої влади за рахунок значного
скорочення можливостей і впливу законодавчої влади (Фінляндія, ФРН, Росія, а також
Україна). Друга тенденція виявляється в активізації ролі парламенту у зовнішній політиці.
Хоча вона за своїми темпами і масштабами значно відстає від першої (Швеція, Чехія).

Традиційними питаннями, які розв'язує сьогодні парламент, є: • питання війни і миру; •

територіальні зміни; • ратифікація міжнародних договорів та угод;• визначення видатків на
зовнішньополітичні заходи та ін.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада - України. Усі інші
державні органи України, які конкретизують зовнішню функцію держави, зобов'язані
проводити зовнішньоекономічні заходи згідно з принципами, визначеними Верховною
Радою.

Водночас парламент не може виступати органом, який би повністю ефективно здійснював

зовнішню політику.

Це зумовлено тим, що парламент: • функціонує сесійно, • більшість депутатів не є

професійно підготовленими з цих питань. •через парламент інколи неможливо розв'язати
питання, що потребує негайного втручання.

Саме тому важлива роль належить головним посадовим особам держави, які відіграють
значну роль у дипломатичному процесі.

Глава держави. Порядок призначення і обсяг повноважень глави держави визначаються

конституцією і політичною системою кожної держави.

Місце глави держави у дипломатичному процесі - це передусім багатовікова традиція,що

склалася у відносинах між державами. В минулому його постать уособлювалась із
суверенітетом держави та суб'єктом міжнародного права.

Глава держави може бути одноосібний або колективний орган (наприклад, федеральна рада
швейцарії). Об’єм дипломатичних функцій також може відрізнятися у різних державах.
Найбільш повно повноваження президента України у дипломатичній сфері передбачені в
статті 106 конституції.

Особливістю правового статусу глави держави. який бере участь у дипломатичному процесі,
є те, що: • він завжди особисто і безпосередньо може зустрічатися з главами інших держав; •
може вести переговори та листування з главами інших держав; •під час виконання цих
функцій йому не потрібні спеціальні повноваження.

Компетенція глави держави у сфері міжнародних відносин базується на нормах звичаєвого

права та конституції, відповідно до яких його владні функції формою вираження волі
держави, що породжує відповідні міжнародно-правові наслідки.

Дипломатичне представництво є більш офіційним органом держави, яка направила його,

порівняно з іншими органами акредитованої держави, що перебувають на території
приймаючої країни.

Представництво функціонує на основі указів, розпоряджень і постанов глави держави та

уряду. Правовий статус дипломатичних представництв та їх персоналу регламентується
нормами міжнародного права. Але на практиці потрібно розв'язувати цілу низку проблем,
пов'язаних зі специфікою. традицій кожної держави перебування і які не є у полі
міжнародно-правового регулювання.
Важлива роль при цьому належить національному законодавству країни перебування.
Нормами національного законодавства регламентуються також питання, що взагалі не
отримали розв'язання у міжнародному праві.

Консульські установи. Відповідно до ст. 17 Віденської конвенції 1963р. про консульські

зносини, акредитуюча держава, яка не має дипломатичного представництва в приймаючій
державі акредитації і не представлена в ній будь-якою третьою державою, може
уповноважити консульських службових осіб зі згоди держави перебування виконувати
дипломатичні функції.

Сфера діяльності консульства значно вужча, ніж посольства, і зосереджена переважно на: •
торговельно-економічних відносинах; • захисті інтересів юридичних і фізичних осіб.

Безумовно, що така практика є тимчасовим заходом доти, доки не будуть сформовані

дипломатичні представництва.

Постійні представництва при міжнародних організаціях та делегації на конференціях

Цей різновид діяльності інколи називають конференційною дипломатією, або

багатосторонньою дипломатією. Після другої світової війни цей різновид дипломатії набув
особливого розвитку.

Постійні представництва держав при при міжнародних організаціях є одним з

найважливіших закордонних органів держави. Про це свідчать їх значення і структура,
наближені за значенням організаційною структурою дипломатичних представництв.

Можна сказати, що це фактично постійне дипломатичне представництво, акредитоване при

відповідній міжнародній організації з метою реалізації специфічних функцій, що зв'язані з
участю держави у даній міжнародній організації.

69. Правовий статус та функції дипломатичних представництв.

Віденська конвенція про дипломатичні зносин від 18 квітня 1961 р. є правовою основою.
Встановлення дипломатичних відносин між державами і установами постійних
дипломатичних представництв здійснюється за обопільною згодою. Така згода оформлюється
в урочистій формі (спільне комюніке, договір про дружбу тощо).

Визнання буває «de jure» і «de facto». За формою: мовчазне і явно виражене.

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх

зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для
підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від
імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.
Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

· посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово

повіреним у справах;

· місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у

справах;

· постійне представництво при міжнародних організаціях;

· дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості

організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р.

Найважливішими з них є:

· представництво акредитуючої держави у державі перебування;

· захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках

міжнародного права;

· ведення переговорів з урядом держави перебування;

· консульська;

· інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у
державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

· заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне

представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки,
культури, науки тощо.

Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи

місії; саме в ній зосереджується все те, заради чого вони створюються за кордоном.
Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипломатичного представництва за
дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною
перебування.

Наступною є функція дипломатичного захисту. Вона передбачає захист прав і законних

інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на
території країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у
тому, що посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що сто­суються
їхнього перебування в даній країні, робить різно­манітні запити з приводу захисту інтересів
своєї держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади
країни перебування.
Наступною функцією посольств та місій, яка, безперечно, найтісніше пов'язана з ідеєю
дипломатії, є функція ведення переговорів з урядом країни перебування. При цьому під
веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з міністерством
закордонних справ країни перебування, під час яких обговорюються ті чи інші поточні
питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою яких є
підписання відповідного двостороннього міжна­родного договору.

Також варто зазначити, що надзвичайно зросла за останні десятиріччя роль інформаційної

функції дипломатичних представництв. Посольства та місії завжди були важливими та
надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування.
Необхідно підкреслити, що добування такої інформації має здійснюватись лише законними
засо­бами відповідно до норм міжнародного права. Звичайно, без сприяння з боку країни
перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо.

Функція заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою

перебування та розвитку їх взаємовідносин у сфері економіки, культури і науки. Важко
було б уявити діяльність дипломатичного представництва, якби воно не приділяло уваги цій
сфері. У кінцевому підсум­ку все залежить від інтересів акредитуючої держави, а саме:
залучення інвестицій, нових технологій, обміну спеціалі­стами у відповідних галузях,
спільних проектів тощо.

70. Передумови та порядок призначення глави дипломатичного

представництва.

Порядок призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами

національного та міжнародного права. Весь процес призначення глави дипломатичного
представництва, який називається акредитацією, складається із кількох етапів:

1) підбір кандидатури посла або посланника;

2) запит на агреман;

3) видання акта внутрішнього права, що законодавчо оформляє призначення;

4) одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в ЗМІ про призначення;

5) видача вірчих грамот;

6) попередня аудієнція у міністра закордонних справ країни перебування після прибуття

посла чи посланника та передання міністру копії вірчих грамот;

7) вручення вірчих грамот (главі держави) під час офіційної Церемонії і відтак початок
дипломатичної місії даного представника.
Головна з них — запит зацікавленої держави на агреман, тобто згоду країни майбутнього
перебування на призначення певної особи послом, посланником чи постійним повіреним у
справах. У ст. 4 Віденської конвенції це положення трактується таким чином: «Акредитуюча
держава повинна переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку
вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі». І далі, в пункті 2 ст. 4,
зазначається: «Держава перебування не зобов’язана повідомляти акредитуючій державі
мотиви відмови в агремані».

Після агреману посол чи посланник отримує особливий документ – вірчі грамоти. Це

документ, що засвідчує представницький характер дипломатичного представника і дає право
на його акредитацію в іноземній державі. Їх видають у 2 примірниках. Перший віддається у
конверті з сургучевою печаткою і вручається новопризначеним головою дипломатичного
представництва главі держави перебування під час офіційної церемонії. Там же і починається
офіційна діяльність глави дипломатичного представництва.

71. Структура та персонал дипломатичного представництва.

Постійне дипломатичне представництво за кордоном (посольство або місія) — це

особливого роду державна установа, на яку покладено завдання підтримувати й розвивати
офіційні стосунки з країною перебування, захищати в ній права та інтереси акредитуючої
держави, її громадян і юридичних осіб. Для виконання цього завдання дипломатичне
представництво потребує певних засобів та можливостей, а також необхідного складу
співробітників.

Одне із першочергових завдань при формуванні посольства чи місії — укомплектування їх

персоналом. За всіх відмінностей у структурі та організації роботи посольств і місій окремих
країн, котрі спричинені різними геополітичними параметрами, формами державного
правління та іншими чинниками, кожне дипломатичне представництво складається із трьох
категорій співробітників (глава представництва має особливу позицію): дипломатичний
персонал; адміністративно-технічні працівники; обслуговуючий персонал. Окремо
вирізняються так звані «приватні домашні робітники», тобто особи, які виконують певну
роботу на умовах договору найму у співробітників представництва і які не є службовцями
акредитуючої держави.

Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус, дипломатичні привілеї та

імунітети кожної із зазначених категорій осіб, які працюють у посольствах або місіях.

Глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах) є

найвищим офіційно акредитованим представником держави в країні перебування. Він
відповідає за Діяльність дипломатичного представництва та його персоналу, а також
здійснює загальне політичне керівництво і контроль за діяльністю всіх інших організацій та
осіб своєї держави, що перебувають на території країни акредитації. Оскільки посол не є
звичайним адміністратором, що очолює державну установу, а особою, яка відповідає за
дотримати загального політичного курсу своєї країни стосовно країни перебування, він
особливо потребує надійного, висококваліфікованого апарату — членів персоналу
представництва.

Посол (посланник) в усій діяльності очолюваного ним представництва спирається перш за

все на своїх найближчих співробітників — членів дипломатичного персоналу. Вони, як і
сам посол, мають представницький характер, тобто уповноважені виступати з питань, що
входять до їхньої компетенції, від імені акредитуючої держави. Практично це реалізується у
виконанні всім дипломатичним персоналом посольства чи місії функцій, передбачених ст. З
Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.:
a) представництво акредитуючої держави в державі перебування;
b) захист в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що
допускаються міжнародним правом;
c) ведення переговорів з урядом держави перебування;
d) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування та повідомленні
про них уряду акредитуючої держави;
е) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в
розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки;

Членами дипломатичного представництва завжди є особи, що перебувають на

дипломатичній службі відповідної держави: кадрові, або професійні, дипломати (у
класичній термінології «кар’єрні дипломати») чи особи, які перейшли на дипломатичну
службу в порядку нового призначення або поповнення. Проте, в будь-якому випадку, як це
передбачено пунктом «сі» ст. 1 Віденської конвенції, «членами дипломатичного персоналу є
члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг».

Дипломатичний ранг — це особистий ранг дипломата, який присвоюється йому відповідно

до існуючих в кожній країні законів та правил проходження дипломатичної служби. Цей ранг
зберігається незалежно від того, яку посаду обіймає дипломат у той чи інший момент. Слід
зауважити, що ранг і посада дипломата іноді збігаються (наприклад, Надзвичайний і
Повноважний Посол — ранг і посада), проте далеко не завжди. Для порівняння можна
послатися на практику військових відомств, коли командиром полку є підполковник, а
генеральську посаду обіймає полковник тощо.

Згідно з постановою Верховної Ради України від 31 січня 1992 р. та указом Президента
України «Про Положення про дипломатичну службу в Україні» від 16 липня 1993 р. (п. 6),
«дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України:
● аташе;
● третій секретар; другий секретар другого класу; другий секретар першого класу;
перший секретар другого класу;
● перший секретар першого класу; радник другого класу;
● радник першого класу;
● Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
● Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
● Надзвичайний і Повноважний Посол.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного

Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу
присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.

Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України на підставі

рекомендації атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України».

Усередині дипломатичного представництва існує визначений розподіл обов’язків, а саме

представництво складається із відповідних відділів. Так, майже в кожному посольстві
обов’язково існують два відділи: консульський та відділ преси.

Консульський відділ за відсутності окремого консульства як такого виконує його функції

всередині посольства, з дещо меншими правами. Завідувач консульського відділу посольства
в країні перебування має вужчі права, аніж генеральний консул, консул та віце-консул, які
очолюють самостійні консульські установи, і, на відміну від них, не отримує ані
консульського патента від своєї держави, ані екзекватури від міністерства закордонних справ
країни призначення. Завідувач консульського відділу, крім того, діє не від імені свого уряду,
вірніше МЗС, а тільки від імені посольства, виконуючи ті чи інші консульські функції в
межах діяльності посольства.

Відділ преси (або інформації) посольства веде щоденне спостереження за пресою країни
перебування, підгримує зв’язок із ЗМІ, отримує інформацію від кореспондентів, теле- і
радіо-журналістів, які, як правило, є достатню інформованими громадянами своєї країни,
знайомить місцеву пресу з головними подіями, що відбуваються в акредитуючій державі.

У великих посольствах є відділи науки і техніки, в яких працюють радники з питань науки і
техніки, а також закріплені за відділом дипломатичні співробітники.

З метою детального вивчення внутрішньої та зовнішньої політики країни перебування, в

посольстві, як правило, створюється група дипломатичних співробітників, очолюваних
радником посольства.

Нарешті, одна-дві особи відповідають за організацію протокольних заходів (візити, прийоми,

підтримка зв’язків із МЗС із протокольних питань). У цій ділянці вимагається дотримання
певної системи, однотипності для того, щоб прийоми влаштовувались у визначеному
порядку, а також аби уникнути будь-яких непорозумінь. Цими питаннями опікується один із
секретарів посольства, який добре знає існуючі протокольні правила та порядки країни
перебування, слідкує за їх дотриманням, а також здійснює організаційну роботу з підготовки
всіляких протокольних заходів
У кожному посольстві є також адмністративно-господарський відділ на чолі із завідуючим
господарством. Як правило, хтось із секретарів посольства, чи навіть радник, курує всі
адміністративно-господарські справи, оскільки на цій ділянці завжди виникає безліч питань
(укладання Договорів щодо ремонту приміщень, доставка закупленого товару тощо). Це
вимагає присутності дипломатичного співробітника, бо доводиться мати справу з офіційними
установами країни перебування і звертатись у більшості випадків до її МЗС.

Схематично структура посольства має такий вигляд:

● група з питань зовнішньої політики;
● група з питань внутрішньої політики;
● група з питань економіки;
● відділ преси;
● консульський відділ;
● адміністративно-господарча група;
● секретаріат посла.

Групами з питань зовнішньої політики, внутрішньої політики й економіки керує

радник-посланник посольства.

Друга категорія співробітників дипломатичного представництва — члени

адміністративно-технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також
чітко регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «членами
адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють
адміністративно-технічне обслуговування представництва» (ст. 1, п. «ґ»). За своїм службовим
і, відповідно, правовим статусом вони відрізняються від співробітників першої категорії,
проте сучасне міжнародне право та внутрішнє законодавство ряду країн роблять значні кроки
щодо наближення їхнього статусу, у тому числі привілеїв та імунітетів, до статусу
дипломатичних агентів. До категорії адмністративно-технічного персоналу відносять
референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографістів, бухгалтерських працівників,
шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці співробітники не мають
дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх направляє міністерство
закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось середнє між
дипломатичним та загальногромадянським паспортом).

І, нарешті, третя категорія — члени обслуговуючого персоналу дипломатичного

представництва (прибиральниці, ліфтери, водії, садівники, вахтери тощо). До них належать,
як уже зазначалося, і особи, що не входять до складу персоналу представництва, а працюють
за договором найму в самих співробітників посольства чи місії (хатні робітниці,
доглядальниці тощо).

72. Дипломатичний корпус.

Дипломатичний корпус (символічно, колектив дипломатів): термін вживається в вужчому і
ширшому розумінні, відповідно
- це сукупність усіх глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у країні
перебування.
- складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних
посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до
дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів.

Під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед, об’єднання професіоналів, які

утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування.
Дипломатичний корпус, виступає як єдине ціле, займається питаннями церемоніального та
організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного
корпусу, так і з органами влади країни перебування. Наприклад, поздоровлення з нагоди
вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю, співчуття
у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та
інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або
старійшина, дипломатичного корпусу, найбільш репрезетативна людина колективу).
Визначається за часом і датою вручення вірчих грамот.

Дипломатичний корпус зазвичай працює в посольствах, консульствах або постійних

представництвах при міжнародних організаціях. Вони дотримуються міжнародних правил та
норм, таких як Дипломатична конвенція та Консульська конвенція, які встановлюють
правила дипломатичного і консульського представництва.

Дипломатичний корпус відіграє важливу роль у забезпеченні комунікації, врегулюванні

конфліктів, сприянні міжнародному співробітництву та зміцненні дружніх відносин між
країнами. Його представники виконують завдання, спрямовані на збереження миру, безпеки
та економічного процвітання.

73. Дипломатичні привілеї та імунітети.

З метою ефективного виконання покладених на них акредитуючою стороною повноважень,

іноземні дипломати і дипломатичні представництва в країні перебування забезпечуються
привілеями та імунітетами.

Дипломатичні привілеї та імунітети – це особливі права та переваги, які надаються

дипломатичним представництвам, представництвам держав при міжнародних організаціях,
спеціальним місіям та їх персоналу для ефективного виконання покладених на них завдань

Поняття збірне і охоплює:

Імунітет — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни
перебування.
Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може
підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи
дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням
на його особисту свободу та гідність.

Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду
тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам
особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх
"абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного
характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права.

Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам

їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів
спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та
імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ,
бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов’язки, вирішувати
питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування.

Надаючи іноземним дипломатам особливі права та звільняючи їх з-під своєї юрисдикції,

держава перебування сприяє повній реалізації їхньої місії. При цьому вона дотримується
принципу поваги суверенітету, рівноправності держав, однак залишає за собою право
встановлення обсягу переваг і пільг на основі взаємності.

ДПІ не звільняють дипломатів від зобов’язання поважати закони і постанови держави

перебування, а також від обов’язку не втручатись в її внутрішні справи.

Дипломатичні привілеї та імунітети регулюються як двосторонніми домовленостями, так і

багатосторонніми конвенціями відповідного характеру. Найбільш широко вони представлені
у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., більшість статей якої (28 із 53)
стосується цього питання.

Відповідно до Віденської конвенції, існують дві категорії привілеїв та імунітетів: такі, що

стосуються дипломатичного представництва, й особисті, що стосуються глав і персоналу
диппредставництва.

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

1) недоторканність представництва - означає, що владні органи держави перебування не
можуть потрапити в приміщення представництва без згоди його глави. Держава перебування
має забезпечити захист, користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і
виконавчих дій.
2) фіскальний імунітет - означає звільнення дипломатичних представництв від усіх
державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види
обслуговування.
3) недоторканність архівів і документів представництва - ці об’єкти недоторканні у
будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не
знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта
не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;
4) свобода зносин представництва - означає, що дипломатичне представництво має свободу
зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де
б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі
користуватися всіма засобами, які підходять, включно дипломатичними кур’єрами,
закодованими або шифрованими депешами.
5) право користування прапором і емблемою держави, що акредитує - це право належить
як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує,
розміщуються на приміщеннях представництва, включаючи резиденцію глави
представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

1) недоторканість особи дипломата - особа дипломатичного агента недоторканна, він не
підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов’язана
ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання
будь-яких зазіхань на його особу, свободу, гідність;
2) недоторканність житла - приватна резиденція дипломатичного агента користується тією
ж недоторканністю і захистом, що й приміщення дипломатичного представництва. Папери
дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов’язаних із цивільною
юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;
3) імунітет від юрисдикції - дипломатичний агент користується імунітетом від карної,
цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет
від карної юрисдикції. За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів
держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння
кримінальна справа щодо нього не порушується з огляду на даний імунітет. Така особа
оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування.
Водночас, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про
відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна
бути чітко й точно виражена.

74. Правовий статус та функції консульських установ.

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність

консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і

представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній
захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його
регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне
законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави
порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.
Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При
цьому згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами,
передбачає, якщо не обумовлено інше, згоду на встановлення консульських зносин.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою
цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так
званого консульського округу.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються

спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

Функції консульства:
● захист інтересів своєї держави в державі перебування;
● захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у
державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про
спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб
держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;
● сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю
державою та державою перебування;
● інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову
сфери життя держави перебування;
● виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави,
надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;
● видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз,
свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє
консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;
● легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним
прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди
консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і
резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і
мита. Консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх
місцезнаходження.

Держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи

свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в
зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки.
75. Порядок призначення глави консульської установи. Консульський
округ.

У більшості країн, зокрема в Україні, глави консульських установ усіх рангів

признача­ються МЗС України. Перед тим як направити держслужбовця — консульського
співробітника на роботу за кордон, його кандидатуру необхідно узгодити з органами влади
країни перебування.

Вимога попередньої згоди, як правило, порушується лише на двосторонній основі, в порядку

виконання консульських конвенцій. Багатостороння ж Віденська конвенція про кон­сульські
зносини не містить цього положення як загальної норми міжнародного права. Вона просто
констатує, що глави консульських установ призначаються акредитуючою держа­вою і
допускаються до виконання своїх функцій країною перебування. Що стосується
формальностей, то, як правило, консул повинен отримати відповідний документ — так
званий «консульський патент». Органи влади країни перебування, яким вручається патент,
розглядають питання про допущення кон­сула до виконання ним службових обов'язків у
зазначеному консульському окрузі. Таке допущення або визнання консула оформляється
шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу країни перебування на виконання консульських
функцій в узгодженому консульському окрузі. Порядок і форма видачі екзекватури
визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути видана у формі
окремого документа, підписаного главою уряду або міністром закордонних справ, а іноді від
імені уряду в цілому. Трапляється, що окремий документ у вигляді екзе­кватури не видається
взагалі, а лише робиться напис дозволу на консульському патенті.

Загальновизнаною нормою в міжнародному праві є право країни перебування відмовити у

видачі екзекватури, не пояс­нюючи при цьому причин відмови. Слід, проте, зазначити, що
запит згоди на призначення консула і запит екзекватури — це далеко не одне й те ж. Запит
згоди на призначення консула, як ми вже згадували, робиться по дипломатичних каналах і
стосується особи консульського представника. Екзекватура ж видається після призначення
консула в країні перебування у відповідь на представлений патент. При цьому сутність
екзекватури полягає в дозволі займатися консульською діяльністю в певному консульсько­му
окрузі, тому питання про особу самого представника вже не має ніякого значення, оскільки
воно вирішене країною перебування ще тоді, коли вона давала дозвіл на звернення
акредитуючої держави, тобто до видачі патенту.
З моментом видачі екзекватури, як і з врученням вірчих грамот послом або посланником,
пов'язані певні правові наслідки, крім офіційного вступу на посаду, а саме: гене­ральний
консул у даному конкретному місті країни перебу­вання, який раніше від інших отримав
екзекватуру, вважа­ється дуайєном консульського корпусу. До речі, кон­сульський корпус, у
широкому значенні слова, складається із всіх консульських посадових осіб всіх іноземних
консульств, розміщених у даному місті країни перебування, тож функції його дуайєна, по
суті, збігаються з функціями дуайєна дипло­матичного корпусу.

Відмічаючи певну тотожність ситуацій під час вручення консульського патенту, екзекватури
та вірчих грамот, не­обхідно згадати й про ті відмінності, що існують у зазначених
процедурах. Так, якщо місія глави дипломатичного пред­ставництва розпочинається тільки
після вручення ним своїх вірчих грамот, які протягом усього часу виконання дипло­матичної
місії залишаються в компетентних структурах країни перебування, то місія глави
консульської установи, навпаки, розпочинається тільки після повернення йому патенту з
виданою до нього екзекватурою. На відміну від вірчих грамот, що адресовані главам країн
перебування і їм вручаються, консульські патенти не містять конкретного адресата. Вони
складаються за формулою: «всім, кого це може стосуватися», або «всім, хто побачить даний
документ», і разом з екзекватурою за необхідності пред'являються консу­лом під час
виконання ним своїх службових функцій.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між

урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них
завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих
випадках за згодою держави перебування.

«Консульський округ» — район, відведений консульській уста­нові для виконання

консульських функцій.

● Консул приймає від осіб, які постійно проживають в його консульському окрузі, заяви
з питань громадянства України.
● Консульський виконує консульські функції в межах свого консульського округу і лише
за особливих обставин та за згоди держави перебування може виконувати їх за його межами.
● Консульський округ визначаються Міністерством закордонних справ України за
погодженням з державою перебування.
● Консул легалізує документи і акти, складені за участю властей консульського округу,
або такі, що виходять від цих властей.

Стаття 58
Консул зобов'язаний всіляко сприяти українським військовим кораблям і
військово-допоміжним суднам (далі — кораблі), які знаходяться в портах, територіальних і
внутрішніх водах держави перебування в межах його консульського округу, в питаннях
зв'язку з берегом, взаємовідносин з місцевими властями, матеріально-технічного
забезпечення та інших питаннях.
При відсутності у державі перебування військово-морських (вій­ськових) аташе України
консул бере участь у вирішенні всіх питань, пов'язаних із заходом кораблів у порти,
розташовані в межах кон­сульського округу.

Стаття 59
При одержанні відомостей про наступне прибуття кораблів у порт, розташований у межах
консульського округу, для входу в який потрібен лоцман, консул вживає заходів для того, щоб
лоцман своєчасно прибув на корабель.

Стаття 90
При появі в межах консульського округу небезпечних хвороб або шкідників
сільськогосподарських рослин, а також у випадках масового захворювання худоби і птиці чи
загрози поширення хвороб, спільних для людини і тварин, консул негайно повідомляє про це
відповідні міністерства та інші центральні органи державної вико­навчої влади України.

76. Консульські привілеї та імунітети.

Консульський імунітет - це вилучення з-під юрисдикції держави перебування або
звільнення від іноземної юрисдикції. В його основі лежить принцип суверенної рівності
держав і невтручання у внутрішні справи одна одної.

Консульські привілеї - це додаткові пільги та переваги, якими наділяються консульства та

їхні співробітники порівняно з громадянами та юридичними особами держави перебування.
Згідно з Віденською конвенцією, консульські привілеї та імунітети поділяються на дві групи.
Привілеї та імунітети консульських установ і привілеї та імунітети працівників консульських
представництв.

Привілеї та імунітети консульських установ охоплюють:

1. Недоторканність приміщень консульської установи.

Недоторканність службових приміщень забезпечується шляхом виконання державами

перебування двох основних обов’язків: забезпечення ефективної зовнішньої охорони
приміщень (будівель і земельної ділянки); обмеження доступу владних органів країни
перебування у приміщення консульства. Недоторканність приміщення консульської установи
продовжує зберігатись навіть у випадку розірвання дипломатичних і консульських зносин.

2. Недоторканність консульських архівів, документів та офіційного листування

3. Свобода зносин і пересування.

Консульська установа може користуватися будь-якими прийнятними засобами, включно з

дипломатичними та консульськими кур´єрами, дипломатичними та консульськими валізами
та закодованими або зашифрованими депешами. Офіційна кореспонденція консульської
установи є недоторканною.

4. Фіскальний імунітет.
5. Право консульства користуватися гербом і прапором своєї держави.
6. Митні привілеї.

Консульські приміщення і резиденція штатного глави консульської установи, власником або

наймачем яких є акредитуюча Держава або будь-яка особа, яка діє від її імені, звільняється
від будь-яких державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита, за винятком тих,
що є оплатою за конкретні види обслуговування.

Привілеї та імунітети працівників консульств визначаються категорією працівника і

міждержавними домовленостями. Сучасна консульська практика неоднозначно підходить до
питання про особисту недоторканність консульських посадових осіб, юридичний імунітет
яких має функціональний характер. Персонал консульських установ поділяють на три
основні категорії: консульські посадові особи, консульські службовці і обслуговуючий
персонал. Остання категорія, звичайно, практикою імунітетів не наділяється, якщо держави
між собою не домовляться про інше. До особистих привілеїв та імунітетів консульських
посадових осіб і службовців Віденська конвенція 1965 р. відносить:

1) особисту недоторканність консульських посадових осіб;

2) імунітет від судової й адміністративної юрисдикції держави перебування;

3) фіскальний імунітет;

4) митні привілеї.

Консульські посадові особи й службовці, на відміну від дипломатичних представників,

користуються своїми імунітетами і привілеями лише під час виконання посадових обов’язків.

Згідно зі ст. 43 Віденської конвенції 1963 p., консульські посадові особи та консульські
службовці не підлягають юрисдикції судових або адміністративних органів держави
перебування за дії, вчинені ними під час виконання консульських функцій. Консульський
юрисдикційний імунітет є формальним (процесуальним) привілеєм. Він не знімає покарання
за скоєні дії, а лише передбачає неможливість переслідування під час виконання службових
обов’язків. Його часова дія зумовлена періодом перебування конкретної особи на відповідній
посаді.

За загальним правилом кожний працівник консульської установи користується привілеями та

імунітетами, передбаченими Віденською конвенцією 1963 p., з моменту його в’їзду на
територію держави перебування під час слідування до місця призначення або, якщо він уже
перебуває на цій території, з часу, коли він розпочав виконувати свої обов’язки в консульській
установі.

Якщо функції працівника консульської установи припиняються, його привілеї та імунітети, а

також привілеї та імунітети членів його сім’ї, які проживають разом із ним, або його
приватного домашнього робітника припиняються в момент, коли ця особа залишає державу
перебування або після закінчення розумного строку, щоб це зробити, залежно від того, який
із цих моментів настає швидше.
77. Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних
дипломатичних місій.
Власне, право спеціальних місій регулюється Конвенцією про спеціальні місії, яку було підписано у
1969 році. Згідно зі ст. 1 цієї Конвенції, спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм характером
представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею
певних питань або для виконання щодо неї певних конкретних завдань, тобто кожна спеціальна місія
має свою мету, задля досягненні якої вона і перебуває у приймаючій державі деякий час. Тут варто
зазначити, що час діяльності спеціальних місій не завжди короткий, оскільки мета місії може бути
досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого часу.

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною передумовою для направлення

або прийняття спеціальної місії. Навіть якщо держави не визнали одна одну, все-одно, якщо вони
дійдуть згоди організувати спеціальну місію, це можливо. Тому держави мають змогу
використовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов, і при цьому вони вільні від будь-яких
зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Також процедура направлення і прийняття спеціальної місії набагато простіша у порівнянні з

встановленням дипломатичним чи консульських зносин: не потрібно подавати запит на агреман чи
екзекватуру, оскільки акредитуюча держава на свій розсуд визначає склад місії і, надавши попередньо
приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади
осіб, яких вона має намір призначити, просто направляє місію.

Правда, приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення,
повідомити акредитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу визнаний "persona
non grata" або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятний. Тоді акредитуюча держава
зобов'язана відповідно відкликати цю особу або припинити її функції в місії.

Зі статті 9 Конвенції випливає, що до складу спеціальної місії може входити дипломатичний,

адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного
представництва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу
спеціальної місії, вони зберігають привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва або
консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Якщо у складі спеціальної місії є представник акредитуючої держави ex officio (наприклад,

прем’єр-міністр, міністр закордонних справ чи ще якийсь міністр), то приймаюча держава не може
заявити, що ця особа є "persona non grata", оскільки такі дії можуть бути кваліфіковані як втручання у
внутрішні справи акредитуючої держави.

78. Початок та закінчення функцій спеціальної місії.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії

розпочинаються з моменту вста­новлення місією офіційного контакту з Міністерством
закор­донних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. При
цьому початок здійснення функ­цій спеціальною місією не залежить ні від представлення її
постійним дипломатичним представництвом акредитуючої держави, ні від вручення вірчих
грамот або повноважень. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав
держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Вирішальна роль у діяльності спеціальної місії належить главі місії.

Усі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії акредитуючої

держави, ведуться з Міні­стерством закордонних справ або з іншим органом прийма­ючого
уряду, щодо якого є домовленість.

Ст. 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для
завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не
продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність

спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної
місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між

акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення ді­яльності
спеціальних місій, що існують на момент їх розір­вання.

79. Привілеї та імунітети спеціальних дипломатичних місій.

У преамбулі Конвенції про спеціальні місії зазначаєть­ся, що спеціальним місіям завжди

надавався особливий режим, відповідно привілеї та імунітети, що стосуються спе­ціальних
місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективного виконання
функцій спеціальних місій як місій, що за своїм характером представляють дер­жаву.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, за­кріплені у ст. 22 Конвенції, яка
констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні
для виконання її функцій, беручи до уваги харак­тер і завдання спеціальної місії. Головна
особливість поля­гає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер
не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим
обов'язком.

У разі прохання з боку спеціальної місії приймаюча дер­жава зобов'язана сприяти їй в

одержанні потрібних при­міщень, а також у створенні належних житлових умов для її членів.
Це стосується, передусім, орендованих приміщень. Принагідно зазначимо, що ст. 23
Конвенції не покладає на приймаючу державу обов'язок брати участь у витратах на оплату
членами місії житлових приміщень, оскільки спеці­альна місія не звільняється від сплати
податків, зборів і мита, що являють собою оплату за конкретні види обслу­говування.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. Це означає, що

представники приймаючої держави не можуть увійти туди інакше, як за згодою глави
спеціальної місії.

На приймаючу державу покладено спеціальний обов'я­зок вживати всіх належних заходів для
захисту приміщень і спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для
відвернення будь-якого порушення спокою місії або ображання її гідності. Приміщення
спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що викори­стовується для роботи, а
також транспортні засоби корис­туються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та
вико­навчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та незалежно від їх

місцезнаходження.

приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам спеціальних місій свободу

пересування і поїз­док її територією тією мірою, якою це необхідно для вико­нання функцій
спеціальної місії. держава повинна дозволяти й охоро­няти вільні зносини спеціальної місії
для всіх офіційних цілей.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії, потрібно,

насамперед, виокремити прин­цип особистої недоторканності глави і членів дипломатич­ного
персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають ареш­ту або затриманню у будь-якій формі.
Для цього приймаю­ча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням
на їх особу, свободу або гідність.

Особисті приміщення представників акредитуючої дер­жави в спеціальній місії та членів її

дипломатичного персо­налу користуються такими ж недоторканністю і захистом, що й
приміщення спеціальної місії.

Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного

персоналу користуються імуні­тетом від кримінальної юрисдикції приймаючої держави. Вони
користуються також імунітетом від цивільної та адмі­ністративної юрисдикції приймаючої
держави, крім деяких ви­падків. Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії
звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита (особистих і майнових, державних,
районних і муніципаль­них), за винятком непрямих податків

Конвенція встановлює також відповідні привілеї та іму­нітети для адміністративно-технічного

та обслуговуючого персоналу (ст. 36—-37). Інші члени спеціальної місії та чле­ни приватного
обслуговуючого персоналу, які є громадянами приймаючої держави і постійно в ній
проживають, кори­стуються ними у тому обсязі, в якому це допускає прийма­юча держава.
Остання зобов'язана здійснювати свою юрис­дикцію над цими особами так, щоб не
втручатися у здій­снення функцій спеціальної місії.
80. Правовий статус постійних представництв держав при міжнародній
організації
Однією з характерних ознак сучасних міжнародних відносин є зростання кількості та значення
міжнародних організацій у забезпеченні міжнародного миру та безпеки й налагодженні та розвитку
різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. У процесі діяльності міжнародних
організацій можна виділити дві категорії місій держав при міжнародних організаціях - постійні та
тимчасові. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і
місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени
таких організацій. Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з
міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р держави, що не є членами таких
організацій, але зацікавлені в їхній діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо
це допускається установчими документами організацій (якщо таке право їм буде надане з боку
міжнародної організації).

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед

статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх
відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року,
угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6

зазначеної Віденської конвенції 1975 року.

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що

посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її

рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації.
Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш
обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а

також підтримці зв'язків із нею;
б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що
посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично

збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення.

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу
представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

При окремих міжнародних організаціях, передусім ООН, діють місії постійних спостерігачів. У 1946
р. Швейцарія однією із перших заснувала місію постійного спостерігача. До набуття членства в ООН
такі місії мали Австрія, Фінляндія, Італія, Японія, ФРН, Бангладеш та інші держави. Сьогодні місії
постійних спостерігачів при ООН мають Швейцарія, Ватикан і Монако.

Отже, постійні місії спостерігачів умовно можна розглядати як перехідну форму на шляху до
членства держав у міжнародній організації і заснуванні при ній власних постійних представництв.

81. Делегації та місії спостерігачі держав на міжнародних

конференціях.

Статус делегацій та спостерігачів держав в органах між­народних організацій і на міжнародних

конференціях ви­значений згідно з ч. III і IV Віденської Конвенції 1975 р. про представництво держав
у їхніх стосунках із міжнародними організаціями універсального характеру

Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовніш­ніх зносин держави, створений для виконання
певних, зде­більшого чітко визначених, завдань під час роботи між­народної конференції, який
припиняє діяльність після завершення своєї місії. Однаковою мірою це визначення сто­сується і
делегацій, які скеровуються на період роботи орга­ну міжнародної організації.

В чому полягає відмінність між делегацією та спеціальною місією? (адже обидва органи зовнішніх
зносин носять представницький тимчасовий характер та конкретно-цільові завдання)
Спеціальна місія діє у сфері двосторонньої дипломатії, а делегація - у багатосторонній. Спеціальна
місія обов’язково підлягає акредитації у приймаючій державі, а делегація - ні.

Ст. 42 Конвенції встановлює, що держава може скерову­вати делегацію в орган або на конференцію
відповідно до правил, які діють в організації. Чисельність персоналу делегації не може виходити за
межі, що є розумними і нормальними з урахуванням відповідно функцій органу або мети конфе­ренції,
а також потреб делегації, обставин та умов, що існу­ють у державі перебування. Крім глави делегації,
до її скла­ду можуть входити інші делегати, дипломатичний, адміні­стративно-технічний та
обслуговуючий персонал.
У частині III Конвенції визначені основи повноважень глави делегації та інших делегатів, закріплений
обов'язок акредитуючої держави (акредитуюча держава - це та, що відправляє свою делегацію)
повідомляти організацію про склад делегації, про прибуття й остаточний від'їзд членів делега­ції, про
принципи старшинства делегацій тощо.

Питання про статус спостерігачів в органах і на конфе­ренціях до прийняття Конвенції 1975 р. не було
закріплене в нормах міжнародного права. Відбувалися досить серйозні розбіжності між державами з
приводу надання універсального характе­ру статусу спостерігачів.

Підсумком протистояння представників існуючих на той час двох протилежних

соціально-економічних систем стало прийняття компромісного рішення, що зводилося до вве­дення
нового IV розділу до Конвенції, який отримав назву "Делегації спостерігачів в органах і на
конференціях" і скла­дався лише з двох статей. Це ст. 71, за якою держава може акредитувати
делегацію спостерігачів в орган або на конфе­ренцію згідно з правилами організації, і ст. 72, яка
конста­тує, що правові норми, що стосуються делегацій спостері­гачів, застосовуються до делегацій
спостерігачів.

Зі змісту Конвенції 1975 р. випливає, що основними суб'єктами, на яких поширюється дія її норм,
виступають винятково суверенні держави. Хоча принагідно зауважи­мо, що чіткого імперативу в
положеннях їх норм не зафік­совано. Крім цього, практика підказала подальший шлях розв'язання цієї
дещо заплутаної проблеми. А тому сьогодні нормальним явищем є факт наявності спостерігачів від
імені міжнародних організацій, націй і народів, які борються за національну незалежність.

За загальним правилом спостерігачі від регіональних та інших міжнародних організацій представлені

в ООН гене­ральними секретарями або іншими вищими за назвою по­садовими особами цих
організацій. Вони, наприклад, мо­жуть без права голосу брати участь у роботі Генеральної Асамблеї та
її головних комітетів, виступати у комітетах, конференціях і робочих групах і поширювати свої
письмові заяви з того чи іншого питання.

Певною мірою проблематичним є питання про надання статусу спостерігачів органам

національно-визвольних рухів як одному з суб'єктів міжнародного права. З цього приводу варто
зазначити, що норми Конвенції не дають конкретної відповіді на це питання. Хоча відповідь на нього
дала прак­тика, яка підтвердила право для організації статусу спосте­рігача на сесіях Генеральної
Асамблеї ООН та всіх міжна­родних конференціях, що скликаються її органами.

82. Поняття, ознаки та юридична природа міжнародної міжурядової

організації (ММО).

(знаю, що дуже багато, але особливо немає що й скорочувати, на жаль)

Міжнародна міждержавна організація - це об'єднання держав, яке засноване і діє на основі

міждержавного договору, створене для реалізації певних завдань (тобто створене з відповідною
метою), у зв'язку з цим наділене системою постійно діючих органів, володіє автономними правами й
обов'язками, відмінними від прав і обов'язків держав - членів організації, і її діяльність здійснюється
згідно з загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.
Властивості (ознаки) ММО:

1. Наявність міждержавного договору.

Договір про створення міждержавної організації - це установчий документ, який лежить в основі її
діяльності, визначає правові основи міжнародно- правової легітимності організації.

Тепер практично кожна міждержавна організація працює на цій надійній правовій базі.

Такий документ визначає юридичну природу міждержавного об'єднання.

Цю ознаку потрібно акцентувати ще й з тієї причини, що наявність договору не є обов'язковою

підставою створення та діяльності міжнародної недержавної організації.

Випадки відсутності установчого договору при формуванні та діяльності міждержавної організації

мають, як правило, тимчасовий характер, пов'язаний з певними особливостями становлення
організації.

Як приклад можна навести Співдружність Незалежних Держав (СНД), рішення про створення якої
було прийнято в грудні 1991 р., але розробка правової основи - Статуту - зайняла певний час, і він був
прийнятий у січні 1993 р.

2. Наявність мети, цілі.

Дана ознака визначає:

● рамки компетенції конкретної МО
● її місце та роль у системі міждержавних відносин
● може служити критерієм оцінки правомірності її діяльності

3. Самостійність прав та обов'язків.

Ця ознака тісно пов'язана з питанням правосуб'єктності МО.

Здатність МО до самостійних дій на міжнародній арені є надзвичайно важливою для розуміння її

правової природи та міжнародної правосуб'єктності.

ММО вважається похідним суб'єктом міжнародного публічного права. Це означає, що її

правосуб'єктність, тобто коло прав та обов'язків, визначається державами-засновницями. Саме тому її
правосуб'єктність має функціональний, спеціальний характер.

Міжнародно-правова наука при характеристиці поняття правосуб'єктності вживає термін "власна

воля", наявність якої - неодмінна умова визнання правосуб'єктності.
Визнання міжнародної правосуб'єктності за МО означає й наявність у неї комплексу прав і обов'язків,
які є не просто сукупністю прав та обов'язків держав- членів, а мають певний рівень автономності.

Деяку автономну волю МО опосередковано засвідчує і той факт, що вона реалізовує не тільки
повноваження, зафіксовані в установчих документах, а й ті, які в процесі її діяльності виявились
необхідними для нормального функціонування та реалізації завдань і не передбачені в статуті, але не
суперечать йому і не виходять за межі виконання мети, передбаченої ним.

МО може самостійно прийняти будь-яке рішення, якщо воно - у рамках повноважень, визначених
установчим документом, і є необхідним для реалізації цілей, для яких вона створена. І це буде саме її
рішення, а не угода держав.

В іншому випадку не можна говорити про МО як самостійного суб'єкта міжнародного права.

4. Внутрішньо-організаційний механізм

Для цього механізму характерні певні властивості:

● По-перше, він працює на постійній основі.
● По-друге, він заміняє зусилля багатьох держав, завдяки чому унеможливлюється дублювання,
певні неузгодженості координації дій держав.
● По-третє, підвищується ефективність міждержавного співробітництва.

При цьому потрібно врахувати і той фактор, що міждержавні організації виступають у цьому випадку
як інституції, які спеціалізуються на відповідних напрямах співпраці.

5. Відповідність до загальновизнаних принципів та норм міжнародного права.

Оскільки статут МО повинен відповідати всім вимогам Віденської конвенції від 1969 р. про право
міжнародних договорів, то це положення не є унікальним для установчих актів МО.

Відповідь на це питання дозволяє зробити висновок:

● про правомірність заснування та діяльності МО,
● про те, чи вписується ця організація в систему міжнародних відносин.

Окремі з вище перелічених ознак, а саме: наявність мети, цілі, відповідність до загальновизнаних
принципів та норм міжнародного права - характерні для всіх міжнародних договорів, включаючи
установчі акти МО.

А такі ознаки, як наявність внутрішньо- організаційного механізму, самостійних прав та обов'язків,

відмінних від прав та обов'язків держав-членів, характеризують юридичну природу МО як
повноправного суб'єкта міжнародного права.

За критерієм масштабів діяльності організації поділяють на

● універсальні (всесвітні) - їхня діяльність має значення для всього міжнародного
співтовариства загалом (ООН)
● регіональні - їхній вплив поширюється на обмежену кількість держав у межах певного
географічного району світу (Організація Американських Держав (ОАД), Ліга Арабських Держав
(ЛАД)), також до цієї групи можна зарахувати МО, держави-члени які не відносяться до певного
регіону, однак у діяльності організації відсутня ознака універсалізму (ОПЕК)
● субрегіональні - інтеграційне об'єднання держав відповідно до географічного розміщення (в
середині регіонів)
83. Компетенції, функції та структура ММО.

Кожна організація визначає свої цілі, сферу компетенції, функції, організаційну структуру, механізм
прийняття рішень та їх виконання.

Цілі міжнародних організацій бувають головними і підпорядкованими.

Головна ціль визначає для чого, власне, її засновники згуртувалися. Підпорядковані цілі
конкретизують головну мету, більш чітко визначають сферу діяльності.

Цілі МО та її принципи записуються в Статуті, який є установчим документом і всі члени МО в своїх
діях повинні дотримуватися основних положень статуту.

Слід зазначити, що цілі окреслюють рамки і компетенції організацій.

Компетенція організації – це об’єкт, сфера предметної діяльності, коло проблем якою вона буде
займатися. До цього поняття входить комплекс повноважень, якими організація наділяється для
виконання своїх функцій.

Коло проблем організацій поділяє їх на організації:

● загальної компетенції (ООН, МВФ), які займаються великою кількістю сфер міжнародної
діяльності (економічною, політичною, культурною і т.д.)
● спеціальної компетенції, які мають вужчий діапазон і конкретніші рамки діяльності (СОТ,
здійснює діяльність в сфері торгівлі).

Функції міжнародної організації – зовнішній прояв її діяльності щодо виконання своїх завдань. Вони
поділяються на головну, регулюючу, координуючу, контролюючу та оперативну.

Головна функція – полягає у відповідності інтересів учасників організації її цілям.

Регулююча функція — встановлення для держав, міжнародних організацій або їхнього персоналу
певних стандартів, норм, правил поведінки, методів і форм досягнення цілей.

Координуюча функція – полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо

важливо для організацій універсального характеру, з широкими сферами діяльності, значною
кількістю членів і різноманітністю цілей.

Оперативна функція — виконання конкретної роботи організації відповідно до цілей і компетенції.

Різновидом оперативної функції є контрольна — спостереження і виявлення фактичного стану справ
у сферах діяльності організації, зіставлення з еталонами, які відображені в установчих документах
або актах органів самої організації (моніторинг). Стосовно країн—членів організації контрольна
функція може здійснюватися двома способами: 1) збір та опрацювання інформації («м'який»
міжнародний контроль); 2) інспекція на місці.

Організаційна структура утворюється для виконання тих або інших функцій. Кожний структурний
підрозділ має чітко окреслену компетенцію свої діяльності. Організаційна структура відрізняється
своєю ієрархічністю й субординацією, тобто визначаються вищі, виконавчі і допоміжні органи, а
також контролюючі та адміністративні. Такий поділ здійснюється по функціональному принципу.
Вищі органи керують найважливішими сферами діяльності організації, приймають рішення з
найважливіших питань, причому ці рішення остаточні. Вони визначають загальну політику
організації, її принципи; бюджетні і фінансові питання; мають право внесення змін в статут;
приймають рішення щодо вступу та виключення членів. Але вони не виконують оперативних
функцій.

Виконавчі органи впроваджують у життя рішення і постанови, що приймаються вищими та деякими

іншими органами. Вони здійснюють оперативні функції і (за окремими випадками) не займаються
законотворчою діяльністю. Роль цих органів суттєва, оскільки вищі органи приймають рішення, що
були вироблені і рекомендовані виконавчими органами.

Адміністративні органи також мають справу з виконанням поточних функцій. Але їх ранг
поступається рангу виконавчих. Вони займаються повсякденною організаційною роботою, яка
спрямована на внутрішні справи організації. Найчастіше ці функції виконує секретаріат. До його
сфери входить підготуванні документації до нараді конференцій, організація та проведення
переговорів, технічна допомога, матеріально-технічне забезпечення організації.

Специфічним контролюючим органом є міжнародні суди, які не тільки розв’язують суперечки між
членами організацій, а й слідкують за дотриманням норм і принципів поведінки, що записані в статуті
(Міжнародний суд ООН, Європейський суд). На відміну від інших органів, де рішення мають
переважно рекомендаційний характер, постанови міжнародних судів обов’язкові до виконання.

Решта органів міжнародних організацій мають назву допоміжні. Кожний такий орган виконує одну
чітко визначену функцію. Така назва досить умовна, оскільки часто функція, яку виконує допоміжний
орган, має важливе значення. Але ці органи не займаються правотворчою діяльністю і підпорядковані
вищому, а той виконавчому органам (СОТ має Раду з торгівлі послугами, товарами).

Крім функціонального критерію, існує класифікація виходячи з характеру членства:

- міжурядові (складаються з осіб призначених урядами держав-членів);
- міжпарламентські органи (складаються з депутатів, які обираються населенням країн-членів у
процесі виборів або призначаються національними парламентами);
- органи з осіб в особовій якості (складаються з фахівців високої кваліфікації, вчених, юристів,
економістів і характерні здебільшого для неурядових організацій);
- органи з комітетів і груп (складаються з національних комітетів країн, груп, корпорацій,
компаній, підприємницьких структур).

84. Порядок прийняття актів ММУ.

Основними етапами процедури прийняття рішень є:

1. постановка питання,
2. розгляд питання та розробка рішення;
3. прийняття рішення (голосування, консенсус)
4. останнім етапом є сама процедура прийняття рішення, яка формується на основі обраного
способу та технічного прийому прийняття рішень.
Існує чотири методи прийняття рішень:
● одностайний,
● мажоритарний (за більшістю голосів),
● консенсусний,
● метод «зважених» голосів.

Одностайний:

Одностайність - це позитивне голосування всіх без винятку за запропоноване рішення.

● абсолютна одностайність (позитивне голосування ВСІХ членів, якщо хтось
відсутній/утримався - рішення не приймається)
● відносна одностайність (позитивне голосування ВСІХ членів, хтось відсутній/утримався -
рішення все рівно приймається)
● кваліфікована одностайність (одностайність великих держав) (діючий у Раді Безпеки ООН
принцип голосування, який передбачає одностайність не всіх членів Ради, а тільки її постійних членів
- Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю)
● одностайність зацікавлених сторін (членів) (позитивне голосування тільки зацікавлених
сторін, тобто тих, кого це питання безпосередньо стосується)

Мажоритарний:

Мажоритарний метод - прийняття рішень за більшістю голосів.

● абсолютна (проста) більшість - прийняття рішень абсолютною більшістю в 50% голосів
плюс один голос від загальної кількості членів організації, або 50% голосів плюс один голос від
загальної кількості присутніх, які беруть участь у голосуванні;
● «кваліфікована» більшість - прийняття рішень визначеною статутом організації
кваліфікованою більшістю (наприклад дві третини) голосів.

Консенсусний:

На сьогодні ще немає єдиного погляду на те, що таке «консенсус». Це пояснюється тим, що консенсус
має різноманітні форми і за змістом часто збігається з такими поняттями, як «без голосування», «без
дискусії», «одностайно».

Метод “зважених голосів”:

«Зважене» голосування - метод прийняття рішень, за якого члени організації мають неоднакову
кількість голосів залежно від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фінансуванні
організації, економічний потенціал, обсяг зовнішньої торгівлі тощо.

Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається
прийнятим або відхиленим. Для цього використовуються спеціальні технічні процедури прийняття
рішень.

Акламація - прийняття або відхилення рішення без голосування, на основі реакції учасників (вигуків,
реплік та ін.). Цей технічний прийом використовується в комітетах Генеральної Асамблеї ООН, у
багатьох недержавних організаціях.
Голосування як процес виявлення думки (ставлення) при вирішенні питань у міжнародних
організаціях буває просте і поіменне.
● просте голосування - (тобто без фіксації позиції голосуючої сторони) може провадитись
таємно чи відкрито.
● поіменне голосування, як правило, провадиться в таких випадках: для вирішення спірних
питань; для вирішення питань, що мають принциповий характер; для здійснення морального тиску на
іншу сторону.

Останній прийом голосування - листовий - передбачає отримання письмових відповідей на

попередньо розіслані листи-анкети. Цим прийомом, як правило, користуються недержавні організації
та невеликі організації країн, що розвиваються.

Консенсус як технічний прийом прийняття рішень складається з таких дій: зачитується вголос
погоджений текст документа,констатується відсутність заперечень, рішення оголошується прийнятим

85. Організація Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи.

Створення ООН - 1945 р. після Другої світової війни. Статут прийнятий 26 червня та вступив в силу
26 жовтня 1945 р.

Статут ООН і є правовою основою сучасної системи підтримання миру та безпеки. Основні
принципи, закладені у ньому, є обов’язковими для всіх держав незалежно від членства в ООН.

Основні цілі ООН згідно статуту:

● Підтримання миру й безпеки
● Прийняття заходів для відвернення загрози миру
● Розвиток дружніх відносин
● Налагодження міжнародного співробітництва
● Заохочення поваги до прав людини

Органи ООН:

1. Генеральна Асамблея

Головний дорадчий, директивний та представницький орган ООН. Генеральна асамблея складається з

193 членів ООН і є форумом для багатостороннього обговорення всього спектру міжнародних питань,
викладених у Статуті. Вона також грає велику роль в процесі встановлення та кодифікації норм
міжнародного права.
Кожна держава може бути представлена в ній делегацією щонайбільше з п'яти осіб. Одна
держава-член організації має в Генеральній Асамблеї один голос. Кожна країна представлена в ГА
дипломатом високого рангу.

Рішення з окремих важливих питань, таких, як рекомендації щодо миру та безпеки і вибори членів
Ради Безпеки, приймаються більшістю в дві третини держав-членів; рішення ж з інших питань
приймаються простою більшістю голосів.
2. Рада Безпеки

Орган ООН, відповідальний за підтримку міжнародного миру та безпеки і єдиний орган, рішення
якого є обов’язковими для всіх держав-членів.

5 постійних членів – держави-переможниці у Другій світовій війні, мають право вето. 10 тимчасових
членів – обираються Генеральною Асамблеєю на два роки із щорічним переобранням 5 членів.
Обираються за географічною ознакою: 2 від Азії, 3 від Африки, 1 від Сх Європи, 2 від Лат Америки, 2
від Зх Європи та решти країн.

Рада Безпеки уповноважена «розслідувати будь-який спір чи будь-яку ситуацію, яка може спричинити
міжнародні зіткнення, для визначення того, чи не може продовження цього спору чи ситуації
загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки».

На практиці діяльність РБ з підтримки миру та безпеки полягає у визначенні тих чи інших санкцій
проти держав-порушників, включаючи:
• військові операції проти них;
• введення миротворчих формувань в зони конфлікту;
• організацію постконфліктного врегулювання;
• створення міжнародної адміністрації в зоні конфлікту.

3. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Основним завданням ЕКОСОР є налагодження співпраці між державами в економічній, соціальній,

культурній, гуманітарній сферах як важливих факторах для підтримки миру й безпеки.

4. Рада по опіці

Основне завдання – управління та спостереження за підопічними територіями, якими стали колишні

колонії країн, що програли у Другій світовій війні. Основна ціль – підготувати їх до незалежності чи
самоуправління.

Усього таких територій було 11, остання з яких, Палау, здобула незалежність у 1994 році, після чого
Рада по опіці формально припинила своє існування. Змінивши свої правила процедури, вона буде
тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини.

5. Секретаріат

Секретаріат ООН — адміністративний орган ООН, який обслуговує інші органи, виконує програми і
втілює в життя політику, розроблену ними.

Робота Секретаріату включає:

● керівництво операціями з підтримування миру;
● організацію міжнародних конференцій з проблем світового значення;
● підготовку оглядів світових економічних та соціальних тенденцій і проблем;
● здійснення досліджень;
● перекладання виступів, документів;
● забезпечення світових засобів масової інформації відомостями про діяльність ООН.
Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Генеральна Асамблея за рекомендацією
Ради Безпеки.

6. Міжнародний суд

Головний судовий орган ООН, що складається з 15 суддів, яких обирає одночасно Генасамблея та
Рада Безпеки із кандидатур, внесених у список національними групами. Кожна національна група
виставляє не більше чотирьох кандидатів, і жодна держава не може мати більше одного представника.
Іншими критеріями є кваліфікація судді та представництво всіх правових культур світу. Обраними
вважаються кандидати, що обрали абсолютну більшість голосів у обох органах.

Термін повноважень суддів Міжнародного суду ООН – 9 років із можливістю переобрання. Кожні три
роки переобираються п’ятеро суддів.

Свідченням незалежності суддів служить те, що вони виконують свої обов’язки не як представники
держави, а представляють самих себе, тобто громадянство не повинно мати жодного впливу на їхню
діяльність.

Міжнародних суд керується власним статутом, що також є частиною Статуту ООН.

Таким чином, Міжнародному суду притаманна автономність і незалежність від інших органів ООН.
Штаб-квартира Міжнародного суду, на відміну від решти органів ООН, знаходиться в Гаазі. Наявність
власного установчого акта дала можливість стати його членами державам, що не є членами ООН.

Повноваження Міжнародного суду поділяють на дві групи:

● Розгляд суперечок між державами, за умови що усі залучені держави є членами Статуту Суду.
Рішення Суду є обов’язковим для усіх сторін і не може розглядатися як прецедент, тобто є дійсним
лише у конкретній суперечці.
● Надання консультативних висновків з будь-яких юридичних питань на запит інших органів та
спеціалізованих установ ООН і МАГАТЕ. Ці висновки виступають як важливий засіб тлумачення
Статуту ООН і як допоміжне джерело МП.

86. Загальна характеристика, структура та функції регіональних

міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, Ліга Арабських
держав, Африканський Союз).
Регіональні міжнародні організації є важливими структурами, що об'єднують країни певного
регіону з метою спільного розвитку, забезпечення безпеки, здійснення співробітництва та
вирішення спільних проблем. Кожна з організацій має свою структуру та виконує певні
функції залежно від своїх цілей та завдань.

1. Рада Європи (РЄ):

- Характеристика: РЄ є найбільшою регіональною організацією в Європі, яка об'єднує 47
країн-членів для спільного сприяння демократії, правам людини, правовій державі та
соціальному розвитку.
 - Структура: Основними органами РЄ є Парламентська Асамблея, Комітет Міністрів та
Конгрес Місцевих та Регіональних Влад.
- Функції: РЄ працює над створенням стандартів прав людини, розробкою міжнародних
договорів та рекомендацій, сприянням діалогу між країнами та спільними програмами
співробітництва.

2. Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ):

- Характеристика: ОБСЄ є найбільшою регіональною організацією з безпеки, що охоплює
57 держав-учасниць з Європи, Центральної Азії та Північної Америки.
- Структура: Основними органами ОБСЄ є Зустріч на вищому рівні, Рада міністрів,
Парламентська Асамблея та Головний секретаріат.
- Функції: ОБСЄ працює над підтримкою миру, конфліктологією, збереженням безпеки,
захистом прав людини та підтримкою демократичних інститутів у своїх країнах-учасницях.

3. Північноатлантичний договір (НАТО):

- Характеристика: НАТО є військовою альянсною організацією, створеною для колективної
оборони та безпеки країн-членів.
- Структура: Основними органами НАТО є Рада НАТО, Військовий комітет, Інтегровані
командування та Партнерство для миру.
- Функції: НАТО забезпечує колективну безпеку, проводить військові вправи, сприяє обміну
розвідувальною та безпековою інформацією, та підтримує стабільність у своїй регіоні.

4. Ліга арабських держав:

- Характеристика: Ліга арабських держав є організацією, що об'єднує арабські країни з
метою спільного сприяння політичному, економічному та культурному розвитку регіону.
- Структура: Ліга складається з Генерального секретаріату та рад та комісій, таких як Рада
міністрів зовнішніх справ та Економічна та соціальна рада.
- Функції: Ліга арабських держав сприяє політичному діалогу між арабськими країнами,
розв'язанню конфліктів, забезпеченню економічної співпраці та координації становищ на
міжнародній арені.

5. Африканський Союз:
- Характеристика: Африканський Союз є організацією, що об'єднує 55 країн Африки з
метою сприяння політичній, економічній та соціальній інтеграції континенту.
- Структура: Африканський Союз має структуру, яка включає Конференцію глав держав та
урядів, Виконавчу раду та Комісію Африканського Союзу.
- Функції: Африканський Союз сприяє миру, безпеці, політичній та економічній інтеграції,
розвитку інфраструктури, розв'язанню конфліктів та захисту прав людини на континенті.

Ці регіональні міжнародні організації мають свої унікальні структури та функції, але

спільною метою є сприяння співробітництву, розвитку, безпеці та забезпеченню стабільності
у своїх регіонах.
87. Кодифікація міжнародного морського права.
Кодифікація міжнародного морського права означає процес створення нормативних актів, що
регулюють міжнародні відносини у сфері морського права. Основні зусилля з кодифікації
міжнародного морського права були спрямовані на створення Конвенцій Організації
Об'єднаних Націй з морського права (UNCLOS).
UNCLOS є ключовим документом, що кодифікує міжнародне морське право. Воно було
прийняте в 1982 році і входить в силу у 1994 році. UNCLOS містить комплексну систему
правил і принципів, які визначають правовий режим морських просторів, кордонів,
використання морських ресурсів, охорони морського середовища, навігації, права і обов'язки
держав у морі та багато іншого.
Окрім UNCLOS, існує ряд інших конвенцій, які доповнюють і розвивають міжнародне
морське право. Наприклад, це Конвенція про морське право 1958 року, Міжнародна
конвенція про безпеку життя на морі (SOLAS), Міжнародна конвенція про запобігання
забрудненню суден (MARPOL) та багато інших.
Метою кодифікації міжнародного морського права є забезпечення стабільності,
прогресивного розвитку і узгодженості правових норм, які регулюють морські відносини. Це
сприяє забезпеченню безпеки, сприятливих умов для міжнародної торгівлі, використання
морських ресурсів, охорони морського середовища і мирного вирішення спорів між
державами.
88. Правовий статус внутрішніх вод та територіального моря
Правовий статус внутрішніх вод та територіального моря визначається міжнародним
морським правом, зокрема Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права
(UNCLOS).
1. Внутрішні води: Внутрішні води, такі як річки, озера та канали, є суверенною територією
держави, яка оточує ці води. Держава має повну суверенну владу над своїми внутрішніми
водами, включаючи право встановлювати закони, регулюючі використання цих вод і ресурсів,
що знаходяться в них. Інші держави мають право на невідкрите прохідне спілкування через
внутрішні води відповідно до міжнародних правил.
2. Територіальне море: Територіальне море — це частина морського простору, що
знаходиться поза внутрішніми водами держави, але не перевищує 12 морських миль від
базової лінії. Відповідно до UNCLOS, держава має суверенні права на своє територіальне
море, включаючи контроль за ним, право на експлуатацію природних ресурсів, які
знаходяться у морі та його підморних ділянках, а також право встановлювати і застосовувати
свої закони і правила на своєму територіальному морі.
Важливо зазначити, що існують міжнародні обмеження для використання територіального
моря, такі як право невинного прохідного спілкування для інших держав, право на наукові
дослідження та міжнародне повітряне спілкування через територіальне море.
Загальний принцип міжнародного морського права полягає у тому, що всі держави мають
право на мирне використання морських просторів згідно з встановленими міжнародними
нормами та принципами.
89. Правовий статус прилеглої зони, виключної економічної зони та
континентального шельфу.
Правовий статус прилеглої зони, виключної економічної зони (ВЕЗ) та континентального
шельфу визначається Конвенцією Організації Об'єднаних Націй з морського права
(UNCLOS).
1. Прилегла зона: Прилегла зона є частиною морського простору, яка простирається на 12
морських миль від краю територіального моря. В цій зоні держава має право здійснювати
контроль за дотриманням митних, податкових, санітарних та інших законів та правил, які
вона встановлює. Прилегла зона не є територіальною водою, але держава має обмежені права
щодо здійснення контролю та застосування своїх законів.
2. Виключна економічна зона (ВЕЗ): ВЕЗ є розширенням територіального моря та
простирається на 200 морських миль від базової лінії. ВЕЗ надає державі право на контроль
та використання живих ресурсів, які знаходяться у водних колонках, на морському дні та
підморських ділянках, а також на енергетичні ресурси, які знаходяться у цій зоні. Держава
також має право встановлювати та застосовувати свої закони та правила в ВЕЗ.
3. Континентальний шельф: Континентальний шельф охоплює продовження суші під морем і
простирається за межі територіального моря до відстані 200 морських миль від базової лінії
або до крайнього краю континентального схилу. Держава має право на експлуатацію
природних ресурсів, які знаходяться на континентальному шельфі, включаючи нафту, газ,
мінерали тощо. Вона також має право встановлювати свої закони та правила щодо
дослідження, видобутку та охорони ресурсів на континентальному шельфі.
Всі ці правові поняття та їх обмеження регулюються Конвенцією UNCLOS, яка встановлює
права та обов'язки держав щодо морського простору та природних ресурсів.

90. Міжнародно-правовий режим відкритого моря.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря визначає статус і правові засади вільної
навігації та використання відкритих морів всіма державами в мирних цілях. Згідно з цим
режимом, відкрите море є частиною світового океану, яка не підлягає суверенітету жодної
окремої держави. Держави мають право на вільний проліт та рух суден, повітряних та
морських, через відкрите море без обмежень, за винятком тих, які передбачені міжнародним
правом, наприклад, у випадках забезпечення безпеки, охорони навколишнього середовища,
боротьби з незаконною діяльністю тощо.
Основні принципи міжнародно-правового режиму відкритого моря включають:
1. Свобода навігації: Всі держави мають право на вільну навігацію відкритим морем. Це
означає, що судна, незалежно від їхньої національності, можуть вільно пересуватися через
відкрите море без необґрунтованих обмежень.
2. Свобода польоту: Відкрите море також забезпечує свободу повітряного руху. Це означає,
що повітряні судна мають право на вільний проліт над відкритим морем без необґрунтованих
обмежень.
3. Вільна економічна діяльність: Відкрите море надає можливість для вільної економічної
діяльності всіх держав. Це означає, що всі держави мають рівні права на риболовлю,
дослідження та видобуток природних ресурсів, використання підводних кабелів та
трубопроводів, а також інші види господарської діяльності на відкритому морі.
4. Збереження навколишнього середовища: Всі держави мають зобов'язання дотримуватися
стандартів охорони навколишнього середовища на відкритому морі та уникати забруднення
вод, повітря та ґрунтів.
Міжнародно-правовий режим відкритого моря визначений рядом міжнародних договорів та
конвенцій, зокрема Конвенцією Організації Об'єднаних Націй про морське право (UNCLOS).
UNCLOS встановлює правила та принципи, що регулюють використання та охорону
морського простору та його ресурсів, включаючи відкрите море.
91. Правовий режим дна морів та океанів та його надр.
Міжнародний район морського дна (Район) - дно морів і океанів, а також його надра за
межами дії національної юрисдикції. Він розташований за зовнішніми кордонами
континентального шельфу прибережних держав.
Вказаний район і його ресурси є загальною спадщиною людства, а тому він повинен
використовуватись виключно у мирних цілях:
● Всі держави-учасниці мають сприяти проведенню морських наукових досліджень у
Районі, а також передачі технології і наукових знань;
● Діяльність у Районі повинна здійснюватись з розумним урахуванням іншої діяльності
+ обладнання, яке використовується в Районі, повинно відповідати низці вимог, зокрема
стосовно гарантування безпеки судноплавства;
● Під особливим захистом перебувають археологічні та історичні об'єкти, знайдені у
Районі, котрі зберігаються і використовуються для всього людства.
Конвенція 1982 р. закріпила принципи, які визначають правовий статус і режим Району. Вони
зводяться, головним чином, до такого:
А) жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права або
здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів;
Б) жодна держава, юридична чи фізична особа не може присвоювати будь-яку частину
Району або його ресурсів;
В) Район відкритий для використання у мирних цілях усіма державами - як прибережними,
так і тими, що не мають виходу до моря, без дискримінації.
З цією метою створений Міжнародний орган по морському дну, який представляє все
людство.
● Діяльність у Районі здійснює Орган або держави-учасниці, державні підприємства,
юридичні та фізичні особи, котрі вступають в асоціації з Органом.
● Міжнародний орган по морському дну:
❖ здійснює контроль за допуском до розвідки і розробки глибоководних ресурсів
окремими державами,
❖ забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, отриманих
від діяльності у Районі, з урахуванням інтересів та потреб країн, що розвиваються, і народів,
котрі ще не досягли повної незалежності чи іншого статусу самоуправління. Причому такий
розподіл фінансових доходів повинен охоплювати також ті країни, що розвиваються, котрі ще
не готові до діяльності в Районі.
92. Міжнародний інституційний механізм у галузі мореплавства та
використання морських просторів.
Міжнародна морська організація

Міжнародна морська організація (International Maritime Organization, ІМО) була заснована у

1948 р. і при прийнятті Конвенції ООН з морського права отримала свою сьогоднішню назву.
Вона належить до спеціалізованої установи ООН.
Згідно зі ст. 1 Конвенції, основні цілі ІМО зводяться до такого:
1) забезпечувати механізми співробітництва з питань міжнародного торговельного
судноплавства;
2) заохочувати та сприяти всезагальному прийняттю норм стосовно безпеки на морі,
ефективності судноплавства, відвернення забруднення моря з суден і боротьби з ним, а
також розглядати адміністративні питання, що пов'язані з цілями, викладені у цій статті;
3) заохочувати усунення дискримінаційних заходів і надмірних обмежень, що зачіпають
міжнародне торговельне судноплавство;
4) створювати та заохочувати зусилля урядів з метою гарантування безпеки;
5) забезпечувати розгляд організацією будь-яких спорів, що стосуються судноплавства та
впливу судноплавства на морське середовище, котрі можуть бути передані їй будь-яким
органом або спеціалізованою установою ООН;
6) забезпечувати обмін інформацією між урядами з питань, що знаходяться на розгляді
ІМО.
Структура:
● Вищий орган – Асамблея, скликається раз на два роки;
● Виконавчий орган – Рада ІМО;
● Робочі органи – Комітети із захисту морського середовища, з безпеки на морі,
юридичний, з технічного співробітництва.
Штаб-квартира – Лондон.

Міжнародний орган з морського дна

Міжнародний орган з морського дна (Орган) покликаний регулювати діяльність держав у

міжнародному районі морського дна за межами національної юрисдикції держав.
Структура:
● Вищий орган – Асамблея, скликається щороку та на спеціальні сесії;
● Виконавчий орган – Рада, обирається терміном на 4 роки та проводить засідання не
менше трьох разів на рік.
Утворює дві комісії:
○ Економічну планову – вивчає тенденції і фактори, що впливають на пропозиції
корисних копалин, попит і ціни на них;
○ Юридичну технічну - розробляють і подають Раді необхідні рекомендації, правила та
процедури;
● Секретаріат.
Для забезпечення виконання всіх функцій Орган користується на території кожної
держави-учасниці відповідними привілеями та імунітетами.
Усі держави - учасниці Конвенції 1982 р. є членами Органу.
Місце розташування Органу - Ямайка.

93. Поняття та зміст міжнародно-правового захисту прав людини.

Міжнародне право прав людини - це галузь міжнародного публічного права, яка регулює
співробітництво держав у сфері поваги та дотримання прав людини.
Становлення цієї галузі припадає на середину XX ст. Хоча варто зазначити, що
міжнародно-правові норми, які встановлюють міждержавне співробітництво щодо захисту
прав і свобод окремих категорій фізичних осіб чи забезпечення дотримання певних прав і
свобод населення, з'явилися достатньо давно.
На доктринальному рівні існують різноманітні концепції прав людини:
§ природно-правова,
§ позитивістська,
§ соціалістична,
§ теологічна,
§ універсальна концепція міждержавного співробітництва у галузі прав людини.
Сьогодні найчастіше права людини розглядаються як права, які притаманні кожній людині
в силу того, що вона є людиною. Незважаючи на те що концепція прав людини часто
сприймається як така, що відбиває якісь ідеали, до яких необхідно прагнути, або взагалі як
утопічна за своєю природою, суть її полягає в тому, що права людини встановлюють той
необхідний мінімум, який потрібен, щоб забезпечити людині «людське» існування.

Основне завдання цієї групи норм:

● створення міжнародно-правових основ захисту прав людини,
● забезпечення відповідних гарантій їх дотримання через міждержавну співпрацю.

Основні напрями міжнародного захисту прав людини полягають:

1) у створенні рекомендацій, які адресуються державам і спрямовані на те, щоб
привернути їх увагу до тих чи інших проблем захисту прав людини, варіантів їх вирішення;
2) у розробці проєктів міжнародних договорів, які накладають певні зобов'язання на їх
держави-учасниці і передбачають тісніше міжнародне співробітництво з виконання
міжнародних договорів;
3) у створенні спеціальних міжнародних механізмів з перевірки виконання державами
своїх міжнародних зобов'язань (поширюються на ті держави, які дали на це згоду).

94. Джерела міжнародного права прав людини.

Як частина МП, міжнародне право прав людини складається, перш за все,
● з міжнародних договорів, зокрема договорів між державами, призначених мати
обов'язкову юридичну силу між сторонами, які погодилися з ними.
З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і
глобальний) характер, насамперед варто назвати:
▪ Статут ООН (прийнятий 24.06.1945),
▪ Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня
1948 р.),
▪ Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
▪ Конвенція про політичні права жінок (1952);
▪ Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв,
подібних до рабства (1956);
▪ Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960);
▪ Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958);
▪ Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін.
У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи
універсального характеру:
▪ Пакт про громадянські та політичні права,
▪ Пакт про економічні, соціальні та культурні права.
● і звичаєвого міжнародного права — норм права, що випливають з послідовної
поведінки держав, яка ґрунтується на переконанні, що закон вимагає від них діяти таким
чином.
Більшість спеціалістів у цій галузі вважають, що норми міжнародного права, які містять
положення про заборону геноциду, расової дискримінації, рабства і работоргівлі, тортур
тощо, стали загальновизнаними нормами міжнародного звичаєвого права. Таким чином,
держави, які не ратифікували основні міжнародні угоди у сфері прав людини, також можуть
бути пов'язані міжнародними зобов'язаннями, але звичаєвого характеру. Відповідний вплив
на розвиток міжнародного права прав людини, а також на контрольний механізм із
забезпечення виконання зобов'язань держав у цій сфері мають рішення Міжнародного суду
ООН та інших міжнародних органів.
Інші міжнародні документи з прав людини, не будучи юридично зобов'язуючими, покликані
сприяти реалізації, розумінню і розвитку міжнародного права в галузі прав людини та були
визнані як джерело політичних зобов'язань.
Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно
від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.
1) До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш
загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний білль про права людини”, до складу
якого входять:
▪ Загальна декларація прав людини 1948 р.;
▪ Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;
▪ Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;
▪ Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права 1966 р.;
▪ Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р.
2) Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи
скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих
осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:
▪ Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;
▪ Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;
▪ Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;
▪ Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;
▪ Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв
подібних до рабства 1956 р.
3) Третя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих
соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими
договорами, наприклад, є:
▪ Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;
▪ Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;
▪ Декларація прав дитини 1959 р.;
▪ Конвенція про права дитини 1989 р.;
▪ Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;
▪ Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та
співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;
▪ Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;
▪ Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин
1990 р.;
▪ Конвенція про статус біженців 1951 р.;
▪ Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний
та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.;
▪ Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних
країнах 1989 р.
4) До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного
гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в
умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать
▪ Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них,
прийняті у 1977 р.;
▪ Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;
▪ Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;
▪ Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;
▪ Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної
аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.
5) П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції
Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а
й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими
у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:
▪ Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;
▪ Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;
▪ Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100
1951 р.;
▪ Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;
▪ Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;
▪ Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.
6) Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав
людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним
універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини.
До таких договорів відносяться:
▪ Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та
додаткові протоколи до неї;
▪ Європейська соціальна хартія 1961 р.;
▪ Американська конвенція прав людини 1969 р.;
▪ Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;
▪ Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод
1993 р.;
▪ Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

95. Класифікація основних прав та свобод людини.

В останні десятиріччя XX ст. набула популярності класифікація, в якій прослідковується
безпосередній вихід на міждержавні відносини.
Відповідно до неї, всі основні права і свободи поділяють на три групи:
1. Історично першим відбулося становлення групи політичних та громадянських прав.
Це так зване перше покоління прав людини, воно бере свій початок від буржуазних
перетворень, особливо Французької революції та її Декларації прав людини і громадянина від
1789 р.
Суть цієї групи прав людини полягає в забезпеченні свободи особи від втручання держави
(свобода совісті, віросповідання, виборчі права тощо).
2. Наступним етапом - "другим поколінням прав людини" - стало становлення
соціальних, економічних та культурних прав. За своєю суттю вони складають зовсім
інший різновид прав людини. Ця група прав "вимагає" від держави забезпечення певних
можливостей, умов добробуту індивіда, наприклад, право на освіту, працю, відпочинок
тощо.
Якщо у першому випадку завдання держави - забезпечити невтручання, що зробить
можливим реалізацію відповідних прав і свобод, то в другому випадку ситуація передбачає
активні дії держави.
Поштовхом до посилення уваги до цієї групи прав стали події, пов'язані з Першою світовою
війною (у тому числі значне матеріальне розшарування в суспільстві, що послужило однією з
причин, які призвели до цієї катастрофи людської цивілізації).
3. "Третє покоління прав людини" - це так звані колективні права людини, права
народів. їх реальне становлення відбулося після Другої світової війни, особливо в період
процесу деколонізації, коли на авансцену історії вийшли цілі народи, а на міжнародні
відносини почали впливати не тільки держави. Становлення нових націй (а на їх базі нових
держав) змінило геополітичну картину світу, такі процеси змусили міжнародне
співтовариство уважніше поставитись до забезпечення прав не тільки індивідів, а й груп
індивідів.
Потрібно зауважити, що права індивіда і колективні права відмінні за своєю природою:
● В основі прав індивіда лежить природне право, яке властиве йому від народження,
незалежно від взаємовідносин з державою.
● Колективні права важко визнати як природні за своєю суттю, адже вони формуються
в процесі становлення певної спільноти.
До колективних прав належать, перш за все,
● право на самовизначення,
● цілий комплекс прав, пов'язаних з правами національних меншин,
● право на ідентичність,
● збереження традицій, мови, культурної спадщини,
● право на власні природні ресурси і багатства тощо.
На думку прихильників цієї концепції прав людини, міжнародні відносини в перспективі
перетворяться з міждержавних у дійсно міжнародні.
Ці відносини будуть реалізуватись не тільки і не стільки на рівні держав, а й на рівні
народів, груп людей, що дозволить повніше й ефективніше забезпечувати та розвивати
права кожної людини.

96.Механізм контролю за дотриманням прав людини на універсальному

рівні.
Найважливішою з універсальних систем захисту прав людини є, безперечно,
механізм ООН. Статутні органи ООН беруть важливу участь у забезпеченні
поваги до прав людини. Згідно зі ст. 13 Статуту, Генеральна Асамблея ООН
повинна сприяти міжнародному співробітництву в економічній, соціальній,
культурній сферах, галузі охорони здоров'я, а також сприяти здійсненню прав
людини і основних свобод. З цією метою Генеральна Асамблея ООН може
приймати рекомендації, адресовані державам - членам Організації.
Інший головний орган ООН - Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) -
відповідно до ст. 62 п. 2 також може давати рекомендації. Крім цього, згідно зі
ст. 68 Статуту, ЕКОСОР може створювати спеціальні комісії, у тому числі з
питань дотримання прав людини.
Особливе місце в цьому механізмі займає Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган
ООН, який наділений повноваженнями приймати обов'язкові рішення з окремих
питань. Так, відповідно до ст. 39 Статуту ООН, вона визначає існування
"загрози миру". В Статуті ООН термін "загроза миру" не визначений, тому в
кожному конкретному випадку Рада Безпеки аналізує ситуацію, що склалась,
стосовно такої загрози і визначає заходи як без використання збройних сил (ст.
41 Статуту), так і пов'язані з їх застосуванням. Очевидно, що цей механізм може
використовуватись, наприклад, у випадку масових чи грубих порушень прав
людини, якщо така ситуація буде загрожувати миру і безпеці.
Міжнародний суд ООН також відіграє певну роль у сфері дотримання
міжнародних стандартів прав людини, зокрема їх імплементації на
національному рівні. Однак, на думку багатьох науковців, цей вплив має дещо
обмежений характер і пояснюється низкою причин, які не дають можливості
повною мірою задіяти Міжнародний суд в механізмі захисту прав людини.
Варто назвати правила, передбачені у самому Статуті Міжнародного суду:
по-перше, сторонами справи можуть бути тільки держави, а це робить
неможливим участь індивідів чи МО, які часто є найбільш зацікавленими в
справедливому розгляді справ. Держави теж не відчувають потреби вирішувати
справи, що стосуються прав людини, судовим способом. А оскільки, по-друге,
юрисдикція Суду при розгляді міждержавних спорів має факультативний
характер, тобто переважно залежить від самих держав, то й кількість
розглянутих Міжнародним судом міждержавних спорів з приводу Порушення
прав людини є незначною62.

Серед допоміжних органів ООН особливе місце займає Комісія з прав людини,
створена під егідою ЕКОСОР у 1946 р. З самого початку Комісія наділялась
повноваженнями виключно в галузі забезпечення прав людини. До сфери її
інтересів належала підготовка проектів відповідних конвенцій та резолюцій. У
1967 р. та 1970 р. на підставі резолюцій ЕКОСОР Комісія та її підкомісія були
наділені правом розглядати повідомлення щодо масових та систематичних
порушень прав людини (наприклад, політика апартеїду, яка проводилась на
державному рівні Південно-Африканською Республікою, і факти расової
дискримінації в Південній Родезії).

Створення нового органу - Ради ООН з прав людини - засвідчує посилення

уваги світового співтовариства до питань захисту прав людини на всесвітньому
рівні та повинно надати новий імпульс відповідному напряму діяльності
Організації.

Механізм забезпечення прав людини ООН спрямований на те, щоб не

допустити державами (і не тільки членами ООН) порушення принципів
міжнародного права незалежно від їх участі в тих чи інших договорах. Сказане
повною мірою стосується і дотримання принципу поваги до прав людини.

Суттєві повноваження і можливості демонструють інституції та механізми

ООН, передбачені конкретними угодами. Хоча кожна конвенція має свої
особливості, проте аналіз цих міжнародно-правових актів ООН дозволяє
виокремити найбільш типові форми, які застосовує міжнародна спільнота для
контролю за дотриманням зобов'язань держав. Так, наприклад, більшість
конвенцій передбачає створення спеціального органу, як правило, під назвою
"комітет". Відповідно, такими конвенційними органами виступають Комітет з
прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет з
ліквідації расової дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань, "Група
трьох" (відповідно до конвенції про припинення злочину апартеїду). Можна
зазначити два основні напрями діяльності таких органів. Перший з них
передбачає надання державами комітетові періодичних доповідей про
виконання нею договору. Періодичність надання договору врегульовується
самою конвенцією. Крім цього, доповідь чи відповідні пояснення можуть
надаватись і на вимогу комітету. Другий напрям - розгляд комітетами заяв та
повідомлень держав про порушення угод іншими державами-учасницями. Ця
процедура передбачає можливість вирішення спору між державами з
допомогою таких комітетів. В окремих угодах надається право індивідам
подання скарг (наприклад, уже згадуваний Факультативний протокол до Пакту
про громадянські та політичні права від 1966 р., Конвенція проти катувань 1984
р., Конвенція про заборону расової дискримінації). Під час розгляду таких
спорів чи доповідей у комітетах влаштовують дебати, де держави виражають
свою позицію, представляють інформацію та інші докази на її користь. У
комітетах беруть участь незалежні експерти, організовують своєрідне
розслідування. У результаті таких дебатів формулюють висновок комітету, який
направляють державі. Позитив таких процедур - комітети виступають як
своєрідні всесвітні центри збору інформації з тих чи інших питань дотримання
прав людини. Крім того, вони стають центрами співробітництва держав у
відповідних сферах Таким чином, комітети намагаються здійснювати контроль
за виконанням договорів з прав людини. Однак у цьому випадку їх можливості
певною мірою обмежені. За результатами розгляду доповідей комітет приймає
відповідні рішення, які містять рекомендаційний характер. Такі звернення
комітету до держав - учасниць конвенції обов'язкової сили не мають, проте,
вказуючи на конкретні недоліки чи проблеми з виконанням конвенції, вони, з
одного боку, привертають увагу до них держав, стимулюють їх до
ефективнішого виконання своїх зобов'язань, з іншого-така увага з боку
світового співтовариства дисциплінує держави
97. Європейський механізм захисту прав людини.
Європейська система захисту прав людини Ради Європи - найстаріша
регіональна і, за загальним визнанням, найефективніша нині система у світі. Як
уже згадувалось, правовою підставою функціонування системи виступає
Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.,
доповнена численними протоколами, які спрямовані на розширення переліку
прав і свобод, що підлягають захисту й удосконаленню наявного механізму
захисту прав людини. Конвенція передбачає право індивіда на подачу скарги
щодо держави, а також розгляд спорів між державами. Зазначимо, що в перелік
прав і свобод, закріплений у Конвенції, включені громадянські та політичні
права. Захист економічних, соціальних та культурних прав передбачений
Європейською соціальною хартією 1961 р. (переглянутою). У редакції
Конвенції від 1950 р. був передбачений триланковий механізм контролю за
виконанням її положень: Європейська комісія з прав людини, Європейський суд
з прав людини та Комітет міністрів Ради Європи. Перед Комісією стояли два
завдання: визначити відповідність поданої скарги вимогам Конвенції (чи
підлягає скарга розгляду) та вжиття заходів з вирішення скарги за суттю через
процедуру примирення. Скарги, щодо яких не було досягнуто порозуміння,
передають у Суд (при умові визнання його юрисдикції державою). Індивіда у
Суді представляла Комісія. Якщо рішення Комісії мали рекомендаційний
характер, то рішення Суду є остаточними й обов'язковими для сторін. На
Комітет міністрів Ради Європи покладались дві функції: по-перше, Комітет
міністрів виконував функцію контролю за виконанням рішень Суду, по-друге,
виконував роль квазісудового органу в разі надходження справи безпосередньо
від Комісії (якщо держава не визнавала обов'язкової юрисдикції Суду). Неважко
зауважити, що система не була достатньо ефективною. Комісія відігравала роль
фільтра, більша частина скарг до Суду не доходили: окремі з них
задовольнялись у процесі розгляду в Комісії, а значна частина скарг не
приймалась до розгляду у зв'язку з їх невідповідністю вимогам Конвенції. Суд
та Комісія не працювали на постійній основі. Якщо врахувати, що вичерпання
національних засобів вирішення проблеми займало певний час, то дуже часто
від початку виникнення спору до його вирішення на європейському рівні
проходило декілька років, що значно знижувало ефективність наслідків
прийнятого судового рішення. Комітет міністрів як частина механізму, будучи
статутним органом Ради Європи, її вищим органом, виявився непридатним до
виконання квазісудових функцій. Зі збільшенням напливу скарг зростали
труднощі у функціонуванні системи. У1998 р. був прийнятий Протокол № 11 до
Конвенції 1950 р., який передбачав реорганізацію створеного Конвенцією
контрольного механізму. Основні зміни полягали в об'єднанні Комісії та Суду в
єдиний Європейський суд з прав людини. У рамках Суду були сконцентровані
всі процедури, весь процес розгляду спору чи скарги. Суд почав працювати на
постійній основі, його оперативність зросла. Зникла потреба у виконанні
Комітетом міністрів квазісудових функцій. Таким чином, механізм контролю
перетворився з трьох - у дволанковий, окремі органи очистились від
невластивих їм функцій, зменшилась кількість етапів проходження скарг. Ці
заходи сприяли прискоренню розгляду справ, підвищенню ефективності роботи
Суду" зміцненню довіри до європейської системи захисту прав людини;

98.Поняття права міжнародної безпеки.

Під безпекою в міжнародному праві переважно розуміють стан захищеності
інтересів держави, групи держав або міжнародного співтовариства від
зовнішніх та внутрішніх загроз. Гарантування міжнародного миру та безпеки і
запобігання війни належить до основних завдань міжнародного права. У
сучасному взаємозалежному та глобалізованому світі жодна держава не може
самостійно гарантувати свою безпеку. Спектр загроз міжнародній безпеці
постійно розширюється. Поряд з такими традиційними загрозами, як
міжнародні конфлікти та зброя масового знищення, з'явились нові загрози та
виклики: тероризм, регіональні та внутрішні збройні конфлікти, організована
злочинність. У широкому розумінні до загроз міжнародної безпеки зараховують
також економічні та соціальні загрози, включаючи бідність, інфекційні
захворювання та екологічні загрози. Це вимагає, з одного боку, посилення
співпраці держав, з іншого - вдосконалення існуючої міжнародно-правової бази
та розробки нових норм, орієнтованих на адекватне та ефективне реагування на
ці виклики та загрози. Міжнародна безпека є також необхідною умовою
розвитку. З огляду на це - право міжнародної безпеки та співпраця держав у цій
сфері набувають дедалі більшої актуальності.

Під правом міжнародної безпеки треба розуміти сукупність принципів та норм,

які регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права у
галузі гарантування міжнародного миру та безпеки, запобігання застосуванню
збройної сили, обмеження та скорочення озброєнь.

Право міжнародної безпеки поділяють на два взаємопов'язані нормативні

комплекси: норми міжнародного права, орієнтовані на забезпечення миру
(позитивний аспект), та норми, спрямовані на відвернення війни та збройних
конфліктів (негативний аспект).

Принципи та норми, на яких базується право міжнародної безпеки, закріплені у

конкретних джерелах міжнародного права. Базовим документом є Статут ООН,
який формує основу сучасного права міжнародної безпеки. У преамбулі
сформульовано одну з головних цілей - "підтримувати міжнародний мир та
безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для запобігання й
усунення загроз миру і придушення актів агресії або інших порушень миру".
Також у Статуті закріплені основні принципи міжнародного права, які
формують юридичну основу права міжнародної безпеки: заборона застосування
сили чи погрози силою, принцип мирного вирішення спорів та принцип
роззброєння.

Поряд зі Статутом у системі джерел права міжнародної безпеки важливе місце

займає Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх
відносин! співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 19 70 р.,
і Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р.
Ці документи значною мірою розтлумачили зміст основних, принципів права
міжнародної безпеки, сформульованих у Статуті ООН. Заключний акт також
додав нові принципи (принцип територіальної цілісності, принцип
недоторканності кордонів та принцип поваги прав людини), які мають
надзвичайно важливе значення для права міжнародної безпеки.

Під егідою ООН було прийнято низку резолюцій та декларацій, орієнтованих на

закріплення правових основ та підвищення ефективності права міжнародної
безпеки. Важливим є визначення агресії, закріплене Резолюцією ГА ООН від
1974 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про створення всезагальної
системи Міжнародного миру і безпеки 1986 р. та Резолюція про всезагальний
підхід до зміцнення міжнародного миру і безпеки відповідно до Статуту ООН
від 1987 р., Декларація про запобігання і усунення спорів і ситуацій, що можуть
загрожувати міжнародному миру та безпеці й про роль ООН у цій сфері від
1988 р., Резолюція Генеральної Асамблеї про закріплення міжнародного миру,
безпеки та міжнародної співпраці в усіх її аспектах відповідно до Статуту ООН
1989 р., Декларація про встановлення фактів ООН у галузі підтримання
міжнародного миру і безпеки 1991 р.
Особливе значення мають міжнародно-правові документи універсального та
регіонального характеру, спрямовані на обмеження, скорочення та ліквідацію
озброєнь.

На регіональному рівні важливе значення відіграють установчі документи

регіональних організацій колективної безпеки та акти, прийняті під їх егідою.
До таких організацій передусім потрібно зарахувати ОАД, АС, ЛАД, СНД та
ОБСЄ.
99.Протиправне та правомірне застосування сили.
Статут ООН визначає лише два випадки правомірного застосування сили:
1) у рамках індивідуальної чи колективної самооборони на підставі ст. 51
Статуту ООН; актуальне
2) у межах колективних заходів примусового характеру (ст. 41 та ст. 42 Статуту
ООН) у разі встановлення Радою Безпеки факту загрози миру, порушення миру
або акту агресії (ст. 39 Статуту ООН);актуальне
3) у рамках заходів проти ворожих держав (ст. 107 та ст. 53 Статуту ООН).
(неактуальне)
Визначення "агресії", прийняте Генеральною Асамблеєю у грудні 1974 р., також
не містить позастатутних винятків з принципу заборони застосування сили чи
погрози силою.
У п. 3 ст. 5 проголошується: "Ніякі міркування політичного, економічного,
воєнного чи будь-якого іншого характеру не можуть слугувати виправданням
агресії", окрім того воно охоплює збройне втручання в гуманітарних цілях.
Право на індивідуальну самооборону.
Одним із винятків допустимого застосування збройної сили в міжнародних
відносинах є ст. 61 Статуту ООН, яка допускає застосування збройної сили в
рамках індивідуальної чи колективної самооборони у випадку збройного нападу
на територію держави-члена Організації.
Варто зазначити, що ця норма, яка має договірно-правову природу і закріплена
в Статуті ООН, підтверджена також звичаєвою нормою міжнародного права.
Доцільно зауважити, що термін "збройний напад", закріплений у цій статті, не є
тотожним терміну "застосування сили" (п. 4 ст. 2) чи виразу "акт агресії" (п. 1
ст. 1, ст. 39, ст. 53), які також містяться у Статуті ООН.
Наявність збройного нападу на територію держави-члена є необхідною умовою
реалізації права на індивідуальну чи колективну самооборону. У випадку
застосування збройної сили, яка "не дотягує" до збройного нападу, держави не
можуть застосовувати збройну силу на основі цієї статті
Ця позиція була підтверджена Міжнародним судом ООН у справі Нікарагуа.
Тому застосування збройних репресалій, які були досить поширеними у
класичному міжнародному праві, за сучасним міжнародним правом є
недопустимим.
Загальновизнаним у доктрині міжнародного права є те, що застосування сили є
більш широким поняттям, ніж акт агресії чи збройний напад.
Акт агресії:
a) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або
будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є
результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням
сили території іншої держави або частини її;
b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або
застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
c) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
d) напад збройними силами держави на сухопутні, Морські або повітряні сили,
або морські і повітряні флоти іншої держави;
Відомий юрист-міжнародник А. Касезе визначає критерії, які повинні бути
дотримані при застосуванні збройної сили в ході реалізації права на
самооборону:
1) застосування збройної сили у відповідь на збройний напад повинно бути
необхідним та пропорційним до сили, застосованої агресором;
2) застосування збройної сили повинно бути орієнтованим на військові об'єкти,
та при цьому повинні дотримуватись принципи і норми міжнародного
гуманітарного права.
3) Держава, яка дає відсіч агресору, не повинна окупувати чи анексувати його
територію, якщо тільки такий захід не є вкрай необхідним для запобігання
подальшій агресії:
4) застосування збройної сили повинно бути припинене відразу після втручання
Ради Безпеки;
5) самооборона повинна бути припинена при досягненні її цілей, тобто при
усуненні збройного нападу та відсічі агресору
Варто також додати, що застосування збройної сили на користь іншої держави,
яка зазнала нападу агресора, можливе лише при чіткому проханні про це такої
держави. Про заходи, які здійснюють у рамках реалізації права на самооборону,
необхідно інформувати Раду Безпеки ООН.
Превентивна самооборона.
Досить спірним у сучасній доктрині міжнародного права є питання
правомірності превентивної самооборони. У міжнародних відносинах мали
місце численні випадки посилання на право превентивної самооборони. У 1967
р. Ізраїль послався на це право під час атаки на палестинські табори у Лівані у
1975 р. та у 1982 р. при збройному нападі на територію Східного Іраку з метою
знищення ядерного реактора. Основним аргументом прихильників права на
превентивну самооборону, є те, що держави у випадку очевидної загрози
застосування щодо них особливо руйнівної зброї повинні мати право
застосувати силу першими з метою запобігання такому нападу
При цьому вони посилаються на наявність звичаєвої норми міжнародного
права, яка нібито допускає застосування збройної сили у такому випадку.
Незважаючи на те, що Міжнародний суд ООН у рішенні в справі Нікарагуа
підтвердив існування звичаєвих норм міжнародного права, не охоплюються ст.
51 Статуту ООН, через високу вірогідність зловживання таким правом
більшість сучасних юристів заперечують правомірність превентивної
самооборони, а також існування відповідної звичаєвої норми міжнародного
права.
Окремо розглядають гуманітарні силові операції ООН та операції ООН з
підтримання миру. Гуманітарна силова операція ООН - це примусові заходи
ООН, які пов'язані із застосуванням збройної сили і здійснюються на підставі
гл. VI Статуту ООН і в межах резолюції Ради Безпеки ООН з метою
забезпечення дотримання принципу поваги до прав людини в тій державі, де
масштаби й серйозність порушень прав людини такі, що становлять порушення
міжнародного миру або загрозу мирові, а офіційна влада мирні засоби
вирішення міжнародних спорів цієї держави не в змозі (чи не бажає) самостійно
припинити ці порушення *. З 1945 року було проведено 47 операцій ООН з
підтримки миру.
Як зазначають М. І. Неліп та О. О. Мережко, для того щоб застосування сили
під час гуманітарних силових операцій було правомірним, необхідно
дотримуватись таких критеріїв: 1) об'єктивна кваліфікація гуманітарної кризи;
2) терміновість застосування сили для вирішення гуманітарної проблеми; 3)
співробітництво з місцевими органами державної влади у випадку їх згоди на
спільні дії; 4) повне вичерпання мирних засобів вирішення спору (переговорів,
добрих послуг, посередництва, розслідування тощо); 5) нейтральність та
неупередженість сил ООН до ворогуючих сторін; 6) правильний підбір
етнічного, расового складу контингенту ООН; 7) постійний контроль операцій
ГА ООН для запобігання зловживанням; 8) пропорційність сил ООН розмірові
гуманітарної кризи.

100.Універсальні та регіональні системи колективної безпеки.

УНІВЕРСАЛЬНА система колективної безпеки
Під системою колективної безпеки потрібно розуміти засновану
співтовариством держав на універсальному чи регіональному рівні систему
співробітництва з метою підтримання миру на універсальному або
регіональному рівнях.

Для систем колективної безпеки властиві такі ознаки:

1. закріплення загальновизнаних принципів та норм міжнародного права
щодо заборони застосування чи погрози силою, недоторканності кордонів,
невтручання у внутрішні справи тощо;
2. закріплення зобовʼязання держав-членів щодо мирного врегулювання
спорів;
3. наявність механізмів колективної реалізації санкцій стосовно порушників

Як показує практика, дієздатність систем колективної безпеки залежить від

таких факторів:
● участь великих держав та їх зацікавленість,
● політична воля,
● солідарність держав
● безсторонність учасників системи.
● наявність достатніх інституційних та фінансових засобів для здійснення
примусових заходів у відповідь на ситуації, повʼязані із загрозою міжнародному
миру та безпеці (наприклад, достатньої чисельності військового контингенту,
зброї або фінансових засобів для проведення військової операції).

Системи колективної безпеки або організації колективної безпеки не треба

плутати з системами колективної самооборони, або так званими оборонними
союзами, оскільки вони різняться за своєю правовою природою і між ними
існують суттєві відмінності.

A CAME:
1. різні правові підстави утворення. Перші створюються відповідно
до ст. 52 Статуту ООН, правовою основою створення других - ст. 51 цього ж
документа.
2. функціональні відмінності. Основним завданням оборонних блоків є
захист від зовнішнього агресора, тоді як системи колективної безпеки повинні
забезпечувати мир між членами такої системи.
3. Існують також окремі технічні відмінності щодо обовʼязку інформування
Ради Безпеки ООН.

Водночас у сучасних умовах обидва поняття є взаємовиключними, оскільки

значна частина регіональних організацій містить також положення щодо
колективної самооборони (наприклад, Організація Американських Держав), а
окремі оборонні союзи (як, наприклад, НАТО) можуть претендувати на роль
системи колективної безпеки.

Після краху системи колективної безпеки Ліги Націй було розроблено

концепцію нової системи, яку втілили через створення ООН. При цьому було
враховано недоліки попередньої системи.
1. В Статуті ООН вперше було закріплено абсолютну заборону застосування
сили та погрози силою (п. 4 ст. 2 Статуту ООН).
2. на відміну від Ліги Націй, у якій застосування колективних санкцій
воєнного характеру базувалось на засадах добровільності, під егідою ООН було
створено центральний орган (Раду Безпеки), який було уповноважено на
прийняття юридично обовʼязкових рішень.
3. До того ж у складі Організації вперше було обʼєднано всі великі держави:
Велику Британію, Китай, СРСР, США та Францію як постійних членів Ради
Безпеки, наділених правом вето.
4. Важливе значення має також і той факт, що нині практично всі держави є
членами універсальної системи колективної безпеки ООН.

Варто зазначити, у заяві Ради Безпеки щодо відповідальності за підтримання

міжнародного миру та безпеки, зробленій на саміті 1992 р., зазначалось:
"Сама лише відсутність війни та збройних конфліктів не гарантує міжнародного
миру та безпеки. Загрозу міжнародному миру та безпеці почали становити
невійськові джерела нестабільності в економічній, соціальній, гуманітарній та
екологічній сферах".
Також у науковій літературі є поняття “міжнародний мир”:
1. відсутність збройного протистояння між державами;
2. наявність дружніх взаємовідносин між державами;
3. необхідність реалізації певних соціальних цінностей.

Такі заходи можуть бути

1. як повʼязані із застосуванням військової сили (ст. 42),
2. так і не повʼязані з ними (ст. 41).
їх застосування вирішується РБ ООН залежно від:
1. характеру ситуації чи дії, у відповідь на які вони застосовуються,
2. ступеня їх загрози міжнародному миру та безпеці.

У ст. 41 Статуту ООН зазначається:

"Ці заходи можуть включати повне або часткове розірвання економічних
відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або
інших засобів сполучення, а також розірвання дипломатичних відносин".

Єдиним винятком є застосування збройної сили з метою забезпечення

дотримання ембарго. Так, Резолюцією 221 від. 1966 р. РБ ООН уповноважила
при необхідності застосовувати збройну силу з метою затримання танкерів, які
транспортували нафту для Південної Родезії.
Перелік, закріплений у ст. 41, не є вичерпним, і РБ ООН може застосовувати
також примусові заходи, які не перелічені у цій статті.
У своїй практиці Рада Безпеки здебільшого вдавалась до економічного бойкоту,
який полягав у вимозі повного чи часткового припинення економічних відносин
та запровадження ембарго.

Найбільш відомими прикладами застосування цієї статті стало застосування

санкцій щодо:
● Південної Родезії (санкції економічного та політичного характеру),
● щодо Південної Африки 1977 р. (ембарго на поставку зброї та воєнних
матеріалів),
● 1990 р. щодо Іраку (економічні та фінансові санкції),
● щодо Югославії (економічні санкції та ембарго на продаж зброї),
● щодо Лівії (ембарго на поставку зброї та заборона польотів).

До недавніх прикладів застосування санкцій можна зарахувати Резолюції щодо

Ірану від 2006 р., , від 2007 р. і від 2008 р. (ембарго на експорт зброї з Ірану та
заборона імпорту матеріалів для ядерних програм та балістичних ракет).
Реалізацію цих санкцій, відповідно до ст. 48, здійснюють самі держави - члени
Організації.

Як засвідчує практика, економічні санкції досить часто спричиняли погіршення

становища простих людей, усладнення можливості надання гуманітарної
допомоги та політизацію гуманітарної діяльності, тому їх застосування часто
зіштовхнулось з гострою критикою.

Рада Безпеки ООН дедалі частіше використовує такі їх форми, як

заморожування активів, блокування фінансових трансакцій чи заборони на
поїздки членів політичної еліти.
Прикладом застосування таких заходів стала Резолюція 1718 від 2006 р., яку
було запроваджено щодо КНДР. (Корея)

У випадку, якщо заходи, передбачені ст. 41, виявились або можуть виявитись
неефективними, Рада Безпеки може прийняти рішення про застосування
примусових заходів воєнного характеру, передбачених ст. 42 Статуту ООН, яка
гласить:

“Якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені в ст. 41, можуть

виявитись недостатніми або вже виявились недостатніми, вона
уповноважується здійснювати такі дії повітряними, сухопутними або
морськими силами, які виявляться необхідними для підтримання або
відновлення міжнародного миру та безпеки. Такі дії можуть включати
демонстрації, блокаду та інші операції повітряних, морських або сухопутних
сил членів Організації”.

Миротворчі операції. Уперше цей термін було використано в Резолюції ГА ООН

від 12 лютого 1965 р. “Загальний розгляд всіх питань про операції з
підтримання миру в усіх його аспектах”.

Терміном "миротворчість" - це діяльність з підтримання миру, яку можна

охарактеризувати як діяльність персоналу (військового чи поліцейського) на
території відповідної держави за наявності згоди на це.
Вона охоплює:
1) діяльність зі створення миру (передбачає заходи, спрямовані на примирення
сторін, включаючи нагляд за дотриманням угод про перемирʼя, створення
буферних зон та сприяння виведенню військ
2) заходи щодо розбудови миру (стосується післяконфліктних заходів,
повʼязаних зі створенням та підтримкою структур, призначених для закріплення
миру та недопущення конфліктів у майбутньому. До таких завдань часто
входить сприяння підготовці до проведення виборів та формування уряду).

У науковій доктрині існує узагальнюючий термін "мирні операції" і

виокремлюють такі їх види:
1. з підтримання миру;
2. з відновлення (примусового встановлення) міжнародного миру та безпеки;
3. з відвернення конфліктів;
4. зі створення миру (після початку конфлікту);
5. з розбудови миру (вчинені після конфлікту для відбудови цивільної
інфраструктури).
Варто зазначити, що між примусовими заходами та операціями з підтримання
миру існують суттєві відмінності.
1) Військові чи поліцейські контингенти, які беруть участь в операціях з
підтримання миру, мають на меті зберегти існуюче становище (наприклад*
перемирʼя між воюючими сторонами), в той час як ціллю примусових заходів с
усунення порушень миру, загрози миру або агресії, є зміна існуючого
статус-кво.
2) різні правові підстави: операції з підтримання миру здійснюються
здебільшого на підставі гл. VI і можуть застосовувати силу лише з метою
самозахисту, в той час як правовим підґрунтям для примусових заходів
воєнного характеру є глава VII Статуту ООН.
3) операції з підтримання миру здійснюються, як правило, за згодою сторін, а
примусові заходи воєнного характеру такої згоди не вимагають.
4) Солдати, що здійснюють миротворчі функції є легко озброєними.

РЕГІОНАЛЬНІ СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ

Як відомо, ООН об'єднує низку регіональних систем колективної безпеки,
створення яких передбачене у гл. VIII Статуту ООН. (п. 1 ст. 52): "Цей Статут
жодною мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод чи органів для
вирішення таких спорів, які відносяться до підтримання міжнародного миру та
безпеки, які підходять для регіональних дій, за умови, що такі угоди чи органи і
їх діяльність сумісні з цілями та принципами Організації". Стаття 53 дозволяє
Раді Безпеки використовувати такі органи чи угоди для здійснення примусових
заходів та забороняє здійснення таких заходів без відповідного уповноваження.
А у ст. 54 закріплюється обов'язок інформувати про заплановані або здійснені з
метою підтримання міжнародного миру та безпеки дії.
Стаття 53 допускає створення відповідних регіональних органів та укладення
регіональних угод. У міжнародно-правовій літературі ці терміни досить часто
використовують як синоніми, або ж для їх позначення послуговуються єдиним
терміном "регіональні організації". Разом з тим ототожнювати їх не варто,
оскільки під терміном "угоди" у Статуті мають на увазі міжнародні договори, а
термін "органи" використовують для позначення регіональних організацій.
Регіональну угоду потрібно розглядати як багатосторонній міжнародний
договір, учасниками якого є держави певного географічного регіону.
Основною ціллю таких угод є забезпечення співробітництва сторін у тій чи
іншій сфері в певному географічному регіоні. Укладення таких угод зачіпає
спільні інтереси держав, котрі зумовлені географічним положенням та іншими
регіональними факторами та інтересами, через те такі угоди не стосуються
держав, які розміщені за межами цього регіону.
Регіональні угоди та регіональні органи мають спільні ознаки, які передусім
пов'язані з географічною близькістю та спільними інтересами держав, що до
них входять. Відмінність проявляється у ступені інтегрованості систем. Іншими
словами, регіональні угоди є більш простою формою взаємодії держав, для якої
властивий менш високий рівень упорядкованості та організації порівняно з МО.
Проте міжнародні договори часто можуть ставати статутами МО, а звичайні
"регіональні угоди" можуть трансформуватись у "регіональні органи" в сенсі
Статуту ООН, а тому межа між ними не є непорушною. Водночас варто
зауважити, що термін "регіональні" не обов'язково означає виключно
приналежність до певного регіону в географічному значенні, хоча й географічна
близькість розташування має вирішальне значення, і до регіональних
організацій, як правило, входять усі або більшість держав певного
географічного регіону. Потрібно також враховувати політичну, культурну,
історичну та мовну спорідненість країн. Яскравим підтвердженням може
слугувати членство Канади та США в ОБСЄ.
В окремих випадках для членства у регіональній організації вирішальне
значення можуть мати й інші чинники. Так, ст. 4 Пакту ЛАД передбачає, що для
набуття членства в Організації держава повинна бути "арабською". Зважаючи на
це, членство в цій Організації для Ізраїлю було б практично неможливим,
незважаючи на те, що, як і більшість держав-членів, ця країна належить до
регіону Близького Сходу.
Аналізуючи співвідношення змісту поняття "регіон" в юридичному та
політичному значенні, варто наголосити, що поняття "міжнародно-правовий
регіон" є вужчим, ніж поняття "політичний регіон", оскільки сфера
міжнародних відносин та політичної взаємодії держав є ширшою, ніж сфера
міжнародно-правового регулювання. Межі міжнародно-правового регіону
визначаються відповідною регіональною угодою чи установчим актом
регіональної організації з урахуванням сукупності проблем, інтересів та цілей
держав-учасниць, політичних, історичних, економічних, культурних та інших
зв'язків між ними.
Суттєвою вимогою до регіональних організацій колективної безпеки є
відповідність їх установчих документів та діяльності принципам та цілям
Статуту ООН, закріплення в їх установчих документах заборони застосування
сили та погрози силою, а також наявність орієнтованого всередину механізму
мирного вирішення спорів. Таким чином, регіональні органи є своєрідними
допоміжними органами ООН у сфері підтримання міжнародного миру та
безпеки.
Важливим є також питання про співвідношення компетенції універсальної
системи колективної безпеки та регіональних систем, якими виступають
регіональні організації колективної безпеки. Для того, щоб дати на нього
відповідь, потрібно звернутись до гл. VIII Статуту ООН, яка передбачає
створення таких організацій та водночас ставить певні рамки щодо їх
діяльності.
Так, ст. 54 передбачає, що будь-яка організація, до компетенції якої входить
підтримання міжнародного миру та безпеки на регіональному рівні, зобов'язана
інформувати РБ ООН про заходи, які здійснюють або планують здійснити з
метою підтримання міжнародного миру та безпеки. Пункт 1 ст. 53 передбачає
можливість здійснення регіональними організаціями примусових заходів на
підставі уповноваження РБ ООН. У цій статті наголошується, що жодні
примусові заходи не можуть здійснюватись відповідно до цих регіональних
угод чи органів без відповідних повноважень Ради Безпеки. Водночас варто
зазначити, що діяльність таких організацій повинне узгоджуватись з цілями та
принципами Статуту ООН.
Термін "примусові заходи", який використовується уст. 53, позначає широкий
спектр санкцій - від економічних та політичних до воєнних, які можуть
застосовуватись на підставі статуту ООН. Регіональні організації можуть
уповноважуватись на здійснення примусових заходів Радою Безпеки при
виникненні ситуацій, пов'язаних із загрозою чи порушенням міжнародного чи
регіонального миру або акту агресії. У виняткових випадках таке
уповноваження може здійснюватись Радою Безпеки також і безпосередньо після
їх здійсненна, тобто мати характер "post ex facto". У такому випадку
послаблюються можливості контролю Ради Безпеки над регіональними
організаціями та відкривається шлях для зловживань, а тому цей інструмент у
принципі може використовуватись лише у виняткових випадках. Потрібно
також мати на увазі, що пропозицію на конференції у Сан-Франциско, якою
передбачалось звільнення регіональних організацій від необхідності отримання
повноваження РБ ООН, було відхилено. Зважаючи на це, можна зазначити, що
мандат Ради Безпеки має бути попереднім та містити чітке уповноваження на
здійснення примусових заходів. Разом з тим, вказуючи на неефективність
універсальної системи колективної безпеки, дедалі більше юристів пропонують
надати регіональним організаціям право здійснювати примусові заходи
самостійно без уповноваження РБ ООН.
У міжнародно-правовій літературі існує одностайність щодо визнання окремих
міждержавних об'єднань регіональними організаціями колективної безпеки.
Здебільшого такий характер мають регіональні організації загальної
компетенції: ОАД, АС, ЛАД та СНД. Крім цього, ГА ООН у своїх резолюціях
також наголошувала на ролі таких організацій, як ОБСЄ та ЄСЗД (Європейська
служба зовнішньої діяльності). Великі шанси перетворитись на таку
організацію має також Південноамериканський Союз, договір про створення
якого було підписано 23 травня 2008 р. Стосовно інших МО існують різні
думки.

101. Без’ядерні зони.

Встановлення без'ядерних зон має на меті зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї.
Без'ядерні зони створюються державами на підставі міжнародного договору.

Без’ядерна зона – вільна від найнебезпечніших видів зброї (атомної, термоядерної та нейтронної)
територія, де на основі міжнародного договору забороняється їх виробництво, розміщення та
випробовування.

Встановлення такої зони – одна з форм підтримання міжнародного миру й безпеки, що відповідає
принципам і вимогам статуту ООН. Створення зон, вільних від ядерної зброї, світова спільнота
розглядає як один із найважливіших заходів для її нерозповсюдження, забезпечення миру та безпеки
як на регіональному, так і на міжнародному рівнях.
1 червня 1968 Велика Британія, СРСР, США підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї
(ДНЯЗ, схвалений ГА ООН 12 червня 1968, набрав чинності 1970), ратифікований 178-ма державами.
У ньому підкреслюється, що «створення зон, вільних від усіх видів зброї масового ураження, має
розглядатися як завдання першочергової важливості з урахуванням конкретних особливостей кожного
регіону».

Процес створення без’ядерних зон започаткований після підписання Вашингтонського договору

(1959, набрав чинності 1961), учасниками якого є понад 40 держав, зокрема 5 ядерних держав. За цим
договором забороняється ядерна зброя в Антарктиці.

Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору,

включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 р. закріплює зобов'язання учасників договору "не
виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї
масового знищення, не встановлювати таку зброю на небесних тілах і не розміщувати таку зброю в
космічному просторі будь-яким іншим чином ".

Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і його надрах ядерної зброї та інших видів
зброї масового знищення 1971 р. закріплює обов'язок не встановлювати і не розміщувати на дні морів
і океанів і в його надрах за межами 12 миль від вихідних ліній ядерну зброю або будь-які інші види
зброї масового знищення, а також споруди, пускові установки і будь-які інші пристрої, спеціально
призначені для зберігання, випробування або застосування такої зброї.

Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці 1967 р. (договір Тлателолко) встановлює
зобов'язання держав регіону використовувати виключно в мирних цілях ядерні матеріали і засоби, що
знаходяться під їх юрисдикцією, забороняти і запобігати на своїй території:

• Випробування, використання, виробництво, виготовлення чи придбання будь-яким шляхом ядерної

зброї.
• Отримання, зберігання, встановлення, розміщення або будь-яка форма володіння ядерною зброєю,
прямо або побічно, самими сторонами, будь-ким іншим від їх імені або в будь-який інший формі.

Договір про без'ядерну зону південній частині Тихого океану 1985 р. (Договір Раротонга) встановлює
більш конкретизовані зобов'язання. Відмова від ядерних випробувань затверджує наступні обов'язки:

- Не виробляти або набувати будь-яким шляхом, не володіти і не здійснювати контроль над

будь-якими ядерними пристроями;
- Не прагнути отримувати і не отримувати будь-яку допомогу в виробництві або придбанні будь-яких
ядерних вибухових пристроїв;
- Не вживати будь-яких дій для надання допомоги або заохочення до виробництва або придбання
будь-яких ядерних вибухових пристроїв будь-якою державою.
Крім того, держави зобов'язуються:
- Не допускати розміщення на своїй території будь-яких ядерних вибухових пристроїв. При цьому
збережена свобода держав дозволяти іноземним суднам та літальним апаратам заходити в їх порти,
транзит через повітряний простір і користування їх територіальними або архіпелажними водами;
- Не допускати випробувань ядерних вибухових пристроїв;
- Не допускати поховання відходів.
Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Південно-Східній Азії 1995 р. (Бангкокський договір)
включає в без'ядерну зону не тільки території держав-учасників, але ще території, які знаходяться під
їх юрисдикцією простору (континентальні шельфи і виняткові економічні зони). Будь-яка
держава-учасниця зобов'язується в будь-якому місці в межах або за межами зони:

- Не розробляти, не виробляти або іншим чином не купувати, не володіти або не здійснюють контроль
над ядерною зброєю;
- Не розміщувати або НЕ транспортувати ядерну зброю будь-якими способами;
- Не випробовувати або не застосовувати ядерну зброю.
Кожна держава-учасниця зобов'язується також:
- Не скидати в море або не викидати в атмосферу в будь-якому місці в межах зони будь-які
радіоактивні матеріали або відходи;
- Не виділяти радіоактивні матеріали або відходи на суші на території інших держав або на території,
що знаходиться під юрисдикцією інших держав;
- Не дозволяти в межах своєї території будь-якій державі скидати в море або викидати в атмосферу
будь-які радіоактивні матеріали або відходи.

Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Африці 1996 р. (Договір Пеліндаба) передбачає:

- Відмову від ядерних вибухових пристроїв;

- Запобігання розміщення ядерних вибухових пристроїв;
- Заборону випробувань ядерних вибухових пристроїв;
- Оголошення, демонтаж, знищення або конверсію ядерних вибухових пристроїв і об'єктів для їх
виробництва;
- Заборону виділення радіоактивних відходів;
- Мирну ядерну діяльність;
- Контроль за мирними видами діяльності;
- Фізичний захист ядерних матеріалів і установок;

Договір про зону, вільну від ядерної зброї, в Центральній Азії уклали в Семипалатинську (Казахстан)
8 вересня 2006 р Узбекистан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан. Він розроблений з
урахуванням наявного досвіду інших регіонів і відповідає керівним принципам створення зон,
вільних від ядерної зброї, узгоджених в Комісії ООН з роззброєння в 1999 р.

Згідно з Угодою держави приймають зобов'язання не проводити досліджень, не виробляти, не

накопичувати, не купувати, володіти або здійснювати контроль над будь-яким ядерним вибуховим
пристроєм в будь-якій формі і де б то не було. При цьому мирне використання ядерної енергії
дозволяється. Держави залишили за собою в разі особливих обставин право транзиту через свою
територію ядерної зброї. Відповідно до Протоколу до Договору п'ять ядерних держав надають ядерні
гарантії. В процесі розробки договору виявилися протиріччя в позиціях ядерних держав Росії і
Китаю, які підтримують Договір, і Великобританії, США і Франції, які висловили неготовність стати
учасниками Протоколу і надати ядерні гарантії.

102. Право регулювання роззброєння та обмеження озброєнь.

Під роззброєнням потрібно розуміти сукупність заходів, спрямованих на зниження воєнного
потенціалу держав і скорочення, обмеження та ліквідацію засобів ведення війни. Такі заходи можуть
включати скорочення озброєнь, військового персоналу тощо.

Обмеження або контроль озброєнь не є безпосередньо орієнтованим на зменшення воєнного

потенціалу, однак він спрямований на обмеження озброєнь та їх запобігання через встановлення
кількісних чи якісних обмежень щодо окремих видів озброєнь.

Первинною ціллю роззброєнь є запобігання війні, гарантування воєнної безпеки та мінімізація шкоди
у випадку конфліктів.

Статут ООН покладає певні права та обов'язки у сфері роззброєнь як на Генеральну Асамблею, так і
на Раду Безпеки. Статут ООН зараховує принципи, які визначають основи регулювання роззброєнь,
до загальних принципів співробітництва у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 11).
Розгляд таких принципів, а також розробку щодо них рекомендацій РБ ООН та державам-членам
віднесено до компетенції Генеральної Асамблеї. Рада Безпеки, відповідно до ст. 26 Статуту ООН, несе
відповідальність за формулювання планів створення системи регулювання роззброєнь. При вирішенні
цих завдань Раді Безпеки допомагає Воєнно-штабний комітет, який надає поради та допомогу у
питаннях, які стосуються "регулювання озброєнь та можливого роззброєння" (п. 1 ст. 47).

Через "недієздатність" Ради Безпеки у період "холодної війни" більшість переговорів щодо
роззброєння та контролю за озброєннями було проведено поза рамками ООН на основі
багатосторонніх та двосторонніх договорів.

У сучасному міжнародному праві відсутня норма, яка б містила загальне зобов'язання держав щодо
роззброєння, такі домовленості було досягнуто між державами щодо окремих видів озброєнь, тобто
щодо здійснення часткових заходів із роззброєння. Найбільш розвинутим є комплекс норм, який
стосується зброї масового знищення.

● 10 квітня 1972 р. було підписано Договір про заборону розробки, виробництва, зберігання
та набуття бактеріологічної зброї. 29 квітня 1997 р. набула чинності Угода про заборону розробки,
виробництва, зберігання та застосування такої зброї, а також про знищення такої зброї.
● Хімічна зброя масового знищення була заборонена на універсальному рівні у 1993 р.
Конвенцією про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї
та її знищення.

Особливо розвинутим є комплекс норм, які стосуються заборони ядерної зброї.

● Так, ще у 1963 р. держави підписали Договір про заборону випробовувань ядерної зброї в
атмосфері, космічному просторі та під водою. Цей Договір, однак, допускав проведення ядерних
випробувань під землею, тому його називають Договором про часткову заборону ядерних
випробовувань. Заповнити цю прогалину повинен Договір про всезагальну заборону ядерних
випробовувань від 24 вересня 1996 р., який поки що не набув чинності.
● У 1968 р. було підписано Угоду про нерозповсюдження ядерної зброї, за рахунок якої було
зроблено спробу обмежити розробку, виробництво, поширення та набуття ядерної зброї, дозволивши
водночас використання атома в мирних цілях.
● На двосторонній основі США та Радянський Союз обмежили проведення ядерних
випробовувань Договорами про обмеження підземних ядерних випробовувань від 1974 р. та 1976
р., які набули чинності 11 грудня 1990 р.

Суттєвим поступом в обмеженні зброї масового знищення та, зокрема, ядерної зброї стало створення
без'ядерних зон у п'яти регіонах світу:

- в Латинській Америці - Договір Тлателолкої (Договір про заборону ядерної зброї у Латинській
Америці від 14 лютого 1967 р.)
- у Південній частині Тихого океану - Договір Раротанга (Договір про без'ядерну зону в Південній
частині Тихого океану від 6 серпня 1985 р.)
- у Південно-Східній Азії - Бангкокський договір (Договір про без'ядерну зону в Південно-Східній
Азії від 1995 р.)
- в Африці (Договір про Африканську без'ядерну зону від 1996 р.)
- в Антарктиці (Договір про Антарктику 1959 р.)

Також розміщення та випробовування зброї масового знищення та, зокрема, ядерної зброї було
заборонено

- на дні морів і океанів, а також в їх надрах (Договір про заборону розміщення на дні морів і
океанів та в їх надрах ядерної зброї та іншої зброї масового знищення від 1971 р.)
- у Космосі (Договір про Космос від 1967 р.)
- на Місяці (Договір про Місяць від 1979 р.).

Україна, успадкувавши ядерний потенціал від Радянського Союзу, проголосила в односторонньому

порядку без'ядерний статус та відмовилась від ядерної зброї.

Загальне міжнародне право забороняє воєнний та інший ворожий вплив на природне навколишнє
середовище через використання засобів впливу, які володіють руйнівним потенціалом, що є
порівнянним зі зброєю масового знищення. Таку норму було закріплено у Конвенції про заборону
воєнного та іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище від 1977 р.

Обмеження стратегічних ядерних озброєнь здійснювалось переважно на двосторонній основі між

Радянським Союзом та Сполученими Штатами Америки. Так, у 1972 р. між ними було укладено
Договір про обмеження систем протиракетної оборони, у 1972,1979,1987 та у 1991 рр. укладались
Угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Наступником цих Угод після розпаду
СРСР стала росія, яка вже у 1993 р. уклала зі США новий Договір про подальше скорочення та
обмеження стратегічних ядерних озброєнь.

У сфері обмеження звичайних озброєнь важливе значення має укладена в Оттаві 4 грудня 1997 р.
Угода про заборону застосування, зберігання, виробництва та поширення всіх видів протипіхотних
мін. Особливо значущою для стимулювання роззброєнь має діяльність створеного у 1997 р. відділу із
роззброєнь, який підпорядковується Генеральному секретарю ООН, а також Комісії із роззброєнь, яка
існує з 1952 р. Ці органи здійснюють великий обсяг роботи у сфері інформування та розробки
рекомендацій та програм у різних сферах роззброєнь та контролю за озброєнням.

Як важливий засіб забезпечення роззброєнь потрібно виокремити також заходи з утвердження довіри
та безпеки, які закріплені у договірній формі чи узгоджені іншим чином, орієнтовані на усунення
небезпеки можливих збройних конфліктів та непорозумінь інформуванням потенційного противника
про військові маневри, обмін спостерігачами та інспекціями на місці проведення військової
діяльності, взаємне спостереження тощо. У період "холодної війни" такі заходи були спочатку
орієнтовані на запобігання збройного конфлікту із застосуванням ядерної зброї, пізніше поширились і
на зменшення ризику зіткнення звичайних збройних сил. Тепер це комплексні заходи, які включають
не лише інформаційні, а й стримуючі та обмежувальні заходи. Особливо важливу роботу в цьому
напрямі було проведено в рамках НБСЄ.

Важливим здобутком став Стокгольмський документ від 1986 р., прийнятий на конференції щодо
заходів по створенню довіри і безпеки та роззброєння в Європі. Віденськими документами від 1992 р.
та 1994 р. було досягнуто домовленості щодо щорічного інформування про чисельність військового
персоналу, системи озброєнь, їх розміщення та воєнний бюджет. За Договором про відкрите небо від
24 березня 1993 р., договірні сторони взаємно надали право здійснювати оглядові польоти.
Відповідно до цього Договору. У Відні було створено Консультативну комісію з відкритого неба,
покликану сприяти реалізації положень угоди.

103. Поняття, джерела та принципи міжнародного гуманітарного права.

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під
час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів
ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють
міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке

використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право
збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні

відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру.

Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між

національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду
відповідної держави.

Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових

законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів
(війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні
перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване

"право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в
діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу
збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під
час війни)
Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про
закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних
держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних
цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію
про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону
розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року
тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

● гуманізація збройних конфліктів (під час збройних конфліктів воюючим сторонам слід в
обов´язковому порядку дотримуватися законів і звичаїв війни)
● обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни (існують певні заборони й
обмеження стосовно застосування конкретних видів зброї і методів ведення війни, якщо це
суперечить принципам і нормам міжнародного гуманітарного права)
● міжнародно-правовий захист жертв війни (забезпечення сторонами конфлікту
міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб, як поранені, хворі, особи зі складу збройних
сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто
надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство,
знущання над особою тощо)
● охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей (з метою забезпечення безпеки і
нормальних умов життєдіяльності цивільного населення не повинні піддаватися нападу і руйнуванню
цивільні об´єкти, а також передбачаються додаткові заходи щодо захисту і поваги до культурних
цінностей)
● захист інтересів нейтральних держав (права й обов´язки воюючих сторін повинні
супроводжуватися неухильною повагою та дотриманням прав держав, що займають позицію повної
неучасті у війні)
● заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або
послаблення його військової могутності
● принцип відповідальності учасників збройних конфліктів за воєнні злочини (за загальним
міжнародним правом, воєнні злочини належать до міжнародних злочинів, що полягають у свідомому
грубому порушенні законів та звичаїв війни, за вчинення яких настає міжнародно-правова
відповідальність)

Названі принципи міжнародного гуманітарного права випливають зі змісту міжнародно-правових

актів, що регулюють питання ведення збройних конфліктів. Їх повинні дотримуватися держави,
міжнародні організації, всі воюючі сторони тощо.

104. Поняття агресії у міжнародному праві.

Агресія в міжнародному праві визначається як використання зброї чи насильства державою проти

суверенності, територіальної цілісності або політичної незалежності іншої держави, або будь-які
дії, спрямовані на підтримку такої дії.

Агресія є найсерйознішим порушенням міжнародного права, оскільки підриває основні принципи

мирного врегулювання конфліктів та суверенітету держав.
Основні ознаки агресії, які визначені в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії"
(1974), включають:

1. Вторгнення або напад на територіальну цілісність держави

2. Окупацію або анексію території держави силою
3. Блокаду портів або національних водних територій держави
4. Збройні наступальні дії проти суверенності, територіальної цілісності, незалежності або
політичного режиму держави
5. Здійснення збройної агресії з боку одного державного суб'єкта проти іншого

Агресія вважається порушенням міжнародного права, існує обов'язок всіх держав утримуватися від
таких дій. Для запобігання агресії та збереження світового миру важливо, щоб держави
дотримувалися принципів міжнародного права, включаючи невтручання у внутрішні справи інших
держав, мирне врегулювання конфліктів та співробітництво в міжнародних організаціях.

105. Поняття збройного конфлікту та його види.

Збройний конфлікт - це стан напруженості та протистояння між двома або більше сторонами, в
якому використовується зброя та насильство для досягнення своїх політичних, територіальних або
інших цілей.

Збройні конфлікти можуть мати різні види, які варіюються за масштабом, характером втручання та
іншими факторами.

Основні види збройних конфліктів включають:

1. Міждержавний конфлікт (конфлікт між двома або більше незалежними країнами, який може
включати військові операції, територіальні спори, економічну блокаду та інші форми протистояння)

Приклад: конфлікт між росією та Україною. З початку 2014 року відбувається збройний конфлікт
між цими двома країнами, який почався з анексії Криму росією і ескалації насильства на сході
України.У цьому конфлікті росія втрутилася у внутрішні справи України, порушуючи принципи
суверенітету та незалежності держави. російські війська були розміщені на території Криму без
згоди української влади, а також були підтримані російськими збройними формуваннями на сході
України.

2. Внутрішньодержавний конфлікт (конфлікт, що відбувається всередині однієї країни, часто між

різними етнічними, релігійними або політичними групами; внутрішні конфлікти можуть приймати
форму громадянської війни, повстання, терористичних актів та інших форм насильства)

Приклад: конфлікт у Сирії, який почався у 2011 році. Цей конфлікт розпочався як мирні протести
проти уряду, але з часом перетворився на збройний конфлікт між урядовими силами, опозиційними
групами та іноземними втручальниками. У цьому конфлікті внутрішні протести та вимоги
населення щодо політичних та соціальних реформ були пригнічені урядом, що призвело до ескалації
насильства. Разом з тим, у конфлікті втрутилися різні збройні групи з різних сторін, включаючи
режим Башара аль-Асада, опозиційні фракції, терористичні організації, такі як Ісламська держава
та Ісламський фронт, а також іноземні сили, які підтримують різні сторони конфлікту.

3. Гібридний конфлікт (конфлікт, в якому поєднуються військові дії з неіноземними елементами,

такими як кібератаки, інформаційна війна, фінансовий тиск та інші методи; гібридні конфлікти часто
використовуються для досягнення політичних або стратегічних цілей, зокрема дестабілізації
противника та впливу на його рішення)

Приклад: конфлікт у східній Україні, який розпочався у 2014 році. Цей конфлікт має складну
характеристику, оскільки поєднує як збройний конфлікт, так і неоімперські методи впливу та
інформаційну війну. У цьому гібридному конфлікті російська держава використовує комбінацію
військової агресії, підтримку бойовиків, хакерські атаки, дезінформацію та пропаганду з метою
дестабілізації України та збереження свого впливу в регіоні. Ворожі війська, приховані операції та
хакерські атаки використовуються для контролю над певними територіями та зірвання
українського суверенітету.

4. Тероризм (форма насильства, при якій невеликі групи або організації використовують
терористичні акти з метою поширення страху, політичних або релігійних переконань, досягнення
територіальних або ідеологічних цілей)

Приклад: Аль-Каїда - ця міжнародна терористична організація відома своїми нападами на невинних

цивільних громадян та інфраструктуру. Найбільш відомим їхнім актом тероризму є теракт 11
вересня 2001 року, коли вони здійснили серію координованих нападів на Всесвітній торговельний
центр в Нью-Йорку та Пентагон у Вашингтоні.

5. Конфлікт з незаконними збройними групами (конфлікт, в якому легальна влада однієї країни
стикається з опозиційними збройними групами, які намагаються змінити політичний режим,
контролювати територію або реалізувати інші цілі)

Приклад: ситуація в Колумбії з повстанською групою Революційні Збройні Сили Колумбії (FARC).
FARC були засновані у 1964 році та проводили збройну боротьбу проти уряду Колумбії з метою
встановлення комуністичного режиму. Група вела герильйову війну, здійснюючи напади на військові
об'єкти, поліцію та цивільну населення. Конфлікт тривав протягом багатьох десятиліть та мав
серйозні наслідки для національної безпеки та стабільності Колумбії. В результаті перемовин і
мирних домовленостей між урядом Колумбії та FARC, у 2016 році було підписано мирний договір, що
поклала край офіційним бойовим діям групи. FARC перетворилися на політичну партію та почали
участь у демократичному процесі в Колумбії.

Усі ці види збройних конфліктів мають свої особливості та можуть відрізнятися за масштабом,
тривалістю, характером втручання зовнішніх сил та іншими факторами. Кожен конфлікт є
унікальним, і розв'язання його вимагає комплексного підходу та політичного вирішення проблем.

106.Учасники збройних конфліктів.

У міжнародному гуманітарному праві прийнято розділяти сторони та учасників збройних конфліктів.

Під сторонами розуміють держави та інші суб'єкти міжнародного права, які формально або фактично
є учасником воєнних дій проти однієї або декількох держав. До цієї категорії «інші суб’єкти
міжнародного права» належать нації, що борються за свою державність, державоподібні утворення та
МО. Саме вони є учасниками всіх правовідносин, що виникають у процесі ведення війни.

Стосовно учасників збройних конфліктів, то ними можуть бути виключно фізичні особи.

Міжнародне гуманітарне право поділяє учасників збройних конфліктів на дві групи:

1) комбатантів (воюючі, ті що б’ються)

2) некомбатантів (невоюючі, ті що не б’ються)

Комбатанти - це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо
ведуть бойові дії проти ворога зі зброєю в руках. Потрапивши у полон, комбатанти набувають статусу
військовополонених.

Особливий захист набувають неповнолітні комбатанти. У 2000 р був прийнятий Факультативний

протокол до Конвенції про права дитини 1989 р щодо участі дітей у збройних конфліктах.
Держави-учасниці зобов'язалися вживати всіх заходів, щоб військовослужбовці їхніх збройних сил,
які не досягли 18-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях.

Комбатантами є:

· особовий склад сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил (за винятком

медичного та духовного персоналу);

· партизани, особовий склад полків та добровільних загонів, якщо вони мають на чолі особу,
відповідальну за своїх підлеглих; мають визначений, добре видимий здалеку відмітний знак;
дотримуються у своїх діях правил ведення війни; відкрито носять зброю під час кожного військового
зіткнення, а також в час, коли перебувають на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки,
яке передує нападу в якому вони будуть брати безпосередню участь;

· екіпажі торгових морських суден, та екіпажі літаків цивільної авіації сторін, задіяних у
військовому конфлікті, при умові що судна та літаки переобладнані у військові.

Комбатант, який потрапив до ворогуючої сторони, користується статусом військовополоненого.

Найповніше правовий статус комбатанта визначається в IV Гаазькій конвенції законів і звичаїв
сухопутної війни 1907 року, а також у Женевських конвенціях 1949 року та протоколах I і ІІ, які
доповнюють останні.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпигунів) - осіб, які, діючи таємним чином або під
хибними приводами, збирають відомості в районі воєнних дій. На цих осіб режим військового полону
не поширюється.

Не є комбатантами найманці. Згідно ст. 47 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 р

найманець - це особа, яка:

· спеціально завербована на місці військових дій або за кордоном для того, щоб брати участь у
збройному конфлікті;
· фактично бере участь у військових діях, керуючись, головним чином, бажанням одержати
особисту вигоду. При цьому матеріальна винагороду має суттєво перевищувати винагороду, що
виплачується комбатантам того ж рангу і функцій, які входять до складу збройних сил даної сторони.
Форма винагороди може бути різною (регулярні або разові виплати, скажімо, за кожного вбитого
тощо);

· не є ні громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, ні особою, яка постійно проживає на

території, контрольованій стороною, що у конфлікті;

· не входить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;

· не послана державою, яка не є воюючою стороною, для виконання офіційних обов'язків як особи,
яка входить до складу збройних сил. Цим найманці відрізняються від військових радників,
спрямованих на службу в іноземну армію за спеціальною угодою між державами, і не беруть
безпосередньої участі у воєнних діях.

Найманці є військовими злочинцями. Вони не можуть посилатися на положення Женевською

конвенцією 1949 г. На них не поширюється режим військового полону. Найманці притягуються до
відповідальності як в рамках національної юрисдикції, так і спеціально створеними міжнародними
трибуналами.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) - іноземних громадян, які в силу політичних
або інших переконань (а не матеріальних міркувань) надходять на службу в армію якої-небудь
воюючої сторони. Вони включаються в особовий склад збройних сил воюючої держави.

Некомбатанти - особи, які входять до складу збройних сил та надають їм допомогу, але
безпосередньої участі у воєнних діях не беруть.

До них належать медичний і духовний персонал, інтенданти, військові кореспонденти, юристи тощо.
До вказаних осіб не має застосовуватися зброя, якщо вони зайняті виконанням своїх безпосередніх
обов’язків.

Їхні функції зводяться лише до обслуговування та забезпечення бойової діяльності збройних сил і
вони мають право застосовувати зброю тільки в цілях самооборони.

Міжнародне право відрізняє цих осіб від комбатантів і передбачає для некомбатантів спеціальний
правовий статус у разі затримання їх ворогом.

Якщо некомбатанти беруть безпосередню участь у бойових діях, вони втрачають свій статус - стають
комбатантами, і тільки тоді проти них може застосовуватися зброя.

Некомбатанти не можуть бути безпосереднім об'єктом збройного нападу супротивника, оскільки, на

відміну від комбатантів, не є суб'єктами застосування насильства у військовому конфлікті (згідно з
визначенням IV Гаазької конвенції). Відповідно, при затриманні їх противником у ході воєнних дій
вони не повинні вважатися військовополоненими; їм повинні бути надані всі можливості, необхідні
для надання медичної та духовної допомоги військовополоненим; їх не можна примушувати до
роботи, не пов'язаної з виконанням медичних і релігійних обов'язків.
107. Міжнародно-правовий захист жертв війни.
Основним завданням сучасного гуманітарного права є захист жертв війни, до яких відносять всіх
осіб, які не беруть участі у збройному конфлікті або перестали брати таку участь унаслідок
поранення, хвороби чи інших причин. До таких осіб відносять поранених і хворих воїнів, жертв
корабельних аварій та цивільне населення. До 1949 р. міжнародне гуманітарне право не передбачало
практично ніякого захисту, який би стосувався захисту цивільних осіб. Ситуація суттєво змінилася з
прийняттям Женевських конвенцій 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях,
про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії на кораблі, зі складу збройних сил
на морі, та осіб, що потрапили в полон. Крім того, було прийнято конвенцію, присвячену захисту
цивільного населення під час збройного конфлікту.

Ці документи передбачали, що у відношенні всіх категорій жертв війни забороняються умисні вбивства чи
Поранення, жорстоке чи нелюдське поводження, катування, біологічні чи медичні експерименти, умисне
заподіяння тілесних ушкоджень, примушення до праці на військових об'єктах на шкоду своїй державі,
вербування дітей, заборона виконання будь-яких покарань без судового вироку, який виноситься
неупередженим та належним судом, забороняються колективні покарання тощо.

Міжнародно-правовий захист поранених і хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, отримав
подальший розвиток у І, II і ІІІ Женевських конвенціях 1949 р., а також у Додаткових протоколах до них
1977 р.

Стаття 10 Додаткового протоколу І зобов’язує держав-учасниць: ставитись із повагою, що означає

поводитись з беззахисними людьми так, як цього вимагає їх стан, і завжди гуманно; захищати цих осіб від
несправедливості й небезпеки через наслідки воєнних дій, а також від можливих посягань на їх
недоторканність; надавати медичну допомогу і догляд цим особам, не потрібно залишати їх напризволяще
на тій підставі, що вони належать до сторони противника. При цьому немає жодної потреби в тому, щоб
поводитись із ними краще, ніж це можливо: за пораненими і хворими сторони противника не потрібно
доглядати більше, краще, ніж за власними комбатантами в такій самій ситуації.

Стосовно Женевської конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, то її
положення застосовувалися до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто
не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян
цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій. Ці положення передбачають
розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також
лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та
налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.

IV Женевська конвенція передбачає можливість створення санітарних і безпечних зон для того, щоб
відгородити від нападів з землі чи з повітря поранених і хворих, престарілих, дітей, вагітних жінок і
матерів малолітніх дітей, а також створення нейтральних зон у районах, де відбуваються бої, для захисту
поранених і хворих комбатантів чи некомбатантів, і цивільних осіб, що не беруть участі у воєнних діях.

У IV Женевській конвенції вперше було зроблено спробу дати визначення поняттям "цивільне населення",
"цивільна особа". Згідно зі ст. 4, під захист цієї Конвенції потрапляють особи, які під час конфлікту або
окупації перебувають під владою конфліктуючої або окупаційної сторони, громадянами якої вони не є.

IV Женевська конвенція 1949 р. застосовувалась лише до тих цивільних осіб, що в якийсь момент і
якимось чином опинились під час конфлікту або окупації під владою противника. Але це обмеження було
знято у 1977 р. з прийняттям Додаткового протоколу І.
 У ст. 50 Додаткового протоколу І цивільну особу визначають як будь-яку особу, що не належить до
збройних сил. У разі сумніву щодо того, чи є якась особа цивільною, вона вважається цивільною особою.
Відповідно, сьогодні норми загального захисту стосуються всіх осіб, зачеплених збройним конфліктом,
незалежно від того, чи відносяться вони до осіб, що перебувають під заступництвом, чи ні. Ці норми
однаковою мірою поширюються як на громадян держав, що беруть участь у конфлікті, так і на громадян
інших держав, громадян нейтральних держав на території конфліктуючої сторони, а також громадян
держав, що не підписали Женевську конвенцію і Додатковий протокол І, які опинились на цій території.

Згідно з п. З ст. 50 Додаткового протоколу І, "присутність серед цивільного населення осіб, які не
підлягають визначенню цивільних осіб, не позбавляє населення його цивільного характеру". Положення
статті має принципове значення з огляду на те, щоб не допускати суцільного змішування великих
військових підрозділів з цивільним населенням, оскільки це в разі військової необхідності може призвести
до трагічних наслідків. Крім цього, такий стан є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного
права і призводить до втрати захисту цивільного населення згідно з нормами IV Женевської конвенції.

Стаття 51 Додаткового протоколу і констатує, що "цивільне населення й окремі цивільні особи

користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями". Вони не
повинні бути об'єктом нападів. Стосовно них заборонені акти насильства чи загрози насильства, що мають
головною метою тероризувати цивільне населення.

З позиції міжнародного гуманітарного права немає особливих труднощів щодо кваліфікації дій, коли
цивільне населення перебуває у складі збройних сил. Дещо складнішою є ситуація, при якій цивільні
особи не прямують разом з комбатантами. Таким чином, безпосередня участь у воєнних діях - це ситуація,
при якій цивільна особа не наділена імунітетом від нападу. Якщо цивільна особа перестає брати
безпосередню участь у воєнних діях, вона залишається під захистом міжнародного гуманітарного права.

Статус цивільного населення під час війни визначається двома основними положеннями, які зобов'язують
воюючі сторони, з одного боку, забезпечити цивільному населенню й окремо цивільним особам фізичний
захист під час воєнних дій, а з іншого - повагу основних прав і свобод людини в умовах збройного
конфлікту.

Згідно з п. 4 ст. 51 Додаткового протоколу І, заборонено стосовно цивільного населення напади

невибіркового характеру, а також напади у порядку репресалій. Присутність або пересування цивільного
населення чи цивільних осіб не повинні використовуватись для захисту пунктів або районів від воєнних
дій, зокрема у спробах захистити воєнні об'єкти від нападу або прикрити воєнні дії, сприяти чи
перешкодити їм. При проведенні певних воєнних операцій кожна із воюючих сторін повинна постійно
виявляти турботу про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об'єкти від нападу.

Норми міжнародного гуманітарного права, закріплені в Женевських конвенціях та в Додаткових

протоколах до них передбачають надання міжнародно-правового захисту як всьому цивільному населенню
сторін, що беруть участь у збройному конфлікті, так і окремо цивільним особам незалежно від статі, віку,
расової та національної приналежності, політичних чи релігійних переконань. Однак норми міжнародного
гуманітарного права передбачають також надання спеціального режиму міжнародно-правового захисту
для деяких категорій цивільних осіб, таких, як: поранені, хворі, інваліди, вагітні жінки, діти до 15-літнього
віку, цивільний медичний персонал, персонал організацій цивільної оборони.

На доповнення до загального захисту, яким користуються всі цивільні особи, "жінки користуються
особливою повагою і їм забезпечується захист, зокрема, від зґвалтування, примусу до проституції і
будь-яких інших форм непристойних посягань".
 Спеціальний режим захисту передбачено нормами міжнародного гуманітарного права щодо дітей.
Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи 1977 р. вміщують близько 25 статей, які забезпечують
особливий захист дітям. Додатковий протокол І констатує, що "діти користуються особливою повагою і їм
забезпечується захист від будь-яких непристойних посягань. Сторони, що перебувають у конфлікті ,
забезпечують захист і допомогу, які їм потрібні з огляду на їх вік або з будь-якої іншої причини».

У міжнародному гуманітарному праві широко використовують такий спосіб захисту, як надання

особливого статусу медичному та духовному персоналу, особовому складу підрозділів цивільної оборони і
(непрямо) делегатам держав-заступниць і Міжнародного комітету Червоного Хреста.

108. Засоби та методи ведення воєнних дій.

Військові дії — організоване застосування військ, сил і засобів для виконання поставлених військових
завдань на суші, на морі, в повітрі, в космосі, - в стратегічному і оперативному масштабах.

Залежно від можливостей збройних сил, мети і характеру їх дій ведуться у формі:
● кампаній
● операцій
● битв
● ударів
● боїв
● систематичних бойових дій.

У доктрині міжнародного права під засобами ведення війни розуміють зброю та інші засоби, що
застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання шкоди і поразки противникові, а під
методами ведення війни - порядок і способи використання засобів ведення війни.

До засобів ведення воєнних дій належать зброя і військова техніка, що використовуються збройними
силами для фізичного знищення супротивника та ліквідації матеріальної можливості вчинення ним
опору. Методи ведення воєнних дій - це система спеціальних прийомів використання вказаних засобів
з метою досягнення успіху в збройному конфлікті.

У міжнародно-правовій доктрині цей розділ права збройних конфліктів іменується "правом Гааги",
оскільки основні принципи і норми про засоби та методи ведення воєнних дій закріплені в Гаазьких
конвенціях 1899 і 1907 рр. Згодом було укладено Кеневські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і
додаткові протоколи І і II до них 1977 р., що розвинули ці принципи і норми.

Відповідно всі засоби і методи ведення війни можна умовно поділити на дозволені (законні) та
недозволені (незаконні). Такий поділ є здебільшого доктринальним, докладно проаналізованим у
дослідженнях з міжнародного гуманітарного права.

Аналіз звичаєвих і конвенційних норм дає змогу зробити висновок, що засоби та методи ведення
воєнних дій можуть бути забороненими, частково забороненими і незабороненими.

Що стосується змісту конвенцій цієї галузі, то тут немає чіткого поділу на засоби і методи ведення
бойових дій, оскільки ці норми почергово закріплюють їх призначення.
Право сторін у збройному конфлікті обирати методи та засоби ведення війни є обмеженим. Існує
принцип, який встановлює заборону застосування зброї, снарядів, речовин і методів, які можуть
завдати надмірних ушкоджень чи страждань.

Міжнародне право обмежує законні засоби та методи ведення збройних конфліктів. Під засобами
ведення війни розуміється зброя й інші засоби, які застосовуються збройними силами в конфлікті для
заподіяння шкоди й ураження ворога. Методи - це способи застосування засобів ведення війни.

Повністю заборонені:
● вибухові або запалювальні кулі
● кулі, які розгортаються чи сплющуються в людському тілі
● отрута й отруйна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 р.)
● задушливі, отруйні й інші гази, рідини та процеси (Женевський протокол 1925 р.)
● біологічна зброя (Конвенція 1972 р. і Женевський протокол 1925 р.)
● засоби впливу на природне середовище, які мають широкі довгострокові наслідки, як засоби
знищення, завдання шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого
ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.)
● будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, які не виявляються
в людському тілі рентгенівськими променями тощо.

Сучасне міжнародне право не містить прямої заборони використання ядерної зброї. У

Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН 1996 р. було підкреслено, що застосування
ядерної зброї має бути сумісне з вимогами міжнародного гуманітарного права. Досвід ядерних
бомбардувань BBC США японських міст Хіросіми і Нагасакі в 1945 р. доводить, що застосування
цього виду зброї несумісне з галузевими принципами права збройних конфліктів, які забороняють
використання антигуманних засобів і методів ведення війни з невибірковим ефектом.

У 1981 р. була підписана Конвенція про заборону й обмеження застосування конкретних видів
звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні ушкодження чи мають
невибіркову дію, до якої додаються чотири протоколи.
● Зокрема встановлені заборони й обмеження на використання звичайних мін, дистанційно
керованих мін, мін-пасток.
● Заборонено використовувати міни проти цивільного населення.
● Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх запланованих мінних полів і
районів, де використовували міни-пастки. Обмежене застосування запалювальної зброї (вогнеметів,
фугасів, снарядів, ракет, гранат, мін, бомб, ємностей із запалювальними речовинами).
● Обʼєктом нападу із застосуванням такої зброї не можуть бути цивільне населення та цивільні
обʼєкти.
● Заборонено перетворювати ліси й інші види рослинності на обʼєкт нападу із застосуванням
запалювальної зброї, крім випадків, якщо в таких природних елементах переховуються комбатанти,
військові обʼєкти чи вони самі є військовими обʼєктами.
● Використання авіації є припустимим, але п не можна використовувати проти невійськових
обʼєктів, мирного населення тощо.
109. Право неміжнародних збройних конфліктів.
Неміжнародний (внутрішній) збройний конфлікт (збройний конфлікт неміжнародного характеру) – це
тривалі та інтенсивні збройні зіткнення на території держави між урядовими збройними силами і
організованими збройними формуваннями або між організованими збройними формуваннями. Право
неміжнародних збройних конфліктів визначено у Статті 3 Женевських конвенцій про захист жертв
війни.
До неміжнародного (внутрішнього) збройного конфлікту належать такі ситуації, коли:
• у межах території однієї держави починаються чітко визначені воєнні зіткнення між збройними
силами та іншими організованими збройними формуваннями або між організованими збройними
формуваннями;
• організовані збройні формування здійснюють контроль над частиною території держави та
мають можливість вести безперервні та узгоджені воєнні дії.
Поняття неміжнародних збройних конфліктів включає і замінює такі поняття, як громадянська війна,
внутрішній збройний конфлікт та повстання, що не є чітко визначеними й визнаними категоріями
гуманітарного права.
Головною особливістю таких конфліктів є сильна політична, правова і військова асиметрія між
урядом та іншими учасниками конфлікту. Уряд держави намагається зберегти свою владу, і тому
прагне заперечувати наявність збройного конфлікту, замість цього розглядаючи ситуацію як
внутрішнє порушення і нестабільність, при яких не застосовується МГП.
Варто зазначити, що війни з тероризмом теж підпадають під поняття неміжнародного збройного
конфлікту. Уряди США та Ізраїлю виступали за виділення війни із тероризмом у окрему третю
категорію на рівні з міжнародними та неміжнародними конфліктами. Вони обґрунтовували це тим, що
такі конфлікти не є міжнародними, адже не відбуваються між двома державами, але не є і
неміжнародними, адже відбуваються на території кількох держав. В результаті верховні суди обох
держав спростували таке обґрунтування, адже воно не відповідає духу МГП.
Норми, передбачені для неміжнародного конфлікту, менш численні та детальні, ніж ті, що стосуються
міжнародного збройного конфлікту, але вони є узгодженими із нормами міжнародних конфліктів.
Таким чином, такі основні норми гуманітарного права були перенесені на цей тип конфлікту:
• обмеження методів ведення бою;
• захист цивільного населення;
• захист медичного, релігійного персоналу та персоналу з надання гумдопомоги;
• право на неупереджену допомогу для цивільного населення, позбавленого благ, необхідних для
його виживання;
• повага до неупередженості медичної місії та надання медичної допомоги пораненим і хворим;
• судові гарантії припинення порушень, пов'язаних з конфліктом;
• конкретні гарантії для всіх осіб, позбавлених волі з причин, пов'язаних з конфліктом.
Однак статус комбатантів, передбачений для міжнародних конфліктів, не був перенесений на
неміжнародні збройні конфлікти. Статус тих, хто бере зброю проти власної держави, індивідуально чи
в рамках недержавних збройних груп, все ще підлягає застосуванню національного законодавства
даної країни. Це означає, що в цьому типі конфлікту немає привілеїв учасника бойових дій (тобто
статусу військовополоненого) і що особи або члени збройних груп, які беруть участь у військових
діях проти урядових сил, є винними у злочинній діяльності перед національним законодавством.
Вони входять до категорії цивільних осіб, які беруть безпосередню участь у бойових діях, і як такі
вони стають законними цілями під час і на той час, поки вони безпосередньо беруть участь у бойових
діях.
За згодою сторін конфлікту та шляхом спеціальної угоди можна поширити за аналогією деякі
положення гуманітарного права, що стосуються комбатантів у міжнародних збройних конфліктах, на
осіб, які беруть до рук зброю в неміжнародних збройних конфліктах.

110. Поняття міжнародного кримінального права.

Основною причиною виникнення і розвитку міжнародного кримінального права як галузі

міжнародного публічного права є інтернаціоналізація злочинності.

Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з

принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та
злочинами, що мають міжнародний характер.

Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної війни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як

злочинне;

· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів

проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної
відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не
звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру,

має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності

(презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).

Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступенем множинності.

Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно
можна поділити на декілька груп.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують

співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та
особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:

· Конвенція про рабство 1926 р.;

· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;

· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів
поводження та покарання 1985 р.;

· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним

захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971
р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського

судноплавства, 1988 р.;

· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;

· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;

· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин
1988 р.;

· Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.;

· Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що
стосується боротьби з морським піратством.

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання
співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими
злочинами. Зокрема, це такі акти:

· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та
Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців
європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);

· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;
· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні
порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії
1993 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;

· Угода між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці
Сьєрра-Леоне 2000 р.;

· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;

· Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства
1968 р.;

· Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних
злочинів 1974 р.

Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий
статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі
злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної
поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою
злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації норм міжнародного

кримінального права. Результатом кодифікації став Римський статут Міжнародного
кримінального суду 1998 р., (набрав чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення
Міжнародного кримінального суду – постійного органу, уповноваженого здійснювати юрисдикцію
щодо осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість
міжнародного співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії, військові
злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п.,
що здійснюються у відношенні цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний
кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної
юстиції. Таке положення Римського статуту не відповідає ст. 124 Конституції України, яка
встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Тому
відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут
Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що
доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції
України.

111. Поняття, види та форми відповідальності в міжнародному

публічному праві.

В міжнародному публічному праві існує поняття відповідальності, яке означає обов'язок держави чи
іншого суб'єкта міжнародного права нести наслідки за свої дії або бездіяльність, якщо вони
порушують міжнародні правила.
Відповідальність держави – порушника міжнародного зобов'язання реалізується в конкретних видах і
формах. У міжнародному праві розрізняють два види відповідальності: нематеріальну й
матеріальну.

У міжнародно-правовій доктрині для позначення нематеріальної відповідальності використовують

також три інших терміни: моральна, політична, морально-політична відповідальність.

Від специфіки міжнародного правопорушення залежить, який вид відповідальності буде нести
держава-порушник. За деякі правопорушення можуть застосовуватися обидва види відповідальності
одночасно.

У рамках нематеріального виду відповідальності виокремлюють такі форми: репресалії,

реторсії, сатисфакції і санкції.

Репресалії – це правомірні примусові дії держави, що мають на меті відновлення своїх прав,
порушених іншою державою. За сучасним міжнародним правом неприпустиме застосування сили або
погрози силою як репресалій. Репресалії можуть втілюватися в заморожуванні або арешті
банківських авуарів, затримці або арешті рибальських суден (за порушення режиму рибальства) і т. ін.
Заходи, вжиті потерпілою державою як репресалії, мають бути пропорційні правопорушенню, що їх
викликало, і припинятися з моменту відновлення status quo (стану справ до зміни ситуації).

Реторсії – це правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт із боку іншої держави, за
допомогою якого посадові, фізичні або юридичні особи першої держави були поставлені в
дискримінаційні умови. Реторсії націлені на відновлення принципу взаємності у відносинах
відповідних держав. Заходи, що були використані як реторсії, мають бути адекватні акту, який їх
спричинив, і припинятися з моменту відновлення колишнього становища. Як реторсії не можна
використовувати збройну силу.

Сатисфакція виражається в наданні державою-порушницею задоволення постраждалій державі.

Сатисфакція може здійснюватися у висловленні жалю і завіренні постраждалої сторони в
недопущенні повторення правопорушення, у публічному вибаченні, у покаранні винних, у наданні
особливих почестей постраждалій державі і т. ін. Застосування конкретної форми сатисфакції
залежить від заподіяного збитку і політичних взаємин між державами.

Санкції – це індивідуальні або колективні правомірні примусові заходи, вжиті проти

держави-порушниці, з метою припинення її неправомірного поводження або покарання за таке
поводження.

Індивідуальні санкції, які застосовуються потерпілою державою щодо держави-порушниці, не можуть включати
використання збройної сили. Найчастіше вони зводяться до часткового або повного розриву торгово-економічних відносин,
транспортних зв'язків, спортивних контактів і т. ін.

Колективні санкції можуть використовуватися тільки на підставі рішення Ради Безпеки ООН щодо держав, чиї дії
становлять загрозу миру або порушення миру (ст. 39 Статуту ООН) . Колективні санкції можуть включати повне або
часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших
засобів зв'язку, а також розрив дипломатичних відносин (ст. 41). Якщо ці заходи виявляться недостатніми, то Рада
Безпеки ООН може ухвалити рішення щодо санкцій з використанням збройної сили для підтримки або відновлення
міжнародного миру й безпеки (ст. 42).
Суть матеріальної відповідальності полягає у повній або частковій компенсації матеріальної шкоди,
заподіяної міжнародно-протиправним діянням держави. Формами відповідальності цього виду є
репарації, реституції і субституції.

Репарації – це відшкодування потерпілій від агресії державі матеріальної шкоди грошима, натурою
або послугами.

Історично репарації передувала контрибуція, тобто виплата грошових сум переможеною державою
переможцеві після закінчення війни. Основу контрибуцій становило "право переможця", незалежно
від того, справедливу чи загарбницьку війну вела держава, що перемогла. Розмір, порядок і форми
виплати контрибуції визначалися виключно державою-переможницею.

Реституція – одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає у поверненні у натурі майна,

неправомірно вилученого і вивезеного воюючою державою з території супротивника. Наприклад,
повернення автотранспорту, залізничного транспорту, річкових і морських суден і т. д., які були
неправомірно вилучені у супротивника і викрадені воюючою державою. При цьому реституції
підлягає майно, що перебуває не тільки під контролем воюючої сторони, а й те, що опинилося під
контролем будь-якої третьої держави.

Різновидом реституції є субституція, тобто повернення майна аналогічного роду і приблизно

рівноцінного тому, що було неправомірно вилучене й вивезене воюючою стороною з території
супротивника.

112. Міжнародні злочини та індивідуальна кримінальна відповідальність

за міжнародним правом.

Міжнародні злочини - це серйозні порушення міжнародного права, які мають всесвітнє вимірювання
і визнані міжнародним співтовариством як злочини, що порушують загальносвітові інтереси та
цінності. Ці злочини наносять шкоду людству в цілому, а не тільки окремим державам.

Існують декілька видів міжнародних злочинів, за якими може бути встановлена індивідуальна
кримінальна відповідальність за міжнародним правом:

1. Воєнні злочини: це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, які вчиняються під
час збройних конфліктів. Воєнні злочини включають злочини проти мирного населення, такі як
вбивство, пограбування, насильство, а також злочини проти воєнополонених та медичного персоналу.

2. Злочини проти людяності: це систематичні та масові порушення прав людини, які мають широкий
масштаб і спрямовані проти цивільного населення. Це можуть бути такі злочини, як геноцид,
насильство, етнічна чистка, насильство з гендерних мотивів і примусове переміщення населення.

3. Злочини проти миру: це злочини, що спрямовані на порушення міжнародного миру та безпеки,

такі як агресія (незаконне використання сили проти іншої держави), організація терористичних актів
та фінансування тероризму.
Індивідуальна кримінальна відповідальність за міжнародним правом означає, що окремі особи, які
вчинили міжнародні злочини, можуть бути притягнуті до відповідальності перед міжнародними
трибуналами або національними судами згідно з принципом юрисдикції.

Найвідомішим міжнародним кримінальним судом є Міжнародний кримінальний суд (МКС),

який має юрисдикцію над воєнними злочинами, злочинами проти людяності та злочинами проти
миру. Інші міжнародні трибунали, такі як Міжнародний трибунал з колишньої Югославії (МТБЮ) та
Міжнародний трибунал по Руанді (МТР), були створені для розгляду конкретних випадків злочинів,
скоєних під час збройних конфліктів у цих регіонах.
Залежно від юрисдикції та домовленостей міжнародних договорів, окремі особи можуть також бути
судово переслідувані в національних судах за міжнародні злочини.

113. Міжнародні кримінальні судові установи.

Існує кілька міжнародних кримінальних судових установ, які були створені для розгляду важливих
міжнародних злочинів та забезпечення індивідуальної кримінальної відповідальності. Ось
найвідоміші міжнародні кримінальні судові установи:

1. Міжнародний кримінальний суд (МКС): МКС є незалежним та перманентним міжнародним

судом, створеним Римським статутом, який набрав чинності у 2002 році. Він має юрисдикцію над
найсерйознішими міжнародними злочинами, зокрема воєнними злочинами, злочинами проти
людяності та злочинами агресії. МКС розглядає справи проти окремих осіб, а не проти держав.

2. Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії (МТБЮ): МТБЮ був створений

Резолюцією Ради Безпеки ООН у 1993 році для розслідування та притягнення до відповідальності
осіб, які вчинили воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид під час конфліктів у колишній
Югославії. МТБЮ відіграв важливу роль у встановленні прецедентів щодо міжнародної кримінальної
юстиції.

3. Міжнародний трибунал по Руанді (МТР): МТР був створений Резолюцією Ради Безпеки ООН у
1994 році з метою розслідування та притягнення до відповідальності осіб, які були відповідальні за
геноцид та інші злочини проти людяності під час конфлікту

114. Форми співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю.

Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю розвивається на трьох

рівнях:

• рівень двостороннього співробітництва між державами;

• регіональний рівень;

• співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.

Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю надзвичайно різноманітні,

однак усі вони зводяться до таких видів:
1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних та інших справах,
конвенції щодо боротьби з окремими злочинами міжнародного характеру тощо);

2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені для протидії

міжнародній злочинності — Інтерпол або організації загальної компетенції, для яких
боротьба зі злочинністю є одним з напрямів роботи - ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).

На підставі міжнародних угод та в рамках міжнародних організацій держави вирішують

різноманітні питання, а саме узгодження національних законодавств у сфері боротьби з
злочинністю; надання правової допомоги у кримінальних справа; та екстрадиція; взаємодія
правоохоронних органів; обмін досвідом надання технічної та фінансової допомоги;
створення спільних спеціалізованих банків даних про злочини і злочинців.

Залежно від кількості учасників договори, у тому числі у сфері боротьби зі злочинністю,
поділяють на двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів становлять двосторонні.

Двосторонні договори, як правило, стосуються наданню правової допомоги у кримінальних,

цивільних, сімейних справах

Важливе місце в справі співробітництва держав у боротьбі з: злочинністю займають

багатосторонні угоди щодо припиненні злочинів міжнародного характеру і покарання за
них. Такі договори покликані розв'язати, як правило, значні проблеми загальнолюдського і
регіонального значення (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., міжнародні
конвенції з морського і космічного права тощо).

У багатосторонніх міжнародно-правових актах дається кваліфікація злочинів міжнародного

характеру (наприклад, міжнародного тероризму, розкрадання ядерного матеріалу,
незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних речовин, "фальшивомонетництва",
рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми, піратства й ін.).

115. Юридична допомога та екстрадиція.

Юридична допомога та екстрадиція є важливими формами співробітництва між державами в сфері

правосуддя та боротьби зі злочинністю. Ось їхні основні аспекти:

Юридична допомога:
Юридична допомога передбачає надання державами взаємної допомоги в правових питаннях. Це
означає обмін інформацією, документами, свідченнями та іншими доказами, що стосуються
кримінальних справ. Основні аспекти юридичної допомоги включають:

1. Взаємне здійснення розслідувань: Держави можуть надавати одна одній допомогу в проведенні
розслідувань, зокрема шляхом здійснення пошукових дій, опитування свідків та збирання доказів.
2. Видача документів: Держави можуть надавати інформацію, документи та матеріали, які необхідні
для проведення кримінального розслідування або судового процесу.

3. Передача осіб: У разі необхідності держави можуть передавати одна одній осіб для виклику на
допит, свідчення або проведення судового процесу.

4. Конфіскація активів: Держави можуть надавати допомогу в конфіскації майна, яке було незаконно
отримано внаслідок злочинної діяльності.

Екстрадиція:
Екстрадиція - це процес передачі особи, яка перебуває на території однієї держави, до держави, в якій
вона звинувачується у скоєнні злочину або вже була засуджена. Основні аспекти екстрадиції
включають:

1. Запит на екстрадицію: Держава, яка бажає отримати екстрадицію підозрюваної особи, подає
запит до держави, на території якої вона знаходиться.

2. Розгляд запиту: Держава, яка отримала запит на екстрадицію, розглядає його відповідно до своїх
законів та міжнародних договорів. Вона оцінює достовірність звинувачень, можливість надання
справедливого судового процесу та дотримання прав людини.

3. Прийняття рішення: Держава, яка отримала запит на екстрадицію, приймає рішення щодо
передачі особи. Це рішення може бути залежним від умов, які надають гарантії того, що передана
особа не буде піддана покаранню або образам, які суперечать правам людини.

4. Фізична передача: У разі позитивного рішення про екстрадицію, особа передається до держави,
яка подала запит на її екстрадицію.

Юридична допомога та екстрадиція є важливими механізмами співробітництва між державами у

боротьбі зі злочинністю, забезпечуючи притягнення до відповідальності злочинців та збереження
правопорядку.