Тема 9.

Система нормативно-правових актів

1.Система нормативно-правових актів: поняття, ознаки, елементи, особливості в

Україні.

Варто зазначити, що будь-яка сучасна правова система світу характеризується достатньо

великою кількістю нормативно-правових актів. Тому постає проблема їх упорядкування та
взаємоузгодженості. Шляхи вирішення цієї проблеми залежать насамперед від типу правової
системи та цінностей, які притаманні цій системі. В сучасних державах, які формують свою
правову доктрину на визнанні невід’ємних, невідчужуваних прав людини, в основу
упорядкування і взаємоузгодженості нормативно-правових актів покладено положення
конституції, яка є фундаментальним, базовим та засадничим документом при прийнятті
нових актів.
Взаємоузгодженість нормативно-правових актів забезпечується наступними чинниками:
1) зміст нормативно-правового акта в кінцевому підсумку має бути підпорядкований людині
як найвищій цінності, забезпеченню її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і
безпеки;
2) положення конституції є основним юридично-ціннісним орієнтиром у процесі
правотворчості;
3) при прийнятті нових чи внесенні змін до чинних нормативно-правових актів не
допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав людини;
4) встановленням кожному органу публічної влади чітких меж його правотворчої та
правореалізаційної діяльності. Конституція держави, окремі закони та інші нормативно-
правові акти визначають, які акти може приймати той чи інший орган держави, з яких питань
і в якій формі;
5) послідовним проведенням ієрархічного зв’язку між нормативно-правовими актами. Цей
зв’язок проявляється у тому, що кожний нормативно-правовий акт не може суперечити акту
вищого за ієрархією нормотворчого органу.

Система нормативно-правових актів – це сукупність ієрархічно взаємопов’язаних

актів, які приймаються компетентними правотворчими органами (суб’єктами владних
повноважень).

У системі нормативно-правових актів прийнято виокремлювати вертикальну та

горизонтальну структуру (будову).

Вертикальну структуру системи нормативно-правових актів називають ще ієрархічною.

Вона визначає місце акта у системі нормативно-правових актів за ознакою юридичної сили.
Юридична сила нормативно-правового акта – це така його властивість, яка означає
обов’язкову вимогу відповідності актів органів публічної влади нижчого рівня змісту актів
вищих органів публічної влади. Юридична сила нормативно-правових актів дістає прояв у
наступних ознаках:
1) обов’язковій відповідності кожного акта принципам і нормам конституції держави;
2) визнанні обов’язкового підпорядкування між різними видами актів – конституція, закон,
указ, постанова, наказ, інструкція і т.ін. Саме в такій послідовності зменшується юридична
сила кожного акта і збільшується «поле обов’язкової відповідності» для інших актів;
3) встановленні ієрархічної підлеглості актів правотворчих органів залежно від їх місця в
державному механізмі. Наприклад, акти голів обласних державних адміністрацій повинні
відповідати постановам Кабінету Міністрів України, а їхнім власним правовим актам
повинні відповідати акти голів районних державних адміністрацій. Аналогічна підлеглість
існує і в галузевій системі нормативно-правових актів – між актами міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади та актами місцевих органів виконавчої влади (в сфері
юстиції, освіти, медицини та ін.);
4) визначенні підстав та меж прийняття того чи іншого акта, його основного змісту.
Формулювання «на основі і на виконання закону», «згідно з указом, постановою уряду» і
т.ін. виражають цей правовий зв’язок;
5) визнанні нормативно-правового акта, що ігнорує встановлені юридичні залежності,
правопорушуючим і таким, що втрачає юридичну силу. Для цього існують різні спеціальні
процедури – зупинення дії акта, оскарження акта, в тому числі в судовому порядку,
скасування акта, визнання акта недійсним, визнання акта таким, що втратив чинність.

Як вже зазначалось, місце акта за ієрархічною ознакою в системі нормативно-правових актів

визначається компетенцією правотворчого органу, який прийняв цей акт. Таким чином, за
юридичною силою усі нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.
Потрібно зауважити, що досить часто у юридичній літературі, у правових актах поряд із
поняттям «система нормативно-правових актів» використовують поняття «законодавство»,
що включає, крім законів, й інші види актів (постанови, укази, накази та ін.). Таке
ототожнення є не завжди коректним, оскільки при такому підході роль підзаконних актів
може бути перебільшена.

Горизонтальна структура системи нормативно-правових актів – це поділ актів за їх

галузевою ознакою. Іншими словами, певна окрема сфера суспільних відносин потребує
наявності сукупності актів, об’єднаних за одним предметом правового регулювання. Таким
чином, виокремлюють нормативно-правові акти конституційного, цивільного,
адміністративного, кримінального, фінансового та інших галузей. Варто зазначити, що
галузева (горизонтальна) структура системи нормативно-правових актів не співпадає з
поняттям структури системи права (поділом на галузі права, підгалузі та правові інститути).
Тобто норми однієї галузі права не завжди знаходять своє відображення у одному
систематизованому нормативно-правовому акті. Так, норми екологічного права виражені у
положеннях Конституції України, Закону України від 25 червня 1991 року «Про охорону
навколишнього природного середовища», Земельному кодексі України та ряді інших
нормативно-правових актів.
Однак традиційний підхід до горизонтальної структури системи нормативно-правових актів
включає поділ на:
• галузі – об’єднання актів за спільним предметом правового регу- лювання (якісно
однорідними, відносно відокремленими суспільними відносинами);

• інститути – система взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих за своїм змістом

нормативних актів (частин нормативного акта), які регулюють певну групу внутрішньо
узгоджених суспільних відносин.
Найменшим елементом виділяють речення або фразу нормативно-правового акта, яка
містить логічно завершені положення, що регулюють певні аспекти поведінки суб’єктів.

2.Система законодавства: поняття, структура. Особливості системи законодавства в

Україні.

Система законодавства - цілісний і погоджений комплекс нормативно-правових

приписів, що містяться в законах і розподілені залежно від предмета і метода правового
регулювання по галузях та інститутах законодавства.
Ознаки системи законодавства:

 1) є зовнішньою формою існування основної частини системи права;

 2) є способом надання юридичного (формального) значення нормам права,
сформованим у суспільстві;
 3) виражає норми права через первинні елементи - нормативно-правові приписи, що
розташовані у статтях законів;
 4) має два рівня будови - вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну
(рівнозначну);
 5) має суб'єктивний характер;
 6) має структуру - галузі та інститути законодавства.

Система законодавства - багатогранне суб'єктивно-об'єктивне утворення зі складною

структурою. Основна роль у ній належить нормативним актам, а також їх структурним
підрозділам. Вони дають змогу групувати окремі розділи, статті, пункти нормативних актів
залежно від норм права, що містяться в них, у різні більш стійкі формування - інститути
законодавства. Стаття закону тут виступає зовнішньою формою вираження правового змісту,
сконцентрованого у правовому приписі.

Визначення поняття "система законодавства" залежить від змісту, вкладеного в термін

"закон". Закони як письмові правові документи можна поділити на дві групи:

 1) закони в матеріальному змісті - усі правові акти, в яких містяться приписи,

розраховані на невизначене коло осіб;
 2) закони у формальному змісті - правові акти, що прийняті в особливому порядку
законодавчою владою (закони; міжнародні договори, затверджувані законами).

За такого підходу законами в матеріальному (а не у формальному!) змісті можуть вважатися

не тільки закони, але й підзаконні акти, що приймаються президентом, урядом,
міністерствами та іншими органами держави, тобто всі нормативно-правові акти держави,
включаючи акти виконавчої (адміністративної) нормотворчості.

Тому в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття "система

законодавства" ("законодавство"), а існує кілька розумінь. Найбільш поширеними з них є
такі:

1) широке розуміння - це система не тільки законів, а й усіх джерел (форм) офіційно

встановленого об'єктивного права: підзаконні акти, що приймаються президентом, урядом,
міністерствами та іншими органами держави, тобто система усіх нормативно-правових актів
держави й органів місцевого самоврядування, включаючи акти нижчого рівня (локальні
акти);

2) серединне розуміння (між широким і вузьким) - система нормативно-правових актів

вищих органів державної влади: закони і підзаконні акти парламенту, президента, уряду.
Таке розуміння законодавства висловив Конституційний Суд України стосовно трудового
законодавства, тобто є галузевим. Використання означеного тлумачення законодавства не
може бути поширеним на усі галузі законодавства. Так, у кримінальному законодавстві
немає підзаконних нормативно-правових актів (див. рішення Конституційного Суду від
09.07.1998);

3) вузьке розуміння - система всіх чинних законів певної держави, упорядкованих певним
чином, а також міжнародних договорів, затверджених (ратифікованих) законами Верховної
Ради, тобто законодавство - це система всіх законів держави. Таке розуміння законодавства
випливає з Конституції України, де чітко визначено, що чинні міжнародні договори, згода на
обов'язковість яких надана законом Верховної Ради України, є частиною національного
законодавства. В широкому розумінні, якщо мова йде про законодавчі й інші нормативно-
правові акти, варто застосовувати поняття "акти законодавства", а у вузькому, якщо маються
на увазі закони . Прихильники вузького розуміння національного законодавства (під яким
розуміються закони у формальному змісті), коли мова заходить про галузеве законодавство,
нерідко мають на увазі усю систему діючих нормативних актів даної галузі (закони і
підзаконні акти), тобто розширюють її до поняття законів у матеріальному змісті,
нормативно-правові договори, затверджені законами) використовувати поняття "законодавчі
акти".

3.Закон: поняття, ознаки, види. Особливості законів в Україні.

Закон у сучасному світі є одним з найважливіших джерел права, проте, як зазначалось

раніше, його не слід ототожнювати з правом. Якщо закон стає знаряддям досягнення
політичних цілей певними партіями чи іншими об’єднаннями, якщо він нехтує
невідчужуваними правами і свободами людини, більше того, порушує їх, не встановлює
розумного балансу між потребами та інтересами окремої людини і не визначає меж
втручання органів публічної влади в життя людей, – такий закон перестає бути джерелом
права.
Закон – це нормативно-правовий акт, який приймається органами законодавчої влади
держави або шляхом референдуму у спеціальному порядку та регулює найважливіші
суспільні відносини.

Як юридичний документ закон має такі ознаки:

• має відповідати потребам людини і суспільства та загальним принципам права;
• має пріоритетне значення для регулювання правового статусу людини. Виключно законами
мають визначатися права людини (хоча права людини не зводяться лише до тих, які
визнаються законами), гарантії їх правового захисту, межі втручання держави в приватне
життя особи, обмеження реалізації окремих прав індивіда;
• забезпечує правовий захист суспільного порядку, встановлює суспільно небезпечні чи
шкідливі діяння (злочини та проступки) та юридичну відповідальність за них;
• визначає межі та способи здійснення повноважень органами публічної влади;
• ухвалюється найвищим представницьким органом держави – парламентом, або у процесі
всенародного голосування – референдуму;
• приймається у особливому порядку, який називається законодавчим процесом. Набрання
чинності, внесення змін і доповнень, припинення дії закону також здійснюється у
спеціальному порядку. Цей порядок визначається конституцією держави (статті 93–94,
розділ ХІІІ Конституції України) та/або спеціальним законом;
• регулює найважливіші суспільні відносини, тобто такі відносини, які становлять особливу
цінність і значення для людини, суспільства та держави, є типовими та усталеними,
(відносно стабільними) Коло відносин, які можуть бути предметом законодавчого
регулювання, не можна визначити раз і назавжди. Хоч Конституція України передбачає ті
відносини, які визначаються і встановлюються виключно законами України (стаття 92), це не
означає, що перелік таких відносин є вичерпним. Конституція акцентує увагу на тому, що
зазначені відносини в сучасних умовах (на сьогодні) є найважливішими для суспільного
життя і вони не можуть бути предметом регулювання підзаконних норматив- но-правових
актів;
• в ієрархії нормативно-правових актів має вищу юридичну силу. Це означає, що всі інші
нормативно-правові акти (підзаконні) мають відповідати вимогам закону та забезпечувати
порядок його виконання. У разі якщо підзаконний акт суперечить нормам закону, він не
підлягає застосуванню та може бути оскаржений у порядку адміністративного судочинства;
• створений за особливими правилами юридичної техніки, має спеціальну структуру та
реквізити (назва закону, мета його прийняття, дата та ін.).
Особливе значення має порядок набрання чинності законом, зокрема, встановлені для цього
певні строки. Так, відповідно до статті 94 Конституції України закон набирає чинності через
10 днів з дня його офіційного оприлюднення. Це положення є надзвичайно важливим,
оскільки стаття 57 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові
акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення.
Не доведені до відома населення закони є нечинними. Таким чином, після прийняття зако-
ну має пройти певний час з метою ознайомлення населення з його текстом. Закон не може
бути чинним одразу після його прийняття (за винятком особливих випадків, наприклад,
введення надзвичайного стану і т.п.).
Цікавою є практика Європейського суду з прав людини щодо поняття закону. Норму не
можна вважати «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, що дає особі
можливість керуватися цією нормою у своїх діях. Ступінь чіткості, яку мають забезпечувати
формулювання національних законів – і яка в жодному разі не може охопити всі
непередбачувані обставини, – значною мірою залежить від змісту закону, сфери, на яку він
поширюється, а також від кількості та статусу тих, кому він адресований («Гешмен і Герруп
проти Сполученого Королівства», рішення від 25 листопада 1999 року).
Отже, для того щоб закон був якісним, на думку Суду, він повинен відповідати таким двом
основним вимогам:
1) закон має бути загальнодоступним для того, щоб громадянин знав, що за певних
обставин застосовується саме цей закон;
2) норма закону повинна бути сформульована достатньо чітко, щоб громадянин міг
регулювати свою поведінку, а в разі надання йому кваліфікованої консультації був здатний
розумно передбачити наслідки, до яких призведе його певна дія. Тобто закон має
передбачати чіткі та зрозумілі наслідки, які можуть настати для особи.

Усі ознаки закону відповідно до вимог верховенства права можна поділити на дві групи:
формальні (змістовні) і матеріальні.
Формальні ознаки – це такі вимоги, які характеризують процесуальний порядок прийняття
закону та його юридико-технічні особливості. До них відносять такі:
• доступність для їх адресатів (норми закону повинні бути оприлюдненими);
• чіткість та зрозумілість положень закону;
• сталість законів у часі, неможливість зворотної дії законів;
• дотримання правил юридичної техніки нормотворчості (наявність
необхідних реквізитів, ясність юридичних термінів та ін.).

Крім формальних ознак, закон має відповідати і так званим матеріальним ознакам
верховенства права, що передбачають вимоги до
змісту його положень. В основі цих вимог:
• загальнообов’язковість норм закону для усіх суб’єктів права;
• дотримання індивідуальних прав людини;
• гідність людини є найвищою цінністю, і її захист є керівним прин-
ципом діяльності держави.
Отже, закон має відповідати як формальним, так і змістовним (матеріальним) вимогам
верховенства права. Прийнято розрізняти такі види законів:
• конституційні (Під такими законами прийнято розуміти ті закони, які вносять зміни та
доповнення до конституції держави).
• органічні (Під ними розуміють закони, про які чітко зазначає конституція держави. Тобто
перелік питань, з яких приймаються такі закони, визначений конституцією. Як правило, це
важливі питання організації діяльності вищих органів державної влади, порядку проведення
референдумів, утворення і діяльності судів, регламентації надзвичайного та воєнного стану
та ін. Особливістю цих законів є те, що вони мають спеціальний порядок прийняття
(приймаються, як правило, абсолютною більшістю голосів депутатів парламенту) та
посідають вище місце щодо інших законів в ієрархії нормативно-правових актів).
• звичайні (Під звичайними законами розуміють ті, які регулюють типові відносини, що
стосуються різних аспектів політичного, економічного, соціального, культурного та
духовного життя суспільства. Вони, як і інші закони, мають вищу юридичну силу в системі
нормативно-правових актів, але самі повинні відповідати конституції та органічним
законам).
• надзвичайні (Надзвичайні закони – це такі закони, які можуть бути прийняті в умовах
надзвичайного або воєнного стану. Особливістю цих законів є те, що вони можуть
встановлювати окремі обмеження прав і свобод людини і громадянина (стаття 64
Конституції України). Термін дії таких законів чітко обмежений).

Свої особливості має система законів у державах з федеральним устроєм. У них розрізняють:
• федеральні закони – ті, які приймаються федеральним законодавчим органом і
поширюються на всю територію федерації;
• закони суб’єктів федерації – ті, які приймаються згідно з розподілом компетенції між
центром і суб’єктами федерації і поширюються тільки на їх територію.

4. Підзаконні нормативно-правові акти: поняття, ознаки, види в

Україні.

Характеристика законів як нормативно-правових актів вищої юридичної сили означає, що всі

інші нормативні акти мають відмінну від них правову природу, перебувають «під» законом.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це такий акт, який містить норми права та

прийнятий уповноваженим на це державним органом відповідно до закону і на його
основі. Підзаконні нормативно-правові акти спрямовані на конкретизацію та виконання
положень закону. Вони сприяють реалізації норм закону.
Разом з тим підзаконність нормативних актів не означає їх «меншу» юридичну
обов’язковість; вони наділені необхідною юридичною силою, хоч вона не має такої
всезагальності і вищості, як юридична сила законів.
Тим більше не слід недооцінювати соціального значення підзаконних нормативно-правових
актів. Вони покликані забезпечувати на основі законів конкретизоване нормативне
регулювання значного комплексу суспільних відносин і тому посідають важливе місце у всій
системі нормативного регулювання.
Підзаконні нормативно-правові акти, як і закони, мають різну юридичну силу, що залежить
від того, який правотворчий орган їх прийняв. У сучасній системі вітчизняного
законодавства можна виокремити такі види підзаконних нормативно-правових актів:
• підзаконні акти, які видає Президент України (укази і розпорядження);
• підзаконні акти Кабінету Міністрів України (постанови і розпорядження);
• підзаконні акти, які приймають центральні органи виконавчої влади – міністерства та ін.
(накази, інструкції, положення, правила тощо);
• підзаконні акти, які приймають місцеві органи державної влади та органи місцевого
самоврядування (постанови, розпорядження, інструкції тощо);
• локальні акти – такі , які приймаються керівними органами підприємств, установ,
організацій та які регулюють їх організаційну, трудову та виробничу діяльність (статути,
правила внутрішнього трудового розпорядку, накази, інструкції тощо).
У сучасних умовах надзвичайно важливого значення набувають питання щодо відповідності
підзаконних нормативно-правових актів законам. Часто підзаконні нормативно-правові акти
всупереч своєму основному призначенню – конкретизації положень закону – формулюють
такі норми права, які суперечать вимогам закону, встановлюють додаткові умови для
реалізації прав громадян, звужують їх зміст і обсяг тощо. Для подолання таких
суперечностей і захисту прав громадян від незаконних актів суб’єктів владних повноважень
в багатьох державах, зокрема в Україні, існує система адміністративного судочинства.
Таким чином, значення підзаконних нормативно-правових актів не слід перебільшувати. В
деяких країнах підзаконним нормативно-правовим актам взагалі не надається значення
джерела права (наприклад, в Польщі), а вказується виключно на їх процедурний, процесу-
альний характер.

5. Співвідношення та взаємодія системи права, системи

джерел права, системи нормативно-правових актів та
системи законодавства в Україні.

Система права — це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за

інститутами та галузями. Система законодавства — це зовнішня форма існування
правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об’єднаних за його
відповідними галузями. Система права об’єктивна, її поділ на галузі зумовлений
предметом та методом правового регулювання. Вона слугує основою для системи
законодавства. Кожній основній галузі права відповідає галузь законодавства.

Підходи до визначення поняття законодавства:

1) під законодавством розуміють всі джерела норм права, встановлені або визнані
державою;
2) під законодавством розуміють всі нормативно-правові акти держави;
3) під законодавством розуміють тільки акти вищих органів державної влади (парла-
мента, президента і уряду);
4) під законодавством у вузькому сенсі слова розуміють сукупність діючих в країні
законів.
У всіх наведених варіантах поняття «законодавство» визначається як сукупність
(система) різних джерел права (законів, підзаконних нормативно–правових актів,
міжнародних договорів тощо), а основна дискусія відбувається навколо питання: які
саме нормативно–правові акти або й інші джерела права включати до цього поняття, а
які ні.
Якщо законодавство ототожнювати з усією сукупністю джерел права певної держави,
то в цьому випадку поняття законодавства втрачає сенс. Логічно тоді
використовувати поняття «система джерел права». Поняття законодавства навіть у
найширшому значенні не охоплює такі джерела норм права, як звичай, релігійні
канонічні тексти та судові прецеденти.
Очевидно, шо законодавство необхідно ототожнювати лише з певним видом джерел
права. Найпоширенішим є поділ джерел права на нормативно-правові акти, правові
прецеденти, правові звичаї, нормативно-правові договори. Рідше джерелами права
називають релігійні норми, правову доктрину, принципи права.
Оскільки, термін «законодавство» походить від слова «закон», а «закон» належить до
нормативно-правових актів та є основним з них, то термін «законодавство» слід
позв’язувати саме з нормативно-правовими актами. Необхідно взяти до уваги і
словотвірне значення слова «законодавство», відзначивши, що воно є спіль-
нокореневим зі словом «закон», а отже ці слова пов’язані спільним лексичним
значенням. При цьому іменник «законодавство» є збірним іменником, тобто
іменником, що виражає сукупність (множинність) однакових або подібних предме-
тів, що сприймаються як одне ціле.
Отже, виходячи з цього, в сукупності джерел права можна виокремити законодавство
як сукупність нормативно-правових актів.
Разом з тим, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Тут слід зазначити наступне: згідно ст.ст. 8, 9
Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. Верховна Рада
України дає згоду на обов’язковість міжнародного договору за допомогою ратифіка-
ції. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття
закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору.
Відповідно, міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною
Радою України шляхом прийняття закону України про його ратифікацію, є складовою
частиною цього закону, а отже і національного законодавства України як сукупності
всіх нормативно-правових актів. Зазначене, ще раз підтверджує, правильність
розуміння поняття «законодавство» як ієрархічної сукупності нормативно-правових
актів, в тому числі і законів про ратифікацію міжнародних договорів, невід’ємною
частиною яких є текст відповідного міжнародного договору.
Однак, слід зазначити, що сьогодні в України нормативно-правовий договір як
джерело (форма) права має досить широке застосування, і міжнародні договори
України, ратифіковані Верховною Радою України шляхом прийняття закону про
ратифікацію, є тільки одним із різновидів міжнародних договорів України (ст. 3 Зако-
ну України «Про міжнародні договори України» визначає види міжнародних
договорів України). Також, в національній правовій системі України мають місце і
внутрішньодержавні нормативно-правові договори. Наприклад, в останні роки набула
поширення дискусія щодо можливості розгляду у ролі джерела права адміністратив-
ного договору, визначення якого міститься в п. 16 ст. 4 Кодексу адміністративного
судочинства України.
Також, якщо законодавство розглядати як сукупність нормативно-правових актів, то
виникає питання про те чи всі нормативно-правові акти, які є в правовій системі
певної держави, охоплюються поняттям законодавства, або існує певний критерій на
підставі якого одні нормативно-правові акти включаються до законодавства, тобто є
«законодавчими», а інші ні (є «незаконодавчими»).
Якщо розглядати законодавство, як сукупність нормативно-правових актів органів та
посадових осіб публічної влади, то різні нормативно-правові акти походять від різних
суб’єктів нормотворчості, а отже володіють різною силою (юридичною силою), що
залежить, в першу чергу, від їх правового статусу, а отже і обсягу владних
повноважень.
Отже, другим «законодавчим» критерієм є юридична сила того чи іншого норматив-
но-правового акта органів або посадових осіб публічної влади, що залежить від
правового статусу суб’єктів нормотворчості (меж їх компетенції). На верхніх
сходинках ієрархії розміщуються нормативно-правові акти, що мають вищу
юридичну силу. Найвищу юридичну силу має основний закон держави (конституція) і
конституційні закони, які доповнюють її положення. Наступними є закони –
нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що приймаються відповідно до
особливої процедури парламентом або безпосередньо народом і регулюють
найважливіші суспільні відносини. На нижчих сходинках ієрархії розміщуються
підзаконні нормативно- правові акти, що за своєю юридичною силопоступаються
законам, приймаються уповноваженими на це суб’єктами нормотворчості на основі та
на виконання законів і не повинні їм суперечити. До них належать, зокрема, поста-
нови парламенту, укази президента, постанови уряду, накази міністерств тощо, які
мають нормативний характер.
Відповідно, поняття законодавство можна визначити на різних ієрархічних рівнях. На
першому вищому ієрархічному рівні законодавство можна розглядати як сукупність
законодавчих актів (нормативно-правових актів вищої юридичної сили). На другому
ієрархічному рівні законодавство можна визначити як сукупність нормативно-
правових актів вищих органів публічної влади (парламенту, президента, уря- ду). На
третьому ієрархічному рівні законодавство може бути визначено як сукупність
нормативно-правових актів вищих органів публічної влади та центральних органів
виконавчої влади. На наступних нижчих ієрархічних рівнях до законодавства можуть
включатися нормативно- правові акти місцевих органів виконавчої влади та органів
місцевого самоврядування (тобто, нормативно-правові акти, які діють не на тери-
торії всієї держави, а на території відповідних адміністративно-територіальних
одиниць).
Виходячи з вищезазначеного, в сучасній правовій реальності в межах теорії права
необхідно піднімати та вивчати питання співвідношення не системи права та система
законодавства, а більш загальне питання співвідношення системи права та системи
джерел (форм) права. Система права та система джерел (форм) права співвідносяться
як зміст та форма. Система джерел права включає в себе законодавство як підсистему
нормативно-правових актів публічно-владних суб’єктів, корпоративну підсистему (як
сукупність корпоративних нормативно-правових актів суб’єктів громадянського
суспільства (тих, які не мають публічно- владних повноважень), а також нормативно–
договірну, прецедентну, звичаєву підсистеми тощо. В правовій системі певної
держави кожна із названих підсистем, зокрема, законодавство, є тільки однією із
форм виразу системи права поряд із іншими формами; тільки однією із форм, яка
організовує та виражає зміст права. При цьому, питання взаємодії та співвідноше ня
названих підсистем системи джерел (форм) права на сьогодні є практично не
дослідженим у юридичній науці.
Щодо поняття законодавства України як специфічної основної форми зовнішнього
виразу норм права національної правової системи, то останнє є ієрархічною
сукупністю нормативно-правових актів суб’єктів публічно владних повноважень та
міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. По іншому,
законодавство України є ієрархічною сукупністю нормативно-правових актів
суб’єктів публічно владних повноважень, зокрема, і законів про ратифікацію
міжнародних договорів, невід’ємною частиною яких є текст відповідного
міжнародного договору.

6. Систематизація нормативно-правових актів: поняття,

форми, способи.

Систематизація нормативно-правових актів— це діяльність щодо впорядкування та

удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену
систему.

Здійснення систематизації цих актів необхідне для:

• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів

законодавства;

• підвищення якості та ефективності законодавства;

• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання
громадянами та іншими суб'єктами права;

• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;

• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:

Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в

контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний
пошук необхідної правової інформації. Облік нормативно-правових актів може
здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього,
так і для зовнішнього користування. Основним завданням означеної форми систематизації є
допомога в оперативному пошуку необхідної правової інформації.

Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх

удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних
загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий
акт.Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства
шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності
законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності.
Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.

Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні

(чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту. При
інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну
силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не
містять норм права. Види інкорпорації:

За юридичним значенням:

o офіційна — здійснюється від імені компетентних органів, збірники є

офіційною формою опублікування, на які можна посилатися при вирішенні
юридичних питань;
o неофіційна — здійснюється іншими особами: видавництвами, науковими та
навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами,
тому видані збірники мають лише довідковий, інформаційний характер.

За обсягом:

o загальна (генеральна);
o галузева;
o міжгалузева;
o спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).

За критеріями об'єднання:

o хронологічна — упорядкування нормативно-правових актів здійснюється

відповідно до часу їх опублікування та набрання чинності;
o предметна — упорядкування здійснюється за предметом правового
регулювання (за галузевою приналежністю);
o суб'єктна — залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти.
Консолідація — це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох
нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний
нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту. Консолідація використовується там,
де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину,
позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню
загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між
поточною правотворчістю та кодифікацією.