Professional Documents
Culture Documents
Ref 8093 Parta Ua
Ref 8093 Parta Ua
І. Вступ.
ІV. Висновки.
Вступ
Право, як сукупність відомих загальнообов'язкових норм (право в об'єктивному
змісті), має своєю загальною задачею регулювання відносин між людьми. Одні з цих
відносин воно регулює примусовим чином, так що окремі частки особи своєю волею,
своїми частками угодами їх змінити не можуть: усі визначення в цій області виходять
з одного єдиного центра, від однієї єдиної волі - волі держави. Так саме обстоїть
справа в сфері державного права, кримінально права і т.д. І в цьому змісті публічне
право може бути характеризоване як система юридичної централізації: усе воно
перейнято духом субординації, принципом влади і підпорядкування.
В інших сферах відносин держава застосовує інший прийом: вона не регулює їх
від себе і примусово, а передає їх регулювання приватній волі і приватним угодам;
сама ж займає позицію влади і тільки охороняє те, що буде встановлено приватними
особами – приватне право. Унаслідок цього норми права в цих областях мають
характер не примусовий (ius cogens), а лише диспозитивний (ius dispositivum) і можуть
бути приватною волею відсторонені (pactis privatorum mutari possunt). Іншими
словами, держава не ставить себе в положення єдиного центра визначень, а, навпроти,
припускає наявність безлічі маленьких автономних центрів, що регулюють свої
відносини самі. Це і є область приватного чи цивільного права - ius privatum. Саме цю
думку власне, кажучи, мали на увазі і римські юристи, коли говорили "publicung ius est
quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem".
Цивільні права і обов'язки виникають з дій громадян і організацій, які в силу
загальних правил цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки.
Відповідно до цього цивільні права і обов'язки виникають:
з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених
законом, але таких, які йому не суперечать;
з адміністративних актів, у тому числі державних та інших громадських
організацій — з актів планування;
внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або
збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;
внаслідок інших дій громадян і організацій.
особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть
припинятися і відчужуватися.
Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі
юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і
породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік
юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти; 3) створення об‘єктів
інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5) події, з якими закон пов‘язує
настання цивільно-правових наслідків.
Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти, настання
яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо). Дії
(бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей.
Дії поділяються на правомірні і неправомірні.
Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту
шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної
поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією здійснення прав.
Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми
(імперативна, диспозитивна…). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав
– реалізувати їх самостійно, або через представника.
Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією
особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і
обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника
можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови укладення
договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна
особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя),
створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є
безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до
самого себе.
Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності
поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність –
довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність
на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном,
машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу,
один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються
юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності,
які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя.
Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають
обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному
оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не
оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для
подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості
між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис
керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).
Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної
поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо своїх правомірних
дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб
(повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб‘єктом засобів
16
складається, був дещо іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня
створення самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі
точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому напрямку
прямує і повинно прямувати суспільство — в напрямку капіталізму чи в напрямку
соціалізму.[25, c.40-43]
Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі створення
правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому суспільству, і з цих позицій у
багатьох випадках розглядається і відповідно оцінюється розвиток законодавства,
включаючи й цивільне.
Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на даний
час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві поки що
об'єктивно не сприяє складанню української системи права — незаідеологізованої, на
тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема, ООН в Міжнародній декларації
прав людини. На жаль, треба визнати, що існує ще схиляння до принципів
формування правової системи за типом, притаманним авторитарним державам.
Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить про
те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити правову ідеологію
як основу, як базу правової системи; по-друге, це свідчить про те, що людина як
окрема особистість, як індивід ще не стала тим притягальним центром, до якого
мають звертатися різні види правового регулювання; по-третє, це свідчить про те, що
в суспільстві відсутня домінуюча засада для створення правової системи.
С. Алєксеєв пише: «Джерело виникнення національних правових систем
вказаної сім'ї (маються на увазі національні правові системи, що належать до романо-
германського права) потрібно шукати перш за все в економічних, соціально-
політичних умовах розвитку суспільного життя». Те ж саме можна сказати і про
українську систему права. Але коли економічні і соціально-політичні умови розвитку
життя Франції, Німеччини, Італії та інших країн призвели до створення єдиної сім'ї
правових систем — континентального права, — якій властивий високий рівень
нормативних узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як
приписи, що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим
началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.
Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна система
права ламалася, а місце законів, які були уособленням комуністичної правової
ідеології, займали інші нормативні акти (закони в тому числі), не відповідав
економічному і соціально-політичному розвитку, який існував на той час. По суті
кажучи, нові правові норми у своїй переважній більшості не оформлювали ті
економічні відносини, що вже фактично склалися або складаються, вони виконували
іншу функцію — давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних
відносин. По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми,
фактично з'являлися на пустому місці. Подібних тим суспільним відносинам, які
викликали ці закони, просто не існувало.
Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні
основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише розвинути ті
економічні засади, що вже склалися і привести суспільство до нових політичних
форм, то такого стану в українському суспільстві на момент здобуття Україною
незалежності і виходу її зі складу Радянського Союзу не було.
22
від суспільства, яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на
річ, є безсумнівним.
Саме тому кожний суб'єкт права власності в ринкових відносинах визначається
як приватна особа, приватний власник, а право власності — як право приватної
власності.
Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб'єктів права власності — як
для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в цивільних відносинах теж
виступає як приватна.
юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова
договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін
керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов'язкове правило і при
відсутності спеціальних указівок чи законодавства.
В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній
міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених
паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних
торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс»
у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарних акредитивів»
у редакції 1993 р. і ін.).
Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що
здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання
на них контрагентів.
Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику
взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх
взаємозв'язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але ту що мається на увазі в
силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок
(сформована практика взаємин) зовсім не обов'язково складає який-небудь звичай
майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а
тому скасовує у відповідній частині дію як диспозитивного правила закону, так і
звичаю.
Цивільне законодавство України - це сукупність цивільно-правових законів і
інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку
відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного
законодавства є:
Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26,
32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);
нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України
(Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон УРСР «Про
власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про господарські товариства»
від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18
червня 1991 р.);
Укази Президента України;
Декрети, Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України;
нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України;
нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.
Висновки
Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в
приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох
немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і
необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин,
що входять у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також
існують і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так,
наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються свого роду
«каменями спотикання» інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про
33