ТДП №13.

ПРИНЦИПИ ПРАВА
1. Поняття та класифікація принципів права. 1.1. Поняття та суть принципів права.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають
загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення
права.

Принципи права впливають на весь процес підготовки нормативно-правових актів, їх

видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Вони є основним критерієм
для правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності державних органів. Від
рівня їх дотримання залежить стабільність та ефективність правової системи.

Принципи права об'єктивно зумовлені економічним, соціальним, політичним ладом

суспільства, що існує в певній країні, соціальною природою держави і права, характером
пануючого політичного і державного режиму, основними принципами побудови і
функціонування політичної системи певного суспільства.

Так, наприклад, принципи побудови і функціонування феодального права докорінним

чином відрізняються від принципів побудови і функціонування рабовласницького чи
сучасного права.

Також очевидною є різниця принципів сучасного романо-германського права, яке

охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалися виключно на основі
римського права, - та мусульманського права, яке склалося на основі мусульманської
релігії.

Як правило, принципи права закріплюються прямо в законодавчих актах (статтях,

преамбулах конституцій, законів) або ж випливають зі змісту конкретних правових норм.

Принципи права відображають систему цінностей суспільства і мають чи повинні мати

правову форму вираження і забезпечення.

1.2. Класифікація принципів права.

Систему принципів права становлять загальносоціальні та спеціально-соціальні

(юридичні) принципи.

Загальносоціальні принципи:

• домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй та ін.;

• верховенство громадянського суспільства наддержавою;

• верховенство правових законів над політичною та фізичною силою;

• різноманітність та рівноправність різних форм власності;

• свобода підприємницької діяльності;

• верховенство прав і свобод людини над правами держави.

Спеціально-соціальні (юридичні) принципи:

1) загальноправові принципи: гуманізм, рівність громадян перед законом, демократизм,

законність, взаємна відповідальність держави й особи;

2) міжгалузеві принципи (виражають особливості декількох споріднених галузей права):

гласність судочинства (для кримінально-процесуального й цивільного процесуального
права), принцип змагальності, принцип матеріальної відповідальності (для цивільного,
фінансового, трудового права тощо);

3) галузеві принципи (характеризують найбільш суттєві риси конкретної галузі права):

принцип диспозитивності (у цивільному праві) і принцип імперативності (у
кримінальному праві), принцип презумпції невинуватості (у кримінальному праві) тощо.

4) принципи правових інститутів: рівність усіх форм власності (інститут власності),

невідворотність відповідальності (інститут юридичної відповідальності) тощо.

1.3. Значення принципів права у правотворчій та правозастосовчій практиці.

Роль, значення принципів права визначаються їх природою. Вони в концентрованому

вигляді виражають сутність, зміст права, тому мають значення керівних положень під час
здійснення державою правотворчої, правозастосовчої діяльності.

Норми права формуються на основі принципів права, тому останні є "фундаментальними

конструкціями" всієї системи права, всього масиву норм права.

Принципи права можуть застосовуватися під час вирішення конкретних юридичних

справ, наприклад застосування аналогії права як способу надолуження прогалин у праві.

Необхідно пам’ятати, що вплив принципів на суспільство полягає в тому, що вони

допомагають вихованню громадян, формування у них високої правової культури.
Загальнолюдські правові принципи права на сьогодні потребують глибокого
опрацювання та вивчення з метою статичного впровадження їх в практику застосування.
Визнання, дотримання та застосування цих принципів є ознакою демократичності
держави та критерієм поняття «правової держави».

Ігнорування принципів при формуванні права призводить до правового нігілізму,

існування таких явищ, як колізія правових норм, прийняття так званих «мертвих норм»,
порушення вимог Конституції, а також порушення прав та свобод людини і громадянина.

2. Характеристика основних видів принципів права. 2.1. Загальнолюдські

(цивілізаційні) принципи права.
 Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються
досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним
тощо) і повинні виступати універсальним критерієм становлення національних правових
систем. Вони закріплені в міжнародних правових документах і частково у внутрішньому
законодавстві окремих держав.
Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського
суспільства на фоні виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою
одне з кращих досягнень людства. Будучи визнаними загальнолюдськими і закріплені в
міжнародно-правових документах, ці принципи стають обов'язковими для всіх держав
(наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об'єднаних Націй від 26 червня
1945 року, в Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня
1975 року, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх
відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних
Націй від 24 жовтня 1970 року та ін.).
Водночас прогресивна правова думка сформулювала такі загальні засади, які не
можуть реалізуватися незалежно від принципів організації і функціонування всієї
соціальної системи, включаючи і правову. До них належать принципи гуманізму,
демократизму, справедливості, свободи, рівноправності та інші, тобто ті, без яких право
не може функціонувати. Кожен з них знаходить свій вияв як у системі права в цілому, так
і в окремих його галузях та інститутах.
Принцип гуманізму – одна з найважливіших ціннісних характеристик цивілізованого
суспільства, що визнає благо людини, його право на свободу, щастя, виявлення своїх
здібностей критерієм прогресивності соціальних інститутів.
Принцип демократизму прямо випливає з принципу народовладдя. Однак ідея права
полягає у прагненні окремої людини до відносної свободи від влади – державної,
особистої і навіть народної. Тому в праві принцип демократизму проявляється шляхом
закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні
органів державної влади, в здійсненні правової політики, у створенні й удосконаленні
законодавства.
Принцип справедливості передбачає його трактування як зовнішнього щодо права
явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває певні властивості самої
юридичної форми. Йдеться про здатність права захищати політичні, економічні та інші
інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про
справедливість (наприклад, з точки зору вільного населення Риму рабство цілком
відповідало його уявленням про справедливість). Щодо справедливості, то як спеціально-
юридична категорія вона розглядається в масштабі відповідності, пропорційності,
збалансованості і певної гармонійності між здійсненими витратами, зусиллями,
звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженої у вигляді
винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі вказаний принцип виступає як
принцип усієї правової системи.
Принцип свободи як можливість вибору варіанта поведінки являє собою абсолютне
благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що
досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів
держави і посадових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту
свободи людини.
Принцип рівності виражається в рівності правового становища всіх перед законом,
наявності рівних загальногромадянських прав і обов'язків, рівному захисті перед судом
незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця
мешкання, посадового стану та інших обставин.
2.2. Загальні (основоположні) принципи права.
Загальноправові принципи, характерні для права в цілому, визначають якісні особливості
всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки
регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх
називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать: єдність прав і
обов'язків суб'єктів суспільних відносин, га-рантованість прав і свобод громадян,
принцип відповідальності за вину, принцип законності, поєднання стабільності і
динамізму та деякі інші.
2.3. Галузеві, міжгалузеві принципи права та принципи інститутів права.
Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях права.
Більшість принципів мають міжгалузевий характер, бо більш-менш одноманітно
виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства
(цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у
процесі. Це, зокрема, такі: незалежність суддів і підкорення їх тільки законам; здійснення
правосуддя тільки судом; рівність прав учасників судового розгляду; всебічність,
повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи; ніхто не може бути суддею у власній
справі; усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу; національна мова
судочинства; доступність судового захисту та багато інших.
Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено
законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше
заборонено», які відповідають загальнодозволеному і дозволено-заборонному типам
правового регулювання.
Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з
предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі
права. Принципи галузей – це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права,
можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь
права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер
життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів.
Принципи правових інститутів.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що

регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими
або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів
окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих інститутів права становлять
 цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи
загальних принципів права.
Так, інституту призначення покарання у кримінальному прігві відповідає ціла система
принципів, які є логічним продовженні загальних засад, характерних для держав з
демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема: законність покарання в розумінні
конкретного його прояву, визначеність покарання у вироку суду; обґрунтованість і
обов'язковість його мотивування у вироку; гуманність конкретного покарання, яке не
може спричиняли фізичних страждань засудженому або принижувати його людську
гідність; індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця
(врахування особи винного); справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину
і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду.

3. Поняття, зміст та структура принципу верховенства права. 3.1. Поняття, зміст та

значення принципу верховенства права.
Верховенство права – фундаментальний принцип, який передбачає рівність усіх і
кожного перед законом та неминучість покарання за його порушення.
Принцип верховенства права є основою для сталого розвитку суспільства та охоплює
практично всі аспекти життя громадян України: від безпеки особистості, права власності
та розв’язання конфліктів – до ефективної боротьби з корупцією.
Ключовими пріоритетами Уряду України в межах його компетенцій є створення умов
для обов’язкової відповідальності за правопорушення та слідування букві закону,
боротьба зі зловживаннями та хабарництвом на всіх рівнях. 
В Україні принцип верховенства права (правовладдя) встановлено частиною першою ст.
8 Конституції.
3.2. Характеристика основних складових верховенства права
Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства
права:
 доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та
передбачуваними);
 вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі
закону, а не за розсудом;
 рівність перед законом;
 влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;
 права людини повинні бути захищені;
 повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та
відстрочок;
 наявність справедливого суду;
 держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і
національного права.
3.2.1. Повага до прав і свобод людини
Як самостійний принцип поваги до прав людини був сформульований у Заключному акті
Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року.  Згідно з принципом
поваги до прав людини, всі держави повинні поважати права людини незалежно від їх
раси, статі, мови, релігії і інших відмінностей між ними. Адже повага до прав людини –
це основа свободи і справедливості будь-якої цивілізованої, демократичної держави. 
3.2.2. Верховенство конституції
принцип верховенства Конституції та закону стосовно всіх інших нормативно-
юридичних актів. Цей принцип припускає винятковість закону порівняно з іншими
нормативно-юридичними актами, що означає підпорядкованість закону всіх підзаконних
актів відповідно до їх субординації. Відповідно до цього принципу: конституція країни
має вищу юридичну силу, їй мають відповідати всі закони, підзаконні акти, своєю
чергою, мають відповідати законам, акти правореалізації не можуть суперечити
нормативно-юридичним актам;
3.2.3. Принцип розподілу влади
Суть принципу поділу влади полягає в тому, що єдина державна влада організаційно й
інституційно розділяється на три відносно самостійні гілки – законодавчу, виконавчу і
судову. Поділ влади є необхідною умовою існування правової держави та
громадянського суспільства. Така роздільність передбачає існування законності та
правопорядку в країні, гарантує політичну свободу громадянам та запобігає
зосередження усієї повноти влади в руках однієї гілки влади, чи державного органу, а це
в свою чергу забезпечує належний захист прав людини і громадянина та існування
плюралізму у суспільстві.
3.2.4. Законність
принцип загальної законності, відповідно до якого в суспільстві для всіх державних
органів, громадських організацій, об'єднань, підприємств, посадових осіб, громадян тощо
положення, що містяться у законодавстві, є обов'язковими до виконання. Не може бути
винятку з цього правила ні для фізичних, ні для юридичних осіб, незалежно від їх статусу
та місця у суспільній системі;
3.2.5. Обмеження дискреційних повноважень
Обмеження дискреційних повноважень стосується всіх гілок влади, однак особливого
значення набуває для виконавчої влади. Широкі дискреційні повноваження органів
виконавчої влади та їх посадових осіб часто призводять до порушень прав і свобод
громадян, створюють ґрунт для корупції та інших зловживань. Тому невипадково чіткій
визначеності таких повноважень та їх введенню в жорсткі межі закону приділяється
значна увага Європейським судом з прав людини та конституційними судами
європейських країн.
 Обмеження дискреційних повноважень означає, що будь-який орган виконавчої влади
не тільки не може сам визначити свої власні повноваження, а й встановлювати їх для
підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб.
Чи не найбільш актуальним в сучасних українських реаліях є зведення до мінімуму
дискреційних повноважень державних чиновників у тих сферах, які безпосередньо
пов'язані з реалізацією прав і свобод громадян (використання державної і комунальної
власності, надання фінансових пільг і фінансових ресурсів, оподаткування, контроль
тощо).
Саме в цих та подібних до них сферах відбувається, як підтверджує практика,
найбільше зловживань.
З обмеженням дискреційних повноважень безпосередньо пов'язана і така вимога
верховенства права в системі виконавчої влади, як наявність розвинених процедур в
діяльності її органів і посадових осіб, передусім у їх відносинах з громадянами. На
відміну від багатьох європейських країн, де існують спеціальні кодифіковані акти,
присвячені детальній регламентації таких процедур, в Україні вони залишаються чи не
найменш врегульованими.
3.2.6. Принцип рівності у правах (рівноправності) та рівності всіх перед законом
Принцип рівноправності громадян, що реалізується за рахунок рівності всіх перед
законом, існування рівної відповідальності для будь-якого суб'єкта за вчинене
правопорушення, права на рівний захист своїх прав, свобод та інтересів у суді, незалежно
від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання тощо (принцип
формальної рівності громадян);
3.2.7. Принцип юридичної визначеності
Принцип правової визначеності, також відомий як принцип легітимних очікувань (захист
довіри), є одним із основних підпринципів верховенства права, що є одним і з
найважливіших принципів загального права. Принцип правової визначеності або
стабільності правовідносин запобігає необґрунтованому деконституції правових актів чи
ситуацій, навіть якщо під час його конституювання мала місце невідповідність
правовому тексту. Таким чином, важливість правової визначеності спрямована на захист
очікувань громадян, тобто державний менеджер повинен використовувати минулі
практики та прецеденти державного управління, які зробили можливим та створили
очікування у громадян. Принцип правової визначеності передбачає наявність
злагодженого механізму, здатного забезпечувати верховенство права та слугувати
стандартом для законодавства та судочинства. У широкому розумінні принцип правової
визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової
системи з метою забезпечення перш за все стабільного правового становища індивіда
шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.
3.2.8. Принцип захисту довіри
 Здебільшого розглядається як один з важливих елементів більш загального принципу -
правової певності або юридичної визначеності. Принцип захисту довіри передбачає,
зокрема, забезпечення:
• впевненості громадян у тому, що їх правове становище залишатиметься стабільним і
в майбутньому не погіршуватиметься;
• публічності діяльності держави, стабільності законодавства та прогнозованості його
розвитку;
• адекватного дискреційним повноваженням відповідних державних органів захисту
від свавільних рішень;
• поваги держави до так званих «легітимних очікувань» (legitimate expectation), тобто
до її зобов'язань перед своїми громадянами та їхніх законних очікувань (наприклад, у
сфері трудових відносин - повага до встановлених законом критеріїв оплати праці; у
сфері кримінальної відповідальності - повага до права засудженого на звільнення від
покарання чи дострокове звільнення від відбування покарання тощо);
• закріплення у законі недопустимості «змін до гіршого» (reformation in pejus), тобто
погіршення правового становища особи, яка оскаржує рішення про притягнення її до
юридичної відповідальності (наприклад, застосування вищою судовою інстанцією
суворішої санкції до підсудного при оскарженні ним вироку суду нижчої інстанції,
посилення адміністративного чи дисциплінарного стягнення при оскарженні рішень
відповідних органів чи посадових осіб).
Одним з найважливіших складових принципу захисту довіри є незворотність дії закону
у часі.
3.2.9. Принцип пропорційності
Принцип пропорційності — загальноправовий принцип, спрямований на забезпечення
у правовому регулюванні розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно
до якого цілі обмежень прав мають бути істотними, а засоби їх досягнення
обґрунтованими і мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються; дозволяє
досягти розумного співвідношення між цілями державного впливу та засобами їх
досягнення.
Принцип пропорційності являє собою загальний, універсальний принцип права, який
вимагає співрозмірного обмеження прав та свобод людини для досягнення публічних
цілей 

Загалом принцип пропорційності включає такі послідовні елементи:

1. наявність чіткого та прямого зв’язку між обмеженням  та метою, що

переслідується;
2. найменш можливе обмеження  свободи, тобто визначення того, чи існують інші
заходи, які є менш обтяжливими для такої свободи;
3. наслідки закону, який обмежує або втручається у здійснення свободи, не
повинні надмірно обмежувати свободу і досягати мету, що переслідується.
 3.2.10. Незалежність суду і суддів

Незалежність судової влади має декілька аспектів: інституцій- ний (його інколи
іменують організаційним або інституційно-орга- нізаційним), функціональний та
особистісний (незалежність самих суддів).
Інституційна незалежність судової влади полягає насамперед у тому, що вона
довіряється суддям - носіям цієї влади, які здійснюють її незалежно від законодавчої і
виконавчої гілок влади.
Ніхто, будь-то глава держави, прем'єр-міністр, депутат парламенту, член уряду чи
будь-яка інша посадова особа, не може втручатися у діяльність суду і суддів при
виконанні ними своїх судових функцій.
Інституційна незалежність суддів гарантується також рядом інших, як правило,
зафіксованих у конституціях засобів та інститутів:
• незмінюваністю суддів, тобто безстроковістю призначення особи на посаду судді. За
загальним правилом суддя обіймає свою посаду до досягнення певного (пенсійного) віку,
а в деяких країнах - навіть довічно;
• чіткою визначеністю підстав усунення судді з посади, які переважно також
фіксуються у конституціях. Такими підставами, як правило, є: набрання сили
обвинувальним вироком суду щодо нього або вчинення суддею діянь (зокрема й
аморальних), несумісних зі статусом судді;
• обов'язком держави забезпечувати належне фінансування судів на основі щорічного
затвердженого законом державного бюджету, яке дозволило б судам ефективно
виконувати свої функції тощо.
Функціональна незалежність суду і суддів визначається в першу чергу їх
безсторонністю, тобто правом і обов'язком суду та суддів ухвалювати рішення
самостійно, неупереджено, тільки на основі конституції і закону, керуючись принципом
верховенства права.
Для запобігання можливому партійному, політичному, корпоративному чи іншому
впливу (тиску) на суддів, їм, як правило, заборонені:
• членство в політичних партіях та інших об'єднаннях, що переслідують політичні цілі
(мають політичну мету);
• участь у будь-якій іншій політичній діяльності (наприклад, у політичних мітингах і
демонстраціях, в агітаційних заходах під час виборчих кампаній тощо);
• бути депутатом парламенту чи мати інший представницький мандат;
• обіймати будь-які посади та виконувати будь-яку оплачувану роботу, крім наукової,
викладацької та творчої.
Особистісна незалежність судді визначається не лише конституцією і законом, а й
особистістю самого судді - рівнем його компетентності, моральними якостями тощо. Цей
аспект суддівської незалежності дістає прояв у тому, що:
 • суддя має здійснювати правосуддя незалежно від власних політичних поглядів і
переконань, які жодними законами заборонити (на відміну від заборони належності до
політичних партій) неможливо;
• підкорення судді тільки закону, ухваленому відповідно до демократичної процедури,
не означає формального дотримання його букви, ігнорування загальних принципів права
та інших правових цінностей, відображених у конституції, міжнародно-правових
документах та міжнародній судовій практиці, тобто передбачає наявність у судді
широкого юридичного світогляду;
• суддя зобов'язаний як аргументувати рішення, які ним ухвалюються, положеннями
закону, загальними принципами права та іншими правовими цінностями, покладеними в
його основу, так і звіряти їх з відповідною усталеною судовою практикою;
• надмірна «нестандартність» судді при ухваленні власних рішень може призводити до
порушення одного з важливих принципів судочинства згідно з яким в однакових справах
мають ухвалюватися однакові рішення, що є необхідною умовою єдності судової
практики і ефективності судочинства;
• будь-яка участь судді в позасудовій професійній юридичній діяльності, зокрема у
різних експертних установах та інститутах, має оцінюватися суддею з позицій її
несуперечності незалежному виконанню основної судової функції - здійсненню
об'єктивного, неупередженого і справедливого правосуддя.
Ключові поняття: принципи права, принцип верховенства права