1. Поняття правової свідомості та її ознаки.

Правосвідомість відображає правову дійсність. У цьому зв’язку через аналіз

правосвідомості, її розвитку та специфіки стає можливим пізнання того, яким чином право
функціонує в суспільстві, яким чином і суспільство в цілому, і окремі громадяни сприймають
право, ставляться до нього, визнають або не визнають закріплені в ньому цінності, норми,
принципи, ідеї тощо. Зважаючи на це, розгляд різних проблем правосвідомості, багато з яких
дотепер є дискусійними, має найважливіше значення в системі філософсько-правових
знань.

Правосвідомість – це сукупність емоцій, почуттів, настанов, ідей, теорій, концепцій, за

посередництвом яких відображається правова дійсність, формуються ставлення до
права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення
перспектив і напрямів розвитку правової системи.

Для правової свідомості характерні такі риси.

● 1. Вона є різновидом суспільної свідомості. Поряд з іншими формами (філософською,

релігійною, моральною, політичною, естетичною) правова свідомість відображає
певний аспект навколишнього світу – правову дійсність. Вона не існує "в чистому"
вигляді, її неможливо механічно відокремити від моральної та політичної
свідомості.
● 2. Носіями правосвідомості є різні суб'єкти: особа, громадські об'єднання, політичні
партії, органи державної влади та їх посадові особи, юристи, суспільство в цілому
та ін. У правовій свідомості відбиваються ставлення цих суб'єктів до права,
юридичної практики, поведінки (діяльності) інших учасників правовідносин, їх
оцінювання.
● 3. Об'єктом правосвідомості є різні правові явища та процеси (право, правові
відносини, правова поведінка, практика реалізації права тощо). Разом з тим вона
може містити оцінювання права минулого (наприклад, аналіз римського права,
Руської правди) або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.
● 4. Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-
історичних умов у тій чи іншій країні, впливає на функціонування і напрями розвитку
правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання –
право не може справляти свій регулятивний вплив інакше як через людей,
безпосередньо впливаючи на їх свідомість. За посередництвом правових ідей і
теорій, почуттів та емоцій правові явища і процеси оцінюються з погляду
життєвих потреб та інтересів людей і суспільства. Таким чином формуються
настанови на правомірну поведінку, складаються уявлення щодо критеріїв
ефективності правового регулювання, шляхів удосконалення і реформування
законодавства та юридичної практики. Правосвідомість виявляється на всіх
стадіях правового регулювання, впливає на функціонування кожного елемента
правової системи.
● 5. Правосвідомість є одним із найважливіших чинників розвитку праворозуміння.
Право, що складається відповідно до існуючих, іноді суперечливих, уявлень та
підходів щодо регулювання суспільних відносин, не може бути досконалим.
Правосвідомість сприяє формуванню пропозицій щодо підвищення якості правових
норм, інститутів та галузей права. Це спонукає до пошуку нового бачення змісту і
завдань права. Одержані результати втілюються в різних правових теоріях. Таким
чином, складаються певні школи права – природна, позитивістська, соціологічна
та ін.
 ● 6. Правосвідомість можна розглядати як своєрідний засіб саморегуляції поведінки
(діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб'єктів права в
різних правових ситуаціях, робити правомірний вибір, ухвалювати юридично
значущі рішення щодо додержання або порушення права.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем, компоненти

якого (емоції, почуття, настанови, ідеї, теорії, концепції тощо) структурно об'єднуються
в правову психологію та правову ідеологію.

Існує три правила правосвідомості, які передбачають:

1) дотримувати добровільно чинні закони і боротися лояльно за нові, кращі;

2) звільнити себе внутрішньо за допомогою добровільного самозобов’язання і шукати

свободи тільки через закон і під законом;

3) навчатися мистецтву виймати із закону його правильну і справедливу сутність за

допомогою правової совісті, творчого прочитання закону. З кожного закону треба
навчатися брати те, що в ньому є правильним і справедливим, щоб дух закону володів
буквою, а не навпаки.

2. Структура, функції та форми правової свідомості.

Структура
Правосвідомості складається з:
● правова психологія;
● правова ідеологія;
● Правова поведінка.

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда,

групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане
ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної
практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується
здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена
теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні
форми відображення правової дійсності.
Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до
фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили заводське обладнання.
Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у даному разі — на
законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов'язано з
існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами суспільства,
які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.
У структурі правової психології розрізняють:
● сталі частини — настрої, почуття, переживання;
● пізнавальні частини — правові емпіричні знання, уявлення, погляди;
● емоційні складові — правові емоції, почуття, настрої;
● регулятивні елементи — правові звички, традиції.
Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що
відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене
проникнення в сутність правових явищ.
Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена
правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова
ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави,
принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги
загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права та ін.
Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні
елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання
про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінська ідеологія розглядала
права людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це була
міфологізована державна ідеологія.
Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з
інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якому виявляються
(складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії.
Емоції — сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її
раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності
виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст
свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової
настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.
У структурі правової ідеології розрізняють:
● правові ідеї, теорії, переконання;
● правові поняття, правові категорії;
● правові принципи.
На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в
результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення
і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій, вивчення основних
закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави та права.
Сучасна правова ідеологія включає:
● концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над
інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування
загальновизнаних норм міжнародного права;
● теорію правової держави і громадянського суспільства;
● принципи демократизму, гуманізму;
● невідчуження природних прав людини.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення
правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають
її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.
Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та емоційні моменти.
Через нього відбувається реалізація психологічного та ідеологічного елементів.
Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів,
або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не
спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді правового вчинку,
повинна виникнути правова настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб'єкта.
У структурі поведінкової частини правосвідомості розрізняють:
 ● мотиви правової поведінки;
● правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості.
Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й
схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Функції

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує пізнавальну, оцінну та

регулятивну функції.

Пізнавальна функція передбачає накопичення знань про право і практику його реалізації,
осмислення різних правових явищ і процесів, усієї правової дійсності.

Оцінна функція передбачає формування ставлення до юридично значущої поведінки,

юридичних фактів, права в цілому на основі власного досвіду і культурних зразків.

Регулятивна функція здійснюється через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових

настанов, що визначають поведінку людей. Особливу роль у цій ситуації відіграють правові
настанови, які свідчать про схильність особи до певної моделі поведінки – правомірної чи
неправомірної, яка формується під впливом економічних, соціальних або психофізіологічних
чинників.

Форми

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі форми правосвідомості:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

2) групову — виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і
неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами
всього суспільства (наприклад, вимоги страйкуючих шахтарів);

3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в

кожній людині вона проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити,
що суспільна і групова свідомість — це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу
(суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки
права і правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини,
яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона
створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом
упорядкованого суспільства;

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що використовуються в роботі професіоналами-

юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає та ін.). Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

 б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів та ін. Правосвідомість
юриста припускає високий рівень правового мислення, багато в чому є детермінованою чинним
правом.

3. Поняття, види та функції правової культури.

З правовою свідомістю нерозривно пов'язаний такий феномен, як правова культура, що є

складовою духовного багатства суспільства. Категорія «правова культура» є однією з
якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в
загальній теорії права.

Правова культура в загальній теорії права - це якісний стан правового життя суспільства,
який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем
правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики,
законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і
свобод людини.

Правову культуру особистості складають такі елементи:

❏ знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначити мету
видання певного нормативно-правового акту, сферу його дії;
❏ повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як
засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі
несхвалення людиною окремих правових приписів;
❏ звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм;
❏ вміння особи використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати і
захищати свої суб’єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки;
❏ висока правова активність у сприянні реалізації правових приписів розуміння нею
необхідності протидіяти правопорушенням.
Правова культура особистості нерозривно пов’язана з правовою культурою суспільства.

Правова культура складається з цілого ряду елементів (рівнів):

1. Досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і
свобод людини і громадянина;
2. Ступінь впровадження в практику суспільного і державного життя, принципів
верховенства права і правового закону. Важливим показником їх реалізації є
обмеження державної влади правом, відповідність законам підзаконних нормативно-
правових актів;
3. Рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння
ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур вирішення
конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності необхідності дотримуватись
приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю
правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами і якістю юридичної
освіти;
4. Досконале як за формою, так і за змістом законодавство. Високому рівню
правової культури суспільства повинно відповідати законодавство, яке
характеризується науковою обгрунтованістю, демократичною і гуманістичною
 спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей,
нечітких або таких, що можуть двозначно трактуватися;
5. Правова культура суспільства включає стан законності в суспільстві;
6. Ефективність роботи правозастосовних, зокрема правоохоронних органів
(суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.);
7. Стан розвитку юридичної науки, ступінь залучення вчених-юристів до розробки
проектів нормативно-правових актів і вдосконалення їх змісту, програм боротьби зі
злочинністю.
Залежно від носія правової культури розрізняють такі її види:

1. правову культуру суспільства;

2. правову культуру особи;
3. правову культуру професійної групи.

В реальному житті вони тісно переплетені: правова культура, як соціальне явище,

єдина; правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його членів
(особистості, групи); вона є умовою, формою і результатом культурно-правової діяльності
громадян та їх професійних груп.
Правова культура суспільства – це різновид загальної культури, що представляє
собою своєрідну систему правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого
суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші
найважливіші соціальні цінності.
Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури.
Структура правової культури суспільства:
- правосвідомість – високий рівень свідомості, що включає оцінку закону з позицій
справедливості, прав людини;
- правомірна поведінка – правова активність громадян, що полягає в їх належній
поведінці;
- юридична практика – ефективна діяльність законодавчих, судових, правозастосовних
і правоохоронних органів;
- стан законності та правопорядку – суспільні відносини, врегульовані за допомогою
правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права. Міцність
правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура.
Переконаність у необхідності дотримання норм права – це основа режиму законності та
правопорядку.

Правова культура особи – це обумовлені правовою культурою суспільства ступінь і

характер прогресивно-правового розвитку особистості, що забезпечують її правомірну
діяльність.
Правова культура особи включає:
- знання законодавства (інтелектуальний зріз). Інформованість була і залишається
важливим каналом формування юридично зрілої особистості;
- переконаність у необхідності та соціальній корисності законів і підзаконних
нормативно-правових актів (емоційно-психологічний зріз);
 - уміння користуватися правовим інструментарієм – законами й іншими актами – у
практичній діяльності (поведінковий зріз).
Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена суспільства,
ступінь засвоєння і використання ним правових основ державного та соціального життя.
Правова культура особи означає не тільки знання та розуміння права, але і правові
судження про нього як про соціальну цінність, і головне – активну роботу, щодо втілення в
життя його положень і зміцнення законності та правопорядку.

Правова культура професійної групи (професійна правова культура) – одна з форм

правової культури суспільства, властива певній спільності людей, яка професійно
займається конкретним видом діяльності, що вимагає фахової освіти і практичної
підготовки.
Професійній правовій культурі робочої групи (колективу) і її членам властива більш
висока ступінь знання і розуміння правових явищ у відповідних галузях професійної
діяльності.

Правовій культурі притаманні також і свої функції. Ці функції являють собою основні
напрямки її впливу на суспільні відносини та їх учасників. Серед них:
 - пізнавальна функція правової культури. Вона пов'язана з процесом пізнання
об'єктивних закономірностей правових явищ і процесів, з теоретичної діяльністю,
спрямованою на осмислення норм права, законодавчого, правового регулювання в
суспільстві. Вона покликана сприяти розвитку правової свідомості;
 - оцінна функція виражається в тому, що вони формують систему правових
цінностей, відбиваючись у свідомості і вчинках людей, в галузях, інститутах. Об'єктами
оцінки виступають норми права та інші прояви механізму правової культури
суспільства;
 - прогностична функція правової культури зводиться до наукового передбачення, до
розробки прогнозів розвитку правових явищ, можливих шляхів вирішення правових
проблем з метою досягнення бажаного результату. Вона виражається в
правотворчості і в процесі реалізації права, в ході вирішення завдань зміцнення
законності і правопорядку, забезпечення правомірної поведінки громадян, їхньої
активності;
 - виховна функція правової культури полягає у формуванні стійких правових якостей
людей і їх груп;
 - перетворювальна функція характеризується тим, що забезпечує вплив суб'єктів
правової культури на зовнішнє середовище, на зовнішні умови - економічні, соціальні.
При цьому правова активність людей справляє позитивний виховний вплив на інших
членів суспільства;
 - інформаційна функція правової культури проявляється в інформаційному
спілкуванні, в можливості суб'єктів адекватно сприймати і використовувати правову
інформацію;
 - регулятивна функція правової культури проявляється в забезпеченні сталого та
ефективного функціонування всіх елементів правової системи. Вона реалізується
через норми права, закони, інші нормативні акти і поведінку людей в повсякденному
житті.
 4. Поняття та ознаки тлумачення норм права.

Тлумачення норм права - це діяльність органів держави, посадових осіб, громадських

організацій, окремих громадян, спрямована на встановлення змісту норм права, на
розкриття вираженої в них волі соціальних сил, що знаходяться при владі.
В процесі тлумачення встановлюється зміст норми права, її основна мета і соціальна
спрямованість, можливі наслідки дії певного акту, виявляються суспільно-історичні
обставини його прийняття, умови, в яких відбувається тлумачення тощо.
Тлумачення має особливе значення для робітників правоохоронних органів, оскільки
застосування права для них є одним з основних обов’язків, тією формою, в якій втілюється їх
діяльність.
Проте тлумачення є необхідним і для громадян. Оскільки відомо, що незнання закону не
звільняє від відповідальності.
Тлумачення норм права являє собою складне, комплексне явище. Його можна розглядати в
двох аспектах.
По-перше, тлумачення - це процес мислення особи, що вивчає правову норму,
усвідомлення змісту норми і її пояснення. Це необхідний підготовчий етап, передумова для
вірного вирішення конкретної справи, проведення кодифікаційної роботи, складення зібрань
і картотек законодавства, обліку нормативних актів, видання акта - роз'яснення норми права
тощо.
По-друге, тлумачення передбачає роз'яснення змісту норми. Це діяльність певних органів і
осіб, що має самостійне і спеціальне значення. Її мета - забезпечити відповідне
застосування норми, що тлумачиться у всіх випадках, на які вона розрахована, запобігти
можливим помилкам при застосуванні. Тлумачення роз'яснення обов'язково повинно бути
зафіксованим або у формі офіційного акта державного органа, або іншого органа,
наділеного владними повноваженнями, або у формі рекомендацій, що дають громадські
організації чи окремі громадяни, і не мають формально юридично обов'язкового характеру.
Об‘єкт тлумачення норм права – воля законодавця, яка виражена в тексті норм права.
Предмет тлумачення – сама норма права.
Ціль – усунення дефектів і протиріч, які зустрічаються на практиці.

Офіційне тлумачення норм права Конституції України здійснює Конституційний суд України.
Стаття 150. Конституційний суд не може давати тлумачення за власною ініціативою.

Необхідність пояснення норм права:

1. Зовнішнє оформлення норм права;
2. Всі НП знаходяться в певній системі, та є взаємопов‘язані між собою. Тобто,
регулюють систему суспільних відносин.
3. Неповнота охоплення правовими нормами фактичних умов життя.
4. Невизначений характер норм права, наявність спеціальних, оціночних понять,
складних для непідготовленої людини без тлумачення
5. Необхідність тлумачення норм права виникає, коли в НПА зустрічаються терміни: «та,
інше, або»
6. Потреба в правозастосовчій практиці державних органів та ін.
Складність тлумачення Конституції України полягає в тому, що вона була прийнята в
результаті політичних компромісів, більше того, значна частина конституції сформульована
досить абстрактно і загально. Тлумачення НП необхідне для всіх форм реалізації права: при
дотриманні, виконанні, використанні, і, особливо, при застосуванні.
ТНП може виражатися в письмовій або усній форми, може носити оф/неоф характер.

Отже, тлумачення норм права – це спеціальна діяльність, офіційних і неофіційних

суб‘єктів суспільних відносин, яка направлена на з‘ясування та роз‘яснення змісту та
значення НП понять, термінів і т.д. Може бути виражене в інтерпретаційних актах.

5. Види тлумачення норм права.

Тлумачення норм права – діяльність суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення дійсного

змісту правових норм.
Види тлумачення норм права:
1. Види тлумачення норм права за суб’єктами (або за юридичною силою його
результатів):
А) Офіційне.
Б) Неофіційне.
Офіційне тлумачення норм права – сформульоване у спеціальному акті роз’яснення
змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має обов’язкове
значення; виступає як своєрідна обов’язкова до виконання директива щодо правильного
розуміння і застосовування певної правової норми.
Види офіційного тлумачення норм права:
– нормативне;
– казуальне.
Нормативне тлумачення норм права – роз’яснення дійсного змісту норми права, що має
загальнообов’язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці.
Види нормативного тлумачення норм права:
– автентичне тлумачення норм права – зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, що її
видав;
– легальне тлумачення норм права – загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган,
який цю норму не встановлював, але відповідним чином на уповноважений (наприклад,
тлумачення законів України (закони приймає лише Верховна Рада України) здійснюється
Конституційним Судом України).
Казуальне тлумачення норм права – роз’яснення дійсного змісту норми права, яке має
обов’язкове значення лише для конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього
певне відношення (щодо інших випадків і осіб казуальне тлумачення значення не має).
Переважно акт казуального тлумачення є складовою правозастосовчого акта, яким
вирішується конкретна юридична справа.
Види казуального тлумачення норм права:
– судове – здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і виражається у
вироках чи рішеннях по цих справах;
– адміністративне – здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною
адміністрацією, посадовими особами (наказ міністра у зв’язку з розглядом конкретної
скарги).
Неофіційне тлумачення норм права – роз’яснення дійсного змісту норми права, яке не
має обов’язкового значення.
Види неофіційного тлумачення норм права:
– доктринальне;
– компетентне;
– повсякденне.
Доктринальне тлумачення норм права – роз’яснення дійсного змісту норм права,
здійснюване науковцями та науково-дослідними закладами у підручниках, наукових статтях,
монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів
нормативних актів.
Компетентне тлумачення норм права – роз’яснення змісту норм права, яке здійснюють
особи, обізнані з правом, тобто мають відповідну юридичну освіту або певний досвід
юридичної діяльності (наприклад, консультації в газетах з окремих питань права, вечори
запитань і відповідей на правові теми).
Повсякденне (побутове) тлумачення норм права – роз’яснення змісту норм права всіма
суб’єктами, які не мають юридичної освіти або досвіду юридичної діяльності.
2. Види тлумачення норм права відповідно до співвідношення між текстуальним виразом
правової норми та її дійсним змістом:
А. Буквальне (адекватне).
Б. Розширювальне.
В. Обмежувальне.
Буквальне (адекватне) тлумачення норм права – тлумачення, за якого дійсний зміст
правової норми розуміють у повній відповідності до її текстуального виразу.
Розширювальне тлумачення норм права – тлумачення, за якого дійсний зміст правової
норми встановлюється ширшим за його буквальний текстуальний вираз (наприклад,
розуміння норми: “Судді незалежні й підкоряються лише закону” – тут не йдеться про
народних засідателів, тому слово “судді” тлумачиться як “склад суду”).
Обмежувальне тлумачення норм права – тлумачення, за якого дійсний зміст правової
норми встановлюється вужчим за його текстуальний вираз (наприклад, тлумачення норми:
“Повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і
піклуватися про них” як “Повнолітні працездатні діти…” і далі по тексту).
Способи тлумачення норм права:
– мовне;
– логічне;
– систематичне;
– історичне.
Мовне (граматичне) тлумачення норм права – встановлення дійсного змісту правових норм
шляхом дослідження їх з точки зору значення словесних формулювань, правил граматики,
синтаксису, етимології слів тощо («Стратити неможливо помилувати»)
Логічне тлумачення норм права – встановлення дійсного змісту норми права шляхом
безпосереднього використання законів мислення (формальної логіки), коли досліджуються
не окремі слова, а внутрішні зв’язки між частинами нормативного акта, логічна структура
правових приписів.
Систематичне тлумачення норм права – встановлення дійсного змісту норми права
залежно від місця, яке вона посідає у нормативному акті, залежно від її зв’язків з нормами
інших інститутів і галузей права.
Історичне тлумачення норм права – встановлення дійсного змісту норми права на основі
дослідження і врахування конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету
на той час було поставлено перед ними (вивчення відповідних державних документів,
матеріалів обговорень і прийняття проектів нормативних актів, протоколів засідань органів,
що займалися підготовкою законопроекту).
Об’єкти дослідження при історичному тлумаченні норми права:
– факти, пов’язані з історією виникнення норми права;
– соціально-економічні умови прийняття правової норми;
– політична атмосфера, що зумовила прийняття правової норми.

6. Способи тлумачення норм права.

У практиці тлумачення норм права з метою з’ясування їх змісту використовуються
різні способи. Під способами тлумачення норм права слід розуміти сукупність
прийомів і засобів, що використовуються для встановлення змісту норм права.
Кожний спосіб тлумачення дозволяє по-своєму, певним чином, підійти до аналізу
норми права, що інтерпретується. Усі способи не відокремлюються штучно один від
одного, а діють у тісному зв’язку, доповнюють один одного. Чого неможливо
з’ясувати за допомогою одного способу тлумачення, з’ясовується за допомогою
іншого. Поєднані разом усі способи тлумачення дають повне уявлення про закон або
окрему норму права. Кожний спосіб тлумачення спрямований на з’ясування певної
грані права, якогось його аспекту. Спочатку з’ясовується словесний вираз норм
права, потім – її взаємозв’язок з іншими правовими нормами, далі – її історичний
розвиток, видозміни тощо.
Основні способи тлумачення норм права, розкривши їх зміст:
1. З’ясування смислу закону завжди розпочинається із граматичного
(філологічного, мовного) способу тлумачення. При граматичному тлумаченні постає
завдання з’ясувати значення окремих слів, з яких складається норма права, розкрити
юридичні поняття і спеціальні терміни, з’ясувати значення речень, за допомогою яких
викладається правова норма, її вимоги в цілому. При цьому важливе значення має
врахування розділових знаків і сполучників.
2. Логічний спосіб тлумачення – це дослідження логічної структури окремих норм
права за допомогою правил формальної та діалектичної логіки. Предметом аналізу
при цьому є не самі слова, а сукупність слів, їх співвідношення між собою.
Використовуються такі логічні прийоми як логічне перетворення, виведення
вторинних норм, висновки «a fortiori», висновки з понять, висновки за аналогією,
висновки від протилежного, доведення до абсурду тощо.
3. Системний спосіб тлумачення – це з’ясування змісту норм права у взаємозв’язку
з їх місцем і значенням у певному нормативно-правовому акті, інституті, галузі права
в цілому. Щоб правильно усвідомити ту або іншу норму права, необхідно врахувати
цілу низку інших норм, що регулюють суміжні суспільні відносини. Системне
тлумачення дозволяє виявити факти колізій (протиріч) між нормами права. Цей
спосіб тлумачення важливий при застосуванні норми права за аналогією, оскільки
допомагає знайти норму, найбільш близьку за своїм змістом до конкретного випадку.
До цього способу звертаються при реалізації бланкетних і відсилочних норм права.
4. Спеціально-юридичний спосіб тлумачення – це дослідження техніко-юридичних
засобів і прийомів викладення волі суб’єкта правотворчості, що ґрунтується на
спеціальних знаннях юридичної науки, перш за все, юридичної техніки. Цей спосіб
включає в себе низку прийомів:
 нормативне тлумачення, тобто таке усвідомлення волі суб’єкта правотворчості,
при якому встановлюється нормативність правила поведінки;
 конструктивне тлумачення, тобто усвідомлення особливостей юридичної
конструкції (при тлумаченні норм договору необхідно з’ясувати вид цього
договору);
 визначення галузевої приналежності норм права;
 термінологічне тлумачення – з’ясування значення та змісту термінів,
наприклад, «пеня», «штраф», «застава» та ін.
5. Історичний спосіб тлумачення. Цей спосіб полягає в з’ясуванні історичних основ,
тих політичних, економічних, соціальних, культурних та інших факторів, що
покликали до життя певні норми права, а також аналіз меж і завдань, які вирішує
держава, шляхом введення їх у дію. Найчастіше мета норм права формулюється в
самому тексті закону: в преамбулі або у вигляді окремої статті. Без історичного
усвідомлення змісту правової норми виникає небезпека прийняття таких рішень, які є
формально правильними, але по суті некоректними. Формальне застосування норми
є грубим порушенням законності. Історичний спосіб тлумачення найчастіше
використовується у випадках, коли в період між часом видання норми права та часом
її тлумачення в суспільстві або в урегульованих нормою відносинах відбулися істотні
зміни. При цьому нагальна потреба в історичному способі тлумачення виникає в разі,
коли після кардинальної зміни політичного та економічного курсу розвитку
суспільства, в системі законодавства залишаються чинними норми, прийняті в
умовах попередньої суспільної дійсності.
6. Функціональний спосіб тлумачення. У деяких випадках для усвідомлення змісту
норми права не достатньо брати до уваги лише її формальний аналіз і загальні
умови реалізації. Іноді потрібно враховувати умови та фактори, в межах яких
реалізується норма права. Це такий спосіб тлумачення, який спирається на чинники
й умови, в яких втілюється норма права. Важливе значення тут надається оціночним
термінам і висловам (приміром, «добросовісність», «поважна причина»). Цей спосіб
тлумачення норм права багато в чому співпадає з історичним.
7. Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення спрямований на усвідомлення цілей
видання нормативно-правових актів. Таке тлумачення норм права необхідне не
завжди. Іноді законодавець визначає цілі прийнятого нормативно-правового акта
безпосередньо в його тексті. Мають місце випадки, що без з’ясування цілей
нормативно-правового акта неможливо прийняти правильне рішення. Особливо це
стосується ситуацій, коли різко змінюються суспільно-політичні умови або специфіка
обставин юридичної справи.

3. Тлумачення норм права за обсягом

Для юридичної практики важливе значення має з’ясування співвідношення дійсного
змісту норми права з її текстуальним вираженням, тобто тлумачення норм права
за обсягом. Воно є логічним продовженням і завершенням усвідомлення змісту
норм права. «Зміст» закону не завжди ясно і точно відображається в його «букві».
Єдність мови і мислення, слова і поняття не означають їх тотожність. У свою чергу
це породжує не тільки можливість буквального, але в окремих випадках
розширювального та обмежувального тлумачення.
Буквальне (адекватне) тлумачення означає повну відповідність словесного
виразу норми права з її детальним змістом. Більшість норм права потребують якраз
буквального тлумачення.
При розширювальному тлумаченні зміст норми права тлумачиться ширше її
текстуального виразу. Перелік випадків, що потребують розширювального
тлумачення, нерідко супроводжується виразами «і т. д.», «та інше», «тощо».
Розширювальне тлумачення норм права не слід ототожнювати із застосуванням
права за аналогією. При застосуванні аналогії закону певні факти не охоплюються не
тільки змістом, але й буквою закону. При розширювальному тлумаченні факти, що
відносяться до справи, охоплюються змістом законодавства, хоч і не формують
точного і повного закріплення в тексті нормативно-правового акта.
При обмежувальному тлумаченні зміст норми права розуміється вужче від її
текстуального вираження. У переважній більшості випадків норми права слід
тлумачити саме буквально. Розширювальне та обмежувальне тлумачення норм
права є винятком із загального правила. Досить часто ці види тлумачення норм
права є результатом недосконалості законодавства, наявності в ньому прогалин,
неясних формулювань тощо. Проте інколи законодавець допускає таку можливість
навмисно. У таких випадках одноманітна реалізація норм права ускладнюється .