Підготувала: студентка 2 курсу, 2групи Маркетинг, Балюк Оксана

Семінарська робота №1

Завдання 3

1.Дайте визначення праворозуміння та проаналізуйте його ознаки.

Праворозуміння — інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення,

виражене в конкретних концепціях про його сутність, форми та функціонування. Це сукупність
(або система) уявлень (або знань) про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета
його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення
для суспільства, у яких формах існує та реалізується право, носієм яких є певний носій
праворозуміння (суб'єкт праворозуміння).

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує

безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Будь-яка
методологія (а їх безліч у теорії держави і права) пов'язана з конкретним праворозумінням
(баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним,
похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей
правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до
визначення поняття «право».

Види праворозуміння
Залежно від суб'єктного складу (кількісний аспект) можна виділити такі види
праворозуміння

 індивідуальне, тобто праворозуміння окремої особи;

 групове, тобто праворозуміння притаманне певній групі осіб;
 загальносуспільне, тобто праворозуміння притаманне окремо взятому народу, нації тощо;
 загальнолюдське, тобто праворозуміння притаманне людству в цілому.

Слід зауважити, що про загальносуспільне та загальнолюдське праворозуміння можна вести

мову лише умовно, оскільки таке розуміння швидше ілюзія ніж реальність.

З точки зору ступеня осмислення правового матеріалу для формування уявлень про право
можна вести мову про

 повсякденне, тобто праворозуміння, що формується на базі особистого емпіричному

досвіду відповідного суб'єкта поза межами цілеспрямованого осягнення права та його форм
прояву;
 дійсність;
 професійне, тобто праворозуміння, яке формується у суб'єктів, які безпосередньо
займаються юридичною працею;
 наукове, тобто системне уявлення про право, яке ґрунтується на ґрунтовному осмисленні
права як суспільного феномену.
З точки зору характеру професійної діяльності носія праворозуміння, праворозуміння
може бути професійне, тобто таке, що сформувалось у процесі діяльності суб'єкта, як
практикуючого юриста або вченого юриста;

 непрофесійне, тобто таке, що сформувалось поза межами юридичної практики, яка

здійснюється стосовно третіх осіб, або цілеспрямованого дослідження такої практики.
З точки зору механізму формування праворозуміння можна вести мову про

 раціонально-логічне, тобто таке що склалося у результаті цілеспрямованого осмислення

правової дійсності;
 емпіричне, тобто таке, що склалось на базі особистого досвіду та його розуміння
суб'єктом праворозуміння;
 емоційно-інтуїтивне, тобто праворозуміння, що склалось у суб'єкта праворозуміння
підсвідомо, у тому числі на базі стереотипів, що були передані суб'єкту праворозуміння його
середовищем.

Основні підходи до праворозуміння виокремлюються залежно від характеру вирішення

основних питань: що таке право, що є критерієм розмежування права та інших соціальних явищ,
яким чином обгрунтовується обов'язкова сила права та ін.

2.Наведіть і охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння права.

Охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права (юснатуралізм). В основу природно- правового розуміння

покладено ідею, відповідно до якої всі норми позитивного права ґрунтуються на певних
природних засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Прихильники цієї школи
вважають, що будь-яке пояснення права має містити посилання на мораль (передусім на
справедливість), яка є втіленням цих природних засад. Природно-правове розуміння
грунтується на тому, що між правом і мораллю існує необхідний зв'язок ("з'єднувальна теза").
Тому головною особливістю природно-правового мислення є критичне оцінювання позитивного
права з позицій моралі (справедливості).

Залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права

моральний стандарт, до якого апелюють при оцінюванні позитивного права, може походити від
Бога ("божественне природне право"), виводитись із світового порядку ("космологічне природне
право"), людської сутності ("антропологічне природне право"), розуму ("раціональне природне
право") та ін.

Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії "Антігона", написаної давньогрецьким
драматургом Софоклом ще у V ст. до н. е. Обгрунтування вчення про природне право можна
знайти в роботах Арістотеля, Цицерона, Св. Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С.
Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. Вислів "несправедливий закон не є законам", який
приписують Томі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права взагалі.

У сучасних умовах, зважаючи на необхідність забезпечення впевненості суб'єктів у

гарантованій реалізації своїх прав, стабільності функціонування правової системи, більш
поширеним є "м 'яке" природно-правове розуміння: правова система в цілому має
демонструвати прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми позитивного
права можуть втрачати правовий характер лише в разі, коли вони є вочевидь несправедливими.

Юридичний позитивізм. Цей напрям праворозуміння грунтується на тому, що необхідного

зв'язку між правом і мораллю не існує.

За висловом англійського філософа Т. Гоббса, "влада, а не істина породжує закони".

Виходячи з цього, позитивісти вважають, що норма є правовою незалежно від її моральної
оцінки. Тому правило будь-якого довільного змісту може бути правовим, а його
несправедливість не є підставою для заперечення його правового характеру.

Класичний позитивізм (Дж. Остін, Дж. Бентам) визначає право як наказ суверена і пояснює
обов'язковість права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися
цим примусовим наказам. Відомий російський правознавець Г. Шершеневич підкреслював, що
будь-яка норма права є наказом; на його думку, норми права (навіть ті, що виражені у
дозвільній формі) не пропонують, не радять, не переконують, не просять, не вчать, а вимагають
певної поведінки.

Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість права з існуванням правила

визнання, яке визначає умови, котрі спід виконати, аби певну норму можна було вважати
правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати різних форм.
Наприклад, статус певних правил як правових норм може бути пов'язаний із тим фактом, що їх
видав уповноважений нормотворчий орган, або з їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або
їхнім зв'язком із судовими рішеннями.
 Спираючись на це, позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на
норми права, зумовлює їх обов'язковість. Таким чином, сучасний позитивізм грунтується на
тому, що необхідного зв'язку між правом і мораллю не існує ("роз'єднувальна теза"), а тому те,
що вважається правом в кожному конкретному суспільстві, є по суті питанням суспільного
факту (згоди, конвенції) або традиції ("суспільна теза").

У сучасному позитивізмі виокремлюють два основні напрями: "м'який позитивізм" та

"жорсткий позитивізм". "М'які" позитивісти (наприклад, англійський філософ права Г. Харт)
припускають можливість існування традиції вважати правом лише ті правила, які відповідають
моралі в конкретному суспільстві. Натомість "жорсткі" позитивісти (наприклад, професор
Оксфордського університету Дж. Раз) наполягають на тому, що мораль за жодних обставин не
може бути критерієм юридичної чинності норми.

Соціологічний напрям у правознавстві, що виник на межі XIX- XX ст., виходить із того, що

класичні форми права, в яких закріплюються правові норми, є вторинним виявом права.
Прихильники цього підходу (Є. Ерліх, О. Холмс, Р. Паунд та ін.) представляють його різні
напрями: вільне право, соціологічна юриспруденція, правовий реалізм тощо. Проте всі вони
вважають, що не слід змішувати правову можливість із правовою дійсністю, підкреслюють
контраст між формальним правом (правом у нормативно-правових актах, правових прецедентах
тощо) і реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує суспільство, "живим
правом").

Саме тому, на їх думку, пошук права здійснюється шляхом дослідження не тільки

формальних джерел, а й суспільних відносин, судових рішень. Завдання юриста – зрозуміти, як
реально регулюються суспільні відносини, як вирішуються спори. Тому тільки юридична
практика здатна наповнити право конкретним змістом, розкрити і доповнити його. Право, яке
міститься на папері (формальне, писане право), є ймовірним правом: його норми лише
допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу. На цьому акцентує О. Холмс: право
– це лише передбачення, як мають діяти судді.

Для соціологічного напряму характерним є прагматичне розуміння права як засобу

досягнення конкретних соціальних, економічних та етичних цілей шляхом балансування різних
інтересів та цінностей, пошуку розумного компромісу. Оскільки право виступає результатом
боротьби конкретних життєвих інтересів, соціологічний напрям зосереджує увагу не на
логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні зв'язку права і
моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних правовідносин, оцінюванні
інтересів і потреб, з'ясуванні різноманітних економічних, соціологічних і психологічних
чинників, що впливають на застосування норм права до конкретних життєвих випадків і в такий
спосіб визначають справжнє обличчя права.
3.Назвіть чинники, які впливають на праворозуміння.

4.Визначити поняття «право».

Право - це система норм і принципів становлених або визначних державою як регулятори

суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості
відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів населення країни
забезпечуються всіма заходами легального держ. вппливу та примусу.

5.Охарактеризуйте поняття «функції праворазуміння».

Під функціями праворозуміння нами запропоновано розуміти основні напрями дії

цілеспрямованого пізнання і сприйняття сутності та змісту права як особливого
соціокультурного явища на суспільні відносини, що визначаються його призначенням в житті
людини, суспільства та держави. Функції праворозуміння відображають найістотніші, головні
ознаки, походять із його природи та спрямовані на здійснення особливого призначення, яке
розуміння права здійснює у правовій системі. До системи функцій сучасного праворозуміння
належать світоглядна, гносеологічна, онтологічна, евристична, аксіологічна, методологічна,
прогностична функції, детальна характеристика яких буде предметом наступних наукових
пошуків.

6.Розкрийте зміст об’єктивного та суб’єктивного права. 

Слово «об'єктивне» означає, що норми права отримали об'єктивацію у формах

(джерелах) права й тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі, розсуду) та
свідомості суб'єкта права; суб'єктивне право – це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних
відносин, що передбачені нормами об'єктивного права.

7.Охарактеризуйте поняття «ознаки та сутність права».

Поняття права

Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем
його приписів (норм), а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки людей в
суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці
людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов'язковий порядок,
що панує над волею кожної людини. Правове регулювання - це проголошення державою вимог
до людини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог
(правових обов'язків) - з другого.

Право - це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки

(норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби
та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і
власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в
країні, зміцнення і розвитку держави.

Право є юридичною основою для виникнення держави. Держава не може існувати без права.

Кожне суспільство потребує регулювання відносин між людьми, охорони і захисту таких
відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються за допомогою
соціальних норм. В їх системі право займає провідне місце. В юридичній літературі право
розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище:

 а) право характеризується певною свободою і обґрунтованістю поведінки людей, тобто

відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені
розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх одноіменних суб'єктів;

 б) права об'єднань, груп, прошарків;

 в) права нації, народу;

 г) права людства.

Юридичне право - це свобода і обґрунтованість поведінки людей у відповідності з діючими

нормативно-правовими актами та іншими джерелами права.

Твердження про те, що право відірвано від держави, породило різноманітні концепції
праворозуміння: природне право, позитивне право, реалістичну, психологічну та інші концепції
права.

Юридичне (позитивне) право в свою чергу поділяють на об'єктивне і суб'єктивне. Об'єктивним

юридичним правом називають системи всіх основних приписів, що встановлені, охороняються,
захищаються державою, носять загальнообов'язковий характер і є критерієм правомірної чи
неправомірної поведінки суб'єктів, і існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта
права.

Юридичне суб'єктивне право визначається як певна можливість, міра свободи, що належить

суб'єктові, який сам вирішує використовувати чи не використовувати йому своє право.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення

держави можна віднести:

1) право - це система правових норм;

2) це правила поведінки загального характеру;

3) ці правила носять загальнообов'язковий характер;

4) вони тісно зв'язані між собою, діють в єдності, складаються в правові інститути, правові
галузі та інші частини системи права;

5) формально визначені, закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

6) встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою і її органами;

7) в своїй сукупності регулюють соціальні (правові) відносини між людьми;

8) змістовно правила поведінки мають встановлюватися державою з урахуванням принципів

рівності, справедливості, гуманізму і милосердя.

Право - це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє собою соціальну цінність,
благо як для суспільства взагалі, так і для кожного його члена зокрема. Право як прояв
цивілізації, продукт громадянського суспільства на чільне місце покладає визнання людини як
розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для неї добре, а що -
погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи людини, визнання самостійності,
автономності її поведінки у сфері особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права
докорінним чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в
патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де, навпаки, діє презумпція
сваволі людини, її нездатності до внутрішньої саморегуляції, вважається, що член суспільства
може жити переважно лише за нормами поведінки, встановленими державою або іншими
соціальними інститутами (церквою, політичною партією тощо). Подібне тлумачення права
спотворює його сутність і насправді є проявом безправності людини, інструментом державного
примусу, механізмом зовнішнього власного впливу на поведінку особи.

Таким чином, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально-

визначених, встановлених чи санкціонованих державою та нею забезпечених правил поведінки,
що регулюють найважливіші суспільні відносини в інтересах певної частини (більшої чи
меншої) населення.

Сутність права

Явище і суть - філософські категорії, які використовуються для пізнання соціальних

закономірностей розвитку суспільства. Аналіз «явища» як феномена дає можливість виділити і
побачити зовнішні його ознаки в практичному житті, як правило, візуально. Категорія «суть»
відображає ядро, головні риси явища, які не лежать на поверхні, а потребують дослідження і
застосування теоретичного абстрактного мислення. Щоб визначити суть явища, потрібно дуже
часто звертатись до полярних категорій, аналогічних явищ, що ми і намагались зробити,
відмежувавши право від безправ'я і правопорушень.
Спеціалісти вважають, щоб визначити суть держави і права, потрібно визначити або відповісти
на два питання: чиї, якого класу, соціальних груп виражаються інтереси в праві і законодавстві,
і чиї інтереси вони захищають? Визначаючи суть буржуазного права, Маркс і Енгельс в
«Маніфесті Комуністичної партії» писали, звертаючись до класу буржуазії, що ваше право є не
що інше, як воля вашого класу, яка обумовлена матеріальними умовами життя класу. Це
стосувалось домонополістичного розвитку капіталізму, оскільки суть права в різні епохи
змінюється.

Суть права в значній мірі залежить від форм правління і політичного режиму. В умовах
диктатури або панування якогось одного класу право виражає інтереси певного класу або
правлячих груп, партій тощо. При переході до демократичного суспільства право і
законодавство втрачають свої функції придушення і насильства, вираження волі одного класу. В
умовах правової держави і громадянського суспільства право виражає інтереси різних класів,
соціальних груп шляхом досягнення соціального компромісу.

В колишньому Радянському Союзі суть права визначалась залежно від періоду розвитку: в
період диктатури пролетаріату вважалось, що було пролетарське право, в 60—80-ті роки
вважалось, що у нас було загальнонародне право, тобто воно виражало інтереси всього народу з
однієї сторони, а з другої - виражало інтереси командно-адміністративної системи.

В останні роки визначити суть права в Україні досить важко, оскільки в умовах переходу до
нової економічної системи право виражає інтереси різних соціальних груп населення. Щоб
правильно відповісти на це питання, потрібно проаналізувати всю систему права і
законодавства і практику його реалізації. Крім того, може існувати не одна суть права, а суть
першого, другого і третього порядку.

8.Назвіть ознаки праворазуміння.

Праворозуміння характеризується низкою ознак:

1) категоріально-пізнавальний характер, що відображає наукові та соціальні результати пізнання

загальних закономірностей розвитку і функціонування права;

2) загальноправовий характер, що відображає зміст категорії знання про право, закономірності

його становлення, розвитку та функціонування в суспільстві;

3) науковий характер, що припускає логічне й об’єктивно істинне дослідження праворозуміння;

4) теоретичний характер, що відображає функціонування категорії у процесі теоретичного
пізнання;
5) інтегральний характер, який виражається в поєднанні діяльнісних (діахронних) і
результативних (синхронних) елементів пізнання права. Зроблено висновок, що під функціями
праворозуміння нами запропоновано розуміти основні напрями дії цілеспрямованого пізнання і
сприйняття сутності та змісту права як особливого соціокультурного явища на суспільні
відносини, що визначаються його призначенням в житті людини, суспільства та держави.
Функції праворозуміння відображають найістотніші, головні ознаки, походять із його природи
та спрямовані на здійснення особливого призначення, яке розуміння права здійснює у правовій
системі. До системи функцій сучасного праворозуміння належать світоглядна, гносеологічна,
онтологічна, евристична, аксіологічна, методологічна, прогностична функції, детальна
характеристика яких буде предметом наступних наукових пошуків.

Природно-правовий і позитивістський підходи до розуміння права

Доповідь підготувала студентка 2курсу 2 групи маркетинг Балюк Оксана

Право – суто людський феномен. Воно виникає в людському суспільстві на певному

ступені його розвитку. Філософське осмислення правової реальності почалося з розділення
права на природне (jus naturale) і позитивне (jus civil). Саме їх суперечлива єдність і складає
структуру правової реальності.

Сумісне життя людей вимагало узгодження і регуляції. Вже самі різні норми робили це,
спираючись на природний хід речей. Таким чином, соціально-нормативна регуляція всього
життя первісної общини і природне право виявилися взаємозв'язаними. У їх основі лежить
еволюційна взаємодія надобщинних структур, що перетворюють хаотичну людську
життєдіяльність на життєдіяльність, регульовану певними цінностями і нормами. З появою
держави почався перехід людства від варварства до цивілізації і до позитивного права, яке існує
як нормативне право, санкціоноване державою.

З розвитком суспільства змінювалося і право. Воно перетворилося на складне, багатогранне

суспільне утворення, що охоплює і регулюе практично всі сфери життєдіяльності людини.
Сьогодні загальне право ділиться на трудове, сімейне, цивільне, кримінальне, екологічне,
військове, конституційне, міжнародне та ін. Його багатогранність підтверджується нерозривним
зв'язком зі свободою, рівністю, справедливістю, загальним благом, мораллю, політикою,
економікою.

Історія філософсько-правової думки показує, що склалися два основні підходи до

розуміння права.

· Природно-правовий підхід заснований на тому, що природне право є базисною основою

права. Природне право – це сума вимог, народжених безпосередньо, без якої-небудь людської
участі, самим життям суспільства, об'єктивними умовами життєдіяльності людини, тобто
природним ходом речей. Норми природного права покликані захищати права людини, які
обумовлені особливостями його природи. Це право на життя, продовження роду, спілкування,
самоствердження, власність, особисту гідність, вільне волевиявлення, свободу совісті, думки,
слова та ін. Природно-правові доктрини припускають, що всі ці права є безумовним і
невід'ємним надбанням людини і надані їй вже самим фактом свого народження і існування як
людини.

Позитивістський підхід заснований на тому, що позитивне право – це право, створене

людьми і виражене в законах (позитивне право). Це штучне створення цивілізації, прояв владної
волі конкретних соціальних суб'єктів і, в першу чергу, держави.

Суперечлива єдність природного і позитивного права припускає основні відмінності між

ними.

· Природне право вважається похідним від всесвіту і природи людини, що є невід'ємною

частиною світопорядку. Позитивне ж право – штучне утворення, створене людьми, відданим
інтересам такого штучного формоутворення, як держава.

· Природне право виникає разом з людською цивілізацією, а позитивне право значно

пізніше, одночасно з формуванням державності.

· Природно-правові норми виражені, крім юридичних документів, у вигляді неписаних

звичаїв і традицій. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у
вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

· Відповідно до природно-правових доктрин права людини на життя, свободу, власність,

особисту гідність вважаються такими, що належать їй спочатку і безумовно, тобто з її
народження. Згідно ж позитивно-правовій логіки, свободи і права людина отримує з рук
держави, яка відміряє їх в тій мірі, в якій вважає потрібним, і яка може не тільки дати права, але
і відняти їх, якщо визнає це необхідним.

· Норми і принципи природного права мають релігійні і етичні обґрунтування. Позитивне ж

право демонстративно відмовляється від них. Воно спирається на волю держави і переконане в
необхідності і достатньому характері такого обґрунтування.

· Природне право не тотожне чинному законодавству. Його юридичний зміст пов'язаний з

багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним
законодавством і тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

· Нормативно-ціннісною межею устремлінь для природного права слугує вища

справедливість, що розуміється як універсальний ідеал, відповідний корінним засадам
світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави тощо. Бачинин В.А.
Философия права и преступления. Харьков: Фолио, 1999. С. 122.

У людському суспільстві право, насамперед, виявляється в закріпленні відносин власності,

воно виступає регулятором форм, методів і міри розподілу праці і її результатів (продуктів
праці) між людьми, між людиною і суспільством. Воно визначає заходи боротьби з посяганням
на суспільні відносини, що склалися, гармонізує міжособові відносини, регламентує відносини
між державами тощо.

В історії філософсько-правової думки існували і існують два основні підходи до розуміння

права.

· Заборонний підхід, в якому право ґрунтується на принципі «заборонене все, що не

дозволене», і розглядається як породження держави (бо саме держава дарувала «особливі
права», «вільності», титули і володіння).
 · Дозвільний підхід. Початок цьому підходу поклала епоха Просвітництва XVIII ст., що
проголосила принцип «дозволено все, що не заборонене». Просвітителі переконливо показали
безперспективність заборонних методів, неминуче ведучих до деспотії, довели, що строгість і
нещадність покарання, посилення репресивних заходів зовсім не сприяють ліквідації
злочинності.

У дозвільному підході право і закон почали розглядатися як взаємозв'язані, але нетотожні

правові феномени.

Важливим елементом правової реальності є закон . Це конкретно загальні, формально-

позитивні правові норми, всі встановлені державою загальнообов'язкові правила. Закон є
актуалізацією і конкретизацією правових ідей і принципів.

Це сходинка, що веде до права. Це право на певному етапі його становлення. Закон – це

загальна норма для безлічі можливих випадків. І існує він як судження про належне.

Правовий закон має різні форми свого буття: правові норми, відносини, свідомість,
правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми, правовий статус, правовий режим і
так далі. Відмінності між ними чисто функціональні, а не сутнісні.