Законність і справедливість

1. Поняття обов’язку та закону.

2. Справедливість як етична і правова категорія.
3. Принцип рівних можливостей і гендерні проблеми.

1.Поняття обов’язку та закону.

Обов’язок − це сукупність моральних зобов’язань людини перед суспільством. Це
нормативна категорія, що регламентує соціальні обов’язки, котрі повинен виконувати
індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов’язку є проблемою
співвідношення особистого і суспільного інтересу.
Обов’язок - це
 Те, чого треба беззастережно дотримуватися, що слід безвідмовно виконувати
відповідно до вимог суспільства або виходячи з власного сумління
 Певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності і т. ін., що
визначаються відповідним званням, посадою, родинним станом тощо. 
Що ж значить “мати право” і “мати обов'язок”? Коли говориться “я маю право”, то
мається на увазі, що “я можу”, тобто це висловлення відноситься до модальності
можливості, чи свободи. Коли говориться “я зобов'язаний”, те мається на увазі, що “я
повинний”, тобто цей тип висловлень відноситься до модальності належності.
Обов'язок - моральне усвідомлення належного, яке постає перед людиною як її
нагальне практичне завдання. Формула морального обов'язку - формула «золотої
середини». Відповідальність характеризує суб'єкта з точки зору виконання ним
завдання, вимоги обов'язку.
З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов’язок важливо виділити
концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності
моральності, який бачив у обов’язку головний принцип її чистоти. І.Кант розрізняє
обов’язок щодо самого себе і обов’язок щодо інших людей. Він не визнає обов’язків
перед “нижчими” та “вищими” істотами. Те, чого кожен неминуче сам собі бажає, теж
не може бути моральним обов’язком, оскільки обов’язок являє собою примус до
мети, що не була сприйнята з охотою.
Обов’язки людини перед собою кенігсберзький мислитель поділяє на обмежуючі
(негативні обов’язки) і розширювальні (позитивні обов’язки). Негативні обов’язки
забороняють людині діяти проти своєї «природи», мають на меті її самозбереження;
позитивні обов’язки пропонують людині зробити своєю метою той або інший предмет
її воління, вони спрямовані на самовдосконалення людини. 
Перший обов’язок людини перед самою собою як тваринною істотою, за І.Кантом,
- самозбереження себе в природі; людина повинна протистояти таким вадам як
самогубство, протиприродні способи задоволення статевого почуття, обжерливість,
пияцтво. Людина також зобов’язана розвивати свою природну досконалість,
удосконалювати свої природні сили (духовні, душевні і тілесні) як засіб для
досягнення можливих цілей. На думку філософа, науки і мистецтва, що сприяють
розвитку природних сил, людина може вибирати сама згідно зі своїми схильностями,
а прагнення до фізичної досконалості є обов’язком кожної розумної істоти.
 Виконання обов'язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати
практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб'єкта не стає менш
значущою.
Моральний обов'язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній
почуття особистої співпричетності всьому, що відбувається у світі, та виражається в
прагненні робити посильний внесок у спільну справу.
Невиконання обов'язку призводить до відчуття провини і переживається через
докори та муки сумління.
На думку І. Канта, дія є моральною лише тоді, коли вона збуджується тільки
однією лише повагою до морального закону. Беззастережним велінням,
категоричною вимогою; обовязком, наказом є категоричний імператив. 
На відміну від закону (який є об'єктивним принципом), імператив є лише
суб'єктивним принципом вчинків. Це практичне правило, яке розум визначає
відповідно з умовами суб'єкта, тоді як закон є об'єктивним принципом, що має силу
для кожної розумної істоти, і таким основоположенням, за яким людина має діяти.
Кожного дня ми зустрічаємося з безліччю законів та закономірностей. Що ж таке
закон?
Етимологічно закон у латинській мові походить від «право». Закон lex означало
порядок, поставити на місце, описати від log – lex scriptum, писаний закон, а jus
справедливість – право.
Закон — це зв'язок між сутностями, який є: 1) об'єктивним; 2) необхідним; 3)
загальним; 4) внутрішнім; 5) суттєвим; 6) повторювальним.
 Зако́н — вербальне і/або математично виражене твердження, що доказується
(на відміну від аксіоми), і яке описує відношення, зв’язки між різними науковими
поняттями, запропоновані як пояснення фактів і визнане на цьому етапі науковим
товариством. Неперевірене наукове твердження, передбачення чи здогадку
називають гіпотезою.
 Закон у філософії — необхідний зв’язок (взаємозв’язок, відношення) між
подіями, явищами, а також між внутрішнім станом об’єктів, які визначають їх стійкість,
виживання, розвиток, стагнацію чи розруху. У філософському сенсі ще й об’єктивні
зв’язки явищ і подій незалежно від того, відомі вони комусь чи ні.
 Зако́н в юриспруденції — юридичний акт, прийтятий вищим представницьким
органом державної влади або безпосереднім волевиявленням населення (в порядку
референдума) і регулюючий, як правило, найважливіші суспільні відносини.
Історично закон прийшов на зміну правовому звичаю...( А що таке закон? Вияв волі
тих класів, які отримали перемогу і утримують державну владу. Ленін,1907).
 Фізи́ чний зако́н — емпірично встановлений і виражений в строгому
словесному і/або математичному формулюванні стійкий, постійно повторюваний у
дослідах зв'язок між фізичними величинами, процесами і станами тіл та явищ
навколишнього світу.
Здебішого закон протистоїть хаосу і забезпечує гармонію і баланс. Закон
відображає розуміння суті явищ і речей, їх розвитку, градації та субординацію. Я у
природі, так у суспільстві теж функціонують свої закони, вони регулюють відносини,
регламентують основні положення соціуму.
 Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення
мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У
статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а
може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони
виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.
Категорія ЗАКОН використовується у таких значеннях:
 1. постійний і необхідний зв'язок, що об’єктивно існує у світі незалежно від
знань про нього (закон збереження енергії, закон ринку, закон тяжіння)
 2. встановлене державною владою загальнообов’язкове правило, що
регулює суспільно-правові відносини (закон про податок, закон про мову)
 3. Строге веління, незаперечний обов’язок, авторитетний припис (моє слово -
закон)
 4. загальноприйняте правило, звичай (закон дружби, закон ввічливості, закон
пристойності)
 5. у множині – закони – твердження у якійсь справі, що зумовлюються
внутрішньою суттю (закони шахматної гри, правописні закони, граматичні закони)
 6. релігійне вчення, як система моральних і обрядових правил (Мойсеїв закон,
Божий закон)
 7. закон як соціально-правовий стан, церковне вінчання (жити у законі,
вступити в закон).


 2. Справедливість як етична і правова категорія
Справедливість у суспільстві розуміється в різних аспектах. Це категорія морально-
політична і правова. В етиці справедливість - категорія, що означає такий стан речей,
який розглядається як належне, яке відповідає уявленням про сутність людини, її
невід'ємні права, що виходить з визнання рівності між всіма людьми і необхідності
відповідності між діянням і заплата за добро і зло, практичною роллю різних людей і
їх соціальним становищем, правами та обов'язками, заслугами і їх визнанням.
Ідея справедливості, вимога справедливості пронизує законодавство сучасного
демократичного суспільства. Правове вираження вимоги справедливості міститься в
Загальній декларації прав людини. Вимога справедливості в нашій державі і
суспільстві втілюється в основних принципах і конкретних нормах Конституції України.
Етимологія поняття «справедливість»
Є дві культури, які сформували теорію справедливості – грецька й римська.
Греки мають два слова для позначення справедливості: «дікайосіне» та «номос».
«Дікайосіне» означає «справедливість», «право» (до речі, і богиня справедливості має
ім’я Діке). «Номос» означає закон.
У латинській мові є слово «юстиція» (justitia), що означає «справедливість». – від
jus (право). Ми знаємо, як справедливість виглядає у римській скульптурі: у неї
зав’язані очі, а в руках вона тримає ваги та меч.
Справедливість в античності – це не щось милосердне, приємне, навпаки – кожен
розуміє, що той меч може бути застосований до нього. І що найстрашніше – Юстиція
сама не знає, кого має карати. У «Політиці» Аристотеля є вислів: «Правильно, щоб
правили не люди, а закон, бо закон є втіленням розуму і божества». Якщо ж будуть
правити люди, то матимуть місце пристрасті, емоції, преференції («він – мій друг»,
«він – мій кум»). В англосаксонській традиції на перших заняттях студенти
юридичного факультету напам’ять вивчають цю фразу.
У нашій мові відсилання до значення слова «справедливість» є якимось
прадавнім, магічним. Воно походить з якогось просторового розташування, у якому
рухалися германські племена, що розуміли світ як сторони. Це має великий сенс, тому
що йдеться про орієнтацію спільноти; справедливість має кудись нас вести, у якийсь
правильний бік. Якщо соціальна й політична система не дотримується справедливості,
ми можемо зайти не в той бік. Тому справедливість – це ще й орієнтир. Правий бік
завжди в нас асоціювався з якоюсь моральною або ціннісною перевагою. Ми маємо
справу не тільки з просторовим розмежуванням, але й з ціннісним навантаженням.
Можемо це зустріти в традиціях багатьох народів: справа від господаря сідає той, хто
є дорогим гостем.
Справедливість трактувалася як «сущий світоустрій», духовна основа історії.
Помітимо, що в даному випадку справедливість тлумачилась як деяка матриця
природних процесів і людських здійснень. У понятті справедливості, взятої в її
світоглядному відношенні, як би укладене питання: чи можуть світ і суспільство бути
зробленими, чи можлива в них належна пропорція, домірність і упорядкованість?
Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип.
Епікур, наприклад, наголошував на договірній природі справедливості.
 Аналізуючи джерела римського права, можна дійти висновку, що принцип
справедливості має такі прояви:
 1) рівність
 2) вільне волевиявлення;
 3) виконання договорів;
 4) гарантії виконання договорів.
Протилежністю справедливості виступає несправедливість, руйнування порядку,
деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного
історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин, свідомість її не
фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони
наявні, стають подібними повітрю. Без них не можливо гідно жити.
Право є міра реалізації свободи й у той же час є норма політичної справедливості.
Іншими словами право є нормативно закріплена справедливість. Право ґрунтується на
ідеї справедливості. За думкою Гегеля право не є добро без блага. Справедливо те, що
виражає право, відповідає праву і випливає з духу права.
З часів Аристотеля виділяють два види справедливості: розподільна і що
врівноважує. Розподільна справедливість як принцип означає розподіл загальних благ
за гідністю, відповідно до пропорційного внеску і внеску того чи іншого члена
суспільства. Тут можливе як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами
(владою, почестями, грошима). Критерієм справедливості, що врівноважує, є
арифметична рівність. Сфера застосування цього принципу – область цивільно-
правових угод, відшкодування збитку, покарання і т.п. Принцип справедливості
говорить: не всім те саме, а кожному своє (за гідністю), тому що для нерівних рівне
стало б нерівним.
Співіснування людей на ґрунті взаємного визнання прав і свобод являє собою
такий порядок їхнього співіснування, що може бути названий справедливим, чи
«справедливістю». Саме справедливість виступає основою ідеї права, виражає його
сутність, а особливий акт визнання визначає як справедливість, так і феномен права в
цілому.
Справедливість виступає і мірою відносно гідності цінностей, мірою їх рівноваги і
субординації. Справедливість є особливим механізмом, що підтримує міру рівноваги
правових цінностей і одночасно є визначальним моментом домінування при
конфліктному зіткненні цих цінностей.
Згідно екзистенціальної філософії, уявлення про справедливість у кожного своє, у
кожного – своя правда, і він має право її захищати. Це випливає із унікально-
неповторної природи людини, таких же унікальних умов її життя і розвитку.
Сучасна епоха з її процесами глобалізації особливо вимагає міжкультурного
діалогу по обґрунтуванню справедливості і, отже, розробці принципів універсальної
справедливості. У зміст універсальної справедливості включаються:
 а) вимога рівності («діяти однаково в однакових умовах»), що
формулюється як вимога неупередженості і заборона сваволі;
 б) ідея взаємозв'язку вчиненого і розплати за це, що знайшло втілення в
«золотому правилі»;
 в) вимога рівноваги між втратою і придбанням («справедливого обміну»),
що має сенс не тільки для господарської діяльності.
 Універсальну справедливість характеризує, насамперед, визнання таких правових
цінностей, як життя, власність, добре ім'я («честь»), що втілюються у визнанні прав
людини, насамперед, її права на свободу, які можна знайти вже в давньому карному
праві.
Відповідно до двох вимірів соціального буття – персональним і інституціональним
– існують і два поняття справедливості:
I. справедливість як характерна риса особистості, що відноситься до
чотирьох головних ознак людини поряд з розважливістю, мужністю і
розумом (мудрістю) - суб’єктивна справедливість;
II. справедливість, що стосується соціальних інститутів (родина,
господарство, школа), а також політична справедливість, що стосується
права, держави і політики - об'єктивна справедливість.
Якщо розуміти справедливість як вищий принцип людського життя й основу
здійснення людської суспільної сутності, то особливої уваги заслуговують три
елементи значення поняття «справедливість», що були виділені О.Хеффе:
 а) справедливість має природу морального обов'язку;
 б) ближче усього вона знаходиться до обов'язків, що визнаються
добровільно і коштують вище простого примуса;
 в) її міра полягає в дистрибутивній користі – справедливим є корисне
кожній людині.
У залежності від прийняття чи неприйняття цих елементів справедливості існують
теорії, що скептично відносяться до ідеї справедливості, і теорії, що розділяють цю
ідею. Сучасні теорії справедливості відносяться до типу договірних теорій. Вони
орієнтуються на теорію Еммануїла Канта.
Саме образ людини багато в чому визначає вибір концепції справедливості.
Сучасні концепції справедливості містять у собі образ людини як істоти одночасно
здатної до самовдосконалення, тобто гідної, так і істоти автономної, тобто розумної і
здатної до самообмеження. Тому найбільш придатним буде такий принцип
справедливості, що забезпечить найкращі умови для самореалізації й автономії
особистості, міру співвідношення свободи і рівності.
Інституціональний захист людини як суб'єкта ґрунтується на визнанні людської гідності
і забороняє приниження гідності як невід'ємного права людини.
Три аспекти справедливості (змістовний, формальний і процедурний) відбивають
дві сторони проблеми справедливості в праві, що стосуються критерію оцінки
справедливості чи несправедливості закону, з одного боку, та її застосування в
конкретних справах - з іншого.
Легальність означає відповідність до законів. Легітимність – це визнаність,
виправданість. Справедливість має ще одне важливе значення – вона має
легітимувати владу. Будь-яка влада в історії людства не може діяти як тиранічна сила,
як наказ на кшталт «роби так, як я хочу», «оскільки я сильніший, я буду робити саме
так». Там, де йдеться про цивілізації й про людські спільноти, влада завжди виступає
в певному контексті, «вбранні» – і це «вбрання» є ідеєю справедливості.
Влада тільки тоді має виправданість і визнається, якщо вона представляє не щось
суб’єктивне, а якийсь об’єктивний порядок. Справедливість вказує на щось поза нами,
їй має підкорятися навіть наймогутніший володар. Таким чином, ідея справедливості
вводить певний надсуб’єктивний, надемоційний вимір, який є поза інтересами
окремих індивідів.
Без легітимізації будь-яка влада не має жодних шансів диктувати свою волю.
Влада діє через абстрактні інтелектуальні категорії.
З одного боку, ідея справедливості настільки складна, що досі не вдалося її
повністю визначити й описати. А з іншого – немає жодного суспільства й жодної
групи, яка б не керувалася ідеєю справедливості. Тому всю історію цивілізації можна
розглядати як поступове поглиблення й деталізацію ідеї справедливості.
Можна сказати, що ідея справедливості є центральною для всього людства. Вся
культура до ХХ-го століття мислила справедливість як те, що надається «по заслугах». І
суспільство має визначати ці критерії заслуг, має заохочувати одні типи поведінки і
гальмувати інші.
Економіст, нобелівський лауреат Амартіа Сен наводить такий приклад.
У нас є Марія, Ганна й Іванна. Кому дати флейту?
Це – безпосередня ілюстрація теорії справедливості. Марія каже, що флейта має
належати їй, тому що вона вміє на ній грати. Це є аргумент Аристотеля і певної
частини західної традиції: правити мають ті, хто вміють; політикою мають займатися
професіонали. Ганна каже, що вона – дитина з бідної сім’ї і в неї нічого немає: ні
іграшок, ні дарунків. І вона вважає, що було б справедливо віддати флейту їй, оскільки
в Марії багато гарних нових іграшок, а у Іванни – досить заможні батьки. Аргумент
Ганни – це аргумент перерозподілу: у вас є все, у мене нічого, дайте мені хоча б це.
Ця традиція наближена до соціалістичних поглядів. Згідно з цією теорією, існують
люди, яких потрібно спеціально підтримувати й сприяти їхній інтеграції в суспільство –
аби вони відчували себе гідною частиною суспільства. Іванна ж каже, що вона є
творцем цієї флейти, тому флейта має належати їй. Її аргумент лежить в основі
лібертаріанської традиції: я створив якийсь продукт – він мій. А система вимагає від
вас, щоб ви ділилися.
Амартіа Сен наводить цей приклад, щоб показати: в ідеях справедливості ми не
можемо послатися на факти і події. Ми не можемо сказати, що Ганна права, тому що
ось такий стан справ. Кожна з цих логік є правильною і має під собою слушні
аргументи, а отже, є виправданою. Коли ми починаємо дискутувати про ідеї
справедливості, то нам йдеться не про якісь факти, а про теорію благ і цінностей.
Існує думка, що через раціональні дискусії, посилаючись на певні факти й
обставини, можна досягти результату. Амартіа Сен хоче показати, що в основі дискусії
лежать більш глибинні речі. Ідея справедливості розглядається ним як певна цінність.
Цінність лібералізму – одна, цінність суспільства благ і чеснот – інша, цінність лівих
ідей справедливого розподілу – третя. Якщо ми обговорюємо ідеї справедливості, то
маємо працювати на двох рівнях: на рівні аргументів та на рівні цінностей (а
дискутувати про цінності значно складніше).
Майкл Сендл, гарвардський професор політичної філософії – один з топових
авторів теорії справедливості та прибічник Аристотеля. На його думку, якщо
громадяни не мають можливості дискутувати на складні теми, то таке суспільство
буде слабким, його будуть обдурювати. Завдання системи – підвищувати рівень
громадянської публічної дискусії. Ліберали намагалися уникати змістовних дискусій.
Ліберальна система, особливо після Другої світової, намагалася позбавити нас
ціннісних дискусій. Ця традиція забезпечувала можливість заробляти гроші, виступала
за вільний ринок та політичний менеджмент. Логіка була такою: коли люди
починають дискутувати про цінності, виникають конфлікти і навіть війни. За
лібертаріанською моделлю політика і нормативні системи суспільства мають бути
суто формальними. Ця так звана процедурна справедливість працює на рівні роботи
систем політики, права, судів тощо.
Джон Ролз у книзі «Теорія справедливості» (1971 р.) вперше вводить в
європейський дискурс ідею справедливості. Ролз як ліберал формулює два принципи
справедливості. Він вважає, що всі люди егоїстичні і переслідують власні інтереси,
тому потрібно створити певну інтелектуальну модель, яку він називає «завісою
незнання». Ми обираємо принципи справедливості й комбінуємо їх між собою за
однієї умови – ми не знаємо, ким ми станемо в тій системі, яку ми створимо. Ми
можемо народитися в бідній сім’ї або в багатій, у родині президента або простого
селянина.
Оптимальна модель в ситуації незнання формулюється як принципи
справедливості.
Перший принцип (класичний лібералізм): кожна людина повинна мати рівні
права відносно найбільш великої схеми рівних основних свобод, сумісних з
подібними схемами свобод для інших.
Другий принцип: соціальні і економічні нерівності повинні бути влаштовані так,
щоб: (а) від них можна було б розумно очікувати переваг для всіх, і (б) доступ до
положень (positions) і посад був би відкритий усім.
Наприклад, у країнах ЄС люди, які перебувають на найнижчих соціальних щаблях,
мають кращі умови у порівнянні з іншими країнами. Ідея полягає в тому, що навіть
якщо ти перебуваєш внизу, то ти все одно заслуговуєш на достойне існування. Ці
принципи застосовуються головним чином базисної структурі суспільства і керують
приписуванням прав і обов'язків, а також регулюють розподіл соціальних та
економічних переваг. Їх формулювання передбачає, що, для цілей теорії
справедливості, соціальна структура може розглядатися як така,що складається з двох
частин, до однієї з яких застосовується перший принцип, а до іншої - другий принцип.
Пропоную вам таку модель справедливості – неоаристотелівську. Економічний
чинник без врахування традиції, культури і чеснот призводить до кризи і руйнації
суспільства. Якщо ми не будуємо культурних і соціальних ієрархій, не визначаємо
політичні, моральні, культурні, освітні чесноти, то стаємо приреченими.
Ця концепція має назву філософія спільного блага і чеснот. Громадяни мають
бути зрілими, щоб обговорювати складні питання, а те, що нас формує – це спільне
благо. Економіка ж не може бути спільним благом – і це помилки наших кандидатів,
що йдуть до влади. Нам з 1991-го року кажуть про добробут суспільства як про
головну мету, а насправді добробут – це інструмент, а не цінність. Відповідно, і Марія,
і Ганна, й Іванна повинні мати можливість отримати освіту і зрілість, щоб жити разом.
Ідея спільного блага – це не коли Марія отримала флейту й сама на ній грає й
насолоджується. Вона може навчити Ганну й дати їй можливість потім на цьому
заробляти, а також може давати Іванні користуватися флейтою. Тобто вони можуть
побудувати зовсім іншу спільноту не на економічних, а на більш глибоких ціннісних
факторах. В ідеї спільного блага необов’язково хтось один має перемогти, всі залучені
до проекту. Ідея неаристотелізму полягає в наявності освічених, зрілих громадян, які
можуть об’єднуватися на основі спільних інтересів, підтримуючи один одного.
В сучасній філософській думці критерієм справедливості  є сама людина, її
потреби, інтереси тощо. Сучасне право має бути орієнтоване на людину ринкових
відносин, інформаційного суспільства, постмодерної культури; людину творчу,
непередбачену, ризикову, розумну, здатну до самообмеження, сповнену почуття
власної людської, громадянської, національної тощо гідності, людину дуже
автономну і таку ж чутливу до будь-якого порушення її прав, образ, приниження
гідності, несправедливості тощо.
 
 3.Принцип рівних можливостей і гендерні проблеми.
Політика рівних можливостей передбачає захист людей від невиправданої
дискримінації та неупереджене ставлення до певних соціальних груп. Мета цієї
політики — чесне та справедливе ставлення до усіх людей та усунення проявів
дискримінації, створення можливостей для їхньої повноцінної участі в житті
суспільства та у працевлаштуванні.
Правова рівність – це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб та
рівна міра волі індивідів.
Політика розмаїття покликана демонструвати відмінності та подібності між
людьми, створювати робочі середовища, які цінують ці відмінності та вміють
використовувати їх задля організаційної та суспільної вигоди.
Ведучи мову про рівні можливості та розмаїття, ми передовсім зосереджуємся на
таких ознаках:
 вік
 інвалідність
 раса й етнічне походження
 стать
 релігія і вірування
 сексуальна орієнтація
 баланс між роботою та особистим життям.
Ми віримо, що найкращий спосіб успішно впроваджувати принцип рівних
можливостей — це вбудувати цінності в усі організаційні процеси, враховувати ці
ознаки при прийнятті управлінських рішень та під час планування усієї проектної
діяльності.
Принцип рівних можливостей - запобігання та усунення проявів дискримінації у
працевлаштуванні й професійному розвитку працівників за такими ознаками, як стать,
сімейний стан, сексуальна орієнтація, релігія, політичні переконання, національність,
вік, інвалідність, наявність ВІЛ/СНІД статусу, соціально-економічний стан та ін.
Політика рівних можливостей створює привабливе середовище для існуючих та
потенційних співробітників, а також партнерів та клієнтів.
Стратегія розмаїття ґрунтується на переконанні, що зовнішні відносини з
клієнтами та партнерами у всьому світі мають відповідати нашим внутрішнім
стандартам та нашому підходу до розмаїття. Ця стратегія відповідає баченню Уряду
України щодо наслідування принципів залучення та розмаїття, де кожній людині
надається можливість розкрити свій потенціал та зробити внесок у суспільство, та де
беруться до уваги потреби всіх груп населення та надається захист для кожного.
Цей інструмент дає змогу самооцінки, генерує приклади найкращого
застосування політики на практиці, в процесі чого ми переймаємо передовий досвід
інших країн. Цей підхід привернув значний інтерес громадського та приватного
сектору в Україні та по всьому світу.
Працівники з інвалідністю. Ми заохочуємо людей з інвалідністю працювати,
забезпечуючи можливості розвитку їхньої кар’єри, необхідні зміни в робочому
середовищі для забезпечення їх повноцінної участі в робочому процесі.
Принцип рівності становить основу егалітаризму (фр. Egalite- рівність). Згідно
егалітаризму саме рівність людей забезпечує процвітання суспільства. Там, де немає
рівності, наростають конфлікти, які призводять до розпаду суспільства. Але що має
бути рівним? Розміри особистого добробуту, моральні цінності, становище чоловіків і
жінок? Уроки історії свідчать про те, що прямолінійна інтерпретація соціальної
рівності, наприклад, як зрівнювання всього і вся неспроможна. Розуміючи це, багато
дослідників говорять про рівність можливостей. Але поки ще нікому не вдалося
довести, що хоча б два індивідуума розташовують однаковими можливостями. Чи не
означає це, що принцип рівності взагалі неспроможний? На наш погляд, принцип
рівності коректний лише у випадку, якщо він інтерпретується як однаковість
соціальних законів, у тому числі економічних, політичних чи юридичних.
З огляду на особу, гендер – це соціальний статус, який визначає індивідуальні
можливості в освіті, професійній діяльності, доступі до влади, сексуальності, сімейній
ролі та репродуктивній поведінці. Гендерний підхід базується на ідеї про те, що
важливі не біологічні або фізичні відмінності між чоловіками і жінками. А те культурне
і соціальне значення, яке надає суспільство цим відмінностям.
Під гендерною рівністю розуміються рівні можливості самореалізації жінок і
чоловіків, гарантії дотримання прав і свобод з урахуванням особливостей статей,
взаємні обов’язки та спільна відповідальність в процесі життєдіяльності.
Ґендерна рівність:
• визнання і рівна оцінка відмінностей між чоловіками і жінками і різних
ролей, які вони відіграють в суспільстві;
• право бути відмінними/різноманітними;
• рівна присутність, наділення владою і участь обидвох статей в усіх сферах
суспільного і приватного життя;
• антонім до ґендерної нерівності, а не ґендерних відмінностей;
• рівність не означає «однаковості» з визнанням чоловічого способу життя
як норми
Гендерна рівність передбачає суспільство, в якому і жінки, і чоловіки володіють
рівними можливостями, правами та обов’язками в усіх сферах життя. Ролі, які жінки і
чоловіки грають у суспільстві, лише в дуже невеликій мірі визначені біологічно, і
значною – соціально. Вони постійно змінюються. Хоча, обумовлені культурою або
релігією, ці ролі різняться, залежно від географічного знаходження та від тимчасових
змін.
Гендерна сегрегація – це тенденція до розподілу чоловіків і жінок за різними
сферами діяльності, тобто процес, під час якого представники кожної статі внаслідок
певних причин зайняті в різних видах діяльності.
Гендерна рівність є принципом політико-правового статусу людини в державі.
Водночас, принцип формальної рівності (іншими словами – гендерно нейтральний)
зазнав критики, бо він не враховує і не вважає за доцільне враховувати результати
такого правового регулювання, яке фактично призводить до нерівності. Найбільш
прийнятним з точки зору сучасної гендерної теорії є тлумачення принципу рівності з
урахуванням гендерних особливостей, що визначає соціальні і статеві відмінності між
жінками і чоловіками. Цей підхід наголошує на необхідності використання юридичних
механізмів з метою вирівнювання соціально-економічних і політичних статусів
чоловіків і жінок. Для цього можуть бути застосовані спеціальні правові заходи,
зокрема система преференцій у вигляді квот або інших соціальних практик, які
сприяють ліквідації перешкод, що блокують можливості жінок входити в суспільні
інституції на тих самих засадах, що і чоловіки. Вони покликані вирівнювати становище
жінок і чоловіків на ринку праці, зменшувати нерівність представництва жінок на
вищих щаблях професійної кар’єри, в органах влади та інші статусні дисбаланси.
Ґендерна рівність займає центральне місце у системі прав людини та серед
цінностей Організації Об’єднаних Націй (ООН). Одним з фундаментальних принципів
Статуту ООН, який було прийнято світовими лідерами у 1945 році, є «рівні права
чоловіків та жінок», а також захист та просування прав жінок, як відповідальність
кожної держави.
У міжнародному звіті Рівня свободи у світі (Freedom in the World) за 2020 рік
зазначено, що Україна, будучи «частково вільною» країною, стикається з такими
проблемами: «Домашнє насильство широко розповсюджене, і реакції поліції на
небагатьох жертв, які повідомляють про такі зловживання, є неадекватними.
Торгівля жінками всередині країни та за кордоном з метою проституції триває.
Жінки – особливо вразливі до експлуатації для секс-торгівлі та примусової праці».
У Звіті із глобального ґендерного розриву 2020 р. ( Global Gender Gap Report
2020), що готується Світовим економічним форумом вимірюється величина
ґендерного розриву (gender gap) у чотирьох важливих сферах нерівності між
жінками та чоловіками: економічна участь, рівень освіти, сфера здоров’я та
політичне представництво. У 2020 році Україна посідала 59 місце із 153
досліджуваних країн.
Проблеми, пов'язані з ґендерною нейтральністю — це сірі зони, що існують в
ґендері. Спроби законодавчо визначити межі ґендеру виявилася непростим питанням
у зв'язку з існуванням людей, котрі ідентифікують себе або визначаються іншими як
інтерсекс, третя стать, трансґендери чи більш загально — ґендерквір чи небінарні.
Маркетинг переважно спрямований на таргетування конкретних демографічних
груп і створює продукти, орієнтовані на конкретні ґендери. Загальні уявлення про
ґендерно-специфікований маркетинг привернули увагу ЗМІ в останні роки.
Наприклад, мережевий протест користувачок проти ручки фірми BIC — «BIC для неї»,
з допомогою розміщення тисяч підроблених відгуків на продукт зі знущанням над
його орієнтованою на жінок рекламою.
У маркетингу дитячих іграшок ґендерований маркетинг дуже широко поширений.
За даними дослідження, проведеного в 2012 р «діти дізнаються про іграшки як
відповідні для їх статі не тільки від дорослих і дітей, а також через засоби масової
інформації, яка служить важливим джерелом соціалізації та ґендерної соціалізації».
Колірні палітри і типи іграшок є ґендерованими характеристиками іграшок, що
продаються або для хлопчиків, або для дівчаток. Результати вищезгаданого
дослідження показали, що «іграшки пастельних кольорів набагато імовірніше
продавалися як іграшки тільки для дівчаток, в той час як іграшки сміливих кольорів —
в якості іграшок для хлопчиків». Також встановлено, що синій був більш ґендерно-
нейтральним кольором. Іграшки, пов'язані з діяльністю (машини, зброя, будівельні
іграшки) продаються для хлопчиків, а пов'язані з красою і хатньою працею — для
дівчаток. Деякі іграшки, такі як опудала тварин, виявились ґендерно-нейтральними і,
як правило, продаються як для хлопчиків, так і дівчаток. Батьки також відіграють
велику роль у ґендерній соціалізації своїх дітей, адже саме вони купують для них
іграшки. Популярність виготовлення ґендерно-нейтральної реклами іграшок зростає:
так, реклама з зображенням хлопчиків, що граються в ляльки (які зазвичай
продавалися виключно дівчаткам).
У маркетингу ліній моди дизайнери починають включати ґендерно-нейтральний
одяг, не позначений як «чоловічий» або «жіночий».
Трансгендер – термін для людей, чия гендерна ідентичність не відповідає тій, що
вказана від народження. Це питання не біологічної статі, а – гендерної індентифікації.
Так, чоловік може відчувати себе жінкою, відповідно жити, виглядати і поводитись,
але без хірургічного втручання зміни статі. Коли таке втручання все ж відбувається, то
цих людей називають транссексуалами.
ЛГБТ —акронім, що виник в англійській мові для позначення лесбійок (Lesbian),
геїв (Gay), бісексуалів (Bisexual) і трансгендерів (Transgender). Термін
використовується з 90-х років XX століття і є адаптацією абревіатури «ЛГБ», яка в
період середини-кінця 80-х років стала заміняти слово «ЛГБТ», щодо якого існувала
думка, що слово не представляє всіх, що відносяться до сексуальних меншин.
Термін «ЛГБТ» покликаний підкреслити різноманітність «сексуальності та
гендерної ідентичності на основі культури» і використовується для позначення
гомосексуальних, бісексуальних і трансгендерних людей. Абревіатура була прийнята
як самоназва людей, які об'єднуються на основі їхньої сексуальної орієнтації та
гендерної ідентичності, більшістю громадських організацій та ЗМІ в Сполучених
Штатах та деяких інших англомовних країнах, а пізніше в більшості країн світу.
Гомосексуальність – це не хвороба. Вона виключена з міжнародного списку
хвороб ще у 1990 році Генеральною асамблеєю ВООЗ. Тому гомо та бісексуальність – 
така ж нормальна орієнтація, як і гетеросексуальність. Але менш поширена норма, як
руде волосся, блакитні очі, негативний резус-фактор крові чи ліворукість.
Офіційна позиція наукової спільноти ВООЗ заперечує можливість та ефективність
лікування гомосексуальності. Ніякі гіпнози, бабки з викачуванням яєць, електричний
струм чи таблетки не вилікують те, що не є хворобою. Це те саме, що лікувати себе від
росту волосся, серцебиття, зросту чи кількості пальців на правій руці.
«Сексуальна орієнтація – не наслідок особистого вибору. Гомосексуальність, як
і гетеросексуальність – варіанти норми. Це прагнення нашого серця любити і бути
щасливим», – Олексій Ізотов. Психолог
В світі частка гомосексуальних людей фактично не змінюється – 7-10 %, натомість
змінюється лише кількість видимих та відкритих.
Стереотипи як явище не мають загрози. Але коли ми навішуємо негативні ознаки
усій соціальній групі та не бачимо людину за цим негативом – це переростає в
упередження. І це проблема.
Головною причиною бути толерантним до представників ЛГБТ є усвідомлення
нерівності прав. Те, що у гетеросексуальних парах включено за замовчуванням,
відсутнє у гомосексуальних. Заборона реєстрації стосунків тягне за собою ряд
проблем: неможливість успадкувати майно на правах чоловіка (чи дружини);
неможливість відвідати партнера, який потрапив в реанімацію; якщо в
гомосексуальної пари є дитина, то у випадку смерті законного батька (мами) він може
потрапити в інтернат.
 Через сильну антипропаганду ЛГБТ в церквах, школах, сім’ях, телебаченні людям
складно обдумати речі, до яких вони не звикли, явища, які раніше були під табу,
складно визнати щось нормою, коли звідусіль звучить протилежне.
Визначити власну думку, сформувати ставлення та остаточно вирішити щось –
можна лише за умови достатньої освіченості, а не коли спрацьовує стадний інстинкт.
Встановлення гендерної рівності передбачає подолання гендерних стереотипів
суспільства. Розвиток гендерних досліджень дав змогу для формування та реалізації
ефективної гендерної політики, що стала основою паритетної демократії.
Гендерна політика являє собою цілеспрямовану діяльність державних та
громадських інституцій, що здійснюється з метою забезпечення рівноправності
між чоловіками та жінками, а також сукупність заходів, необхідних для розвитку
та реалізації особистого потенціалу кожної людини, незалежно від статі для
збалансованого розвитку суспільства.