Змістовий модуль № 1.Предмет, методологія та функції теорії держави та права Заняття №

1.Загальна характеристика теорії держави та права.   

                                  Теорія держави і права в системі юридичних наук відіграє провідну роль, є

методологічною юридичною наукою, визначає загальні закономірності виникнення, розвитку та
функціонування державноправових явищ, визначає загально-правові принципи, методику
дослідження окремих сфер правової дійсності, розробляє юридичну термінологію
загальнонаукового використання.    . Теорія держави і права – це загальнотеоретична юридична
наука, що включає систему методологічних юридичних знань про державноправову дійсність, які
відображаються у свідомості людини і досліджуються в процесі виникнення, розвитку,
функціонування, призначення та розгляду сутності державно-правових явищ. Як і всі інші юридичні
науки, теорія держави і права належить до суспільних наук і характеризується такими ознаками: а)
є загальнотеоретичною юридичною наукою; б) являє собою систему теоретичних вчень, поглядів,
теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин та інших знань про державу і право; в)
досліджує державу і право як загальносоціальні явища; г) має свій предмет, метод, джерела та
систему дослідження; д) її теоретичні знання повинні проходити через свідомість людини. 11
Предметом дослідження теорії держави і права є загальні та специфічні закономірності
виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в суспільстві. Предмет її
включає загальну характеристику: а) навчальної дисципліни і юридичної науки; б) держави; в)
права; г) окремих питань з урахуванням спеціалізації теоретичних знань. Як юридична наука вона
досліджує: а) предмет; метод; функції; систему; становлення, розвиток та значення загальної теорії
держави і права для підготовки юристів в Україні; б) виникнення і розвиток держави, її
взаємовідносини з суспільством, природою, економікою, політикою, правом та людиною; в)
поняття держави та багатогранність її розуміння; г) функції, форму, механізм держави; д) поняття,
ознаки і напрями побудови в Україні правової держави та громадянського суспільства;  . Початком
історії українського конституціоналізму вважають 5 квітня 1710 року, коли було затверджено
«Правовий уклад та конституцію відносно прав і вольностей війська Запорозького», відомі
сьогодні як «Конституція Пилипа Орлика». Певний внесок у розвиток державно-правової думки в
Україні в XVIIXVIII ст. зробили такі прогресивні діячі Києво-Могилянської академії, як Йосип
Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан
Яворський, Мануйло Козачинський, Данило Туптайло, Григорій Сковорода та ін. Розвиток
української юридичної думки в період початку буржуазних відносин представлено поглядами Т.Г.
Шевченка, М.І. Костомарова, М.П. Драгоманова, І.Я. Франка та ін. Наприклад, в Україні
розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки Конституції Республіки» одного з членів
Кирило-Мефодіївського товариства Г.В. Андрузького та докладніший проект Конституції України
під назвою «Проэктъ основаній устава українського общества «Вольный союзъ» – «Вільна спілка».
Його розробив у 1884 р. видатний український вчений і політичний діяч М.П. Драгоманов.
Класифікація функцій теорії держави і права Існують різні класифікації функцій теорії держави і
права: а) політична; б) ідеологічна; в) методологічна; г) інтерпретаційна; д) евристична; е)
прогностична; є) онтологічна; ж) системоутворювальна; з) практично-організаторська; и)
інформаційна; і) комунікативна та ін. Характеристика окремих видів функцій теорії держави і права
: Політична функція – це розроблення принципів перетворення держави і права, їх установ та
інститутів на основі пізнання об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, а також пізнання
перспективних шляхів розвитку держави і права, державного апарату, національної правової
системи та законодавства. Як і всі інші юридичні науки, теорія держави і права належить до
суспільних наук і характеризується такими ознаками: є загальнотеоретичною юридичною наукою;
являє собою систему теоретичних вчень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень,
доктрин та інших знань про державу і право; досліджує державу і право як загальносоціальні
явища; має свій предмет, метод, джерела та систему дослідження; її теоретичні знання повинні
проходити через свідомість людини. Предметом дослідження теорії держави і права є загальні та
специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в
суспільстві.

Змістовий модуль № 2.Поняття, походження і сутність держави Заняття № 3.Основи вчення про
державу Загальна характеристика теорії держави та права.    

 Cучасна юридична наука розрізняє такі основні підходи до розуміння держави: – концепція
правової держави (Платон, Арістотель, Ціцерон, М.М. Ковалевський, М.М. Коркунов, Б.
Кістяківський) – передбачає, що держава набуває правового характеру в якій діє принцип
верховенства права, де всі відносини між суб’єктами громадянського суспільства, державою й
особою регулюються правовим законом, гарантується свобода особистості, її права, законність і
правопорядок; – анархістська концепція держави (М. Штірнер, Ж. Прудон, М. Бакунін, П.
Кропоткін) – передбачає створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально
обмежуються можливості втручання держави у повсякденне життя суспільства й особи, а з іншого
– максимально підвищується роль населення в управлінні загальними справами. Його сутність
зводиться до заперечення державності. – етатична концепція держави (Х. Вольф) – обґрунтовує
необхідність максимального втручання держави у життя суспільства і кожної конкретної особи.     
Держава у широкому розумінні – усе суспільство або особлива форма його прояву Держава у
вузькому розумінні – окремий орган або група органів, нація, територія (Держава – політично
організоване суспільство) (Держава – сукупність органів, які здійснюють управління суспільством)
На думку австрійського юриста ХХ століття Г. Кельзена державу можна розуміти у юридичному,
соціологічному, біологічному, нормативному аспектах. Юридичний аспект Юридична особа, що
відрізняється від інших встановленим в масштабі нації або країни правовим порядком.   Держава –
загальна воля людей, що є виразом переважаючої цілі. Тобто більшості громадян, що входять у
державу. Держава – сукупність людей, що об’єдналися в одне ціле під керівництвом ними ж
встановленого загального закону. Важливою категорією яка лежить в основі визначення поняття
держави є її сутність. Під якою слід розуміти внутрішній зміст найсуттєвіших характерних рис
держави, що проявляється у зовнішніх формах її функціонування. Виділяють національний,
расовий, релігійний підходи до визначення сутності держави. Але при усьому розмаїтті підходів до
визначення сутності держави у вітчизняній науці основними слід вважати класовий та
загальносоціальний.  Публічна влада (апарат управління, апарат примусу) Система податків
Територіальний розподіл населення Державний суверенітет Право Державні атрибути Публічна
влада. Наявність публічної влади – влади відокремленої від суспільства – найважливіша ознака
держави, що відрізняє її від родового суспільства за якого управлінські функції здійснювали усі
дорослі члени роду або представники общини лише на основі самоврядування. Виділення
професійних управлінців в окрему владну ланку суспільства іноді називають четвертим великим
розподілом праці. Апарат держави, публічний за характером відділений від населення країни,
стоїть над ним і видає державно-правові приписи обов’язкові для усіх представників суспільства,
незалежно від того чи брали вони участь у їх розробці та прийнятті. Незгода суб’єктів з правилами
поведінки встановленими державою не має суттєвого значення. Дієвість цих правил
забезпечується діяльністю усього апарату публічної влади, насамперед механізмами примусу
санкціонованого державою. Таким чином, публічна влада складається з двох самостійних
складових частин: апарату управління та апарату примусу. Апарат управління та апарат примусу в
наукових джерелах досить часто називають самостійними ознаками держави. Апарат управління –
відокремлена від суспільства ланка, що складається з особливої групи людей, які виконують
владні та управлінські функції. Вони не виробляють матеріальних чи духовних благ, лише
управляють суспільними справами. Посади вони отримують шляхом призначення виборів,
наслідування. Основними складовими цього апарату є органи державної влади, органи
управління, суду. Найменшою ланкою державного апарату є державний орган. Апарат примусу –
спеціалізовані загони озброєних людей, наділених повноваженнями у разі необхідності від імені
держави застосовувати силу для забезпечення виконання велінь та розпоряджень держави, що
містяться у приписах правових норм. Він складається з армії, поліції, служби безпеки,
пенітенціарних установ (тюрми, установи позбавлення волі, установи виконання покарань тощо).
Порівняння ознак публічної влади та влади додержавного суспільства Влада додержавного
суспільства Публічна влада Мала суспільний характер, не була відділеною від суспільства. Має
публічний характер, відокремлена від суспільства. Здійснювалася через систему органів
самоврядування та безпосередньо населенням. Здійснюється через систему державних органів. 
Об’єкти прирівняні до території держави: 1. морські та повітряні судна, морські кораблі, космічні
кораблі та станції на яких піднято прапор даної держави; 2. закордонні дипломатичні
представництва, консульства. Австрійський юрист Г. Кельзен розглядає територію держави в
широкому та вузькому розумінні . Територія в вузькому розумінні Територія в широкому розумінні
Простір в межах якого лише одна держава (та, якій належить дана територія) може видавати
загальнообов’язкові акти. Простір, де на рівних правах можуть діяти декілька держав (відкрите
море - територія, що не належать жодній державі). Розрізняють два види державного
суверенітету: внутрішній та зовнішній.  Внутрішній суверенітет Зовнішній суверенітет. 
Верховенство і повнота державної влади по відношенню до всіх інших суспільних організацій, її
монопольне право на управління в межах усієї державної території. Внутрішній суверенітет
називають законодавчим так як він передбачає можливість держави видавати
загальнообов’язкові закони. Незалежність та рівноправ’я держави як рівного суб’єкта
міжнародних відносин у взаємовідносинах з іншими державами. Зовнішнє втручання у внутрішні
справи держави є неприпустимим. Знаходить свій вираз у тому, що: 1. рішення держави
розповсюджуються на всіх суб’єктів права, які знаходяться на її території; 2. держава володіє
монополією на застосування засобів примусу; 3. владні повноваження реалізуються у особливих
формах та властивими державній діяльності методами; 4. держава має можливість скасовувати
рішення інших суб’єктів, які не відповідають владним вимогам. 1. інша держава чи будь-яка
зовнішня сила не може втручатися у державні кордони; 2. жоден з суб’єктів міжнародних відносин
не може примушувати державу приймати рішення, що не відповідають її інтересам; 3. держава
самостійно визначає напрямки своєї зовнішньої політики. . Правовою основою суверенітету будь-
якої держави є конституція, законодавство, принципи міжнародного права, які декларують
територіальну цілісність держав, недоторканість державних кордонів, невтручання у внутрішні
справи, право націй на самовизначення. Законодавство кожної держави деталізує положення
власного суверенітету, так, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року,
тлумачить державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність
влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Ознаки державного суверенітету України Верховенство Влада держави є найвищою, рішення іншої
суспільної влади не мають прерогативи над державними. 

                  Тема 2.3.: Історичні передумови та шляхи формування держав

     На території Європи (європейський шлях виникнення держави) головним фактором утворення

держави було класове розшарування суспільства в зв’язку з формуванням приватної власності на
землю, худобу, рабів, а основною функцією – економічне регулювання і захист
приватної власності. У результаті розкладу общин виникла або приватна власність на землю
(Афіни, Рим), або приватне землекористування при збереженні державної власності
(Спарта). Найбільш класичними вважаються три форми виникнення держави: афінська, римська,
германська.

Шляхом виникнення прафеодальних держав з первісного ладу йшов і розвиток держав на

території Європи (Ірландія), у Стародавній (Київської Русі, в Азії – в арабів тощо.

Східний, азіатський, шлях виникнення держави характерний для ряду країн Стародавнього Сходу,

Азії, Африки, Південної Америки. Його відмінність від європейського полягає в тому, що функція
економічного регулювання і захисту приватної власності не мала великого значення, основною
була управлінська функція держави. Причиною цього стали природнокліматичні умови, що не
сприяли розвитку приватної власності.

Особливості первісного виникнення держав східного, азіатського, типу можна подати в

узагальненому вигляді:

1) основу економічних відносин становила державна форма власності;

2) приватна власність не мала вирішального впливу на економіку;

3) державна влада носила деспотичний характер (на чолі – правитель-деспот), застосовувалося

насильство;

4) управлінські функції виконував могутній чиновницький апарат, сформований з родоплемінної

знаті;

5) значну частину державного апарату становила спеціальна бюрократія для збирання податків з

величезної і комплексної системи зрошення;

6) відбулася сакралізація (освячення) влади, що призвела до застою і нерухомості в суспільстві, яке

протягом сторіч не розвивалося (не знало сходження по лінії: рабовласництво, феодалізм,
капіталізм). Наприклад, незважаючи на те, що держава в Китаї утворилося задовго до
європейських держав (Греції і Риму), його суспільство не зазнало змін, окрім зміни царюючих
династій, аж до початку XX століття.     

     Змістовий модуль № 3.Форма держави Заняття № 7.Загальне вчення про форму держави 

        Ідеальна держава і її аристократична форма, відповідно до цього вчення, не вічні. Держава

може деградувати й, відповідно, у цьому ж напрямку змінювати свої форми.

Аристократія, що приводить до появи приватної власності на землю й перетворення вільних

людей у рабів, може перероджуватися в так називану тимократию. Остання, що являє собою
критсько-спартанський тип держави, панування найбільш сильних воїнів, може поступово
перетворюватися в олігархію. Олігархія ж як лад, заснований на майновому цензі й владі
заможних, - у демократію. Нарешті, демократія, як влада народу й для народу, може
вироджуватися у свою протилежність - тиранію. Це сама гірша форма держави, за якої безмежно
панують сваволя, насильство, безправ'я широких мас.  Форма держави - складне суспільне явище,
що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, формудержавного устрою й
форму державного режиму. У різних країнах державні форми мають свої особливості, характерні
ознаки, які в міру суспільного розвитку наповнюються новим змістом, збагачуючись у
взаємозв’язку й взаємодії. Разом з тим форма всіх існуючих держав, особливо сучасних, має
загальні ознаки, що дозволяє дати визначення кожному елементу форми держави. Сам термін
«форма держави» має доктринальне походження, пов'язаний з вченням про державу і в текстах
конституцій донедавна не зустрічався, але новітні конституції, наприклад, Бразилії (1988), Колумбії
(1991) та інших держав містять чи містили глави з назвою «Форма держави». Форма держави - це
комплексний інститут державного (конституційного) права, що являє собою внутрішньо узгоджену
систему норм, які регулюють в їх єдності структуру і взаємовідносини основних органів держави
(глави держави, парламенту, уряду), політикотериторіальний устрій, головні методи діяльності
державного апарату і форми його зв’язку з населенням.  Поділ влади на три гілки - законодавчу,
виконавчу і судову, які є рівнозначущими і зрівноваженими, Монтеск’є розглядав як
розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. Як альтернативу
деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні
прихильники цієї ідеї. Одне з положень Декларації прав людини і громадянина 1789 р. визначило,
що «суспільство, якому не забезпечене користування правами і не забезпечений поділ влад, не
має конституції». Принцип поділ влад є підґрунтям конституції США 1787 р., хоча прямо в її тексті
він не згадується. Форма структурно-функціонального визначення кожного з вищих органів
держави у нормах основного закону є загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних
держав, які реально або номінально сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх
конституціях, прийнятих на початку 90-х рр. ХХ ст., відповідний принцип до того ж був прямо
задекларований. Що стосується суті теорії єдності державної влади, то, як відомо, у теорії права
визнається три основні аспекти єдності влади: соціальна єдність; 10 єдність принципових цілей і
напрямів діяльності усіх державних органів;організаційно-правова єдність.  Існує велика кількість
різноманітних форм зарубіжних держав. У кожній країні форми держави мають свої особливості,
характерні ознаки. Ці особливості обумовлені впливом таких чинників як

Політичні — ступінь розвитку суспільного та державного життя, завдання і цілі, що ставить перед
собою держава, співвідношення політичних сил, які визначають внутрішню суспільно-політичну
ситуацію в країні, характер діяльності владних еліт;Економічні — економічний устрій держави,
тобто матеріальні умови життя суспільства, економічні зв'язки держави у міждержавних
відносинах та ін.;Ідеологічно-культурні — панування у суспільстві
певних ідеологій, культурний рівень народу, характер релігійних міркувань, історичні
традиції;Соціально-національні — наявність у державі різних національностей, соціальних груп і
класів, які здійснюють вплив на розвиток форми держави; Міжнародні — вплив інших
країн, міжнародних організацій, міжнародного співробітництва стосовно конкретної держави.

Форма держави залежить від конкретно-історичних умов її виникнення і розвитку. Суттєвий вплив
на неї, має історично сформований тип держави. Так феодальному типу держави відповідала,
зазвичай, монархічна форма правління, а буржуазному – республіканська. Форма держави багато
в чому залежить від співвідношення політичних сил в державі, особливо у період її виникнення.
Наприклад, буржуазні революції в Англії призвели до компромісу між буржуазією і феодалами,
наслідком чого стала конституційна монархія. Конституція – задовольнила вимоги та
інтереси буржуазії, монархія – феодалів.

Зазвичай форма держави обумовлена її історичним розвитком (федеральна форма територіально-

політичного устрою держави в США), історичними традиціями (монархія у Великій Британії),
перипетіями внутрішньополітичної боротьби (кількаразові модифікації форми низки
держав Африки), системою морально-релігійних цінностей, що панує в суспільстві (теократична
республіка в Ірані). Певним чином може впливати і суб'єктивний чинник. Достатньо пригадати
вплив генерала Де Голля на функціонування інститутів П'ятої республіки у Франції.

Виходячи з того, що форма держави є об'єктом конституційного регулювання, слід зазначити, що

правове закріплення мають лише відносно недавно створені конституції (наприклад, у Конституції
Туреччини 1982 р., Конституції Ефіопії 1987 р.). У більшості держав, які не мають у змісті конституції
відповідної глави, елементи, з яких складається поняття «форма держави», закріплюються або в
тексті основного закону (наприклад, у Франції, Іспанії, ФРН), або в окремих конституційних законах
(наприклад, у Швеції).[6]

У країнах, де відсутня писана конституція, форма держави визначається не

стільки статутом (законом), скільки конвенційними нормами, що складаються в процесі
багатовікової еволюції державних інститутів (наприклад, правовий статус глави держави –
монарха у Великій Британії і його взаємовідносини з урядом).

У випадках, коли в конституції відсутня спеціальна глава про форму держави, то відповідні норми,
як правило, розміщуються в розділі, що закріплює основи конституційного ладу. Зазвичай ці
норми забезпечуються підвищеним правовим захистом (наприклад, заборона на перегляд
республіканської форми правління в Італії). Деякі окремі положення можуть бути включені в
розділи, що встановлюють територіальний устрій держави й організацію органів державної влади.
Форма держави є юридичною конструкцією, яка складається з таких взаємопов'язаних елементів
як:

Форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів
державної влади;[1]Форма державного устрою — порядок організації територіального устрою,
тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її
складовими частинами;[1]Форма державного режиму — порядок здійснення державної влади
певними способами і методами.[1]

Форма держави дозволяє дати відповідь на питання:

як формується влада у державі?

якими органами вона представлена?

який порядок їх утворення?

термін їхніх повноважень?

які взаємовідносини глави держави, вищих органів законодавчої та виконавчої влади тощо?

яка внутрішня структура держави?

в який спосіб поділено державну владу?

міра централізації державної влади?

які прийоми, методи і способи використовуються для здійснення державної влади?

Зазвичай форма держави має відповідне правове закріплення. Всі її елементи завжди мають
правову основу, тобто, фіксуються у конституції, законах та інших підзаконних актах. Форма
держави відображає єдність, взаємообумовленість об'єднаних у ній елементів, у результаті чого
народжується нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При
цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином,
структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціональний аспект. В цілому,
форма держави — це така категорія, яка характеризує єдність структури і територіальної
організації, а також методів здійснення державної влади.

Правильними формами держави Арістотель вважав:

монархію, аристократію, політію;

Неправильними:

тиранію; олігархію; демократію.    

Держа́вний у́стрій  - територіальна або національно-територіальна організація держави, що

характеризує просторову організацію влади та державне самовизначення населення (нації), що на
ній проживає. Тобто спосіб поділу держави на певні складові частини та розподіл влади між ними.
Державний устрій кожної країни зумовлюється її суспільно-політичним ладом. Він відбиває
правове становище як держави в цілому, так її окремих складових частин, взаємовідносини між
ними.

Державний устрій визначає:

принцип поділу території держави на складові елементи;спосіб організації населення на певній
території;рівень врахування інтересів національних меншин шляхом надання територіям їхнього
проживання певних повноважень щодо територіального самоврядування;наявність або відсутність
у складових держави ознак політичної самостійності та державності;взаємовідносини між різними
рівнями державних органів влади

У сучасному світі існують дві основні, федеративна (складна) й унітарна (проста), та одна
додаткова, конфедеративна (союзна), форми державного політичного устрою.

Федеративна

Федеративні держави світу

Складна форма державного устрою, що характеризується наявністю національно-державних

утворень (штатів, земель, республік, автономій). Вона утворюється на підставі договору між
суб'єктами, кожен з яких зберігає юридично визначену політичну самостійність і ознаки
державності. Прикладами таких держав виступають Сполучені Штати
Америки, Німеччина, Російська Федерація.

Ознаки федерації:

Територія складається із територій її суб'єктів, які можуть встановлювати власний адміністративно-

територіальний поділ.Два рівня органів державної влади і управління — федерації та її суб'єктів
(наприклад, у Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний
Суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять
до складу РФ).Характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси
суб'єктів федерації.Законодавство складається із законодавства федерації і законодавства суб'єктів
федерації, яке не може суперечити законодавству федерації.Суб'єкти федерації не є
суб'єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних відносинах у разі надання
відповідних повноважень від федерації суб'єктам федерації останні можуть брати участь у
міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна влада при цьому має виключне
право контролювати впровадження зовнішньої політики.Можливість дворівневої системи судових
та правоохоронних органів.Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і
суб'єктів федерації.

Федеративні держави класифікуються за різними критеріями.

За способом утворення:

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення федеративної

держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі можуть вимагати
для себе надання окремих суверенних прав.Конституційні федерації закріплюються в конституції,
що приймається суб'єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США 1787 року). В
таких федераціях усі їх суб'єкти мають рівний обсяг повноважень.Конституційно-договірні
федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад,
Російська Федерація — 1992 року суб'єкти Росія підписали союзний договір з центром, 1993 року
на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

За змістовним критерієм:

Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято

ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін.
(США, Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними.Національні федерації —
за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення суб'єктів федерації
(колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за
національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека розбіжностей між
національностями, що може призвести до їх розпаду.Змішані федерації — за основу поділу взято
обидва попередні критерії (Російська Федерація).

За способами здійснення владних повноважень:

Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні (Індія,

Мексика, Бразилія);Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у
регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб'єктами:

Симетричні — всі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус;Асиметричні — суб'єкти

мають різний політико-правовий статус.Унітарна

Унітарні держави світу

Докладніше: Унітарна держава

Унітарна держава — така форма територіально-адміністративного устрою держави, коли в її складі

відсутні інші відокремлені державні утворення[1]. Більшість держав, які існували в минулому й
існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є ефективність керування, надійного
забезпечення державної єдності і цілісності. Прикладами таких держав
виступають Франція, Україна, Фінляндія.

Ознаки унітарності держави:

Повна політична єдність на всій її території.Єдині вищі органи державної влади (глава

держави, парламент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються підконтрольні місцеві
органи.Єдиний адміністративно-територіальний поділ. Відсутні відокремлені територіальні
утворення, що мають ознаки суверенності.Єдина для всієї держави система
законодавства.Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами
здійснюється центральними органами державної влади.Єдине громадянство, грошова
система.Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні
держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на:

Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із центру і

їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (Фінляндія).Децентралізовані — місцеві
органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань місцевого життя (Велика
Британія, Данія, Грузія).Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації
(Японія, Туреччина, Україна).Україна

Згідно 2 статті Конституції України, основного закону держави, Україна за формою державного

устрою є унітарною державою, суверенітет якої поширюється на всю її територію. На території
України відсутні будь-які інші територіальні або національні утворення, територія держави в межах
її кордонів є цілісною і недоторканною. Державний устрій України є простим, однак
характеризується особливістю, пов'язаною з існуванням Автономної Республіки Крим, якій надано
дещо більші права у процесі вирішення питань самоврядування, ніж адміністративно-
територіальним одиницям. Після подій Революції Гідності 2014 року, цей статус став приводом
для збройної агресії з боку Російської Федерації та взагалі загрозою існування державного ладу.   

Змістовий модуль № 4.Держава і політична система суспільства Заняття № 3.Взаємозв’язок

держави і політичної системи суспільства
Елементи політичної системи суспільства:

суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та

ін.;політичні норми і принципи;політичні відносини;політична ідеологія, свідомість, погляди,
культура;зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п'ять

підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські

організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що

регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

     3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через

них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина

оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5. Комунікативна — інтегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної

системи суспільства в цілому.

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має власну структуру, свої
принципи організації та діяльності, самостійність у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх
і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об'єднуються в єдину політичну систему категорією "політична

влада".

Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним
засобом досягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття
політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її
діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об'єднань:

у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських
об'єднань — багато;держава — організація всього населення, а громадські об'єднання — частини
населення;лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни,
здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;лише держава
має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими
справами;лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового
характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднання
позбавлені цих ознак;лише держава має монопольне право видавати юридичні норми,
обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання
приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньо організаційне
значення;лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати
загальнонаціональний бюджет;лише держава є офіційною особою (представником усього народу)
всередині країни і на міжнародній арені — суверенною організацією. Громадським організаціям
такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у
суворо визначеній сфері громадського життя.    Держава (в особі державних органів і посадових
осіб):
1. Встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації)
шляхом реєстрації.

2. Реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська

республіканська партія, Народно-демократична партія. Партія зелених, Соціалістична партія та ін.,
Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо.

3. Забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян.

4. Здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому

статуту:

нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;контроль над

джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи
державної податкової адміністрації.

5. Передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення

законодавства.

6. Не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного

управління.

7. Створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або
зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.

Права та обов’язки громадських об’єднань:

допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва

шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, "Спілка
лідерів місцевої і регіональної влади України" (громадська організація, створена в 1999 p.)
підписала разом із Президентом "Декларацію про державну регіональну політику", спрямовану на
реформування державного устрою країни;брати участь у різних видах політичної діяльності
шляхом створення спільних комісій із державними органами;брати участь у формуванні (висувати
кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів
державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;бути з ряду питань
суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного
договору);вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти
через народних депутатів до Верховної Ради);бути з ряду питань суб'єктами право застосовної
(складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;проводити масові заходи
(демонстрації, мітинги тощо);захищати права членів організації в державних органах та ін. 

  Змістовий модуль № 5.Механізм та функції держави. Заняття № 14.Механізм держави

        Механізм держави - це система державних організацій, які складаються з державних органів,

державних підприємств і державних установ, які здійснюють її завдання і реалізують її функції.

Механізм держави - це складна ієрархічна структура державних органів, закладів, підприємств за

допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів.

До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і судової влади, контрольно-

наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот, поліція), установи примусу (тюрми, колонії),
спеціальний пропагандистський апарат (ЗМІ).

Механізм держави має певні характерні ознаки:

це ієрархічна система побудована на позиціях ординації і субординації;це цілісна система
зовнішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови. Кожен із суб'єктів
механізму держави, як його системний елемент органічно пов'язаний із всіма іншими його
елементами. Первинним елементом являються державні органи;наявність можливості реалізації
функцій і завдань організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;наявність у
державних органів, підприємств і установ своїх повноважень, як правової основи їхньої діяльності.

Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним,
включає в себе органи, блоки, підсистеми, і навіть, самостійні гілки влади.

Так, одну із підсистем утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави.

Друга підсистема - місцевого рівня: ради, адміністрації і їх голови. Особливою підсистемою є

судова, а також правоохоронні органи: міліція, СБУ.

В літературі можна зустріти ототожнення термінів "механізму" і "апарату" держави. Однак поняття
"механізму держави" є значно ширше, ніж поняття "державного апарату" і за складом і за
структурою.

Механізм держави повинен розглядатися не як просто сукупність складових його елементів, а як

система цих елементів.

Тлумачення механізму держави як системи всіх державних органів, що здійснюють не тільки

управління суспільними справами, але й забезпечують життєдіяльність всього суспільства
переносить акцент з політичного характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де
політика є важливим, але не єдиним методом цієї діяльності. Такий підхід до визначення держави
закріплений у Конституції України, де в ст. 1 сказано, що "Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціально-правова держава". Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в
тих обсягах, що не можуть бути вирішеними громадянським суспільством самостійно для
забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного розвитку.

Принципи організації і діяльності механізму держави - це основоположні керівні начала, ідеї, які
лежать в основі організації ідеальності механізму держави. Більшість із принципів є конституційно
закріплені.

Принципи демократії. Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких народних

мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах масової інформації.
Важливим принципом демократичної організації мас-медіа є плюралізм влад у суспільстві.
Контроль панівних економічних і політичних груп над головними мас-медіа означає кінець
демократії або її істотну деформацію.

У демократичній державі інформаційна влада потребує контролю збоку суспільства. У більшості

західних демократій існують спеціальні органи контролю за ЗМІ, які стежать за дотриманням ними
моральних і правових норм.

Для того, щоб в Україні відбулися позитивні зрушення в області діяльності ЗМІ в першу чергу
повинні бути прийнятими закони "Про пресу", "Про журналістику".

Принцип законності. Означає, що всі без винятку структурні елементи механізму держави повинні
діяти на основі і відповідно до закону.

Принцип гуманізму. Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен

здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і громадянина.
Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу проголосила, що людина, її життя і
здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Це положення
знаменує принциповий поворот у взаємовідносинах громадянина і держави. Безумовно, зміни не
можуть відбутися швидко, але конституція гарантує новий шлях розвитку України як
демократичної, правової, соціальної держави.

Принцип національної рівноправності. Забезпечує згоду між різними частинами суспільства,

різними соціальними прошарками, націями. Держава гарантує рівні умови існування і розвитку
національної самобутності (мова, звичаї, культура).

Принцип розподілу влади. Закріплений у ст. 6 Конституції України. Він означає, що законодавча,

виконавча і судова влада реалізується різними державними органами, які стимулюють і
урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції. Поділ влади об`єктивно виражається
в спеціалізації державних органів за видами діяльності, які наділяються відповідною
компетенцією, самостійні й незалежні в реалізації своїх повноважень і володіють можливістю
спрямувати і контролювати одна одну.

Теорія поділу влад має складну історію свого становлення і розвитку. Традиційно її пов`язують з
ім`ям Ш. Мотеск`є, який виробив схему, у відповідності до якої влада в державі повинна
поділятися між законодавчими, виконавчими та судовими органами. Пізніше Ж. -Ж. Руссо
запропонував розглядати ці 3 гілки влади як особливі явища найвищої влади всього народу.
Принцип професіоналізму. За допомогою цього принципу створюються сприятливі умови для
підбору і розстановки в державному апараті найкваліфікованіших кадрів. Залучення
високопрофесійних осіб, висока організація праці забезпечить ефективну діяльність механізму
держави.

Принцип ненасильства. Цим принципом передбачено, що у роботі держаних органів основна роль

належить організаційним та виховним методам. Метод примусу - другорядне, допоміжне
значення. Принцип позапартійності державної служби, відокремлення церкви від держави
означає, що в державних органах не можуть утворюватись структури політичних партій, релігійні
організації. Відокремленість церкви від держави є однією з ознак сучасної правової держави.
Світський характер України полягає у відсутності над державою церковної ієрархії. Цей принцип
проявляється в громадському правосудді, в державній реєстрації актів громадянського стану.

Юридична наука передбачає і ряд інших принципів, таких як принцип лейтимності, науковості,
обліку і контролю, суверенності. 

Функції держави

Функції держави — це основні напрями і сторони діяльності держави, що виражають її сутність та

соціальне призначення.

Функції держави класифікують за різними підставами.

1) залежно від принципу розподілу влади розрізняють законодавчу, виконавчо-

розпорядчу, судову, контрольно-наглядову функції;

2) залежно від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави;

3) залежно від значення розрізняють головні та другорядні функції держави;

4) залежно від сфери прикладання розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

1) економічна функція (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм

економічного розвитку, фінансування ряду галузей, забезпечення свободи конкуренції та протидія
монополізму, безпосереднє керівництво державним сектором економіки);
2) правозахисна функція, або функція захисту прав і свобод людини та громадянина (конституційне
закріплення особистих, політичних і соціальних прав людини, діяльність державних органів, що
захищають права людини та громадянина);

3) соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави,

які з об’єктивних причин не можуть брати участь у створенні матеріальних благ — діти, інваліди,
люди похилого віку);

4) фіскальна функція (стягування податків і мита, виявлення та облік доходів

виробників матеріальних та духовних благ, контроль за правильністю стягування податків та
розподілу податкових коштів);

5) правоохоронна функція, або функція охорони правопорядку (забезпечення точного і

повного здійснення правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині
держави, залучення до юридичної відповідальності правопорушників);

6) природоохоронна, або інакше — екологічна функція (регулювання процесу використання

природних ресурсів, збереження та відновлення природного середовища існування людини).

7) культурна (духовна) функція (організація науки та освіти, забезпечення збереження культурної

спадщини і доступу громадян до неї);

8) інформаційна функція (організація та забезпечення системи отримання, використання,

розповсюдження і зберігання інформації).

До зовнішніх функцій держави належать:

1) функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист

загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни);

2) функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової спільноти (спільна діяльність держав у

політичній, економічній, культурній, спортивній та інших сферах,членство та співпраця в межах
міжнародних і регіональних організацій).

У сучасному світі, коли суспільне життя все більше інтернаціоналізується, грань між зовнішніми та

внутрішніми функціями поступово зникає. Практично кожна з функцій держави має як внутрішню,
так і зовнішню сторони. Тому ряд вчених (наприклад, російський учений Л. І. Спіридонов)
висувають ідею про існування всього лише однієї — генеральної функції держави, зміст якої
полягає в забезпеченні нормального функціонування громадянського суспільства. Генеральна
функція розпадається на підфункції: економічну, екологічну тощо.

Проблеми, що постали перед людством у XX ст., зумовили виникнення глобальних функцій,

для здійснення яких необхідне об’єднання зусиль всіх держав. Найбільшою мірою глобалізація
торкнулася екологічної функції, функції захисту й охорони прав і свобод особи, функції
підтримання світового порядку. 

Поняття, походження та сутність права

У праві як складній категорії можна виділити юридичну та соціальну сторону. У суто юридичному

сенсі слова право — це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених і
забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне явище є регулятором суспіль-
них відносин. Через формальне закріплення міри свободи, рівності і Справедливості право
виражає єдність загально-соціальних і групових інтересів.
Право — це система загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених і охоронюваних
державою правил поведінки, що виражає міру свободи і справедливості, досягнуту суспільством, і
служить для регулювання суспільних відносин.

Сутність і цінність права як явища соціального порядку виявляється через його ознаки:

1) загальнообов’язковість.На відміну від інших соціальних норм правові приписи адресовані всім

учасникам правових відносин і є обов’язковими для них;

2) нормативність. Право складається із правил загального характеру, розрахованих на

неодноразове застосування. Право виступає як рівний масштаб і модель поведінки людей;

3) формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають певну

логічну структуру. Право встановлює певні рамки поведінки суб’єкта, чітко формулюючи його
права і обов’язки;

4) системність. Право є цілісною системою взаємопов’язаних норм;

5) зв’язок з державою. Право пов’язане з державою перш за все тим, що правові норми

встановлюються або офіційно визнаються державою. Право охороняється державним примусом;

6) регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин і в цьому полягає його головна

соціальна цінність;

7) вираз міри свободи і справедливості. Право нерідко називають математикою свободи. Дійсно,

право втілює основні права і свободи людини, надає людині легальну можливість реалізувати свої
інтереси. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини та її соціальним становищем
(справедливість);

8) процедурність. Процедура, тобто встановлений порядок і послідовність дій, передбачена як для

видання, так і для реалізації юридичних норм;

9) компромісний характер. Право за своєю природою є інструментом соціального компромісу,

своєрідного договору в масштабі суспільства.

  Сутність права

Сутність — це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його

різноманітних властивостей і відносин. Визначення сутності права, врешті-решт, зводиться до
відповіді на три питання: «Хто створює право Кому воно має служити Яким чином виявляється
сутність права » Представники різних шкіл права по-різному відповідають на ці питання.

Прихильники соціологічного напряму за аналогією з сутністю держави виділяють два аспекти у

сутності права: класовий і загальносоціальний. Кожний з них переважав у певний період
історичної еволюції. Загальносоціальна сутність права полягає в тому, що право виражає
узгоджену волю населення, сформовану в результаті взаємних поступок. Право створювалося
людьми для задоволення потреби у врегулюванні і передбачуваності соціальних взаємодій в
умовах нерівності. Люди не можуть існувати, не взаємодіючи, не створюючи колективів і
організацій. Про те в більшості своїй інтереси і потреби людей не збігаються, оскільки всі люди
мають різні здібності, різне матеріальне та соціальне становище.

Унаслідок цього їхня спільна діяльність передбачає наявність чітких правил, що визначають рівний

і загальний масштаб поведінки. Обов’язковість дотримання таких правил додає людським діям
передбачуваність, керованість, а всьому суспільству — стабільність і впорядкованість його життя.

Класова сутність права полягає й тому, що воно виражає волю панівної соціальної спільноти (касти,

стану, класу). Вперше право з волею правлячої групи пов’язав Т.Гоббс, кажучи, що «право є
продукт волі тих, які мали верховну владу над іншими». Надалі цю ідею сприйняли К.Маркс і
Ф.Енгельс, уточнивши, що право «є зведена в закон воля економічно панівного класу, зміст
якої визначається матеріальними умовами його життя».

На різних етапах розвитку суспільства класовий аспект може домінувати, впливати на загальну

спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Для сучасного етапу
розвитку права характерним є розширення його загальносоціального змісту.

Прихильники природно-правового підходу до права вбачають сутність права виключно в

його загальнолюдському змісті, у закріпленні правом цінностей індивідуальної свободи,
незалежності та безпеки. Право виступає як формалізоване добро, справедливість,
милосердя, гуманізм.

Нормативістське розуміння абстрагується від соціальних характеристик права і тому пов’язує

сутність права виключно з волею держави. Так, за визначенням російського юристаВ.М. Хвостова,
правомє «ті норми поведінки, які узяті під захист державою». Призначення права полягає в тому,
що воно є державно-владним нормативним регулятором суспільних відносин і поведінки людей,
узгодження їх інтересів, примирення конфліктів.

Із яких би позицій не оцінювалася сутність права, вона виявляється через такі якісні риси права, як
його ознаки,принципи, функції.

 Об'єктивне право

Об’єктивне і суб’єктивне право

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми,

що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й наявні (суб’єктивні) права фізичних і
юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об’єктивне право, у друго-
му — про право суб’єктивне.

Об’єктивне право — це система всіх діючих у країні норм права, відбитих в різних джерелах права і
не залежних від індивіда. Об’єктивне право — це законодавство, юридичні звичаї, юридичні
прецеденти та нормативні договори, що діють у конкретній державі. Воно є об’єктивним
у тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо
не належить їй. У цьому розумінні ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. В
об’єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України
існують галузі та інститути права.

Іноді поняття «об’єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють із поняттям «позитивне

право». Категорія «об’єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність
і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу
мету — показати, що право в широкому сенсі слова розділяється на волевстановлене (яке й
називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб’єкта нормотворчості.
І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності
конкретного індивіда. У цьому сенсі обидві ці правові цілісності є об’єктивним явищем. Отже,
поняття «об’єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право», і включає його.Ознаки права

Соціальні:

1. Втілює справедливу міру свободи і рівності, визнану більшістю населення і підтримувану

активною меншістю. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і
оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим
індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками
(мірою), що не допускають антигромадських актів "користування свободою". Суспільство,
забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних
інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня
для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи
використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає
міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між
претензією і обов'язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і
винагородою (справедлива міра свободи і рівності).

Отже, у праві свобода, рівність і справедливість виявляються суміжними, оскільки справедливість

реалізується в умовах свободи і рівності, а свобода передбачає рівність прав. У цьому полягає
цінність права як системи норм, розрахованої на визнання народом.

2. Виступає регулятором суспільних відносин, що є його основним соціальним призначенням;

впливає на свідомість і поведінку осіб; узгоджує індивідуальні, соціально-групові й суспільні
інтереси.

Юридичні:

1. Нормативність - складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів її

будови. За допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність - право
виступає як загальний масштаб (регулятор) поведінки людей. Завдяки нормативності
встановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені
суспільного прогресу.2. Системність - є системою погоджених, упорядкованих норм і принципів.
Право - це не просто сукупність норм і принципів, а їх система, де об'єктивно всі елементи
пов'язані і несуперечливі. Системність праву надає сама реальність як сукупність суспільних
відносин (їх одночасність, зв'язаність і однорідність), а ієрархічність є результатом систематизації,
що у будову права привноситься законодавством.3. Волевстановленість і погодженість воль
(інтересів) - виражає волю владарюючих з урахуванням волі підвладних, тобто консенсуальні
(погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес,
зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним розвитком. Створюється ілюзія,
що право творить держава. Насправді право формується у суспільстві в процесі повторювання
фактичних відносин, а держава, якщо вона демократична, конкретизує, впорядковує відносини
конкуренції, запобігає конфліктам, погоджує потреби й інтереси різних соціальних груп з метою
встановлення людської взаємодії, компромісу, забезпечення соціальної цілісності і стабільності.4.
Загальність і загальнообов'язковість - встановлені правила поведінки є загальними і
обов'язковими для кожного суб'єкта права, котрий вступає в типові суспільні відносини.
Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними і стосуються всіх тих, кому вони
адресовані, без винятку. Загальнообов'язковість означає неухильне виконання норм права тими,
на кого вони поширюються. Загальнообов'язковість, загальність надає праву те, що в праві
виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин.5. Формальна визначеність -
право має переважно письмові форми зовнішнього існування. Цими формами є нормативно-
правові акти, прийняті державою {позитивне право)', правові (судові та адміністративні)
прецеденти (прецедентне право); правові звичаї (звичаєве право); нормативно-правові договори
(договірне право); правові доктрини (доктринальне право); релігійно-правові тексти (канонічне
право, мусульманське право та ін.). Вираження норм у приписах законів, інших нормативних актів
- це основна ознака формальної визначеності права. Формальна визначеність виявляється й у
тому, що в зазначених формах права чітко закріплюються права і обов'язки; юридичні поняття
("злочин", "корупція" тощо); санкції, що застосовуються до правопорушників; заохочення, що
спрямовані на стимулювання правової активності, та ін. Однак, деякі вчені вважають, що поза
названими формами, право може існувати у вигляді природних прав людини (природне право
безвідносно до того, чи закріплені вони в нормативно-правових актах, чи не закріплені.6.
Забезпеченість державою - створення спеціальних умов для практичного втілення правових норм,
що розраховані переважно на добровільне виконання. Але далеко не всі норми права
дотримуються і виконуються добровільно, через внутрішнє переконання. У такому разі держава
застосовує примус, спираючись на самі норми, що стоять на сторожі їх порушення і мають
здатність примушувати до виконання вимог, що в них містяться.    

                                  Змістовий модуль № 8. Права людини і глобалізація. Заняття № 1. Права людини

і глобалізація.

         Сучасні реалії щоденно демонструють, що у процесі розвитку та взаємодії безлічі культур

першочерговими постають питання міжнаціональних й міжособистісних зв’язків, що призводить
не до бажаного діалогу культур, а до загрози виникнення конфліктних ситуацій. Відповідно
глобалізація, яка видається, рухається у напрямку вестернізації та нав’язування єдиної, спільної
культури з чіткими рисами західних елементів, потребує винайдення інструменту, який полегшить
взаємодію та стане компромісним у вирішенні конфліктних питань. Цю роль може якнайкраще
виконати філософськоправовий концепт толерантності. Втім якщо проаналізувати сучасний
правовий та медійний простір на питання використання цього терміну, можна зрозуміти, що у
першому випадку частіше за все поняття «толерантності» використовується як означення
пасивного ставлення до інакшості, а в останньому – стає одним з варіантів спекуляції на бажаній
моделі поведінки. В обох наведених прикладах спостерігається ігнорування філософсько-
правового підтексту поняття, відсутність його чіткого розуміння та застосування на практиці, що
відповідно призводить до конфронтації між протилежними процесами культурно-національної
ідентифікації та культурної уніфікації, а світ перетворюється на провінцію, піддану
неконтрольованим процесам глобалізації. Криза діалогу культур всередині суспільства, яке бажає
зберігати власну культурну ідентичність, проблемні питання, які виникли на тлі глобалізаційної та
міграційної політики, потребують кращого усвідомлення змісту поняття толерантності та його
практичного використання на приватному та публічному рівнях. Як зазначає Е. Ландберг, сучасна
концепція толерантності поєднує в собі кілька змістовних течій: це, поперше, балансувальна сила
між ксенофобією та надмірною турботою про те, що для переважаючої більшості є «інакшим», по-
друге, толерантність – це варіант взаємодії соціальних та релігійних питань, які визначаються
соціумом як проблемні чи провокаційні, а також це – ціннісний аспект правової концепції, яка
вирішує проблему поділу суспільства на «нас» та «них» (окрім того, це поняття стає дедалі більш
популярним у вжитку – 108 згадок у шведськомовному сегменті преси у 1990 році та 5006 у 2016
році відповідно).  Одним з послідовників такого підходу став філософ та політолог Ю. Габермас,
який здійснив аналіз становища особи всередині держави, її прав та свобод через
переосмислення наукових здобутків у сфері соціального права, структуралізму, соціології та
феноменології з урахуванням сучасних політико-правових реалій, результатом чого стала
концепція «теорії комунікативної дії». В межах цього дискурсу правові норми поділяються на ті, які
мають процедурний характер, та ідеальний: в першому випадку ми можемо говорити про норми,
які застосовуються на практиці, а в другому – ті, які є аналогом природного права і становлять
основу раціонального осмислення їх співвідношення. Так, підкреслює А. Назарчук, мова йде про
аргументаційний дискурс на основі етики дискурсу, який стає «найвищою інстанцією громадського
життя» та передумовою прийняття виважених рішень: «Теорія комунікативної дії» Ю. Габермаса
вивела, що раціональне виникає і розвивається у саме сфері комунікацій, і процеси, що
відбуваються в цій сфері, є визначальними чинниками громадського розвитку. Саме
комунікативний дискурс, на думку Ю. Габермаса, створює той простір свободи, в якому індивіди
на основі згоди здатні впливати на хід історичного процесу, бути його реальними суб’єктами».
Право у концепції Ю. Габермаса – невід’ємна деталь соціальної взаємодії, яка забезпечує
водночас фактичне визнання одними громадянами прав інших (основа концепції толерантності), а
також можливість легітимації правових норм, в межах яких закон здійснюється іншими, власне
повагу до нього, а самі норми отримують вільне визнання з боку кожного члена правового
співтовариства. Громадянське суспільство – це основний рушій демократії й всередині нього
необхідно здійснювати поділ влади та мудро врівноважувати соціально значимі інститути для
полегшення комунікації. Пропонуючи поділ комунікації на «неістинну», яка є результатом
владного панування, спотворює соціально-правові стосунки і виступає формою радикального
відчуження та пригнічення людини в суспільстві та «істинну», яка повертає людині ідентичність,
водночас зберігаючи повагу до її прав та свобод. Ю. Габермас зазначає, що «...з досягненням
соціального світу і переходом до нормативних стосунків усі соціальні стосунки приймають
беззастережно етичний характер. Золоті правила підпорядкування закону етично потрібні з метою
визначення змісту як соціальних ролей, так і норм, головних у будь-якому моральному конфлікті,
оскільки вони зумовлюють додаткові поведінкові очікування і належну симетрію прав і
обов’язків». Таке твердження чітко окреслює ціннісний характер комунікації у соціально-правових
реаліях і доводить необхідність не лише державноправового регулювання стосунків спільнот чи
індивідів, відмінних за певними рисами чи особливостями, а й внутрішньої організації соціуму. 
Вартий уваги поділ на «сильне» та «слабке» поняття толерантності пропонує М. Хом’яков, який
поєднує свою типологію з дослідженнями толерантності як філософсько-правового феномену у
працях М. Уолцера та П. Ніколсона. Так, «слабке» розуміння толерантності опирається на тому, що
це – ненасильницькі повага та «дозвіл» іншому існувати у соціумі. 

  Змістовий модуль № 9.Норми права та інші соціальні норми. Заняття № 24.Норми права як вид
соціальних норм

    Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що певним чином

встановлюються та гарантуються з метою упорядкування суспільних відносин

Різноманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які можуть бути
класифіковані за різноманітними критеріями.

І. За способом виникнення:

Стихійні, що виникають в процесі функціонування суспільства без впливу свідомої діяльності

людини;Свідомі, поява яких в суспільстві є усвідомленою, які спеціально створюються і мають
більш високий організаційний вплив.

ІІ. За способом існування:

Усні норми, що існують у свідомості суб’єктів і передаються з покоління в покоління;Письмові, що

існують у формі чітко визначеного документу.

ІІІ. За способом забезпечення:

Норми, що забезпечуються внутрішніми переконаннями суб’єктів (мораль, традиції,

звичаї);Норми, що забезпечуються недержавними утвореннями (корпоративні норми);Норми, що
забезпечуються засобами громадського впливу (норми культури, етики, естетики);Норми, що
забезпечуються примусовими засобами (політичні та правові).

ІV. За особливістю сфери відносин, що регулюються:

Норми моралі, тобто правила поведінки, що засновані на уявленнях суспільства про добро та зло,
справедливість та несправедливість;Норми культури – правила поведінки, що відображають
рівень духовного розвитку суспільства;Організаційні норми – правила поведінки, що
регламентують порядок утворення та функціонування державних і недержавних структур;Традиції
– правила поведінки, що виникають в результаті багаторазового їх застосування та існування у
свідомості суб’єктів;Звичаї – правила поведінки, що передаються з покоління в покоління та мають
тривале історичне функціонування;Політичні норми – правила поведінки, що регламентують
взаємодію держави з політичними партіями, націями та громадянами в процесі здійснення
політичної влади;Корпоративні норми – правила поведінки, що утворюються громадськими
об’єднаннями та регламентують порядок їх функціонування;Релігійні норми – правила поведінки,
що визначають порядок здійснення релігійних культів та засновуються на вірі в бога;Норми етики –
засновуються на уявленнях про красу людських вчинків;

Норми права – правила поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з метою

державно-владного впливу на суспільство.

Право та інші соціальні норми: спільні риси

Право, як і інші соціальні норми, має об’єктивний характер – визначається об’єктивними умовами
життєдіяльності суспільства; Вони існують в реальній поведінці суб’єктів; Регламентують поведінку
людини шляхом надання прав та покладення обов’язків; Мають загальний характер; Певним
чином встановлюються та гарантуються; Протирічать свавіллю та беззаконню; Виробляють повагу
до прав людини.    Право є різновидом соціальних норм. Воно характеризується певними
особливостями, що надають можливість визначити право як найважливіший засіб забезпечення
життєдіяльності суспільства.

Змістовий модуль № 10.Система права та система законодавства. Заняття № 26.Система права і

система законодавства: основи теорії         

    Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих органів і підзаконні акти
(акти органів управління та ін.), вузьке — акти законодавчих органів: закони і постанови
парламенту про введення цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти держави, чим знижувалася
значимість закону, відбувалася його девальвація. Закон «обростав» підзаконними, особливо
відомчими, нормативними актами, і його значення як основи законності і правопорядку в державі
нівелювалося.

Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства[1].

Законодавство держави — це система всіх упорядкованих певним чином законів даної країни, а
також міжнародних договорів, ратифікованих парламентом.

Не обов'язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства, мали форму закону.
Важливо, щоб у конституції була вказівка на них як таких, що мають силу закону. До складу
законодавства припустимо включати нормативно-правові акти президента, уряду, видані в
порядку делегування їм законодавчих повноважень, тобто переданих законодавчим органом
(парламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування законодавство» (Франція,
Великобританія та ін.).

Законодавство — форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну
визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття
системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи
законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.

Між системою права і системою законодавства є відмінності. Вони спостерігаються в структурних

елементах, змісті, обсязі.
1. Система права є невидимою, оскільки відбиває внутрішню будову права, а система
законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2. Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства — сукупністю нормативно-

правових актів.

3. В системі права норми права логічно розподілені за галузями, підгалузями та інститутами. Як

правило, норми галузей права — будівельний матеріал, із якого (у різному наборі та різному
поєднанні) складається конкретна галузь законодавства. Можливим є варіант, коли галузь права є,
а галузі законодавства — немає (фінансове право, право людини на соціальне забезпечення та
ін.). У цьому випадку галузі права не кодифіковані, а нормативний матеріал розосереджений по
кількох правових актах, які потребують на уніфікацію.

У системі законодавства нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які

поділені на інститути законодавства. Галузі законодавства створюються як з урахуванням
галузевого принципу, так і без його врахування: галузь законодавства може містити норми різних
галузей права (комплексні галузі) або створюватися на підґрунті інституту або підгалузі права.
Можливим є варіант, коли галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство та
ін.).

4. Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і метод правового
регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод
регулювання, а предмет регулювання не завжди однорідний, як у галузей права.

5. Система права має лише галузеву, горизонтальну будову, а система законодавства може мати
будову і горизонтальну (галузеве), і вертикальну (ієрархічне). У федеративних державах іс-

нує законодавство федерації і законодавство її суб'єктів (вертикальна будова).

6. Первинний елемент системи права — норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція,
санкція, а первинний елемент системи законодавства — стаття закону, яка містить нормативне
розпорядження[2], котре, як правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної
правової норми. Нормативне розпорядження нерідко складається лише з гіпотези і санкції;
диспозиція може міститися або в іншій статті даного закону (відсильний спосіб викладу), або в
іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу). Закони, що включають норми різних галузей
права, забезпечуються санкціями, які викладені в інших нормативно-правових актах (наприклад,
закони про власність, про підприємницьку діяльність та ін.).

7. Система права формується об'єктивно, відповідно до існуючих суспільних відносин, а система

законодавства створюється в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів і тому
включає суб'єктивний момент.

8. Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та
інших частин, властивих закону. Структурні елементи системи законодавства (нормативно-правові
акти), як правило, мають назви розділів, глав, статей. Вони можуть містити преамбули,
формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають загальну частину
тощо.

Система законодавства є головною, але не одною лише формою існування системи права,
оскільки:

1) право може існувати до законодавства, коли воно формувалося завдяки звичаям, які
підтримувалися тільки-но виниклою державою (т. зв. «дозаконодавче право»);

2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно
від закріплення їх у законі (т. зв. «показаконодавче право»).

Встановлюється чи санкціонується державою в процесі функціонування утворених нею

органів;Існує як письмовий документ, тобто має формально визначений характер;Основу права
складають норми, тобто правила поведінки, що мають чітко визначений зміст; Право має
системний характер, тобто не є простою сукупністю норм, а характеризується їх ієрархічною
підпорядкованістю;Право має загальнообов’язковий характер – є обов’язковим для всіх суб’єктів і
не надає можливості щодо невиконання правових приписів будь-ким з цих суб’єктів;Право має
імперативний характер – встановлює чіткі межі можливої (право) та необхідної (обов’язки)
поведінки суб’єктів;Право має загальний характер – поширюється на невизначене коло суб’єктів та
кількість життєвих випадків;Право охороняється державою за допомогою організаційних засобів –
створення умов щодо реалізації правових приписів та примусового характеру застосування чітко
визначених засобів впливу, у випадку невиконання суб’єктами покладених обов’язків чи
порушення, наданих іншим суб’єктам, прав.   

  Змістовий модуль № 11. Форми реалізації права Заняття № 28. Реалізація норм права: основи
теорії.

Реалізація норм права – це реальне, практичне втілення в життя формально-визначених норм

завдяки правомірної поведінки суб’єктів права.

Професор П.М. Рабінович підкреслює, що соціальною сутністю реалізації правових норм є

задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціально допустимими способами,
засобами, які змодельовані, сконструйовані державою.

На думку О.Ф. Скакун, реалізація норм права – це втілення розпоряджень правових норм у
правомірній поведінці суб’єктів права, тобто в їх практичній діяльності.

Під реалізацією норм права М.Д. Гнатюк розуміє реальне, практичне перетворення в життя
формально-визначених правових приписів через правомірну поведінку суб’єктів права (дії чи
бездіяльності) з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави за
допомогою способів і засобів, встановлених державою.

Таким чином, сучасна юридична наука не містить єдиного розуміння категорії «реалізація норм
права». Низка вчених, даючи дещо різні визначення цьому поняттю, сходяться в одному, що
реалізація норм права – це фактичне здійснення правових норм у правомірній поведінці суб’єктів
права. Іншими словами, це втілення у вчинках людей тих вимог, які в загальній формі відображені
в нормі права. 

Реалізацію норм права слід відрізняти від ширшого за змістом поняття «дії права». На відміну від
реалізації права, яка передбачає фактичну (пряму) реалізацію норм права в поведінці суб’єктів
права, дія права передбачає непрямі способи впливу права на суспільні відносини, а саме:

інформаційний спосіб, коли право розглядають як один з видів соціальної інформації (знання), про
можливу та необхідну поведінку суб’єктів права;ціннісно-орієнтаційний спосіб – полягає у впливі
права на переконання особи, її світоглядні орієнтації та установки, почуття й емоції. Коли норми
права спонукають до реалізації найважливіших для людини і суспільства цінностей (наприклад,
загальнолюдських цінностей: право на життя, здоров’я, честь, гідність, ділову репутацію,
економічну ініціативу, майнові інтереси, що охороняються законом, тощо).  Є дві форми такої
реалізації:

• активна — припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права
щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій,
які б могли перешкодити їх здійсненню;
• пасивна — припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за
які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків,
непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які
встановлюють юридичну відповідальність.
Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах
— це втілення в реальні відносини конкретних норм права (див. главу «Правовідносини. Юридичні
факти»).
Форми реалізації права за суб'єктами такі:
— індивідуальна;
— колективна.
Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави)
такі:
Проста, безпосередня
(без участі держави)
Складна, опосередкована
(за участю держави)
— додержання — виконання — використання
— застосування
Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:
Додержання
— полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні
встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на
годину).
Припускає пасивну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання
Виконання
— полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах
правомочної сторони, у виконанні обоє 'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до
податкової інспекції декларації про доходи).
Припускає активну поведінку суб'єкта — незалежно від його власного бажання
Використання
- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних
прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

  Змістовий модуль № 12. Застосування права як особлива форма його реалізації Заняття № 30.
Застосування норм права: основи теорії 

      Застосування норм права є особливою формою реалізації права. Правозастосування

відрізняються від усіх інших форм реалізації права своїм державно-владним суб’єктом, який не є
характерним для дотримання, виконання та використання. Роль і значення застосування права
настільки суттєві, що досить часто можна зустріти твердження, що цю форму реалізації права
варто було б виокремити в самостійну, зазначаючи, що правозастосування, як і правотворчість –
це два особливі елементи функціонування правової системи. У зв’язку з цим необхідно більш
детально розглянути наукові підходи до визначення застосування норм права, його ознак і
функцій. Насамперед, потрібно розпочати з того, що правозастосуванню присвячено праці
багатьох науковців. Так, правозастосовну діяльність визначають як таку, що здійснюється на
засадах доцільності, справедливості та обґрунтованості, піднормативну діяльність конкретних
суб’єктів з виданням індивідуалізованих і конкретизованих владних приписів (індивідуальної
регламентації) та забезпеченням їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення)

У науковій літературі можна зустріти точку зору, що застосування норм права можна розглядати як
позитивне та юрисдикційне. Позитивне – це те, що здійснюється не з приводу правопорушення, а
як обов’язкова умова нормальної реалізації певних регулятивних норм. Наприклад, особа
звернулася до органу соціального забезпечення про призначення пенсії. Порядок цього
призначення впорядковується регулятивними нормами, що входять до галузі права соціального
забезпечення. Призначення пенсії і буде позитивним різновидом застосування
права. Юрисдикційне – застосування санкцій (тобто охоронних норм) за порушення диспозиції.
Прикладом юрисдикційного застосування права є притягнення до кримінальної відповідальності
за вбивство (В.В. Сухонос) 

Застосування правових норм – це організаційно-правова діяльність компетентних державних

органів, уповноважених на це громадських об’єднань або їхніх службових осіб, яка полягає у
встановленні формально-обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих
суб’єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм. Тобто це діяльність
зі встановлення (зміни або припинення) зв’язків або відносин між тими суб’єктами права, які
мають реалізувати норму права 

Правозастосування – складна, послідовна діяльність, яка відбувається в декілька етапів, стадій і

регламентується процедурними нормами (цивільно-процесуальними, кримінально-
процесуальними та іншими), які встановлюють повний порядок правозастосування і забезпечують
її логічну завершеність. Застосування норм права – це певний процес, який має здійснюватися в
чітко регламентованих нормами права межах . У контексті розгляду питання присвяченого
застосуванню норм права висвітлюються ще й інші терміни для пояснення його значення, зокрема
такі як «правозастосовча діяльність» та «правозастосування». Ці поняття не потрібно
розмежовувати, а також протиставляти одне одному, оскільки всі вони відображають одне й теж
саме явище. 

   Змістовий модуль № 13. Тлумачення норм права і його значення в правоохоронній діяльності
Заняття № 32. Тлумачення норм права: основи теорії

    Тлумачення норм складається з двох елементів:

з'ясування
роз'яснення

- розкриття значення юридичних норм «для себе»

- розкриття значення юридичних норм «для інших»

Якщо з'ясування не виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора, то роз'яснення є

викладом змісту державної волі і вираження її зовні.

Мета діяльності, пов'язаної з тлумаченням норм права: - правильне і однакове розуміння;

— правильне і однакове застосування.

Офіційне тлумачення норм права є обов'язковим для тих актів, які з погляду компетентного органу
мають потребу в додатковому роз'ясненні в зв'язку з ускладненнями, що виникли, або
неправильною практикою їх застосування.

Необхідність тлумачення обумовлена такими причинами.

1. Неповним охопленням юридичними нормами фактичних умов життя (наприклад, відсутність

статті стосовно такого різновиду хуліганства, як радіохуліганство, дає можливість у ре-

зультаті тлумачення поширити на радіохуліганів дію ст. 206 КК України).

2. Невизначеним характером норми права, наявністю спеціальних, насамперед оціночних, понять і

визначень, у яких нелегко розібратися юридичне непідготовленій людині без спеціального
тлумачення (наприклад, слід роз'яснити, що означають такі поняття, як «тяжкі наслідки»,
«малозначущі діяння» та ін.).

3. Нечіткістю, схематизмом, помилковістю нормативних положень як результат у недогляду,

недбалості правотворчих органів (наприклад, у зв'язку з недостатнім переліченням усіх ознак вини
їх можна встановити лише через тлумачення).

4. Необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта, коли в
ньому зустрічаються вираження «і т.д.», «тощо», «інші» тощо. Встановити їх дійсне значення
можна лише за допомогою тлумачення.

Тлумачення норм права не містить (і не повинно містити) самостійних норм права. Воно лише
встановлює зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, права і обов'язки суб'єктів права, вказує, як
зміна умов, поява нових фактів впливають на застосування норми права, та ін.

Тлумачення норм права, як правило, не має самостійного значення у відриві від акта, що
тлумачиться, і цілком поділяє його долю: з його скасуванням (зміною) скасовується (змінюється)
нормативне тлумачення (див. § «Судова правотворчість -особливий вид правотворчості»).

Важливим конструктивним правилом особи, яка здійснює тлумачення, (інтерпретатора), є таке:

чим недосконаліше закон, тим досконаліше, точніше, тонше має бути його роз'яснення.

Тлумачення охоплює всі рівні (ступені) юридичного аналізу:

1) аналіз буквального тексту, тобто «літери закону»;

2) догматичний аналіз, тобто аналіз юридичних особливостей норм, їх техніко-юридичної

своєрідності, конструювання їх логічної структури на підставі правових розпоряджень (догма
права);

3) соціально-історичний аналіз моральних, економічних та інших передумов закону, які

дозволяють пізнати волю нормо-творчого органу («дух закону»).

Думка інтерпретатора йде від аналізу буквального, мовного тексту («літери закону») до аналізу
«догми права», юридичних особливостей правових норм, а також до моральних, соціальних та
іншим підстав, передумов правових розпоряджень («духу права»). 
       Змістовий модуль № 14. Правові відносини Заняття № 34. Правові відносини: основи теорії

  Правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є суб’єктивні права та юридичні

обов’язки осіб, що охороняються державою

Можливість певної поведінки, яка надається нормами права, може бути втілена в життя не тільки
через правовідносини.

Існує два шляхи  реалізації норм права:

реалізація правових норм, що пов’язана з необхідністю для суб’єкта права вступати у відносини з
іншими особами, які є носіями прав і обов’язків. Такий шлях реалізації норм права цілковито
залежить від волі обох сторін. Регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом впливу
норм права на поведінку людей через їх усвідомлення і подальше втілення в життя. Поведінка
суб’єктів права повинна відповідати вимогам правових норм, усі учасники суспільних відносин у
процесі реалізації норм права виступають як носії певних прав і обов’язків;безпосереднє
використання суб’єктом його прав і виконання ним обов’язків, коли він не повинен вступати у
взаємини з іншими учасниками. Наприклад. Можливість власника розпоряджатися своїм майном,
коли всі інші суб’єкти повинні утримуватись від втручання у сферу його абсолютних майнових
прав. Крім того особиста реалізація норм права, які встановлюють заборони (заборона вбивати,
грабувати), також повністю залежить від самої особи: щоб їх виконати, не треба вступати у
взаємини з іншими людьми.

Найхарактернішими рисами правовідносин, як особливого виду суспільних відносин, є те, що:

це суспільні відносини, які виникають виключно між людьми і пов’язані безпосередньо з їх

діяльністю та поведінкою. Так, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у
стосунках з іншими людьми. Він може, продати, подарувати віддати майно у володіння іншої
особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;до свого
виникнення правовідносини проходять через свідомість людей, в якій складається модель
майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети.
Сучасне українське право виражає загальнолюдські інтереси, і це є ідеологією нашої держави і
суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна
спрямованість державної політики щодо найвразливіших прошарків суспільства. відродження
духовності і національної культури – все це є ідеологією суспільства і держави, яка втілена в
правових нормах і повинна бути втілена в правовідносинах;правовідносини формуються на основі
реальних суспільних відносин. Вони виступають як юридичний вираз економічних, політичних,
сімейних, національних та інших, реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні
відносини, що склалися на їх ґрунті, є засоби їх регулювання. Так, реально існують економічні
відносини і правовідносини, що склалися у зв’язку з правовим регулюванням права власності, які
неминуче впливають на реальні економічні відносини. Щодо шлюбно-сімейних правовідносин, то
слід зазначити, що доповнення до Кодексу про шлюб і сім’ю України нормою про шлюбні
контракти викликані потребою правового врегулювання фактичних сімейних відносин;вони
здебільшого виникають, припиняються чи змінюються відповідно до правових норм, які
впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Між цими явищами існує причинно-
наслідковий зв’язок. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву
спроможність та ефективність. Це загалом стосується правових приписів, через які реалізується
право, що набуло своєї юридичної форми. Однак останнім часом діючий принцип “дозволено все,
що не заборонено законом” зменшив жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У
господарських відносинах юридичних осіб, у майнових громадян виникають і вникатимуть ситуації
і правовідносини, до прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії
права і аналогії закону. А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб’єкти
правовідносин керуються загально-правовими принципами справедливості,
добропорядності;суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і
юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах виступають відносно одна одної як право
уповноважені і право зобов’язані особи, де права і інтереси одних можуть бути реалізовані тільки
через виконання обов’язки. Носій суб’єктивного права – особа уповноважена, а носій юридичного
обов’язку – зобов’язана;взаємна поведінка її учасників індивідуалізована і чітко визначена, а права
і обов’язки персоніфіковані. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні
особи), як правило. Відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого
немає в інших суспільних відносинах.

Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно:

поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям (прізвищем для фізичних осіб) і
повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, шлюбно-сімені відносини (визначені
особи, які беруть шлюб), відносини з перевезення вантажів між організаціями (визначені
замовнику і транспортна організація);за визначенням соціальних ролей, у даному разі поіменне
(реквізитне) визначення суб’єктів не має значення, вказуються тільки їхні соціальні ролі:
продавець-покупець в магазині або на базарі, пасажир-перевізник у громадському транспорті;

Правовідносини завжди мають вольовий характер. Правовідносини не можуть виникати і

функціонувати, а особливо реалізуватися без волевиявлення хоча б одного учасника, обов’язково
проходячи через свідомість і волю людей. Тільки в окремих випадках суб’єкт може не знати, що
став учасником правовідносин, наприклад, при спадкуванні за законом, якщо спадкоємець
проживає в іншому місті;

Правовідносини охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого

забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава
охороняє усі правовідносини, які мають місце в суспільстві.

Правові відносини, їх види

Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за різними критеріями на види.

Передусім правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на

конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін.

   Наприклад, відносини по прийому на роботу і звільнення з роботи працівника власником або

уповноваженим органом – це трудові правовідносини; по укладенню угоди про надання банком
кредиту фермеру – цивільні правовідносини; по виконанню Державного бюджету організаціями та
установами – це фінансові правовідносини.

За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та

охоронні.

Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних

діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на базі відносин, пов’язаних з
користуванням комунальними послугами, виникають правовідносини зі своєчасної сплати за них).

Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом скоєння

суб’єктами правопорушень (наприклад, перевищення водієм автотранспорту встановленої
швидкості). Необхідно такої розрізняти матеріально-правові та  процесуально-правові
правовідносини.
Матеріально-правові правовідносини виникають на основі матеріальних відносин, що
перебувають організації, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні
правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку.

Процесуально-правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на

основі організаційних відносин. Вони вторинні, похідні від норм матеріального права і
встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення
юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні
адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші. Наприклад, процедура обшуку,
процедура подання позову або скарги, процедур участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого
навчального закладу.

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини.

Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад,

відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва чи
договору про перевезення вантажу на значну відстань.

Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються

одразу після виконання учасниками їх прав і обов’язків (наприклад, купівля конкретної речі). 

 Змістовий модуль № 15. Правовий статус особи та роль Національної гвардії України у його
забезпеченні Заняття № 36. Правовий статус особи: основи теорії     

    Правовий статус людини (особи) – це сукупність прав, обов’язків, законних інтересів, гарантії їх

реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб’єкта права. У правовому
статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний,
психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи,
його сутності. Водночас ця категорія об’єднує складний комплекс різноманітних соціальних
зв’язків, інтересів, відносин.

У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові
елементи змісту, які характеризують його структуру:

– правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

– норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов’язки;

– правосуб’єктність, тобто можливість суб’єкта мати права та обов’язки та користуватися ними та

нести відповідальність за свої дії;

– законні інтереси, що спонукають суб’єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його

на дозволену нормами права пасивність;

– юридична відповідальність як обов’язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

– громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної
держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов’язків;

– правовідносини загального (статусного) характеру.

В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до

одного, реалізації своїх прав та обов’язків, їх захисту, гарантування й т. ін.

Ядром правового статусу є права та обов’язки, що реалізуються завдяки зв’язкам між їх носіями –
правовідносинам. З вищезазначеного очевидно, що норми права та правовідносини загального
(статусного) характеру, що виникають на їх основі, визначають правовий статус суб’єктів права.
Охарактеризувати правовий статус особи, означає розкрити місце, роль, положення та значення
конкретної особи в суспільстві та державі, її можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин
з державою, з іншими людьми, що, в свою чергу, розкриває характер самого суспільства, його
соціального ладу.

Правовий статус громадянина– це правове становище особи, що є громадянином певної держави.

В юридичній науці виділяють три види правового статусу особи:

– індивідуальний (приватний) статус – це правовий статус кожної конкретної особи, кожного

окремого громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Вони
характеризуються неповторністю, як і люди – носії цих статусів. Індивідуальний статус визначає
правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;

– спеціальний (родовий) статус – сукупність елементів, що характеризують правове положення

окремих категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових
осіб, членів тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). Їх також існує
велика кількість, хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація
майже неможлива. Лише найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;

– загальний правовий статус – це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина,

держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим.

На основі загального правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп.
Індивідуальні статуси ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що,
виходячи з юридичного та фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити
соціальну природу цього суспільства, його позитивні та негативні сторони.

Загальний статус не може змінюватися без відома держави, законодавця, а індивідуальні статуси є

більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за бажанням самих носіїв або через те, що в
їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни. Але такі зміни знову ж таки
можуть відбуватися у межах загального статусу, не порушуючи його настанов.

У загальному правовому статусі складові частини – постійні, а в індивідуальному – змінні. Це не

порушує принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий
індивідуальний статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї
категорії, інваліди праці тощо).

На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан, професія
і т. ін.

По-перше, будь-який правовий статус – це юридичний та фактичний правовий стан. По-друге,

індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер правового
статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був
студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором
підприємства, нарешті, пенсіонером. Його індивідуальний статус весь час змінювався, а
загальний (як громадянина) залишався незмінним.

Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість
постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус – не
персоніфікована якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.

Правовий статус індивіда тісно пов’язаний зі статусами інших осіб. Усі права та обов’язки людини
мають значення та зміст лише тому, що вона взаємодіє з державою, суспільством, іншими
суб’єктами, колективом, перед якими має зобов’язання, або має відповідне суб’єктивне право. На
нашу думку, кожен повинен знати свій статус, свої права та обв’язки. Якщо ж особа не буде
ознайомлена з ним, вона може поводитись всупереч вимогам норм права та інших соціальних
норм.

Отже, правовий статус охоплює усю систему прав та обов’язків, які має відповідна людина,
конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом,
здавалося б, несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом;
по-друге, він повинен враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи
безпосередньо зорієнтовані на людину, відповідну категорію людей тощо.

 Змістовий модуль № 16. Правова свідомість та правова культура Заняття № 38. Правова свідомість
та правова культура: загальна характеристика        

Правосвідомість розглядають як вид  (форму) суспільної свідомості, що криє в собі сукупність

поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а також уявлень і настанов, які
характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного
права, форм і методів правового регулювання. Характерні її ознаки:

вона є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською,

Іншими формами свідомості відображає суспільне буття;вона містить поняття, уявлення,
судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми;вона обумовлена соціально-економічним
устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;ідеологічні елементи
правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання.

Існують різні форми суспільної свідомості, серед яких правова свідомість є одним із різновидів
ідеологічного і психологічного сприйняття чинного та бажаного права. Правова свідомість
характеризується різними підходами до розуміння права. Уявлення про чинне право дає змогу
особі не лише сприймати справедливість правових приписів, а й переконуватись у ній.

Сприйняття права нами реалізується не через зір, нюх чи слух, а через розуміння законодавчих
конструкцій і правил, у яких формулюється обсяг певної поведінки. Праворозуміння особи
підкреслюється досягненим рівнем соціально-економічного розвитку, тому що без матеріального
забезпечення ніяка програма не може бути реалізована у повному обсязі. В основі правової
ідеології лежать правові знання. Рівень таких знань визначає ступінь правової ідеології та правової
культури людини.

Структуру правової свідомості людини складають правова ідеологія та правова психологія. Перша
охоплює сукупність принципів, теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового
узагальнення правового розвитку суспільства. Друга характеризується як сукупність правових
почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у суспільстві, виявляються у громадській думці.

Правова свідомість може поділятися на:

буденну;професійну;наукову.

Буденна свідомість - сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, емоцій та інших
ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства відносно чинного
та бажаного права і правової системи.

Професійна свідомість характеризується як сукупність юридичних професійних правових знань,

почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, що характерні для представників відповідної групи та
формуються завдяки професійній діяльності й навчанню.

Наукова свідомість - сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-
науковців відносно чинної та бажаної правової системи громадянського суспільства.
За ступенем узагальнення правову свідомість можна поділити на:

масову;групову;індивідуальну.

Масова свідомість - правосвідомість, що характеризує основну масу населення певної країни.

Групова свідомість - характеризує правову ідеологію та правову психологію, що властиві певній

групі населення країни.

Індивідуальна свідомість - сукупність правових знань, емоцій та настанов конкретного суб'єкта

відносно чинного чи бажаного права.

Правова культура - глибокі знання й розуміння права, ретельне виконання його вимог як
усвідомленої необхідності та внутрішньої переконаності. Основними показниками рівня правової
культури вважають: право, що відповідає вимогам справедливості та свободи; рівень
правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти відповідно до вимог
правових приписів; рівень культури творення та реалізації права; рівень якості роботи
правоохоронних і правозастосовних органів та посадових осіб; якість системи законодавства,
певний рівень законності й правопорядку.

В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує моральний зміст нормативного

характеру правил поведінки людей у суспільстві, встановлених і забезпечених державою.
Законодавство являє собою зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно
вступає у правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та суспільством у
цілому.

Кожна приватна чи посадова особа, громадянин, особа без громадянства чи іноземний

громадянин мають бути переконані в тому, що їхня діяльність відповідає вимогам правових
приписів, Названі правові приписи характеризують рівень культури творення та реалізації права
кожної посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є критерієм якості законодавства
та його здійснення.

Система чинного законодавства в Україні визначає також режим додержання законів усіма
суб'єктами права і рівень правового порядку на певній території України чи в межах її кордонів.
Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію (правові почуття, емоції;
оцінні поняття відносно права чинного та права бажаного; елементи настрою стосовно конкретних
правових явищ і правових ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії; правові
поняття й категорії; правові принципи) та елементи поведінки (вміння і навички ефективної
реалізації норм права в повсякденному практичному житті; правову активність громадян).

До правової культури належать: правові знання, в тому числі знання конкретних норм права; дані
про державний устрій, призначення держави, політичну систему суспільства; престиж юридичної
професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь громадян в управлінні державою,
стан законності й правопорядку; форми й методи правового регулювання, якість роботи
правоохоронних органів.

Отже, правова свідомість і правова культура - це не тільки знання, розуміння і психологічне

сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної правової моделі.

 Змістовий модуль № 17. Правова поведінка Заняття № 40. Правомірна поведінка і

правопорушення: основи теорії         

Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів
громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що виявляється у
здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.
До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність;
бажаність і допустимість; відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і
охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за

складниками юридичних фактів-юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації
права - додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин -
здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву
назовні - дія та бездіяльність; за способом детермінації - активна і пасивна; за способом
формулювання в нормативних актах - прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу
на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціально активна; позитивна
(звичайна); конформістська; маргінальна.

Наприклад, соціально активна поведінка суб'єкта має місце тоді, коли особа не просто спостерігає
за ситуацією, а активно втручається з метою недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад,
особа робить спробу затримати крадія і доставити його у відділ міліції.

Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії особи щодо постійного дотримання
правил дорожнього руху незалежно від наявності працівника Державної автомобільної інспекції
(ДАІ).

Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять інші. Наприклад, разом
з іншими переходить на заборонений сигнал світлофора, тобто діє як і всі.

Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа не порушує правил

дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ, тощо.

Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усього суспільства. Особи, що діють у
межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і держави.
Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової
держави, її органів, посадових та службових осіб.

Правопорушення: поняття, причини і види

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права.

Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Кожне правопорушення конкретне, оскільки
його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці.
Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать:
суспільна небезпечність діяння (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує
спричиненням таких наслідків; протиправ-ність діяння; винність особи, яка скоїла протиправне
діяння; деліктоздатність суб'єкта правопорушення; покарання і стягнення.

Наприклад, Іванов займався виловом риби в Дніпрі з допомогою капронової сітки. Він був
затриманий працівниками рибнагляду у той час, коли виловив 55 кг сома, щуки та окуня.
Розгляньте на цьому прикладі усі ознаки правопорушення. Який вид правопорушення вчинив
Іванов?

Отже, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних
ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність
конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.

Види правопорушень — це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами. Залежно

від ступеня суспільної небезпечності розрізняють злочини і проступки.
Злочин - це вид правопорушення, що передбачається кримінальним законом, тобто суспільно
небезпечні, кримінально протиправні, винні дії чи бездіяльність фізичної осудної особи, яка
досягла певного віку, що посягають на суспільний чи державний устрій країни, її політичну чи
економічну систему, власність, особу, громадянські, економічні, політичні та інші права і свободи
особи.

Проступки класифікуються як адміністративні, дисциплінарні та цивільно-правові.

Адміністративні проступки — це такі, що посягають на державний чи громадський порядок,

власність, права і свободи осіб, на встановлений порядок управління; протиправні, винні дії чи
бездіяльність осудної особи, яка досягла певного віку, що за них законом передбачається
адміністративна відповідальність.

Дисциплінарні проступки - це такі, що посягають на дисципліну праці, військову, державну,

навчальну та інші види дисципліни; протиправні, винні дії чи бездіяльність осудної особи, яка
досягла певного віку, що за них законодавством (іншими нормативними актами) передбачено
дисциплінарну відповідальність.

Цивільно-правові проступки - це шкідливе, протиправне, винне порушення деліктоздатною

особою врегульованих нормами цивільного права майнових і пов'язаних з ними немайнових
особистих відносин.

Причини правопорушень - це комплекс явищ об'єктивного та суб'єктивного характеру, що здатні

детермінувати протиправну поведінку суб'єктів права.

Змістовий модуль № 18. Юридична відповідальність Заняття № 43. Юридична відповідальність:

основи теорії         

Юридична відповідальність є одним із видів соціальної відповідальності.

Соціальна відповідальність — це ставлення суспільства до вчинків особи з погляду виконання нею

соціальних норм. Вона зумовлюється необхідністю підпорядковувати, координувати та
коректувати в процесі спільної діяльності дії кожного з діями інших, приватний інтерес
погоджувати із загальним. До видів соціальної відповідальності можна віднести: моральну,
релігійну, політичну, партійну.

Юридична відповідальність відрізняється від усіх інших видів соціальної відповідальності лише

тим, що вона ґрунтується на нормативних вимогах, які забезпечуються в необхідних випадках
державним примусом.

Виділяють два аспекти юридичної відповідальності:

1) позитивний (проспективний, або заохочувальний) — передбачає заохочення за

виконання корисних для суспільства і держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні
вимоги (етично-свідоме ставлення до виконання обов’язків). Такими є, наприклад, державні
нагороди, різноманітні за характером премії та інші заохочення;

2) негативний (ретроспективний, або охоронний) — передбачає обмеження та покарання за

правопорушення, тобто за вже вчинене діяння. Саме цей аспект юридичної відповідальності, як
правило, має особливе значення в теорії та практиці.

З позицій соціального управління негативна юридична відповідальність постає як застосування

заходів державно го примусу до особи, винної у вчиненні правопорушення. В той же
час юридична відповідальність — це своєрідні правові відносини між державою
і правопорушником, в межах яких держава має право здійснити щодо правопорушника певні
заходи, а правопорушник зобов’язаний зазнати встановлені державою позбавлення особистого
і майнового характеру.

Ознаки юридичної відповідальності:

1) спирається на державний примус, який реалізується через діяльність спеціальних державних

органів (поліція, державні пенітенціарні установи, виконавча служба) або інших
суб’єктів, уповноважених на цю діяльність державою (так, у ряді країн існують приватні виправні
установи, особливо для неповнолітніх);

2) тягне за собою певні негативні наслідки для правопорушника, які виражаються в особистих

обмеженнях (наприклад, позбавлення або обмеження свободи, позбавлення права займатися
певним видом діяльності) та/або майнових стягненнях (конфіскація майна, обов’язок
відшкодувати заподіяний збиток);

3) є реакцією на винне антисуспільне діяння. Думки, почуття, бажання вчинити правопорушення,

не реалізовані зовні, не можуть бути підставою для притягнення особи до юридичної
відповідальності;

4) має процесуальну форму втілення. Юридична відповідальність реалізується компетентним

органом держави в строгій відповідності до встановленої законом процедури.

Для виникнення юридичної відповідальності потрібні певні обставини, що складають її фактичні та

юридичні підстави:

1) фактичною підставою є склад правопорушення, тобто сукупність його елементів: об’єкта,

суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін (складний юридичний факт);

2) юридичною підставою є норма права, що передбачає застосування заходів відповідальності за

протиправну поведінку (санкція правової норми), і правозастосовчий акт — рішення
конкретного органу (наприклад, вирок суду).

22.2. Мета і функції юридичної відповідальності

Генеральна мета юридичної відповідальності — формування правомірної поведінки

суб’єктів права: як осіб, що вчинили правопорушення, так і всіх інших членів суспільства.

Незалежно від галузевої належності юридична відповідальність має на меті:

1) захист прав людини і підтримання правопорядку;

2) виховання суб’єкта у дусі поваги до права;

3) відновлення соціальної справедливості;

4) попередження вчинення нових правопорушень.

Мета юридичної відповідальності є результатом здійснення функцій юридичної відповідальності.

Функції юридичної відповідальності:

1) охоронна — полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність є мірою захисту особи,

суспільства, держави від неправомірних соціально шкідливих діянь. Правопорушник зобов’язаний
зазнати певних обмежень своїх прав як кару, покарання. У цьому виявляється справедливість
юридичної відповідальності;
2) правовідновна (компенсаційна) — полягає у відновленні порушеного права. Ця мета особливо
характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає в необхідності
відшкодувати завдану матеріальну і моральну шкоду;

3) профілактична (превентивна) — полягає в попередженні вчинення нових правопорушень

(превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості
правопорушника вчинити нове правопорушення, з іншого — утримати від правопорушень
інших осіб;

4) виховна — юридична відповідальність виховує повагу до права. Застосування заходів

юридичної відповідальності повинне сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. В
його свідомості та поведінці мають сформуватися і закріпитися поважне ставлення до права і
закону, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

     Змістовий модуль № 18. Правове регулювання та його механізм Заняття № 45. Правове
регулювання: основи теорії       

  Правове регулювання – це здійснюване громадянським суспільством або державою за

допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.

Ознаки правового регулювання:

– є різновидом соціального регулювання;

– здійснюється громадянським суспільством або державою;

– має нормативно-результативний характер – здійснюється за допомогою цілісної

системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення
необхідної мети (результату);

– має організаційний характер – за допомогою правового регулювання відносини між

суб’єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої
або належної поведінки)

– має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення прав, свобод, законних

інтересів суб’єктів права;

– має конкретний характер – завжди пов’язане з реальними (конкретними) відносинами.

Предмет правового регулювання – це конкретні вольові суспільні відносини, що регулюються

правом чи об’єктивно потребують правового регулювання.

Властивості предмету правового регулювання:

– суспільні відносини мають вольовий характер, тобто право регламентує лише свідомі та вольові
дії людей (психічно хворі, обмежені в дієздатності особи, люди під гіпнозом не можуть
усвідомлювати свої дії, а тому їх поведінка не може регулюватися нормами права);

– право регулює лише ті суспільні відносини, що об’єктивно потребують регуляції та можуть бути
об’єктом такого регулювання;

– право регулює найбільш важливі суспільні відносини, що мають значення для всіх суб’єктів
правовідносин.

Правове регулювання охоплює:

– специфічну діяльність держави(її нормотворчих органів) або громадянського суспільства,

пов’язану з виробленням норм права і з визначенням юридичних засобів забезпечення їх дієвості.
У цьому аспекті змістом правового регулювання охоплюється різноманітна діяльність
нормотворчих органів держави, пов’язана з вибором типу, методів, способів регламентації,
визначенням співвідношення нормативних та індивідуальних засобів регулювання, що
об’єктивно необхідні у певних соціально-економічних і політичних умовах для забезпечення
нормального функціонування громадянського суспільства, його інститутів, організації
життєдіяльності людей на цивілізованих засадах;

– діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, спрямовану на пошук і використання

засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з нормами права (їх
принципами, цілями, призначенням). Це обумовлює необхідність врахування специфіки духовно-
культурної сфери, зокрема національні та релігійні особливості учасників правовідносин.

Метод правового регулювання – це сукупність способів і прийомів, за допомогою яких

упорядковуються суспільні відносини визначеного виду.

В юридичній літературі, зазвичай, виділяють такі основні методи правового регулювання:

– централізоване регулювання (метод субординації або імперативний метод) –

впорядкування здійснюється зверху до низу на владно-імперативних засадах (найчастіше цей
метод використовується в адміністративному праві). Засобами централізованого регулювання є
нормативно-правові акти (закони та підзаконні нормативно-правові акти). Він
передбачає встановлення заборон, обов’язків, покарань;

– децентралізоване регулювання (метод координації або диспозитивний метод) – на хід і процес

такого регулювання впливають учасники правових відносин шляхом укладання договорів,
здійснення односторонніх правомірних юридичних дій (найчастіше цей метод використовується в
цивільному праві). Головним засобом децентралізованого регулювання є індивідуальні акти.

Способи або ж шляхи регулювання відносин державою розкривають специфіку методів

регулювання і отримують свій особливий вираз в нормах права.

Способи правового регулювання:

– дозвіл – це надання особі права на її власні активні дії (роби, як вважаєш за

потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути
будь-яка норма права, що надає суб’єкту право на одержання тих чи інших благ;

– зобов’язання (веління) – покладання на особу обов’язку активної поведінки (роби тільки так);

– заборона – це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення дій певного

роду (тільки так не роби).

У правовому регулюванні використовуються різноманітні комбінації цих способів. На основі норм

права, що містять зобов’язання складаються правовідносини активного типу, а на основі норм, що
містять заборону – правовідносини пасивного типу, а на підставі норм, що містять дозвіл – як
активного, так і пасивного типу. При централізованому регулюванні привалюють заборона та
зобов’язання, а при децентралізованому – дозвіл.

Трьом способам правового регулювання (дозволу, зобов’язанню, забороні)

відповідають безпосередні форми реалізації норм права: використання, виконання, дотримання.

Тип правового регулювання – це особливий порядок правового регулювання, що виражається в

певному поєднанні способів для задоволення інтересів суб’єкта права.

Види типів правового регулювання:

– загальнодозвільний – ґрунтується на загальному дозволі, в межах якого закон встановлює
заборони на здійснення конкретних дій. Базується на принципі – дозволено все, що прямо не
заборонено законом. У контексті цього типу виникають цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші
правовідносини (особа має право укладати будь-які угоди, на власний розсуд, за винятком тих
заборон, що передбачені в законі);

– загальнозабороняючий – ґрунтується на загальній забороні, в межах якої закон

встановлює конкретні дозволи. Базується на принципі – заборонено все, що прямо не
дозволено законом (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом). За цим типом
встановлюються правові статуси та функції державних службовців, посадових осіб тощо.

Змістовий модуль № 20. Державна дисципліна, законність, праворядок Заняття № 48. Дисципліна,
законність, правопорядок: основи теорії        

    Законність - явище багатогранне. Її розглядають як принцип формування правової держави, як

метод управління суспільством, як режим точного виконання закону. Законність трактують і як
сукупність вимог, гарантій, що забезпечують порядок у державі. Важливе значення належить і
таким категоріям, як "зміцнення законності", "порушення законності", "стан законності" та ін.
Передусім спинімося на законності як режимі точного виконання чинного закону, бо закон тільки
тоді має соціальну цінність, коли він виконується. Звідси законність - це правовий режим точного
виконання чинних законів усіма суб'єктами права у сфері право-творчості й правореалізації, в
інших сферах життєдіяльності людей, режим, за якого забезпечуються права і виконуються
обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством. Основними засадами законності
вважають:
- верховенство закону в системі нормативних актів;
- єдність законності;
- незаперечність закону в соціальній практиці;
- реальний характер законності;
- забезпечення прав людини;
- невідворотність відповідальності за правопорушення;
- взаємозв'язок законності й доцільності, законності й культурності, законності й справедливості та
ін.
В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридична сила належить
Конституції України, норми якої мають пряму дію. Решта нормативно-правових актів (включно з
Конституцією та законами Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції
України. Відносно громадян діє принцип: "дозволено все, що не заборонено законом". Державні
органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом: "дозволено лише
те, що визначено законом".
Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону в різних регіонах і щодо різних людей
в Україні. На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх
суб'єктів права.
Незаперечність закону в соціальній практиці характеризується тим, що ніхто не може скасувати
закон, окрім органу, який його прийняв. Реальний характер законності має місце тоді, коли вимоги
закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.
Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для
забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції
України та деталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права
людини в усіх сферах її життєдіяльності.
Кожне скоєння правопорушення має тягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не те,
щоби винний був тяжко покараний за скоєння правопорушення, а те, щоби жодне
правопорушення не залишалося нерозкритим.
Закони та - на їхній основі - підзаконні нормативні акти повинні встановлювати все, що доцільно,
забороняти все, що недоцільно для громадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не
повинен захищати інтереси лише якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма права
перестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію має призупинити
відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчих або інших органів.
За відсутності єдиної законності нема й культурності. Ці два поняття обумовлюють одне одного.
Якщо нема достатньої культурності, то нема й достатньої законності.
Не тільки сам закон, але й способи його здійснення, а також його втілення в повсякденному житті
повинні ґрунтуватися на справедливості.
Демократія означає:
- широку участь громадськості в управлінні справами держави й суспільства;
- підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських
об'єднань;
- зміцнення правової основи державного та суспільного життя;
- утвердження прав і свобод громадян і людини;
- свободу інформації та постійне врахування громадської думки;
- удосконалення системи державних органів і органів місцевого самоврядування.
Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза
законом, а тільки в межах закону. Державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні
посадові особи повинні діяти в межах своєї компетенції.
Результатом законності визнають правопорядок. Це реалізовані правові норми в системі
суспільних відносин, у яких діяльність суб'єктів права є правомірною.
Зовні правове мислення може проявлятись у правовій поведінці, і тільки тоді воно має соціальне
значення. У суспільних науках є чимало визначень поняття "поведінка". Не розглядаючи їх, слід
мати на увазі такі суттєві моменти:
- поведінка охоплює деякі аспекти діяльності й спілкування;
- поведінка характеризує лише такі діяльність і спілкування, які зовні виявляють внутрішній стан
людини;
- поведінка має бути соціальне значущою;
- явище має бути виявлене зовні й зафіксоване органами інших суб'єктів відчуття;
- поведінка обов'язково повинна контролюватися волею людини.
Для глибшої характеристики правової поведінки треба розглянути її об'єктивні та суб'єктивні
ознаки. Виходячи з вищенаведеної дефініції, можна сформулювати такі ознаки правової
поведінки; соціальне значення поведінки; знаходження поведінки під контролем свідомості й волі
людини; регламентованість поведінки правом; підконтрольність поведінки державі; здатність
поведінки потягнути за собою юридичні наслідки.
У теорії права розроблено також поняття "механізм правової поведінки" як сукупність засобів, із
допомогою яких здійснюється регулювання поведінки людини правом. До змісту механізму
правової поведінки включають:
- правові норми, що регулюють поведінку людини;
- юридичні факти, з якими закон пов'язує настання юридичних наслідків чи виникнення, зміну або
припинення правовідносин;
- правовідносини як взаємозв'язок суб'єктів права та юридичних обов'язків;
- акти здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.
Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова
культура. Вони взаємодіють з іншими елементами цього механізму в кожному окремо взятому
випадку правової поведінки.
Правова поведінка поділяється на два види: правомірну і протиправну.
Правомірна поведінка - суспільне необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів
громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка знаходить свій
вираз у здійсненні норм права, гарантується і охороняється державою. До ознак правомірної
поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість;
відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою;
відповідність поведінки нормам права.
Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями:
- як складові юридичних фактів - юридичні вчинки та індивідуальні акти;
- як форми реалізації права - додержання, виконання, використання, правозастосуваиня;
- як зміст правовідносин - здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних
інтересів;
- як форму вияву назовні - дію та бездіяльність;
- за способом детермінації - активну й пасивну;
- за способом формулювання в нормативних актах - прямо й побіжно передбачених правовими
нормами.
Можна навести й інші варіанти класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу
на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціальне активна; позитивна
(звичайна); конформістська; маргінальна.

  Змістовий модуль № 21. Правова система суспільства: поняття, характеристика елементів,

типологія Заняття № 51. Правова система суспільства: основи теорії         

Правова система – це сформована під впливом об'єктивних закономірностей розвитку суспільства

сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у сталих зв'язках між собою та з іншими
соціальними явищами.

Для формування більш повного уявлення про правову систему слід визначити її основні
характеристики.

1. Правова система є одним із видів соціальних систем. Поряд та у взаємозв'язках з нею

функціонують інші види соціальних систем – політична, економічна, моральна, релігійна тощо.2.
Вона формується зазвичай у межах певної держави, є національною правовою системою. У деяких
випадках правова система може діяти лише на частині території держави (субнаціональна правова
система) або виходити за межі держави й охоплювати системи різних країн (наднаціональна
правова система, яка може бути міжнародною або релігійною).3. Правова система формується під
впливом раноманітних чинників (культурних, релігійних, моральних, економічних та ін.), які є
унікальними для кожного суспільства і зумовлюють специфіку певної правової системи.4. Вона
є цілісною системою, що зумовлює появу у неї нових якостей, що відсутні в її окремих складових
(наприклад, здатність забезпечувати правопорядок).5. Правова система має відносно сталий
характер. Риси, яких вона набуває протягом історичного процесу, формуються впродовж
тривалого часу і не можуть бути змінені у стислий строк. У разі зміни державних форм організації
суспільства (розпад держави, втрата незалежності, об'єднання держав) його правова система
може зберігати свою сутність та основні риси.6. Вона складається із різнорідних елементів.
Головним елементом правової системи є право, для сприяння реалізації якого формуються всі інші
статичні та динамічні елементи цієї системи. Це дає підстави для висновку про те, що право у
суспільстві реально функціонує лише у прив'язці до правової системи. Іншими структурними
елементами правової системи є джерела права, юридична практика, нормотворчість,
правозастосування, правові відносини, правосвідомість, правова культура, юридична наука,
юридична освіта, законність і правопорядок тощо.

Усі елементи правової системи можуть бути згруповані у підсистеми, які утворюють:

1) інституційну складову – суб'єкти права (їх правові статуси, особливості юридичної

відповідальності);2) нормативну складову – сукупність принципів і норм права, що регулюють
відносини між суб'єктами права, а також система права, джерела права;3) ідеологічну складову
– сукупність поглядів на право та інші правові явища, яка виявляється у правовій психології,
правовій ідеології та правовій культурі;4) функціональну складову – процеси нормотворчості,
реалізації, застосування і тлумачення права;5) інфраструктуру складову – елементи, що сприяють
належному функціонуванню правової системи (юридична освіта, юридична наука, юридична
професія та ін.);6) результативну складову, яка відображає результати дії права, ступінь його
соціальної значущості та відповідності інтересам соціуму (судова та інша юридична практика, стан
правопорядку тощо).