МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра державно-правових дисциплін

Теорія держави і права

ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри державно-
правових дисциплін ОДУВС
Д.П. Калаянов
« » 2016 р.

Лекція до теми
«Правосвідомість і правова культура. Правова культура юриста»
Галузь знань 26 «Цивільна безпека»
Спеціальність 262 «Правоохоронна діяльність»
Факультет № 4

2016 рік
Лекція до теми «Правосвідомість і правова культура. Правова культура
юриста» для студентів 1 курсу факультету № 4 спеціальності 262
«Правоохоронна діяльність».
29.08.2016 року - 16 с.

Розробник: Шаповалова І.О., к.ю.н., с.н.с., доцент кафедри державно-

правових дисциплін.
Обговорено та схвалено на засіданні кафедри державно-правових дисциплін

Протокол від 29.08 2016 року № 1

Обговорено та схвалено навчально-методичною радою Одеського

державного університету внутрішніх справ
Протокол від 29.08 2016 року № 1
 План
ВСТУП
1. Правосвідомість, її структура та функції. Рівні і види
правосвідомості
2. Правова культура: поняття, структура, види
3. Професійна правосвідомість і професійна правова культура
4. Деформації правосвідомості
5. Правове виховання, його мета, форми і методи
ВИСНОВКИ

Навчальна мета лекції: актуалізація знань про сутність та основні

риси правової свідомості, поняття, ознаки і види правової культури; аналіз
структури правової свідомості, формування переконання в необхідності
постійного підвищення рівня правової культури людини і громадянина. а
З’ясувати структуру, функції і класифікації правової свідомості.
Література
Авер’янов В. Уряд у механізмі поділу влади: недосконалість
вітчизняної конституційної моделі / В. Авер’янов // Право України. – 2005. –
№4. – С.10–15
Білоскурська О. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини –
головний обов’язок держави / О. Білоскурська // Право України. – 2011. – №
7. – С. 169-175.
Калиновський Б.В. Характерні ознаки місцевої публічної влади в Україні
/ Б.В. Калиновський // Науковий вісник Національної академії внутрішніх
справ. – 2012. – №1. – С. 18-24.
Калиновський Б.В. Шляхи удосконалення конституційної моделі
адміністративно-територіального устрою та організації місцевої публічної
влади України: / Б.В. Калиновський // Часопис Київського університету
права. – 2011. – № 3. – С. 100-103.
Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права: учебник / М.Н.
Марченко. – М.: Проспект, 2010. – 768 с.
Мирошниченко М. Системно-інформаційний підхід у дослідженні
правової системи / М. Мирошниченко // Право України. – 2006. - №8. – С.35-
39.
Петришина О.В. Теорія держави і права. Посібник для підготовки до
державних іспитів / О.В. Петришина. – Х.: Право, 2014. – 208 с.
Петришина О.В. Теорія держави і права. Підручник / О.В. Петришина. –
Х.: Право, 2014. – 368 с.
Перевалов В. Д. Теория государства и права: Учебник / В.Д. Перевалов.
– М.: Юрайт, 2010. – 379 с.
Рассказов Л.П. Теория государства и права. Учебник. ― М.: РИОР:
ИНФРА-М, 2015. – 558 с.

ВСТУП
 Правова свідомість є вагомим чинником життєдіяльності суспільства,
оскільки соціально-правові відносини складаються у процесі усвідомлення і
здійснення інтересів і потреб суб’єктів права, їхніх соціальних цінностей та
ідеалів.
Аналізуючи перше питання, необхідно з’ясувати сутність і особливості
правової свідомості як однієї з найважливіших форм суспільної свідомості.
З’ясування структури, функцій і класифікації правової свідомості дає
можливість поглибити уявлення про механізм формування та
функціонування правової свідомості в життєдіяльності суспільства. Для
цього слід дати характеристику емпіричному, буденному і теоретичному
рівням правової свідомості; проаналізувати структуру, складні функції
правової свідомості; розкрити роль і значення правової ідеології як
важливого чинника суспільного життя.
Правова культура суспільства є якісним критерієм його розвитку.
Формування демократичної правової культури зумовлює успішне вирішення
важливих державотворчих процесів. З’ясовуючи сутність правової культури,
важливо проаналізувати її основні характеристики, представлені численними
визначеннями цього поняття. Феноменальність політичної культури, її роль і
функції в політичному житті яскраво проявляються через дослідження цього
питання. Необхідно розкрити структуру і дати характеристику структурним
компонентам політичної культури, зокрема таким, як політичні знання,
оцінка політичних явищ, політична поведінка і політичні дії тощо. Важливо
також проаналізувати критерії та запропоновані вченими типи політичної
культури, умови їх формування та сутнісні ознаки.

1. Правосвідомість, її структура та функції. Рівні і види

правосвідомості
Правосвідомість – це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів,
оцінок і установок, що виражають ставлення людей і соціальних спільнот до
чинного, минулого і бажаного права.
Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості; вона
відображає правову дійсність. Об’єктом пізнання правосвідомості, як
правило, є чинне право у всьому різноманітті його проявів. Разом з тим вона
може включати оцінку минулого права або формувати уявлення про право
бажане, майбутнє.
Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особа, громадські
об’єднання, політичні партії, державні органи та їхні посадовці, юристи-
учені, юристи-практики, суспільство в цілому.
Правосвідомість служить саморегулятором поведінки людей і надає їй
цілеспрямований характер. Вона орієнтує суб’єктів права в різних правових
ситуаціях, дозволяє зробити правильний вибір, ухвалити юридично значуще
рішення.
Правосвідомість виявляється на всіх стадіях механізму правового
регулювання, впливає на функціонування практично кожного елементу
правової системи.
Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвитку права і
праворозуміння. Право, яке формується як суспільний компроміс, не може
бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні
розбіжності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дозволяє
виявити існуючі недоліки.
Будучи однією з форм суспільної свідомості разом з мораллю, релігією,
мистецтвом, наукою, правосвідомість виступає як спосіб духовного пізнання
дійсності.
Структура правосвідомості:
1) правова психологія – переживання, почуття, настрої, звички,
стереотипи, які виникають у людей у зв’язку з правовими нормами і
практикою їх реалізації. Вона є стихійним пластом правової свідомості. Так,
проявами правової психології є почуття справедливості, пошана до прав і
свобод людини, нетерпимість або, навпаки, байдужість до беззаконня, страх
перед відповідальністю, емоційна реакція на правові явища. Правова
психологія, разом з раціональними елементами, містить елементи
несвідомого і підсвідомого (інтуїція, афект, звичка, паніка тощо).
Ірраціональний компонент правової психології може активно впливати на
формування як правомірної, так і протиправної поведінки.
Помилково було б оцінювати цю складову правової свідомості як щось
другорядне. Ігнорування правової психології може привести до гальмування
або навіть провалу правової політики в певній області. Прикладом такої
зневаги з’явилася антиалкогольна кампанія в останні роки існування СРСР;
2) правова ідеологія – ідеї, теорії, погляди, які відображають та
оцінюють правову реальність. Це більш глибоке осмислення суб’єктами
правових явищ, що характеризує раціональний рівень правових оцінок.
Для правової ідеології характерним є цілеспрямоване наукове, зокрема
філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як
цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології
є учення природно-правових, позитивістських, історичних та інших шкіл
права. Частину цієї ідеології складають сучасні наукові погляди на право.
У правовій ідеології можуть відображатися інтереси великих
соціальних спільнот (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча
конкретна правова теорія або концепція завжди формулюється безпосередньо
тим або іншим мислителем.
Правова ідеологія – головний елемент в структурі правосвідомості.
Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в наступному.
Правова психологія носить емоційний характер, складається стихійно,
переважно на основі повсякденного досвіду людей. Правова ідеологія є, перш
за все, знання про право, складається на основі досліджень нормативно-
правового матеріалу, наукової та навчальної літератури. Правова ідеологія
прагне, виявивши суть і закономірності в бутті права, представити ці знання
у вигляді певної догми. Разом з тим правова психологія і правова ідеологія
тісно взаємопов’язані. Правова психологія є необхідним фоном, на якому
складаються правові погляди, ідеї, теорії.
Правова свідомість виконує ряд основних функцій, а саме:
1) гносеологічна (пізнавальна) функція, яка передбачає накопичення
знань про право і осмислення правових явищ;
2) регулятивна функція, яка реалізується через систему мотивів,
ціннісних орієнтацій, правових установок, виступаючих специфічним
регулятором (внутрішнім регулятором) поведінки людей;
3) оцінна функція, яка передбачає оцінку правових явищ: правової
поведінки людей (зокрема – власної поведінки), правових норм,
правозастосовчих органів та їхньої діяльності. Оцінки можуть бути
позитивними і негативними. Негативна оцінка права може носити
конструктивний характер, коли пропонуються заходи по удосконаленню
права і юридичної практики, і деструктивний характер, коли право
відкидається як таке.
Правосвідомість є системою взаємопов’язаних компонентів, серед яких
виділяють:
1) знання про право як регулятор суспільних відносин;
2) уявлення про власні права і свободи, обов’язки, відповідальність, а
також види діяльності, регульовані правом;
3) ставлення до правових явищ (до права в цілому, до вимог
конкретних норм права, до юридичних установ і їх діяльності);
4) установки на здійснення юридично значущих дій.
Співвідношення вказаних компонентів розрізняється у різних
соціальних груп і індивідів, що знаходить свій вираз в категорії рівня
правосвідомості. Рівні правосвідомості розрізняють по глибині
віддзеркалення правової дійсності:
1) буденна – масові уявлення і настрої людей з приводу права, що
виникають на основі життєвого досвіду і уривчастих, несистематизованих
правових знань. В її структурі домінує правова психологія. Для людей з
таким рівнем правосвідомості характерні уривчасті, безсистемні знання
окремих норм, інститутів, принципів права, а також поєднання правових
поглядів з моральними установками;
2) професійна – знання, переконання, традиції, почуття професійних
юристів. Вона формується в результаті отримання спеціальної професійної
(юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (у
правоохоронних органах, суді, адвокатурі, нотаріаті і тому подібне). Рівень
правової підготовки має вирішальне значення і повинен бути вищим за
рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Основним
елементом професійної правосвідомості є правова ідеологія.
Носії професійної правосвідомості не тільки володіють знанням
чинного права, але і уміннями та навиками його застосування. Професійній
правосвідомості, в результаті певної спеціалізації юристів, властивий
диференційований характер. Тому рівень і зміст правосвідомості судді,
наприклад, відрізняється від рівня і змісту правосвідомості юрисконсульта
або адвоката;
3) наукова – ідеї, поняття, концепції, що виражають теоретичне
освоєння права. Воно властиве науковцям, викладачам вищих навчальних
закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою
загальних або галузевих правових проблем. У науковій правосвідомості, як і
в професійному, переважає ідеологічний компонент. Але наукова
правосвідомість передбачає ще і уміння оперувати правовими категоріями і
принципами, розробляти теорії, концепції, здійснювати узагальнення
правового матеріалу. Інакше кажучи, носій наукової правосвідомості здатний
не тільки засвоювати, але й одержувати і поширювати нове знання про право,
розробляти концепції і проекти нових нормативно-правових актів
(інноваційний компонент правосвідомості).
Види правосвідомості за суб’єктами:
1) індивідуальна – сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і
переконань конкретного індивіда. Вона формується під впливом
індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня
правової освіти індивіда;
2) групова – відображає ставлення до права, його оцінку соціальних
груп (соціальних спільнот, професійних, територіальних, неформальних
груп). На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов
життя, а також авторитет лідера групи;
3) суспільна – виражає ставлення до права всього суспільства. Вона
властива великим соціальним спільнотам (населенню країни, окремого
регіону, певному етносу). Суспільна правосвідомість містить найбільш
поширені і узагальнені оцінки права та правової реальності. Наприклад, для
суспільної правосвідомості пострадянських країн до певної міри властивим є
зневажливе ставлення до права і закону, орієнтація швидше на моральні, ніж
правові приписи.
Розвиток правосвідомості певною мірою обумовлений чинним правом.
Але й саме право залежить від правосвідомості як на рівні правотворчості
(приймаючи нормативні акти, законодавець повинен враховувати рівень
правосвідомості суспільства і окремих груп населення), так і на рівні
правореалізації (правосвідомість забезпечує добровільне дотримання норм
права і допомагає правозастосуванню).

2. Правова культура: поняття, структура, види

Правова культура є частиною загальної культури і обумовлена
соціальним, духовним, політичним, економічним ладом суспільства.
Підкреслимо, що правова культура включає тільки прогресивні, соціально
корисні та цінні правові явища. У свою чергу правова культура також є
цінністю, оскільки дозволяє людям користуватися благами свободи і
справедливості, служить забезпеченню правопорядку, вищих інтересів
суспільства і держави.
 Залежно від носія правової культури розрізняють: 1) правову культуру
особистості; 2) правову культуру професійної групи; 3) правову культуру
суспільства.
Правова культура особистості – це якісний правовий стан
особистості, що включає знання і розуміння індивідом права, пошану до
нього, а також його дії відповідно до нього.
Структура правової культури особистості:
1) ідеологічний елемент – знання і розуміння права, здатність особи
тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-
правового акту, сферу його дії; уміння особи використовувати в практичній
діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб’єктивні права і
законні інтереси, виконувати юридичні обов’язки. Правова культура
особистості виявляється в підготовленості до сприйняття прогресивних,
цивілізованих правових ідей і законів, в уміннях і навиках користуватися
правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура
особистості характеризується наявністю правових культурних орієнтації;
2) психологічний елемент – пошана до права, заснована на особистій
переконаності в його ефективності як засоби регулювання суспільних
відносин. Така пошана повинна мати місце навіть у разі несхвалення
індивідом окремих правових розпоряджень;
3) поведінковий елемент – переконання в необхідності діяти
відповідно до розпоряджень правових норм, уміння користуватися
юридичним інструментарієм, висока правова активність особи, яка
виявляється в сприянні реалізації права іншими суб’єктами і в протидії
правопорушенням. У цьому плані правова культура – це результат творчої
культурної діяльності індивіда у сфері права.
Не всякого індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати
правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують:
фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення
соціальної значущості права і правопорядку, поважне ставлення до прав
інших індивідів; правова активність.
Правова культура професійної групи характерна для осіб, що
безпосередньо займаються юридичною практикою. Їм властиві глибокі
правові знання, розуміння права і уміння його застосовувати в конкретній
області юридичної практики.
Правова культура суспільства – це система загальнолюдських і
національних цінностей, досягнутих суспільством в правовій сфері, що
характеризують рівень його правового прогресу.
Структура правової культури суспільства складається з наступних
елементів:
1) право як вираз загальнолюдських і національних цінностей –
свободи, справедливості, природних прав людини, демократії, – а також
механізмів їх закріплення і реалізації;
2) культура правотворчої, правозастосовчої та правоохоронної
діяльності державних і недержавних органів і посадовців, тобто ефективна,
відповідна правовим цінностям та ідеалам діяльність по виданню,
тлумаченню і реалізації правових приписів;
3) високий рівень суспільної правосвідомості, для якої характерні
правова інформованість населення, пошана до права і закону, наявність
стійких установок на правомірну поведінку;
4) правомірність як відповідність явищ соціального життя вимогам,
що містяться в нормах і принципах права. Правомірність як стан суспільного
життя тісно пов’язана з правовою активністю індивідів. При реалізації
правових норм суб’єкти діють ініціативно, прагнучи здійснювати правові
приписи якомога ефективніше, принести максимум користь суспільству,
досягти поставлених перед собою цілей, не порушуючи прав інших людей.
Правова активність може виявлятися в різних сферах суспільного життя.
Правова культура конкретного суспільства не може успішно
розвиватися без залучення до інших правових культур, оскільки
характеризується співвідношенням загальнолюдського і національного.
Загальнолюдське і національне забезпечують соціальну суть культури в
цілому.
Національний компонент задає сенс і форму юридичній теорії та
практиці конкретного народу, несе відбиток конкретної державності і
правопорядку, особливості історичного розвитку і менталітету народу.
Загальнолюдський компонент містить в собі можливість залучення до
загальнолюдських цінностей, забезпечує вивчення і осмислення досвіду
інокультурного походження, здійснює процес інтеграції теорії права.
Правова культура суспільства є складовою частиною і найважливішою
передумовою існування демократичної правової держави.

3. Професійна правосвідомість і професійна правова культура

Професійна правосвідомість (правова свідомість юриста) включає
структурні елементи, властиві всім індивідам. Проте специфіка виконуваних
завдань, прав і обов’язків накладає на нього певний своєрідний відбиток.
Особливості правосвідомості юриста-професіонала формуються в період
навчання, коли він одержує різносторонню загальну і спеціальну правову
підготовку.
Зміст професійної правосвідомості включає наступні елементи:
1) система теоретичних правових знань, виражених в юридичних
принципах, нормах і категоріях, в знанні основних тенденцій і
закономірностей державно-правової дійсності;
2) переконаність в соціальній корисності права, його цінності як
міри свободи і справедливості, солідарність з правовими приписами,
розуміння необхідності застосування правових норм. Для юриста-
професіонала характерним є засудження протиправної поведінки і протидія
ній;
3) уміння та навики правильного застосування права. Юрист-
професіонал повинен уміти користуватися законами і іншими правовими
актами, володіти юридичною технікою, орієнтуватися в досягненнях
юридичної науки і практики;
4) переконання в необхідності дотримуватись законності при
виконанні службових обов’язків.
Для формування правової культури юриста важливе значення має
правове мислення – процес віддзеркалення і подальшої оцінки соціальної
дійсності з позицій діючого та/або бажаного права, пов’язаний з реалізацією
правових норм, правотворчістю і правозастосуванням. Розвинене правове
мислення є передумовою правильного рішення юридичних справ, подолання
пропусків і колізій в законодавстві, застосування аналогії права і закону.
Професійна правова культура (правова культура юриста) передбачає
глибоке знання системи права і законодавства, переконаність в необхідності
їх дотримання, уміння користуватися всією сукупністю правових засобів при
виконанні службових обов’язків.
Правова культура юриста визначається не тільки науковими знаннями
про суть, характер і взаємодію правових явищ взагалі, механізм правового
регулювання, правове поле держави, його окремих напрямів. Вона включає
критичне творче осмислення правових норм, законів, правових явищ з
погляду їхнього гуманістичного, демократичного і морального змісту.
Юридична професія в сучасному суспільстві пред’являє високі вимоги
не тільки до правової, але й до загальної культури юриста:
1) засвоєння гуманістичних принципів моралі, уміння ними керуватися
на практиці. Юрист повинен відповідати вимогам толерантності, яка в
правовій сфері виявляється як обов’язок сприяти затвердженню прав
людини, плюралізму, демократії та правопорядку;
2) знання основних тенденцій в політиці держави, провідних
політичних партій, уміння користуватися інструментарієм політичної
діяльності, політична активність. Ряд юридичних професій передбачає
обмеження деяких видів політичної діяльності, але юрист зобов’язаний, як
мінімум, брати участь у виборах і референдумах;
3) комплекс психологічних знань, що включає психологію особи і
діяльності, психологію юридичної праці і психологічні характеристики
окремих юридичних професій, навики і прийоми використання цих знань в
професійних ситуаціях, пов’язаних з вирішенням конкретних юридичних
справ (наприклад, спілкування з потерпілим, з свідком, з клієнтом юридичної
консультації тощо);
4) дотримання службового етикету, культури мови спілкування і
зовнішнього вигляду, естетики документів.
Національним компонентом правової культури юриста є знання
державної мови, особливостей етнічної культури і національних традицій
того регіону, де він здійснює професійну діяльність.
В цілому, професійна правова культура повинна бути вищою, ніж
правова культура непрофесіоналів.
Професійна правосвідомість співробітників органів внутрішніх
справ містить у собі структурні елементи, властиві всім громадянам (правову
психологію, правову ідеологію, правову поведінку), а так само функціонує в
єдності і взаємодії з політичним, естетичним, етичним та іншими видами
свідомості суспільства. Однак специфіка виконуваних завдань, прав і
обов'язків накладає своєрідний відбиток на правосвідомість і правову
культуру співробітників органів внутрішніх справ у цілому. Якість і
ефективність виконання співробітниками органів внутрішніх справ своєї
роботи створює імідж галузевої підсистеми державного управління і впливає
на правосвідомість і правову культуру суспільства. У свою чергу, від рівня їх
професійної свідомості і професійної культури залежить поведінка населення
відповідно до права і забезпечення особистої безпеки кожної людини.
Правосвідомість співробітників органів внутрішніх справ відображає
правову реальність крізь призму належного, з позицій сформованих у
суспільстві принципів і норм права. Робиться це в поняттях прав і обов'язків
відповідно до посадового становища, їх правосвідомість ціннісна, причому
оцінці піддається не стільки саме право, скільки правові вчинки на предмет їх
відповідності законослухняності, правомірності.
Особливості правосвідомості співробітників органів внутрішніх справ
формуються в період навчання і становлять різнобічну підготовку. Це:
1) загальна правова підготовка — одержання фундаментальних
правових знань;
2) спеціальна правова підготовка — навчання майбутній професії
(оперативно-розшукова підготовка, підготовка слідчого та ін.);
3) загальна фізична підготовка;
4) бойова підготовка, в тому числі володіння табельною зброєю;
5) оволодіння засобами зв'язку;
6) уміння керувати транспортними засобами та ін.
Для правосвідомості співробітників органів внутрішніх справ
особливого значення набуває ставлення до злочинності і заходів боротьби з
нею. До особливостей їх правосвідомості у цій сфері слід віднести:
1) осуд посягань на охоронювані законом цінності і розуміння
об'єктивної необхідності вести з ними боротьбу;
2) суворе і неухильне додержання законності, недопустимість
порушення правових норм і принципів;
3) більш високий рівень оцінки права і забезпечуваного їм
правопорядку і законності, ніж у інших законослухняних громадян;
4) негативну реакцію на злочинність, неприйняття її, переконаність у
необхідності активної боротьби з нею;
5) збіг їх оцінки добра і зла з загальнодержавними правовими
цінностями; превалювання інтересів, що ведуть до мети відповідно до
чинного законодавства;
6) більш високий рівень вимог до санкцій за правопорушення
порівняно з іншими законослухняними громадянами: орієнтація на
жорсткість покарання;
7) більш високу оцінку власної діяльності і діяльності свого відомства,
ніж інших;
 8) недооцінку процесуальних гарантій порівняно з іншими, в тому
числі матеріальними;
9) наявність елементів правового нігілізму, що спричиняє обрання
варіанта правомірної поведінки не за переконанням, а внаслідок страху
покарання, побоювання настання небажаних наслідків та ін.
Як бачимо, правосвідомості співробітників органів внутрішніх справ
притаманні позитивні і негативні тенденції з превалюванням перших.
В узагальненому вигляді належну правосвідомість співробітників
органів внутрішніх справ можна зобразити так:
1) переконаний у необхідності забезпечувати права і свободи громадян;
2) засуджує протиправну поведінку;
3) усвідомлює об'єктивну необхідність вести боротьбу з
правопорушеннями і додержуватися правопорядку;
4) переконаний у необхідності додержуватися законності під час
виконання службових обов'язків.
Усі ці якості правосвідомості дають можливість співробітникам органів
внутрішніх справ правильно орієнтуватися в складній ситуації та оперативно
обирати варіант дій.
Професійно-правова культура співробітників органів внутрішніх справ
припускає глибоке знання системи права і законодавства, переконаність у
необхідності їх додержання, уміння користатися всією сукупністю правових
засобів під час виконання службових обов'язків у межах компетенції,
встановленої законом та іншими правовими актами. Правова культура
співробітників органів внутрішніх справ убачається також у критичному
творчому осмисленні правових норм, законів, правових явищ з погляду їх
гуманістичного, демократичного і морального змісту.
Співробітник органу внутрішніх справ — це особа, покликана стати
вище своїх звичок, бажань: він повинен робити свою справу так, як цього
вимагають найвищі інтереси суспільства. Правопорушники — часто особи
сильні, цілеспрямовані, вести двобій з якими не просто. Нерідко робота над
розкриттям і розслідуванням злочинів — сутичка між особистостями,
характерами.
Людина формується як особистість у процесі соціальної практики.
Юридична освіта — перший крок до утвердження себе як особистості в
галузі реалізації права, Юридична освіта повинна забезпечити знання і
розуміння мови і технічної майстерності, необхідних для практикуючого
співробітника органу внутрішніх справ, включаючи розуміння правових і
етичних обов'язків, прав і основних свобод людини, визнаних
законодавством країни і міжнародним правом.
Слід звернути увагу на систему деонтологічних вимог (грец, деон —
належне), які висуваються до випускника — майбутнього співробітника
органу внутрішніх справ у галузі культури:
— морально-етична (засвоєння гуманістичних принципів моралі,
уміння ними керуватися на практиці);
 — політична (знання політичної стратегії та тактики держави,
провідних політичних партій і рухів, уміння користуватися інструментарієм
політичної діяльності і бути політичне активним);
- психологічна (знання психічного складу особи, уміння користуватися
психодіагностикою у ході вирішення юридичної справи);
- естетична (виражається в службовому етикеті, мові спілкування,
зовнішньому вигляді юриста, естетичному вигляді оформлюваних ним
документах та ін.).
Вони доповнюють його правову культуру і створюють кодекс його
професійної поведінки, стрижнем якої є внутрішнє веління службового
обов'язку.
Правова культура співробітників органів внутрішніх справ
визначається не тільки науковими знаннями про сутність, характер і
взаємодію правових явищ взагалі, механізм правового регулювання, правове
полі держави, його окремі напрямки. Вона передбачає й критичне творче
осмислення правових норм, законів, правових явищ з погляду їх
гуманістичного, демократичного і морального змісту.
До культури співробітника органу внутрішніх справ належить знання
державної мови України, особливостей етичної культури і національних
традицій того регіону, де він здійснює професійну діяльність.
Виключне значення має проблема подолання правового нігілізму
співробітника органу внутрішніх справ, його некомпетентності, низького
професіоналізму, невміння розібратися в конкретних життєвих ситуаціях,
дати їм правильну юридичну оцінку, в результаті чого з'являються незаконні
і необґрунтовані рішення.
Професійно-правова культура співробітників органів внутрішніх справ
повинна бути вищою за правову культуру інших громадян.

4. Деформації правосвідомості
Деформація правосвідомості – це спотворене уявлення про цінність
права. Існує декілька різновидів деформацій правосвідомості, найбільш
небезпечним з яких є правовий нігілізм.
Правовий нігілізм – це деформація правосвідомості, для якої
характерне негативне ставлення до права, закону і правових форм організації
суспільних відносин. Носієм правового нігілізму може виступати особа,
соціальна спільність, суспільство в цілому.
Правовий нігілізм є продуктом дії багатьох об’єктивних і суб’єктивних
чинників:
1) історичні традиції. У Україні, подібно до інших пострадянських
країн, правовий нігілізм має глибоке історичне коріння. Протягом багатьох
століть право і закон служили інтересам влади, а не суспільства і особи,
недаремно склалася російська приказка: «Закон що дишло, куди повернеш,
туди й вийшло». Негативне ставлення до права, його другорядність у
порівнянні з мораллю і релігією було вельми характерними як для
української, так і для російської інтелектуальної еліти. Свій внесок в
зміцнення нігілістичного ставлення до права принесла епоха засилля
партійно-комуністичної ідеології;
2) кризовий стан суспільства. Було б наївним чекати пошани до права
і закону в умовах наростаючої бідності, соціального розшарування
українського (і російського, і всіх пострадянських) суспільства і правової
незахищеності більшості населення;
3) відсутність справжньої демократії в системі і функціонуванні
державної влади. Владолюбство і некомпетентність бюрократія,
нестабільність влади, чиновницька тяганина, що проникла у всі пори
державного механізму корупція і інші негативні явища сучасної державності
підривають авторитет навіть справедливих і об’єктивно необхідних
суспільству законів;
4) низький рівень правової культури суспільства. Він виявляється в
слабкому знайомстві з діючим у країні правом, прагненні не стільки діяти
згідно із законом, скільки обійти його. Власне, правовий нігілізм – це і
наслідок, і прояв низької правокультурності.
Правовий нігілізм може виступати в двох формах – теоретичній і
практичній. У першому випадку має місце концептуальне виправдання і
обґрунтування правового нігілізму. Праву протиставляються інші, вищі з
погляду теоретиків правового нігілізму цінності – релігійний
фундаменталізм, світова революція тощо У другому випадку відбувається
реалізація вказаних теоретичних концепцій.
Поряд із правовим нігілізмом існує прямо протилежне явище –
правовий ідеалізм (романтизм). Під ним розуміють фетишизацію права,
перебільшення реальних можливостей його впливу на долю особистості та
суспільства. У суспільстві, ураженому правовим ідеалізмом, складається
наївне переконання в тому, що справедливі і розумні закони здатні вирішити
всі проблеми людства. Очікування дива від прийнятого закону дуже швидко
перетворюється на розчарування через те, що закон не діє або діє зовсім не
так, як мріялося.
Правовий інфантилізм як різновид деформації правосвідомості
відрізняється слабкістю правових знань при твердій переконаності особи в
достатньому їх рівні. На відміну від правового нігілізму і правового ідеалізму
він є менш небезпечним, порівняно легко переборним різновидом деформації
правосвідомості. З правовим інфантилізмом граничить правовий
дилетантизм, який означає легковажне ставлення до права, вільне
поводження із законом за наявності поверхневих, безсистемних правових
знань (про все – помалу).
Правова демагогія характерна для осіб, які володіють правовими
знаннями, але виключають або принижують його соціальну цінність і
використовують право виключно в своїх особистих, часто антисуспільних
інтересах.
Всі деформації правосвідомості представляють реальну або потенційну
небезпеку для правопорядку, через що боротьба з ними повинна постійно
перебувати у полі зору держави і суспільства.
Основні напрями боротьби з деформаціями правосвідомості:
1) підвищення загальної та правової культури громадян;
2) вдосконалення законодавства;
3) профілактика правопорушень;
4) зміцнення законності і правопорядку;
5) пошана і всебічний захист прав особи;
6) ліквідація негативних явищ у сфері державної влади.

5. Правове виховання, його мета, форми і методи

Правове виховання – це постійна, систематична дія на індивіда і
суспільство з метою формування у них правової культури. Мета правового
виховання конкретизується через окремі його завдання:
1) засвоєння індивідами правових знань, тобто знань законодавства,
знань своїх прав і обов’язків;
2) підвищення авторитетності права в свідомості індивідів;
3) формування чіткої орієнтації на правомірну поведінку.
Суб’єктами правового виховання виступають як інститути держави,
так і інститути громадянського суспільства: сім’я, трудові колективи,
об’єднання громадян, навчальні заклади, ЗМІ, політичні діячі, викладачі,
журналісти тощо. Правове виховання населення в сучасній державі виступає
як одне із завдань, що реалізовуються, як правило, в ході виконання цільових
програм. Так, в Україні розроблена і діє Національна Програма правової
освіти населення.
Форми правового виховання:
1) правове навчання – полягає в передачі, накопиченні і засвоєнні
правових знань в школі та інших навчальних закладах. Ця форма є найбільш
ефективною і результативною, оскільки вона надає виховуваному індивіду
певну систему правових знань;
2) правова пропаганда – полягає в розповсюдженні правових ідей і
правових вимог серед населення за допомогою публікацій юридичної
літератури (тексти нормативно-правових актів, коментарі до них) і ЗМІ
(преса, телебачення, радіомовлення, Інтернет). Дана форма правового
виховання привертає своїми широкими можливостями – вона доступна
практично необмеженому числу індивідів;
3) юридична практика – сприяє передачі юридичної інформації, знань
за допомогою участі людей в процесі, перш за все, правозастосовчої
діяльності (судів, правоохоронних органів і ін. органів держави). Виконання
рішень правозастосовчого органу сприяють закріпленню знань права, що є у
нього;
4) безпосередня реалізація права. Юридичні дії, здійснювані індивідом
самостійно (наприклад, участь у виборах, укладення оборудок), на практиці
підтверджують одержані знання, сприяють виробленню умінь і навиків
виконання, дотримання і використання правових норм;
5) самовиховання – пов’язано з особистим досвідом, самоосвітою,
власним аналізом правових явищ. Без самовиховання не може бути
ефективною жодна з форм правового виховання. Тільки власні зусилля по
придбанню правових знань, роздуми про правову дійсність сприяють
виробленню справжньої правової культури особи.
Методи правового виховання – це сукупність прийомів і способів, за
допомогою яких отримуються правові знання, уміння і навики, формується
пошана до права і соціальних цінностей, які воно охороняє. Основні методи
правового виховання – переконання, заохочення, позитивний приклад,
примус і покарання.

ВИСНОВКИ
Сучасне правове життя українського суспільства яскраво засвідчує
складність і багатогранність процесу формування правової свідомості і
культури. У цьому питанні важливо проаналізувати найважливіші обставини
і чинники впливу на відображення правових інтересів, цінностей, ціннісних
орієнтацій громадян, менталітету і правової культури українців. Необхідно
з’ясувати тенденції формування правової свідомості, складнощі та
суперечності правових орієнтацій, зумовлених як історичними
передумовами, так і сучасними трансформаційними процесами.
Рівень (обсяг) знання права залежить від того, чи є громадянин
професійним юристом, працівником правотворчої або правозастосовної
сфери або він займається іншою діяльністю.
Професіонал-юрист повинен досконало знати правові розпорядження.
Громадянин-не юрист використовує мінімум правових знань, потрібний для
його роботи, поведінки в побуті, сім'ї. Це насамперед знання принципів
права, основних норм конституційного права (права і свободи, виборча
система та ін.), трудового, сімейного, цивільного, підприємницького права,
розуміння єдності прав і обов'язків, відповідальне ставлення до здійснення
того й іншого. Громадянин у загальному вигляді повинен знати норми, що
передбачають і регулюють юридичну відповідальність і загальний порядок
притягнення до неї, вік, з якого настає юридична, передусім кримінально-
правова відповідальність, для комерсантів — цивільно-правова
відповідальність.
Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону,
що означає припущення (умовність) про знання особою закону, яке прийняте
з метою нормального функціонування всієї правової системи і виступає
неодмінною вимогою правової культури. Тому кожен громадянин має бути
зацікавлений у правовій культурі. Наявність навіть чималих юридичних
знань у громадян, посадових осіб ще не свідчить про високий рівень правової
культури, тому що необхідно не тільки знати право, а й проявляти правову
активність.