МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА

ПОЛІТЕХНІКА”

Навчально-науковий інститут права, психології та інноваційної

освіти
Кафедра теорії, історії та філософії права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави і права»

за спеціальністю 081 «Право»

на тему:
«Право та політика : їх поняття, значення та взаємозв’язок»

Науковий керівник :
Чорнобай Олена Леонідівна
кандидат юридичних наук, доцент

Виконала :
Мадзей Софія Юріївна
Студентка I курсу
Групи ПВ-14
денної форми навчання

Львів-2021
 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Інститут права, психології та інноваційної освіти

Кафедра теорії та філософії права, конституційного та міжнародного
права
Спеціальність 081 «Право»

«ЗАТВЕРДЖУЮ»
В.о.завідувача
кафедри теорії та філософії права,
конституційного та міжнародного
права
д.ю.н., професор В.Б. Ковальчук
____________________________
«02» лютого 2021 р.

ЗАВДАННЯ
на курсову роботу з дисципліни «Теорія держави і права»

Студента першого курсу групи ПВ-14

___________________Мадзей Софія Юріївна

____________________________________________________________
(прізвище, ім’я, по батькові)

Тема курсової роботи __________________________________«Право та політика : їх

поняття, значення та
взаємозв’язок»___________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
___________________________________________________________

Вихідні дані: під час написання даної роботи були використані різноманітні літературні
джерела та наукові методи дослідження.

Зміст пояснювальної записки (перелік питань, які належить розробити):

________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
Дата видачі завдання «02» лютого 2021 р.

Керівник курсової роботи: доцент кафедри ТФКМП, к.ю.н., доцент Чорнобай О.Л.

Завдання до виконання прийняв «02» лютого 2021 р.

Термін здачі курсової роботи «10» травня 2021 р.
Розглянуто і затверджено на засіданні кафедри теорії та філософії права, конституційного та
міжнародного права
Протокол №11 від «02» лютого 2021 р.
 ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................................

1. РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ТA ПОЛІТИКИ, ЗАСАДИ ІСНУВАННЯ

ПРАВОВОЇ ТА ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ........................................
1.1.Право, його поняття та сутність..................................................................
1.2. Політика, її поняття та сутність..................................................................
2. РОЗДІЛ 2. ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИКИ ТА ПРАВА........................................
2.1. Значення політики у сучасному суспільстві, тенденції розвитку ролі
політики..............................................................................................................
2.2.Значення права у сучасному суспільстві, тенденції розвитку ролі права. . .
3. РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПОЛІТИКИ ТА ПРАВА.............................
3.1. Аналіз поняття взаємозв’язку політики та права, загальні засади спільного
функціонування.................................................................................................
3.2.Взаємовплив явищ права та політики одне на одного, тенденції та наслідки
співіснування цих явищ....................................................................................
4. ВИСНОВКИ........................................................................................................
5. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................
6. ДОДАТКИ............................................................................................................
 ВСТУП

Право та політика відіграють значну роль у сфері врегулювання,

створення та підтримання зв’язків у суспільстві. Ці вказані поняття
пронизують буквально усі сфери функціонування суспільства, чим
показують свою підвищену актуальність у вирішенні усіх соціально-
правових проблем. Взаємозв`язок права та політики цікавив людство з
давніх-давен та продовжує досі. У наш час - час зміни політичних режимів,
всенародних виборів, встановлення демократії, боротьби політичних
партій вивчення ролі права в політиці і політики в праві відкриває нові
можливості.

Темою даної курсової роботи безпосередньо є право та політичні

норми. Об`єктом дослідження є вивчення та аналіз права та політичних
норм окремо України та країн інших правових систем. Предметом даної
наукової праці є вивчення та аналіз системи правових норм та їх
безпосереднє значення у формування права та політичних
норм,виокремлення соціологічних та політичних факторів формування
політичних норм України та країн інших правових систем. Метою цієї
роботи є охарактеризування та надання визначення поняття «право»,
«політика» та пояснити їх взаємозв`язок як явищ у суспільстві.
Актуальність теми дослідження полягає в тому, що з’ясування проблеми
співвідношення міжнародного права та політики дає змогу виявити одну з
головних проблем функціонування права. Дослідження взаємозв’язку
права і політики викликає особливий інтерес з точки зору з’ясування
механізму функціонування права.

Особливої уваги заслуговує саме пояснення взаємозв`язку їх явищ,

їх взаємному проникненню у сфери життєдіяльності людини та впливу
одне на одного. Слід також відзначити взаємні та окремі сфери існування
цих явищ, їх природу та походження, дати вичерпне визначення цих
понять. Варто врахувати думки філософів, теоретиків права, людей, чиї
професії так чи інакше дотичні до права або мають безпосередній
правовий характер : соціологи, політологи, психологи. Юристу, як особі
безпосередньо пов'язаній з встановленими державою нормами і правилами,
які регулюють відносини людей в суспільстві, важливо об'єктивно
тлумачити правові норми, вміти розмежовувати право і політику. Для
реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

 співвіднести правові та політичні норми;

 розкрити переваги права і політики;
 дослідити вплив права на свідомість сучасного
суспільства;
 визначити роль політики в сучасному суспільстві тощо.

Робота представлена у вигляді трьох розділів : РОЗДІЛ 1.

ПОНЯТТЯ ПРАВА ТA ПОЛІТИКИ, ЗАСАДИ ІСНУВАННЯ ПРАВОВОЇ
ТА ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ, РОЗДІЛ 2. ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИКИ
ТА ПРАВА, РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПОЛІТИКИ ТА ПРАВА.
Кожен із розділів включає у собі два підпункти, що в основному
розмежовують політику та право, в останньому – виявляють їх
спільність. В кінці робота підсумована висновком та завершується
списком використаних джерел.
 РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ТA ПОЛІТИКИ

1.1. Право, його поняття та сутність

Сучасна юридична література, як і науковці у цій галузі, не дійшли
єдиного висновку щодо дефініції терміну «право». Найпоширенішими,
однак, є такі формулювання згаданого вище терміну:
 «право» як соціальні та правові домагання людей. Доречно
застосовувати щодо таких понять як «право людини на життя», «право на
самовизначення народів» тощо.
 «право» як система усіх юридичних норм. Під цим
тлумаченням розуміємо право у своєму об’єктивному значенні. Звідси,
об’єктивне право – система загальнообов’язкових норм, виконання яких
забезпечується та гарантується державою, де слово об’єктивне означає
незалежність від індивідуального інтересу та свідомості суб’єкта права.
 «право» як офіційно визнана можливість фізичних та
юридичних осіб, організацій тощо. Виявляється коли мова йде про
використання громадянами таких понять як «право на працю», «право на
охорону здоров’я», «право на відпочинок», «право на діяльність у
відповідній сфері державного і суспільного життя» тощо.
 «право» як синонім терміну «правова система», тобто
позначення таких елементів : об’єктивного та суб’єктивного права,
природне право, позитивне право тощо.

Вище наводились трактування права лише з позицій юридичної

науки, згідно із поглядами вчених-юристів. Варто пам’ятати, що право як
явище застосовується й поза сферою юридичної науки, тому варто
виділити ще й такі формулювання, що існують у суспільстві : моральне
право, права членів партій, громадських об’єднань, права, що виникають
на підставі звичаїв тощо.

Визнаючи загальносоціальну сутність права, формулюємо таке

його визначення:
 Право – це регулятор соціальних відносин, який є побудованим на
уявленні про справедливість, що існує у даному суспільстві та у даний
час, має загальнообов’язковий, формально-визначений нормативний
характер, що встановлений та санкціонований населенням у ході
референдуму або ж державою та гарантується і забезпечується нею.

У процесі юридичного розвитку права варто коротко відмітити

такі думки юристів-науковців щодо поняття права, які демонструють
полярність між працівниками однієї галузі, що може видатись досить
цікавою :

Алексєєв С.С. зазначає, що право є соціально-класовим

нормативним регулятором, що виражає і покликаний забезпечити зведену
в закон державну волю економічно панівного класу.

Бабаєв В.К. висловлює думку щодо формулювання права як

системи нормативних установок, що спираються на ідеї людської
справедливості та свободи, виражені більшою мірою у законодавстві.

Г.Ф. Шершеневич визначав термін «право» як сукупність норм з

одного боку що представляють, а з іншого боку обмежують зовнішню
свободу осіб у їх взаємовідносинах.

Е.Н. Трубецький перебував на засадах філософського, вітального,

екзистенціального розуміння права.

Коли говоримо про визначення терміну «право» варто також

зважати на географічний чинник, який тут позначений Східною та
Західною культурами. При розгляді питання із цієї особливості помічаємо
розбіжності, пов’язані зі світосприйняттям, релігією, розвитком права
тощо.

Насамперед варто розглянути трактування права, яке більш звичне

для нас, тобто із точки зору Європейської або ж Західної традиції.
Прослідковуємо тенденцію : право – поєднання інтересів суб’єктів
правовідносин за допомогою ідеалів справедливості, свободи та
недопущення зловживання чи свавільного обмеження останньої. Уже
пізніше зазначається забезпеченість права заходами державного впливу.
Те саме можемо бачити і у наведеній вище дефініції, що ж класичною для
сучасної Європейської школи права.

Дещо інше спостерігаємо у Східній традиції. Особливо варто

розглянути «право» у розумінні традицій Шаріату. При таких обставинах
класичне для нас «право» набуває нових сенсів, радикально полярних
нашій культурі права. Право розглядається як явище із теологічної точки
зору, тобто воно – творіння неземного походження, покликане
влаштувати суспільні зв’язки із наявністю фактора божественного начала.
Беручи до уваги аспект стабільності права у сенсі спорідненості із
позаземними силами, практикується можливість відносно довільної
інтерпретації окремими теологами. В Ісламському праві власне "право"
позначається терміном "фікх", під яким розуміється правила поведінки,
що регулюють вчинки та взаємовідносини мусульман.

Аби дослідити поняття «право» варто визначити його ознаки та

властивості, де ознаки характеризують право як поняття, а властивості –
як реальне явище:

1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно

схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є
єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною
процедурою.
2. Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає,
що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини
та громадянина, визнані в світовому співтоваристві, є мірою свободи і
рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного
не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справедливість.
 3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить
його з іншими формами соціального регулювання — моральністю,
звичаями і т. д. Значення нормативності в правовій сфері — це не лише
формування типового правила, а дещо більше — гарантія здійснення
суб’єктивного права. Володіючи суб’єктивним правом, ми не просто
вільні в своїх діях, наша свобода забезпечена, захищена
загальнообов’язковою нормою, за якою стоїть міць держави.
Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне
призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин.
4. Інтелектуально-вольовий характер права. Право — виявлення
волі і свідомості людей. Інтелектуальний бік права полягає в тому, що
воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних
відносин — предмета правового регулювання.

Проте основним критерієм щодо розбіжностей у вихначенні права

є тип праворозуміння, який покладається в основу визначення, зокрема :
юридично-правовий чи позитивістський. Відповідно до першого, право –
це модель належної необхідної людської поведінки, другого – позитивізм
встановлює погляд на право як на діючі правила поведінки, похідні від
волі держави.

Із соціологічного підходу, право – це система реально діючих норм

права, що усвідомлюються населенням і реалізуються в конкретних
правовідносинах.

Зі психологічного підходу, право – це емоційно-інтелектуальні

психічні процеси, що здійснюються у сфері психіки індивіда та
виступають критерієм оцінки позитивного права.

У демократичній правовій державі, де будується громадянське

суспільство, основною метою права є забезпечення прав і свобод людини
і громадянина. Тим самим прив’язка розуміння «право» безпосередньо до
його мети – забезпечення прав і свобод людини і громадянина – надає
його позитивістському визначенню гуманістичного відтінку і
унеможливлює використання на шкоду людині.

У юридичній літературі виділяють суб’єктивне та об’єктивне

право.

Суб’єктивне право – як передбачені для уповноваженої особи вид і

міра можливої поведінки, забезпеченої ви повідними юридичними
обов’язками інших зобов’язаних осіб. Суб’єктивне право – явище, що
включає у себе ряд повноважень: право на юридичні дії, на прийняття
юридичних рішень, право вимагати виконання обов’язку тощо.
Можливість користуватись на основі цього права певними соціальними
благами.

У свою чергу, об’єктивне право – це система усіх правових

приписів, що установлені та санкціоновані державою, охороняються нею,
мають загальнообов’язковий характер, існують незалежно від
індивідуальної свідомості суб’єкта права.

Необхідно зазначити, що яким би складним і багатоманітним не

видавалося право, осягнення його сутності за фрагментарними
уявленнями («такою, що має особливе значення, частиною» його історії
або сучасності, довільно узятими сторонами тощо, «визнаними
головними для визначення сутності права»), — подібне дослідження
сутності права, помножене на «нездатність дослідника звільнитися від
соціальних симпатій та антипатій, власних уявлень про добре,
справедливе право», навряд чи додасть науці про право щось, крім
«існування різноманітних праворозумінь». Тут виявляється своєрідна
методологічна закономірність, яка полягає в тому, що при
фрагментарному підході до осягнення сутності права теоретики неминуче
стикаються з такою ситуацією, коли одні «сутнісні якості» не
узгоджуються з іншими; тоді вони «жертвують» окремими або навіть ба-
гатьма суттєвими зв’язками об’єкта на користь штучно
«сконструйованого» об’єкта як предмета дослідження.

Разом з тим пізнання сутності права, як слушно зазначав Л. Явич,

«дає змогу правильно визначити місце державної діяльності в динамічних
і складних процесах правоутворення, а також правореалізації, виявити
об’єктивні закономірності генезису, розвитку та функціонування
правових суспільних відносин, висвітлити реальну значущість законності
й правопорядку. в конкретних країнах та у світовому масштабі, правильно
визначити можливості закону та суду в боротьбі проти
правопорушуваності, в соціальному контролі над такою, що відхиляється,
поведінкою індивіда, в його ресоціалізації. Тільки зрозумівши сутність
права, ми позбуваємося юридичного нігілізму, що спричиняє велику
шкоду, як і від небезпечних надій на безмежні можливості державнопра-
вової діяльності — можемо з достатньою науковою достовірністю окрес-
лити шляхи та межі впливу юридичної форми на економічні й інші відно-
сини. Таким чином, треба вважати, що проникнення в сутність права має
не тільки пізнавальний чи ідейний сенс, а й має практично-політичну
значимість. Соціальне призначення сучасного права полягає
в регулюванні суспільних відносин у контексті розбудови правової
демократичної держави. Основною сутнісною ознакою сучасного права
є те, що воно реалізується через систему обов’язкових нормативних
і ненормативних приписів — правовідносин та інших форм, а отже, слід
констатувати, що цей регулятор має досить відмінні, залежно від багатьох
факторів, риси та ознаки в різних державно-правових системах.

1.2. Політика, її поняття та сутність

Політика – явище багатогранне, вживається поряд із

різноманітними сферами життя людини. Для того, аби у загальних
поняттях окреслити базове поняття політики, беремо до уваги саме термін
«державна політика» як основоположний для решти сфер використання
політики. Характеризуючи цей термін, доходимо до висновку, що існують
численні варіації цієї дефініції у залежності від історичної доби,
принципів, покладених у суть, функцій, режимів та ще численної
кількості ознак. У найзагальнішому вигляді державну політику
визначають як основні принципи, норми та діяльність зі здійснення
державної влади.

Знову ж таки, варто взяти до уваги спосіб визначення найбільш

правильного терміну шляхом залучення думок провідних фахівців-
політологів. Зокрема, західний дослідник Л. Пал визначає державну
політику як «напрям дії або утримання від неї, обрані державними
органами для розв’язання певної чи сукупності взаємно пов’язаних

проблем». Інші західні дослідники Б. Гогвуд та Л. Ган зазначають,

що державну політику необхідно відрізняти від щоденних рішень, які
приймають державні органи.

Варто також зазначити: державна політика не завжди

поширюється на все суспільство, вона часто регулює лише певні сфери,
тобто передбачає вплив на визначену суспільну групу. Отже, державною
називається вона передовсім завдяки своєму походженню. До речі, Л. Пал
зауважує, що «законодавча влада не є нині єдиним джерелом державної
політики», «майже кожну політику можна пов’язати з певним
законодавчим актом, але справжній зміст політики часто визначається
агентством із делегованими повноваженнями».

Згадані дослідники наголошують, що державна політика – це не

завжди дії, це також утримання від дії. Не в усіх, безперечно, випадках, не
в усіх періодах історичного поступу й не в усіх сферах суспільного життя
потрібне активне втручання держави. Інколи необхідною є продумана і –
часом – небезболісна «робота над помилками». У тому числі й на основі
ґрунтовних наукових досліджень, зокрема процедур моніторингу та
оцінювання в тій чи іншій сфері суспільного життя. Тобто політика може
складатися з переліку того, що не робиться, а не лише з того, що має бути
зроблене.

Узагальнюючи підходи до визначення державної політики

західними вченими, варто розглянути трактування цього поняття,
наведені Е. Янг і Л. Куінн :

 державна політика – це дії, що їх реалізує владний орган, який

має законодавчі, політичні та фінансові повноваження це робити;
 державна політика – це реакція держави на реальні життєві
потреби чи проблеми, тобто така політика намагається реагувати на
конкретні потреби або проблеми суспільства чи суспільних груп,
наприклад, громадян, недержавних організацій чи органів влади;
 державна політика зорієнтована на досягнення мети, тобто
намагається досягти кількох визначених цілей у спробі розв’язати або
розглянути певні проблеми чи потреби в конкретному суспільстві;
 державна політика – це рішення щось робити або рішення
нічого не робити, що означає: визначена політика може привести до дій у
спробі розв’язати проблему або ж базуватися на переконанні, що
проблему буде розв’язано в рамках поточної політики, тобто не привести
до жодних дій;

Державна політика розробляється з урахуванням багатьох

обставин та умов найвищими органами державної влади за участю інших
суб’єктів політики – партій, громадських організацій, університетів і
дослідницьких центрів, впливових діячів бізнесу, культури і науки. А
виходячи із суті державної політики, що визначається як цілеспрямована
діяльність органів державної влади з розв’язання суспільних проблем,
досягнення і реалізації суспільно значущих цілей розвитку суспільства чи
його окремих сфер , її всеосяжного характеру та визначального впливу на
життя громадян, украй важливе значення має наукове забезпечення цієї
політики. Воно полягає у проведенні фундаментальних і прикладних
досліджень, формуванні наукових центрів, дослідницьких груп,
спеціальних фондів, що займаються вивченням актуальних суспільних
проблем і виробленням рекомендацій для органів державної влади.

Синтезуючи згадані вище підходи, спробуймо дати комплексне

визначення поняття «державна політика» : це – діяльність органів
державної влади з управління та керівництва суспільством на основі
єдиних цілей, принципів і методів, яка передбачає розробку, законодавче
закріплення та впровадження державних цільових програм у різних
сферах суспільного життя з метою розв’язання нагальних проблем чи
задоволення потреб суспільства.

Вагоме місце в державній політиці належить структуруванню

інтересів різних груп населення та пошуку компромісу між ними, адже
остаточне рішення має максимально наближати суспільний гаразд.

В ідеалі державна політика – це оптимальний синтез об'єктивних

тенденцій суспільного розвитку і суб'єктивних суджень людей про власні
інтереси в суспільстві. Державна політика дистанціюється від політики
конкретних політичних сил, навіть тих які мають більшість у
представницьких органах влади:

По-перше, тому що необхідно, щоб державна політика

представляла й інтереси меншості, інакше будуть виникати труднощі при
її реалізації. По-друге, державна політика повинна бути досить стійкою,
стабільною, мати історичну перспективу. По-третє, державна політика
повинна виступати, об'єднуючою силою, і бути спрямованою на
позитивний розвиток суспільства.
 У дослідженнях державна політика трактується як «сукупність
специфічних, неординарних дій, заходів та інститутів, за допомогою яких
відбувається задоволення різноманітних інтересів диференційованого
суспільства». Однак у реальній дійсності у складному суспільстві існують
соціальні відмінності й соціальна нерівність, для яких необхідно постійно
знаходити прийнятне зіставлення, а тому у визначенні поняття державної
політики бажано було б вказати на соціальну диференціацію. Зазвичай
автори стверджують, що «державна політика є засобом, що дозволяє
державі досягнути певної мети в конкретній галузі, використовуючи
правові, економічні, адміністративні методи впливу, спираючись на
ресурси, які є в її розпорядженні»,  а також забезпечує визначення
проблеми, мети та інструментів розв’язання проблеми .

Дослідження проблем державного управління спонукало науковців

до визначення державної політики як напряму діяльності держави щодо
визначення та досягнення соціально значущої мети розвитку суспільства
чи його окремих сфер, тоді як за іншим визначенням «державна політика
— це сукупність мети і завдань, що практично реалізується державою, і
засобів, які використовуються при цьому», тобто в цьому висловлюванні
напрям реалізації мети і завдань не береться до уваги.

Вважається, що «державна політика — це цілеспрямована

діяльність органів державної влади для вирішення суспільних проблем,
досягнення й реалізації загальнозначущої мети розвитку суспільства або
його окремих сфер». У цьому концепті державна політика спрямовує до
дії цілий політичний процес (упорядкована послідовність дій і взаємодій)
у різних суспільних сферах, регулює життєдіяльність людей та соціальні
відносини у суспільстві.

Необхідно брати до уваги той факт, що до розуміння сутності й

визначення дефініції державної політики та структурування її
функціональних дій використовуються різні наукові підходи, оскільки
політика вважається специфічним різновидом суспільної діяльності. А
тому в дослідженнях науковців акцентується увага на функціональних
напрямах діяльності політики, тобто на сутності її основних функцій, та
на елементах вживання терміна «політика».

Зокрема вважається, що політика ґрунтується на повноваженнях

відповідного органу; є процесом посилення організації знань щодо
врегулювання проблеми відповідної сфери діяльності; передбачає
наявність порядку в системі, узгодженості та встановлення обмежень на
поведінку посадових осіб.

Розглядаючи державну політику та публічну політику як

визначальні чинники ціннісно-цільового спрямування публічного
управління, важливо брати до уваги якісні характеристики держави як
форми організації суспільства, її питому вагу в суспільних процесах,
співвідношення та характер взаємодії з громадянським суспільством,
здатність конкретної політичної системи реагувати на запити суспільства,
особливості взаємодії органів державної влади із суспільством.

Отже, підсумовуючи усе вищезазначене, варто зробити такі

висновки щодо першого розділу. Право, як і політика, явища занадто
багамонатітні, аби вмістити усю їхню сутність в одне визначення, тому
навіть сучасні юристи, правові дослідники та політологи не можуть
встановити єдиного вичерпного значення, яке б ідеально описувало те чи
інше явище. Але, беручи до уваги основні їх компоненти, наводимо
наступні визначення:

Право – це регулятор соціальних відносин, який є побудованим на

уявленні про справедливість, що існує у даному суспільстві та у даний
час, має загальнообов’язковий, формально-визначений нормативний
характер, що встановлений та санкціонований населенням у ході
референдуму або ж державою та гарантується і забезпечується нею.
 Державна політика – діяльність органів державної влади з
управління та керівництва суспільством на основі єдиних цілей,
принципів і методів, яка передбачає розробку, законодавче закріплення та
впровадження державних цільових програм у різних сферах суспільного
життя з метою розв’язання нагальних проблем чи задоволення потреб
суспільства.

Що стосується права, то для комплексного його дослідження варто

розглядати такі моменти, як належність до природної чи позитивної
школи, орієнтування на соціальний чинник, розгляд з точки зору
об’єктивного чи суб’єктивного права тощо.

Для більш вузького, але й водночас підходящого для теми цієї

роботи, розглядаємо значення політики саме як державної, відкидаючи
момент політики як джерела партійного, соціального або ж інших її видів.
Варто вказати, що політика – це не лише активне втручання, але й часом
утримання від дій. Для більш ґрунтовного погляду на політику дивимось
на політику державного управління. Не можна нехтувати із цієї позиції
ще й соціальним чинником, який, безумовно, впливає на державну
політику.

РОЗДІЛ 2. ЗНАЧЕННЯ ПОЛІТИКИ ТА ПРАВА

 2.1. Значення політики у сучасному суспільстві, тенденції
розвитку ролі політики

Потреба подальшого вивчення державної політики зумовлена

особливістю сучасних політичних і соціально-економічних процесів.
Зокрема, в Україні необхідність упровадження механізмів врядування як
сучасної моделі публічного управління спонукає до подолання викликів та
впровадження практик публічної політики у різних сферах суспільного
життя.

Особливістю вітчизняних політичних процесів є значне зростання

вимог, які суспільство пред’являє політичній системі. У ситуації, коли
органи державної влади не здатні реагувати на існуючі запити, держава
все частіше починає перекладати деякі функції на інших недержавних
діячів (взяти, наприклад, сферу надання соціальних послуг).

Тенденція щодо активнішого включення недержавних діячів у

процеси вироблення політики, спрямованої на забезпечення суспільних
інтересів і вирішення завдань, стає дедалі відчутнішою. Проте значний
дисбаланс влади і впливу, недовіра до опонентів часто стають тими
чинниками, які унеможливлюють публічний діалог та не сприяють
налагодженню ефективної взаємодії у розв’язанні суспільних проблем.

Крім цього, існує низка викликів публічній політиці в Україні:

– перший виклик – адміністративно-бюрократичний – виходить із

надр самої держави. Публічна політика перебуває в лещатах
адміністративно-бюрократичної системи, що відгороджує її від
суспільства і спирається на технології маніпулювання громадською
думкою;
 – другий виклик публічній політиці – лібертарний. Його сутність
полягає в абсолютизації приватних інтересів у життєдіяльності
суспільства на противагу публічним інтересам. У результаті публічний
інтерес і публічна політика втрачають своє реальне призначення;
– третій виклик публічній політиці – корпоративістський.
Домагаючись зміцнення своїх позицій, олігархічні групи чинять сильний
тиск на державну владу та формування державної політики.

Дослідження державної політики зосереджене на повсякденному

політичному житті та його змісті з удосконаленням цілей. Безперечно,
кожна особа може мати власну думку щодо державних рішень, від
негативної до позитивної, але державна політика, спрямована на благо
людей, на досягнення стратегічних орієнтирів розвитку країни, повинна
закріплюватися державними органами, бути відомою і зрозумілою
суспільству. Результативність державної політики багато в чому залежить
як від того, якою мірою органи державного управління дотримуються
основоположних адміністративних цінностей, притаманних
демократичним устроям (до них насамперед відносять надійність,
прозорість, підзвітність, відповідальність, адаптивність, ефективність
державних структур), так і від якості аналізу проблеми і розроблених
альтернатив.

Можливості державного апарату в об’єктивному та ефективному

аналізі суспільних проблем і розробці якісних альтернатив, що їх
покликана розв’язувати державна політика, багато в чому є обмеженими
політичною кон’юнктурою, партійною належністю тих чи інших
державних діячів, лобістським впливом тощо. Тому цілком логічним і
виправданим є залучення «фабрик думок» до процесу вироблення
державної політики. Особливо це стосується використання наукового
потенціалу вищих навчальних закладів і дослідних інститутів. Державна
політика потребує свого подальшого дослідження.

Важливим є зосередження уваги на її експертно-аналітичному

забезпеченні, розробленні методології її аналізу, виробленні механізму
моніторингу її впровадження та критеріїв оцінки ефективності її
реалізації.

У сучасному світі організації громадянського суспільства,

неурядові організації і приватний сектор відіграють не менш важливу
роль у процесах розробки політики держави, ніж самі органи державної
влади. Більш активна участь громадян, клієнтів, споживачів та населення
стає рисою багатьох урядів, державних, і приватних організацій. Люди
прагнуть мати право голосу у вирішенні справ уряду і в рішеннях
організацій, які впливають на їхні інтереси. Активна участь громад і
громадян у цих процесах, створення відповідних інституційних
механізмів для забезпечення діалогу з громадами є ключем до ефективної
політики. Результатом такої взаємодії є не державна, навіть не суспільна
політика, а саме публічна.

Вироблення загальноколективних цілей формується на перехресті

дій владних інститутів, громадськості та груп інтересів, які в сукупності
складають процес публічної політики. Через інституціональні механізми
публічної політики забезпечується не стільки узгодження різнопланових
інтересів, скільки їх пристосування, співіснування, чим і забезпечується
взаємовигідне партнерство.

Таким чином докорінно змінюється зміст загальноколективних

цілей, які постають уже не результатом артикуляції та агрегації
загального суспільного інтересу, а є наслідком інтеракцій держави та
недержавних діячів.
 Загальними ціннісними принципами врядування майбутнього для
проведення якісної політики є:
1) процес прийняття рішень повинен мати не ізольований, а
партнерський характер, орієнтуватися на залучення до обговорення та
реалізації рішень усіх заінтересованих сторін, підвищення рівня довіри
між учасниками, максимальне використання узгоджувальних процедур;
2) відповідальність за прийняті рішення повинна розподілятися між всіма
учасниками взаємодії – як політиками, чиновниками, так і залученими
недержавними учасниками;
3) цілі та завдання взаємодіючих учасників мають бути
скоординовані та інтегровані, тобто необхідно досягти не стільки
спільного бачення і розуміння цілей та завдань, скільки їх сумісності та
взаємодоповнюваності;
4) стратегічне управління має засновуватися на командній роботі

Розглядаючи майбутні тенденції формування політики, варто

також згадати про політичні завдання у плані формування держави
соціально-демократичного типу як провідного типу держави
майбутнього.

У внутрішній сфері:

 створювати умови для формування і діяльності органів

державної влади на засадах демократії, тобто сприяти безперешкодному
волевиявленню більшості народу в умовах вільної діяльності
різноманітних громадських об ̓єднань.

Важливо сказати не лише про завдання, а й про функції, які у

політичній галузі повинна виконувати політика майбутнього, тобто
політика, орієнтована на державу соціально- демократичної орієнтації.

У зовнішній сфері:
  організація, підтримка і розвиток міждержавних договірних
відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;
 оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;
 участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах
планети;
 участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку
( у тому числі із використанням збройних сил)

У внутрішній сфері:

 створення демократичних умов, інститутів для вільного

виявлення і врахування інтересів різних соціальних групп, зокрема для
діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об
̓єднань (демократизаторська функція);
 забезпечення умов для збереження і розвитку національної
самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території
держави (національно-забезпечувальна функція);
 охорона і захист державно-конституційного ладу, законнсоті
та правопорядку (охоронна функція)

2.2 Значення права у сучасному суспільстві, тенденції розвитку

ролі права

Як слушно зауважує А. Скуратівський, правова культура є

неодмінною умовою динамізації трансформаційних процесів,
становлення в Україні правової держави та громадянського суспільства.
Сьогодні неоспорюваним фактом є наявність діалогу правових культур,
тобто взаємовплив, взаємозбагачення правових культур різних народів.
Крім того, сьогодні за основу зближення правових систем пропонується
обрати концепцію загальноцивілізаційної єдності людської культури.
Визначальною умовою розвитку правосвідомості є освіта (у тому числі
юридична). Сьогодні сприяти внутрішній інтеграції галузі вищої
юридичної освіти може кардинальне оновлення змісту освіти. Підготовка
юридичних кадрів – могутній канал оновлення «питання» правової
культури, та залежно від того, які джерела його поповнюють, значною
мірою залежить, яким бути вітчизняному ладу. Безумовно, перед
юридичною освітою стоїть ряд завдань, які обумовлені сучасними
процесами модернізації та вступом України до європейського освітнього
простору.

Досить складним і гострим лишається для України питання

гендерної рівності. Гендерна рівність – складова загального принципу
рівності як основи демократичного устрою держави та суспільства.
Принцип рівності є універсальною категорією і виключає дискримінацію
за будь-якою ознакою: раси, кольору шкіри, релігії, соціального статусу.
Рівність за ознакою статі відображає лише один, але дуже вагомий
елемент у конструкції загального принципу рівності.

Так, за показником розширення можливостей жінок, який

озвучений у Доповіді ООН з людського розвитку 2009 р., Україна посідає
лише 86-те місце серед країн світу. І така оцінка є об’єктивною. Тому
одним із головних завдань мають стати розробка та прийняття державної
програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на
період до 2015 р., визначення реальних завдань, що мають бути досягнуті,
та конкретних індикаторів, за якими здійснюватиметься оцінка виконання
програми. Гендерна проблематика ще не є достатньо поширеною в
Україні, але вже набула значного суспільного резонансу. Тому важливо,
щоб гендерне регулювання не стало об’єктом правової демагогії. У
правосвідомості громадян мають бути сформовані адекватні уявлення про
гендерну рівність, шляхи і способи її досягнення. Це сприятиме
свідомому та правильному сприйняттю нових егалітарних моделей
правовідносин.

Отже, запровадження в Україні гендерно чутливої політики є

важливим етапом у подоланні правового нігілізму, встановленні
егалітарних моделей правового регулювання, підвищення рівня правової
культури.

З урахуванням указаних цілей можливо виокремити такі

пріоритети правової політики в Україні, які тією чи іншою мірою
розвивають, конкретизують ці цілі. Зокрема, до таких пріоритетів можна
віднести такі:

 встановлення системи правових обмежень для публічної

влади, які втілюються в життя за допомогою таких принципів, як поділ
влади, парламентаризм, верховенство закону, взаємна відповідальність
держави та особи та ін.;
 формування інститутів громадянського суспільства, що
передбачає створення і діяльність різноманітних інституцій – організацій
та асоціацій, які об’єднують людей зі спільними інтересами;
 реформування ефективної судової системи;
 забезпечення принципу верховенства права, зміцнення
законності та правопорядку.

Модернізація національної правової системи в Україні передбачає

комплексний вплив на структурні компоненти правової системи:
інституційну, нормативну, ідеологічну, функціональну, інфраструктурну
та результативну підсистеми та їх елементи.

Основними завданнями, напрямами правової модернізації в нашій

країні є:

1. оптимізація українського права на підставі загального

принципу юридичної рівності – рівності всіх перед законом та судом;
 2. формування професійної та масової суспільної
правосвідомості, яка заснована на затвердженні гідності особи, почутті
поваги до права та закону;
3. стабілізація системи законодавства та в цілому системи
нормативних правових актів, у тому числі за посередництвом сучасної
кодифікації;
4. зміцнення незалежного та справедливого правосуддя;
5. створення сучасної нормативно-правової основи стабільного
інноваційного розвитку;
6. затвердження конституційної законності як правового режиму
функціонування держави та суспільства, стабільної системи
правозастосування, яка гарантує визнання, дотримання та захист прав і
свобод людини і грома дянина, у тому числі у соціальній сфері;
7. подолання кримінальної тенденції розвитку суспільства та
держави.

Для існування сучасних правових культур важливого значення

набуває міжцивілізаційний діалог, у рамках якого:

1. засвоюється прогресивний досвід при збереженні

цивілізаційних особливостей кожного співтовариства, культури й
менталітету народу;
2. сприймаються тільки ті положення, що дане співтовариство в
змозі опанувати;
3. сприйняті елементи іншої цивілізації набувають нового
вигляду;
4. діалог цивілізацій приводить до розвитку цілісності всіх
цивілізацій і забезпечує плюралізм існуючих культур.

Питання динаміки правової культури України пов'язані з

використанням у нас норм і стандартів Ради Європи та Європейського
Союзу, є предметом конкретної правової політики, визначають
 науковий пошук сучасних загальнотеоретичних, галузевих і
спеціальних правових досліджень.

Отже, підсумовуючи розділ другий, який має на меті

представити значення політики та права у сучасному суспільстві,
зазначаємо наступне:
Є три виклики, які на даний момент стоять перед сучасною
вітчизняною політикою : адміністративно-бюрократичний,
лібертарний та корпоративістський. Розглядаємо суб`єктів, які теж
впливають на стан державної політики : активна громадянська позиція
та громадянське суспільство загалом, політична кон`юктура,
залучення недержавних діячів тощо. Розглядаємо майбутні можливі
тенденції розвитку політики виходячи з сьогодення.

Правова культура є основоположним чинником для поширення

трансформаційних процесів, становлення в Україні правової держави
та громадянського суспільства. Розглядаємо чинники які впливають на
позитивне формування правової політики : правова освіта, якісна
підготовка майбутніх фахівців тощо. Одна із актуальних проблем –
проблема гендерної рівності. Сучасне право в Україна повинно мати
на меті вирішити це, як і наведені вище завдання для переходу на
якісно новий рівень формування права в Україні, таких як подолання
кримінальної тенденції розвитку суспільства, стабілізація системи
законодавства тощо. Також великого значення для сучасних реалій
набуває міжцивілізаційний діалог.

РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПОЛІТИКИ ТА ПРАВА

 3.1 Аналіз поняття взаємозв’язку політики та права, загальні засади
спільного функціонування
Право і політика – дві взаємозалежні сфери громадського життя. Взаємини
права і політичної держави двосторонні: держава санкціонує й конструює
систему права, роблячи її публічною, загальнообов’язковою, загальною,
причому її порушення спричиняє застосування заходів державного впливу, а з
іншого боку, сама держава підтримується й забезпечується правом.

У понятті право можна виділити ядро загальнолюдських цінностей,

інтегрованих в історичному й культурному розвитку народу, але крім цього
воно містить орієнтири і принципи для політики.

Спільним у політики і права є те, що вони є регулятивними,

взаємозалежними системами суспільства. Відмінності між ними, проте,
виникають, бо це різні регулятивні системи. Можна сказати слідом за відомим
голландським юристом і політологом Гуго Гроцієм, що якщо «предмет
юриспруденції – це питання права й справедливості», то «предмет політичної
науки – доцільність і користь».

Для політики пріоритетні, як конституції й положення публічного права,

так і їхнє судове застосування та інтерпретація, які встановлюють формальну
базу політичної практики, що становлять необхідний засіб для підзвітності
уряду й обмежень його діяльності. При вивченні поведінки виборців
політологові необхідно добре знати правила та законодавчі норми проведення
виборчих кампаній. Світова політика також все більшою мірою орієнтується на
норми й положення міжнародного права.

Закони – це не що інше, як спосіб, яким та або інша політична лінія

перетворюється в життя. Розходження між політикою і правом виникає в різниці
між політичною і адміністративно-правовою сферами керування. Право і
адміністративноправова сфера – це, насамперед, закони, укази, розпорядження;
політика, політична сфера управління – це стратегія й тактика поводження та
діяльності людей і їхніх організацій, вплив владних структур на суспільство за
допомогою не тільки, а іноді й не стільки правових, скільки багатьох інших
засобів,заходів і норм (силових, матеріальних, ідеологічних, психологічних та
інших).

Інша відмінність між політикою й правом полягає в тому, що норми

права досить певні й «стійкі», а в різних груп людей існують різні, мінливі
політичні цінності й принципи, та й сприймаються вони неоднаково. Тобто, ті
або інші люди проголошують і проводять різноманітну політику. У цьому змісті
вона є більше гнучкою й суперечливою, менш певною і постійною, ніж право,
сферою взаємодії людей.

Ще одне розходження між політикою і правом полягає в тому, що

політика – більш широке явище, ніж право й держава. Вона характеризується не
тільки якістю всеприсутності, але й може поширювати своє поле впливу (або
взаємодії) на будь-які сфери, питання й проблеми громадського життя.
Політика, звичайно, є скрізь, де є право, але закон далеко не завжди є наявним у
політичних рішеннях, відносинах і процесах.

Нарешті, розходження між політикою і правом полягає в тому, що

політика припускає безпосередню взаємодію між суспільством і владними
структурами, а право змінюється повільно і, частіше, тільки через офіційну
нормотворчість.

У співвідношенні політики і права акумулюється й проблема відносин

між державою та громадянським суспільством. Окремі дослідники, вважаючи,
що “як в логічному, так і в історичному розвитку поява громадянського
суспільства передує виникненню держави”, і водночас зауважуючи, що
громадянським суспільством є сукупність приватних відносин між індивідами,
що регулюються цивільним чи приватним правом, наштовхуються на
суперечність: яким чином у громадянському суспільстві виникає право, якщо
держави ще немає?
 Відповідь, яку вони намагаються дати, полягає у тому, що діючі у
громадянському суспільстві норми не набувають ознак загальності.

3.2. Взаємовплив явищ права та політики одне на одного, тенденції та

наслідки співіснування цих явищ

Чіткий поділ сфери і функцій політики і права може мати досить істотне
значення – сприяти подоланню деяких небезпечних тенденцій у розвитку
суспільства і його владних структур.

Одна з них – украй розширювальне тлумачення політики, оголошення

політичними тих проблем, які можуть бути вирішені адміністративно-
правовими засобами. Саме така тенденція характерна для тоталітарних і
авторитарних режимів. Разом з тим принижується значення й самої політики –
політичні рішення приймаються не на основі наукової стратегії й тактики, а за
допомогою насильства, «натиску», маніпулювання суспільною свідомістю й т.п.

Існує й інша небезпечна тенденція – зведення або звуження політичних

проблем до рамок адміністративно-правової системи. Прагнення
абсолютизувати право та існуючий політичний курс органів влади, вивести їхні
поля критичного аналізу, уявляється також нераціональним.

Можна виділити наступні основні варіанти взаємодії між політикою й

правом:

1. підпорядкування політикою права (наприклад, у силу

«революційної» або іншої «політичної доцільності»);
2. абсолютизація права й приписування йому нереальних
можливостей;
3. збереження розумної взаємодії політики й права: збіг курсу
демократичних реформ і завдань формування правової держави. Для права
так само, як і для політики, мають велике значення правила й принципи
моралі.
 Добре відомо, що закони зобов’язані своєю силою саме вподобанням.
Мораль і законодавство виступають у відомого англійського мислителя І.
Бентама як наука й мистецтво «направляти дії людей таким чином, щоб у
результаті вийшла найбільша можлива кількість щастя» .Правова, моральна,
демократична й соціальна держава є надійною основою для здійснення
справді гуманістичної політики в суспільстві, а вона є, у свою чергу,
необхідною умовою, для відповідного вдосконалювання правових,
моральних і політичних норм у встановленому порядку.

Платон говорив, що він бачить «близьку загибель тієї держави, де

закон не має сили й перебуває під будь-чиєю владою. Де ж закон владика над
правителями... там убачаю я порятунок держави й всі блага, які тільки
можуть дарувати державі боги». Виступаючи як необхідна форма державної
політики, а в цивілізованому суспільстві – як основна її форма (політика
через закон, його виконання і на основі закону), право одночасно є
показником статусу особистості в суспільстві, гарантованості її прав,
інструментом їхньої охорони й реалізації.

Ще Дж. Локк відзначав, що «влада не може повелювати довільно,

вона повинна діяти тільки відповідно до закону й уповноваженими на це
суддями... І хто б не мав законодавчу або верховну владу в будь-якій державі,
він зобов’язаний правити відповідно до встановлених постійних законів,
проголошених народом і відомих народу».

У сучасну епоху питання про взаємозв’язок і взаємодію державної

політики із правом здобуває найважливіше значення ще й тому, що право
тільки тоді справедливе й гуманне, коли воно однаково обов’язкове, а права й
обов’язки рівні для всіх громадян, у тому числі й для чиновників
держапарату, депутатів, керівників держави.

«Неправильні ті закони, – писав Платон, – що встановлені не заради

загального добра всій держави в цілому. Ми визнаємо, що там, де закони
встановлені в інтересах кількох людей, мова йде не про державний устрій, а
про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, марно носить
це ім’я». Принциповою умовою прогресивного, демократичного розвитку
сучасної України є дотримання й удосконалювання її законів, норм
міжнародного права, реалізації «духу й літери» цих документів у політичній
практиці. Держава повинна неухильно дотримуватися їх у всіх політичних
рішеннях. Такою є найважливіша й очевидна грань співвідношення політики
держави із правом, юридично втіленому в законах.

Відповідно, варто прагнути до вироблення й реалізації

високоморальної, правової політики. Зазначені тенденції ведуть, зокрема, до
становлення нової системи форм власності на засоби виробництва. Якщо ця
система є плюралістичною, то це веде до конкурентної економіки і, вірогідно,
відновлення зростання в економічній сфері. Це призводить до інтеграції вже
у рамках не лише політичного класу, а й суспільства загалом. Суспільство
починає “збиратися” заново, починають кристалізовуватися
загальносуспільні інтереси.

Це закономірно веде до інтенсифікації процесів політичної участі, а

отже, й до зростання впливу різних соціальних груп на законотворчість. І
якщо ідеологічний вибір, зроблений на початку кризи, не був відкинутий у
процесі розвитку, у законодавчій сфері поступово реалізується той самий
ідеологічний вибір на користь загальновизнаних принципів права. Проте
втягнення все більш широких мас до політичної та правотворчої діяльності
може призвести до виникнення нових суспільних протиріч і, відповідно,
нових точок біфуркації.

По-іншому розвиток може відбуватися в разі “силового” варіанта

корпоратизації еліти. Якщо політичний диктатор (це може бути не лише
особа, а й партія) не відкидає попередній ідеологічний вибір, а використовує
силові важелі для розвитку конкуренції у економічній сфері, тоді раніше чи
пізніше суспільство підходить до загострення протиріч між економічним
 плюралізмом та політичним авторитаризмом, отже, виникає нова точка
біфуркації.

З іншого боку, може відбутись і принципова відмова від вибору на

користь прав та свобод громадян, економічного плюралізму, демократії. В
цьому разі можливі або сповзання суспільства до нового хаосу, або
становлення тоталітарної системи.

У процесі дослідження ми приходимо до висновку, що право має

пріоритет над політикою: ніякі соціальні групи і індивіди не можуть
займатися діяльністю по усвідомленню і поданням своїх інтересів і
виробляти обов'язкові для всього суспільства рішення, не маючи на це
права. Крім того, право має верховенство силу, чого не мають політичні
норми.

Отже, завершуючи розділ третій варто наголосити на таких

основних моментах:

Поняття право має в основі ядро загальнолюдських цінностей,

інтегрованих в історичному й культурному розвитку народу, та тим не менш
воно містить орієнтири і принципи для розвитку політичної культури. Закони –
спосіб для політики перетворитись у реальність, нести у собі реальний характер.
Розходження між політикою і правом виникає в різниці між політичною і
адміністративно-правовою сферами керування. Розходження між цими двома
явищами є ще й такі : право – це закони та укази, політика – це стратегія,
тактика, правові норми відрізняють сталістю на відміну від державної політики,
яка змінюється залежно від влади. Політика проникає туди, де є право, але закон
далеко не завжди є наявним у політичних рішеннях, відносинах і процесах.

Завдяки розумному поділу сфер впливу політики та права можна

сприяти подоланню деяких небезпечних тенденцій у розвитку суспільства і
його владних структур, таких як вирішення проблем зведення або звуження
політичних проблем до рамок адміністративно-правової системи або навпаки,
невміле оголошення політичними тих проблем, які можуть вирішитись
адміністративно-правовим апаратом. У сучасну епоху питання про
взаємозв’язок і взаємодію державної політики із правом здобуває
найважливіше значення ще й тому, що право тільки тоді справедливе й
гуманне, коли воно однаково обов’язкове, а права й обов’язки рівні для всіх
громадян, у тому числі й для чиновників держапарату, депутатів, керівників
держави.
 ВИСНОВКИ

Отже, право та політика – явища надзвичайно важливі для

гармонійного та прогресивного розвитку суспільства. Варто відзначити,
що ці два поняття, як і належить системоутворюючим явищам, володіють
надзвичайно багатьма визначеннями, адже повністю окреслити, вмістити
та зобразити сфери діяльності, функції, засадничі принципи та основні
моменти в одному визначенні просто неможливо.

Для того, аби точніше окреслити суть права потрібно розглядати з

точки зору об’єктивного чи суб’єктивного права , належності до
класичних шкіл права, наявність чинників, що впливають на нього тощо.

Для кращого та якіснішного дослідження політики як предмета

цієї робити вибираємо вид політики саме як державної, відкидаючи
момент політики як джерела партійного, соціального або ж інших її
видів.Політика – це не лише активне втручання, але й часом утримання
від дій. Для кращого визначення змісту політики розглядаємо її через
призму державного управління. Не можна нехтувати із цієї позиції ще й
соціальним чинником, який, безумовно, впливає на державну політику.

Крім того, тісний взаємозв'язок права і політики простежується

в тому, що два цих явища мають приблизно однакову за важливістю
призначення. І ведуться суперечки з приводу того, що має більшу
значимість. Як можна вирішити суперечності, що прослідковуються у
взаємовідносинах права та політики, особливо коли говоримо про
впроваджені у майбутньому норми для розвитку цих двох якищ у
симбіозі?

Є декілька викликів, які на даний моментставить перед собою

державна політика України : адміністративно-бюрократичний,
лібертарний та корпоративістський. Щодо суб`єктів, які впливають на
стан державної політики, можемо вказати такі : активна громадянська
 позиція та громадянське суспільство загалом, політична кон`юктура,
залучення недержавних діячів тощо. Розглядаємо майбутні можливі
тенденції розвитку політики виходячи з сьогодення.

Варто теж підсумувати з вищезазначеного, що варто прагнути

до вироблення й реалізації високоморальної, правової політики.
Наголошувати на правовій освіті та формувати політично
відповідальне суспільство означає турбуватись про майбутнє своєї
країни. Розглядаємо чинники які впливають на позитивне формування
правової політики : правова освіта, якісна підготовка майбутніх
фахівців тощо. Одна із актуальних проблем – проблема гендерної
рівності. Вітчизняне право для переходу на якісно новий рівень
формування повинно віришити декілька завдань, таких як подолання
кримінальної тенденції розвитку суспільства, стабілізація системи
законодавства тощо. Міжцивілізаційний діалог повинен відбуватись
аби краще перейняти інноваційні тенденції права.

Тенденції взаємовпливу цих явищ одне на одного можуть нести

досить серйозні наслідки за умови невмілого користування благами того
чи іншого явища та не розуміти їх особливості. Поділ сфер впливу
політики та права може допомогти подолати небезпечні тенденції
розвитку суспільства, таких як вирішення проблем зведення або звуження
політичних проблем до рамок адміністративно-правової системи або
навпаки, невміле оголошення політичними тих проблем, які можуть
вирішитись адміністративно-правовим апаратом.

Підсумовуючи все сказане, варто зазначити, що із кожного з двох

явищ потрібно брати лише позитивні риси для побудови правової
держави соціальної орієнтації як ідеалу держави майбутнього типу. Лише
у симбіозі якостей, що дають політика та право можливо розвивати
суспільство, державу та людство у цілому у рамках гармонійного
піднесення на якісно новий етап.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Левківський Б. К. ПРАВО ЯК ПОНЯТТЯ ТА ПІДХОДИ ДО

ЙОГО РОЗУМІННЯ [Електронний ресурс] / Б. К. Левківський // В І С Н И
К Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2011.
– Режим доступу до ресурсу:
file:///C:/Users/admin/Downloads/VKNU_Yur_2011_87_18.pdf.

2. Галунько В. В. Поняття права : багатогранність та інтеграційна

однозначність [Електронний ресурс] / В. В. Галунько // Форум права -
№3. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http://www.nbuv.gov.ua/e-
journals/FP/2012-3/12gvvtio.pdf.

3. Оніщенко Н. М. ПРОБЛЕМИ ПОНЯТТЯ, СУТНОСТІ ТА

ПРИРОДИ ПРАВА [Електронний ресурс] / Н. М. Оніщенко // Юрист
України № 2 (15). – 2011. – Режим доступу до ресурсу: http://irbis-
nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?
C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLO
AD=1&Image_file_name=PDF/dip_2014_64_5.pdf.

4. Ющик О. І. ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ПІЗНАННЯ СУТНОСТІ ТА

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПРАВА [Електронний ресурс] / О. І. Ющик //
Право України №4. – 2010. – Режим доступу до ресурсу:
https://pravoua.com.ua/ua/store/cdownload/pravoukr/pravoukr_2010_4/.

5. Андріяш В. І. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА: КОНЦЕПТУАЛЬНІ

АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ [Електронний ресурс] / В. І. Андріяш // я
"Державне управління: удосконалення та розвиток" №9. – 2013. – Режим
доступу до ресурсу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=626.

6. Петренко І. І. Сутність державної політики та державних

цільових програм [Електронний ресурс] / І. І. Петренко // "Віче" №10. –
2011. – Режим доступу до ресурсу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64
 7. Лаврук О. В. СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ
[Електронний ресурс] / О. В. Лаврук // Університетські наукові записки,
2018, № 67-68, с. 254-263.. – 2018. – Режим доступу до ресурсу:
http://www.unz.km.ua/.

8. Телешун С. О. СУТНІСТЬ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ:

КОНТЕКСТ ПОЛІТИКИ ТА ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ [Електронний
ресурс] / С. О. Телешун, С. В. Ситник, І. В. Рейтерович // Вісник НАДУ
№4. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://www.vnaduppu_2015_4_6..

9. Хаустова М. Г. Проблеми і перспективи розвитку правової системи

України в умовах глобалізації [Електронний ресурс] / М. Г. Хаустова // Вісник
Національної академії правових наук України № 1 (76). – 2014. – Режим
доступу до ресурсу: http://www.vapny_2014_1_7..

10. Оборотов Ю. М. ТРАДИЦІЇ ТА НОВАЦІЇ В ПРАВОВОМУ

РОЗВИТКУ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ : дис. докт. юр. наук :
12.00.01 / Оборотов Ю. М. – Одеса, 2003. – 40 с.

11. Донченко Е. І. Про співвідношення права і політики

[Електронний ресурс] / Е. І. Донченко // Одеський національний
університет ім. І.І. Мечникова, кафедра загальноправових дисциплін та
міжнародного права, Французький бульвар 24/26, Одеса 65058, Україна..
– 2008. – Режим доступу до ресурсу:
http://dspace.onu.edu.ua:8080/handle/123456789/3058.

12. Перегуда Є. В. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИКИ, ПРАВА І

ЗАКОНУ ЗА УМОВ СУСПІЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ [Електронний
ресурс] / Є. В. Перегуда // КУРАСІВСЬКІ ЧИТАННЯ, НАУКОВІ
ЗАПИСКИ, Випуск 30, книга 2. – 2005. – Режим доступу до ресурсу:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?
13. Мохонько А. В. ПРАВО ТА ПОЛІТИКА ЯК РЕГУЛЯТОРИ
СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН [Електронний ресурс] / А. В. Мохонько //
Часопис Київського університету права. – 2010. – Режим доступу до
ресурсу: http://kul.kiev.ua/images/chasop/2011_1/59.pdf.

14. Скакун О. Ф. Теорія держави і права / О. Ф. Скакун. – Харків:

Консум, 2001. – 656 с.

15. Минькович-Слободяник О. В. СПІВВІДНОШЕННЯ

ПРАВОВОЇ І ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУР: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ
[Електронний ресурс] / О. В. Минькович-Слободяник // Часопис
Київського університету права. – 2013. – Режим доступу до ресурсу:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?
C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLO
AD=1&Image_file_name=PDF/Chkup_2013_3_9.pdf.

16. Кравчук М. В. Теорія держави і права. Проблеми теорії

держави і права: Навчальний посібник. - 3-тє вид., змін, й доп.-
Тернопіль: Карт-бланш, 2002.- 247с.

17. Репецька О. І. ДО ПИТАННЯ СПІВВІДНОШЕННЯ

ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВ ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА В
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ [Електронний ресурс] / О. І. Репецька //
Наше право №9. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://nbuv.gov.ua/j-
pdf/Nashp_2014_9_29.pdf.

18. Лебедєва О. В. Співвідношення держави та права: теоретико-

правовий аналіз / Лебедєва О. В. // Вісник НТУУ "КПІ". Політологія.
Соціологія. Право : збірник наукових праць. – 2010. – № 2 (6). – С. 127–
130. – Бібліогр.: 6 назв. https://ela.kpi.ua/handle/123456789/5860

19. Сидоренко О. О. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
[Електронний ресурс] / О. О. Сидоренко // Теорія і практика
правознавства. – Вип. 1 (9) / 2016. – 2016. – Режим доступу до ресурсу:
http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/9806/1/Sidorenko.pdf.

20. Хаустова М. Г. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

УКРАЇНИ [Електронний ресурс] / М. Г. Хаустова // ПРАВО І
СУСПІЛЬСТВО № 6 частина 3. – 2015. – Режим доступу до ресурсу:
http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2015/6_2015/part_3/12..

21. Кришень О. В. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ,

РЕАЛІЗАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
В УКРАЇНІ [Електронний ресурс] / О. В. Кришень // Державне управління
та місцеве самоврядування, 2020, вип. 1(44). – 2020. – Режим доступу до
ресурсу: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik_dums/2020/2020_01(44)/09.pdf.

22. Загородній Ю. І. Дослідження громадянського суспільства:

модель нормативних досягнень [Електронний ресурс] / Ю. І. Загородній //
Політичний менеджмент №3. – 2004. – Режим доступу до ресурсу:
https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/zagorodnii_doslidzennia.

23. Брояков С. В. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ЕКОНОМІКИ, ПРАВА ТА

ПОЛІТИКИ В ОСНОВІ СВІТОБУДОВИ [Електронний ресурс] / С. В.
Брояков // Стратегія управління знаннями і людський розвиток в Україні:
міжрегіональний семінар-диспут. – 2013. – Режим доступу до ресурсу:
http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?
C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLO
AD=1&Image_file_name=PDF/Vnyua_etp_2013_2_61.

24. Кисельова В. ПРО ГЕНДЕРНУ ПОЛІТИКУ В УКРАЇНІ

[Електронний ресурс] / В. Кисельова, Ю. Біденко. – 2017. – Режим
доступу до ресурсу: https://gendercenter.sumdu.edu.ua/index.php/news/314-
pro-hendernu-polityku-v-ukraini.

25. Теорія держави і права : підручник /за редакцією О.В.

Петришина; Національний університет «Юридична академія України
імені Ярослава Мудрого». Харків: Право, 2014. 366с.

26. Загальна теорія держави і права : підручник. / за заг. ред. М. С.

Кельмана – Т. : Тернограф, 2018. – 840 с.