ІПДД Відповіді на іспит Севрюков Д Г 1 курс, II семестр 2021

1
Київський національний університет імені

Тараса Шевченка
Інститут права
Навчальна дисципліна: Історія правової та державницької думки
Відповіді на іспит
з Історії правової та державницької думки
Екзаменатор: Севрюков Денис Георгійович
I курс, II семестр
Літня сесія 2021 року
КонЕЦспекти Інституту Права КНУ

тут є все для 1 курсу
Київ - 2021
КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

2
Зміст
1. Місце правової та державницької думки серед інших юридичних дисциплін.
2. Періодизація історії правової та державницької думки.
3. Предмет та методи історії правової та державницької думки.
4. Міфологічний світогляд та формування політико-правової лексики на Стародавньому
Сході.
5. Політико-правова ідеологія у Давній Індії.
6. Зародження та розвиток державно-правової ідеології в Стародавньому Китаї.
7. Політико-правові ідеї Даосизму.
8. Етико-політичні погляди Конфуція.
9. Ідеологія легізму.
10. Значення вчень про державу і право у поглядах мислителів Стародавньої Греції.
11. Релігійно-правова лексика у творчості Гомера ("Іліада" та "Одиссея") та Гесіода - поеми
("Теогонія" та "Турботи та дні").
12. "Сім мудреців" (Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клєобул та Хілон).
13. Політико-правові погляди Геракліта.
14. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах, Пол Агригентський. Калікл,
Лікофрон, Алкідам Елейський).
15. Політико-правові погляди Сократа.
16. Два проекти держави Платона в книгах «Держава» та «Закони».
17. Право як справедливість у поглядах Аристотеля.
18. Значення політико-правової конкуренції між католицькою церквою та світською владою у
формуванні західної традиції права.
19. Вчення про закони Фоми Аквінського.
20.Вчення про народний суверенітет Марсилія Падуанського.
21. Університетська наука та юридична школа в Середньовіччі.
22. Формування та розвиток державницьких та правових ідеї у Візантії.
23. Гуманістичний світогляд та ідеал республіканської свободи в Західній Європі у пізньому
Середньовіччі.
24. Правові та державницькі погляди Ніколо Макіавеллі (Італія).
25. Політико – правові ідеї утопічного соціалізму / Томас Мор та ін.
26. Теологічна та правова доктрина Мартіна Лютера, Пилипа Меланхтона, Томаса Мюнцера та
Жана Кальвіна.
27. Вчення Йоганна Альтузія про народний суверенітет та федералізм.
28.Державницько-правові ідеї тираноборців.
29. Значення протестантських ідей про державу і право.

3
30.Теорія Жана Бодена про державний суверенітет.

31. Джерела, особливості та значення концепції «Москва-третій Рим».
32. Державницькі та правові погляди Івана Грозного.
33. Державницькі та правові погляди Андрія Курбського.
34. Державницькі та правові погляди Івана Пересветова.
35. Формування та розвиток державницької та правової думки у часи Київської Русі.
36. Вплив візантійських політико-правових ідей на розвиток політичної та правової думки
Київської Русі.
37. Політико-правові ідеї Петра Могили.
38.Державницькі та правові погляди Станіслава Оріховського.
39. Державницькі ідеї в козацькому середовищі в часи Б. Хмельницького.
40.Формування та розвиток ісламської державницької та правової думки.
41. Вчення Ібн Халдуна про державу та право.
42. Школа природного права у Новий час. Загальна характеристика наукових напрямів.
43. Роль природно-правових ідей у революційних та реформаторських процесах доби
Просвітництва.
44. Вчення Г. Гроція про природне право.
45. Вчення Б. Спінози про державу та право.
46.Вчення Т. Гоббса про державу.
47. Принципи формальної законності у вченні Т.Гоббса.
48.Вчення Дж. Локка про принципи правового врядування.
49.Вчення Ш.Монтеск’є про принципи конституційного ладу держави.
50.Теорія народного суверенітету Ж.Ж. Руссо.
51. Консервативно-правове вчення Е.Берка.
52. Права людини в теорії Т. Пейна.
53. Правові та державницькі ідеї Т. Джефферсона.
54. Принцип добропорядної державної влади А.Гамільтона.
55. Політико-правове вчення Дж.Медісона.
56. Ідея конституційного контролю у поглядах Дж.Маршалла.
57. Право як необхідна умова свободи у вченні І.Канта.
58. Сутність правової держави у вченні І.Канта.
59. Вчення І.Канта про міжнародне право.
60.Утилітаризм Джеремі Бентама.
61. Свобода особистості та демократичне врядування у поглядах А.Токвіля.
62. Значення та гарантії свободи у вченні Бенджаміна Констана.
63. Ідеал свободи у поглядах Джона С. Мілля.
64.Теорія соціальної держави Лоренца Штейна.

4
65. Класовий характер держави та права у вченні марксизму.

66.Історичне значення марксизму як політико-правової ідеології.
67. Державно-правова ідеологія лібералізму.
68.Значення та гарантії свободи у вченні Бенджаміна Констана.
69.Ідеал свободи у поглядах Джона С. Мілля.
70. Теорія соціальної держави Лоренца Штейна.
71. Соціологічна теорія права С. Муромцева.
72. Правові погляди М. Коркунова.
73. Право як мінімум моральності у вченні С. Соловйова.
74. Позитивістське вчення про державу та право Г. Шершеневича.
75. Теорія відродженого природного права В. Гессена.
76. Плюралістична теорія права Б. Кістяківського.
77. Психологічна теорія права Л. Петражицького.
78. Політико-правова ідеологія російського марксизму.
79. Політико-правові ідеї Києво-Мефодіївського товариства.
80.Ідея трудової монархії В. Липинського.
81. Політико-правові ідеї Івана Франка.
82.Державницькі погляди М. Грушевського.
83.Розуміння та призначення держави у фашистській ідеології.
84.Функція закону у націонал-соціалістичній ідеології.
85. Теорія мінімальної держави Ф. Гаєка.
86.Егалітарний лібералізм Джона Ролза.
87. Мораль права Лона Фуллера.
88.«Формула Густава Радбруха».

5
Основна частина
1. Місце правової та державницької думки серед інших юридичних

дисциплін.
Самостійність будь-якої наукової діяльності визначається насамперед наявністю власного
предмету і методів дослідження. Історія правової та державницької думки в цьому плані не є
виключенням та характеризується самостійним предметом та системою методів.
Історія вчень є самостійною наукою та учбовою дисципліною історичного та теоретичного
профілів.
Теорія права – закономірності виникнення, розвитку, функціонування соціальних інститутів
без зв’язку з конкретним місцем і часом.
Історії права та держави – вітчизняні, зарубіжні – історію становлення, розвитку
інститутів, пов’язаних з конкретним місцем та часом.
Історія правової та державницької думки – історія теоретичного осмислення інститутів в
конкретному місці та часі.
2. Періодизація історії правової та державницької думки.

1. Правова та державницька думка Античності (до 5 ст. н.е.);
2. Правова та державницька думка Середньовіччя (6-13 ст.н.е.);
3. Правова та державницька думка Відродження та Реформації (пізнього Середньовіччя
(14-16 ст.);
4. Правова та державницька думка Просвітництва (17-18 ст. н.е.);
5. Правова та державницька думка 19 ст. н.е.;
6. Правова та державницька думка 20 ст. н.е.;
7. Вітчизняна правова та державницька думка минулого і сучасності.
3. Предмет та методи історії правової та державницької думки.

Предмет ІПДД — історія виникнення та розвитку теоретичних знань про державу, право,
політику та законодавство, історія правових та державницьких теорій
Предмет ІПДД – не історичні інститути, а теоретичні форми їх осмислення, не просто
сукупність правових та державницьких вчень, а їх історія.
Методологічні принципи:
Принцип об’єктивності. Об’єктивність потребує дослідження державно-правових явищ
такими, якими вони існують у реальній дійсності. Застосування принципу об’єктивності

6
дозволяє розкрити внутрішні закономірні, сутнісні елементи, зв’язки та властивості правових

явищ, які визначають процеси їх розвитку та еволюції.
Принцип всебічності пізнання вимагає розглядати державно-правові явища у всій
багатоманітності їх сторін, зовнішніх та внутрішніх зв’язків та відносин, які характеризують
структуру, взаємозв’язок компонентів єдиного цілого, системи.
Принцип історизму. Принцип історизму передбачає розгляд правових явищ в розвитку в
конкретно історичних умовах, що дає можливість встановити причини її виникнення та
віднайти логіку змін в інституційній організації, ідеології, функціонуванні у процесі їх
еволюції.
Методологічні підходи:
Антропологічний підхід (антропологічна дослідницька програма) – людський вимір
правових явищ. Людина в центрі правового життя, розглядається як активне начало всіх
соціальних процесів.
Аксіологічний підхід – розкриття змісту основних підвалин та ознак державно-правових
явищ через ціннісні характеристики. Ключовими поняттями виступають свобода,
справедливість, правопорядок, легітимність тощо.
Методи історії правової та державницької думки:
Світоглядного (філософського рівня пізнання) - метод аналізу, синтезу, дедукції,
індукції, порівняння тощо, що дозволяють охарактеризувати вчення про державу та право з
точки зору уявлень про них як про елементи дійсності;
Загальнонаукового рівня (діалектичний, порівняльний, метафізичний, матеріалістичний
та ідеологічний) - за їх допомогою держава та право розкриваються як явища, що мають
закономірності, що становлять предмет наукового пізнання. Ці закономірності виявляються у
вигляді прояву держави та права, системі явищ матеріального світу, як складова ідеології, як
явища, що розвиваються і змінюються тощо.
Спеціально наукового рівня пізнання (історико-правовий, порівняльно-правовий,
категоріального аналізу, функціонально-правовий, прогностичний тощо) - дозволяють
встановити і охарактеризувати вчення про державу і право, які засновані на їх юридичних
властивостях.
4. Міфологічний світогляд та формування політико-правової лексики

на Стародавньому Сході.
➔ Політико-правові уявлення – частина міфологічного світогляду;
➔ Соціальні інститути обумовлені устроєм космосу, походять з трансцедентного джерела.
У Стародавніх державах політико-правова думка розвивала уявлення про те, що земні порядки
є частиною загально світових, космічних порядків, які мають божественне походження,
оскільки зусиллями богів тогочасні земні порядки визначаються як такі, що характеризують

7
людське життя, як частину світового космічного порядку. Відповідно, для людини

Стародавнього світу існувала низка речей, пізнання яких неможливо було здійснити за
допомогою розуму, відповідно їх пояснення надавалося з точки зору міфів та релігійних
уявлень.
Земні порядки за божественно-міфологічними уявленнями визнавались частиною
загально-світового (космічного) порядку, а тому вважалось, що будь-яке порушення правил
суспільного устрою, яке склалось історично, може завдати шкоди цьому порядку та потягнути
за собою катастрофічні наслідки. У зв’язку з цим, в Стародавніх Державах є наявною детальна
регламентація людської поведінки за допомогою численних релігійно - етичних заборон,
суворих і, подекуди, жорстоких покарань, поширення та розвиток монархічної, деспотичної
влади. Оскільки чинні порядки і закони були божественними та священними, їх порушення
розцінювали як виклик богам.
Таким чином, в країнах Стародавнього Сходу, внаслідок ще нерозвиненої політичної
самосвідомості, правові та державницькі уявлення ще не відокремились від міфів та не
сформувались у відносно самостійну сферу суспільної свідомості. Божественно джерело чинних
порядків фактично було основною темою Стародавніх міфів, що поєднували в собі не лише
політично-правові уявлення, але й релігійні, етичні, звичаєві, військові тощо.
5. Політико-правова ідеологія у Давній Індії.

Ріта (rta – ведійський санскріт) – порядок космічний, правовий, моральний - багатозначне,
багатофункціональне поняття, яке лежить в основі ведійської картини світу, вихідне уявлення
нормативної – релігійної, правової, моральної – свідомості індоєвропейців;
Ріта – універсальне організуюче начало, яке долає хаос, безлад, беззаконня (анріта);
Зв'язок з категоріями істина (satya) та належна поведінка (vrata);
Ріта уособлює закон та непохитність справедливості. Крім того означало – впорядкований рух,
з якого виводили прикметники правильний, праведний. З погляду права ріта – це порядок як
узаконений стан або закон як начало, яке упорядковує.
Рамаяна – давньоіндійський епос в традиції індуїзму - основа суспільного устрою –поділ на

варни, кожна з яких мала слідувати своїй кармі.
Махабхарата епос (ще називають п’ята веда) – «кшатрії служили брахманам, вайшьї були
віддані кшатріям, а шудри, будучи відданими брахманам та кшатріям, служили вайшьям».
«Варн змішання призводить до пекла, руйнуючи і закони каст, та вічні закони». – Пісня
Господа – Юхагаватгите.
Індуїзм. Основою етики індуїзму стає поняття, яке склалось ще у ведійській культурі – дхарма
(dhar - тримати, - підтримка, положення, dha - брати за основу) – тепер воно набуває чіткого
нормативного смислу. Дхарма розуміється як належне, що є близьким для розуміння сучасної
соціальної та юридичної норми. Могло означати справедливість, право, закон.

8
Артхашастра або наука політики:

Мета Артхашастри – зміцнення влади царя через обгрунтування образу правителя, який
несе відповідальність та піклується про свій народ.
6. Зародження та розвиток державно-правової ідеології в

Стародавньому Китаї.
Перші правові і політичні ідеї давнього Китаю знаходять своє закріплення у книзі історичних
переказів "Шу дзін", датованій приблизно VIII ст. до н.е. Походження державної влади
пояснювалося божественним походженням. Втіленням бога на землі був син неба (Ті) —
володар, який, завдяки знанню законів неба, міг добре панувати на землі. Основним
завданням володаря було забезпечення у світі гармонії.
В середині IX ст. до н.е. у Китаї починає панувати династія Чжоу, започатковуючи період
феодалізму в цій країні; відбувається ряд змін у суспільстві і, відповідно, у політичній та
правовій думці. Утворюються чотири суспільно-політичні напрямки:
Перший — започаткований Лао-цзи даосизм, прихильники якого висловлюються проти
будь-якого втручання влади у справи суспільства.
Другий — започатковане Конфуцієм конфуціанство.
Третій — вчення Мо-дзи, в основу якого покладалася ідея всеосяжної любові, на якій повинні
були базуватися відносини між людьми.
Четвертий — легізм.
Основи вчення Лао-цзи, жив десь у VI ст. до н.е., викладені у книзі "Дао де цзін". Основою
вчення Лао-цзи є дао — щось невидиме, нечутне, невловиме, нематеріальне, а, водночас, таке,
що починає, проникає і закінчує всі явища і речі. Говорячи про державу, Лао-цзи вважає її
природним утворенням, яке не залежить від волі і діяльності людей і розвивається своїм
шляхом. Управління державою мають здійснювати мудро людина, який забезпечить "серця
жителів пустили, а шлунка повними" Основою розвитку держави визначалася природний
шлях відповідно до якого процвітаючою є та держава де не порушується природні закони, тому
право визначалось суто як природне, яке походить від мудрого правителя.
Конфуціанство, засновник Мислитель Конфуцій, який у своїх працях обстоював ідеї
гуманізму та лояльності, які мають знаходилися в основі взаємовідносин між людьми. Саме
людяність та гуманність мають бути закладені в основу діяльності держави, а насильство та
жорстокість держави призводить до її занепаду. Найкращою формою правління Конфуцій
вважав аристократію, проте висуває до неї наступні вимоги: мудрість, доброчесність та
справедливість. Державу Конфуцій пов'язував з сутністю сім'ї та родини, де правитель
визнавався батьком а усі піддані- члени його родини. За таких умов, матеріальні блага
розподілялися б рівномірно, як результат відсутність бідності та протиріч між людьми.

9
Моїзм - загальна суспільна любов та взаємна користь( Моциз). Саме за таким принципом має
здійснюватись державна влада, що забезпечить гармонії та спокій суспільства, а в іншому
випадку це призведе до розколу держави. Доступ до влади мав бути вільним та рівноправним, а
керувати державою мали б мудро та авторитетні правителі. В свою чергу право визначалася як
загальне благо, яке повинно було забезпечити основні потреби кожного громадянина. Саме за
допомогою права мають бути закріплені та гарантовано мінімальні потреби кожної людини.
Легізм - в основу якої вкладалися ідеї законності невідворотності дії закону, суворо ті
покарань та державної авторитетності. Саме в основі суспільного порядку мав бути закон
оскільки гуманність були згубною для держави. В основі закону була монополія держави на
законодавчу діяльність та монополія на застосування покарань.
➔ Політико-правові ідеї структуруються на окремі школи;
➔ Вони закладаються в основу тогочасного державного будівництва. А ідеї конфуціанства
становлять офіційну ідеологію держави.
7. Політико-правові ідеї Даосизму.

Основні політико-правові вчення викладені в книзі "Дао-де цзин" (книга про Дао і Де). "Дао" -
це щось невидиме, невловиме, нематеріальне. Водночас "Дао" засновує, пронизує, завершує усі
явища і предмети. Людина може наблизитися до "Дао" тільки коли відійде від навколишнього
світу. "Дао" - найвищий безликий абсолют. Держава, суспільство, людина - природні частини
"Дао" і Космосу. Усі вони підпорядковані законам вічності.
Даосизм критикував керівників держави за те, що вони занадто діяльні, встановлюють
податки, приймають заборонні закони, ведуть війни. Пропонували такий варіант керівництва,
коли кращим правителем вважався той, про якого народ знає лише те, що він існує. Лао-цзи
виступив проти прогресу, вважав, що селитися треба ближче до землі, оскільки в давнину жити
у маленьких розрізнених селах означало відмовитись від засобів виробництва, відучити народ
від знань. Важко управляти народом, коли в нього багато знань.
Соціально-політична і правова концепція даосизму становила собою реакційну утопію.
Містицизм і таємничість даосизму викликали до нього величезний інтерес. Імператор, його
оточення, селяни сприйняли це вчення.
Послідовники Лао-цзи трактували "Дао" вже не як абсолютне світове начало. Воно передує
небесному владиці і перевершує його своєю міццю. "Дао" - джерело всього сущого,
нескінченний потік природного виникнення та зміни всіх явищ, їхнього переходу з одного в
інше, вічний кругообіг народження і смерті. Для людини воно постає у вигляді надприродного
закону, що управляє світом. Перед обличчям цієї всепроникаючої сили людині залишається
лише усвідомити свою нікчемність та намагатися шляхом звільнення від пристрастей
продовжити собі життя.

10
8. Етико-політичні погляди Конфуція.

У III ст. до н. е. відбулося об'єднання Китаю, і формальна імператорська влада наповнилась
реальним змістом Це зумовило формування нових поглядів на природу, світ і людину.
Серед основних філософських напрямів цього періоду слід назвати насамперед конфуціанство.
Його засновник Конфуцій (латинізована версія імені Кун Фуцзи - вчитель Кун, 551-479 pp. до н.
е.) походив із знатної, але розореної сім'ї. Відомо, що Конфуцій був радником при правителі
царства Лу, а потім, добровільно пішовши у відставку, протягом багатьох років мандрував
країнами Східного Китаю. Конфуцій займався упорядкуванням стародавніх книг, йому
належить редакція «Книги пісень», коментарів до «Книги перемін», «Літописів» царства Лу.
Його власні погляди викладено головним чином у книзі «Бесіди про судження», укладеній
послідовниками Конфуція із висловлювань і повчань учителя та його найближчих учнів.
Конфуцій, занепокоєний розкладом суспільства, зосереджує увагу на вихованні людини в дусі
поваги і шанобливості до навколишніх, до суспільства. В його соціальній етиці людина є
особистістю не «для себе», а для суспільства. Етика Конфуція розуміє людину як провідника
соціальної функції, а виховання - як гідну поведінку людини у виконанні цієї функції. Такий
підхід мав велике значення для соціально-економічного впорядкування життя в аграрному
Китаї, але він вів до редукції індивідуального життя, до конкретного соціального становища і
діяльності. Індивід був функцією в соціальному організмі суспільства.
Початкове значення поняття «порядок» (лі) як норми конкретних відношень, дій, прав і
обов'язків Конфуцій підносить до рівня зразкової ідеї. Порядок у нього встановлюється
завдяки ідеальній всезагальності, ставленню людини до природи і, зокрема, відносинам між
людьми. Порядок виступає як етична категорія, що включає в себе правила зовнішньої
поведінки - етикет. Справжнє дотримання порядку веде до відповідного виконання обов'язків.
Порядок наповнюється доброчинністю (де).
Таке виконання функцій на основі порядку з необхідністю приводить до виявлення людяності
(жень). Людяність - основна з усіх вимог, які ставляться до людини. Людське існування
бачиться настільки соціальним, що воно не може обходитись без регуляторів, викладених так:
➔ допомагай іншим досягти того, чого б ти сам хотів досягти;
➔ чого не бажаєш собі, того не роби іншим.
Люди відрізняються за сімейним, а потім за соціальним станом. З сімейних патріархальних
відносин Конфуцій виводить принцип синівської і братерської доброчинності (сяо ти).
Соціальні відносини є паралеллю відносин сімейних. Ставлення підданого до правителя,
підлеглого до керівника таке ж саме, як ставлення сина до батька і молодшого брата до
старшого.
+Для дотримання субординації і порядку Конфуцій виробляє принцип справедливості та
виправлення (і). Справедливість та виправлення не пов'язуються з онтологічним розумінням
істини. Людина повинна чинити так, як зобов'язує порядок і її становище. Зразкова,
виправлена поведінка - це поведінка в дотриманні порядку і людяності, оскільки «благородний

11
муж розуміється на тому, що є зразковим, так само, як маленькі люди розуміються на тому, що
є вигідним». Таким є шлях (дао) освічених, які володіють моральною силою (де) і яким
довірятиметься управління суспільством.
Для встановлення суворої субординації всередині суспільства і усунення міжусобної ворожнечі
серед знаті Конфуцій висуває такі етичні правила:
➔ повага до батьків (сяо);
➔ повага до старшого брата (ді);
➔ вірність правителю і своєму господарю (чжунь) та ін.
Надаючи важливого значення навчанню та вихованню, Конфуцій поряд з тим вважає, що
лише представники аристократії можуть володіти мудрістю, яка є наслідком їх вродженого
знання, що є вищим видом знання. Визнаючи існування «володаря неба» і духів, Конфуцій
вірив у долю.
У II ст. до н. е. за імператора У-Зі принципи конфуціанства було канонізовано та проголошено
офіційною ідеологією, а самого Конфуція було зараховано до сонму богів.
9. Ідеологія легізму.
Легісти (законники) IV–III ст. до н. е., відображали настрої й ідеали чиновництва. Вони
заперечували принципи гуманності, обов’язку, ритуалу, на основі яких, відповідно до
Конфуція, будується державне управління. Як основу суспільного порядку легісти визнавали
закон, а гуманність і обов’язок вони вважали згубними для держави.
Найбільш визначним представником легістів був Гунсунь Ян, відомий під ім’ям Шан Ян
(390–338 до н. е.), правитель області Шан, що здійснив ряд радикальних реформ. Традиція
приписує йому авторство «Книги правителя області Шан». На відміну від конфуціанців, він
виходив з ідеї про вроджену порочність людини, про абсолютизацію централізованої влади і
створення могутньої держави, здатної поглинути своїх сусідів. «Якщо державою (керують) за
допомогою доброчесних методів, — говориться в «Книзі», — у ній неодмінно з’явиться маса
злочинців… Якщо (правитель) домагається хорошого управління за допомогою закону, (його
держава) стане сильною…» Шан Ян обґрунтовував управління, що спирається на
всесильні закони і жорстокі покарання — єдиний метод управління порочними людьми,
з яких складається народ. Ключову роль в управлінні він відводить покаранню: «хороше
правління здійснюється шляхом покарання». При цьому Шан Ян відмовляється визнати
наявність якого-небудь зв’язку між мірою покарання і тяжкістю злочину. Він вважав, що
необхідно жорстоко карати навіть за найменше порушення наказів царя, інакше неможливо
керувати народом. «Як вже караєш, — писав Шан Ян, — то карай суворо за дрібні провини, і
тоді зникнуть покарання, справи увінчаються успіхом, а держава зміцниться». Отже, віра
легістів у всесилля закону передбачає не стільки свідоме ставлення до нього людей, скільки
страх покарання. Прагнучи підсилити роль покарань, він вводить у свою концепцію систему
кругової поруки, взаємного стеження, пропонуючи зв’язати ними не лише родичів, сусідів, але

12
й общину, армію. Ідея такого контролю над вчинками і думками людей була однієї з «кращих»
знахідок, істотним внеском у теорію управління тоталітарною державою.
Ідеолог легізму передбачає не гармонію, взаємодію держави і суспільства, а безмежне
панування першого над другим. Проте панування держави, згідно з концепцією Шан Яна,
це не сваволя влади. Загальний для всіх закон — гарантія від сваволі.
Іншими засобами для процвітання держави Шан Ян вважав землеробство і війну —
«Єдине», на чому повинні бути зосереджені зусилля народу і держави. Правителю потрібний
був обмежений, але відданий підданий, що живе землеробством і війною. «Коли (знання)
присікаються і не заохочуються, люди щирі і прості».
Таким чином, Шан Ян один із перших у світовій історії створив модель легістської,
тоталітарної держави. Його прибічники відмовились від традиційних моральних
трактувань влади і політики. У той же час вони виступали за всезагальність і
невідворотність відповідальності для всіх. Вимагали, щоб закони були «ясними і зрозумілими
всім». Ніхто під загрозою смертної кари не повинен змінювати закон.
Ідеї легістів виявились життєздатними, а їх діяльність сприяла об’єднанню у 221 р. до н. е. всієї
території Китаю. Все ж легізм зазнав впливу конфуціанства. Легісти стали визнавати, що
закони повинні давати користь народу, бути благом для усіх.
Таким чином, перші цивілізації на Давньому Сході почали освоювати правовий і політичний
простір людини, утверджувати людський вимір держави, влади, політики, законодавства.
Критика офіційних релігійних догм, ускладнення політичного і соціально-економічного життя
стимулювали появу раціональних концепцій права і держави.
10. Значення вчень про державу і право у поглядах мислителів

Стародавньої Греції.
Мислителі давньої Греції зробили суттєвий внесок у розвиток політико-правових уявлень, у
теоретичну розробку проблем держави і права. Це обумовило їхній помітний вплив на
наступних мислителів та їхнє значне місце в історії політичних та правових вчень.
Всесвітньо-історичне значення духовної спадщини античної Греції, складовою частиною якої є
політичні та правові вчення, обумовлене тим, що давньогрецькі мислителі заклали основи
теоретичної розробки проблем права і держави. В їх творах знаходимо перші визначення права
і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функцій, цілей. Уявлення про
природне і волевстановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і
«мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та інші
вплинули на подальший розвиток вчень про право і державу. Їх фундаментальні ідеї
визначили магістральний розвиток європейської цивілізації.
Частково безпосередньо, частково через римських авторів головні політичні та правові ідеї,
концепції і поняття давньогрецької теорії стали основою всієї європейської політичної та
правової думки.

13
В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою залишатиметься

вірність античним ідеям, принципам, ідеалам.
11. Релігійно-правова лексика у творчості Гомера ("Іліада" та

"Одиссея") та Гесіода - поеми ("Теогонія" та "Турботи та дні").
Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні
правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до
н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся
Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної
справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд.
Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все,
антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних
поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння
того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають
"гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні
державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає
принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість
в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно.
Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю,
звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної
справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого
права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків
уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане
з поняттям справедливих і несправедливих діянь.
Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого значення в
поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській
інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом,
правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного
добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В
Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку
політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і
поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.
Громадянин належав не собі, а полісу. Благозаконня (евномія) вважалось умовою гідного
полісного життя.

14
12. "Сім мудреців" (Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клєобул та

Хілон).
Характерна для поем Гомера і Гесіода спроба раціоналізувати уявлення про етичний,
морально-правовий порядок у людських справах і відносинах отримує свій подальший
розвиток у творчості так званих "семи мудреців". До семи мудреців, звичайно, зараховуються
Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їхнє життя і творчість відносяться до
кінця VII — початку VI ст. до н.е. У своїх коротких висловах ("гномах") ці мудреці сформували
вже цілком раціональні і світські, за своїм духом, етичні та політичні сентенції, максими
світської практичної мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків.
Дехто з мудреців самі були активними учасниками політичних подій, правителями та
законодавцями. Фалесу приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в
інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Хілону належить афоризм:
"Підкоряйся закону". Він вважав кращим полісом той, в якому громадяни слухаються законів
більше, ніж ораторів. Піттаку приписують вислів: "Підкоряйся тому законові, який ти
постановив сам для себе". Йому ж належать слова: "Повелівай не раніше, ніж сам навчишся
підкорятися". Зберігся афоризм Періандра: "Не обмежуйся покаранням злочинця, а
попереджуй злочини". До семи мудреців належить і Солон, знаменитий афінський державний
діяч і законодавець. Саме від його правління та проведених ним реформ "почалася
демократія", як писав Арістотель. Він перший, хто зрозумів, що демократія — це
відповідальність всіх громадян за стан справ у державі. З огляду на це, надзвичайно цікавий
закон, виданий ним: "Хто під час смути в державі не стане зі зброєю в руках ні за тих, ні за
інших, той піддається безчестю і позбавляється громадянських прав". Держава, на думку
Солона, потребує, перш за все, законного порядку.
13. Політико-правові погляди Геракліта.

Геракліт, біля 530 — біля 470 рр. до н.е., — знаменитий філософ діалектик. Політико-правові
погляди мислителя можна зрозуміти тільки у контексті його світогляду в цілому. Все в світі,
згідно з Гераклітом, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі й оновленні: "Не можна двічі
увійти в одну і ту ж річку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін
єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають
єдність.
Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу, як космосу (а
"космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок"), є вогонь — загальний
еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. "На вогонь
обмінюється все, і вогонь — на все, як на золото товари і на товари — золото". Вогонь —
одночасно принцип (першооснова) і міра космосу, а також всіх процесів і явищ, які
відбуваються у ньому. "Цей космос, єдиний для всього існуючого, не створював ніякий бог і
ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем". Обумовленість долі космосу
змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, який

15
лежить в основі всіх подій у світі. Все в світі відбувається відповідно до цього логосу: через
боротьбу і в силу необхідності. Справедливість і правда полягає у тому, щоб слідувати
загальному божественному логосу. Згідно з позицією Геракліта, люди не рівноцінні один
одному, нерівні між собою. Мислення — велике благо і воно спільне всім людям. Проте
більшість людей нерозумна, не розуміє сенсу того, з чим стикається. Саме тому він відкидає
демократію, як правління "нерозумних", і вважає найкращою формою правління - правління
"кращих". Тобто, по суті, його позицію можна охарактеризувати, як елітаристську концепцію.
Приділяючи у своїй творчості значну увагу проблемам полісу та його законів, він виступає за
писане право, тобто за закон, і підкреслює, що "народ повинен боротися за закони, як за свої
стіни". У цьому формулюванні маємо яскравий приклад ідеї боротьби за право, надпартійний,
надідеологічний принцип законності, як такої, принцип панування права у полісному
(політичному) житті. Поліс і його закон, за Гераклітом, — це щось спільне, однаково
божественне і розумне як по виникненню, так і по суті. "Всі людські закони виходять від
єдиного божественного, який простягає свою владу на все, над всім панує і над всім отримує
верх". Божественна справедливість і правда (діке) інтерпретуються Гераклітом, як те розумне
начало (загальний логос), з якого випливає і яке виражає (повинно виражати) людський закон.
Без божественного, космічно-вогняного масштабу у людей не було б і самого уявлення про
справедливість.
Для Геракліта Зевс, логос, вогонь — синоніми. У теологічній площині людський закон
випливає з божественної справедливості, в гносеологічній — із загального логосу, в
онтологічній — з вічного вогню. У зв`язку з цією триєдністю джерела закону, важливо
пам'ятати про те принципове для всієї концепції Геракліта положення, що саме онтологічне
начало (вогонь) дає міру (і масштаб) всьому іншому — сам космос впорядкований тільки
завдяки певній мірі вогню. Основна гносеологічна характеристика закону, за Гераклітом,
полягає в його відповідності загальному голосові (світовим закономірностям). Саме тому
праворозуміння одного ("кращого") є кращим, ніж правосвідомість демосу. "Один для мене —
десять тисяч, якщо він найкращий".
Власне з вчення Геракліта бере свій початок діалектика, розвинута Геґелем, а пізніше і
Марксом. Власне з Геракліта можна починати відлік боротьби ідей демократії (Солон) та
протилежних їй ідей, започаткованих Гераклітом. В той же час, вчення Геракліта
використовувалися, в тій чи іншій мірі, прихильниками як раціоналістичної, так і
релігійно-божественної доктрини природного права.
14. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах, Пол

Агригентський. Калікл, Лікофрон, Алкідам Елейський).
Разом із розвитком рабовласницької системи господарства і пов’язаного з цим загострення
суперечностей всередині рабовласницьких полісів зросло значення питань про державу і
право. Підвищилась роль народних зборів, ширше обговорювались політичні питання, що

16
сприяло вивищенню ролі ораторського мистецтва. Старе виховання, розраховане на підготовку

рядового воїна, вже не задовольняло. Виникли запити духу, потреба в освіті.
Любов до військових обладунків заміняється любов’ю до знання, мистецтво кидати дротики
поступається місцем мистецтву кидати «крилате слово» у широку аудиторію народних зборів
або в суді.
Цим новим потребам відповідали софісти (сафос - мудрий), які виступали в ролі
популяризаторів знання і платних вчителів красномовства (середина V ст. до н.е.).
Ознайомлюючи молодь із зародками науки і навчаючи їх ораторському мистецтву, вони
водночас критикували традиційні погляди і захищали передові для того часу принципи та ідеї.
Софісти не були представниками єдиного філософського напряму ні у філософії, ні в політиці.
Проте вони мали й спільні риси:
➔ дух критики, перегляду і навіть розвалу традиційних устроїв;
➔ інтерес до питань політики, відверта критика і постановка питань держави і права, що до
них не розглядались у філософському плані;
➔ захоплення формальною логікою і зовнішнім переконанням мови.
Софістів поділяють на дві групи:
➔ старші (середина V ст. до н.е.) – Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт;
➔ молодші (кінець V ст. до н.е.) – Лікофрон, Фрасімах, Калікл, Алкідам, Пол
Агригентський.
Старші софісти дотримувались прогресивних поглядів і були прибічниками рабовласницької
демократії. Серед молодших зустрічались й такі, що захищали реакційні погляди.
Протагор – засновник школи софістів і найвідоміший представник старших софістів.
Детальніше про його вчення:
➔ Розробив вчення про відносність знань про добро і зло (філософія релятивізму). Все
залежить від того, як людина сприймає і оцінює дійсність. Будь-які знання залежать від
відчуттів, які в усіх людей різні. Саме тому немає єдиної істини.
➔ Політична діяльність має бути надбанням усіх (обґрунтовує у міфі про Прометея).
Інакше не може бути держави. Усі громадяни повинні бути учасниками політичного
життя, рівною мірою брати участь у вирішенні політичних питань. Такі положення
свідчать про демократичний напрям ідей Протагора.
➔ Держава становить союз для взаємного досягнення цілей, яких неможливо досягти
розрізненими силами окремих осіб (обґрунтовує у міфі про Епіметея).
➔ Обґрунтовує думку про умовність суджень про справедливе і праведне. Про те, що
кожний уряд видає закони відповідно до своєї користі. Звідси можна зробити висновок,
що абсолютного права не існує.
➔ Вбачає у покаранні засіб психічного впливу як власне на злочинця, так і на інших.

17
➔ Релігія є не що інше, як витвір політики панівного класу. Проглядається атеїстичний

підхід до розуміння догм релігії.
➔ За природою всі люди вільні й тільки людськими зусиллями можна перетворити людей
на рабів.
Загалом, Горгій, Гіппій і Антіфонт першими здійснили ґрунтовну розробку
природно-правової теорії.
Софіст Горгій підкреслював, що одним із найбільших досягнень людської культури є писані
закони, що їх він називає охоронцями справедливості, яку він ставив за цінністю вище за них.
Софіст Гіппій перший серед софістів протиставив природне і позитивне право. Природне
право – справедливість, в той час як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і
штучних вимог, суперечить справедливості. Він аргументував це тим, що писані закони є
умовними і текучими, залежать від зміни законодавців.
Софіст Антіфонт також розвивав природно-правові уявлення. Обґрунтовуючи ідею про
рівність усіх людей від природи, він посилався на те, що в усіх людей – еллінів і варварів,
знатних і простих – ті самі природні потреби. Нерівність усіх людей випливає з людських
законів, а не з природи. Таємне порушення законів держави може залишитися без наслідків,
тоді як порушника законів природи неминуче спостигне покарання («бо приписи законів
довільні (штучні), веління ж природи необхідні»).
------------------------(далі молодші софісти)--------------------->
Софісти Фрасімах і Пол Агригентський вважали, що закони закріплюють вигоду
найсильніших, тут сила – основа права.
Софіст Фрасімах стверджував, що політика – це сфера прояву людських сил та інтересів,
сфера людських, а не божественних діянь. Реальний критерій практичної політики і принцип
володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те,
що придатне найсильнішому». У кожній державі влада встановлює закони на свою користь:
демократія – демократичні, тиранія – тиранічні тощо. Установивши подібні закони, влада
оголошує їх справедливими. Володіння владою дає великі переваги. Несправедливість у
політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше справедливості. Він засуджував
роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.
Софіст Калікл не погоджувався з думками Фрасімаха вище. На його думку, «закони
встановлюють саме слабосильні, а їх більшість. Вони установлюють закони заради себе і
власної вигоди». Калікл був прихильником аристократичного правління. За природою,
справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив
«природну ознаку справедливості» і з позиції такого розуміння природного права критикував
демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.
Софіст Лікофрон державну спільність вважав результатом договору людей про взаємний
союз. На його думку, договором є і закон як гарантія особистих прав людини, проте він не в
силах зробити громадян добрими і справедливими. Особисті права він вважав невідчужуваним

18
природним правом, для забезпечення якого і було поміщено угоду про створення державної
спільності. У основі його концепції лежить принцип про природну рівність людей і рівність їх
особистих прав.
Софіст Алкідам Елейський відстоював ідею природноправової рівності і свободи всіх людей
(включаючи і рабів): «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».
Висновок: Софістів об’єднувало твердження про те, що «закони – результат домовленості».
Такі міркування щодо закону підводять до висновку, що людське знання має відносний
характер, що істини як такої не існує, що істина є лише спільною думкою громадян,
результатом домовленості вважати істиною те, а не інше.
15. Політико-правові погляди Сократа.

Сократ (469 – 399 рр. до н.е.) народився в Афінах у незаможній родині. Як і софісти, він
критично ставився до традиційних уявлень. Він нічого не писав, оскільки був неписьменний і
викладав свої ідеї у промовах. У нього, які у софістів, вчилися володіти думкою і словом так
вміло, як це робив він.
➔ Піддавав гострій критиці софістів, але деякі їхні вчення та ідеї, такі як природне
право, закон поліса, підтримував і навіть розвивав. Він убачав у них розумний початок і
тому такі поняття як розумне, справедливе, законне вважав рівнозначними, тотожними.
Він вороже ставився до матеріалістичних положень софістів і їх демократичних
принципів.
➔ Сократ був принциповим прихильником законності. Він симпатизував формам
державного управління аристократичної, поміркованої олігархії. Вкрай негативно
ставився до «крайньої» демократії.
➔ Правити в державі повинні знаючі.
➔ Був принциповим противником підходу до законів життя і природи як таких,
які вони є. «Світ – це витвір Бога». Потрібно не досліджувати природу, а виявляти волю
Бога. Він запевняв, що у всьому вбачається створена Богом розумна мета (кішка ловить
мишей, тому вона бачить у темряві).
➔ Сократ заявляв, що вивчення законів природних має йти за вивченням законів
суспільних. Істинні знання можливі лише через загальні поняття. «Пізнай себе» -
рекомендує Сократ, і тоді дізнаєшся, що корисно і що погано, що справедливо і що
несправедливо, що відповідає силам людини і що їх перевищує.
➔ Що більше буде морально вихованих людей, то більше гарантій для панування істини.
Моральний той вчинок, який, на думку того, хто його здійснює, корисний йому.
Більшість людей не відповідає вимогам моралі, а тільки певна меншість, тобто
аристократи.

19
➔ Він зневажливо ставився до ремісників, селян і рабів, був ворогом демократії й тому
висміював усі інститути афінського державного ладу, особливо обрання архонта за
жеребком, вважаючи найвдалішою аристократичну республіку схожу на Спарту.
➔ Сократ – поборник законності. Він вважав, що сила і могутність держави залежить
від підпорядкування громадян її законам. Усе, що людина має, тримається на законах.
➔ Держава – це те середовище, в якому тільки й може жити людина. Тому не може бути
інтересів вищих від державних.
➔ Уявлення Сократа про державу має в основі договірну теорію (ніяких проектів немає).
➔ Висунув ідеалістичне вчення про існування неписаних «божественних» законів,
які існують без людей, встановлюються не людьми, а благами, мають безмежну силу. За
божественними законами має будуватися і законодавство, так як перші становлять
моральні (духовні) засади чинного права. Природні, неписані закони вимагають також
підпорядкування писаним законам, позаяк норми права освячені Богом.
➔ Сократ не розрізняв норми права і моралі, а отже, вважав, що справедливе і законне
– це одне й те саме.
Практичний ідеал Сократа – правління знаючих і компетентних.
Теоретичний ідеал – виявити і сформулювати морально-розумну основу і сутність держави.
Висновок: як бачимо, Сократ виправдовує чинні закони, які б вони не були. На його думку,
вони кращі, ніж беззаконня й самочинство. У віці 70 років Сократ створив собі пам’ятник як
захиснику законності. Хоча він і підкорявся законам демократичних Афін, та робив це для
того, щоб взагалі ствердити принципи законності, але водночас був безсумнівним
противником демократії і прибічником реакційної програми, оскільки вважав природним і
справедливим рабство.
16. Два проекти держави Платона в книгах «Держава» та «Закони».

У творі «Держава» Платон наводить проект ідеального державного ладу.
Вільне населення в ідеальній державі поділяється на три стани:
➔ Філософи, які правлять державою.
➔ Стражі (воїни), які охороняють державу.
➔ Ремісники та землероби, які забезпечують громадян усім необхідним для життя.
Платон наводить такі аргументи для виправдання цього розподілу:
1. Розподіл праці – найкраще, коли один робить одну справу, не хапаючись за багато.
Справедливість полягає в тому, що кожен має робити своє.
2. Природжена нерівність людей за їхньою здатністю. Стан душі в земному житті залежить
від того, як успішно вона пізнає істину, перебуваючи у світі ідей.

20
3. Соціальну нерівність слід зміцнювати поширенням міфу нібито «Бог - творець» до тих
людей, хто здатен управляти, при народженні домішав золота, до інших, їх помічників –
срібла, а до землеробів і ремісників – заліза і міді.
Ідеальна держава Платона – це про справедливе правління кращих. Він поділяє
думку Сократа, що законне і справедливе – це одне й те саме, оскільки в основу цих понять
покладено божественне, а на додаток ще й ідеальне начало.
Водночас, на відміну від Сократа, Платон не стверджує принцип законності. Філософи
повинні керуватися власним розсудом, а не вказівкою закону.
Платон віддавав перевагу аристократії, критикуючи тимократію, олігархію, демократію та
тиранію.
Філософи і воїни – це аристократична верхівка держави. Воїни мають цілком
віддатись військовій справі й бути повністю вільними від інших занять. Колективна приватна
власність для філософів і воїнів – найкращий засіб для єднання і солідарності в державі.
Найнебезпечніше, коли в державі звучать вирази: «Це моє, а це не моє, чуже». Найкраще
влаштована держава, де всі кажуть про одне й те саме «це моє».
Чинники, що роз’єднують інтереси громадян, - приватна власність і сім’я, тому для них немає
місця в ідеальній державі. Немає в ній і шлюбів. Статеві зносини без регламентації начальства
суворо каралися.
Пропонуючи встановити загальну (спільну) приватну власність для філософів і воїнів, Платон
мав на меті не покращити становище неімущих мас, а зміцнити існуючу форму експлуатації,
ще більшою мірою ствердити рабовласницький лад.
Жінки, як і чоловіки, мали бути рівними в суспільній діяльності й виховуватись за однією
програмою.
У творі «Закони» зберігається жорстка регламентація приватного життя, виховуються
почуття єдності й колективізму. Платон передбачає суворі каральні заходи – смерть і вигнання
не тільки за злочини, а й за вільнодумство, відходження від релігії – державної ідеології (так
зване «очищення» держави від поганців).
Стверджуючи принцип законності, Платон писав про неминучу загибель держави, де закон
перебуває під чиєюсь владою. І навпаки, де закон стоїть вище правителів, там будуть всі
блага та розквіт. Платон першим висунув ідею створення правової держави.
Характеризуючи істинні й справедливі закони як «визначення розуму», Платон наголошує, що
вони встановлюються заради «загального блага» держави загалом, а не для
обмеженої групи, що захопила владу.
Платон рекомендує законодавцю дотримуватися помірності, обмежуючи, з одного боку, владу
правлячих, з іншого – свободу підвладних. Законодавець повинен також враховувати
географічні та кліматичні фактори.

21
Висновок: ідеалізація кастовості й аристократичного правління, виправдання нерівності,

нехтування правами особи, жорстка регламентація всіх аспектів особистого життя – усе це дає
підстави зараховувати Платона до попередників тоталітаризму. Проте ідея загального блага і
загального інтересу як основи політичного єднання, думка про приватну власність як причину
соціальних суперечностей і конфліктів, чітке визначення законності найважливішим
атрибутом політичної організації – усе це, беззаперечно, є актуальним і в наш час.
17. Право як справедливість у поглядах Аристотеля.

Право за Аристотелем – це політична справедливість, порядок, встановлений у політичній
організації (державі).
Він не усвідомлював справжньої істинної природи права і заявляв, що завдання права полягає
у тому, щоб послуговуватися користі, забезпечити «автархію» (незалежність,
зверхність) громадян у державі й далі відверто додає, що право може служити одній лише
користі «кращих» і сильніших.
Права немає у взаєминах пана і раба, батька і дітей, або де панує деспот з необмеженою
владою.
Аристотель вирізняє право неписане (звичаєве) і писане (законне), - відповідно
природне і позитивне. Природне право становить ніби основу дієвого законного права (до
природного права він зараховує рабство, війну з варварами заради поповнення рабів,
власність). Оголосивши чинне право деякою конкретизацією природного права, Аристотель, як
і Сократ та інші прибічники вчення про природне право, намагається тим самим підняти
моральний авторитет чинного права.
Справедливість – поняття, яке Аристотель тісно пов’язує з правом. Справедливість – це те,
що відповідає законам. Що законне, то й справедливе. А справедливість полягає в
рівномірності, а оскільки рівномірність – це середина, то й справедливість є середина.
Аристотель розрізняє два види справедливості:
➔ Зрівнювальна – зрівнювання того, що становлять елементи обміну.
➔ Розподільна – розподіл благ кожному за гідністю відповідно до особливостей індивіда.
Зрівнювальна стосується більшою мірою сфери цивільно-правових угод, друга – сфери
політики, де йдеться про розподіл політичних прав, почестей за гідністю.
Вчення про розподільну справедливість становить у Аристотеля теоретичне виправдання
нерівності суспільного становища і політичних прав.
Висновок: загалом вчення Аристотеля спрямовувалося на ідеалізацію грецького
рабовласницького полісу, спробою оголосити одвічним і природним рабовласницький лад.
Водночас його вчення про державу і власність, справедливість і закон й понині є невичерпним
джерелом для дослідників.

22
18. Значення політико-правової конкуренції між католицькою

церквою та світською владою у формуванні західної традиції права.
В історії Західної Європи середні віки охоплюють більш ніж тисячолітній період (V–XVI ст.).
На протязі цього періоду політичні та правові ідеї, погляди змінювалися і розвивалися.
Глибокий відбиток на її розвиток, як і на все тодішнє інтелектуальне життя, накладало
християнство і церква. Католицька церква знаходилась у своєрідному становищі. З одного
боку, вона поширила свій вплив на всю Західну Європу. Вона управлялася з одного центру
римським папою.
Середньовічне мислення Західної Європи в основі своїй теократичне. Всі пануючі на той час
християнські вчення зводились до постулату, що спасіння людини винятково залежить від
церкви, єдиної інституції, якій належить відпущення гріхів і оцінка чеснот віруючих. Зміст цих
учень зумовлювався об'єктивними тенденціями розвитку ранньофеодального суспільства і
утвердженням християнства, яке в 311 р. стає офіційно дозволеним, а під кінець IV ст. -
пануючою релігією Римської імперії. Межі християнського світу певний час практично
суміщалися з межами Римської імперії, так що сан імператора був водночас саном єдиного
верховного світського предстоятеля всіх християн світу.
Прагнення церкви утвердити своє панування над державою стало політичним догматом
середньовіччя. Поряд з цивільним правом формувалося право церковне, яке намагалось
поширити свою компетенцію і підпорядкувати церкві життя мирян у правовому аспекті.
Теологія поступово утверджувала свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності,
перетворюючи науки і філософію на своїх служниць.
Ідейне панування християнської релігії і церкви обумовило ту обставину, що основні
положення державно-правової думки набули релігійного оформлення. Біблійні тексти у
будь-якому суді (світському чи церковному) мали силу закону. Поза християнською доктриною
не виникало будь-яких уявлень про державу і право.
Визначальною для розвитку правових та державницьких вчень вказаного періоду
є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне,
однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка
влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава).
Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, другої — Данте, Марсілій Падуанський,
Вільям Оккам. Важливо також відзначити, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною
залишалася монархічна ідея, саме вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів
політико-правової свідомості середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного
періоду.
В цілому, правова свідомість середньовіччя, як і тодішня політична ідеологія, головним
джерелом таких ключових понять, як справедливість, право, законодавство, мали Біблію, хоча
це джерело не перекрило впливу на середньовічну правову думку етико-юридичних поглядів
давньої Греції та Риму.

23
Разом з тим, вона мала ряд своїх, тільки їй притаманних рис. Наприклад, середньовічна
правова думка заперечувала, що і на суспільстві лежить вина за вчинення злочину окремою
особою, не визнавала обмеженої осудності людини, відкидала можливість допущення помилок
суддями тощо. Вона вважала, що справедливість зобов'язує застосовувати до винних тільки два
крайніх заходи: або жорстоке покарання у повному обсязі, або помилування. У правосвідомості
тогочасного суспільства присутня повага до закону, переконаність в його безперечності, віра в
його фундаментальне значення для нормального людського співжиття.
Отже, суперечки між двома ієрархіями (церквою і державою) за вплив на суспільство в
правовому відношенні є винятково юрисдикційними. Ці роздуми стали засадовими в теорії
«двох мечів», концепцію якої виклав папа Гелазій І наприкінці V ст. Основні положення теорії
спирались на довільне тлумачення цитат із Євангелій - імператор одержує свій меч від церкви,
а відтак зобов'язаний служити їй своїм мечем. В питаннях віри він повинен залишати право
останнього слова за церквою і мусить радше вчитися, аніж навчати. Захищаючи право церкви
на провід у суспільстві, отці церкви створили засади теократичних теорій, які почали
домінувати з розвитком феодалізму (XI - поч. XVI ст.). Засадовим у теократичних теоріях було
твердження, що держава зобов'язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять
коритися їй як християни (чада церкви).
Зіткнення світської та церковної влади має таке значення:
➔ Розвиток ідеї правової державності;
➔ Визнання принципу верховенства права у взаєминах церкви та світської влади;
➔ Розвиток ідеї суверенітету
19. Вчення про закони Фоми Аквінського.

Аквінат безумовно визнавав потребу права, зокрема законів, які створюються людьми, для
регулювання суспільних відносин. Вони, на його думку, є елементом виховання для осіб,
схильних до поганого. Більш загальну мету Тома визначав таким чином: «Закони потрібно
встановити для миру між людьми та чесноти». Закон він визначає як певне установлення
розуму з метою загального блага, що приймається та обнародується тим, хто має піклуватися
про суспільство.
Закон — це відоме встановлення розуму для загального блага, обнародуване тим,
хто піклується про суспільство; основа людських вчинків, оскільки він стає
правилом і мірилом (він є необхідним для людей). Він встановлюється розумом і направляє
людей до спільного блага, цілі. людський закон встановлюється встановлюється і оголошується
тими, хто має піклуватися про суспільство. Тома Аквінський розробив оригінальну концепцію
системи права і закону, який є водночас і божественним проявом, і людським творінням.
Усі закони він ділив на чотири групи:
1. Вічний (божественний, природний) закон – це божественний замисел, що
втілюється в законі і він лежить в основі усього світового порядку, природи і суспільства.

24
Під ним розуміється загальний задум Бога щодо управління Всесвітом, від нього
походять усі інші випадки;
2. Природний (людський природний) закон трактується як відображення вічного
закону людським розумом. До нього належать закони спільного життя, прагнення до
самозбереження і продовження роду. Він пов'язаний з божественним законом, оскільки
вони обоє регулюють поведінку людей. За його допомогою люди розуміють, що добре, а
що погано;
3. Людський (людський позитивний) закон розуміється Хомою як діюче право.
Людський закон — це вираження вимог природного закону і підкріплення його
примусом і санкцією. Він не повинен суперечити вічному і людському. Якщо він
суперечить вічному закону, то це не закон, а «гниле насилля». Після гріхопадіння люди
мають перекручену волю, свободу, заподіюють зло. Для виконання вимог природного
закону необхідний примус людей шляхом застосування сили і страху покарання;
4. Божественний (божественний позитивний) закон, або “відвертий”, – це Біблія.
Єретики у своїх повчаннях відстоювали ідею рівності в Христі. Заперечували стани,
привілеї, приниження селян. Хома Аквінський створює політико-правове вчення, де
обґрунтовує станово-феодальні привілеї і ієрархію. Він доводить, що рабство –
встановлене природою, воно необхідне для забезпечення дозвілля, а джерело рабства –
це гріх та інше. Приватна власність – непорушна, вона є стимулом до праці, відповідає
порядку співжиття, усуває спори між людьми. Він втілений у Біблії та є необхідним
орієнтиром для пошуку людиною справедливості
Основна вимога – робити добро та уникати зла.
Справедливість законів визначається цілями, походженням, формою. Закони справедливі,
якщо мають на увазі загальне благо, за походженням, коли той, хто видає закон не перевищує
свою владу, за формою – на всіх накладаються однакові обмеження. Несправедливі двох видів
– ті, що видані заради приватних інтересів законодавця, тими, хто перевищує повноваження,
нерівні обмеження та ті, що суперечать божественним установкам.
Концепція Хоми Аквінського зводить до рангу вищих цінностей достоїнства
людини, захищає права і свободи особи від сваволі влади. Верховенством
божественних законів, власне кажучи церковних, Хома Аквінський виправдовував втручання
церкви у справи держави і боротьбу проти єресей. Головний засіб боротьби з єресями –
фізичне знищення єретиків. Підступ диявола – джерело єресей.
Отже, Тома одним із перших розробив концепцію системи права, яка має певну ієрархічну
внутрішню структуру на чолі з вічним законом. У випадку відхилення або порушення цієї
ієрархії людські (позитивні) закони «по суті стають не законом, а насильством певної особи».
Основні роботи - “Про правління володарів”, “Сума теології”.

25
20. Вчення про народний суверенітет Марсилія Падуанського.

Марсілій Падуанський належить до тих середньовічних мислителів, чия творчість свідчить про
рішучий розрив з теологічною традицією у поглядах на державно-правові явища.
Основою політичного вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного
суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до
цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським
законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі
необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб
закони переслідували "загальну користь", справедливість.
Виконавчі функції в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого
стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя
— проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція
правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і
виконувати свої рішення на основі закону. Якщо ж правитель відступає від законів або
перетворюється у тирана, то народ може покарати і, навіть, скинути його.
За вченням Марсілія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати
різний устрій, який обумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені
одному, багатьом або всім. Щодо форм держави, то він, так як і Арістотель, розрізняє три
правильні і три неправильні форми. Марсілій виступає за монархію, тобто правління одного,
але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати
найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко.
Законодавча влада завжди повинна належати народу: «Законодавець - перша діюча причина,
властива закону, - сам народ, колектив громадян (universitas) або його частина найбільш
важлива (valentior pars), що виражає свій вибір і свою волю відносно того, що усього стосується
цивільних діянь, невиконання яких загрожує цілком земним покаранням».
Народ або його найбільш важлива частина повинні встановлювати закони, тому що:
➔ народ краще кориться тим законам, які сам встановив;
➔ ці закони всім відомі;
➔ кожний може помітити упущення при створенні цих законів.
Марсилій Падуанський, дійшовши висновку про необхідність церковних реформ,
запропонував застосувати принцип народного суверенітету і до життя церкви, що передбачало
залучення мирян (громадян) до скликання місцевих соборів та народного представництва на
вселенських соборах. Обурення у духівництва викликала пропозиція щодо відмови церкви від
власності, скорочення кількості духівництва до мінімуму, який би визначала держава. У такий
спосіб Марсилій Падуанський відкрив шлях світській політико-правовій думці Нового часу.
Значення та вплив Марсілія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить
значні. Його називали "родоначальником всіх демократичних авторів нового часу" та

26
підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової

держави в новому розумінні", що він створив "нове вчення про державу, побудоване на
раціоналістичних засадах".
Головна робота – «Захисник миру» (1324р.)
21. Університетська наука та юридична школа в Середньовіччі.

Освічених людей у середні віки було відносно небагато, і то, здебільшого, в монастирях.
Піднесення Європи, що почалося у X ст., спричинило потяг до знань і потребу в освічених
людях. Соціальний статус освіти суттєво підвищився в період пізнього середньовіччя. Це
безпосередньо пов’язано з виникненням перших університетів, що водночас стали
центрами зародження європейської науки.
Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом назвали університетами
(від лат. universitas — сукупність). Така назва пояснюється тим, що перші університети були
громадами, які об'єднували учителів і учнів (учні називали університет «альма матер» —
ласкава мати). Такі об'єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і
претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.
Перші подібні об'єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья, де
вивчали медицину і римське право. Упродовж XII—XIII ст. кількість університетів постійно
зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в
Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.
На початку XIV ст. формується концепція університету як відносно автономної структури, що
має можливість, крім сімох вільних мистецтв, вивчати також право (цивільне та канонічне),
медицину й теологію.
Структура тогочасних університетів відображала ієрархічність суспільства: зазвичай було
чотири факультети, серед яких виділяли молодші, тобто підготовчі (факультет вільних
мистецтв – тривіріум (граматика, риторика, діалектика – нижчні) і квадріум (арифметика,
геометрія, астрономія, музика – вищі)) та старші – юридичний, медичний і теологічний.
Теологічний факультет був найвищим з усіх зазначених, а навчання на ньому тривало 12 років
із присвоєнням студентам звання магістра теології, а в подальшому – ліценціата.
Навчання на юридичному факультеті передбачало опанування римського та канонічного
права й тривало сім років (чотири роки – ступінь бакалавра, три роки – ступінь ліценціата).
Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати
навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі. Чіткого терміну навчання не було, тому
окремі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до
іншого, називали вагантами (бродягами).
Рукописи XI ст. "Дигести Юстиніана" поклали початок вивченню римського права в
університетах Північної Італії, а пізніше і в інших містах Західної Європи. В ХІ-ХІІ ст. у Болоньї
Ірнерій (1065-1125) створив школу, де викладали і вивчали римське право в чистому вигляді,

27
без усяких інших юридичних нашарувань. Школа називалася - "школа глосаторів" (грец.
glossa - зауваження, пояснення). Студенти вивчали правові тексти Кодекса Юстиніана. Свої
зауваження, міркування, бачення, пояснення писали на полях кодексу або поміж рядків. Такі
тексти дістали назву "глосса". Внаслідок цих дій римське право мовби оживало знову для
викладання і практичного застосування. Римське право визнавалось постійним, сучасним - на
нього час не мав впливу - і наддержавним. Характерне пізнання спадщини римського
права як ratio scripte (писаний розумом) – об’єктивного, універсального,
абсолютного зводу норм, що має духовні цілі. Його самі глосатори визначали як -
"писаний розум". Учнів називали легісти (юристи). Вони виступали за світську владу, при
цьому посилалися на закони, а пізніше - на церковні настанови, сформулювали основу
юридичної догматики, обґрунтували системність права.
У XIV ст. з'являється юридичний напрямок постглосаторів (коментатори). Вони
застосовували правила схоластичної логіки (католицька теологія, орієнтована на виправдання
церкви) і вважали волю природним правом, а рабство - породженням насильства. Предметом
їхніх досліджень та коментування були вже не римські джерела, а глоси попередників.
Безперечною заслугою коментарів була спроба філософського осмислення права та оцінка
юридичних норм з позицій природного права, використання діалектики та казуїстики. Це
дозволяло їм пристосувати римське право до потреб сучасного життя. Використовуючи
системний метод, коментатори вишукували в різних римських правових джерелах насамперед
головне місце (locus), тобто фрагмент, який їм здавався головним, а вже потім тлумачили зміст
джерела «від нього».
Глоссатори, постглоссатори продовжували розвиток юридичної науки і прагнули:
1. Узагальнити і систематизувати правові поняття;
2. Поєднати і погодити основні положення римського права з поняттями сучасного чи
канонічного, міського, звичаєвого права. Однак застосування схоластики до вивчення
права вело до багатослівності, відриву від практики.
22. Формування та розвиток державницьких та правових ідеї у

Візантії.
Організація верховної влади на основі принципу «симфонії влад». Канонічна норма
симфонії влад сформульована в VI столітті в передмові до VI новели імператора Юстиніана,
більш детально розроблена в IX столітті.
Відповідно до 6-й новели Юстиніана церква і держава несуть два божественних
дарунка людству, два порядка речей, що випливають з єдиного джерела — з волі Божої, що
їх заснувала, а тому повинних бути в повній згоді, співзвуччі, тобто симфонії.
Коли і Церква з усіх боків упоряджена, і державне управління тримається твердо шляхом
законів, направляє життя народів до справжнього блага, то виникає добрий і доброчинний
союз, настільки жаданий для людства. Крім того, 6-а новела дає державну санкцію на

28
застосування церковних канонів нарівні з державними законами. Симфонія церкви та

держави передбачає не стільки рівновагу, скільки гармонію.
Класичне визначення симфонії дається в «Епанагозі» — візантійському пам'ятнику права
другої половини IX ст. Мирська влада і священство співвідносяться між собою як тіло
і душа, необхідні для державного устрою так само, як тіло і душа в живій людині. З їх зв'язку і
згоди складається благоденство держави. Смисл симфонії у взаємності, яка
проявляється у всіх формах підтримки, співробітництва, відповідальності властей
одна за одну. Симфонія влад не передбачає її поділу, а означає співдружність відносно
самостійних, але ідеологічно однорідних видів влади.
У IX-XШ ст.ст. у Візантії остаточно складається той класичний тип церковно-державних
відносин, що іменується симфонією. Для розуміння цього державно-правового явища в житті
візантійського суспільства треба знати наступні принципові моменти:
1. Однією з причин появи такої моделі церковно-державних відносин є менталітет
тодішнього греко-римського світу, його правосвідомість. Важко було відмовитися
від колишніх стереотипів, у тому числі й відносно держави, влади, права, релігії. Кесар
для римлян як і раніше поєднував у собі вищу світську та духовну владу;
2. З іншого боку, у держави була об'єктивна потреба в державній релігії, яка б,
по-перше, морально підтримувала б цю державу, а, по-друге, змогла б замінити
колишній язичницький культ, виконати хоч якусь функцію останнього. Саме
ця подвійність і характеризує «симфонію»: тут і моральне перетворення держави і
суспільства, але тут і компроміс з державою і владою.
Основними рисами, що характеризували симфонічні церковно-державні відносини були
такими:
➔ Держава санкціонувала і забезпечувала виконання церковних законів;
➔ Держава мала право видавати свої правові норми з питань внутрішнього і зовнішнього
життя Церкви;
➔ Церкві передавалися деякі функції і повноваження держави;
➔ Держава визнавала церковну догматику в моральному і юридичному сенсах для себе і
своїх підданих, оскільки всі піддані держави одночасно були і членами Церкви.
Законом відбулося визнання того, що християнське вчення є вищою цінністю для суспільства.
Це також надавало Церкві право у певних випадках своїми особливими специфічними
засобами корегувати дії держави.
Однак, потрібно відзначити, що запровадження в життя проголошеного принципу симфонії
взаємовідносин держави і Церкви було протиречивим і складним. Бажання імператорів
встановити порядок у державі поступово переростало у їхнє прагнення долучитися до
правотворчої діяльності з догматичних питань Церкви, в чому проглядається давньоримська
язичницька традиція імператора бути водночас і верховним жрецем. Підписи імператорів під
рішеннями Вселенських Соборів надавали догматичним визначенням сили державних законів,

29
а іноді імператори й самі оприлюднювали свої власні офіційні визначення догматичних

питань, які ставали обов’язковими для підданих.
Церковна влада існувала паралельно зі світською владою, але при цьому вони взаємодіяли між
собою при застосуванні правових норм, тому що не розрізняли в праві, а з'єднували канони і
закони, що і призводить до симфонії влади. Влад співіснуючих, але тих, що не зливаються одна
з одною, влад взаємодіючих, але не прагнучих до підпорядкування одна одною.
За потреби імператор міг усунути чи покарати публічно будь-якого церковного ієрарха Східної
Церкви аж до Патріарха включно. Імператорськими актами санкціонувалася необхідність
дотримання окремих канонічних актів. Імператор виступав гарантом захисту майнових
інтересів Церкви.
***
➔ Верховна влада служить владі Бога і Закону: імператор повеліває тільки для того, щоб
Закон виконував своє призначення;
➔ «Той, що управляється законами Бога, сам править і підданим за Законом»;
➔ Закон вважався священним, верховним правилом кожної людини, яка повинна свідомо
та по власній волі дотримуватись його: «Змусь себе самого дотримуватись закону, так як
на землі нема нікого, хто б міг тебе змусити; таким чином ти продемонструєш святість
закону, поважаючи його раніше за інших; тоді і піддані будуть вважати, що переступати
закон буде небезпечно» (Агапіт, учасник комісії зі створення Кодексу Юстиніана).
23. Гуманістичний світогляд та ідеал республіканської свободи в

Західній Європі у пізньому Середньовіччі.
Однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм, і Світоглядною
спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості,
гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не
мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не
потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).
Гуманізм:
➔ у широкому розумінні - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність;
➔ у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи
Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права
на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
➔ Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану;

➔ Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське.

30
Людина – центр Всесвіту, найкраще творіння Бога.

Простими словами, Гуманізм – це віра в цінність, свободу і незалежність людини.
Люди володіють власними моральними цінностями і несуть відповідальність за власні вчинки.
Таким чином, передбачається, що кожна людина здатна мислити розумно і робити
раціональні висновки: відрізняти добре від поганого, що повинно зробити її більш моральною.
На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та
суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його
жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових
стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати
найкращі сторони в стосунках між людьми, яка заперечувала нерівність людей в
фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм
людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення.
Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що
називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття
філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних
авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову
систему духовних цінностей.
➔ Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті
достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного
стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого
благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального
вдосконалення шляхом прилучення до культури.
В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гуманістична школа права, представники
якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права і погодженню
його з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові
суспільні відносини. Прибічники цієї школи заперечували феодальну роздробленість,
генерували ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством;
пропонували нормативно передбачити загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити
зверхність закону в суспільстві.
«Першим гуманістом» був Франческо Петрарка (1304-1374). Схоластика, на його думку,
вбила живий дух античності, знищила дух мудрості і мудрість духу; натомість, вона породила
безліч неуків, яким надавали, статус мудрих лише за знання біблійних і церковних текстів, а не
вміння отримувати нові знання.
24. Правові та державницькі погляди Ніколо Макіавеллі (Італія).

Основна ідея вчення: природа створила людей такими, що вони можуть бажати
усього, але не можуть всього досягти. Через це люди підозрілі, честолюбні і ніколи не
задовольняються своєю часткою. Тому завжди варто розраховувати на гірше.

31
Головний авторитет для Н. Макіавеллі – досвід історії. У держави повинен бути міцний
фундамент, сильна влада, інакше вона рухне. Для цього необхідні гарні закони, хороше
військо, але гарних законів не буває там, де немає гарного війська. Опора закону – армія. Про
право справедливості не йдеться. Для збереження держави, влади, досягнення своєї мети
государ повинен уміти відступити від добра, порушити своє слово. Зберігати владу і державу
треба будь-якою ціною, повчав Н. Макіавеллі.
Він уводить у політико-правове вчення термін Stato – держава як політично організоване
суспільство, певним чином організована влада з наявністю права і юстиції.
Створює вчення про “центральну адміністрацію” – государ, міністри, чиновники, радники,
інші посадові особи. Уся влада повинна концентруватися в руках государя. Н.
Макіавеллі відкидає вчення про народ як носія і джерело верховної влади. У народу немає
прав, і він – пасивна маса. Важливим засобом політики і права є релігія, і держава повинна
використовувати її для управління підданими. Не держава має бути на службі у релігії, а
релігія – на службі у державної політики.
Нікколо Макіавеллі називають основоположником науки політології. За Макіавеллі, в
основі політики лежить не божественне провидіння, а людські інтереси. Тож політика — засіб
задоволення людських інтересів, яка підкоряється не божественним законам, а
закономірностям суспільного розвитку. Він стверджував, що для збереження держави
треба постійно вести боротьбу з ворогами. Є два способи: 1. Закон. 2. Сила. Перший
спосіб притаманний людині. Другий – звіру. Тому государеві залишається бути левом і
лисицею.
Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверджував
Макіавеллі, всі успішні державотворці обґрунтовували свою владу волею богів. Государ не
повинен бути вірним договорам. Для зміцнення і розширення держави керівнику слід бути
віртуозом лиходійства, підлості і зрадництва. Водночас – мужньою, з широкою душею
людиною. Віроломство і жорстокість доцільно поєднувати так, щоб не підривати авторитет
верховної влади. Головні аспекти політико-правових дій государя:
1. Людей треба або пестити, або знищувати;
2. Краще убити, ніж погрожувати;
3. Краще жорстокість, ніж милосердя;
4. Краще вселяти страх, ніж любов;
5. Мета виправдовує засоби.
Це все Нікколо Макіавеллі називав “високою політикою”. Государ знаходиться поза
юрисдикцією суду. З государів “у суді не спитаєш”. В трактуванні форм держави
Н.Макіавеллі наслідує погляди Аристотеля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку
здійснює коловорот форм, чергуючи «правильні» (монархія, аристократія, народне
правління) із «неправильними» (тиранія, олігархія, охлократія). Розв’язання проблеми
переродження «правильних» форм Макіавеллі вбачав у постанні «змішаної республіки».

32
Він був першим, хто в своєму творі «Государ» реалістично підійшов до об’єкта політики,
описавши всю непривабливість політичних засобів, про які самі політики воліли
б мовчати. Скандальну славу Н. Макіавеллі приніс соціально-політичний трактат
"Володар", який містить роздуми про право правителя на політичні інтриги і злочини в ім'я
досягнення благих цілей чи задля утримання при владі. Не заперечуючи відверто моральних
норм, він обгрунтував думку про те, що за певних умов і в певних сферах людської діяльності їх
виконання є необов'язковим, обтяжливим і невиправданим. До таких сфер, на думку Н.
Макіавеллі, належить насамперед сфера соціально-політичної діяльності. Політичний лідер
має вміти заради досягнення своїх цілей користуватися всіма доступними йому засобами: як
морально-правовими, так і аморальними, позаправовими. Можна вдаватися до обману, інтриг,
підступності, оскільки це лише засоби, які за своїми ціннісними параметрами непорівнювані зі
значущістю поставленої мети.
У своєму трактаті Н. Макіавеллі проповідував правовий нігілізм - заперечення законів та
інших правових норм. Насильницькі ("звірячі") методи, дволикість правителя він
прикривав патріотизмом, прагненням до суспільного блага, створення могутньої
централізованої держави. Н. Макіавеллі рішуче заперечував теологічні й етичні уявлення
про сутність держави і політики. Він принципово розмежував сфери дії політики, релігії і
моралі, стверджуючи, що основою політики є не християнська мораль, а користь і сила,
критерієм ефективності - користь держави. Політичне мистецтво виявляється в тому, щоб,
враховуючи приватні інтереси, приймати такі рішення, які дадуть змогу прийти до влади і
утримати її.
Держава, на його думку, є політичним станом суспільства, що охоплює відносини влади і
підвладних. Державу вирізняє наявність законів і управлінського апарату. Форма держави
залежить від співвідношення сил у суспільстві.
Він відкидає ідею напередвизначеності Богом людської долі: «людські справи
робляться людьми», вирішального значення набуває не доля, а воля людини. Тож політика
— засіб задоволення людських інтересів, яка підкоряється не божественним законам, а
закономірностям суспільного розвитку. Ці закономірності підтверджує історичний
досвід. Тому «щоб знати, що має відбитися, досить простежити, що було ...». Адже «всі
людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати одні і ті ж пристрасті і тому
вони неминуче повинні давати однакові результати».
Одним із інструментів зміцнення влади монарха є релігія. Недарма, стверджував Макіавеллі,
всі успішні державотворці обґрунтовували свою владу волею богів. Тому, на відміну від
ідеологів Реформації, які прагнули відокремлення церкви від держави, він, навпаки, вважав
за необхідне поставити церкву на службу державі як засіб державного впливу на
масову свідомість.
У "Роздумах про першу декаду Тіта Лівія" Н. Макіавеллі подає політичний ідеал,
яким вважає республіканський Рим, де поєднання елементів монархії,
аристократії та демократії зробило республіку досконалою. Йому належала ідея

33
створення загальноіталійської національної держави. Водночас мислитель виступав за

підкорення церкви державним інтересам, але не за поєднання державної і духовної влад.
Отже, Н. Макіавеллі розробив метод прагматичного підходу до політики, який дає змогу
виявляти істинний стан суспільного розвитку, політичної реальності замість домінування
уявних політичних ситуацій. Макіавеллі яскраво зобразив живу модель держави, політичну
людину на всіх сходинках соціальної ієрархії, продемонстрував на прикладах, як деформує
особистість спілкування з поганою владою, як тиранічна влада розбещує народ. Він
зруйнував міф про державу як втілення національного духу і показав, що держава - це і є ті
люди, які владарюють над суспільством.
25. Політико – правові ідеї утопічного соціалізму / Томас Мор та ін.

Томас Мор - правознавець за освітою, адвокат, депутат англійського парламенту, потім суддя,
помічник шерифа Лондона, Лорд-канцлер (1529—1532). Автор суспільно-політичного трактату
«Утопія». Один з основоположників утопічного соціалізму. Святий Римо-католицької церкви.
Народився у багатій родині відомого дворянського титулу.
Праці: “Утопія” 1516 р. Написана вона у формі діалогу. В якій автор різко засудив
тогочасні англійські соціальні і політичні порядки — злиденність мас, нерівність і
несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну
власність.
На думку Т. Мора, СУСПІЛЬСТВО є результатом змови багатих проти бідних, а ДЕРЖАВА
виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого
народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкорюють і знедолюють бідних як
силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені
держави.
Т. Мор вважає ідеальним такий політичний устрій, що ґрунтується на засадах
свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі
верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти
в його інтересах. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми
державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і
демократичний елементи.
Томмазо Кампанелла - італійський філософ-утопіст, теолог та поет. У своїй праці «Місто

Сонця» (1602 p.) наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід
є приватна власність.
ІДЕАЛЬНИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД, який відповідає інтересам простого народу, автор
вважає такий, що заснований на суспільній власності. Праця має обов'язковий характер,
громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла
вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. Все повинно детально
регламентуватися, навіть особисте життя кожного громадянина.

34
ІДЕАЛЬНА СИСТЕМА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ складається з трьох гілок: військової, наукової

і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання
громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Увінчує управлінську піраміду
верховний правитель, якого іменують Метафізиком.
Юриспруденція Кампанелли сформувалась на противагу церковному догматизму і
схоластиці. Він вважав, що Бог світу дав загальні закони. Люди, пізнавши природні закони,
перебудують державу. В цьому їм допоможе юрист - “маг”. А великий “маг” повинен бути
законодавцем.
26. Теологічна та правова доктрина Мартіна Лютера, Пилипа

Меланхтона, Томаса Мюнцера та Жана Кальвіна.
Ідеологами основних течій Реформації виступили Мартин Лютер, Томас Мюнцер та Жан
Кальвін. Спільними для всіх напрямків Реформації були принципи «solafide» та
«solascriptura».
➔ Перший вимагав «виправдання вірою»: людина для спілкування з Богом не
потребує посередництва церкви.
➔ Другий принцип визначав Біблію єдиним джерелом християнської релігії, а отже
інші форми праває лише людськими установками.
Початок європейської Реформації поклав професор Віттенберзького університету М. Лютер
(1483-1546), котрий народився в сім'ї гірника із Тюрінгії. Батько вирішив, що син повинен
навчатися в латинській школі в Магдебурзі, а потім в Єйзенахі, де студіював риторику і
схоластику. Отримав звання магістра вільного мистецтва. Згодом почав вивчати право, а потім
постригся в монахи. Паломником Мартін Лютер відвідав Рим, який справив на нього гнітюче
враження. Через багато років Лютер згадував, що Рим – це святе місто, але він гірший за інші
міста. Чим ближче Рим, то гірше християни. В Римі багато розпусти. Ця подія почала
формувати у Лютера протестну юстицію стосовно до католицьких догм.
Основна робота — «95 тез», «Про світську владу» (1523 р.).
➔ М. Лютер доводив у своїх політико-правових вченнях, що людина живе у двох
сферах. 1. Сфера “євангелія” (релігійна сфера, ставлення до царства небесного). 2.
Сфера “закону” (царство земне, держава). Мартін Лютер виступив проти привілеїв
церкви, духовенства. Відстоював самостійність держави стосовно церкви. Лютер
закликав королів і князів до збройної боротьби проти пап, кардиналів і всього
католицького духовенства, якщо вони будуть втручатися у справи держави.
➔ Причину походження держави він вбачав у гріховності світу. Як дерево не
потребує інструкції як йому плодоносити, так справжній віруючий не має потреби в
юридичних нормах для керування своєю поведінкою, тому якби світ складався лише із
праведників, не було б потреби ані в «королях… ані в мечі, ані в законі». Натомість світ є
злим, і якби не встановлення Богом держави,«люди пожирали б один одного… і світ

35
спорожнів би». Оскільки держава є єдиною запорукою «охорони миру, покарання гріха
та захисту від злих», то і справжні християни теж мають їй коритися, і навіть більше, -
робити все, що йде їй на користь «аби її не забували, шанували та боялися». Разом з тим,
Лютер визнає необхідним законодавчо визначити межі застосування світської влади,
щоби вона не зазіхала на питання віри.
➔ Сфера застосування законів держави «поширюються не далі тіла й майна й того, що є
зовнішнім на землі», тоді як сфера душі лишається поза законом та його силою. Таким
чином, Лютер наполягав - свободи совісті і думки людини – поза юрисдикції
держави.
➔ Він вважав природне право основою добрих та справедливих законів.
Застосування ж закону має бути гнучким, і де потрібно, його слід використовувати за
всією суворістю, а де – пом’якшити, з тим, щоби розум залишався вищим законом та
найкращим законознавцем.
➔ М. Лютер критикував сучасний йому феодальний лад, вважаючи, що «із
сотворіння світу мудрий князь – птах рідкісний, та ще більш рідкісний князь
благочестивий», але будучи прихильником божественного походження влади та
держави він заперечує право на спротив християн бодай тиранічній державі:
«…Правителі роблять зло, коли вони придушують проповідь Євангелія й гнітять вас у
мирських справах. Але ви робите ще більше зло, коли… судите тих і мстите …своїм
правителям…». Право ж судити та карати володарів має лише один Бог.
➔ Правління священиків і єпископів НЕ є владою і силою.
➔ Вимагав секуляризації майна церкви (передача його у власність світській владі).
➔ Поширював ідеї рівності всіх перед богом, можливістю здійснювати богослужіння
кожним віруючим.
➔ Жодне правління без закону не можливо взагалі.
➔ Місце права – в системі норм соціального регулювання.
➔ Зазначав, що всі закони мають недолік: їх не можна поширювати на всі без винятку
випадки, тому князь весь час повинен їх співставляти зі своїм розумом.
➔ Князь не повинен зважати на «мертві книги та живих радників», а шукати мудрість
правління народом у Бога.
➔ Лютер закликав королів і князів до збройної боротьби проти пап, кардиналів і всього
католицького духовенства, якщо вони будуть втручатися у справи держави.
➔ У праці «Про світську владу» - зазначив, що багато людей живуть не за
християнськими настановами, Бог установив два види правління: ДУХОВНЕ (для
людей, які щиро вірять у Бога та виконують християнські приписи) і СВІТСЬКЕ (для
того, щоб утримувати іншу частину суспільства, Людей злих, які не вірять у Бога – ця
влада є необхідною, і кожен християнин повинен їй підкорятися, водночас боятися Бога і
царя поважати)

36
Селянська війна у Німеччині виявила неспроможність соціальної етики Лютера: піддані мали
жити за канонами християнської етики; князі ж, попри декларування їх християнських чеснот,
фактично були вільні від жодних зобов’язань в цьому світі.
Вчення Жана Кальвіна про жорстке передвизначення та мирський аскетизм і його вплив на
формування політичної теорії в Європі.
Біографія, основні роботи.
У Швейцарії, в Женеві, жив Жан Кальвін (1509–1564). Найвидатніший протестантський юрист,
за національністю француз, із родини третього стану, яка розбагатіла, Жан виховувався в
аристократичному домі Момморів. Спочатку вивчав теологію, а потім, за рішенням батька –
правознавство в Орлеанському і Паризькому університетах. Отримав по праву вчену ступінь.
Наставником Жана в юриспруденції був відомий міланський юрист Альціаті, запрошений до
Франції самим королем. Вивчення римського права мало важливе значення і вплив на
інтелектуальне зростання Жана. Перекладає Біблію на французьку мову. Репресії, які почав
проводити король Франції, змусили Жана втікати до Женеви.
Основні роботи — “Наставлення в християнській вірі” 1536 р.
Базові теоретичні засади:
➔ Однією з центральних ідей Кальвіна була ідея абсолютної визначеності. Юридичне
бачення Кальвіна ґрунтується на світському гуманізмі. Усю свою увагу Кальвін
концентрує на проблемах держави, права. Доходить висновку, що існує тільки один
авторитет – Бог і одна головна книга – Біблія. Людина не в змозі проникнути в
таємниці Бога. Треба церковну ієрархію відкинути.
➔ В його політичних поглядах помітна тенденція до теократичного розуміння
держави, її трансформації за допомогою представницьких органів. Життя держави та
церкви є подібним, оскільки Богом на них покладені однакові обов’язки по
встановленню правління Божого. Тому магістрати мають вважатися похідними не від
міської громади, а установою божою. Таким чином, держава, у розумінні Кальвіна
виступає виконавчим органом церкви, який забезпечує їй захист та матеріальну
основу.
➔ Держава створена Богом і ціль держави піклуватися про юстицію
(справедливість). Монарха треба контролювати тільки за допомогою законів. Кальвін
не розумів, що таке розподіл влади, але мав ідею про легітимність влади. Погана влада –
покарання Бога за гріхи людей. У гарних людей і керівники хороші. Тирани з'являються
там, де народ погано веде себе і дає згоду на тирана, на рабство.
➔ Кальвін відстоював ідею незалежності кальвіністської церкви від держави. Він
створив “нову церкву”: громада віруючих керувалася виборною консисторією, що
складається з пресвітерів (старійшин), проповідників і дияконів. Основна
політико-правова ідея кальвінізму:
1. Догмат про божественне призначення;

37
2. Бог заздалегідь визначив одних людей – до порятунку і блаженства, інших – до

погибелі;
3. Люди неспроможні змінити волю Бога, але можуть здогадуватися про неї з того,
як складається в них життя на Землі;
4. Якщо професійна діяльність людей успішна, значить Бог піклується про них.
У догматі про божественне призначення для кальвіністів головне:
1. Завжди цілком присвячувати себе своїй професії;
2. Бути максимально ощадливим господарем;
3. Нехтувати насолодою і марнотратством;
4. Шляхетне походження при цьому не відіграє ніякої ролі.
➔ У питаннях про державу Кальвін був досить обережним. На його думку, держава слугує
розвитку суспільного життя, але найвища її мета полягає в утвердженні морального
порядку і в захисті християнської релігії. Критикуючи феодальну державу, беззаконня та
насильство в ній, він, водночас, усяку владу оголошував божественною.
Божественний характер влади монарха передбачає підпорядкування їй з боку підданих.
Право опору тиранії Кальвін визнавав тільки за підпорядкованими
правителеві представницькими установами. Відкрита непокора і повалення
тирана допустимі, на його думку, лише тоді, коли використано всі легальні форми (опір з
боку представницьких органів держави, а також Церкви) боротьби.
➔ Ж. Кальвін вважав, що будь-яка форма правління є однаково законною і
здатною виконувати зобов'язання перед Богом. Але кращою формою правління
він вважав олігархію, а найгіршою – демократію. За людьми повинне бути постійне
тотальне стеження. Найменші порушення запропонованих норм громадського життя
спричиняють тяжкі покарання, а за єретичні погляди проти кальвінізму – страта.
Кальвіністська політико-правова ідеологія вплинула на перші буржуазні революції в
Нідерландах, Англії, Шотландії й інших країнах.
Томас Мюнцер та анабаптизм плебейсько-селянського руху в громадянській війні в

Німеччині в 16 столітті.
В Чехії, тричі виступив зі своїми промовами "Празькі відозви". Головні ідеї цих виступів -
свобода, рівність, захист чеських єретиків-таборитів, боротьба проти влади папи, невизнання
відпущення гріхів за гроші (тільки чистилище), упровадження реформ
Мюнцер розумів Реформацію як соціально-політичний переворот, який повинні
зробити самі знедолені шари суспільства – селяни і міська біднота. Саме вони здатні
встановити новий суспільний лад без гніту і експлуатації, «… в якому більше не буде існувати ні
класових відмінностей, ні приватної власності, ні відокремленої, що протистоїть членам
суспільства і чужої їм державної влади».

38
Програма - християнський соціалізм, відмова від формальної держави, а свою правоту і право
доводити за допомогою Біблії
Він закликав до повного соціального перевороту суспільства і встановлення
народної влади.
Свої політико-праві ідеї Т. Мюнцер виклав у "12-ти статтях" і в "Статейному листі".
Перший документ - помірний, другий – радикальний
Його вимоги:
➔ Встановити систему виборів духовних осіб.
➔ Скасувати кріпацтво.
➔ Зменшити розміри податків.
➔ Навести порядок в управлінні судами.
➔ Домагатися справедливого суспільного ладу і т. ін.
На відміну від Лютера, Мюнцер розумів «слово боже» не як букву Євангелія, а як одкровення
бога в розумі людини. Під богом ж він представляв не творця, який стоїть над світом,
а сам світ в його єдності, вищу ідею цілого, що підкоряє собі окремі його частини.
За словами Ф. Енгельса, «… релігійна філософія Мюнцера наближалася до атеїзму».
Служінням Богу Мюнцер вважав самовіддану діяльність людини на загальне благо, а
безбожництвом – егоїстичні антигромадські дії, що завдають шкоду іншим. Ревнителями
справи бога він вважав весь трудящий народ, а його ворогами – всіх експлуататорів і
гнобителів, проти яких народ повинен направити свій меч. «Велике потрясіння, – писав
Мюнцер, – належить витримати світу, розіграється таке уявлення, що безбожники будуть
скинутий, а принижені піднесені». В умовах того часу ці ідеї були утопією. Вимоги
встановлення рівності і республіканського управління могли вилитися на ділі у встановлення
буржуазного порядку.
➔ Томас Мюнцер висловив ідею створення республіки;
➔ Створити надійну охорону основ держави;
➔ Розробити державну політику;
➔ Встановити постійний контроль за державною діяльністю керівника;
➔ Усі свої міркування, ідеї як теолог він брав з Біблії
Филип Меланхтон та проблема використання зброї.

Відома і часто цитована фраза Лютера: "Якщо ми караємо злодіїв мечем, вбивць шибеницею,
єретиків вогнем, то чи не повинні ми тим швидше напасти на цих шкідливих вчителів пагуби,
на пап, кардиналів, єпископів і всю іншу зграю римського Содому, напасти на них зі всякою
зброєю і омити наші руки в їх крові..."
Найбільш послідовно питання про право на збройний опір, або скоріше його
неприпустимість, розроблялося іншим діячем німецької Реформації – Філіпом

39
Меланхтоном, який здійснив перші спроби теологічного тлумачення природи конфліктів і

можливостей протистояти їм.
Отже, повертаючись до питання про право застосування зброї, слід зазначити, що для
гуманіста воно складалося з трьох проблем.
По-перше, застосування зброї легітимною владою для дотримання порядку на підвладних
територіях; (Повинно бути).
По-друге, про право підданих на повстання проти існуючої влади; (Не можлива)
По-третє, про застосування зброї євангелічними князями проти свого суверена. (Можлива за
деяких умов).
Зауваження: Цілком категорично гуманіст виступає проти бунтів підданих. Для Меланхтона
всяка влада, це інститут встановлений самим Богом. Вона легітимна, її потрібно поважати, а
повстання категорично заборонено.
“Хто проти влади піднімає меч, той від меча і загине”.
Гуманіст визнавав тільки єдину можливість не підкорятися владі, це коли вимоги
влади явно суперечать Божим постановам. Але навіть у випадку неправомірних вимог влади
незадоволення владою не повинно виливатися у відкритий бунт, а мова може вестися тільки
про протест в вербалізованій формі і пасивний непослух. При тиранічних режимах народу
"треба терпіти владу, якщо зміни неможливі без народного руху, без бунту і чвар"
Думки з приводу влади:
Князь, вважав Меланхтон, може вести війну тільки за одностайної згоди народу, з рук якого він
отримав владу. Князь не має права примушувати підданих брати участь у війні за невластиві їм
релігійні переконання. Він також заперечував священну війну, як таку. Вважаючи, що
"Christianus debet pati iniuriam" ("християнин повинен терпіти несправедливість").
Відношення до Лютера:
Лютер непокорився Риму. Що суперечило ідеям Меланхтона. Навіть намагався змінити
систему шлях кровопролиття, що було неможливим з погляду Меланхтона. Так як так сталося,
що вони воювали з одного боку? Меланхтон ввів нове поняття “героїчна людина”, що була
обрана богом заради змін, обраний для високої мети. Заради цієї мети він має право ламати
усталені звичаї і порядки. І ось цим героєм і був Лютер. Таким чином, Меланхтон не суперечив
свої гуманістичній природі. Але Меланхтон з усією категоричністю виступав проти будьяких
спроб простолюду змінити існуючі порядки, а особливо – силою зброї.
Меланхтон робить висновок, що Біблія підтверджує право і обов'язок князів носити зброю і
застосовувати його: "...Бог вимагає, щоб існували закони, виконувалося судочинство,
обвинувачені каралися, а невинні – захищені були"
Всі політичні та релігійні питання повинні вирішуватися шляхом переговорів. “У той час, коли
багато хто підбурює на війну, шляхи вирішення конфлікту потрібно шукати в тихих
переговорах, про що ландграф і повинен турбуватися".

40
27. Вчення Йоганна Альтузія про народний суверенітет та

федералізм.
Йоганн Альтузій (1557-1638), видатний німецький юрист і політичний теоретик епохи
раннього Нового часу, відомий перш за все завдяки своєму трактату «Політика», 1603 р., в
якому автор висунув концепції народного суверенітету, «суспільного договору» і
федералізму, заснованого на принципі субсидіарності. Однак його правові погляди, викладені
переважно в творі «Дікалогіка», 1617 р.
Йоганн Альтузій вважає, право — це правила, що сформувалися внаслідок певних дій
індивідів в їх взаєминах між собою і затверджені в подальшому заради необхідності, користі і
регулювання людського співжиття. Він розділяє право на об'єктивне право, до якого
відносяться природне право і позитивний закон, і суб'єктивне право, тобто особисті права
індивідів.
Позитивне право (основне приватне право, як іменує його Альтузій) походить від
особливостей індивідуального розуму внаслідок особливих вимог і умов місцевих засад і
звичаїв життя. Це власне право окремих держав, що відноситься до «загального права» як
частина по відношенню до цілого.
Й. Альтузій також виділяє писане і неписане право:
➔ перше приймається в письмовій формі і підлягає оприлюдненню, причому основне і
допоміжне приватне право обов'язково має мати письмову форму;
➔ друга ж по суті являє собою звичаї, усталені уявлення людей про належне поведінці, які
випливають з принципів загального (природного) права.
Необхідною умовою для підтримки загального благополуччя в житті громади. Із природного
права випливає дві групи первинних обов'язків - по відношенню до собі самим і по
відношенню до інших осіб.
До першої відносяться такі властиві від природи обов'язки: 1) самозахист, 2)
самозбереження і 3) продовження роду. самозахист передбачає оборону індивіда від будь-яких
зазіхань на власне життя і здоров'я; самозбереження є перш за все підтримання необхідних
умов для нормального життя, в тому числі захист своєї власності; обов'язок щодо продовження
роду включає в себе шлюбний союз чоловіка і жінки і належне виховання дітей, народжених
ними.
Що стосується обов'язків по відношенню до інших осіб, то Йоганн Альтузій поділяє їх
на обов'язки по відношенню до Бога і по відношенню до оточуючих людей. До перших він
відносить дотримання всіх божественних заповідей, відкритих людині Богом, а до других -
обов'язок не завдавати нікому шкоди, жити праведно і віддавати кожному те, що повинно.
Таким цікавим способом Альтузій, сам будучи кальвіністом, зв'язав класичну теорію
природного права з доктриною визначення Жана Кальвіна. Закони, які узгоджуються
із загальним правом, імітують його, а такі, що суперечать загальному праву обмежують або

41
змінюють його, щоб пристосувати загальні принципи до місцевих умов з метою благополуччя
конкретної держави. Підхід Йоганна Альтузій, що передбачає класифікацію права на приватне
і загальне, при якому приватне право охоплює державне (публічне), має інтерес і для
сьогоднішньої політико-правової теорії. Звичайно, методологічно він навряд чи правильний,
проте уявлення про державу як про приватний інститут, де публічні функції забезпечуються
приватними договорами, відіграє значиму роль у сучасній західній теорії лібертаріанства.
28. Державницько-правові ідеї тираноборців.

У Франції становлення єдиної централізованої монархії в другій половині ХVI ст.
ускладнювалося релігійними війнами між католиками і гугенотами (французькі кальвіністи).
Після Варфоломіївської ночі 1572 р. в середовищі гугенотів з’явилися твори монархомахів
(тираноборців). Вони засуджували тиранію короля з позицій феодальної аристократії.
Вимагали обмежити владу короля, надати право народові зміщати і вибирати монархів. Волю і
права щодо народу монархомахи здійснювали лише через вищу аристократію.
Етьєн де Ла Боесі (1530–1563) після Варфоломіївської ночі написав, а гугеноти видали його
трактат “Міркування про добровільне рабство”, де окреслює:
1. Тяжке становище народу і країни під ярмом тирана;
2. Тиранія суперечить природі, свободі, рівності людей;
3. Тиранія виникає такими способами: договір, сила, спадкування і тримається звичкою
народу до рабства;
4. Це рабство добровільне, оскільки піддаючись звичній омані, народ утримує тирана,
терпить його примхи і злодіяння.
У частині I трактату “Міркування про добровільне рабство” Ла Боесі наївно міркував, що
опорою тирана є лише несвідома частина підданих, і якби вони усвідомили свої дії, тиранові
прийшов би кінець.
У частині II трактату інша концепція: тиран спирається на декількох наближених, у тих свої
наближені і т. д. Ла Боесі по суті розробляє модель адміністративно-військового апарату
абсолютної монархії. Міркування йдуть уже не про “добровільне рабство”, а про поневолення
“одних підданих за допомогою інших”. Сила тирана в тому, що він, оточуючи себе
наближеними і прихильниками, розколює народ, – писав Ла Боесі. Держава – це об’єднання
тиранів, де вищі спираються на нижчих і водночас при нагоді грабують їх.
Суть тиранії, її “секрет і основу” Ла Боесі вбачав в організованій ієрархії пов’язаних загальною
вигодою з тираном і між собою прислужників тиранії, кожен з яких прагне забезпечити собі
частку у видобутку і бути хоч самим маленьким тиранчиком при великому тирані.
Різкий осуд тиранії з позицій природної рівності і волі людей, критика ряду якостей
абсолютної монархії, фаворитів, а також відсутність законності, гарантій, прав особистості,
зростання бюрократичної ієрархії обумовили велику популярність і довге життя трактату
“Міркування про добровільне рабство”.

42
➔ Етьєн де Ла Боесі дав таке визначення держави – це об'єднання тиранів, де вищі

спираються на нижчих і водночас грабують їх. Така ієрархія всіх влаштовує,
кожний тиран на своєму рівні намагається забезпечити собі свою частку у здобичі і при
цьому прислуговує вищому тирану. Таким чином, є головний тиран, далі ще тиран,
менший, і так донизу, де влада закінчується маленькими тиранчиками. Сила тирана в
тому, що він створює собі подібних тиранів за ієрархією влади, при цьому розколюючи
народ. У підсумку складається така ситуація, що людей, яким вигідна тиранія, майже
стільки ж, стільки тих, кому важлива і дорога свобода.
Розквіт політико-правової тираноборчої концепції припадає на Франсуа Отмана, великого
французького юриста. Народився він у католицькій родині, отримав юридичну освіту в
університеті Орлеана. Прийняв кальвінізм у 1547 році і залишив Францію, переїхавши до
Швейцарії, де викладав право, а потім до Німеччини, де вів політичну роботу з деякими
протестантськими князями, був депутатом Франкфуртського сейму. Потім його запрошують до
університету Буржа, і він повертається на батьківщину. Підтримував дружні стосунки з
канцлером Франції, який Отмана влаштував на посаду королівського історіографа. Під час
Варфоломіївської ночі 1572 р. чудом уцілів і назавжди залишив Францію. Про ці події написав
роботи “Французький сказ”, “Життя Гаспара де Коленьі”. Ці роботи були спрямовані
проти абсолютизму, за народний суверенітет, свободу, право, але головна ідея – сутність
тиранії. Відповідальність за різню в країні повинен нести тільки король, радники, прибічники і
королева-мати.
➔ Роботи були спрямовані проти абсолютизму, за народний суверенітет, свободу, право,
але головна ідея – сутність тиранії.
➔ Відповідальність за різню в країні повинен нести тільки король, радники, прибічники і
королева-мати
Великий вплив серед монархоманів мав Інносанса Жантійє (1535– 1586). Він народився у
протестантській родині міста Вьєна (Доріна). Навчався в Тулузі, після Варфоломіївської ночі
втік до Женеви. Через 5 років повертається в Дорін. Обирається в 1577 році в Гренобльський
парламент. Через два роки – член судового трибуналу в Дьє. В 1581 році – президент
парламенту Гренобля. Потім знову втеча до Женеви, де Жантійє і помер.
Політико-правових робіт у Жантійє мало, але є одна головна – трактат “Анти-Макіавеллі”,
присвячений герцогу Анжуйському. Правова діяльність Жантійє завершає розробку юстиції
тираноборців у таборі гугенотів. Робота “Анті-Макіавеллі”, видана в 1576 р. в Женеві, отримала
популярність.
➔ Основна ідея – критика політичних і правових ідей Макіавеллі, розглядалися питання
ідеальної держави, влади, політики, права та боротьби з тираном.
➔ Юриспруденція Жантійє складалась на основі Біблії, античної літератури та історії
Франції середніх віків.

43
ВИСНОВОК:
1. Засуджували тиранію короля з позицій феодальної аристократії;
2. Вимагали обмежити владу короля, надати право народові зміщати і вибирати монархів;
3. Волю і права щодо народу монархомани здійснювали лише через вищу аристократію;
4. Основні ідеї тираноборців були направлені на боротьбу проти абсолютизму, за народний
суверенітет, свободу та права;
5. Саме в працях тираноборців почала формуватись концепція народного суверенітету
(сутністю якої була протидія абсолютизму, зосередження влади у руках народу, що сам
буде формувати та реалізовувати державну владу та органи її управління).
29. Значення протестантських ідей про державу і право.

Важливим було визнання всесвященства, тобто необхідності виправдання людини вірою
безпосередньо перед Богом, без посередницьких дій священика, а отже цей останній не мав
ніякої особливої благодаті, залишаючись і після вступу в сан такою ж людиною, як всі віряни. У
цьому полягав викладений М. Лютером принцип очищення вірою. Ніхто не має переваг над
собі подібними, клір нічим не відрізняється від пастви, всі стани рівноправні. Звідси –
неодмінно витікає положення про рівність усіх людей перед Богом, а отже – рівноправ’я. Не
бажаючи того сам, М. Лютер став біля витоків однієї з головних концепцій Нового
часу – про права людини.
Важливим положенням лютеранства було визнання рівності всіх станів перед Богом. Тобто,
всіх станів і уу рамках суспільства. Природне право він ототожнював із Боговстановленим,
Божественним, незалежним від діяльності держави та професійних юристів.
Сформулював нову концепцію функції права, за якою право має виконувати не лише функцію
примусових правил, а й бути вихователем людей у дусі християнських цінностей.
«…Потрібне право, яке б навчало, заставляло і примушувало … чинити добро» всіх інших, які
ще не є праведними.
Незважаючи, що Лютер вважав монархію найкращою формою держави, не всі навіть з його
послідовників були з ним згодні. Наприклад, також відомий У. Цвінглі вірив, що кожна
монархія веде до тиранії, а демократія - хаос. Тому відстоював ідеї аристократичного, чи навіть
олігархічного режиму.
Перехід до богослужіння національними мовами у ході Реформації, переклад Святого Письма
на національні мови та набуття ними літературного, єдиного для всіх носіїв характеру
позитивно відобразилися, стали суттєвим чинником утворення як національних держав
(передусім подолання феодальної роздробленості), так і їхніх правових систем у сучасному
розумінні. Крім того, завдяки М. Веберу існує думка, що професіоналізм юристів у західному
світі (як і висока юридична техніка), відсутній у інших частинах нашої планети, сформувався з
тих самих причин, що й високий професіоналізм взагалі у цих суспільствах, внаслідок розвитку
протестантської етики, зародженої у надрах реформаційних процесів.

44
На думку Кальвіна, Держава має завданням не лише охорону громадського миру, безпеки і
власності громадян, але і їх благочиння, віри, захищає від ідолопоклонства. На думку
богослова, держава: «стежить за тим, щоб люди могли вільно здійснювати не позначене
злочинними намірами спілкування між собою; щоб порядність і скромність зберігалися серед
людей. Одне слово, воно вможливлює сповідування релігії у середовищі християн і зберігає
людські взаємини між людьми» Важливим для подальшого формування сучасного бачення
держави і права стали думки Ж. Кальвіна про виборне начало. Доктрина всесвященства робила
християнську общину демократично організованою, а співпадіння у ній основ як світської, так і
духовної влади неодмінно переносило виборне начало з церкви на державу. Богослов
так формулював ідею виборності: «…Люди, визнані придатними для священнослужіння,
призначаються за згодою і схваленням народу; крім того інші священики повинні головувати
на таких виборах, пильнуючи за тим, щоб юрба не накоїла помилок або через мінливість своїх
настроїв, або внаслідок злого наміру чи своєї неорганізованості» . Отже, виборність мала
сусідувати з контролем з боку священиків. З часом його місце посів судовий, правовий
контроль – коли справа почала стосуватися державних, світських справ. Зважаючи на те, що
сучасні демократії Заходу мали у своїх початках демократичний конституціоналізм Великої
Британії та США, у становленні якого велику роль відіграли ідеї Ж. Кальвіна. Цікавим є його
твердження: «Бо якщо десь будуть обрані правителі … народом, чиє завдання – стримувати
сваволю царів … то я далекий від того, щоб заборонити їм чинити опір, як це велить їм їхній
обов‘язок, жорстокій розбещеності царів, тобто якщо вони дивляться крізь пальці на вчинки
царів, які чинять насильство над простим народом, то я проголошую, що їхня лицемірна
поведінка включає в себе ганебне віроломство, бо вони безчесно зраджують свободу людей, що
її вони, як їм відомо, були поставлені захищати високим розпорядженням Бога». Отже,
незважаючи на Божественне визначення щодо долі людини, яке лежить в основі доктрини
кальвінізму, його основоположник стверджував, що держава і право повинні слугувати
забезпеченню прав підданих, їх свободі. Найзначніші події у світовій історії ХVII, XVIII, XVIII
століть, у розвитку держави і права, їх осмислення у філософсько-правовій та
політико-правовій думці, також пов’язані з ідейним спадком Реформації. По-перше, це
антифеодальна революція у Нідерландах. Як відомо, вона проходила під гаслами Реформації,
основні рушійні сили стояли під прапорами кальвінізму, «істинної віри», як стверджували його
прихильники. Антифеодальний і релігійний рухи поєднувалися із національно-визвольним,
спрямованим на здобуття незалежності господарські й промислово розвинених
нідерландських провінцій від ортодоксально-католицької й консервативно феодальної імперії
іспанських Габсбургів.
30. Теорія Жана Бодена про державний суверенітет.

Жан Боден народився сьомою дитиною у великій родині в місті Анже. Ріс і набував знань у
монастирі, займався метафізикою, яка на той час була “цариця середньовічного знання”, але у
Бодена це сформувало негативне ставлення до неї. Завершив освіту в університетах Парижа,

45
Анже, Тулузи. Освіта для таких людей – це єдиний шлях до влади, отримати можливість брати
участь у долі вітчизни.
Коли Жан навчався в Парижі, у нього сформувалося негативне ставлення до католицької
церкви, після вивчення трактатів німецьких протестантів, французьких гугенотів, Кальвіна.
Для Бодена авторитет Старого Завіту вищий ніж Нового Завіту. Право Жан вивчав у
Тулузькому університеті, який належав до кращих навчальних закладів Франції. Після
закінчення університету в Тулузі, викладає римське право.
Основна робота — “Шість книг про державу”.
Основні політико-правові ідеї цієї роботи такі:
1. Ж. Боден виступив проти феодальної децентралізації;
2. Закликав припинити релігійний фанатизм;
3. Сама основна і головна ідея полягала в тому, що Ж. Боден перший в історії
політико-правової думки сформулював і обґрунтував поняття суверенітету як суттєвої
ознаки держави. Суверенітет – це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не
зв’язана ніякими законами влада над громадянами і підданими.
Влада держави – постійна й абсолютна. Це вища і незалежна влада як усередині країни,
так і у відносинах із закордонними державами. Вище носія суверенної влади тільки Бог і
закони природи.
Суверенітет Ж. Боден розумів як незалежність держави від Папи Римського, від
церкви, від іншої держави. За Боденом суверенітет — «це абсолютна та постійна влада, яку
римляни називають величчю, що означає вищу владу повелівати». Основною властивістю
суверенітету є його необмеженість. Народ — це джерело суверенітету, але здійснивши його
відчуження державі, позбавлений надалі права повернути його назад. Відтепер суверенітет
належить на праві власності монарху (державі), який вправі робити з підданими та державою
все що йому заманеться, а «після передати все це кому захоче». Суверенітет = абсолютна влада
монарха.Необмежена влада монарха є максимально можливим уособленням всіх властивостей
державного суверенітету.
Суверенітет як верховна влада дає права: 1. Видавати і скасовувати закони. 2.
Оголошувати війну й укладати мир. 3. Призначати вищих посадових осіб. 4. Здійснювати
верховний суд. 5. Милувати. 6. Чеканити монету. 7. Встановлювати еталони міри і ваги. 8.
Стягувати податки.
Державу Боден визначив як правове управління багатьма родинами і тим, що в них є загальне
на основі суверенної влади. Держава – це правове управління згідно зі
справедливістю і законами природи. Правом воно відрізняється від зграї розбійників чи
піратів, з якими не можна укладати союзів. Держава – сукупність родин, а не окремих осіб.
Сім’я – основа й осередок держави. У сім’ї Ж. Боден розрізняє три види владних відносин: 1.
Подружні. 2. Батьківські. 3. Панські.

46
Причини виникнення держави Боден виділяє три: розширення сім’ї(праобраз держави);

збирання народу воєдино; з колонії, що походить від іншої держави.
Рабство Ж. Боден не визнавав і був проти його існування. Він також виступав проти різних
форм держави, як правильних так і неправильних, і навіть змішаних. Треба виходити з того,
повчав Боден, кому належить суверенітет, реальна влада: одному, небагатьом, більшості.
До демократії Ж. Боден ставився негативно, тому що при демократії багато законів, а загальна
справа в упадкові. Краща форма держави – монархія. Монарх, як Бог, без перешкод
править підданими. Влада передається спадкоємцеві, і вона існує тисячу років. Багато хто
радить, але вирішує один. Жан Боден виступив на захист приватної власності, тому що вона
пов’язана з законами природи. Природний закон забороняє брати чуже, а майнова рівність –
загибель для держави.
За способом здійснення влади Ж. Боден поділяє всі держави на три види: 1. Законні.
2. Вотчинні. 3. Тиранічні. У законних піддані коряться законам, а сам керівник лише законам
природи. У вотчинних – силоміць, зброєю керівник захопив майно людей і править як батько в
родині. У тиранічних – керівник нехтує природні закони, розпоряджається вільними людьми
як рабами, а їхньою власністю як своєю.
31. Джерела, особливості та значення концепції «Москва-третій Рим».

«Москва — Третій Рим» — теологічна і політична концепція, яка стверджує, що Москва є
наступницею Римської імперії.
Православний чернець Філотей, головний ідеолог великого князя Василія Івановича, близько
1500 року сформулював свілоглядну і політичну доктрину «третього Риму», яка мала
потужний вплив на історію християнської цивілізації сходу Європи і центру Євразії, країн Русі
Київської і Московії. Згідно старця Філофея, історія світового православ'я і православного
царства складається з трьох основних періодів: перший Рим (де Рим — осередок православ'я і
столиця Римського царства перших століть, знищений єретиками, папістами-латинянами),
другий Рим (Константинополь або Царгород як осередок православ'я і столиця Ромеї,
знищений турками-мусульманами) і третій Рим (Москва як духовний осередок православ'я і
отже потенційна столиця майбутньої імперії, молодого царства Руського, єдиного
православного царства тогочасного світу). Після цього на думку Філофея людство ввійде в
останній етап своєї історії перед кінцем історії і Страшним Судом, адже «четвертому Риму не
бувати» («два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти»).
Спочатку ідеологема «Москва — Третій Рим» замінила собою ідеологему «Москва — Другий
Київ» і стала смисловою основою месіанської світоглядних концепції періоду формування
Московської централізованої держави, а також постає прологом усієї російської філософії
історії. Пізніше ідея російського месіанства отримає нову форму та почне розвиватись на
основі нової парадигми — в системі філософських побудов щодо відношення Росії до Заходу у
зв'язку з пошуком власних шляхів в світовій історії. Таким чином ідея Філофея почне
доповнюватись новими сюжетами, отримувати додаткову аргументацію та нову інтерпретацію.

47
Саме тому, зазначена ідеологема стає системоутворюючою для філософської та суспільної

думки в цілому.
Генеза:
Генеза власне теорії «Третього Риму» має значно давніше походження, вона пережила довгу й
складну еволюцію. Початки її пов'язані з історією другого Болгарського царства, яке
претендувало на роль спадкоємця Візантійської Імперії. Духовні особи балканського
походження занесли цю ідею до Східної Європи: через Україну до Новгорода і Пскова, де вона
знайшла придатний ґрунт, а згодом з відповідними змінами була засвоєна на Московщині.
Концепція Філотея в її остаточному оформленні («Москва — Третій Рим, а четвертому не
бути») стає в середині 16 ст., за царювання Івана IV Ґрозного, популярною у колах
московського уряду й Церкви. Московські книжники того часу, під керівництвом митрополіта
Макарія, пов'язували особу царя не тільки з Візантією, але й зі старим Римом (походження
московської династії «від Авґуста цісаря»). Теорія «Третього Риму» була повторена в акті
утворення Московського патріархату («Уложенная Грамота» 1589). Занедбана під час Смути
поч. 17 ст., вона відродилася за царя Олексія Михайловича й патріарха Нікона, зокрема по
приєднанні України 1654 року, і, хоч не стала офіційною урядовою доктриною, мала великий
вплив на політику Московської держави й Церкви і здобула собі широку популярність у другій
половині 17 ст., від вищих сфер уряду й Церкви до опозиційних кіл населення, зокрема серед т.
зв. розкольників — старообрядців (писання М. Добриніна-Пустосвята, «Соловецька
чолобитна» тощо).
Наступні трансформації.
➔ «Слов'янофільство» — великодержавницька концепція та монархічна доктрина
Російської імперії. Як офіційна державна ідеологія існувала у виді популярної формули:
«самодержавіє, православіє, народність», що була сформульована російським міністром
освіти графом С. С. Уваровим під час царювання Миколи І Романова і була підґрунтям
абсолютистської московської держави та її зовнішньої експансії.
➔ Радянський соціалізм.
➔ «Російський світ» — церковна за формою, але за думкою оглядачів та аналітиків
геополітична за своєю суттю концепція, котру висунув в своїй програмній промові 3
листопада 2009 московський патріарх Кирил та повторив її в Одесі під час візиту в
Україну в 2010 році. Після історичних невдач доктрин «Третього Риму» та
слов'янофільства, що були розраховані спочатку на весь християнський, а потім на
слов'янський світ, «російський світ» («гундяєвщина») орієнтована лише на
східнослов'янські країни Східної Європи — тобто на Україну та Білорусь і водночас веде
РПЦ до ізоляції.
Ідеями «Російського світу» користуються як виправданням для відродження Російської імперії.
*Посилання на статтю*

48
32. Державницькі та правові погляди Івана Грозного.

Зміст політики полягав в утвердженні правомірності необмеженої верховної влади, що
забезпечує реалізацію цілковитого «самовладдя» її носієм. Політична доктрина Івана IV
складалася в обстановці розв'язаного ним терору і ставила перед собою завдання виправдання
найбільш жорстоких методів деспотичного правління. У цей період розвитку російської
державності не спостерігалося реальних причин і приводів для повернення до роздробленості,
бо завершення об'єднавчої політики стало вже очевидним фактом. Введення нових форм
управління країною у вигляді опричних заходів (1564 г.) реформаторських цілей не
переслідувало, а поділ держави на дві частини (опричнину і земщину) не підривати основи
могутності феодальної аристократії. Іван IV відмовився від перетворень і ввів в країні за
допомогою опричних заходів терористичний політичний режим. В області політичних
поглядів Іван IV найбільшу увагу приділяв з'ясуванню законності походження правлячої
династії. Єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право
успадкування. У Посланні до шведського короля Іван IV підкреслює значення свого царського
величі саме законністю походження влади руських князів і спадковим отриманням царського
вінця самим Іваном. Таке розуміння царської влади надавало ідейну базу для визначення
обсягу її повноважень. На відміну від Йосипа Волоцький, Філо-фея, М. Грека, 3. Отенского і І.
Пересветова, які пов'язували дії царя «заповідями і законами», Іван не визнає ніяких
обмежень своєї влади. Підданий безроздільно повинен знаходитися у владі царя. Традиційно
для всіх російських мислителів мав значення моральне обличчя пануючої персони, але Івана,
навпаки, зовсім не цікавить моральність царської особи, він навіть в деякій мірі хизується
своєю «поганою», для нього має значення лише спадкове походження влади. Царська влада
нероздільна, і ніяке втручання в її прерогативи неприпустимо по самій її природі. Іван IV
визначає форму влади як «вільне царське самодержавство ... нашим володарям ніхто нічого не
вказує ... ніхто їх вільних самодержавцев НЕ змінює на престолі, не ставить і не стверджує».
Царю може надавати допомогу тільки бог. Цар не потребує «ні в яких рекомендаціях від
людей, бо не годиться, пануючи над багатьма людьми, питати у них поради». «Навіщо ж тоді
самодержавством називатися?» Воля скіпетродержателя не обмежена жодними законами, так
як «вільне царське самодержавство» за самою своєю природою не допускає контролю і
обмеження. «До сих пір, - писав Іван IV, - російські володарі ні перед ким не звітували, але
мали право жалувати і стратити своїх підданих, а не судилися з ними ні перед ким». Вищий суд
в державі належить тільки йому - як безпосереднього наміснику бога. Вид і міру покарання
визначає не закон, а особисто сам цар, так само як і встановлює ступінь провини караного.
Вельми своєрідну інтерпретацію отримало в теорії Івана IV традиційне для російської
політичної думки становище про відповідальність володаря перед підданими. Цар не може
бути злочинний за самою своєю природою, він буває тільки грішний, а покарання гріха -
прерогативи Вищого суду. Теорію симфонії духовної і світської влади він заперечує,
виступаючи прихильником чіткого розмежування сфер їх дії.
Велике значення в судженнях Івана Грозного надається методам і способам реалізації влади.
Вся доктрина Івана IV спрямована лише на ідеологічне виправдання терору. Царя цікавили не

49
форми правління і не державний устрій, а надання легітимності опричних грабежів і

насильствам.
33. Державницькі та правові погляди Андрія Курбського.

Курбський Андрій Михайлович належав до знатного князівського роду Рюриковичів, був
потомком великого Київського князя Володимира. Народився і провів дитинство в Україні. Аж
до 1564 р. був найближчим сподвижником царя, впливовим воєводою. Брав активну участь в
Обраній раді при цареві, проте згодом потрапив у немилість, втік до Литви.
Його літературна спадщина включає публіцистичний твір «Історія про великого князя
Московського», переклади творів з церковної патристики та ін.
Він теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от
Всевышнего помазуются на правление». Але мету верховної влади бачив у справедливому й
милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному)
вирішенні її справ.
Мета Курбського – зберегти привілеї бояр та убезпечити життя , власність від государя.
Критика правління Грозного – інша теорія православної держави - союз самодержавця та
синклітів-радників.
Покірність підданих лише за умови праведного правління – закон, який відповідає правді як
втілення справедливості.
Як відступ від православ’я, попрання Христових заповідей трактував Курбський злодіяння
Івана Грозного. Таким чином, у розумінні бунтівного князя цар насамперед — праведний
суддя. Праведний суд – основне завдання царя, а заочний суд – великий гріх .
Насильство – джерело беззаконня , а не права!
Найкращою організацією державної влади Курбському здавалася монархія з виборним
станово-представницьким органом. Наділений царством, цар «должен искати доброго и
полезного совета не токмо у советников, но и у всенародных человек», при цьому «самому
царю достоит яко главе быти и любити мудрых советников своих». Станово-представницька
монархія спиралася б не лише на представницький орган («Совет всенародных человек»).
Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у
московському царстві і політичні перспективи його розвитку.
34. Державницькі та правові погляди Івана Пересветова.

Близькою до моделі станово-представницької монархії була і політико-юридична програма
Івана Пересветова — видного письменника публіциста, представника російської
суспільно-політичної думки середини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж
обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації
адміністративної і судової систем. Особливістю його робіт є та обставина, що його

50
політичні висновки грунтуються НЕ на Священному писанні, як це було прийнято, а на

історичному досвіді реально існували і існуючих держав (Візантії, Османської імперії).
Основні праці: «Сказання про Магомет-султана», «Сказання про царя Константина», «Про
захоплення Царьграда турками»
Мета влади – побудова ідеального суспільства, яке не знає несправедливості, злиднів,
неправедного збагачення тощо.
Ієрархія світоустрою – на вершині Бог, середнє місце – цар, якому належать раби, які
зберігаються вірність Богу, а відтак і царю.
Призначення останньої православності держави – врятувати душі християн та підготувати
кожного до фінального моменту історії.
Владу та царство втрачає той, хто не зберіг божественну правду і процвітання держави
залежить від її додержання. Правда – вища справедливість, вираження божественної
справедливості, закріплена в заповідях, призначених для практичної реалізації – грішно
присвоювати чужу власність, збагачуватись на нещастях ближнього, ухилятися від виконання
релігійних та монарших обов’язків.
Єдина прийнятна форма правління – всевладдя, самодержавство. Єдиновладний правитель є
головним інтерпретатором та захисником вищого закону.
➔ Цар НЕ повинен довіряти вельможам: багаті і ледачі, вони обплутують царя своїми
лестощами, підступами, лукавством;
➔ Цар повинен бути сильним і грізним , щоб вселяти людям покірність;
➔ Влада повинна бути праведною і милосердною, щоб піддані не відчували себе
пригнобленими і поневоленими, а були вільними.
Суд – державний , а не місцевий (намісників).
Рівність усіх перед законом.
35. Формування та розвиток державницької та правової думки у часи

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі теж відбувалося під
впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші
літературні пам'ятки того часу.
Особливості становлення та розвитку політичних ідей Київської Русі:
Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та
ідеї, з яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину державу, ідея
єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала до життя насамперед боротьба
Київської Русі проти зазіхань з боку Візантії на самостійність Київської держави. Особливої
гостроти боротьба досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття. В цей же

51
період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір "Слово про закон і благодать",
що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки
Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній думці цього часу на
перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування необхідності єдиної держави.
Надзвичайно загострилася ця проблема в кінці XI – на початку XII ст., коли намітилася
тенденція до феодальної роздробленості Київської Русі.
Основні чинники розвитку правової та державницької думки Київської Русі:
Правовий досвід народу – трансформація звичаїв у норми права, правила поведінки й
спілкування людей.
Джерелами права, правових ідей були повчальні міфи, легенди, що відображали давній
досвід, а також норми-приписи й норми-заборони язичницької релігії.
Введення християнства і поширення писемності – з їх поширенням стають відомі та
використовуються норми канонічного й східно-римського права, політичні традиції Візантії.
Думка набуває теологічного характеру.
Об’єднуючі чинники племінних утворень – поява політичних інститутів влади. Активне
політичне життя – вічові збори, з'їзди й наради удільних князів, законотворчість – поява
текстів «Руської Правди», «Статуту» Володимира Мономаха.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були:
➔ Погляди на походження держави і князівської влади;
➔ Правове регулювання суспільних відносин;
➔ Стосунки між церквою і державою;
➔ Проблеми єдності та суверенності політичної влади;
➔ Об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й
незалежності Русі.
Основні джерела:
1. «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Вихідною проблемою
"Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор
розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що
регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини.
Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З
часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його
дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.
Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада
зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили
держави. Стверджується законність влади князя, династичний характер і централізм
управління в державі. Князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми .

52
Ідея рівноправності всіх народів.

Іларіон – за союз, співпрацю світської і духовної влади.
2. «Повість врем'яних літ» Нестора Літописця. Автор подає схему колективного
володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів – обґрунтування
законності і необхідності князівської влади Включенням біблійної легенди про поділ
Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздробленість руської держави.
Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує
християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної
власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед
рівних.
Необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою , яка можлива на
основі добровільної домовленості між князем і людьми.
3. «Руська Правда» Ярослава Мудрого. Закони Ярослава високо цінували людське
життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття
проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії
визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної
кари не було. Найважча кара- вигнання з землі. Пильно захищалася власність; за певних
умов навіть виправдовувалось убивство злодія. «Руська правда» регулювала також
майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони
тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому
були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
Ідея зміцнення та єднання Руської держави, зняття внутрішньополітичних конфліктів.
Норми в Руській правді – результат розвитку юридичної думки.
4. «Повчання» Володимира Мономаха. В автобіографічній частині подається
ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який
має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.
Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва
державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях,
зокрема під час війни. Правильна організація держ влади – вирішувати з радою бояр і
дружинників, не допускати в країні міжусобиць. За політичними традиціями слов'янства
князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на
дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише
сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Право князя
а судову владу виключає право на страту винного.
Церква підлегла в співвідношенні з світською.
5. Кирило Туровський. Проблема співвідношення церковної та світської влади на
початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність
цих гілок суспільної влади, ідею «одного володаря», закликав до єднання Русі. Ці ідеї він

53
виклав у «Кирила ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої
заповіді, і про страшний суд, і про муки», «Повісті про сліпого і кульгавого», а також в
інших творах.
Відстоює ідеї:
➔ Єдності церковної та світської влади, одного володаря, єдності Русі. Основа єдності
– Святе Письмо;
➔ Засудження війни і ворожнечі між світськими князями і служителями церкви,
суперництво у боротьбі за владу, яка походить від Бога;
➔ Ідея сильної влади, але якою уміло розпоряджаються.
6. «Слово о полку Ігоревім». Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді
на історію людського суспільства, що знайшло вияв:
➔ В ідеї «богоданості» князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало
держави; в прагненні включити ідеологію князівства в єдину історію землі
руської, віддається пріоритет не єдинодержавності, а братерству, співпраці між
князями;
➔ В уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;
➔ Включення слов'ян до загальної історії християнського світу, яка ототожнюється з
історією людства.
36. Вплив візантійських політико-правових ідей на розвиток

політичної та правової думки Київської Русі.
Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії.
Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти,
релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія
Богослова та Іоанна Златоуста.
Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія,
відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів
світського характеру — договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали
характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу
людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності,
божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.
Під впливом візантійської філософії формувалась теологічна та політична думка. Ці процеси
сприяли народженню єдності суспільно-політичного устрою, суспільних відносин і права.
Центральна політична проблема того часу – проблема взаємовідносин світської та церковної
влад.
З одного боку, церква в Київській Русі прагнула піднятися над великокнязівською
адміністрацією, намагалася стати центром єднання удільно роздрібненої держави, що знайшло

54
своє концептуальне відображення у церковному вченні про богоугодного владаря, в основі

якого лежала ідея родового, династичного князювання. В основі цієї концепції про
богоугодного владаря лежали думки отців церкви – Василя Великого, Іоанна Златоуста (IV ст.)
про духовне провідництво в державі як запоруку добробуту й миру, дотримання заповідей
Божих, припинення удільної боротьби за владу. Спираючись на них, печерський ігумен
Феодосій заклав основи теологічної концепції. Він зазначав, що світські владарі не зберігають,
а лише захищають віру, стоячи на процерковних позиціях. Займаючи ортодоксальну позицію,
Феодосій стверджував, що шлях до істини лежить через східне християнство (православ'я).
Згідно з даною концепцією важливим аспектом була централізація держави, але під
керівництвом церкви. Погляди Феодосія розвинув диякон Нестор, автор літопису під назвою
«Повість временних літ», який був творцем головної ідеї першої православної церковної
доктрини – династичного князювання. В літописі на першому місці стоїть Володимир
Великий, який хрестив Русь. Проте центром єдності держави давньоруських князів мала б бути
не великокнязівська влада, а церква.
З іншого боку, відображаючи інтереси світської влади, поступово склалася концепція
одновладдя, верховенства тільки світської влади. Творцем другої концепції був митрополит
Іларіон. Йому належить відома праця «Слово про закон і благодать». Він вважав, що
єдиновладдя служить опорою християнської віри. Завдяки великокнязівському централізму
православ'я утвердилося на Русі, саме йому воно має завдячувати своїм існуванням. В
одновладній монархії Іларіон бачив головний гарант єдності і сили держави, її територіальної
цілісності. Тому християнство повинно служити консолідації країни, стояти на охороні
загальнодержавного централізму.
37. Політико-правові ідеї Петра Могили.

Київський митрополит Петро Могила (бл. 1596 — 1647) . У своїх полемічних, філософських,
церковно-теологічних творах («Новоканон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював
ідею верховенства в суспільстві духовної влади — православної церкви. Виступав за
примирення православних з католиками та уніатами.
П. Могила вважав головним для світської влади — благо людей. Верховна влада, на його
думку, діє в трьох напрямках: політичному, мирському і духовному. До політичних і
мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх
політичних проблем тісно пов’язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.
Закон — дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв на природні, людські,
божественні. Людські, в яких повинні втілюватися приписи природних законів, обов’язкові для
всіх, у тому числі для правителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує
владу від Бога і відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і
морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про
благо підданих. Імовірно, модель української державності бачилася йому за зразком польської
монархічної республіки.

55
Ідеальний правитель – філософ на троні (платонівська концепція), сила якого буде

ґрунтуватись не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі.
Поділяючи ідею безперервності історичного розвитку України з найдавніших часів, її
спадкоємного зв’язку з Київською Руссю, Могила захищав й ідею відродження вітчизняної
державності в союзі з іншими православними народами. Цю ідею розвивали і його
учні — ректор Києво-Могилянської академії І. Гізель, її викладач Ф. Сафонович та ін. Вони
відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов’янських
народів.
➔ Ідеал монархії, обмеженої законом;
➔ Божественість влади монарха;
➔ Ідеальний правитель – філософ на троні;
➔ Основою справедливих відносин між правителем і підданими є договір – обидві сторони
присягають виконувати свої обов’язки, дотримуючись закону і взятих повноважень;
➔ У питаннях віри церква вище держави;
➔ Православна шляхта, а не козацтво.
38. Державницькі та правові погляди Станіслава Оріховського.

Видатний мислитель першої половини XVI ст., перший вітчизняний політолог, український і
польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513– 1566) .
Основні твори: «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про
природне право», «Взірець устрою польської держави».
Розглядав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі,
дійсних творців історії. На його думку, людина рівна з Богом і в співробітництві з іншими
розумними людьми може встановити справедливість на Землі.
С. Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників
концепції суспільного договору. У «Напученні» він писав: королівська влада походить не
від Бога, а є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина
виникнення держави — вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу
королю дає народ. Його обов’язок — турбота про підданих, їх захист. Влада повинна
спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.
Держава — зібрання, союз громадян, об’єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де
щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.
Мета держави — гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні
зобов’язання. Обов’язок останнього — піклуватися про інтереси суспільства і держави.
С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вважає неприпустимим
підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Світська
держава (але з єдиною вірою).

56
Основний зміст напучень королю:

➔ Не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, що
прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє вчитися;
➔ Зразковою формою держави була «Польська політія» з її республіканським
ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні й юридичні права повноправних
громадян — шляхти;
➔ Король – верховний суб’єкт Польської поліції , управління якого залежить від
оточення. Потрібно щоб оточення не тільки хвалило, але і іноді критикувало, було
чесним;
➔ Закон вище короля і обмежує його;
➔ У короля дві фортеці: справедливість і віра. Вони втілені в праві. Право захищає
свободу, яка зумовлена природним правом, є природною властивістю людини. Закон —
душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і
змінюватися у випадку невідповідності їм;
➔ Необхідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схемою,
ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони
й обмежений ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) —
законодавча влада, де панує не однодумність, а право творити закони, «вільно
говорити тобі правду в вічі». Приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» — справа
судової, а не законодавчої влади. Суд повинен становити виборні судді, рішення яких
остаточні, як у Давньому Римі.
Дотримання закону - не обмеження, а запорука справжньої свободи.
Критика князівської спадкової влади.
Про природне право: природне право вище людських законів. Той, хто чинить всупереч
природному праву – ворог справедливої держави.
+ Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього,
підкреслював, що він «роксолан», «русин». Він закликав короля бути доброзичливим до
українців, шанувати їх славне історичне минуле.
39. Державницькі ідеї в козацькому середовищі в часи Б.

Хмельницького.
Одержавши гетьманську булаву й очоливши козацько-селянське повстання 1648 р., своїм
найближчим політичним завданням ставив захист «давніх прав Запорозького війська», селян,
міщан, православної церкви.
1. Домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої.
Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними

57
залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь

польських магнатів і шляхти на українських землях.
2. Український народ має право на створення власної держави, вільної від польського
панування, в етнічних межах свого проживання. Програма максимум Хмельницького
передбачала повернення західних земель Київської Русі, слави її князів.
3. Утворювана Козацька держава Хмельницького - гетьманська республіка з сильним
урядом, системою генеральних, полкових і сотенних рад, судових органів. Ці
державотворчі заходи були закріплені конституційним актом «Статті про устрій Війська
Запорозького».
4. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення
конфедерації трьох держав — Польщі, Литви й України. Проте до цього не готові
були польські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу гетьман і його
старшина обрали союз із православною Росією (Березневі статті). Б. Хмельницький
розцінював україно-російський військово-політичний союз як такий, що має юридичну
силу для обох сторін при обопільних зобов’язаннях та під верховенством російського
царя. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція».
5. Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір надати
українській державі в оточенні монархічних держав форму козацької республіки зі
спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає
себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів
!Конкуренція двох різних концепцій розвитку державності, які підтримувались православною
шляхтою (князівська автономія) та козацтвом (ідеал монархічної влади )
!У середовищі козацтва – ідеал монархічної влади, але монархія не є необмеженою
(спричинений такий ідеал тим, що в той час Україна була оточена державами-монархіями),
ідея про однаково божественне походження як королівської, так і гетьманської влади.
Бажано династична монархія.
!Монархічний принцип влади з погляду Хмельницького – арбітр у відносинах між різними
групами
!Гетьман (з погляду козацької еліти) – постать, яку «народ» ( Військо Запорозьке) має право
усунути від влади та карати смертю за «згубне у вітчизні нашій панування»
!Козаки – спочатку війни не за утворення держави, а забезпечення своїх класових інтересів.
Далі – будівництво укр. козацької держави, яка об'єднує всі класи-стани суспільства. Для цього
потрібен освічений монарх який би ставив перепони над зловживанням з боку польської
шляхти, єдиновладдя засноване на законі. Тобто спочатку боролись не проти Польщі, а
проти ось цього зловживання і утисків.
Українська шляхта – носії ідеї князівської державності – утворення Великого князівства
Руського, в якому політична влада належить українській православній шляхті.

58
40. Формування та розвиток ісламської державницької та правової

думки.
Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VІІ ст. на Аравійському
півострові та відбувалося в умовах формування єдиної держави арабських племен і
становлення нової монотеїстичної релігії — ісламу.
➔ Релігійна правова традиція;
➔ Походження – трансцендентне (соціальні інститути створені не людьми, але для людей)
(йдеться про божество, потойбічність, але воно існує не саме по собі, а в певному
порядку);
➔ Раціональність – раціональне тлумачення (основні принципи та настанови мусульман –
свобода, справедливість, суспільна користь, рівність; не мають чітких формулювань в
первинних релігійно—правових джерелах; можуть бути визначені лише шляхом
застосування різних методів тлумачення первинних джерел)
Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571–632), який згідно з переказами був
обраний Аллахомяк пророк, що повинен донести до людей божественне одкровення.
Центральною ідеєю проповідей було обґрунтування існування єдиного Бога — Аллаха (у
арабських племен панувало язичництво та багатобожжя) та рівності всіх людей перед ним.
Важливою складовою проповідей Мухаммеда стає ідея створення окремої ісламської держави,
яка б слугувала захистом віруючої громади мусульман і знаряддям поширення віри. Мухаммад
установив правління на всій території Аравії, навернув більшість її жителів до ісламу.
Коран не мав одностайності в розумінні, його тлумачили по різному, тому з’явилась потреба в
порівнянні цих тлумачень – так з’являється порівняльно-правовий метод
Мусульманське суспільство стало новою державою, яка потребувала своєї організації. Тому
основні теми вчень стосувались соціальних і економічних норм. Їх було покладено в основу
шаріату.
У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і
верховним суддею. Там прийнято перший політико-правовий документ ісламу —
Мединський договір або конституцію Медини. Цей документ, що виконував дві основні
функції — суспільного договору між основними соціальними групами та конституції нової
держави, заклав підвалини формування ісламської держави та громади мусульман, належність
до якої віднині визначалася не кровною спорідненістю, а вірою. З формальної точки зору він
являв собою тристоронню угоду, яку підписали мухаджири (мусульмани, які перебралися з
Мекки), ансари (мусульмани Медини) й іудейські племена, що мешкали в місті. Закріплював
права людини, свободу совісті , іудеї та християни визнані людьми Писання – права меншин.
Правосуддя має бути справедливим для всіх, навіть якщо доведеться йти проти родичів та
рідних. Немає бути різниці між бідними і багатими – всі слуги Аллаха. Правосуддя вершиться в
ім’я Аллаха, одне з визначень якого – Аль-Аджиль (Справедливий той, хто творить
правосуддя). Несправедливість, встановлення національних, племінних преваг - тяжкий гріх.

59
Іслам – Шаріат – система ідей та приписів , які нормують внутрішній світ та зовнішньо
виражену поведінку мусульманина, це право, створене не державними органами, а
релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини:
➔ Акіда (релігійні догмати, етика);
➔ Фікх (право) – гармонізація релігійних орієнтирів та соціальної практики.
Ісламське право як складова альфікха формувалось поступово, вбираючи окремі елементи
римського права – збереження кодексу Юстиніана, канонічного зводів законів, звичаї і
традиції завойованих народів.
Система джерел права:
Первинні (ті , що мають божественне походження):
➔ Коран – релігійний, філософський, моральний, правовий текст, фундамент ісламської
організації. Коран складається зі 114 частин (сур), які складаються з окремих рядків або
віршів (айатів). Положень юридичного характеру невелика кількість: лише близько 500
айатів із більш ніж 6200, які містяться в Корані, встановлюють певні правила
поведінки(напр. кримінально-правові норми);
➔ Суна - це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка
Мухаммада, що вважаються зразком, якого зобов’язані дотримуватися мусульмани.
Роз’яснюють і доповнюють Коран. Два видатних діячі ісламу аль-Бухарі («Достовірний
збірник») та Муслім у IX ст. виконали кропітку роботу задля виявлення дійсних
висловлень Пророка.
Вторинні :
➔ Іджма(доктрина мусульманського права) – узгоджена думка ісламських правознавців -
теологів з певного релігійного та правового питання – пристосування положень Корану
і Суни до практики;
➔ Кійас — джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і Суни з
використанням особливого методу — судження за аналогією- задля заповнення
прогалин та усунення протиріч
Доктрина: ісламське право – «право юристів»
Школи: вчення медхабів ставали канонічними не лише в силу загального визнання , але
через закріплення вказівки на пріоритет тієї чи іншої школи у законах.
Традиція: У Х-ХІ ст.. іджтіхад почали розглядати не як вільне бачення поза межами Корана і
Суни, а лише як можливість вибору будь-якої зі шкіл мусульманського права. Доба іджтіхаду
змінилась на епоху техліду – традиції – за мовчання Корану і Суни судді не мали виносити
рішення на власний розсуд, а повинні були суворо дотримуватись однієї із визначених шкіл
права.

60
Мадхаби (школи тлумачення):

1. Сунітські. Особливостями сунітської концепції є визнання можливості як обрання
верховного правителя з членів мусульманської общини, так і передачу його влади у
спадок. Верховним сувереном для сунітів є лише Аллах, а повноваження халіфа
позбавлені божественності. Відповідно до сунітської традиції халіфат — це угода між
халіфом і мусульманами, за якою перший зобов’язаний дотримуватися положень Корану
та Суни, захищати інтереси мусульман і їх майно, а мусульмани зобов’язані поважати
халіфа та виконувати його праведні накази;
2. Шиїтські. Шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може
належати лише нащадкам Пророка. Оскільки найближчим нащадком Мухаммада
залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то і верховна влада повинна, на їх
думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний
правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне
походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів
є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й
тлумачем Корана, релігійних і правових норм.
41. Вчення Ібн Халдуна про державу та право.

Згідно з концепцією Ібн Хальдуна, люди сформували суспільство для спільного добування
засобів до існування. Причому Ібн Хальдун наголошував, що будь-яка держава в процесі
еволюції і розвитку зрештою занепадає. Вона існує приблизно 120 років. Це період зміни трьох
поколінь правлячої династії: першому притаманна простота і відносна рівність у суспільстві;
друге покоління живе за умов взаємної ворожості, самозахисту, нерівності; третє - переживає
деградацію, занепад держави.
У період життя трьох поколінь держава проходить п'ять етапів:
1. Поява нової примусової влади;
2. Розправа правителя з тими, хто допоміг йому прийти до влади; зосередження влади в
одних руках;
3. Розквіт держави, утвердження порядку, спокою, стабільності;
4. Перехід до примусових і деспотичних методів придушення опозиції;
5. Занепад держави.
Аналізуючи відносини між правлячими і підлеглими, враховуючи релігію і політику в державі,
Ібн Хальдун виокремив три типи держав:
➔ "природна монархія" - деспотична держава;
➔ "політична монархія" - держава, що захищає інтереси підданих, але не пов'язана з ними
спільною релігією;
➔ "халіфат" - держава, що захищає віру, втілення "мусульманської общини" і діє за
встановленими релігійними та етико-моральними принципами.

61
Релігію Ібн Хальдун розглядав як реально існуючий зв'язок мусульманських общин, соціальну і
духовну основу права, держави, політики. Його думки щодо впливу на суспільство політики і
релігії слугували підґрунтям їхнього впливу на державу і право.
42. Школа природного права у Новий час. Загальна характеристика

наукових напрямів.
Правові вчення Нового часу зробили своїм головним предметом розробку природного
права. Вчення про природне право отримує нове забарвлення. По-перше, воно звільнилося
від богословських трактувань. По-друге, природне право в цей час не змішується з правом
загальнонародним. У ньому починають вбачати сукупність тих ідеальних норм, які повинні
служити прообразом для будь-якого законодавства. Такий новий напрямок у правознавстві
оформився в школу природного права, яка домінувала в юриспруденції протягом XVII-XVIII
сторіч.
Родоначальником її був голландський юрист, політик і дипломат Гуго Гроцій. На його думку,
природне право було невіддільним від самої природи людини, оточуючого людину
навколишнього середовища, а також суспільства, яке повинно було розвиватися за
необхідними «правилами». Однак, зрозуміло, що право не є чимось даним від Бога, а,
натомість, виступає стихійним породженням стану тогочасного суспільства, яке за наслідками
історичного розвитку дійшло до необхідності «гармонійно» будувати свої взаємовідносини.
Наступною важливою «віхою» в розвитку та осягненні концепції природного права є XVII ст.,
яке надало потужних мислителів, що внесли суттєвий внесок щодо розуміння проблеми
природного права. Серед них Т. Гоббс, Дж. Локк та Б. Спіноза. Вони стверджували, що
природне право є окремою, самостійною системою приписів, які врегульовують всі
ділянки суспільних відносин, що найбільше відповідають природі людини та оточуючому її
середовищу, з яким остання повинна гармонійно взаємодіяти
Основні ідеї:
➔ Поява природних невідчужуваних універсальних прав;
➔ Поява поняття індивід;
➔ Зменшення впливу релігії, церковні догми ставляться під сумнів. (Вольтер: «Право – не
інструмент богословів»);
➔ Доктрина прав і свобод носить світський, індивідуальний, ліберальний характер;
➔ Свобода совісті або віросповідання, що гарантує духовну або інтелектуальну
незалежність від церковних інституцій;
➔ Принцип недоторканності приватної власності (економічна свобода);
➔ Зі світської доктрини невідчужуваних прав та свобод розвиваються ідеї про цінність
індивідуальної особистості, громадянського суспільства, правової держави.

62
43. Роль природно-правових ідей у революційних та

реформаторських процесах доби Просвітництва.
Просвітництво - політична ідеологія, філософія і культура періоду утвердження буржуазних
відносин. Просвітництво виникло у XVII ст. в Англії і було пов'язане з творчістю Дж. Локка.
Потім поширилося у Франції. Воно пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного
прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського
державного устрою.
Помітною фігурою французького Просвітництва, одним з авторів нової політико-правової
ідеології був Вольтер, який висував ідею рівності і свободи громадян. Також Ш. Монтеск'є,
який був прихильником теорії природного права, він вважав, що у світі все відбувається
відповідно до природної закономірності.І Руссо, який розробив концепцію суспільного
договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу
демократичного типу.
Тож по всьому світу поширювалися ідеї політичної свободи, свободи совісті, прав людини і
громадянина. Розширилося розуміння природного права, усвідомлення свободи,
удосконалилася теорія суспільного договору. Всебічно розвивається теорія представницької
влади і суверенітету народу. Внаслідок цього Просвітництво дало світовій цивілізації те, чого
не дала жодна інша епоха – ідею суверенної особистості.
Безпосереднім впливом природно-правових ідеї Просвітництва стало утверждення
конституційної монархії в Англії після «Славної революції», у якій влада короля була
обмежена «Біллем про права 1689». В економіці Європи теж відбувалися докорінні зміни,
формувалися капіталістичні виробничі відносини, зростала й зміцнювала свої позиції
буржуазія. Велика французька революція ознаменувала кінець сподіванням на перебудову
суспільства на розумних засадах, однак ідеї епохи Просвітництва вплинули на формулювання
важливих документів епохи: Декларації прав людини і громадянина, Декларації незалежності,
Конституції США.
44. Вчення Г. Гроція про природне право.

Гроцій - основоположник теорії природного права і суспільного договору та науки
міжнародного права. Своє вчення він виклав у відомій праці «Про право війни і миру. Три
книги, в яких роз'яснюється природне право і право народів, а також принципи публічного
права».
Основні ідеї права:
➔ Ототожнював право з справедливістю;
➔ Поділяв право на природне та волевстановлене. Природне та волевстановлене право
виступають як єдина нормативна система, що втілює і корисність, і справедливість;
➔ Джерелом природного права є природа людини;

63
➔ Волевстановлене право (jus civile) – сконструюване, штучне, змодельоване право, в свою

чергу поділяється на божественне і людське:
Піднімаючи проблему виникнення держави і права, Гроцій підкреслював, що задля особистого
захисту і протистояння будь-якому насильству люди укладають добровільну угоду із
зобов'язанням виконувати її та встановлюють норми поведінки для підтримання в суспільстві
належного порядку. Досконалою формою такої угоди є держава, виникнення якої є логічним
наслідком прагнення людей до справедливого устрою. Згідно із Гроцієм держава - це
досконала угода вільних від природи людей, укладена заради дотримання права і спільного
інтересу, де право - це сума соціальних норм, які забезпечують належний порядок у суспільстві,
об'єднаному на основі добровільної угоди. Важливою рисою права є те, що воно
встановлюється волею людей, а засобом його реалізації є закон, який примушує силою
дотримуватися норм права. Уособлює цю силу держава.
Із вченням Гроція, право покликане утвердити справедливість у суспільстві, забезпечуючи
належне дотримання основних правил спілкування. Мислитель зауважив, що цю свою головну
роль воно виконуватиме за умови, якщо своїми приписами відповідатиме вимогам природного
права.
45. Вчення Б. Спінози про державу та право.

Велику увагу в політико-правовому вченні Спінози приділено проблемі форм держави. Він
розрізняв три основні форми правління - монархію, аристократію та демократію.
Останній надавав цілковиту перевагу. Верховна влада мусить піклуватися про загальне благо,
яке є метою держави. З іншого боку, держава, як уже відзначалося, повинна здійснити свободу.
А це можливо повною мірою тільки в демократичній державі.
Демократична держава, за оцінкою Спінози, - найбільш природна і найбільше наближається
до свободи, яку природа відпускає кожному. У демократії кожний переносить своє природне
право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, а на більшу частину
суспільства, членом якого він є сам. Тому всі в демократії, як колись у природному стані, є
рівними.
Демократичний устрій держави забезпечує розумність законів, а отже, і свободу. Тільки той
вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись самим лише розумом, твердив філософ.
Розумність законів у демократії гарантується тим, що вони приймаються численними
зборами, в яких навзаєм тлумляться суперечливі пристрасті. У демократичній державі всі
домовляються за загальним рішенням діяти, а не судити й розмірковувати, тобто, оскільки всі
люди не можуть мислити однаково, вони домовляються про те, що силу має те рішення, яке
дістало найбільшу кількість голосів. Підкорення цьому початковому рішенню забезпечує
загальні рівність і свободу.
Попри явну симпатію до демократичної держави, Спіноза допускав можливість існування і
деяких інших форм держави, зокрема монархії та аристократії, хоча ставився до них з явною
неприязню. Мислитель різко виступав проти необмеженої влади монарха. Він вважав, що воля

64
однієї особи (монарха) - непостійна, а її правління залежить від багатьох обставин (хвороба, вік
і т. д.). Зосередження влади в одних руках робить громадян безправними, через це монархія є
допустимою лише в тому випадку, коли воля монарха доповнюється та обмежується волею
народу, який так чи інакше бере участь у здійсненні влади.
Аристократія для Спінози - краща за монархію, але в ній править патриціанська верхівка, а
народ не має ніякого голосу.
46. Вчення Т. Гоббса про державу.

Його найбільш визначні політичні праці: "Про громадянина", "Левіафан, або Матерія,
форма і влада держави церковної і громадянської".
Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою створюють загальну, єдину
особу — державу. «Держава, це єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом
взаємного договору між собою величезна кількість людей, для того, щоб ця особа могла
використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального
захисту». Носій такої особи, який володіє верховною владою, — суверен. Всякий інший — його
підданий.
Мета держави — головним чином забезпечення миру, безпеки, оскільки природними
законами вони не гарантуються. Угоди без меча — лише слова, що не в силах гарантувати
людині безпеку, писав Гоббс.
Гоббс визнає тільки три форми держави: монархію, демократію й аристократію.
Законодавцем у всіх державах є лише суверен. У цьому сенсі, на його думку, «влада, якщо
тільки вона досить досконала, щоб могти надавати захист підданим, однакова у всіх формах».
Розходження лише в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони встановлені. Симпатії
Гоббса очевидно еволюціонували: спочатку вони були на боці монархії, потім — сильної
влади лорда-протектора О. Кромвеля.
47. Принципи формальної законності у вченні Т.Гоббса.

У конструкції держави Т. Гоббса право має фундаментально важливе значення. Його
концепція панування права включає формальні та змістовні аспекти. Формальна законність,
стандарти правосуддя лежать у підвалинах державної організації. Правові ресурси, а не
легалізоване свавілля забезпечують стійкість і стабільність верховної влади.
➔ Формальні законність – обов'язок виконувати розпорядження законів і підзаконних
правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними
об'єднаннями;
➔ Надаючи природному праву руйнівного характеру, Гоббс використовує
юснатуралістичну традицію для нового обґрунтування функцій держави та статусу
правлячої особи;

65
➔ Закон є прескриптивним владним рішенням, що звільнено від зовнішніх оцінок

щодо його сумісності зі справедливістю. У зв’язку з тим, що сама справедливість
розкривається через вимоги рівності, дотримання угод, підпорядкування закону, вона
охоплюється волею суверену. «Ідея закону є ідеєю самої влади – примусу». Мірилом
добра і зла виступає текст цивільних законів;
➔ Верховенство права не передбачає врахування думок, певних демократичних
процедур пошуку компромісних рішень. У державному стані дії чи явища оцінюються за
універсальною шкалою, а не окремими поглядами. Фактично закон є особистим
висловлюванням суверена;
➔ Фактично зміст законів входить в соціальну практику через діяльність судів, які згідно
принципу неділимості суверенітету є невід’ємною частиною владної структури;
➔ Томас Гоббс був великим супротивником тоталітаризму. Необмежена влада короля - це
гарантія правопорядку і законності. Мети держава досягає тільки за абсолютної
монархії. Коли в Англії до влади приходить Кромвель, Томас Гоббс змінює свої погляди
на монархію, тому що Кромвель скидає монарха. Т. Гоббс із приводу цих подій і змін
заявив, що якщо держава розпалася, піддані вправі шукати собі іншого захисника.
48. Вчення Дж. Локка про принципи правового врядування.

Таку доктрину раннього лібералізму, що містила оригінальну концепцію природного права і
найважливіші державно-правові принципи громадянського суспільства, запропонував Джон
Локк (1632—1704) у книзі «Два трактати про правління». Він подав критику
теологічно-патріархальній теорії і виклав свою концепцію природного права.
Дж. Локк виходив із уявлення про "природний стан". Він обґрунтовує ідею прав і свобод
людини, що існують у додержавному стані. Природний стан Локк розумів як стан повної
свободи у відносинах та діях і розпорядження своїм майном та особистістю і як стан рівності,
при якому усяка влада і всяке право є взаємними, ніхто не має більше іншого.
Держава створена для гарантії природних прав (свобода, рівність, власність) і законів
(мир і безпека). Держава не повинна зазіхати на ці права. У природних прав мають бути
надійні гарантії. Головна небезпека для природних прав і законів випливає з привілеїв,
особливо з привілеїв носіїв владних повноважень.
Джон Локк теоретично обґрунтував концепцію поділу влади. Він розрізняв: законодавчу,
виконавчу, союзну (федеративну) влади. Гарантія і втілення свободи – рівний для усіх,
загальнообов'язковий, непорушний і постійний закон. Законодавча влада є вищою владою в
державі. Вона заснована на згоді і довірі підданих.
Влада не може позбавити частини її власності будь-яку людину без її згоди. Якщо
влада буде зазіхати на природне право і свободу народу, він має право почати повстання проти
тиранічної влади.

66
Обґрунтування природних прав, що виражали основні принципи громадянського суспільства в

області права (свобода, рівність, власність), принесло славу Джонові Локку як засновнику
лібералізму. Дослідження гарантій цих прав, їх захисту від сваволі влади, обґрунтування
поділу влади ставить його в перші ряди теоретиків парламентаризму. Прагнення
обмежити діяльність держави охоронними функціями кладе початок ідеям правової держави.
Гуманістичний зміст політико-правового вчення Локка найбільш повно виражений у концепції
природних прав людини. Створена Дж. Локком концепція прав людини щодо свободи,
рівності, власності, що не залежать від держави, розвивалася і доповнилася в нас.
49. Вчення Ш.Монтеск’є про принципи конституційного ладу

держави.
Величною постаттю французького Просвітництва й світової правничої думки є правознавець та
історик Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755)1. У своєму найвідомішому трактаті «Про дух законів»
він розвиває теорію природного права, закону та законотворчості, систематизує ознаки й
властивості форм державного правління, збагачує новими висновками теорію поділу влади.
Виникнення законодавства Монтеск’є пов’язує із переходом людини з природного стану в
суспільний. Він зазначає, що в умовах суспільного життя свобода забезпечується звичаями, є
«природною свободою». Але в суспільстві люди втрачають свободу й рівність, між ними
починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому край, люди змушені
приймати закони, що регулюють відносини між ними, відновлюють і забезпечують свободу й
рівність. Як зазначає мислитель, люди «знову стають рівними тільки завдяки законам». За
Монтеск’є, політичною свободою є можливість і необхідність вчиняти не так, як бажаєш, а так,
як дозволяють закони: «якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється,
то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Він не
пов’язує політичну свободу з якоюсь певною формою правління. Головне, щоб у державі
закони панували над волею правителів.
Отже, саме закони Монтеск’є вважає головною юридичною гарантією забезпечення свободи
людини в суспільстві. У дусі ідеології Просвітництва він ототожнює закон із людським
розумом, що керує всіма народами землі, а законодавство країни розглядає як його окремий
прояв. Тож першою умовою, за якої закони можуть виконувати свою функцію забезпечення
політичної свободи людини, є їх розумність.
Другою важливою умовою Монтеск’є вважає відповідність законів властивостям того народу й
тієї країни, для яких вони видаються. Законодавець має створювати закони з урахуванням
таких чинників, як клімат, ґрунт, географічне розташування, розміри країни, уклад життя її
населення, зокрема, ступінь його свободи, ставлення до того чи іншого виду врядування,
релігія, звичаї тощо. Відповідність законів усім цим географічним, соціальним та ідеологічним
чинникам разом мислитель називає «Духом законів» і вважає його врахування запорукою
дієвості законотворчості. Такі закони є головними визначниками всякого суспільства,
потребують їх суворого додержання з метою забезпечення свободи та запобігання деспотії.

67
Вчений підкреслює, що тільки освічений законодавець, який наділений достатньо

розвинутими розумовими здібностями й має знання про цілі, принципи та правила
законотворчості, може адекватно відобразити в законах реально існуючі суспільні відносини.
До Монтеск’є так ретельно теорію законотворчості не опрацьовував жодний мислитель з часів
Платона.
Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принципами. За природою, що
визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку
(«верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини» — у першому випадку
республіка є демократичною, у другому — аристократичною); 2) монархію («керує один, але за
допомогою встановлених незмінних законів»); 3) деспотію («усе поза всяких законів і правил
рухається волею та свавіллям однієї особи»). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних
принципів — психологічної основи державної влади. Вчений визначає, що принципом деспотії
є страх, принципом республіки — доброчесність («любов до законів й вітчизни»), принципом
монархії — честь.
Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати й об’єктивні чинники. Так,
для країн з невеликою територією бажана республіканська форма, з більшою — монархія або
федеративна республіка, з найбільшою — деспотія. Взагалі, доводить учений, формування
суспільства, форма державного правління та характер законів держави залежать від багатьох
чинників: географічного положення країни, її території, клімату, способів здобуття людьми
засобів для існування тощо.
Мислитель визначає систему обов’язків держави, що не залежать від її форми. Так, держава
повинна гарантувати усім підлеглим захист їх законних інтересів, забезпечувати всіх громадян
засобами до життя. Головною її метою має бути примирення суперечностей між людьми в
суспільстві, скеровування їх у русло правової форми вирішення спорів.
Завдяки Монтеск’є набуває розвитку одна з найвпливовіших конституційних доктрин Нового
часу й сучасності — теорія поділу влади. Вчений визначає, що в кожній державі є три види
влади: законодавча, виконавча і судова. Задля забезпечення політичної свободи людини
потрібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві законодавчої й
виконавчої влади призводить до втрати такого спокою (отже — втрати політичної свободи).
Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу,
оскільки в першому випадку суддя стає законодав- цем (отже, «життя та свобода громадян
залежатимуть від сваволі»), а в другому може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів
влади в одній особі або установі, складеній із осіб одного стану, взагалі веде до «загибелі
всього». З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають
належати різним органам, особам.
З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропонує провести поділ видів
влади серед різних прошарків суспільства. Так, законодавча влада має належати всьому
народові, «оскільки у вільній державі кожна людина, яка вважається вільною, мусить керувати
собою сама», й формуватися шляхом виборів представницького органу (законодавчих зборів).

68
Виконавчою владою Монтеск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів
законодавчих зборів, оскільки це порушило б принцип поділу влади й призвело до втрати
свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу,
що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду.
Незалежна судова влада, як можна судити з «Духу законів», займає центральне місце в
забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього
зіткнення державної влади, закону й індивіда й може слугувати найкращим запобіжником
незаконних дій державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. При
цьому вчений наполягає на суворій відповідності судових рішень законові: «Якби вони були
приватною думкою суддів, то люди б у такому разі жили в суспільстві, не знаючи точно сутності
своїх обов’язків».
Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримувань і противаг, що
мають діяти всередині цього механізму. Без них механізм навряд чи може вважатися
дієздатним, зловживання владою стають неможливими, а політична свобода — захищеною.
Для вченого очевидним є те, що в умовах представницького ладу політично домінуючою є
законодавча влада, адже саме вона створює закони, які виражають загальну волю, дві ж інші
гілки тільки застосовують і виконують встановлені закони. Саме вона відкрита спокусі та
можливості надмірного розширення власних повноважень. Отже, законодавчу й виконавчу
влади слід врівноважити, але із збереженням підпорядкованості виконавчої влади
законодавчій. Це завдання виконує система стримувань і противаг, що складається, за
Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права
контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права
скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не
наділяється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити
особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона законодавчому органу видавати будь-які
акти, крім законів; 5) внутрішня противага в самій законодавчій владі шляхом впровадження
двопалатної організації законодавчого органу: одна палата є представництвом народу, друга —
складається із спадкової знаті (на зразок англійських Палати громад і Палати лордів), кожна
палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.
Головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки
впровадження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. І поділ влади таку
рівновагу забезпечує. Але Франція обрала інший шлях — революційний, і ця ліберальна за
своєю сутністю юридична доктрина була впроваджена в цій країні значно пізніше.
50. Теорія народного суверенітету Ж.Ж. Руссо.

Найвищого ступеня інтелектуальний оптимізм і політичний радикалізм Просвітництва
досягнув у творах письменника й публіциста Жан Жака Руссо (1712–1778).
З метою розробки досконалого рецепту виправлення існуючої нерівності Руссо здійснює
історичну розвідку шляху людини до неї. Починає він з аналізу природного стану людини, в

69
якому панує природна свобода, рівність з іншими людьми. З виникненням приватної власності
(передусім на землю) така рівність поступово знищується. За висловом Руссо, «той перший, хто
поставив огорожу навколо ділянки землі й зухвало сказав: «Це — моє» — та знайшов
простодушних людей, що повірили в це, став справжнім засновником громадянського
суспільства». Приватна власність призводить до появи спочатку майнової, а потім і політичної
нерівності, заснування за ініціативою багатіїв публічної влади й держави (шляхом укладання
первісного суспільного договору). З цього моменту природний стан людини змінюється на
громадянський. Юридичний результат цього заміщення — існуюча держава — не задовольняє
Руссо, адже «людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах». На переконання
мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків
(виникнення майнової нерівності), правителів і підвладних (виникнення політичної
нерівності), переродження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його
укладення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже, його слід переукласти на
нових принципах.
Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівності сторін — між
рівними суб’єктами, а не між правителями і підданими. З моменту його укладання воля
окремої людини стає невід’ємною часткою загальної волі всіх. Сутністю такого договору, за
Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється «загальна воля, що тільки й
може керувати силами держави відповідно до мети її заснування, якою є загальне благо».
Згідно із цим принципом суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди,
для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму
правління, а й узагалі розірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу
логічно випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування майбутньої
революції.
Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республіка, де в державному законі
був би втілений принцип рівності, а народ постійно перевіряв би діяльність своїх
представників. Саме така держава, за його доктриною, має бути результатом суспільного
договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її
безпосередньо, народний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним.
Мислитель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від громадського
контролю.
На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб
громадяни перебували під захистом законів і самі їх приймали. Отже, «будь-який закон, не
затверджений безпосередньо народом, є недійсним; це взагалі не закон». Участь всіх громадян
у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили
шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі громадян, отже, відпадає
необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.
Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом «загальної волі». Водночас
загальновизнаним досягненням мислителя є розуміння народу як єдиного джерела державної
влади, теоретичне обґрунтування ідеї безпосередньої демократії.

70
51. Консервативно-правове вчення Е. Берка.

Із засудженням Французької революції виступав англійський публіцист Едмунд Берк (1729 -
1797 рр..), Що побачив у цій революції загрозу для Англії. Його книга "Роздуми про французьку
революцію" (1790 р.) набула широкої популярності. Ідеями Берка захоплювалися де Местр і де
Бональд.
Берк прагнув спростувати метод і вчення ідеологів і діячів Французької революції. Їх метод,
писав він, заснований на індивідуальному розумі і оперує спрощеними побудовами. Цим
обумовлена помилковість основних положень теорії французьких революціонерів.
Берк оскаржував теорію суспільного договору тим аргументом, що людина ніколи не
перебувала поза суспільством, а завжди, від народження, була пов'язаною з іншими людьми та
суспільством. Так само неправильна, на думку Берка, і теорія народного верховенства. Народ -
це сума осіб, яка не може скласти єдину особистість, що діє як одна особа.
Берк стверджував, що народний суверенітет - це "сама фальшива, аморальна, зловмисна
доктрина, яка коли-небудь проповідувалася народу". Берк різко критикував Декларацію прав
людини і громадянина, що проголосила рівність усіх людей перед законом. Люди не рівні, і це
визнається суспільством, в якому неминуча соціальна і політична нерівність. Права людини,
міркував Берк, треба виводити не з уявлень про абстрактну людину, а з реально існуючого
суспільства і держави.
Кожен суспільний порядок виникає в результаті довгої історичної роботи, яка каже
стабільність, традиції, звичаї, забобони. Право є твір народного життя.
Якщо держава, суспільство, право не винайдені людиною, а створюються в результаті тривалої
еволюції, вони не можуть бути перебудовані з волі людей.
52. Права людини в теорії Т. Пейна.

Томас Пейн (1737–1809)1 — один з найрадикальніших представників демократичної течії
американської політико-правової думки. Він першим дійшов висновку про доцільність і
економічну вигідність відді- лення колоній від Британської імперії та створення незалежної
держави, запропонувавши її назву — Сполучені Штати Америки.
Як представник природно-правової теорії Пейн у своїй праці «Права людини» розрізняв
природні та громадянські права людини. У природному стані людина має «усі інтелектуальні
права, або права духу, а також право досягати благополуччя і щастя, оскільки це не применшує
природних прав інших». На його думку, люди об’єднуються в суспільство заради того, щоб
краще забезпечити свої права. Тому держава не може посягати на ці права; її єдиний обов’язок
— сприяти людям в їхньому житті, збереженні свободи і статків. Громадянські права (тобто
права, що стосуються безпеки і захисту) випливають із природних прав і належать людині як
члену суспільства.

71
Т. Пейн висловлював оригінальні думки щодо конституції. Він зазначив, що «конституція...

передує державній владі; державна влада — це лише дітище конституції. Конституція будь-якої
держави є актом не державної влади, а народу, який створює її. ... Тому щодо державної влади
конституція відіграє ту ж саму роль, яку виконують щодо суду закони ...». У сучасному
західному конституціоналізмі такий підхід є загальновизнаним.
Т. Пейн розрізняв суспільство і державу (уряд), пояснюючи, що перша інституція створюється
потребами людей, є їхнім захисником, а друга породжується пороками і є їхнім карателем;
перша завжди є благом, друга — злом (у найкращому випадку необхідним (для забезпечення
безпеки), у найгіршому — нестерпним). Отже, «кращим є той уряд, який менше урядує». Проте
у другій частині праці «Права людини» і роботі «Аграрна справедливість» Пейн викладає
доводи на користь держави загального добробуту.
На його думку, найкращою формою правління є республіка, в якій владні повноваження
спираються на принципи обрання і представництва. Вони найкращим чином забезпечують
інтереси суспільства, створюючи кращі гарантії прав громадян, захист особистості, власності
тощо. Спадкова влада (монархія і аристократія) спирається на неосвіченість та забобони
людей: «Ідея спадкових законодавців ... настільки ж абсурдна, як і ідея спадкового математика
чи спадкового мудреця».
53. Правові та державницькі ідеї Т. Джефферсона.

Томас Джефферсон (1743–1826)1 є автором Декларації незалежності США, де вперше на рівні
юридичного акта народний суверенітет було проголошено основою державного життя: «Влада
урядів походить із згоди тих, ким вони управляють ... коли якась форма правління стає
згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд,
спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються
народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя».
Надзвичайно важливим є внесок Джефферсона в практичний розвиток ідеї прав людини.
Всесвітню відомість набули його слова, увічнені в Декларації: «Ми вважаємо за самоочевидні
істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невід’ємними
правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя; що уряди встановлюються
між людьми на те, щоб забезпечувати ці права». Джефферсон вважав, що «не існує нічого, чого
б неможливо було змінити, окрім вроджених і невід’ємних прав людини»; ці права «жодна
держава, яка має вірні і справедливі засади, не повинна заперечувати». Крім того, він
опосередковано брав участь у створенні тексту Французької декларації прав людини 1789 р. і
був одним із найактивніших ініціаторів прийняття Біллю про права 1791 р. як поправок до
Конституції США.
Кожна людина і кожна людська спільнота, на його думку, мають право на самоврядування, для
чого волею людей засновуються держави: «вони отримують його разом із життям з рук
природи». Для того щоб забезпечити кожному громадянину право висловлюватися щодо
управління і особисто виконувати певну частину управлінських функцій, Джефферсон

72
наполягав на поділі держави на невеликі адміністративні райони. Звідси стає зрозумілим, що

найприйнятнішою для США є республіканська форма державного правління із розподілом
компетенцій трьох влад, заснована на загальному виборчому праві, рівному представництві в
законодавчих установах, виборності виконавчих органів влади, суддів і присяжних, широкому
місцевому самоврядуванні.
Т. Джефферсон передбачав можливість зміни чи доповнення Конституції кожні 19–20 років,
адже перед кожним поколінням постають нові проблеми і завдання і воно має право
самостійно обирати ту форму державної влади, яка, на його думку, найбільше сприятиме його
щастю і найкраще пристосується до існуючих умов. Розглядаючи право як волю нації, він
сподівався, що воно зможе обмежувати владу і корупцію як результат владних зловживань.
54. Принцип добропорядної державної влади А. Гамільтона.

Лідер федералістів, державний діяч, політик, член Конституційного конвенту, творець
конституційної теорії –Александр Гамільтон (1757– 1804). Він кардинально вплинув на зміст
Конституції США 1787 р., захищав сильну централізовану владу федерального уряду, вів
активну боротьбу проти “антифедералістів” (республіканців).
➔ Гамільтон вважав, що федеральний устрій переборює слабкість конфедеративної
організації США, закріпленої “Статтями конфедерації” (1781 р.). На думку федералістів,
тільки сильна центральна влада здатна створити міцну авторитетну державу і не
допустити розвитку демократичного руху мас після перемоги у Війні за незалежність
1775–1783 рр.
➔ У початковий період Війни за незалежність Гамілтон виступав за мирне врегулювання
конфлікту з Англією. Це був шлях компромісу. У ході боротьби колоній Гамілтон змінив
свої політико-правові погляди і дійшов до висновку, що є можливість встановити
республіканський лад. Але тільки за однієї умови: створення сильної президентської
влади. Вона повинна бути схожою на владу монарха; президент обирається довічно; має
широкі повноваження; контролює представницький орган законодавчої влади; члени
Верховного суду незалежні і довічні; міністри призначаються президентом і не
відповідальні перед парламентом.
➔ Парламент, на думку О. Гамільтона, повинен бути двопалатний. Створюється на основі
виборчого права з високим майновим цензом. Багатим і освіченим за самою природою
належить право бути представленими у вищих державних органах. Тільки багаті здатні
забезпечити стабільність політичного ладу, стверджував у своїх політико-правових
вченнях О. Гамільтон.
Велика частина конкретних пропозицій О. Гамільтона були прийняті Конституційним
конвентом.
➔ Політико-правові вчення і свої погляди вони виклали разом із Гамільтоном у збірнику
“Федераліст”. Усі освічені люди того часу в США вважали за правило читати цей збірник.

73
“Федераліст” відстоював ідею сильної центральної федеральної влади і систему її

організації в дусі Конституції 1787 р.
➔ О. Гамільтон виношував ідею довічного призначення незалежних, шановних і
шанованих, добре оплачуваних членів суду. Він сподівався, що такі судді будуть в змозі
забезпечити управління з великою відповідальністю. Верховний суд у такому випадку
буде створювати найменшу загрозу правам, дарованим Конституцією. У виконавчої
влади є меч, Конгрес має у своєму розпорядженні гаманець, а в суддів – одна лише
мудрість. Таким чином, політико-правові погляди Олександра Гамільтона послужили
теоретичною базою для розробки Конституції США 1787 р.
55. Політико-правове вчення Дж. Медісона.

Погляди Джеймса Медісона на конституційний устрій держави.
Історично так склалося, що прийнято вважати “батьком американської конституції” 1787 р.
Джеймса Медісона (1751–1836). Він створив політико-правове вчення про республіканське
правління в США, а також теорію рівноваги відособленої влади. Завдяки його діяльності в
області політики, юриспруденції розгорнутий коментар Конституції перетворився на аналіз
фундаментальних принципів державної влади. Пізніше така діяльність Медісона стала
джерелом конституційного права для Верховного суду США. Збірник “Федераліст”, у якому
Медісон викладав свої політико-правові погляди, став настільною книгою для американських
правознавців з питань Конституції.
Політико-правова діяльність Медісона – це ідейні традиції століття. А саме:
1. Традиції природничого права.
2. Традиції суспільного договору.
3. Законопроект про права людини.
4. Конституційне регулювання галузей урядової влади.
5. Переосмислення досвіду давніх республік.
6. Переосмислення своєї роботи з федералістами і зближення з демократичними
республіканцями.
Медісон розробив і ввів у політико-правовий обіг поняття “факція”. Він розумів це як
угруповання, верства (клас) багатих чи бідних. Держава з переважною більшістю громадян
середнього статку, більш стабільна і життєздатна. На це вказував у своїх вченнях ще і
Арістотель. Медісон підтримав цю ідею і доповнив її. Клас з помірними статками готовий
підтримати помірну форму правління. Таке політичне і правове суспільство більш вільне від
“факцій”.
Потім у “Федералісті” Медісон конкретизував поняття “факція”. Це група громадян, що
об’єдналися в єдиному пориві до дії.

74
У Медісона “факція” була менш визначена у своїх основних проявах і характеристиках. У його
політико-правових вченнях “факція” представляла об’єднання людей, згуртованих силою
політичних, майнових і навіть емоційних інтересів.
Проблему взаємин різних гілок публічної влади Медісон пов’язував, по-перше, з
відокремленням цих гілок влади, що складають в цілому “загальну масу влади”. По-друге, з
розподілом цієї маси влади серед її складових
Суть у тому, щоб законодавча, виконавча і судова влади, гілки загальнодержавної влади, були
відособленими і відмінними одна від одної
56. Ідея конституційного контролю у поглядах Дж. Маршалла.

Джон Маршал (1755–1835) відіграв значну роль у формуванні державно-правових традицій
США.
По-перше, він сприяв посиленню влади федерального уряду за рахунок прав штатів. Так,
внаслідок рішення Верховного Суду США по справі «Мак-Каллоу проти штату Меріленд»
(1819) була встановлена доктрина «повноважень, що передбачаються». Згідно з нею до
повноважень федерального уряду належать не тільки такі, які прямо перелічені в тексті
Конституції, але й ті, що прямо не віднесені Конституцією до його повноважень, проте є
«необхідними і доречними» (ст. 1, розділ 8, п. 18 Конституції США).
По-друге, за активної участі Д. Маршала були створені юридичні гарантії принципу
верховенства Конституції. У справі «Марбері проти Медісона» (1803) Верховний Суд заявив,
що суди мають право анулювати закони, коли вони суперечать федеральній Конституції, адже
вона є «головним і найважливішим законом держави». Тому «законодавчий акт, який
суперечить Конституції, не має юридичної сили». Фактично рішення по справі «Марбері проти
Медісона» заснувало право Вер- ховного Суду на судовий нагляд за конституційністю законів.
Пізніше Суд поширив дію цього правила на акти Президента і на акти штатів.
По-третє, з ім’ям Д. Маршала пов’язують установлення основоположних принципів
конституційної інтерпретації. Він наполягав на тому, що Конституція не може ефективно діяти
довгий час, якщо вона не буде гнучкою. Саме судове тлумачення є головною формою змін до
Конституції США. Враховуючи, що зміст більшості положень Конституції є дуже узагальненим,
до її інтерпретації слід застосовувати більш гнучкі і широкі підходи, ніж до інтерпретації
звичайного нормативного акта.
Таким чином, головними заслугами американської політико-правової думки другої половини
XVIII — початку ХІХ ст. є популяризація ідей європейського Просвітництва,
природно-правових доктрин та створення юридичних механізмів, які забезпечують реалізацію
цих ідей при функціонуванні держави та дозволяють поєднати порядок і свободу, демократію і
права людини. Внаслідок цього були сформовані основні принципи американської політичної і
правової традиції, які є актуальними й дотепер.

75
57. Право як необхідна умова свободи у вченні І. Канта.

Кант дав визначення, що таке право: це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи
зіставлюване зі свавіллем іншої з погляду загального закону свободи (Право - це сукупність
умов, на яких сваволя одного сумісна з сваволею іншого).
До таких умов належать: 1. Наявність примусово здійснюваних законів. 2. Гарантований
статус власності. 3. Гарантії особистих прав індивіда. 4. Рівність членів суспільства перед
законом. 5. Вирішення спорів у судовому порядку. Крім того, в роботі “Метафізика нравів”
Кант своєрідно трактує природне право. За його концепцією, говорить, що в природному
стані було відсутнє об’єктивне право. Людині споконвічно властиве одне-єдине природжене
право – свобода морального вибору.
З неї випливають такі невід’ємні якості людей, як рівність, здатність ділитися своїми думками.
У додержавному стані людина здобуває суб’єктивні природні права, у тому числі право
власності. Але вони нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда і є попередніми.
Справді, юридичний і гарантований характер приватне право, за Кантом, здобуває тільки в
державі, з утвердженням публічних законів.
Він розрізняє в праві три категорії: I. Природне право (яке має своїм джерелом
самоочевидні апріорні принципи). II. Позитивне право (джерелом якого є свобода
законодавця). IIІ. Справедливість (зазіхання, не передбачене законом і тому не забезпечене
примусом).
Природне право, у свою чергу, розпадається на дві галузі: 1. Приватне право. 2.
Публічне право. Приватне регулює відносини індивідів як власників. Публічне визначає
взаємини між людьми, об’єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного
цілого.
58. Сутність правової держави у вченні І. Канта.

Кант розвив вчення, що запозичив у Монтеск’є. Це ідея поділу влади в державі.
Держава повинна мати три влади. Даний принцип поділу влади створить основу
розмежування форм держави на республіканську і деспотичну. Республіканізм є
державний принцип відділення виконавчої влади (уряду) від законодавчої. Деспотизм –
принцип самовладного виконання державних законів, виданих ним самим. Кант хотів
бачити в Німеччині конституційну монархію. Він вважав найбільш прийнятною цю
форму і реально досяжною.
Кант розробив положення про суверенітет народу. Тому, вважав він, на право народу
обговорювати питання про походження влади треба накладати “вето”. Закон про верховну
владу виходить від вищого законодавця, він священний. “Усяка влада походить від Бога”
– така відповідь Канта народу.

76
Государ, правитель стосовно підданих одержує тільки права, але не обов’язки.

Народ не має права карати главу держави, якщо він навіть порушує свій обов’язок перед
країною. Народ не має право на повстання. Допускається тільки пасивний опір владі.
Однак людина завжди зобов’язана виконувати закони і розпорядження державної влади.
У роботі “До вічного миру” Кант виступає проти усіх воєн – загарбницьких,
грабіжницьких і навіть проти самої ідеї чи думки про підготовку війни. Він розробив і
запропонував проект “Вічного миру”. Ідеальну державу можна побудувати тільки
ненасильницьким шляхом, без революцій.
Кант доводив, що держава покликана гарантувати стійкий правопорядок, а тому
вона повинна будуватися: 1. На засадах суспільного договору. 2. На народному суверенітеті.
У такій державі Кант теоретично спробував поділити громадян на активних і пасивних за
принципом господарської самостійності. У задачу держави і влади не входить турбота про
щастя громадян.
Держава – це об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам. Найважливіша ознака
держави – верховенство закону. Кант доводив, що держава покликана гарантувати стійкий
правопорядок, а тому вона повинна будуватися:
1. На засадах суспільного договору;
2. На народному суверенітеті.
У такій державі Кант теоретично спробував поділити громадян на активних і пасивних
за принципом господарської самостійності. У задачу держави і влади не входить турбота
про щастя громадян.
59. Вчення І.Канта про міжнародне право.

Міжнародне право, яке повинне б скоріше називатися міждержавним, на думку Канта, — це
те право, «...коли одна держава, розглядувана як моральна особа стосовно іншої держави, у
стані природної свободи...робить своєю задачею встановити почасти право на війну, почасти
право під час війни, почасти право змушувати один одного вийти з цього стану війни, стало
бути, установити лад, що забезпечує міцний мир.
Проект майбутнього «вічного миру» Кант зв´язує з федерацією вільних держав (з
республіканським ладом). Де буде союз рівноправних народів (але не держава народів). Його
ідеї майбутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх
спілкування, про право громадянина світу — також набагато випереджали свій час.
Його погляди на міжнародне право безпосередньо спиралися на вчення про природне право.
Маючи підмурів'ям право природне, міжнародне право, за Кантом, відрізнялося від останнього
наявністю формально юридичних приписів. Міжнародне право, на думку мислителя, повинно
регулювати не тільки відносини між державами, а й відносини окремих осіб з іншими
державами, а також відносини громадян різних держав між собою.

77
У сфері міжнародної політики і права Кант обґрунтував принципи недоторканності

кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших
держав, правомірності лише оборонних війн, неприпустимості застосування
жорстоких засобів ведення бойових дій, брутального поводження з
військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного
населення тощо. Виходячи з права народів на вічний мир, філософ висунув ідею
нейтралітету, обстоював право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах.
Кант прагнув теоретично обґрунтувати поділ війн на справедливі і несправедливі,
виходячи з ідеї категоричного імперативу. Справедливими Кант визначав війни для захисту
держави або ж ті, що ведуть до створення національної державності, а також війни, які мають
метою вирівнювання заподіяної шкоди. Філософ таврував загарбницькі, грабіжницькі війни,
різко засуджував підготовку до них. «Найбільші нещастя,- писав він,- які стрясають
цивілізовані народи, - це постійно посилене підготування до майбутньої війни».
+Але центральною для мислителя проблемою в міжнародному праві була ідея
вічного миру. Філософ сформулював концепцію світового союзу незалежних правових
держав. Такий союз, вважав він, мав бути охоронцем свободи і незалежності суверенних
держав, гарантом вічного миру. Свій союз Кант називав "державою народів", "федерацією
вільних держав". Йшлося не про світову республіку чи світову імперію, а про співтовариство,
конфедерацію вільних і незалежних держав, яку в будь-який час можна було б розпустити.
Кант однозначно і послідовно обстоював, з одного боку, ідею єдності роду людського, а з
іншого - принцип самовизначення і рівноправності народів, рішуче заперечуючи ідею
світового державного утворення та космополітичного устрою суспільства.
Кант запропонував також ідею права всесвітнього громадянства. Під ним він розумів право
кожної людини на перебування у будь-якому куточку земної кулі, а також на гостинність
місцевого уряду і народу. Обґрунтовуючи доцільність запровадження такого права, Кант
зазначав, що тісне спілкування між народами землі розвинулося настільки, що порушення
права в одному місці відчувається повсюдно. При цьому він не протиставляв право
всесвітнього громадянства праву державного громадянства, якого і не заперечував.
60. Утилітаризм Джеремі Бентама.

Ієремія Бентам (1748-1832). Його теорія "Утилітаризму" зробила великий вплив на всі
країни, де відбулись буржуазні революції. Бентам політико-правові, політико-юридичні
погляди виклав у "Принципах законодавства", "Керівних Початках конституційного
кодексу для всіх держав", "Фрагменті Про уряд", "Деонтології, чи Науці про
мораль". Джеремі Бентам, основоположник утилітаризму, вважав основою моралі корисність,
яку він ототожнював із насолодою. Виходячи з натуралістичного і поза-історичного розуміння
природи людини, Бентам бачив кінцеве призначення моралі в тому, щоб сприяти природному
прагненню людей відчувати насолоду й уникати страждань. У сприянні «найбільшому щастю»

78
(задоволенню) для «найбільшого числа людей» і полягає, згідно з Бентамом, сенс етичних
норм і принципів.
У своїх розробках Бентам відкидає теорію природного права, оскільки зміст
природного права невиразний, й усі трактують його по-різному (природні права: 1.
незрозумілі, 2. помилкові, 3. незрозумілі і помилкові).
Відкидає поняття "суспільний договір", тому що держави, на його думку,
створювалися у такий спосіб:
1. Шляхом насильства;
2. За звичкою.
Різко критикує французьку Декларацію Прав людини і громадянина 1789 р., тому що
ідея Права людини призводить:
➔ до анархії;
➔ до опору державній владі;
➔ "право", протиставлене закону, стає ворогом розуму і руйнівником уряду.
Бентам вважав, що право - це виражена свобода суверена. Право - це веління і
заборони, встановлені державою і забезпечені санкцією.
Законодавство повинне ґрунтуватися на почуттях і досвіді. У пошуках такого
законодавства він розробляє теорію утилітаризму (користь, вигода). Таким чином, Бентам
стає родоначальником теорії утилітаризму, у якій можна виділити чотири основні
постулати:
1. Одержання задоволення і виключення страждання складають сенс людської діяльності;
2. Корисність - найбільш значущий критерій оцінки всіх явищ;
3. Моральність створюється всім тим, що орієнтує на знаходження найбільшого щастя для
найбільшої кількості людей;
4. Максимізація загальної користі шляхом встановлення гармонії індивідуальних і
суспільних інтересів є метою розвитку людства.
Бентам засуджував колоніальний режим, агресивні війни. Він розробив проекти
міжнародних організацій для попередження воєн, мирного вирішення конфліктів між
державами. Це такі проекти, як "План загального і вічного світу" (1789 р.), "Нарис
Кодексу міжнародного права" (1827 р.)
Застосовуючи утилітаризм до питань права, Бентам дійде такого висновку. Закон сам по собі -
зло, оскільки він пов'язаний із застосуванням покарання (страждання). При його застосуванні
можливі помилки. Кожен закон є порушенням свободи. Однак закон - зло, яке неминуче,
тому що без нього неможливо забезпечити безпеку.
Був прихильником республіканського устрою держави, у якому бачив три основні
гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову.

79
61. Свобода особистості та демократичне врядування у поглядах А.

Токвіля.
Проблемами індивідуальної свободи і забезпечення свободою усіх переймався Алексіє де
Токвіль (1805-1859). Основна робота - “Про демократію в Америці”.
Демократія - суспільний лад, протилежний феодальному, не має кордонів станових чи
запропонованих звичаями стосунків між вищими і нижчими класами суспільства. Серцевина
демократії - принцип рівності, що невблаганно тріумфує в історії
Свобода і рівність, за Токвілем, явища неоднозначні. Рівність поширюється людям
легше. Сприймається переважною більшістю. Рівність щодня наділяє людину масою дрібних
радостей. Рівність розповсюджується на будь-кого і є загальною. Свобода (свобода
політична) вимагає від людини напруги, великих зусиль, аби довести свою самостійність,
робити повсякчас свій вибір, відповідати за свої дії та їх наслідки. Користування свободою, її
переваги, достоїнства не даються взнаки, як правило, миттєво.
Найбільша соціальна цінність у Токвіля - це свобода. Лише завдяки їй людина одержує
можливість реалізувати себе в житті. Свободу дає демократія. Тому Токвіль вважає, що
треба:
➔ Позбутися усього, що заважає встановленню розумного балансу рівності і свободи,
прийнятної для сучасної демократії;
➔ Розвивати політико-юридичні інститути, що забезпечують створення і підтримку такого
балансу.
Токвіль з'ясував, що однією з найсерйозніших перешкод свободи і, відповідно,
демократії в цілому є надмірна централізація державної влади. Для того, щоб не
допустити надмірної централізації державної влади необхідний поділ влади. За Токвілем,
демократичні інститути включають свободу друку, релігійну свободу, суд присяжних,
незалежність суддів. Політичний устрій демократичного суспільства має обов'язково
затвердити представницьку форму правління.

Важливе значення у концепції Констана відводиться гарантіям свободи. По суті, він був одним
з перших, хто підкреслив важливість і значення конституційних та судових гарантій свободи
індивіда. Мислитель підкреслював, що метою конституцій в античності був розподіл
влади між усіма громадянами; метою ж нових конституцій є забезпечення
особистої самостійності і свободи, їхні гарантії. Саме неврахування важливості
закріплення та забезпечення гарантій особистої свободи в епоху революцій призводить до
жахливих наслідків. І якщо свобода полягає у максимально можливому розвитку людської
сутності, то гарантії свободи полягають в усуненні всього, що може стояти на перешкоді такому
розвитку.

80
Першочерговим завданням у цьому аспекті мислитель вважав чітке конституційне

визначення повноважень держави, компетенції її органів і передусім виконавчої
влади. Він підкреслював, що немає жодної довіри до заступництва держави чи мудрості
адміністрації (уряду), оскільки під цими гучними назвами є не що інше, як тільки певна
кількість людей, здатних помилятися точно так само, як інші люди, котрі завжди будуть
займатися нашими справами гірше, ніж ми самі, оскільки їх не спонукає до цього особистий
інтерес і вони не несуть відповідальності за наші справи. Підтримувати загальний спокій,
свободу кожного, карати злочини, тобто посягання на суспільний спокій, на свободу або особу
громадянина, - ось у чому полягає роль влади, все інше не тільки зайве, але й небезпечне.
Держава являє собою справедливість і мир - це її законна царина; як тільки вона виходить з
цієї сфери, то завдає шкоду суспільству і шкодить сама собі, послаблюючи значення
особистості. Приділяючи значну увагу захистові особистої свободи, мислитель зазначав, що
теоретично цій свободі ніщо не загрожує, вона є метою будь-якого суспільства; без неї
немислимі для людей ні спокій, ні гідність, ні промисловість, ні щастя. Проте недостатньо
проголосити у конституції повагу до свободи особи - треба, щоб закон надавав гарантії, обіцяні
конституцією. Констан називає ці гарантії у такому порядку - "свобода друку, поставлена
поза будь-яку залежність завдяки суду присяжних; відповідальність міністрів і
молодших чиновників; загальне і незалежне представництво".
Те, що свобода друку, або преси, поставлена на перше місце, зумовлено тим, що головною
характерною рисою вільного народу є сила громадської думки, яка являє собою вищий
трибунал, могутніший, ніж будь-які інші, і який, за потребою, може змагатися з самою владою і
змусити ставитись з повагою до закону.
Констан писав: "Засобом, що протидіє свавіллю, є відповідальність виконавців.
Стародавні (народи) вірили, що місця вчинення злочину повинні підлягати очищенню; я вірю,
у свою чергу, що у майбутньому земля, затаврована актом свавілля, вимагатиме для свого
очищення покарання винного. Кожного разу, коли я побачу серед народу громадянина,
свавільно кинутого у тюрму, і не побачу при цьому негайного покарання порушника законної
згоди, я скажу: "Мабуть, цей народ і бажає бути вільним; цілком можливо, що він навіть
заслуговує на це; але йому ще не знайомі первинні основи свободи".
Відстоюючи свободу слова (друку), Констан приділяє значну увагу її гарантіям, зокрема з боку
судової влади. "Принципи, якими повинно керуватися правосуддя у цьому питанні (свобода
друку), - писав учений, - чіткі і зрозумілі. Автори повинні бути відповідальні за свої твори,
якщо вони надруковані, так само, як відповідальна кожна людина за сказані нею слова і за
зроблені нею вчинки. Оратор, який би наважився проповідувати лиходійства, вбивства,
грабежі, був би підданий покаранню за свої виступи, але ж ви не подумаєте, однак, заборонити
всім громадянам говорити, боячись, щоб хтось з них не почав закликати до вбивств або
грабежів".

81

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) - великий англійський теоретик європейського лібералізму
XIX ст. Ліберально-демократичні погляди на державу, владу, право, закон викладені Джоном
Міллем у таких працях: "Про свободу", "Представницьке правління", "Основи
політичної економії", "Про вплив уряду".
На думку Джона Мілля, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може
"спрацьовувати", якщо тільки він нерозривно, органічно пов'язаний з іншою керівною ідеєю:
ідеєю необхідності узгодження інтересів, до того ж узгодження не тільки інтересів
окремих індивідів, але також інтересів соціальних.
Свобода індивіда - та "командна висота", з якої Мілль розглядав ключові для себе політичні і
правові проблеми, їх перелік традиційний для лібералізму:
1. Передумови і зміст свободи людської особистості;
2. Свобода;
3. Порядок і прогрес;
4. Оптимальний політичний лад;
5. Межі державного втручання.
Індивідуальна свобода за Міллем означала абсолютну незалежність людини у
сфері тих дій, що прямо стосуються тільки її самої. У межах цієї сфери людина пан над
самою собою і діє за своїм власним розсудом: свобода думки, свобода слова, свобода дій,
свобода вибору, свобода самостійного устрою особистого життя.

Лоренц фон Штайн (1815–1890) - німецько-австрійський правознавець, економіст та
соціолог; автор поняття соціальна держава.
Написав низку робіт: “Поняття суспільства” у трьох томах, “Вчення про управління”,
“Сьогодення і майбутнє науки про державу і право Німеччини”.
У 40-х роках XIX ст. приїхав до Парижа для ознайомлення з ситуацією у Франції, після чого
опублікував книгу “Соціалізм і комунізм у сучасній Франції” (1842 р.) - він виступив з
різкою критикою теорій соціалізму і комунізму.
Лоренц фон Штейн пророкував неминучість соціальних революцій. Для того, щоб уникнути
соціальних потрясінь, Штейн розробив проект реформ держави і права.
Штейн у своїх політико-правових вченнях розрізняє державу і громадянське
суспільство. СУСПІЛЬСТВО - засноване на поділі праці, що, у свою чергу, залежить від
форми власності. Суспільство поділяється на класи: у феодальному суспільстві існували
землевласники і залежні від них селяни; після революції у Франції суспільство поділяється на
капіталістів і робітників).

82
Боротьба класів – особливий науковий інтерес Штейна. Він вважав, що якщо суспільство
поділяється на класи, то держава повинна мати надкласовий характер.
ПРОТИЛЕЖНІ КЛАСИ – прагнуть володіти державною владою, використовують її у своїх
інтересах, якщо переможуть КАПІТАЛІСТИ – то відбудеться застій, вони б поневолили
робітничий клас і позбавили його здобувати власність. Якщо переможе РОБІТНИЧИЙ
КЛАС – то це призведе до розподілу благ.
Засуджував республіку, бо вона підлегла суспільству.
Єдина форма, яка є незалежною від класів – МОНАРХІЯ, тому що тільки монарх здатний
усвідомити інтереси суспільства.
Розрізняв владу:
➔ Законодавчу - повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні
міністри;
➔ Урядову;
➔ Князівську (монархічну).
Політико-правові вчення Штейна захищали індивіда, його права, його особистість. Головний
мотив, що повинен рухати індивідом, – це прагнення до самореалізації. Його суть –
добування, переробка, виготовлення і збільшення благ. Усяке благо, зроблене особистістю,
належить їй і є недоторканим, як і сама особистість. Цією недоторканністю блага є право.
Вища форма суспільства – ДЕРЖАВА - є персоніфікованим організмом загальної свободи.
Тому вона повинна служити тільки загальному, забезпечувати свободи. СВОБОДА – той
принцип, на якому тримається держава.
Політико-правові ідеї Лоренца фон Штейна щодо ролі “надкласової монархії” викликали
негативну реакцію з боку прихильників революційного шляху, соціалізму і комунізму
65. Класовий характер держави та права у вченні марксизму.

Марксизм як самостійна доктрина склався наприкінці 40-х — початку 50-х pp. XIX ст. Його
основоположниками виступили Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895). Вони
виступили з різкою критикою існуючих суспільних порядків, вважаючи їх нерозумними і не
відповідними часу.
В основі життя суспільства, стверджували основоположники марксизму, є виробництво
матеріальних засобів до життя й економічний лад, на яких розвиваються державні, правові та
інші установи й ідеї. Держава і право є надбудовою, вони завжди виражають волю й інтереси
класу, що економічно панує при даній системі виробництва.
Економічна основа визначає історичний тип, характер і особливості суспільства, тієї чи іншої
суспільної формації. Історія суспільства є природно-історичний процес розвитку і зміни

83
суспільно-економічної формації: первісне суспільство, античне, феодальне, буржуазне,

соціалістичне суспільство. Загальним законом суспільного розвитку є закон боротьби
антагоністичних класів як рушійної сили такого розвитку.
Походження держави, за Марксом і Енгельсом, обумовлено утворенням антагоністичних
класів. Держава, писав Енгельс у книзі «Походження сім´ї, приватної власності і держави»
(1864 p.), виникла в результаті появи приватної власності і зв´язаного з цим розколом
суспільства на класи з непримиренними інтересами. Вона — сила, що стоїть над суспільством і
примирює зіткнення класових інтересів. Панівний клас складається з представників нової
«аристократії багатства», відтісняючих на задній план стару родову знать.
Ознаки держави, за Енгельсом: 1) поділ підданих держави за територіальним діленням; 2)
встановлення публічної влади. Відмінність держави від суспільної влади полягає у 1) класовому
характері; 2) відособленні (держава відділена від народу); 3) вона «складається не тільки з
озброєних людей, але і з матеріальних придатків, в'язниць і примусових установ, що були
невідомі родовому устрою; 4) «для утримання цієї публічної влади необхідні внески громадян
— податки; 5) володіючи владою і правом стягнення податків, особлива група осіб, особливий
апарат управління і примусу стає, як орган суспільства, над суспільством. Безпосереднім
втіленням, особливою організацією цієї влади і є держава.
Сутність держави — суспільний інститут, за допомогою якого економічно панівний клас стає
також політично пануючим, набуваючи тим самим нові засоби для реалізації своїх
класово-історичних задач. Сучасна держава, писав Маркс у «Капіталі», — «сукупний капіталіст
загальних справ». Або: «Сучасна державна влада — це тільки комітет, керуючий загальними
справами всього класу буржуазії».
К. Маркс і Ф. Енгельс стверджували, що капіталізм уже в середині XIX ст. став гальмом
суспільного розвитку, громадянського суспільства. Силою, здатною вирішити протиріччя між
зростаючими продуктивними силами і гальмуючими їх зріст капіталістичними відносинами,
вони вважали пролетаріат. Він «за допомогою насильницького повалення буржуазії» здійснить
всесвітню комуністичну революцію, побудує нове, прогресивне суспільство без класів і
політичної влади. Політична влада робітничого класу — диктатура пролетаріату — вищий тип
демократії, яка виражає інтереси і спирається на підтримку величезної більшості народу.
Прикладом і формою такої демократії вони називали Паризьку комуну 1871 р.
Комунізм, підготовлений соціалістичними перетвореннями, були впевнені основоположники
марксизму, назавжди покінчить з експлуатацією, соціальним, національним і колоніальним
гнітом, кривавими війнами. При комунізмі відпадає потреба в праві і державі. Свої надії на
майбутню комуністичну революцію Маркс і Енгельс пов´язували, головним чином, із
заснованим ними Інтернаціоналом, новими соціалістичними партіями і зростаючим робочим і
національно-визвольним рухом.
За марксистським вченням, право теж має класовий характер. Право захищає інтереси
пануючого класу від злочинів. Злочини, пояснюється в марксизмі, коріняться в матеріальних
умовах життя індивідів. Злочини в капіталістичному суспільстві — це боротьба індивіда проти

84
існуючих капіталістичних відносин. Існуюча система законів і покарань не враховує цих

обставин.
Держава і право в марксистському вченні — надбудовні явища, дві сторони одного й того ж
феномена: політичної влади. Політичне панування, конституйоване в державі, повинне
одержати і своє правове закріплення, прийняти тим самим «форму пануючої волі». Тезу про
єдність держави і права, права і закону, про особливий взаємозв'язок політичної і юридичної
надбудов конкретизовано у Маркса і Енгельса переліком важливих теоретичних положень: 1)
держава і право разом з´являються на історичній арені і разом зійдуть з неї. 2) кожному
історичному типу держави відповідає свій, адекватний йому тип права. 3) право не може
розвиватися і функціонувати без держави, тому що держава є той політичний організм, що
переводить соціальне в правове і стежить за тим, щоб розвиток суспільних відносин відповідав
праву. 4) держава, в свою чергу, немислима без права.
Перехід від капіталістичного до соціалістичного суспільства, за Марксом і Енгельсом, —
перехід від одного класового типу права до іншого, більш високого типу і відмирання права,
тому що відпадає потреба в примусовій системі соціальних норм. Відмирання права в
майбутньому комуністичному суспільстві не означає відмови цього суспільства від соціального
нормування. Але воно стане загальним, гуманним, заснованим на принципах моралі. Таким
чином, відмирання права похідне від відмирання держави, політичної влади.
66. Історичне значення марксизму як політико-правової ідеології.

На початковому етапі поширення марксизму в XIX ст. його методологічні настанови
спрямовувалися на подолання обмеженості попередніх ідеалістичних філософсько-історичних
схем і зосередження уваги на вивченні реальних сусп. відносин в їх інтегрально-соціологічному
вимірі. Привабливою стороною матеріалістичного підходу до історії був аналіз соціальних
структур у їх конкретній взаємодії в певних часових і просторових рамках з посиленою увагою
до економічних питань. Це дало підстави академічним ученим тогочасних європейських країн
скептично поставитися до марксизму, запозичуючи тільки окремі компоненти його вчення про
капіталізм і економічний детермінізм. Наприкінці 60-х рр. XIX ст. марксистські ідеї з'явилися
в укр. землях із Заходу. Київський професор економії М.Зібер, а також деякі ін. професори
Київського та Харківського ун-тів включили марксів аналіз капіталізму до своїх лекцій, а праця
М.Зібера про Д.Рікардо була позитивно оцінена К.Марксом і Ф.Енгельсом, з якими він
зустрічався особисто.
Зміна суспільних умов в індустріальних країнах Заходу на поч. XX ст., нові наукові відкриття
спричинили початок ревізії марксистських підвалин, зокрема в трактуванні історичних явищ.
З одного боку, в Російській імперії прихильники марксизму поряд з пропагандою марксизму
розпочали його застосування до аналізу історичного минулого і теоретичного
"вдосконалення". Найбільшою активністю вирізнявся лідер більшовицького крила російської
соціал-демократії В.Ленін, який залишив багато пропагандистських і теоретичних творів, в
яких розвивав "активістичні" сторони марксизму, доповнюючи їх теорією "партії нового типу",

85
покликаної завоювати владу і встановити диктатуру пролетаріату. З цих позицій він аналізував
історичне минуле Росії та інших країн, підганяючи його під висновок про "закономірність"
соціалістичної революції. Підсумком його теоретичних розвідок стало жорстке
підпорядкування науки і культури ідеологічним канонам, а теоретичні і практичні висновки
послужили підставою для виникнення доктрини "марксизму-ленінізму", сформульованої та
догматизованої його наступником Й.Сталіним.
На початках існування СРСР марксистська методологія ще давала певний простір для творчого
розгляду історичних проблем і відбилася у творчості деяких її адептів (О.Богданова, Є.Тарле),
але після початку "соціалістичного наступу по всьому фронту" будь-які відхилення від
встановлених парт. догм каралися репресивними органами. Розпочалася розробка
"марксистсько-ленінської" версії радянської та світової історії, яка ґрунтувалася на
препарованому на догоду правлячій партії висвітленні і тлумаченні минулого.
З другого боку, на Заході марксизм став в епіцентрі дискусій щодо можливості
суспільно-політичного оновлення капіталістичного світу. Критиці було піддано схематичні
положення марксизму про автоматизм соціальних змін, про невідворотність революційних
форм перетворення суспільства та інші. Західні марксисти реагували на критику й намагалися
осмислити нові тенденції трансформації суспільних відносин, що стали помітними наприкінці
XIX ст. Австрійські марксисти поставили питання про доповнення марксизму здобутками
соціології, психології, етнології, а також морально-етичними ідеалами. Після воєнних і
революційних потрясінь 1917–1923 виник напрям "неомарксизму".
У середині і 2-й половині XX ст. - на поч. XIX ст. значний вплив на трансформацію історичної
парадигми марксизму на Заході вчинили зміни епістемологічних засад історіографічної
творчості, пов'язані з постструктуралізмом, деконструктивізмом, та іншими новаціями в
розумінні соціальних процесів, котрі покриваються поняттям постмодернізм. Загальним
спрямуванням ситуації постмодерну є "культурницький" підхід до всіх здобутків людського
розуму, усунення ідеологічного забарвлення творів людської думки, акцент на культурному
плюралізмі як основі соціального співжиття людей і спільнот. Марксистська парадигма
поступово розчинилася в нових напрямах і школах суспільствознавства, що виникли під
впливом постмодерну – "новій історичній науці", психоісторії, інтелектуальній історії,
культурно-антропологічній історії тощо. Усі вони відкидають можливість наукового синтезу
суспільних процесів у вигляді "метаоповідей", надають перевагу аналізу суб'єктивності в
реконструкції минулих подій та явищ, яка дає змогу глибше проникнути в минулий людський
світ мислення, світобачення і діяння. У такому ж ракурсі досліджується також соціальна історія
різних суспільних груп та осіб. Марксизм для історичної науки перетворився з методології на
об'єкт історичного аналізу.
67. Державно-правова ідеологія лібералізму.

Лібералізм як напрям європейської політичної та правової думки бере свій початок у творчості
визначного англійського мислителя Джона Лока. Термін "лібералізм" з’являється на початку

86
XIX ст. і походить від латинського "libertas", тобто "свобода". Основою цього напряму,
засадничою вартістю лібералізму є свобода, яка, згідно з класичною дефініцією Декларації
прав людини і громадянина, розуміється, як "право робити все, що не порушує свободи іншої
людини; використання природжених прав кожною людиною не має інших меж, ніж ті, які
забезпечують іншим членам суспільства змогу користуватися такими самими правами". У XIX
ст. лібералізм стає однією з найвпливовіших політичних та інтелектуальних течій.
Концептуальну основу лібералізму складають дві головні тези. Перша полягає у твердженні,
що особиста свобода і приватна власність є найвищими соціальними цінностями. Друга – у
твердженні, що реалізація цих цінностей не тільки забезпечує розквіт усього творчого
потенціалу особи та її благополуччя, але й водночас веде до розвитку як суспільства в цілому,
так і держави зокрема.
Ієремія Бентам (1748-1832) – визначний англійський мислитель, основоположник теорії
утилітаризму. "Утилітаризм" (походить від лат. utylitas - користь) з’явилася у XIX ст. і,
починаючи з Бентама, стала загальновживаною. Згідно з нею діяльність людини є моральною
тоді, коли вона керується правильно зрозумілими інтересами індивіда, які не суперечать
інтересам загалу, а, навпаки, служать примноженню загального добра і щастя. Разом з іншими
"радикальними філософами" Бентам виділяв такі визначальні основи людської природи: 1) усі
люди від природи є подібні, бо формулюють свої думки з того самого матеріалу - вражень та
їхнього впливу, і рівні; 2) усі прагнуть одного й того ж: здобути те, що становить для них
інтерес; 3) для людської природи характерний розум, завдяки якому людина в стані зрозуміти,
у чому полягає її справжній інтерес; 4) людська природа не є незмінна: завданням виховання є
допомога людині зрозуміти її власний інтерес.
Отже, головним завданням правників і політиків є гармонізація індивідуальних інтересів.
Принцип користі, на думку Бентама, подібний до аксіоми в математиці, він є очевидний і не
потребує доведення. Він є загальним й охоплює і законодавство, і мораль. Погляди мислителя
щодо теорії утилітаризму викладені у кількох працях, зокрема таких, як "Принципи
законодавства"(1802). В основу теорії Бентама покладено три принципи: 1) отримання
задоволення і уникнення страждань становлять сенс людської діяльності; 2) мораль твориться
всім тим, що орієнтує на досягнення найбільшого щастя (добра) для найбільшої кількості
людей; 3) максималізація загального блага шляхом установлення гармонії індивідуальних і
суспільних інтересів є метою розвитку людства. Бентам вважав, що користь – це властивість
певного предмету або певної дії запобігати якомусь злу або сприяти якомусь благу. Тому
користь, при загальному прагненні людства до добробуту, повинна бути принципом діяльності
як для конкретної людини, так і для законодавця. Усе, що відповідає користі чи інтересу
індивіда, здатне збільшити загальну суму його добробуту.
Бентам відстоював демократичні цінності, засуджуючи монархію та спадкову аристократію.
Найбільш корисною - як для суспільства, так і для окремої людини - він вважав
республіканську форму правління, за якої три головні гілки влади повинні бути розділені,
однак при цьому їхній розподіл не означає, що кожна з них повинна існувати сама по собі і
діяти незалежно від інших. Навпаки, всі три гілки влади повинні взаємодіяти, бути

87
взаємозалежними, бо "ця взаємозалежність трьох властей зумовлює їхнє погодження,

підпорядковує їх постійним правилам і дає їм систематичний і неперервний хід.
Як прихильник демократії мислитель виступає не тільки за демократизацію державної влади,
але й за демократизацію суспільства, його політичної системи. У зв'язку з цим він стоїть за
розширення виборчого права, зокрема за надання виборчих прав жінкам. Бентам
підкреслював, що за допомогою інститутів демократії, таких як вільна преса, збори
громадськості тощо, можна буде ефективно контролювати діяльність законодавчої і
виконавчої влади.
Щодо державної влади, то, на думку вченого, головне її призначення – гарантувати безпеку і
власність громадян, тобто, по суті, держава повинна в основному здійснювати функції охорони.
Державна влада, уряд не мають права визначати, що є щастям, благом для кожної окремої
людини, а, тим більше, державна влада не має права нав'язувати людині такі уявлення і
намагатися зробити людину щасливою, навіть якщо вона цього не бажає. Головне ж завдання і
держави, і суспільства в цілому - це "досягнення найбільшого щастя для найбільшої кількості
людей". А щастя, на його думку, становлять чотири цілі: засоби до існування, задоволення,
рівність і безпека. Безпека ж є, по суті, втіленням свободи і справедливості.
Із загальними поглядами Бентама на кодифікацію та законодавство тісно пов’язані його
погляди на право, яке, на його думку, є виключно волею суверена, виданою у відповідній
формі. Тому він відкидає природне право і фактично започатковує новітній юридичний
позитивізм.

Питання повторилось, дивитись 62 питання.


71. Соціологічна теорія права С. Муромцева.

Соціологічний напрямок у теорії права методологічно виходив з того, що існування і розвиток
права і держави визначаються суспільними чинниками. Тому представники цього напрямку
надавали важливого значення вивченню суспільних інтересів і відносин, дослідженню
психічних і моральних основ держави і права. Професор цивільного права Московського
університету Сергій Муромцев (1850—1910) головного значення надавав правовим відносинам.
С. Муромцев вважав, що в основі права лежать інтереси індивідів, суспільних груп, союзів

88
тощо, на основі яких у суспільстві виникають різні відносини, регульовані за допомогою

санкцій: юридичних, моральних або релігійних. До правових належать ті відносини, що
складаються з типових для даного суспільства інтересів окремих осіб чи їх об'єднань. Ці
відносини й інтереси одержують «неорганізований захист» з боку суспільства і соціальних
груп. Але його недостатність змушує при зіткненні різних інтересів звертатись до державних
органів, тобто до «організованого захисту». Він доручається суддям, посадовим особам чи
суспільній владі, дії яких набувають точних форм, визначеної процедури прийняття рішень,
компетенції тощо. Таку організовану форму захисту вчений називав юридичною. Вона
необхідна тільки тим відносинам, що вимагають додаткових гарантій від держави. Юридичною
санкцією, вважав Муромцев, забезпечується та частина відносин, яка визнана найбільш
важливою для інтересів особистості і держави і не може бути забезпечена інакше, як силою
державного примусу.
За вченням Муромцева, правовий порядок — це існуючий порядок відносин у суспільстві,
режим панування закону у взаєминах рівноправних громадян при реалізації ними свого
правового статусу в конкретних правовідносинах. На нього впливає низка чинників: юридичні
норми діючого законодавства, ідеї справедливості, надії на правопорядок майбутнього.
Правопорядок — результат впливу права на суспільні відносини.
Юридичні норми, що створює держава, заявляв учений, не завжди відповідають існуючому в
даному суспільстві правопорядку. Тому великі надії на подолання протиріч між юридичними
нормами і правопорядком він покладав на судові й інші правозастосовчі органи, здатні
постійно приводити діючий правопорядок у відповідність зі «справедливістю». Завдання суду
полягає в забезпеченні повної гармонії між юридичними нормами і конкретним випадком, в
індивідуалізації права. Для цього суддя повинен «здійснити справедливість», тобто
«застосувати юридичні норми саме в тій мірі, у якій випадок характеризується типовими
властивостями, що служать підставою норми». Таким чином, суд, вважав Муромцев,
перетвориться в арбітра між законом і конкретним правовідношенням і зможе приводити
закон у відповідність із «живим правом».
Позитивна риса концепції Муромцева — у захисті права як системи правовідносин, що
виникають на основі конкретних інтересів людей в громадянському суспільстві. Створене в
такий спосіб право потребує гарантій держави від порушень за допомогою «організованого
захисту». У цьому процесі вчений головну роль відводив суду, основне завдання якого —
юридична охорона правових інтересів. Така позиція в правознавстві сприяла більш глибокому
розумінню специфіки права, його сутності й ролі.
72. Правові погляди М. Коркунова.

Право, за визначенням Коркунова, є не просто захист інтересів, але їх розмежування,
інструмент забезпечення певного порядку в процесі виникнення і врегулювання конфлікту
інтересів. Юридичні норми розмежовують інтереси різних суб'єктів на відміну від норм
технічних, що вказують засоби досягнення визначеної мети, і правових правил, що дають

89
порівняльну оцінку різних інтересів однієї й тієї ж особи. «Отже, норми розмежування
інтересів визначають межі між правом і не правом і є суть юридичні норми. Щоб визначити
межі здійснення інтересів, що стикаються, право встановлює права й обов'язки суб'єктів
суспільних відносин і тим самим створює важливий порядок суспільних відносин».
Громадянське право, відзначав учений, розмежовує інтереси приватних осіб, кримінальне
право — інтереси обвинувача і підсудного, громадянський процес — позивача і відповідача,
державне право — інтереси всіх учасників державної спільноти від монарха до підданого.
Міжнародне право розмежовує інтереси людей як учасників міжнародних відносин і як
громадян конкретних держав.
Основа права — в індивідуальній свідомості, у якій Коркунов розрізняє суб'єктивний і
одночасно соціально-психологічний аспекти. Однак у своєму зовнішньому прояві як регулятор
і гарант належних і упорядкованих суспільних відносин право діє і відтворюється об'єктивно
(поза індивідуальною й іншою сваволею). Вчення Коркунова про право склалося під сильним
впливом соціологічних концепцій, що трактують право як засіб досягнення узгодженості
інтересів особистості і суспільства, і модних на той час ідей соціальної психології. Тому він
розглядав право і як «взаємний психічний вплив людей», зв'язував загальнообов'язкову силу
закону з авторитетом веління органів влади, які викликають «майже інстинктивну до себе
покору».
73. Право як мінімум моральності у вченні С. Соловйова.

С. М. Соловйов був засновником ліберального напряму в політико-правовій думці Росії. Він
стояв біля витоків російської державної (юридичної) школи разом з К.Д. Кавеліним і Б.Н.
Чичеріним. С.М. Соловйов розвиток законодавства підпорядковує ідеалу захисту особистості.
С.М. Соловйов обґрунтував модель «надкласової держави», в якому в рівній мірі були б
захищені права громадських спілок та особистості. Органічна теорія С.М. Соловйова зводить до
мінімуму розуміння про незалежність влади від народу в правотворчості. У порівнянні з
концепцією історичної школи права у С.М. Соловйова сильно проявилося прагнення
обґрунтувати роль особистості в правотворчості. Це також відповідало цілям розвитку системи
представницьких установ. С. М. Соловйов намагався подолати малопродуктивні
протиставлення природного права закону, так як в підпорядкуванні суб'єктивної волі закону
знищується суперечність свободи і необхідності. Органічна концепція заперечувала неправові
методи боротьби за особисте право, право особистості передбачає її відповідальність.
Органічний підхід в методології С.М. Соловйова був наслідком філософського позитивізму.
У самій держави С.М. Соловйов більш за усе цінував злагодженість механізму, який
забезпечувався не тільки поділом влади, необхідним зв'язком органів, органічним їх
з'єднанням, а і правильним співвідношення принципу особистості і принципу більшості, що
має забезпечувати еволюційний розвиток політичних установ. Але значення
приватних(родових) відносин повністю не зникає і в державі, так як «тільки за допомогою
приватних відносин приватна діяльність, розвиток приватних коштів і сил можуть бути цілком

90
забезпечені. Таким чином, нові приватні союзи необхідні для розвитку загально громадянської
і соціальної діяльності. Значення приватних спілок, як інститутів громадянського суспільства,
з точки зору С. М. Соловйова ще більш зростає в розвинутій державі Приватні союзи при цьому
виступають як необхідні органи суспільства, створені на нових засадах. Приватні (родові)
відносини організовують суспільство при недостатньому розвитку інститутів держави. Навіть
наявність якісних законів при нерозвиненому суспільстві не може забезпечити захист
особистості. Позитивно оцінюючи державний устрій Греції, С.М. Соловйов негативно
характеризує державний лад східних держав, побудований на пануванні однієї людини.С.М.
Соловйов бачив небезпеку тотального контролю суспільства над особистістю, коли
заперечуються права особистості. Релігію, сім'ю і власність він вважає основними засадами
суспільства, які одночасно забезпечують самостійність окремої особи В той же час тотальна
регламентація сімейних відносин і відносин власності, загальнообов'язкова державна релігія з
точки зору С. М. Соловйова є запереченням підвалин незалежності особистості Метою
державного союзу С. М. Соловйов вважав досягнення загального блага, а причиною падіння
державності - втрату загальної мети, коли окремі особи, порушуючи конституцію і закони,
використовували державу в власних цілях.У державному союзі повинна в основному відбутися
стабілізація загального інтересу. Досліджуючи форму правління С. М. Соловйов наголошував
на важливості відмінності монархії і деспотії. У монархії проявляється відмінність не тільки
нової форми, а й нового типу держави в порівнянні з деспотією.Відношення між органами
держави в першу чергу розкриває відмінність монархії від деспотії. При цьому функціональне
значення органів держави ставиться вище їх формального вираження. Центральною
проблемою праць С. М. Соловйова виступає генезис російської держави. Періоди «Історії з
найдавніших часів» перш за все відображають періоди розвитку держави. Процеси
інституалізації влади зв'язуються з процесами колонізації. Колонізація вирішальним чином
вплинула на такі ознаки російської держави як територія (широту), населення (неуважність),
публічна влада (абсолютний характер). Визнаючи вплив нормандського елементу, С. М.
Соловйов не визнавав факту договірного походження держави, відзначаючи підпорядкування
варягів суспільного ладу слов'ян. С. М. Соловйов прагнув в історичних джерелах
проаналізувати елементи і структуру законодавства, виділити права публічні і приватні,
визначити характер відносини одних прав до інших. Соловйов вважав, що конституціоналізм
необхідний, але він повинен носити еволюційний, а не революційний характер.
74. Позитивістське вчення про державу та право Г. Шершеневича.

Провідним представником юридичного позитивізму в Росії був професор Казанського, а потім
Московського університету Габріель Шершеневич. В його науковому доробку такі праці як
«Загальна теорія права», «Історія філософії права». «Загальне вчення про право і державу» та
інші. Застосовуючи методологію юридичного позитивізму Г.Шершеневич змішував предмети
філософії права та теорії держави і права,вважав, що завданням юридичної науки є
дослідження юридичних питань, визначених часом і місцем, тобто права такого,як воно
є.Вчений зазначав: «Дослідник повинен брати до уваги тільки те право яке діє, але не те право,

91
яке повинно було б діяти». Такий підхід, на його думку, дасть можливість виключити
змішування права з правовим ідеалом, зі справедливістю, з іншими соціальними нормами.
Об’єктивне і суб’єктивне право у його вченні- це самостійні різнопланові поняття. Об’єктивне
право- це основне поняття права, а суб’єктивне- це таке, що з нього випливає.З’ясування
поняття права повинно бути повністю направлене на об’єктивне право.
Ознаками права Шершеневич вважав: регулюючий його аспект, забезпечення права примусом,
зв’язок права з державною владою. Право він визначав як правило співжиття, що
підтримується державною владою. Джерелом права вчений розглядав державу,яка в нормах
права втілює свої вимоги. Таким чином, держава знаходиться над правом, вона йому передує
історично і логічно.
У соціальній практиці право репрезентує рівнодіючі двох сил: одна з них має своїм джерелом
інтереси володарюючих, інша- підвладних.
До форма права вчений відносив закон, який розглядав як норму права загальне правило, яке
безпосередньо походить від державної влади, втілює її волю і розраховане на невизначену
кількість випадків.
Досліджуючи законодавчий процес Шершеневич виділяв у ньому чотири етапи:1) законодавча
ініціатива. 2) обговорення законопроекту. 3)затвердження законопроекту.4) оприлюднення
закону. Свої осболивості мало вчення Шершеневича про державу. Він вважав, що вона є
пізнішим утворенням у порівнянні з іншими спільнотами людей, що виникають у суспільстві.
Об’єднуючим чинником суспільного угрупування, що існувало до держави, були не статевий і
кровний аспекти, а господарське співробітництво. Сім’я також відігравала певну роль у
виникненні держави. На певному етапі розвитку суспільства сім’я стає патріахальною,
відбувається об’єднання сімей в рід, а потім у плем’я.
Новостворена держава весь час переймається проблемами самозбереження, постійно дбає про
свій кількісний і якісний зміст. Розростання суспільної групи, що отримала образ держави,
здійснюється природним шляхом або за допомогою силового приєднання до свого складу
сусідніх суспільних груп.
Таким чином, держава стає новою основою для суспільного об’єднання, хоча і суспільство, в
свою чергу, також здійснює сильний вплив на державу. Такою впливовою силою на державу, за
вченням Г.Шершеневича, є суспільна думка, яка висвітлюється на зборах та в засобах масової
інформації.
Між суспільством і державою з часом її виникнення мають місце зв’язки, характер яких
постійно змінюється.
Найбільш повна гармонія між суспільством і державою досягається в умовах парламентаризму,
де суспільна думка шляхом виборів має змогу впливати на державну владу. У своєму вченні
Г.Шершеневич досліджує сутність правової держави, розглядає перспективи її розвитку.Він
розрізняє конституційну та правову держави. Вважає, що конституційна держава є найкращим
засобом для формування правової державності.Втім погоджуючись з точкою зору

92
сформованою в тогочасних прогресивних державно- правових вченнях, що гарантіями

правової держави є визнання невід’ємних прав особи, принцип розподілу влади, правове
самообмеження влади, підлеглість держави праву,-Шершеневич стверджував, що
найефективнішою гарантією слід вважати суспільну думку.
У вченні Шершеневича ми знаходимо ідею, що правова держава не є чимось сталим, вона
трансформується , відбувається подальша її демократизація.В цьому плані держава серед своїх
завдань визначає організацію народної освіти, сприяння економічної діяльності приватних
господарств шляхом їх кредитування, страхування,покращення шляхів сполучення,пошуку
нових ринків.З іншого боку вона намагається розвивати вільну ініціативу громадян, яка б
давала можливість найкращого використання цих умов.Вільна ініціатива передбачає відчуття
свободи, яке розвивається тільки на засадах суворої законності і довіри до суспільних сил
75. Теорія відродженого природного права В. Гессена.

Володимир Гессен був прихильником ідеї «відродженого права». Він вважав,що без широкої
ідеологічної критики позитивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча форма.
Поняття правова держава і конституційна держава були для Гессена тотожними. Основою
конституційної держави є конституційний принцип( закон видається лише за згодою
народу).Тому тільки в конституційній державі можлива реалізація ознак правової держави,
якими є:
1. Поділ (або за Гессеном «відособлення») влад, передусім законодавчої та виконавчої.
Вчений вважав, що дві функції держава здійснює одночасно. З одного боку створює
закони, тобто державна влада є творцем позитивного права, з другого управляє, діє,
реалізуючи свої інтереси в межах нею ж створеного права. У межах такого
«відособлення» він надавав перевагу законодавчій владі;
2. Панування законодавчої влади, яке з його точки зору, обумовлене представницьким
характером її організації, тим, що парламент є виразником загальної волі, визнання
закону як вищої в державі юридичної норми;
3. Підзаконність урядової влади,тобто здійснення її повноважень виключно в межах закону
і правомірний характер відносин між урядовою владою і громадянами;
4. Законодавче закріплення публічних суб’єктивних прав: прав свободи, позитивних
публічних прав індивіда, політичних прав;
5. Наявність системи гарантій недоторканості суб’єктивних прав, а саме:
➔ адміністративної юстиції- «своєрідної і відособленої організації судової влади»,
яка «захищає публічні права шляхом скасування незаконних розпоряджень
адміністративної влади;
➔ інституту кримінальної і цивільної відповідальності посадових осіб перед судом,
необхідність введення якого обумовлюється потенційною загрозою, яка виходить
від виконавчої влади, схильної до узурпації повноважень;

93
➔ політичні гарантії у вигляді парламентаризму, який, на його думку, дає право і

можливість народному представництву безпосередньо впливати на політику
урядової влади. Тому найвищим типом правової держави він визнавав таку, в якій
панує парламентський лад на засадах демократизму.
Таким чином, за Гессеном, основою правової держави є принцип панування права (держава
перебуває під правом): виконавча і судова влади мають своє обмеження в позитивному праві
(законі), а законодавча — у природному праві, тобто певному рівні культури, який
сформований на основі недоторканності свободи особистості, її прав.
76. Плюралістична теорія права Б. Кістяківського.

Синтетична теорія права Богдана Кістяківського (1868−1920).Відмінною рисою його правового
вчення було прагнення зрозуміти право як багатоаспектне явище. Вихідна позиція
Кістяківського − методологічний плюралізм, використання з науковою метою достоїнств і
переваг усіх існуючих методів і підходів у дослідженні права. Він виокремлював чотири
теоретичних визначення (поняття) права, на які спираються чотири підходи до права:
1. Державно-організаційне (державно-наказове) визначення права як сукупності норм,
виконання яких гарантується державою. На це визначення спирається позитивістський
підхід до права. Перевага такого визначення в тому, що воно виражає
«державно-організаційний» елемент у праві. Недолік − в абсолютизації державного
примусу, внаслідок чого за межами права опиняється звичаєве право, частина
державного (конституційного) права і міжнародне право;
2. Соціологічне поняття права як форми соціальних відносин (право як «сукупність
правових відносин, що здійснюються в житті, в яких виробляються і кристалізуються
правові норми»). Соціологічний підхід, на відміну від догматичної юриспруденції: а)
виявляє динаміку права; б) зосереджується не тільки на писаному,але і на неписаному
праві;
3. Психологічне поняття права як «сукупність тих імперативно-атрибутивних
душевних переживань, які шляхом психічної взаємодії членів даної суспільної групи
набувають загального значення і об’єктивуються в правових нормах». Психологічний
підхід, що спирається на таке поняття, акцентує увагу на правовій психіці, але за його
межами залишається об’єктивне право;
4. Нормативне (етиконормативне) поняття права, де право розглядається як
сукупність норм,що містять ідеї про належне, які визначають зовнішні взаємовідносини
людей. Перевага цього поняття в тому, що воно вказує на стійкий зміст права, який
полягає в етично належному. Такими є необхідно властиві праву цінності свободи і
справедливості. Недолік нормативного праворозуміння в тому, що воно не завжди
визначає реальне, діюче право. Крім чотирьох «теоретичних понять» права
Кістяківський вирізняв два «технічні поняття»: юридико-догматичне і
юридико-політичне. «З погляду юридичного догматизму право є сукупністю правил, що

94
вказують, як знаходити в діючих правових нормах рішення для всіх випадків зіткнення
інтересів або зіткнення уявлень про право і неправо».
Юридико-політичне поняття права, або політику права, він визначав як сукупність правил, що
допомагають знаходити і встановлювати правові норми для задоволення потреб, що знов і
знов виникають, або здійснення нових уявлень про право і неправо. Визнаючи існування цих
понять права і їх логічну неможливість звести до одного, вчений наполягав: право як явище —
єдине і цьому єдиному праву повинна відповідати його загальна теорія. Кістяківський
сподівався, що його синтетична теорія права зможе подолати недоліки цих чотирьох
методологічних підходів. Стверджував, що в основі права лежить принцип етичної належності,
цінності свободи і справедливості. У статті «На захист права (Інтелігенція і правосвідомість)»
Кістяківський розвиває концепцію права як культурної цінності. Передусім він звертає увагу на
дисциплінуючу функцію права, яке є єдиною соціально дисциплінуючою системою. Головний і
найістотніший зміст права становить свобода. Учений критикує російську інтелігенцію за
притаманний їй «правовий нігілізм».
77. Психологічна теорія права Л. Петражицького.

Своє вчення Петражицький розпочав з критики теорії юридичного позитивізму як науки, не
спроможної розв’язати фундаментальні юридичні проблеми. Вчений звинувачував позитивізм
у його злагоді з навколишньою дійсністю, обмеженості та безперспективності. Він слушно
зауважував, що цій теорії нічого не залишається, як виводити норми права власне з цих самих
норм.Тому підґрунтям правознавства Петражицький проголосив психологію — науку, яка
може дати нові ідеї у сфері права й зламати старі традиції. Він виходив з того, що право
коріниться у психіці індивіда, воно є феноменом психіки. Для наукового обґрунтування
правової теорії він звертається до надбань психології, якою захоплювались у цей час у Західній
Європі Г. Тард, Г. Лебон, З. Фрейд у психологічній інтерпретації державно-правових явищ,
вивченні психіки людини. Особливого значення в житті людини Петражицький надавав
емоціям, або активно-пасивним переживанням. Він вирізняв емоції моральні і правові.
Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобов’язуючими), що диктують певну
поведінку як обов’язок, не надаючи нікому права вимагати його безумовного виконання.
Правові емоції —двосторонні, імперативно-атрибутивні. Вони мають обов’язково-домагальний
характер, тобто не лише якась особа зобов’язана щось робити, але й інша має право вимагати
від неї виконання даних обов’язків.Сам Петражицький пояснює свою ідею на прикладі того,
які емоції людина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов’язок допомогти людині,
що того потребує (мораль), або коли вона зобов’язана сплатити певну суму за надану послугу
(право). Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи фактичні правові
відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної психіки. За Петражицьким, правові норми −
це уявна проекція імперативно-атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент
атрибутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість правомочності.
Для моралі ж характерна пасивна етична мотивація,свідомість обов’язку. Петражицький
вважав, що завдяки властивості об’єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато

95
важливішою за роль моралі. З позиції правового плюралізму Петражицький бачив у кожному

суспільстві не одну систему права, а безліч правових систем. Він розрізняв право офіційне, що
має підтримку з боку держави, і неофіційне, «неначальницьке право», до якого він відносив
правила різних ігор, етикету, внутрішньо родинних стосунків, «злодійське право»
Виокремлював також інтуїтивне і позитивне право. Позитивне право передбачає відповідні
“нормативні фактори”,а саме зовнішні джерела, на які воно спирається (кодекси,
закони,звичаї). Інтуїтивне право є результатом внутрішнього, інтуїтивного самовизначення
індивіда. Це право, за допомогою якого задовго до виникнення зовнішніх нормативних
регуляторів людська психіка фактично регулювала людські вчинки, які втілювали реалізацію
прав і обов’язків людей стосовно один одного. Це, на думку Петражицького, найважливіший
доказ психологічної сутності права. Петражицький виокремлював також соціально-службове
право і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином аналог публічного
права) знаходить свій вияв у правових обов’язках влади піклуватися про благо підвладних.
Усвідомлення прав тут має «альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить
до права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав» має
«егоцентричний» напрям. На думку творця психологічної теорії, проблему визначення того,
яке право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за допомогою
політики права. Політика права має прийти на зміну концепціям природного права і вказувати
шлях до суспільного ідеалу. Петражицький не дав детальних рекомендацій щодо практичного
здійснення політики права, а свій обов’язок вбачав у тому, щоб визначити відправні принципи
нової юридичної науки, обґрунтувати її необхідність. Визначальне становище у правовій
політиці держави повинні займати не примусові заходи, а механізми виховного впливу на
поведінку людей. Суспільно-політичний ідеал Петражицького — етичний соціалізм —
передбачав заміну деспотичного режиму системою державного та общинного самоврядування.
У майбутньому право поступиться місцем нормам моралі, оскільки воно “існує через
невихованість, дефектність людської психіки і його завдання полягає в тому, щоб зробити себе
зайвим і бути усунутим”.Психологічна теорія права Петражицького викликала активну
критику в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Гурвич,П. Сорокін, М.
Тімашев). Вона показала однобічність позитивістського і природно-правового тлумачення
права, стала передумовою нових течій у правознавстві — правовий реалізм, соціологічні школи
у Франції і США.
78. Політико-правова ідеологія російського марксизму.

Державно-правова ідеологія марксизму набула свого поширення в Росії, починаючи з
сімдесятих років, але як самостійна течія почала формуватись у вісімдесятих роках XIX
століття. Умовами, що сприяли поширенню ідей К.Маркса та Ф.Енгельса про суспільний
переустрій на засадах справедливості були стрімке формування капіталістичних відносин у
пореформеній Росії, зміни в соціальній структурі суспільства, обумовлені збільшенням
робітничого класу, виникнення робітничого руху, а також криза народницьких ідей та
утопічного соціалізму. Відправним пунктом у вченні марксистів є вчення про базис і

96
надбудову. Базис — економічна структура суспільства, сукупність виробничих відносин, в

основі яких лежить певна форма власності. Виробничі відносини завжди відповідають певному
рівню розвитку суспільства і виробничих сил. Таким чином, базис — це виробничі відносини,
що залежать від виробничих сил. Маркс зауважував, що у своєму житті “...люди вступають у
певні, необхідні, незалежні від їхньої волі відносини — виробничі відносини, які відповідають
певному ступеню розвитку виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин становить
економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому вивищується юридична і
політична надбудова, і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб
виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси
життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє майбуття, а навпаки, їхнє суспільне буття
визначає їхню свідомість”.Фактично Маркс сформулював діалектико-матеріалістичний метод,
що дає змогу розглядати явища у їх виникненні й розвитку, бачити їх суперечності та
взаємодію.Виробничі сили розвиваються невпинно й періодично вступають у суперечності з
виробничими відносинами, що склалися і переростають їх межі. При цьому виникає новий
спосіб виробництва, який існуватиме доти, доки зберігатиметься відповідність між рівнем
розвитку виробничих сил і виробничих відносин. Таким є економічний механізм історичного
розвитку, що постає як зміна способів виробництва і як результат — переворот у надбудові.
Етапи суспільного розвитку Маркс назвав суспільно-економічною формацією. Одна
суспільно-економічна формація змінює іншу в результаті боротьби класів, вища форма якої —
соціальна революція. Тобто відбувається переворот в політико-правовій та ідеологічній
надбудові.Висуває положення, що не держава визначає громадянське суспільство (сукупність
виробничих відносин), як вважав Гегель, а, навпаки, характер громадянського суспільства
зумовлює сутність держави і права. У “Маніфесті Комуністичної партії”, написаному Марксом і
Енгельсом за завданням “Союзу Комуністів” (міжнародної робітничої організації, грудень 1847
— січень 1848 р.), стисло викладені основні ідеї марксизму, проаналізовано тогочасне
суспільство і його проблеми та намічені напрями їх розв’язання. “Маніфест” було видано в 1848
р. майже всіма європейськими мовами. Він починався словами: “Історія всіх суспільств, що
існували до цього часу, була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і плебей,
поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротко кажучи, гнобитель і пригноблений перебували
у вічному антагонізмі один до одного, вели невпинну — то приховану, то відверту боротьбу, —
яка завжди закінчувалась революційною перебудовою всього суспільства або загальною
загибеллю класів, що вели між собою боротьбу”.Держава і право, згідно з вченням Маркса і
Енгельса, виникли внаслідок розколу суспільства на класи з протилежними економічними
інтересами. Розкриваючи сутність держави у “Німецькій ідеології” (1845 р.), вони
наголошують, що це та форма, в якій індивіди, які належать до панівного класу, здійснюють
свої загальні інтереси і в якій громадянське суспільство “цієї” епохи знаходить своє
зосередження”. Буржуазна держава, на їхню думку, всього лише “форма організації, яку
неминуче повинні прийняти бур-жуа, щоб — як зовні, так і всередині держави — взаємно
гарантувати свою власність і свої інтереси”. Автори “Маніфесту” зазначають, що епоха
буржуазії “спростила класові суперечності: суспільство все більше й більше розколюється на
два великі ворожі табори, на два великі класи, які стоять один проти одного, — буржуазію і

97
пролетаріат”, і, наголошуючи на класовій сутності буржуазної держави, вказують, що “сучасна

державна влада — це тільки комітет, який управляє загальними справами всього класу
буржуазії”. Так само і сутність буржуазного права Маркс і Енгельс розкривають словами,
зверненими до самої буржуазії: “...ваше право є лише возведена в закон воля вашого класу,
воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу”.Слід зауважити, що
таке класичне визначення сутності буржуазного права, як вияву волі панівного класу,
зумовленої матеріальними умовами його життя, — є фактично ключем до розуміння
характеристики сутності інших історичних типів права і права загалом. Маркс і Енгельс
стверджували, що держава і право — явища надбудовні й залежать від соціально-економічного
базису і мають певну самостійність. Цим, зокрема, пояснюється наявність різних форм
держави і права, що існують у межах однієї формації. Погляд на державу як на комітет
управління загальними справами буржуазії не означав, однак, що вона здійснює тільки
інтереси панівного класу. Маркс в “Капіталі” застерігає від такого спрощення і вказує, що
діяльність держави охоплює і “виконання загальних справ, що витікають із природи всякого
суспільства, і специфічні функції, що витікають із протилежності між урядом і народними
масами”. Він наголошує, що панівний клас не ізольований від інших соціальних прошарків і
змушений певною мірою рахуватися з ними і їхніми інтересами. У праці “Походження сім’ї,
приватної власності і держави” Енгельс зауважував: “Як винятки зустрічаються, однак,
періоди, коли класи, що борються, досягають такої рівноваги сил, що державна влада на
деякий час отримує певну самостійність стосовно обох класів, як удавана посередниця між
ними. Така абсолютна монархія XVII–XVIIІ ст., яка урівноважувала дворян і буржуазію, такий
бонапартизм першої і особливо другої французької імперії, який підбурював пролетаріат проти
буржуазії і буржуазію проти пролетаріату”.На думку Енгельса, держава включає в себе
управління загальними справами, але не зводиться до нього. У держави є ще одна ознака —
класовість влади, і це головне. Визнаючи класовий характер держави і права, Маркс і Енгельс
дійшли висновку про неминучість їх ліквідації внаслідок зникнення класів. Вони були
переконані, що людське суспільство розвивається по висхідній лінії і прогресивними епохами
розвитку суспільства називали азіатську, античну, феодальну і буржуазну
суспільно-економічну формації. Буржуазні виробничі відносини, на їхню думку, — остання
антагоністична форма суспільного виробництва, яку неминуче замінить безкласове
суспільство. Силою, яка зможе вирішити суперечність між зростаючими виробничими силами
і гальмуючими їх зростання капіталістичними відносинами, є пролетаріат. Саме пролетаріат,
здійснивши всесвітню комуністичну революцію, побудує нове, прогресивне суспільство без
класів і політичної влади. “Висуваючи ідею диктатури пролетаріату в “Німецькі ідеології”,
Маркс і Енгельс зазначають: “Кожен клас, що прагне до панування, — навіть якщо його
панування зумовлює, як це має місце у пролетаріату, знищення всієї старої суспільної форми і
панування взагалі — повинен насамперед завоювати собі політичну владу”.“Політична влада у
власному розумінні слова, — стверджують автори “Маніфесту”, — це організоване насильство
одного класу для придушення іншого. Якщо пролетаріат у боротьбі проти буржуазії неминуче
об’єднається в клас, якщо шляхом революції він робить себе панівним класом і в статусі
панівного класу силою усуває старі виробничі відносини, та разом з цими виробничими

98
відносинами він знищує умови існування класових суперечностей,знищує класи взагалі, а тим
самим і своє власне панування як На місце старого буржуазного суспільства з його класами і
класовими протилежностями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою
вільного розвитку всіх”. Особливості робітничого класу, що зумовлюють його роль у знищенні
буржуазної держави і права, й необхідність саме його політичного панування, Маркс і Енгельс
пояснювали тим, що з усіх експлуатованих мас капіталістичного суспільства — це, по-перше,
клас, який постійно зростає і розвивається, по-друге, —об’єднаний умовами великого
промислового виробництва і по-третє, — клас, самі умови існування якого ставлять його в
становище непримиримого противника приватної власності, оскільки сам він не має нічого,
крім своїх робочих рук, а світ капіталізму несе йому рабське існування, пригнічення й
експлуатацію. “Нехай панівні класи здригаються перед Комуністичною революцією.
Пролетарям нічого в ній втрачати крім своїх ланцюгів. Здобудуть же вони весь світ”.У
“Маніфесті” викладена програма пролетарської революції: “Першим кроком у робітничій
революції є перетворення пролетаріату в панівний клас, завоювання демократії. Пролетаріат
використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати у буржуазії крок за кроком увесь
капітал, централізувати всі засоби виробництва в руках держави, а саме пролетаріату,
організованому як панівний клас, і, можливо, більш швидко збільшити суму виробничих сил.
Це може, звичайно, відбутися спочатку лише при допомозі деспотичного втручання у право
власності і в буржуазні виробничі відносини”. У “Маніфесті” передбачалося, що запровадження
цих заходів можливе лише за умови здобуття пролетаріатом політичної влади. Із розвитком
промисловості пролетаріат зростає не тільки чисельно, а й гуртується у великі маси. При цьому
сила його зростає, і він це відчуває. Робітники створюють коаліції проти буржуазії, виступаючи
спільно для захисту своїх прав (наприклад, заробітної плати). Подекуди боротьба переходить у
відкриті повстання. Робітники іноді перемагають, але ці перемоги скороминущі. “Справжнім
результатом їхньої боротьби є не безпосередній успіх, а об’єднання робітників, що все більше
поширюються. Наголошуючи на інтернаціональному характері боротьби робітничого класу, у
“Маніфесті” зазначалося: “До тієї ж міри, до якої буде знищена експлуатація одного індивіда
іншим, знищена буде й експлуатація однієї нації іншою. Разом з антагонізмом класів всередині
націй згинуть і ворожі стосунки націй між собою.” У цій боротьбі комуністи не мають “ніяких
інтересів, окремих від інтересів свого пролетаріату загалом”, вони “всюди добиваються
об’єднання і згоди між демократичними партіями всіх країн”. “Маніфест” завершується гаслом:
“Пролетарі всіх країн, єднайтесь!”, яке містить великий потенціальний заряд братства усіх
трудящих народів світу. У “Німецькій ідеології” і “Маніфесті Комуністичної партії” та
подальших працях Маркс і Енгельс висували ідею можливості перемоги соціалістичної
революції водночас в усіх, або в більшості капіталістично розвинених країнах: “Поєднання
зусиль хоча б цивілізованих країн є однією з перших умов звільнення пролетаріату”. Це
положення було правильним для того часу і втратило своє значення в епоху імперіалізму, коли
Ленін відкрив закономірності розвитку нового історичного періоду й обґрунтував можливість
перемоги соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні. Знищення капіталізму
основоположники марксизму пов’язували із соціальною революцією, що мала здійснитися,
залежно від обставин (від сили опору) мирним або немирним шляхом і встановленням

99
диктатури пролетаріату. “Між капіталістичним і комуністичним суспільством, — писав Маркс в

“Критиці Готської програми”, — лежить період революційного перетворення першого в друге.
Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може
бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату”. Головною умовою
будівництва комуністичного суспільства Маркс і Енгельс вважали знищення приватної
власності і встановлення суспільної власності на засоби виробництва, організацію
промисловості на планових засадах. Комуністичне суспільство, за теорією марксизму,
проходить дві фази у своєму становленні — нижчу і вищу. Нижча фаза (соціалізм) — це таке
суспільство, яке розвивається не на своїй власній основі, а виходить із капіталізму, і тому ще
зберігає у всіх відносинах його “родимі плями”. Тут діє правило: за рівну кількість праці —
рівна кількість продукту, тобто “кожному за його працю”. Це нагадує товарообмін при
капіталізмі. Право цього періоду залишається буржуазним. Воно необхідне як регулятор міри
праці і споживання і лише на вищій стадії комунізму стане можливим “цілком подолати
вузький горизонт буржуазного права”.Вища стадія (комунізм) — обґрунтовується марксизмом
як суспільство, у якому зникне потреба поділу на класи через розподіл праці. Відомо, що в Росії
свого часу ідеї марксизму пропагували Г. Плеханов і В. Ленін. У них були істотні розходження в
оцінюванні окремих положень марксизму. З того часу фактично й розпочався творчий
розвиток марксизму.Плеханов у своєму вченні розмірковував про неспроможність
утопічної концепції щодо суспільного переустрою, головними чинниками якого розглядались
селянство та російська община. Він стверджував, що це можливо лише шляхом соціалістичної
революції. Як і його попередники, він казав, що капіталізм слід розглядати як закономірний
процес соціального розвитку, який породжує верству населення- пролетаріат, здатний очолити
боротьбу за звільнення трудового народу.Плеханов не розділяв погляди більшовиків.
Висловлював думку, про неприпустимість своєчасного захоплення влади, називав таку
політику більшовиків революцією без майбутнього. Розходився Плеханов з більшовиками і у
вченні про диктатуру пролетаріату, зазначаючи, що її призначенням є не тільки руйнування
механізму експлуататорської держави, а насамперед ліквідація анархії виробництва і
організація всіх функцій соціально-політичного життя. Провідником більшовиків як течії
марксизму став Володимир Ілліч Ленін. Його соціальним ідеалом було суспільство рівних, яке
можливе лише як наслідок насильницької революції та зламу існуючого державного устрою.
Він працював над державно-правовими ідеями своїх попередників Маркса та Енгельса,
погоджуючись з їх теорією походження держави та права Після революційних подій 1905-1907
рр. Ленін робив спроби пристосувати вчення Маркса-Енгельса до подій в Росії. Способом
досягнення цього вважав збройне повстання, після якого встановлюється диктатура
пролетаріату.Задля ефективного запровадження в соціальну практику державно-правового
вчення більшовизму пропонувалося створити контроль соціального характеру, провідна роль в
здійсненні якого належала б партійним організаціям і професійним спілкам.
Ще одним апологетом державно-правової ідеології комуністичного спрямування був Йосип
Сталін. Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників,
посилаючись на історичні умови, Сталін та апарат очолюваний ним комуністичної партії
заперечували можливість існування теорії природного права, закликали створювати «нове

100
соціалістичне право», яке б базувалось на марксистській методології та відповідало б

завданням диктатури пролетаріату.
Нині намітився неоднозначний підхід до оцінювання марксистської теорії. Дехто називає
марксизм “облудою”, “марою”, пропонуючи заборонити його як “найреакційнішу філософію
передостаннього століття”. Інші наголошують на його всесвітньо історичному значенні і
зазначають, що “марксистські погляди, марксистська концепція загалом і назавжди увійшли в
історію всесвітньої політичної та правової думки, становлять її ґрунтовний пласт”. Про потребу
переосмислення ідей марксизму “висловлюються найавторитетніші політологи й економісти
Заходу. Відомо,що Маркс визнаний найвидатнішим мислителем тисячоліття”.
79. Політико-правові ідеї Києво-Мефодіївського товариства.

Ідеї єдності українських земель, братерства всіх слов’янських народів, демократичних
перетворень суспільства і держави підхопили організатори і учасники Кирило-Мефодіївського
товариства . Воно було створено викладачами і студентами київських навчальних закладів з
ініціативи професора Київського університету Миколи Костомарова, публіцистів і
письменників Миколи Гулака, Василя Білозерського. Незабаром у товариство ввійшли автор
«Кобзаря» Тарас Шевченко, Павло Куліш, Олександр Навроцький, Георгій Андрузький та ін.
Товариство ледь устигло виробити перші програмні документи, як було розгромлено.
Товариство (братство) Микола Костомаров (1817–1885)1 розглядав як
силу, здатну об’єд нати слов’ян. Політична програма була сформульована в підготовлених
Костомаровим «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського товариства святих
Кирила і Мефодія», а також у «Записці» Білозерського. Програмні документи мали
просвітницький характер. Нема свободи без віри, стверджується в «Книзі буття українського
народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор
«Книги» пояснює: слов’яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак пізніше
потрапили в неволю до чужих: чехи і полабці — до німців; серби і болгари — до греків і турків,
росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій
Запорозькій Січі, де люди жили в республіках. Звільнення слов’ян почнеться з України. Вільні
слов’янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних началах, де не буде
кріпацтва і гноблення, а буде рівність і братерство. Пізніше М. Грушевський зазначить: у
«Книзі буття» виразилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад
повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадянськості в самих
основах і громадянськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костомаров
згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов’янські народи з’єднаними між собою у
федерацію подібно древнім грецьким республікам чи Сполученим Штатам Америки з тим, щоб
усі знаходилися в міцному зв’язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему
автономію…» В усіх частинах федерації передбачалися «однакові основні закони і права,
рівність ваги, мір і монети, відсутність митниць і свобода торгівлі, загальне знищення
кріпосного права і рабства в якому б то не було вигляді, єдина центральна влада, завідуюча

101
зносинами поза союзом, військом і флотом, але повна автономія кожної частини стосовно
внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства і народної освіти». Частина
кирило-мефодіївців схилялася до конфедеративного устрою майбутнього союзу. Законодавча
влада в кожній республіці слов’янського союзу відповідно до планів кирило-мефодіївців
належала б Народним зборам. Виконавча влада передбачалася виборною, підзвітною
Народним зборам. За таким же принципом поділу влади вибудовувалися б і федеральні
органи, до повноважень яких додавалися б ще функції зовнішньої безпеки й оборони.
Поміркована частина членів товариства (М. Костомаров, П. Куліш,В. Білозерський) схилялась
до мирної пропаганди його мети і програми. Радикальне крило товариства (Т. Шевченко, М.
Гулак, Г. Андрузький, О. Навроцький, І. Посяда та ін.) будуть поділяти думку Кобзаря про
необхідність «добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить хиренну волю» і скинути
ненависне самодержавство і кріпацтво. Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814–1861)1,
зрозуміло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко
виражені ідеї, що йдуть із глибин народного духу і традицій. У поезії Шевченка в центрі світу,
природи, історії, буття — людина. Людина, що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і
«неправди», що уособлюються царями, панами. У поета народ — образ Прометея, прикутого до
скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та інші передають
нестримний гнів проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі,
царська Росія є головними винуватцями поневолення українського народу. У поемі «Сон»
Шевченко називає Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпинав Україну», а
Катерину ІІ — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від
молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту,
шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / З братів
незрячих гречкосіїв…» Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від
природи вільна. У неї «доля — воля». Однак давно вже вона — в ярмі у панів, несправедливих
законів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя
(«правди немає в суді»). Поет славить волю у запорозьких козаків, у Козацькій державі, коли
«Пишалася синами мати, / Синами вольними…». Якщо в минулому для Шевченка
суспільно-політичним ідеалом є Запорозька Січ, Козацька держава часів Хмельницького, то із
сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («…Коли ж / Діждемось
Вашингтона з новим і праведним законом / А діждемось-таки колись!»). «Праведний закон»,
за Шевченком — закон, що відповідає природному праву, втілює справедливість оберігає волю
людини, волю соціальну і політичну («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи. /
Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально справедливе може бути правом, законом,
не підвладним державній сваволі. Національне звільнення поет пов’язує з революційними
перетвореннями, з відродженням слов’янського братерства. Він вірить: «Вогонь добрий,
смілим серцем» оживить «слов’ян сім’ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із
братом («Навіки і віки!») і «потечуть в одне море слов'янські ріки». Під впливом Шевченка й
американської Конституції членом Кирило-Мефодіївського братства Георгієм Андрузьким
відправленим у північне заслання, було підготовлено кілька варіантів, що залишилися
незавершеними, Конституції Слов’янських Сполучених Штатів Формою державного правління

102
Слов’янських Сполучених Штатів повинна була стати президентська республіка.

Республіканським прин-
ципам, народовладдю і самоврядуванню підлеглі всі політичні і правові інститути Штатів. У
майбутній президентській республіці передбачалося створення Законодавчих зборів і
Державної ради. Остання включала вищих посадових осіб держави — президента республіки,
віце-президента, президентів штатів, генерального прокурора, міністрів. На рівні держави
намічалося керівництво зовнішньою політикою, обороною, фінансами, промисловістю,
освітою.Таким чином, проект конституції Андрузького визначав конституційні принципи,
схему державних інститутів, коло владних повноважень різних рівнів, розрахованих на
розвиток самоврядування, роль громад у майбутній республіці.Діяльність
Кирило-Мефодіївського товариства, політико-правові погляди його учасників вплинули на
формування ліберального і революційно-демократичного напрямків у вітчизняній політичній і
правовій думці. У Росії ж першої половини XIX ст. намітилися три основні течії
політико-правової ідеології: ліберальна ідеологія, яка прокладала шлях реформам державного
ладу, формуванню громадянського суспільства; радикально-революційна ідеологія, що ставила
ті ж цілі, але здійснення їх передбачалося насильницьким шляхом, і консервативна ідеологія,
яка виступала проти змін. Їх співвідношення і вплив у російському суспільстві згодом різко
зміниться.
80. Ідея трудової монархії В. Липинського.

В’ячеслав Липинський еволюціонував від захоплення демократичними доктринами до
негативної оцінки наслідків соціалістичних експериментів Української Центральної Ради.
Вбачаючи у відновленні Гетьманату П. Скоропадським повернення до історичних традицій та
органічної для українського народу державної форми, він обґрунтовує концепцію «трудової
монархії» та класократичного ладу суспільства.
Оскільки держава є необхідною та найвищою формою організації суспільства в розвинутих
народів, учений приходить до висновку, що без держави немає нації: «Нація — це реалізація
хотіння бути нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, — нема нації. Але так само
нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави». Для
Липинського такою цементуючою ідеєю-хотінням є монархія. Вона виступає усвідомленням
нацією своєї ідентичності через особу монарха. Як зазначає сам автор, «такою формою єсть
персоніфікація нашої національної ідеї в особі одного і єдиного для цілої нації Голови
національної держави, символізуючого собою повагу, силу, єдність і неподільність цілої
Української Нації». Монарх уособлює собою вищу позачасову (а отже, спадкову) легітимність,
яка стоїть над класовими, партійними інтересами, та виступає гарантом єдності нації та
авторитету держави. В основу своєї теорії класократії В. Липинський кладе два ключових
поняття — «національна аристократія» та «клас». Під національною аристократією
розуміється «правляча в даний момент і в даній нації верства», яка очолює політичні установи,
створює культурні, політичні та цивілізаційні цінності, які стають надбанням всього

103
суспільства. На відміну від марксизму, який головною класотворчою ознакою вважає

ставлення до власності, Липинський має на увазі певний органічний колектив із загальною
традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю.
Класократія — як найоптимальніша форма організації суспільства є правлінням еліт, які
виникають всередині кожного класу та функціонують за принципом регулярного оновлення та
циркуляції. Найважливішу роль за такої організації відіграють хлібороби (шляхта та селяни).
Класократія є правовою «законом обмеженою і законом обмежуючою» монархією, заснованою
на принципах конституціоналізму і народоправства. Прикладом класократичної системи В.
Липинський вважав англійський монархічний державний лад, якому притаманний баланс
функцій між консерватизмом старої аристократії та динамізмом нових соціальних груп.
Започаткування такої форми в Україні він бачив у Гетьманаті П. Скоропадського. Класократії
як позитивній моделі державного ладу протиставляються демократія та охлократія. В.
Липинський обґрунтовує ідеї «громадянства» (громадянського суспільства»), «законності»,
«правопорядку» тощо. Досі актуальними є його думки про співвідношення законності та
легітимності влади: в основі законності та правосвідомості суспільства лежить легітимність
влади. Якщо влада позбавлена морального авторитету, то вона делегітимізує і прийняті нею
рішення, які ніхто не виконуватиме.
81. Політико-правові ідеї Івана Франка.

Видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко
(1856—1916) був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у
виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність
переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів,
публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від
громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та
критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого
селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.
Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він
пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою
держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник
насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу
політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є
винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного
ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких
органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої
верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві
потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент
насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці
інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну

104
рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність,

залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна.
Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї
держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний
апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим
соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на
господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою.
Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як
органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й
захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними
осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління
суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував
необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на
рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для
вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.
Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних
працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для
звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної
боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії
трудівників. І. Франко не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою
йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих. Він говорив про «робітництво»,
під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників, інтелігенцію. На
відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, шоб його соціалізм спирався на
загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний
соціалізм.
Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти
формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і
спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за
політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає
обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою
політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія у
складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправних народів з
демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному
самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без
будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На
федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн,
так і у всесвітньому масштабі.
Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М.
Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко
критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили

105
ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов

до власного народу.
Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку,
він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт
певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.
82. Державницькі погляди М. Грушевського.

Основою політико-правової концепції М. Грушевського (1866—1934) було українське питання.
Він уважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом
знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в
Росії та утворенні федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох.
Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський припускав два варіанти
його утворення: процес, який іде знизу (декілька держав утворюють одну і передають їй
частину своїх суверенних прав), і процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться
суверенітетом із своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).
У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні були формувати
загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для
утримання органів центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і
миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд
за поштою, телеграфом і залізницями.
Автор політико-правової концепції пропонував установити демократичну виборчу систему, яка
передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.
На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів самоуправління: самоуправління
громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент,
утворюваний ними.
Автономію України автор концепції розглядав як "самозаконність" — право встановлювати свої
закони і керуватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною
республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських
організацій, совісті, рівне виборче право за таємного голосування
Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було
б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості
від місця проживання військовослужбовців.
На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою
державно-правову концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням
Центральної Ради і знайшов втілення в її Універсалах.

106
83. Розуміння та призначення держави у фашистській ідеології.

Сам фашистський рух виник в Італії після Першої Світової війни. Лідером цього руху став
Беніто Муссоліні.
Головна праця – «Доктрина фашизму».
В ній, держава проголошувалася вищою цінністю та надбанням нації (Муссоліні стверджував,
що не нація творить державу, а держава творить націю).
Знаменитий вислів Муссоліні: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави».
Держава в фашистській ідеології перш за все має об’єднати всі класи, які разом працюватимуть
для блага народу.
Символ фашизму – фасція (зв’язані мотузкою пучок прутиків та сокира, які символізують
єдність нації та влади і її (влади) перевагу над особистістю.
Держава проголошується творцем права.
Фашистська держава є вищою та наймогутнішою формою особистості, яка не обмежується
завданнями порядку та охорони (як це проповідується лібералізмом). Це не простий механізм,
який розмежовує сфери передбачуваних індивідуальних свобод. Держава це внутрішня форма
та норма, що дисциплінує всю особистість та охоплює, як її волю, так і розум.
Держава є не тільки законодавцем та творцем установ, але й вихователем та двигуном
людського життя. Вона прагне переробити не форму людського життя, а його зміст, саму
людину, характер, віру. Для цієї мети він прямує до дисципліни та авторитету, які просякають
дух людини та в неї безперечно панують (Тоталітаризм).
Фашистська держава має свою свідомість, свою волю тому називається «етичною» державою.
Три основні стержні фашистської держави: вождизм, тоталітаризм, однопартійність.
У фашистській державі демократія та лібералізм є непотрібними та шкідливими!
(А взагалі, гайда на мою лекцію по фашизму, народ, бо про фашизм краще від мене вам
розкаже тільки сам Муссоліні)
84. Функція закону у націонал-соціалістичній ідеології.

З приходом націонал-соціалістів до влади в Німеччині німецька професура доклала буквально
титанічні зусилля, щоб в теорії виправдати насильницьку практику націоналізму. Так, один з
найвідоміших апологетів фашизму професор Карл Шмітт конкретизував роль науки на службі
фашизму в такий спосіб: «Сьогоднішнє спільне і галузеве німецьке право ... має бути
просякнуте тільки виключно духом націоналсоціалізма ... будь-яке його тлумачення має бути
тлумаченням тільки в націоналсоціалістіческом дусі» [5, с. 713]. При цьому молоді та старі
професора поставили собі дві паралельні завдання: поряд зі своєю безпосередньою участю в

107
насильницькому включенні суспільства в пануючу ідеологію здійснювати ще й інтелектуальне

включення.
Причому нерідко стара професура давала при цьому молодим «сто очок вперед» ... [2, с. 62].
Загальним, що їх всіх об'єднувало, було прагнення повернути колесо історії назад і погасити в
німецькому праві вогник якого б то не було цивілізованого прогресу. З посиланням на слова
багаторазово цитованого міністра пропаганди Гебельса - «1789 рік (рік впливу Французької
революції. - прим. А.С., Л.К.) виключити з німецької історії» - юриспруденція гостро
полемізувала з питання прав людини, правових гарантій індивіда як обов'язків держави,
виступала проти обмеження державного кримінального переслідування.
Ревізії було піддано завоювання ліберально-демократичної думки «правова держава», яке
означало зв'язаність і обмеження держави правом, перш за все, демократичною конституцією,
закріплювало рівність всіх перед законом, а також недоторканну область індивідуальних прав і
свобод. Причому в ході «націоналсоціалістіческой революції» ці постулати (основні принципи
- несучі конструкції) правової державності були просто ліквідовані. Разом з тим праві ідеологи
Третього рейху і, перш за все, такі як Карл Шмітт, враховуючи, що саме поняття «правова
держава» як і раніше користується величезною повагою у громадськості Німеччини, стали
пропагувати ідеї про «німецькому правом державі», «націонал соціалістичному правову
державу» і навіть, більше того, про «німецькому правовій державі Адольфа Гітлера» [7, с. 199;
5, с. 716]. Вчення того часу про державу говорило про правову державу як похідному від
націонал-соціалізму, національному правовій державі або реальному правовій державі.
Комбінацій даного поняття було чимало. Фактично ж всі ці теорії поховали поняття
ліберально-демократичної правової держави. У цьому німецька юриспруденція того часу була
єдина. На її думку, провідні принципи «розкладається» буржуазного правової держави, такі як
демократія, свобода, рівність перед законом і плюралізм світогляду - були «чужі нашому,
німецькому світогляду, виступали проти нього і були огидні» [9, с. 18; 20, с. 26].
В цілому полеміка націонал-соціалістичної правової науки була спрямована не тільки проти
принципів правової держави, а й проти будь-якої гуманізації кримінального права, перш за все
проти принципу «Немає норми закону - немає покарання» (Nulla poene sine lege). У цьому
фундаментальному принципі були закріплені такі обмеження кримінальної державного
переслідування, як:
1. Заборона зворотної сили закону;
2. Заборона аналогії права і закону в кримінальному праві;
3. Вимога чіткості визначення норм кримінального закону;
4. Монополія на кримінальне судочинство тільки незалежної юстицією.
Всі ці фундаментальні принципи права в Третьому рейху були зруйновані, що знайшло
закріплення більш ніж в 20 законах, а також декретах нацистського уряду [10, с. 87].
Жодна галузь права не була прощу від масового проникнення націонал-соціалізму, навіть такі,
здавалося б, неполітичні галузі, як житлове, торгове і промислове право.

108
85. Теорія мінімальної держави Ф. Гаєка.

Весь лібертаристський рух можна розділити на дві великі групи: лібертаристів-прагматиків і
принципових лібертаристів. Прагматики захищають ідею «мінімальної держави», але аж ніяк
не тому, що права, які захищаються ними людини священні, а тому що обмеження її функцій
захистом таких прав створює цілий ряд переваг. Кредо цієї групи досить ясно виражено
Фрідріхом фон Гаєком, який писав, що якщо ми хочемо задовольнити бажання людей, то слід
відвести державі меншу роль, а ринку велику, давши йому можливість використовувати всю
наявну інформацію про характер людських прагнень. Деякі либертаристи вважають, що
подібне обмеження ролі держави дозволить збільшити виробництво, відповідно,
максимізувати користь, і забезпечити виробництво з максимальною ефективністю.
Гаєк був непримиренним і послідовним противником перебудови суспільства по умоглядно
сконструйованим схемам і ідеальним моделям. У своїй відомій книзі «Дорога до рабства» (1944
р) він показав, що навіть помірне одержавлення економічного життя веде в кінцевому рахунку
до встановлення тоталітаризму. Він був переконаний, що суспільства, орієнтовані на
конкуренцію, в кінцевому рахунку успішніше за інших досягають своєї мети. І це, на його
думку, підтверджено всією історією сучасної цивілізації.
Гаєк досить ясно розрізняв «господарство» і «ринковий процес». Господарство, в його
розумінні, це організація або соціальний устрій, де хтось свідомо розміщує ресурси відповідно
до єдиної шкали цілей. У створюваному ринком спонтанному порядку нічого цього немає.
Спонтанне ринкове господарство (що складається з незліченної безлічі індивідуальних
економічних структур), по Гаєку, має дві переваги.
По-перше, спонтанний економічний порядок використовує знання всіх його членів (а не тільки
організатора господарства).
І, по-друге, цілі, яким він служить, є приватними цілями індивідів у всій їхній розмаїтості і
суперечливості. Єдина мета, загальна для всіх - це створення умов, при яких шанси будь-якого
випадково обраного індивіда на якомога більш ефективну реалізацію його цілей були б дуже
великі. Саме це і мається на увазі, коли стверджується, що ринковий порядок забезпечує
максимум і оптимум в порівнянні з впорядкованим соціалістичним господарством.
Разом з тим Гаєк визнає, що диктат ринку несе в собі загрозу свободі індивіда. Конкуренція
створює щось на зразок безособового примусу, змушуючи багатьох індивідів перебудовувати
свій спосіб життя так, як були б безсилі змінити його будь-які інструкції та команди.
86. Егалітарний лібералізм Джона Ролза.

У своїй книзі «Теорія справедливості» філософ розробляє теорію справедливості за допомогою
перегляду класичної теорії суспільного договору Джона Локка, Жан-Жака Руссо і Іммануїла
Канта. Для Локка законність політичної влади виникала з добровільної згоди людей,
вираженої у вигляді договору або угоди між владою і народом. Ролз ж піднімає ідею
суспільного договору на більш високий рівень абстракції. Він міркує, що люди зацікавлені в

109
збільшенні своєї і зменшенні загальної частки вигоди, отриманої з співпраці. Для того, щоб це
подолати, говорить Ролз, необхідно виробити такі принципи соціальної справедливості, які б
визначали права і обов'язки основних інститутів суспільства, і розподіляли б частки вигоди,
отримані в результаті співпраці, за прийнятним для всіх принципу. Він пояснює, що принципи
справедливості - це те, що люди візьмуть в якості визначальних принципів при укладенні
суспільного договору. Саме вони будуть в подальшому визначати права, обов'язки і розподіл
соціальних переваг.
Ролз побудував гіпотетичну уявну конструкцію («Вуаль невідання»), в якій він передбачає, що
люди, перебуваючи в «природному стані», між собою рівні: вони не знають свого місця в
суспільстві, соціального статусу, класового положення. У цій ситуації ніхто не може змінити
що-небудь для себе в кращу сторону, що і визначає вихідну ситуацію як чесну. Ролз спочатку
розглядає індивідів як раціонально мислячих людей, перед якими стоїть завдання будівництва
справедливого суспільства. Також спочатку в цій уявній конструкції закладено те, що суспільні
інститути, отримані в результаті такого договору, беззаперечно підкоряються цим принципам
справедливості, а люди, в них зайняті, будують свої взаємини на чесності, тобто на тих умовах,
на які вони погодилися, будучи рівними в природному стані. Ролз міркує, що цей факт дав би
всі підстави на прийняття цих принципів як загальновизнаних і універсальних.
87. Мораль права Лона Фуллера.

Концепція права Л. Фуллера — феномен американської філософії права. Безумовно, висновки
вченого мають загальносвітове значення, і його концепція не є «провінційною».
Термін «право» у книжці часто використовується в різних аспектах. Так, він може означати
різні норми або принципи, зв'язуватися з правовою системою в цілому або позначати процеси,
такі як судочинство або законодавча діяльність. Відповідно, і американський вчений вживав
дане слово в різних контекстах, використовуючи різні значення. Тому для тотального
дослідження було б не зовсім вірно намагатися знайти якесь «середнє арифметичне» денотатів
слова «право» в працях Л. Фуллера.
На сторінках своїх робіт американський вчений використовував заснований на досвіді
матеріал, переважно з приватно-правової практики. Також Л. Фуллер відчував величезний
інтерес до «неофіційного» права, а також до правового звичаю як до визнаної державою формі
права, не завжди забезпеченого державним примусом.
Ідея спілкування (комунікації) в певному сенсі пронизує всю творчість Л. Фуллера. Міркування
вченого будується наступним чином: «Своєю дією я як член соціуму бажаю не просто щось
здійснити, але здійснити так, щоб це узгоджувалося за своїм змістом з твоїми діями». Крім
того, Л. Фуллер не сприймає ціннісний імператив Г. Харта, який виражається в пріоритеті
виживання, і проголошує ідеал спілкування.
Пріоритет етичної системи, яка в цілому може бути охарактеризована як «грецька», явно
простежується в працях вченого, і в деяких випадках відкрито їм визнається. Л. Фуллер
підкреслює, що узгодженість у діях має більше спільного з чеснотою, ніж із пороком. Але

110
установки Л. Фуллера пов'язані і з більш пізніми досягненнями грецької філософії:

телеологічна традиція сходить до Арістотеля.
Нарешті, Л. Фуллер вважав, що юриспруденція не може бути розглянута у відриві від того
ефекту, який доктринальні уявлення чинять на практичну свідомість конкретних суддів,
адвокатів, законодавців тощо. Наукові концепції частково визначають правову реальність і
позначаються на щоденній діяльності суддів, адвокатів, професорів і студентів.
Однією з найбільш важливих ідей книги «Мораль права» Л. Фуллера є уявлення про право як
про процес соціальної взаємодії. Воно набуває особливого значення в світлі того, що багато
філософсько-правових концепцій розглядають право в статиці, а не в динаміці, зводячи його
або до факту, або до ідеї. Однак Л. Фуллер вважав, що право не зводиться ні до того, ні до
іншого, оскільки являє собою процес, який розгортається в часі, в якому люди, що керуються
ідеями, здійснюють фактичні дії.
Також тут розглядається ключовий для філософсько-правової концепції Л. Фуллера аналіз
проблематики фактів і цінностей, «те, що є» і «те, що має бути», розглядається ідея вченого
про те, що для права невід'ємним є процес розділення загальних цілей. Присутня ідея,
відповідно до якої право має не тільки ціннісний, а й моральний аспект. Вчений розкриває
«внутрішню моральність права»: безумовне виконання щонайменших вимог легальності
навіть у межах правової системи, зміст якої є морально негативним, надає громадянину
можливість визначати свою позицію і обирати між підпорядкуванням або опором. Отримання
такої можливості становить морально позитивний вчинок.
У книзі вчений під зовнішньою моральністю права розумів етичні принципи, яких
дотримується суспільство, і які лежать в основі правових інститутів, забезпечуючи їх
функціонування. Зовнішня і внутрішня моральність взаємопов'язані. Аморальна правова
система не зможе існувати тривалий час, бо не матиме підтримки суспільства.
Проводячи «правовий» аналіз двох стійких типів моралі: «моралі прагнення» і «моралі
обов'язку» Л. Фуллер приходить до висновку про те, що тільки «мораль обов'язку» як більш
універсальний тип моралі може слугувати підставою для права. Разом з тим, стикаючись з
«матерією права» ця мораль зазнає певних якісних змін в результаті яких з'являється те, що
зараз називається «правовою мораллю». Надалі автор розглядає відносини правової моралі з
природним і позитивним правом і критикує концепції антагоністів — представників концепції
позитивного права, права без моралі як такої (або з мораллю в її суто прикладному розумінні).
88. «Формула Густава Радбруха».

Ядро філософії права Радбруха складається з його положень, концепції права і ідеї права. Ідея
закону визначається через тріаду справедливості, корисності і достовірності. Таким чином, у
Радбруха ідея корисності виникла з аналізу ідеї справедливості. На цьому була заснована
формула Радбруха, яка до сих пір активно обговорюється. Концепція закону для Радбруха - це
«не що інше, як даний факт, який має сенс служити ідеї закону».

111
Гостра суперечка викликає питання, чи був Радбрух до 1933 року юридичним позитивістом і
змінив своє мислення через прихід нацизму, або ж він продовжував розвивати, під враженням
нацистських злочинів, своє вчення про релятивістські цінності, які пропагував вже до 1933
року. Проблема протиріччя між духом і буквою закону в Німеччині знову привернула увагу
громадськості через судові процеси над колишніми східнонімецькими солдатами, які
охороняли Берлінську стіну - так звана необхідність підкорятися наказам. Теорії Радбруха
протиставляються позитивістським «чисто юридичним принципам», представленим Гансом
Кельзеном і, в деякій мірі, також і Георгом Еллинеком.
Загалом, формула Радбруха в стверджує, що там, де статутне право несумісне з вимогами
справедливості «до неприпустимого ступеня», або коли закон був явно розроблений таким
чином, що навмисно зводить нанівець «рівності, які є ядром всієї справедливості», суддя
повинен ігнорувати закон на користь принципу справедливості. З моменту його першої
публікації в 1946 році цей принцип був прийнятий Федеральним конституційним судом
Німеччини в цілому ряді випадків. Багато людей частково звинувачують старішу німецьку
правову традицію легального позитивізму в легкості, з якою Гітлер отримав владу зовні
«легальним» способом, а не за допомогою перевороту. Можливо, перехід до концепції
природного права повинен діяти як гарантія проти диктатури, необмеженої державної влади і
скасування цивільних прав.

ІПДД Відповіді на іспит Севрюков Д Г 1 курс, II семестр 2021

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

ІПДД Відповіді на іспит Севрюков Д Г 1 курс, II семестр 2021

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1

Київський національний університет імені

КонЕЦспекти Інституту Права КНУ

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

30.Теорія Жана Бодена про державний суверенітет.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

65. Класовий характер держави та права у вченні марксизму.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

1. Місце правової та державницької думки серед інших юридичних

2. Періодизація історії правової та державницької думки.

3. Предмет та методи історії правової та державницької думки.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

дозволяє розкрити внутрішні закономірні, сутнісні елементи, зв’язки та властивості правових

4. Міфологічний світогляд та формування політико-правової лексики

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

людське життя, як частину світового космічного порядку. Відповідно, для людини

5. Політико-правова ідеологія у Давній Індії.

Рамаяна – давньоіндійський епос в традиції індуїзму - основа суспільного устрою –поділ на

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

Артхашастра або наука політики:

6. Зародження та розвиток державно-правової ідеології в

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

7. Політико-правові ідеї Даосизму.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

8. Етико-політичні погляди Конфуція.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

10. Значення вчень про державу і право у поглядах мислителів

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою залишатиметься

11. Релігійно-правова лексика у творчості Гомера ("Іліада" та

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

12. "Сім мудреців" (Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клєобул та

13. Політико-правові погляди Геракліта.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

14. Софісти (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах, Пол

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

сприяло вивищенню ролі ораторського мистецтва. Старе виховання, розраховане на підготовку

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

➔ Релігія є не що інше, як витвір політики панівного класу. Проглядається атеїстичний

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

15. Політико-правові погляди Сократа.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

16. Два проекти держави Платона в книгах «Держава» та «Закони».

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

Висновок: ідеалізація кастовості й аристократичного правління, виправдання нерівності,

17. Право як справедливість у поглядах Аристотеля.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

18. Значення політико-правової конкуренції між католицькою

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

19. Вчення про закони Фоми Аквінського.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

20. Вчення про народний суверенітет Марсилія Падуанського.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

підкреслювали, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової

21. Університетська наука та юридична школа в Середньовіччі.

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

22. Формування та розвиток державницьких та правових ідеї у

КОНецСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ПРАВА КНУ / @daidyploma

застосування церковних канонів нарівні з державними законами. Симфонія церкви та