ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ

З історії держави і права зарубіжних країн

Стародавній світ

1. Первіснообщинний лад: характерні риси, стадії розвитку. Розклад

первіснообщинного ладу, утворення держави і права, їхні характерні ознаки
та соціальне призначення.
Первісно-общинний лад — перша в історії людства соціально-економічна формація
(форма співжиття).Початок первісно-общинного ладу сягає в далекі часи, десь
понад 2 мільйони років тому, коли з'явилася людина, яка виділилася з тваринного
світу. Величезне значення при цьому мало виникнення звукової, членороздільної
мови, яка стала засобом спілкування людей у процесі спільної праці.Економічну
основу первісно-общинного ладу становила суспільна власність на основні засоби
виробництва. Це зумовлювалося початковим ступенем розвитку продуктивних сил,
примітивністю перших знарядь праці людини, що виключало можливість
індивідуального виробництва і боротьби з навколишніми силами природи.
У своєму розвитку первісно-общинний лад пройшов 2 основних періоди:
ранній — первісне стадо: період первісного стада був найважчим в історії людства,
оскільки в боротьбі з силами природи людина була майже беззбройна, пригнічена
складністю здобуття засобів існування;
пізній — родовий лад: основною формою організації суспільства за часів родового
ладу замість нетривких стадних груп став рід — колектив кровних родичів,
спочатку материнський, а згодом батьківський. З розвитком первісного суспільства
відбувалося об'єднання родових общин в етнічні групи — племена.
Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу
рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го
тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього
Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу.
Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в
цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого
розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах
стародавньої Греції та стародавнього Риму.Юридичній науці відомо багато теорій
ви́никнення держа́ви. На певному етапі розвитку суспільства виникає потреба у
його специфічній окремій організації. Упродовж тривалого часу люди жили, навіть
не маючи уявлення про державу і право. Це було в епоху первісного суспільства.
Для виникнення держави внаслідок розкладу первіснообщинного ладу існували
певні передумови.Формування держави — тривалий процес, який у різних народів
ішов по-різному.На Сході найбільшого поширення набула така форма, як
«азіатський спосіб виробництва» (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія тощо). Тут
стійкими виявилися соціально-економічні структури родового ладу — земельна
община, колективна власність тощо. Перші держави, що виникли на Стародавньому
Сході, були докласовими, які одночасно й експлуатували сільські громади, і
управляли ними, тобто виступали організаторами виробництва.Іншим історичним
шляхом ішов процес державотворення у стародавніх Афінах і Римі, де
рабовласницька держава виникла в результаті появи приватної власності і розколу
суспільства на класи.Афіни вважаються найчистішою, класичною формою
виникнення держави, оскільки держава виникає безпосередньо з класових
протилежностей, які розвиваються усередині родового ладу.У Римі утворення
держави було прискорено боротьбою безправних плебеїв проти римської родової
аристократії — патриціїв.
2. Утворення державності у Стародавньому Сході. Особливості цього
процесу.
Будь-яке людське суспільство живе а розвивається в конкретних природних умовах
і перебуває з ними у взаємодії, яке так чи інакше проявляє себе протягом усієї його
історії; при цьому, чим нижче технічний рівень розвитку суспільства, тим сильніше
впливає на нього географічне середовище. Раніше перейшли від доклассовой
структури суспільства до класової ті народи, які жили в умовах,, більш
сприятливих для розвитку продуктивних сил. Під словом "сприятливі" треба в
цьому випадку розуміти, насамперед, особливості природного середовища, що
сприяють виробництву не лише продукту, необхідного для підтримки життя
всьогоколективу, але ж додаткового продукту, який надходить спочатку до
розпорядження, а потім і у власність тих, хто захоплює керівництво суспільством і
його виробничою діяльністю.Додатковий продукт створює можливість утворення
суспільних класів, що протистоять один одному в процесі виробництва і в своєму
відносини: до власності на засоби виробництва. Безумовно, створення додаткового
продукту полегшувалося там, де грунт був м'якше, родючий і в достатній мірі
воложилася дощами або розливами рік, а клімат сприяв мінімальний життєвим
потребам (не вимагалося, наприклад, теплого одягу, взуття, палива тощо), де
природа (при низькій технічної озброєності суспільства) щедріше винагороджувала
людська праця, нарешті, де існувала можливість поряд із землеробством розвивати
скотарство, продукти якого сприяли якнайшвидшому і раціонального задоволення
життєвих потреб людей, і тим самим збільшувалася можливість створення
додаткового продукту.Всім перерахованим вище умовам задовольняли багато
території в зоні північних субтропіків Азії і Африки. Зокрема, населення Близького
Сходу, батьківщини багатьох корисних злаків і диких тварин, піддаються
прирученню, до кінця IV тисячоліття до н. е.. мало вже 4-5 тис. років
землеробського досвіду. Це дозволило використовувати прибережні, легкі для
обробки наносні землі навіть таких річок, як Ніл і Євфрат. Саме долини цих річок і
стали найдавнішими осередками класових суспільств та цивілізацій. Мабуть,
пізніше цивілізації виникли також у долинах річок Інду та Хуанхе. Розливи річок
полегшували організацію штучного зрошення. Створення великих іригаційних
споруд вимагало спільних зусиль величезних мас людей, спрямованих сильною
владою, яку общинні органи управління контролювати вже не могли. Чим
важливіше ставала це завдання, тим більше відривалася владу від народу.
Накопичення багатств у міру розвитку скотарського, землеробського, ремісничого
виробництва призводило до воєн, а війни - до посилення влади вождя і його
збройних сил, що протистоять традиційної родоплемінної військової організації.
Всі ці обставини сприяли тому, що в ряді товариств виникають держави набували
форму деспотії. Вперше давньосхідна деспотія склалася в Єгипті, потім в
Месопотамії та інших країнах.
3. Виникнення Вавилонської держави, її суть, розвиток та падіння.
Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захоплена кочівниками - амореями
одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в
останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпечило
звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять
вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону
Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е.
царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави включала не тільки Шумер, але й увесь
район від Перської затоки до Сирії.Царювання Хаммурапі було ознаменоване
успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу
(бога Мардука), введенням спільного зводу законів.Імперія Хаммурапі
протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і
пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем
каситів.Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом
Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-
Вавилонська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії.
У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605 – 562
рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р.
до н.е. Вавилонська держава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і
Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і
приєднана до могутньої Перської держави.
4. Суспільний устрій Вавилону.
В общинах Межиріччя процес майнового і суспільного розшарування почався ще в
кінці IV тис. до н.е.В епоху Хаммурапі суспільство ділиться на дві основні верстви:
вільних і невільників, або рабів. ВІльних людей за своїм соціальним станом
поділяли на різні категорії.
На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум. Це - верхівка суспільства,
рабовласницька і землевласницька світська знать, верхівка общини. Вони посідали
найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими
намісниками на місцях. Особа, здоров'я, життя,честь,сім'я, майно авілум
охоронялися дуже суворими засобами.Друга группа вільних, про яку часто
згадують джерела, становили мушкену. Вони стояли на нижчому шаблі, ніж авілум.
Так, покарання винних за потерпілого авілума, були суворішими, ніж за
скривдженого мушкену. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікарю за
лікування, а також дружині при розлученні. Майно мушкену захищали за
правом,нарівні з майном царським та храмовим. Отже, мушкену – це теж
рабовласники і землевласники, іноді досить багаті люди,але за своїм статусом
нижчі від авілум, громадяни другорядні. Групу мушкену становили двірцеві
слуги,вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю
раби.
Ще одну групу рабовласників становили так звані тамкари – банкіри, купці,
торговці, лихварі,тобто грошові люди вавилонського суспільства. Купці, торговці та
інші представники цієї групи мали велику вагу у суспільстві, значний вплив на
державну політику. Саме вони фігурують, коли у законах Хамураппі йдеться мова
про кредиторів та боржників. Вони скуповували землі,навіть ті, що були вилучені з
торгового обороту(землі «ілку»).Окрему найвпливовішу групу і привілейовану
групу суспільства становили жерці. Храми володіли величезними багатствами.
Всюди їм належали найкращі землі,стада худоби, палаци і храми,зерносховища й
склади, скарби, багато рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займались
лихварством і торгівлею. Закони встановлювали привілеї храмів нарівні з
привілеями царського палацу. Вони отримували в свою користь особливі податки з
населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті,простих
людей. У Вавилоні було дуже багато жерців, заклинателів,ворожбитів,астрологів
Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники – ремісники,
низи міського населення. Община (сусідська, територіальна) зберігалась у
Вавилоні, незважаючи на утворення класового суспільства. Общинники спільно
володіють землями і рабами, виконують різні повинності й роботи на користь
держави й храмів,платять певну суму податків. Вони обирають своїх старост та
інше керівництво, які діють під контролем державних урядовців, збирачів податків,
та ін. Вони становлять основну масу війська-ополчення. Працю общинників,
ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних
роботах,тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, громадських
споруд, прокладанню доріг. Вони складали основну кількість трудового вільного
населення.
Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби – вардум. Джерелами
рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей в рабство
батьками, віддання у рабство за злочин, за несплату боргів, купівля рабів у інших
країнах. Спочатку рабство носило домашній характер, і число рабів було обмежене.
«Домашнім» патріархальним рабство називалось тому, що раби працювали
спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях,у садах,домашньому
господарстві,ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувались.
Крім того раб міг мати свою сім’ю, господарство. Однак раб все ж залишався рабом
у повному розумінні цього слова. Його продавали, купували, дарували, карали на
розсуд господаря аж до смертної кари включно, за непослух сікли батогами , могли
покалічити. З метою запобігання втечі рабів їх таврували.
5. Державний устрій Вавилону.
Монарх. На чолі міст-держав у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. Вони
походили з родоплемінних вождів. Являли собою органи держави, які з
допоміжним апаратом знаті утворили, так звану, публічну владу. Природні умови і
спосіб виробництва потребували збереження общин, але великий обсяг іригаційних
та будівельних робіт потребував жорсткого централізованого регулювання. Тому
державна влада набула характеру деспотії. Влада правителя тут була абсолютною:
видавав закони, був верховним воєначальником, найвищим суддею, часто -
верховним жерцем, називаючи себе намісником богів або ж і самим богом. Накази
царя були не просто наказами світського правителя, а наказами бога. Між
окремими правителями постійно точилася боротьба за владу, відбувались війни.
Цар Хаммурапі за свого правління здійснив низку важливих дипломатичних і
воєнних акцій, завдяки яким підкорив всі інші держави Межиріччя і зробив
Вавилон столицею всього Межиріччя, включивши до складу своєї держави всю
Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші.
Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, централізованої
держави у містах-державах при правителях існував цілий штат урядовців різних
рангів. Створення єдиної централізованої держави зумовило розростання і
розгалуження адміністративного апарату як у центрі, так і на місцях.
Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар
очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він
призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції.
Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він
призначався царем з середовища заможних і авторитетних людей.. Нубанда керував
великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом і усіма
господарськими роботами (іригаційними, землеробством, фінансами). Йому
підпорядковувались місцеві правителі й адміністрація. За дорученням царя він
командував військом, чинив суд, або заступав царя в інших державних
справах.Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської
гвардії і охорони, порадники царя, полководці.
Держава була поділена на провінції. Їїї спочатку очолювали намісники царя –
місцеві володарі, а потім царські урядовці — губернатори. Провінції поділяли на
округиі. Округи та міста очолювали призначені царем чиновники. Общини
очолював старійшина. Місцеві чиновники підбирали місцеву адміністрацію,
доглядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, чинили суд. Немале
значення у державі мали писці, які оформляли відповідні правові документи, вели
реєстраційні книги, записи про виконання повинностей і сплату податків.Судова
організація. Спочатку всі спори і конфлікти розглядали жерці на підставі того, що
лише їм надано вміння визначати волю богів. Поступово судочинство переходить
до світської влади за часткової участі жерців. Суд чинили урядовці царської
адміністрації. Справи вони розглядали колегіально з присяжними (представники
місцевої знаті, впливові городяни), кількість яких коливалася від 3 до 10 осіб. За
Хаммурапі з'явилися професійні судді, котрих переважно призначав сам цар. Вони
здійснювали судочинство теж колегіально: по 3, 4, 8 суддів. Судді мали кілька
помічників, які були консультантами, порадниками. При судах служили "воїни
судді" —охоронці суду і виконавці рішень суду. Існували також посади писців-
секретарів. Їхні функції зводились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і
канцеляристів.Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави
було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті,
високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя.
Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири.
Потім у сусідніх племен вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В
епоху Хаммурапі виникло професійне піше і кінне військо. З'явились найманці. За
службу воїни отримували від царя у володіння земельні наділи із рабами. Усім, хто
намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. Частина
населення (знаті), яка не повинна була служити у війську, мусила сплачувати
певний військовий податок на утримання збройних сил.
6. Закони царя Хаммурапі: розробка, причини прийняття, система,
значення.
Ці закони є найвідомішим і найдавнішим джерелом законів усієї Месопотамії.
Закони були записані на глиняних табличках. Коли Хамурапі вдалось перемогти
всіх ворогів, він наказав висікти закони на чорному базальтовому стовпі. Текст
законів Хаммурапі, крім вступу і закінчення, налічує 282 статті. У вступі
Хаммурапі зазначає, що бог сонця з'явився йому уві сні і подарував йому свої
закони. В заключення наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів і
погрожує суворими покараннями за порушення.
У законах Хаммурапі регулюються суспільні відносини в галузі цивільного,
зобов'язального права, спадкового права, шлюбні відносини, трудових відносини,
питання кримінального та кримінально-процесуального права. В законах явно
простежується ідеологія рабовласницької держави; раб – особа без прав, за
рабовласниками закріпляються всі права і привілеї, а їх життя, майно і честь суворо
охороняється.
Звод законів має певну внутрішню систему: весь текст можна поділити за змістом
на певні групи, хоча ні розділів, ні параграфів, ні нумерації в тексті немає: 1. Суд і
судочинство, 2. Власність і володіння, їх захист, 3. Шлюб і сім'я, 4. Захист особи , 5.
Праця і знаряддя праці.
За задумомо Хаммурапі закони повинні були встановити панування
справедливості, знищити беззаконня. Насправді ж його закони не такі вже
справедливі. Вони передусім були створені в інтересах заможної знаті, і оберігали в
першу чергу, їх добробут.
Причини появи законів Хаммурапі:
1. Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав і
міст. Це викликало потребу встановити єдині закони на території всієї держави і
дати чиновникам і суддям єдине законодавство, яке б регулювало суспільні
відносини.
2. Прагнення знаті і жерців закріпити свої права і привілеї, забезпечити
недоторканість свого майна від зазіхань інших.
3. Прагнення царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у
суспільстві. Оскільки процес розорення общинників, перехід їх у стан рабів та
продаж їх за межі країни вів до зменшення ополчення та підриву обороноздатності
держави, а крім того зменшував царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани
платили основну масу податків. Тому Хаммурапі своїм законодавством хотів
пом'якшити соціальні протиріччя, стримати процес розорення працівників,
ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, стримати апетити лихварів та знаті,
ліквідувати сваволю і корупцію урядовців і суддів.
7. Характеристика цивільного і кримінального права в законах царя
Хаммурапі.
Оскільки в Стародавньому Вавилоні існував інтенсивний цивільний обіг,то в
Законах Хаммурапі було багато норм,які регулювали зобов'язальні відносини. Їхній
зміст свідчить про те,що існувало 2 основні підстави для виникнен-ня зобов'язань -
укладання договору та завдання шкоди. Закони врегульовували такі види догово-
рів:купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення
та ін. Усі угоди поділялись на 2 групи: пов'язані з відчуженням речі,які вимагали
обов'язкового дотримування певних правил (письмова форма, клятва, свідчення
свідків тощо); без відчуження речі. Збірник Законів містив також ознаки неякі-сних
угод, зокрема, суперечливість їх закону, укладання шляхом обману, шантажу,
насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і правоздатність,
п'яницями. Основним засобом забезпечення виконання договірних зобов'язань був
заклад, суть якого полягала в тому,що кре-дитор у разі невиконання договору міг
задоволь-нити свої вимоги за рахунок закладеної речі. Предметом закладу могли
бути:золото, срібло, зерно, будівлі, раби тощо. Значна кількість майнових претензій
унаслідок завдання школи.
Сімейне і спадкове право за законами Хаммурапі.
Серед злочинів проти сім’ї Закони називають перелюбство (але тільки з боку
дружини), кровозмішування. Названі злочинними і дії, що підривають батьківську
владу (ст. 192; 195) .Покарання – смертна кара застосовується в різних варіантах:
спалення, утоплення, посаження на кілок; членоушкоджувальні покарання:
відрубування руки, відрізання пальців, язика; штрафи, вигнання. Мета покарання –
відплата.
Докази: свідчення свідків, клятва, ордалії.
Злочини і покарання за законами Хаммурапі.
Як і інші древні кодифікації, Закони Хаммурапі не дають загального поняття
злочину і переліку всіх діянь, які визнаються злочинни-ми. Нічого не згадується в
законах Хаммурапі про державні і релігійні злочини, які завжди карались смертю.
Із змісту кодифікації можна виділити лише три види злочинів: проти особи,
майнові і проти сім’ї.
Серед злочинів проти особи назива-ється необережне вбивство (про навмисне
нічого не говориться), до таких злочинів, наприклад, належать дії будівельника,
який побудував будинок, що завалився, і спричинив смерть хазяїна (ст. 229 – 231).
Таким чином, буде відпо-відати і лікар, що спричинив смерть людини під час
операції. Детально в Законах говориться про різні тілесні ушкодження:
пошкодження ока, зубів, кісток. У цих випадках при визначенні покарання діє
принцип таліону – “рівне за рів-не”. Однак він діяв лише серед осіб, рівних за
суспільним становищем. У випадку нанесення побоїв із злочинця стягувався
певний штраф (ст. 198; 199; 201 – 209; 211 – 214).
До майнових злочинів, що вказані в Законах, слід віднести крадіжку худоби, рабів.
Переховування рабів, зняття рабського знаку відносяться до злочинних дій. Як
окремий зло-чин Закони називають грабіж. Усі майнові зло-чини карались дуже
суворо: смертна кара, членоушкодження, штраф. У випадку несплати штрафу
наставала смерть.
8. Гомерівська Греція: суспільний устрій, органи управління, виникнення
права.
Дорійське завоювання і переміщення племен прискорили розклад родоплемінних
відносин. Розвивається приватна власність, поглиблюється майнова нерівність,
відбувається класоутворення. Особливо інтенсивно ці явища спостерігаються у ХІ-
ІХ ст. до н.е. В історії цей період називають "гомерівським". Отже, в ХІ-ІХ ст. до
н.е. греки жили ще на стадії первіснообщинного ладу. Населення поділялося на
роди, декілька родів об'єднувалися у фратрію, а декілька фратрій — у плем'я, так
звану філу. Членів філ пов'язували спільність походження, ведення господарства,
спільність релігійного культу. Племена вже об'єднувалися в невеликі народи, родові
відносини ще були міцними. Зберігається звичай кривавої помсти. Земля
перебувала ще у колективній власності общини (роду), але була розбита на ділянки,
якими володіли окремі сім'ї.
Населення, крім землеробства, активно займалося скотарством, ремеслами,
торгівлею. Загалом господарство мало ще натуральний характер, продукція
виготовлялася головно для власного вжитку і споживання. Численні ремісники
працюють не у власних майстернях, а вдома у замовника, користуючись його
матеріалом і знаряддям. У цю епоху з'являється вже рабство, яке має домашній
характер. Рабів ще небагато, здебільшого — це домашні, дворові люди, які
допомагають вести господарство. Іноді господарі дають їм невеликі земельні
ділянки, хату, дозволяють мати сім'ї.
Серед вільних поглиблюється майнова і соціальна диференціація. Верхівка общини
поступово виділяється в родову знать — це вожді, старійшини, герої. Вони
володіють кращими і більшими наділами землі, мають багато рабів, худоби, золото,
срібло. Держави у греків у той час ще не існувало, проте певні органи управління
суспільством, безумовно, існували. Найважливішими з них були такі постійнодіючі
органи:
1)Рада старійшин — буле. До її складу входили всі старійшини роду. Старійшини
виступають представниками даного роду, фратрії, філи, у переговорах з чужинцями
чи іншими грецькими племенами дають клятви від імені общини, беруть участь у
родоплемінному суді. Вони ж разом з вождем розв'язують усі питання стосовно
життя і діяльності роду, фратрії, філи.
2)Вождь — базилевс. Це — військовий керівник, воєначальник, який командував
військом і мав завдання захищати народ і землю. Його обирав народ. Він був
рівним серед своїх воїнів, спав і харчувався разом з ними, у битвах з ворогами
виступав у перших рядах війська. Однак накази його були обов'язкові до виконання.
На війні він мав необмежене право життя і смерті над своїми воїнами. Він повністю
відповідав також за результати битви. Зате у випадку перемоги він діставав кращі
трофеї, більше рабів та почесті. Базилевсу виділяли найкращу ділянку землі —
теменос. Єдиною відзнакою їхньої влади був скіпетр — багато прикрашений жезл
або посох.
3)Народні збори — агора. Це збори всього дорослого чоловічого населення роду,
фратрії чи філи. їх скликали базилевс чи рада старійшин в міру потреби,
здебільшого для розв'язання найважливіших проблем війни і миру, про хід
військових подій, з приводу епідемій, стихійних лих та ін.
У VIII—VII ст. до н.е. в Греції зміцнюється влада і зростають привілеї родової
знаті. З'являється боргове рабство неоплатних боржників. На території Балкан
виникло багато невеликих так званих держав-полісів (поліс-місто). Форми
правління у них були різними. Спочатку здебільшого виникали тиранії. Ранні
тиранії були недовгочасними. Після повалення тиранії в найбільш економічно
розвинених полісах звичайно встановлювали нові форми правління демосу.
Зокрема, у тих полісах, де майнове розшарування громадян було порівняно
невеликим, виникала стародавня демократія, тобто правління вільних корінних
жителів, усього поліса. А в тих полісах, де майнове розшарування виявилося
різким і вплив багатіїв великим, виникала олігархія.
9. Утворення Афінської держави. Реформи Тезея.
Афінська держава виникла у південно-східній частині Балкансько-го півострова,
так званій Аттіці. Тут поселилися племена іонійців і виникло багато міст-полісів,
які між собою вели постійні війни, що гальмувало процес об'єднання (синойкізм)
та зумовлювало пізнє утворення державності. У Х-ІХ ст. до н.е. тут розгорнулася
гостра боротьба між родовою аристократією і демосом. У зв'язку з ускладненням
функцій управління суспільством за домаганням аристократії створено нову посаду
— архонта (начальник, старший), якого обирали на Народних зборах. Утворено й
спеціальну посаду військового вождя — полемарха. Посада базилевса, хоч і не була
остаточно скасована, стала другорядною. За ним зберігалися лише релігійні
функції.
На ці нові посади почали обирати виключно представників родової знаті: спочатку
пожиттєво, потім на 10 років, а з першої чверті VII ст. до н.е. — щорічно. Причому
обирали дев'ять архонтів, які створили колегію. До її складу входили і базилевс, і
полемарх. Очолював колегію архонт — епонім, який здійснював нагляд за
управлінням і виконував судові функції.
Подібна доля спіткала і раду старійшин — буле. Вона була витіснена новим
органом — ареопагом, який хоч і обирали на Народних зборах, але тільки з
представників найбільш знатних і багатих сімей. До нього перейшли функції
обрання архонтів, він розв'язував усі найважливіші питання управління
суспільством, здійснював контроль над діяльністю службових осіб. Народні збори
скликалися зрідка. Держави у той час ще не було.
Першим кроком до утворення держави стали реформи легендарного грецького
героя і мудреця Тесея (VII ст. до н.е.). Тесей об'єднав чотири найбільші племена
(філи) Аттіки в один народ з центром у Афінах. Поряд з племінними органами
управління було утворено єдині Народні збори, колегію архонтів та ареопаг.
Створено культ богині Афіни — опікунки міста і народу. Кожне з чотирьох племен
поділено на три фратрії (усього - 12), а кожну фратрію на 30 родів. Усіх вільних
повнолітніх громадян чоловічої статі Тесей поділив на три розряди: благородних
(евпатридів), землеробів (геоморів) і ремісників (деміургів).
Всі справи, що стосувалися всього народу, вирішували тепер центральні органи.
Почало зароджуватись спільне для всіх афінське право. Громадян усіх об'єднаних
племен не вважали тепер безправними чужинцями на території будь-якого з
об'єднаних племен, як це було раніше — вони стали рівноправними з місцевими
громадянами.
Згодом, коли утворюється військовий флот для захисту Аттіки й охорони морської
торгівлі, країна була поділена на невеликі територіальні райони — наукрарії, кожен
з яких мав збудувати і спорядити і військовий корабель.
Все інтенсивніший розвиток ремесла і торгівлі, зростання товарності сільського
господарства, втрата ним замкнутого натурального характеру, розширення функцій
грошей — це поступово, але невпинно розхитувало первіснообщинний лад.
Евпатриди на той час захопили майже всю найкращу землю, залишивши колишнім
общинникам — геоморам — невеликі неродючі ділянки, переважно на схилах гір.
Геомори часто змушені були брати позики натурою чи грішми під заставу своїх
ділянок або навіть під заставу особи самого боржника. За вчасне неповернення
боргу у геоморів кредитори забирали частину ділянки або й всю, а боржник ставав
залежним орендарем, сплачуючи часто кредитору до 5/6 частин врожаю. Якщо ж
позику зроблено під заставу особи чи дітей, дружини боржника, то вони ставали
борговими рабами кредитора. Така ситуація ще більше загострювала відносини між
родовою аристократією і демосом. Глибокі соціальні протиріччя -афінського
суспільства у будь-який момент могли призвести до політичного перевороту.
Евпатриди одержали перемогу, але змушені були піти на деякі -поступки. Зокрема,
вони погодились на запис законів, проти чого тривалий час заперечували, бо
відсутність писаного права давала їм змогу судити населення на підставі вигідних
їм звичаїв, ними ж придуманих правил та ін.
10. Реформи Солона в Афінах.
Суперечності між евпатридами і демосом тривали. На політичну арену вступив
Солон. Він належав до евпатридів. З його ініціативи і під його керівництвом
афіняни після багатьох невдач звільнили від мегарців острів Саламін. Цим Солон
здобув надзвичайну популярність в Афінах. У 594 р. до н.е. він був обраний
архонтом з надзвичайними повноваженнями. Спираючись на активну підтримку
Народних зборів, Солон приступив до проведення реформ. Умовно їх можна
поділити на економічні та політичні.
Головна економічна реформа Солона відома під назвою "сисахфія", що означає
"скидання тягаря", тобто у повному анулюванні будь-яких боргів. Із полів,
заставлених земельних ділянок бідняків були прибрані боргові камені, а ділянки
повернено їх попереднім володільцям.
Другим важливим кроком стала ліквідація боргового рабства. Такі боргові
зобов'язання, через які заставлялася особа боржника чи його рідня, були
заборонені. Всіх афінян, що стали борговими рабами, та членів їх родин відпускали
на волю.
Арістотель наводить і такий факт, що Солон встановив максимум землеволодіння в
одних руках, проте це іншими джерелами не підтверджено. Був виданий закон про
свободу заповітів, чого раніше не було. У тому випадку, коли заповідач не мав
законних дітей, він міг заповісти своє майно будь-якій особі чи віддати його на
суспільні потреби.
Солон запровадив нову єдину монету, нову систему мір і ваги. В інтересах міського
демосу він заборонив на деякий час вивозити з країни продовольство, за винятком
олії. Через Народні збори було видано закони, які сприяли створенню нових і
розширенню старих виноградників, садів, городів та регулювали правила
користування городами та колодязями, зрошувальними системами. Щоб успішніше
розвивалися ремесла і торгівля, був виданий закон про обов'язок батька навчити
сина будь-якого ремесла, а інакше син мав право відмовитись допомагати батькові
чи утримувати його в похилому віці. Видано закон проти неробства.
У політичній сфері Солон скасував генократію — „владу родової аристократії,
що існувала до цього часу, і замінив її тимократією — владою, яка
грунтувалася на майновому цензі. Аристократію було позбавлено привілеїв,
пов'язаних з пережитками родового ладу. Усіх вільних громадян чоловічої статі
було поділено на чотири розряди за майновим цензом. Тепер уже політичні права,
як і взагалі правове становище людей у суспільстві, повністю залежали не від
знатного, родового походження, а від майнового стану громадян. Отже, бути
архонтами, членами ареопагу, займати інші високі посади в державі могли тільки
громадяни, котрі належали до першого розряду.
Народні збори з часів Солона стали відігравати значно більшу роль у житті
суспільства, компетенція їх розширилась. Вони мали назву "еклезія", тобто збори
викликаних, оскільки про день зборів заздалегідь повідомляли оповісники,
закликаючи всіх громадян.
Солон також дещо послабив ареопаг, вилучивши з його компетенції підготовку
справ для обговорення їх у Народних зборах. Для підготовки цих справ, а також
загального управління країною він створив новий державний орган — Раду 400.
Зберіг Солон і колегію архонтів, яка була наділена виконавчою владою, здійснюючи
також судові та релігійні функції. Солон заснував ще один новий орган — суд
присяжних (геліею). До складу цього суду обирали громадян усіх чотирьох
розрядів! Геліея була не тільки найвищим судовим органом країни з обширною
компетенцією, а й мала важливі політичні функції.
Зберігши чотири племені, Солон зберіг і поділ країни на наукрарії (48 - по 12 на
кожне плем'я) з їхнім обов'язком поставляти державі по бойовому кораблю на рік.
Так, було прийнято закон про політичну активність громадян,' згідно з яким,
обговорюючи важливі питання у Народних зборах стосовно долі країни, всього
народу. Прийнято закони щодо фізичного виховання молоді, проти марнотратства
жінок та ін
11. Реформи Клісфена в Афінах. Завершення процесу утворення держави.
Боротьба між аристократією та демосом спалахнула з новою силою. Спроба
спартанців втрутитись у події і допомогти аристократам відновити свою владу
закінчилась невдачею. Демос переміг. На чолі Афін став вождь демосу,
непримиримий противник тиранії, аристократів і спартанців Клісфен. У 509 р. до
н.е., ставши першим архонтом, Клісфен провів серію реформ. Ці реформи
остаточно ліквідували залишки родового ладу і сформували систему афінської
демократії, яка зберігалася з невеликими змінами впродовж усього періоду
існування Афінської держави. Основною метою Клісфена було остаточно
ліквідувати вплив і силу реакційної землевласницької родової знаті,
демократизувати суспільно-політичний устрій Афін.
Насамперед Клісфен ліквідував чотири родові племена і натомість запровадив
територіальний поділ: поділив Аттіку на 10 територіальних філ. Кожна філа
поділялася на три частини — триттії. Часто триттії однієї філи не мали спільних
кордонів, бо розташовувались далеко одна від одної. Клісфен мав на меті
згуртувати раніше розірваних родовими і племінними відносинами людей з різних
частий Аттіки. Клісфен увів до складу філ не тільки корінних афінян, але й значну
частину метеків та інших чужоземців, що оселилися назавжди в Афінах.
Клісфен поділив територію Афін на 100 ще дрібніших одиниць — демів. На
триттію припадало по три-чотири деми та по 10 демів на кожну філу. Згодом
кількість демів зросла. Кожного афінського громадянина було приписано за місцем
проживання до якогось дему. Приналежність ця була спадковою.
Найвищим органом влади філи були Народні збори (агора), поточне управління
здійснювала колегія трьох епімелетів, яку обирали щорічно Народні збори . У
триттії діяли свої Народні збори, які щорічно обирали начальника. У демах також
управляли Народні збори і щорічно обираний ними староста (демарх). Його
обов'язками було скликати Народні збори, виконувати їхні рішення, здійснювати
поточне управління. Народні збори обирали також скарбника та інших урядовців.
Деми, з одного боку, мали свою, внутрішню, автономну компетенцію, з іншого —
виконували доручені їм державою. До демів перейшли усі фінансові, поліційні та
інші справи, якими раніше відали наукрарії, проте самі наукрарії збереглися. Вони і
далі повинні були щорічно будувати по одному військовому кораблю.
Клісфен утворив нові державні органи. Рада 400 у зв'язку з ліквідацією чотирьох
племен була теж ліквідована. Замість неї утворено Раду 500 — по 50 осіб від
кожної філи.
Створено також колегію десяти стратегів — по одному від філи. Головно це були
військові вожді, але не тільки — вони мали також важливі адміністративно-
політичні повноваження. Інші державні органи — геліея, ареопаг, колегія архонтів
— з деякими змінами в їх компетенції залишилися і діяли.
Щоб зміцнити демократичні засади суспільства, зокрема запобігти відновленню
тиранії чи влади аристократії, Клісфен запровадив так званий остракізм — суд
черепків. Один раз на рік на головних зборах шостої пританії присутні повинні
були відповісти на запитання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить
демократії, існуючому суспільству, устрою. Якщо народ на це запитання відповідав
ствердно, то присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писали
ім'я цієї людини. За більшістю голосів таку людину виганяли з Афін на десять років
(згодом на п'ять) без позбавлення громадянських чи будь-яких майнових або
спадкових прав.
Отже, реформи Клісфена, завдавши остаточного удару пережиткам родоплемінного
устрою, завершили так звану епоху політичних революцій і формування афінської
державності.
12. Греко-перські війни. Реформи Ефіальта та Перікла в Афінах.
У 492 р. до н.е. перський цар Дарій І спорядив велике військо і флот на Балкани.
Перський флот потрапив у жорстокий шторм, а сухопутна армія зазнала значних
втрат у боях з войовничими фракійськими племенами, територією яких
просувалася до Греції. Персам тимчасово довелось відступити. У 490 р. до н.е.
відбувся другий перський похід проти Греції. Головний удар був спрямований
проти Афін. Афіняни перші пішли у наступ і здобули блискучу перемогу. Бій, що
відбувся у Марафонській долині, увійшов в історію як приклад нечуваного героїзму
і безмежної любові до свого краю, народу, прагнення свободи.
З часу реформ Клісфена в соціально-економічному ладі Афін відбулися значні
зміни. В економіці великого значення набули морська торгівля, ремесла, значно
збільшився флот. У державно-політичному житті зріс вплив торговельно-
ремісничих верств населення, зміцніли демократичні сили. Афіни стали
наймогутнішою' морською державою Греції, і це було надзвичайно важливо, бо
Персія знову готувала похід проти Греції, який розпочався у 480 р. до н.е. У 480 р.
до н.е. об'єднаний грецький флот біля острова Саламін вщент розбив перський
флот, а в 479 р. грецькі війська біля Платеїв розбили й сухопутну перську армію.
Загроза перського поневолення була відвернена.
Наслідком греко-перських воєн стало зміцнення Афін, небувале зростання їхньої
економічної і політичної могутності. Афіни організували великий морський союз
грецьких держав. Члени союзу повинні були будувати кораблі для спільного флоту і
робити щорічні внески у спільну скарбницю, що знаходилася на острові Делос.
Зазначимо, що в Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і
аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте згодом знову
активізувалась. У 462 р. до н.е. вождь демократів Ефіальт, провів ще одні
реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й
далі гуртувалася аристократія. Спочатку Ефіальт повів боротьбу з окремими
членами ареопагу, притягнувши їх до судової відповідальності за зловживання
службовим становищем, за хабарі. Підготувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив
проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його
політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції та нагляд за
релігійним культом. Відбулося дальше зниження майнового цензу для зайняття
посад архонтів: до них допущено третій розряд громадян — зевгітів. Ефіальт
поплатився за здійснення своєї реформи життям — його було вбито.
Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще
один вождь демократів - Перікл. Період правління Перікла вважався "золотим
віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку. На цей час остаточно склалася
демократична державність Афін, їх конституційне законодавство, правове
становище громадян та ін.
Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх громадян у
політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до
будь-якої посади в державі. Перікл домігся через Народні збори введення оплати
за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Навіть за участь у
Народних зборах почали платити гроші . До речі, Народні збори при Періклі
почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх регулярно, і вони
розв'язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні посади обирали за
жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто, особливо знать, не міг
скористатися своїм впливом, розгортати закулісну діяльність. Відкритим
голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників.
Дбаючи про розвиток науки і мистецтва, просвіти, Перікл сприяв їхньому
розвиткові. Для найбідніших громадян він увів оплату так званих театральних
грошей, щоб усі могли відвідувати театри. Перікл організував велике оборонне
будівництво. Афіни і "коридор" до їхнього порту Пірей були оточені стінами,
велике і пишне будівництво велося у самому місті.
13. Суспільний лад Афінської держави.
Населення стародавніх Афін поділялося на дві основні категорії — вільних і рабів.
Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і
негромадян. До останніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники.
Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину, чиї батько і мати
були афінськими громадянами і проживали у законно оформленому шлюбі.
Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували
право бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. Серед
найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути
обраним на різні державні, а також громадські посади (з ЗО років), право на службу
у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв,
право на різну державну допомогу тощо. Громадяни Афін мали й певні обов'язки,
серед яких найважливішим була військова служба. Найбагатші громадяни (перший
розряд) мали ще один обов'язок перед суспільством — так звані літургії. Літургії
поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і
надзвичайні. До звичайних належали хорегії, гімнасіархії , фінансування спільних
обідів під час різних святкувань та ін. До надзвичайних літургій відносили
трієрархію — обов'язок спорядити військовий корабель. Держава давала
громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав,
забезпечив усім необхідним для плавання.
Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав
тільки в межах своєї держави. Виникає проксенія — інститут "гостинності", що
регулювала відносини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності.
Проксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян різних
полісів, а згодом між державами. Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи
більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою
угодою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні
права, що й місцевим громадянам.
Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах
користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінян-ки політичних прав не мали. Не
мали їх і чужинці, метеки і, звичайно, раби. Була в Афінах ще одна категорія
вільних людей — метеки (або метейки). Це теж чужинці, але ті, які постійно
проживали в Афінах. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління
проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах,
обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість.
Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю
вартістю не більше 12 тис. драхм. Водночас це були люди особисто вільні, мали
змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за
межі Афін. Вони сплачували державі окремий податок (метейкон).
Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників — звільнених на
волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий представляв їх перед властями
і в суді, платили той самий податок (метейкон) та ще й спеціальну оплату
(тріоболон).
Говорячи про античні суспільства, античну демократію і культуру, не слід забувати,
що ці суспільства були рабовласницькими. Розрізнялися раби державні та
приватні. Державні були в дещо кращому становищі. Вони могли мати своє
господарство, купувати й продавати майно, створити свою сім'ю. Державні раби
працювали на рудниках, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні
доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували
тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків,
писарів.
Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони працювали в
домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти,
вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Велика кількість рабів
працювала у приватних ремісничих майстернях, що називалися ергастеріями. Дуже
популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Раб в Афінах був
повною власністю господаря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати
майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його
господаря. Однак убити свого раба господар не міг. У суді раб самостійно
виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар.
14. Державний устрій Стародавніх Афін.
Найважливішими органами державної влади й управління в Афінах були: 1)
Народні збори; 2) Рада 500 — буле; 3) виборні службові особи — стратеги, архонти
та ін. Брали участь у державному управлінні також ареопаг і геліея.
Народні збори — еклезія. Це юридично і фактично найважливіший орган Афінської
держави, який вирішував найважливіші справи країни. В засіданнях Народних
зборів мали право й обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін
чоловічої статі, які до-сягли 18 років, але фактично — з 20 років. Не мали права
участі в зборах позбавлені політичних прав громадяни, жінки, метеки, чужинці та
раби. Був встановлений кворум — 6 тис. осіб. З меншою кількістю громадян збори
не проводились. При потребі відбувалися позачергові, надзвичайні збори. Скликала
збори урядова колегія Ради 500 — притани. Вона складала й порядок денний
Народних зборів, який вирішувала за чотири дні до скликання зборів.
Збори скликали спеціальні герольди. Перші збори кожного місяця (пританії)
вважалися головними. На них приймали найважливіші закони і загальнодержавні
рішення, проводили перевірку діяльності вищих службових осіб. Кожне з питань,
яке виносили на Народні збори, попередньо обговорювали у Раді 500, яка
пропонувала свій проект рішення. Голосування в Народних зборах проводилось у
давні часи криком, згодом — піднесенням рук (хейротонія). Таємне голосування
іноді також мало місце (білими і чорними камінцями) — у справах, що стосувалися
окремих громадян. Остракізм проводили шляхом таємного голосування глиняними
черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін.
Компетенцію Народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати
будь-які питання, що стосувалися як внутрішнього життя, так і зовнішньої
політики Афін, як загальнодержавних, суспільних справ, так і справ окремих
громадян. Компетенція Народних зборів постійно розширювалась паралельно з
демократизацією афінського суспільства та політичного ладу. Народні збори
передусім були законодавчим органом, а також найвищою інстанцією у сфері
політичній, адміністративній і судовій. Вони ж обирали всіх службових осіб.
У законодавчій сфері розрізняли загальнообов'язкові закони , а також постанови,
що торкалися конкретних справ чи осіб . Прийняття законів становило собою
демократичну, проте складну процедуру. Щорічно на перших Народних зборах
нового року можна було висувати питання про зміну існуючих законів чи видання
нових. З процесом законодавства пов'язана ще одна цікава процедура: на будь-якій
стадії проходження законопроекту, навіть у колегії номофетів, проти нього міг
виступити кожен громадянин, заявивши під присягою, що впродовж року порушить
проти ініціатора законопроекту судову справу.
Народні збори розглядали також питання про війну чи мир, фінансові питання
(накладання податків, встановлення зборів, мит), питання заборони чи дозволу
ввозити чи вивозити певні товари, культові справи, обрання державних урядовців, а
у військовий період — військового командування.
Народні збори виступали і як найвища судова інстанція. Вони розглядали справи
про антидержавні злочини (зрада, перехід на бік ворога, видача державної
таємниці, спроба повалити існуючий лад, бунт) і будь-які інші справи, розслідуючи
їх від початку і до кінця, або тільки в принципі висловлювали думку стосовно
винного з тим, щоб детальніше цю справу розглянув суд. Народні збори розглядали
скарги громадян з приводу хабарництва, зловживань державних урядовців владою,
на зловмисних донощиків .
У Народних зборах проводився і остракізм. Для законності рішення на зборах мав
бути встановлений кворум — не менш 6 тис. громадян. Засуджений остракізмом
повинен був упродовж десяти днів залишити Афіни. Остракізм тривав десять років,
згодом — п'ять. Засуджений не позбавлявся ні громадянських, ні інших прав, майно
теж не конфісковувалось.
15. Виникнення держави у Спарті, її суспільний устрій.
Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується історія класичної
Греції. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і
державно-політичного устрою та права. Значною мірою ці особливості
пояснюються природними умовами. Для Лаконської долини характерні родючі
землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими
деревами та виноградниками.
Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її територія була
населена племенами ахеян. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці,
що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на
рабів — ілотів, а частково — поставлені в залежність від дорійців і обкладені
різними повинностями. Спарта стала економічним і адміністративно-політичним
центром дорійців, їх столицею. Це було єдине неукріплене місто в Греції.
Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та
керувати завойованими територіями прискорювали розклад первіснообщинного
ладу у дорійців, стимулювали процес утворення держави. Сприяли цьому й часті
сутички з сусідами, внутрішня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення
майнової та соціальної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у
дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються
родоплемінні відносини й утворюється рабовласницька держава.
Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші
характерні особливості. Суспільно-економічний та державно-правовий розвиток
країни відбувався повільно, носив застійний характер. Довгий час зберігалися
численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло
розвивалися слабо. Спарта стала країною аграрною. Господарство мало
натуральний характер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.
Держава у спартанців набувала характеру військового табору зі збереженням
аграрних рис.
Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з
іменем Лікурга. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати
основи суспільного ладу й державного устрою країни. Лікург, окрім того, провів
велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям
аристократії, накопиченням в її руках земельних володінь. В наступні століття
відбувається значне розширення території Спарти. Однією із перших загарбано
Мессенію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст —
"полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у створений Спартою т. зв.
Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Мікени, Мантінею та ін.). В результаті
Спарта стала однією з найвпливові-ших і наймогутніших держав Стародавньої
Греції.
Суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах,
побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родо-племінного устрою,
діяли старі звичаї, обряди, традиції. Усе населення Спарти поділялось на три
групи: спартанців, періеків та ілотів. Пануючою верствою були спартанці. Вони
були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та
привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним коштом спартанці,
тобто воїни, становили "общину рівних". Община довгий час поділялася на три
дорійські філи (племена), ті — на фратрії.
Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер.Більшу частину часу
спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими
вправами, гімнастикою, фехтуванням, боротьбою, бігом тощо. Кожен спартанець
щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий
сиситій, участь в яких була обов'язковою.У побуті довгий час домінували звичаї
колективізму, суворої простоти, невибагливості.
На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети).
Внаслідок завоювань маси поневоленого населення перетворено в рабів —
ілотів. Спартанець міг ілотів карати, вбити, міг з дозволу властей відпустити на
волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї
землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані
щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк. Крім того, давати ще
певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Ілоти були зобов'язані при
потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій. Після
бою зброю в ілотів відбирали. Ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину
вирощеного врожаю та інших продуктів. Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій
нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Іноді ілоти відпускались
державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Відпущені на волю
ілоти йменувалися неодамоди.
Періеки (з грец. дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою
територій, на які Спарта поширила вплив, підпорядкувала собі (але не шляхом
завоювання, бо тоді підкорене населення перетворювали в ілотів). Порівняно з
абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим.
Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли
продавати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, скотарством,
менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих
землях, у гірських районах тощо. Але них не поширювались правила виховання,
побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні
повинності (фізичні роботи, сплата оброку натурою і грішми), служили у війську в
якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).
16. Державний лад Спарти, його особливості. Право.
Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені реформами
Лікурга.
В кінцевому вигляді структура органів державної влади й управління Спарти
виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла;
колегія ефорів.
Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза всяким сумнівом,
походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада
пояснюється об'єднанням, згідно з легендами, у давнину двох дорійських племен.
Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син.
Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного родича.
Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду
старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир,
розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові
(жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились
тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході
належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі
військові і невійськові справи. Рішення, наказ царя були обов'язковими.
Герусія. Другим важливим органом державної влади у Спарті була рада старійшин
герусія. До складу герусії входило ЗО осіб — два царі та 28 членів — геронтів.
Обиралися геронти на Народних зборах, пожиттєво, з представників знатних родів,
які досягли 60-річного віку, тобто не служили вже у війську. Компетенція герусії,
спочатку невелика, з бігом часу зростала (в міру того, як звужувались
повноваження царів). Уже з VI-V ст. до н.е. герусія стала найважливішим органом
влади й управління Спарти. Отже, герусія розглядала й вирішувала усі важливі
державні справи стосовно внутрішньої та зовнішньої політики, приймала
чужоземні посольства і відправляла свої, попередньо обговорювала питання, які
вважала за доцільне винести на обговорення Народних зборів, готувала проекти
рішень зборів, які від імені герусії доповідав на зборах хтось з геронтів.
Народні збори — апелла. У Спарті їх поза всяким сумнівом можна вважати чи не
найхарактернішим пережитком первіснообщинного ладу. Участь у Народних
зборах мали право приймати лише повноправні громадяни чоловічої статі, котрі
досягли 20-річного віку, мали земельні наділи та тісно пов'язані з їх володінням
політичні права. Народні збори обговорювали і приймали закони, розв'язували
питання війни чи миру, обирали геронтів, ефорів та інших службових осіб,
командувачів військами, яких доводилось посилати на різні фронти, вирішували,
хто з царів здійснюватиме верховне командування. Вони виносили рішення у
випадку виникнення спорів з приводу спадкування престолу, укладення чи
розірвання союзу з іншими державами, вибирали послів. Тут обговорювались
справи "Пелопонеського союзу", заслуховувались посланці його членів. Збори
надавали або позбавляли громадянства.
Ефори. Вони посідали у Спарті виняткове становище. Коли виник інститут
ефорату — не встановлено. Вважається, що спочатку компетенція ефорів була
обмеженою: вони здійснювали нагляд за способом життя і поведінкою громадян,
над належним вихованням молоді, над періеками та ілотами. Під час першої так
званої Мессенської війни царі Феопомп та Полідор, перебуваючи тривалий час у
походах, доручили ефорам здійснювати судочинство. Надалі влада ефорів почала
все більше й більше зростати. Вони нібито виступали в якості представників й
захисників інтересів народу, а насправді — знаті, яка побоювалась царів, не була
певна в їх відданості знаті, оскільки влада царів була спадкова, отже, мало залежала
від знаті. Власне тому вона зробила свою ставку на ефорів, обрання яких уза-
лежнила від себе. Ефорів (п'ять осіб) обирали на рік. Вони створювали єдиний
колегіальний орган — колегію ефорів, під головуванням ефора — епоніма.
Судові органи. Окремих судових органів у Спарті, наскільки науці відомо, не
існувало. Судовими повноваженнями були наділені царі, ефори, герусія і Народні
збори.
Збройні сили. Всі фізично здатні громадяни чоловічої статі у віці від 20 до 60 років
були зобов'язані нести військову службу в якості важ-коозброєних воїнів (гоплітів).
Це ж стосувалося і періеків. При необхідності в якості легкоозброєної піхоти
залучали ілотів.
17. Виникнення Риму. Суспільний лад і органи управління. Жрецькі колегії.
Легенда про заснування Риму пов'язує цей факт зі Стародавньою Грецією, з однією
з популярних грецьких легенд про Троянську війну. Згідно з легендою, після цієї
війни до Італії зі соратниками приплив троянець Еней, який заснував тут поселення
і поріднився!» місцевим правителем Латином та його племенем. Саме нащадки
Енея — Ромул і Рем, котрих, за легендою, вигодувала вовчиця, заснували у 753 р.
до н.е. місто Рим (Кота). Рем під час будови міста загинув, а Ромул завершив
будівництво, давши йому своє ім'я. Цю історичну легенду певною мірою
підтверджує наука. Ромулу приписується організація римської общини: населення
розділяли на три тріби — общини (Тіціїв,.Рамнів, Луцерів). Кожна тріба складалася
з 10 курій, кожна курія — з 10 родів, у кожному роді було 10 сімей. Отже, римський
народ налічував 3 тріби, ЗО курій, 300 родів і 3000 сімей.
Основною суспільною одиницею був батьківський рід. Справи роду
вирішувалися на зборах роду, до складу яких входили всі члени роду (чоловічої
статі). Очолював рід виборний старійшина. Разом з майновою і соціальною
диференціацією владу в родах захоплюють найбагатші впливові люди, з яких і
обираються старійшини. Так формувалась спадкова аристократія з її
привілейованим становищем. За нею закріплюється назва патриції. Згодом
патриціями стали називати всіх повноправних римлян — членів 300 родів. Крім
повноправних громадян-патриціїв у складі римського населення були ще клієнти та
плебеї. Клієнти (лат. сііепгіз — вірний, слухняний).Ця соціальна верства
утворилася з чужинців, відпущених на волю рабів, незаконнонароджених дітей.
Клієнти — це вільні люди, котрі могли розпоряджатися своїм майном, торгувати на
ринку тощо. Однак не мали права набувати нерухомостей. Іншу велику групу
вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї . Це
населення Риму, яке складалося з жителів сусідніх, підкорених і приєднаних до
Риму латинських общин. Плебеї не мали доступу до общинної землі, проте
володіли невеликими ділянками навколо Риму на праві власності. Вони повинні
були сплачувати податки, виконувати різні громадські функції, служили у
римському війську, могли самостійно набувати будь-яке майно, укладати угоди,
захищати в суді свої інтереси, тобто мали цивільну (але не політичну) громадянську
правоздатність.
Держави у Римі в той час ще не існувало. Але певні органи управління
суспільством сформовані достатньо чітко. а) Народні збори. У них брали участь
усі дорослі повноправні громадяни, чоловіки. Народ збирався по куріях, тому збори
називалися куріатними коміціями. На зборах вирішували питання війни і миру,
прийняття нових общин до складу римського народу, обирали службових осіб та
вождя, заслуховували звіти попередніх. б) Цар (вождь)— рекс. Очолював
римський народ цар. Посада була не спадкова, а виборна. Обирали царя на
Народних зборах, очевидно, пожиттєво. Рекс найперше вважався воєначальником,
верховним жерцем, суддею. Межі його влади визначали звичаї. Над ним стояли
Народні збори, а нарівні з ним — сенат. в) Сенат. Кількість його членів 300 — за
кількістю родів. Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був
узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Всі рішення куріатних коміцій повинні були
дістати схвалення сенату.
г) Жрецькі колегії. Вважалось, боги керують кожним кроком людини у земному
житті. Жерці ж вважалися виразниками волі богів. Отже, при цьому рексі створено
три основні колегії жерців, котрі відігравали велику роль у житті суспільства. Це
були колегії авгурів, понтифіків і феціалів.Авгури на основі релігійних ворожінь (за
зорями, нутрощами жертовних тварин і птахів та ін.) визначали волю богів
стосовно тих чи інших дій і вчинків. Вони не передбачали майбутнє, а визначали,
чи сприятимуть боги задуманим діям. Понтифіки оберігали і тлумачили звичаї, а в
подальшому — звичаєве право. Вони наглядали за усіма громадськими і
приватними богослужіннями, дотриманням обрядів, відали складанням календаря,
веденням літописів; розглядали спірні справи і суперечки громадян, зокрема на
релігійному тлі. Вони мали право засуджувати людей за релігійні злочини навіть до
страти. Феціали відали "міжнародними" відносинами: виконували посольські
функції, вели переговори з іншими общинами і народами, укладали з ними
договори, які затверджувалися потім Народними зборами чи сенатом. Феціали
відали й ритуалом оголошення війни: вмочували спис у кров жертовної тварини,
йшли на територію ворога й встромлювали у неї спис.
18. Реформи Сервія Тулія у Римі та їхня оцінка. Особливості утворення
Римської держави
Вирішальний удар родовій організації і привілейованості патриціїв завдав шостий
рекс Риму Сервій Туллій (578-534 р. до н.е.). Отже усе чоловіче вільне населення
Риму — патриціїв і плебеїв — він розділив за майновим цензом на п'ять
розрядів. При цьому до уваги бралося не будь-яке майно, а земля. Відповідно до
цієї класифікації поділяли обов'язки військової служби, рід військ і вид озброєння,
а також (що дуже важливо) політичні права. Плебеї фактично були прирівняні до
патриціїв, за ними визнавали майже повні політичні права: право брати участь у
Народних зборах, голосувати, займати виборні посади (щоправда, не всі), брати
участь у розподілі державних і захоплених земель, рабів та ін. Отже, правове
становище людини в суспільстві стало визначатися не за походженням чи
знатністю, а за майновими ознаками (землею).
Римська армія також будується залежно від класифікації на розряди. Кожен з п'яти
розрядів повинен виставляти певну кількість військових одиниць — сотень
(центурій) і мати певний вид озброєння. Центурії були не тільки військовими, а й
політичними одиницями. Сходячись на збори, громадяни відтепер шикувалися за
центуріями. Кожна центурія мала один голос, який подавав командир центурії —
центуріон. Центуріатні збори незабаром стали основними в суспільстві.
Сервій Туллій розпорядився також провести, не відкладаючи, перепис населення,
розподіливши його за розрядами.Тим, хто ухилявся від перепису, згідно зі законом,
загрожували рабство або смерть.
Друга частина реформи Сервія Туллія полягала у тому, що він чітко визначив межі
поселення римського народу, поділивши їх на територіальні одиниці — триби. Цих
триб спочатку було створено 20 або 21, з них 4 міські та 16 (або 17) сільських.
Реформи Сервія Туллія були справжньою політичною революцією, яка завдала
вирішального удару пережиткам первіснообщинного ладу в Римі, родоплемінній
організації суспільства і завершила перехід до держави. Ці реформи заклали основи
нового поділу суспільства — не за родовою ознакою, знатністю, походженням, а за
майновим і територіальним принципами.
Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести
напружену боротьбу з сусідами, які з усіх боків натискали на неї. Молода Римська
республіка тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е.
Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі
прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено,
спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій. Врешті з'явилося римське військо із
Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму.
Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають
конфлікти між плебеями і патриціями. В результаті цього, плебеї здобули право
обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських трибунів) — своїх
уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли
рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення
були несправедливі стосовно плебеїв. Другою великою перемогою плебеїв було
прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів — Законів XII
таблиць. Плебеї домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію
трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і
плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни Гай Ліциній і Луцій Секстій провели ще три
дуже важливі закони, а саме: 1) відсотки за позику залічувалися у рахунок сплати
боргу, причому сплата боргу дозволялася рівними частками впродовж трьох років;
2) кожному громадянинові дозволено володіти ділянками землі з громадського
(державного) поля не більше 500 югерів (югер=0,25 га); 3) відновлено владу
консулів, яка була під час воєн ліквідована і замінена владою військових трибунів, і
встановлено, що один з консулів має бути плебеєм. Плебеїв допущено і в сенат. У
326 р. до н.е. законом Петелія ліквідовано боргове рабство, чого давно і
наполегливо домагалися плебеї. Близько 300 р. до н.е. плебеї були допущені в
жрецькі колегії понтифіків, авгурів і феціалів. І, нарешті, 287 р. до н.е. за диктатора
— плебея Квінта Гортензія прийнято закон про те, що рішення плебейських
трибутних зборів набувають силу закону для всіх громадян і не потребують
схвалення сенату.
19. Суспільний устрій Риму в період республіки: громадяни і негромадяни
(латини, перегрини, вільновідпущеники, чужинці). Раби.
Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Основним, навіть з погляду
римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні
люди, у свою чергу, поділялись на громадян і негромадян, чужинців. Громадяни —
на повноправних і неповноправних.
Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувалися тільки
патриції. Патриціат не втратив політичного значення навіть після реформ Сервія
Туллія. В міру посилення впливу плебеїв поряд з патриціанськими з'являються
впливові плебейські династії. Вільне населення Риму і завойованих ним територій
поділялося на декілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності.
Правоздатність називалася сариї (буквально — голова), суб'єкт права — регзопа
(о соба). Повну правоздатність мали тільки римські громадяни,
вільнонароджені. Для цього треба було відповідати трьом статусам: статусу волі,
статусу громадянства і статусу сімейному. Статус волі вважали чи не
найголовнішим, бо раби, наприклад, були не суб'єктами права, а об'єктами. Дуже
важливим був і статус громадянства. Воно набувалося: а) народженням від шлюбу
римських громадян або хоч від матері-римлянки; б) звільненням римським
громадянином свого раба; в) усиновленням (удочерінням) римським громадянином
чужоземця; г) наданням державою громадянства цілим общинам чи окремим
особам.
Громадянство втрачалося: а) якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи у
полон, де став рабом; б) був засуджений за тяжкі кримінальні злочини (відданий у
гладіатори чи вигнаний із держави з забороною повернення і надання йому "хліба,
води й притулку").
Що ж означала повна правоздатність Це: а) право шлюбу, тобто право брати
квіритський шлюб, який супроводжувався певними юридичними наслідками
(батьківська влада, право дітей на спадщину батька сімейства та ін.); б) повна
майнова правоздатність із правом звертатися до римського суду для захисту своїх
матеріальних інтересів; в) право подання голосу, тобто право участі у Народних
зборах; г) право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади.
Римське право знало повну або часткову втрату правоздатності. Повна втрата була
наслідком втрати свободи. Часткової втрати зазнавали люди, позбавлені
громадянства, але при збереженні свободи (наприклад, засуджені на вигнання).
Відомим було ще обмеження або мінімальна втрата правоздатності — одруження
дівчини, усиновлення (коли самостійна особа потрапляла під владу домовладики).
Патриції та плебеї на початок III ст. до н.е. своєю правоздатністю були
повноправними громадянами Риму. З найбільш багатих і знатних патриціанських та
плебейських родів-династій з кінця IV і у III ст. до н.е. став формуватися так званий
благородний стан, або "нобілі. Переважно це були великі земле- і рабовласники.
Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою.
Згодом їх стали називати сенаторським станом . Цей стан мав різні почесні звання,
права. Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн
сестерцій.
З II ст. до н.е. формується ще один стан — вершники, проте це не колишні
вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян,
майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого
крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих
і середніх магістратур.
Категорію неповноправних громадян становили, як відомо, вільновідпущеники.
Вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути
магістратами і мали обмеження щодо права голосування, брали участь лише у
трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах.
Негромадяни (латини, перегрини, вільновідпущенники, чужинці).
Категорію неповноправних громадян становили вільновідпущеники. Вони не мали
права на шлюб з повноправними громадянами, не могли бути магістратами і мали
обмеження щодо права голосування, брали участь лише у трибутних коміціях і то
тільки в чотирьох міських трибах.
У римському суспільстві додержавного періоду і часів існування республіки
непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до
римського народу, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом.
Чужинця вважали потенційним ворогом — поліз, і тому його можна було безкарно
вбити або перетворити у раба. Щоправда, це положення ніколи не втілювалося у
життя в категоричній формі — не всіх чужинців повністю позбавляли прав.У
подальшому таке категоричне положення про безправ'я чужинців шораз більше
пом'якшується, хоч загалом продовжує діяти. За чужинцями починають визнавати
певну, обмежену правоздатність, причому тільки тією мірою, якою вона
визнавалася римськими законами за тією чи іншою чужою общиною, групою чи
народом. Договірні відносини між громадянами і негромадянами вимагали хоч би
деякої правоздатності останніх.
Тому вже в давню епоху виникли спочатку індивідуальні, а потім і групові винятки
із правила безправ'я чужинців. Це виявлялось у встановленні для них інституту
"гостинності". Для охорони чужих купців і торговців використовувався й інститут
клієнтели. Гість-купець як клієнт вже користувався у Римі захистом і міг через
свого патрона брати участь в укладенні угод з римлянами чи іншими чужинцями.
Його права охороняли як звичаї, так і релігія.
Зазначимо, що римляни не виробили якихось загальних правил про правоздатність
чужинців. Правове регулювання цього питання йшло шляхом установлення певної
правоздатності окремих осіб чи їх категорій. У цьому плані треба розрізняти дві
основні категорії негромадян-чужинців: 1) латини; 2) перегрини .
Латини. Це поняття спершу стосувалося жителів вільних латинських міст —
общин, що входили до складу Лація ще до підкорення його Римом. Після їх
завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави вони не
набували прав громадянства, а зберігали своє. У Римі їм надавалося право майнової
правоздатность, право виступати в суді, іноді право на шлюб з римлянами, проте
вони не брали участі у політичному житті Риму. Згодом спеціальне право надало
можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське
громадянство при переселенні в Рим, у тому числі політичні права.
Правове становище "латинів" римляни згодом почали надавати жителям інших
латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, навіть цілих
регіонів (крім права на шлюб з римлянами). Вони становили окрему категорію
латинів (латини колоній) на відміну від "старих", корінних латинів. Після
"латинської війни" (340-338 рр. до н.е.) більшість жителів міст Лація дістали право
римського громадянства. Інші ж і далі називалися латинами, за ними зберігалося
власне громадянство, однакова з римлянами майнова правоздатність, право на
шлюб, проте вони не брали жодної участі у римському політичному житті.
Перегрини. До категорії перегринів належали: 1) жителі провінцій, котрі
входили до складу Римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні
прав латинів, зокрема, ті, що без бою здалися на милість римлян (сіесііисіі); 2)
жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов'язані, які
дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни, засуджені на
вигнання з втратою громадянства. \
Перегрини у своїй общині зберігали громадянство, жили за своїми звичаями і
правом. Правове становище їх у Римі визначалося конкретними договорами Риму з
тим чи іншим народом (общиною, містом). Згодом для регулювання правових та
інших відносин перегринів з римлянами чи між самими перегринами на території
Риму було створено спеціальну правову систему — "право народів", обирались і
спеціальні магістрати, які розв'язували правові проблеми перегринів.
Рабство виникло у Римі ще до утворення держави. Напередодні утворення і на
початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби
були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. Проте в III
ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає. Раба
не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті.
Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та
напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли
найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На
цьому ґрунті неухильно зростав антагонізм між рабовласниками і рабами, щораз
частіше виникали повстання рабів.
З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не
визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господаря чи інших громадян
було таке ж ставлення, як до речі. Отже, як об'єкт права власності його можна
купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Раба можна було
і вбити. Раби перебували у приватній і державній власності. Способи встановлення
рабства були такі: 1) військовий полон або захоплення чужої людини, належної до
общини-міста чи держави, не пов'язаної з Римом жодним договором; 2) народження
від рабині, навіть якщо батько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) у
стародавньому праві — продаж римського громадянина у рабство у випадку
скоєння особливо тяжких злочинів або віддання в рабство при несплаті боргів. У
період монархії віддача у рабство іноді заміняла присуд до смертної кари, а також
пов'язувалась з присудженням до праці у рудниках. Способи припинення рабства
були такі:
1. Відпущення на волю раба його господарем. Це робили в присутності магістрату,
який оголошував раба вільним. Господар міг звільнити раба й своїм заповітом.
Спочатку жодних обмежень у цій справі в законах чи звичаях не існувало. Але
потім вони з'являються.Отже, господар, котрий не досягнув 20 років, не міг
відпускати рабів на волю без вагомих підстав. Встановлюється також максимальна
кількість рабів, яких можна відпустити за заповітом. У 10 р. до н.е. був виданий
сенатускон-сульт, згідно з яким підлягали страті всі раби, які знаходились під
одним дахом з господарем, якщо його вбили. Винятки допускались тільки тоді,
коли доведено, що раб захищав господаря з небезпекою для свого життя.
2. Звільнення на волю рабів за ініціативою держави. Це мало місце переважно у
випадках значної заслуги рабів перед суспільством, державою (коли сенат
довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, заплановані повстання,
таємні переговори з іноземними державами, наближення і плани чужих військ
тощо). Таких рабів-донощиків держава викупляла у власників, звільняла від
рабства, давала грошову винагороду, іноді навіть надавала право римського
громадянства. Інші випадки викупу рабів у власників (примусові) — у зв'язку з
систематичною надзвичайно жорстокою поведінкою господаря з рабами. Рабів тоді
не звільняли, а продавали іншому господареві. Держава могла продати або дати
волю покинутому (вигнаному) господарем рабові (наприклад, господар його вигнав
як непотрібного через хворобу, старість).
Правове становище відпущених з рабства людей визначалось положенням їх
попереднього господаря. Вони набували його родового імені й потрапляли у
правову категорію вільновідпущеників. У всіх випадках їх правоздатність була
обмеженою. Вільновідпущеники не могли обіймати виборних посад у державі,
брати шлюб з вільно-народженими. Зберігалася моральна і матеріальна залежність
звільнених від їх колишніх господарів. В період імперії "невдячний"
вільновідпущеник міг бути знову відданий у рабство його колишньому власникові
або проданий, а його вартість віддавали господареві.
20. Державний устрій республіканського Риму: народні збори (види,
компетенція, роль).
В перші століття після утворення держави у Римі формується правління у вигляді
республіки, в якій ще порівняно довго зберігались органи з епохи
первіснообщинного ладу, що виникли в умовах міської общини (Народні збори,
сенат, жрецькі колегії). За суттю це була аристократична республіка, оскільки
керівну роль у державі, незважаючила реформи Сервія Туллія, відігравали патриції.
Незважаючи на загалом домінуюче становище патриціїв у суспільно-політичному
житті та державі, римляни називали свою державу, республіка (суспільна,
громадська справа), чим наголошували на верховенстві, суверенітеті народу.
Безумовно, певні підстави для цього існували, адже формально Народні збори були
найвищим, найавторитетнішим органом держави, і рішення їх вважалось
остаточним.
Народні збори. У Римі з давніх-давен, зокрема ще до виникнення держави, Народні
збори вважалися носієм вищої влади. Називали їх коміціями . У період республіки
існувало три види Народних зборів: 1) куріатні коміції; 2) центуріатні коміції; 3)
трибугні коміції .
1. Куріатні коміції. Це найдавніший вид Народних зборів, які існували ще до
виникнення держави. Основні їхні функції — затвердження усиновлень (удочерінь)
і релігійний обряд надання магістратам, обраним на центуріатних та трибутних
коміціях, владних функцій. З часом ці збори взагалі зникли. Остання з названих
функцій перейшла до представників курій — 30 лікторів (за кількістю курій) і
трьох авгурів (жерців).
2. Центуріатні коміції. Цей вид Народних зборів виник внаслідок реформ Сервія
Туллія і був, по суті, зборами війська. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за
центуріями, яких налічувалося 193. Кожна центурія мала один голос. До
компетенції центуріатних зборів належали такі питання: а) обрання вищих
магістратів (консулів, преторів, цензорів); б) розв'язання питань про оголошення
війни, укладення миру; в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу
Риму, надання громадянства; г) прийняття законів, обговорення законодавчих
пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень; д) розгляд скарг на
вироки про смертну кару; є) інші справи.
Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Якщо було набрано
97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила
більшість. Ще більше зросло значення центуріатних зборів після видання в III ст.
до н.е. закону Менія, згідно з яким сенат позбавлено права затверджувати рішення
зборів.
3. Трибутні збори виникли внаслідок реформ Сервія Туллія. На відміну від
центуріатних зборів — зборів війська, трибутні були зборами всього населення
триб (але громадян), тобто зборами за територіальним принципом. Розрізнялись
два види трибутних зборів — спільні (патриціїв і плебеїв) і суто плебейські.
Залежало це від того магістрату, який скликав збори. Якщо це був консул, претор чи
цензор, то збори зазвичай скликали спільні; якщо плебейські магістрати —
плебейські трибуни чи едили, то збори були плебейськими. У практику увійшло,
що трибутні збори здебільшого були плебейськими. Спочатку трибутні збори
порівняно з центуріатними вважалися другорядними. На них ухвалювали менш
важливі рішення, обирали середнього рангу і нижчих магістратів (квесторів,
курульних едилів та ін.), плебейських магістратів (плебейських, або народних
трибунів та плебейських едилів), обговорювали й ухвалювали проекти законів,
внесені преторами , розглядали скарги громадян на вироки про стягнення штрафів.
Трибутні збори скликали у Римі. Триб налічувалося 20 або 21, потім 35. Кожна
триба мала один голос. Роль трибутних зборів з часом зростала. Згідно зі законом
Гортензія рішення цих зборів стали обов'язковими для всього римського народу,
всієї держави. Вони не потребували схвалення сенату. До трибутних зборів після
закону Гортензія перейшла майже вся законодавча діяльність. Тільки питання війни
і миру завжди вирішувалося центуріатними зборами.
У ранньореспубліканський період Народні збори відігравали значну роль у
державному житті Риму, проте не таку велику, як, скажімо, в Афінах. Тільки збори
могли розв'язувати питання війни чи миру, тільки вони приймали і скасовували
закони, обирали службових осіб тощо. Однак на відміну від Афін їх скликали
нерегулярно, за бажанням сенату чи магістратів, багато важливих питань
суспільного і державного життя вирішувалось поза ними.З часом роль Народних
зборів занепала.
21. Сенат у Римській державі (порядок утворення, компетенція та роль ).
У Римській державі сенат мав дуже велике значення. Він зберігався ще з
додержавного періоду і з утворенням держави став, по суті, відігравати серед
державних органів домінуючу роль. Ще з давнини кількість сенаторів становила
300 осіб — кожен рід (300) був представлений старійшиною. Спочатку сенаторів
призначали консули, а з IV ст. до н.е. — цензори. До складу сенату входили
найперше колишні магістрати — консули, претори та інші поважні, заслужені
особи, зокрема глави сімей, родів, полководці. Сенатора, який був у списку
першим, називали головуючим сенату (офіційно такої посади не існувало).
Сенат формувався на п'ять років. Після закінчення цього терміну список сенаторів
переглядався. Тривалий час сенаторами могли бути тільки патриції, а приблизно з
444 р. до н.е. — і плебеї (з найбагатших і найзнатніших родин). Обирали сенаторів
здебільшого з вершників або громадян І розряду, тобто з найбільш багатих і
впливових родин. Згодом ця знать виділилась у так званий сенаторський стан.
Наприкінці існування республіки почали вимагати навіть певний майновий ценз
для введення до складу сенату (значно вищий, ніж колись для "вершників" чи І
розряду — не менше як 1 млн сестерцій). Так сенат став органом служилої
спадкової аристократії.
Призначали засідання сенату і головували на них вищі магістрати — консули чи
претори, а з IV ст. до н.е. — ще й плебейські (народні) трибуни. Сторонніх осіб на
засідання не допускали. Оскільки сенат вважався формально дорадчою установою
при вищих магістратах, то його рішення не було для них обов'язковим. Проте
фактично рідко який магістрат наважувався виступати проти або не виконувати їх
рішення. Отож, сенат почав швидко і неухильно набувати авторитету. Визначилася
й компетенція сенату — певне коло справ, які він розглядав у обов'язковому
порядку. Прийняті рішення стали обов'язковими до виконання.
Отже, по-перше, це були повноваження у законодавчій сфері, зокрема в VI-V ст. до
н.е. закони, прийняті центуріатними і трибутними Народними зборами, а також
рішення плебісцитів і проведені зборами вибори службових осіб потребували
затвердження сенату. Однак у III ст. до н.е. затвердження сенатом законів
центуріатних зборів і результатів виборів було скасовано і замінено попереднім (до
внесення у Народні збори) затвердженням проектів законів і списку кандидатів на
посади.
По-друге, повноваження в адміністративній сфері. Сенат видавав розпорядження
стосовно благоустрою, громадської безпеки.
По-третє — це повноваження у фінансовій сфері. Сенат складав п'ятирічний
бюджет внутрішніх державних видатків і річний бюджет військових витрат. Від
сенату залежало надання дозволу на понадбюджетні витрати. Сенат здійснював
нагляд за управлінням державним майном, землями, їхнім розподілом. У
розпорядженні сенату знаходилась державна скарбниця, під його наглядом —
недоторканний запас золота і срібла.
По-четверте, повноваження у галузі зовнішньої політики. Сенат вів переговори з
іншими державами й народами, приймав і відправляв посольства, укладав мирні
угоди .
По-п'яте, повноваження у галузі військовій. Сенат затверджував розподіл провінцій
(вони розділялися за жеребкуванням) і армій між воєначальниками. По-шосте,
повноваження у галузі культів. Сенат керував будовою храмів, призначав
проведення релігійних церемоній, вводив культи нових богів тощо. По-сьоме, при
необхідності сенат був уповноважений вживати надзвичайні заходи стосовно
управління чи порятунку держави. Отже, сенат у випадку особливої воєнної
загрози Риму або виникненні внутрішніх масових конфліктів міг: 1) давати
консулам розпорядження про призначення диктатора; 2) надавати магістратам
надзвичайну і необмежену владу.
Отже, як бачимо, сенат мав великі повноваження і відігравав важливу роль в
управлінні суспільством. Особливо його роль зростає в другій половині періоду
існування республіки, коли сенат зосереджує всі найважливіші державні справи.
Значення сенату посилювалось передусім за рахунок зменшення ролі Народних
зборів.
22. Інститут магістратури у Стародавньому Римі: загальна характеристика,
види магістратури (виникнення, основні риси, види та роль).
Цей державний інститут також виник внаслідок впровадження у життя реформ
Сервія Туллія. Магістрати — це службові особи держави, урядовці — вищі,
середні, нижчі — уповноважені представляти Римську державу і від її імені
здійснювати державні акти в галузі управління і судочинства. Магістрат, як
засвідчує зміст цього слова, очолює народ, разом з народом є носієм державної
"величі". Образа його, зневага прирівнювалися до образи всього римського народу.
Магістратури поділялися неординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні).
Магістрати не були наділені законодавчою владою, бо право видавати закони
належало тільки Народним зборам. Не мали вони й права змінювати, виправляти чи
доповнювати закони. Інститут магістратури характеризується певними загальними
рисами: 1) виборність; 2) колегіальність; 3) недовгочасність; 4) відповідальність
перед народом; 5) безоплатність.
Виборність. Усі магістрати, за двома винятками, обирались Народними зборами —
центуріатними або трибутними. До невиборних, призначуваних магістратів
належали диктатор і начальник кінноти. Спочатку формально будь-який римський
громадянин, що мав право участі в Народних зборах, міг виставити свою
кандидатуру під час виборів на будь-яку посаду. Згодом (законом 180 р. до н.е.)
були встановлені такі обмеження: 1) кандидат у магістрати повинен був упродовж
десяти років відбувати військову службу, яка починалася з 17 років, отже, він
повинен досягнути 27-річного віку; 2) для кандидатів на найвищу посаду —
консула — вимагали попереднього перебування на посадах квестора або
курульного едила чи претора; 3) між складенням обов'язків з однієї магістратури й
обранням на нову посаду потрібна була дворчіна перерва.
Колегіальність. На кожну посаду (крім диктатора і начальника кінноти) обирали
по декілька осіб. Особливість цієї колегіальності полягала у тому, що вони не
мусили повсякчас діяти спільно, колективно, а працювали окремо, тобто
розв'язувати питання одноосібно. Кожен з магістрів був наділений всією повнотою
влади у межах даної магістратури. Але при розв'язанні важливих питань урядовці
кожної магістратури повинні були ці питання між собою узгоджувати (скажімо,
військовий похід).
Недовгочасність. Ординарні (звичайні) магістрати звичайно обиралися на рік
(крім цензорів, яких обирали на п'ять років).
Відповідальність перед народом. Кожен магістрат за діяльність відповідав перед
зборами, які його обрали. Однак вищих магістратів можна було притягнути до
відповідальності перед судом Народних зборів тільки після закінчення строку їх
повноважень, а середніх і нижчих — і в процесі їх діяльності.
Безоплатність. За працю магістрати не діставали винагороди. Праця магістрату
вважалася почесною. Тому обіймати ці посади могли переважно тільки люди
заможні. Водночас магістратура була й джерелом різних прибутків, часом і
збагачення (наприклад, у випадку успішних походів).
Влада магістратів характеризувалася поняттями роtestas та imperium. Роtestas — це
загальне поняття влади. Нею були наділені всі магістрати. Imperium — вища,
верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати. Поняття imperium
охоплювало у Римі такі повноваження: 1) вища військова влада ; 2) право скликати
сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях; 3) право управляти
суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати
покарання аж до смертної кари; 4) право видавати загальнообов'язкові нормативні
акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними
зборами; 5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди.
Середні та нижчі магістрати, наділені роtestas, мали право: а) накладати штрафи на
громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх
розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.
Вища влада мала межі й залежала від того, де діяв магістрат: якщо у межах міста і
території не більше милі навколо його стін, то влада магістрату була обмежена, і
його дії можна було оскаржити (до сенату або Народних зборів); якщо ж магістрат
діяв за межами міста , то влада його була необмеженою, рішення оскарженню не
підлягали.
23. Причини кризи і падіння республіки в Римі: зміни в економіці,
повстання рабів. Реформи братів Гракхів в Стародавньому Римі.
У II ст. до н.е. в соціально-економічному устрої Риму відбулися глибокі зміни.
Війни стали у житті країни майже постійним явищем і саме вони були рушійною
силою, яка впливала на розвиток економіки і суспільно-політичного ладу. Під
впливом завойовницьких воєн з їх величезною здобиччю і територіальними
надбаннями остаточно сформувалась і стала домінуючою рабовласницька система
господарства. Значно швидшими темпами, ніж в інших країнах, тут розвивалася
приватна власність на засоби виробництва, встановлювалися товарно-грошові
відносини, розширявся ринок. Заможна верхівка суспільства концентрує щораз
більші земельні володіння. Створюються великі сільськогосподарські маєтки —
латифундії. Вироблена рабами сільськогосподарська продукція, ремісничі вироби
та інші товари за собівартістю були надзвичайно дешеві та й на ринку їх цінили
невисоко. Крім того, із завойованих Римом провінцій (Сицилії, Африки, Азії)
надходили дешевий хліб та багато інших товарів. Отож, ціни на продовольство,
ремісничі вироби й інші товари, а також рабів були низькими. Це призводило до
розорення дрібних товаровиробників — римських селян, ремісників, котрі не
витримували конкуренції з латифундіями та заморськими товарами. Основна маса
розорених селян через особливості рабовласницького способу виробництва не
перетворювалась у вільних робітників (рабська праця була дешевшою), а йшла на
пошуки кращої долі у Рим, де жила випадковими заробітками. Цей люмпен-
пролетаріат становив значну частину населення багатьох великих міст античного
світу. Тим часом зміцнювалося економічне й політичне становище нобілів —
багатої верхівки римського суспільства, серед якої вирізнялися старі патриціанські
роди. Саме з представників таких родів комплектувався тоді сенат. Представники
нобілітету поділялися на різні угруповання — своєрідні "партії". Колишня простота
у побуті, одязі, невибагливість змінюються надмірною розкішшю. Будинки
обставляють дорогими меблями, виробами мистецтва, скульптурами, столи
сервірують золотим та срібним посудом, вживають заморські страви і вина, одяг,
взуття виготовляють з дорогих матеріалів, з дорогоцінними прикрасами.
Економічною основою могутності нобілітету було велике землеволодіння: землі
власні та виділені їм для користування з громадського фонду. Успішні війни також
збагачували насамперед командирів, котрі належали до того ж нобілітету, знатних
родин. Величезні прибутки давало знаті й управління провінціями. Разом зі
зникненням дрібного селянського господарства дедалі більше зростають величезні
рабовласницькі латифундії. На великих земельних масивах розгортається садове
господарство, створюються пасовища для худоби. Водночас поступово
зміцнюються позиції незнатної верхівки плебсу — вершників.Після заборони
сенаторам-нобілям займатися комерційною діяльністю саме ці вершники
зосередили у своїх руках велику торгівлю і фінансові справи. Зовнішня торгівля
теж опинилася під контролем вершників. Багатство та вплив їх все більше
зростали. З нобілями вершники переважно виступали в союзі, спільно. Але часто
між ними відбувалися конфлікти.
Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між великими (нобілями) й дрібними
(селянами) землевласниками та нездоланні протиріччя між рабовласниками і
рабами. Надзвичайно тяжке становище рабів, їх нещадна експлуатація викликали
наростаючий протест, відкриті бунти і щораз грізніші повстання. Більшість рабів
була з військовополонених. У 199 р. до н.е. у м.Сетії поблизу Риму карфагенські
заручники організували велику змову рабів. Проте два зрадники-раби повідомили
власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і
стратив призвідників. Повстання рабів у м.Пренесте закінчилося стратою 500 осіб.
У 196 р. до н.е. повстало декілька тисяч рабів у Етрусії. Повстання було
придушено, а його організаторів розп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за
участь у повстанні страчено майже 7 тис. осіб. Перше справді велике й особливо
тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії. Керівником повстання
був сирієць Євн. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські
гарнізони, спалено римські вілли, вбито багато рабовласників. Євна проголошено
царем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Рабство, однак, не
ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання. Римляни довго
не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула
Публія Рупілія з цілою армією, який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання. Сицилія
знову повернулася під владу Риму.
Проте початком могутнього демократичного руху слід вважати обрання в
народні трибуни у 134 р. до н.е. Тиберія Гракха, ініціатора і рішучого
прихильника аграрних реформ. Тиберій Гракх запропонував проект аграрного
закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі
для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю
сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану приватним
особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по ЗО
югерів і віддавали селянам у спадкове користування, але без права відчуження і з
вимогою обов'язкової сплати певних внесків (натурою і грішми). Для введення
цього закону в життя слід було обрати спеціальну комісію у складі трьох осіб.
Комісія приступила до роботи, проте їй перешкоджали великі землевласники. У цей
час помер (133 р. до н.е.) пергамський цар Аттал III, заповівши своє царство Риму.
На пропозицію Тиберія, скарбницею царя мав розпоряджатися не сенат, а Народні
збори, і ці гроші повинні були піти на допомогу селянам, новонаділеним землею.
Це був новий удар, завданий сенатові, який дотепер безконтрольно розпоряджався
фінансами країни. Позиції сенату, його політична сила, державницькі вікові
традиції виявились міцними, а демократичний рух недостатньо об'єднаним,
недостатньо цілеспрямованим. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а
й вершники.
Після смерті Тиберія Гракха політична боротьба не припинилась. Початок нового
етапу демократичного руху пов'язаний з трибунатом Гая Семпронія Гракха —
молодшого брата Тиберія. У своїй політичній діяльності він став спадкоємцем
справи брата — продовжувачем аграрних реформ. Першим законом, прийнятим з
його ініціативи, був закон про суд над тими, хто розправився з його братом. Потім
він вигнав з країни без суду усіх інших його уцілілих противників. Закон був
насамперед спрямований проти тодішнього консула Попілія Лената, котрий
допустив це свавілля. Лената було засуджено і вигнано з Італії. Надалі цей закон
почали застосовувати дуже часто, причому навіть в армії, де до того часу не можна
було оскаржувати рішень командира.
Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову службу не можна було
приймати молодь до 17 років, а також заборонено вирахування з солдатської платні
за обмундирування та ін.
Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин
міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною Боротьба проти
нобілітету вимагала залучення до популярів вершництва, економічна сила котрого
зростала. Водночас у вершників з'явились і певні свої політичні вимоги. З цією
метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію", згідно з яким на території
колишнього Пергамського царства вводився податок-десятина з прибутку. Збирання
цього податку доручалось відкупним компаніям, які вигравали це право на аукціоні,
що влаштовували цензори у Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у
Азії) фінансистів. Отже, вершникам були гарантовані необмежені права
економічної експлуатації багатої східної провінції.
Велике значення для вершників мав і судовий закон, за яким у постійних судових
комісіях з розгляду справ про зловживання у провінціях повинні були засідати і
представники вершників Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх
розпочав будівництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було
вигідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.
Водночас з успіхами Гракха зростала й опозиція проти нього, насамперед нобілів та
й інших громадян, прихильників старих порядків і традицій. Особливо різку
протидію зустрів законопроект Гая Гракха про надання прав римського
громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь в усіх війнах, проте
на відміну від них продовжували сплачувати військовий податок, не мали права
брати участь у розподілі громадських і завойованих земель, їх особа не охоронялася
правом провокації, римські магістрати нерідко зловживали своєю владою. Цей
законопроект зачіпав інтереси різних верств римських громадян — не тільки
сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру поступатися своїми перевагами на
користь союзників. Законопроект було відхилено. Був вчинений заколот, майже 3
тис. прихильників Гракха було вбито, сам він покінчив життя самогубством.
24. Перехід від республіки до монархії в Римі: диктатура Сулли,
тріумвірати.
У 86 р. до н.е. відразу після вступу на посаду консула Марій помер, але його
прихильники залишалися при владі. В цей час Сулла вів на Сході успішну війну з
Мітридатом. Розбивши його, Сулла переможцем, з великими трофеями, повернувся
до Італії. Перемога Сулли супроводжувалась жорстокими розправами над
супротивниками в Італії та в самому Римі. Було складено спеціальні списки
(проскрипції) оголошених поза законом осіб, які підлягали страті, а їхнє майно —
конфіскації. З цього часу починаються радикальні зміни у структурі і функціях
державних властей. Країною тимчасово управляв інтеррекс. Наприкінці 82 р. до
н.е. інтеррекс Луцій Валерій Флакк провів через збори закон про передачу
верховної влади на необмежений строк диктатору — Суллі. Крім того, йому
надавалися необмежені права: він міг видавати закони, регулювати соціально-
політичний устрій держави, призначати державних службовців, надавати їм
верховну владу, вести зовнішню політику, засновувати колонії, оголошувати війни,
виносити смертні вироки, проводити конфіскацію майна та ін. Вето народних
трибунів на його рішення не допускалося. Сулла належав до оптиматів, і всі його
нововведення були спрямовані проти римської демократії, мали на меті охорону
інтересів оптиматів і відновлення того ладу, який існував у Римі до реформ Гракхів.
Сулла був необмеженим володарем Риму, але в 79 р. до н.е. він несподівано склав
повноваження диктатора і в 78 р. до н.е. помер.
Серед народу зростала популярність Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н.е.). Цезарю
вдається примирити Помпея з Крассом, котрі суперничали між собою, борючись за
владу. Цим примиренням була підірвана влада сенату. Отже — Помпей, Цезар і
Красс уклали неофіційний союз і зобов'язалися допомагати один одному. Це
об'єднання названо першим тріумвіратом ("союз трьох") їх опорою були вершники,
народ і армія. У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні
закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок
державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб. За час відсутності
Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову розгорілась ворожнеча. Помпей
зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив
війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину
Сирії, але був убитий парфянськими воїнами. Сенат надає Помпеєві надзвичайні
повноваження для встановлення спокою в столиці. Діяльність Помпея в тісному
союзі з сенатом і оптиматами, ідеологом яких був Ціцерон, призвела до розриву
його з Цезарем. У 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фес-
салії). Переможений Цезарем Помпей, втік у Єгипет, де був обезглавлений.
Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано
лише майно Помпея і його найзавзятіших прихильників. Усі інші дістали амністію.
Цезар неухильно стає на шлях примирення зі старою аристократією. Він наділяє
привілеями визначних сенаторів, представники старої знаті обираються на вищі
державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. В інтересах
італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам
автономію у розв'язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цензу і
виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам. Цезар виселив 80
тис. міської бідноти з Риму в колонії,.наділивши їй земельні ділянки. Прийнято
закони, які оберігали особу боржників. Видано закони проти розкоші та розпусти.
Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання
доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у
провінціях, впорядковується податкова система. Відкупи на прямі податки
ліквідовано, їх вносили державі безпосередньо представники общин. Цезар провів
також реформу календаря. В 44 р. до н.е. Цезаря було вбито. У заповіті Цезар
усиновлював і оголошував спадкоємцем свого внучатого племінника Гая Октавія,
якого було названо Гаєм Юлієм Цезарем Октавіаном. В 43 р. до н.е. прихильники
цезаризму утворили так званий другий тріумвірат у складі Октавіана, Марка
Антонія і Марка Емілія Лепіда. Народні збори офіційно його затвердили.
Тріумвірам вручили консульську владу і необмежені повноваження "для
облаштування держави". Республіканці вчинили проти них збройний виступ, однак
у вирішальній битві були розбиті. Другий тріумвірат довго не проіснував. Лепід
зійшов з політичної арени, між Октавіаном і Антонієм почалась ворожнеча, що
закінчилась війною. Накреслився чіткий поворот до зміни форми правління — до
монархії.
25. Принципат у Римській державі: зміни в суспільному ладі та державному
устрої.
У 36 р. до н.е. Октавіан одержав довічну владу народного трибуна. З 31 р. до н.е.
він щороку обирався консулом, а в 29 р. дістав ще й цензорські повноваження. В
січні 27 р. до н.е. Октавіан хотів скласти всі повноваження. Проте вірні
сенатори"умовили" Октавіана залишитися при владі. Того ж дня Октавіану
присвоїли почесне ім'я Августа (звеличений божеством), титул голови сенату —
першого сенатора (ргinceрз senatus). Звідси і пішла назва форми правління —
принципат. Не обмежений ні місцем, ні часом, цей вищий імперіум давав Августові
такі повноваження: 1) командувати усіма збройними силами і мати особисту
військову охорону; 2) укладати міжнародні угоди, приймати і посилати послів;
3) розв'язувати питання війни і миру; 4) безпосередньо управляти
імператорськими провінціями ; 5) видавати загальнообов'язкові рішення і
тлумачити закони; 6) чинити вище цивільне і кримінальне судочинство; 7)
голосувати в сенаті й рекомендувати кандидатів на посади магістратів; 8)
верховні релігійні та жрецькі права; 9) звільнення з-під дії деяких законів і
звичаїв; 10) на нього не поширювалось вето жодних магістратів.
Старі римські державні установи формально не зазнали істотних змін. Сенат
вважався найвищим органом управління державою. Крім цього, до нього
переходять деякі функції Народних зборів, у нього з'являється законодавча і судова
влада. Була поділена і державна скрабниця та фінанси загалом. Поряд зі старою
скарбницею — аерарієм, яким розпоряджався сенат, створюється окрема
імператорська скарбниця — фіск. В аерарій надходили кошти з сенатських
провінцій, у фіск — з імператорських. Зі складу сенату при принцепсі створено
дорадчий орган — раду, що обиралася жеребкуванням. Народні збори (коміції)
продовжували скликатися. На них приймалися закони, запропоновані Августом.
Інститут магістратури хоч і зберігся, але втратив попереднє державно-політичне
значення. Магістрати поступово перетворились у помічників принцепса,
виконавців його розпоряджень. Згодом їх ліквідовано зовсім. На найвищі посади
Август в основному призначав осіб, що належали до вищих станів; платня
залежала від посади. З цих чиновників при принцепсі утворилася прибічна рада, до
неї ввійшли і юристи. На засіданнях обговорювались важливі питання внутрішньої
і зовнішньої політики держави. Спочатку консиліум не був офіційним державним
органом, але вже при принцепсі-імператорі Адріані (117-138 рр.) став державною
установою. З'явилась посада префекта м.Рима, який насамперед забезпечував
охорону порядку, відповідав за забезпечення міста продуктами харчування та ін. З
часів встановлення принципату війни припиняються, упорядковується система
управління. У провінціях відособлені раніше римські поселення зливаються з
місцевою верхівкою, яка засвоїла латинську мову і римську культуру. У
новозавойовані землі ввозять італійські товари, а звідти поступає сировина.
Утворюється єдиний політико-економічний організм, єдине ціле. Характерна й
розважлива політика Августа лавірування між різними соціальними верствами
населення. Август остаточно затвердив для сенаторів майновий ценз в 1 млн
сестерціїв. Він особисто тричі складав нові списки сенаторів.За прикладом Цезаря
Август збільшив кількість патриціанських родів. Він надавав матеріальну допомогу
збіднілим аристократам. Водночас Август щедро надавав сенаторські звання
"новим людям", переважно з італійських колоній і муніципій. Другий
привілейованиий стан після сенаторського і далі займали вершники. Август
встановив для них ценз у 400 тис. сестерціїв. У складі вершництва можна виділити
дві частини: стару, "спадкову", пов'язану з римською аристократією, і нову, що
склалась з вислужених легіонерів, найвидатніших представників італійської
муніципальної знаті, розбагатілих вільновідпущеників. Ставлення Августа та
інших принцепсів до римського плебсу характерне тим, що він довів до логічного
завершення систему хлібних й інших роздач, початок якої поклали Гракхи. Понад
200 тис. найбідніших громадян щомісяця безкоштовно одержували зерно. Август,
крім того, досить часто роздавав їм гроші, причому кожен діставав по 400
сестерціїв. Підтримувала Августа і італійська муніципальна знать, оскільки в часи
принципату вона зберегла привілейоване становище. Одним з головних завдань у
політиці принципата було забезпечити покірність рабів. Август провів чимало
заходів, які й надалі повинні були засвідчувати принципову відмінність між
вільними і рабами. Август розшукав і повернув господарям близько ЗО тис. рабів-
утікачів; провів ревізію кількості державних рабів; обмежив відпуск рабів на волю.
26. Домінат в Римській державі, зміни в суспільному ладі та державному
устрої.
Реформи імператорів Діоклетіана та Константина в Римі.
Починаючи з III ст. Римська держава переживає розпад рабовласницької системи
господарства. Численні повстання рабів і колонів, визвольна боротьба підкорених
народів, безперервні напади на Рим агресивних сусідів — "варварів", збідніння під
тягарем податків і поборів широких верств населення підривають могутність
Римської держави, її соціально-економічний устрій. Кидають або продають за
безцінь чи віддають за борги земельні ділянки і майстерні селяни та ремісники.
Італія поступово втрачає економічні переваги, простежуються відплив коштів,
запустіння земель. Події III ст. ще більше поглибили кризу. Обмін між провінціями
порушився, ремісничі майстерні обслуговували переважно місцевий ринок. Більш-
менш значні підприємства зникли, оскільки посилився фіскальний гніт. Податки і
побори дедалі зростали. Розлад обміну, нерегулярне надходження у Рим податків,
привласнення значних коштів окремими узурпаторами в столиці і на місцях ,
нерівномірне надходження у Рим дорогоцінних металів з провінцій у зв'язку з
повстаннями і далекими відстанями, величезні витрати коштів на утримання армії,
двору, урядовців та малоімущого римського населення, на влаштування видовищ —
усе це призвело до краху фінансової системи. Недостачу коштів доводилось
покривати збільшенням грошової емісії, розпродажем земель і цінностей, що
належали імператорам, випуском неповноцінних монет. Зокрема, вміст срібла у
срібних монетах зменшився за правління Каракалли на 75 і навіть 90%, отже,
фактично це були посріблені мідні монети. Знецінення грошей у свою чергу
призводило до зростання цін, до розладу обігу. Повноцінні монети зникали — їх
перетворювали на скарби і зберігали в різних схованках.
Отже, економіка держави занепадала, посилювались децентралізаторські тенденції
у її провінціях, Рим зазнав серйозних поразок у війнах з "варварами". У
політичне життя країни все відчутніше втручалась армія, нав'язуючи цивільному
населенню свою волю, своїх імператорів. До того ж армія була вже не суто
римською, у ній дедалі збільшується відсоток чужоземців, тих самих "варварів".
Коли складалися сприятливі умови, то ті чи інші легіони виходили з-під влади
правлячого імператора і проголошували імператором свого ставленика, щоб тим
самим здобути привілейоване становище в державі. Проголошені ними імператори
часто не були навіть римлянами. Зокрема, проголошений військом імператор Гай
Юлій Максиміан (235-238) був сином фракійського селянина; Марк Юлій Філіпп
(224-249) за походженням — араб; з 268 р. до 270 р. країною правив іллірійський
уродженець Марк Аврелій Клавдій, після нього — знову іллірієць Луцій Доміцій
Авреліан (270-275). Спроби деяких з цих так званих солдатських імператорів
відновити дисципліну і порядок у війську, зміцнити кордони і державу загалом
закінчувались тим, що солдати їх убивали (Проба, Авреліана, Галлієна та ін.)
Часто, як зазначалось, незважаючи на те, що країною правив імператор,
провінціальні легіони проголошували своїх імператорів і підкорялись тільки їм,
проте лише доти, поки ці імператори виконували волю солдатів, надавали їм всілякі
пільги, роздавали матеріальні блага. Офіційним, законним імператорам навіть
доводилось іноді з цими "про-вінціальними" імператорами воювали (наприклад, з
Марком Постумом у Галлії). З 235 р. до 283 р. у Римі було 19 офіційно обраних
законних імператорів і ЗО місцевих, проголошених в окремих провінціях
військами. Відтак перед широкими політичними колами держави постала
необхідність створення міцної централізованої влади, своєрідної військово-
бюрократичної монархії. Така влада була встановлена 284 р., коли імператором
проголосили Гая Діоклетіана. З цього часу почався новий період в історії
Римської держави — епоха розвиненої, або пізньої, імперії — домінат.
Імператора вже визнали абсолютним монархом, котрий стоїть понад
законами, оскільки сам їх творить. Владика — dominus, звідки і пішла назва
всієї системи, встановленої Діоклетіаном.
Діоклетіан приступив до проведення реформ, які докорінно змінили її державний
устрій, систему органів влади й управління, збройні сили, фінанси. Держава була
поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з
Діоклетіаном. Діоклетіан провів низку реформ з метою зміцнити політичну, воєнну
й економічну могутність імперії. Оновлено і розширено за рахунок юристів і
фахівців раду при імператорі, яка стала головним центром управління країною.
Крім неї, при імператорі створено низку нових галузевих органів. Діоклетіан провів
новий адміністративний поділ держави. Основні засади цього поділу — це сувора
централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного
управління від військового. Отже, вся імперія поділялася на 12 діоцезів.
Невідкладного реформування потребували й збройні сили. Діоклетіан розпорядився
поділити війська на дві основні категорії: прикордонні, які постійно перебували у
певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які при потребі, не оголюючи
кордонів, можна було перекидати з місця на місце. Велику увагу приділено
зміцненню військової дисципліни та збільшено кількість війська. До Діоклетіана
війська переважно комплектувались добровольцями. Цей принцип зберігся, але
водночас введено правила обов'язкового, рекрутського поповнення армії.
Також вводилася нова система оподаткування населення. У фінансовій системі
основного значення набули прямі податки і передусім поземельні. Для цього
складено кадастр усіх земель. Одиниця оподаткування визначалася певною
кількістю орної землі, її якістю та кількістю голів худоби. Діоклетіан провів також
монетну реформу. Почала карбуватися повноцінна золота монета , що важила 1/60
римського фунта (5,45 грама), срібна і бронзова. Для боротьби зі зростаючою
дорожнечею 301 р. видано едикт, яким визначено максимальні ціни на різні
продукти, а також максимальні ставки оплати праці. Намагаючись зміцнити і
розширити кордони держави, Діоклетіан, Максиміан вели численні війни.
Противники і повстайці були розбиті, проте 305 р. Діоклетіан і Максиміан зреклися
влади. Після їх зречення розпочалася шалена боротьба між претендентами за
імператорську владу, яка завершилась перемогою Костянтина. Він провів низку
важливих реформ, видав у Мілані 313 р. так званий Міланський едикт про вільне
сповідання християнства. Християни вже не зазнавали гонінь, утисків, вони
користувались такими ж правами, як і представники інших релігій. У політичній і
соціальній сферах Костянтин продовжує систему реформ, основи якої заклав
Діоклетіан. Зберігши попередній адміністративний поділ на діоцези і провінції,
Костянтин утворив ще більші адміністративно-територіальні одиниці —
префектури. На чолі стояв претор міста, безпосередньо підпорядкований
імператору.Як і при Діоклетіані, зберігались ще посади консулів, преторів і
квесторів, але жодного реального значення в системі управління вони не мали. За
часів Костянтина цивільну владу остаточно відокремили від військової. У збройних
силах зберігся і розвинувся поділ війська на прикордонні та мобільні легіони. В
армії виділились особливо вірні, надійні привілейовані частини — раlаtіnі. Замість
значно скороченої преторіанської гвардії утворились особливі частини при
імператорі — доместики. За правління Діоклетіана і Костянтина зміцнились органи
поліції, сформувалась таємна поліція. У таємній поліції було встановлено посаду
фрументаріїв, котрі отримували державну платню і повинні були інформувати
владу про всі важливі події у місцевому суспільстві. У період правління
Діоклетіана і Костянтина відбулися серйозні зміни в судоустрої та судочинстві. Ці
уповноваження перейшли до імператора та його урядовців. У Римі кримінальною
юрисдикцією відав префект міста, в Італії та інших префектурах — префекти-
преторії, а в діоцезах, провінціях, округах — відповідні правителі. За
імператора Костянтина внаслідок послідовно проведеної фіскальної політики
відбулося своєрідне закріплення станів: заняття певною професією стало явищем
примусово-спадковим, зокрема діти селян мали бути селянами, ремісників —
ремісниками тощо. Низка едиктів людям певних станів забороняла залишати без
дозволу властей місця проживання, село чи місто, де вони народилися. Ніхто не міг
звільняти населення від виконання визначених повинностей, сплати податків. У
324-330 рр. на місці грецького міста Візантії Костянтин збудував нову столицю
держави, названу його іменем, —Константинополь.
27. Поділ Римської імперії на Західну та Східну, Падіння Західної імперії та
її історичне значення.
Діоклетіан приступив до проведення реформ у державі. Складність управління
великою державою, необхідність тримати під контролем хоч би найважливіші
галузі державного життя примусили Діоклетіана обрати собі співправителя. Ним
став його земляк і соратник Марк Максиміан, котрий також дістав титул імператора
та ім'я Августа. Кожен з імператорів призначив особистих заступників із титулами
цезарів (Діоклетіан — Гая Галерія Максиміана, Марк Максиміан — Гая Флавія
Хлора). Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв
Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном. Кожен з правителів був наділений
усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Максиміан вважалися
рівноправними. Як і консули, обидва імператори спільно правили, спільно
вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо
фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і
більший вплив на вирішення всіх справ, у тому числі західних. Зрештою й розподіл
імперії на дві частини мав тоді ще умовний характер. Це були частини єдиної
держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної
імператорської сім'ї. Августів вважали братами, цезарів—їхніми синами.
Діоклетіан віддав дочку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк
Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони
видавалися від імені їх обох — цим також наголошувалась єдність держави. За
задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний
порядок престолоспадкування, запобігти можливості узурпації влади іншими
людьми в умовах послаблення торговельних, політичних і культурних зв'язків між
окремими частинами імперії. Цей захід дав результати. До кінця III ст. майже на
всій території імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції,
зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння.
Будь-які повстання придушувались (зокрема, у Галлії). Германців, котрі вторглись у
межі імперії, розбили і відкинули за Рейн.
Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім
розбратом, народними повстаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали
колишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму довелося зіткнутися з
сильним натиском германського племені вестготів. Вестготи біля Адріанополя (в
Греції) 378 р. вщент розбили і майже знищили римське військо. Це був страшний
удар для Риму. Могутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала
розпадатись. Знову з'явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив державу
імператор Феодосій, але в 395 р., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на
дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми
імператорами на чолі.
У 406 р. германські племена (франки) перейшли Рейн і спустошили Галлію, 408 р.
вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Італію. До них приєдналось понад 40 тис.
римських рабів. Війська вестготів 410 р. здобули і розграбували "Вічне місто",
що мало величезний резонанс у тогочасному світі. Незабаром з-під влади Риму
звільнилась Іспанія, значну частину території якої захопили племена вандалів,
свевів і аланів. У 30-х роках на Римську державу напали гунни на чолі з Атіллою.
Низка римських провінцій (Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені, хоч
у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) ніхто не здобув перемоги. У 455 р. Рим
здобули і розграбували вандали.
У 475 р. римський патрицій Орест посадив на престол сина Ромула Августа, котрий
і став останнім римським імператором. Але проти нього повстали варварські
найманці на чолі з вождем Одоакром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августа
влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Рік 476,
коли все це сталося, і є останнім роком існування стародавньої Римської держави,
яка зникла, проіснувавши близько тисячі років.
28. Джерела римського права в період республіки, їхня загальна
характеристика.
Діяльність преторів і юристів як джерело права.
У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай.
Стародавні звичаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства,
виконання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки,
вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися
тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. З
виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і
використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають
державний захист. З них формується ще одне джерело права — звичаєве право,
тобто сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, які відповідали інтересам
певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве
право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових,
які або створювалися самими державними органами, або внаслідок багаторазового
повторення громадянами типізувалися; виникало правило, вироблялася норма
поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою. Звичаєве право не
фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були
його зберігачами і тлумачами та водночас першими суддями в Римі. Тим самим
стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали
сакральним правом, оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у
тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.
Зі становленням і розвитком римської державності основним джерелом права став
закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними,
центуріатними, трибутними) і врегульовували щораз ширшу сферу суспільних
відносин. Спочатку термін Іех означав норму поведінки, що регулювала, визначала
діяльність громадян. Воно могло бути встановлене жерцями, сенатом, магістратами
чи самими громадянами (як певне зобов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням
державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття
відповідного рішення Народними зборами). За словами відомого юриста Гая,
"закон — це те, що народ наказує і встановлює".
Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто
саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того
магістрата, який вніс його проект (наприклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді
до імені магістрата додавалась коротка вказівка щодо змісту закону. Певного
порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста
встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. Зберігались тексти
законів у храмах і державній скарбниці .
У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно
конкретний характер, тобто торкалися конкретних питань, що мали значення в
даний час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права,
не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на
меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи
політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності
на рабів, судочинства. У ранній період було мало законів стосовно договорів,
застави, спадкування, сервітутів та ін. Ці правові проблеми розробляли і ґрунтовно
врегульовували пізніше — в часи розвиненої республіки та імперії.
Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права —
рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не
називалися. Нагадаємо: сенат певний час вважався дорадчим органом при вищих
магістратах — консулах, преторах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і
неухильно зро ст али, розширювалися, то й рішення с енату набули
загальнообов'язкового характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи
існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати
закони нарівні з Народними зборами.
Як відомо, справи судочинства були передані преторам, наділеним владними
повноваженнями. Отже, якщо вади у законодавстві завдавали громадянам шкоду,
створювали проблеми у вирішенні справи, вони могли звернутися до претора з
проханням допомогти їм своєю владою. Претор проводив розслідування і, якщо
вважав прохання справедливим і скаргу обґрунтованою, вирішував справу поза
законом, своєю владою (проте не всупереч законові, якщо такий існував). З часом,
коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих
законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення.
Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм
запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду,
публікували вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських
едиктів. Це була своєрідна програма дій преторів у сфері судочинства. В едиктах
претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони
врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму
найрізноманітніші відносини між людьми, що виникали в сфері зобов'язального,
сімейного, спадкового та інших галузей права. Претор визначав, у яких випадках
він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами
керувався сам претор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав
юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався
сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізнявся від
розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань.
Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чинність і виданий ним
едикт, натомість мав чинність новий едикт, виданий новим претором. Проте часто
новий претор офіційно залишав у дії попередні едикти, де чітко і обґрунтовано було
сформульовано нові правовідносини. Так безперервно розвивався і сам
преторський едикт, і римське приватне право загалом. Хоч встановлені
преторськими едиктами правовідносини і мали загальнообов'язковий характер,
однак вони не розглядались як справжнє право — їм не вистачало формального
затвердження "народу", тобто Народних зборів. "Правом" у власному розумінні
цього слова і далі визнавались тільки ті норми, що приймались Народними
зборами, або традиції, звичаї, що були загальноприйняті та загальновідомі,
існували здавна. Юристи зберегли за цим правом назву — цивільне, або
громадянське право, тобто таке, що регулює відносини між римськими
громадянами. Право, сформульоване шляхом едиктів, визначали терміном jus
praetorium, або jus honorarium. Так виникло ще одне, до того ж дуже важливе
джерело права — преторське право.
Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім
вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї,
вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами. Понтифіки вважали
себе виразниками волі богів і не турбувалися про мотивацію своїх рішень і
консультацій. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й
осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи. Юристи
розробили вчення про різні типи цивільно-правових відносин, яке мало великий
вплив на подальший розвиток права в Європі.
У Стародавньому Римі елементарна юридична освіта була складовою частиною
загальної освіти. Як уже зазначалося, за свідченням Ціцерона, діти в школі вчили
Закони XII таблиць напам'ять. За Ціцероном, діяльність юристів зосереджувалась у
трьох основних формах: 1) надання громадянам консультацій, юридичних порад
щодо тих чи інших спірних ситуацій; 2) вироблення формул для юридичних дій ; 3)
керівництво процесуальними діями при веденні справ у судах.
Законодавчої влади юристи, зрозуміло, не мали, проте консультаційною практикою
безпосередньо впливали на розвиток права, своїми тлумаченнями звичаїв і законів
надавали їм потрібний зміст, необхідний напрям і тим самим фактично створювали
нові норми. Завдяки авторитету юристів і їх консультаціям такі тлумачення
набували майже обов'язкового характеру і вже в республіканський період стали
своєрідним джерелом права. Отже, діяльність юристів, основною метою яких було
допомагати застосуванню діючих норм права, фактично набула значення
самостійної форми правотворення.
29. Закони XII таблиць у Римі, їхня характеристика.
Появу збірника стародавніх законів "Lех duodecim tabularum" римська історія
відносить до 451-450 рр. до н.е. Під тиском плебеїв 451 р. до н.е. було обрано
комісію з десяти осіб (децемвірів) для запису законів. Висічені децемвірами на 12
мідних дошках закони були виставлені у центрі Рима до загального відома і
увійшли в історію як Закони XII таблиць. У Законах XII таблиць зафіксовані
положення і норми, що, відбивали інтереси патриціїв. Закони XII це збірник
коротких звичаєвих норм з найважливіших питань тогочасного життя.
Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ.
Відповідач за викликом позивача повинен був з'явитися в суд. Проте сама влада не
вживала заходів для виклику відповідача, прихід останнього до суду мав
забезпечувати сам позивач. Водночас передбачалось обов'язкове виконання рішень,
ухвалених судовою владою.
Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття
власності—манципація. Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі,
відчужувані шляхом манципації, і речі, які не потребували обряду манципації. До
перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими
користувалися для переїздів і перевезення вантажів, сільські сервітути (права на
чужі речі — право проходити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу
землю). Інші речі не підлягали манципації.
В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність, яка могла
бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами.
Посягання на цю власність жорстоко каралися.
Значну увагу приділяли борговому праву. Найдавнішим видом боргового
зобов'язання була — кабала, самозаклад. За цим зобов'язанням боржник, який не
сплатив борг, підпадав під владу кредитора. Останній заволодівав усім майном
боржника, а його самого, дружину, дітей перетворював у боргових рабів. Водночас
Закони обмежували відсотки за позику, встановлювався їхній максимальний розмір
— не більше ніж 1% на місяць і 8,3% річних.
Про інші види договорів у Законах написано мало. Зокрема, згадується договір
зберігання. У таблиці VIII (п.19) записано, що коли хтось дав свою річ на
зберігання іншій особі, яка не хоче її повернути, то власник має право на позов у
подвійному розмірі вартості речі.
Закони XII таблиць торкались і сімейних відносин. Батько сім'ї мав над
підвладними дітьми, родичами, усиновленими та усіма іншими, що мешкали в його
сім'ї, необмежену владу. Дружина також повністю підлягала владі чоловіка.
Спадкування проводилося згідно зі законом і заповітом. Закони XII таблиць
визнавали свободу заповіту (табл. V).
Закони передбачали різні злочини і цілу систему покарань за них. Кровної помсти
вже не було, проте зберігався старовинний таліон рівним за рівне.
Серед покарань домінували штрафи. Вони стягувались в асах, які на той час являли
собою куски міді. У деяких випадках допускався й самосуд: наприклад, коли злодія
вночі впіймали "на гарячому" (п.12, табл. VIII), то його можна було вбити на місці.
За навмисний підпал будівель або скирд хліба засуджували до покарання батогом і
страти. У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали
право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Злочини, скоєні підвладними
особами і рабами, покладали на господаря цих осіб обов'язок відшкодувати збитки
потерпілому або видати йому "голову" винних для покарання (табл. XII, п.2).
Декілька пунктів Законів стосувалися доказового права. Так, у п.22 таблиці VIII
зазначалось, що коли особа, котра брала участь в укладенні угоди як свідок чи
вагар, потім відмовлялася цю угоду засвідчити, то її визнавали безчесною, вона
втрачала право надалі виступати в цій ролі. Неправдиві свідчення перед судом
карали смертю — кидали у прірву.
Отже, Закони XII таблиць відбивали соціальні відносини римського суспільства в
період переходу його від епохи первіснообщинного ладу до рабовласницького. В
них зафіксована ще наявність общини, родової сім'ї, колективної, родової власності
та ін. Водночас у них відображена достатньо розвинена приватна власність, на
захист якої чітко і послідовно ставали Закони.
30. Джерела римського права в період імперії.
На першому етапі Римської імперії (за принципату) ще зберігали певне значення
деякі попередні джерела права. Іноді скликались Народні збори. Проте таке
затвердження було лише формальністю і незабаром цей порядок видання законів
зник. У період принципату силу законів набули постанови сенату —
сенатусконсульти. Законодавча компетенція була закріплена за сенатом у першій
половині II ст., хоча визнавалась ще раніше. Сенат, щоправда, не мав законодавчої
ініціативи, і його постанови були лише законодавчим оформленням пропозицій
імператора — принцепса. З кінця III ст. сенат втратив законодавчу
компетенцію.
Зі зміцненням імператорської влади і віднесенням більшості судових справ до
компетенції імператора і його урядовців поступово втратила значення діяльність
преторів, у тому числі правотворча. Преторський едикт перестав бути передовою
формою вираження діючого права. Основні інститути права, типи позовів і
способів захисту права переважно вже склалися і не потребували постійного
перегляду і доповнення. Зосередження ж у руках імператора повноти законодавчої
влади зрештою усунуло потребу попередньої діяльності преторів. Преторський
едикт, отже, вичерпав себе як джерело права. Близько 130 р. Сальвій Юліан за
дорученням імператора склав текст (збірник) преторських едиктів.
Основним джерелом права в період домінату стали розпорядження імператора.
Зі зміцненням імператорської влади, переходом до періоду домінату законодавча
влада імператора розглядалась уже як одне з виявлення божественності, невід'ємної
суті цієї влади. Тим самим імператор ставився вище від закону, його одноособова
воля мала беззаперечний характер. Інші форми правотворчості в період домінату
фактично припинилися.
Розпорядження імператора дістали загальну назву конституцій. Конституції
поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти — це
загальні розпорядження для всього населення імперії. Декрети — рішення
імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ. Рескрипти — письмові
відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати —
інструкції службовим особам.
Пізніше усі розпорядження імператорів називали законами. Законодавство
імператорів установлювало для всієї імперії право, а місцеві закони, звичаї,
порядки ставали недійсними. Право уніфікувалося. Якщо місцеві порядки ще де-
не-де зберігалися, то тільки як другорядні норми для регулювання суто внутрішніх
взаємин мешканців провінцій.
В період домінату набували значення (як джерело права) загальні розпорядження
таких високих службових осіб, як префект Преторію і префект міста. Вони
видавали розпорядження з питань, не регламентованих законами імператорів.
Збереглась як джерело права в період імперії і діяльність римських юристів, які й
далі користувалися авторитетом і популярністю завдяки глибоким знанням права,
умінням кваліфіковано аналізувати конкретні правовідносини. Значною мірою саме
тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Склався
своєрідний союз принцепсів — імператорів і юристів, вигідний для обох сторін, які
взаємно підтримували одна одну. Класична юриспруденція (І—III ст.) розвивалася
дуже інтенсивно. її основу становили дві юридичні школи — прокуліанська, яку
очолював Лабеон, новатор у галузі права, ісабіанська, заснована Капітоном і
названа на честь його учня Сабіна — найвидатнішо-го юриста І ст. До основних
напрямів діяльності юристів цієї епохи можна віднести твори, присвячені дальшій
розробці цивільного права; коментарі до преторського права; збірники праць
юристів, що об'єднували цивільне і преторське право; підручники права —
інституції; збірники казусів. У період пізнього домінату значення діяльності
юристів як джерело права у Римі зменшилось, оскільки посилилася влада
імператорів та їх урядовців.
 Середні віки
1. Виникнення феодальної держави і права: особливості та етепи розвитку
Початок епохи Середніх віків пов’язують із подінням Римської імперії. Основною
рисою цієї епохи став феодалізм – новий соц-економчіний, політичний та духовний
стан суспільства, який змінив рабовласництво.
Основу нового ладу визначало право власності на землю. Основним класами були
феодали та селяни. Феодали ділилися на ранги, найвищим з яких був король. Він
наділяв феодалів вищого рангу землями – феодами, а ті феодали в свою чергу
наділяли нищих від них. Селяни були позбавлені права власності на землю. Вони
мали окремі засоби виробництва, працювали на феодалів і за це віддавали їм
частину отриманих продуктів чи прибутку – це була земельна рента. Існує 3 види
земельної ренти:
1 – відробіткова рента: селянини знаходився під наглядом і примусом власника (або
його представника), жив близько від феодала і відпрацьовував необхідну кількість
днів у тиждень на його землі.
2 – прибуткова рента: селяни самі розпряджались своїм часом, вирощували врожай
і розплачувались продуктами.
3 – грошова рента: між селянином та феодалом існували договірні відносини, коли
селяни набували статусу або орендарів землі, або ж батраків, які наймались за
гроші.
Основна характерна риса періоду Середньовіччя – кріпацький характер
взаємовідносин між феодалом та селянином. Становище селян мало відрізнялось
від становища рабів. Проте кріпак не вважався повною власністю феодала. З часом
розвиток міст і товарно-грошових відносин призвів до розкладання кріпосного
права та розширило можливості селян для звільнення.
Феодальна держава в своєму розвитку проходила наступні етапи:
1) ранньофеодальна монархія
2) сеньоріальна монархія
3) станово-представницька
4) абсолютна монархія
2. Виникнення держави Франків, особливості цього процесу, її розвиток та
розпад. Суспільний лад Франків. Реформи Карла Мартелла.
Франки - група західно- німецьких племен, що об'єдналися в племінний союз,
вперше згадуються в III ст. Ті, що жили в нижній течії Рейна, в примор'ї,
іменувалися салічеськими (від кельтського sal - море), а мешкаючі в середній течії
Рейна іменувалися рипуарськими (від латинського ripa - берег). Салічеські франки
в середині IV ст. були розбиті римлянами, але залишені в Токсанії на правах
федералів.
У найбагатшій провінції Рима Галії V ст. нашої ери була часом політичних і
соціально-економічних змін і перетворень. Криза, що охопила всю Римську
імперію, посилилася могутніми виступами рабів, селян, міської бідноти з
одночасними вторгненнями іноземних племен. І, передусім це були германці -
східні сусіди Галії, які в кінці V ст. - початку VI ст. зуміли захопити велику частину
країни. Виникнення класового суспільства у франків, що формується в цей період,
прискорювало процес завоювання Галії. В ході бойових дій захоплювалося майно і
худоба. Франкські військові вожді, дружинники, племінні старійшини ставали
землевласниками.
В цей період відбувається явне розшарування суспільства франків. Знать
підноситься над рядовими, хоча останні залишаються особисто вільними.
Франкські селяни розселялися на захоплених територіях сільськими общинами.
На той період, основну групу, яка експлуатувалася складало підкорене населення,
при цьому гало-римська аристократія частково зберегла багатства.
Збіг класових інтересів зближував франкську і гало-римську знать і тому вони були
зацікавлені в створенні механізму, за допомогою якого можливо було б тримати в
покорі підкорену країну.
Родоплемінні відносини, як устрій влади, не відповідали виникаючим вимогам і
почали поступатися місцем новій організації, в якій влада воєнноначальника
перетворюється в королівську владу. Це була особлива - «публічна влада», котра
вже не співпадала безпосередньо з населенням. Затвердження публічної влади було
нерозривно пов'язане з введенням територіального розподілу населення. Території,
заселені франками, були розділені на пачі, які складалися з більш дрібних одиниць
- сотень. Управління населенням на цих територіальних дільницях вручалося
спеціальним посадовим особам.
З ім'ям військового вождя франків - Хлодвіга (486-511) з роду Меровінгів пов'язане
виникнення франкської держави. Саме під його главенством і була завойована
Галія. Після чого далекоглядний політик Хлодвіг зі своєю дружиною приймає
християнство за католицьким зразком, що забезпечує йому підтримку гало-
римської знаті і впливової в Галії церкви.
Показуючи історичний розвиток Держави франків в період з VI-IX стст., потрібно
відмітити особливості суспільного устрою. Основою розвитку франкського
суспільства було виникнення в його глибині феодалізму. Ці відносини формувалися
в соціальному середовищі, яке було розділено на дві етнічні групи: франкську і
гало-римську. Тут потрібно сказати, що формування феодальних відносин у
франків і гало-римлян було різне. Це зумовлене тим, що франки вступали в епоху
феодалізму з первіснообщинного ладу, а гало-римляни - з рабовласницького.
У розвитку феодалізму в цій країні чітко простежуються два рівні:
перший - VI-VII стст.,
другий - VIII - перша половина IX ст. У 579 році сталося перше народне повстання
в історії франків, яке було жорстоко пригнічене монархією, що підтверджує
диктатуру феодалів.
Смерть Хлодвіга викликала міжусобицю між його синами. Феодальні розбрати
продовжувалися протягом століття. Для королів єдиним способом залучення знаті
на свою сторону - наділити останніх землею. Дарині землі успадковувалися. Наділ
військових земель робило знать феодалами-землевласниками. Особливістю
Меровінгської монархії було те, що процес наділення землею набув особливо
великих розмірів. Збагачувалася земельними наділами і церква. Значним соціально-
економічним явищем стало затвердження приватної власності на землю, що
послужило початком прискореного розшарування общин.
Широко став використовуватися метод передачі селянинові наділу панської землі в
користування, за що той повинен був нести повинності. Подібні операції носили
назву «прекарний договір». Даний договір формально не встановлював особистої
залежності, але разом з тим, створював всі умови для цього.
В умовах пригнічення і зловживань з боку землевласників, селяни вимушені були
шукати захисту сильних і впливових осіб. Тому, в той період поширилася система
заступництва - комендація, що передбачала:
• передачу заступнику права власності на землю, з подальшим її поверненням
у вигляді аренди;
• встановлення особистої залежності «слабого» від свого заступника;
• виконання повинностей на користь заступника.
Заступництво, фактично, було кроком до закріпачення франкських селян.
Посилення експлуатації селян неминуче вело до загострення класової боротьби і,
отже, зацікавлювало пануючий клас в зміцненні державного механізму
придушення.
Розбрати VI ст. виявилися фатальними для Меровінгів. Ними були роздані свої
землі, а по мірі зменшення земельного фонду монархії, росла могутність знатних
феодальних родів і ослаблення влади королів, які незабаром були відчужені від
справ. Вся влада в цей період зосередилася в руках знаті, яка займала важливі
пости в державі. Зокрема, чиновник, займаючи пост майордому, спочатку був
керівником королівського палацу, а надалі став фактично главою держави.
На рубежі VII-VIII стст. ця посада стає спадковим надбанням знатного і багатого
роду, що поклав початок династії Каролінгів. Ім'я представника цього роду Карла
Мартелла було пов'язане з важливим перетворенням в соціально-політичній
структурі франкського суспільства, відомим як реформа Карла Мартелла. Суть її
зводилася до наступного. Було покінчено з колишнім порядком дарування земель в
повну власність. Замість цього землі з селянами, що жили на них, почали
передаватися в умовне довічне утримання. Карл Мартелл конфісковував землі у
непокірних магнатів і монастирів. Той же, кому земля передавалася в довічне
утримання, повинен був нести військову службу та інше. Ця реформа поклала
початок системі напівпідлегливості одних феодалів іншим. Крім глави держави,
землі в утримання стали роздавати і великі феодали, обзаводячись, таким чином,
своїми васалами.
Реформа Карла Мартелла сприяла посиленню центральної влади. За
допомогою реорганізованого війська, що повністю складалося з представників
пануючого класу, відбивалися напади ворогів, і придушувалося селянство.
Розглядаючи структуру війська, спостерігається її розвиток від дружини до
феодального ополчення. Найбільша військова потужність феодальної монархії
франків була пов'язана з реформою Карла Мартелла. У той час було сформоване
велике кінне військо рицарів. У період часу, що розглядається, франкська держава
розвивалася від ранньофеодальної монархії до держави періоду феодальної
роздробленості.
Сильна держава була необхідна для остаточного зміцнення пануючого класу в Галії,
поневолення вільних франкських селян, захисту території і пограбувань сусідніх
країн.
Найвищого розквіту монархія досягає за правління Карла Великого. Войовничі
походи розсовують кордони Франкської держави на схід і південь. У цей період
монархія посилює контроль над церквою. Королівський двір перетворюється в
центр державного управління. Великі світські і духовні феодали складають
постійнодіючу раду при королі.
3. Державний устрій Франків
Характерні і органи державного управління, що склалися в цей період. Посадові
особи, що здійснюють управління землями феодалів, одночасно виконують
адміністративно-судові функції по відношенню до населення, мешкаючого на цих
землях. Політична влада стає атрибутом земельної власності. Посадові особи
суміщують військові, фінансові, судові та інші функції. Винагородою за службу
були земельні наділи і право утримувати на свою користь частину зборів з
населення.
Також зростає значення вищих посадових осіб - міністериалів. Спочатку вони
управляли королівськими маєтками, потім очолили державне управління і суд.
Самоврядування вільних франків, на місцях їх проживання, було замінене
системою посадових осіб, що призначалися королем.
Територія країни була розділена на округи. Населенням округу управляв граф -
посадова особа, що призначалася королем, якому підкорявся військовий загін і
ополчення округу. Округи, в свою чергу ділилися на сотні. На кордонах країни були
створені великі територіальні об'єднання - герцогства. Герцоги, що управляли
ними, також охороняли кордони.
На початку VII століття посадові особи перетворюються у великих землевласників.
Встановлюється порядок, згідно з яким графом міг стати лише землевласник.
Посади передавалися в спадщину і були привілеями окремих сімей. Вища судова
влада належала монарху і здійснювалася спільно з представниками знаті.
Основними судовими установами в той період були «суди сотні».
Поступово судова влада зосередилась в руках осіб, призначених королем, а до
складу суду обиралися заможні, знаючі право люди. Але в той же час на судових
засіданнях були присутні вільні і повноправні жителі сотні, посадові особи короля
лише стежили за правильністю судочинства. Поступово їх контроль посилювався і
вони ставали головами судів. Обов'язок вільних людей бути присутніми на суді
було відмінено.
На початку IX століття Франкська держава перебувала в найбільшій могутності,
охоплювала територію майже всієї Західної Європи і не мала на своїх кордонах
противника, рівного по силі. Подолавши опір селянства, феодали втратили свою
зацікавленість в єдиній державі. Економіка франкської держави носила
натуральний характер, були відсутні господарські зв'язки між районами. Всі ці
чинники обумовили надалі неминучість розпаду держави.
У 802 році Карл Великий наказав скласти правди всіх племен, що входили до
складу його імперії. Ці правди встановлювали норми права з урахуванням процесу
зростання майна, класоутворення і формування феодальних відносин.
У 843 році розкол був юридично закріплений в договорі, укладеному внуками
Карла Великого. Правонаступниками імперії стали три королівства: - західно-
франкське, східно-франкське і серединне. Основним джерелом права у франків стає
звичай, який має письмовий характер.
4. Джерела права у Франків, їхня характеристика. «Салічна правда» пам’ятка
ранньофеодального права Франків.
У період V-IX стст. відбувається запис звичаїв племен Франкської держави у
вигляді так званих «варварських правд». Створюються Салічеська, Ріпуарська,
Бургундська та інші правди.
Правовою основою складання правд стали не тільки звичаї, але і ті норми правди,
які були запозичені у римлян (конституції, едикти магістратів та імператорів,
рескрипти, декрети).
З урахуванням того, що останні роки існувала Римська церква, велику роль грало
її законодавство - канони, які були прийняті на з'їздах церкв, також
запозичалися. Були спеціальні видання, які цілком присвячувалися цим питанням -
капітулярії. Хлодвіг, як додаток до Салічеської правди, видавав капітулярії. Вони
доповнювали основний закон, розділи які необхідно було врегульовувати і
послідуючі пропуски в законодавстві.
Сама Салічна правда відображала період становлення ранньофеодальних
відносин, які засновувалися на формуванні земельної власності. Цей інститут
складався в період сеньйоріальної монархії аж до XIII ст.
У цей же період королі починають видавати законодавчі постанови, чим активно
сприяють формуванню і зміцненню феодальних відносин. Потрібно відмітити
іменні грамоти, які видавалися королівською владою світським земельним
магнатам, монастирям і церквам, звільняючи відповідні території від дії судової,
поліцейської, фінансової та іншої юрисдикції державної влади і, тим самим,
зосереджуючи всю повноту влади в руках магнатів і духовенства.
Основні межі права яскраво характеризує Салічеська правда - одна з найдревніших
форм запису звичаїв Салічеських франків. Запис цих звичаїв відносять до часу
правління Хлодвіга. У подальші роки їх зміст доповнювався. Текст Салічеської
правди являє собою розрізнений запис звичаїв, що склалися, в основному, ще до
утворення Франкської держави і звичаїв, що виникли при формуванні класового
суспільства і утворенні держави. Її зміст відображає соціальний і правовий устрій,
що характеризує перехід від первісної общини до класового суспільства. Одна з
основних його задач - захист приватної власності, що змінював колективну.
Характерний для Салічеської правди формалізм, який вимагає здійснення правових
дій в суворо установленій формі.
Про майнову нерівність свідчить поява статей про позику і боргові зобов'язання. З
появою приватної власності виник інститут успадкування майна і дарування.
У області зобов'язальних відносин Салічеська правда мала в своєму розпорядженні
прості форми операцій: купівля-продаж, позика, обмін. Передача права власності
при операціях здійснювалася публічно, а невиконання зобов'язань спричиняло
майнову відповідальність. Шлюб проходив у формі купівлі женихом нареченої.
Заборонявся шлюб між вільними і рабами. У разі складання такого шлюбу вільна
людина ставала рабом.
Основна увага в Салічеській правді приділялася злочинам і покаранням. Під
злочином розумілося нанесення шкоди особистості, майну або порушення
королівського «миру». Під покаранням розуміли - відшкодування збитків
потерпілому або членам його роду, сплата штрафу королеві за порушення
королівського «миру». За Салічеською правдою, для злочинів і покарань характерна
система штрафів, хоча зберігаються пережитки первіснообщинного ладу: розплата
життям, у випадку, якщо вбивця не в змозі сплатити штраф, участь родичів у сплаті
або отриманні штрафу за вбивство, вигнання людини з общини (у разі оголошення
його поза законом), заборона в прийнятті його іншими. У тому випадку, коли для
раба передбачалася страта, вільна людина повинна була сплатити штраф. Якщо раб
вбивав вільну людину, то вбивця віддавався родичам убитого як половина штрафу
за вбивство, а іншу платив його господар. Вільна людина, що вбила раба, платила
штраф на користь його господаря.
Салічеська правда виділяла наступні види злочинів:
• злочини проти особистості ( вбивство, згвалтування, каліцтво, наклеп,
образа, викрадення вільних людей, посягання на честь, достоїнство і
свободу);
• злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал, нанесення шкоди майну);
• злочин проти порядку (неявка до суду, лжесвідчення);
• порушення розпоряджень короля.
Основним видом покарання, таким, що застосовувався до вільних людей, був
штраф. Він визначався двома частинами: одна з них призначалася потерпілому або
його родичам, інша - йшла на користь держави. Передбачалося також покарання у
вигляді конфіскації майна. Смертна кара і тілесні покарання застосовувалися
тільки до рабів. Процес по Салічеській правді носив звинувачувальний характер і
передбачав три види доказів: співприсяжність, свідчення свідків і ордалії - «суд
божий». До рабів застосовувалися тортури.
Всі варварські правди характеризуються як основні джерела права, запису звичаїв:
фрагментарністю - вириваючи головне з контексту всієї правової регламентації, не
представляли єдиного цілого, а тільки регулювали з точки зору законодавця і права
- основними були майнові відносини (оскільки земля була основним джерелом
багатства), земельні відносини, сімейні відносини (також були важливими
інститутами, оскільки сім'я - колективна виробнича сила, джерело багатства, тільки
разом можна було утримати власність і вести господарство), але були нерозвинені
торгові відносини. Будь-яке суспільство потребує захисту порядку, тому
найважливішим інститутом був інститут злочину і покарання. Особливе положення
займала Англії, де система джерел ранньофеодального права пов'язана з іншими
джерелами, не характерними для Німеччини і Франції. Всі джерела в Західній
Європі пов'язані з іменами королів. Це вже були не звичаї, а законодавство королів.
Основні межі англосаксонського права в принципі співпадають з іншими країнами:
єдина основа, значення сім'ї, охорона основних устроїв феодального суспільства,
фрагментарність. Безсистемність - характеризується відсутністю системи
взаємовідносин між частинами, що складають систему, тобто інститутами права
власності, шлюбу і сім'ї, обов'язкових відносин, карного права - злочину і
покарання. Пов'язана з практикою застосування - сам король створює норму права,
за допомогою ради мудрих (згоди князів, згоди народу). Всі закони є судебниками
для суддів.
5. Утворення Французької феодальної держави.
Утворення стало прямим наслідком становлення феодальних відносин у
Франкськой імперії, розділ якої був зафіксований в 843 році Верденським
договором, укладеним між внуками Карла Великого. За цим договором Карлу
Лисому, що став першим французьким королем, дісталися землі на захід від Рейну.
Проте Франція була єдиним королівством лише чисто номінально, оскільки її
територіальний розпад продовжувався. До XI ст. вона являла конгломерат
численних сеньйорій різних розмірів з дуже різним в етнічному відношенні
складом населення (кельти, баски, нормандці і ін.). До цього часу у Франції в
результаті територіальної роздробленості державна влада була «розщеплена» між
королем і безліччю інших феодалів. Влада феодалу поширювалась лише на його
домен. Поза ним влада належала крупним землевласникам. Політична влада була
розподілена між королем та феодалами різного рівня, пов’язаними між собою
васальними відносинами, і набула приватноправового характеру.
Історія середньовічної держави у Франції може бути розділена на наступні періоди:
1) сеньйоріальна монархія (9-13ст.). У 9-10ст королівська влада є слабкою.
Характерна економічна та політична децентралізація. З ХІІ ст. затвердився порядок
передачі трону в спадщину (до того король обирався верхівкою знаті і духовенства,
хоча і по династичному принципу). Спочатку влада короля була дуже
обмеженою. Значну роль відігравала Велика рада або Королівська курія – з’їзд
найзнатніших феодалів. Без неї король не мав права приймати важливих рішень. На
раді вирішувались питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики.
ХІІ-ХІІІ ст. – починають визрівати нові економ відносини у зв’язку із розвитком міс
та товарно-грошового господарства. З’явилась нова тенденція – посилення
королівської влади. З ХІІІ ст. центр влади зміщяється в бік короля і він тепер
виступає як сюзерен всіх феодалів.
2) станово-представницька монархія (14-15ст.). Ліквідована в певній мірі
роздробленість (хоча і залишаються фактично незалежні сильні феодальні
володіння) і посилилась влада короля. Почали скликатись збори представників
від різних станів – духовенства, дворянства, представників третього класу –
купців, ремісників, землевласників. Крім питань зовн і внутр політики даний орган
приймав рішення щодо оподаткування. Введені постійні загальнодержавні
податки. Регулярне надходження коштів дало можливість сформувати професійну
найману армію і централізований бюрократичний апарат управління. Люди, які
склали апарат управління, як правило, були не знатного роду, зобов’язані королю
своїм призначенням на службу і тому від нього залежні. З їх допомогою король
усунув знать від важилів управління державою. Король добився можливості
встановлювати закони без погодження із знаттю.
3) абсолютна монархія (16-18ст.). Продовжувався процес боротьби з феодальною
роздробленістю. Відбувається інтенсифікація виробництва. Міста розвиваються і
перетворюються в ремісничі центри. Зростає спроможність селян виробляти більше
продукції. Це стимулює поширення ролі обміну продукцією, виробленою в селі і
місті, пожвавлює товарно-грошові відносини.
В цей же час старі феодальні стани занепадали, а із стану городян сформувався
клас буржуазії. Клас феодалів слабшав, в той час, як клас буржуа зміцнював свої
позиції. Проте дворянство ще мало значні привілеї і командні посади в країні.
Буржуазія ще не могла претендувати на домінуючу політичну роль у державі,
проте в економічній сфері та у державному апараті відігравала значну роль і
могла протистояти дворянству. Використовуючи протиріччя між цими 2 класами,
королівська влада домоглася значної самостійності. Вся повнота законодавчої,
виконавчої, військової та судової влади зосередилась в руках короля. Право на трон
передавалось спадково. Королю підпорядковувся весь централізований державний
апарат: армія, поліція, суд, амін-фінансовий апарат.
6. Сеньйоральна монархія у Франції. Королівська влада. Реформи Людовіка
IX
У 9-11ст. феодальні відносини у Франції отримали подальший розвиток та
перетворилися на панівні. Становлення панівного класу феодалів безпосередньо
було пов'язано з розвитком феодальної власності на землю та складної системи
васальних відносин. Стосунки між сеньйором та васалом будувалися на договірній
основі, де сторони були нерівноправними у правовому відношенні. Через велику
значимість цих договорів вони укладалися публічно, завдяки чітко виробленому
урочистому світському обряду. Головне місце в ньому займав обряд інвеститури та
оммаж васала.
Васальні договори чітко фіксували обов'язки сторін: - сеньйор надавав васалу феод
(земельний наділ); забезпечував захист васала та переданої йому землі; - васал
повинен був нести службу на користь сеньйора (40 днів на рік), брати участь у
судових та інших зборах феодала, де головував сеньйор; викупати сеньйора з
полону, якщо таке траплялося; дарувати йому подарунки при посвяченні в
рицарський сан його старшого сина та при виході заміж його старшої доньки.
Спочатку ці зобов'язання мали персональний характер, а пізніше стали
передаватися за спадком. У випадку порушення васалом клятви вірності він був
зобов'язаний повернути феод. У 11 ст. виникла складна структура феодального
класу, а з 13ст. вона привела до формування замкненого стану дворянства.
Відбувається остаточне оформлення класу залежних для феодала селян.
Складається декілька категорій сільського населення: серви і віллани. Серви
розглядалися як проста приналежність землі, вони платили подушну подати,
щорічний оброк, виконували панщинні роботи. Проте вони не були перетворені у
кріпосних людей. Віллани вважалися особисто вільними тримачами землі, що
належить феодалу. Віллани сплачували сеньйору оброк.
11-12ст. – швидкий ріст міст. Міське життя рано почало набувати станово-
корпоративного характеру, сприяти утворенню цехів і гільдій; починається
широкий рух за звільнення міст від влади окремих сеньйорів і за самоврядування
Королівська влада в умовах політичної децентралізації, що привела до глибокої
територіальної роздробленості, влада втратила своє минуле значення. Король
розглядався феодалами як "перший серед рівних". Фактично влада короля
поширювалась лише на територію його домена, але і там йому доводилося вести
вперту боротьбу з непокірними васалами. Поза межами королівського домена влада
належала крупним феодалам.
Така форма феодальної держави, побудована за принципом сюзеренітета-
вассалітета, називається сеньйоріальною монархією. Її становлення означало
занепад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни,
ослаблення її зовнішньополітичного положення
У 12ст. затверджується порядок передачі трону по спадку. Спочатку функції
королівської влади були дуже обмеженими. Часто королівські повноваження
існували лише в теорії, а не на практиці. На короля покладалися обов'язки "захисту
королівства і церкви", а також "підтримки миру" в країні, але він не мав реальної
влади для їх здійснення. Судову владу король мав тільки в межах свого домена. З
XII в. положення короля поступово міняється: відновлюється практика видання
королем законодавчих актів, хоча для цього була потрібна згода крупних феодалів -
Великої ради. Розширюється сфера судової юрисдикції короля. У XIII в. у органи
центрального управління все частіше притягуються представники міст, дрібні і
середні феодали.
Коли в XII-XIII ст. поступово починають визрівати нові економічні потреби,
пов'язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, політична
децентралізація поступово припиняється і починається неухильне посилення
королівської влади. У XIII в., особливо після реформ Людовика IX, центр
політичної влади поступово переміщається до короля.
З кінця XII ст. з'являється нова система. Це пов'язано з економічним розвитком,
трипільним землеобігом, розвитком технічних культур, сільського господарства. Це
було зумовлено входженням феодалізму в певну стадію. Починає зароджуватися
капіталістичний устрій. Міста стали центрами ремісничого (кустарного)
виробництва. Розвиток обміну між селом і містом вів до зміцнення влади
останнього. Внаслідок цього, країні була потрібна територіальна єдність. Монархи
це відчули і скористалися ситуацією. Крім того, землевласники з великими
територіями (і церква) стали претендувати на владу. Людовік IX починає активно
втілювати в життя необхідні країні реформи.
• Військова - замінює феодальне ополчення на наймане військо, але для цього
потрібні були досить великі фінанси - звідси наступна реформа.
• Фінансова - вводить єдину золоту монету, окремі сеньйори тепер
позбавляються права чеканити монету самостійно, що об'єктивно відповідає
потребам розвитку економічних відносин. Природньо, що ця реформа
забезпечила державну скарбницю великим капіталовливанням.
• Судова - верховні судові функції починає здійснювати король, общини також
володіють правом судової влади. Внаслідок створення єдиних
територіальних одиниць, були введені особливі особи, які вершили
правосуддя на місцях. Проте важливу роль продовжував грати суд сеньйора.
Людовік IX створює особливий судовий орган на базі королівської курії -
Паризький парламент, який стає апеляційним органом. З початку XIV ст. по
мірі зростання міст, подальше формування нового економічного укладу знаходить
відображення в соціальній структурі суспільства.Реформи Людовика IX, що
активно проводив політику по подоланню феодальної роздробленості, сприяли
територіальному об'єднанню країни і консолідації основної маси феодалів і
міського населення навколо короля.
7. Утворення станово – представницької монархії Франції, характерні риси.
Станово – представницька монархія являє собою феодальну монархію, в якій
формально воановладний монарх, здійснюючи владу, змушений був залучати для
вирішення важливих питань дорадчі органи – збори представників різних станів.
Ознаки:
1) очолює державу монарх, якому цілком підпорядковувався строго
централізований, розгалужений апарат центральної і місцевої виконавчої влади.
Навколо королівської влади згуртувались основні групи середнього і дрібного
дворянства, яких король наближувава до себе, роздаючи землю для отримання
аввід них підтримки своєї влдаи.
2) влада монарха обмежується станово-представницьким органом, який
виник у результаті розвитку товарно-грошових відносин і подолання
феодальної роздробленості.
Протягом 14-15стст. у Франції відбувалося оформлення трьох основних
станів: духівництва, дворянства та податкового стану (селяни, ремісники,
буржуазія). Духівництво мало право на отримання десятини, різноманітних
пожертв, зберігало свій податковий та судовий імунітет, звільнялося від будь-яких
державних служб та повинностей. Дворянство вважалося другим станом, хоча
фактично воно відігравало головну роль у соціальному та політичному житті
Франції. Дворянство мало виняткове право на землю з передачею за спадком усієї
нерухомості та рентних прав; воно мало право на титули, герби та інші знаки
дворянської гідності, на особливі судові привілеї; воно звільнялося від сплати
державних податків; єдиним його зобов'язанням залишилося несення військової
служби королю. Дворянство було внутрішньо неоднорідним. Третій стан був ще
більш строкатим за складом, ніж другий. Члени 3 стану не мали жодних особистих
та майнових прав, не були захищені від свавілля з боку королівської адміністрації
та феодалів. Цей стан був єдиним податним станом у країні. На початку XIV ст. у
Франції на зміну сеньйоральній монархії прийшла нова форма феодальної держави
– станово-представницька монархія. Становлення її було тісно пов'язане з
прогресивними для того часу процесами централізації, подальшим посиленням
королівської влади, ліквідацією самовладдя окремих феодалів.
8. Державний устрій Франції в період станово-представницької монархії:
Генеральні штати ( виникнення, структура, компетенція, роль). Паризький
парламент - верховний суд Франції. Виникнення прокуратури та адвокатури.
На чолі держави був монарх, який зосереджував у своїх руках владу у державі.
Проте його влада була обмежена: він змушений був залучати для вирішення
важливих питань дорадчі органи – збори представників різних станів.
Виділяється 3 стани:
1) духовенство,
2) дворянство,
3) буржуазія.
До центральних оргнів станово-представницьої монархії , крім дорадчого
органу – Генеральних штатів, належали: король, державна рада, яка здійснювала за
вказівками короля управління і контроль ще за окремими ланками управління,
рахункова палата – яка здійснювала фінансове управління.
 Серед посадових осіб найбільше значення мали:
1) канцлер, який здійснював поточне управління й контроль у державній раді,
під його керівництвом складалися проекти ордонансів (законів).
2) конетабль – командир королівської армії
3) камерарій – скарбник,
палатини – королівські радники, які виконували окремі, особливо важливі
доручення короля.
Посадові особи, які склали новий державний апарт короля, були люди незнатні,
зобов’язані своїм призначенням королю, ітому від нього залежні. Серед них було
багато людей освічених, юристів – яких називали легістами. Вони були
прибічниками централізації і посилення королівської влади. З їх допомогою королі
усунули від основних важелів державного управління знать.
Генеральні штати ( виникнення, структура, компетенція, роль)
перші збори станового представництва – штати виникли ще у ХІІІ ст. в окремих
провінціях. Це були збори вищого духовенства, сеньйорів, мерів міст. Скликалися
вони періодично. . Розглядали питання , які головним чином стосувалися
затвердження одноразових грошових зборів. Спочатку такі збори скликалися
місцевими правителями. Але досить скоро вони опинились під контролем короля.
У 1302 році вперше було скликано загальнофранцузські збори станів. Їх стали
називати Генеральними штатами.Наступний бурхливий час повстань та війн
перетвори Генеральні штати на найважливіший орган держави.
Кожен стан був представлений окремою палатою:
Перша палата складалась з вищого духовенства.
У другій палаті представлені дворяни. Причому найбільш знатні до складу не
входили: вони як безпосередні васали короля брали участь у розробці рішень у
складі королівської курії.
Третій стан обирав депутатів (участь у виборах брали представники влади міст,
мери та члени міських рад).
Усі питання розглядались окремо по палатах, рішення приймалось більшістю
глосів. Затверджувалось рішення всіма палатами, причому кожна палата мала один
голос.
Генеральні штати скликались за рішенням короля. Введення нових податків і
одноразових грошових зборів потребувало попередньої згоди Генеральних штатів.
Тому королі звертались до штатів досить часто. Духовенство і дворяни від податків
звільнялись – вони давали лише згоду на оподаткування «третього стану».
Генеральні штати мали право звертатись до короля з проханнями, скаргами
та протестами. Вони мали право вносити пропозиції, зауваження та критикувати дії
королівської адміністрації.
Укладання 1357 року «Великого березневого ордонансу» сприяло збільшенню
ролі та повноважень Генеральних штатів. Проте ордонанс не було втілено в
життя. Із закінченням Столітньої війни почалось подальше зміцнення королівської
влади. В розпорядженні короля була велика наймана армія, бюрократичний апарат.
Вони утримувались за рахунок податків, які почали стягувати без попередньої
згоди Генеральних штатів. Починаючи з XV ст.. Генеральні штати перестають
скликатися.
Це було обумовлено рядом причин:
1) протиріччями між інтересами двох привілейованих станів та «третього
стану»;
2) депутати Генеральних штатів ще не могли піднятися не тільки до розуміння
загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння інтересів свого стану в
масштабах країни.
Паризький парламент - верховний суд Франції. Виникнення прокуратури та
адвокатури.
У Франції до сер. ХІІІ ст.. суд здійснювався, в основному, на рівні васалів. Вищою
інстанцією був королівський двір., але для того, щоб отримати право захищати там
свої інтереси, треба було належати або до вищих васалів корони, або одержавти на
це особливий привілей.
Формування єдиної загальнодержавної судової системи почалось із реформ
Людовіка ІХ у сер. ХІІІ ст. Тоді було створено парламент, який був
п і д п о р я д ко ва н и й є д и н і й д е р ж а в н і й в ол і ко р о н и . Й о го о ф і ц і й н и м
місцеперебуванням став Париж. Спочатку парламент був невіддільним від
королівського двору. У його складі домінували світські та духовні васали короля.
Проте до XV ст парламент перетворився у самостійний судовий орган. Король
перестав особисто бути присутнім на засіданнях парламенту. Його інтереси
представляли королівський прокурор і адвокат. Але можливість особистої
присутності короля визнавалась як і раніше, а у випадку обвинувачень проти перів
Франції, присутність короля вважалась необхідною.
За організацією парламент поділявся на декілька палат:
1) Велика палата – розглядала тільки скарги на рішення місцевих і нижчих судів;
2) слідча палата – де розслідувались й вирішувались особливо важливі справи
королівської юрисдикції (таких палат могло бути і 5);
3) Касаційна палата – де переглядались рішення нижчих королівських судів;
4) У 1453 році остаточно дооформилась ще Палата башточки. В ній
розслідувались особливо карні та кримінально-політичні справи.
Справи виняткового значення та політико-юридичні справи розглядались
загальними зборами парламенту.
Паризький парламент розглядався як основний суд королівства. Поряд із ним вже у
ХІІІ с. було визнане подібне значення і за аналогічними установами, які
знаходились у провінціях.
Компетенція парламенту була невизначеною і такою, що розповсюджувалась на все
королівство. Створення провінційних парламентів територіально обмежило
компетенцію Паризького парламенту, але виняткові права останнього залишились
поза сумнівом. Як суд першої інстанції парламент судив королівських васалів та
знать, яка володіла судовими привілеями. Він виконував і апеляційні функції.
9. Встановлення абсолютизму в Франції. Зміни в суспільному ладі та
державному устрої. Реформи кардинала А.Ришельє та Людовіка ХІV у
Франції.
Виникнення абсолютизму як нової форми монархії у Франції було викликане
глибинними змінами, які відбулися у станово-представницькій структурі країни. Ці
зміни були пов'язані перш за все із зародженням капіталістичних відносин і
розшаруванням у межах феодальних станів. Становлення абсолютизму в XVI ст.
мало прогресивний характер, оскільки королівська влада сприяла завершенню
територіального об'єднання Франції, формуванню єдиної французької нації, більш
швидкому розвитку промисловості та торгівлі, раціоналізації системи
адміністративного управління. Верховна політична влада при абсолютній монархії
повністю переходить до короля, який не поділяє її з жодним державним органом.
Для цього потрібно було подолати політичну опозицію феодальної олігархії та
католицької церкви; ліквідувати станово-представницькі органи; створити
централізований бюрократичний апарат, постійну армію та поліцію. З XVI ст.
Генеральні штати практично припиняють своє існування: 1614 року відбулося
останнє скликання (не скликалися до 1789 р.). Для вирішення питань про реформи
або фінансових питань король скликав нотаблів (феодальну знать). Відповідно до
Болонського конкордату 1516 р. та Нантського едикту 1598 р. король повністю
підкорив собі католицьку церкву у Франції. Своєрідною опозицією був Паризький
парламент (XVI-XVII стст.), з яким французькі королі вели постійну боротьбу.
Врешті-решт Парламенту було заборонено оскаржувати та відхиляти королівське
законодавство. Відбулися зміни у ставленні до королівської влади. В 1614 р. за
пропозицією Генеральних штатів французька монархія була проголошена
божественною, а влада короля розглядалася як священна. Все частіше держава
почала ототожнюватися з особою короля. Людовик XIV говорив: "Держава – це
я!". Те, що абсолютизм тримався на божественному праві, не означало
ототожнення його з деспотизмом. Французький абсолютизм ґрунтувався на
концепції нерозривного зв'язку короля та держави, поглинання першого другим.
Вважалося, що сам король, його майно, його родина належать французькій державі
та нації. При абсолютизмі діяв принцип: "один король, один закон", тобто
законодавча функція повністю концентрувалася в руках короля. Король також мав
право призначати на будь-яку посаду; він був останньою інстанцією в питаннях
державного управління; приймав найважливіші зовнішньополітичні рішення;
визначав економічну політику держави; встановлював податки; виступав вищим
розпорядником державних коштів; від його імені здійснювалася судова влада. При
абсолютизмі центральні органи влади розрослися та ускладнилися: Управління на
місцях характеризувалося складністю та заплутаністю. На початку XVI ст.
органом, який провадив політику центру на місцях, були губернатори, але їх
функції в основному зводилися до військового управління. З 1535 р. на місця
посилали комісарів з різними дорученнями. Пізніше вони інспектували суд,
адміністрацію міст, фінанси. їм присвоювався титул інтендантів. Централізація
торкнулася і міського управління. Муніципальні радники та мери перестали
обиратися, вони стали призначатися королівською адміністрацією. Судова система
була заплутаною та зберігала риси сеньйоральної юстиції. У період абсолютизму
завершилося формування постійної армії та королівського флоту. їх формування
відбувалося за рахунок рекрутських наборів з третього стану, а офіцерські посади
займало родове дворянство. Була створена поліція. До її функцій відносилися
підтримка порядку, розшук злочинців, контроль за правами, нагляд за ярмарками,
театрами, кабаре, трактирами.
 Реформи кардинала А.Ришельє та Людовіка ХІV у Франції
Після смерті Генріха IV королем стає його дев'ятирічний син - Людовик XIII. Його
опікуншою та регентшею стала його мати Марія Медічи. Першим міністром при
Людовику XIII стає кардинал Рішельє, при якому відбулося остаточне зміцнення
королівського абсолютизму у Франції. Підпорядкувавши своєму впливу короля, він
фактично безроздільно керував країною. Об'єктивно політика Рішельє була
спрямована на захист загальнокласових інтересів дворянства. Шлях до досягнення
цієї головної цілі Ришельє бачив у зміцненні абсолютизму. Під його керівництвом
значно посилювалася централізаціа адміністративного апарату, суду, фінансів.
Свою політичну програму Рішельє здійснив повністю. Була знищена політична
незалежність гугенотів, за якими згідно "Едикту милості" 1629 р. зберігалося лише
право на сповідання протестантської релігії.
Уряд Рішельє жорстоко пригнічував будь-який виступ принців і вельмож, були
заборонені дуелі (фор¬мально, щоб не допустити смертей офіцерства поза
королівською службою, фактично ж ще й для обмеження дворянського гонору,
при¬боркання потенційних бунтарів), декларацією від 1626 року знесені
укріплення та замки герцогів і графів, що образно підривало базу тієї могутності
магнатів. Але привілеї дворян по відношенню до третього стану і сеньйоріальні
права відносно селян, як і раніше зберігалися. Одночасно з тим, Рішельє учетверо
збільшив податкові надходження до державної скарбниці. А оскільки дворянство і
духовенство податків не платило, то тягар лягав на буржуа та селян.
Рішельє усіляко сприяв розвитку мануфактур, стимулював економічне освоєння
колоній, проводив активну політику державного протекці¬онізму.
Рішельє створив міцну систему місцевого управління, що знаходилась під строгим
контролем центру. Не відміняючи колишньої строкатості територіального ділення,
він ввів разом з ним нове ділення на 34 округи, що одержали назву
інтендантських. У кожний з таких округів скеровувались наділені широкими
повноваженнями представники центральної влади - "інтенданти його величності
короля у справах поліції, суду і фінансів". Інтенданти безпосередньо підкорялися
першому міністру і не обмежувалися в своїй діяльності питаннями поліцейського,
судового і фінансового характеру, а втручалися і в інші справи місцевої
адміністрації. Вони замінили колишніх герцогів і графів. Інтендантів призначали з
осіб немісцевого походження, як правило, незнатних.
Вище управління державою здійснювалося королівською радою, її члени
призначалися і зміщувалися королем, а не потрапляли туди внаслідок родовитого
походження. Відповідали члени ради лише перед королем (чи кардиналом).
Рішення королівської ради повинні були затверджувати¬ся королем. Паризький
парламент був позбавлений свого політичного значення. Те ж стосувалося місцевих
парламентів в провінціях.
З 1643 року на трон вступив п‘ятирічний Людовик XIV. Регенткою було призначено
Анну Австрійську, матір короля, а фактичним правителем став її фаворит, кардинал
Мазаріні. Після його смерті Людовік XIV самостійно правив Францією. За
Людовіка XIV королівська влада набула характеру особистої централізованої
диктатури, а абсолютизм досяг найвищого розвитку.
Концентрація всієї повноти державної влади в руках монарха призвела до
припинення діяльності Генеральних штатів. На початку 1673 р. парламент було
позбавлено основного права, на якому базувався його вплив,- права затримувати
королівські закони і подавати на них заперечення (ремонтранси). Всі провінційні
парламенти були підпорядковані губернаторам і ще більш інтендантам,
всесильними представниками королівської влади, що були на місцях.
Міста остаточно втратили своє самоврядування, і муніципалітети з виборних
органів перетворилися на адміністративні органи, що призначалися з центру.
Обласне і міське самоврядування прийшло в повний занепад.
Центральний уряд в другій половині XVII в. складався з королівських рад
(Верховного, Фінансового, Депеш і ін.) і державних секретарів, кожний з яких мав
свій апарат чиновників. При Людовику XIV головну роль в рішенні питань грали
державні секретарі, що особисто докладали королю про положення справ в країні.
На місцях все знаходилося під контролем інтендантів: муніципальні і військові
справи, релігія, освіта, торгівля, промисловість і землеробство.
Особливо важливого значення набула при Людовику XIV поліцейська влада. У 1667
р. була установлена посада генерал-лейтенанта поліції, в підпорядкуванні якого
знаходилися як загальна поліція, так і політична поліція з розгалуженою системою
таємного розшуку. В цей час стала поширеною система "наказів в запечатаних
конвертах", в яких за підписом короля сановникам вручався чистий бланк, в який
можна було вписати будь-яке ім'я і людину садили у в'язницю і тримали там без
слідства і суду і без повідомлення терміну утримання. Розпоряджалися такими
бланками вищі сановники.
В столиці члени королівської сім'ї та інтенданти в провінціях мали право
перебирати у власне провадження будь-які карні чи цивільні справи з судів усіх
інстанцій. Тим самим режим необмеженої законодавчої та виконавчої влади
абсолютизму поширювався і на третю гілку влади – судову.
Доба абсолютизму ознаменувалася змінами в карно-процесуальному законодавстві.
Документи прийняті монархами, повністю скасовувати змагальний процес. Його
місце за¬йняв розшуковий процес двох типів - ординарний та екстраординар¬ний.
Збір доказів, ведення суду проходили таємно. Основним доказом вважалося
визнання звинуваченого. Також дозволялися тортури. З метою виявлення
спільників тортури могли застосовуватися і після винесення вироку. Судова
система була складною і заплутаною. Лише апеляційних інстанцій налічувалося
десять. У судах панували бюро¬кратизм, хабарництво, свавілля.
Спирався режим на міцну центральну владу і армію. На місцях усі військові сили
території були під командуванням губернатора та його підлеглих - сенешаля або
королівського лейтенанта (намісника). Гу¬бернатори не ставали, як це було раніше,
носіями початку децентраліза¬ції, - це були звичайні, хоч і високопоставлені,
королівські чиновники. В армії на поч. XVIII ст. налічувалося 46 піхотних і 28
кавалерійських полків. Приблизно третину особового складу становили найманці.
Та все ж в першу половину царювання Людовика XIV, не дивлячись на колосальне
марнотратство двору і короля, господарство країни швидко розвивалося, звільнене
від смути і феодальної анархії. Велику роль в цьому зіграв генеральний контролер
фінансів Кольбер, проводячи політику всемірного заохочення вітчизняної
промисловості - він витратив колосальні кошти на роз¬виток килимової, шовкової
та мереживної промисловості. Він слідкував за розвитку торгівлі, турбувався
впорядкуванням фінансів. На користь торгівлі і промисловості Кольбер знищив
багато з внутрішніх митниць, строго стежив за станом доріг, каналів; сприяв
розвитку комерційного і військового флоту. Для заморської торгівлі Кольбер
заснував кілька монопольних привілейованих компаній: Ост-Індську, Вест-Індську,
Північну та ін. Франція захопила колонії в Ін¬дії, Америці, продовжувала
коло¬нізацію Канади та Вест-Індських островів.
Якщо коротко охарактеризувати економічну політику абсолютизму періоду
Людовіка XIV, то вона зводилася до повсякчасного заохочення власного виробника
за умови позбавлення буржуазії найменших політичних прав, навіть тих, що були
завойовані в попередню добу.
Уже в кінці XVII ст. можна було побачити, що абсолютна монархія у Франції йде до
катастрофи і ледве долає зростаючий опір. До кінця правління Людовика XIV
Франция виявилася розореною. Державний борг досягав 2,5 мільярдів франків і в
16 разів перевищував річний дохід країни. У 1713 р. країна завершила боротьбу за
«іспанську спадщину», що стало тимчасовим порятунком для французького
абсолютизму.
10. Завоювання Британії англо-саксами. Утворення англо-саксонських
держав. Суспільний лад та державний устрій англо-саксонської держави
Корінним населенням Британі були кельти. До початку І тис. Британь
знаходилась під владою Римської імперії. З розпадом імперії почався процес
самостійного розвитку кельтів, який характеризувався посиленням влади
військових ватажків і створенням основ військово-демократичного ладу.
Проте вже з VI ст. почалося масове вторгнення на землі Британії германських
племен англів та саксів. Ці племена знищували кельтські та перетворювали їх на
залежних. Завоювання англо-саксонськими племенами Британії прискорили процес
розкладу в них первіснообщинного ладу та формування ранньофеодальних держав.
Королівська влада підтримувала захоплення селянської землі у вільних общинників
та їхнє обернення в залежних. Держава при цьому передавала великим
землевласникам судову, а потім і всю іншу владу над селянами. Ставало
регулярним виконання вільними селянами державних повинностей.
У VII ст. англосакси прийняли християнство і утворили 7 королівств, які в
подальшому у ІХ ст. об’єднались і увійшли до складу держави Англія. У ІХ-ХІ ст.
тут остаточно переміг феодалізм: особисто вільне населення виконувало різні
державні повинності; а залежні та фортечні люди працювали на земельних
власників, що розповсюджували на них судову та особисту владу.
Влада в державі зосередилась в руках короля та знаті. Знать організувалась у
королівську раду і була вищим органом державної влади. Без її згоди король не мав
права видавати закони або проводити будь-які державні заходи.
Місцева судово-адміністративна організація тривалий час залишалась за своїм
характером народною, общинною, хоч все і підпорядковувалось верховній
державній владі. Основою цієї організації виступали графські та сотенні округи.
Шериф, що стояв на чолі графства, збирав податки, штрафи, завідував
королівським майном у графстві, здійснював судову і адміністративно-поліцейську
владу. Двічі на рік у графствах проводились збори знатних осіб, що розглядали
судові справи, організацію оборони графства.
З перемогою феодалізму зникали прежитки первіснообщинної організації. Вся
влада зосередилась у руках короля і знаті. Знать утворювала королівську раду при
королі, яка була вищим органом державної влади. Без погодження королівською
радою король не мав права видавати закони або проводити якісь важливі державні
заходи.
Місцева судово-адміністративна організація тривалий час залишалась за своїм
характером общинною (народною), хоча з часом все більше піжпорядковувалсь
верховній владі держави. Основою організації були графські та сотенні округи.
Шериф стояв на чолі графства. Він збирав податки, завідував королівським майном,
здійснював судову і адміністративну владу. Двічі на рік у графствах проводились
збори знатних осіб, які розглядали судові справи, організацію оборони графства.
11. Завоювання Британії Вільгельмом Завойовником. Зміни в соц–економічній
та політичній системі.
З кінця VIII ст. англосаксонська держава почала зазнавати набігів нормано-датчан.
З часом ці племена захопили Британь. Вона опинилась під владою короля Кнута.
Після смерті цього короля Датська держава розпалась. Престол дістався королю
англосаксонської династії, проте ненадовго. У 1066 році його завоював
нормандський герцог Вільгельм.
Нормандське завоювання викликало поглиблення феодалізації англійського
суспільства. Основою феодального господарства в нормандській Англії став манор-
сукупність земельних володінь окремого феодала.
Становище селян, що підлягали суду свого лорда, визначалось матеріальними
звичаями. Більше половини судів сотенного округу перетворилася на маноріальні
суди - приватні судові палати феодалів. Разом з тим Вільгельм Завойовник,
використовуючи як своє положення, так і англійські політичні традиції, проводив
політику, яка сприяла централізації держави і зміцненню основ королівської влади
Значна частина конфіскованої у англосакської знаті землі увійшла до складу
королівського домена, а інша розподілялася між нормандськими і англосакськими
феодалами не суцільними масивами, а окремими ділянками. Завойовники принесли
з собою і суворе «лісове право», що дало можливість оголосити королівськими
заповідниками значні лісові масиви і карати за порушення їх меж.
Король оголосив себе верховним власником всієї земліі зажадав від всіх вільних
землевласників принесення йому присяги вірності. Така присяга зробила феодалів
васалами короля, зобов'язаними йому перш за все військовою службою. Принцип
"васал мого васала - не мій васал", в Англії не затвердився. Всі феодали
розділилися на дві основні категорії: безпосередніх васалів корони, як були
крупними землевласниками (графи, барони), і васалів другого ступеня
(підвасалів), середніх і дрібних землевласників. Значна частина духівництва
несла ті ж служби на користь короля, що і світські васали. Феодали в Англії не
придбали тієї самостійності і того імунітету, яким вони користувалися на
континенті.
В цілях податкової політики в 1086 році був проведений перепис земель і
жителів, результати якого відомі під назвою "Книга страшного суду". За
даними перепису, велика частина селян була покріпачена і виступала як особисто
зобов’язані, спадкові утримувачі землі від лорда. Проте в окремих областях
зберігся прошарок вільного селянства, на яке розповсюджувалась лише судова
влада лорда. Вільне селянське населення в XI-XII ст. знаходилося під впливом з
одного боку ситуації, коли королівська влада сприяла закріпаченню вільного
селянства, а з іншого – обставини, коли розвиток ринку призводив до появи більш
зажиточних селянських господарств, яких королівська влада розглядала як
політичні союзники в боротьбі з сепаратизмом крупних феодалів. Королівські суди
нерідко захищали таких селян від свавілля лордів.
Це згладжувало правові та соціальні різниці між верхівкою вільного селянства,
городянами, мілким рицарством. Зближувала ці шари і певна спільність їх
економічних інтересів Відносна єдність держави, зв'язки з Нормандієй і Францією
сприяли розвитку торгівлі. В умовах посилення центральної влади англійські міста
не отримали такої автономії, як на півдні континенту або в Німеччині, і вимушені
були все частіше купувати королівські хартії, в яких містилися лише деякі торгові
привілеї.
12. Зміцнення королівської влади в Англії у ХІ-ХІІ ст. Реформи Генріха II.
Заходи нормандських королів сприяли державній централізації і збереженню
державної єдності, не дивлячись на феодалізацію суспільства.З часом права корони
почали оспорюватись незадоволеними васалами. Свідченням цього є безперервні в
XI-XII ст. заколоти баронів, що звинувачують корону в зловживаннях своїми
сеньйоріальними правами.
До другої половини XII в. у Англії не було професійних адміністративно-судових
органів. Центр управління - королівський двір (курія) - постійно переміщався і
подовгу був відсутній в Англії, оскільки король частіше жив в Нормандії. У своєму
розширеному складі королівська курія являла собою збори безпосередніх васалів і
наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний
юстиціарій - духовна особа, знавець канонічного і римського права. Його
помічником був канцлер, що керував секретаріатом. Центральна влада була
представлена на місцях шерифами з місцевих магнатів, які нерідко виходили з-
під контролю центру. Керівництво ними зводилося в основному до скерування їм
виконавчих наказів з канцелярії короля із вказівкою виправити ті або інші
порушення, про які стало відомо короні. Більшість судових справ вирішувалась
місцевими (сотенними, графськими) зборами і маноріальними судами, що
застосовували архаїчні процедури типу ордалій і судового поєдинку. Королівське
правосуддя мало, таким чином, винятковий характер.
Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація і професіоналізація державного
апарату пов'язані в основному із реформами Генріха II (1154-1189). Його реформи
сприяли створенню загальнодержавної бюрократичної системи управління і суду,
які не були пов'язані з сеньйоріальними правами корони. Вони відбувались за
трьома головними напрямками:
1) приведення в систему і надання чіткішої структури королівської юстиції –
вдосконалення форм процесу, створення конкуруючої з традиційними і
середньовічними судами системи королівського роз'їзного правосуддя і постійно
діючих центральних судів). В другій половині XII в. Генріхом II був створений
спеціальний механізм королівського правосуддя по цивільних і кримінальних
справах, який підвищив авторитет і розширив юрисдикцію королівських судів
2) реформування армії на основі поєднання принципів ополчення і найманства;
3) встановлення нового виду оподаткування населення.
Військова реформа Генріха II полягала в поширенні військової повинності на все
вільне населення країни: будь-який вільний - феодал, селянин, міський житель -
повинен був мати озброєння, відповідне його майновому становищу. Маючи своє
спорядження, військо проте утримувалось за рахунок державної скарбниці,
надходження в яку були значно збільшені.
Перш за все була узаконена заміна особистої військової повинності сплатою
"щитових грошей", які стали стягувати не тільки з феодалів, але навіть з
кріпосних. Цей захід надавав можливість королю утримувати наймане рицарське
ополчення. Крім практики стягування "щитових грошей" з феодалів і прямого
податку з міст, поступово затвердився податок на рухоме майно.
Військові та фінансові реформи Генріха II дозволили різко збільшити чисельність
відданих королю військ, а також отримати кошти на утримання професійного
чиновництва. Крім того, дуже прибутковою статтею бюджету залишалося
здійснення правосуддя.
13. Велика Хартія Вольностей 1215 р.: передумови прийняття, зміст, оцінка.
Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199-1216) успадкував від батька
ефективний управлінський апарат. Довільними конфіскаціями земель, арештами і
стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених
феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. Ще з 1207 р.
Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм Ш. У 1212 р. папа видав
буллу про позбавлення англійського короля престолу. Побоюючись повстання своїх
підданих, Іоанн в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і
зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для
королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за
підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Король був
змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р.
підписав т. зв. Велику хартію вільностей (Magna charta libertatum).
Згідно з цим актом барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які
мали стежити за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей
Хартії ЗО виражали інтереси баронів, 7 - рицарства та верхівки вільного селянства і
лише 3 - міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не були застережені.
Король зобов'язався дотримуватися свободи церковних виборів. Він поклявся не
стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено
звичаєм, зобов'язався не збирати інших сум без згоди «загальної ради королівства».
До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в
основному ті ж барони.
Баронів, на відміну від представників усіх інших станів, могли судити лише люди
рівного з ними звання - пери. Король зобов'язувався не арештовувати баронів, не
позбавляти їх майна, не проголошувати поза законом без вироку суду перів.
Скасовувалося утверджене після реформи Генріха II право втручатися в
юрисдикцію сеньйоральних судів.
Набагато менше прав Хартія дала рицарству та верхівці вільного селянства.
Баронам і королю заборонялося вимагати з тримачів рицарських феодів більше
служб і феодальних платежів, ніж було встановлено законом. Вільним людям було
обіцяно захист від свавілля королівських чиновників та від надмірних
штрафів.
Міста отримали підтвердження уже існуючих вільностей . Втім, право корони
збирати з міст особливо ненависний податок - талью - зберігалося. Було
встановлено єдину систему мір і ваг. Дозволявся вільний в'їзд і перебування в
Англії іноземних купців, що значно сприяло зовнішній торгівлі.
Для свого часу Хартія мала певне прогресивне значення. Вона обмежувала
королівське свавілля не лише щодо баронів, але й стосовно рицарства і міщан -
соціальних верств, що виступали в ту епоху носіями прогресивних тенденцій в
економічному і політичному розвитку країни. Велика хартія вільностей так ніколи і
не була здійснена на практиці у тому вигляді, в якому її замислили автори. Іоанн
Безземельний звернувся за підтримкою до папи. Інокентій III негайно піддав
Велику хартію анафемі, заборонив королю виконувати її, а баронам - вимагати її
виконання. Він відлучив від церкви прелатів і баронів, які чинили опір королю. В
країні розпочалася громадянська війна, у розпалі якої Іоанн помер. Барони визнали
королем його малолітнього сина Генріха III (1216-1272).
До часу правління Генріха IV (1422-1461) Велика хартія вільностей переглядалася
37 разів. Перша поправка була внесена уже в 1216 р., коли з Хартії вилучили 61-у
статтю, яка впроваджувала комітет з 25 баронів для контролю за королем. Між 1327
і 1422 pp. Хартія підтверджувалася королями (в різних редакціях) аж 44 рази.
Даючи оцінку документа 1215 p., слід звернути увагу на дві обставини. По-перше,
Хартія побудована на цілком правильній основі -королівська влада не може бути
необмеженою, бо це загрожує нормальному функціонуванню держави і
суспільства. З іншого боку, якби Хартію було дотримано у незмінній редакції 1215
р. протягом скільки-небудь тривалого історичного періоду, це призвело б до
остаточного феодального розпаду англійської держави. На щастя, для Англії та її
громадян, подальший розвиток країни проходив не в руслі аристократичної
олігархії, і саме ця країна в майбутньому зуміла дати світові перші зразки
буржуазної демократії.
14. Виникнення станово-представницької монархії в Англії: зміни в соціально-
економічній системі, суспільному ладі. Обгороджування селянських і
общинних земель. Криваве законодавство ( XІІІ-XIV cт.)
З XIII ст. ранньофеодальна монархія в Англії перетворювалася на станово-
представницьку. У ХІІІ-XІV ст. в економіці Англії відбувалися суттєві зміни, що
мали свій вплив на принципи формування парламентського корпусу, а отже, і на
усю роботу цієї важливої державної установи. Зріст міст і розвиток товарно-
грошових відносин сприяли збільшенню представництва міщан. Причому активне
виборче право надавалося в містах доволі широким групам населення. Це могли
бути усі платники подушного податку, власники «свого вогнища» або члени
купецької гільдії - в кожному місті був свій власний порядок участі у виборах.
Відбувалися серйозні зміни в структурі основної господарської і політичної ланки
феодальної формації - в англійській вотчині (майорі). Феодали, користуючись тим,
що селяни могли продавати надлишки своєї продукції на ринках найближчих міст,
почали замінювати натуральні повинності на грошові (комутації). В XIV ст. цей
процес став загальним і мав надалі серйозні наслідки. Феодали перестали вести
власне господарство на доменіальній землі, здаючи цю землю клаптиками в оренду
селянам. Відпала потреба в панщині, і селян почали за викуп відпускати на волю.
Головною фігурою на селі став особисто вільний селянин-орендар, чиє матеріальне
становище було надзвичайно важким. Феодали не лише вимагали високу орендну
плату за надану у користування землю, але й захоплювали общинні угіддя для
збільшення вівчарства. Останнє приносило великі прибутки, оскільки в містах уже
була створена виробнича база для переробки овечої вовни на сукно - для власних
потреб і на експорт.
Особливістю соціального розвитку дворянства в Англії полягало в тому, що середні
та дрібні феодали були втягнені у товарно-грошові відносини.
Для більшості ж селянства, ще закріпаченого, проникнення товарно-грошових
відносин не село означало посилення феодальної експлуатації, збільшення
панщини, податків і повинностей, або переведення селян на зростаючу грошову
ренту. З іншого боку – феодали почали захоплювати селянські та общинні землі,
перетворюючи їх у пасовища або здаючи невеликими ділянками в оренду.
Законодавство ( Мертонський статут 1235 р., Вестмінстерський статут 1285р.)
дозволяло це, покладаючи на селян і общини відповідальність за знищення
поставлених феодалами огорож. Розпочався період “обгорожування” селянських та
общинних земель, часто насильницькими, незаконними методами. Влада
придушувала протести, бунти селян, а судові процеси селянство зазвичай
програвало.
Ускладнювало становище селянства й різні пошесті, неврожаї тощо. Так, у
1348-1349 рр. країну охопила пошесть “чорної смерті”- чуми. Загинуло сотні тисяч
селян, у містах і маєтках забракло робочих рук. Королівський ордонанс від 1349 р.
увів примусову працю для чоловіків і жінок до 60 років, які не мали власної землі
чи прибутку від інших занять, щоправда, за винагороду, що існувала перед
пошестю. Статут про робітників 1351 р. розширив положення ордонансу і
встановив граничні тарифи оплати праці. За їх перевищення обидві сторони
каралися, тяжче той – хто вимагав вищої оплати. Статут ставив поза правовим
захистом найманих працівників, які самовільно покинули працю і передбачав їх
таврування розпеченим залізом.
Тяжка ситуація залежного і вільного селянства ускладнювалася ще й у зв’язку зі
зростанням державних податків , зокрема , введенням 1377 р. поголовного податку.
Тому селяни часто піднімали повстання. Віллани й общинники, вільна селянська
біднота, збираючись у загони, нищили встановлені феодалами загорожі на
селянських землях, виганяли свою худобу на феодальні луки, поля й ліси.
Селянські общини відмовлялись від сплати підвищенних рент або виконання
додаткових повинностей.
15. Державний устрій Англії в період станово-представницької монархії ( XІІІ-
XIV cт.). Виникнення, структура, компетенція англійського парламенту ( XIII-
XVII ст.)
До XIII ст. англійська феодальна монархія відрізнялась сильною королівською
владою та значно більшою централізацією у системі управління. Але цим
створювались умови для королівського деспотизму, Тому виник соціально-
політичний рух за обмеження королівської влади. У червні 1215 р. короля змусили
підписати Велику хартію вольностей. Вона була своєрідним компромісом між
королем і баронами, оскільки у ній переважно йдеться про права і привілеї баронів.
В червні 1258 р. підписані королем Оксфордські провізії. Вони передбачали
передання всієї виконавчої влади Раді з 15 баронів, без санкції яких король не міг
приймати жодних важливих рішень. Це викликало незадоволення рицарів і міщан і
в 1259 р. король підписав Вестмінстерькі провізії, де відбито інтереси рицарів,
міщан і вільних селян. В 1265 р. започатковано англійський парламент. Рішення
парламенту король міг схвалити або ж відхилити. Однак сам король уже не міг
видавати законів.
Управління країною король здійснював за допомогою Королівської курії
( збереження великої державної печатки, особистої печатки короля, функції
дорадника короля, деякий час- права високої судової інстанції, які потім перейшли
до Суду королівської лави та Суду загальних позовів). Ії називали ще Великою
Радою. Існувала ще і Мала Рада – повноваження в системі управління, судові
функції ( справи іноземних купців, торговельні, “морські”).
Місцеві органи управління – це графства, а нижча адміністративна одиниця –
церковна парафія.
Заможні верстви були партнерами королівської влади і в справі місцевого
врядування. Статутами 1327 та 1332 pp. в кожному графстві на допомогу шерифам
призначалися т. зв. «оберігачі миру», яким надавалося право переслідувати і
страчувати злочинців. Дана посада була неоплачуваною, вона вимагала часу і
засобів, тому, зрозуміло, «оберігачами миру» ставали лише найзаможніші мешканці
графства. У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному графстві мав
бути призначений, згідно з парламентським статутом, «лорд» (мировий суддя) з
повноваженнями «загнуздувати злочинців, заколотників і хабарників,
переслідувати їх, арештовувати і піддавати покаранню». Саме мирові судді повинні
були «також заслуховувати і вирішувати усі порушені короною справи про
усілякого роду важкі карні злочини і правопорушення, здійснені у графстві,
відповідно до законів і звичаїв даного графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе
значення для англійської юстиції, оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше
наданих прав на загальні розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій. Посада
мирового судді залишалася безоплатною, тобто знову-таки вимагала часу і засобів,
недоступних для середніх верств населення, не кажучи уже про народні низи.
Станово-представницька монархія в Англії спирається лише на частину рицарства і
«третього стану», монарх «ділиться» своєю владою лише з найбільш економічно
спроможними групами населення.
На цей історичний період припадають перші спроби англійської церкви
відособитися від папського Риму. Коли папа Григорій XI (серед. XIV ст.) наказав
лондонському архієпископу арештувати і піддати тортурам богослова Уїкліфа
(1320-1384), який проповідував незалежність британського духовенства від
римської курії, останнього підтримали Оксфордський університет, король і, згодом,
парламент. Парламентський статут 1365 р. проголошував: «якщо папство буде
захищати свої давні несправедливі притязания насильницькими заходами, то країна
зуміє вчинити потрібний опір». Було вирішено відібрати усі бенефіції, подаровані
папою своїм улюбленцям. Церква в XJV ст. володіла в Англії третиною земель, у
багатьох місцях вона користувалася монополією вивозу вовни за кордон, дешева
монастирська продукція вигравала у конкуренції з товарами, виробленими
міськими ремісниками. Парламент став рупором загального невдоволення
римською церквою, особливо після відновлення в 1368 р. бойових дій проти
Франції, на території якої в Авіньйоні перебував папський двір. Саме
парламент заклав основи англійського церковного права і англіканської
церкви.
Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III
спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. їх
вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна
була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення
зловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання
відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом
закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». Парламент виробив т. зв.
Оксфордські провізії, згідно з якими при монархові створювалася постійна Рада
п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління
державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника,
шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав
скликатися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради п'ятнадцяти та 12-ти, з
числа обраних баронами.
Як бачимо, ця установа первісно не мала нічого спільного ні з сучасним
британським парламентом, ні навіть з станово-представницькими органами
європейських держав, адже у ній була представлена лише феодальна
аристократія.
Король Генріх III 1265 р. спробував приборкати бунтівних васалів, на чолі яких
стояв барон Симон де Монфор. Намагаючись заручитися підтримкою дрібних
рицарів і міщан, де Монфор спробував змінити принципи комплектування
парламенту. До нього повинні були увійти усі барони, по 4 рицарі від кожного
графства і по 2 представники від великих міст. 1 хоча коаліція баронів була розбита,
а її керівник загинув, новий король Едуард І в 1272 р. запросив до
Вестмінстерського парламенту не лише баронів, а й представників графств і міст.
У 1295 р. було сформовано «Зразковий парламент», до складу якого увійшли
барони, рицарі, міщани, духовенство. Представників знаті запрошували поіменно,
решту - обирали. З цього року парламент стає постійно діючою установою.
У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин.
Перша формувалася з числа тримачів титулів герцога, маркіза, графа, віконта або
барона, друга - на основі виборів.
Парламент відрізнявся від Генеральних штатів тим, що в штатах три стани засідали
окремо, причому кожний мав один голос. В Англії міщани і рицарство засідають
спільно (з 1352 p.), що мало істотний вплив на подальшу долю держави.
Нова установа швидко набирала силу. Ще в 1297 р. король Едуард І був змушений
погодитися, щоб жодні податки не встановлювалися без згоди парламенту. З того
часу і до сьогодні бюджет є одним з найважливіших повноважень парламенту.
З 1340 р. у розпорядження парламенту переходить не лише вотування податків, але
й контроль за їх використанням. Тоді ж було встановлено, що кожного разу, коли
король вимагає грошей, парламент має право попередньо розглядати скарги на дії
уряду.
В 1322 р. було встановлено, що без згоди парламенту не можуть бути внесені жодні
зміни і доповнення в статути. Таким чином, парламент почав своє перетворення
на вищу законодавчу владу в країні. В 1371 р. ця установа виборола собі право
на імпічмент вищих державних сановників. Першою «жертвою» парламенту став у
1386 р. канцлер де Ла-Поль. Як бачимо, англійський парламент був більш
впливовою інституцією, ніж французькі Генеральні штати.
Компетенції парламенту:
1- фінансові питання, тобто встановлення бюджету країни – прибутків, витрат,
тощо. ;
2- законодавство. Повноваження парламенту тут розвивались із права подавати
королю петиції. Найчастіше у них містилося прохання заборонити порушення тих
чи інших давнішніх законів або видання нових. У XV ст. встановлено, що петиції
повинні подаватись у формі законопроектів- біллів.
3- сфера повноважень – контроль над королівською адміністрацією. У XV ст.
утвердилось право парламенту прямо, без розслідування оголошувати злочинними
ті чи інші дії урядовців. Крім цього, палата лордів мала і судові функції. Вона
виступала як суд першої інстанції з цивільних справ у випадку відмови їх
розглядати іншими судами, а також як апеляційна інстанція стосовно вироків
королівських судів.
16. Виникнення та особливості англійського абсолютизму. Зміни в соціально-
економічній системі та суспільному устрої. Державний устрій Англії в період
абсолютизму ( XV-XVII).
З 1455 по 1485 pp. в Англії тривала уособна війна між прихильниками двох
монархічних династій - Ланкастерів і Иорків, відома як війна Білої і Червоної
Троянд (ці квіти були елементами гербів названих династій). Відбулося 12 кривавих
сутичок. Королем став Генріх VII Тюдор, засновник нової династії.
ЗО років уособної війни настільки виснажили Англію, що населення з готовністю
підтримувало династію, яка нарешті встановила в країні громадянський мир. Уже
після завершення війни Білої та Червоної Троянд у руках королівської родини
зосередилася п'ята частина усіх земель Англії. У 1534 р. Генріх VIII прийняв
документ, відомий як «Акт про супрематію». Його вважають початком
існування окремої англіканської церкви. Віровчення та організаційні основи цієї
церкви залишалися переважно близькими до католицьких, але за Єлизавети І в «39
статтях» (1571 р.) віровчення було дещо наближене до кальвінізму. Головою
англіканської церкви є король Англії, а не римський папа. Король призначає
єпископів. Примасом виступає архієпископ Кентерберійський, наступний в ієрархії
- архієпископ Йоркський. Значна частина єпископів є членами палати лордів в силу
посад, що їх вони обіймають. Усі принципові церковні статути підлягають
затвердженню парламентом. Видатки на утримання церкви значною мірою несе
держава. Звільнення з-під опіки папського Риму зміцнило авторитет королівської
влади, посилило її контроль над палатою перів, оскільки саме королю належало
право утвердження клерикальної фракції цієї палати. В 1534 р. було проведено
секуляризацію усіх церковних земель, що ще більше зміцнило могутність корони.
Початок англійського абсолютизму припадає на XV ст., а розквіт -на XVI.
Складання сильної централізованої держави в Англії уже наприкінці XIV ст.
пояснюється, по-перше, кращою організацією і дисципліною пануючого класу
порівняно з рештою країн Європи . По-друге, наявність вільного селянства
дозволила Англії першою в світі створити якісно нове військо на службі короля.
Англія першою реалізувала нову армію, що не тільки дозволило вести активну
зовнішню політику, але й легко придушувати колись грізні бунти непокірних
феодалів. По-третє, в англійському суспільстві не було штучних перепон для
переходу міщан в ряди пануючого класу феодалів, чи, навпаки, для участі
представників дворянства в промисловості і торгівлі. За указом 1278 р. усі вільні
тримачі землі з річним доходом у 20 ф. ст. були зобов'язані викуповувати
рицарський патент (казна мала з цього неабиякий дохід). Заможні купці, ремісники,
розбагатілі селяни ставали рицарями.
З іншого боку, дворянство вже в XIII ст. активно працювало в сфері промисловості і
торгівлі, не вважаючи ці заняття чимось принизливим для себе. Це вело до
прискореного розвитку острівної економіки і, як наслідок, до раннього складання
єдності економічного життя -цієї запоруки політичної цілісності країни. Острівне
становище Англії також сприяло формуванню сталих господарських зв'язків.
Абсолютизм відповідав об'єктивним потребам централізації держави,
функціонування її економіки як єдиного цілого.
Але раннє формування системи політичного абсолютизму в країні зумовило його
незавершений характер. Саме цією обставиною пояснюються такі особливості
англійського абсолютизму:
• продовжує існувати орган станового представництва (парламент);
• зберігається місцеве самоврядування;
• збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями
континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується сильним
флотом, в т. ч. і каперським.
Державний устрій Англії в період абсолютизму ( XV-XVII).
Було б не зовсім правильно пояснювати збереження англійського парламенту
виключно силою традицій чи дивною забудькуватістю королівської влади. Палата
громад висловлювала невдоволення і дозволяла собі гостру критику політики
королівського уряду навіть у роки правління Єлизавети І, тобто в період зеніту
англійського абсолютизму. Зокрема, нападкам піддавалися питання про
престолонаслідування (призначення спадкоємця з огляду на бездітність Єлизавети),
ставлення уряду до католиків і кальвшістів-пуритан, продаж торгово-промислових
монополій тощо. Крім того, парламент неодноразово протестував проти втручання
уряду і двору в парламентські вибори, вимагаючи визнання недійсними тих
виборів, в яких депутат виявлявся креатурою високопоставлених кіл чи самого
королівського двору. Остання сесія парламенту, яка зібралася за правління
Єлизавети (1601 p.), закінчилася фактичною капітуляцією королівського уряду.
Єлизавета була вимушена обіцяти припинити у майбутньому продаж монополій.
Спокуса узяти парламент під свій контроль, а при нагоді повністю відмінити його
законодавчу та контролюючу діяльність, була дуже значною. Королівський уряд ще
в 1410 р. оголосив своєю прерогативою перевірку правильності парламентських
виборів. Генріх VII скликав парламент 7 разів за 24 роки, Єлизавета 1-10 разів за 45
років. Генріх VIII (1509-1547) почав сам призначати спікера, Карл І взагалі 11 років
обходився без парламенту. Але, незважаючи на переслідування, цей орган не лише
вцілів, але й намагався за сприятливих обставин диктувати свою волю королям.
Прикладом може служити останній (четвертий) парламент Якова І, який притягнув
до судової відповідальності керівника фінансового відомства графа Мідлсекса. Сам
король був вимушений видати ордонанс, яким оголошував недійсними усі патенти
на «монопольне право продажу, купівлі, виробництва або споживання чого б то не
було в королівстві». Протягом усього періоду абсолютистського правління
парламент так і не випустив зі своїх рук права затвердження розміру податків, хоча
й втратив право контролю за державними витратами.
До центральних органів управління належала передусім Королівська рада. Генріх
VIII провів її реорганізацію і вона дістала назву Таємної ради. Вона була дорадчим
органом при королю, мала правотворчі, виконавчо-управлінські та судові функції.
При раді існували різні комісії та комітети. Найважливіша з таких комісій – Зоряна
палата, яка мала судові повноваження. Ще одна комісія – Палата прохань – вона
розглядала цивільні справи ( про повернення власності, виконання зобов’язань,
спорів стосовно огороджування земель). Важлива комісія – Висока комісія з
церковних справ – одночасно і верховний орган управління церковними справами і
найвищий церковний суд.
Остаточно склалась найнижча адміністративно-територіальна одиниця – парафія.
Тут поєднувались функції місцевого церковного та територіального управління.
Вищою адміністративно-територіальною одиницею залишалось графство.
Збереглося і місцевого самоврядування. Воно нічого не коштувало державі,
оскільки усі посади були неоплачуваними. Його посадові особи (ректор, церковні
старости, сінодсмени та бідли) здійснювали нагляд за дорогами і мостами,
опікувалися бідними, контролювали обрання самих посадових осіб тощо.
Представники місцевого самоврядування мали право накладати штрафи за
бродяжництво, порушення недільного дня (праця в неділю, торгівля спиртним)
тощо.
17. Судова система Англії в період Середньовіччя (XI-XVII). Виникнення,
структура, роль суду присяжних в Середньовічній Англії.
Ранньофеодальна монархія. Будь-яка вільна людина за певну плату могла
перенести свій майновий спір на розгляд суду королівської курії, де він
розглядався колегією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи
вілланів, бо ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйорові. Але
вільні - міщани, рицарство, вільне селянство - залишалися у великому виграші і
були відгороджені від свавілля феодальної знаті.
У процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв.
загальне право - common law - єдине для усієї країни королівське право. Останнє
поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та
сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв.
кларендонською ассізою 1166 р. Послані зі столиці судді регулярно об'їжджали
графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4
вільних селянина від кожного села. Усі ці люди під присягою повинні були
повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду.
Станова монархія. У 1360 р. був введений інститут мирових суддів. У кожному
графстві мав бути призначений, згідно з парламентським статутом,
«лорд» (мировий суддя) з повноваженнями «загнуздувати злочинців,
заколотників і хабарників, переслідувати їх, арештовувати і піддавати
покаранню». Саме мирові судді повинні були «також заслуховувати і вирішувати
усі порушені короною справи про усілякого роду важкі карні злочини і
правопорушення, здійснені у графстві, відповідно до законів і звичаїв даного
графства». Статут 1360 р. мав дуже важливе значення для англійської юстиції,
оскільки він позбавляв феодалів усіх раніше наданих прав на загальні
розслідування і суд в межах їхніх сеньйорій.
При абсолютизмі остаточно оформилась структура та юрисдикція
центральних, Вестмінстерських судів – Суду королівської лави, Суду
загальних позовів і Суду скарбництва. Це були вищі суди “загального
права”.Однак у той період створювались також надзвичайні суди: Зоряна палата,
Північна рада, рада з Уельса. Мала судові повноваження і Таємна рада.В період
абсолютизму розширилась судова й адміністративна компетенція найнижчої ланки
судів – мирових. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ.
З’явились і спеціальні суди – Суд адміралтейства і морські суди, торговельні суди.
Діяли і церковні суди, але зі значно урізаною компетенцією.
18. Джерела права Середньовічної Англії (загальне право, право
справедливості, статутне право і ін.).
Феодальне право Англії вирізнялося складністю, заплутаністю, казуїстичністю, що
було пов'язано з особливими шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не
відчуло дієвого впливу римського права, римської правової думки. До
нормандського завоювання в XI ст. основними джерелами права в Англії були
звичай та королівське законодавство. Проголошення за-конів дуже рано стало в
англосаксонських королів одним із засобів підняття їхнього престижу та
задоволення матеріальних потреб. Перші правові збірники стали з'являтися ще в VI
ст. З діяльністю на постійній основі королівських роз'їзних судів при Генріхові II
(XII ст.) було пов'язано формування "загального права" країни. Воно розглядало
перш за все "позови корони", тобто справи, які мали безпосередній інтерес з боку
можливих прибутків скарбниці: про феодальні права монарха, про знаходження
кладів, про підозрілі смерті та порушення королівського миру, про зловживання
королівських посадових осіб. Роз'їзні суди почали уніфікувати норми місцевого
права та створювати "загальне право" за допомогою королівської канцелярії, яка
видавала спеціальні накази, як правило за заявою потерпілої сторони. Через те що
на ранній стадії формування "загального права" королівські накази видавалися по
кожному конкретному випадку, то вже на початку XIII ст. їх накопичилося так
багато, що в них було важко розібратися. У зв'язку з цим почали видавати
довідники із "загального права" – реєстри наказів, в яких вони стали
фіксуватися у вигляді зразків позовів, у суто юридичній формі. З часом система
наказів прийшла до "закостеніння". Іншим каналом формування норм "загального
права" стала практика королівських судів. Разом з публікацією матеріалів судових
справ стала формуватися і теорія судового президента. Головний принцип,
закріплений в попередньому рішенні королівських судів з певного правового
питання, став набувати поступово сили зразка при розгляді аналогічних питань в
майбутньому. Результатом формалізму, дороговизни, уповільненості, загальної
неспроможності "загального права" рішуче трансформуватися у зв'язку з
мінливими історичними умовами стала поява в Англії в XIV ст. "суду
справедливості" та наступного формування ще однієї правової системи – «права
справедливості».
"Право справедливості" не було жорстко детермінованим, залишаючи за
суддями право вирішувати значну кількість питань, що неминуче повинно
було призвести до створення ряду принципів, обмежень, відповідного
"реманенту" справедливості. Ці принципи стали створюватися у міру того, як
накопичувалися рішення "судів справедливості". Основні принципи "права
справедливості", частина яких була запозичена із "загального права", зведені в
систему норм в XVII ст., зберегли своє значення до наших днів. Серед цих
принципів можна виділити: - "право справедливості' не могло шкодити правам осіб,
воно ґрунтується на "загальному праві', якщо тільки ці особи не скоїли будь-яких
протиправних дій; - там, де виникала колізія між нормами "права справедливості',
діяли норми "загального права"; - там, де виникала колізія прав за "правом
справедливості', слід було захищати ті права, які виникли раніше за часом; - "право
справедливості' визнавало пріоритет закону, але не допускало посилання на закон з
метою досягнення безчесних намірів. Королівське законодавство в після
нормандські часи почалося з Вільгельма Завойовника. Закони короля називалися
ассизами, хартіями, ордонансами, статутами. Законодавство Генріха II, Едуарда І
обумовило значною мірою форму та зміст "загального права", виробило його
основні правила та принципи. Особливе місце серед джерел середньовічного права
Англії займали норми торгового та канонічного права. Консервативний формалізм
"згального права" не сприяв розвитку ринкових відносин, передбачив прямі
запозичення англійським правом ряду норм торгового та канонічного права, які
склалися на міждержавній основі. Значення норм канонічного права то зростало, то
знижувалося через перипетії боротьби світської та церковної влади за розширення
своєї юрисдикції.
19. Виникнення “Священної Римської імперії німецької нації”, її суспільний
лад та державний устрій (X-XIII ст.)
Уже перший похід Отгона І в Італію (951 р.) завершився приєднанням Ломбардії, а
Оттон І став королем лангобардів. Після другого походу в 962 р. папа був
вимушений коронувати Отгона І імператорською короною, а сам папа став васалом
імператора. Так, в 962 р. виникла Римська імперія на чолі з німецьким королем,
який отримав титул імператора (з кінця XIII ст. вона стала іменуватися
«Священною Римською імперією» германської нації). Ця держава проіснувала до
1806 р. Імперія включала до свого складу, крім власне німецьких земель, Північну
та частину Середньої Італії, деякі слов'янські землі, а також частину Південної та
Південно-Східної Франції.
Починаючи з Отгона І імператори значну частину свого часу проводили в
Італії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами.
Ця постійна відсутність імператорів у власних німецьких землях дозволяла
крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від
центральної влади.
Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку
феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення
важкоозброєної кінноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-
кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська церковна політика сприяла
закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується,
вони зберігаються, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі.
Феодальна експлуатація в Х-ХІ ст. здійснюється переважно у формі панщини, до
якої додаються численні оброчні платежі. Поширення панщини означало
встановлення найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.
Адміністративна і судова влада поступово зосереджується у феодальній вотчині,
що дозволяє її власникові здійснювати позаекономічний примус щодо селянства.
Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) -Конрад II та
Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов.
Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з
крупними феодалами. Останнім було заборонено довільно конфісковувати лени
своїх васалів. Генріх III виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що
перебували у приватному підпорядкуванні великих феодалів. Королівській владі
протистояв союз феодальних магнатів з римським папством.
Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного
союзу. В 1070 р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної
спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після
придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 pp. прокотилося величезне
повстання саксонських селян. У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він
прибув до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту.
Йому нав'язали підписати акт, названий «Диктат папи». У 27 статтях вказаного
документа проголошувалося, що папі і нікому іншому належить право
призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших
юридичних суперечок, суду і накладення на імператорів та князів церковних
покарань, звільнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права
судити папу, а князі й імператори на знак покори намісникові Христа повинні
цілувати його пантофлю. Князі виступають безпосередніми васалами
«апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське,
королівське та імператорське право, приносячи папі ленну присягу у васальній
вірності.
Тривала, повна інтриг боротьба між імператорсько-королівською та папською
владами завершилася тимчасовим компромісом - так званим Вормським
конкордатом 1122 р., укладеним між Генріхом V та папою Калікстом II.
Встановлювався особливий порядок виборів єпископів у Німеччині (за участю
імператора) та в Італії і Бургундії (без такої участі). Вормський конкордат фактично
руйнував основи імперської церкви.
20. Виникнення та особливості станово-представницької монархії в Німеччині.
Формування та роль суспільних станів. Утворення, структура, роль
Імперського сейму та імперського камерального суду в Німеччині ( XV-XVII).
Після позбавлення Папою імператорської корони Гогенштауфенів (1245р.)
розпочався період фактичного безкоролів’я , що тривав до 1273р. В ці часи
зміцнилась влада князів, зросли їх володіння. Впало політичне значення міст.
Найдовше зуміли протриматись міста, що входили до союзу Ганзи.У другій
половині XIV ст. магнати відмовились від політики обирання на трон дрібних
князів, тим паче, що влада імператора не була міцною. Тому встановилась традиція
обирати імператорів з однієї династії – спочатку Люксембургів, потім –
Габсбургів.Отже, послаблення імператорської влади, зростання значущості князів,
падіння суспільно-політичної ролі міст стали тими визначальними обставинами,
що зумовили специфіку в країні станово-представницької монархії.
З XIV ст. в економіці Німеччини спостерігається значне піднесення. В містах
розвивається цехове ремесло, торгівля, відбувся прогрес у землеробстві.
У верстві феодалів майже зникли середні дворяни, що переважно були васалами
безпосередніх ленників імператора, тобто його підвасалами. Вони або досягли
становища незалежних дрібних князів, або ж опустились до рівня дрібного
дворянства, рицарства. Наближалось до упадку і дрібне дворянство - рицарство. З
появою вогнепальної зброї зростала роль піхоти, змінювалась тактика і спосіб
ведення бою, впало значення рицарського кінного війська.
Відбулися зміни і в становищі духовенства. Поява книгодрукування, поширення
освіти, розвиток торгівлі позбавили духовенство монопольного становища у сфері
духовної культури, а світські урядовці, юристи витіснили його з державного
апарату.
Відбувалося щораз глибше розшарування серед міського населення: його верхівка
( патриціат) , що захопила всі міські посади, управління містом; бюргерство
( середня верства, переважно майстри, середні та дрібні купці), плебейська частина
( підмайстри, учні, поденники та ін.).
Розвиток ремесла і торгівлі зумовив значні переміни у веденні сільського
господарства та становищі селян. Стара система панських фільварків, підтримувана
натуральним господарством, віджила себе. Походи хрестоносців зумовили попит на
екзотичні заморські товари, що доставлялися з Африки, Сходу. Для їх купівлі
феодалам потрібно було чимало коштів Тому фільварки почали розбивати на більші
чи менші ділянки і здавати в оренду дрібним орендаторам, у тому числі селянам.
Для селян полегшили викуп на волю ( знову ж таки заради грошей). Кріпосні
селяни дістали право викупляти у панів навіть певні, конкретні свої повинності.
Натуральна рента замінилась грошовою. Це з одного боку. З іншого – феодали в
пошуках додаткових прибутків регулярно посилювали експлуатацію селянства. Це
призвело до вибуху у 1524-1525 рр. селянської війни під проводом Томаса
Мюнцера, яка була придушена.
Утворення, структура, роль Імперського сейму та імперського камерального
суду в Німеччині ( XV-XVII).
З’їзди впливових духовних і світських феодалів, скликання і склад котрих залежали
від волі короля, стали вже з кінця XIIст. Набувати щораз більшого значення.
Діяло правило, що у важливих питаннях внутрішньої та зовнішньої політики
монарх повинен запитати поради у князів. З часом, обов’язок князів з’являтись на
такі з’їзди перетворився на право засідати в державному сеймі з вирішальним
голосом.
Імперські сейми стали називатися рейхстагами (“імперський день”). З кінця XIV ст.
вони скликались регулярно. В структурі сеймів наприкінці XV ст. оформились
три колегії, або курії: колегія курфюрстів, колегія князів і колегія міст. Кожна
колегія засідала і приймала рішення окремо, за більшістю голосів. Тривалий час
колегія міст мала лише дорадчий голос. Ситуація змінилася лише в XVII ст.
Рішення , прийняте всіма колегіями або хоч би двома з них, підписував імператор, і
воно ставало законом.
Імперський сейм скликав імператор – з власної ініціативи або за рішенням
курфюрстів.Імператор визначав конкретний час і місце зібрання сейму.
Компетенція сейму аж до XVII ст. чітко врегульована не була: він розв’язував будь-
які питання внутрішньо- чи зовнішньополітичного характеру.
Ще один загальнодержавний орган – імперський Камеральний суд, утворений 1495
р. як верховний суд всієї імперії. Остаточну організацію він отримав 1521 р. Голову
суду, до основних обов’язків якого входило головування на засіданнях суду й
оголошення вироків, призначав імператор із середовища вищого дворянства.
Рішення і вироки Камеральний суд виносив на підставі імперського
законодавства та римського права. Камеральний суд функціонував як суд
першої інстанції та суд апеляційної інстанції. Як суд першої інстанції він
розглядав справи про порушення загального “земського” миру, справи, що суди
земель відмовились розглядати, справи безпосередніх васалів імператора. Як суд
апеляційної інстанції він розглядав апеляції на рішення і вироки нижчих
імператорських судів, а також судів тих феодалів, котрі не мали судового імунітету,
тобто права остаточно розв’язувати справи.
Вироки Камерального суду стосовно осіб імперського підпорядкування виконували
імператорські регіональні органи, інших осіб – територіальні правителі.
З приводу відсутності коштів, незначної кількості персоналу, а також складної
процедури підготовки справ і самого судочинства справи тягнулись роками, чимало
з них так і не розглянулось.
Місцем знаходження суду було м.Спір, а з 1693 р. – м.Ветцлар.
21. Становлення князівського абсолютизму в Середньовічній Німеччині:
причини, передумови, суть та оцінка.
У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не
загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана селянською війною
1524-1525 pp. та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Поразка селян
у війні виявилася вигідною лише для князів. На імперському Шпейєрському сеймі
1526 р. князі здійснили тиск на імператора. В результаті з'явився імператорський
указ, згідно з яким встановлювалося, що у справах релігії та віросповідання кожний
імперський чин керується почуттям відповідальності перед Богом та імператором.
Такий підхід означав посилення абсолютизму в межах невеликих князівств, на які
була розбита Німеччина. Значна частина князів швидко прийняла лютеранство,
після чого церковна земля і майно католицької церкви конфісковувались на користь
монархів. Це в свою чергу сприяло їх дальшому посиленню та зміцненню
незалежності від імператорського трону.
Спроби імператора Карла V насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з
допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. В
1555 р. католики були вимушені укласти з протестантами Аугсбурзький релігійний
мир, за яким кожному імперському чину надавалося право сповідувати ту релігію,
яку він вважає істинною. В 1608 р. в Агаузені з ініціативи курфюрста пфальц-
ського Фрідріха виникла Ліга захисту протестантизму. У відповідь у 1609 р. у
Мюнхені була створена католицька Ліга.
Однак після ряду порушень прав гуситів (місцевих протестантів) уже в 1618 р.
чеський сейм обрав королем Чехії Фрідріха Пфальцського, протестанта-кальвініста.
Розпочалася Тридцятилітня війна 1618-1648 pp., у яку в тій чи іншій мірі були
втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром. Він
означав поразку Німецької імперії Габсбургів. Частина німецьких земель була
втрачена на користь сусідів, отримали незалежність Швейцарія та
Нідерланди, кальвіністів урівняли в правах з католиками і лютеранами.
Німецькі князі отримали право на самостійну зовнішню політику. Імператор був
відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств. Перед
вступом на посаду він був змушений підписувати обмежувальну грамоту, т. зв.
виборчу капітуляцію. Отже, новообраний імператор, крім зобов'язання
дотримуватися Золотої булли 1356 р., повинен був давати обіцянку не передавати
владу у спадок, скликати представників знатних станів для вирішення
загальноімперських питань.
Представниками вищої влади, поряд з імператором, виступали 8 (з 1692 p.- 9)
курфюрстів. На з'їздах курфюрстів відбувалися вибори імператора та складалися
виборчі капітуляції. Питання загальноімперського значення належали до
компетенції імперського сейму - рейхстагу. На таких сеймах курфюрсти складали
свою окрему курію. Вони розпоряджалися роздачею чинів, монетною і митною
регаліями, імперськими фінансами. Друге місце посідала курія князів (62 світських
і 36 церковних). Третю - міську - курію становили представники імперських міст.
Після імперського сейму 1653-1654 pp. на їх думку перестали зважати. Тоді ж
установився порядок, за яким курія міст голосувала лише після досягнення повної
згоди двох перших курій.
Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав, державок
і державочок, де були не тільки різні політичні режими , але й різні релігії, закони,
мита, тарифи, міри ваги і довжини тощо.
22. Саксонське та Швабське зерцала в Німеччині: прийняття, зміст та оцінка (
XIII ст). ”Золота булла” 1356 р. в Німеччині.
Водночас помилково вважати, що держава і право Німеччини тупцювали на одному
місці тоді, коли сусідні державно-правові системи користувалися новими
можливостями станово-представницької монархії. В XIII ст. з'являються писані
кодифікації права, до яких належать Саксонське і Швабське зерцала. їх джерелами
були норми звичаєвого і канонічного права, а також запозичення з кодексу
Юстиніана.
Автором «Саксонського зерцала» вважають суддю Ейке фон Репхофа.
Збірник складається з двох частин. У першій викладено «земське право»
північно-східних областей Німеччини, в другій - ленне право, тобто відносини
сюзеренітету-васалітету в середовищі німецьких феодалів, порядок тримання і
утрати ленів.
Визнається, що світська і духовна влади повинні діяти в єдиному ключі: імператор
примушує коритися папі (в разі потреби) з допомогою світського суду, натомість
папа церковним судом забезпечує покору імператорові.
Як і будь-яка пам'ятка феодального права, «Саксонське зерцало» поділяє громадян
на вільних людей (три категорії) і залежних.
Карні покарання жорстокі.(смертна кара)
Вергельд (оплата штрафу) залишається за дрібну (до трьох шилінгів) крадіжку та
обман у торгівлі, але одночасно зі сплатою штрафу винний вважається
збезчещеним і позбавленим прав. З пережитків попередньої епохи відзначимо
судовий поєдинок (Кн. 1 ст. 63, ст. 1), але на нього потрібний дозвіл судді. Вищий
за народженням може відмовитися від поєдинку, нижчий - ні.
Відбуваються цікаві переміни - порівняно з варварськими правдами - в тому, що
стосується вергельду за життя чи тяжкі тілесні ушкодження. Якщо в V ст. життя
жінки цінувалося вище, то тепер її вергельд становить половину чоловічого.
Різниця у викупній ціні між знатними і простолюдом не лише зберігається, а ще й
більше диференціюється.Однак з'являється нова категорія - позбавлені прав
внаслідок крадіжки, грабежу та інших злочинних діянь. Убивство, зґвалтування чи
тілесні ушкодження цих людей караються символічним вергельдом (або взагалі не
тягнуть за собою матеріальної відповідальності), але винний засуджується за
«законом про порушення миру» і сам переходить в категорію позбавлених прав.
Очевидно що викуп виступає як додаткове покарання, його сплата не звільняє від
основного.
Деякі положення «Саксонського зерцала» були пізніше використані в
Магдебурзькому праві - збірнику норм міського права початку XIV ст. Магдебурзькі
закони більш детально регулювали норми, пов'язані з товарно-грошовими
відносинами. Судді могли виносити рішення, орієнтуючись на судові звичаї, однак
прецедентне право в Німеччині не прижилося.
У 1336 р. в Німеччині почала функціонувати папська інквізиція, до цього
переслідуванням єретиків займалися місцеві єпископи. Ще через 60 років
інквізитор Пітер Піліхдорф з торжеством заявляв, що йому вдалося викоренити в
Німеччині усяку єресь. Мова йде про тисячі спалених «єретиків», «відьом»,
«чаклунів».
У 1314 р. на виборах імператора в колегії курфюрстів за Людвіга Баварського було
подано п'ять голосів, за Фрідріха Габсбурга - лише два. Прихильники Людвіга
проголосили його обраним і коронували в «законному» Аахені, друзі Фрідріха
вважали обраним його і коронували в «незаконному» Бонні. Навіть перемога
Людвіга над Фрідріхом в битві при Мюльдорфі (1322 р.) не зняла напруги. Папа
Іоанн XXII в 1323 р. висунув звинувачення проти Людвіга в «беззаконному
присвоєнні титулу короля й імператорських прав і в наданні допомоги міланському
єретику Вісконті». Розпочалася різка полеміка між папою і Людвігом. Іоанн XXII
двічі відлучав Людвіга від церкви і ще до його смерті висунув іншого кандидата.
Після смерті Людвіга Баварського папство разом з Францією чинить спільний тиск
на колегію курфюрстів з метою обрання імператором людини, відданої інтересам
Авіньйона. Завдяки величезним сумам, витраченим на підкуп, німецькі курфюрсти
обрали в 1346 р. імператором Карла IV, якого сучасники назвали «попівським
імператором».
При імператорі Карлі V в 1356 p., який одночасно поставав і богемським (чеським)
королем, була прийнята т. зв. Золота булла, яка отримала свою назву від привішеної
зол ото ї п еч ат к и . В о н а о с т аточ н о з а к р і п и л а вл а д у в Н і м еч ч и н і
великокнязівської олігархії. Три духовних (архієпископи Майнцський,
Кельнський і Трірський) та 4 світських (король Богемії, пфальцграф
Рейнський, герцог Саксонський, маркграф Бранденбурзький) князі обирали
імператора, мали право суду над ним і могли зміщувати. Рішення приймалося
простою більшістю голосів. Вплив римського (авіньйонського) престолу
обмежувався тим, що для коронації імператора, обраного курфюрстами, папське
коронування імператорською короною більше не вимагалося.
Розділ XX Золотої булли конкретизував права курфюрстів у цій державі. «На вічні
часи» затверджувалися їхні права на повну державну самостійність. Ці права, як
випливало з інших розділів документа, включали верховний суд, монетну і соляну
регалію, право вести приватні війни тощо. Містам заборонялося створювати союзи
проти курфюрстів.
Обрання імператора, як правило, вимагало великих сум, що витрачались на підкуп
членів колегії виборців. Можливості такого імператора відтворити централізовану
державу були мінімальними. Саме тому про станово-представницьку монархію в
Німеччині можна вести мову тільки з великою натяжкою. І рейхстаг, і місцеві
ландтаги були органами, чиї рішення мали характер рекомендацій. На реальну
політику імператора і курфюрстів вони не робили скільки-небудь серйозного
впливу. На відміну від французьких Генеральних штатів і, особливо, від
англійського парламенту, станово-представницькі органи в Німеччині ніколи не
претендували на роль державної влади.
23. Кароліна 1532 р. в Німеччині – кодекс кримінального та кримінально-
процесуального права.
Щодо кримінально-процесуального і кримінального матеріального права, то
найбільше значення мала кодифікація 1532р., проведена за Карла V і на його честь
названа Кароліною. Праця над нею тривала довго, внаслідок чого створено три
редакції: у 1521р., 1524р. і 1529р., але тільки четверту , завершену 1530 р. , схвалив
сейм і у 1532 р. увів у дію, причому як загально-німецький збірник законів.
Кароліна налічує 219 статей, з яких 103 присвячено нормам кримінально-
процесуального права і 76 – нормам кримінального права, тобто подано перелік
злочинів і система покарань ( ст.104-180).
Злочинами Кароліна вважає: бунт, повстання, вбивство, згвалтування, фальшиву
присягу, зраду, підпал, самосуд, отруєння, аборт, самогубство, крадіжку, втеча
в’язня тощо. Найпоширенішим видом покарань була смертна кара – у простій і
кваліфікованій формах( колесування, четвертування, спалення та ін). До тілесних
відносились відрізання вух чи носа, виколювання очей, обрубування пальців рук і
ніг, кастрація, биття батогами чи киями.
Існували ще ганьблячі покарання ( виставлення біля “ганебного” стовпа, безчестя,
позбавлення прав) та вигнання із землі чи країни взагалі. До майнових покарань
належали штрафи, конфіскація майна.
Злочини антидержавні та релігійні карались особливо жорстоко. За державну зраду,
бунт, повстання, зречення віри, зраду свого сеньйора чи пана, одного з подружжя
або близьких родичів винного могли тягнути до місця страти кіньми, перед стратою
рвати розпеченими кліщами тощо.
Карались і сприяння злочинцеві, співучасть. Розрізнялись три види сприяння: 1)
допомога, подана злочинцеві до скоєння злочину; 2) допомога у момент скоєння
злочину(рівне зі злочинцем покарання); 3) допомога після скоєння злочину ( зі
співчуття, користолюбства чи родинних почуттів). Покарання були різними:
жорстокішими або м’якшими.
Судочинство мало інквізиційний характер. Розгляд справи був негласним,
переважно письмовим. Встановлювалась формальна теорія доказів: свідчення
одного свідка вважалося неповним доказом, повним – не менше двох свідків.
Іншими доказами були присяга, документи, підозріла поведінка. Якщо не було
прямих доказів вини, то брались до уваги непрямі: громадська думка або зовнішні
ознаки поведінки у суді.
Обвинувачення могло пред’являтися з приватної ініціативи та з ініціативи
державної влади. Процес поділявся на попереднє слідство та судовий розгляд.
Іноді, за дозволом судді, допускався захист обвинуваченого.
Вироки були трьох видів: обвинувальні, виправдовувальні та зі залишенням під
підозрінням . Судова процедура супроводжувалась різними символічними актами
та обрядами.
24. Австрія: утворення держави, суспільний лад, державний устрій ( X-XVII).
З розпадом Франкської держави ( 843р.) територія Австрії опинилась у складі
Східно-франського королівства ( згодом – Німеччини), ставши частиною
Баварського герцогства. У першій половині X т. ці землі захопили угорці, 955 р. Їх
відвоював німецький імператор Оттон І, утворивши баварську Східну марку, за
якою невдовзі закріпилась назва Маркграфство Австрія. У 1156 р. воно було
перетворено в герцогство, яке остаточно відокремилось від Баварії. Тут
утвердилась самостійна правляча династія Бабенбергів.
Суспільний лад. Панівним, привілейованим станом були феодали: світські та
духовні. Світські феодали – дворянство – не були однорідними. Сюди належали
князівські або графські роди, що на праві власності володіли великими
маєтностями, палацами, містами і селами. Вони обіймали і найвищі посади в
державі.Духовенство становило другу велику групу феодалів. Чітка організація
церкви, інтелектуальна перевага духовенства над неграмотними верствами
населення, великі матеріальні багатства – сприяли зростанню його впливу та
авторитету. Духовенство звільнялось від сплати державних податків, данин, мит.
Міське населення не було однорідним. Існувала багатша, патриціанська верхівка,
середня верства ( купців, торговців, багатших ремісників) і міське плебейство –
біднота, низи. Селянство було окремим селянським станом – найнижчою,
найбезправнішою соціальною верствою населення. Більшість селянства потрапила
у залежність до феодалів, спочатку економічну, потім особисту. Це узаконювалося у
формі акту доручення. Згідно з ним, щоб захистити себе і родину, селяни
передавали право власності на свою землю феодалам, ставали його людьми. Вони
отримували свою колишню землю для користування, сплачуючи феодалові за це
повний чинш. Це селяни-чиншовики. Значний прошарок становили селяни-
кріпаки, наділені невеликими земельними ділянками.. Вони зобов’язані були
сплачувати податки, виконувати панщину. Пан розпоряджався і їхньою особою і їх
майном. Їх називали селянами цензуальними. Згодом, обидві згадані категорії
селян-землеробів злилися в одну – селян-кріпаків, або підданих людей.
Державний устрій. Характерною рисою був принцип особистої, одноособової
влади правителя. Він зосереджував право вирішувати всі найважливіші спори
стосовно землі. Йдеться про курфюрста, що мав титул маркграфа. Влада була
спадковою.
Всі вищі урядовці входили до складу Прибічної ради, яку маркграф іноді скликав,
щоб порадитись про вирішення важливих справ. В 1251 р. утворилась постійно
діюча Земська рада. Вона складалась з найвидатніших духовних і світських
феодалів. Її рішення мали для маркграфа рекомендаційний характер. У другій
половині XV ст. із Прибічної та Земських рад почав формуватися новий орган –
Таємна рада, до котрої знову ж таки підбирав членів маркграф. Чітко визначеної
компетенції вона не мала, як і права самостійно вирішувати справи. На місцях у
землях Австрії функції державного управління виконували земські старости, яких
призначав маркграф. Вони безпосередньо підпорядковувалися земському
маршалкові, котрий виконував також функції судочинства.
Фінансові питання належали до компетенції палати фінансів з генеральним
скарбником на чолі. Землі зазвичай поділялись на округи, центрами останніх були
міста. Управляли округами бургграфи, яких призначав маркграф.
З поч. XV ст. встановилось правило, що правителі земель повинні у кожному
важливому випадку скликати представницький орган усіх станів вільних людей –
земельний (крайовий) сейм. До його складу входили представники духовенства,
дворянства, міщан. Сейм поділявся на курії. Сейм обговорює та приймає закони;
розв’язує питання бюджету та податків, має судові функції. Контролювали
виконання сеймом рішень, надходжень податків та ін. – постійно діючий орган
виділів.
Ситуація інколи змушувала правителів скликати загальнодержавний сейм, хоча це
траплялось рідко.
Зразком освіченого абсолютизму може бути діяльність Йосифа II в Австрії. Уже
мати Йосифа II Марія-Терезія здійснила ряд важливих реформ. Так, у 1749 р. для
утримання армії були встановлені щорічні податки певного розміру (14 млн
гульденів), постійні на період 10 років. У 1751 р. виданий указ, що забороняв
зганяти селян-платників податку із землі.
Йосиф II декретом 1784 р. наказав вести діловодство в усіх частинах імперії
німецькою мовою. Чиновники, які нею не володіли, звільнялися з посад і
замінялися німцями. Католицтво залишалося державною релігією, але церква і
школа підпорядковувалися державі. Ще Марія-Терезія скасувала інквізицію в
Ломбардії, вилучила з кас церковних братств 3 млн гульденів та закрила 80
монастирів. Йосиф II знищив усі 642 братства, що існували в Австрії, і закрив 738
монастирів. Майно закритих монастирів було передане до благочинного фонду.
Майбутнім священикам навіть заборонялося навчатися в Римі. Завершенням
релігійної реформи стало підпорядкування кліриків контролю світських чиновників
(з виплатою жалування з казни), а також т. зв. патент про віротерпимість, що
надавав свободу совісті лютеранам, кальвіністам, православним і греко-католикам.
Укази 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р. фіксували розміри панщини (3 дні на
тиждень по 10 годин) і оброків. Обмежувалось право поміщиків на вотчинний суд
та розпорядження селянською землею. В королівському домені панщина
скасовувалася. Йосиф II пішов навіть далі. 1 листопада 1781 р. був виданий
знаменитий патент про знищення кріпосного права для Чехії, Моравії та
земель власне австрійської частини монархії. Кріпосну залежність було
замінено відносинами підданства, які на той час вже існували в частині власне
австрійських земель. Піддані повинні і надалі коритися поміщикам, але дістали
особисту свободу. Селянин тепер міг вільно одружуватися, вільно покидати маєток,
вільно обирати будь-яке ремесло. Піддані звільнялися від служби при панському
дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь
землевласників. Викуп землі селянами залежав від «добровільної угоди» селян з
поміщиками. В 1783-1789 pp. уряд намагався запровадити єдиний поземельний
податок (70% валового прибутку господарства селянину, 12% - державі, 18% -
поміщику). Після смерті Йосифа II (1790 р.) і революції у Франції реакційне
дворянство домоглося скасування майже усіх його реформ.
25.Утворення Візантійської держави, етапи її розвитку, історична значимість
та падіння. Суспільний лад Візантії у V-VIII ст.
Візантія (Східна Римська імперія) оформилася як самостійна держава в 395 р. в
результаті поділу Римської імперії на Західну та Східну. Ще імператор Константин І
в 324-330 pp. збудував нову столицю імперії - Другий, або Новий Рим - на місці
Візантія, давньої мегарської колонії на Босфорі. Історію розвитку Візантійської
держави розділяють на три етапи: 1) 4-сер.7 ст. – був періодом розпаду
рабовласницького ладу, зародження елементів ранньофеодальних відносин.
Держава становила собою централізовану монархію з розвиненим військово-
бюрократичним апаратом, але з певним обмеженням влади імператора. 2) з кін.7 до
кін.12 ст. – став періодом формування феодальних відносин, феодальних класів;
держава набула завершальних рис своєрідної форми необмеженої монархічної
влади. Імператорська влада досягла найвищого рівня. 3) 13-15 ст. – характерний
поглибленням політичної кризи візантійського суспільства, зумовленої посиленням
процесу його феодалізації водночас із наростанням агресії сусідніх держав. В цей
період Візантійська держава різко послаблюється, що призвело до її загибелі в XV
ст.
У Візантії наприк. XI - на поч. XII ст. завершується оформлення основ феодальних
відносин та становлення основних класів феодального суспільства. Якщо за
династичного правління Комнінів Візантія перебувала у розквіті, то за династії
Ангелів остаточно втратила свою могутність. Криза влади вела до невдач на
зовнішній арені. Справжнім «могильником» Візантії стали хрестоносці. На початку
XII ст. на Сході утворилися 4 держави хрестоносців: Королівство Єрусалимське,
графство Тріполі , князівство Антіохійське та графство Едеське. В 1185 р.
сицилійський король Вільгельм II відторг від Візантії Іонійські острови. В 1191 р.
англійський король Річард І оволодів Кіпром. Четвертий хрестовий похід
(1202-1204), розпочатий на заклик папи Іннокентія III, первісно задумувався як
військова експедиція до Єгипту, але закінчився захопленням Константинополя і
розгромом Візантійської імперії. Як привід було використано звернення за
допомогою до німецького імператора з боку царевича Алексія. Царевич обіцяв папі,
що у разі успіху грецька церква буде підпорядкована «апостольському престолу».
Оточивши Константинополь влітку 1203 p., хрестоносці добилися відновлення на
престолі Ісаака II. Але коли той не зміг виплатити їм усю суму, обіцяну за
допомогу, 13 квітня 1204 р. взяли місто штурмом і піддали його жорстокому
розгрому. Були знищені тисячі пам'яток культури, розграбовано храм святої Софії.
Візантія впала, на її місці утворилася Латинська імперія (1204-1261). У 1259 р. в
битві при Пелагонії війська Нікейської імперії розбили об'єднану армію двох
найсильніших держав Латинської імперії: правителя Епіру та морейського князя. В
1261 р. загони нікейського імператора Михайла VIII Палеолога зайняли
Константинополь. Латинська імперія припинила своє існування. Однак відроджена
Візантія була лише блідою тінню колишньої світової імперії. В 1320-1328 pp. у
Візантії спалахнула міжусобна війна між імператором Андроніком II та його
внуком Андроніком III. Перемога останнього обернулася ще більшим посиленням
феодальної знаті. З 1341 по 1355 pp. Візантія знову пережила громадянську війну і
повстання проти імператорської влади т. зв. зелотів. Після придушення повстання
зелотів країна була розорена, представники двох династій - Кантакузини та
Палеологи -ділили її на уділи. В 1348-1352 pp. Візантія програла війну генуезцям.
Користуючись ослабленням Візантії, найбільший з турецьких еміратів -
Османський - в 1352 р. захопив фортецю Цімпе. Шлях на Балкани був відкритий. У
1362 р. Мурад І, який прийняв титул султана, завоював Адріанополь (на Балканах) і
переніс туди столицю Османської імперії. Візантія була змушена визнати васальну
залежність від османів, платити їм данину і навіть брати участь в османських
завойовницьких походах. У 1422 р. османи знову осадили Константинополь, а в
1430 р. узяли Фессалоніку. Для порятунку візантійський уряд вимушено пішов на
укладення унії між католицькою та православною церквами. Вона була підписана у
Флоренції в 1439 р. на основі визнання православною церквою папського примату
та католицької догматики. Після флорентійської унії папа організував новий
хрестовий похід проти турків. Але й ця акція після перших успіхів завершилася
розгромом хрестоносців у битві 1444 р. під Варною. Навесні 1453 р. розпочалася
осада Константинополя. Місто було узяте 29 травня 1453 р. і піддалося
безжалісному знищенню і пограбуванню. В 1460 р. турки покорили Морею, а в
1461 р.- Трапезундську імперію.
Суспільний лад Візантії у V-VIII ст.
Панівний клас Візантії був неоднорідний. Верхівку його становили сенатори,
привілейована знать. Це земельні та фінансові магнати, високі державні й
придворні сановники. Їхні земельні володіння були вилучені з-під державного
управління і контролю. Вони звільнялися від усіх місцевих поборів і повинностей,
але не загальнодержавних. Стан сенаторів поділявся на 2 основні групи – столичну
і провінційну.
Куріали становили другий привілейований стан. Це стан міських земельних
власників, муніципальна аристократія.
Духовенство – третій привілейований стан. Церква дуже залежала від імператора.
Патріарха призначав імператор, а вище духовенство – патріарх за згодою
імператора, зазвичай, з відданих їм людей. Ще 343 р. духовенство було звільнене
від сплати податків за заняття ремеслами і торгівлею, єпископам надано право
судочинства, єпископський суд прирівняно до державного.
Ще одним привілейованим станом було купецтво. У Візантії широко розвивалась
торгівля ( предметами розкоші, тканини, вина, золоті та срібні вироби, папірус,
тощо). Всю цю торгівлю значною мірою контролювало купецтво. Процвітало і
лихварство. Існувала навіть корпорація лихварів, яка при потребі позичала гроші
навіть державній казні або й самому імператорові. Лихварі та багаті купці мали
земельні володіння, палаци, купували почесні звання і користувалися різними
привілеями.
Непривілейованими, нижчими станами були ремісники та селяни. Їх називали
станом плебеїв. Ремісники об’єднувались у корпорації 2 видів: ремісників
державних майстерень і незалежних ремісників. Професії ремісників були
спадковими, за залишення своїх занять їм загрожувало покарання. Селянство
поділялось на три основні групи: вільних дрібних землевласників, вільних колонів,
які орендували землю у землевласників, приписних колонів.Немало було і селян –
общинників. Існували різні види общин – аж до родової. Основною була
митрокомія – сусідська община з повним правом приватної власності селян на
свої ділянки. Однак більшість сільського населення становили не общинники,
а колони. Спочатку колони – орендатори земельних ділянок були вільними
людьми, але римський імператор Константин у IV ст. прикріпив їх до землі.
Існували їх різні категорії, але основним був поділ на вільних колонів ( елевтерів) і
приписних ( енапографів).
Раби перебували на найнижчому щаблі суспільної драбини. Найбільше
застосовувалась рабська праця у державних майстернях, копальнях, домашньому
господарстві знаті, церковних і монастирських господарствах.
26. Державний устрій Візантії у V-VIII ст.
Візантійська імперія V-VII ст. була централізованою воєнно-бюрократичною
монархією. Імператор очолював державу з титулом імператора ромеїв, а з VII ст. –
базилевса ( царя). Він зосереджував усю повноту законодавчої, виконавчої та
судової влади, був владикою, паном усіх підданих. Він керував церквою, скликав
церковні собори, призначав вищих церковних ієрархів, був єдиним джерелом влади
і закону, верховним воєначальником, “обранцем Божим”. Проте імператор не
вважався власником держави. Священною вважалась не особа, а місце, яке особа
займала. У Візантії не існувало певного порядку престолоспадкування. Вважалось,
що імператора обирає народ і армія ( в особі сенату).
Дорадчим органом при імператорі був Сенат, або Синкліт. Вони поділялись на
розряди, кожен з яких мав різні права. Сенат обговорював питання , запропоновані
імператором, готував законодавчі пропозиції. За дорученням імператора Сенат
виконував функції вищої судової та апеляційної інстанції. Сенат забезпечував
виборність імператорів.
Очолювала центральне державне управління Державна рада – консисторій.
Цей орган щодо імператора мав дорадчий характер і скликався останнім при
необхідності.До органів центрального управління відносились і вищі службові
особи держави: магістр офіцій, префекти преторія ( два), префект столиці, квестор,
коміти фінансів (два), магістри армії (два). Велика роль належала відомству
імператорських покоїв, яке забезпечувало безпеку і всі особисті потреби імператора
та його родини. Очолював його препозит двору.
У територіальному відношенні Візантія поділялась на 2 крупні адміністративні
одиниці – префектури. Ті в свою чергу на діоцези, а ті – на провінції.
У Візантійській імперії діяло 3 види державної служби – цивільна, придворна,
військова. Основною була цивільна. Долю країни вирішували цивільні власті,
цивільна знать, , а не армія. Очолювали цивільну систему управління 2 префекти
преторія. У їхньому підпорядкуванні було управління містами, організація збору і
збереження натуральних податей, казна префектури тощо. Вони ж були суддями
вищої інстанції для всього населення. Діоцези очолювали вікарії, яких за
рекомендаціями префектів преторія призначав імператор. Провінції очолювали
президи або ректори, призначувані імператором
Важлива роль у державно-політичному житті країни належала своєрідним
спортивно-політичним партіям. Існувало 4 основних партії: левки (білі), русії
(червоні), прасини (зелені), венети ( сині). Партії постійно боролись за політичні
впливи, зайняття тих чи інших державних посад, проведення тих чи інших реформ.
Навіть на зовнішню політику вони впливали: венети виступали за прозахідну
політику і торгівлю, прасини – за просхідну.
27. Еволюція суспільного ладу та державного устрою Візантії у VIII-XIV cт.
Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого
значення набули вільні сільські общини. Землеробство перебудовувалося на
феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій
залежного населення. Корінним чином змінюється адміністративний устрій. Старі
діоцези та провінції замінюються новими військово-адміністративними
округами - фемами. З розселених в кордонах імперії слов'ян, вірменів,
сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий
особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби
стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке
землеволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім
поземельного.
Візантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місцевих жителів,
а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх
руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація.
Перемогу на селі нових феодальних відносин зафіксував кодифікований у VIII ст.
«Землеробський закон». Цей закон став записом норм звичаєвого права. Верховним
власником землі проголошувалася вільна сусідська община. Орні землі, сади,
виноградники перебувають у приватному володінні общинників. Луги, вигони, ліси
тощо - у спільному користуванні. Община в цілому платить податки державі. Поряд
з основною категорією вільних общинників - георгів - з'являються неімущі бідняки
- опори, які здають свої землі в оренду іншим общинникам або взагалі покидають
їх. На селі є і наймити - містії (головним чином пастухи) та раби. «Землеробський
закон» не дозволяв продавати землю не членам общини; її можна було здавати в
оренду або обмінювати лише односельчанам. Отже, можна говорити, що у VII-VIІІ
ст. у Візантії розпочинається процес феодалізації, який в основному завершується в
XI ст.
Прискорення майнового розшарування на селі призвело до розорення частини
селянства, перетворення його на залежних, т. зв париків. Дінати (так називали
можновладців - багатіїв, від «діна» - сила) нерідко самовільно захоплювали
общинні землі і силою примушували вільних общинників перетворюватися на
париків. Збіднілі селяни не могли платити державні податки, цим зменшувалася
чисельність стратіотського ополчення, що занепокоювало імператорську владу.
Імператори Македонської династії (867-1056) видали ряд законів (новел) про
землю.
Водночас проходить подальше удосконалення державного апарату. Кількість
відомств досягнула шістдесяти. Найважливішим з них було податкове. Велику роль
відігравало відомство державної пошти та зовнішніх зносин. Кожній посадовій
особі присвоювався відповідний титул. Ієрархія титулів була узаконена табелем про
ранги. Імператорський синкліт (сенат, в якому переважали вищі чиновники) був
повністю підпорядкований главі імперії. Церква була міцно підпорядкована
державній владі, патріарх повністю залежав від імператора. Єпископи особистих
володінь не мали. Прибутки церкви визначалися в основному милістю імператора.
Лише наприкінці X ст. добровільні піднесення населення були узаконені як
особливий церковний податок (канонікон), що сплачувався подвірно грошима і
натурою. У 1054 р. відбувся офіційний розкол церков на православну (східний
обряд) та римо-католицьку (західний обряд). Македонській династії доводилося
вести безперервні війни з арабами та слов'янами. В середині X ст. міжнародне
становище Візантії дещо покращилося, що пояснювалося ослабленням Болгарії та
розпадом Багдадського халіфату. У арабів було відвойовано частину Месопотамії та
Малої Азії, Крит та Кіпр. У 1018 р. була завойована Болгарія, і знову під владою
Візантії опинився весь Балканський півострів по Дунай включно. Але з 30-х років
XI ст. кордони імперії стали скорочуватися: Візантія зіткнулася з новим могутнім
ворогом - турками-сельджуками.
В середині XIV ст. у Візантії розпочалась громадянська війна – між
землевласницькою та міською знаттю і міщанами, яких підтримувало селянство.
Візантія вийшла з війни ще більш ослабленою. Від імперії відпали значні західні
території, посилилась феодальна роздробленість країни, точились міжусобні війни.
В XIV ст. активізувались турки, 29.05.1453 р. взятий Константинополь.
Візантійська імперія перестала існувати.
28. Джерела права Візантії: кодифікація Юстиніана.
За Юстиніана була здійснена найбільш масштабна кодифікація римського права. В
528 р. н. є. він утворив комісію з 10 чол. на чолі з магістратом Трибоніаном та
константинопольським професором права Теофілем з метою систематизації
імператорських конституцій. 16 квітня 529 р. кодекс Юстиніана вступив у силу, і всі
конституції, що не потрапили до нього, втратили свою силу. Але робота
кодифікаційної комісії тривала і далі.
В новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця кодифікація
складається з 12 книг, кожна з яких поділена на титули з власним заголовком. Книга
1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 - з цивільного права, 9 - карного
права, 10—12 — положення з державного управління. Одночасно з кодифікацією
імператорських конституцій проводилася робота з кодифікації творів . Вказаній
комісії надавалося право змінювати та редагувати тексти оригінальних творів,
давати власні доповнення і коментарі, і навіть виключати застарілі положення. Так,
наприклад, комісія «відредагувала» процедуру усиновлення в тому ключі, що
первісна роль народних зборів в затвердженні усиновлення була витіснена
імператорським рескриптом.
Через три роки робота з кодифікації творів класиків юриспруденції була завершена
і опублікована - це т. зв. Дигести (або Пандекти - від грец. всеохоплюючий)
Юстиніана. Дигести становлять собою збірник уривків з 2000 творів 39 найбільш
відомих римських юристів. Вони поділяються на 50 книг, книги - на титули (крім
30-32 книг, які титулів не мають). Титули поділені на фрагменти, об'ємні фрагменти
- на параграфи.
Дигести об'єднують витяги з 275 творів 38 класичних римських юристів. 1-ша
книга присвячена загальним питанням права, 2-га -46-та - приватному праву, 47-48-
ма - кримінальному праву, 49-та -апеляціям, фіскальному праву і військовим
справам, 50-та - адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам.
Кожна книга поділяється на титули - усього 432, титули - на фрагменти; поділ
великих фрагментів на параграфи був здійснений у середні віки.
Цитування Дигестів здійснюється таким чином: ім'я юриста (часом не наводиться),
D, та 1-3 цифри. Наприклад, Pav., D, 41, 1, 26, 1 -Павел, 41-а кн. Дигест, 1-й титул,
26-й фрагмент, 1-й параграф (в даному конкретному випадку мова йде про
пересаджене дерево - поки не прив'ється, належить попередньому господарю,
надалі - новому). Найбільша кількість фрагментів використана з творів Ульпіана
(2.462) та Павла (2.083). Одночасно була здійснена обробка (і переробка) Інституцій
Гая (друга пол. II ст. н. е.) - найпоширенішого посібника з вивчення римського
права, який з часу свого оприлюднення встиг на VI ст. н. є. суттєво застаріти. ЗО
грудня 533 р. цей відредагований твір був опублікований, але уже під назвою
Інституції Юстиніана (4 книги, 98 титулів).
Нарешті в 535-542 pp. були укладені т. зв. Новели Юстиніана, загальним числом
158, головним чином із сімейного і спадкового права. Вони були написані грецькою
мовою, що також не було випадковим. Якщо оцінювати в цілому проведену
законодавцями роботу, то слід звернути увагу на такі моменти:
- центральною ідеєю нового законодавства стає ідея необмеженої влади імператора
- самодержця;
- оформлюється і зміцнюється союз імператорської влади з церквою, якій
відводиться роль привілейованої опори державного апарату;
- заохочуються переміни в суспільному житті (особливо в «Кодексі» та
«Новеллах»): надання рабам пекулію, відпуск рабів на волю. Отримав чітке
юридичне оформлення інститут колонату.
Обгрунтування, регламентування і захист права приватної власності обумовили
життєву силу основних положень «Зводу цивільного права Юстиніана», які
зберегли своє значення протягом середньовіччя, а згодом були використані у
буржуазному суспільстві.
29. Утворення Польської держави, її розвиток, суть та падіння. Вотчинна
монархія у Польщі ( X-XIII ст.). Утворення, особливості станово-
представницької монархії у Польщі, її державний устрій ( XIV-XV ст).
До початку нашої ери територія Польщі була заселена слов’янськими племенами,
які прийнято називати прапольськими. Роди об’єднувались у племена. Розвиток
приватної власності та рабства, переселення народів ( на польській території – VI-
VII ст.) призвели до розпаду і розсіювання багатьох родів. З цього часу сусідсько-
територіальний зв’язок отримав перевагу над кровним. Почалася нова епоха в
історії Польщі – створення державності.
Територіальна община на польських землях дістала назву ополє. Впродовж IX ст.
виникають два великі центри:. Вісліцько-краківський у Південно-Східній Польщі,
відомий у джерелах як князівство віслян із містами Краків, Вісліца, і гнєзненсько-
познанський, або князівство полян у басейні середньої Варти та прилеглих
територій ( м.Познань, Гнєзно).Держава, яка формується у цей час ( кін.IX – поч. X
ст.) була за типом ранньофеодальною,або вотчинною монархією, як майже всі інші
європейські держави.
Суспільно-політичні відносини розвивалися в напрямі виникнення
феодального ладу. На перше місце висувався прошарок “можних”, тобто знаті,
у т.ч. верхівка дружини і намісників міст, яка слугувала при дворі правителя.
Відбулися глибинні процеси всередині територіальних общин. Князі та знать
змушували населення до сплати данини, виконання певних повинностей –
будувати гроди, оборонні споруди, дороги, тощо.
Така форма правління називалась патримоніальною монархією, бо державу князі
трактували як свою спадкову власність. Згодом домінанта публічно-правових норм,
встановлення чіткого порядку престолоспадкування призвели до зміни форми
держави.
Ранньофеодальна монархія патримоніального ( вотчинного) характеру має два
періоди розвитку: 1) друга половина X ст. – 1138 р. – період утворення держави,
централізована форма державної влади; 2) 1138р. – кін. XIII ст. – періоди
децентралізації, феодального роздроблення.
Далі іде період станово-представницької монархії ( XIV-XV ст.). Розвиток станової
монархії вів країну не до централізації, абсолютизму, а до децентралізації,
встановлення так званої шляхетської республіки, всевладдя і вседозволеності
дворянства, що зрештою призвело до втрати незалежності, державності. Наслідком
поділу феодальної роздробленості були значні територіальні втрати, головно на
сході та півночі.
З кін. XV ст. Польща перейшла до нової моделі державно-політичного устрою. Цю
форму держави, яка проіснувала з поч. XVI ст. до 1795 р., називають шляхетською
Річчю Посполитою ( республікою). В республіці, яку очолював виборний король, у
здійсненні державної влади якнайактивнішу участь брала шляхта в особі виборних
представницьких органів – загальнодержавного сейму і місцевих сеймиків. Саме
вона явно домінувала над усіма іншими станами і монополізувала право заміщення
державних і духовних посад.
Епоха шляхетської Речі Посполитої (її називають Першою) розділяється на 2 етапи:
1) шляхетської демократії ( XVI ст. –поч. XVІI ст.); 2) Магнатської олігархії ( сер.
XVІI ст.-1763р.).
В 1793 р. було проведено другий поділ Польщі (перший відбувся ще 1772 р.). Росія
змусила короля відступити Київщину, Поділля та значну частину Волині і Білорусії.
Пруссія дістала більшу частину Великопольщі та Данціг. Тим самим Польщу було
відрізано від моря. Навесні 1794 р. вибухнуло польське повстання під проводом
генерала Тадеуша Костюшка. Після нетривалої боротьби російські війська під
командуванням О. Суворова узяли Варшаву. З січня 1795 р. було проведено третій,
остаточний поділ Польщі. Росія узяла собі рештки Волині та Литву, Пруссія -
Великопольщу з Варшавою, Австрія - Малопольщу з Краковом та Любліном. Тим
самим Польська держава припинила своє існування аж до 11 листопада 1918 р.
Польські визвольні повстання 1830 та 1863 pp. були безуспішними.
Серед причин загибелі Польської держави провідне місце займає навіть не стільки
агресивна політика її могутніх сусідів - Росії, Австрії та Пруссії, скільки
недалекоглядна поведінка магнатів і шляхти, небажання позбутися привілеїв та
«злотих вольносцей».
Вотчинна монархія у Польщі ( X-XIII ст.).
У Польщі утворення феодальної держави пов'язане з діяльністю великопольського
князя Мешко І (960-992) з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом
Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За
його правління було прийняте і християнство. З того часу Польща стає однією з
найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання
внутрішньої і зовнішньої політики. У Х-ХІ ст. в Польщі виникають перші міста -
Краків, Вроцлав. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до
складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію.
Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не
без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель. Однак Польща в цей
час переживала період феодальної роздробленості. У XII ст. вона фактично
розпадається на незалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р.
змусили підписати статут про надання знаті майже повної самостійності. Після
смерті цього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами.
Ще більше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинських статутах:
посилюється незалежність від королівської влади і князів церкви, тобто вищого
духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелати вважають себе незалежними
від світської адміністрації і суду. Канонічне (церковне) право поширюється на все
нові сфери життя.
З кін. XII ст. держава почала передавати феодалам в умовне тримання ( як
бенефіцій) державні землі з селянами. Згодом ці землі внаслідок наділення їхніх
володільців податковим, судовим і адміністративним імунітетом перетворилися у
приватні, спадкові вотчини. Першими такими вотчинами стали землі костелу. Та й
духовенство першим оформилося як окремий соціальний стан, з своїми правами та
привілеями. З кін. XII ст. окрему привілейовану групу панівного класу феодалів
становило можновладство – верхівка військово-дружинної знаті. З сер. XII ст. як
окремий соціальний прошарок зароджується міщанство, хоча торгівля ще тоді
вважалася загалом монополією держави. З кін. XII – поч. XIIІ ст. у Польщі
відбулося формування станів, тобто достатньо замкнутих груп вільного населення,
кожна з яких мала особливе правове становище. Стани розподілялись на вищі –
привілейовані та нижчі, непривілейовані. До перших належали дворянство
( можновладці та рицарство) і духовенство, до других – міщани і вільні селяни
( разом – третій стан).
Дворянство. З-поміж дворянства вирізнялись можновладці – знать, яку з XI ст.
джерела називають нобілі. Спочатку знать утримувалась за рахунок виділеної їй
частини князівський прибутків, згодом сформувалась її особиста земельна
власність – за рахунок князівських пожалувань, захоплення общинних і пустуючих
земель. Головною збройною силою правителя стало рицарство. У XII-XIII ст.
сформувався окремий стан рицарства, життя, власність яких охоронялася правом.
Імунізовану землю рицарів почали називати “володінням на рицарському праві.” .
За воїнами-рицарями в XIII-XIV ст. утвердилася назва шляхтичів. Сформувалися й
рицарсько-шляхетні права: на отримання землі від правителя, на викуп з полону
правителем залишати у спадок рухоме і нерухоме майно тощо.
Міщанство. У XII-XIII ст. польські правителі почали запрошувати на пустуючі
землі німецьких поселенців-колоністів. Останні, засновували міста, села, а
поселялись у вже існуючих містах, створюючи міський патриціат. Вони мали певні
привілеї, самоуправління, своє право. Інший, чисельніший прошарок міського
населення становило поспольство – ремісники, торговці (крамарі) та ін. Воно було
переважно польським і постійно ворогувало з німецьким патриціатом, який поклав
на поспольство весь тягар податків і повинностей, але не допускав до управління
містом. Третій прошарок становив плебс – міська біднота ( наймити, домашня
прислуга та ін). Права громадянства вони не мали, хоч підпорядковувалися
міському праву. Ці люди були особисто вільними.
Селянство. Князівські селяни – підпорядковувались безпосередньо князеві та його
урядовцям. Вони вели у своїх ополях самостійне господарство, зберігали право на
землю ( підпорядковану князеві), мали певну господарську й особисту
самостійність. Селяни, котрих разом із землями віддавали феодалам називались
приписними. Закупи – селяни, що втратили волю за борги пожиттєво або до
відробітку боргу. У Володіннях князів і феодалів проживали ще й раби. Відомі ще і
наймити – постійні або сезонні.
З кінця XIII ст., після періоду феодальної роздробленості ( у XII-XIII ст.) у Польщі
відновився об’єднувальний процес. Інституціональним виявом цього була
систематична коронація правителів, починаючи з Пшемисла ІІ (1295р.). Тобто
можна вважати, що закінчився період вотчинної монархії і виникла станово-
представницька монархія – Польське королівство.
Формуванні і розвиток станової монархії у Польщі мають певні особливості.
Перевагу над іншими станами , в т.ч. в правовому відношенні, отримало
дворянство ( шляхетство), яке становило значний відсоток вільного населення і
вважалось найчисельнішим у Європі. Інша відмінність – це економічна політична
слабкість міщан – стану, який у зв’язку з низкою причин не виконав такої серйозної
ролі в розвитку станової монархії та справі централізації держави. Це
всезростаючий вплив одного стану – шляхти- на вирішення загальнодержавних
справ, в управлінні державою взагалі, його постійні намагання обмежити
королівську владу. Це виборність монарха, повноваження якого почали переходити
до дворянського представницького органу – сейму, внаслідок чого виник
своєрідний дуалізм влади – органів державної виконавчої влади і сейму та місцевих
сеймиків, тобто органів станових. Це своєрідна структура сейму, де не було ні
палати духовенства, ні палати третього стану. В результаті розвиток станової
монархії вів країну не до централізації, абсолютизму, а до децентралізації,
встановлення так званої шляхетської республіки, всевладдя і вседозволеності
дворянства, що зрештою призвело до втрати незалежності, державності. Наслідком
поділу феодальної роздробленості були значні територіальні втрати, головно на
сході та півночі.
Від 1320 р. Польську державу постійно очолював король. Як законодавець
король видавав нормативні акти, але за згодою і співучастю королівської ради.
Самостійно законодавчу компетенцію король мав лише щодо королівських міст і
єврейського населення. Королівська рада здійснювала управління державою разом з
королем. Члени ради разом з королем становили королівський суд.
Поступово сформувались уряди, сфера діяльності яких охопила всю державу.
Уряди (посади) поділялись на центральні та локальні; центральні у свою чергу – на
коронні та придворні. До них належали уряди канцлера, підканцлера, скарбника,
маршалка.
Управління територіями здійснювали урядники локальні – земські та королівські.
Попередні удільні території – князівства та землі з XV ст. почали називатись
воєводствами, хоча деякі території зберегли назви земель. Воєводства поділялись на
каштелянії. В другій половині XV ст. їх замінили поділом на повіти. Найвищими
земськими урядниками були воєводи, потім каштеляни. Ці посади призначав
король. Наступним за значущістю був підкоморій (у воєводствах) – урядник
фіскального управління. Він розв’язував питання зі земельних спорів, мав
обов’язок захищати сиріт і вдів ( із шляхти). Далі йшов земський суддя, який
розглядав справи шляхти. З кін. XІV ст. король призначав старост гродових
(міських). Існувала ще посада (уряд) юстиціарія (оправца), який відповідав за
громадський спокій і порядок.
Народні віча замінили з XIII ст. періодичні (щорічні) з’їзди урядовців, вищого
духовенства і магнатів, що скликались по землях і називались коллоквіумами. З
XІV ст. скликались і загальнодержавні з’їзди, які польські дослідники називали
передпарламентами. Загальнодержавний сейм перейменували у вальний. Сейм
міг приймати рішення і при відсутності короля, однак король мусив їх
затверджувати. Сейм розв’язував питання про податки, приймав
найважливіші закони й інші нормативні акти, затверджував видані королем
привілеї. На сеймі відбувалося обрання короля, представник сейму були присутні
під час підписання міжнародних трактатів.

30. Утворення Речі Посполитої, її суспільний лад та державний устрій ( XV-

XVIIст.). Польська Конституція 1791 р. – перша писана діюча конституція в
Європі ( прийняття, зміст, оцінка). Магнатська олігархія у Польщі.
Чотирирічній сейм. Падіння (поділи) Речі Посполитої.
З кін. XV ст. Польща перейшла до нової моделі державно-політичного устрою. Цю
форму держави, яка проіснувала з поч. XVI ст. до 1795 р., називають шляхетською
Річчю Посполитою ( республікою). В республіці, яку очолював виборний король, у
здійсненні державної влади якнайактивнішу участь брала шляхта в особі виборних
представницьких органів – загальнодержавного сейму і місцевих сеймиків. Саме
вона явно домінувала над усіма іншими станами і монополізувала право заміщення
державних і духовних посад.
Епоха шляхетської Речі Посполитої (її називають Першою) розділяється на 2 етапи:
1) шляхетської демократії ( XVI ст. –поч. XVІI ст.);
2) Магнатської олігархії ( сер. XVІI ст.-1763р.).
Перший період характерний наростанням політичної активності шляхти, зокрема
середньої. Вона всілякими способами намагалась розширити і зміцнити участь в
управлінні державою за рахунок магнатів, а потім і короля. Період від сер. до кін.
XVI ст. можна вважати часом найбільших успіхів шляхетської демократії. Кінець
періоду шляхетської демократії відноситься до 1606-1607 рр., коли відбувся
останній рокош шляхти проти магнатів, короля, влади єзуїтів та ін. Він
придушений, що сприяло зміцненню позицій магнатів. З цього часу на багато
десятиліть утвердилась їхня перевага в державно-політичному житті країни.
В січні 1569 р. у м.Любліні був скликаний спільний об’єднувальний сейм. На ньому
до складу Польщі були інкорпоровані (га згодою Литви) українські землі, що
належали Литві,- Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина. До об’єднання обох
держав справа спочатку не дійшла, бо поляки запропонували Литві повне
входження до складу Польщі під назвою “Нова Польща”. Литовські делегати
обурились і сторони пішли на взаємні поступки. Першого липня 1569 року було
підписано акт державної унії: об’єднання в “єдиний нероздільний організм – Річ
Посполиту, що склалася з двох держав і двох народів”. Вони разом обирали короля,
якого проголошували і Великим князем. Сейми обох держав мали стати спільними.
Спільною мала бути і монета. Польська і литовська шляхта отримувала право
володіння землями в обох частинах Речі Посполитої. Однак зберігалися окремі
уряди. Також окремими залишалися: печатка, герб, фінанси, адміністрація і військо.
У литовській частині держави руська мова лишалася як урядова, а Литовський
статут зберігався у якості чинного права. Реальну владу в об'єднаній державі мав не
король, а Сейм, що скликався один раз на два роки.
Суспільний лад. Становий лад характерний стійкою тенденцією до розширення
прав і привілеїв шляхти та погіршення становища непривілейованих станів – селян
і міщан. Другою тенденцією, помітною з XVII ст., стало падіння ролі середньої
шляхти і зростання ролі магнатів у суспільно-політичному житті. Шляхта в XVI ст.
мала ще впливову економічну і політичну силу. Згідно з Конституцією 1578р. право
нобілітації ( присвоєння шляхетського титулу) належало лише сеймові.
Новонобілітовані не мали, однак, права обіймати державні посади, бути послами до
сейму і сеймиків. Середня шляхта опанувала на той час всі земські уряди, посилала
послів до сейму і ревно оберігала на той час всі свої привілеї та права.
Продовжувало виконувати серйозну суспільно-політичну роль духовенство.
Міщанство у XVI- XVII ст. все більше притісняли магнати і шляхта, його
обмежували в економічних та політичних правах. У 1543р. міщанам було
запропоновано продати свої земельні маєтки шляхті, міщани не могли обіймати
державних посад, рідко (тільки зі вченими званнями) – духовні посади.
Конституція 1565р. обмежила польським купцям змогу вивозити за кордон польські
товари і ввозити іноземні. Посилювалась феодальна експлуатація селянства. Воно
перебувало у повній адміністративній і судовій залежності від феодала, відродилась
панщина.
Державний устрій. Зберігаючи засаду виборності королів, дворянство Польщі
щораз більше обмежувало їхню компетенцію так званими елекційними палатами,
які королі були змушені підписувати. Король обирався на “елекційному сеймі” за
більшістю голосів. На цьому ж сеймі укладалися для короля “пакти-
конвенти”- зобов’язання короля щодо дворянства. Водночас оформилась
структура й ієрархія станових представництв:1) вальний сейм; 2)сеймики
провінційні; сеймики воєводств і земель (а потім – повітів).
У XIII ст. встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних
посад представниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кінці XIII ст.,
селянство потрапляє у залежність від феодалів. Клас феодалів у цей час поділяється
на три основні групи: а) церковні феодали - єпископи, абати крупних монастирів; б)
магнати -знать, можновладці; в) шляхта - дрібне рицарство. Церковні феодали в
Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало
єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній
владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким
королями було надане магдебурзьке право.
Розгул шляхетської демократії вів до прямого свавілля, коли бажане для частини
магнатів рішення нав'язувалося решті силою зброї. Звичним явищем у політичному
житті Польщі стають конфедерації, тобто збройні об'єднання шляхти для захисту
своїх інтересів та насильного їх нав'язування законодавчій та виконавчій владі.
Магнати мають не лише власну адміністрацію та суд, але й власні армії.
Прагнув покінчити з традиціями «злотої вольносці» і відновити в польсько-
литовській державі спадкову центральну владу Август II. В ім'я власних
династичних інтересів Август II шукав підтримки з боку Пруссії, якій обіцяв за
допомогу винагороду землями Західної Польщі. Магнати і шляхта виступили на
захист своїх «свобод» і в 1715 р. організували конфедерацію у Тарнограді. На
вимогу Петра І, війська якого зайняли значну частину Речі Посполитої, між
конфедератами і Августом в 1716 р. був укладений Варшавський трактат. Цей
документ зобов'язував Августа II вивести саксонські війська з Речі Посполитої,
забороняв надалі будь-які конфедерації і обмежував чисельність найманого
коронного війська 18 тис. чол., а литовського - 6 тис. Варшавський трактат у грудні
1717 р. без дебатів був затверджений Сеймом, який дістав назву «німого».
Так внутрішні негаразди Польщі призвели до іноземного втручання і диктату. Росія,
Пруссія та Австрія уклали в Берліні договір про співробітництво трьох держав при
обранні наступника Августа II і про недопущення змін внутрішнього устрою
Польщі. Цей договір, названий «союзом трьох чорних орлів», встановлював режим
фактичного протекторату над Річчю Посполитою. Будь-які зміни її внутрішнього
устрою, подолання феодальної анархії і децентралізації ставали неможливими
через протистояння сусідніх централізованих держав.
У Варшаві 1788 р. був скликаний сейм, який в історію увійшов під назвою
Чотирирічного ( тривав до 1792р.). Він відмовився від російських “гарантій”,
повернув повну суверенність Речі Посполитій.
Старопольська партія проголосила конфедерацію в Торговиці та звернулася за
допомогою до... Петербурга. Російське військо витіснило нечисельні польські сили
з Правобережної України. В 1793 р. було проведено другий поділ Польщі (перший
відбувся ще 1772 р.). Росія змусила короля відступити Київщину, Поділля та значну
частину Волині і Білорусії. Пруссія дістала більшу частину Великопольщі та
Данціг. Тим самим Польщу було відрізано від моря. Навесні 1794 р. вибухнуло
польське повстання під проводом генерала Тадеуша Костюшка. Після нетривалої
боротьби російські війська під командуванням О. Суворова узяли Варшаву. З січня
1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. Росія узяла собі рештки
Волині та Литву, Пруссія - Великопольщу з Варшавою, Австрія - Малопольщу з
Краковом та Любліном. Тим самим Польська держава припинила своє існування аж
до 11 листопада 1918 р. Польські визвольні повстання 1830 та 1863 pp. були
безуспішними.
Серед причин загибелі Польської держави провідне місце займає навіть не стільки
агресивна політика її могутніх сусідів - Росії, Австрії та Пруссії, скільки
недалекоглядна поведінка магнатів і шляхти, небажання позбутися привілеїв та
«злотих вольносцей».
У другій половині XVIII ст. назріла необхідність реформ стала очевидною. У 1764
р. вперше було обмежено право liberum veto, однак Надзвичайний сейм 1768 р.
відновив його «на вічні часи».
Навіть частина магнатів розуміла потребу змін. Ці політичні погляди представляла
т. зв. «патріотична партія». її супротивником була «старошляхетська партія».
Прихильники «патріотичної партії» добилися продовження на два роки
повноважень Надзвичайного сейму, скликаного в 1788 р. Рішення на цьому сеймі
приймалися звичайною більшістю голосів, без застосування liberum veto.
З травня 1791 р. чотирирічний сейм прийняв Конституцію Польщі - одну з
перших конституцій у світі. До речі, 3 травня - національне свято сучасної
Польщі. Конституція складалася зі вступу та 11 артикулів, гарантувала дворянству
всі права, свободи, головну роль у суспільно-політичному житті. Йшлося про
родовите дворянство, котре володіло землею. “Нові дворяни” ні в першому, ні в
другому поколіннях не могли обіймати державних посад. Конституція зберігала
привілеї пануючих класів. Заможна частина міщанства отримувала право на
заміщення деяких адміністративних і судових посад. Міщани з високим рівнем
прибутків, земельними володіннями чи ті, які мали особливі заслуги перед
державою, могли звертатися до сейму з проханнями про нобілітацію, тобто про
присвоєння шляхетства.
Щодо селян, то єдиною поступкою для них стало зобов'язання держави узяти під
свій нагляд дотримання домовленостей між селянами і феодалами. Найсуттєвіші
зміни були внесені в структуру влади та компетенцію її гілок. Право liberum veto
анулювалося, імперативні мандати скасовувалися. Проголошувалася перевага
посольської палати перед Сенатом.
Главою виконавчої влади ставав король. Виборність королів замінювалася
виборністю династій. Місцеве управління переходило від старост до військово-
цивільних комісій, тобто фактично від магнатів до загальнодержавного
апарату.
Третьою гілкою влади була судова. Вона оголошувалася незалежною, однак вибори
до її органів здійснювалися на станових засадах. Виникли суди урядових комісій і
комісій порядку. Суддями обирали вже не тільки шляхту, а й міщан. У сфері
дворянського судочинства гродські, земські та підкоморські суди об’єднувались у
земські, що складались з 10 суддів кожен ( обиралися на чотири роки на сеймиках).
Селянство і далі підлягало судові поміщиків.
Автором польської Конституції був Ігнацій Потоцький.

Новий час
1. Передумови, етапи, особливості англійської буржуазної революції XVII
ст. «Петиція про право» 1628 р.
Англія у XVI-XVTI ст. зовнішньо ще була типово аграрною країною. Сільське
населення становило 4/5 від загальної кількості. Великі міста - Лондон (200 тис.
жителів), Брістоль, Норіч були явищем нетиповим серед більшості невеликих і
малолюдних міст. Однак уже з'явилися нові галузі промисловості - видобуток
вугілля і виплавка заліза та чавуну, виробництво пороху, скла, паперу, бавовни,
кораблебудівництво. Відбулися зміни в структурі експорту, Англія перестала
вивозити вовну, її замінило готове сукно. Англійські колонії з'явилися на східному
узбережжі Північної Америки та в Західній Африці. Відбувається аграрний
переворот в англійському селі. Поміщики в XVI-XVII ст. зганяють орендаторів зі
своєї землі, перетворюючи ріллю на пасовиська для овець. Вовна, в свою чергу,
служить сировиною для вітчизняної суконної промисловості. Практика
«огороджувань» перетворює основне селянство на малоземельних та безземельних
батраків; вільні робочі руки шукають собі застосування в містах. Частина
розорених селян вдається до актів непокори і навіть до прямих революційних
виступів. Так, в 1607 р. широкий рух проти насильницького обезземелення
розгорнувся серед селян серединних графств - Бекінгемпшіру, Нортгемпшіру та
Лейстершіру. У 1603 р. королем Англії на підставі заповіту Єлизавети І став син
Марії Стюарт Яків VI Шотландський, який прийняв ім'я Якова І (1603-1625). Яків І
заперечував право парламенту видавати закони, вороже ставився до Реформації: У
галузі зовнішньої політики Яків І різко змінив той курс, якого дотримувалася
Єлизавета І. В часи її правління Іспанія та Франція (католицькі країни) були
головними супротивниками англіканської (отже, непідлеглої папі) Англії, а
європейські протестантські князі, переважно німецькі,- її природними союзниками.
Причому така розкладка сил пояснювалася не стільки релігійними незгодами
государів, скільки інтересами зовнішньої торгівлі, завданням витіснення з ринків
торговельних конкурентів.
Після смерті Якова І на престол зійшов його двадцятип'ятирічний син Карл І, який
відразу ж опинився під впливом свого фаворита Бекингема. Новий монарх негайно
вв'язався в нову зовнішньополітичну авантюру - уклав союз із Францією і оголосив
війну Іспанії. Союз із Францією змушував Англію допомагати французькому
королю у його боротьбі проти місцевих протестантів, обложених у фортеці
Ларошель. Це викликало такий протест в Англії, що Бекингем був змушений
розірвати союз із Францією, оголосивши їй війну, і надати допомогу уже
французьким протестантам-гугенотам. Однак у 1628 р. французькі війська
підкорили Ларошель, і абсолютистський уряд Англії був у черговий раз
скомпрометований в очах своїх громадян.
Парламент намагався усіляко стримувати непродумані кроки короля та його
фаворита - вимагав відставки Бекингема, не давав згоди на введення нових податків
і обмежував терміни збору старих тощо. Парламент 1625 р. Карл І розігнав через
декілька місяців. Парламент 1626 р. зазнав тієї ж участі, а його лідери опинилися у
в'язниці. Парламент 1628 р. виступив із знаменитою «Петицією про право».
Вона зводилася до чотирьох пунктів:
1. Населення не повинно змушуватися до виплати податків, не затверджених
парламентом;
2. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами
країни;
3. Повинні бути припинені арешти цивільних осіб за законами воєнного часу;
4. Повинні бути припинені постої військ у будинках обивателів.
Король був змушений затвердити цю петицію, проте майже відразу почав
порушувати її.
2. Перший етап революції в Англії, соціально-політичні реформи, „ Велика
демонстрація” і „Трьохрічний акт” 1641 р.
У березні 1629 р. і цей «непокірний» парламент було розігнано. Одинадцять років
безпарламентського правління ознаменувалися новими утисками проти
протестантів-пуритан. Соціальною базою цієї релігійної течії була міська
буржуазія, нове дворянство та дрібнобуржуазні елементи міста і села. Одночасно
вводилися нові податки (наприклад, корабельний податок, запроваджений урядом у
1635 p.), що збуджувало невдоволення в усіх верствах населення, незалежно від
релігійної орієнтації.
Шотландія в 1603 р. (за Якова І) об'єдналася особистою унією з Англією, але
зберігала повну автономію. В цій країні значного поширення набув кальвінізм,
населення вороже ставилося до офіційної англіканської церкви. Коли єпископ Лод у
1637 р. зробив спробу з відома Якова І ввести в Шотландії англійський церковний
служебник, це викликало спочатку бунт покоївок у церкві св. Джайльса, а далі -
швидке переростання стихійного виступу плебсу на формування військової ліги
заколотників. У 1639 р. шотландці вдерлися на англійську територію. Після
нетривалого замирення війна знову відновилася у 1640 р.
13 квітня 1640 р. Карл І був змушений скликати парламент, який відразу проявив
свою непокірність і був розігнаний королем уже 5 травня. Цей парламент дістав
назву Короткого. Розгін парламенту викликав виступи населення Лондона 6 та 14
травня. Тим часом шотландці відновили свій наступ. З листопада 1640 р. був
скликаний новий парламент, вибори до якого проходили в умовах неймовірного
збудження і бродіння мас. Більше половини членів нового Довгого (1640-1653 pp.)
парламенту були колишніми членами непокірного Короткого.
Першими кроками нового парламенту стали арешти фаворитів короля - Стаффорда
і Лода. В травні 1641 р. був прийнятий закон про державну зраду Стаффорда, і 12
травня королівського фаворита було страчено. Парламент вимагав і добивався від
короля нових поступок.15 лютого 1641 р. король підписав “трьохрічний акт”, в
якому регламентувалися скликання парламенту (1 раз на три роки) незалежно
від волі короля.Так, у травні 1641 р. Яків І вимушено підписав акт, згідно з яким
парламент не міг бути розпущений інакше, як за його (парламенту) власною
згодою. Була проголошена незмінюваність суддів та їх незалежність від корони.
Наприкінці жовтня 1641 р. розпочалося нове масштабне повстання в Ірландії.
Король, як не дивно, зустрів повідомлення про цей заколот з ентузіазмом - у нього
з'явився вагомий привід розігнати парламент. Випереджуючи події, Довгий
парламент в листопаді 1641 р. виробив важливий документ, відомий як Велика
ремонстрація. Цей акт складався з 204 статей. В ньому вказувалися усі зловживання
численних королівських фаворитів та містилася вимога не призначати нових
чиновників без згоди парламенту. Характерно, що Велика демонстрація була
прийнята незначною більшістю голосів (159 проти 148), це свідчило про
відсутність єдності в лавах парламентаріїв. Карл І особисто з'явився в нижню
палату парламенту з вимогою видачі п'яти лідерів радикального крила.
3. Проголошення республіки у Англії в 1649 р. Зміни в державно-
політичній системі. „Навігаційний акт” 1651 р., „Знаряддя управління” 1653 р.
27 січня 1649 р. 135 членів трибуналу винесли королю смертний вирок, то ж 30
січня Карл І Стюарт як «тиран, зрадник, убивця і ворог держави» був
обезглавлений. Ще 4 січня 1649 р. парламент прийняв резолюцію, яка визнавала
верховенство нижньої палати над палатою лордів та над усіма властями взагалі:
1. Народ, що перебуває під владою Бога, є джерелом усякої справедливої влади;
2. Обрана народом палата общин має вищу владу в державі;
3. Те, що палата общин оголосить законом, і буде таким, незважаючи на
заперечення лордів і короля.
На початку лютого 1649 р. до палати общин було внесено два біллі, один з них
скасовував королівську владу , а другий ліквідовував палату лордів. Офіційно
Англія стала республікою 15 травня 1649 р.
Після ліквідації верхньої палати парламенту і страти короля становище в країні
продовжувало залишатися напруженим. З одного боку, в Англії ширився рух
дигерів, тобто «копачів»,- людей, які захоплювали вільні від обробітку землі у своє
користування. Тим самим робилася спроба ліквідувати приватну власність на
землю. Натомість, з іншого боку, широкий розпродаж земель і маєтків
заколотників, фантастичне збагачення можновладців викликали справедливі
протести у суспільстві. В цій ситуації індепенденти відмовилися виставити
Народну угоду на всенародне обговорення, як це передбачалося їх домовленістю з
левелерами.
Для подолання кризових явищ в суспільстві широкі повноваження були
надані Державній раді з 40 членів. У свою чергу Лільберн виступив з проектом
«угоди вільного народу Англії», за яким парламент з 400 чол. мав обиратися на
один рік шляхом загального голосування усього чоловічого населення, за винятком
слуг, убогих і - тимчасово на 10 років - роялістів. На підтримку його вимог
виступили чотири полки у Солсбері (квітень -травень 1649р.), але Кромвель зумів
придушити цей заколот.
У серпні 1649 р. 12-тисячна англійська армія під проводом самого Кромвеля
висадилася в Дубліні, столиці бунтівної Ірландії. До травня 1652 р. військові
операції проти цієї країни були переважно завершені. На Ірландію поширювались
акти Довгого парламенту про конфіскацію земель папістів та прихильників короля.
Конфіскація була проведена спершу в 10, а згодом ще в 11 з 32 графств Ірландії.
Саме цими землями Кромвель «розплатився» з поставниками армії. Після цього
була проведена демобілізація.
20 квітня 1653 р. Кромвель у супроводі загону мушкетерів розігнав Довгий
парламент, який давно уже став гальмом державного розвитку. У липні того ж року
Кромвель спробував створити новий, слухняний парламент - т. зв. Малий - з
депутатів, висунутих релігійними общинами і доповнених особисто Кромвелем та
Радою офіцерів. 12 грудня 1653 р. поміркована більшість Малого парламенту,
незважаючи на протести свого лівого крила, оголосила про саморозпуск і про
передачу усієї влади Кромвелю. 16 грудня Рада офіцерів проголосила Кромвеля
лорд-протектором (тобто «захисником») Англії, Шотландії та Ірландії. Після
проголошення лорд-протектором він ставав довічним главою республіки.

Своєрідною конституцією Англійської республіки став документ, відомий як

«Знаряддя управління». Згідно з цим актом, ділити законодавчу владу лорд-
протектор мав з однопалатним парламентом, до якого обиралися 400 чол. від Англії
та по 30 від Шотландії та Ірландії. Майновий ценз виборців зріс до 200 ф. ст.
річного доходу. Річна сесія парламенту мала тривати не менше 5 місяців,
безпарламентське правління не могло тривати більше 3 років. В руках лорда-
протектора перебувала і виконавча влада, хоча при її здійсненні він мусив зважати
на думку Державної ради. Залежали від нього і суди. Лорд-протектор надавав
титули і звання, мав право помилування, зі згоди парламенту оголошував війну і
укладав мир, вів усі міжнародні справи, а між сесіями парламенту одноосібно
керував армією і флотом.
Цікаво, що стаття XXVIII нової конституції дозволяла уряду навіть без згоди
парламенту збирати податки на утримання армії, військово-морського флоту, а
також на покриття витрат, «пов'язаних з діяльністю уряду і судів» та державного
апарату взагалі.
Фактично в країні була встановлена одноосібна диктатура лорда-протектора.
За своєю класовою сутністю це була диктатура буржуазії і нового дворянства.
Країна була розділена на 11 округів на чолі з військовими губернаторами у чині
генерал-майорів. Бунти та пасивний опір населення придушувалися військовою
силою. З метою розширення бази своєї диктатури Кромвель розпочинає переговори
з роялістами. У 1656 р. республіканців вигнано з парламенту і відновлено палату
лордів.
У 1657 р. Кромвель уклав договір з Францією про спільні дії на континенті проти
Іспанії. 4 лютого 1658 р. він розпустив парламент. Того ж року англійські війська
розгромили іспанців і взяли Дюнкерк. «На поясі Кромвеля висіли ключі від
Європи», що, здавалося, знову створювало йому підстави для претензій на
королівську корону. Авторитет лорда-протектора зріс, навіть незважаючи на
постійні виступи селян у графствах країни. Та 3 вересня 1658 р. Кромвель помирає.
4. Реставрація монархії у Англії в XVII ст. Утворення і суть партій торі і
вігів у Англії. Спроби реставрації абсолютизму. „Habeas corpus act” 1679 р.
Смерть Кромвеля сталася одночасно з наростанням серйозної економічної кризи.
Фонд конфіскованих земель, розпродаж котрих забезпечував республіку фінансами,
був уже практично вичерпаний. Наступник Кромвеля - його син Річард, відразу ж
потрапив під контроль Ради офіцерів, а згодом нею ж був усунений. У січні 1659 р.
парламент висловився проти того, щоб країною і надаті правила армійська верхівка
в особі Ради офіцерів. 22 квітня 1659 р. Річард Кромвель розпустив парламент, а
уже 25 травня його самого було відсторонено від влади.
В англійському суспільстві в цей час точиться боротьба трьох політичних сил:
армійської верхівки, великої буржуазії та роялістів. Командуючий шотландською
армією генерал Монк, вступивши в змову з лідерами «охвістя», зайняв Лондон і
розігнав Раду офіцерів. Було скликано новий парламент, в якому прихильники
давніх порядків становили більшість. Цей парламент звернувся до Карла II з
пропозицією зайняти престол на умовах, що були викладені у Бредській декларації.
Це були вимоги: 1. Збереження за новими власниками усіх, набутих до 25 квітня
1660 p., земель, за винятком земель корони. 2. Визнання свободи віросповідань, за
винятком католицької; 3. Надання політичної амністії усім тим, хто підтвердить
свою лояльність короні.
Повернувшись до Англії, Карл II відразу забув про дані у Бредській декларації
зобов'язання. Жорстока політична реакція і терор в країні супроводжувалися
відновленням державної англіканської церкви. Почалося переслідування пасторів
пресвітеріанської церкви. За Карла II була поновлена стара виборча система з її
архаїчним розподілом виборчих округів. Ця система забезпечувала панування
великих землевласників, але суперечила інтересам торгової та промислової
буржуазії.
У 1661 р. був скликаний двопалатний парламент, який швидко дістав уїдливе
прізвисько Кавалерського або Пенсіонерського. Тим часом, розпочалося
формування власної королівської армії. Опинившись на троні, Карл II і його син
Яків почали відроджувати «старий добрий лад», не звертаючи ані найменшої уваги
на зміни, що сталися у суспільстві за останні десятиріччя. На старих принципах
будувалася і зовнішня політика - воля короля домінувала над інтересами держави.
В 1670 р. з Людовіком XIV було підписано Дуврський договір, що передбачав
оголошення війни Голландії та відновлення в Англії католицизму. Укладався
Дуврський договір навіть без відома тих членів уряду, які були некатоликами.
Натомість його скріпили особистими підписами три міністри-католики.
У 1672 р. під виглядом «Декларації про віротерпимість» Карл II спробував надати
усі політичні права католикам. Проти цього рішуче виступив парламент. Він у 1673
р. прийняв Акт про присягу (Test Act). Згідно з цим документом, право займати
державні посади мали лише послідовники англіканської церкви. Спадкоємець
престолу, син Карла II - Яків, був католиком. Тим самим, Test Act підняв питання
про усунення Якова від престолонаслідування.
Утворення і суть партій торі і вігів у Англії. Спроби реставрації абсолютизму
“Habeas Corpus Act” 1679р.
У самому парламенті оформлюються два крила - торі та віги. Існують кілька
пояснень походження цих термінів. За одним з них, «віги» або «вігамори» - це
непримиримі шотландські пресвітери періоду громадянської війни 1640-х pp., а
«торі» - прізвисько ірландських партизан-католиків, які в цей же період вели війну
проти республіканської армії Кромвеля. За іншою версією, на ірландському арго
«торі» - це вуличні злодії, а «віги» - також ірландське зневажливе прізвисько
протестантів. Чиї ж інтереси відстоювали ці дві парламентські фракції? Торі
первісно були представниками консервативно-роялістських елементів, пов'язаних з
великими землевласниками-дворянами. Вони вимагали повернення земель,
конфіскованих у період республіки і розпроданих для покриття її витрат. До вігів
належали представники англійської промисловості та торгівлі і, як не дивно,
найбільш знатні аристократи. Ці останні обурювалися тим, що король провадив
зовнішню політику держави наче власну сімейну справу. Заперечували ці
аристократи і божественність королівської влади.
У зв'язку з питанням про престолонаслідування атмосфера у парламенті була дуже
напруженою. В цій ситуації віги, які до того перебували в опозиції, зуміли
перемогти на парламентських виборах у травні 1679 р. Своє недовге перебування
при владі партія вігів зуміла використати для прийняття Habeas Corpus Act, тобто
Акта про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув 'язнень за
морями. Згідно з цим документом:
а) арештованому має бути наданий письмовий акт про арешт. Суд також повинен
відпустити затриманого на свободу, якщо не виявить достатніх підстав для арешту.
Порушення даного правила тягнуло за собою штраф у 100 ф. ст. для винної
посадової особи, повторне порушення - штраф у 200 ф. б) арештований може
вимагати, щоб його передали до найближчого суду для вирішення питання про
законність затримання. Відмова у цій просьбі каралася штрафом у 100 ф. на
користь ув'язненого, повторне порушення вело до усунення з посади; в) те ж право
звернення до суду з вимогою дотримання Habeas Corpus Act надавалося і родичам
арештованого та іншим заінтересованим особам. Судді не могли відмовити їм під
загрозою штрафу.
Водночас дія Акта про захист прав особи не поширювалася на справи, пов'язані зі
звинуваченням у державній зраді. Крім того, Habeas Corpus Act міг бути
призупинений окремим парламентським актом, що неодноразово і робилося.
Документ дозволяв судам відпускати звинувачених під грошову заставу. Насправді
ця застава була настільки високою, що скористатися наданою можливістю могли
лише багаті люди.
Карл II погодився - вимушено - на Habeas Corpus Act, але розпочав приготування до
розгону парламенту. Парламентарі перебралися до Оксфорда, віги з'являлися на
засідання озброєними. Здавалося, що країна стоїть на порозі нової громадянської
війни. Карлу II вдалося цього разу опанувати ситуацію. Частина вігів-деггутатів
була заарештована. В останні роки правління, з 1681 по 1685 pp., король обходився
взагалі без парламенту. На цей час англійський монарх уже перебував у повній
залежності від Людовіка XIV, отримуючи французькі дотації.
В 1685 р. після смерті свого брата на престол сходить Яків II. Він скасовує Habeas
Corpus Act 1679 р., а також знижує ввізні мита на французькі товари. Всупереч
Акта про присягу 1673 p., король призначає католиків на провідні державні посади.
В 1687 р. Яків II видає декрет про віротерпимість, за яким католики отримують усі
політичні права. Одночасно було поновлено .
5. „Славна революція” 1688 р. у Англії, її суть та оцінка. „Білль про права”
1689 р. „Акт про престолоспадкування” 1701 р., «Акт про посади» 1707 р. і ін.
У листопаді 1688 р. флот Вільгельма Оранського відплив до Англії, маючи на борту
потужний експедиційний корпус під командуванням маршала Шомберга. До складу
цих сил входила голландська гвардія, найманці-шведи, бранденбуржці,
вюртембергська кавалерія, швейцарські війська та, навіть, великий англо-
шотландсь-кий загін. Ця армія рушила на Лондон. Людовік XIV не надав підтримки
Якову II, і англійський король був змушений втікати з власної столиці. В січні 1689
р. в Лондоні зібрався парламент, названий «Конвентом», з надзвичайними
повноваженнями. Було оголошено, що Яків II добровільно зрікся престолу, а
королівську владу буде передано Вільгельму Оранському.
Передача влади Вільгельму 13 лютого 1689 р. була гучно названа «Славною
революцією». Того ж року Вільгельм III видав «Декларацію про права», яка лягла в
основу пізнішого «Білля про права». Саме цей документ заклав основи
конституційної монархії в країні. В ньому зазначалося, що: а) усякий закон
приймається лише за згодою парламенту, рівно як усякий податок накладається
виключно рішенням парламенту. Королівські намагання призупинити дію законів -
завідомо незаконні; б) ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії законів,
скасувати закон чи призупинити його дію; в) узаконюється свобода дискусій у
парламенті: «свобода слова, дискусій і усього того, що відбувається в парламенті,
не може дати привід для переслідування чи бути предметом розгляду в будь-якому
суді, крім суду парламенту»; г) гарантувалося часте і регулярне скликання палат, а
«вибори членів парламенту повинні бути вільними»; д) саме парламент визначає
склад і чисельність армії на кожний рік та виділяє для цього необхідні кошти; є)
підданим надається свобода петицій, вони мають право носити зброю.
Як уже вказувалося, запрошення на трон Вільгельма Оранського було справою як
торі, так і вігів. Такий союз між феодальним дворянством і буржуазією не був
випадковим чи тимчасовим. Компроміс двох класів зберігався й у XVII-XIX ст., він
простежується і надалі.
Промисловий переворот змінив економічну географію Англії та соціальну
структуру населення. Зміни в економіці вели до змін у політиці. Економічне
посилення промислової буржуазії та ослаблення старої феодальної аристократії на
цьому фоні стимулювали становлення режиму парламентської монархії.
Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт установлював, що парламент має
скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може
тривати більше трьох літ. У 1701 р. був прийнятий Акт про престолонаслідування
(відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про «протестантське
престолонаслідування», цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема,
вводилося принципове нововведення - контрасигнатура. На кожному державному
акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної
ради, який відповідав за законопроект. Контрасигнатура знімала з короля
відповідальність за затвердження законів («король не може помилятися»), але
переносила цю відповідальність на королівських міністрів. Акт 1701 р.
проголошував незмінюваність суддів та недійсність королівського помилування
політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а)
король мусив обов'язково сповідувати протестантську віру, що потенційно
позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку
спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом
можливості монарха були обмеженими - його міністри ризикували опинитися під
судом парламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без
підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же
актом встановлювалося, що особа, яка посідає будь-яку платну посаду на службі
короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим
самим блокувалося створення сильної роялістської партії в законодавчому корпусі
країни.
Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму,
малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її
правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за
політичні дії («король не може чинити зла») при одночасній відповідальності
міністра, чий підпис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний
прорахунок.
У “Акті про посади” ґрунтовніше викладалось положення про заборону бути
членами палати общин особам, які обіймали “будь-яку нову посаду чи місце,
пов’язані з отриманням винагороди від корони, створені після 25 жовтня 1705 р.,
або ті, що будуть створені в майбутньому У акті подано перелік посад, навіть
незначних . Якщо ж хтось із депутатів палати общин “прийме від корони будь-яку
посаду, пов’язану з отриманням винагороди, то його обрання оголошується
недійсним ... і оголошуються нові вибори” в даному виборчому окрузі (ст. 25).
Щоправда, це положення не поширювалось на офіцерів армії і флоту, які могли
поєднувати військову службу з мандатом депутата (ст. 27).
6. Виборча реформа 1832 р. у Англії. її причини, зміст та оцінка.
Виникнення політичних партій.
З 14 млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося
300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки
буржуазії не могли достатньо захищати власні інтереси в парламенті. З багатьох
питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників,
чиє представництво в парламенті було найбільшим. З метою вимусити
землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і
стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу.
Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах
буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види
продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон,
що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. В кінці 1829 р.
буржуазія м. Бірмінгема створює «Політичний союз для захисту суспільних прав»
із завданням пропаганди реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи
буржуазії виникли і в інших містах.
На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько
50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе
прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був
затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Уряд
вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи
закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання
вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.
Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали
погрожувати палаті лордів, що доб'ються згоди короля на розширення цієї палати за
рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала, і білль
про реформу парламенту став законом.
Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р.
позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося
менше 2 тис. мешканців. Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали
обирати лише одного депутата. Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті.
Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не
були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65
депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії
було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць.
Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії. Право
голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів
річної ренти, а також винаймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати
особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники
і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали
понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах
потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.
Число виборців зросло незначним чином. Промислова буржуазія забезпечила собі
певний вплив на питання державного управління, але саме управління
продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії. На
доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835 р.
про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних
міщан» в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були
віднесені усі платники прямих податків, почали обирати радників терміном на три
роки з правом переобрання. Радники зі свого середовища обирали т. зв. олдерменів
терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали меpa.
7. Чартистський рух у Англії. Виборча реформа 1867 р.
Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від
англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових
антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і
торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього
28%. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих
випадках - і 18 годин.
Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату.
Особливо це виявилось з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Воно
зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р.
заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом.
Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних
робітних домах. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися
уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою
чергу дозволяло посилювати експлуатацію.
Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація
робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі
чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона
намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової
реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі»,
зокрема скасування мита на привізний хліб.
8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну
хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного
голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів
у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи
депутатів. 4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент.У
самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом
народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну
агітацію і масований моральний тиск на парламент. 15 липня в м. Бірмінгемі
розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні
діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський
керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.
Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На
конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна
чартистська асоціація. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис.
підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. 2
травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під
нею стояло 3 315 752 підписи.
У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося
циклічне економічне піднесення. Чартистський рух поволі згасає. Проте, під
впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували
становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в
1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані
на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про
скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у
більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити
англійські товари та наростити їх експорт. Особливо важливе значення мав закон
про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.
Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула
революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію
чартистського руху.
4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня
розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Ця хвиля чартизму стала
заключною фазою в історії руху. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені
розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося
місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної
праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці
завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка
оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими
арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.
У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства
під гаслами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури
голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового
піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз
тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх
головних завдань. У травні 1865 р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія
на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз
реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не
до загального виборчого права. В листопаді 1865 р. помер прем'єр Пальмерстон,
який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний
крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п'ятниці». Негаразди в
економіці далися взнаки на політиці.
Восени 1866 р. рух за реформу набирає небаченого розмаху. У лютому 1867 р. в
палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох
додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок
відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу
надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12
місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10
ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене орендарями з прибутком
від 12 ф. ст. на рік і вище.
Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів
житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно
зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі
електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в
майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд
консерватора Дізраелі скасував закон про господарів і слуг, урівнявши права
підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну
відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця
суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці
тюремного ув'язнення «винному» робітникові.
8. Виникнення лейбористської партії у Англії. Акт про парламент 1911 р. у
Англії.
На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатами парламенту з
окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно
важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р.
уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту.
Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у
відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися
підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V
вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів
на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би
провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових
лордів» (тобто, як це практикувалося і раніше, надати титул «пера» новим особам
за якісь визначні заслуги, як-от розвиток економіки, благочинність тощо). Причому,
таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної
аристократії і верхівки буржуазії, що дозволило б вирішити конфліктну ситуацію з
бюджетом і законом.
Але ще до проведення виборів лорди відступили, справедливо вважаючи, що
«поганий мир кращий від хорошої війни». Після цього нижня палата робить
додаткові зусилля з метою закріпити свій успіх. 3 1911р. встановлюється новий
порядок розгляду законопроектів. Відтепер будь-який «фінансовий» білль,
схвалений нижньою палатою, йде на підпис королеві, без розгляду у палаті лордів.
Усі інші законопроекти верхня палата може заблокувати двічі, але після третього
схвалення законопроекту палатою общин він стає законом.
Таким чином, Акт про парламент 1911р. остаточно підтвердив верховенство палати
общин над палатою лордів, перемогу демократичних принципів над
аристократично-олігархічними.
9. Виникнення англійських колоній у Північній Америці. їх політичне та
економічне становище. Організація управління.
Перша англійська колонія в Північній Америці була заснована у 1607 р. Уже на
середину XIX ст. Англія стала найбільшою колоніальною державою світу:
територія її колоніальних володінь у 1850 р., без врахування Індії, становила 11 700
тис. кв. км, а населення цих колоній -160 млн чол.
Англійські колонії в др. пол. XIX ст. можна умовно поділити на 2-3 типи. Перший -
це т. зв. переселенські, утворені переважно вихідцями з самої Англії. Вони
перебували у відносно сприятливому становищі. Населення отримувало режим
адміністративної, а далі і політичної автономії. Першою самоврядування одержала
Канада. Ще в кінці 40-х років XIX ст. англійський уряд надав канадському
парламенту право створювати автономний уряд з числа представників партії, яка
зібрала більшість голосів на місцевих виборах. У 1854 р. канадським властям було
надано право розпоряджатися місцевим земельним фондом, а у 1859 р. було
скасовано торговельну монополію Компанії Гудзонової Затоки на зовнішню
торгівлю зі Старим Світом. У грудні 1866 р. англійський уряд погодився затвердити
текст конституції, виробленої п'ятьма канадськими провінціями (Верхня Канада,
Нижня Канада, Нова Скотія, Нью-Брунсвік та о-в Едуарда). Провінції отримували
значну автономію, федеральний парламент складався з двох палат. Представником
корони з правом затвердження законодавчих актів канадського парламенту
англійським урядом призначався генерал-губернатор. Вступила в дію нова
конституція («Акт про Британську Північну Америку») 29 березня 1867 р. Нове
державне утворення дістало назву «домініону».
До другого типу колоній належали володіння, населені переважно місцевим
населенням, чисельність якого у сотні раз перевищувала колоніальну
адміністрацію. Прикладом може служити Індія. Англійські власті штучно
підтримували феодальну роздробленість країни, розмежованої на більш ніж 600
князівств. Дешеві англійські товари підривали місцеву промисловість, зокрема
текстильну. Англійські власті проголосили недоторканність крупних земельних
володінь, що стимулювало масовий перехід місцевих поміщиків на сторону
колонізаторів. Як один із наслідків цього повстання - у 1858 р. Ост-Індська
компанія була остаточно ліквідована, уся Індія перейшла під безпосереднє
управління англійського уряду. Для забезпечення своїх територіальних претензій у
країнах колоніального світу англійський уряд у 1889 р. провів через парламент
закон про флот, в силу якого Британія повинна була зберігати перевагу сил на морі
над «двома найбільшими морськими державами» (Франція і Росія). .
Іноді до третього типу колоній відносять Ірландію, давнє завоювання Англії. З
метою ослаблення ірландського національно-визвольного руху Лондон у XIX ст.
вдавався до поміркованих реформ. Так, у 1869 р. через англійський парламент було
проведено закон про відокремлення в Ірландії церкви від держави. У 1885 р. було
асигновано 50 млн ф. ст. на викуп землі у ірландських поміщиків з метою її
наступного перепродажу дрібними ділянками місцевим селянам. Однак уже в 1887
р. консервативний кабінет Солсбері провів т. зв. Білль про злочини, що призупиняв
у Ірландії дію Законів про недоторканність особи та надавав уряду надзвичайних
повноважень. У квітні 1912 р. на розгляд британського парламенту було винесено
Білль про гомруль (самоуправління) Ірландії. Передбачалося створення
двопалатного (верхня палата призначалася англійським королем) парламенту, чиї
функції не поширювались би на зовнішню політику, питання війни і миру,
зовнішню торгівлю, оподаткування, розпорядження земельною власністю та
управління поліцією і армією. Після дебатів в англійському парламенті зі складу
Ірландії було «виключено» Ольстер. Криза тривала до початку 1914 р. і закінчилася
доволі хитким компромісом.
Услід за Канадою та Австралією статус домініони в 1907 р. отримала Нова
Зеландія, а у 1910 p.- Південно-Африканський Союз. Домініони починають
претендувати на право самостійно визначати власну зовнішню політикуї. Так, в
1909 р. у складі канадського уряду був створений департамент зовнішніх справ, а у
1911 р. ця країна уклала самостійний торговий договір з США без усякої участі
Англії. Конференція 1911 р. закріпила право домініонів брати участь у обговоренні
питань зовнішньої політики імперії. Фактично, за півстоліття домініони пройшли
шлях від колоній до суверенних держав.
10. Війна американського народу за незалежність від Англії. „Декларація
незалежності” 1776 р. (зміст та оцінка).
В 1775 р. в 13 колоніях налічувалося 2,5 млн жителів, з них приблизно 500 тис.
становили негри-раби. Колонії користувалися певною автономією у внутрішніх
справах, що підтверджувалося королівськими грамотами. їх мешканці вважалися
громадянами Англії, хоча своїх представників у парламенті метрополії не мали. За
ними визнавалася свобода релігії, право обирати посадових осіб, носити зброю,
створювати ополчення, брати участь у податко-обкладанні. Тут, в колоніях, діяв суд
присяжних і англійське «загальне право».
Метрополія часто втручалася у справи колоній.
Так, у 1763 р. король Георг III заборонив колоністам займати землі західніше
Аллеганських гір. А в 1765 р. англійський парламент увів в колоніях новий
податок - “гербовий збір”. Мали місце й інші економічні утиски: дозволялося
експортувати товари лише в Англію і лише з метрополії отримувати імпорт
тощо. Зрозуміло, усе це викликало протести і сильні сепаратистські настрої.
У жовтні 1774 р. розпочалися військові сутички між патріотами і роялістами в
штатах Кентуккі та Теннесі, а 8 квітня 1775 р. в Північній Кароліні розгорілася
справжня громадянська війна. Лоялістів (прихильників англійської корони)
вимазували смолою, вивалювали у пір'ї та виганяли з маєтків. 19 квітня 1775 р.
відбулася перша сутичка повстанців з англійським військовим загоном поблизу
Бостона. Перемога під Бостоном призвела до вибуху патріотичних настроїв. Через
три дні у таборі повстанців налічувалося 20 тис. чоловік.
10 травня у Філадельфії відкрився другий Континентальний конгрес, який узяв під
свою опіку повстанську армію та призначив її командуючим Дж. Вашингтона
(1732-1799).. Конгрес оголосив про створення з 2 січня 1776 р. «комітетів безпеки»
для боротьби з відкритими та прихованими лоялістами. 4 липня того ж року у
Філадельфії Конгрес виголосив знамениту «Декларацію незалежності
Сполучених Штатів», розроблену комісією з п'яти чоловік під головуванням
Томаса Джефферсона. В ній називалися усі зловживання та утиски, здійснювані
британською короною в колоніях. Проголошувалося, що пригнічений народ має
право на повстання. Була проголошена повна незалежність штатів та розрив їх
стосунків з англійською метрополією. «В якості вільних і незалежних Штатів вони
набувають повне право оголошувати війну, укладати мир, вступати до союзів, вести
(зовнішню) торгівлю і чинити усе те, на що має право незалежна держава. Твердо
покладаючися на допомогу Божественного провидіння, ми взаємно зобов'язуємося
один одному підтримувати цю декларацію життям, майном і честю».
Боротьба за незалежність вимагала неабияких жертв від американського народу.
Припинився англійський експорт, що перед війною становив річно 4 млн 200 тис.
ф. ст. Внутрішні ціни на початок 1777 р. виросли у чотири рази. Значна частина
населення була вимушена, кидаючи майно, переселятися до метрополії чи у
Канаду. Одночасно війна за незалежність стала і своєрідною буржуазно-
демократичною революцією: ліквідовувалися феодальні форми землеволодіння та
приватне володіння деякими колоніями (Пенсільванія), майорат та ін. пережитки
феодалізму. В проекті Декларації незалежності містився і пункт про скасування
рабства, але рішуче запротестували плантатори і рабовласники, що були
представлені в Конгресі, тому рабство збереглося.
11. „Статті конфедерації” у США 1781 р.: передумови прийняття, зміст та
оцінка.
1 березня 1781 р. була прийнята перша конституція -«Статті конфедерації». Нею
проголошувався міждержавний союз штатів, за яким кожний із суб'єктів союзу
зберігав «свободу, незалежність і усяку владу, юрисдикцію і право». Кожний штат
мав свій парламент, свій уряд і власну конституцію. Щороку скликалися сесії
загального Конгресу, на якому делегація від кожного штату мала один голос.
Основні питання політики (оголошення війни, карбування монети, бюджет)
вирішувалися кваліфікованою більшістю голосів - 9 з 13-ти. У віданні Конгресу
перебували також збройні сили та пошта.
У період між сесіями Конгресу його функції переходили до Комітету штатів (13
чоловік по 1 від кожного штату). Джордж Вашингтон назвав цю конституцію
«мотузкою з піску». Коли Конгрес для потреб ведення війни вирішив обкласти
експортні операції митним збором, делегація одного-єдиного Род-Айленду
висловилася проти. Тим самим, незважаючи на підтримку 12 штатів, проект
провалився.
19 жовтня 1781 р. армія Вашингтона примусила англійську армію капітулювати
поблизу Иорктауну. З вересня 1783 р. у французькому Версалі були підписані мирні
договори між воюючими європейськими країнами. За цими договорами США
визнавалися суверенною державою. Після цього успіху правляча верхівка
Сполучених Штатів, до складу якої входила буржуазія Півночі та плантатори
Півдня, намагається розпустити революційну армію та повернутися до колишньої
системи експлуатації народних мас. Це було не так просто. Конфіскована у
листопаді 1777 р. земля лоялістів (приблизно ЗО тис. маєтків) потрапила до рук
скупників-спекулянтів. Після недовгих дебатів у Конгресі було вирішено надати
свободу лише 3 тис. безпосередніх учасників військових дій. на їх викуп у
рабовласників виділялися кошти у розрахунку по 1 тис. доларів за кожного
звільненого з рабства.
За конституціями штатів виборчого права позбавлялися індіанці, а з 600—700 тис.
білих чоловіків узяти участь у виборах могли заледве 100 тис. Так, за конституцією
Массачузетсу 1780 p., право бути обраним діставав той, хто мав власність у 300 ф.
ст.; майновий ценз виборця становив 60 ф. ст. або земельна ділянка, обкладена
податком не меншим, ніж 3 ф. ст.
12. Конституція США 1787 р: прийняття, структура, основні положення та
оцінка.
Зрозуміло, що завершення війни за незалежність супроводжувалося загостренням
класової боротьби. Вимоги повсталих ґрунтувалися на тому, що, оскільки землі
США були звільнені від англійців спільними зусиллями, вони мають стати
суспільною власністю. Також підлягають анулюванню усі борги, суспільні і
приватні. Земля повинна бути безпосередньо розділена між усіма бажаючими і
вилучена з оподаткування тощо.
Правлячим колам країни стало зрозумілим, що лише міцна централізована
держава буде в змозі придушити подібні бунти та установити класовий мир у
країні. Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 р. в умовах глибокої таємності
проходила робота Конституційного конвенту.
За конституцією 1787 рі встановлювався ряд цензів. Виборче право регулювалося
конституціями штатів, тим самим індіанці, негри, жінки були первісно позбавлені
виборчих прав. Для працюючих білих чоловіків існували віковий (25 років),
освітній, майновий цензи та ценз осідлості. У 1787 р. з трьохмільйонного білого
населення країни виборчим правом могли скористатися не більш як 120 тис.
чоловік.
Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повноваження та
компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека
Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є
прерогативою федерального конгресу. Конгресу заборонено вводити подушний
податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту,
вводити дворянські титули, встановлювати закони зі зворотною дією. В компетенції
окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи,
включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне законодавство, торгівля в
кордонах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили.
Федеральному уряду втручання у внутрішні справи штатів дозволене виключно для
придушення заколотів і безпорядків.
13. Законодавча влада США за Конституцією 1787 р. Структура Конгресу,
порядок утворення палат та їхня компетенція.
За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію,
встановлювався принцип поділу властей і їх взаємного контролю. Законодавчу
владу представляє двопалатний парламент - Конгрес. Нижню палату - Палату
представників - обирало населення у виборчих округах з рівним числом виборців.
Сенат формувався шляхом виборів - по 2 сенатори від штату, незалежно від
кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів,
пізніше - усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій
ініціативі та у прийнятті законів.
Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повноваження та
компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека
Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є
прерогативою федерального конгресу. Конгресу заборонено вводити подушний
податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту,
вводити дворянські титули, встановлювати закони зі зворотною дією. В компетенції
окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи,
включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне законодавство, торгівля в
кордонах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили.
Федеральному уряду втручання у внутрішні справи штатів дозволене виключно для
придушення заколотів і безпорядків.
14. Виконавча влада у США за Конституцією 1787 р. Президент (порядок
обрання та компетенція).
Головою виконавчої влади ставав Президент. Дискутувалося питання, чи має він
обиратися пожиттєво, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон
виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на
третій строк. За винятком Ф. Д. Рузвельта, який чотири рази обирався президентом
(1932, 1936, 1940 та 1944), президенти США перебували на своїй посаді
максимально дві каденції. Президент виступає главою держави, прем'єр-міністром і
головнокомандуючим в одній особі. Він має бути не молодшим за 35 років.
Обирається в ході двоступеневого голосування. Раз на чотири роки в «перший
вівторок після першого понеділка листопада» обирається колегія виборців, а уже
вона і обирає президента. До складання нині діючої двопартійної системи другий
тур виборів мав певне значення - кандидатам, щоб заручитися голосами колегії
виборців, доводилося домовлятися з ними, йти на певні поступки.
Сьогодні уже після першого туру, в силу партійної дисципліни, особа наступного
президента перестає бути загадкою.
Президент призначає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу (частину
затверджує Сенат, частину - палата представників), але може зміщувати їх
одноосібно. Тим самим забезпечується єдність президентської команди -жоден
міністр не може з якихось міркувань перейти у опозицію президентові, опираючись
на підтримку конгресу. Також зі згоди Сенату затверджуються посли та члени
Верховного Суду країни. Сенат же затверджує міжнародні договори, укладені
президентом. У виключному віданні Палати представників - закони з регулювання
внутрішньої і зовнішньої торгівлі, грошова емісія, трудове законодавство, військові
витрати, зовнішні позики, правила натуралізації та набуття громадянства.
Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень.
Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після
прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути
подолане кваліфікованою більшістю обох палат. Питання про імпічмент
президента вирішується у Сенаті кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.
За конституцією 1787 р. встановлювався ряд цензів. Виборче право регулювалося
конституціями штатів, тим самим індіанці, негри, жінки були первісно позбавлені
виборчих прав. Для працюючих білих чоловіків існували віковий (25 років),
освітній, майновий цензи та ценз осідлості. У 1787 р. з трьохмільйонного білого
населення країни виборчим правом могли скористатися не більш як 120 тис.
чоловік.
15. Судова влада за Конституцією США (порядок утворення та
компетенція).
Третьою гілкою влади стала судова. Конституція встановлювала Верховний Суд для
перегляду законів, прийнятих Конгресом. Члени Верховного Суду призначаються
сенатом за поданням президента, їх посада є пожитєвою, але тільки «поки їх
поведінка є бездоганною». Членам Верховного Суду не можна зменшувати
заробітну плату. Згідно із Законом про судовлаштування (1789 p.), питання про
неконституційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-
якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цей закон порушує
якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав
позивача.
Конституція 1787 р. врегулювала питання про федеральні повноваження та
компетенцію штатів. В компетенції окремих штатів перебуває організація власного
уряду, усі місцеві справи, включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне
законодавство, торгівля в кордонах штату, робітниче законодавство і навіть
невеликі збройні сили. Федеральному уряду втручання у внутрішні справи штатів
дозволене виключно для придушення заколотів і безпорядків.
16. Перший цикл поправок до Конституції США: причини видання, зміст
та оцінка.
У 1789 р. був обраний перший конгрес і перший президент США. Ним став Дж.
Вашингтон. Під тиском демократичних елементів у вересні 1789 р. були прийняті
10 перших доповнень до конституції. Вони набрали чинності у грудні 1791 р. і
дістали назву «Білля про права».
Цей документ не скасовував рабовласництва, але вводив у молодій республіці
основи буржуазної демократії.
Уже перша поправка встановлювала свободу віросповідання, свободи слова і друку
та право на подання петицій. Друга - право народу зберігати і носити зброю. Третя -
визначала порядок розміщення військ на постій у житлах цивільних громадян.
Четверта встановлювала порядок обшуків і затримань. П'ята поправка визначала
права підсудного, якому загрожує смертна кара, зокрема право відмовлятися від
надання показань, які можуть зашкодити тому, хто їх надає. Заборонялося двічі
притягати особу до відповідальності за одним звинуваченням. Шоста поправка
гарантувала права звинуваченого у карному злочині на адвокатську допомогу, на
дотримання судової процедури і на суд присяжних та визначала право на швидкий
судовий розгляд справи. Сьома поправка стосувалася майнових позовів на суму, не
меншу за 20 доларів. Восьма поправка забороняла «надмірні» штрафи і застави для
досудового звільнення та накладення «жорстоких і надзвичайних покарань».
Дев'ята поправка стверджувала, що «перечисления в Конституції певних прав не
повинне тлумачитися як заперечення чи зменшення інших прав, що зберігаються за
народом», десята - надавала штатам можливість збільшувати громадянські права
свого населення звиш загальнофедеральних.
Ці поправки не зачіпали основ работоргівлі. Водночас десята поправка теоретично
надавала законодавчим органам окремих штатів право скасовувати рабство на
території власної юрисдикції.
Отже, у 10 поправках відбилися три головні ідеї американської визвольної війни:
народовладдя, громадянська рівність, засудження колоніальної політики. На
жаль, наприкінці XVIII ст. ці ідеї історично не могли бути реалізовані у повному
обсягу. Фактично конституція була прийнята голосами 2% населення, або близько
8% дорослих білих чоловіків.
17. Проблема рабства у США. Громадянська війна (1861-1865 рр.)
Законодавство цього періоду. Економічні та політичні наслідки Громадянської
війни. Другий цикл поправок до Конституції США.
12 квітня 1861 р. війська рабовласників розпочали артилерійський обстріл форту
Самтер. У відповідь 15 квітня Лінкольн оголосив штати, що вийшли з Союзу, у
стані заколоту, призвав до армії 75 тис. волонтерів терміном на три місяці і
звернувся за підтримкою до усіх «лояльних громадян».
21 липня 1861 р. недалеко від Вашингтона 30-тисячна армія Конфедерації легко
розбила більшу, 35-тисячну, але погано навчену армію Союзу. 21 жовтня того ж
року армія Півночі під командуванням бездарного генерала Макклелана знову
зазнала нищівної поразки. Війська Конфедерації підійшли на відстань 10 км до
столиці. Перший військовий успіх Півночі прийшов 1 травня 1862 p., коли 2,5-
тисячний загін генерала Батлера захопив Новий Орлеан. Тоді ж, навесні 1862 p.,
була зайнята столиця штату Теннессі м. Нашвілл, повністю захоплено штат
Міссурі. Однак третя спроба Макклелана взяти Річмонд закінчилася катастрофою.
30 серпня 1862 р. знову виникла загроза захоплення федеральної столиці
Вашингтона військами Конфедерації.
За роки війни 500 тис. негрів, подолавши величезні труднощі, утекли з плантацій на
Північ; на Півдні відбулося не менше 25 повстань. 22 вересня 1862 р. Лінкольн
видав попередню декларацію, в якій проголошувалося, що з 1 січня 1863 р. рабство
негрів в США буде знищене.
Ще один удар по рабовласництву було попередньо завдано 20 травня 1862 р., коли
Конгрес прийняв закон про гомстеди. Відтепер будь-хто, сплативши невеликий
реєстраційний збір, міг стати власником земельного наділу в 160 акрів (65 га) за
рахунок вільних земель Заходу.
Прокламація 22 вересня 1862 p., хоча й проголошувала знищення рабства, але
обіцяла компенсацію тим рабовласникам, які не приєдналися до заколоту. Негри не
урівнювалися в правах з білими, передбачалася їх ... репатріація до Африки.
Звільнення рабів не поширювалося на рабство в тих прикордонних штатах, які
залишилися вірними Союзу, а в них проживало близько 1 млн чорношкірих. На
негрів-військовослужбовців не поширювалися пільги, які мали сім'ї білих
військових. Обходили негрів і при присвоєнні офіцерських та унтер-офіцерських
звань. Однак це не завадило чорношкірим американцям узяти найактивнішу участь
у війні на боці Півночі. На кінець громадянської війни у федеральній армії служили
186 тис. негрів (12 відсотків особового складу). Влітку 1863 р. війська Півдня
зазнали поразки у Пенсільванії та під Віксбергом на р. Міссісіпі. їхня територія
була розчленована на дві частини. В кінці 1863 р. війська Півночі зломили опір
ворога в триденній битві при Чаттанугі, влітку 1864 р. було досягнуто вирішальних
успіхів на Центральному фронті.
На президентських виборах 8 листопада 1864 р. Лінкольн отримав 2,2 млн голосів
(55,09%). Переобрання Лінкольна означало для Конфедерації втрату останніх надій
на компроміс. З весни 1865 р. армія Конфедерації починає масово здаватися в
полон. До 8 травня капітулювало близько 175 тис. військових.
Перехід економіки на мирні рейки породив небачене безробіття. До листопада 1865
р. зі збройних сил було демобілізовано 1 млн чол., більшість з яких поповнили ряди
безробітних. Плантаційне господарство - основа економіки Півдня - переживало
глибоку кризу. За роки війни збір бавовни скоротився втричі, оброблювана площа -
вдвічі. Звільнення негрів позбавило плантації робочих рук.
Наступником убитого Лінкольна став віце-президент Джонсон. 29 травня 1865 р.
він оголосив амністію учасникам заколоту в південних штатах, допоміг уникнути
відповідальності і президенту Конфедерації Девісу, винному у навмисному
убивстві 50 тис. офіцерів та солдатів федеральної армії, що перебували у полоні
заколотників.
До кінця 1865 р. усі штати, щоправда, з обмовками, прийняли XIII поправку до
Конституції США, яка передбачала скасування рабства на усій території країни.
Сили реакції вважали, що на цьому Реконструкція закінчена - бунтівні штати
повертаються у Союз, а їх представники - до Конгресу.
Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента
Джонсона, в червні 1866 р. провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації
необхідним числом штатів 28 липня 1868 р. вона стала частиною конституції
країни. «Особи, народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами
США і тих штатів, в яких вони проживають». Заборонено видання законів, що
ущімлюють права і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого
життя, свободи і власності. XIV поправка не поширювалася на індіанців,
звільнених від сплати податків, але означала конституційне урівняння в правах
білого і чорношкірого населення. . У 1870 р. необхідною кількістю штатів була
ратифікована XV поправка - здобуті права громадян не можуть у майбутньому
заперечуватися або обмежуватися.
Плантатори на Півдні утримували негрів на плантаціях з допомогою терору;
невиплата грошей за пророблену працю стала поширеним явищем. Негрів не лише
катували, але й далі продавали у рабство. В 1865 р. на Півдні виникли незліченні
«Вогненні хрести», «Білі ліги» та інші расистські організації білих. Тоді ж у
Теннессі виникла могутня терористична організація Ку-клукс-клан. В першу чергу
колишні рабовласники полювали на негрів, які під час війни служили у
федеральній армії. Плантатори Півдня успішно домагалися повернення землі і
майна, конфіскованих під час війни. Уже до лютого 1867 р. їм було повернуто
власність, яка оцінювалася у 2 млрд доларів.
18. „Реконструкція” Півдня після Громадянської війни у США. Поява та
суть „Чорних кодексів”. Виникнення у США реакційно-расистських
організацій і процедур після Громадянської війни: Ку-клус-клану, Суду Лінча
та ін.
Законодавчі збори південних штатів приймали т. зв. Чорні кодекси, які вводили
своєрідну систему резервацій для негрів. Чорношкірим заборонялося володіти
землею і займатися будь-якою комерційною діяльністю. Неграм не дозволялося
носити вогнепальну і холодну зброю, проводити мітинги і збори. За порушення
вказаної вимоги притягалися до відповідальності не лише негри, але й білі.
Особливого значення в Чорних кодексах надавалося законам про бродяжництво та
про навчання. Під визначення безробітного можна було підвести будь-якого негра,
який не бажав працювати на плантації за встановлену плату. При незмозі сплатити
призначений за «бродяжництво» штраф, негр присуджувався до примусової роботи
на плантаціях. Негри у віці до 18 років під виглядом «учнівства» віддавалися у
слугування до білих господарів.
Таким чином, Чорні кодекси позбавляли негрів права на працю, на свободу
пересування, на судовий захист і самозахист і навіть на власних дітей. У відповідь
негри створювали загони самооборони, кольорову міліцію, різноманітні стрілецькі
клуби тощо.
Радикальне крило республіканської партії зуміло, всупереч позиції президента
Джонсона, в червні 1866 р. провести в Конгресі XIV поправку. Після її ратифікації
необхідним числом штатів 28 липня 1868 р. вона стала частиною конституції
країни. «Особи, народжені чи натуралізовані в США, вважаються громадянами
США і тих штатів, в яких вони проживають». Заборонено видання законів, що
ущімлюють права і привілеї громадян. Жодний штат не може позбавляти будь-кого
життя, свободи і власності. XIV поправка не поширювалася на індіанців,
звільнених від сплати податків, але означала конституційне урівняння в правах
білого і чорношкірого населення.
Після того, як за порадою президента Джонсона південні штати відкинули XIV
поправку, 2 березня 1867' р. Конгрес прийняв перший закон про Реконструкцію.
Для відновлення миру і спокою усі південні штати розбивалися на 5 військових
округів. Округ очолював генерал. Лідери заколотників позбавлялися права голосу,
що надавалося усім лояльним громадянам чоловічої статі, які досягли віку 21 року,
незалежно від раси, кольору шкіри і попереднього становища.
Закон вводився в дію тимчасово, до того часу, коли законодавчі збори південних
штатів приймуть нові демократичні конституції, які визнають XIV поправку і право
голосу за неграми.
Згодом, додатково до закону 2 березня 1867 р. було видано ще три закони, які
деталізували процедуру здійснення радикальної реконструкції у південних штатах.
Через два роки після закінчення громадянської війни буржуазія країни стала на
шлях збройної диктатури стосовно реакції, позбавила політичних прав лідерів
контрреволюції та надала ці права негритянським масам. У 1870 р. необхідною
кількістю штатів була ратифікована XV поправка - здобуті права громадян не
можуть у майбутньому заперечуватися або обмежуватися. Рішенням Верховного
Суду США у 1868 р. федерація була оголошена нерозривним союзом, право виходу
(сецесії) з якого було відкинуте.
19. Виникнення і оформлення демократичної та республіканської партій у
США.
Перемога Півночі над Півднем зміцнила федерацію. Право виходу з США було
остаточно поховане (1868 p.). Отримують остаточне оформлення дві основні партії,
що виникли ще до 1860 p.,- республіканська і демократична. Перші політичні партії
в США з'явилися ще в 1789-1791 pp. Партія федералістів тоді виражала інтереси
банкірів, буржуазії, земельних спекулянтів. Вона відстоювала принципи посилення
влади центру та обмеження буржуазно-демократичних свобод. У зовнішній
політиці федералісти орієнтувалися на політичне і економічне зближення з
Великобританією. Однак на президентських виборах 1800 р. перемогу вибороли
республіканці зі своїм кандидатом Джефферсоном. Республіканці відстоювали ідеї
розширення прав штатів, полегшення доступу усіх громадян до володіння
земельними наділами.
У 1828 р. відбувається розкол старої республіканської партії. В результаті цього
з'являється демократична партія, яка об'єднує частину плантаторів-рабовласників,
частину буржуазії та фермерів. У 1834 р. виникла партія вігів, що виступала проти
посилення федеральної влади, підтримувала розвиток промисловості на Півночі і
на Півдні країни та займала компромісні позиції у питанні рабовласництва. Відміна
Міссурійського компромісу та громадянська війна у Канзасі викликала значні
політичні пертурбації. Партія вігів розпалася. Від демократичної партії відкололося
її «північне» крило. Тим самим рештки демократичної партії автоматично стали
партією Півдня.
У 1854 р. утворилася нова республіканська партія. Вона виступала за обмеження
рабства фактично зайнятою ним територією, за безплатне надання землі
поселенцям на Заході, за підтримку вітчизняної промисловості. Після завершення
громадянської війни в країні остаточно сформувалася двопартійна система.
Державну владу поділяють республіканська і демократична партії.
На посаду президента претендують реально лише представники демократичної та
республіканської партій, їм же належить абсолютна більшість місць у конгресі.
Самі вибори перетворюються у складний політичний марафон. Жорстка
Конституція США доповнюється поправками і тлумаченнями. Виникають неписані,
але тверді угоди, яких дотримуються не лише уряди, а й партії. Виникла і знайшла
свій розвиток т. зв. комітетська система у конгресі.
Оскільки конгрес змушений розглядати до 1000 і більше законопроектів у рік,
підготовка їх до розгляду здійснюється у спеціальних комітетах конгресу, кожний з
яких спеціалізується на певному колі питань. Процедура прийняття законів
прискорилася.
На початку XX ст. у палаті представників діяло 47 комітетів, у сенаті - 29. Стало
звичним, що в останні 10 днів сесії конгресу законопроекти голосуються без
дебатування. Це призвело до заміни гласної процедури законотворення таємною,
породило практику секретних угод та «консультацій» із заінтересованими особами.
Влада все більше стає залежною від фінансових магнатів. З'являється невидима
третя палата конгресу - «лобі», що складається з численних «консультантів-
спеціалістів», кожний з яких фактично представляє інтереси тієї чи іншої
фінансової групи. Відбуваються зміни в системі голосування на виборах. У 1872 р.
вводиться таємне голосування. З 1913 р. сенаторів обирають не конгреси штатів, а
виборці - по 2 сенатори від кожного штату, незалежно від числа виборців.
20. Причини, етапи, значення Великої французької революції XVIII ст.
Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції.
У процесі утвердження конституційного порядку та нових демократичних
принципів організації державної влади особливу роль відіграла Велика французька
революція 1789-1794рр. її історичне значення полягало у тому, що вона: -
ліквідувала економічні та політичні підвалини "старого режиму"; - дала міцний
імпульс соціальному прогресу в усьому світі; - сприяла розвитку капіталізму як
передового для свого часу суспільно-політичного ладу. Французька революція
XVIII ст. визрівала та відбувалася у принципово нових умовах, ніж попередні
революції. Французькі революціонери мали можливість спертися на досвід
англійської та американської революції. В їхньому розпорядженні була чітка
програма організації конституційного порядку. Вони також узяли на озброєння
політичні лозунги: "свобода, рівність, братерство", які були здатні підняти третій
стан на боротьбу зі "старим режимом". У травні 1789 р. після відкриття
Генеральних штатів делегати третього стану, до яких приєдналася частина
делегатів від інших станів, виявили непокору королю. Розглядаючи себе як
представників всієї нації, бунтівні депутати організувалися спочатку в
Національні (17 червня 1789), а потім (9 липня 1789) в Установчі збори. Цим
підкреслювалося перетворення цього органу на безстановий, єдиний та
неподільний загальнонаціональний орган, який поставив перед собою революційну
мету: визначити основи нового, конституційного ладу Франції.
Відбиттям цього початкового періоду революції та вичерпного революційного
піднесення стала «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими
зборами 26 серпня 1789 р.
Декларації передував не менш важливий документ, прийнятий 5 серпня - «Про
знищення феодальних прав і привілеїв». Цим актом скасовувалась церковна
десятина та особисті повинності селян (піша і кінна панщина, мито із забою
худоби, обов'язкове користування панським млином тощо). Однак землю селяни
могли отримати лише за викуп, одноразово сплативши 30-кратну вартість
попереднього річного грошового внеску. Ця ж ідея - особистої свободи при
недоторканності самих основ приватної власності - була наріжним каменем і у
«Декларації прав людини і громадянина». Документ складався з 17 статей; уже
перша проголошувала: «Люди народжуються і залишаються вільними та рівними у
правах...» Стаття 2 стверджувала: «Мета кожного державного союзу полягає в
забезпеченні природних та невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність,
безпека і опір гніту». Стаття 4 розкривала суть поняття свободи: «Свобода полягає
в можливості робити усе, що не приносить шкоди іншому». В Декларації
викладалися гарантії прав свободи і основи буржуазної законності: нема злочину -
нема покарання (ст. 7), презумпція невинуватості (ст. 9), нема покарання,
непередбаченого законом (ст. 8), принцип співрозмірності злочину і покарання
тощо. Стаття 2 надавала свободу слова.
Загалом же Декларація стверджувала рівність людей перед законом, суверенітет
нації, виключне право народу на створення законів, відповідальність і підзвітність
посадових осіб, принцип поділу властей (законодавча, виконавча, судова),
рівномірне (відповідно до майнового становища громадян) обкладання податками.
Заключна 17 стаття проголошувала священність і недоторканність приватної
власності.
21. Перший етап революції у Франції (1789 - 1792 рр.). Конституція 1791 р.
Проголошенні республіки. Діяльність жірондистів.
В Установчих зборах, в Паризьких та провінційних муніципальних урядах, в
командуванні Національною гвардією керівна роль перейшла до великої буржуазії.
Сприяв такому розвитку подій виборчий закон, прийнятий 31 серпня 1789р., в
якому громадяни, залежно від майнового цензу, поділялися на активних і пасивних.
На початку 1790 р. Установчі збори передали усе майно і земельну власність
церкви у розпорядження нації. У церкви забрали реєстрацію одружень, народжень і
смертей, передавши ці функції державним органам. Було здійснено
адміністративну реформу - 1789-1790 pp., колишні провінції, женераліте, бальяжі
замінили на 83 приблизно рівних департаменти, поділених в свою чергу на
дистрикти, кантони і комуни. Була введена єдина система обкладення податками.
У червні 1791 р. король Людовік XVI і королева Марія-Антуанетта спробували
втекти з революційного Парижа, але були упізнані і повернуті в столицю. 17 липня
на Марсовому полі відбулась масова демонстрація з вимогами покарати короля за
спробу втечі до ворогів революції. 13 вересня 1791 р. Людовік XVI усупереч
власній волі був вимушений затвердити Конституцію, що встановлювала режим
конституційної монархії і антидемократичну цензову систему.
За королем зберігалися значні повноваження. «Декларація прав людини і
громадянина» стала преамбулою конституції. Визнавався принцип поділу властей.
Вводився однопалатний законодавчий корпус. Право голосу було надане лише т. зв.
активним громадянам. Під цю категорію підпадали чоловіки, старші за 25 років, з
цензом осідлості один рік, не перебуваючі в слугах, які сплачували прямий податок
у розмірі 3-денного заробітку і були занесені до списку Національної гвардії. У
компетенції Законодавчих зборів опинилися законодавча ініціатива і видання
законів, податки і бюджет, визначення чисельності армії та флоту, притягнення до
відповідальності міністрів, питання війни і миру та утвердження міжнародних
договорів.
За Конституцією 1791 p., виконавча адміністративна влада належала королю і
відповідальним перед ним міністрам. Вказувалося, однак, що: 1. Король управляє
лише згідно із законами; 2. Вводиться контрасигнатура (підпис прем'єра, без якого
документ, підписаний королем, недійсний). 3. Міністри мають бути підсудними.
Король зберігав за собою командування армією і флотом, саме він відповідав за
підтримання суспільного порядку. Третя влада, судова, ставала виборною, а особи
суддів у принципі незмінюваними. Дія Конституції не поширювалася на колонії. 30
вересня 1791 р. Установчі збори розійшлися, а уже 1 жовтня в Парижі відкрили свої
засідання Законодавчі збори. Обиралися вони активними, тобто заможними,
громадянами. Більшість складу Законодавчих зборів складали фейяни. У класовому
відношенні фейяни були представниками великої буржуазії. Середню буржуазію
представляли т. зв. Жирондисти, що виступала за розширення революційних
завоювань: за надання загального виборчого права для чоловіків, за виборність
місцевих органів влади та всенародне обрання суддів. Лівіше від жирондистів
знаходились якобінці-монтаньяри.
У березні 1792 р. король доручив жирондистам очолити ряд міністерств.
Зробившись урядовою партією, вони легко пішли на оголошення війни Австрії,
якої прагнув Людовік XVI. 20 квітня 1792 р. Франція оголосила війну
австрійському імператору. Питання оголошення війни стало причиною фактичного
розколу всередині Законодавчих зборів. Поразка у війні з монархічною Австрією
стала згубною для Франції, але рятівною для її монарха. В ніч з 9 на 10 серпня
озброєні маси увірвалися в Тюїльрійський палац і після короткої, але кривавої
сутички з охороною скинули монархію. Законодавчі збори були змушені
санкціонувати арешт короля. Було створено новий уряд -Тимчасовий виконавчий
комітет з 6 міністрів, більшість яких були жирондистами. Розпочато поділ
общинних земель, розпродаж або здачу в оренду земель емігрантів. Скасовувалася
власність на землю тих, хто не міг документально підтвердити законність
володіння. Було створено 30-тисячну армію парижан, проведено арешти роялістів.
21 вересня 1792 р. обраний загальним голосуванням Національний конвент
проголосив створення республіки.

22. Встановлення якобінської диктатури у Франції. Соціально-економічна і

політична діяльність якобінців. Оцінка якобінської диктатури.
20 травня 1793р. було введено податок на багатих з метою полегшення становища
міського плебсу, який перебував на грані голодної смерті. Виразником інтересів
плебсу стали крайні ліві, т. зв. «скажені», на чолі з Жаком Ру. Якобінці об'єдналися
з «скаженими» для того, щоб усунути від влади жирондистів. 29 депутатів-
жирондистів були вигнані зі складу Конвенту. Жирондистів змістили з усіх
керівних постів. 31 чоловік був підданий ув'язненню. Влада перейшла до рук
якобінців.
Якобінці прийшли до влади в найкритичніші дні Республіки. П'ять іноземних армій
увірвалися в країну. На заході швидко поширювався з Вандеї роялістський заколот.
На півдні і південному заході контрреволюційне повстання розпочали жирондисти.
Вимагалися найенергійніші, найрішучіші заходи. Законами 3 червня, 10 і 17 липня
були здійснені основні вимоги селянства. Конфісковані емігрантські землі
дробилися на невеликі ділянки з розстрочкою виплат на десять років, неімущі
селяни отримували дещицю землі взагалі безкоштовно. Всі феодальні права
оголошувалися скасованими, ліквідовувалися усі селянські повинності феодалам.
Збереження феодальних актів на землю каралося каторгою. Те, що фейяни і
жирондисти не могли вирішити за чотири роки, якобінці провели в життя за півтора
місяці.
24 червня Конвент урочисто схвалив текст найдемократичнішої Конституції
Французької республіки і поставив його на всенародне обговорення. Стаття 1
стверджувала єдність і неподільність республіки. Стаття 7 оголошувала, що
«суверенний народ - це сукупність усіх громадян». Для прийняття закону не досить
його схвалення Законодавчими зборами. Необхідно отримати схвалення усіх
громадян. «Декларація прав людини і громадянина» була розширена. Опір гніту
оголошувався не лише правом, але й обов'язком кожного законослухняного
громадянина: «Кожний, хто захопить суверенітет, буде негайно ж убитий вільними
громадянами». Загальне виборче право надавалося усім французам, старшим 21-го
року, вибори оголошувалися прямими і рівними. Постійно діючий однопалатний
законодавчий корпус мав обиратися терміном на 1 рік. Йому належало видавати
декрети і пропонувати закони. Останні вважалися схваленими народом, якщо
упродовж 40 днів проти них не висловлювалася десята частина комун. Функції
управління мали бути передані Виконавчій раді з 24 чоловік. Оголошувалася
виборність, підзвітність і право відкликання державних чиновників. Максимальний
термін перебування на посаді обмежувався 2 роками. Чиновники могли діяти лише
на основі законів і декретів. Стаття ЗО Конституції оголосила, що «державні
посади по суті тимчасові, їх не можна розглядати ні як відзнаки, ні як нагороди, але
як обов'язок».
Якобінська Конституція могла вступити у дію лише після того, як збереться новий
законодавчий корпус, до якого не міг бути обраний жодний з депутатів діючого
Конвенту. Ця конституція так ніколи і не була проведена в життя.
У відповідь на заколоти жирондистів у провінціях 24-30 жовтня 1793 р.
революційні трибунали в Парижі здійснили страту вождів жирондистів. У березні
1794 р. надійшла черга «скажених», тобто ультралівих. Після того, як Ебер,
журналіст, який мав вплив у Паризькій комуні і клубі кордельєрів, піддав критиці
якобінське керівництво, він був страчений разом зі своїми прихильниками. Ще
через 2 тижні стратили Дантона і його соратників, т. зв. «поблажливих», які
виступали проти терору, суспільних робіт для безробітних, побудови лікарень та
практики постачання паризького населення хлібом за низькими цінами.
Характерно, що Ебер в свою чергу вимагав ліквідації усякої торгівлі взагалі,
включаючи дрібну. Як бачимо, революційна рішучість якобінців поширювалася не
лише на питання державного будівництва, а й на дискусію з політичними
супротивниками (жирондистами) і навіть просто незгідними з числа колишніх
союзників (Дантон, «скажені»). В червні 1794 р. був прийнятий новий декрет,
спрямований на посилення терору. Вводилася в життя формула «ворог
народу». Для страти звинувачуваного досить самого переконання суддів, що
вони мають справу саме з такою людиною. Конвент, як уже зазначалося, виходив
за рамки суто законодавчого органу. Характерно вирішувалися питання соціального
забезпечення і, особливо, постачання продовольством. Так, уже 28 червня 1793 р.
Конвент вводить допомогу по старості особам, старшим за 60 років, у зв'язку з
безробіттям, допомогу багатодітним сім'ям, допомогу робітничим сім'ям при
народженні дитини. Зрозуміло, що за повної відсутності соціальних фондів ці
виплати могли виконуватися лише за рахунок майна противників режиму. 5 вересня
того ж року якобінці «прислухалися» до вимог паризького плебсу і ввели тверді
ціни «максимум» майже на всі продукти харчування.
В кінці лютого на початку березня 1794 р. Конвент приймає т. зв. Вантозькі
декрети, за якими починається роздача майна контрреволюціонерів бідним,
жебракам, інвалідам, сиротам, престарілим. Радикальні заходи Комітету
суспільного порятунку і Конвенту зустріли опір не лише політичних супротивників,
але й учорашніх союзників. Доки зберігалася загроза іноземної інтервенції,
буржуазія і всі заможні елементи міста і села вимушено мирилися з жорстокими
обмеженнями якобінської диктатури. Коли ж революційні армії прогнали ворога і у
битві під Флерюсом 26 червня 1794 р. завдали йому вирішальної поразки,
буржуазія стала шукати шляхів позбавлення від «важкої руки» якобінців. Слідом за
буржуазією цей же поворот вправо здійснило і заможне селянство.
23. Період директорії та консульства у Франції. Конституції 1795 і 1799 рр.
У листопаді 1794 р. банди т. зв. «золотої молоді» розгромили Якобінський клуб в
Парижі. Це послужило сигналом для розгортання в країні білого терору.
Жирондисти і фейяни були випущені з в'язниць і розпочали полювання за
колишніми політичними супротивниками. В 1795 р. була вироблена нова
Конституція, яка знищила загальне виборче право і ввела високий майновий і
віковий цензи. Вибори стали двоступеневими. Виборцями, за умови подолання
майнового цензу, ставали чоловіки у віці від 40 років, які перебували у шлюбі чи
були вдівцями. Законодавчий корпус став двопалатним. Рада п'ятисот мала
законодавчу ініціативу, а Рада старійшин приймала або відкидала проект в цілому,
без внесення поправок.
Водночас Конституція 1795 р. містила в собі один принципово важливий
прогресивний момент. Якщо в якобінській Конституції 1793 р. принцип поділу
влади на три гілки (законодавча, виконавча, судова) заперечувався, то Конституція
1795 р. визначала поділ властей як «умову вільного правління», «вічний
закон», без якого «суспільний порядок не може бути визначений».
З кінця 1795 р. виконавча влада перейшла до створеної на основі нової конституції
Директорії. Остання складалася з п'яти членів, на чолі її був П. Баррас. Як у
Директорії, так і у законодавчому корпусі більшість становили представники
буржуазії. Цим пояснюється політика Директорії, яка дістала влучну назву
«політики гойдалки». Побоюючись плебсу і селянства, правляча верхівка була
настроєна антимонархічно, оскільки збагатилася на конфіскації і розпродажу
земель роялістів. Доводилося балансувати між двома небезпеками - лівою і правою.
Буквально через кілька місяців Директорія зіткнулася з небезпекою справа. В 1797
р. виникла загроза монархічного перевороту і знову влада змушена була
застосувати силу. Депутати-роялісти були вигнані із законодавчого корпусу, а у
1798 р. звідти довелося виганяти уже депутатів-демократів.
Роки Директорії увійшли в історію Франції як період спекуляцій банкірів,
махінацій крупних і дрібних казнокрадів та хабарників, безправ'я і злигоднів
народних мас. Директорія втримувала владу у своїх руках з величезною напругою.
Вранці 9 листопада 1799 р. Директорія впала. Цього дня Рада п'ятисот призначила
генерала Наполеона Бонапарта командуючим збройними силами. Надвечір 10
листопада переворот було завершено, режим Директорії з усіма його інститутами
був ліквідований. У Франції був установлений новий порядок - Консульство.
Своїм помічникам Наполеон дав вказівку: «Пишіть коротко і неясно». Саме за
цим рецептом була складена нова Конституція - «Конституція VIII року»,
тобто 1799 р. Зовнішньо зберігалися і Республіка, і новий революційний календар.
Виконавча влада, замість п'яти директорів, зосереджувалася у руках трьох консулів,
а замість двопалатної законодавчої влади складалася важка і заплутана система
законодавчих органів. Тепер їх було чотири: сенат, державна рада, трибунат і
законодавчий корпус. Громадяни уже не обирали депутатів, а налічували їх.
Комунальний округ формував своє управління, обираючи в нього десяту частку
усіх мешканців. Окружний список формувався з однієї десятої частини
комунальних списків, національний список містив десяту частину членів
окружних. Нарешті, з національного списку сенат підбирав кандидатури до
законодавчого корпусу. Насправді ж усі законодавчі органи володіли чисто
декоративними функціями -приблизно як римський сенат в епоху принципату.
Реальна влада перебувала в руках першого консула. Він заступав державну владу в
період між сесіями і керував її роботою під час сесій. 2-й і 3-й консули мали лише
дорадчі функції.
24. Проголошення імперії Наполеона Бонапарта у Франції. Державний
устрій і законодавство імперії.
У 1800 p., подолавши малодоступний перевал Сен-Бернар, французька армія
вийшла у самий тил австрійців і 14 червня у битві під Маренго наголову розбила
ворога. В лютому 1801 р. Австрія була змушена підписати надзвичайно вигідний
для Франції мир. У 1802 р. мир була змушена підписати й Англія, Вперше після
десяти років напруги і кривавих боїв, Франція вийшла з війни. Це зміцнило
особистий авторитет Бонапарта. У 1802 р. він був проголошений пожиттєвим
консулом, а у 1804 p.- «імператором французів». Слово «республіка» офіційно
замінено на «імперія».
Ще у 1800 р. Наполеон завоював Італію. Папа Пій VII (1800-1823) фактично став
іграшкою в руках майбутнього імператора. 15 липня між Наполеоном і ГІієм VII
був підписаний конкордат, що складався з 17 статей. Католицизм визнавався
«релігією значної більшості французів». Конкордат 1801 р. діяв до 1905 p., коли у
Франції було проведено закон про відокремлення церкви від держави і, відповідно,
скасовано конкордат.
У 1805 р. Наполеон тріумфально розбив Третю коаліцію, до складу якої входили
Англія, Росія та Австрія. 13 листопада його війська увійшли до Відня. Зазнала
поразки у 1806-1807 pp. Четверта коаліція (Росія, Англія, Пруссія, Саксонія,
Швеція). Після Тільзітського миру (1807 р.) Росія вимушено перетворилася на
союзника Франції.
У 1809 р. Франція легко подолала П'яту (англо-австрійську) коаліцію. Держава
Наполеона досягнула зеніту своєї могутності. До складу Французької імперії
ввійшли Бельгія, Голландія, Північна і Центральна Італія, Іллірійські землі та
Далмація. Населення Французької імперії зросло втричі - з 25 до 75 млн чол. за
рахунок приєднаних земель. Сам Наполеон був італійським королем, а його
пасинок Євгеній Богарне - віце-королем. Решта Західної і Центральної Європи
перебували у васальній залежності від Франції. На іспанському престолі сидів брат
Наполеона Жозеф. Королем неаполітанським Наполеон призначив свого швагра,
маршала Мюрата. У Вестфальському королівстві королем був молодший брат
імператора - Жером.
Однак наріжним каменем успіху Франції у її протистоянні з усією Європою були не
стільки особисті якості імператора та його оточення, скільки те, що Франція
представляла більш прогресивний суспільний лад порівняно з феодально-
абсолютистськими монархіями континенту. Усюди, де побувала нога французького
солдата, старі феодальні податки замінювалися новими буржуазними відносинами:
скасовувалися панщина і феодальні повинності, цехова організація промисловості,
інквізиція та релігійні ордени тощо, вводилися нові, уже буржуазні закони. З
іншого боку, Наполеон грабував і розорював європейські країни, викачував їх
промислову сировину, грошові ресурси та інші матеріальні цінності. Французька
експансія стала загрожувати національному існуванню багатьох народів.
Першими проти Наполеона і його брата Жозефа піднялися на революційну
боротьбу іспанці. В 1808 р. вони досягли значних успіхів. Незважаючи на
партизанські рухи в Італії, Пруссії, австрійському Тіролі, 24 червня 1812 р.
Наполеон з 600-тисячною армією вдерся до Росії. 7 вересня 1812 р. під Бородіно
відбулася битва, де 130 тис. французів протистояли 120 тис. росіян. Французи
залишили вбитими 58 тис. чоловік. Ці втрати відіграли чи не вирішальну роль у
швидкій втечі Наполеона із захопленої Москви. Учорашні союзники Франції -
Пруссія, Австрія, Саксонія та інші переходили до антифранцузької коаліції. В
триденній битві під Лейпцигом (16-18 жовтня 1813), що дістала назву «битви
народів», союзники зломили опір Наполеона.
25. Революція 1848 р. у Франції. Проголошення республіки (другої).
Конституція 1848 р.
У 1847 р. європейські країни охопила циклічна економічна криза, майже половина
промислових підприємств Франції була закрита, безробіття призвело до різкого
зниження заробітної плати працюючих (до 30-50 відсотків від докризового рівня).
Буржуазія вимагала від уряду Гізо активніших заходів по подоланню кризи.
25 лютого Франція була проголошена республікою. Того ж дня уряд погодився на
видання декрету про право на працю. 28 лютого була сформована урядова комісія
праці (робітники вимагали «міністерства»). Коштів у своєму розпорядженні ця
комісія не мала. Під тиском пролетаріату уряд відновив свободу слова і друку,
амністував політичних в'язнів, ввів десятигодинний робочий день тощо.
Водночас були не лише збережені, але й збільшені усі податки, що існували в
період липневої монархії Луї-Філіппа. 16 квітня 1848 р. на Марсовому полі
відбулася 100-тисячна демонстрація під гаслом знищення експлуатації людини
людиною. Проти демонстрантів були кинуті війська і національна гвардія, однак
вони так і не насмілилися відкрити вогонь.
23 квітня відбулися вибори до Установчих зборів. Було сформовано новий уряд -
Комісію виконавчої влади, до складу якої робітничі лідери Блан і Альбер уже не
увійшли. 15 травня 1848 р. 150 тис. паризьких робітників організували свою
демонстрацію, в ході якої проголосили розпуск Установчих зборів і початок
формування нового уряду за участю Бланкі, Барбеса, Распай-ля, Луї Блана,
Альбера. Урядові війська зуміли цю демонстрацію розігнати, т. зв. Люксембурзька
комісія була розпущена, почалася чистка державного апарату лівих.
Буржуазія розуміла, якого «джина було випущено з пляшки» в ході
антимонархічної революції у лютому 1848 р. Найбільшу небезпеку для неї
становили тисячні маси робітників, зайнятих у Національних майстернях. 23
червня розпочалося робітниче повстання, у місті було зведено 600 барикад.
Повсталі вимагали розпуску Установчих зборів, суду над членами уряду, виконання
декрету про право на працю, виведення військ з Парижа тощо. Установчі збори
передали усю повноту влади до рук військового міністра Кавеньяка. Під його
керівництвом армія 26 червня розправилася з повсталими.
12 листопада 1848 р. була прийнята нова Конституція, яка проголошувала у Франції
буржуазну республіку. Девізом цієї т. зв. Другої республіки стало: «Сім'я, праця,
власність і суспільний порядок». Недоторканними залишалися стара організація
управління, включаючи і місцеве - муніципалітети, суд та армія. Законодавча влада
передавалася однопалатним Національним зборам (750 депутатів). Виборче право
надавалося чоловікам з 21 року, ценз осідлості становив 6 місяців.
Виконавчу владу очолював Президент республіки (ст. 43). Йому було надане право
ведення переговорів з іншими державами, оголошення війни і укладення миру,
призначення і зміщення міністрів та вищого командного складу армії тощо.
Призначення суддів і прокурорів також потрапило до президентських прерогатив.
Республіканський уряд навесні 1848 р. не лише не зменшив колишні податки, але й
підвищив їх, зокрема і на земельну власність. Тим самим дрібних землевласників-
селян підштовхнули до висновку, що республіка нічим не краща за монархію
Бурбонів чи Орлеанів.
Установчі збори поступилися місцем обраним на основі Конституції Законодавчим
зборам. Законодавчі збори стали ареною політичної боротьби двох полярних
політичних течій - республіканської і монархічної. 11 червня 1849 р. Ледрю-Роллен
від імені лівих республіканців виніс на обговорення Зборів пропозицію про
віддання під суд президента та усіх членів уряду за порушення Конституції
(йшлося про використання збройних сил республіки для боротьби проти свободи і
незалежності інших народів).
Зайве говорити, що ця пропозиція була відкинута більшістю голосів. 13 червня ліві
республіканці спробували влаштувати демонстрацію в Парижі, виступи в Тулузі,
Страсбурзі та інших містах країни. Цей заколот був придушений силою зброї.
26. Третя республіка у Франції (1870 - 1940 рр.), її державний устрій та
політичний режим
Хоча офіційно ще 4 вересня 1870 р. була проголошена республіка, питання про
форму державної влади залишалося відкритим. У Національних зборах більшість
депутатів становили монархісти. Президентом Третьої республіки в кінці серпня
1871 р. був проголошений Тьєр.
В травні 1873 р. Тьєр пішов у відставку, а президентом більшістю Національних
зборів на термін 7 років було обрано бонапартиста Мак-Магона. Після тривалих
дискусій більшістю в один голос Національні збори прийняли в 1875 р. закон, який
закріплював буржуазно-парламентарну республіку.
Того ж року була прийнята Конституція, яка складалася з трьох органічно
пов'язаних між собою законів. Законодавча влада належала двопалатним
Національним зборам. До їх компетенції належало прийняття законів, обрання
президента, контроль за діяльністю уряду. Палата депутатів обиралася терміном на
4 роки. Були позбавлені виборчих прав жінки, військовослужбовці, особи без цензу
осідлості (6 місяців) та населення колоній.
Закони приймалися методом човника - передачі від нижньої палати до верхньої і
навпаки, аж до повного узгодження усіх положень документа обома палатами.
Президент, що обирався Національними зборами, був наділений широким колом
повноважень. Він отримав право розпуску (за згодою Сенату) палати депутатів,
право укладення договорів з іноземними державами, включаючи таємні, право
призначення міністрів, дипломатів і вищого командного складу армії. Йому
підпорядковувалася армія, поліція та інші владні структури. Мав президент і право
помилування та амністії. Разом з тим акти президента потребували підпису
відповідного міністра (контра-сигнатури), він не мав права без згоди парламенту
оголошувати війну. За своєю суттю створений державний лад був компромісом між
монархією та республікою.
У 1884 р. було проведено закон, який забороняв навіть ставити на голосування
питання про скасування республіканської форми правління.
Після 1889 р. президенти Третьої республіки були позбавлені реального
впливу. До уряду відійшло командування армією, розпуск парламенту став
неможливим, президент більше не мав права відхилювати законопроекти.
Ослаблення президентської влади означало посилення позицій Національних
зборів. Саме у їхні руки переходить контроль над урядом. У випадку
парламентського вотуму недовір'я уряд був вимушений подавати у відставку.
Багатопартійний парламент у поєднанні з відповідальним урядом породжував ще
один цікавий феномен Третьої республіки. Для того, щоб сформувати уряд,
вимагалося об'єднання у коаліцію кількох партій. Найменша незгода вела до
розпаду коаліційної більшості і відповідно - до відставки уряду.
Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової
війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій -
демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам
Комуни , проголошення свободи друку, відновлення свободи зібрань , закон про
свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом
поліції. У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р.
законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи
вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави
відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося
застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад,
декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення
виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно
повідомляти поліцію.
Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв.
«злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася
роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною
ознакою тощо.
27. Джерела та основні риси права Франції після Великої революції 1789 p.
Кодифікації 1804,1807,1810 рр.
За час революції виникло буржуазне право, яке замінило феодальне право,
установило нові виробничі відносини. У ході революції буржуазія висунула
прогресивні принципи кримінального права і процесу, вперше сформульовані ще в
Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Був виданий 1-й кримінальний
Кодекс. Він установлював суворі санкції за зазіхання на священне право приватної
власності. Будь-який виступ проти влади особливо жорстоко карався. Це було
пережитком феодального кримінального права.
Свідчення того, що вже на самому початку революції крупна буржуазія була
настроєна антидемократично, - закон Ле Шапельє 1791 р., про робітничі корпорації,
забороняв корпоративне об'єднання осіб однієї і тієї ж професії. Був установлений
один для всіх станів суд. Створення єдиної національної правової системи - головне
завдання революції 1789-1794 рр. для французької буржуазії. Положення про
розробку цивільного кодексу було включене у Конституцію 1791 р. У 1793, -94, -96
рр. були запропоновані проекти Цивільного кодексу.
Після зміцнення влади буржуазії уряд Наполеона скасував шляхом прийняття
закону, дореволюційне право і закони, прийняті у часи революції, що не
відповідали інтересам крупної буржуазії, і розпочав вироблення нових кодексів (за
Наполеона створили 5 основних кодексів: цивільний, кримінальний, торговий,
цивільно-процесуальний і кримінально-процесуальний).
а/ Цивільний кодекс 1804 р.
Перший - цивільний кодекс (Кодекс Наполеона). 13.07.1800 р. була створена
кодифікаційна комісія; розробляла проект спираючись на законодавство, доктрину,
попередні проекти кодексу, римське право. Закон 21.03.1804р. об'єднав усі прийняті
36 титулів до складу єдиного кодексу за назвою Code civil (Цивільний кодекс). В
основу кодексу були покладені принципи формально рівної правоздатності
всіх громадян і не обмеження приватної власності. Це призводило до свободи
підприємництва, у селі — до закріплення права власності селян на землі,
придбані ними в часи революції. Вперше в історії кодекс дав у стиснутій і точній
формі основні положення буржуазного цивільного права, він послідовно закріпив
принципи капіталізму. Французький цивільний кодекс 1804 р. займає центральне
місце в системі наполеонівських кодексів, оскільки ним регулюються найважливіші
економічні відносини капіталістичного суспільства. Кодекс найзначніший за своїм
обсягом (спочатку - 2281 статті, вважався найдосконалішим із класичних кодексів
за формою викладу й за структурою). Кодекс виходить із поділу приватного права
на цивільне і торгове, складається з вступного титулу і 3-х книг. Там можна
побачити принципи побудови інституцій римського права: особи, речі,
зобов'язання, а структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву
інституційної.
Книга 1 «Про осіб» вводить такі принципи як рівність, свободу. Кодекс в цілому
продовжив тенденцію на скасування феод. правопорядку, феод. станових привілеїв,
станових обмежень у правоздатності. Ст. 5. «будь-який француз користується
цивільними правами». Характерна риса Кодексу Наполеона – те, що в усіх його
положеннях, які говорять про осіб, як носіїв, суб'єктів цивільного прав, маються на
увазі окремі фізичні особи, а не юридичні особи. Поняття юридичної особи взагалі
не відоме Кодексу. Кодекс передбачав використання так званої «цивільної смерті»
як міри кримінального покарання, яка означала, що засуджений втрачає власність
на все майно, яким він володів, — після нього відкривається спадкування на
користь його законних спадкоємців, до яких його майно переходить таким же
засобом, як коли б він помер природним чином і без заповіту. У кодексі
передбачається ряд обмежень у цивільних правах для жінок. У першій книзі
закріплювалися основні принципи сімейного права. Кодекс значною мірою
спирався на положення рим. права і феодального звичаєвого права. Тут
закріплювались основні принципи відносин у сім’ї: подружня вірність,
допомога,підтримка; пануюче становище чоловіка в сім'ї; режим спільності для
майна чоловіка і дружини (з винятками); майнові відносини подружжя
визначаються шлюбним договором, який укладався до шлюбу; За загальним
правилом, якщо в шлюбному договорі спеціально не передбачено іншого, майно
дружини надходить у власність чоловіка, і останній розпоряджається прибутками
від цього майна. Розлучення припускається лише в суворо визначених випадках
(порушення подружньої вірності, тяжкі образи й ін.). Якщо чоловік міг вимагати
розлучення в усіх випадках порушення дружиною подружньої вірності, то дружина
могла вимагати розлучення лише в тому випадку, якщо чоловік поселив свою
коханку в одному будинку з дружиною (ст. 230), це було скасовано лише в 1884р.
Щодо відносин батьків і дітей, то влада над дітьми належала лише батькові; до
матері ця влада переходила — та й то з обмеженнями - лише після припинення
шлюбу, або в деяких, найважчих випадках зловживання батьком владою. Діти
перебували під владою батька до повноліття (сини - до 25 р., дочки - до 21 р.) і без
згоди батька не могли одружуватися і залишати отчий дім (ст.148). Батько управляв
майном дітей і мав з нього прибутки. Кодекс закріпив, що шлюб — це цивільний
договір;зберіг також введене в період революції розлучення.
Книга 2 «Про майна і різні видозміни власності», яка присвячена регламентації
майнових прав, також виходить із класичного римського поділу: право власності,
узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут займає інститут власності. В основі
всього кодексу лежить необмежена приватна власність, як «право користуватися і
розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не
було таким, яке заборонене законами і регламентами» (ст. 544). Власність на річ
надає право на все, що ця річ виробляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе
власність на те що знаходиться під і над землею (ст. 552), це означало, що власник
землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, виявлених на
його ділянці, що було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави і для
промисловців,тому в 1810 р. вони добилися його відміни. Статті 5 і 6 закону від
21.04.1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі
концесії, наданої державою. Ст. 545 говорила: «Ніхто не може бути примушуваним
до уступки своєї власності, якщо це не робиться по причині суспільної користі і за
справедливе і попереднє відшкодування». Прогрес Кодексу про власність полягав в
тому, що він закріпив основні завоювання революції, перемогу буржуазної
власності над феодальною. Речі за кодексом ділилися на рухомі і нерухомі.
Розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними
формальностями і складностями. Якщо рухомим майном опікун міг
розпоряджатися самостійно, то нерухомим — лише за згодою сімейної ради або
суду. Спробою пом'якшити протиріччя, що виникають при зіткненні інтересів
окремих приватних власників, стало встановлення ряду законних сервітутів: про
загальну стіну, про право проходу й ін.
Книга 3 «Про різні засоби, якими набувається власність» - містить у собі правила,
що регулюють набуття власності (спадкування — за законом і за заповітом,
договори,порядок набуття власності); тут же викладаються і майнові відносини
подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов'язання (які
виникають, наприклад, по причині заподіяння шкоди. Спадкоємцями померлого
ставали у такій послідовності: діти й інші спадкоємці, а також висхідні і бічні
родичі. Родичі, від 12-ого ступеня рідства нічого не успадковували. Позашлюбні
діти могли успадковувати лише тоді, коли були визнані в законному порядку,
причому лише майно матері і батька. Вони не могли також одержувати майно за
допомогою дарування або заповіту зверх того, могли бути спадкоємцями лише за
законом. Кодекс в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу заповітів і
дарувань, що нерідко використовувалося для обходу законного порядку
спадкування. За законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилася
між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті кодексу про спадкування
відіграли чималу роль у поділі в Франції майна між дітьми померлих власників і
значною мірою сприяли збереження тут постійного великого прошарку дрібних і
середніх буржуа, численних селянських господарств.
Основну увагу законодавець приділяє в 3-ій книзі зобов'язальним, передусім
договірним відносинам. Вони чітко регулювались, що було результатом спадщини
римського права. Договір за кодексом - це «угода, за допомогою якої одна або
кілька осіб зобов'язуються перед іншою особою або перед кількома іншими
особами дати щось, зробити щось або не робити чогось». у кодексі закріплювались
ідеї про формальну рівність сторін у договорі, про автономію індивідуальної волі.
Згода сторін - необхідна умова дійсності договору. В кодексі майже не було статей,
які регулюють відносини між хазяїнами і робітниками, а ті, що були по цьому
питанню - робили відкриту підтримку хазяїнам у випадках, коли їхні інтереси
стикалися з інтересами робітників. Кодекс приділяє особливу увагу непорушності
договорів і праву сторін (фактично сильнішої сторони) встановити будь-який зміст
договору. Ст. 1134 кодексу вказує, що «угоди, законно укладені, займають місце
закону для тих, хто їх уклав». Договір встановлює безумовну зв'язаність сторін:
угоди «можуть бути скасовані лише за взаємною згодою сторін». У випадку
невиконання договору, у якому передбачається зобов'язання боржника надати річ
кредитору, останній може через суд вимагати передачі йому цієї речі. За ст. 1142
«будь-яке зобов'язання зробити або не зробити призводить до відшкодування
збитків у випадку невиконання з боку боржника». Кодекс установлював найширші
рамки, у межах яких будь-який власник мав повну свободу діяльності, свободу
вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів, юридично закріплюючи
цим свободу підприємницької діяльності. Сторона в договорі не може посилатися
на те, що договір виявляється для неї невигідним, а для контрагента може бути
джерелом безпідставного збагачення. Лише в окремих випадках явна невигідність
договору для однієї із сторін може бути підставою визнання його недійсним.
Відповідно до ст. 1674 , якщо продавець нерухомості продав майно по ціні, що
становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним.
Крім договору є і інші підстави виникнення зобов'язань, як заподіяння шкоди.
Кодексу відомо і «натуральне зобов'язання», суть якого полягає в тому, що не
можна вимагати його виконання в судовому порядку. Проте, якщо зобов'язання буде
виконане, то не можна вимагати повернення невиконаного. У якості «натурального
зобов'язання» назване зобов'язання дати придане дітям.
Протягом XIX ст. змін у зобов'язальні відносини практично не було внесено.
Кодекс написаний простою і доступною мовою. Великої популярності Цивільному
кодексу сприяли і його чисто юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у
трактуванні основних інститутів, стислість і ясність формулювань. Цивільний
кодекс відіграв значну роль у праві за межами Франції. У різних країнах буржуазія,
приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування, вводила, з певними
змінами, французький цивільний кодекс.
б/ Торговельний кодекс 1807 р.
У 1807 р. був прийнятий спеціальний Торговий кодекс Франції, який регулював такі
важливі для буржуазії правовідносини, як комерційна діяльність, торг. біржа,
морська торгівля тощо і доповнював Цивільний кодекс положеннями про юридичні
дії, що провадилися комерсантами. Торговий кодекс складався з чотирьох книг. 1-а
книга містила загальні положення, які мали відношення до комерсантів — осіб,
котрі складали «торг. акти в порядку здійснення своїх звичайних занять». 2-а книга
була присвячена питанням міжнародної і морської торгівлі, 3-тя — банкрутствам,
4-та — торг. юрисдикції.
в/ Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р.
В 1808 р. був прийнятий кримінально-процесуальний кодекс, який закріпив
принцип призначення суддів урядом і затвердив трьохступеневу систему суду, яка
відповідала діленню на три види правопорушень, встановленому Крим. кодексом.
Мировий суддя, який здійснював по кримінальних справах функції суду простої
поліції, був першою інстанцією. Друга інстанція була представлена судом
виправної поліції, це був колегіальний суд, але діяв він без присяжних засідателів.
3-ою інстанцією являвся апеляційний суд, він був колегіальним з присяжними
засідателями і складався з 2-х відділень: по кримінальних та цивільних справах.
Очолював судову систему касаційний суд. При суді перебувала прокуратура, яка
підтримувала обвинувачення і здійснювала нагляд за законністю дій посадових осіб
судового апарату.
г/ Кримінальний кодекс 1810 р.
Французька буржуазна революція рішуче ламала численні феодальні установлення
і звичаї щодо злочинів і покарань. Мета — захистити основи буржуазного ладу як
від реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас.
Основні принципи буржуазного кримінального права були зафіксовані подібно до
цивільного права також у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. «Ніхто не
може бути обвинуваченим, затриманим або ув'язненим інакше як у випадках,
передбачених законом», — було сказано в ст.7. Це положення було спрямоване
проти свавілля феодальної юстиції,що утверджувало найважливіший принцип
буржуазної законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в
законі. Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має.
На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх
громадян перед законом, що означало відмову від принципів кримінального
права феодального періоду і було значним кроком уперед. Однак дуже скоро
з'ясувалося, що всі ці гарантії буржуазія зовсім не збиралася поширювати на
народні маси. У 1789 році Установчі збори приймають Закон проти стовпищ, який
установлював суворі кримінального покарання (аж до страти) для осіб, що брали
активну участь у масових народних виступах.
Підсумок розвиткові кримінального законодавства французької буржуазної
революції підбив Кримінальний кодекс 1810 р. Він забезпечував послідовний,
неухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави.
Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на приватну власність, за
порушення прав власника. Суворо переслідувалися державні злочини, кара чекала
за найменшу непокірність властям. Структура Крим. кодексу 1810 року була більш
складною, хоча в цілому дотримувалася побудови Крим. кодексу 1791 р. Складався
з чотирьох книг: 1-а книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і
ганебним) виправним. Покарання болісні та ганебні - смертна кара, каторжні
роботи, депортація — довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний
дім. Ганебні покарання: виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська
деградація — усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох
цивільних прав. Виправні покарання: тюремне ув'язнення, штраф, тимчасове
позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних. Кодекс
детально описує порядок застосування покарання. Ст. 12, 13 говориться про
здійснення смертної кари: “ Всякому засудженому на смерть відрубується голова.
Засуджений до смертної кари за вбивство батька супроводжується на місце страти в
сорочці, босоніж, з чорним покривалом на голові ( він виставляється на ешафоті, в
той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому
відрубується кисть правої руки, а потім його негайно страчують).” Публічне
здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарання, як
і раніше залишилось устрашіння. Книга друга кримінального кодексу встановлює
підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності (божевілля і
примушення до скоєння злочинів силою). Кодекс не встановлював мінімального
віку кримінальної відповідальності. Але до осіб, які не досягли 16 р.,
застосовувалось більш м’яке покарання. 3-я книга кодексу присвячена злочинам і
проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. Публічні: дії, спрямовані
проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою.
Серед публічних злочинів, на відміну від феодал. права, не називаються релігійні.
Крім конкретного переліку кримінальних діянь, ця частина кодексу визначила
також, в кожному конкретному випадку, вид і міру покарання.4- та книга була
присвячена поліцейським порушенням і покаранням (короткострокове ув’язнення,
штраф, конфіскація певних предметів). Крим. кодекс Франції 1810 р. мав велике
прогресивне значення, ґрунтувався на буржуазному принципі рівності всіх
громадян перед законом, закріплював основні положення буржуазної законності.
Позитивною рисою кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань.
Вплив Кодексу 1810 р. позначився на розвитку кримінального права в багатьох
країнах.
28. Утворення єдиної Німецької імперії 1871 р. Конституція 1871 р.
19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був
проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2
вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала.
Потрапив до німецького полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в
окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І
Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. До складу новоствореної
Німецької імперії увійшли й південнонімецькі держави - Баварія, Саксонія та ін.
Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60
відсотків території імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані.
Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він
отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії,
призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також
делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент
Німецької імперії був двопалатним.
Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депутатів. Нижня палата
(рейхстаг) обиралася на основі загального для чоловіків, виключаючи
військовослужбовців, голосування. Один депутат обирався від 100 тис. виборців.
Він не був пов'язаний наказами та інструкціями своїх виборців, законодавчу
діяльність здійснював на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над
імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної
ради, на чолі якої перебував імперський канцлер.
Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. У віданні
канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська
справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки,
санітарна і ветеринарна служба тощо.
Суб'єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих
урядів - 25 суб'єктів федерації - випадало, головним чином, проведення в життя
імперських законів. Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції:
«Рейхстаг має право пропонувати закони ... і направлені йому петиції
передавати Союзній раді та імперському канцлеру». Тим самим рейхстаг був
перетворений у суто дорадчий орган.
В Німецькій імперії була дозволена багатопартійність. Президент Німецької імперії
був пов'язаний контрасигнатурою канцлера (якого ж сам і призначав). Влада
імператора теоретично була обмежена Союзною радою, але він як прусський
король сам призначав потрібну кількість її членів. Посада імператора була
довічною і спадковою.
29.Державний устрій та політичний режим Німецької імперії кінця XIX -
початку XX ст.

Отримані у 1871-1873 pp. 5 млрд франків контрибуції з переможеної Франції

зумовили бурхливий економічний розвиток Німеччини. На поч. XX ст. вона
виробляла промислової продукції більше, ніж Англія, Франція чи будь-яка інша
європейська країна. До 1914 р. з Німеччини були вивезені капітали на суму в 44
млрд франків - і це при тому, що країна була практично позбавлена колоній.
Німецький уряд напередодні світової війни міг собі дозволити виділяти на
військові потреби у 2,5 рази більші суми від витрат на мирні статті бюджету.
Швидкі темпи економічного росту Німеччини стимулювалися державою.
Робітничий рух потрапив під ефективний державний контроль після того, як у 1908
р. був прийнятий Закон про союзи. Цей акт дозволяв розпуск будь-якого об'єднання
під приводом «порушення карного законодавства».
Усвідомлення власних переваг над європейськими сусідами, зумовлених більш
ефективною системою державного управління, призвело до завищеної переоцінки
німецьких можливостей політичним керівництвом країни. Відомо, що плани
світової війни були складені генералом Альфредом фон Шліффеном ще за 8-9 років
до 1914 р. План Шліффена передбачав блискавичні строки війни: спершу за 4
— 5 тижнів розгром супротивника на Західному фронті, а далі - такий же
миттєвий розгром Східного фронту. Уся кампанія війни на два фронти мала
бути завершена і виграна «до осіннього листопаду».
Звичайно, цей план, як показали реальні події, був авантюрою. Однак готовність
Німеччини до війни проти решти світу та понад 4 роки здатності провадити таку
війну практично без союзників (їх доводилося безперервно рятувати німецькими
резервами) не можуть не вражати.
Внутрішній ресурс міцності Другого Рейху нерозривно пов'язаний з ефективністю
його державної організації та своєрідної досконалості бюрократичної машини.
Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення
загальнонімецького права. Ще у 1848 р. почав діяти спільний для більшості членів
Німецького союзу вексельний статут, а у 1861 p.- торговельний кодекс. У 1873 р.
приймається поправка до конституції, яка віднесла цивільне законодавство до
компетенції імперії. Вироблення Німецького цивільного укладення затягнулося до
серпня 1899 р. (вступило у дію з 1 січня 1900 р.) внаслідок опору поміщицької
верстви. Незважаючи на певні обмеження в праві розпорядження землею,
Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим історичним умовам буржуазного
розвитку країни. Сам документ складається з 5 книг: загальні питання права, зобов
'язання, речове право,шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця
пандектна (тобто «всеохоплююча») схема пізніше була запозичена цивільним
правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укладення
(2885 параграфів) робить його надто громіздким порівняно з цивільним Кодексом
Наполеона.
30. Утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії у 1867 р.
Конституційні закони 1867 р. Державний устрій та політичний режим Австро-
Угорської монархії (1867-1918 рр.).
У червні 1866 р. вибухнула австро-прусська війна. В липні австрійські війська були
розбиті при Садовій. 26 липня було підписано перемир'я з Пруссією. Військова
поразка ослабила Габсбургів та загострила політичну кризу в Австрії. В травні 1867
р. австрійський рейхсрат обговорив і схвалив умови австро-угорської угоди, в
червні того ж року до неї приєднався і угорський парламент. На основі цього пакту
Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію -Австро-Угорщину.
Вона надалі була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою -
Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія,
Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До
Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія,
Словенія та Трансільванія.
На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який
одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій
парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства
- іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені
між обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були
поновлюватися кожні десять років. Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося
лібералізацією суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська
конституція розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову
повинність, юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором
зберігалося право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст.
14 конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і
пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та
високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.
На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія
Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався
Віднем. До 1914 р. включно цю посаду обіймав хтось з представників польського
аристократичного середовища. Вибори у Галичині відбувалися по куріях виборців,
штучне включення до Королівства Галичини і Лодомерії (Волині) етнічних
польських земель навколо Кракова зумовлювали велику численну перевагу
польських послів у Галицькому сеймі (наприклад, у 1895 р. з 150 депутатів
українців було лише 14).
Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для вирішення
загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в Будапешті та
Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів Угорщини та Австрії
- по 60 чоловік від кожного.
З незначними змінами ця дуалістична монархія проіснувала до кінця першої
світової війни.
Австро-Угорська монархія була поділена на дві частини, розділені річкою Лейтою -
Транслейтанію та Цислейтанію. До Цислейтанії входили Австрія, Чехія, Моравія,
Сілезія, Далмація, Галичина, Буковина, Крайна, Герц, Істрія та Трієст. До
Транслейтанії - відповідно Угорщина, Словаччина, Закарпатська Україна, Хорватія,
Словенія та Трансільванія.
На чолі двоєдиної Австро-Угорщини був поставлений імператор Австрії, який
одночасно носив титул угорського короля. Угорщина отримувала право мати свій
парламент та окремий уряд. Австрія та Угорщина мали три спільні міністерства -
іноземних справ, військове і морське та міністерство фінансів. Встановлені між
обома частинами імперії торговельні та митні угоди повинні були поновлюватися
кожні десять років. Укладення угоди 1867 р. супроводжувалося лібералізацією
суспільного життя. Так, прийнята у грудні 1867 р. австрійська конституція
розширила повноваження рейхсрату, вводила загальну військову повинність,
юридичне визнання цивільного шлюбу тощо. Водночас, за імператором зберігалося
право видавати надзвичайні укази в період між сесіями рейхсрату (ст. 14
конституції"). Верхня палата австрійського рейхсрату складалася зі спадкових і
пожиттєвих членів, нижня - обиралася на основі реакційної куріальної системи та
високого майнового і вікового цензів. Угорський сейм був однопалатним.
На основі австрійської Конституції 1867 р. обирався і Галицький сейм (автономія
Галичині була надана з 1869 р.). Управляв Галичиною намісник, який призначався
Віднем. Для контролю над діяльністю загальноімперських міністерств та для
вирішення загальноімперських питань (головним чином фінансових) щорічно в
Будапешті та Відні скликалися об'єднані делегації від законодавчих органів
Угорщини та Австрії - по 60 чоловік від кожного. З незначними змінами ця
дуалістична монархія проіснувала до кінця першої світової війни.
Династія Габсбургів в Австро-Угорщині була повалена 31 жовтня 1918 року 16
листопада Національна Рада Угорщини проголосила Угорську республіку. Уряд
очолив граф М. Карої, правлячу коаліцію склав блок незалежної та радикальної
партій. Почалися демократичні перетворення: запроваджувалося загальне, рівне і
пряме виборче право при таємному голосуванні, узаконювалися свободи зібрань,
союзів та інших політичних організацій.

Новітній час
1. „Новий курс" президента Ф. Д. Рузвельта у США. Закон Вагнера 1935 р.
На президентських виборах 1932 року демократична партія висунула кандидатуру
свого лідера Франкліна Делано Рузвельта. Виборці повірили Рузвельту, який обіцяв
у разі успіху на виборах вивести країну з кризи, і він був обраний президентом
США.
4 березня 1933 року Ф. Рузвельт - президент.. Адміністрація Рузвельта 12 травня
1933 р. схвалила закон про асигнування 500 млн доларів для надання допомоги
безробітним. Загалом же на допомогу цій категорії населення Федеральна
адміністрація з надання надзвичайної допомоги (ФЕРА) витратила понад 4 млрд
доларів. Так, безробітну молодь з квітня 1933 р. почали добровільно вивозити на 6
місяців у лісові табори. Була створена система соціального страхування. Серпневим
законом 1935 р. передбачався соціальний захист (страхування) двох типів -по
старості і на випадок безробіття. Реформи «нового курсу» заклали фундамент
сучасного державного регулювання умов праці та взаємовідносин організованих
робітників з підприємцями. У червні 1938 р. Рузвельт підписав Закон про
справедливі умови праці. Встановлювався мінімум оплати праці - 25 центів на
годину з доведенням до 40 центів у 1945 р. Тривалість робочого тижня не
обмежувалася, але вводилася півторакратна оплата понад норму спершу 44, далі -
42, а з жовтня 1940 p.- 40 годин на тиждень. У статуті про трудові відносини
(Закон Вагнера), підписаному Рузвельтом 5 липня 1935 p., держава офіційно
підтвердила права профспілок, включаючи право на страйк. Оголошувалася
державна підтримка колективних переговорів та укладення колективних
договорів, заборонялася дискримінація членів профспілок та створення
альтернативних робітничих організацій, де б домінували підприємці. «Новий
курс» президента Рузвельта дозволив активізувати економіку, знизити напруження
в американському суспільстві. Однак, практично відразу президент зіткнувся з
опозиційними силами. Вибори 1936 р. зберегли за Рузвельтом пост президента
США, але дозволили республіканцям збільшити своє представництво в обох
палатах Конгресу
2. Доповнення та зміни до Конституції США: 17-28поправки (причини
зміст та оцінка).
Конституція США в новітній період залишалася майже незмінною. За всю історію
існування США було запропоновано близько 10 тис. поправок до конституції, але
прийнято тільки 28, з них діючими є лише 25.
13 травня 1912 р. була подана до розгляду 17 поправка до Конст.
США.Ратифікована лише 8 квітня 1913 року. Ввела в дію прямі вибори сенаторів до
Сенату США, раніше вибори проводились легіслатурами штатів. «1.У складі
Сенату Сполучених Штатів має бути по два сенатори від кожного штату, обраних
людністю останнього на шість років. Кожен сенатор має один голос. Виборці у
кожному штаті повинні задовольняти вимогам, установленим для виборців у
найчисленнішу палату законодавчих органів штату.2.Коли постане вакансія у
представництві якогось штату в Сенаті, орган виконавчої влади цього штату має
видати наказ про вибори на цю вакантну посаду. Законодавчі органи штату можуть
уповноважити орган виконавчої влади вчинити тимчасове призначення, доки
вакансія не буде заміщена на загальних виборах відповідно до вказівок
законодавчих органів.3.Ця поправка не повинна тлумачитися так, щоб вплинути на
обрання чи термін сенаторів, обраних перед набранням цією поправкою чинності
як частини Конституції.»Прийняття 18 поправки до Конституції США (відомої як
«сухий закон») в грудні 1917р. проходило під прапором боротьби з більшовизмом.
Аж до вступу у дію цієї поправки (після ратифікації конгресами штатів у січні
1920р.) прихильники сухого закону таврували своїх опонентів як «большевиків» та
«руйнівників цивілізації».У серпні 1920 р. після ратифікації 3/4 штатів вступила у
дію 19 поправка до Конституції США про надання виборчих прав жінкам.
Прийняття цієї поправки вважається найбільшим досягненням демократичної
адміністрації Вільсона, якому доводилося проводити в життя свій ліберальний курс
в умовах жорсткого протистояння з республіканською більшістю Конгресу.На
президентських виборах 1932 р. переміг демократ Ф. Рузвельт. Перемога
демократів в листопаді 1932 забезпечила прийняття в січні 1933 р. 20 поправки до
Конституції - т. зв. Lame-duck amandement, тобто поправки про невдах. Якщо
раніше новообраний президент приступав до виконання своїх обов'язків у березні
наступного року, а конгресмен – аж у грудні (тобто через 13 місяців), то тепер
термін суттєво скоротився - новообраний Конгрес розпочинав свою діяльність 3
січня, а президент – з 20. Необхідність якнайшвидшої ратифікації XX поправки
конгресами штатів стала очевидною уже в 1933 р., коли збанкрутіла адміністрація
Гувера продовжувала керувати країною аж до 4 березня, а новому складу Конгрессу
довелося чекати до грудня. 1 це за умов найглибшої кризи!
20 лютого 1933 року подана до розгляду 21 поправка - відміна вісімнадцятої
поправки, при цьому дозволяються обмеження на оборот алкоголю на рівні штатів :
1.«Вісімнадцят а поправка до Конституції Сполучених Шт атів цим
скасовується.2.Перевезення чи довіз у будь-який штат, територію чи володіння
Сполучених Штатів спиртних напоїв для постачання чи вжитку, якщо це порушує
місцеві закони, цим забороняється.3.Ця поправка не набере чинності, доки не буде
ратифікована як поправка до Конституції конвентами окремих штатів у порядку,
передбаченому Конституцією, протягом сімох років після подання її Конгресом на
розгляд штатів.»Ратифікована – 5 грудня 1933 р.
3. Законодавство періоду «холодної війни» у США : політичне та
профспілкове (закон Маккарена-Вуда 1950 р., Хемфрі-Батлера 1954 р., Тафта-
Харлі 1947 р. та Лендрама-Гріффіна 1959 р, та ін,).
Після завершення 2 світової війни між США та Радянським Союзом поглибилась
глобальна геополітична, економічна й ідеологічна суперечка- вона тривала з сер.40-
х рр. до поч.90-х рр. 20ст. Це період «холодної війни». Основною причиною
суперечки була різка невідповідність капіталістичного та соціалістичного видів
державного управління. США і СРСР розвиток своєї економіки спрямовували на
посилене функціонування військово-промислового комплексу. Президент
Г.С.Трумен також зіткнувся зі складною ситуацією в США пов’язаною зі
страйками. Він прийняв низку законів, зокрема Закон про скорочення податків
1945., Закон про реінтеграцію військових, який передачав створення Адміністрації
ветеранів., Закон про зайнятість(держава мала забезпечити робочими місцями
максимальну к-сть працездатного нас.). Згодом було ухвалено Закон про
регулювання трудових відносин(Тафта-Хартлі) від 23черв.1947р. він забороняв
проведення страйків державних службовців і передбачав спрощення застосування
посередництва у колективних трудових спорах(між профспілками і роботодавцями)
зрівнявши їх правове становище і відповідальність. Закон заборонив роботодавців
змушувати найманих працівників здійснювати трудові права чи відмовлятися від
них. Кожен хто порушував ці заборони мав бути усунутий від виконання обов’язків
на 3 роки. Початку дозволених страйків передував 2-місячний «охолоджувальний
період», обов’язкове повідомлення про намір його проведення. Закон визначив
порядок укладення колективних договорів. Голови профспілок мали давати
розписку про непричетність до діяльності комуністів. Для вирішення колективних
трудових спорів було ств. Федеральну службу посередництва і примирення. Також
президент мав право встановити 80-денну заборону проведення страйку який
вважав небезпечним для національних інтересів. 23 вересня1950р. Конгрес ухвалив
Закон по внутрішню безпеку(Макарена-Вуда) спрямований проти послідовників
ідеї комунізму. Був створений Комітет з контролю за підривною діяльністю з 5
членів, який мав встановлювати чи була конкретна організація чи особа
«комуністичною». Також заборонявся в’їзд у США іноземцям які якимось чином
пов’язані з Комуністичною партією і її ідеологією. А Президент за законом міг
оголосити надзвичайний стан внутрішньої безпеки. 24серпня 1954р. було прийнято
федеральний Закон Хемрі-Батлера, за яким Комуністична партія визнавалася
незаконною організацією, члени якої не могли бути державними службовцями. Хто
порушував цей закон підлягав покаранню згідно Закону про внутрішню
безпеку1950р. Закон Ледрама Гріффіна 1959р. посилив контроль Департаменту
праці за діяльності профспілок. Він міг встановити порядок проведення виборів до
профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання
звітів, копій статутів, постанов профспілок.
4. Посилення влади президента США в роки та після Другої світової війни.
Кін 19 поч 20 ст. державні політичні системи тенденція, посилення органів
політичної влади. В період 1 і 2 світової війни зростання президентської влади,
новий зміст повноважень, які як зазначено у поправці 20 завершуються о півдні 20
січня наступного року, в якому відбувалися президентські вибори і було обрано
президента. Вибори президента двоступеневі. Згідно поправки 22 президент може
обиратися тільки 2 рази підряд, президент займає 2 посади і президента і
п р е м є р м і н і с т р а , ф о р м у є с к л а д у р я д у, п р и з н ач а є с л у ж б о в ц і в . Є
головнокомандуючим збройними силами, має право помилування, може вимагати
надання йому від вищої посадової особи будь якого виконавчого департаменту,
письмової думки, з кожного питання, що належить до компетенції відповідної
посадової особи. 2 світова війна - право необмеженого контролю над експортом,
право регулювати ціни. 1942 рік – максимально використана економіка в цілях
оборони. Не маючи законодавчої ініціативи має право вето. Стосовно
законопроектів Конгресу (10 днів на підписання проекту прийнятого Конгресу).
Має право кишенькового вето, право послання на початку сесії конгресу
(пропозиції щодо прийняття певних законів). З 1967 року президент має право у
випадку відкриття вакансії посади віце президента на власний розсуд призначати
кандидата на цю посаду. Повноваження президента США широкі хоча певні з них
обмежені правом верхньої палати Сенату, наприклад, у призначенні на федеральні
посади, укладені міжнародних договорів.
5. Верховний суд США та його роль у політичній системі країни у XX ст..
40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби
кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної
праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість
суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в
негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших
містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США
змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному
транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США
визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В
травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні
договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла
(тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).
Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості
для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох
штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності,
осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними
даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих
прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися
білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.
6. Судова система США в сучасний період.
У ніч на 17 червня 1972 р. в приміщенні національного комітету демократичної
партії поліцією були затримані 5 зломщиків, в т. ч. Дж. Маккорд, координатор з
питань безпеки Комітету по переобранню президента Р. Ніксона. Спроби
перекласти вину на безпосередніх виконавців злому виявилися безуспішними. В
результаті розслідування, здійсненого спеціальною комісією Конгресу, виплили на
світло факти таємних оборудок Ніксона та його адміністрації: незаконного
фінансування партії монополіями, провокаційних публікацій в пресі завідомих
фальшивок тощо.
В результаті скандалу, що дістав назву «Уотергейт» (будівля готелю, де
розміщувався національний комітет демократичної партії) президент Ніксон
опинився під вогнем нищівної критики. В серпні 1973 р. розпочалося судове
розслідування уже проти віце-президента Спіро Агню, звинуваченого у
хабарництві, вимаганні та несплаті податків. 10 жовтня 1973 р. суд засудив віце-
президента до трьох років умовно та до штрафу 10 тис. доларів. Агню був
змушений подати у відставку (перший прецедент такого роду в історії США). Віце-
президентом став Дж. Форд, який до того був лідером республіканської меншості в
Конгресі.
27 липня 1974 р. президент Ніксон був підданий суду імпічменту за трьома
статтями звинувачення: 1. Спротив здійсненню правосуддя в «уотергейтській
справі». 2. Зловживання президентською владою. З. Неповага до Конгресу, що
знайшло свій вияв у відмові видати магнітофонні записи розмов президента (18
хвилин стертого запису). Не чекаючи офіційного вироку, президент «добровільно»
пішов у відставку. Дж. Форд автоматично став президентом (що теж було першим
прецедентом такого роду).
40-50-ті роки в житті США ознаменувалися певним піднесенням в сфері боротьби
кольорового населення країни за свої громадянські права. Повернення до мирної
праці сотень тисяч демобілізованих темношкірих зумовило більшу організованість
суспільного життя афроамериканців. Особливо напруженим було становище в
негритянських гетто, де в 1950 р. проживали 4,5 млн чол. (в 27 найкрупніших
містах США). Під тиском афроамериканських громадян Верховний Суд США
змушений був визнати неконституційність расової сегрегації на суспільному
транспорті та в житловому секторі. Так, 3 червня 1946 р. Верховний Суд США
визнав «неконституційною» сегрегацію у громадських автобусах на Півдні. В
травні 1948 р. Верховний Суд оголосив незаконними приватні обмежувальні
договори, що дискримінували кольорових громадян при купівлі чи винаймі житла
(тобто практику недопущення темношкірих мешканців у «білі» райони).
Проте, місцеві власті, не кажучи вже про приватний капітал, знаходили можливості
для ігнорування цих декларативних рішень вищої судової інстанції. В багатьох
штатах зберігалися різноманітні обмежувальні цензи для виборців (грамотності,
осідлості, «доброчесної поведінки» тощо). Навіть за неповними офіційними
даними, в 11 південних штатах приблизно 4 млн негрів були позбавлені виборчих
прав. Намагання вибороти ці права у кожному окремому випадку блокувалися
білими расистами - звільнення з роботи, фізична розправа тощо.

7. Характеристика виборчого права у США (історія розвитку, правове

регулювання, оцінка).
Президент проводив дуже помірковану політику і в галузі забезпечення прав
темношкірого населення, домагаючись перетворення «негритянської революції» в
мирну і конструктивну». Зокрема, передбачалися заходи щодо забезпечення
виборчих прав чорних, державні субсидії школам, які проводили десегрегацію,
тощо. 19 червня 1963 р. (сота річниця підписання Декларації про звільнення
чорношкірих рабів у штатах Конфедерації") Кеннеді вніс у Конгрес законопроект
про громадянські права. Своїм вістрям цей білль був спрямований проти
дискримінації темношкірих у галузі шкільної освіти, щодо виборчих прав та у
сфері обслуговування. Влітку 1963 р. рухом за громадянські права прямо чи
дотично були охоплені уже 50 млн чол. Лідери темношкірого населення
попередили Конгрес про те, що у разі неприйняття законопроекту вони організують
«масовий похід на Вашингтон» та інші акції протесту.
В 1964 p., уже після убивства Дж. Кеннеді в Далласі (осінь 1963 p.), Конгрес
затвердив президентський законопроект.
8. Реформи виборчого права у Великобританії 1918, 1928, 1949, 1969 рр.
(причини, зміст та оцінка).
Завершення першої світової війни принесло Великобританії розширення її
колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини,усунення в особі
Німеччини найважливішого європейського конкурента. Разом з тим демілітаризація
економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину,що в 19324 р.
об*єм промислового виробництва країни становив 90 % від довоєнного
1913р.Значно скоротився експорт. Загострення протистояння між працею і
капіталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористів. В 1923р. уперше був
сформований лейбористський уряд Д.Макдональда. Лейбористи ввели допомогу по
безробіттю,7 годинний робочий день для гірняків,знизила акцизи на цукор і чай. У
листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку. Наступний кабінет
консерватора Болдуїна протримався 5 років. Їм вдалося перемогти найпотужніший
в історії країни страйк 3 млн армії шахтарів. Як наслідок,Закон 1927 р. заборонив
загальні страйки під загрозою судового переслідування. У 1929-1931рр. При владі
перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.
Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі
реформи 1918 та 1929 рр. Плюс посилення ролі уряду.
Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче для чоловіків віком від 21
року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного
доходу,не меншого за 5 футів стерлінгів. Причому право голосу надавалось навіть
жінкам,які не мали самостійних джерел джерел фінансування,але були замужем за
чоловіком з доходом 5 фт. стерлінгів. Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн. чол.
Була проведена реформа виборчих округів-вони стали рівними,по 70 тис. виборців
у кожному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин.
В 1928р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого,це принесло
ще 4-5 млн додаткових виборців. Єдиний ценз,який ще зберігався-це ценз осідлості
у 3 місяці. Посиденн ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено
законодавчо.
У 1949 році було скорочено термін дії відкладального вето палати лордів від двох
років до одного .
У 1969 році було знижено виборчий ценз до 18 років.
9. Королівська влада у Великобританії у XX ст., її характеристика та
оцінка.
Глава держави. Конституція Великобританії встановлює монархічну форму
правління. Хоча Монарх входить до складу парламенту, в англійській правовій
доктрині прийнято ставити главу держави на перше місце в системі вищих органів
державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності
нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв'язку з тим, що
Монарх — фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабільності у
державі та суспільстві. Згідно з Актом про престолонаслідування 1701 р. у
Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що
королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього
Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці. З 1952 р. трон займає Єлизавета II
- 42-й Монарх Великобританії та шоста в британській історії Королева. Єлизавета
II належить до династії Вінздорів.
Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні
повноваження, однак, відповідно до конституційної угоди Монарх “царствує, але не
управляє”. Королівські прерогативи не походять від парламенту і підрозділяються
на особисті та політичні. До особистих прерогатив відносять: право на атрибути
монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держава, титул); право на
утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує
близько 8 млн фунтів стерлінгів; право мати королівський двір і власність; право на
королівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не підлягає
кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній відповідальності.
Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній
літературі їх прийнято називати “сплячі прерогативи”. На сучасному етапі Монарх
використовує такі прерогативи за порадою з Прем'єр-міністром і урядом. Водночас
у надзвичайних умовах Монарх має можливість користуватися політичними
прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у
державі та суспільстві після виборів до парламенту Єлизавета II у 1974 р.
сформувала лейбористський уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті
громад.
У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить широкі, їх поділяють на
повноваження в сфері внутрішньої та зовнішньої політики. У галузі внутрішньої
політики існують наступні королівські прерогативи: а) у сфері управління: право
формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони тощо;
б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на принципі “Монарх - джерело
справедливості”, тому британське правосуддя здійснюється від імені Монарха; в) у
законодавчій сфері: право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим
правом); право скликати Парламент та розпускати Палату громад; право відкривати
чергову сесію парламенту. В галузі зовнішньої політики королівські прерогативи
полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошую
війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держави тощо
10. Парламент Великобританії у XX ст. Його компетенція та роль у
державно-політичні системі. Парламентська реформа 1949 р.
Акт 1949 року обмежив відкладальне вето Палати Лордів
одним роком. Відповідно публічний законопроект, прийнятий
Палатою Громад на 2-х чергових сесіях, при чому між другим
читанням в першій сесії і третім читанням другої сесії пройде
не менше одного року, то законопроект передається на
підпис корони без згоди Палати Лордів.
Даний акт також скоротив максимальний термін
повноважень Палати громад з 7-и до 5-и років.
Про значення реформи 1949 року можна багато сперечатись.
Вчені вважають, що її наслідком стала якщо не повна втрата
законодавчих повноважень Палатою Лордів, то їх зведення
до певної форми контролю.
Британський парламент належить до групи пар- ламентів з абсолютно
необмеженою законодавчою компетенцією, яка, за словами британців, "обмежена
лише прерогативами Твор- ця". Це явище пов'язане з принципом верховенства
законів, які приймаються представниками народу. Однак на сучасному етапі вступ
Великобританії до Європейського Союзу, практика прове- дення національних
референдумів, зростання кількості урядових біллів призводить до обмеження
"законодавчого суверенітету" Британського парламенту.
Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони,
Палати лордів (верхня палата), Палати гро- мад (нижня палата). Розподіл
парламенту на дві палати відбувся на основі Вестмінстерського статуту 1330 р. А
вхід монарха до парламенту пов'язаний із законотворчим процесом, який передба-
чає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийня- тий двома
палатами і промульгований монархом.
Сьогодні Палата лордів вважається проявом британського консерватизму, оскільки
ця палата історично складалася зі спад- кових та духовних лордів, довічних перів,
ординарних лордів з апеляцій, загальна кількість яких станом на 1999 р.
нараховувала 1273 особи. Парламентські акти від 1911 p., 1958 p., 1963 p., 1999 p. є
основними нормативно-правовими актами, які регулюють сучас- не становище
Палати лордів. Необхідно підкреслити, що протя- гом усього XX ст. верхня палата
Британського парламенту зазна- ла кардинальних реформ. Так, у 1999 р. за
ініціативою лейборист- ського уряду був скасований інститут спадкового перства.
Відпо- відно до Акта 1999 р. Палату лордів залишили 667 спадкових перів (із
загальної кількості 759) - представників старовинних дворян-
13
ських родів не нижче баронів, які отримували місця у парламенті за своїм
походженням. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви -
архієпископи Йоркський і Кентерберій- ський, а також деякі єпископи.
Палата Лордів складається з довічних перів (після прове- дення першого етапу
конституційної реформи у листопаді 1999 р. майже всі спадкові пери, за винятком
спеціально обраних 92, були позбавлені права засідати у Палаті лордів), спеціально
обраних спадкових перів, лордів-суддів з апеляцій та "духовних лордів" - двох
архієпископів та 24 єпископів англіканської церкви. Кіль- кісний склад Палати
лордів може змінюватися за рахунок зміни кількості довічних перів, чия загальна
чисельність не регулюється законодавством.
Спікер Палати лордів - баронеса Хеймен. Призначена Коро- левою Єлизаветою ІІ за
результатами голосування Палати лордів 4 липня 2006 р.
Довічні пери призначаються відповідно до Акта про перів 1958 р. Мета
запровадження інституту довічних перів полягала в активізації діяльності Палати
лордів і посиленні позицій правля- чої партії у парламенті. Довічними перами є
представники полі- тичної, економічної та культурної еліти, які набувають свого
ста- тусу через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є
колишній прем'єр-міністр Великобританії М.Тетчер. Да- рування довічного перства
здійснюється монархом за поданням Кабінету. Титул довічного пера не передається
за спадщиною. У зв'язку з тим, що Палата лордів є вищою судовою інстанцією у
Великобританії, до складу Палати лордів були введені ординарні лорди з апеляцій,
які є видатними юристами країни. Вони призна- чаються довічно. Палата лордів
має свого голову - лорда-канцле- ра, який призначається монархом на пропозицію
прем'єр-міністра строком на 5 років. Лорд-канцлер також займає посаду міністра
юстиції, є головою Апеляційного суду та канцлерського відділен- ня Високого суду.
У Палаті лордів лорд-канцлер здійснює досить важливі функції: а) виступає від
імені уряду та є його головним радником з правових питань; б) бере участь у
дебатах і голосує; в) у попередньому порядку оцінює запити членів Палати лордів
тощо.
На перший погляд Палата лордів є більш консервативною у Британському
парламенті. Водночас на сучасному етапі у Палаті лордів проводяться демократичні
реформи. Так, на відміну від нижньої палати, у 2001 р. Палатою лордів був
схвалений Кодекс
14
поведінки члена палати, метою якого є не лише встановлення стан- дартів
поведінки при виконанні парламентських і громадських обов'язків, а й
забезпечення відкритості й підзвітності перед гро- мадськістю. Крім того, усі члени
Палати лордів, за винятком орди- нарних лордів з апеляцій та лорда-канцлера,
виконують свої обо- в'язки безоплатно.
Що стосується компетенції Палати лордів, то її можна роз- поділити на: а)
законодавчу; б) контрольну; в) судову. У зв'язку з тим, що Білль про права 1689 р.
встановив верховенство нижньої палати в галузі законодавства, законодавча
компетенція Палати лордів дуже обмежена.
У взаємовідносинах між палатами домінує Палата громад, це стосується
законодавчого процесу, хоча право законодавчої ініціативи мають дві Палати. Хоча
Палата лордів і може відхили- ти законопроект Палати громад, та через рік він
може бути знову прийнятий нижньою палатою без урахування поправок верхньої
палати та в порядку процедури звичайного голосування і стає за- коном без будь-
якої санкції верхньої палати. Що стосується фінан- сових законопроектів, то Палата
лордів може лише на місяць відтермінувати їх промульгацію.
Водночас, як свідчить практика, конфлікти на законотворчій ниві між палатами
виникають досить рідко. Контрольна компе- тенція виявляється у практиці
проведення "днів уряду" та утво- рення комітетів ad hoc, які досліджують окремі
питання діяльності уряду. Що стосується судової компетенції, то, як було зазначено
вище, Палата лордів є вищою судовою інстанцією Сполученого Королівства.
Нижня палата парламенту Великобританії - Палата громад формується на основі
загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування на базі мажоритарної
системи відносної більшості. В нижню палату входять 650 депутатів. Віковий ценз
для активно- го і пасивного виборчого права відповідно - 18 і 21 рік.
11. Кабінет міністрів у Великобританії на сучасному етапі: порядок
формування, компетенція, роль у державно-політичній системі країни.
Уряд Великобританії - це вищий виконавчий орган влади, який очолює державну
адміністрацію і здійснює державне управління. У цих цілях уряд активно
використовує право законодавчої ініціативи. Основна маса законопроектів виходить
від уряду.Британський уряд видає два види актів: підзаконні акти та акти
делегованого законодавства.Уряд формується після парламентських виборів з
вирішальним участю парламенту, перед яким воно і несе відповідальність. У
разі винесення вотуму недовіри уряду воно має піти у відставку.Для
післявоєнної Британії характерним є утворення однопартійного уряду, що надає
йому певну стабільність. Після 1945 р. найчастіше у влади стояли консервативні
уряди, в 1997 - 2010 рр. - лейбористи. У червні 2010 р. утворено коаліційний уряд.
Прем'єр-міністром призначається лідер партії, що отримала більшість місць у
палаті громад парламенту. За його рекомендацією королева призначає інших членів
уряду, як правило, з депутатів партії, що перемогла на виборах. Таким чином,
членами уряду є депутати парламенту.
До складу уряду входять: державні секретарі, які очолюють найважливіші
традиційні міністерства; міністри без портфеля (найменування посад яких
зберігають середньовічні назви окремих членів уряду: лорд-голова ради, лорд-
охоронець друку, канцлер герцогства Ланкастерського (їм доручаються різні
функції але розсуд прем'єр-міністра)); державні міністри, які за посадою є
заступниками міністрів, які очолюють великі міністерства; молодші міністри
(парламентські секретарі, на яких покладено підтримання зв'язків з
парламентськими структурами). Зазвичай склад уряду налічує біля 100 членів.
Очолює уряд прем'єр-міністр, його фактичне становище і повноваження склалися
на основі звичаїв, традицій і конституційних угод. Прем'єр-міністр займає посаду
першого лорда казначейства, контрассигнует акти королеви і може запропонувати
їй розпустити палату громад.Крім того, з 1960-х рр. у Великобританії склалося
конституційну угоду, згідно з яким лідер партії, яка програла на парламентських
виборах, формує із числа своїх прихильників кабінет міністрів опозиції - так
званий "тіньовий" кабінет міністрів.

12. Падіння Третьої республіки у Франції. Фашистська окупація. „Держава

Віші”.
У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу перемогу. За партії, що
входили до складу Народного фронту, було подано 5,5 мільйона (56,6 %) голосів.
Був сформований уряд Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали.
Головою ради міністрів став соціаліст Леон Блюм.
Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив
деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких галузей воєнної
промисловості, встановив сорокагодинний робочий тиждень, оплачену відпустку
(чотирнадцять днів), визнав колективний договір, виділив кредити селянству і
ремісникам.
У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія пішла на
прямий саботаж економіки. Лише за 1936 – 1937 р.р. за кордон було переведено 100
млрд. франків. Підприємці стали закривати підприємства, масово звільняючи
робітників. Вже в лютому 1937 р. Блюм був змушений оголосити про необхідність
“паузи” у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало
протести комуністів. 21 червня 1937р. під ударами справа і зліва уряд Л.Блюма іде
у відставку. У 1938 році Народний фронт розпався.
У квітні 1938р. було створено комітет Даладьє, який відмінив 40-годинний робочий
тиждень, збільшив податки, а щоб не допустити страйків воєнізував приватні
підприємства, що мали військове значення, транспорт, комунальні установи. В
області зовнішньої політики уряд пішов на укладення Мюнхенської угоди з
Гітлером, за якою до Німеччини відійшла Судетська область Чехословаччини.
Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були
незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався
Конституційними законами 1875 року. Свого подальшого розвитку набули
тенденції, що були характерними для французької державності наприкінці ХІХ
століття. Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були
зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави — президента республіки
— залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду
президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські
прерогативи, на практиці не використовувалося право президента розпускати за
згодою сенату палату депутатівОдночасно відбувалося падіння ролі парламенту як
установи, що стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад
вирішував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки,
різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко доводилося
лише виконувати їхні вказівки. Незважаючи на характерні для Третьої республіки
урядові кризи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час
відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника—голови ради
міністрів. Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно
переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя.
Уряд мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали
уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували
затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках
набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. В
умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці
повноваження опинялися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав
можливість послідовно захищати інтереси правлячої верхівки. Французький уряд
не заважав Гітлеру, проводити політику “невтручання”. І лише після нападу
фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції
Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940
року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті.
Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція
капітулювала. Після капітуляції більша частина Франції була окупована
фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де
збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» —
за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була
маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати І
французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели
свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а
разом тим і Третьої республіки.
13. Створення Четвертої республіки Франції. Державний устрій республіки
за Конституцією 1946 р. Зміни Конституції у 1947 - 1957 рр.
6 червня 1944 р. розпочалася операція вторгнення армії союзників в окуповану
гітлерівцями Францію. Був сформований тимчасовий уряд країни на чолі з
генералом де Голлем. До цього уряду вперше в історії Франції увійшли комуністи.
Сам де Голль наприкінці 1944 р. відвідав з офіційним візитом Москву, намагаючись
знайти порозуміння з радянським диктатором Сталіним. Ганебна поразка Франції у
1940 р., кількарічне вимушене перебування де Голля та інших політичних
емігрантів у Лондоні під крилом британського уряду змушували нові власті країни
дещо ревниво ставитися до своїх західних союзників, протистояти посиленню
англо-американських впливів у зовнішній та внутрішній політиці післявоєнної
Франції. Окрім цього, лівим тенденціям у розвитку країни певний час сприяв
авторитет ФКП - «партії розстріляних», яка винесла на своїх плечах організацію
антифашистського опору в найтяжчі перші роки гітлерівської окупації.
У жовтні 1945 р. відбувся референдум з приводу подальшої долі країни. 18 млн
виборців (з 19) висловилися за скликання установчих зборів та прийняття нової
конституції. Вибори 1946 р. принесли комуністам 5 млн голосів і найбільшу
кількість депутатських мандатів -151. Народно-республіканський рух та соціалісти
зібрали по 4,5 млн. В результаті компромісу цих трьох партій був складений
остаточний проект конституції (після того, як перший, складений самими
комуністами, був відхилений голосуванням в Установчих зборах).
Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв.
Четвертої республіки (1946-1958 pp.).
Конституцію затвердив референдум 13 жовтня 1946 р. Це - дата народження т. зв.
Четвертої республіки (1946-1958 pp.). «Декларація прав людини і громадянина»
увійшла в текст Конституції з доповненнями, продиктованими часом: право на
організацію професійних спілок та на проведення страйків, право на працю,
рівноправ'я чоловіків і жінок, безоплатна світська освіта, державне регулювання
монополістичної економіки, заборона дискримінації за расовими, політичними та
релігійними ознаками тощо. Конституція проголосила відмову від наступальної
війни та допустимість націоналізації підприємств, що мають суспільне значення.
Виборчий закон вводив пропорційне представництво (депутатські місця, відведені
на виборчий округ, ділилися між політичними партіями відповідно до числа
поданих голосів). Парламент був двопалатний. Верхня палата - Рада республіки з
правом рекомендації поправок до схваленого законопроекту, та нижня -
Національні збори. У компетенції нижньої палати перебувало прийняття поправок
до Конституції і законів Франції, затвердження бюджету, оголошення стану війни,
ратифікація найважливіших міждержавних договорів. Уряд був відповідальний
лише перед Національними зборами.
Вводилася посада президента, якого обирали на 7 років. Влада його була обмежена
контрасигнатурою прем'єра чи відповідного міністра, аналогічно дублювалися
відповідними відомствами його рішення з питань помилування, кадрових
призначень тощо. Такі обмеження були введені з огляду на фігуру де Голля,
найавторитетнішого на той час політика країни. Амбітний генерал з погордою
відкинув пропозиції балотуватися на цей чисто номінальний пост.
14. Передумови прийняття Конституції Франції 1958 р., її структура, основні
принципи оцінка. Державний устрій Франції за Конституцією 1958 р.
Економічне піднесення 1952-1957 pp. супроводжувалося невдачами на міжнародній
арені. В 1954 р. Франція була вимушена вивести свої війська з В'єтнаму. Того ж
року розпочалася війна в Алжирі проти місцевих повстанців-арабів. Суспільство
ніби розкололося на тих, хто наполягав на необхідності за будь-яку ціну вберегти
колоніальну імперію, та на прихильників демократичного вирішення національного
питання. Дане протистояння поставило Францію на грань громадянської війни. До
речі, Франція була єдиною світовою державою, яка не припиняла воювати протягом
23 років (1939-1962 pp.). Збройні сили країни зросли у 1950-1957 pp. з 242 тис. до
1044 тис. чол. Армія, перетворившись на самостійну політичну силу, почала
виходити з-під контролю.
В цій ситуації буржуазні партії висловилися за скасування Конституції 1946 р. 1
липня 1958 р. генералу де Голлю парламентом були надані надзвичайні
повноваження. А уже 28 вересня того ж року референдум схвалив Конституцію
П'ятої республіки. В метрополії «за» висловилися 17,7 млн чол. або 79,2%
учасників.
Згідно з цією Конституцією, президент республіки зосереджує в своїх руках
найважливіші важелі влади. Він невідповідальний ні перед виборцями, ні
перед парламентом (йому неможливо оголосити імпічмент). Президент може
на свій розсуд розпустити Національні збори та Сенат. Президент головує на
засіданнях уряду, призначає та зміщує міністрів. Двопалатний парламент
обирається на основі мажоритарної системи (нижня палата) на 5 років. 283 члени
верхньої палати (Сенату) обираються колегією виборців з числа генеральних та
муніципальних радників та з 490 депутатів Національних зборів. Згідно з
Конституцією Національні збори можуть відмовити у довір'ї уряду лише
абсолютною більшістю голосів. Голоси відсутніх та тих, хто утримався, додаються
до тих, що голосують за довіру.
15. Революція 1918-1919 рр. В Німеччині. Проголошення Веймарської
республіки. Діяльність уряду Ф. Еберта.
29 жовтня 1918 р. був відданий секретний наказ кораблям флоту вийти у море для
бою з англійськими ВМС. Через телеграфістів і офіцерських вістових про нього
довідалися матроси. З листопада повстали моряки з військових кораблів, що
базувалися в м. Кілі. . 9 листопада революція перемогла в Берліні. Соціал-
демократи покинули уряд М. Баденського. Останній самовільно проголосив
зречення кайзера Вільгельма II, після чого склав з себе повноваження, передавши
без формальностей Еберту (соціал-демократу) ключі і печатки рейхсканцелярії.
Після отримання інформації про проголошення К. Лібкнехтом більшовицької
республіки новий уряд Німеччини, сформований Ебертом, поспішив проголосити
«вільну демократичну республіку». Скасовувався воєнний стан, проголошувалися
свободи слова, друку, зібрань, загальне виборче право.
У листопаді- грудні 1918р. німецька революція опинилася на роздоріжжі. 23
листопада виконком Берлінської ради прийняв рішення про проведення загальних
виборів на Всенімецький з'їзд Рад, призначений на 16 грудня. Уряд Еберта- Хаазе
ЗО листопада видав декрет про вибори в установчі Національні збори 16 лютого
1919 р.Зимове двовладдя в Німеччині було таким. Поліцай-президентом Берліна
став лівий незалежник Е. Ейхгорн. Ейхгорн провів ретельну чистку поліції, і в
столиці вона стала лояльною до лівих. Під їхнім контролем в Берліні перебувала і т.
зв. народна морська дивізія. Контрреволюція також гуртувала свої сили. В умовах
повного розвалу армії верховне командування 24 листопада 1918 р. видало наказ
про формування добровільницьких корпусів (фрайкорів). На початок 1919 р. під
керівництвом генералів навколо Берліна було сформовано кілька добровільницьких
корпусів під загальним командуванням генерала Лютвіця. 4 січня генерал запросив
до військового містечка Цоссен Еберта та членів його уряду. Враження від параду 4
тис. вишколених фрайкорівців було настільки сильним, що прусський міністр
внутрішніх справ того ж дня оголосив про зміщення Ейхгорна з посади поліцай-
президента Берліна. Комуністи у відповідь вивели 5 січня на вулиці столиці 100-
тисячну демонстрацію. Лібкнехт вимагав розпуску фрайкорів. 15 січня увечері К.
Лібкнехт та Р. Люксембург були заарештовані та убиті «при спробі втечі».6 лютого
1919 р. відкрилися Установчі збори. На цьому представницькому форумі
тимчасовим президентом Німеччини був обраний Еберт, канцлером - Шейдеман.
Оскільки в Берліні становище все ще залишалося непевним, Установчі збори
працювали в провінційному Веймарі, столиці Тюрінгії. Становлення т. зв.
Веймарської республіки відбувалося в надзвичайно складних умовах. Незважаючи
на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти політичний реванш в
інших землях колишньої Німецької імперії.
7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська Радянська республіка. 13 квітня
ключові пости в її уряді опинилися у руках комуністів.28 червня в Дзеркальній залі
Версальського палацу делегація Німеччини підписала мирний договір з країнами
Антанти. За його умовами Ельзас та Лотарингія поверталися Франції. Саар на 15
років переходив під управління Ліги Націй.
Округи Ейпен, Мальмеді та Морене після загальнонародних плебісцитів
повернулися до Бельгії, Шлезвіг-Гольштейн - до Данії. Відновлювалася
незалежність Люксембурга. Частина Верхньої Сілезії переходила до Польщі. Смуга
її володінь до узбережжя Балтики дістала назву Польського коридору.
16. Прийняття, структура оцінка Веймарської конституції Німеччини 1919
р. Державний устрій Німеччини за Конституцією 1919 р.
1 серпня 1919 р. вступила в силу прийнята установчими Національними зборами у
Веймарі нова німецька конституція. її проект був розроблений особливим
комітетом зборів під керівництвом Г. Пройса, відомого юриста і засновника
Демократичної партії. Зрозуміло, що внутрішньополітична обстановка в Німеччині
та зовнішньополітичні умови країни мали визначальний вплив на роботу комітету
по розробці конституції.
Німеччина проголошувалася буржуазно-демократичною республікою. В ст. 1
вказувалося, що державна влада виходить від народу. Конституція проголосила
недоторканність приватної власності, рівність громадян перед законом незалежно
від статі і походження, недоторканність особи, житла, таємницю листування,
свободу слова, друку, зібрань, скасування цензури. Конституцією вводилися
загальні, прямі і таємні вибори народного представництва. Право голосу
отримували всі громадяни у віці від 20 років. За швейцарським зразком конституція
вводила референдуми, а також пропорційне представництво партій у парламенті
відповідно з усією сумою набраних на виборах голосів.
Вищим представницьким і законодавчим органом Німеччини став двопалатний
(рейхстаг та рейхсрат) парламент. Головою держави ставав президент, який
обирався загальнонародним голосуванням на 7 років. Високе місце в державній
ієрархії займав канцлер. Йому конституція надавала право «формулювання
керівних принципів політики». Загалом схема президент - канцлер - двопалатний
парламент дещо нагадувала імперську Конституцію 1871 р., за тим винятком, що
місце імператора посідав обраний населенням на 7 років президент.\
17. Характеристика Веймарської Республіки в Німеччині. Її державно-
політичний розвиток, партійна система, суть та оцінка.
Становлення т. зв. Веймарської республіки відбувалося в надзвичайно складних
умовах. Незважаючи на криваві втрати в Берліні, комуністи намагалися узяти
політичний реванш в інших землях колишньої Німецької імперії. 10 січня
радянська республіка була проголошена в Бремені, 11 січня - в Куксгафені. З
березня розпочався загальний страйк робітників у Берліні, під час розправи з яким
контрреволюціонери знову убили 1200 страйкуючих.Та білий терор не приніс
очікуваного результату. В середині квітня в усіх землях Німеччини одночасно
страйкували 4,5 млн робітників. 7 квітня 1919 р. була проголошена Баварська
Радянська республіка. 13 квітня ключові пости в її уряді . 25 квітня уряд Є. Левіне
створив Баварську Червону армію, чисельність якої перевищила 20 тис. чоловік.
Для боротьби з контрреволюцією був створений революційний трибунал.
Радикальні дії комуністів викликали протести поміркованої частини лівих. 27
квітня з'їзд мюнхенських фабрично-заводських комітетів провів перевибори
Комітету дії і виключив комуністів з уряду. 1-3 травня фрайкорівці увірвалися в
місто. На цей час контрреволюція зуміла за-діяти для придушення лише Баварської
Радянської республіки 100-ти-сячну армію фрайкорівців.
28 червня в Дзеркальній залі Версальського палацу делегація Німеччини підписала
мирний договір з країнами Антанти. За його умовами Ельзас та Лотарингія,
захоплені Німеччиною у 1871 p., поверталися Франції. Саар, окупований Пруссією
ще у 1815 р., на 15 років переходив під управління Ліги Націй; на цей час його
вугільні шахти ставали власністю Франції як часткова компенсація за завдані
війною збитки.
Загальна сума репарацій мала бути визначена до 1 травня 1921 р. Ще до того часу
Німеччина була зобов'язана виплатити 20 мільярдів золотих марок - валютою,
торговими кораблями, промисловими і сільськогосподарськими товарами тощо.
Армія Німеччини не повинна була перевищувати 100 тис. чоловік, офіцерський
корпус - 4 тис. Військовий флот скорочувався до 6 крейсерів, 6 легких крейсерів, 24
есмінців та міноносців.
Веймарська республіка та її конституція не задовольняли сили реакції, в першу
чергу монархістів, військової верхівки та право-націоналістичних сил. Перша
спроба усунення режиму Веймарської республіки була здійснена уже в 1920 р.
(військово-монархічний путч Каппа-Лютвиця), друга - в листопаді 1923 р.
(мюнхенський путч «коричневосорочечників» з НСДАП). До кінця 20-х років
режим Веймарської республіки користувався підтримкою майже усієї буржуазії,
більшої частини робітничого класу і селянства. Так, під час путчу Каппа-Лютвіця
15 березня 1920 р. 12 млн робітників на підтримку уряду припинили роботу; того ж
дня була створена 100-тисячна Рурська Червона армія для протидії путчистам. З
виступом націонал-соціалістів урядові сили розправилися за кілька хвилин.
І лише Велика депресія 1929-1933 pp. максимально поляризувала суспільство.
Партії центру стрімко розгубили свій електорат, натомість посилилися позиції
націонал-соціалістів та комуністів. Економічна криза стала провісником кризи
політичної та загибелі Веймарської республіки під коричневими хвилями націонал-
соціалізму.
18. Виникнення націонал-соціалістичної робітничої партії (фашистської) в
Німеччині програма та боротьба за владу.
НСДАП- націонал-соціалістська німецька робітнича партія була створена 1919 р.
Вперше німецькі фашисти зробили спробу захопити владу, організувавши
антиурядовий путч в Мюнхені у листопаді 1923 р. Гітлер опинився у в'язниці, де і
було створено «Майн кампф» - майже безсистемний виклад поглядів фашистського
фюрера на такі далекі питання, як політика і освіта, культура і сім'я, війна і мир
тощо. У своїй пропагандистській діяльності НСДАП обіцяла робітникам роботу і
високу платню, селянам- землю, дрібним торгівцям- закриття універмагів тощо.
Одночасно створювалися штурмові загони («коричневосорочечників») для розгону
комуністичних і соціал-демократичних виступів і демонстрацій, погрому лівих
клубів і редакцій газет.
Коли в 1929-1933 pp. капіталістичний світ охопила криза, в Німеччині випуск
промислової продукції упав майже наполовину, безробітними стали 9 млн чоловік.
Відбувається радикалізація німецького суспільства. Послаблюється вплив центру і,
навпаки, зміцнюють свої позиції комуністи і фашисти. Так, КПН отримала на
виборах 1928 р. 3,2 млн голосів, у 1930 р. 4,5 млн (77 місць у парламенті), а в
листопаді 1932 p.- уже 6 млн.
Ще більше вражаючими були успіхи фашистів. У 1930 р. вони зібрали увосьмеро
(!) більше голосів, ніж у 1928 р. У липні 1932 р. НСДАП отримала 13 млн голосів,
однак уже на листопадових виборах того ж року - лише 11 млн. Дався взнаки брак
коштів. Партійна пропаганда надто захопилася соціальною демагогією, і банкіри та
капіталісти відмовилися фінансувати партію. Гітлер був змушений рішучими
кроками вгамувати ліве крило своєї партії, найбільш радикальні пропагандистські
гасла були зняті. Вдалося добитися порозуміння з генералітетом - фашисти
пообіцяли, що штурмові загони не будуть влиті в армію (рейхсвер офіційно
налічував 100 тис. чоловік, «влиття» коричневих банд у налагоджений армійський
механізм означало б загибель професійної армії).
19. Прихід до влади фашистської партії в Німеччині. Встановлення
монополістично-партійної диктатури та реакційного політичного режиму.
«Одержавлення» партії
Після наради німецької фінансової еліти на віллі банкіра Шредера, ставку було
зроблено на Гітлера. Президенту натякнули, що може розгорітися скандал навколо
його поміщицьких маєтків і Гінденбург 30 січня 1933 р. надав Гітлеру
повноваження рейхсканцлера. Прихід фашистів до влади пояснюється такими
причинами: 1. Фашисти зуміли переконати широкі верстви населення у тому, що
саме вони можуть віднайти вихід з найглибшої кризи. 2. Робітничий клас був
розколотий - з вини Сталіна і Комінтерну соціал-демократія була оголошена «лівим
крилом фашизму», найза-пеклішим ворогом комуністів. 3. Монополістична
буржуазія в пошуках виходу з кризи відмовилась від демократичних засад
Веймарської республіки і зробила ставку на диктатуру сильної руки.
27 лютого 1933 р. фашисти зорганізували провокацію з підпалом рейхстагу.
Комуністів було звинувачено у тому, що вони з метою наближення початку
соціалістичної революції сіють напругу в суспільстві методами терору. 28 лютого
видано два президентських декрети: «На захист народу і держави» (скасування
свободи слова, друку і зібрань) та «На захист німецького народу» (надання
необмежених повноважень поліції). В березні одночасно із забороненою КПН
країною прокотилася хвиля єврейських погромів. 2-3 травня 1933 р. розпущені усі
профспілки і конфісковано їхнє майно. Натомість було створено фашистський
Німецький робітничий союз (ДАФ).
10 травня побачило світ розпорядження про конфіскацію усього майна соціал-
демократичної партії та її газет, а 22 червня виданий декрет про загальну заборону
її діяльності. У червні - липні 1933 р. Гітлер вимусив керівництво усіх буржуазних
партій як ліберального, так і консервативного напрямів оголосити про
«добровільний саморозпуск». 14 липня гітлерівський уряд видав закон, що
забороняв існування будь-якої партії, крім нацистської. « Кожний, хто спробує
зберегти організаційну структуру іншої політичної партії чи створити нову
політичну партію, підлягає покаранню примусовою працею до трьох років або
тюремним ув'язненням від шести місяців до трьох років, якщо його дії не тягнуть
за собою більш серйозне покарання у відповідності з іншими законами».
20. Зміни в державному устрої Німеччини в період фашистської диктатури.
Реакційне законодавство.
1 грудня 1933 р. нацистський кабінет видав закон про зрощення НСДАП з
державою: «Після перемоги націонал-соціалістичної революції НСДАП виступає
носієм ідеї держави і невіддільна від держави, устрій її буде частиною народного
права, а організація її буде визначатися волею фюрера». Як пізніше заявив Гітлер:
«Партія стала державною». На кінець 1934 р. у верхівці держапарату 60,7%
становили нацисти, а у інших його ланках - до 80%.
Німеччина швидко переросла в унітарну централізовану державу. Вже 7 квітня
1933 р. вийшов закон «Про уніфікацію земель з рейхом». В кожну землю
призначався намісник - штатгальтер. Останній отримав право скасовувати і
затверджувати місцеві закони; звільняти і призначати усю адміністрацію земель,
включаючи їхні уряди. Штатгальтер стежив за неухильним виконанням імперських
законів і розпоряджень рейхсканцлера. 30.01.1934 р. закон «Про перебудову
імперії» розпустив і ліквідував усі виборні органи земель, включаючи ландтаги.
Кордони провінцій стали чисто адміністративними і більше не охороняли
суверенітету цих земель.
На вершині державного апарату стояв фюрер. Після смерті Гінденбурга у серпні
1934 р. посаду президента було анульовано, а його повноваження передано фюреру.
З того ж року кожен державний службовець приносив присягу: «Я клянуся, що буду
відданим і буду підкорятися фюреру Німецької імперії та німецького народу
Адольфу Гітлеру і буду виконувати свої обов'язки добросовісно і самовіддано».
Присягу на вірність Гітлеру разом з членами НСДАП приносили члени її дочірніх
організацій - СД, молодіжні, жіночі та ін. Практично усе самодіяльне населення
Німеччини проходило через цю процедуру. Уже 24 березня 1933 р. був прийнятий
закон, який дозволив імперському уряду без згоди парламенту видавати акти, що
«ухиляються від конституції». Після цього Веймарська конституція зберігалася
формально, але фактично перестала діяти. Рейхстаг збирався лише для парадних
демонстрацій. Фюрер мав перебувати у своїй ролі по-життєво і міг призначати
свого наступника. В його руках зосередилася влада колишнього президента і
канцлера, до того ж він отримав ряд повноважень, що раніше належали рейхстагу.
Вибори до рейхстагу стали фікцією. Виборчі бюлетені нумерувалися й у них було
вміщено прізвище лише одного урядового кандидата. Деякий час влаштовувалися
«народні плебісцити», причому відмова узяти участь у цій пародії на народне
волевиявлення тягнула за собою оголошення «ворогом народу».
Партійні чиновники посідали вищі щаблі державного апарату. Гіммлер був
начальником усієї поліції, Геббельс - міністром пропаганди, Герінг - прем'єр-
міністром Пруссії, уповноваженим по виконанню 4-річ-ного плану, командуючим
військово-повітряними силами. Уповноважені партії - лейтери були у кожній
установі. За місцем проживання нагляд за громадянами здійснював блоклейтер
(«блок» - це 40-60 сімей).
За безпосередньої участі імперського об'єднання німецької промисловості,
очолюваного Круппом, було підготовлено закон від 27 лютого 1934 р. про
заснування загальної імперської палати, яка стояла над 7-ма господарськими
групами, ті в свою чергу об'єднували 23 господарських палати, що
підпорядковували собі 170 галузевих і територіальних палат. З допомогою цього
громіздкого механізму міністр економіки керував народним господарством. Дрібні
підприємства підлягали примусовому картелюванню. Підприємства з капіталом
менше 100 тис. марок ліквідовувалися, нові могли утворюватися з капіталом не
менше 500 тис.
21. Каральна система фашистської диктатури в Німеччині ( СА, СС, СД,
гестапо, концтабори, поліція та ін.). Падіння фашистської диктатури.
30 червня 1934 р. Гітлер провів т. зв. «Ніч довгих ножів». Була знищена верхівка
штурмових загонів і її провідник Рем. Після цього «ко-ричневосорочечники» були
швидко зведені до рангу чогось на зразок радянських добровільних народних
дружин, втративши значення самостійної військової і політичної сили. Натомість
незмірно зросла роль «охоронних загонів» (СС), куратором яких був призначений
Гіммлер. Це була своєрідна расова еліта- зі 100 кандидатів утверджувалося не
більше 10-15, при тому, що вимагався зріст понад 180 см, усі ознаки арійської раси
(колір очей і волосся, форма черепа тощо), а кандидатура дружин СС-івців
утверджувалася особисто рейхсфюрером Гіммлером. Пізніше, під час другої
світової війни, для есесівців влаштовували спеціальні будинки побачень, де расово
чисті німки вперше і востаннє бачили майбутніх батьків своїх дітей.
Новонароджених брала на своє виховання держава.
26 квітня 1933 р. було створено гестапо- таємна політична поліція. З листопада
1933 р. гестапо безпосередньо підлягало Герінгу, а з 1936 р.- Г. Мюллеру,
колишньому шефу баварської поліції. СД- есесівська служба безпеки будується як
надтаємна шпигунська організація для слідкування за ворогами партії в її рядах та
поза ними. 9 червня 1934 р. легалізована як «єдина служба політичної інформації і
захисту партії», тобто розвідки і контррозвідки НСДАП. Керівником СД до 1942 р.
був Гейдріх, далі - Кальтенбруннер. СД шпигувала навіть за найбільш
високопоставленими нацистами, не кажучи вже про рядових членів партії і
безпартійних. 26 червня 1936 р. в рамках ЗІПО (поліції безпеки) об'єднувалися
КРІПО (кримінальна поліція) та гестапо. У 1939 р. було створено єдину РСХА, яка
об'єднала усі каральні служби від СД до гестапо. Для розправи з противниками
режиму були організовані концентраційні табори. Першими великими таборами
були Дахау біля Мюнхена, Бухенвальд під Веймаром та Заксенхаузен на північному
заході. У роки Другої світової війни число таборів лічилося на сотні і тисячі, а
число ув'язнених -мільйонами. Особливо постраждали євреї, яких було винищено
близько 6 млн чоловік.
1 березня 1936 р. німецькі війська були в односторонньому порядку введені в
Рейнську демілітаризовану зону. 5 листопада 1937 р. Гіт-лер виступив перед
генералітетом з планом створення «нового порядку в Європі». Гітлер, не вагаючись,
порушував норми міжнародного права при здійсненні аншлюса Австрії, при
розчленуванні Чехосло-ваччини, при закулісному розподілі на сфери впливу
Східної Європи в радянсько-нацистському пакті Ріббентропа - Молотова, при
порушенні пакту з СРСР про ненапад 22 червня 1941 р. тощо. Для цієї держави
існували не норми міжнародного права, а міркування доцільності.
22. Передумови створення післявоєнної державності в Німеччині.
Потсдамська та інші конференції 1943 - 1945 р. Окупаційний режим.
Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Тегеранській (1943 p.),
Ялтинській (лютий, 1945 р.) та Потсдамській (літо, 1945 р.) конференціях США,
СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть
відстоював ідею розчленування переможеної Німеччини на п'ять територіальних
утворень, жодне з яких не могло б самостійно вести агресивну політику в
майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те,
що післявоєнна Німеччина обере «соціалістичний шлях розвитку». Зрештою, на
Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири
окупаційні зони: радянську, американську, англійську та французьку. Після
завершення денацифікації та процесу демократизації суспільного життя
передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми
союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалася «холодна війна» і поступатися
«своєю» Німеччиною на користь супротивника не побажали ані західні демократії,
ані тим більше прокомуністична Москва.
Вже в грудні 1946 р. створюється об'єднане англо-американське управління т. зв.
Бізонія - зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька
зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна
Республіка Німеччини.
23. Проголошення Федеративної Республіки Німеччини. Прийняття
Боннської конституції 1949 р. Державний устрій ФРН за Конституцією 1949 р.
Вже в грудні 1946 р. створюється об'єднане англо-американське управління т. зв.
Бізонія - зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька
зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна
Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською — від
назви першої столиці ФРН.
Основний закон Німеччини містить 146 статей. Окрім традиційного набору
буржуазних свобод німецькі законодавці включили до переліку основних прав
статтю, необхідність появи якої диктувалася гірким досвідом Веймарської
конституції (як відомо, у 1933 р. А. Гітлер прийшов до влади, не порушивши
жодного з її положень). Конституція ФРН проголошує: той, хто скористається
основними правами, аби зліквідувати ці основні права, буде позбавлений їх. Тим
самим заборонено право вільного висловлювання політичних поглядів для закликів
щодо скасування конституційних прав.
* Це не означає принципової неможливості внесення змін до Основного закону
(вони відбуваються шляхом голосування в бундестазі більшістю - у дві третини
голосів). Але ліквідація чи звуження основних конституційних прав громадян стали
неможливими. Громадяни ФРН отримали також конституційне право на опір у
випадку, якщо котрийсь із можновладців спробує обійти конституцію.
Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні
референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання
переростання сильної президентської влади в авторитарну).
* Виняток становить ст. 29, п. 2. Вона надавала можливість організації народних
ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму
включені до складу інших держав. Всенародне опитування допускається також в
разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального поділу.
24. Створення Німецької Демократичної Республіки. Входження НДР до
складу ФРН і Юридичне оформлення цього процесу, оцінка.
У перше десятиріччя прийняття конституції (1950 р.) при владі перебувала партія
Християнсько-демократичного Союзу (ХДС). У 1956 р. з ініціативи уряду була
внесена перша суттєва зміна до конституції 1949 р. - скасована ст. 4, яка забороняла
примус щодо несення військової служби. В країні була відновлена військова
повинність. Починаючи з 1957 р. у бундесвері відбули службу понад 6 мільйонів
молодих чоловіків, що становить могутню потугу резервістів на випадок
виникнення воєнної загрози. Канцлер Людвіг Ерхард ще у 60-ті роки вважав, що
прийшов кінець повоєнному періоду. Разом з тим, не можна не зазначити й того, що
лідер баварського Християнсько-соціального союзу (ХСС) (1945 р.) Й. Штраус вже
1966 р. не вірив у можливість «відродження німецької національної держави» у
кордонах 1934р.
На виборах до бундестагу 1969 р. перемогла коаліція соціалдемократичної (СДПН)
(1946 р.) та Вільної демократичної партій (1948 р.). Канцлером країни став соціал-
демократ В. Брандт. Були нормалізовані відносини з СРСР, Чехословаччиною та
Польщею , в 1974 р. був укладений Договір про відносини між ФРН та НДР. Обидві
німецькі країни одночасно (1973 р.) стати членами ООН. У країні були закладені
міцні застави системи соціального забезпечення. З 1970 р. видатки на соціальну
допомогу почали стрімко зростати, що було продовжено і за правління
християнських демократів.
Саме Німеччина у цей час стає головним рушієм ідеї Об'єднаної Європи - без
внутрішніх кордонів і мит, з вільним рухом товарів та робочої сили та спільною
валютою євро. 14 червня 1985 р. була підписана Шенгенська угода, учасниками
якої стали Бельгія, Франція, Німеччина, Люксембург, Нідерланди. З 1990 р. до
Шенгенської групи приєдналися Іспанія та Португалія, з 1998 p.- Італія, Греція та
Австрія. Суть угоди полягає у тому, що між країнами-учасниками існує
домовленість з питань вільного безвізового пересування - як туристів, так і
найманої робочої сили. Майбутнє возз'єднання ФРН та НДР (3 жовтня 1990 р.)
не викликало особливого захвату у Вашингтоні, а британський прем'єр М.
Тетчер виступила його фактичним противником.
Майбутнє возз'єднання ФРН та НДР (3 жовтня 1990 р.) не викликало особливого
захвату у Вашингтоні, а британський прем'єр М. Тетчер виступила його фактичним
противником. Як висловлювання «Time»: «He виключено, що Німеччина буде
змушена перебрати на себе ту керівну роль у Східній Європі, яку раніше грав
Радянський Союз».
Об'єднання двох Німеччин відбулося відносно спокійно і без особливих емоцій
Столицю об'єднаної держави знову перенесли до Берліна. Дуже швидко виявилося,
що економіка НДР вимагає на модернізацію багатомільярдних капіталовкладень.
Східні німці («оссі») опинилися у новій державі в якості молодшого брата,
своєрідної мішені для кепкування.
Політологи почали із занепокоєнням фіксувати спалах неонацистських проявів на
землях колишньої НДР. Це знаходило свій вияв у погромах місць проживання
«гастрарбайтерів», особливо турецьких, в актах антисемітизму, в успіху
неонацистів на виборах. Своєрідним лакмусовим папірцем настроїв Берліна, як
вважають, стала позиція країни в югославському питанні. З одного боку, ФРН
поспішила визнати незалежність Хорватії, що в значній мірі відбилося на процесах
розпаду СФРЮ. З іншої сторони, Берлін відмовився надати свої сухопутні сили для
використання за межами країни під час спільної акції країн НАТО проти Белграда у
1999 р. Очевидно, можна говорити про бажання ФРН відігравати більш значну роль
у світових і особливо європейських справах при бажанні дотримуватися
миролюбного зовнішньополітичного курсу.
Об'єднання Німеччини, яке стало, як вважають, «зоряним часом» канцлера Г. Коля,
згодом було однією з причин втрати влади ХДС. Західні німці не змогли
«пробачити» надто великих, як на думку рядового виборця, федеральних
капіталовкладень в економіку східних земель, «оссі» у свою чергу вважали, що їх у
чомусь навіть «обманули», якщо виходити із настроїв і сподівань 1990 р.
25. Виникнення фашистського руху в Італії. Прихід фашистів до влади.
Особливості італійського фашизму.
Творцем італійського фашизму вважають Беніто Муссоліні.
У 1920 р. в зруйнованій війною Італії відбувся 1881 страйк в промисловості . В
1921 р. в Італії виникла комуністична партія, і країна стояла на порозі соціальної
революції. Альтернативою комуністам виступили фашисти, які на відміну від
т радиційних буржуазних партій ма ли власні воєнізовані загони -
«чорносорочечників», набраних з люмпенів, «золотої молоді», карних злочинців. Ці
загони використовувалися під час розгону лівих мітингів і демонстрацій, для
боротьби з пікетами страйкарів тощо.
В листопаді 1921 р. було створено Національну фашистську партію, яка практично
відразу отримала велику фінансову підтримку крупної буржуазії. На перших же
виборах ця партія зібрала 35 з 500 місць у парламенті. Цьому успіху сприяло не
лише фінансування партії, але й демагогічна пропагандистська кампанія.
Отримуючи підтримку від Всезагальної конференції промисловців, фашисти
вимагали 8-годинного робочого дня, загального прямого виборчого права чоловіків
і жінок, свободи друку тощо.
28 жовтня 1922 року відбувся похід фашистських загонів (до 40 тис. чоловік) на
Рим. Маршал Бадольо потім говорив, що вистачило б 15-хвилинної стрілянини, але
уряд боягузливо пішов у відставку. ЗО жовтня Муссоліні запропонував
парламенту свій склад уряду і був підтриманий лібералами і католиками.
Перехід до диктатури стався у кілька етапів і був завершений в січні 1925 р. На
першому етапі було скасовано право селян захоплювати необроблювані землі,
встановлено жорсткий контроль над профспілками, внесено реакційні зміни в
робітниче законодавство. В Італії діяли десятки дрібних партій і груп. Для того,
щоб нібито подолати відсутність єдності в суспільстві, було запропоновано закон,
за яким партія, що набрала принаймні 1/4 голосів виборців, отримує 2/3 місць у
парламенті.
На виборах 1924 р. за Муссоліні і його партію було подано саме 1/4 голосів .
Соціаліст Матеотті спробував розкрити шахрайство на виборах, але був убитий.
Опозиція на знак протесту пішла з парламенту і утворила т. зв. Авентінський блок
за участю соціалістів, республіканців, католиків, а потім і комуністів.
Скориставшись відсутністю парламентської опозиції, в січні 1926 р. уряд Муссоліні
присвоює собі право видавати декрети в обхід парламенту.
У листопаді 1926 р. були опубліковані «Надзвичайні фашистські закони»: розпуск
офіційних партій, закриття їх друкованих органів і заборона профспілок, крім
одержавлених фашистських; відновлення смертної кари за політичні злочини;
введено надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну (позасудову) висилку.
Скасовувалися місцеві органи самоуправління, замість них призначалися
чиновники (т. зв. подеста). Політична поліція ОВРА провела широкомасштабні
арешти, зокрема, було ув'язнено 12 тис. комуністів.
26. Зміни в державному устрої та політичному режимі Італії в період
фашистської диктатури. «Корпоративна система». Падіння режиму.
Одночасно зростала особиста влада Муссоліні. Якщо на початках прем'єр був
відповідальний перед королем, то уже законом 1925 р. «Про повноваження голови
уряду» встановлювалася невідповідальність прем'єра перед парламентом, а
міністри перетворювалися на чиновників, відповідальних перед головою уряду.
Уже згаданий закон 1926 р. «Про право виконавчої влади видавати юридичні
норми» не робив жодної фактичної різниці між «законами», що їх видавав
парламент, і «декретами-законами», прийнятими урядом. До 1928 р. Італія
досягнула серйозних успіхів у своєму розвитку. Обсяг промислового виробництва
зріс на 60% , a доходи селян підвищилися на 40%. Одночасно було завдано
серйозного удару по мафії. Разом з тим фактично було відмінено 8-годин-ний
робочий день, контроль над доходами монополій тощо. Таке поєднання
забезпечувало відносну стабільність уряду Муссоліні, дозволило провести
«Реформу політичного представництва» (1928 p.).
На місце парламенту поступово було поставлено Корпоративну палату. Кандидати
в депутати цієї палати висувалися в основному профспілками. Потім Велика
національна рада фашизму (штаб партії) обирала із загального списку 400
«найдостойніших» кандидатів. Виборцям надавалося право схвалювати ці
призначення. Право голосу надавалося чоловікам старшим за 21 рік, якщо вони
відповідали одній з чотирьох вимог: а) платили внески у профспілку або б)
сплачували річний податок у розмірі понад 100 лір, або в) тримали цінні папери
(державні або банківські), або г) належали до церковного кліру.
В Італії протягом 1926-1934 pp. виникла т. зв. корпоративна держава. Загалом
було створено 22 корпорації в різних галузях промисловості, торгівлі, сільського
господарства, послуг. Головою кожної з 22 корпорацій був сам Муссоліні. Він же
очолював Міністерство корпорацій. У 1938 р. «Палата фашистських організацій і
корпорацій» офіційно замінила парламент, який уже в 1924-1928 pp. фактично
втратив свою роль. Цей крок мав чисто символічне значення. Натомість каральні
органи держави ставали усе потужнішими. До 1926 р. в Італії не було політичної
поліції, цю роль виконували карабінери - військова жандармерія. З приходом
фашистів до влади було створено «організацію охорони від антифашистських
виступів» (ОВРА). Одночасно були створені особливі «поліцейські суди» за участю
начальника поліції, прокурора, начальника фашистської міліції та ін. осіб.
Як вищий суд діяв Особливий трибунал з числа генералів сухопутних сил, авіації,
міліції та адміралів флоту. Цей трибунал розглядав найважливіші справи у
максимально пришвидченому порядку - за 48 годин. Звинувачувальний акт
видавався звинуваченому в день процесу, захисника могли перервати і навіть
посадити за грати за «неповагу до закону». Вердикти оскарженню не підлягали,
смертний вирок виконувався негайно.
Фашистська партія стала частиною державного апарату. Партійні з'їзди та інші
форми партійного самоуправління скасовувалися. Головою ради ставав голова
уряду. Рада завідувала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші
законопроекти, утверджувала на вищі посади. Цей особливий статус єдиної
дозволеної партії освячувався авторитетом короля. Так, статут партії формально
затверджувався королівським декретом, а офіційний керівник партії (секретар)
призначався королем за поданням прем'єра.
Характеризуючи цей період політичного життя Італії, зауважимо, що саме у цей час
Ватикан офіційно став суверенною державою і отримав свій сучасний статус. Це
було закріплено в 1928 р. Латеранськими договорами з Пієм XI. У галузі
зовнішньої політики фашистська Італія висувала претензії на відродження Римської
імперії. У Франції мали бути відібрані Савойя, Ніцца і Корсика, до складу Італії
повинні були увійти о. Мальта та о. Корфу. На Африканському континенті Італія
претендувала на усю Східну Африку. Реально ж вдалося захопити Абіссінію, тобто
сучасну Ефіопію, у 1936 р. та Албанію у 1939 р.
Режим Муссоліні першим серед фашистських режимів зазнав військової, а відтак і
політичної поразки. В 1943 р. розпочалася висадка союзників на Сицилії . В країні
відбувся антифашистський переворот. Муссоліні був ув'язнений.

27. Проголошення республіки в Італії та прийняття конституції 1947 р.

Державний устрій Італії за конституцією 1947 р.
22 грудня 1947 р. більшістю Установчих зборів була схвалена конституція, яка
вступила у силу 1 січня 1948 р. Згідно з конституцією вищим законодавчим
органом республіки виступає парламент, що обирається на загальних виборах з
таємним голосуванням по пропорційній системі. Конституція проголошує
принципи децентралізації правління, широкої автономії областей, незалежності
судової влади. Конституція визначає громадянські свободи: свободу політичних
поглядів, організацій, зборів, свободу особи і ін.
З прийняттям конституції особливо гостро постало питання про Латеранські угоди
1929 p., які визначали принципи взаємовідносин держави та католицької церкви.
Проти їх збереження різко виступила впливова Італійська соціалістична партія, але
комуністи з тактичних міркувань цей документ підтримали. Тим самим церковний
шлюб в Італії був визнаний нарівні з громадянським, розводи у відповідності з
церковною доктриною не визнавалися законом, заборонялися аборти, зберігалося
викладання церковної доктрини в початковій школі тощо.
На парламентських виборах 18 квітня 1848 р. перемогу здобула ХДП.
Чотирьохпартійна «коаліція центру» сформувала уряд, його прем'єром став Де
Гаспері. 28 червня 1948 р. у Римі між Італією та США було підписано двосторонню
угоду про надання країні обіцяної за «Програмою відбудови Європи» (план
Маршалла) економічної допомоги. У грудні 1948 р. італійський уряд звернувся до
уряду США з проханням про включення країни до НАТО. Обговорення цього
питання в парламенті тривало без перерви 58 годин підряд і завершилося
голосуванням більшості 18 березня 1949 р.
Важливу роль у житті Італійської республіки традиційно відіграє католицька
церква. В жовтні 1978 р. вперше було порушено традицію, що встановилася після
смерті голландця Адріана VI, за якою папами обиралися лише італійці. Новий
понтифік Іоан Павел II (Кароль Войтила) по-новому розставив акценти в політиці
Ватикану. В програмній енцикліці «Редемптор Гомініс» (березень, 1979 р.) папа
заявив, що: «злидні і голод на земній кулі могли б бути в найкоротші часи
ліквідовані, якби гігантські мілітаристські бюджети ... були спрямовані на
виробництво необхідних засобів існування». В 1980 р. в енцикліці «Дівес ін
мізеркордіа» папа висловив побоювання, що військовий конфлікт, розв'язаний за
наявності у ворогуючих сторін ядерних арсеналів, може призвести до «часткового
знищення людства».
28. Відновлення незалежності Польської державності у 1918 — 1919 рр.
Конституція .1921
У вересні - листопаді 1917 р. західні держави Антанти визнали офіційним
представником польського народу Польський Національний комітет, сформований з
політичних емігрантів у Парижі. У січні 1918 р. президент СІЛА В. Вільсон
включив у свою відому програму повоєнного перетворення Європи пункт про
створення Польської держави з «доступом до моря». Місяцем раніше уряд Леніна
задекларував право поляків на створення власної держави, а 29 серпня 1918 р. він
же анулював усі договори про поділи Польщі, укладені царизмом після 1772 р.
Після військової поразки Німеччини та Австро-Угорщини в світовій війні в ніч з 6
на 7 листопада 1918 р. в Любліні було сформовано уряд незалежної Польщі під
проводом галицького соціал-демократа Ігнаци Дашинського. Цей уряд проголосив
Польщу народною республікою, та проіснував він недовго. Повернення 10
листопада у Варшаву з німецької в'язниці в Магдебурзі Юзефа Пілсудського
змінило розстановку політичних сил. Уже 11 листопада Регентська рада у Варшаві
передала цьому політику усю повноту влади «з метою збереження порядку в
країні».
На вимогу Пілсудського уряд Дашинського пішов у відставку та був сформований
новий уряд, очолений правим соціалістом Є. Морачевським. В січні 1919 р.
Пілсудський провів заміну прем'єра. На чолі польського уряду став формально
безпартійний І. Падеревський. Того ж місяця відбулися вибори до установчого
сейму, на яких більшість виборола партія народної демократії (ендеки).
Пілсудський зберіг пост «начальника держави».
Новий уряд Польщі визнав встановлений де-факто 8-годинний робочий день та
інші завоювання мас. У липні 1919 р. сейм прийняв постанову про принципи
земельної реформи, яка передбачала максимум земельного володіння у 180 га на
господарство.
Новостворена Польська держава вела бойові дії практично проти всіх сусідів з
метою максимального розширення своєї території. Жертвами польської агресії
стали ЗУНР (окупована 16 липня 1919 p.), Білорусь, Литва (Вільнюс до 1939 р.
входив до складу Польщі), німецьке та чеське населення західних та південно-
західних рубежів.
У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі
права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого
депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені.
Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну
рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з
важливіших основ соціального ладу та правового порядку».
29. Характерні риси державно-правового розвитку Польщі 1921 - 1939 рр.
(Друга Річ Посполита). Режим «санації».
У березні 1921 р. Сейм прийняв конституцію Польської республіки. Законодавчі
права надавалися двопалатному парламенту. Повноваження президента, якого
депутати сейму і сенату обирали на 7 років, були конституцією суттєво обмежені -
ендеки обґрунтовано побоювалися обрання на цей пост Ю. Пілсудського.
Конституція проголошувала основні буржуазно-демократичні свободи, офіційну
рівність усіх віросповідань. Право приватної власності оголошувалося «однією з
важливіших основ соціального ладу та правового порядку».
Після парламентських виборів у листопаді 1922 р. до влади прийшов блок ендеків
та християнських демократів. Президентом країни став проф. Г. Нарутович,
підтриманий лівими та партіями національних меншин. Уже 16 грудня він був
убитий фанатиком. Новим президентом став С. Войцеховський, представник партії
заможного селянства «П'яст». Проте в країні продовжувало наростати
протистояння між правими і лівими.
12-14 травня 1926 р. Ю. Пілсудський провів в державі антиурядовий переворот.
Однак зайняти посаду президента демонстративно відмовився - незважаючи на те,
що був обраний абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату.
Пілсудський оголосив, що займатиме лише посади військового міністра та
головного інспектора армії. Підтримали Пілсудського не тільки військові, але й ліві
сили, зокрема соціалістична (ППС) та комуністична (КПП) партії. Проголошений
Пілсудський режим «санації» (дослівно - оздоровлення) в загальних своїх
рисах був близьким до італійського фашизму та німецького націонал-
соціалізму, хоча й не таким жорстким за своєю суттю.
У своєму розвитку міжвоєнна Польща пройшла три етапи. Уже на першому
(1918-1926 pp.) етапі в умовах відносно демократичної конституції 1921 р. було
заборонено КП Польщі, придушено національно-визвольний рух. Період первинної
фашизації суспільного життя (1926-1935 pp.) ознаменувався зосередженням
фактичної влади в руках «головного інспектора збройних сил» Ю. Пілсудського.
Парламент міг бути розігнаним за одним словом Пілсудського, президент отримав
право видання актів, що за дією не відрізнялися від закону. На цей період припадає
і т. зв. пацифікація 1930 p., що охопила понад 900 населених пунктів Західної
України. Це «умиротворення» означало погром місцевих відділків «Просвіти»,
фізичну розправу з чоловічим населенням, ув'язнення сотень свідомих українців.
Період посиленої фашизації розпочався з уведенням реакційної конституції 1935 р.
За нею, єдина реальна влада зосереджувалася в руках президента, відповідального
лише «перед богом та історією за долю держави». Під головуванням президента
перебували уряд і сейм та сенат, збройні сили, суд, державний контроль. Президент
на власний розсуд призначав голову Ради Міністрів і самих міністрів, скликав і
розпускав парламент, заключав і ратифікував міжнародні договори. Президент
командував Збройними Силами. У певних випадках мав вплив на визначення
наступника, на власний розсуд міг відкликати прем'єр-міністра, голову Верховного
Суду, вищих воєначальників. Йому належало право помилування і право передачі
під суд членів уряду. Його декрети мали силу закону. Фактично, юридичне
ссфдстановище польського президента мало чим відрізнялося від німецького
«фюрера», італійського «дуче» чи іспанського «каудільйо».
30. Демократична революція в Польщі 1989 - 1991 рр. Подальший державно
- політичний: розвиток країни. Конституція 1997 р.
Конституція 1997 р.Економічна й політична криза тоталітаризму в СРСР відбилася
на внутрішньополітичній ситуації у «країнах соціалістичного табору».
Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася
наприкінці 80-х рр. у Польщі. Парламентські вибори у червні 1989 р. стали
своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні
сили. Визначну роль почало відігравати опозиційне щодо комуністичного режиму
профоб'єднання «Солідарність». Один із його керівників, Т. Мазовєцький, став у
вересні 1989 р. головою уряду, а президентом Польщі в грудні 1990 р. під час
всенародного голосування було обрано лідера «Солідарності» Л. Валенсу. Сейм у
1989 р. прийняв нову назву Польщі — Республіка Польща.У Польщі почалося
здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л.
Бальцеровичем, відомої під назвою «шокова терапія». Складовою її частиною була
відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також
приватизація державного сектора. Реформа призвела до значного падіння рівня
життя населення, однак за короткий строк стабілізувала ринок. Хоча західні
держави надали Польщі кредити для поліпшення економічної ситуації, падіння
рівня життя зумовило незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 р.
вони віддали свої голоси за лівих. У листопаді 1995 р. президентом Польщі обрано
соціаліста О. Кваснєвського.Усвідомлення невідворотності змін привело
реформаторів з ПОРП і політичну опозицію до переговорів «круглого столу» на
початку 1989, які поклали початок переходу від тоталітаризму до демократичного
суспільства. За угодою між урядом і «Солідарністю» було сформовано перехідні
Національні збори (сейм і сенат), які розпочали період реформ. Було запроваджено
політичну демократію, внаслідок якої виникли десятки нових партій різної
орієнтації, почалось здійснення переходу до ринкової економіки шляхом
роздержавлення власності (план віце-прем'єра Лешека Бальцеровича). На поч. 1990
ПОРП саморозпустилась, засудивши практику соціалістичного будівництва".
Замість неї утворились ряд лівих робітничих партій, найвпливовішою з яких була
Соціал-Демократія Республіки Польща. Були внесені зміни у Конституцію Польщі,
які проголошували Польщу демократичною республікою. Влітку 1991 відбулись
перші демократичні вибори у Національні збори, які не дали переваги жодному
політичному угрупуванню. Восени того ж року президентом країни було обрано
Леха Валенсу. Після розпуску Організації Варшавського Договору і Ради
Економічної Взаємодопомоги Польща проголосила курс на інтеграцію у
Європейське Співтовариство і вступ до оборонного союзу НАТО. Труднощі
перехідного періоду супроводжувались страйковими кампаніями і частими змінами
урядів, які шукали шляхи економічної і соціальної стабілізації. Нові вибори у
Національні збори (дострокові внаслідок урядової кризи), що відбулись восени
1993, принесли перевагу лівим силам, об'єднаним у Союзі Демократичної Лівиці
(соціал-демократи, соціалісти, людовці та ін.). Уряд, який очолив людовець
Балдемар Павляк, запропонував програму дальших ринкових реформ з орієнтацією
на їх соціальну спрямованість. У 1993—1994 намітились тенденції до стабілізації
економічного розвитку і політичного життя демократичної Польщі. Конституція
Республіки Польща є головним законодавчим актом і основою пристрою
польської держави. Гарантує цивільні права і свободи, визначає
взаємовідносини між законодавчими, виконавчими та судовими органами,
встановлює загальний порядок і спосіб формування вищих ланок державної
влади, таких як Сейм, Сенат, президент і Рада міністрів, безпосередньо
впливає на пристрій системи правосуддя, місцевого самоврядування та
органів державного контролю. Регулює також питання, пов’язані з організацією
урядової адміністрації, управління державними фінансами та надзвичайними
ситуаціями (надзвичайних становищем).
Польська держава є першопрохідцем європейського конституціоналізму. У 1791 р.
Сейм Речі Посполитої обох народів прийняв перший на Старому континенті
основний закон, який пізніше отримав назву Конституція 3 Травня.Конституція
Республіки Польща гарантує дотримання всіх цивільних прав, визнаних норм
демократичної правової держави – свободи і прав особистих, політичних,
економічних, соціальних і культурних.Конституція забезпечує всім громадянам
рівноправність перед законом (незалежно від статі, раси, професії, національності і
освіти), свободу і недоторканність особи і житла, свободу совісті і віросповідання,
право на справедливий суд (на основі презумпції невинності) і право на захист
життя.Конституція також гарантує: свободу та охорону таємниці кореспонденції,
свободу вираження поглядів, свободу слова, союзів і зборів в мирних цілях, право
участі в органах державної служби, обрання органів влади Республіки Польща і
право на отримання вичерпної інформації про діяльність органів державної влади.