1) Конституціоналізм – політико-правова система держави і суспільства.
o закладення механізмів і процедур здійснення владних функцій;
В українській конституційно-правовій науці виокремлюється три основні
підходи до визначення конституціоналізму: політичний, філософський і
юридичний.
У політичному аспекті конституціоналізм розкривається як особливий
характер відносин між державою і суспільством на основі консенсусу, як
ідейно-політична доктрина і рух, скарбниця національної ідейно-політичної
думки та державно-правової практики.
У філософсько-історичному – як вчення про конституції, включаючи
передконституційні ідеї природного права, договірного походження
держави, вчення про демократію тощо.
В юридичному аспекті конституціоналізм розуміється у вузькому сенсі як
особливий режим функціонування державної влади на основі методів
конституційного регулювання.
Конституціоналізм – це публічно-правова система конституційної
організації сучасного суспільства на основі права, демократії та утвердження
конституційно-правової свободи людини, змістом якої є конституція та
конституційне законодавство, конституційні правовідносини, конституційна
правосвідомість, конституційний правопорядок, функціонування якої
спрямоване на обмеження (самообмеження) публічної влади на користь
громадянського суспільства, прав і свобод людини.
2) Зміст системи сучасного українського конституціоналізму.
Змістом системи сучасного українського конституціоналізму є
конституція та конституційне законодавство; конституційна правосвідомість;
конституційні правовідносини; конституційний правопорядок.
Конституція є ядром конституціоналізму. Це зумовлено насамперед тим,
що вона є носієм політико-правових цінностей:
o визначення людини найвищою соціальною цінністю;
o обмеження влади держави;
o закладення основ формування та функціонування інститутів
громадянського суспільства;
o визначення юридичних меж втручання держави у сферу політичної,
економічної і соціальної свободи людини.
Разом із Конституцією України нормативною основою системи сучасного
українського конституціоналізму та складовою його змісту є конституційне
законодавство.
Конституція у повному обсязі виконує свої функції, якщо на її основі
формується і функціонує конституційне законодавство.
Суб’єкти конституціоналізму:
o фізична особа (людина, громадянин)
o народ як владний суверен (правоздатність якого у конституційному
праві є абсолютною)
o джерело влади в демократичній державі
o колективні суб’єкти, що відіграють важливу роль у формуванні
громадянського суспільства (юридичні особи публічного права).
Юридичні особи публічного права за своїм походженням – це публічні
утворення, наділені державно-владними, самоврядними і корпоративними
повноваженнями. До юридичних осіб публічного права, які володіють
конституційною правосуб’єктністю, належать: органи державної влади та
місцевого самоврядування.
Велике значення в системі конституціоналізму має конституційна
правосвідомість як особливий вид правової свідомості, в структурі якого
виокремлюють чотири основоположні елементи:
o конституційно-правова психологія - це психічне (суб’єктивне)
відображення елементів конституціоналізму в процесі індивідуальної і
колективної соціальної діяльності, їхнє сприйняття і ставлення до них.
Конституційно-правова психологія простежується через емоційні
установки і переживання індивідуальних суб’єктів, а також 10 через
масові психологічні стереотипи юридичної поведінки і ставлення до
конституційних явищ;
o конституційно-правова ідеологія - система поглядів, що відображають
цінності, принципи, процеси формування і функціонування
конституціоналізму, його роль і значення в житті держави, суспільства,
людини. Основні ідеологічні постулати відображено в конституції
держави, яка позначає як досягнутий рівень розвитку суспільства, так і ті
цілі й завдання, які належить досягти й вирішити;
o конституційно-правова духовність – система думок, вірувань, навичок,
правового духу, що створює цілісну картину конституційно-правового
життя. Конституційно-правову духовність спрямовано передусім на
утвердження віри у право. Саме невіра у право, неповага до Конституції
як до Основного Закону держави, до конституційних цінностей є проявом
кризи конституційно-правової духовності і, як наслідок, призводить до
деформації правосвідомості. В Україні спостерігається найважча форма
деформації професійної правосвідомості серед окремої частини
державних службовців – корупція.;
o конституційно-правовий світогляд – це різновид юридичного світогляду,
що відображує вихідну світоглядну позицію суб’єкта (індивідуального чи
колективного) щодо конституційно-правових теорій і реалій.
3) Генезис українського конституціоналізму: загальна характеристика.
У генезисі конституціоналізму виокремлюють три періоди (з відповідними
етапами): становлення (передісторію), розвиток (історію) і системне
формування.
У періоді становлення (передісторії) конституціоналізму виокремлюються
етапи: античність; раннє середньовіччя (IV–X ст.ст.); класичне середньовіччя
(друга половина XI – кінець XV ст.); пізнє середньовіччя – ранній Новий час
(XVI–XVII ст.ст.). Цей період характеризується таким:
а) формуються перші уявлення щодо правил, принципів та форм організації
суспільства, соціально-правового устрою життя людей, їхніх
взаємовідносин із владою, які були оформлені у біблейські істини
(заповіді), міфологічні епоси, трактати мудреців та філософів періоду
античності, які стали витоками (предтечею) основних принципів
конституціоналізму, а саме: ідеї справедливості, свободи, загального
добробуту, непорушності закону;
б) формується та досягає свого розквіту афінська демократія, досягнення
якої увійшли до інтелектуального багажу конституціоналізму;
в) формується римське право та виникає римська юриспруденція, їхні
основні принципи та положення належать до витоків правової основи
конституціоналізму;
г) розвивається правова культура Візантії (ІХ–ХІ ст.ст.), здобутки якої, а саме:
посилення ролі законів, що були запроваджені замість неписаних
місцевих звичаїв, встановлення принципів «справедливого» правосуддя
та їхніх гарантій – вплинули на формування концептуальної парадигми
конституціоналізму;
д) виникає міське право, з чим пов’язані формування міської демократії,
громадянського суспільства, поява «конституційно-договірного» джерела
права – міського статуту, що були витоками місцевого самоврядування як
публічної (муніципальної) влади, так і інституту громадянського
суспільства, без якого неможливими є реалії конституціоналізму;
е) приймаються перші правові документи (Велика Хартія Вольностей 1215 р.
у Вели- 12 кій Британії, Золота булла 1356 р. у Німеччині, Великий
Березневий ордонанс 1357 р. у Франції), що стали правовою предтечею
сучасного конституціоналізму;
Розвиток (початок власне історії) конституціоналізму припадає на період
Нового часу (XVII–XIX ст.ст.) та характеризується таким:
а) відбуваються революційні зміни феодальної форми правління,
подолання абсолютистських режимів республіканськими,
аксіоматизуються ідеї свободи і рівності, права людини проголошуються
природними і невідчужуваними, що відображується у перших
конституційних актах англійської, американської та французької
революцій, у цих умовах конституційний лад стає об’єктивною
реальністю, з’являються елементні складові сучасного
конституціоналізму;
б) з’являються перші конституції в сучасному розумінні – як основні закони
держави і суспільства;
в) формуються теорії, доктрини та концепції, що стали підґрунтям теорії
сучасного конституціоналізму, а саме: теорія природного права (Кант,
Гегель, Вольтер, Руссо, Гоббс, Локк, Грацій, Спіноза), концепція
природних прав людини та їхні три «стрижні» – свобода, рівність,
 власність, що стали тими основами, на яких будується громадянське
суспільство, яке є передумовою сучасного конституціоналізму, теорія
поділу влади (Д. Локк, Ш-Л. Монтеск’є); розвивається теорія народного
суверенітету у працях Ж-Ж. Руссо; спостерігається розвиток української
національної конституційної думки (сер. XVIII – початок XX ст.).
Системне формування конституціоналізму починається з Новітнього
часу і триває в сучасності. У цей період український конституціоналізм
набуває власних, характерних («українських» у державницькому сенсі) ознак.
Цей період в юридичній літературі характеризують як «добу державного
відродження» – час практичного конституційно-правового будівництва двох
українських держав – Української Народної Республіки і Західноукраїнської
Народної Республіки.
Для України це був період конституціоналізації, а саме: прийняття таких
важливих актів, як :
 універсали Центральної Ради,
 Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний
устрій, права і вольності УНР) від 29.04.1918,
 акти конституційного характеру Української Національної Ради у Львові
(1918 р.),
 Універсал Директорії УНР – «Акт Злуки» ,
а також розробка проєктів:
 демократичних конституцій України (проєкт Основного Державного
Закону Української Народної Республіки 1920 р.,
 проєкт Конституції (основних державних законів) УНР Отто Ейхельмана
1920 р., проєкт Конституції ЗУНР С. Дністрянського 1920 р.).
Аналізуючи цей історичний період розвитку України, О. Мироненко
характеризує його як ‘революційний конституціоналізм’. Після «захоплення
більшовиками» України та встановлення «радянської влади» на її території,
починається доба, яку слід відзначити як занепад розвитку українського
конституціоналізму.
І тільки наприкінці ХХ століття, коли Україна набула незалежності (1991 р.),
починає відроджуватися й український конституціоналізм на основі
найкращих традицій європейського конституціоналізму. Визначена ще у 1918
р. М. Грушевським необхідність європейського напряму розвитку України,
тобто її ‘західної орієнтації’, без ‘московської орієнтації’ (М. Грушевський) і
сьогодні звучить актуально.
При цьому слушним є обґрунтування необхідності такого напряму розвитку
України, яке було зроблено М. Грушевським, а саме: ‘Україна ХІХ в. була
відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на Північ, ткнута носом в
глухий кут великоросійської культури й життя.
Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і
географічне сформованої колії й викинено на великоруський грунт, на поток і
розграблення’ (М. Грушевський). Історія розвитку українського
конституціоналізму та української державності виявилася циклічною, адже
Україна протягом понад сімдесяти років ХХ століття теж була відірвана від
європейського співтовариства. І тільки наприкінці ХХ століття Україна почала
упевнено рухатися у євроінтеграційному напрямі на основі найкращих
здобутків європейського конституціоналізму.
4) Новітній період розвитку сучасного українського конституціоналізму.
З моменту проголошення незалежності України, її самостійності (1990–1991
рр.) починається якісно новий період у формуванні науково-практичної
парадигми сучасного українського конституціоналізму, який
характеризується здійсненням політико-правових перетворень.
Перший етап політико-правових перетворень охоплюється часовими
рамками з 1989 р. до 1996 р. та виявився у здійсненні конституційної
реформи.
Конституційна реформа в Україні – це політико-правовий процес
поетапного перетворення конституційного законодавства (зі зміною тексту
Конституції), розвитку конституційних правовідносин та конституційної
правосвідомості, створення системи забезпечення (охорони) конституційного
правопорядку з метою формування сучасного українського
конституціоналізму.
Перший етап політико-правових перетворень (конституційна реформа)
характеризується такими ознаками:
1) реформу було спрямовано на сутнісні зміни державного і суспільного
ладу, у цей період приймаються акти (Декларація про державний
суверенітет 1990 р. і Акт проголошення незалежності України 1991 р.), що
мали значення «конституційного оформлення» України як незалежної,
суверенної держави;
2) реформа відрізнялася високою динамічністю проведення (в період з 1989
р. по 1996 р. було ухвалено понад два десятки законів про внесення змін
і доповнень до чинної тоді Конституції 1978 р.);
3) активізувалася конституційно-проєктна робота, яка відбувалася з
урахуванням того, що в центрі уваги нової Конституції має бути людина як
найвища соціальна цінність, що у Конституції мають бути втілені ідеали
правової держави та загальнолюдські цінності, у проєктах Конституції
містилися положення, що відіграли значущу роль у становленні
вітчизняного конституціоналізму – це втілення нової для України того
часу концепції прав людини, згідно з якою конституційно визначалися
природні права людини, новаційні принципи правового статусу людини,
запровадження інституту конституційних законів, закладалися
конституційні основи громадянського суспільства;
4) передбачалася зміна всіх галузей законодавства на основі нових
конституційних принципів, що відповідали принципам сучасного
конституціоналізму;
5) здійснювалася легітимація нових політико-правових і державних
інститутів (парламентаризму, президентства, місцевого самоврядування,
конституційної юстиції, уповноваженого з прав людини);
6) створювались умови щодо формування сучасного українського
конституціоналізму.
Другий етап політико-правових перетворень починається із прийняття
Конституції України 1996 р. і відрізняється такими ознаками:
1) продовження пошуку оптимальної моделі державного правління для
України з пропозиціями подальшої модернізації Конституції України;
2) часткові зміни конституційного законодавства у процесі впровадження
конституційних положень у конституційно-правову практику;
3) концептуальне оформлення та законодавче забезпечення на основі
положень чинної Конституції організації та здійснення публічної
(державної та публічно-самоврядної) влади;
4) здійснення політичної реформи, яка частково втілилася в ухваленні
Закону України від 08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до
Конституції України»;
5) внесення часткових змін до Конституції України (Закон України від
01.02.2011 № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо
проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента
України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих
рад та сільських, селищних, міських голів»; Закон України від 19.09.2013
№ 2952-VI «Про внесення змін до статті 98 Конституції України»).
Третій етап політико-правових перетворень починається з Революції
Гідності (кінець 2013 р. – початок 2014 р.) та характеризується багатьма
важливими політико-правовими подіями, що сприяли розвитку української
державності, втім основними подіями того часу у контексті аналізу
розвитку системи українського конституціоналізму були:
1) повернення до Конституції України у редакції Закону України від
08.12.2004 № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України», який
був визнаний неконституційним Рішенням Конституційного Суду України
№ 20-рп/2010 від 30.09.2010, що негативно вплинуло на динаміку
політико-правових перетворень та викликало суспільний резонанс
(Постанова Верховної Ради України від 22.02.2014 «Про текст Конституції
України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями,
внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1
лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII»; Закон
України від 21.02.2014 № 742-VII 16 «Про відновлення дії окремих
положень Конституції України»);
2) внесення змін до Конституції України (Закон України від 02.06.2016 №
1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»,
Закон України від 03.09.2019 № 27-IX «Про внесення змін до статті 80
Конституції України (щодо недоторканності народних депутатів
України)»);
3) активізація євроінтеграційних процесів в Україні (Закон України від
07.02.2019 № 2680-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо
стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України
в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного
договору)»).
5) Український конституціоналізм та європейська інтеграція України.
Важливим напрямом сучасного етапу розвитку української державності та
українського конституціоналізму є євроінтеграція України.
Адже Україна – це європейська держава. Україна – це частина Європи не
тільки в географічно-територіальному сенсі, Україна – це частина
європейської культури, європейської історії, європейського співтовариства.
Український конституціоналізм ґрунтується на принципах європейського
конституціоналізму, вироблених людством упродовж усієї історії свого
розвитку та які стали світовими стандартами формування демократичної
держави і громадянського суспільства.
Тому євроінтеграційні прагнення України є природними, цивілізаційно
обумовленими, підтвердженими Революцією Гідності 2014 р., закріпленими
в Конституції України та заснованими на глибокому почутті українського
народу своєї причетності до європейської спільноти, європейської
ідентичності.
Інтеграційний шлях України до ЄС почався з моменту відродження України як
суверенної і незалежної держави та триває в сучасності, набуваючи
вирішального значення. Це був складний шлях.
Основні етапи інтеграційного шляху України до ЄС:
o започаткування відносин між Україною та ЄС (у 1991 р.);
o визначення членства України в ЄС перспективною метою української
зовнішньої політики (у Постанові Верховної Ради України від 02.07.1993
«Про основні напрями зовнішньої політики України»);
o підтвердження та розвиток курсу України на європейську інтеграцію як
довготермінову стратегічну мету (відповідно до Стратегії інтеграції
України до ЄС, яку затверджено Указом 17 Президента України від
11.06.1998, та Програми інтеграції України до ЄС, яка схвалена Указом
Президента України від 14.09.2000);
o здійснення переговорного процесу та досягнення політичних
домовленостей щодо укладення угоди між Україною та ЄС (під час
Паризького саміту Україна-ЄС 2008 р., Саміту Україна-ЄС у Києві 2011 р. та
ін.);
o вчинення Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та
Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і
їхніми державами-членами, з іншої сторони (Угоду ратифіковано Законом
України від 16.09.2014);
o трансформація відносин між Україною та ЄС від партнерства та
співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції (повною
мірою це відбулося з 01.09.2017, коли Угода про асоціацію між Україною
та ЄС повністю набула чинності);
o набуття Україною статусу кандидата у члени ЄС (23.06.2022).
Таким чином, Україна за достатньо короткий час зробила прорив на шляху до
повноправного членства в ЄС. Можна сказати, що залишився один крок на
євроінтеграційному шляху до досягнення мети – набуття статусу держави-
члена ЄС.
6) Категоріальне значення людського виміру конституційного права.
Людина у системі категорій конституціоналізму. Загальнолюдські політико-
правові цінності сучасного конституціоналізму.
Динаміка сучасних політико-правових перетворень з метою поступового
входження України до європейського правового простору, розвиток
суспільних відносин у контексті оновлення українського суспільства та
держави супроводжуються процесом еволюції у напрямі демократизації та
гуманізації всіх державно-правових та соціально-політичних інститутів.
Це означає, що «альфою та омегою» діяльності держави та суспільства
має бути людина як найвища цінність, права якої мають бути забезпечені
цілісною та змістовно повною системою гарантій з боку держави.
Адже права і свободи людини та їхні гарантії взагалі зумовлюють ‘зміст і
спрямованість діяльності держави’ (ст. 3 Конституції України), а турбота ‘про
забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя’ є одним з
головних мотивів ухвалення Конституції України, необхідності її захисту (ч. IV
Преамбули Конституції України).
Наслідком та водночас передумовою цього процесу є гуманізація
конституційного права та підвищення людського виміру конституційно-
правових реалій у контексті теорії «людиноцентризму».
Тенденція гуманізації конституційного права детермінована
демократизацією принципів і методів здійснення публічної влади,
розширенням спектра прав і свобод людини та громадянина, їхньою
гарантованістю та захистом з боку держави та від держави, зокрема від
неправових актів державної влади.
Генезис науково-практичної парадигми конституціоналізму свідчить, що
людина – це його основна цінність, а демократично-правова сутність
конституціоналізму детермінована його метою – обмеження публічної влади
на користь громадянського суспільства, прав і свобод людини та
забезпечення її конституційно-правової свободи.
Конституційно-правова свобода – це свобода в межах, окреслених правом
і заснованою на ньому конституцією держави. Водночас принцип
конституційно-правової свободи поширюється на всіх суб’єктів
конституційних правовідносин, у тому числі і на особу, і на державу.
Конституційно-правова свобода особи полягає в можливості «робити все,
що прямо не заборонено законом».
На відміну від свободи індивіда, свобода держави, її органів та інших
суб’єктів (юридичних осіб публічного права) полягає в можливості робити
тільки те, що «прямо передбачено законом».
Спільне між наведеними свободами полягає у тому, що жодна з них не
може бути безмежною. У сучасному конституціоналізмі свобода має
конституційноправові межі. Право забезпечує, і це є особливо важливим для
торжества конституціоналізму, не тільки «свободу для» – для активної
діяльності, дійового самовираження особи, але й «свободу від» – від
обмежень та втручання в життєдіяльність особи.
Людина є важливою категорією конституціоналізму та водночас має
особливе композиційне значення в системі загальнолюдських політико-
правових цінностей сучасного конституціоналізму, до якої належать
цінності, що визначають:
o спрямованість конституціоналізму та зміст його принципів (людина,
конституційно-правова свобода, право та верховенство права,
демократія);
o нормативну основу конституціоналізму (конституція як цінність,
інтегративне праворозуміння на основі вчень природно-правової,
легістської, лібертарно-юридичної аксіології);
o інституційно-функціональну основу конституціоналізму (публічна влада,
зокрема проблема цінності державної та публічно-самоврядної влади,
народний суверенітет).
7) Публічна влада у системі сучасного українського конституціоналізму.
Державна влада та публічно-самоврядна влада у системі сучасного
українського конституціоналізму.
Конституціоналізм передбачає відповідну організацію публічної влади.
Інституційний рівень системи конституціоналізму, крім нормативних
інститутів (Конституції і конституційного законодавства), включає такі владні
інститути, як інститут державної влади та інститут публічно-
самоврядної влади, що в сукупності становлять владу публічну.
Влада, що розповсюджується на всіх членів суспільства, а не на окрему
особу, і має таку властивість, як загальність, носить суспільний
характер, тобто є публічною. Ця влада розповсюджується за
територіальним принципом, їй підкоряються всі, хто перебуває на певній
території.
Публічна влада здійснюється не тільки державою. Державна і самоврядна
влада в сукупності – публічна влада. Використання категорії «публічна
влада» зумовлено традицією виокремлення в системі політичної влади
різних гілок, тобто її поділ не тільки за горизонталлю, а й за вертикаллю.
Саме поділ влади за вертикаллю зумовлює потребу використовувати
спеціальний термін, що охоплює всі рівні влади, включно з регіональною та
місцевою.
Державна влада походить безпосередньо від держави і реалізується
тільки за її прямої чи непрямої участі, розповсюджується на всю територію
держави, на всіх фізичних і юридичних осіб, що перебувають на ній, а також
на громадян відповідної держави, що перебувають за межами її території.
У контексті сучасного українського конституціоналізму державна влада
(її основні конституційні характеристики):
o належить народу, який є її ‘єдиним джерелом’ (ст. 5 Конституції України); повноважень’ (ст. 6 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про
o розповсюджується на всю територію держави, здійснюється від імені місцеве самоврядування в Україні» (зі змінами));
держави, реалізується за її прямою чи непрямою участю через систему o її цілеспрямованість на задоволення та захист місцевих інтересів;
органів державної влади; o наявність особливого об’єкта місцевого самоврядування – питань
o має верховенство в суспільстві, тобто це «верховна публічна влада»; місцевого значення;
o суверенна за умов дотримання принципу узгодження з суверенітетом o самостійність місцевого самоврядування, що конституційно гарантується
народу і суверенітетом особи; державою та відображена у ‘правовій, організаційній та матеріально-
o діє на користь всього суспільства, а не окремих його верств або фінансовій самостійності’ (ст. 3 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-
організацій; ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (зі змінами)).
o як явище єдина, тобто є «цілісним явищем», за її організаційно-
функціонального поділу на три самостійні «гілки» – законодавчу,
виконавчу та судову;
o інституціоналізована, вона реалізується спеціалізованим державним
апаратом;
o відрізняє монопольне право на законотворчість, правосуддя, державний
примус;
o універсальна, тобто вона регулює різноманітні сфери життя суспільства,
які можна регулювати державними методами і способами;
o обмежена конституційними способами і засобами.

Інституційними засобами обмеження державної влади є встановлення меж її

суверенного впливу, виходячи з концепту народного суверенітету і
конституційно-правової свободи людини, а також її поділ на самостійні гілки
під час функціонування механізму «стримувань і противаг», у результаті
якого одна влада може обмежувати іншу, наявність місцевого
самоврядування тощо.

До основних характеристик публічно-самоврядної влади як

інституційної складової системи сучасного українського
конституціоналізму належать:

o її «публічність», вона розповсюджується на все населення, тобто на всіх

жителів, об’єднаних фактом постійного проживання на відповідній
території, та здійснюється від імені територіальної громади;
o її характеризує особливий суб’єкт – територіальна громада – ‘первинний
суб’єкт місцевого самоврядування, основний носій його функцій і