Становлення конституційних прав і свобод в зарубіжних країнах

Права людини є вищої соціальною цінністю, що зосереджує в собі

досягнення людства в різних сферах життя та підносить особистість в центр
усіх процесів суспільного розвитку. Через права і свободи людини та
громадянина втілюються принципи взаємовідносин між людьми і державою.
Права і свободи є основоположною засадою формування конституційного
ладу в державі. Сучасне розуміння конституційно-правового інституту прав і
свобод складалося під впливом розвитку світової філософсько-правової
думки. У цілому наукові дискусії розгорталися з приводу природно-
правового та позитивістського розуміння прав людини. Якщо представники
природно-правової концепції бачили права людини як об’єктивно існуючі,
невід’ємні та невідчужувані, то прихильники позитивістської теорії
відносилися до прав людини як до явища, породженого волею держави.

У перших конституційних актах знайшла відображення природно-правова

концепція прав людини (Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про право
1628 р., Хабеас Корпус Акт 1679 р., Конституції США 1787 р. і Біллі про
права 1791 р. (10 перших поправок), Декларація прав людини та громадянина
1789 р. й ін.). Світовий процес становлення конституційних прав і
свобод вирізняється наступними ознаками:

1. Генезис інституту конституційних прав і свобод відбувався під впливом

різноманітних факторів (зміни в політичній, економічній, соціальній,
духовній сферах суспільного життя, запозичення іноземного досвіду
конституційно-правової регламентації суспільних відносин, врахування
нових міжнародних реалій, сприйняття досягнень науково-технічного
прогресу тощо).

2. Указані чинники зумовили появу нових прав і свобод і викликали потребу

в їх державному гарантуванні на рівні Основних Законів. У процесі
становлення конституційних прав і свобод у зарубіжних країнах достатньо
чітко простежуються три покоління, або три «хвилі», або три генерації прав і
свобод, які нерозривно пов’язані з відповідними фазами світового
конституційного розвитку. Критерієм визначення поколінь прав людини є
час їх виникнення та черговість конституційно-правового оформлення. До
першого покоління відносять особисті (громадянські) права і свободи, які
покликані забезпечувати людині свободу й автономію як члену
громадянського суспільства, та політичні, що гарантують людині можливість
брати участь в політичному житті країни. Точкою відліку розгорнутої
конституційно-правової регламентації прав і свобод другого покоління
(соціально-економічних та культурних прав вважається перша половина ХХ
ст.). Особливість третього покоління прав – так званих «колективних»
полягає в тому, що їх конституційне закріплення покликано захистити
інтереси людини як члена спільноти. Такі права, як право нації на
самовизначення, право народу на мир, право національних меншин на
розвиток культурної спадщини, право народу на сприятливе і безпечне
навколишнє середовище стали знаходити відображення у конституціях,
прийнятих після Другої світової війни.

3. Усі «хвилі» інституту конституційних прав і свобод відзначаються

еволюційним шляхом розвитку і наступництвом змісту прав і свобод.

4. Отримавши у ході становлення завершений характер, конституційні права

і свободи суттєво вплинули на розвиток міжнародних принципів і норм.
Наприклад, у процесі розробки Загальної декларації прав людини 1948 р.
держави-члени ООН спиралися на зміст французької Декларації прав людини
і громадянина, Конституції США й інших конституційних актів, які
втілюють природну концепцію прав людини.

5. На сучасному етапі формується четверте покоління прав людини, яке

представляє собою правову відповідь людства на виклики XXI ст., зокрема
пов’язані з проблемами збереження людства як біологічного виду та
розвитком інформаційних технології. Підтвердженням даної точки зору є
стаття 119 Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації 1999 р. про
захист людини від зловживань репродуктивної медицини і генної інженерії
та стаття 42 Конституції Кабо-Верде 1992 р. про заборону використання
комп'ютеризованих засобів для реєстрації і обробки даних, які ідентифікують
політичні, філософські, ідеологічні, релігійні переконання особи та
розкривають подробиці приватного життя людини.

Конституційні моделі регламентації статусу людини і громадянина в

зарубіжних країнах

У зарубіжних країнах, конституційне законодавство яких сприйняло

природну концепцію прав людини, не виключається право держави впливати
на стан людини через позитивне оформлення її прав і свобод. Розуміння того
факту, що правові імперативи, відображаючи ідеали суспільного буття, є
критерієм оцінки змісту позитивного права пом'якшує багаторічне
протистояння природно-правового і позитивістського підходів до прав
людини. Встановлення в конституційному законодавстві розумних обмежень
свобод людини сприяє збереженню миру, громадського спокою і підтримує
нормальні відносини усередині суспільства. Конституційно-правова
регламентація ідеї прав людини перетворює моральні настанови в юридично
закріплене положення особистості в державі і суспільстві або конституційно-
правовий статус. Сучасна юридична наука характеризується наявністю
багатьох точок зору щодо кількісного складу елементів конституційно-
правового статусу людини та громадянина в зарубіжних країнах.

Узагальнення цих поглядів дозволяє вирізнити такі елементи конституційно-

правового статусу людини та громадянина, а саме: 1) принципи правового
статусу – вихідні засади, які визначають місце особи в державі і суспільстві
та утворюють основу для реалізації прав, свобод й обов'язків; 2) права,
свободи й обов’язки особи – центральний елемент статусу, який концентрує
певний каталог благ і можливостей, котрими особа може вільно
користуватися; 3) конституційна правосуб’єктність, яка означає здатність
особи мати конституційні права, свободи й обов'язки та реалізовувати їх в
реальних правовідносинах; 4) громадянство, як особливий статус, що
передбачає юридичне визнання державної належності особи усередині країни
і за її межами та наділення особи у повному обсязі комплексом прав, свобод і
обов’язків; 5) гарантії – конституційно-правові засоби забезпечення прав і
свобод людини і громадянина.

У світі остаточно сформувалися такі моделі регламентації статусу людини та

громадянина: ліберально-індивідуалістична, соціалістично-колективістська,
мусульманська і ліберально-соціальна.

1. Фундамент ліберально-індивідуалістичної моделі складає концепція

природних прав. Дана модель знайшла відображення в Конституціях США
1787 р., Норвегії 1814 р., Австрії 1920р., Князівського Дому Ліхтенштейн
1921 р., Бельгії 1994 р., Конституціях Литви 1992 р., Боснії та Герцеговини
1995р., Канадській Хартії прав і свобод 1982 р., Конституції Джібуті 1992 р.,
Співдружності Багамських Островів 1973 р. і характеризується наступними
рисами: - а) основний акцент в конституціях робиться на засадах
невід’ємності й невідчужуваності прав і свобод людини в сфері приватного
життя, які дозволяють будь-якій особі діяти вільно в державі й суспільстві; б)
застосовується негативний спосіб формулювання прав і свобод, який в
категоричній формі підкреслює природний характер прав людини; в) з метою
захисту інтересів одних осіб в конституціях передбачена можливість
обмеження свободи інших членів соціуму; г) запроваджується система
процесуальних гарантій (право кожного на швидкий і публічний розгляд
справи судом присяжних, право обвинуваченого знати про сутність і
підстави обвинувачення, на юридичну допомогу адвоката, не свідчити проти
себе, неприпустимість повторного покарання за один і той же злочин тощо).

2. Ліберально-соціальна модель конституційно-правового статусу людини й

громадянина знайшла широке розповсюдження у нових і новітніх основних
законах (Основний Закон ФРН 1949 р., Конституції Італійської Республіки
1947 р., Індії 1950 р., Греції 1975 р., Гондурасу 1982 р., Республіки Бразилії
1988 р., Чехії 1992 р., Республіки Монголії 1992 р., Андорри 1993 р.,
Південно-Африканської Республіки 1996 р. й ін). Основу даної моделі, як і
ліберально-індивідуалістичної, складає природно-правовий підхід до прав
людини. У той же час ліберально-соціальна модель конституційної
регламентації прав людини характеризується низкою новел: а) комплексно
представлені права і свободи всіх поколінь; б) застосований як негативний,
так і позитивний способи формулювання конституційних прав і свобод; в)
особисті (громадянські) права і свободи трактуються як природні, які
належать людині об’єктивно як соціобіологічній істоті, та не підлягають
відчуженню. Тоді як політичні, економічні, соціальні, культурні відносяться
до числа позитивних, тобто таких, що надаються державою від імені
суспільства; г) обмеження прав і свобод відбувається не лише за мотивами
забезпечення свободи інших осіб, а й за суспільними потребами
(забезпечення суспільного порядку, збереження політичного і
конституційного ладу, гарантування публічної моралі, здоров’я населення).

3. Прикладами соціалістично-колективістської моделі регламентації прав

людини є Конституції Корейської Народно-Демократичної Республіки 1972
р., Китайської Народної Республіки 1982 р., Соціалістичної Республіки
В’єтнам 1992 р., Демократичної Республіки Лаос 2003 р. Для цієї моделі
властиво: а) концепція природних прав заперечується, натомість перевагу
має позитивістська теорія прав людини, відповідно до якої держава надає
права і свободи своїм громадянам; б) проголошуються принципи рівності
усіх громадян перед законом та взаємозв’язку прав і обов’язків; в)
викладення особистих і політичних прав значним чином обмежено, тоді як
соціальні й економічні права, які вважаються головними для працюючих,
закріплені розгорнуто; г) постулат про пріоритет інтересів колективу (класу,
суспільства), обґрунтований можливістю людиною реалізувати свої права
тільки в соціумі, зумовлює перевагу не стільки прав особистості, скільки її
обов’язків перед колективом, суспільством і державою працюючих. Такий
підхід спричиняє перетворення окремих традиційних прав в обов’язки (праця
- почесний обов'язок всіх працездатних громадян) та появу додаткових
обов’язків (зберігати державну таємницю, дотримуватися соціалістичних
норм поведінки, трудової дисципліни, санітарних правил, берегти державне
майно тощо).

4. Сучасна мусульманська модель конституційно-правової регламентації

прав і свобод людини та громадянина сформувалися під впливом релігійного
права та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Дана
модель вирізняється наступним: а) іслам проголошено офіційною релігією, а
мусульманське право – джерелом всієї системи права, зокрема нормативно-
правових актів, що регламентують статус людини; б) в обмеженому вигляді
встановлено права людини, визнані світовим співтовариством (як правило,
такий перелік у цілому відповідає правам і свободам, визначеним в Загальній
декларації прав людини 1948, Міжнародному пакті про громадянські і
політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні й
культурні права 1966 р.); в) здійснення конституційних прав можливо тільки
з урахуванням дотримання ісламських норм (держава захищає права людини
у відповідності з ісламським шаріатом); г) серед принципів правового
статусу акцентується на рівності (кожен громадянин рівний перед законом,
між громадянами немає відмінностей на підставі походження, громадянства,
релігійної віри і соціального статусу). При цьому окремо виділяється
принцип рівності жінок і чоловіків, але міститься зауваження про його
реалізацію без порушень положень шаріату; д) велика увага приділяється
правам, які забезпечують гідний соціальний статус та духовний розвиток
людини.

Особливості регулювання прав людини в діючих конституціях XVIII-

XIX ст., нових і новітніх Основних Законах

У зарубіжних конституціях містяться лише права і свободи, які відносяться

до категорії основних або фундаментальних. Хоча першим актом, в якому
був запроваджений термін «основні права і свободи», стала Веймарська
конституція 1919 р. (Частина ІІ «Основні права й обов’язки німців»), ідея
виділення певної категорії прав і свобод зародилася з появою перших актів у
сфері прав людини. Так, права і свободи, встановлені у Великій хартії
вольностей 1215 р. , Петиції про право 1628 р., Хабеас Корпус Акті 1679
р. самим фактом своєї появи і актуальністю на сьогоднішній день
підтверджує їх основоположний характер. Конституція Франції 1791 (Розділ
І «Основні положення, що забезпечені Конституцією») зафіксувала чіткий
перелік природних і громадянських прав, підкреслюючи їх надзвичайну
важливість. В американській правовій доктрині до фундаментальних, тобто
таких, що користуються конституційним захистом, відносяться, по-перше,
права і свободи безпосередньої зафіксовані в Конституції США 1787 р. і
Поправках, та, по-друге, права, які визнані судами такими, що
передбачаються (виходять з духу Основного Закону). Наприклад, до останніх
Верховний Суд США відніс свободу асоціацій, право вільного пересування
по штатах.

Сучасна юридична наука характеризується наявністю різноманітних точок

зору щодо рис фундаментальних або основних прав і свобод. Узагальнення
цих поглядів дозволяє вирізнити такі їх властивості.

1. Особлива юридична форма закріплення відповідних прав і свобод людини

і громадянина, тобто встановлення їх в нормативно-правовому акті, що має
вищу юридичну силу й верховенство. Ці юридичні властивості конституції є
підставою для визнання недійсними прав і свобод, закріплених в будь-яких
інших нормативно-правових актах, якщо вони суперечать або порушують
права і свободи, визначені в конституції.

2. Жорстка процедура внесення змін і доповнень до розділів конституції, де

розташовані права і свободи (Конституція Болгарії (ст. 158)).

3. Безпосереднє застосування фундаментальних прав, яке не потребує

додаткового нормативного втручання з боку законодавчої і виконавчої влади
(Основний Закон ФРН 1949 р. (ст.3) – «Нижченаведені основні права
обов'язкові для законодавчої, виконавчої та судової влади як безпосередньо
діюче право»).

4. Встановлення у тексті конституцій до певної групи прав таких

формулювань: «основні права» (Конституції Малайзії 1957 р., Португалії
1976 р., Іспанії 1978р., Бразилії 1988 р., Румунії 1991 р., Македонії 1991 р.,
Болівії 2009 р.); «невід’ємні, невідчужувані, природні права і свободи»
(Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р., Сан-Марино 1974
р., Ісландії 2012 р. ).

5). Визначення можливості безпосереднього звернення особи за захистом

прав в орган конституційного контролю (Конституція Іспанії 1978 р. (ст.53) –
кожний громадянин має право захищати свої права і свободи шляхом подачі
заяви відповідно до процедури ампаро до Конституційного суду).

6). Підкреслення первинного й узагальнюючого характеру конституційних

прав і свобод, що передбачає закріплення їх за кожною особою й їх
реалізацію в будь-якій царині. Ці властивості основних прав сприяють
розвитку людської особистості в різних сферах життя (Конституція
Республіки Польща (ст. 33) – жінка й чоловік у Республіці Польща мають
рівні права у сімейному, політичному, соціальному й економічному житті.

Отже, основні права і свободи можуть бути реалізовані в особистій,

політичній, економічній, соціальній й культурній сферах існування індивіда.
Групування прав і свобод за цим критерієм окреслює рамки охорони прав
особистості в різних галузях їх реалізації та полегшує адаптацію форм
нормативних рішень до характеру правовідносин в усіх галузях життя. У
науці конституційного права предметний зміст прав і свобод є важливою
підставою виділення їх видів – особистих (громадянських), політичних,
економічних, соціальних і культурних.

У зарубіжних конституціях до категорії особистих (громадянських) прав і

свобод включені – право на життя, на повагу гідності особистості та
особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, свободу слова
(висловлювань) і вираження переконань, совісті і віросповідання,
пересування і вибору місця проживання. Право на життя є важливою
умовою фізичного існування особи, оскільки передбачає право особистості
вільно розпоряджатися своїм життям та свободу від посягань на життя з боку
інших учасників суспільних відносин. На сучасному етапі із 193 країн-членів
ООН в 146 державах смертна кара скасована або не застосовується на
практиці. Причому «узаконено вбивство» існує як в країнах розвинутої
демократії (в США тільки в певних штатах скасована смертна кара), так і в
країнах з недемократичним режимом правління (Афганістан, КНР, Куба,
Іран, ОАЕ, Пакистан, Саудівська Аравія, Сирія, Чад і ін.). В Європі єдиною
державою, яка застосовує смертну кару, залишається Республіка Білорусь.
Перші конституційні акти не містили чітких формулювань про право особи
на життя, оскільки, за природно-правовою концепцією прав людини, це
право виникає на підставі факту існування людини і тому не потребує
підтвердження з боку держави. У нових і новітніх конституціях право на
життя відноситься до категорії: 1) абсолютно основних прав і свобод
(Конституція Республіки Словенія 1990 р. (ст.17) – «Людське життя –
недоторкане. У Словенії немає смертної кари»; 2) відносно основних.
Наприклад, Конституція Перу 1993 р. (ст.2) проголошує, що кожний має
право на життя. Проте у ст. 140 визначена наявність смертного вироку, який
може застосовуватися тільки за злочин зради у воєнний час і тероризм,
відповідно до законів та угод, які є обов'язковими для Перу.

Конституційно-правова регламентація права на повагу гідності особистості

та особисту недоторканність покликана не допустити посягань на життя
людини, її здоров’е, фізичну й духовну свободу. Право на повагу гідності
особистості та особисту недоторканність з’явилося в Основних
Законах XVIII-XIX ст. у вигляді формулювань про заборону катувань,
жорстокого, нелюдського поводження, надмірних застав, штрафів або такого
ставлення, яке принижує людську гідність, та процесуальних гарантій
недоторканності особистості (Конституція США і Поправки 1787 р.,
британські Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про право 1628
р. Хабеас Корпус Акт 1679 р.).

Конституційне законодавство зарубіжних країн, встановлюючи права

людини на недоторканність приватного життя, гарантує їй недопущення
свавільного та неправомірного втручання в особисту сферу з боку будь-яких
суб’єктів суспільних відносин. Батьківщиною конституційної регламентації
права на недоторканність приватного життя (privacy (англ.), прайвесі) є
США. Це право логічно виходить зі змісту Поправок до Конституції США
(І, ІІІ, IV, V). Сучасна конституційна практика розкриває право людини на
недоторканність приватного життя як комплексне, що охоплює низку
суміжних основних прав і свобод. 1. Право на недоторканість житла
(житлове приміщення кожного громадянина недоторканно, і в нього неможна
насильно вторгатися, за винятками, встановленими в законі ст. 40, п. 5
Конституції Ірландської Республіки 1937 р.; кожен має право на захист від
посягань на його честь і гідність, втручання в його приватне життя, на
недоторканність його житла. 2. Право на захист персональних даних, які
стосуються особи, а також право на доступ і поширення інформації, що
представляє суспільний інтерес (Конституція Угорщини 2011 р. ст.V). 3.
Гарантування таємниці листування, телефонних переговорів, поштових,
телеграфних і інших повідомлень (Конституція Литовської Республіки ст.12).
4. Право на повагу сімейного життя. Конституція Республіки Хорватії ст.
35 проголошує, що кожній людині і громадянину гарантується повага і
правовий захист її особистого і сімейного життя, гідності, репутації і честі).
5. Свобода розвитку особистого і родинного життя (кожен має право
прийняття рішень про своє особисте життя; батьки мають право на
виховання дітей згідно з власними переконаннями ст.ст. 47, 48 Конституції
Республіки Польща 1997 р.)

Право на свободу пересування і вибору місця проживання є суттєвим

елементом процесу самовизначення особистості та важливою умовою
професійного і духовного розвитку людини. Коріння конституційно-
правового регулювання даного права знаходяться в британській Великій
хартії вольностей 1215 р., яка гарантує: а) усім купцям право вільно і
безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати в Англію, і перебувати, і їздити по
Англії, як на суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без
усяких незаконних мит, сплачуючи лише справедливі мита, за винятком
воєнного часу (п. 41); б) кожному виїжджати з королівства і повертатися в
повній безпеці, по суші і по воді, лише зберігаючи вірність Короні. Право на
свободу пересування визнавалося і в Основних Законах XVIII-XIX ст.
(Конституція Аргентинської Республіки 1853 р. (ст.14) – усі мешканці
Республіки мають право в'їжджати, перебувати, переміщатися і виїжджати з
аргентинської території).

Конституційно-правове регулювання політичних прав і свобод покликано

забезпечити можливість особі брати активну участь в політичному житті та
зміцнити зв’язки між людиною, суспільством і державою. У переважній
більшості зарубіжних Основних Законів реалізація політичних прав
гарантована лише громадянам своєї держави. Разом з тим у зв’язку з
прийняттям Хартії основних прав Європейського Союзу 2000 р. (The Charter
of Fundamental Rights of the European Union) в країнах-членах ЄС окрема
група політичних прав надана і громадянам Союзу. Так,
Розділ V «Громадянство» (ст. 40) цієї Хартії встановлює право кожного
громадянина або кожної громадянки Союзу в державі-члені, де він чи вона
проживає, голосувати і балотуватися в якості кандидата на муніципальних
виборах на тих же умовах, що і громадяни цієї держави.

У науці конституційного права прийнято представляти увесь комплекс

політичних прав у вигляді двох блоків: 1) правомочності щодо участі в
організації й діяльності держави й її органів через різні форми
безпосередньої та представницької демократії або так зване «право на
участь» (право призначення на публічні посади, виборче право, право на
референдум; 2) правомочності щодо активної участі в житті суспільства
(свобода союзів (асоціацій), зборів і маніфестацій, право петицій
(лат. petition – позив, вимога)). Причому якщо в перших конституційних
актах правомочності щодо активної участі в житті суспільства
закріплювалися у вигляді права народу збиратися, то в конституціях ХХ ст.
дане право отримало розвиток через свободу асоціацій.
Ступень конституційно-правового забезпечення економічних, соціальних і
культурних прав і свобод в зарубіжних країнах безпосередньо залежить від
рівня економічного розвитку держави. У зв’язку з чим конституційно-
правовий режим їх регулювання повинний бути гнучким і таким, що
максимально відповідає системі загальних настанов на соціальну
захищеність населення. В економічній сфері держава гарантує такі основні
права, як право власності, право на працю та свободу підприємницької
діяльності, які повинні забезпечити людині вільне розпорядження
господарськими благами. Разом з тим, у перших конституційних актах право
власності трактувалося як природне невід’ємне і невідчужуване право
людини. До фундаментальних соціальних прав Основні Закони відносять
право на соціальне забезпечення, яке є комплексним і включає право на
соціальне страхування, право на охорону здоров’я, захист родини,
материнства і дитинства тощо. До культурних прав відносяться право на
освіту й участь у культурному житті суспільства, а також свободу
творчості.

Конституційно-правові засоби забезпечення прав і свобод людини і

громадянина

Конституційні гарантії, як важливий елемент конституційно-правового

статусу людини та громадянина, представляє собою сукупність правил,
процедур й інститутів, які знайшли безпосереднє втілення в тексті Основного
Закону держави та покликані забезпечувати права і свободи людини і
громадянина. Доцільним є підхід до систематизації конституційних гарантій
за їх функціональним призначенням в дві групи.

Першу групу складають гарантії реалізації прав і свобод – це норми

конституції, які встановлюють правила, процедури й інститути, що
забезпечують процес здійснення людиною прав і свобод. Гарантії реалізації
прав і свобод базуються на таких конституційних засадах: 1) встановлення в
Основному Законі широкого каталогу прав і свобод людини та громадянина,
заснованих на природно-правовому підході; 2) обмеження конституційних
прав і свобод людини допустимо лише в рамках закону, а межи обмеження
повинні бути однаковими для всіх і пропорційними необхідності захисту
законних інтересів інших осіб, основ конституційного ладу, громадської
безпеки; 3) збереження сутнісного характеру основних прав і свобод людини
(Основний Закон ФРН 1949 р. (ст.19, п. 2) – «Суть змісту основного права в
жодному разі не повинно бути порушено»); 4) дотримання принципу
правової безпеки, що виражається в передбачуваності та ясності нормативно-
правових актів, які регламентують становище особи; 5) закріплення за
органами публічної влади та посадовими особами повноважень щодо
забезпечення умов реалізації прав і свобод людини (Конституція Фінляндії
1999 р. § 22 «Захист основних прав» - «Органи публічної влади зобов'язані
забезпечити реалізацію основних прав і прав людини»).

Другу групу утворюють конституційні гарантії захисту і поновлення прав і

свобод особи:

1) так звані «захисні права» (право на самозахист; право кожного на

ефективний і публічний судовий захист своїх прав і законних інтересів;
право кожного бути судимий тільки судом, встановленим законом, мати
адвокатську допомогу, знати про висунете звинувачення, не свідчити проти
себе, не визнавати себе винним, право на презумпцію невинуватості,
заборони повторного засудження, використання доказів, отриманих з
порушенням закону, зворотної сили закону; право на відшкодування збитків,
завданих незаконними діями органів влади і посадових осіб (Конституції
Боснії та Герцеговини (Стаття II «Права людини та основні свободи», п. 3)
Республіки Македонія (ст.ст. 12 – 14), Словацької Республіки (ст. 46) ін.);

2) повноваження органів державної влади і посадових осіб, головною

функцією яких є захист і поновлення прав і свобод людини:

а) омбудсман, або, як він іменується в інших країнах, Парламентський

комісар (Велика Британія), Колегія народного правозахисту (Конституція
Австрійської Республіки (Розділ VII «Народний правозахист»), Захисник
прав (Конституція Франції Розділ Х1-bis), Уповноважений з громадянських
прав (Конституція Республіки Польща (ст.80), Уповноважений з прав
людини (Конституція Республіки Болгарія (ст. 91-а). Особлива популярність і
авторитет даного інституту пояснюються багатьма демократичними рисами,
що характеризують його статус і забезпечують ефективність його діяльності:
- незалежне становище в системі державних органів; - незмінність протягом
усього терміну повноважень; - право законодавчої ініціативи; - відкритість та
доступність для усіх осіб; - відсутність формалізованих процедур розгляду
скарг; - безоплатність надання допомоги; - розгляд фактів порушень прав
людини не тільки з правових позицій, а й з огляду «справедливого ставлення
до людини»;

б) закріплення за спеціалізованими органами конституційного контролю

права розгляду скарги, яка представляє собою правовий засіб захисту
конкретного права, порушеного актом, виданим державним органом або його
посадовою особою (Основний Закон ФРН (ст. 93), Конституції Польщі (ст.
188), Латвії (ст. 85), Чехії (ст.87));

в) процедура amparo передбачає право особи, чиї конституційні права і

свободи були порушені нормативно-правовим актом чи діями органів влади
та посадових осіб, звернутися до суду загальної юрисдикції (Політична
Конституція Мексики 1917 р. ст. 103, 107) або Конституційного суду
(Конституція Іспанії 1978 р. (ст.53)) з позовом про визнання
неконституційними цього акту або цієї діяльності. Суд має право видати
наказ про захист, який скасовує оскаржуваний акт або діяльність,
визнані неконституційними. На відміну від конституційної скарги,
процедура amparo передбачає обов’язок позивача довести факт «прямого
збитку», який став наслідком рішення органу державної влади чи посадової
особи. Крім того, акт, визнаний неконституційним, вважається нікчемними
тільки з моменту визнання його таким в судовому порядку, а судова
постанова про відшкодування збитків поширюється тільки на сторони в
конкретній судовій справі, тобто інші громадяни в аналогічній ситуації не
можуть скористатися перевагами вже винесеного рішення.

Процедури habeas corpus, процедура habeas data, mandato dе injuncao як

конституційні гарантії реалізації основних прав людини

Процедури habeas corpus, habeas data, mandato d'injuncao, мandato de

seguranca передбачають видання судових наказів про захист і поновлення
прав і свобод (Конституція Республіки Бразилії 1988 р.(ст. 5, п. LXVIII –
LXXII).

Habeas corpus – судовий наказ, який адресується посадовій особі, що

відповідальна за утримання арештованого під вартою. Наказ зобов’язує
доставити арештованого в суд і повідомити про час і причини арешту. Якщо
суд приймає рішення про необґрунтованість затримання, арешту або
ув'язнення, особа, що піддається цим санкціям, має бути негайно звільнена.
Особа, випущене на свободу в порядку провадження habeas corpus, не може
бути вдруге затримана, арештована або піддана ув’язненню з тих же підстав.
Процедура habeas corpus отримала широке поширення в світі (Конституція
Португалії 1976 р. ст. 31 Habeas corpus) тоді, як інші вище зазначені судові
накази, знайшли відображення в Конституції Бразилії.

Судовий наказ habeas data видається, по-перше, для забезпечення доступу

особи до інформації, яка її стосується і знаходиться в реєстрах або банках
даних урядових або громадських організацій, і, по-друге, для виправлення
даних про особу.

Мandato de seguranca або так званий «ордер про безпеку» передбачає видання
судом наказу, який призупиняє застосування акта адміністративної влади або
розпорядження адміністрації.

Судовий наказ mandato de injuncao надається судом тоді, коли відсутність

норм унеможливлює здійснення конституційних прав і свобод.