1. Міжнародне право прав людини як галузь міжнародного права.

Міжнародне право прав людини можна визначити як галузь,

міжнародного публічного права, яка регулює співробітництво держав у
сфері поваги та дотримання прав людини. Становлення міжнародного
права прав людини пов’язане з розробкою і ухваленням міжнародних
актів універсального характеру, у яких права людини було
систематизовано, а також із формуванням міжнародних організаційних
механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така систематизація
була здійснена з 1948 по 1966 рр. в серії нормативних актів, неофіційно
іменованих Міжнародною хартією прав людини, яку складають Загальна
декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. У ці
ж роки були створені найважливіші універсальні міжнародні механізми
захисту прав людини. Міжнародна хартія прав людини є нормативно-
правовою основою міжнародного права прав людини. Саме поява
міжнародного права прав людини як галузі міжнародного права
свідчить про розвиток і еволюцію міжнародного права. Однією з
характерних рис сучасного міжнародного права виступає його т.з
«праволюдинна» спрямованість, або, як інколи кажуть його
«гомоцентричність». Воно додало статус імперативних норм принципам і
нормам про права людини. І виходить з того, що ці принципи і норми
повинні мати відповідним статус і в правовій системі держави. Держава не
має права «здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення або
неправомірне обмеження будь-яких міжнародно визнаних прав і свобод».
Центральне положення в системі міжнародного права прав людини займає
один з основних принципів міжнародного права - принцип поваги прав
людини. У цьому принципі втілено головний зміст галузі. В його світлі
повинні тлумачитися всі норми галузі. З зазначеним принципом
нерозривно пов'язаний принцип демократії, який є найбільш важливим
загальним принципом права, властивим як до Нагадаємо собі питання про
визнання міжнародної правосубєктності фізичних осіб сучасного
міжнародного права, так і внутрішньому праву держав. Іншими
принципами галузі є принципи універсальності та недискримінації. В силу
першого - загальновизнані норми про права людини є обов'язковими для
всіх держав і по відношенню до всіх осіб, які перебувають під їх
юрисдикцією. В силу другого - неправомірна дискримінація осіб за якими
б то не було ознаками.

Міжнародне право прав людини відноситься до порівняно нових

галузей міжнародного права.
Вважається, що сукупність норм та принципів міжнародного права, що
регулюють відносини у царині захисту прав і свобод людини та
стосуються обов’язків держави гарантувати такі права і свободи, в якості
галузі починає формуватися з середини ХХ століття. Хоча міжнародно-
правові норми, які встановлюють міждержавне співробітництво щодо
захисту прав і свобод окремих категорій фізичних осіб чи забезпечення
дотримання певних прав і свобод населення, з'явилися достатньо давно.

2. Основні підходи до класифікації прав людини.

Як і в теорії права, конституційному праві, так і в міжнародному
праві права.
Такими критеріями зазвичай виступають:
-Час появи та закріплення у законодавстві таких прав (покоління прав
людини)
-Сфера, у якій реалізуються такі права
-Можливість обмеження таких прав
-Спосіб реалізації таких прав
-Вплив прав і свобод на можливість фізичного існування особи тощо.

1. ЧАС:
Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті
(громадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свободу
думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на
рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на
свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на
гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін.
Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах
конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного
права.
Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права
людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про
недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого
покоління прав людини належать також американські декларації, а саме:
Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776),
Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька
Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін Відлік першого
покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної
рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства.
На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження
буржуазного суспільства з його законодавчими актами.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих

(громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав
(право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу
та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого
економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги
виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і
соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після
Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва
склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб
громадян.

Третє покоління прав людини можна назвати колективними, тобто

правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право
на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на
соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому.
Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а
диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є
солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце
(право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

У XXI столітті можна говорити про становлення четвертого

покоління прав людини. Серед дослідників немає єдності щодо прав, що
належать до четвертого покоління. Деякі обгрунтовують таку категорію як
“право на фізичну свободу”. Дехто перелік прав четвертого покоління
обмежує правом на самогубство та на евтаназію, причому евтаназія та
самогубство розглядаються як елементи права на смерть. За поглядами
інших, права четвертого покоління повинні захищати людину від загроз,
пов’язаних з експериментами в сфері генетичної спадковості особи, тобто
це такі права людини, які пов’язані з клонуванням та іншими відкриттями
в області біології. Також інколи до четвертого покоління прав зараховують
лише інформаційні права та технології. Також до четвертого покоління
інколи відносять права людства: право на мир, на ядерну безпеку, космос,
екологічні, інформаційні права тощо.

2. СФЕРА:
Сюди ми можемо віднести особисті права(право на життя; повага до
гідності кожного; свобода та особиста недоторканність; недоторканність
житла; таємниця листування і телефонних розмов; свобода пересування та
вільний вибір місця проживання, їх призначенням є гарантування
можливостей фізичного існування та духовного розвитку людини.),
політичні(до цієї групи прав належать права на свободу об'єднання в
політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні
державними справами; на збори, мітинги, походи, демонстрації; на
звернення доорганів державної влади та самоврядування; право кожного
на свободу думки і слова; право на вільний вираз поглядів та
переконань. ), економічні(право приватної власності, право на
підприємницьку діяльність, право на користування об'єктами права
власності українського народу, державної та комунальної власності.),
культурні(право на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і
технічної творчості; право на результати інтелектуальної діяльності; право
на інформацію; право на свободу світогляду та віросповідань.),духовні і
тд.

3. МОЖЛИВІСТЬ ОБМЕЖЕННЯ:
Абсолютні права не підлягають обмеженням за будь-яких обставин
(право не утримуватися в рабстві, право не зазнавати катувань, інших
видів жорстокого поводження чи покарання, право не відповідати за
діяння, що не вважалися злочином на момент вчинення).
Відносні права (неабсолютні) можуть бути обмежені, якщо такі
обмеження передбачені законом, є необхідними у демократичному
суспільстві, та переслідують легітимну мету (охорона державної безпеки,
громадського порядку, здоров'я, моральності населення, прав і свобод
інших осіб).

4. СПОСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ:
Міжнародне право та внутрішнє право держав закріплюють права і
свободи, які можуть реалізовуватися як індивідуально, так і
колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально, а
право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів–
тільки колективно. Лише колективно може бути реалізовано право
громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації,
об’єднуватися в політичні партії та громадські організації.

5. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ:
Негативні права людини, до яких належить більшість громадянських та
політичних прав, вимагають передусім невтручання держави в їх
реалізацію. Вони напряму не залежать від рівня соціально-економічного
розвитку країни.

Позитивні права людини потребують більш активної забезпечувальної

діяльності з боку державних інституцій. До таких прав належать соціальні
права, деякі економічні та культурні права.

3. Абсолютні права та права, що підлягають обмеженню.

Абсолютні права не підлягають обмеженням за будь-яких обставин
(право не утримуватися в рабстві, право не зазнавати катувань, інших
видів жорстокого поводження чи покарання, право не відповідати за
діяння, що не вважалися злочином на момент вчинення).
Відносні права (неабсолютні) можуть бути обмежені, якщо такі
обмеження передбачені законом, є необхідними у демократичному
суспільстві, та переслідують легітимну мету (охорона державної безпеки,
громадського порядку, здоров'я, моральності населення, прав і свобод
інших осіб).

4. Підстави і критерії правомірного обмеження прав людини.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрішньому
законодавстві може обмежувати деякі права людини і встановлює рамки
таких обмежень. Але з огляду на розмаїття існуючих правових систе і те,
що кожній державі притаманні свої особливості і традиції, виникає
проблема однакового дотримання прав і свобод людини. У міжнародному
праві її розв’язання полягає в тому, що питання захисту прав людини не є
сферою виняткової внутрішньої компетенції держави. Тому існують
засоби і способи міжнародного контролю за дотриманням прав людини у
державах. Водночас у міжнародному праві вважається загальновизнаним,
що деякі з прав не можуть бути обмежені за жодних обставин (ст. 4
Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 15
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.). Слід
зазначити, що міжнародне право допускає можливість обмеження лише
тих прав людини, які не віднесені до абсолютних.
5. Сутність позитивних зобов’язань держави.

Позитивні зобов'язаня держави у сфері прав людини - це обов'язки

держави, які вимагають від національних органів влади застосовувати
необхідні засоби для гарантування прав людини. Ці засоби можуть бути
юридичними, якщо на державу покладається обов'язок накласти санкції на
осіб, які порушують Європейську конвенцію, або встановити юридичні
правила для здійснення певного роду діяльності чи регламентації
поведінки певних категорій осіб. Позитивні зобов'язання держави можуть
включати й практичні засоби. Так само вони є методологічним підґрунтям
сучасного аналізу цієї проблематики та входять до усталеного
категоріального апарату західної теоретичної та практичної
юриспруденції.
Держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла
скористатися своїми правами за конвенцією. Це, наприклад, може
включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити
користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення
реальних умов для реалізації прав.

Зазначене можна продемонструвати на прикладі статті 8 ЄКПЛ. Хоча

основна мета статті 8 полягає в захисті осіб від свавільного втручання з
боку державних органів, вона також може накладати на державу певні
позитивні зобов’язання щодо забезпечення ефективного дотримання прав,
закріплених у ній. Так, стаття 8 накладає на держави позитивне
зобов’язання щодо забезпечення своїм громадянам права на ефективну
повагу до їхньої фізичної та психологічної цілісності, що захищаються
статтею 8. Крім того, це зобов’язання може включати в себе прийняття
конкретних заходів, у тому числі надання ефективних та доступних
засобів захисту права на повагу до приватного життя.

Часто коли мова йде про позитивні зобов’язання держави, йдеться також
про те, що вона повинна певним чином відреагувати на стверджувані
втручання в права за Конвенцією, вчинені приватними сторонами.

6. Універсальний та регіональний рівень захисту прав людини:

нормативні та інституційні аспекти.

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав

людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового
співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком
формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини і
їхнього захисту. Як тільки таке розуміння було сформульоване в Статуті
ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового
співробітництва з прав людини. В її рамках були створені найбільш
авторитетні міжнародні органи із захисту прав людини. З початку 50-х рр.
ХХ ст. почали виникати реґіональні міжнародні організаційно-правові
механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до
Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків

універсальних і реґіональних міжнародних органів з прав людини з різним
обсягом компетенції.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захисту прав

людини. Універсальні органи з прав людини мають компетенцію, що
поширюється на значну кількість держав світу і, як правило, виключно на
ті держави, які є учасницями відповідного універсального міжнародного
договору про права людини (Комітет з прав людини, Комітет з прав
дитини та ін.). В обмеженого кола міжнародних органів з прав людини
контрольні повноваження не обов’язково пов’язані з участю держави у
міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних
міжнародних органів з прав людини не є повноцінним міжнародним
судовим органом, хоча пропозиції про їх створення висловлювалися
відразу після закінчення Другої світової війни. Універсальні органи з
прав людини можуть бути квазі-судовими та конвенційними.

- До квазі-судових належать ті органи, які утворені на підставі

міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням
цих договорів державами-учасницями і діють за процедурою, що
нагадує судову (Комітет з прав людини).
 - До конвенційних належать ті органи, які утворені на підставі
міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням
цих договорів їх державами-учасницями (Комітет з прав дитини –
згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації
дискримінації щодо жінок – згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх
форм дискримінації щодо жінок; та ін.). Конвенційні органи мають
переважно політико-правовий характер.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються

на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило, в
межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту
прав людини створено в Європі (в рамках Ради Європи – на підставі
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.); в
рамках ЄС – на підставі установчих договорів ЄС; в рамках ОБСЄ – згідно
з Гельсінським Актом 1975 р.), в Америці – згідно з Американською
Конвенцією про права людини 1978 р.; в Африці – згідно з Африканською
Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР в рамках СНД також
було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини
на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та
основні свободи людини 1993 р.
Серед реґіональних міжнародних органів з прав людини є судові
органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з
прав людини), квазі-судові органи (Комітет незалежних експертів,
утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні
органі (Європейський комітет з питань запобігання тортурам і
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений
згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і
нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи
покаранню).
7. Особливості контрольних механізмів міжнародних договорів у сфері
захисту прав людини.
8. Особливості міжнародно-правового захисту окремих категорій
населення: діти, жінки, біженці, особи з інвалідністю.
Міжнародний захист прав національних, етнічних, релігійних і
мовних меншин.
На межі ХІХ—ХХ століть у світі почало формуватися усвідомлення того,
що в різних державах проживає значна кількість груп людей із властивими
їм мовними, релігійними, етнічними особливостями, які прагнуть їх
зберегти, а тому потребують спеціального юридичного захисту. Першим
міжнародним органом, що почав опікуватися правами меншин, стала Ліга
Націй, яка ініціювала ухвалення низки міжнародних договорів у цій галузі.
З другої половини XX століття питанням юридичного захисту прав
меншин стали надавати увагу в рамках ООН, а особливо на регіональному
рівні, насамперед в Європі, та в окремих державах. Чинне міжнародне
право визнає за особами, які належать до національних, етнічних,
релігійних, мовних меншин, всі загальновизнані громадянські,
політичні, економічні, соціальні та культурні права людини
(Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 27). У
той же час міжнародно-правове регулювання статусу меншин залишається
в основному рамковим: відсутнє визначення національної, етнічної,
релігійної, мовної меншини, серйозною проблемою як для міжнародного,
так і для національного права залишається визначення суб'єкта права
меншини. Обов'язок держави щодо прав меншин зводиться до того, щоб
забезпечувати особам, належним до меншин, можливість здійснювати свої
спеціальні права як індивідуально, так і колективно. Міжнародне право не
розглядає національну, мовну меншину як носія права на самовизначення.
До спеціальних прав меншин можна віднести такі: право на існування,
у тому числі право на фізичне існування та право на повагу до своєї
культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції;
заборону дискримінації осіб, які належать до національних та інших
меншин; право на вільне збереження та розвиток культурної самобутності;
право на одержання відповідної частки державних субсидій, що
спрямовуються на забезпечення прав меншин, а також право одержувати
добровільну фінансову допомогу для реалізації перерахованих вище прав і
свобод і створювати з цією метою необхідні громадські фонди.

Ліквідація дискримінації прав жінок:

Лише з першої половини XX ст. законодавство окремих держав під
впливом масових жіночих рухів починає приділяти увагу захисту прав
жінок. У цей же час і в міжнародному праві з'являються договори, які
певною мірою можна віднести до таких, що захищають права жінок (у
першу чергу проти торгівлі жінками). З появою договорів, спрямованих на
захист саме жінок, постало питання про існування статевого аспекту у
правах людини.
Основні та найважливіші загальні міжнародно-правові акти із захисту
прав жінок були ухвалені у другій половині XX ст.: в політичній галузі
— Конвенція про політичні права жінок 1952 р., Конвенція про
громадянство заміжньої жінки 1957 р.; в економічній галузі — Конвенція
про рівність в оплаті чоловічої і жіночої робочої сили за рівноцінну працю
1951 p.; Конвенція щодо дискримінації в галузі найму та роботи 1958 p.;
Конвенція про охорону материнства 1952 р.; в галузі освіти - Конвенція
щодо дискримінації в галузі освіти 1960 р.; в галузі сімейних відносин —
Конвенція про згоду на взяття шлюбу, мінімальний шлюбний вік і
реєстрацію шлюбів 1962 р. Міжнародним актом, що узагальнює
міжнародне співробітництво в галузі захисту прав жінок, стала ухвалена в
1979 р. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. На
регіональному рівні частково або загалом присвячені захисту жінок від
дискримінації: в Європі — Конвенція про захист прав людини та основних
свобод, Європейська соціальна хартія, Переглянута соціальна хартія; в
Америці — Американська конвенція з прав людини, Всеамериканська
конвенція з питань запобігання, викорінювання насильства проти жінок і
покарання за нього1 . Також існує чимало юридично необов'язкових
міжнародних актів (в основному резолюції міжнародних міжурядових
організацій), що відображають напрями подальшого міжнародного
співробітництва в боротьбі з дискримінацією щодо жінок.

Одним з основних принципів міжнародного захисту прав людини є

рівноправність жінок і чоловіків. Вона полягає в забороні будь-якої
дискримінації за статевою ознакою. У найзагальнішій формі цей
принцип закріплений у Статуті ООН як зобов'язання поважати права всіх
незалежно від статі.

Можна стверджувати, що рівноправність жінок і чоловіків є тим

принципом, на який можуть спиратися всі спеціальні права жінок.
Міжнародно-правова боротьба з дискримінацією щодо жінок має такі
основні напрями: політичний, економічний, освітній і напрям
сімейних стосунків.

Міжнародний захист дітей:

Розвиток у політичній і правовій думці загальних ідеалів про рівні права
та свободи всіх людей тривалий час не торкався прав дитини. Формування
універсальних правових норм про захист дітей пов'язане зі здійсненням
ООН з першого року її існування широкомасштабних заходів для
створення юридичних основ захисту прав і свобод людини. Першим
найбільш авторитетним документом у галузі захисту прав дітей можна
вважати Загальну декларацію прав людини 1948 р., у якій зазначено, що
користування основними правами людини не залежить від віку,
акцентовано увагу на необхідності особливого захисту материнства та
дитинства (ст. 25) та вперше сформульовані основні вимоги одержання
освіти (ст. 26). У цей же час у конвенціях МОП були розпочаті міжнародні
зусилля щодо обмеження експлуатації дитячої праці1 . Одним із
найважливіших міжнародно-правових актів щодо захисту прав дитини є
ухвалена в 1989 р. Конвенція про права дитини, у якій сформульовані
основні уявлення сучасного людства про місце дітей у суспільстві. Права
дитини потребують спеціального захисту. Як зазначено в Декларації прав
дитини, з метою забезпечення можливості та сприятливих умов для
вільного і повноцінного розвитку за будь-яких обставин, «дитина
внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної
охорони та піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і
після народження». Принцип спеціального захисту прав дітей діє й у таких
екстремальних ситуаціях, як, наприклад, позбавлення волі
неповнолітнього за скоєння злочину, а також у разі призначення та
відбування покарання.

Міжнародно-правовий статус біженців:

Після закінчення Другої світової війни питаннями біженців опікувалася
ООН. У цей же час стало очевидним, що захист біженців має спиратися на
універсальний міжнародний договір, яким і стала Конвенція про статус
біженців 1951 р.1 —перший міжнародний договір, що охоплює різні сфери
життя біженців і гарантує їм щонайменше те ж саме поводження, що й з
іноземцями, а в деяких правах зрівнює статус біженців із громадянами
країни, що дає їм притулок. Укладення Конвенції про статус біженців —
це вираження переконання в тому, що біженці не тимчасове явище, з яким
можна мати справу за допомогою половинчастих заходів, а проблема, що
набула глобального значення. Існування Конвенції — це визнання того,
що біженці повинні мати можливість користуватися фундаментальними
правами та свободами. Конвенція ґрунтована на визнанні того, що
належне вирішення проблеми біженців допомагає уникнути ситуацій, коли
такі проблеми стають причиною напруженості між державами.
Норми, що стосуються біженців, містяться і в інших міжнародних
документах, зокрема в Загальній декларації прав людини, у Женевських
конвенціях 1949 р. і в двох додаткових протоколах до них 1977 р., у ряді
регіональних документів, прийнятих ОАЄ, Радою Європи, ЄС, ОАД.
Важливе значення для розуміння норм Конвенції про статус біженців
мають висновки Виконкому УВКБ.
Координацію міжнародних зусиль з надання біженцям міжнародного
захисту покладено на Управління Верховного комісара ООН у
справах біженців (УВКБ). Управління є органом ООН і діє на підставі
Статуту, прийнятого Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 428 (V) від
14 грудня 1950 р. Згідно зі Статутом діяльність УВКБ має не політичний, а
гуманітарний і соціальний характер. Тому надання захисту з боку
Управління не може залежати від політичних, релігійних, ідеологічних
пріоритетів, які панують у той чи інший час у світі або в окремих регіонах.
Компетенція УВКБ поширюється на всіх осіб, «які знаходяться поза
державою свого громадянства або, якщо вони не мають громадянства,
поза державою свого постійного проживання внаслідок обґрунтованих
побоювань переслідування за ознакою раси, релігії, громадянства або
політичних переконань і які не можуть чи не бажають із причини таких
побоювань користуватися захистом уряду держави своєї громадянської
належності або, якщо вони не мають громадянства, повернутися у країну
свого попереднього постійного проживання». Правовий статус УВКБ в
окремих державах регулюють міжнародні договори. Згідно із Законом
України «Про біженців» 2001 р. Україна співпрацює з іншими державами,
УВКБ ООН, іншими міжнародними організаціями з метою усунення
причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їхнього матеріального
становища та вдосконалення правового статусу, а також повернення
біженців у країну їхньої громадянської належності (підданства) або
попереднього постійного проживання. Між Україною та УВКБ ООН
укладено договір про статус представництва УВКБ ООН.