Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина

в Україні

1. Конституційні права та свободи людини і громадянина.

2. Конституційні обов'язки людини та громадянина.
3. Поняття та форми здійснення народного суверенітету.
4. Засади виборчого права й види виборчих систем. Виборча система
України.

1. Конституційні права та свободи людини і громадянина.

В Конституції України є окремий, ІІ –й, розділ, норми якого встановлюють права,

свободи та обов’язки людини і громадянина. Відповідно до сфери суспільного
життя, в яких реалізуються права і свободи, вони поділяються на такi: 1) особистi;
2) політичнi; 3) економічнi; 4) соціальні; 5) культурні.

Особисті (громадянські) права – це права, які спрямовані на захист самого

існування людини – фізичного, психічного та правового, а також захист особистої її
свободи. До них належать:

1) право на честь і гідність;

2) право на вільний розвиток особистості;
3) право на особисте і сімейне життя;
4) право на свободу світогляду і віросповідання тощо

Політичні права і свободи – це ті, що пов’язані з участю громадян в політичному

житті суспільства. До них належать:

1) право на громадянство;
2) свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати
територію України, за винятком обмежень, встановлених законом;
3) право на свободу думки і слова;
4) право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації;
5) право брати участь в управлінні державними справами;
6) право на мітинги, походи і демонстрації;
7) право на письмові звернення до органів державної влади і місцевого
самоврядування, їх посадових та службових осіб і одержання на них обгрунтованих
відповідей

Економічні права – можливості людини щодо участі в суспільному виробництві.

До них належать:

1) право на приватну власність;

2) право на працю, вибір професії та роду заняття;
3) право на підприємницьку діяльність;
4) право на професійну підготовку і перепідготовку;
 5) право на справедливу оплату праці та захист економічних інтересів, в тому
числі шляхом страйку;
6) право на відпочинок тощо

Соціальні права – можливості людини щодо забезпечення належних умов життя.

До них належать:

1) право на охорону здоров’я;

2) право на житло;
3) право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або
часткової втрати працездатності, втрати годувальника та ін.;
4) право на достатній життєвий рівень для себе і сім’ї тощо

Культурні права – можливості людини щодо забезпечення свого всебічного

розвитку і забезпечення культурних потреб. До них належать:

1) право на свободу творчості;

2) вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності;
3) об’єднання в творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди,
асоціації, інші об’єднання, які діють у сфері культури;
4) збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних
традицій та звичаїв;
5) доступ до культурних цінностей;
6) захист інтелектуальної власності;
7) здобуття спеціальної освіти тощо

2. Конституційні обов'язки людини та громадянина.

Основні права нерозривно пов'язані з обов'язками громадян. Основні обов'язки -

це визначені конституційним законодавством України міри необхідної поведінки
громадянина, забезпечувані заходами державного примусу. Для того щоб людина
могла успішно реалізувати свої права, отримувати від суспільства певні матеріальні й
духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки. Обов'язки
закріплені у ст. ст. 65-68 Конституції України. Основними конституційними
обов'язками громадян України є:

1) захист Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування її

державних символів;
2) не заподіяння шкоди природі та культурній спадщині, відшкодування
завданих збитків;
3) сплачування податків і зборів;
4) неухильне додержання Конституції та законів України, не посягання на
права та свободи, честь і гідність інших людей.
 Механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Одночасно з прийняттям конституції необхідно створити механізм її

реалізації у тому числі й щодо практичного втілення передбачених нею прав,
свобод і обов'язків. При цьому під механізмом реалізації слід розуміти діяльність
суб’єктів права, в результаті якої громадяни реально мають свободи,
користуються правами та виконують обов’язки, та сукупність юридичних норм,
які регулюють дану діяльність.
Елементи механізму реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків
людини та громадянина:
1) конституційні норми, які закріплюють суб'єктивні права;
2) самі конституційні права, їх зміст та структура;
3) юридичні обов'язки;
4) юридична діяльність, яка складає саму суть реалізації конституційного
права;
5) законність і правосвідомість людини і громадянина, яка забезпечує
правильне розуміння ними своїх конституційних прав, свобод та обов’язків і
кожного права окремо, шляхів їх реалізації;
6) стадії реалізації кожного конкретного конституційного права.
Механізм реалізації прав, свобод і обов'язків складається з гарантій
забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Гарантії
забезпечення прав, свобод і обов'язків людини і громадянина – це відповідні
умови й засоби, які сприяють реалізації кожною людиною і громадянином,
закріплених Конституцією України прав, свобод і обов'язків. Вони
диференціюються на особисті, політичні, економічні, ідеологічні і юридичні.
Особисті гарантії —це власні можливості людини і громадянина по захисту
своїх прав, свобод, законних інтересів і обов'язків. До них відносять:
1) право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в міжнародних
судах чи відповідних міжнародних організаціях;
2) право на відшкодування матеріальних та моральних збитків, що заподіяні
державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими
особами;
3) право знати свої права і обов'язки;
4) право на правову допомогу;
5) право не виконувати явно злочинні накази;
6) право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;
7) право відповідати тільки за діяння, що скоєні в часі і просторі дії
нормативно-правового акту;
8) право не нести відповідальності за відмову давати показання або пояснення
щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом;
10) право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Під політичними слід розуміти політичний плюралізм і свободу політичної
діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена статтею 15 Конституції
України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і здійснення державної
влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, відповідно статті 5 і
6 Конституції України, обмеження діяльності ультра радикальних політичних
організації (ст. 37) і т. д.
Найголовнішими економічними гарантіями слід вважати конституційні
положення про рівність усіх форм власності і їх захист державою (ст. 13);
справедливість і неупередженість розподілу суспільного багатства (ст. 95);
гарантування приватної власності (ст. 41) і т. д.
До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну
багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов'язкової) ідеології
і цензури (ст. 15); забезпечення вільного розвитку мов (ст. 10); сприяння
консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і
культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної
самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), тощо.
Юридичні гарантії —це державно-правові засоби, які забезпечують
здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.
Саме вони у найбільшій мірі і складають механізм реалізації прав і свобод
людини і громадянина, у який включають:
по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у статті 21 закріпила, що права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними, а у статті 22, що вони не можуть бути скасованими, а при прийнятті
нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та
обсягу існуючих прав і свобод;
по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист від будь-
яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про те, що права і
свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право звертатися за
захистом своїх прав до спеціально створеного для цього органу - Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини, використовувати для цього всі національні
засоби а також звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи до
певних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна
(ст.55). Упродовж цього встановлюється у статті 56, що завдана матеріальна чи
моральна шкода обов'язково відшкодовується і т.д.;
по-третє, розвиток громадсько-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня правової
культури. Першочерговим напрямком діяльності у цьому розумінні є необхідність
навчити громадян України боронити і захищати свої права. Саме тому Конституція
України надає право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої
права і свободи від порушень і протиправних посягань. У статті 57 гарантує право
знати свої права, свободи і обов'язки і вважає нечинними закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки і не доведені до відома
населення;
по-четверте, активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють охороні
і захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у статті 59 Конституції,
яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках
передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для здійснення правової
допомоги в Україні діє адвокатура. Безумовно, що функції захисту прав, свобод і
обов'язків людини і громадянина покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні
повноваження у цій сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ
і т.д. З формуванням в Україні громадянського суспільства збільшується кількість
недержавних правозахисних органів, якісно поліпшується їх діяльність;
по‑п'яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов'язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається майже на
усі державні органи. Так у відповідності із статтею 102 Конституції Президент
України проголошується гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а стаття
116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо
забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації,
органами місцевого самоврядування.
Омбудсмен (від швед. ombudsman «представник») — посадова особа, на яку
покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів
громадян в діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб.
В Україні посада Омбудсмена існує з 1998 року і називається
«Уповноважений Верховної Ради України з прав людини». Діяльність
Уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію прогресивних ідей у
сфері забезпечення прав людини і громадянина, встановлення ділових і
конструктивних відносин громадян України з органами державної влади. На
постійній основі він здійснює парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на
території України і в межах її юрисдикції.
Законом чітко встановлюються вимоги щодо претендента на посаду
Уповноваженого і процедура його обрання. Омбудсманом може бути призначено
громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною
мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом
останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим
особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та
не знята в установленому законом порядку. Відповідно в інтересах неупередженого
ставлення до виконання своїх обов'язків і об'єктивного вирішення справ
передбачено, що Уповноважений не може мати представницького мандата,
займати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу
оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, об'єднань громадян, на підприємствах, установах, організаціях
незалежно від фори власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої
діяльності. Він не може бути членом жодної політичної партії. Термін повноважень
омбудсмена - п'ять років. Він починається з дня прийняття ним присяги на сесії
Верховної Ради. Законом про Уповноваженого не забороняється, щоб одна й та
сама особа призначалась на цю посаду кілька разів. Уповноважений Верховної
 Ради України з прав людини призначається на посаду і звільняється з посади
Верховною Радою України шляхом таємного голосування.

2. Поняття та форми здійснення народного суверенітету.

Суверенітет народу означає, що саме йому належить суверенна державна влада,

яка має такі властивостi, як верховенство і незалежність; народу належить вся повнота
влади на території країни, його воля обов'язкова для всіх органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових осіб. У ст. 5 Конституції України
зазначається: носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування. Основний Закон закріплює, таким чином, дві форми здійснення
народного суверенітету: безпосередню демократію і представницьку демократію.

Безпосередня (пряма) демократія - це безпосередня участь громадян в

управлінні справами суспільства і держави, безпосереднє здійснення державної влади
в межах усієї країни або в межах окремої її частини. Основними формами прямої
демократії за конституційним правом України є вибори та референдуми. Право брати
участь у виборах і референдумах закріплене лише за громадянами України, які мають
відповідний віковий ценз. Форми безпосереднього волевиявлення можуть мати не
лише обов'язковий характер (результати виборів, референдумів), але й дорадчий,
консультативний характер (обговорення проектів законів, резолюції зборів, мітингів
тощо).

Представницька демократія - це форма здійснення народного суверенітету,

для якої характерним є те, що громадяни беруть участь в управлінні державою і
суспільством через представників, обраних в органи державної влади та місцевого
самоврядування. Група осіб, яка представляє все населення держави, утворює
загальнодержавний орган, що дістає право виступати від імені всієї держави і приймає
рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи
можуть називатися по-різному - парламент, народні збори, федеральні збори,
національні збори, конгрес, сейм тощо. В Україні представницьким органом,
уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення
(закони), є Верховна Рада України. Поряд з колективними загальнодержавними
органами можуть створюватися і одноособові органи, уповноважені виступати від
імені держави. В Українi, як і в багатьох інших країнах, це є Президент. Група ж осіб,
яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого
самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення,
що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни.

У теперішній час представницьке народовладдя повсюди і постійно

застосовується для повсякденного управління справами держави. Однак безпосереднє
народовладдя не виключається з державно-правової практики, а подекуди значення
його зростає. З різних форм здійснення безпосереднього народовладдя найбільшого
поширення набули вибори до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.

Найважливіші з норм, які регулюють порядок проведення виборів,

закріплюються в конституціях. Їх можна поділити на три групи:
1) норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані із самою
процедурою проведення виборів;
2) норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом,
тобто обирають представників до органів держави та органів місцевого
самоврядування;
3) норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом,
тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування чи на виборну посаду.

Основу системи виборчого законодавства в Україні становлять такі нормативно-

правові акти вищої юридичної сили: 1) Конституція України, розд. III та XI; 2)
Виборчий кодекс України.
У ст. 71 Конституції України закріплено положення про те, що вибори до органів
державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Принцип загальності виборів в Україні означає, що всі громадяни, які на день виборів
досягли 18 років, мають право голосу. Цього права позбавляються лише тi, кого в
судовому порядку визнано недієздатними. Крім недієздатних, у деяких країнах не
мають право голосу й особи, які відбувають покарання за вироком суду,
військовослужбовці та особи, котрі обіймають певні державні посади. Пряме виборче
право означає, що громадяни, беручи участь у виборах, віддають свої голоси
безпосередньо "за" чи "проти" кандидата на виборну посаду будь-якого рівня - від
члена органу місцевого самоврядування до депутата Верховної Ради чи Президента
України. При прямому виборчому праві відсутні особливі посередники - виборці. В
деяких країнах (США, Китай) застосовуються й непрямі (багатоступеневi) вибори.
Рівність виборчого права за сучасних умов означає, що кожен виборець має однакову
кількість голосів у порівнянні з усіма іншими виборцями. Конституційним принципом
виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає недопустимість будь-
якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців. Для забезпечення таємності
голосування на виборчих дільницях встановлюють недоступні для зовнішнього
нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені.

3. Засади виборчого права й види виборчих систем. Виборча система

України.

Під виборчою системою розуміють систему правовідносин, пов'язаних з

формуванням складу представницьких органів шляхом виборів. У світовій практиці
застосовується велика кількість різновидів виборчих систем. Умовно їх можна
поділити на три основні групи - мажоритарну, пропорційну та змішану виборчі
системи.
 Мажоритарна система - це обрання депутата в територіальному виборчому
окрузi, коли перемігшим визнається кандидат, який набрав більше голосів, ніж його
суперники. За мажоритарною системою виборець голосує за конкретну особу або
проти неї. На практиці застосовуються три різновиди цієї системи, а саме:
мажоритарна система абсолютної більшостi, відносної більшості та кваліфікованої
більшості. За мажоритарною системою абсолютної більшостi обраним вважається
той, хто набрав абсолютну (або просту) більшість голосів, тобто більше половини
(50% +1 голос) від загальної кількості поданих і визнаних дійсними голосів виборців.
Оскільки одержати абсолютну більшість голосів досить важко, ця система передбачає
проведення другого туру голосування, для перемоги в якому треба набрати відносну
більшість голосів. Мажоритарна система відносної більшостi передбачає, що обраним
вважається кандидат, який набрав більше голосів, ніж кожен з інших кандидатів
окремо. За цією системою не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у
голосуванні - вибори вважаються такими, що відбулися, навіть тодi, коли в них узяв
участь хоча б один виборець. Ця важлива обставина є основним недоліком системи.
За мажоритарною системою кваліфікованої більшостi переможець повинен одержати
обумовлену кількість голосів, яка перевищує половину голосів (2/3, 3/4) виборців.
Через складність одержання такої кількості голосів зазначена система на практиці
застосовується досить рідко.
Сутність пропорційної виборчої системи полягає у тому, що вона вимагає
розподіляти депутатські мандати між виборчими об'єднаннями (партійними списками
кандидатів чи списками кандидатів від виборчих блоків політичних партій)
пропорційно кількості голосів, поданих за кожний список. Розподіл одержаних
партіями чи виборчими блоками партій депутатських місць, як правило, здійснюється
відповідно до порядку розміщення кандидатів у партійному списку; якщо за квотою
одержаних партією голосів вистачає на заміщення двох місць, їх займають перші два
кандидати з партійного списку, якщо трьох місць - перші три кандидати і т.д.
Змішана виборча система (комбінована виборча система, пропорційно-
мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина кандидатів
представницького органу (переважно половина) обирається за мажоритарною
виборчою системою, а інша частина — за пропорційною виборчою системою.

Вибори в Україні є основною формою народного волевиявлення, способом

безпосереднього здійснення влади українським народом.

Вибори Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, сільських, селищних,
міських, районних у містах рад, сільських, селищних, міських голів, сільських,
селищних старост (місцеві вибори) є вільними і відбуваються на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Відповідно до Конституції України в Україні проводяться такі типи виборів:

1. вибори Президента України;

 2. вибори народних депутатів України;
3. місцеві вибори:
1. вибори депутатів Верховної Ради АР Крим;
2. вибори депутатів сільської, селищної, міської ради;
3. вибори сільського, селищного, міського голови;
4. вибори депутатів районної ради;
5. вибори депутатів обласної ради;
6. вибори депутатів районної у місті ради (у містах, де утворені
районні у місті ради);
7. вибори старости.

Вибори Президента України та вибори народних депутатів України є

загальнонаціональними виборами.

Загальнонаціональні вибори можуть бути черговими, позачерговими або

повторними.

Місцеві вибори можуть бути черговими, позачерговими, проміжними,

повторними або першими.

Чергові загальнонаціональні вибори проводяться у зв'язку із закінченням

встановленого Конституцією України строку повноважень відповідно Президента
України, Верховної Ради України.

Чергові місцеві вибори є повсюдними і проводяться на всій території України.

Позачергові вибори призначаються у зв'язку з достроковим припиненням

повноважень обраної особи або представницького органу. Позачергові місцеві вибори
можуть бути призначені також з інших підстав, передбачених Конституцією України
та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Відповідно до вибочого кодексу України ст 133, вибори народних депутатів

України здійснюються на засадах пропорційної системи за єдиними списками
кандидатів у депутати у загальнодержавному виборчому окрузі, з яких формуються
регіональні виборчі списки кандидатів у депутати (далі - загальнодержавний
виборчий список, регіональні виборчі списки) від партій. За кодексом вибори до
парламенту відбуваються за пропорційною системою з відкритими регіональними
списками, що дає змогу виборцям впливати на те, хто від партій потрапить до Ради.

Відкриті списки - така форма партійних списків, що надає право виборцям

виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний
список. Для цього в виборчому бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від даної
партії хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого в другу, тощо. Всі голоси, подані
за кандидатів тої чи іншої партії, додаються, якби вони були подані за партійні списки.
Далі відбувається розподіл місць між партіями, але у відповідності з кількістю голосів,
отриманих кожним з кандидатів.
 На початку виборчої кампанії партії розподіляють усіх своїх кандидатів на 27
регіональних списків. Територія України, відповідно, ділиться на 27 виборчих
округів.
У бюлетені дві порожні графи: одна для номера партії, друга - номер кандидата
від цієї партії. Виборець в одному рядку має вписати номер партії, яку підтримує, а в
другому (опційно) - номер кандидата з її регіонального списку.
До Ради потрапляють лише партії, що долають п'ятивідсотковий
загальнонаціональний бар'єр. Гарантовано місця отримують перші 9 кандидатів з
партійного списку.
Далі рахується виборча квота - ціна одного мандату в перерахунку на голоси
виборців. Для цього загальну кількість голосів, подану за прохідні партії, ділять на
450 депутатських місць. Після цього загальну кількість поданих за партію в регіоні
голосів ділять на виборчу квоту. Результат ділення = кількість місць партії в Раді, не
рахуючи перших дев'яти.
Ці місця віддаються кандидатам, які отримали найбільшу кількість голосів
виборців у регіоні, а не тим, яких партія поставила на перші місця в регіональному
виборчому списку.
До цього в Україні застосовувалася мажоритарна виборча система,1 та 2
скликання, змішана (мажоритарно-пропорційна ) 3 та 4 скликання, пропорційна
система 5,6, скликання, змішана 7,8,9 скликання.