2

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ ЛЮДИНИ
1.1.Становлення прав людини в Україні……………………………………….5
1.2.Поняття прав людини……………………………………………………….11
РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
2.1.Громадянські права людини і громадянина………………………………17
2.2.Політичні права …………………………………………………………….20
2.3.Соціальні права людини і громадянина……………………………….…..24
2.4.Економічні та культурні права людини …………………………………...27
2.5.Права окремих категорій громадян……………………………………..…30
РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ
ЛЮДИНИ………………………………………………………………………..32
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..37
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….39
 3

ВСТУП
Актуальність. Від минулого до сьогодення проблема прав людини
привертала увагу мислителів, науковців, юристів та політичних діячів і часто
опиняється в центрі дискусій в середині суспільства.
Людина, з своїми правами і свободами в умовах верховенства права
має найвищу соціальну цінність. У цій сфері найважливішим є те, що
забезпечення, юридичні гарантії та реалізація прав людини, має отримувати
найактивнішу підтримку всієї державної діяльності.
Конституційний лад України базується на визнанні людини, її життя та
здоров’я, честі та гідності, недоторканності та безпеки найвищими
соціальними цінностями, пріоритетними правами та свободами.
Першочерговим завданням держави є забезпечення та юридичні гарантії прав
і свобод, держава несе абсолютну відповідальність за свою діяльність по
відношенню до людини та суспільства в загальному.
Проблеми прав людини широко досліджуються в сучасній науковій
літературі, особливо такими авторами як П.М.Рабінович, О,Ф.Скакун,
Г.Г.Шмельова, М.Д.Савенко, Т.М.Заворотченко, О.Г Огородник та інші.
Наявність значної кількості авторів, які тією чи іншою мірою займалися
питаннями свободи особистості, прав людини та юридичними гарантіями
прав людини, свідчить про певну актуальність і велике практичне значення
поставлених питань.
Мета роботи полягає в тому, щоб на основі широкої теоретичної та
законодавчої бази дослідити права людини та юридичні гарантії їх
забезпечення.
Відповідно до мети визначено завдання:
1. Проаналізувати становлення прав людини в Україні
2. Розкрити поняття прав людини
3.Систематизувати класифікацію прав людини
4.Узагальнити юридичні гарантії забезпечення прав людини
Об’єкт дослідження – права людини.
 4

Предметом виступають відносити між людиною і державою в процесі

забезпечення прав людини.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження сткладають
такі сучасні методи пізнання:
 загальнонаукові (історичний, діалектико-матеріалістичний, системний,
соціологічний),
 спеціальні (порівняльно-правовий, нормативно-юридичний,
структурно-функціональний, статистичний, формально-логічний).
Структура та обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу,
трьох розділів та висновків до них, загальних висновків, списку
використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 40 сторінок.
 5

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВ ЛЮДИНИ

1.1.Становлення прав людини в Україні.
Проголошення незалежності нашої країни 24 серпня 1991 року
розпочало новий етап в історії України і народу, сприяючи розширенню прав
та свобод громадян, надавши їм нового змісту та значення.
Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та
звернення Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» від 5
грудня 1991 р. підкреслюють, той факт що сучасна демократична правова
держава бажає приєднатися до родини цивілізованих, розвинених країн з
метою гарантування реальних прав і свобод людини і громадянина і
підтверджує наміри неухильно поважати принципи та норми міжнародного
права міжнародні стандарти у галузі прав та свобод людини [13, 37].
Перші законодавчі акти нової незалежної держави не залишали
сумнівів у правовому закріпленні її проголошених цілей. Досить звернутися
до низки законів України, які стосуються громадян, щоб переконатися, що
найважливішим напрямом функціонування нашої держави є всебічний захист
і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також створення
дієвого механізму задля їх реалізації.
9 листопада 1995 року Україну було прийнято до складу Ради Європи
дана подія мала значний вплив на ввесь розвиток прав і свобод людини і
громадянина. Ставши членом цієї організації, Україна приєдналася до
великої кількості європейських багатосторонніх конвенцій у сфері прав та
свобод людини, тим самим узяла на себе обов'язок імплементувати ці норми
в міжнародне право. Крім того, членство в Раді Європи заохочувало процес
підготовки та прийому Конституції, яка стала основним законом новітньої
демократичної країни.
Конституція України 1996р стала зразком сучасного
конституціоналізму в питаннях прав і свобод людини і громадянина. Це
визначає якісно новий і сучасний стан людини і громадянина в Україні.
 6

Людина, життя, честь, гідність, недоторканні права і безпека людини

визнаються Конституцією (ст. 3) найвищими соціальними цінностями
[2, 23].
Права та свободи громадянина являють зміст і напрямок діяльності
держави. Останній, згідно з Конституцією, несе відповідальність перед цією
особою за свою діяльність. Затвердження і реалізація прав та свобод людини
являється першочерговим завданням держави.
Згідно з даним положенням, у діючій Конституції України правам,
свободам та обов'язкам людини і громадянина приділено окремий другий
розділ. Він являється одним із найосновніших та містить близько третини
статей Конституції.
Діюча Конституція повністю імплементувала провідні принципи
міжнародно-правових документів, стосовно прав людини, насамперед
Міжнародної декларації прав людини і Міжнародної конвенції про
громадянські права, а також політичні, економічні, соціальні та культурні
права людини.
Ратифікований Україною факультативний протокол до Міжнародного
пакту про громадянські та політичні права одним із найважливіших здобутків
людства ХХ століття в гуманітарній сфері, повноцінним «людським
виміром» та мірилом людської гідності.
Певною мірою комплекс відповідає Європейській конвенції про захист
прав людини та основоположних свобод, а також протоколам до неї № 2, 3, 8,
11, підписаним замість неї [5, 16].
Звернемо увагу, що в Україні реорганізовується уся правова система.
Основними принципами нового конституційного ладу визнавалися права і
свободи людини і громадянина.
Діюча Конституція України уперше замість набору окремих прав та
свобод визначає систему прав і свобод у всіх основних сферах, включаючи
гарантії прав і свобод громадянської, політичної, економічної, соціальної та
 7

культурної свободи людини і громадянина. Даний підхід цілком відповідає

сучасним теоріям конституційного права.
Конституція значно розширила коло конституційних прав та свобод,
спрогнозувавши низку нових категорій, значно збагативши зміст прав,
передбачених попередніми конституціями України.
Отож, вона вперше гарантує такі важливі права і свободи, як: право на
життя (ст. 27), право на інформацію (ст.. 34), приватну власність
(ст.41),підприємницьку діяльність (ст.42),страйки (ст.44), достатній життєвий
рівень (ст.48), свободу пересування, свобода вибору місця проживання, право
вільно залишати територію України та повертатися додому (стаття 33) тощо.
Часовий термін, який минув з моменту прийняття Конституції України,
свідчить про те, що проголошені в ній права і свободи стають все більш
реальними. Так, завдяки їх реалізації в Україні було скасовано смертну кару,
засновано більше сотні політичних партій та сформовано громадянське
суспільство [10, 247].
Конституція гарантує повноту прав і свобод і передбачає механізми їх
забезпечення та захисту. Про це свідчить система конституційно-правових
гарантій прав і свобод, невідчужуваність та непорушність прав і свобод, їх
невичерпність, неприпустимість скасування та звуження змісту та обсягу
існуючих прав і свобод.
До одного з найважливіших успіхів стосовно забезпечення прав і
свобод належить система організаційно-правових гарантій, передбачених
Конституцією. Окрім загальнодержавних гарантій прав і свобод, Конституція
передбачає також можливість використання міжнародно-правових гарантій.
Згідно з ст.55 Конституції України кожен має право, вичерпавши всі можливі
йому внутрішньодержавні правові засоби, апелювати за захистом своїх прав
та свобод до компетентних міжнародних судових органів, адже Україна
являється її членом.
Додаткова гарантія прав та свобод людини полягає у міжнародних
механізмах захисту прав людини, до яких приєдналася Україна. Визначним
 8

кроком в даному напрямку стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. З того часу
українські громадяни мають можливість звернутися за захистом до
Європейського суду з прав людини.
Разом з тим, у факультативному протоколі до Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала
повноваження Комітету ООН з прав людини розглядати індивідуальні скарги
громадян стосовно порушення їхніх прав та свобод, гарантованих цим
договором [12, 129].
Статтею 8 Конституції України законодавчо усунено всі нормативні
перепони в напрямку забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Зокрема, зазначено, що положення Основного Закону застосовуються
безпосередньо. Завдяки цьому люди мають можливість звернутися до суду за
захистом прав і свобод людини і громадянина просто на підставі Конституції,
і це гарантується навіть без задіяння нормативно-правових актів.
Конституцією теж передбачається створення та зміцнення дієвого
механізму який би працював на захист прав людини. В основному це
торкається організації та реалізації державної влади на засадах розподілу
влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Роль судової влади полягає
у захисті конституційних прав і свобод. Разом з тим, відповідно до чинного
законодавства нашої держави, каральна функція суду є слабшою, ніж
функція стосовно захисту прав людини та регулювання закону.
Відповідно до чинного законодавства, рішення про застосування
санкцій щодо арешту, затримання та тримання під вартою осіб, підозрюваних
у вчиненні злочинів, а також проведення огляду та обшуку житла чи іншого
володіння однієї особи, все це виноситься виключно українськими судами.
Важливими ланками механізму який працює на захист прав і свобод
людини та громадянина в нашій країні виступає Конституційний Суд
України і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Детальний
аналіз другого розділу Конституції України – «Свободи та обов’язки людини
 9

і громадянина» свідчить про необхідність прийняття щонайменше семи

нових законів у сфері прав людини [18, 52].
Основним змістом серед них має стати закон про права громадян
України, в якому необхідно врегулювати права і свободи, котрі ще не
відображені в Основному Законі, оскільки в ч.1 ст. у статті 22 Конституції
зазначається, що закріплені в ній права і свободи людини і громадянина є
невичерпними.
Тому в Україні після здобуття незалежності відбулася низка суттєвих
перетворень, спрямованих на створення такого правового інституту, як права
людини. Основні принципи гарантування захисту прав громадянина
прописані в Конституції та інших основних законах нашої держави.Поряд з
цим, Україна, реалізуючи свої прагнення до європейської інтеграції,
зобов’язується неухильно дотримуватись принципів, викладених на основі
Європейської конвенції з прав людини.
Європейська конвенція з прав людини то не лише міжнародно-
правовий інструмент в галузі прав людини, котрий спрямовано на захист
багатьох цивільних та дипломатичних прав осіб, але також є юридично
обов’язковим договором для угод високого рівня, сторони яких
встановлюють систему відслідковування дотримання прав людини в межах
держави-члена Ради Європи, а також України яка являється її членом
[21, 147].
Конвенція, як і будь-яка інша угода, призводить до виникнення певних
зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органами державної
влади України мають бути забезпечені умови додержання прав і свобод
людини, проголошених Конвенцією, а в разі їх порушення мають
забезпечити ефективний захист цих прав. Виконати це завдання покликані
судово-адміністративна реформи та орган Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини.
Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожної особи
(громадяни та негромадяни, які проживають на її території) звертатися зі
 10

скаргою до Європейського суду з прав людини, за умови коли всі можливості

використано, а бажаного результату не отримано. Відкидаючи законність
рішень національних судів, Європейський суд вимагає перегляду діючого
законодавства та діяльності його реалізації. Викладене дає підстави вважати
створену Конвенцією систему захисту прав людини наднаціональною.
 11

1.2.Поняття прав людини

Притаманною рисою сучасного суспільства, диференційованого на
соціальні групи з своїми інтересами, являється зростання складності
суспільних відносин, створення умов для реалізації проблеми налагодження
відносин, суспільство приймає право як найбільш універсальний регулятор і,
тим самим, правову основу сучасного суспільства. Організація соціальної
комунікації має ознаки конкретної правової реальності. Саме підкреслюючи
особливу роль права в сучасному суспільному житті, яка не може бути
замінена жодними іншими правовими положеннями – моральними,
звичаєвими чи іншими, можна всесторонньо розглядати питання прав і
свобод людини.
Тільки при таких умовах право набуває власної природи, яка базується
на правах, свободах та обов’язках людини і громадянина, невіддільних від
особи, маючи ознаки правового характеру. Права, свободи та обов'язки
являють собою правову сторону існування людини в суспільстві, визначають
і забезпечують певний рівень (еталон) свободи і відповідальності учасника як
особистості. Способом даної взаємодії є суб'єкт, який бере участь у
суспільних відносинах, виступаючи елементом, що складає правова форма
існування людини в суспільстві, стосунки з іншими людьми та з
громадськими та політичними спілками [19, 33].
Дана засада повинна бути юридично однаковою, адже вона не має
залежати від таких ознак як: раса, колір шкіри, стать, політики, релігії та
протилежні уподобань тощо, але водночас має власний зміст – свободу,
визнану унікальною власності перед проблемами гуманізації суспільних
відносин, гармонійного розвитку особистості і суспільства.
Тільки на основі і навколо прав і свобод людини і громадянина може
бути створена і функціонувати легітимна і демократична соціальна держава,
визнана Конституцією України основним орієнтиром розбудови держави
Україна. До загальних положень конституційного ладу суспільства і держави
Конституція України 1996 р. відносить положення про те, що найвищою
 12

соціальною цінністю в Україні визнається особа, її життя і здоров'я, честь і

гідність, недоторканні права та безпека людини.
Визнання і правовий захист прав і свобод людини і громадянина
вважається основною ознакою правової держави. Правова держава суттєво
різниться від організації політичної влади, що заснована на праві чи на будь-
якій іншій основі, крім закону.
Крім традиційних форм демократії, її сучасне розуміння передбачає
також розуміння як однієї з форм правового забезпечення прав і свобод
людини і громадянина. Отже на цій основі сучасна демократія вирізняється з-
поміж своїх історичних прообразів, набуває ознак виваженості та гуманності.
Одним із найприорітетніших принципів правової системи, організації
та діяльності основних правових інститутів держави, державних органів і
установ, органів місцевого самоврядування, посадових осіб і державних
службовців України являється забезпечити права та свободи людини і
громадянина [25, 239].
Термін прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язаний
з гуманістичним характером і спрямованістю теорії держави і права, усіх
галузей юридичної науки, є одним із понять, її центром, концептуально
визначає перспективи, що випливають з неї. Зміст та концептуальна
структура юриспруденції - це найважливіша системотворча ідеологія не
тільки в процесі побудови Конституції як закону народної установчої влади
та основного закону країни, але й у побудові інших законів, зокрема
правових документів, які безпосередньо регулюють здійснення певних прав і
свобод.
Отож, права і свободи людини виступають правовими можливостями
(властивостями), необхідними для існування і розвитку людини, визнаються
непорушними, повинні бути загальними, рівними для всіх і забезпечуватися і
охоронятися державою в рамках міжнародних стандартів.
Вперше в українській правовій науці проблематику прав людини, їх
характеристику та класифікацію представив П. М. Рабінович [21, 236].
 13

Права і свободи людини і громадянина описують певний обсяг

автономного існування особистості та її життєдіяльності як члена
суспільства. Дані правові можливості слід вважати різновидом правового
інтересу, зміст якого полягає у встановленні та забезпеченні чітких кордонів
свободи/несвободи людини.
Тому права і свободи людини і громадянина – це органічна правова
частина особистості як соціальної характеристики людини в її структурі.
Вони формувалися історично по ходу розвитку людської спільноти, через це
для кожного історичного етапу характерний відносно великий набір прав та
свобод.
Тенденція їх становлення як правового інституту полягає в
поступовому, але постійному розширенні правової власності особи і
громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони
є юридичною власністю особи в тому сенсі, що права не надаються
державою, а набуваються - на відміну від довільних або патерналістських
вимог державної влади.
Права та свободи людини і громадянина в певному розумінні природні.
Звичайно, вони не можуть бути природними, як, приміром, біологічні
частини тіла людини. Утім права і свободи людини і громадянина
уважаються природними в тому сенсі, що суспільство, організоване на
правових засадах, виникає з необхідності і можливості визнати свободу
людини, її рівність можливостей як певних суб'єктів права не залежить від
нелегітимних факторів і тому має відношення лише до народження та
існування людини [26, 53].
Визнання юридичної рівності має глибоке гуманістичне значення, а з
практичної точки зору воно сприяє максимальному розширенню людських
здібностей і просуванню їх потенціалу як особистості. З іншої сторони,
суспільні умови щодо змісту прав і свобод людини і громадянина
передбачають певні обмеження в їх реалізації, що залежить від можливостей
суспільства, рівня економічного, соціального, духовно-культурного розвитку.
 14

Права і свободи людини і громадянина непорушні. Вони є

невідчужуваними, оскільки це невідривна частина особистості, юридична
властивість особистості, а тому людина, як соціальний суб'єкт, позбавлена
своїх прав, є не тільки безправною у вузькому розумінні права, але також є
людиною яка не має владних можливостей для задоволення своїх потреб та
інтересів. А в суспільстві, організованому державою, вирішальну роль
відіграють правові ознаки людей, оскільки права і свободи людини і
громадянина визначають найважливіші сторони життя людини в її
взаємовідносинах із суспільством.
Поняття прав і свобод громадянина на сьогодні є найважливішим
питанням внутрішньої та зовнішньої політики всіх країн світової
співдружності, а саме ситуація у сфері забезпечення прав і свобод
особистості, а також їх практичної реалізації є критерієм оцінки рівня
демократичного розвитку будь-якої держави та суспільства в цілому.
Теорія права та юридична практика розрізнюють терміни «права
людини» та «права громадянина». Щодо поняття «права людини» мова йде
про права, пов'язані з самою людиною, з її існуванням і розвитком [23, 40].
Що стосується прав громадянина, то вони визначаються сферою
відносин особи із суспільством, державою та її інститутами.
Цей вид права базується на статусі особи в країні, громадянином якої вона
являється.
Права людини ставляться вище громадянських прав. Оскільки права
людини розповсюджуються на всіх людей, котрі проживають у тій чи іншій
державі, а права громадян – лише на тих, хто є громадянином певної країни.
Свідченням прав громадянина, що закріплені Конституцією України
виступають: право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські
організації (ст.36), право брати участь в управлінні державними справами
(ст.38), право організовувати збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39),
право на соціальний захист (ст.46) тощо [13].
 15

Держава не дає прав людині, саме тому не має повноважень їх забрати.

Будь-яка держава, яка порушує або обмежує права людини, обов'язана нести
відповідальність, такий принцип закріплений в Конституції України.
Права і свободи людини і громадянина необхідні для їх нормального
існування та розвитку. Перш за все, права і свободи людини, громадянина
необхідні в екзистенціальному сенсі як елемент соціального буття людини,
без якого людина не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути
соціально-правовою дієздатністю та жити своє життя,реалізуючи потреби.
До переліку специфічних прав людини належить створення умов,
необхідних для задовільного існування та розвитку людини.Рівень реалізації
прав і свобод людини і громадянина є мірою рівня розвитку людини як
суб'єкта права та її реальної соціальної спроможності.
Яскравим прикладом цих прав є ст. 11 Міжнародного пакту та
стосується економічних, соціальних та культурних прав кожного на
достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, це стосується і достатнього
харчування, одягу і житла, продовження покращувати умови життя, як це
передбачено законодавством.
Стаття 7 даного пакту підкреслює право кожного на справедливі та
сприятливі умови праці, включаючи мінімальний рівень винагороди для всіх
працівників: справедливу заробітну плату; задоволене життя для себе та своєї
родини; умови праці, котрі забезпечують вимоги безпеки та гігієни.
Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для
всіх. Права людини універсальні, оскільки вони вводять унікальний вимір у
соціальне життя, яке охоплює значну кількість людей, і, в ідеалі, усі люди є
суб’єктами права.
Видатний німецький філософ К.Ясперс виділив три можливі типи
суспільства з яких витікають і способи організації суспільства:
 перший, заснований на приватних інтересах окремої людини;
 другий, органічна цілісність народів, об’єднаних на етнічній чи
духовній основі;
 16

 третій, формально-правова організація, в якій кожна особа вважається

рівною лише іншим [11, 23].
Формально-правова організація, як показує досвід розвинутих країн,
найкраще відповідає завданням індустріального та постіндустріального
прогресу, оскільки базується на нормах, які регулюють потреби інтересів і
волі автономних суспільств.
Тому інститути прав людини сформувався у зв'язку з ліквідацією
класового поділу в суспільстві в перехідний період від феодалізму з
жорстким соціальним розшаруванням до буржуазного ладу з жорстким
соціальним розшаруванням.
І навпаки, у суворо поділеному на замкнуті касти чи привілейовані
класи суспільстві не може бути прав людини саме через відсутність
«загальної» ознаки. Але права людини мають бути не тільки загальними, але
й рівними для всіх, тобто незалежно від раси, статі, національності, релігії,
політичних поглядів тощо. Відзначуючи це, закон має бути формальним.
У той же час юридична рівність пояснюється в міжнародних документах з
прав людини в двох аспектах: - це рівність від народження в гідності та
правах і рівність перед законом і судами, не дивлячись на різні умови.
 17

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1.Громадянські права людини і громадянина
Можливість людини, яка характеризує її фізичне та біологічне
існування, матеріальне і духовне задоволення та ряд інших потреб являється
громадянськими правами людини. До них входять наступні суб'єктивні
права: право на життя; на недоторканні права на особу, житло, таємницю
листування та таємницю телефонних розмов, кореспонденцію; вибір місця
проживання, свобода пересування, свобода залишати територію України та
повертатися в Україну в будь-який час; право кожної людини на свободу
думки та вираження світогляду, віросповідання, релігії і так далі.
Право на життя являється одним із найцінніших і недоторканних прав
кожної людини. Завдяки ньому особа може володіти всіма правами і
свободами. Окрім цього, життя виступає невід'ємним та недоторканим
правом, тому його захист є одним із найголовніших пріоритетів. Не дивно
що в усіх авторитетних конвенціях щодо прав людини, право на життя
знаходиться на першому місці в списку інших прав і свобод. Право на життя
пов'язано з захистом людей від злочинств супроти миру та людяності,
зокрема від загарбницьких війн, геноциду, військових злочинів, катувань та
інших видів покарання та інших видів жорстокого і нелюдського
поводження. З цих питань було прийнято ряд міжнародних угод. Якісь з них
знайшли відображення в українському законі, прийнятому Верховною
Радою. Наприклад, кримінальне законодавство забороняє пропаганду війни,
расової, національної та релігійної ворожнечі. Загалом приведення
законодавства України у відповідність до міжнародних зобов’язань, особливо
у цій сфері, ще не завершено [13].
Право на особисту свободу та недоторканність. Найвищою цінністю
людини виступає свобода. Тільки вільна людина розкриває себе як
особистість. Отож захист і повага до свободи людини має бути одним із
найосновніших завдань держави. Конституція України гарантує особисту
свободу та недоторканність (ст.29):
 18

Право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право

вільно залишати територію України.
Загальною декларація прав людини констатується таке тлумачення
права на свободу пересування, права вільного вибору місця проживання,
права вільно залишати свою територію, тобто:
1) право кожного вільно пересуватися та вибрати місце проживання в
межах країни;
2) право виїздити з будь-якої країни, в тому числі власної;
3) право на повернення до країни;
4) право шукати притулку в інших країнах та використовувати це право
притулку.
Дані права не підкоряються ніяким обмеженням, окрім тих, котрі
передбачено законом та являються неодмінними в демократичному
суспільстві.
Керуючись даними положеннями, відповідно до чинного законодавства
України обмежується здійснення права на безперешкодний виїзд з України та
повернення в Україну. Громадянам України можуть тимчасово відмовити у
виїзді за кордон в наступних випадках:
1) якщо їм стали відомі відомості, які є державною таємницею;
2) він не сплачував аліменти чи не виконував ряд договірних
зобов'язань;
3) особа здійснила кримінальне правопорушення та порушено справу;
4) засуджена особа за злочинну поведінку;
5) особа підпадає під строкову військову службу та в інших випадках.
Право на захист особистого та сімейного життя. В статті 32
Конституції України вказується, що ніхто не може підлягати втручанню в
його особисте та сімейне життя, випадки становлять ситуації, що
передбачені Конституцією України [7, 54].
Гарантією невтручання до особистого та сімейного життя є
забезпечення особистої та сімейної таємниці, забезпечення шансу
 19

знаходитися у стані умовної незалежності від держави та суспільства тощо.

Згідно з основним законом нашої держави категорично заборонено збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації стосовно
особи без її згоди, винятки становлять інциденти, встановлені законом,
виключно в інтересах національної безпеки та економічного благополуччя, а
також прав людини.
Право на свободу думки, совісті та релігії. Важливою з поміж основних
прав людини є свобода виражати свої думки. Людина полишає свободу
думки, совісті, релігії значною мірою в своїй душі, у своїй совісті. Лише коли
вона зізнається у власних думках та переконаннях, вони та їхній характер
стають відомими. Отже, суть цього права насправді полягає не в праві на
свободу думки, совісті та релігії, а в можливості висловлювати думки, діяти
за совістю та вільно сповідувати свою релігію.
Право на свободу слова та переконань. Основою демократії виступає
свобода слова.
Міжнародним пактом про громадянські права передбачається,
наступне:
1) кожною людиною мають безперешкодно висловлюватися власні погляди,
це її право;
2) кожна особа наділена правом на свободу виявлення поглядів та
переконань;
3) кожна особа наділена свободою до пошуку, отримування та поширювання
різного роду інформації та ідей незалежно від державних кордонів усно,
письмово або в інших формах друкованого чи художнього викладу чи інших
засобів масової інформації на власний вибір (стаття 19) [8, 41].
 20

1.2.Політичні права і свободи людини і громадянина

Конституцією України надаються громадянам політичні права та
свободи, що є формою участі громадян в управлінні державними і
суспільними справами [13].
Політичні права — законодавчо проголошені в основному законі та
гарантовані державою права громадян, які дають їм шанс долучатися до
участі у житті суспільства та держави [7, 141].
Право на свободу асоціацій. Неможливо уявити собі демократичну
державу в якій би не було громадянського суспільства, визначну роль в
якому відігравали б громадські об'єднання громадян. Демократичній державі
притаманні сотні, якщо не тисячі, таких об'єднань. Вони впливають на всі
аспекти державного життя.
Саме масові об'єднання мають значний вплив на громадську думку та
виступають її представниками, в свою чергу політичні об'єднання громадян -
політичні партії виступають найважливішою формою вираження поглядів та
політичних переконань людей.
Право створювати асоціації пов'язано з політичними і соціальними
цінностями демократичної країни та базуються на свободі. Отже тлумачення
цього права в основному пов'язано зі свободою створювати асоціації та
вступати в них, адже жодний не може бути вимушений вступати в
організацію, спілку чи партію, щоб не порушувати права людини. Тому
об'єднання повинно мати достатні юридичні гарантії захисту від свавілля
держави.
Об'єднанням громадян вважається добровільне громадське
формування, котре створене на основі об'єднання інтересів для спільного
виконання громадянами власних прав та свобод.
Законом локалізується право громадян створювати об'єднання та
керувати ними, якщо на меті вони мають:
• зміну конституційного ладу та територіальної цілісності держави
шляхом насильства;
 21

• послаблення національної безпеки у формі діяльності в інтересах

іноземних держав;
• популяризація війни, насилля чи жорстокості, фашизму та
неонацизму;
• пропаганда національної і релігійної ворожнечі;
• створюють незаконні воєнізовані формування [9, 20].
Провідні види об’єднань громадян наступні:
1.Політичні партії — це об’єднання прибічників певної
загальнодержавної програми суспільного розвитку, основна їх мета полягає в
участі при виробленні державної політики, формування державних органів,
автономія та представництва, місцеве та регіональне представництво в їх
складі.
2.Громадські організації характеризуються як такі об'єднання громадян
котрі покликані задовольняти та захищати законні спільні інтереси у
суспільстві, економіці, творчості, віку, національної культури та нових
колективних інтересів
Право на громадянство. Однією з найважливіших цінностей, котрі
формуються у ході розвитку країни – це право на громадянство.
Громадянство виражається у формі усталеного правового зв'язку між
громадянами і державою. При цьому громадяни і держава мають взаємні
права та обов'язки.
Інститут громадянства має велике значення, оскільки дає можливість
домагатися і вимагати від держави захисту своїх прав. Однак оскільки
необхідно забезпечити права громадян, демократична держава може
покласти на них певні обов'язки (податки, військова служба).
Ступінь закономірності тих чи інших зобов’язань громадян перед
державою повинна знаходитися під постійним контролем громадянського
суспільства, оскільки державі завжди властиве намагання розширити свої
повноважень, але зменшити зобов’язання перед громадянами.
 22

В Україні громадянство надається за народженням, згідно з

положеннями, відповідно до положень про «права крові». Утім за умови що
батьки дитини, народженої в Україні, невідомі або не мають громадянства,
діє принцип «закон ґрунту».
Основним способом отримання громадянства України являється
натуралізація. В Україні всі заяви про отримання громадянства подаються на
ім'я Президента, який приймає рішення та видає укази з цього приводу.
Основний документ, що засвідчує громадянство України являється паспорт
громадянина України, а для осіб віком до 16 років – свідоцтво про
народження [6, 38].
Підставами для виходу з громадянства є вихід з громадянства, втрата
громадянських прав, а також підстави, які передбачено міжнародними
договорами України.
Право на участь у державному управлінні суспільством. Конституцією
нашої демократичної держави передбачаються періодичні вибори
Президента, Парламенту та органів місцевого самоврядування. Право
громадян на участь в управлінні державою випливає з того, що джерелом
влади має бути народ.
Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права
говорить: «Кожен громадянин має права без будь-якої дискримінації і без
необґрунтованих обмежень права і можливості:
1) приймати участь у введенні державних справ безпосередньо та
завдяки вільно обраним представникам;
2) обирати та бути обраним на демократичних періодичних виборах,
котрі проводяться на основі загального та рівного виборчого права при
таємному голосуванні із забезпеченням свободи вираження виборців;
3)допускатися до роботи на державну службу власної країни на
загальних засадах рівності [16, 11].
 23

Це право носить політичний характер та пов'язане з реалізацією

політичної влади в державі двома формами: прямою демократією або
представницькою демократією.
Основний механізм представницької демократії – це вибори. Аби
прийняти участь у виборах громадяни можуть використовувати своє активне
виборче право, яке полягає в тому щоб обирати та пасивне виборче право,
тобто можливість бути обраним. Особливості проведення виборів
регулюються Конституцією та спеціальними законами. В нашій державі
можливо до використання обидві форми участі у здійсненні державної
політичної влади: і пряма і представницька демократія
Право на звернення до органів державної влади підприємств, установ
та організацій. В статті 40 Конституції України зазначено що, кожна особа
має право одноосібно, колективно або безпосередньо звернутися з
письмовою скаргою до органів державної влади чи органів місцевого
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів. На них в свою
чергу покладено зобов’язання опрацювати звернення та надати
аргументовану відповідь у встановлений законом строк [13].
Право на організацію зборів, демонстрацій, вуличних походів і
демонстрацій забезпечує політичну свободу думки, переконань і
волевиявлення в Україні.
За правовим змістом вона гарантує громадянам України можливість
вільно і без обмежень (у межах закону) висловлювати, обговорювати,
пояснювати, переконувати та поширювати думки, переконання та свої
погляди на всі соціальні, політичні, економічні та суто культурні питання,
питання країни, особливо важливі питання, пов'язані з обговоренням
законопроектів і рішень загальнодержавного та місцевого значення.
 24

2.3.Соціальні права людини і громадянина

Соціальні права і свободи – це можливості людини та громадянина
забезпечувати належні соціальні умови життя, в цьому полягає їх
призначення.
Право на працю. В міжнародному пакті про економічні, соціальні та
культурні права держави визнається право на працю, котре складається з
права кожного заробляти собі на життя працею за власним вільним вибором
та погодженням.
Це значить, що кожен людина має право на працю, свободу обирати
діяльність та отримувати за цю працю винагороду у вигляді заробітної плати,
що дає можливість гідно існувати та задовольняти потреби своєї сім’ї. Це
право включає не лише вибір роду діяльності, а й вибір професії. Лише
необхідна умова, щоб цей вибір не становив злочину чи не призвів до
порушення закону, тому що в таких випадках держава ніколи не буде
захищати. В умовах ринкової економіки держава не може і не повинна бути
одним джерелом створення робочих місць. Державою на законодавчому рівні
повинні створюватися умови для вільного вибору роботи кожним
громадянином, справедливі і сприятливі умов праці та надаватися захист від
безробіття.
Право на працю тісно пов'язують з правом на справедливі та
сприятливі умови праці. Зазначеним правом мають однаково користуватися
як чоловіки, так і жінки в нашій країні. Право на працю декларується
Конституцією України 1996 року, а також у Кодексом законів про працю.
Право на працю - це право на оплату виконаної роботи, що не нижча за
встановлений державою мінімального розміру оплати праці, право на вільний
вибір професії, роду та характеру діяльності. Разом з тим, працівники мають
право на здорові, безпечні умови праці та відпочинку, включаючи
оплачувану щорічну відпустку [1, 159].
Право на страйк. Відповідно до статті 44 Конституції України трудящі
мають право на страйк аби захистити свої економічні та соціальні інтереси.
 25

Страйк може бути оголошено, якщо примирні процедури не дозволяють

вирішити колективний трудовий спір, або якщо власник або уповноважений
орган (представник) ухиляються від примирних процедур чи не виконують
домовленості, досягнутої в процесі врегулювання конфлікту.
Право на соціальне забезпечення . Одним із найважливіших соціально-
економічних прав громадян є право на соціальне забезпечення Його
реалізація передбачає низку державних і соціальних заходів, зокрема систем
соціального забезпечення та соціального страхування.
Соціальне забезпечення являється своєрідною системою матеріальної
підтримки та соціальних послуг громадянам похилого віку,а також особам,
котрі повністю або частково утратили працездатність, осіб, котрі втратили
годувальника, а також сімей з неповнолітніми дітьми.
Соціальне забезпечення функціонує в переважній більшості за рахунок
державних коштів. Соціальне страхування – це одна з форм соціального
забезпечення, її існування можливе за рахунок спеціальних фондів.
Право на соціальне забезпечення та соціальне страхування пов'язано з
потребою в економічному та соціальному захисті певних груп населення,
котрі через стан здоров'я, вік чи з інших причин не мають змоги одержати
достатній дохід аби забезпечувати задовільний рівень життя. Система
соціального забезпечення містить різні види пенсій, послуг і допомоги
[4, 2].
Право на достатній життєвий рівень, безсумнівно, є одним із
найважливіших прав людини. Хоча кожен повинен забезпечувати власний
добробут, він все ж повинен мати можливість забезпечити мінімальний
рівень життя.
Коли ви маєте справу з літньою людиною чи людиною з обмеженими
можливостями, ця людина потребує максимальної допомоги. Зобов’язання
держави відповідно до цього допомогти кожній людині мати достатній
життєвий рівень для себе та своєї сім’ї.
 26

Право на достатній рівень життя також включає такі можливості, як

право на достатнє харчування, право на необхідну кількість одягу і житло та
право на покращення умов життя. Тому право на достатній життєвий рівень є
одним із найважливіших соціальних прав. Обов'язком держави є
встановлення нижньої межі цього рівня через законодавство та гарантування
його своїм громадянам. Проте від реальної можливості громадян реалізувати
це право залежить добробут суспільства в цілому.
Право на створення сім’ї є одним із рідкісних прав, яке одночасно
передбачено у двох Міжнародних пактах 1966 року та про права людини.
Згідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права,
сім’я - це природний та основний осередок суспільства. Сім’я має безумовне
право на захист суспільства та держави. При досягненні шлюбного віку,
чоловікам та жінкам надається право брати шлюб та створювати сім’ю.
Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Кожен має право на охорону здоров'я, медичне обслуговування та медичне
страхування. Охорона здоров'я забезпечується шляхом державного
фінансування відповідних соціально-економічних, медичних, санітарно-
гігієнічних і профілактичних програм. Державою мають створюватися умови
аби всі бажаючі громадяни мали змогу отримати ефективну та доступну
медичну допомогу [3, 122].
В нашій державі медична допомога надається безкоштовно
державними та комунальними закладами охорони здоров'я. Держава працює
в напрямку сприяння розвитку медичних закладів усіх форм власності.
Держава контролює розвиток фізичної культури, спорту, охорону здоров'я та
профілактику захворювань.
 27

2.4.Економічні та культурні права людини

Економічні права і свободи — це можливості людей і громадян
виробляти, розподіляти, обмінювати та використовувати матеріальні блага.
Право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. В
частині 1 статті 41 Конституції України зафіксовано, що кожен має право на
володіння, користування власністю, може розпоряджатися власністю та
результатами своєї інтелектуальної праці. Гідно цієї статті зрозуміло, що
суб'єктом права власності в Україні може бути будь-яка фізична особа ,тобто
як громадянин України, так громадянин іноземної держави та особа без
громадянства, а також створена юридична особа. Конституцією не
визначається об’єкти особистої власності [13].
Об'єктами права приватної власності виступає: майно (речі), природні
ресурси, які можуть знаходитися в цивільному обігу, а також результати
інтелектуальної праці та творчої діяльності. Разом з тим до об’єктів
приватної власності належать наукові праці, література, мистецтво, винаходи
тощо. Власність і право її успадкування гарантуються законом і захищаються
судами. Закон визначає умови набуття особистого майна та межі
користування ним. Ніяка особа не може не законно втратити свою
власність.
Право на підприємницьку діяльність полягає у безпосередній,
самостійній, систематичній та власній діяльності на власний ризик, у тому
числі виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг заради
отримання прибутку. Підприємницька діяльність може здійснюється
підприємствами, фізичними чи юридичними особами, котрі зареєстровані як
суб'єкти підприємницької діяльності відповідно до установленого порядку
чинним законодавством України.
Державою гарантуються рівні права всім підприємцям, незалежно від
обраної ними форми організації підприємницької діяльності, а також рівні
можливості стосовно доступу до матеріально-технічних ресурсів, фінансових
ресурсів, праці, інформації, природних та інших ресурсів. Спори щодо
 28

відшкодування збитків вирішуються судами або господарськими судами

відповідно до їх компетентності. Державою гарантується непорушність права
власності та гарантується захист прав власності підприємців [15, 8].
Держава не вправі конфіскувати основні та оборотні кошти
підприємця, а також інше майно, що знаходиться в його розпорядженні, крім
випадків, передбачених законодавчими актами. Збитки, завдані підприємцю з
вини громадян, юридичних осіб та державних органів, які порушили їх
охоронювані законом права власності, відшкодовуються підприємцю згідно
з чинним законодавством.
Культурні права і свободи людини і громадянина — це міра можливої
поведінки чи діяльності людини, спрямованої на задоволення її законних
потреб у сфері освіти, літературної та мистецької діяльності, науки і техніки.
Право на освіту . Закон України про освіту базується на Конституції
України 1996 року, Законі України. «Про освіту» 1991 року та інших
нормативно-правових актах. Кожен громадянин України має право на освіту.
Це право гарантується на основі створення відповідних умов у державі.
Громадяни інших держав та особи без громадянства здобувають освіту в
навчальних закладах України нарівні з громадянами України.
Право на участь у культурному житті .В українському законодавстві
право на участь у культурному житті закріплено в Конституції України 1996
року, Основами України «Про культуру» 1992 року та іншими нормативно-
правовими актами.
Згідно з Основами Закону України «Про культуру України» громадяни
України у сфері культури мають право на:
1) самостійність та свободу творчості;
2) свободу обирати будь-який вид культурної діяльності, засіб і сферу
застосування творчих здібностей і самостійно вирішувати долю своєї праці;
3) індивідуально чи колективно, самостійно чи за допомогою будь-якої
форми посередництва здійснювати професійну та аматорську діяльність;
4) заснування організацій, підприємств і закладів культури;
 29

5) об'єднання у творчі об'єднання, національно-культурні товариства,

фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, що діють у сфері культури;
6) зберігати та розвивати національну самобутність, культуру, традиції
та народні звичаї;
7) доступ до культурних цінностей;
8) захист інтелектуальної власності [17, 75].
Громадяни зобов'язані:
1) дотримуватись вимог чинного законодавства щодо діяльності у сфері
культури;
2) забезпечувати збереження культурної спадщини, народних
культурних традицій, сприяти охороні пам'яток історії та культури;
3) турбуватися про культуру, мову, традицій, звичаїв та обряди
національних меншин, які проживають на території України;
4) забезпечувати естетичне виховання і культурний розвиток дітей,
залучати їх до національних і світових культурних цінностей.
Право на свободу літературної, наукової та творчої діяльності. Свобода
літературної, наукової і творчої діяльності пов'язана з культурними правами
людини і громадянина. Вільне і демократичне суспільство не може існувати
без свободи проведення наукових досліджень. Тому відсутність свободи
досліджувати та творити змушує людей робити вибір: або зрадити себе, або
виступити проти гноблення. Дане право,належить одним із
фундаментальних прав людини і громадянина, відповідно до нього ніхто не
може користуватися чи розповсюджувати без дозволу автора його твори та
інші результати його праці.
 30

2.5.Права окремих категорій громадян

Права дитини - це можливості (свободи) неповнолітніх, необхідні для
їх існування, навчання, виховання та розвитку. Переважна кількість прав
дитини схожі з правами людини ,такі як наприклад : право на життя, право на
ім'я, право на громадянство, право на вільне вираження думок, на освіту
тощо. Проте ні в якому разі не можна ототожнювати дитину з дорослим, у
тому числі й на правовому рівні.
Дитина повинна користуватися особливими правами та особливим
захистом. Особливими правами дітей є «право на розвиток» внаслідок їх
фізичної, інтелектуальної та духовної незрілості. Характерною рисою прав
дитини являється необхідність особливого захисту цих прав для створення
можливостей і сприятливих умов для безперешкодного та повноцінного
розвитку дітей. Українським законодавством права дитини регулюються
Конституцією України 1996 р та низкою законів України,такими як: № «Про
охорону дитинства», «Про запобігання насильству в сім’ї», «Про загальну
середню освіту», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», а також
галузевим законодавством [14, 11].
Права жінок закріплені в Конституція України, статтею 24, в якою
забезпечується рівність прав чоловіків і жінок у всіх сферах суспільного
життя. Усі правові документи щодо захисту прав жінок розробляються
відповідно положень даної статті. У нас немає законів, які віддають перевагу
чоловікам і водночас обмежують жінок на шкоду їхнім інтересам. Отже, як
громадянки жінки мають такі ж права та обов’язки, як і чоловіки, як це
передбачено Конституцією та чинним законодавством. Але, на жаль,
юридична рівність жінок і чоловіків не означає їх фактичної рівності. У
правовому процесі регулювання суспільних відносин необхідно враховувати
психологічні, фізичні та фізіологічні особливості чоловічого та жіночого
організмів.
Сьогодні багато правових норм враховують ці характеристики,
надаючи чоловікам, здається, певні переваги. Наприклад чоловіки,
 31

виконують підземну чи важку роботу, на них поширюється загальна

військова повинність. З іншого боку, певні норми ставлять жінок у
привілейовані обставини. Закон України «Про пенсійне забезпечення»
визначає пенсійний вік: для жінок – 55 років, для чоловіків – 60 років.
Засуджені жінки мають відбувати покарання у виправно-трудових таборах за
двома режимами: загальним і суворим, а чоловіки також піддавалися
посиленому та особливому режимам. На чоловіків не поширюється широкий
спектр норм трудового законодавства щодо наявності неповнолітніх у
родині, дані норми тільки прерогатива жінок.
Права етнічних, релігійних та мовних меншин. Появлення та
проживання меншин у державі пов’язане не з волею держави, а з правом і
волею кожного громадянина цієї держави розмовляти рідною мовою, мати
віру та усвідомлювати свою етнічну та національну приналежність. В нашій
державі правовий статус меншин регулюється Конституцією 1966 року та
основними правовими документами, такими як Декларація прав народів
України 1991 року, Закон «Про національні меншини в Україні» 1992 року та
законом «Про мову». 1989 р.
 32

РОЗДІЛ 3. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина — це система
загальноприйнятих і законних засобів та інститутів, що створюють необхідні
і достатні умови для їх реалізації (прав і свобод), охорони та надійного
захисту.
Держава – це гарант національних прав та свобод людини і
громадянина. Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи
людини та їх гарантії розкривають зміст та спрямованість діяльності
держави. Держава в повному обсязі є відповідальною перед громадянами за
свою діяльність. Першочерговим обов’язком держави виступає утвердження
та забезпечення прав і свобод людини, оскільки вони є ключовими
цінностями. Україна як правова держава переважну більшість уваги
присвячує не забезпеченню прав та свобод громадян, а постійному
дотриманню всіма громадянами своїх обов’язків перед суспільством. Це, у
свою чергу виступає достатньо серйозною проблемою, оскільки підриває
віру в демократичну державу та захист прав людини і громадянина [20, 28].
Зауважимо, що права і свободи людини і громадянина – це важлива
суспільна цінність, а водночас і основний об’єкт переважної більшості
конституційно-правових відносин. Саме від ефективності їх впровадження,
використання та дотримання в кінцевому рахунку буде залежати їх
практичність та ефективність. Усе вищезазначене залежить від рівня їх
захищеності та гарантованості.
На протязі останніх десятиліть представники юридичної науки
висловлювали різні точки зору стосовно трактування поняття юридичних
гарантій. Вивчивши та узагальнивши дослідження з цієї теми у М. Малеїна,
О. Міцкевича та О. Скакун дійшли до висновку, що існуючі точки зору
стосовно формулювання поняття юридичних гарантій за своєю сутністю
можна сформулювати до трьох концепцій.
 33

Згідно з першою точкою зору юридична гарантія - це сукупність

спеціальних правових засобів і умов, що убезпечують виконання прав,
свобод і обов'язків особи та громадянина.
Розглядаючи другу концепцію під правовими гарантіями розуміються
принципи і норми, котрі забезпечують здійснення прав і свобод шляхом
точного встановлення порядку їх виконання, а надто захисту і охорони.
Третя концепція відноситься до тих правознавців, котрі під
юридичними гарантіями вбачають характерні правові засоби забезпечення,
виконання, охорони та захисту прав людини і громадянина, які мають
особливе значення в практичній реалізації особистих прав громадян [25, 87].
Зауважимо, той факт що юридичними гарантіями засоби та способи
стають тільки через юридичну форму та по причині їхнього закріплення в
нормах права. Терміном юридична гарантія вказується їх нормативно -
правова основа.
Отож, до юридичних гарантій належать усі законні засоби і способи, за
допомогою яких відбувається здійснення, охорона, захист прав і свободи
громадян, реалізуються усунення порушень прав і свобод та поновляються
порушені права [27, 49].
Загальними гарантіями забезпечується реалізація прав і свобод людини
і громадянина в силу існуючих політичних, економічних, соціальних,
ідеологічних і культурних умов, тобто загальних умов, то юридичні гарантії
належать до тих гарантій, які забезпечують реалізацію, захист, а в разі
потреби – захист прав і свобод людини специфічними правовими засобами.
Враховуючи формулювання поняття юридичних гарантій, що містяться
в нормативно-правових актах, зауважуємо, що розуміти юридичні гарантії
права людини варто як єдину систему умов, що встановлена Конституцією
України та іншими нормативно-правовими актами, оскільки вона забезпечує
реалізацію даного права на усіх етапах його здійснення, та визначені
нормами права повноваження та завдання органів державної влади всіх
рівнів, органів місцевого самоврядування стосовно охорони та захисту права
 34

прав людини і громадянина, у випадку їх недотримання притягнення винних

до відповідальності [22, 36].
Класифікація юридичних гарантій являється визначним аспектом у
формулюванні їх сутності та змісту. Однак проблема класифікації
юридичних гарантій така ж дискусійна, як і його понятійне визначення.
Загалом юридичні гарантії класифікуються за наступними критеріями:
1) За суб’єктами:
 Парламентські, тобто ті що пов’язують з роботою парламенту,
оскільки в даному випадку саме парламент виступає гарантом
декларування прав людини;
 президентські вбачають президента гарантом забезпечення прав та
свобод людини;
 судові, юридичні гарантії в яких суд виступає суб’єктом охорони та
поновлення порушених прав;
 адміністративні гарантії, це гарантії в яких уряд являється суб’єктом
гарантування здійснення проголошених прав.
2) За характером юридичної діяльності:
 правотворчі гарантії, до основного змісту даного виду гарантій
належить конституційне закріплення правового статусу суб’єктів та
формулювання засобів впливу на порушників;
 правороз’яснювальні гарантії полягають у забезпечені доступу
інформації суб’єктам стосовно суті їхніх прав та свобод;
 правореалізаційні гарантії покликані задля створення умов для
користування правами, дотримання заборон та здійснення обов’язків,
які є засобом гарантування прав.
3) За напрямками:
 конституційні гарантії - мають вищу юридичну силу, являються
основою правових гарантій, які спрямовані на охорону Конституції
України та передбачених нею інститутів;
 35

 процесуальними гарантіями, забезпечується процес реалізації прав

суб’єктів та охороняються їх інтереси в ході виконання юридично-
значущих дій.
4) За змістом:
 нормативні гарантії – це норми та принципи стосовно
невідчужуваності, непорушності, невичерпності, рівності прав та
свобод людини;
5) організаційні гарантії – це ті, які характеризуються як статус
особливих суб’єктів, котрі підтримують реалізації прав.
6) За статусом:
 превентивні гарантії, тобто вони покликані сприяти попередженню
порушень суб’єктивних прав та невиконанню юридичних обов’язків;
 охоронними гарантіями передбачається можливість закріплення
заходів впливу у випадку вчинення порушень гарантованих державою
прав;
 каральні гарантії полягають у реальній можливості вживання до
порушників заходів примусового характеру від імені держави.
7) За характером у цілому:
 розвиненість та несуперечливість приписів, які закріплюють права
людини;
 результативна система спостереження за дотриманням прав та свобод
людини і громадянина;
 присутність заходів, якими забезпечується регенерація порушеного
права [24, 3].
Покликання зазначених юридичних гарантій полягає у забезпеченні
найсприятливіших умов для реалізації наданих людині конституцією прав і
свобод та їх ефективний захист. Водночас поділ юридичних гарантій за
багатьма різними критеріями можемо вважати умовним, оскільки основним
принципом побудови юридичних гарантій системи забезпечення прав
 36

людини і громадянина є захист прав, свобод і законних інтересів усіма

способами, що не заборонені чинним законодавством.
 37

ВИСНОВКИ
Права людини являються природними за своєю суттю і невіддільні від
особистості. Вони мають позатериторіальний і позанаціональний характер,
існують незалежно від того чи закріплені вони в державних законодавчих
актах і являються об’єктом міжнародно-правового регулювання та захисту.
Основними правами людини –є чіткі можливості людини, потрібні для
виживання та розвитку в конкретних історичних умовах, об’єктивно
зумовлені досягнутим рівнем розвитку людини, вони загальні та рівні для
всіх.
Формуватися права людини почали ще в давнину, із зародженням
суспільства, тоді й розпочалося визначення та вивчення поняття. Тоді була
визнана важливість цієї проблеми, її значення в житті узагалі та між
окремими людьми і державою в цілому. І зараз, з часом, питання прав
людини являються надзвичайно важливими для кожної країни. Одним з
найважливіших питань історичного, соціального та культурного розвитку
людства є права людини та їх соціальне призначення в суспільстві. Питання
захисту законних прав та інтересів людини, юридичних гарантій сьогодні є
одним із найпріорітетніших у діяльності керівників усіх рівнів.
Зауважимо, що універсальність прав людини ніяким чином не загрожує
багатій різноманітності індивідуальностей чи культурним відмінностям.
Різноманітність також може існувати в суспільстві, де всі рівні та гідні
однакової поваги до своїх прав.
Історичний розвиток демократичних країн показує, що забезпечення
прав людини та ставлення до держави, її органів і посадових осіб є
основними стандартами соціальної та правової справедливості і законності.
В умовах становлення в Україні демократичної держави та
громадянського суспільства, в контексті існуючих проблем у забезпеченні
прав людини особливу роль відіграють їх юридичні гарантії. Адже, саме вони
визначають юридичну відповідальність держави, органів, посадових осіб,
органів місцевого самоврядування при порушенні законних прав та інтересів
 38

людей і водночас підвищують значення та рівень реалізації права, зміцнюють

правову культуру суспільства.
Отже, держава зобов'язана створити широкі гарантії забезпечення та
захисту прав людини, це покладає на державу обов’язок створити всі правові
та організаційні умови, необхідні для реалізації цього права на юридичні
гарантії.Зважаючи на це, можна стверджувати, що найважливішою частиною
механізму реалізації прав людини є юридичні гарантії.
Крім того, необхідно забезпечити більш ефективну та повну реалізацію
досліджуваних гарантій на практиці, враховуючи той факт, що навіть
найпотужніший державний орган у державному механізмі не може створити
умови та адекватні засоби для реалізації прав і свобод без ефективного
законодавства та відповідної взаємодії з іншими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського
суспільства. Перспектива подальшого дослідження цього питання полягає в
дослідженні галузевих гарантій прав людини та визначення їх ролі в системі
умов, що забезпечують задоволення інтересів громадян.
 39

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Бандура О. О. Правознавство у системі наукового знання:
аксіологічногносеологічний підхід: монографія К. Київ. 2010. 272 с.
2.Буткевич В. Права людини в Україні .К., 1995. С. 34
3.Бобровник С. Правові гарантії захисту прав людини в сучасному світі.
Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (24–25 лютого 1999
року). Ужгород. Сніна, 1999. С. 123–128
4.Бойко В. Права людини під захист суду. Юридичний вісник України. 1997.
№ 24. С. 1-2
5.Волинка К. Г. Механізм забезпечення прав і свобод особи: питання теорії і
практики: Автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.01 .Ін-т держави і права
ім. В. М. Корецького. К., 2000. 16 с.
6.Волинка К. Г. Проблеми становлення єдиного механізму забезпечення прав
і свобод особи . Вісник Запорізького юридичного інституту. 2000. № 3. С. 38.
7.Гіда Є. О. Сучасне поняття та класифікація прав людини . Науковий вісник
Національної академії внутрішніх справ України. 2005. № 2. С. 138–146.
8.Горова О. Б. Громадянські права в системі конституційних прав і свобод
людини та громадянина . Часопис Київського університету права. 2006. № 2.
С. 38 – 42.
9.Заворотченко Т.М. Конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і
громадянина в Україні : автореф. дис. ... юрид. наук : спец. 12.00.02
«Конституційне право; муніципальне право» .К., 2002. 20 с
10.Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського
досвіду .К. : Основи, 1999. 390 с.
11.Ісакович С. Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини.
Український часопис прав людини.1994.№1. С.23-28.
12.Колодій А.М. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посібн.К.:
Юрінком Інтер, 2004. 336 с .
13.Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР.Відомості
Верховної Ради України. 1996. № 30. 141 с.
 40

14.Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від

16.12.1966 р. К.: Вид-во УПФ, 1995. 42 с.
15.Огородник О.Г. Механізм забезпечення прав і свобод людини та принцип
законності в Україні . Право України.2008 .№6. С. 15.
16.Олефіренко Е.О. Адміністративно-правові гарантії реалізації прав і свобод
громадян: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук:
12.00.07.Ірпінь, 2006. 18 с.
17.Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних
змін: навч. посіб. О. В. Філонов, В. М. Суботін, В. В. Пашутін, І. Я. Тодоров..
2-ге вид., випр. К.: Знання, 2008. 215 с.
18.Погорілко В.Ф. Права та свободи людини і громадянина в Україні К.Ін
Юре, 1997. 52 с.
19.Прієшкіна, О. В. (2017). Права людини в Україні: проблеми та
перспективи розвитку. Правова держава, 2017.С. 33–40.
20.Пустовіт Ж. Поняття соціальних гарантій прав і свобод людини і
громадянина в Україні. 2000. № 3.С.28-30.
21.Рабінович П. Загальна теорія права та держави: стан, тенденції. Право
України.2012. №3-4. С. 364
22.Раданович Н. Міжнародно-судові засоби імплементації Європейської
Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Право України.
1999.№15. С.36-39.
23.Савенко М. Д. Конституційний Суд і омбудсман у державному механізмі
захисту прав і свобод людини і громадянина. Вісник Конституційного Суду
України. 2000. № 1. С. 72.
24.Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина та їх захист
органами конституційної юрисдикції . Право України. 1999. № 2. С. 3-9
25.Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс).Х.: Еспада,
2006. 776 с
26.Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія. Розбудова
держави. 1993. № 5. С. 53–56.
 41

27.Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини. Право

України. 1994. № 10. С. 49-51