ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ………………………………………..5
РОЗДІЛ 2. ПРАВА ЛЮДИНИ, ЇХ ПРИРОДА ТА ВИДИ…………………..13
2.1.Суть поняття права людини…………………………………………………13
2.2.Види основних прав людини……………………………………………......17
РОЗДІЛ 3.ЮРИДИЧНІ ГАРАНІТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ20
3.1. Внутрішньодержавні механізми забезпечення прав людини…………….20
3.2. Міжнародні гарантії забезпечення прав людини………………………….24
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………..29

ВСТУП
 2

Актуальність теми. В останній чверті минулого століття у

геополітичній ситуації в Європі відбулась зміни, які сприяли появі нових
незалежних держав, i поставили нові виклики та завдання перед міжнародними
організаціями i європейською спільнотою в цілому. Розвиток світових тенденцій
щодо проголошення найвищою соціальною цінністю прав та свобод людини, її
честі та гідності, недоторканності та безпеки, потребує створення ефективного
механізму захисту суспільних інтересів людини та громадянина, чіткої правової
системи та належного функціонування всіх гілок влади. Одним з
основоположних напрямків на шляху до створення сильної правової держави та
незалежного громадянського суспільства є налагодження процесів захисту прав
людини, тобто створення ефективного механізму їх забезпечення. Створеними в
рамках цього різноманітними інструментами не тільки визначаються і
захищаються варіанти можливої поведінки особи в юридичній площині, а й
підкреслюється, що права людини окреслюють основу для наповнення і
застосування нормативно-правових актів, є базовими для функціонування
органів державної влади.
Необхідність цілеспрямованого дослідження проблематики щодо ролі i
значення права людини в сучасній України детермінована нагальністю
вдосконалення національного законодавства, узгодження його зі світовими та
європейськими критеріями.
У зв’язку з цим виникає потреба ґрунтовно проаналізувати існуючу
практику застосування прав людини та громадянина щодо України та інших
держав світу. Це надасть можливість ефективно використати наявні національні
юридичні та інші ресурси і сприяти вдосконаленню вітчизняного
законодавства.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у
суспільстві через порушення прав людини та громадянина, а також
створення ефективного механізму їх забезпечення.
Предметом дослідження виступають структури, правила і процедури в
сфері функціонування прав людини у Європейських державах та Україні.
 3

Досягнення поставленої мети, передбачає виконання таких дослідницьких

завдань:
-охарактеризувати історію прав людини
-проаналізувати особливості структури прав людини
-окреслити роль і значення прав людини в Україні, а також і в інших
країнах світу
-визначити основні засади функціонування юридичного механізму
забезпечення прав людини
-дослідити проблематику щодо ролі і значення прав людини на
сучасному етапі
Стан наукової розробки проблеми. Оскільки питання має теоретичний
і, крім того, практичний інтерес, то ті чи інші позиції проблематика прав
людини, а також так чи інакше були предметом вивчення для цілої низки
вітчизняних дослідників, що спеціалізуються в сфері європейського,
міжнародного, а також порівняльного правознавства: Бойко, Погорілко,
Кравчук, та ін. А також низки зарубіжних вчених: Мюллерсон, Мамут,
Тихомиров.

Структура курсової роботи Дослідження складається із вступу, трьох

розділів, що місять чотири підрозділи, висновків та списку використаних
джерел (20 позицій).
 4

РОЗДІЛ 1
ІСТОРІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
Ідея рівності людей бере свій початок ще с початку існування людства.
Ще в Біблії, а також стародавніх міфах та віруваннях містилися положення про
цінність людського життя, а також рівноправ'я.
Велика ідея природної рівності людей і волі всіх людей вперше була
висловлена мислителями-софістами (V–IV ст. до н.е.). Згідно з їх працями, ще в
ті часи, були закладені основи концепції природного права. У центр головного
мірила всіх речей вони поставили не традиційне божественне начало, а людину.
Ще Аристотель говорив про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про
політичне право, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За ним,
природне право можливе тільки як політичне право, а права людини – лише як
права громадянина (що є членом полісу). Особливо слід визначити послідовну
позицію Аристотеля у питанні захисту права особи на приватну власність та
індивідуальну сім’ю. На ці положення, як хрестоматійні, пізніше посилалося
багато прибічників прав людини.
Природно-правові ідеї давньогрецьких мислителів про свободу і рівність
всіх людей отримали подальший розвиток у Стародавньому Римі. Так,
положення грецьких стоїків (Зенона, Хрісіппа та ін.) про світовий природний
закон («загальний закон» для всіх людей і народів) були використані римськими
стоїками (Сенекою, Епіктетом, Марком Аврелієм) для обґрунтування
універсальної концепції природного права і космополітичних ідей, згідно з
якими всі люди (за своєю природою і законами світотворення в цілому) –
громадяни єдиної світової держави, і що людина – громадянин Всесвіту [1, с.
17].
Історично складалося, що рабство не може мати виправдання, оскільки
воно суперечить загальному закону і світовому співгромадянству людей.
Зусиллями стоїків природно-правова ідея свободи і рівності всіх людей була
виведена за вузькополісні етнічні межі і поширена на всіх представників
людського роду як співгромадян єдиної космополітичної держави.
 5

Проаналізувавши праці римських юристів, можна зробити висновок, що

ними був зроблений суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права
людини. Абстрактне уявлення про природно-правову справедливість було
трансформовано в принцип позитивного права і стало основним критерієм
дійсного права. Саме ідеєю справедливості, тобто відповідності права вимогам
життя, керувались римські юристи, створюючи «право юристів». Трактування
справедливості як необхідної властивості самого права і констатуючого
моменту його поняття означало, що всі норми, які суперечили вимогам
принципу природно-правової справедливості, не мають юридичної сили.
Слід погодитись із Ю. І. Крегулом, в тому, що важливе значення для
розвитку концепції прав і свобод людини мало розроблене римськими
юристами правове розуміння і тлумачення держави, правове визначення
повноважень і обов’язків посадових осіб і установ [1, с. 20].
Античні ідеї свободи людей були розвинуті світськими і релігійними
мислителями середньовіччя. В той період значну роль у становленні
універсальних понять прав людини стало відігравати розповсюджуване в
Середньовічній Європі християнство, постулати якого, зокрема, біблійні,
відповідали загальнолюдським уявленням про добро, справедливість, рівність,
недоторканність особистості тощо. Людина тут ототожнювалася із Божим
творінням, ставилася у центр світу, однак не можна не брати до уваги
відношення тогочасної офіційної церкви до людини, яка мислила всупереч
встановленим канонам, або ще більше – відкрито висловлювала про це свої
переконання. Не слід також забувати, що в ці часи права людини визначалися її
суспільно-ієрархічним станом. Вони на цьому історичному етапі розвитку
залишаються різними за змістом і обсягом правами-привілеями членів різних
станів в соціальній структурі суспільства тогочасної феодальної системи права.
Для середньовічного періоду розвитку прав людини характерні певні
здобутки, які виникали як компроміс та вперше закріплювалися у певній
юридичній формі. Так, у середньовічній Англії протистояння короля із
баронами та лицарями завершилося прийняттям у 1215 році Великої хартії
 6

вольностей, яка обмежувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові

права, закладала підвалини принципів відповідності провини і покарання,
презумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по
території Англії, покидати країну та повертатись до неї тощо [2, с.139].
Згідно з нею, проголошувалися права і свободи окремих станів, а також ті,
що стосувалися широкого кола людей. Вищезазначена хартія традиційно
вважається першим правовим документом, в якому було закладено основи
концепції прав людини, а також створено передумови для подальшого
утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.
На зміну середнім вікам прийшов Новий час, що став з історико-
правового погляду епохою виникнення та утвердження буржуазної держави і
права. Це був новий щабель суспільного прогресу, у тому числі, і в розвитку
таких загальнолюдських цінностей, як права людини і громадянина. З’являється
нова, раціоналістична теорія прав людини, яка була найбільш повно розроблена
у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсона, І.
Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама та інших мислителів. Завдяки
сміливій критиці феодального ладу і обґрунтуванню нових концепцій про права
і свободи особистості, про необхідність панування права у відносинах між
індивідом і державою ця теорія знайшла багато прихильників і зробила великий
внесок у формування нового юридичного світогляду, в ідеологічну підготовку
буржуазних революцій та правове закріплення їх результатів [1, с. 24–25].
Досліджуючи ідеї прав людини у своїх працях О. Ф. Скакун констатує, що
у XVII-XVIII ст. за часів буржуазно-демократичних революцій ідея про права
людини відображається в теорії природного (природженого) права, що
дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне
право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ідея прав
людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить
втілення в нормативних актах держав Європи та світу [3, с. 209].
На історичному шляху створення прав і свобод людини найбільш
важливими в цей період розвитку людства були англійська Петиція про права
 7

1628 року (конкретизувала багато положень Великої хартії вольностей 1215

року) та Білль про права 1689 року (яким було встановлені процедурні гарантії
особистої недоторканності особи, обмеження строків тримання під вартою,
закладено основу конституційної парламентської монархії в Англії), Декларація
незалежності США 1776 року (перший офіційний документ, що закріпив на
державному рівні невід’ємні права людини), Конституція США 1787 року
(перша офіційна демократична конституція у світі). Починаючи з перших 10
поправок до Конституції США, які дістали назву Білля про права 1791 року,
права і свободи людини і громадянина набувають конституційного авторитету.
Слід також згадати французьку Декларацію прав людини і громадянина
1789 року, яка мала прогресивне значення стала юридичним закріпленням
перемоги французької революції, прапором боротьби проти феодально-
абсолютистських порядків не тільки для Франції, але й для антифеодальних
виступів у інших країнах, за повсюдне визнання і захист прав людини і
громадянина, була націлена на втілення практичної реалізації ідей правової
держави. Декларація прав людини і громадянина 1789 року створила «природні,
невідчужувані та священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека
і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість
сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише
на основі закону, презумпція невинуватості, свобода поглядів, думки, слова та
преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією
свободою» тощо.
Як стверджує Ю. І. Крегул, проголошені в Декларації прав людини і
громадянина ідеї мали особливо значний вплив на погляди передових
мислителів тих країн (Німеччини, Росії, інших країн Східної Європи), де на
порядок денний була поставлена необхідність здійснення прогресивних
буржуазних перетворень, складовою яких була боротьба за права і свободи
людей [1, с. 30–31].
Упродовж XVIII–XIX ст. з розвитком у світі конституціоналізму і
парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу
 8

практику держав. А на початку XX ст., особливо після Першої світової війни і

появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали
виходити у сферу впливу міжнародного правового регулювання. Питання
захисту прав людини виходять за національні межі і стають об’єктом
регулювання міжнародного права [1, с. 33].
Переломним правовим актом всесвітнього масштабу, який закріпив
документально ідею прав людини, стала Загальна декларація прав людини, яка
була затверджена та проголошена Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948
року. Тепер, цей день, відзначається в країнах світу як День прав людини, з
цього часу почала розвиватися теорія прав людини на міжнародному рівні.
Загальна декларація прав людини прискорила процес зміни характеру права, що
почався раніше: основним практичним призначенням права визначено
утвердження свободи і справедливості у різних державах світу. Вона містить
широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних
прав людини.
Загальна декларація прав людини була прийнята у вигляді резолюції
Генеральної асамблеї ООН, і тому відповідно, закріплені в ній норми мають
лише рекомендаційний характер. Тобто, вони бажані, але не є обов’язковими
для держав-членів ООН. Але все ж, даючи оцінку юридичному значенні і силі
положень декларації, слід враховувати те, що в міжнародному праві поряд з
договором важливу роль відіграє і звичай, який історично формується в
результаті практики держав і поступово визнається ними правовою нормою. І
саме проголошені в Загальній декларації прав людини основні права і свободи
розглядаються сьогодні як юридично обов’язкові звичаєві або договірні норми.
У конституціях багатьох країн світу містяться посилання на цей документ і
включається низка його положень [1, с. 102].
Загальна декларація прав людини заклала фундамент для подальшого
утвердження, розвитку, конкретизації, розширення переліку та деталізації
механізму забезпечення прав людини і громадянина практично в усьому
цивілізованому світі. Так, у 1966 році на рівні ООН були прийняті важливі
 9

документи з прав людини – Міжнародний пакт про громадянські та політичні

права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права.
Зазначені міжнародно-правові акти називають «Хартією прав людини». Норми
поведінки, що закріплені в Пактах, які по сутності є міжнародними договорами,
вважаються обов’язковими для держав, що приєдналися до них. Засоби щодо
втілення положень Пактів у життя мітяться як в самих Пактах, так і в окремих
документах (Факультативному протоколі до Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права та другому Факультативному протоколі до
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).
Слід зазначити, що права закріплені в Міжнародному пакті про
громадянські та політичні права в процесі градації загальноприйнятих прав і
свобод дістали назву «права першого покоління» (право на життя і здоров’я, на
свободу та особисту недоторканність, на вільне пересування, на свободу слова,
думки, совісті релігії тощо), а права закріплені в Міжнародному пакті про
економічні, соціальні та культурні права – «права другого покоління» (право на
соціальне забезпечення, на достатній життєвий рівень, на справедливі і
сприятливі умови праці тощо). Якщо для реалізації «прав першого покоління»
державі необхідно утримуватися під певних активних дій у взаємодії з
людиною, або створювати певні умови для реалізації цих прав, то згадавши
«права другого покоління», різні держави залежать від свого соціального-
економічного розвитку, а тому, на жаль, далеко не всі держави можуть їх, в тій
чи іншій мірі, забезпечити.
Не можна не погодитись із В. О. Котюком, у тому, що еволюція правового
статусу, прав і свобод людини в багатьох випадках залежить від факторів
розвитку і співробітництва в цій сфері на міжнародному рівні. Під впливом
міжнародного співробітництва зросла повага до прав і свобод людини [4, с.
373].
Із найважливіших міжнародно-правових документів у сфері прав людини
не можна не згадати прийнятою Радою Європи Конвенцію про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 року, за якою закріплено всі основні
 10

визнані європейською та міжнародною спільнотою права людини і

громадянина. Положення даного міжнародно-правового документа є
обов’язковими для України, яка в 1997 році ратифікувала Конвенцію. Захист
порушених прав громадян держав-учасниць Конвенції здійснюється
Європейським судом з прав людини. Необхідно відзначити, що з кожним роком
кількість рішень, які були винесені Європейським судом з прав людини проти
держави Україна, збільшується, що не може не викликати занепокоєння.
За Ю. І. Крегулом, проблема прав людини завжди була предметом гострих
класових війн за володіння правами або їх розширення. Здобуті ж або
розширені права, у свою чергу, фіксували статус людини в суспільстві на тому
чи іншому етапі його розвитку і кожний ступінь розвитку суспільства був
черговим кроком до шляху знаходження і розширення свобод, поповнення прав
людини новими якостями, розширення їх на більше коло суб’єктів [1, с.10-11].
Що ж являє собою поняття «права людини». В теорії права існує багато підходів
до розкриття його змісту. Згідно з позицією Ю. І. Римаренка, права людини – це
певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в
конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем
розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [5, с. 88].
В. В. Копейчиков та С. Л. Лисенков зазначають, що права людини – явище
історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про
право з погляду людини як учасника соціального життя. У загальному вигляді
можна сказати, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначається
рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава і право, з
одного боку, та права людини і громадянина з іншого, – це не різні за сутністю,
функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від
одного. Вони є принципово однопорядковими, взаємопов’язаними суспільними
явищами [6, с. 70].
Проаналізувавши міжнародно-правові угоди, слід відзначити, що кожна
країна світу, яка взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні конвенції,
повинна керуватися засадами і нормами цих угод у своєму внутрішньому
 11

законодавстві, створювати умови для здійснення і захисту прав кожної людини.

Більша частина сучасних конституцій демократичних держав мають норми, що
у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини. Проте, як
свідчать сьогоденні реалії, в різних державах, у силу неоднаковості їх
соціально-економічного і духовно-культурного розвитку, основні права людини
в процесі реалізації наповняються різним змістом та надається різне значення.
Сучасний перелік прав людини, зафіксований у багатьох міжнародно-
правових актах і в конституціях правових держав, – результат довгого
становлення. Еталони і стандарти у сфері прав людини перш ніж стати нормою
демократичного суспільства пройшли свій непростий розвиток та тернистий
шлях до втілення із ідей у повсякденну практику [1, с. 9].
Україна визнала права і свободи людини, і відповідно, проголосила їх у
положеннях Конституції та інших нормативно-правових актах. Їх розвиток і
поглиблення окреслено як орієнтир та обов’язок (моральний і юридичний)
державної діяльності. Україна прихильниця практично всіх багатобічних
конвенцій ООН в галузі прав людини, а тому для якісної реалізації прав людини
у нашій державі, окрім їх закріплення на законодавчому рівні, необхідно
забезпечити відповідний рівень соціально-економічного розвитку держави та
правової свідомості громадян.
З огляду на вищевикладене, варто зазначити, що ідея прав людини має
довгу історію. Бере свій початок вона ще з часів античності, міфів та Біблії, а не
закінчується й до сьогодні. Права людини — основа будь-якої держави і
належного функціонування всіх гілок влади. Слід зауважити, що захист прав
людини має бути одним із першочергових завдань усіх держав світу. На жаль,
на сучасному етапі існує велика кількість проблема, пов'язана з цим питанням.
Але в цілому, права людини пройшли у своєму розвитку досить довгий шлях и
на даний момент, на мою думку, є досконалим механізмом.
 12

РОЗДІЛ 2
ПРАВА ЛЮДИНИ, ЇХ ПРИРОДА ТА ВИДИ

2.1 Суть поняття права людини.

У слов'ян слово "право" вживається на позначення понять, які, відповідно,
відображають певне явище, що виникає та існує незалежно від держави і має
загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Інше ж явище,
поняття про яке також позначається цим терміном, - це наслідок виключно
державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно
розрізняти, відповідно, право загальносоціальне і, так би мовити, спеціально-
соціальне чи, умовно кажучи, юридичне.
Загальносоціальне право - це певні можливості учасників суспільного життя,
які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути
загальними та рівними для всіх однойменних суб'єктів. Саме соціальні
можливості суб'єкта і становлять онтологічну сутність його прав [7].
Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють:
• права людини;
• права сім'ї;
• нації (народу),
• інших соціальних спільнот (класів, суспільних прошарків, груп,
громадських об'єднань, трудових колективів тощо);
• права людства.
Зупинимося більш докладно на понятті прав людини.
Права людини - це певні можливості людини, котрі необхідні для її
існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються
 13

досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для

всіх людей.
Отже, це, свободи людини, тобто її спроможність діяти певним чином або
ж утримуватися від певних учинків з тим, аби забезпечити собі (й своїй сім'ї)
належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. І,
якщо йдеться саме про основні права, то слід мати на увазі такі можливості, без
котрих людина не може нормально існувати.
По-друге, слід зауважити, що суть та зміст можливостей людини залежать
можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного
розвитку. І з цього боку, права людини - явище соціальне: вони породжуються
самим суспільством.
По-третє, ці можливості за їх основними, "початковими" показниками
("дозами") мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони
будуть правовими (відповідно до термінів або понять «праведний»,
«правильний», «справедливий», «правий» тощо).
По-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратись, ліквідовуватися
будь-ким, не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої
організації чи особи.

У документах різних організацій (зокрема, міжнародних) та в

національному законодавстві, у науковій та публіцистичній літературі часто
вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і
свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями
(якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на
загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» здебільшого
використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини
розкривається нами через філософську категорію «можливостей», то така його
інтерпретація обіймає, мабуть, також і поняття свобод людини.
Розуміння прав людини як її певних можливостей має місце, так чи
інакше, у працях багатьох юристів, суспільствознавців. Що ж до інших
 14

інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише,

що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:
 права людини - це певним чином унормована її свобода;
 права людини - це певні її потреби чи інтереси;
 права людини - це її вимоги про надання певних благ, скеровані
суспільству, державі, законодавству;
 права людини - це певний вид (форма існування, спосіб вияву) моралі.
Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як здається,
досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси
досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи)
дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну
сутність прав людини.
Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризуються певними
якісними та кількісними показниками. Якісні показники розкриваються,
насамперед, змістом прав людини, кількісні - поняттям обсягу прав людини.
Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав людини є, наприклад, у
ст. 22 Конституції України. Зокрема, частина 3 цієї статті встановлює, що при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинного законодавства не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав людини. Згадане
положення є дуже важливим, оскільки у ньому Конституція України торкається
розглядуваної нами проблеми обмежування прав людини. Адже звуження змісту
і скорочення обсягу прав людини і є основним наслідком їхнього обмежування
[8].
Згадавши зміст прав людини, необхідно спиратися на філософську категорію
змісту. З філософської точки зору, зміст - це певним чином впорядкована
сукупність елементів і процесів, які утворюють предмет чи явище. Структура,
внутрішня впорядкованість є необхідним компонентом змісту. Зі зміною
структури, організації суттєво змінюється зміст об'єкта, його властивості.
 15

З наведеного вище розуміння прав людини стає очевидним, що

центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини -
можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій задля
задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності,
остання характеризується певними складовими, властивостями, рисами. До них
належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми)
діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш
важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки
саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто
їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови
та засоби, що вони складають можливості людини, необхідні для задоволення
потреб її існування та розвитку [9].
Кількісні показники прав людини можуть відображатися, як
наголошувалось, поняттям обсягу прав людини. Як зазначається у літературі,
кількість - це визначеність предмета, яка характеризує його множинність,
величину, інтенсивність і ступінь вияву тієї чи іншої властивості. Обсяг, як і
будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру
(наприклад, кількість певних можливих варіантів поведінки, кількість часу,
кількість благ, розмір пільг тощо). Отже, обсяг прав людини - це їх суттєва
властивість, яка відображається показниками відповідних можливостей,
виражених у певних одиницях виміру.
Одиниці виміру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути
універсальними, однозначними, однорідними для всіх. Характер таких одиниць
виміру зумовлюється, насамперед, змістом можливостей, які відображені
відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та
специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на
свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань,
конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу
освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закладів, у яких
можна її здобути, а також кількістю спеціальностей, за котрими готують
 16

фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України

характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу),
протягом якого можна його здійснювати [10].
Отже, слід зауважити, що можливості людини по суті і становлять суть її
загальносоціальних прав. Забезпечення прав людини основа для забезпечення
якісного рівня життя особи, що є дуже важливою складовою сучасного світу.

2.2. Види основних прав людини.

Громадянські (особисті) права і свободи - це природні, основоположні,
невід'ємні права людини. Вони походять від природного права на життя і
свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати
індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави
та інших людей. Ці права дають людині змогу бути самою собою у стосунках з
іншими людьми і державою. Слід зауважити, що вони є загальними,
надтериторіальними і наднаціональними.
До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості
людини, які є необхідними для забезпечення її фізичної і морально-
психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього особисті права
поділяють на 2 групи — фізичні та духовні. Фізичні права і свободи: право на
життя, особисту недоторканність і недоторканність приватного життя, свободу
пересувань, вибір місця проживання, безпечне навколишнє природне
середовище, житло та ін. Духовні права і свободи: право на ім'я, честь і гідність,
свободу думки (світогляду), свободу віросповідання.
У конституціях багатьох держав громадянські (особисті) права
поєднуються в одну групу з політичними правами. Підставою для цього є
переважно незалежність їх здійснення від ресурсів держави, а також
спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її
індивідуальних і суспільних виявах [11].
 17

 Політичні права і свободи - можливості (свободи) громадянина брати

активну участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати
на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій
політичної спрямованості. Це право обирати і бути обраним до
представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування,
право на утворення громадських об'єднань і участі в їхній діяльності,
право звернення до органів держави, свобода демонстрацій і зборів, право
на інформацію, свобода преси, радіо, телебачення та ін.
 Економічні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина
володіти, користуватися і розпоряджатися предметами споживання і
основними чинниками господарської діяльності: власністю (право на
власність) і своєю робочою силою (право вибору роду занять),
використовувати її самостійно або за трудовим договором (право на
працю), виявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх
здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у
виробництві матеріальних та інших благ (свобода підприємництва).
 Соціальні права і свободи - можливості (свободи) людини і громадянина
бути соціально захищеним державою: право на отримання належної
зарплати (стипендії); право на соціальне забезпечення у разі хвороби,
каліцтва, втрати годувальника; право на охорону здоров'я та медичну
допомогу; право на захист материнства й дитинства; право на соціальне
страхування; право на відпочинок, право на гідний рівень життя; право на
страйк та ін.
 Культурні (гуманітарні) права і свободи - можливості (свободи)
збереження і розвитку національної самобутності людини, доступу до
духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у
подальшому розвитку. До них належать права на: освіту; вільний вибір
мови спілкування, виховання, навчання і творчості; доступ до культурних
цінностей; користування установами культури; використання вітчизняних
і світових досягнень культури і мистецтва; вільну наукову, технічну і
 18

художню творчість; охорону інтелектуальної власності; інформацію про

культурне життя.
 Соціальні, культурні, а також економічні права визначають обов'язки
держави забезпечити кожному мінімальну кількість засобів існування та
соціальної заможності - соціальну безпеку, яка є невід'ємною складовою
людської гідності, а також надає можливість нормально задовольняти
первинні потреби і духовний розвиток [12].
Існує й певна класифікація прав і свобод людини і громадянина
залежно від спрямованості потреб щодо сфери суспільних відносин:
• фізичні (право на життя, охорону здоров'я, медичну допомогу та ін.);
особисті (на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на
свободу думки і слова);
• політичні (право на громадянство, на свободу об'єднань у політичні партії
тощо);
• економічні (право на власність, на підприємницьку діяльність та ін.);
• гуманітарні (право на освіту, свободу творчості, авторські права тощо);
• права на соціальний захист (зокрема, право на соціальне забезпечення,
право на житло).
Отже, слід зауважити, що існує велика кількість прав людини, які, перш за
все, забезпечують їй якісний рівень життя, а також створюють умови для її
існування. Різні категорії прав забезпечують відповідно різні умови для життя
суб'єкта. Але, усі вони є важливими в житті будь-якої людини, так як захист
прав людини є найважливішим завданням кожної держави, і, відповідно, її
діяльність має бути спрямована на діяльність, щодо захисту цих прав, а також
якісних умов для життя та співіснування.
 19

РОЗДІЛ 3
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

3.1 Внутрішньодержавні механізми забезпечення прав людини

Українське суспільство та держава на сучасному етапі свого розвитку
характеризуються прагненням забезпечити максимальну реалізацію прав і
свобод людини та громадянина, створити повноцінне громадянське суспільство.
Очевидно, що в цьому контексті правам людини в Україні приділяється значна
увага, однак недостатньо досліджень, в яких би права людини осмислювалися
системно, із залученням філософсько-правового інструментарію та методології.
У зв’язку з цим загострюється актуальність дослідження прав людини як
фундаментальної суспільної цінності [13].
Еволюційні тенденції в будь-якому суспільстві та державі залежать від
того, які цінності є найбільш поширеними серед населення, які моральні ідеали
та уявлення покладаються в їх основу. Слід звернути увагу на той факт, що
суспільна мораль є похідною від звичаїв і традицій, пануючих у певному
суспільстві, але при цьому вона виходить також із системи норм і правил
поведінки, що встановлюються й гарантуються державою. Саме моральні
принципи суспільства є тим взірцем, на який орієнтуються цінності окремих
індивідів та їх колективів. У суспільстві, яке як найважливішу соціальну
цінність сприймає людину, її внутрішню свободу та права як прояв цієї свободи,
формується імперативний посил до держави та її інституцій щодо визнання,
дотримання та захисту прав і свобод людини та громадянина. Цей посил
 20

поступово трансформується в обов’язок держави і передбачає створення та

реалізацію ефективно діючих механізмів правового захисту від будь-яких
порушень і неправомірних обмежень, у тому числі таких, що виходять від самої
держави, її органів та посадових осіб, а також відновлення порушених прав і
свобод [14].
Разом із тим, забезпечення прав людини залежить не тільки від правильно
налаштованих державних механізмів та процедур, а й від факторів морального,
культурного характеру. Тому на ситуацію, пов’язану з проблемами реалізації
прав людини, впливає і моральний стан суспільства, що втратило старі
орієнтири та не отримало нових, а також рівень культури населення. Саме такий
стан речей вказує на трансформаційний характер суспільства, який
характеризується «подвійною ціннісною орієнтацією», тобто існуванням
одночасно старих ідеалів, для яких вже немає місця в дійсності, та нових, які ще
до нашої дійсності не адаптовані.
Крім того, характерним для перехідних формацій суспільства (у тому
числі українського) є суто механічне запозичення іноземних стандартів та
ідеалів. Зважаючи на це, проголошення в Україні людини найвищою
соціальною цінністю може залишитися декларацією, якщо сама людина не буде
сприймати себе належним чином. Вона повинна усвідомити власну
неповторність та важливість і відчути себе не лише носієм окремих прав, а й
повноцінним та рівноправним членом громадянського суспільства, таким собі
невід’ємним елементом етносу з набором специфічних соціальних ознак, що
проявляється через різні форми діяльності (виробничу, політичну, правову,
релігійну тощо) [15].
Таким чином, права людини набувають значно глибшого «звучання», ніж
наділення правами якогось суб’єкта, як прийнято вважати у правовому
позитивізмі: ці права, з одного боку, належать йому за природою (природно-
правові теорії), а з другого – виступають результатом взаємних обмежень,
наслідком існування соціуму як такого (соціологічні школи права). Однією з
властивостей прав людини є їх здатність вважатися універсальною цінністю.
 21

Тобто вони мають значення для будь-якого суспільства громадянського типу,

незалежно від національно-культурного контексту.
Досить спірним є питання щодо існуючих у міжнародних документах
формулювань прав і свобод людини та громадянина, оскільки у разі вироблення
таких узагальнюючих юридичних положень неминуче виникають питання, з
якої теорії прав виходити та які стандарти в цій сфері вважати взірцем. Проте
складнощі правотворчого процесу не виключають ідеї можливого використання
прав людини як цінності, спільної для всього світу. Насамперед, їх
універсальність проявляється в тому, що вони виражають інтереси, від яких
індивід не може відмовитися – життя, свободу, власність, честь тощо. Крім того,
права і свободи людини та громадянина є засобом захисту від втручання
держави в певні сфери суспільних відносин і, відповідно, засобом реалізації
свободи індивідів. При цьому вони надають можливість впливу з боку громадян
на управління державою (наприклад, виборчі права) та ухвалення політичних
рішень (у громадянському суспільстві до процесу обговорення таких рішень
через відповідні механізми залучаються його члени, суспільні інституції) [16].
Слід також сказати, що саме права людини є підставою для
взаємопорозуміння та взаємодії представників різних культур, і в цьому також
проявляється їх універсальність. Оскільки права людини передбачають
ставлення до кожного як до носія таких прав, то вони забезпечують сприйняття
іншого суб’єкта відносин як рівного. Отже, вони виключають теорію
«недолюдини», ставлення до інших членів суспільства тільки як до засобу
реалізації власних інтересів. Тобто в громадянському суспільстві належність
людини до іншої соціальної чи етнічної групи, сповідування інших поглядів і
переконань не можуть бути підставою для неповаги до неї.
У нашій державі у зв’язку з проведенням цілого комплексу глибоких
соціально-економічних, політичних, ідеологічних і культурних перетворень, а
також протистоянням на Сході проблема захисту прав і свобод людини набуває
особливого значення. Суть цієї проблеми полягає як у наявності труднощів у
реалізації деяких закріплених у Конституції прав і свобод, так і в недостатньому
 22

рівні їх захищеності від правопорушень. Існує чимало перешкод на шляху

захисту прав людини та громадянина. Ще не відпрацьовано механізм реалізації
прав і свобод у системі державних і правоохоронних органів (зокрема поліції).
Але уже тепер зрозуміло, що він повинен поєднувати у собі площину
забезпечення прав, свобод і обов’язків громадян, правопорядку та площину
захисту цих прав від порушень. Разом із тим, не можна залишити поза увагою і
той факт, що в Україні на сьогодні дуже обмежене коло засобів захисту прав
людини, хоча для сучасної правової держави, якою позиціонує себе Україна,
таких виправдань не може існувати в принципі. А тому під час розв’язання
державою будь-яких соціальних проблем, справ, питань саме людині, її
існуванню й розвиткові повинен надаватися абсолютний, беззаперечний
пріоритет. Права людини залишаються тим абсолютним, універсальним
кордоном, переступати через який не може ніхто [17].
Слід зауважити, що національне законодавство — основа всього
юридичного механізму забезпечення прав людини, будучи їх джерелом, а також
змістом законів. Також, важливе місце займає визнання та закріплення в
національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-
правових актів. Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на
території України» від 10 грудня 1991 року, передбачається і усі інші механізми
забезпечення та реалізації, охорони і захисту прав людини. Відповідно,
національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного
механізму прав людини. Кожне право здійснюється у певному порядку та
певній послідовності. Щодо порядку реалізації — він залишається за кожною
людиною окремо. Але, слід зазначити, що велика кількість прав людини, які
встановлені і зафіксовані у національному законодавстві потребують
державного механізму для їх забезпечення.
Існує 2 види юридичних процедур реалізації прав:
– процедури, пов'язані з правозастосуванням (порядок реалізації права на
громадянство)
 23

– процедури, які не пов'язані з ними (порядок укладання угод, які не

потребують нотаріального засвідчення)
При встановленні першого виду, законодавець повинен чітко визначити
юридичні процедури, то під час встановлення другого — він має прагнути до
створення такої процедури, яка б створила найбільш оптимальний засіб
реалізації [18].
Також, за місцем існування у правовій системі юридичні засоби охорони
поділяються на:
• Заборони;
• Завдання і компетенція відповідних органів охорони;
• Конкретні заходи запобігання порушення прав людини;
• Заходи юридичної відповідальності;
• Певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.
Отже, створення умов для захисту та реалізації прав людини — одне із
першочергових завдань будь-якої держави. Держава і існує для створення та
охорони прав людини, адже одною із ознак держави є громадянство, а за умови
неякісного механізму забезпечення прав громадян не буде й існувати держава,
як механізм.

3.2 Міжнародні гарантії забезпечення прав людини.

Права людини потребують забезпечення й на міжнародному рівні,
відповідно, внаслідок взаємодії держав світу, створюються та захищаються
механізми, які реалізують та захищають права людини. Серед таких документів
слід відзначити: Загальна декларація прав людини, Міжнародний Пакт про
громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний Пакт про економічні,
соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародна Конвенція про ліквідацію усіх
форм расової дискримінації 1966 р., Конвенція про ліквідацію усіх форм
дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і
покарання 1984 р., Конвенція про права дитини 1989 р [19].
 24

Права людини на всесвітньому рівні забезпечуються інституційною

системою - системою міждержавних органів, організацій, структур: комісії,
комісари, комітети, що спостерігають і контролюють дотримання прав і свобод;
суди, трибунали, що здійснюють їх захист. Основні міждержавні органи,
організації: ООН; її головні і допоміжні органи (Генеральна Асамблея, Рада
Безпеки, Міжнародний суд та ін.); також організації, що функціонують під
егідою ООН (ЮНЕСКО - Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури, МОП - Міжнародна організація праці).
У межах ООН діють різні спеціалізовані установи:
1) Комітет з прав людини ООН - має повноваження приймати та розглядати
індивідуальні чи колективні повідомлення про порушення прав, що
закріплені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права
згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Україна
приєдналася до цього Протоколу постановою Верховної Ради Української
PCP від 25.12.1990;
2) Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації - має повноваження
розглядати індивідуальні скарги про порушення прав, що передбачені
Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
1966 р. Конвенція підписана Українською PCP 07.03.1966, набула чинності
для УРСР 07.04.1969. Вона є чинною в сучасній Україні згідно зі ст. З
Закону України "Про правозаступництво України" від 12.09.1991 p.;
3) Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок - має повноваження
розглядати повідомлення осіб або групи осіб про порушення прав і свобод,
що передбачені Конвенцією ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації
щодо жінок відповідно до ст. 1-2 Факультативного протоколу до цієї
Конвенції. Цей Протокол ратифікований Законом України від 05.06.2003;
4) Комітет ООН з прав дитини - має повноваження раз на п'ять років
розглядати доповіді кожної країни-учасниці про хід виконання Конвенції
про права дитини 1989 р. та Факультативних протоколів до неї. Конвенція
ратифікована Постановою Верховної Ради України 27.02.1991, набула
 25

чинності для України 27.08.1991. Факультативний протокол до Конвенції

про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої
порнографії ратифіковано Законом України від 03.04.2003;
5) Комітет ООН проти катувань - має повноваження розглядати індивідуальні
скарги осіб на порушення прав згідно з Указом Президії Верховної Ради
Української PCP від 26.01.1987, який містив застереження до ст. 20. Це
застереження було знято Законом України від 05.11.1998. На жаль, питання
про виконання рішень частини з названих міжнародних структур із захисту
прав і свобод людини не врегульована законодавством України.
Регіонально-континентальні гарантії - засоби перетворення в реальність
юридичних можливостей у сфері прав людини, закріплених в нормативно-
правових актах-документах регіональних утворень певних континентів
світу (Європейський Союз, Рада Європи, Рада прибалтійських держав,
Організація африканської єдності, Асоціація держав Південно-Східної Азії,
Співдружність Незалежних Держав), їх установами (Європейський суд з
прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія
з прав людини і народів, Організація "Ісламська конференція").
Регіональні акти-документи у сфері прав людини: Європейська конвенція про
захист прав та основних свобод людини 1950 p.; Африканська хартія прав
людини і народів 1981 p.; Каїрська декларація про права людини за ісламом
1990 р. та ін.
Європейська система захисту прав людини має таку організаційну структуру:
1) Європейський Суд з прав людини - постійно діючий суд у Страсбурзі,
створений державами-учасницям підписання Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 р.7 Україна ратифікувала
Конвенцію і Протоколи до неї законом від 17.07.1997. Суддя від України
представлений у Європейському Суді з прав людини. Європейська система
захисту прав людини передбачає дві можливості (два права): право особи
подавати індивідуальні петиції (скарги); право держав учасниць
Європейської системи захисту прав людини ініціювати судочинство зі
 26

справ про порушення прав будь-яких людей, включно з іноземцями.

Обов'язковість виконання рішень Європейського суду з прав людини
передбачена ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини" від 17.04.2006.
2) Комітет міністрів Ради Європи - здійснює функції нагляду за виконанням
остаточних постанов Європейського Суду; складається з міністрів
зарубіжних країн-членів РЄ.
Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожний громадянин має право після
використання всіх національних засобів правового захисту звертатися по захист
своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна [20].
 27

ВИСНОВКИ
Підсумовуючи вищевикладене, варто зазначити, що права людини –
важливий елемент розвитку будь-якої держави, так як вони забезпечують не
тільки політичний розвиток суспільства, а й економічний, так як при якісному
функціонуванні прав людини створюються умови й для розвитку не тільки
суспільства, а й держави вцілому. Прикладом можуть бути європейські держави,
які завдяки забезпеченню прав людини є одними із найбільш розвинених.
Пройшовши етап еволюції – права людини забезпечують майже усі сфери
життя, необхідні для нормального існування індивіда, а також колективу
загалом. Вони ефективно працюють в сучасних умовах та створюють механізм
захисту будь-якого члена суспільства.
Розглянувши існуючі види прав людини, ми можемо стверджувати, що
вони є ґрунтовними і базовими для суспільства в цілому. А тому, було створено
юридичні гарантії їх забезпечення, як внутрішньодержавні, так і міжнародні.
Таким чином, права людини – особливий структурний елемент сучасних
держав, після довгого шляху еволюції як прав людини, так і людської думки,
щодо того, наскільки забезпечення прав людини є важливим, ми бачимо
високий рівень їх розвитку.
 28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Крегул Ю. І. Права і свободи людини: [навч. посіб. для студентів вузів] /
Крегул Ю. І., Ладиченко В. В., Орленко О. І. – К. : Книга, 2004. – 288 с.
2. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права: [підруч. для студентів вузів] /
ред. Цвік М. В., ПетришинО. В., Ткаченко В. Д. – Х. : Право, 2002. –
430 с/
3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (енциклопедичний курс) : [підруч.
для студентів вузів] / О. Ф. Скакун. – Х. : Еспада, 2006. – 776 с.
4. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : [навч. посіб.] / В. О. Котюк.
– К.: Атіка, 2005. – 592 с.
5. Приватне життя і поліція: Концептуальні підходи. Теорія та практика /
ред. Римаренко Ю. І. – К. : КНТ, 2006. – 740 с.
6. Копейчиков В. В. Теорія держави і права: [навч. посіб.] /
Копейчиков В. В., Лисенков С. Л. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 368 с.
7. Бородін І.А. Права та свободи громадян, їх класифікація, гарантії
реалізації. // Право України. - 1992- №4. - 10 с. (ст.4)
8. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
9. Мюллерсон Р.А. Права людини: ідеї, норми, реальність. - М.- 1991. - 369с.
(ст.204)
10.Даниленко В. Декларация прав и реальность: К 200-летию Декларации
прав человека и гражданина. - М.:Межд. Отношения, 1989. -
11.Котюк В.О. Теория права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996
 29

12.Рабинович П.М. Загальна декларація прав людини – вселюдський ідеал

гуманізму// Право України.-1998.-№12.
13.Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні:
Навч.посіб. – К. Юрінком-Інтер, 2004.
14.Конституційне законодавство України (коментар, офіційне тлумачення
Лінецький, М. І.Мельник, А. М.Ришелюк. – К.: Атіка, 2000. – 564 с.
15.Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право
України. – 1994. – 312 с.
16.Орзіх М. Міжнародно-правові стандарти і права людини в Україні //
Право України. - 1992. - № 4.

17.Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навч. Посіб/В. В. Сухонос – Суми:

ВТД «Університетська книга», 2005. – 536 с.

18.Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні.— К.,

1995.- 34 с.
19.Гомєн Донна. Короткий путівник по Європейській Конвенції з прав
людини.-Львів.-1998. Дженіс М. Єввронейське прво у галузі прав людини.
Джерела і практика застосування.-К.-1997. - 223 с.
20.Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради
України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р. – 26 с.