Лекція 1

Тема 1: Конституціоналізм - публічно-правова система конституційної

організації сучасного суспільства та держави.
(навч.час – 2 год.)

1. Конституціоналізм: генезис, сутність і структурні елементи

Термін «конституціоналізм» походить від латинського слова constitutio —

конституція, що, своєю чергою, етимологічно пов’язане з латинським словом сonstituere,
що в перекладі українською мовою буквально означає «встановлювати» («встановити»).
На відміну від терміна «конституціоналізм», який почали використовувати в кінці XVIII
— на початку ХІХ століття, слово «конституція» вживали ще у своїх творах античні
мислителі, у текстах і навіть назвах офіційних документів політичного й нормативно-
правового змісту Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, тобто понад дві тисячі
років. Його розглядали здебільшого як синонім устрою держави. Наприклад, до таких
текстів належать: «Афінська політія» («Конституція Афін») Арістотеля, «Конституція
Солона», «Конституція Лікурга». В епоху середньовіччя терміном «конституція» часто
позначали різноманітні документи про привілеї та вольності феодалів. Серед них слід
назвати «Конституцію про права князів духовних» (1220 р.), «Конституцію про права
князів світських» (1232 р.) та найвідомішу «Кароліну» — Сonstitutio Criminalis Caroline
(1532 р.)* . На політико-правові акти, у текстах яких вживали термін «конституція»,
можна натрапити також у країнах Центральної та Східної Європи, зокрема в Україні.
Попри нерозривний етимологічний зв’язок між термінами «конституціоналізм» і
«конституція», їх не слід ототожнювати. По-перше, сучасне розуміння терміна
«конституція» досить далеке від його тлумачення в античні й середні віки, і яке склалося
лише на початку ліберально-демократичних (буржуазних) антиабсолютистських
революцій XVII—XVIII століть. По-друге, те, що в країні є конституція, ще не означає, що
також є й конституціоналізм як явище. Яскравий приклад — держави з тоталітарними
режимами. Адже ні одна з найпрогресивніших для свого часу конституцій — Веймарська
конституція Німеччини 1919 року, яка формально була чинною під час правління
нацистів, ні «найдемократичніша у світі» (так принаймні називали її творці) сталінська
Конституція СРСР 1936 року, — не тільки не утвердили в цих країнах конституціоналізм,
а навпаки — стали взірцем найбрутальнішого в історії глумління над ним.
Конституціоналізм — це не просто набір певних, навіть демократичних за своїм змістом
ідей, утілених у текстах конституцій, тим паче, коли їхньою метою є створення видимості
демократичності держави (ширми, зовнішнього фасаду), а й реальна політична ідеологія
держави. Конституціоналізм — це також конституційна практика, яка значною мірою
залежить як від справжніх намірів і волі владарюючих, так і від історичних політичних і
правових традицій, рівня культури й ментальності народу, розвинутості державних і
правових інститутів та інших чинників, про що йтиметься далі. 1.1.1. Витоки
конституціоналізму й основні етапи його становлення.
Перші ідеї про потрібність демократичного державного й суспільного устрою, про
справедливість, рівність і свободу, на яких він повинен базуватися, сягають ще античних
часів. Саме в цей період відбувся перехід від панівних до цього міфологічних і релігійних
уявлень про побудову світу до його раціонального осмислення. Спроби такого
осмислення започаткували ще давньогрецькі мудреці, як-от: Піфагор, Геракліт, Демокріт
та інші. Відтак ці ідеї почали розвивати у своїх працях й інші видатні мислителі Греції:
Платон з його обґрунтуванням «цілком досконалої держави», побудованої на засадах
верховенства розуму, добра й справедливості , а також його учень Арістотель, який
акцентував у своїх творах на людині та її «здатності сприймати такі поняття як добро і
зло, справедливість і несправедливість», а також конструюванні «найліпшого», що
ґрунтується на верховенстві закону, державного устрою, «організація якого дає людині
змогу чинити якнайліпше й жити щасливо». Чимало уваги у своїх творах Арістотель
приділяв також вимогам до осіб, які обіймають державні посади, зокрема їхнім
досконалим моральним чеснотам, що спонукають їх неухильно керуватися вимогами
справедливих законів.
Ідеї мислителів Давньої Греції — Платона й Арістотеля — розвинув у своїх працях
видатний мислитель зі Стародавнього Риму, Марк Тулій Цицерон. Критично
проаналізувавши їхню спадщину, Цицерон висунув і обґрунтував низку оригінальних ідей
щодо «досконалої держави», закцентувавши, на відміну від Платона й Арістотеля, не на
ідеальній державі, якою вони її хотіли бачити, а на державі, що реально існує, в якій
можливо помітити розумні основи громадянськості. Такою державою, на думку
Цицерона, була держава, яку заснував Ромул, тобто Римська держава. Особливу увагу
Цицерон приділив пошуку засобів, які б убезпечили владу від свавілля й тиранії, до яких
він зараховував: рівномірний розподіл прав, обов’язків та повноважень між різними
інститутами (складниками) влади «з тим, щоб досить влади було у магістратів, досить
впливу в ради найперших людей і досить свободи в народу». Тільки такий державний
устрій, на думку Цицерона, можна вважати «найліпшим» і розраховувати на стабільність.
Якщо говорити про витоки ідей конституціоналізму, не можна лишити поза увагою один з
найвідоміших документів доби середньовіччя — англійську Magna Carta 1215 року, яку
почали використовувати в багатьох країнах світу, зокрема й Україні під назвою Велика
хартія вольностей. Низка статей цього документа, який і нині не втратив своєї цінності,
стали нормативним оформленням для вироблених в попередні епохи ідей, передумовою
сучасного розуміння конституціоналізму й нерозривно пов’язаної з ним концепції the Rule
of Law, що українською мовою офіційно звучить як верховенство права. Велика хартія
вольностей спрямована проти панівних тоді в Європі, зокрема й в Англії, авторитарних
методів правління, опір яким повсюдно набирав обертів, поширюючись від країни до
країни. Хартія стала, по суті, мирним договором між монархом (королем) і повсталим
британським дворянством, яке підтримали вояки Уельсу й Шотландії та навіть озброєне
духовенство, що вимагало для себе певних прав і свобод, наголошуючи на потребі
поставити короля в жорсткі правові межі. Хартія містить низку юридичних формул, які, з
одного боку, суттєво обмежили свободу дій короля, а з другого — розширили права й
свободи підданих (freeman — вільних людей). У главі 39 Хартії в редакції 1215 року
закріплено таке: «Жодну вільну людину (no freeman) не може бути схоплено, ув’язнено,
позбавлено власності чи вольностей, оголошено злочинцем, піддано вигнанню чи в будь-
який інший спосіб позбавлено юридичних прав, а також жодне рішення не буде винесено
стосовно неї, жодне — стосовно засудження її інакше, ніж на підставі правомірного
судового рішення». Ці вперше зафіксовані в Хартії гарантії недоторканності особи й
справедливого правосуддя — головного інституту захисту її прав стали наріжним каменем
багатьох наступних національних конституційних і міжнародних документів, присвячених
правам людини.
Велика хартія вольностей містить також чимало інших надзвичайно важливих
положень, спрямованих на впровадження представницького правління— загальної ради
королівства, що стала своєрідним прообразом «представницького й потенційно сильного
законодавчого органу», встановлення «зверхності права над волею примхи владаря» тощо.
Значення Хартії в становленні конституціоналізму й розвитку людства важко переоцінити.
Про велич Magna Carta яскраво свідчить її оцінка в одній з провідних британських газет
Guardian під час святкування 750-тої річниці цього історичного документа. Хартію
визнано «найважливішим конституційним документом усіх часів», оскільки вона суть від
суті — «основа свободи особи супроти свавільної влади деспота».
Ці ідеї стали згодом основою доктрини й практики конституціоналізму. В
епоху Середньовіччя ідеї майбутнього конституціоналізму розвивали у своїх працях такі
філософи, як-от: Іоан Солсберійський обґрунтував потребу в підпорядкуванні влади
закону, справедливості й загального блага; Марсилій Падуанський, орієнтуючись на ідеї
народного суверенітету, намагався розкрити крізь його призму поняття закону, його цілі й
умови забезпечення; Нікколо Макіавеллі у своїх працях обґрунтував ідеї створення
республіканської форми правління, основаної на законності; Жан Боден акцентував у свої
працях на ідеї суверенітету, у контексті якого розглядав державу та її форми тощо. Ідеями
мислителів Пізнього Середньовіччя завершується, як зазначає Анджеліка Крусян,
передісторія конституціоналізму й починається його власне історія. Саме в епоху Нового
часу й Просвітництва, тобто у XVII—XVIII століттях, унаслідок революційних подій у
країнах Європи занепадають абсолютистські монархічні режими й формуються провідні
засади сучасного конституціоналізму, основу яких становлять природні, невідчужувані
права людини й теорія та практика конституційного правління. Ідеї доктрини природного
права, зокрема трьох її складників — свободи, рівності й власності — утворили
фундамент, на якому ґрунтується доктрина й практика сучасного конституціоналізму. Ці
ідеї відбилися в працях багатьох прогресивних мислителів Нового часу й Просвітництва, а
також у перших конституційних актах англійської, американської та французької
революцій. Серед найвидатніших мислителів-представників доктрини природного права
тих часів слід назвати передусім таких філософів і правознавців, як-от: Самуель фон
Пуфендорф, Іммануїл Кант, Ґеорґ Вільґельм Фрідріх Геґель (Німеччина), Вольтер, Жан-
Жак Руссо, Шарль Монтеск’є (Франція), Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Гуго Гроцій,
Бенедикт Спіноза (Голландія) та інші. Саме з їхніми іменами пов’язують обґрунтування
уявлень про природу людини як першоджерело права; про зв’язок походження держави та
її природи зі згодою людей — суспільним договором; про верховну владу народу та його
право на правомірний опір у разі зловживання державною владою; про розмежування
повноважень між виборними державними органами, які ухвалюють закони, й органами,
призначеними для їхнього виконання; про важливість підпорядкування всіх державних
органів і їхніх посадових осіб природному закону; про засоби й способи обмеження
державної влади; юридичну рівність людей; незалежне й неупереджене правосуддя як
гарантію прав і свобод людей від свавільних дій влади тощо. І хоч між поглядами
згаданих мислителів можна помітити чимало розбіжностей, їхній внесок у формування
сучасного конституціоналізму беззаперечний. Гуго Гроцій був одним із перших
теоретиків природного права, який обстоював ідею суспільного договору як основи
відносин між владою та народом. Заслуга Томаса Гоббса, за всієї неоднозначності його
спадщини через схильність до авторитаризму (абсолютизму), у тому, що він
охарактеризував «вічні й непорушні природні закони», на підставі яких самоорганізується
громадянське суспільство, модель якого й намагався сконструювати. Також він
сформулював принципи відносин «підданих» — людей і «суверена» — держави, серед
яких виокремив ті, що обмежують владу «суверена» на користь «підданого».
Суттєво вплинув на розвиток політичної й правової ідеології Нового часу
видатний англійський філософ і правознавець Джон Локк. У своїх працях, зокрема
найвідомішій з них — «Два трактати про врядування» (1690), він, орієнтуючись на
конкретну політичну ситуацію тогочасної Англії, розвинув теорію природних прав і
свобод людини, обґрунтувавши цілу низку питань, які хвилювали англійське, та й не
тільки, суспільство в ті буремні роки, наприклад: поняття «політичної влади» й
«політичного суспільства», їхні цілі та взаємозв’язки, «народний суверенітет», теорію
«суспільного договору», теорію власності й багато інших. Значну увагу Джон Локк
приділив засобам і способам обмеження (самообмеження) державної влади на користь
громадянського суспільства, прав і свобод людини. Таке обмеження він убачав у
підпорядкуванні законодавчої влади природним законам, в основі яких суспільне благо.
Законодавча влада не може мати іншої мети, окрім збереження цілісності суспільства, а
отже, «ніколи не може мати права знищувати, поневолювати або умисно розоряти
підданих». Виконавчу владу обмежено законами, що ухвалила законодавча влада, за
допомогою яких вона повинна управляти. Одночасно основною і, по суті, єдиною метою
законів повинно бути благо народу. Верховна влада належить народові, який має право
змінювати законодавчий орган, ба більше, усувати владу загалом, якщо вона не виконує
своїх зобов’язань перед ним, зокрема скориставшись природним правом народу на
повстання. Хоч у концепції Локка судової влади як окремої гілки влади немає, здійснення
правосуддя він розглядав як важливу властивість держави, покладаючи її на кожну з гілок
влади в процесі належного виконання своїх повноважень. Оцінюючи теоретичну
спадщину Джона Локка загалом, слід наголосити на тому, що він насправді започаткував
доктрину лібералізму як цілісне вчення, що стала невіддільною частиною спочатку
англійської, згодом — західної, а зрештою — і загальної інтелектуальної традиції
конституціоналізму. Саме під гаслами цієї доктрини відбулася англійська Славна
революція 1688—1689 рр. Згодом цю доктрину розвинули у своїх вченнях мислителі епохи
Просвітництва: Жан-Жак Руссо і Шарль Монтеск’є, що суттєво вплинуло на практичні
наслідки американської й Великої французької революцій XVIII століття. Основою
політико-правової концепції одного з найяскравіших представників епохи Просвітництва
— французького філософа й письменника Жан-Жака Руссо, що викладено переважно в
його праці «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.), стала
ідея народного суверенітету, який Руссо визначав як «невідчужуваний» і «неподільний».
Саме народ як спільність всіх громадян держави, об’єднаних на підставі
суспільного договору (Social Contract) — домовленості громадян між собою, є сувереном
у державі. Державна влада, за Руссо, створюється актом суверена, перебуває в нього на
службі. Тільки суверенові належить право ухвалювати закони, державна ж влада має їх
застосовувати й виконувати. Вона не може мати якихось окремих прав, окрім тих, якими її
наділяє народ своєю «загальною волею». Це дало підстави багатьом авторам вважати, що
Ж.-Ж. Руссо віддавав перевагу безпосереднім формам реалізації народного суверенітету.
Проте в деяких наступних своїх працях він не заперечував потрібності парламенту як
представницького органу, що здійснює законодавчу владу. Тому доречніше, очевидно,
говорити про те, що під законом як актом «загальної волі народу» Руссо розумів те, що з
часом стали називати «Основним (основоположним) законом», тобто конституцією. У
такій інтерпретації ідеї Ж.-Ж. Руссо цілком співзвучні з доктриною конституціоналізму та
є її безсумнівним здобутком. Суттєвий внесок у розвиток засадничих ідей доктрини
конституціоналізму зробив ще один відомий французький правознавець і філософ —
Шарль Луї Монтеск’є.
В історію політичної і правової думки він увійшов як один із творців теорії поділу
влади, хоч його спадщина охоплює набагато ширше коло питань. У працях Монтеск’є
чимало уваги приділено, зокрема, справедливості як вічної категорії, що жодним чином не
залежить від людських законів. Саме на цьому моральному ідеалі слід будувати відносини
вільної людини й справедливого суспільства. Також чимало оригінальних ідей він
висловив про поняття закону як вияв «людського розуму», який у своїй основі
орієнтується на закони моралі; розмежування законів природи й позитивних законів;
способу творення останніх тощо. Рефреном крізь всі ці міркування Монтеск’є проходить
ідея людської свободи, яку можна забезпечити лише в умовах «стримуваного правління».
Під ним мислитель розумів право людини робити все, що не заборонено законом, та не
робити того, до чого її закон не зобов’язує, так і побудову державної влади на
інституційній основі. Відповідно до теорії Монтеск’є, цього досягають за допомогою
поділу влади на три функції: законодавчу, виконавчу й судову, яким мають відповідати
три види органів, повноваження між якими чітко розподілено, щоб унеможливити їхнє
зосередження в якомусь одному органі. До того ж відповідно до теорії Монтеск’є «поділ
влади слід супроводжувати системою стримувань і противаг», що передбачає взаємний
контроль між законодавчими, виконавчими й судовими органами. Тільки така побудова
влади, на переконання Монтеск’є, має майбутнє, інакше вона «загине».
 Ці ж теоретичні ідеї Ш. Монтеск’є стали, по суті, хрестоматійними для
концептуальної парадигми сучасного конституціоналізму. Вони, як й ідеї його
попередників, про які йшлося вище, уперше знайшли своє відбиття в конституційних
документах США: Декларації незалежності 1776 р., Конституції 1787 р., Біллі про права
1791 р. та конституційному законодавстві Великої французької революції кінця XVIII
століття. Ці ідеї лягли в основу нового розуміння конституції спочатку в Європі, а згодом
і в багатьох інших країнах світу. Суть такого її розуміння чітко сформульовано в пункті
шістнадцятому французької Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якому
йдеться про таке: «Суспільство, в якому не забезпечено гарантії прав і не проведено
розподіл влади, не має конституції». Саме з розумінням конституції як нормативного
документа — Основного (основоположного) закону, спрямованого на обмеження
владного свавілля, забезпечення прав і свобод людини й фактичного проведення
розподілу державної влади за певними напрямами її діяльності (відповідними гілками),
щоб не допустити її узурпації однією особою (монархом) чи певною групою осіб,
починається утвердження конституціоналізму як особливої політико-правової доктрини й
практики.

2. Сутність конституціоналізму, його рівні й складові елементи

Конституціоналізм і конституція Попри доволі тривалу історію дослідження
конституціоналізму, його поняття й досі як у зарубіжній, так і вітчизняній літературі
інтерпретують по-різному. Найпоширенішим є класичне визначення конституціоналізму
як теорії й практики обмеження державної влади (державного правління) в інтересах
громадського спокою (громадянського суспільства), захисту прав і свобод людини від
державного свавілля . Проте є й інші, ширші підходи до інтерпретації поняття
конституціоналізму: доповнення його класичної сутнісної риси — обмеження
(самообмеження) державної влади іншими сутнісними ознаками — розподілом влади,
парламентаризмом, виборчою системою, місцевим самоврядуванням, «здатними запобігти
узурпації публічної влади й безвідповідальності перед індивідами і суспільством»,
судовим конституційним контролем як гарантією обмеження публічної влади й
забезпечення прав та свобод людини тощо. Доволі поширеними є намагання розкривати
поняття конституціоналізму через категорію «політико-правового режиму», визначаючи
його як «режим функціонування державної влади відповідно до конституції…, основаної
на ідеології конституціоналізму» або ж на верховенстві прав і свобод людини й
громадянина. Інші акцентують увагу на конституціоналізмі як на своєрідному способі
мислення, за яким політика має бути спрямована згідно з правилами або концепціями,
писаними або неписаними, які не можна легко змінити. Ще інші — розглядають
конституціоналізм як багаторівневу систему, яка функційно виходить за межі конституцій
і права взагалі, відбиваючи особливості менталітету й буття народу тощо. З цього далеко
неповного переліку інтерпретацій конституціоналізму видно, що ситуація, яка склалася
нині в літературі з визначенням його поняття, нагадує, за висловом сучасного угорського
конституціоналіста А. Шайо, ситуацію відносин Святого Августина з Богом, коли той на
запитання, хто такий Бог, відповів: «Не можу дати йому визначення, але знаю, що таке
безбожництво». Схожа ситуація також є в загальній теорії права із визначенням поняття
права, підтвердженням чого є розмірковування з цього приводу одного з відомих сучасних
французьких теоретиків права й конституціоналістів Ж. Веделя. За його власним
визнанням, після тривалих роздумів він так і не зміг знайти однозначної відповіді на
запитання «Що таке право?», зрештою дійшовши такого показового висновку: «Хоч я
погано знаю, що таке право в суспільстві, думаю, що я знаю, яким би було суспільство без
права». Приблизно те ж саме можна сказати про конституціоналізм. Як складне,
багатопланове й багаторівневе явище його можна інтерпретувати по-різному: як політико-
правову ідеологію, як суспільно-політичний рух, спрямований на реалізацію цієї ідеології;
як практику регулювання суспільних відносин тощо. Проте жодна з таких інтерпретацій
не спроможна дати цілісне уявлення про конституціоналізм як феномен. Тому за всієї
важливості коротких операційних визначень (наприклад, як наведене вище класичне), що
характеризують сутність конституціоналізму, для повного розкриття його змісту доцільно
використовувати не дефініції (тим паче з претензією на універсальність), а характеристику
конституціоналізму через його основні ознаки — елементи, як це роблять деякі
правознавці.
Сучасний американський вчений Л. Генкін, зокрема, серед ознак
конституціоналізму виокремлює такі його принципи-складники:
• принцип народного суверенітету як одна з визначальних цінностей
конституціоналізму та його проголошення в конституції як результат волевиявлення
народу;
• принцип найвищої юридичної сили конституції, її визнання безпосередньо
чинним, вищим правом, а не програмовим політичним документом; • принцип здійснення
державної влади на підставі й відповідно до конституції;
• принцип визначеного конституцією представницького правління, відповідального
перед народом на підставі загального всенародного, періодичного волевиявлення;
• принципи верховенства права, державного правління на демократичних засадах,
що, своєю чергою, передбачають дотримання принципів обмеженого правління, поділу
влади із системою стримувань і противаг;
• наявність цивільного контролю за збройними силами й іншими військовими
формуваннями; • гарантовану конституцією незалежність суддів; • наявність інституту
судового конституційного контролю як гарантії конституції;
• принцип внесення змін до конституції лише на підставі визначеної процедури,
яка забезпечує її жорсткість і пріоритет (верховенство) щодо інших правових актів;
• неприпустимість обов’язкового (офіційного) тлумачення конституції політичними
органами чи партіями;
• можливість певного конституційного маневру, який дає змогу враховувати
конституційні традиції країни для конституціоналізації фундаментальних цінностей
суспільства;
• наявність конституційних гарантій основоположних прав і свобод, їхнього
захисту від державної та іншої сваволі.
Хоча більшість перелічених ознак конституціоналізму нерозривно пов’язана з
характеристикою природи й основного змісту конституції в сучасному її розумінні, не
важко помітити, що їхнє коріння сягає концептуальних засад конституціоналізму, що
сформулювали мислителі минулого, і які відображено вже в перших конституційних актах
XVII— XVIIІ століть, про що вже йшлося вище. Попри те, що ці засади
конституціоналізму, як і його доктрина загалом, формувалися в умовах неліберальних
суспільств — панівних тоді в Європі абсолютистських монархічних режимів, вони
ґрунтувалися на ліберальних ідеалах: природних, невідчужуваних правах людини,
справедливості, свободи та юридичної рівності, обмеженого державного правління
(владарювання), народного суверенітету тощо, під гаслами яких здійснювали ліберально-
демократичні (буржуазні) революції. Тобто конституціоналізм як явище своїм
становленням зобов’язаний насамперед ідеології лібералізму, колискою якого була
Європа. Для розуміння конституціоналізму це його ідеологічне підґрунтя має одне з
визначальних значень. Воно дає змогу не тільки глибше осмислити його сутність, а й
суттєво впливає на типологію (класифікацію) конституціоналізму, особливості практики
його реалізації в різних країнах, зокрема в Україні, про що йтиметься далі.
Отже, осмислення поняття конституціоналізму слід розпочинати з усвідомлення
історично достовірних його концептуальних основ, інакше кажучи, з доктринального
рівня. Без цього поглиблене розуміння конституціоналізму та його втілення в
нормотворчу й нормозастосовну конституційну практику країни неможливе.
 Наступним, не менш важливим рівнем конституціоналізму, без якого він не може
існувати як цілісне явище, є його інституційно-нормативний рівень — «переведення»
засадничих ідей (ідеалів) конституціоналізму у відповідні нормативні юридичні формули,
незалежно від того будуть вони зосереджені в єдиному кодифікованому конституційному
акті — Основному законі, до чого нині схиляється більшість держав, чи викладені в
декількох нормативно-правових актах (документах) конституційного змісту. Тобто
конституціоналізм, хоч і не є похідним від конституції держави, як вважають деякі
конституціоналісти, проте нерозривно пов’язаний з нею. Конституція — це обов’язковий
атрибут конституціоналізму. Без неї він перетворюється на політичну декларацію або в
ліпшому разі — у філософський світогляд певної інтелектуальної частини суспільства.
Водночас ще раз наголосимо, що конституціоналізм і конституція — явища неідентичні.
По-перше, самі положення конституції можуть не відповідати вимогам — елементам
конституціоналізму. І як свідчить історичний досвід, такі випадки не є рідкістю. По-друге,
навіть у тому разі, коли текст конституції загалом відбиває вимоги конституціоналізму, це
ще не утверджує його автоматично в країні. Треба, щоб ці вимоги (а отже, і текст
конституції) послідовно й неухильно втілювали в життя. На жаль, розбіжності між
конституційними формулюваннями (нормами) й реальною практикою їхньої реалізації в
багатьох країнах часто такі разючі, що говорити про існування в них конституціоналізму
можна або ж з великими застереженнями, або ж узагалі не доводиться. Отже, практичний,
функційний рівень конституціоналізму часто має визначальне значення для
характеристики його стану в тій чи іншій країні, до чого ми ще повернемося.

3. Типи (моделі) конституціоналізму

У спеціалізованій літературі про конституціоналізм його часто класифікують за
відповідними типами або моделями. Критерії такої класифікації досить різноманітні: від
доктринальних особливостей до специфічних ознак тієї чи іншої моделі — особливостей
розподілу влади й форми державного правління, ступеня суверенітету парламенту,
наявності чи відсутності кодифікованої конституції та судового конституційного
контролю, ролі судової влади в правотворчості, зокрема в розвитку конституції, моделі
конституційної юстиції тощо. Відповідно до особливостей доктринальних засад, деякі
автори виокремлюють, зокрема, ліберальний і ліберально-демократичний типи
конституціоналізму. В основі першого типу, на їхню думку, західна традиція права,
фундаментальними цінностями якої є: самоцінність індивіда та його відповідальність за
свої дії; принцип недоторканості приватної власності як основи індивідуальної свободи;
вільного ринку, вільної конкуренції та рівних можливостей; розподіл влади з розвиненою
системою стримувань і противаг; гарантованість прав і свобод людини, рівність людей
(громадян) перед законом; верховенство права тощо. Класичною моделлю ліберального
типу конституціоналізму за вказаною класифікацією вважають американську. До цього ж
типу належить також британська, або вестмінстерська модель. На відміну від
американської моделі, британська відбиває ідею суверенітету (верховенства) парламенту
за одночасного визнання активної правотворчої ролі судової влади, відсутність писаної
конституції тощо. Коріння традиції цієї моделі сягає вже згаданої Великої хартії
вольностей (1215), а також Петиції прав та Білля про права (1689), Акта про устрій (1700).
Ліберально-демократичний тип конституціоналізму, згідно з такою класифікацією,
притаманний переважно країнам континентальної Європи. Він ґрунтується на таких
цінностях, як-от: повага людської гідності, народного суверенітету, демократії. Особливе
місце у цьому типі конституціоналізму займає вчення про правову державу (Rechtsstaat),
на відміну від концепції верховенства права (Rule of law) — у ліберальному (англо-
американському) типі. У межах ліберально-демократичного типу конституціоналізму
виокремлюють такі його моделі — французький і німецький конституціоналізм .
Окрім названих типів і моделей конституціоналізму, виокремлюють ще й інші
його різновиди, наприклад: ісламський, латиноамериканський, далекосхідний,
традиційний, перехідний конституціоналізм тощо. Деякі конституціоналісти
акцентують увагу переважно на двох основних різновидах конституціоналізму —
західноєвропейському й американському або ж на трьох його реально наявних моделях
— американській, англійській (вестмінстерській) та європейській, які запропонували
свого часу американські конституціоналісти. З цього логічно випливає, що країна, яка має
намір стати на шлях конституціоналізму, з урахуванням конкретних історичних умов,
традицій тощо повинна вибрати для себе одну з цих моделей. Також поширена думка про
те, що кожна правова система, використовуючи світовий досвід, створює свою модель
конституціоналізму. Не заперечуючи багатоманітності виявів конституціоналізму в різних
країнах, правових сім’ях і цивілізаціях, навряд чи є підстави різкого розмежування
доктринальних засад конституціоналізму й конструювання на цій підставі його
відповідних типів. Конституціоналізм як доктрина та явище політико-правового життя
сформувався на ґрунті ліберальної ідеології й відповідних їй цінностей: людської гідності,
невідчужуваних прав людини, справедливості, юридичної рівності, розподілу влади,
верховенства права (правової держави), справедливого й неупередженого правосуддя
тощо. У цьому плані помітних відмінностей в ідеології, на якій ґрунтується
американський, англійський, європейський (французький і німецький) конституціоналізм,
немає. В їхній основі одні й ті ж — євроатлантичні ліберальні цінності, хоч окремі
акценти ранжування (і сповідування) цих цінностей в американському, англійському чи
континентально-європейському різновидах конституціоналізму (зокрема французькому й
німецькому) розставлено по-різному, що зумовлено історичними умовами становлення
конституціоналізму в цих країнах. Ці акценти стосуються, зокрема, співвідношення
людської гідності й свободи людини, обсягу позитивних зобов’язань держави в захисті
прав людини, ступеня жорсткості (гнучкості) розподілу влади, особливостей судового
конституційного контролю, відносин між національним і міжнародним правом тощо.
Проте, по-перше, вказані акценти не виходять за межі засадничих положень
конституціоналізму, а по-друге, вони або ж принаймні частина з них, багато в чому
залежать від загальних тенденцій розвитку конституціоналізму у світі, тобто є не
статичними, а динамічними. Попри те, що доктринальне (концептуальне) формування
конституціоналізму здійснювали на підставі європейської (західної) традиції та
притаманних їй цінностей, нині провідні складники — цінності конституціоналізму
поступово набувають загальносоціального, універсального змісту, тобто стають
надбанням усього людства.
До того ж, на відміну від попередніх історичних епох, коли домінував
європоцентризм як нібито єдино правильний, магістральний шлях розвитку людства й
західні цінності нав’язували іншим народам, особливо колишнім колоніям, через тиск або
й прямий примус, нині європоцентризм як явище відходить у минуле. Потребу в
урахуванні цивілізаційних, правосімейних і національних особливостей і, як писав Л.
Генкін, «певного конституційного маневру» для їхнього забезпечення нині зазвичай
визнають не тільки в теорії, а й дотримуються на практиці. Водночас у світі дедалі більше
усвідомлюють, що за всієї різноманітності культур, традицій, політичних і правових
систем окремих країн, регіонів і континентів, яка, безперечно, зберігатиметься й надалі,
для подолання глобальних проблем і викликів, що з’явилися протягом останніх
десятиліть, потрібен певний консенсус щодо базових універсальних цінностей, що
зрештою знаходить своє відбиття в спільних концептуальних підходах і напрямах
(сферах), принципах й інститутах конституціоналізму. Як свідчить практика багатьох
країн (не лише європейських і північноамериканських), у конституційному регулюванні
(на інституційному й нормативному рівнях) відбуваються процеси взаємовпливу,
своєрідної конвергенції, тобто зближення конституційних засад, сфер регулювання й
інститутів та їхнього втілення в конституціях, інших конституційно-правових актах. З
одного боку, у тексти конституцій більшості держав світу проникають цінності,
традиційно притаманні конституціям країн Заходу: положення про права людини,
розподіл влади, засоби й способи її обмеження тощо. Навіть у сакралізованих
мусульманських країнах з їхніми релігійними правовими системами, де позиції ісламу
традиційно домінували в організації суспільного, зокрема політичного життя, нині
спостерігаються процеси секуляризації, зокрема й через упровадження в національні
конституції цінностей конституціоналізму, трансплантованих здебільшого з європейських
конституцій. І хоч відносини між принципами конституціоналізму й ісламом, зокрема
шаріатом, залишаються доволі складними, антагонізм між ними поступово відходить у
минуле, поступаючись місцем взаємодоповнюваності (complementarity) один одного.
Інтенсивність і ступінь послідовності цих процесів у різних мусульманських
країнах суттєво відрізняються. В одних (наприклад, в Ірані, Пакистані) іслам (шаріат)
продовжує досить активно впливати як на тексти національних конституцій, так і на
практику їхнього застосування; в інших (наприклад, у Нігерії) помітне прагнення до
відокремлення релігії від держави й обмеження застосування шаріату конституцією, що,
очевидно, значною мірою можна пояснити «поліконфесійністю» цієї країни; у ще інших
(наприклад, у Туреччині) можна спостерігати демонстративні вияви сумісності ісламу,
демократії та секуляризму. Дедалі частіше в конституціях мусульманських (ісламських)
країн закріплюють положення, присвячені правам людини, місцю міжнародних договорів
про права людини в національній правовій системі, принципу розподілу влади, інституту
судового контролю за дотриманням конституції (конституційного контролю) тощо.
Конституція Єгипту 2014 року, наприклад, хоч і підтверджує вірність принципам шаріату
(Преамбула, статті 1, 2, 3), проте закріплює низку положень, які беззаперечно належать до
надбань конституціоналізму: суверенітет належить лише народові, який є джерелом
влади, охороняє національну єдність, основану на принципах рівності, справедливості й
рівних можливостей громадян (стаття 4 Конституції Єгипту); політичну й партійну
багатоманітність, мирну передачу влади, розподіл і баланс влади, її підзвітність народові,
поваги до прав і свобод людини (стаття 5 Конституції Єгипту) тощо.
Цінності конституціоналізму поступово проникають також в інші країни, зокрема
ті, що за поширеною класифікацією досі зараховують до «соціалістичних», які зазвичай
вважають несумісними з конституціоналізмом. У розвитку Китайської Народної
Республіки та її правової системи, наприклад, після 1978 року помітно очевидний відхід
від правової системи радянського зразка та їхня суттєва модернізація і «вестернізація». Це
також виявляється в сприйнятті системи сучасних принципів права, зокрема одного з
основних — принципу верховенства права, який китайською мовою передають термінами
«фа чжи» й «іфачжигуо», що вперше було закріплено в тексті ст. 5 Конституції КНР 1982-
го в редакції 1999 року. Суттєво змінилася також низка інших принципів у публічно-
правовій сфері КНР. І хоч їхній зміст не є цілком ідентичний із західними аналогами, має
«китайську специфіку», не помічати цих загальноцивілізаційних тенденцій
конституціоналізму не можна. Поширення конституціоналізму на інші цивілізації та
народи є наслідком розширення діалогу між різними країнами, їхніми політичними й
правовими системами, зокрема у сфері основ побудови суспільства й держави, визнання й
гарантування прав та свобод людини тощо. Цим процесам сприяють такі чинники як-от:
глобалізаційні й інтеграційні трансформації, що відбуваються в сучасному світі;
розширення інформаційних каналів спілкування, вплив міжнародного права, особливо
міжнародно-правових документів у сфері прав людини, демократії, забезпечення
верховенства права; рішення національних судів, які дедалі активніше звертаються до
досвіду міжнародних судів та судів інших держав під час розгляду таких справ тощо. З
іншого боку, у конституціях західних країн дедалі частіше з’являються положення,
характерні для конституцій інших правових сімей: принципи соціальної солідарності й
соціальної справедливості в розподіленні соціальних благ, поєднання індивідуальних
(традиційних для Заходу) інтересів з колективними, публічними, елементи регулювання
ринкової економіки тощо.
 Одночасно цінності конституціоналізму значною мірою втрачають своє вихідне
(первинне) ліберальне забарвлення. Зовсім не тому, що «лібералізм нині вмирає», як
вважають деякі діячі російської культури, а тому, що ідеологічні витоки прав людини,
свободи, демократії та верховенства права перестають бути визначальними в сучасному
світі. Вони дедалі більше набувають характеру загальнолюдських цінностей, незалежних
від сповідуваної ідеології. Дедалі помітнішим стає зближення сфер конституційного
регулювання, його принципів й інститутів, понятійного апарату. У результаті конституції
різних країн світу стають дедалі схожішими (однорідними) як за основними принципами й
структурою, так і, певною мірою, за своїм змістом. У сучасному світі майже немає текстів
конституцій, які б повністю нехтували надбаннями людства у галузі конституціоналізму.
Цього зазвичай не наважуються робити навіть диктаторські режими заради створення
видимості своєї респектабельності. Цілковите ігнорування здобутків людської цивілізації
в галузі конституціоналізму неминуче спричинить ізоляцію таких режимів, а зрештою,
їхнє політичне банкрутство. Тому характерною рисою сучасних авторитарних режимів є
не так наявність відверто антидемократичних конституцій (а точніше їхніх текстів), як
їхня фіктивність, тобто суттєві розбіжності між проголошеними в конституції
положеннями й реальною практикою їхньої реалізації.
Отже, можна стверджувати, що на доктринальному рівні, який продовжує
еволюціонувати, наповнюючись спільними конституційними здобутками різних країн, та
інституційному, нормативно-конституційному рівні магістральний шлях розвитку
конституціоналізму як і людства загалом, простежується доволі чітко. З огляду на це,
заперечувати тенденцію до його універсалізації навряд чи є підстави. Універсалізація
сфер, засад, інститутів конституційного регулювання, звісно, не веде до їхньої повної
уніфікації. У текстах конституцій усіх країн, безсумнівно, є свої «родзинки», пов’язані з
історією державотворення, національними традиціями й цінностями тощо, які все ж не
можна вважати визначальними. Шукати, навіть з благородною метою, власний унікальний
шлях конституційного розвитку, до чого інколи закликають деякі вітчизняні політики, в
умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів, які стають дедалі помітнішими в
сучасному світі, це шлях до того ж ізоляціонізму, який зрештою спричинить катастрофічні
для держави наслідки. Набагато складніша річ з практичним, функціональним рівнем
конституціоналізму. Як засвідчує конституційний досвід більшості країн, ідеали й
принципи конституціоналізму, як і відповідні конституційні положення, накладаються на
конкретний соціальний ґрунт тієї чи іншої країни, правової сім’ї та цивілізації,
«занурюються» в їхнє глибинне середовище: історичні традиції, особливості правових
систем, правосвідомості, правової культури й менталітету народу, стилю правового
мислення тощо.
Світовий досвід переконливо свідчить, що цей практичний функціональний зріз
конституціоналізму (без якого його уявити неможливо) набагато консервативніший, якщо
порівняти з ідеями й принципами конституціоналізму, текстами конституцій та інших
конституційних нормативно-правових актів. Швидких змін на цьому рівні конституці- 30
оналізму очікувати не доводиться. Суттєві особливості тут зберігатимуться не тільки в
найближчій, а й у віддаленій історичній перспективі. Універсальні цінності, принципи й
інститути, які дедалі частіше відображаються в конституціях країн, правові системи яких
належать до різних правових сімей, на практиці часто піддаються суттєвому корегуванню
відповідно до притаманних тій чи іншій правовій сім’ї традиційних джерел права,
правових інститутів, стилю правового мислення та інших особливостей. Не є винятком
навіть одна з найбільш «вестернізованих» конституцій далекосхідної правової сім’ї (країн
Далекого Сходу) — Конституція Японії (що, до речі, не дивно, оскільки її розробляли й
ухвалювали під значним політичним впливом США).
На практиці її положення, як і положення інших нормативних актів, піддають
суттєвій «японізації», тобто «пропускають» крізь призму характерних японській правовій
системі (як і китайській) традицій конфуціанства. Тим помітніше така практична
трансформація конституційних положень виявляється в країнах, правові системи яких
належать до релігійних та традиційних правових сімей. Під час застосування таких
положень (навіть за умови їхньої зовнішньої невідрізненності від європейських) вони
пристосовуються до релігійних канонів і традицій, тобто відбувається їхня «ісламізація»,
«індусизація», «озвичаєння» тощо. Відтак напрошується висновок: критерії виокремлення
відповідних різновидів конституціоналізму слід шукати переважно не на доктринальному
рівні й навіть не на рівні закріплення його основоположних засад у конституціях (окрім
хіба що конституцій мусульманських країн), а насамперед на рівні функціональному.
Саме на цьому рівні можна, очевидно, виокремлювати не тільки американський,
британський, континентально-європейський (французький чи німецький)
конституціоналізм, а й багато інших його різновидів: скандинавський,
південноамериканський, японський, індуський, ісламський, іудейський, африканський
тощо. Утім, у цьому разі йдеться швидше не так про моделі конституціоналізму як такого,
як про особливості правових сімей і правових систем. Хоч терміном «модель
конституціоналізму» інколи оперують також у зарубіжній літературі, використовувати
його слід доволі обережно. Для цього є кілька причин. По-перше, моделювання будь-яких
соціальних, зокрема конституційних явищ і процесів — річ надзвичайно складна, а часом і
просто нездійсненна. Це зумовлено: - багатофакторністю, багатовимірністю цих явищ і
процесів, великим впливом на них суб’єктивного чинника, який зумовлює їхню
стохастичність, тобто вірогідність, випадковість; - складністю кількісного описування
соціальних явищ і процесів, без якого нині уявити моделювання важко, а також їхнім
високим динамізмом, який не може «уловити» жодна модель. По-друге, у процесі
моделювання конституційних, як і соціальних загалом, явищ і процесів потрібно
розв’язати низку послідовних завдань: визначення мети й конкретного переліку питань,
що потребують розв’язання; переведення якісних конституційних особливостей країни в
кількісне їхнє вираження; зворотне переведення кількісних показників після їхнього
опрацювання.
Інакше кажучи, «національний конституціоналізм» як явище значною мірою
формується під впливом особливостей національної правової системи й правової сім’ї, до
якої вона належить. Їхня історія сягає набагато глибших пластів попередніх епох, якщо
порівняти з історією конституціоналізму. З врахуванням цих застережень слід розглядати
також особливості вітчизняного українського конституціоналізму.

Укладач:
доцент кафедри міжнародного,
конституційного та адміністративного права, к.ю.н. Кінаш
Н.Б.
 Лекція 2

Тема 2: Зародження та розвиток Української Конституції та

конституціоналізму.
(навч.час – 2 год.)

1. Генезис українського конституціоналізму та його сучасний стан.

У вітчизняній літературі з конституціоналістики інколи можна натрапити на

твердження про те, що в процесі становлення нового конституційного ладу (особливо на
початкових його етапах) в український «правовий ґрунт» було «пересаджено» ідеї й
інститути з чужої соціально-політичної та правової реальності «західного
конституціоналізму». Проте історичні факти свідчать про інше. Становлення
конституціоналізму в Україні має багатовікову складну й суперечливу історію, на шляху
якої були як періоди злетів, так і падінь. Історія вітчизняного конституціоналізму
починається не зі здобуттям незалежності й навіть не з періоду Гетьманщини (середина
XVII — кінець ХVIII століть), як інколи пишуть у науковій літературі. Коріння
конституціоналізму в Україні (вітчизняного конституціоналізму) набагато глибше, воно
сягає ще часів Русі (України Руси). Певні ідеї, співзвучні з ідеями конституціоналізму,
можна помітити в «Руській правді», так званих вічевих договорах — угодах князів з
народом, а також у міжнародних договорах Русі. Дещо пізніше — за Литовсько-Руської
доби вони розвинулися в Литовських статутах і деяких інших нормативних актах, які за
багатьма своїми ознаками кореспондували з розвитком ідей конституціоналізму в Європі.
Важливе значення для розвитку в Україні конституційних ідей мали акти періоду
Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана
Хмельницького: Зборівський договір 1649 р., Березневі статті (або їх ще назвивали
Переяславським договором) Богдана Хмельницького 1654 р., а також Гадяцький
трактат Івана Виговського 1658 р. і деякі інші «договірні» акти пізніших років. Усі
вони більшою чи меншою мірою закладали основи побудови демократичної держави на
теренах України тих часів. Однак особливе місце серед вітчизняних документів
конституційного змісту XVII—XVIII століть займає «Правовий уклад та конституції
відносно прав і вольностей Війська Запорозького, укладеного між ясновельможним паном
Пилипом Орликом — новообраним гетьманом Війська Запорозького і генеральною
старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома
сторонами і скріплені найяснішим Гетьманом на вільних виборах урочистою присягою
року Божого 1710 квітня п’ятого дня у Бендерах». У широкий обіг цей документ увійшов
як «Конституція Пилипа Орлика 1710 року» (менш поширена його назва —
«Бендерська конституція 1710 року»). Хоч за своєю природою й змістом її не можна
беззастережно назвати конституцією в сучасному розумінні, низка ідей і положень цього
документа цілком відповідає, а в деяких аспектах навіть випереджає європейську
конституційно-правову думку тієї доби. За словами відомого українського історика
Дмитра Дорошенка «Правовий уклад та конституції… 1710 року» «перейнято дуже
ліберальним і демократичним духом», що ставить його «в ряди найкращих пам’яток
політичної думки того часу в цілій Європі». І це недивно, адже «Правовий уклад та
конституції…» готувала високоосвічена, з широким європейським світоглядом еліта
тогочасного українського суспільства — Пилип Орлик і його сподвижники-однодумці, —
які, безсумнівно, не тільки були ознайомлені, а й творчо осмислили й успішно застосували
з пристосуванням до українських реалій ідейні надбання європейського, а також
вітчизняного конституціоналізму, що набував розвитку. Серед найважливіших положень
«Правового укладу…», які визначали засади побудови й функціонування державної
влади в Україні, слід назвати:
• поділ влади між гетьманом як главою Уряду (виконавчої влади), Генеральною
Радою як прообразом загальнодержавного представницького органу з законодавчими
повноваженнями й Генеральним судом та судами, що здійснюють судочинство;
• обмеження влади Гетьмана Генеральною Радою та Генеральним судом;
• принцип виборності «генеральних радників» — членів Генеральної Ради та
«народних радників» — «городових полковників»;
• право українських міст на самоврядування з визначенням особливого статусу
столиці України — міста Києва.
«Правовий уклад…» містив також низку інших положень, спрямованих на
забезпечення безпеки Вітчизни, управління громадськими справами тощо, кінцевою
метою яких проголошено «спільне благо». На жаль, після того як російський імперський
режим ліквідував Гетьманщину в Україні й посилив гніт українського народу, розвиток
конституційно-правової думки в Україні майже було припинено на довгі десятиліття —
аж до другої половини XIX століття. Несприятливими були й умови її розвитку також у
Західній Україні, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, попри те, що після
революції 1848 р. у ній розпочалися трансформаційні процеси, які завершилися
створенням конституційної монархії, благами якої могли користуватися й українці.
Посилення політичних і мовних репресій проти українського народу, зокрема
сумнозвісний Валуєвський циркуляр 1863 р. й Емський указ царя Олександра ІІ 1876 р.
стали поштовхом для спротиву російському імперському режиму й національного
відродження, зокрема розвитку національної конституційно-правової думки. Ці події
відобразилися в низці конституційних проєктів, як-от: «Начерк Конституції Республіки»
одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1848—1850
рр.), «Проект оснований устава украинского общества “Вольный Союз” — “Вільна
спілка”» Михайла Драгоманова (1884 р.), «Основний закон Самостійної України»
Миколи Міхновського (1905 р.) тощо. Особливо потужним імпульсом для розвитку ідей
конституціоналізму став період національно-визвольних змагань і відродження
української державності (1917—1920 рр.). Ці ідеї втілено в цілій низці документів того
періоду: Універсали Української Центральної Ради, Конституція Української Народної
Республіки, Статут про державний устрій, права та вольності УНР, конституційні акти
Української Національної Ради у Львові, Тимчасовий Основний закон про державну
самостійність земель бувшої Австро-Угорської монархії та іншому конституційному
законодавстві; також у проєктах Конституції України: «Основний Державний закон
Української Народної Республіки» (1920 р.), «Конституція (основні державні закони)
УНР» проф. О. Ейхельмана, «Конституція ЗУНР» проф. С. Дністрянського (1920 р.)
тощо. Попри те, що деякі з документів поряд з ліберально-демократичними ідеями
містили й певні соціалістичні державотворчі ідеї, а історики й правознавці оцінювали їх
не завжди однозначно, слід визнати, що загалом конституційні засади, на яких
розбудовували Українську державу тих часів, розвивалися в річищі загальноєвропейських
тенденцій конституціоналізму. Цей процес було перервано після встановлення в Україні
(за активної військової підтримки Росії) радянської влади з її «новим конституційним
порядком», який ґрунтувався на запереченні основних здобутків конституціоналізму:
 • невідчужуваних прав людини, розглядаючи їх як встановлені, «даровані»
державою, з огляду на що їхнє визнання й забезпечення вважали її внутрішньою справою;
• принципу розподілу влади, натомість проголошеним радянськими конституціями,
зокрема Конституцією УРСР різних періодів всевладдя рад, за яким, по суті, приховували
монопольну владу «керівної і спрямовувальної сили» — комуністичної партії;
• принципу ідеологічного й політичного плюралізму, наслідком чого стало
панування єдиної комуністичної ідеології; • принципу верховенства права (правової
державності) й підміна його «принципом соціалістичної законності»;
• принципу прямої дії конституції, її інтерпретація як акта політичного,
програмового змісту, а не юридичного документа тощо. Це не дає підстав визнавати
особливу «радянську модель конституціоналізму», що інколи бачимо в пострадянській,
зокрема вітчизняній літературі.
І хоч в останні роки радянського конституційного порядку відбулася певна його
лібералізація — проголошення ідеї «соціалістичної правової держави», упровадження
інституту спеціалізованого конституційного нагляду тощо, це не змінило його сутності.

2. Новітній конституційний процес в Україні після проголошення незалежності

України (1990—1991 рр.).

Справжній ренесанс вітчизняного конституціоналізму та його нове якісне

наповнення надбаннями європейського й світового конституціоналізму відбулося лише
після проголошення незалежності України (1990—1991 рр.). Уже перший історичний акт
цього періоду — Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. (ухвалено
ще в умовах перебування України в складі СРСР) задекларував основні цінності
конституціоналізму, як-от:
• побудова демократичної та правової держави;
• усебічне забезпечення прав і свобод людини;
• здійснення державної влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та
судову;
• захист усіх форм власності, зокрема й приватної тощо.
Саме Декларація започаткувала новітній конституційний процес в Україні, ставши
його світоглядно-методологічною основою. Згодом ідеї Декларації розвинули в Концепції
нової Конституції України, яку схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991
р., тобто ще до ухвалення Верховною Радою України Акта проголошення незалежності
України від 24 серпня 1991 р. Попри те, що на змісті Концепції певною мірою негативно
позначилися умови, в яких її розробляли й ухвалювали, що спричинило інколи надмірну
заполітизованість її окремих положень, їхню логічну неузгодженість через вимушені
компроміси між різними політичними силами тощо. Концепція стала важливим кроком на
шляху розвитку новітнього вітчизняного конституціоналізму. На підставі її положень,
Конституційна комісія та її робочі групи (за участі зарубіжних експертів) протягом 1992—
1996 рр. розробляли й удосконалювали проєкти нової Конституції України.
Цей тривалий і складний конституційний процес урешті-решт завершився 28
червня 1996 року її ухваленням Верховною Радою України. У Конституції України,
яка відповідно до її преамбули є Основним законом України, що цілком відповідає її
сучасному розумінню, було закріплено всі основні елементи (цінності)
конституціоналізму:
• визнання людини, її життя й здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки
найвищою цінністю, а прав і свобод людини невідчужуваними, такими, що визначають
зміст і спрямованість діяльності держави (статті 3, 21 тощо), а також їхньої
гарантованості;
• принцип народного суверенітету (стаття 5);
 • принцип представницького правління через народне волевиявлення (статті 5, 69
тощо); • принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову (стаття 6);
• принцип верховенства права (стаття 8);
• принцип найвищої юридичної сили Конституції та прямої дії її норм (стаття 8);
• принцип судового конституційного контролю за дотриманням Конституції (стаття
147);
• принцип незалежності суду й суддів (стаття 126);
• принцип внесення змін до Конституції лише на підставі процедури, що визначено
в ній (розділ XIII) тощо.
Тому цілком логічно, що текст Конституції України позитивно оцінила Рада
Європи та її структури, зокрема Європейська комісія «За демократію через право»
(Венеційська комісія), а також закордонні експерти. Це, звісно, не означає, що Основний
закон України зовсім позбавлений вад. Бездоганних, ідеальних текстів конституцій у світі
не існує, і Конституція України не є винятком. В окремих її положеннях відчувається
вплив попередньої радянської епохи, що в умовах пошуку компромісів між ідеологічно
різноспрямованими, часом діаметрально протилежними політичними силами, очевидно,
було неминучим; деякі конституційні формулювання вразливі з погляду юридичної
техніки; інколи виникає потреба погодити конституційні положення з розвитком
конкретно-історичних умов функціювання суспільства, а також узятими на себе Україною
міжнародними зобов’язаннями тощо. Та й національні особливості слід ураховати у ній
дещо більшою мірою. З огляду на це, зміни до Конституції не тільки можливі, а й часом
потрібні. Проте вони не повинні ставати самоціллю, а їхнє внесення не перетворюватися в
реформаторський «конституційний бум», перманентну «конституціонаду», коли кожна
новообрана влада (президент, парламент) намагаються підлаштувати текст Конституції
під власне бачення або й вузькопартійні, вузькокорпоративні потреби, створюючи для
цього «конституційні ради», «конституційні асамблеї», «конституційні комісії» тощо.
Навіть якщо зміни до Основного закону вносять з благородними намірами — його
поліпшення помилково вважати, що такі зміни стануть запорукою (гарантією) швидких
позитивних змін в українському суспільстві, а тим паче панацеєю від всіх наявних
негараздів на ниві конституціоналізму. Конституційний ідеалізм, тобто схильність до
перебільшення значення певних конституційних формулювань, приписування їм здатності
радикально змінювати ситуацію в країні, безвідносно до готовності суспільства загалом й
особливо його політичних еліт до таких змін, як і традиційний, на жаль, для України
правовий, зокрема конституційний, нігілізм — неповажне ставлення до права, закону і
Конституції, попри їх, здавалося б, різновекторну спрямованість, насправді є двома
сторонами «однієї медалі» — дефіциту політичної і правової культури, деформованої
правосвідомості й непрофесіоналізму, який інколи межує з невіглаством. 37 Конституція
— хоч і надзвичайно важливий, потрібний атрибут конституціоналізму, проте лише засіб
його утвердження. Конституціоналізм реально функціонує тоді, коли цінності й
положення Конституції послідовно та неухильно реалізують у практичній діяльності
органи публічної влади та їхні посадови особи, громадські об’єднання, підприємства,
установи й організації, зрештою — у поведінці громадян, тобто тоді, коли встановлено
міцний конституційний правопорядок. Саме на цьому функційному рівні на долю
українського конституціоналізму випало найбільше випробувань за роки незалежності.
Їхні причини доволі різні, одні з яких сягають корінням у складну суперечливу й часто
драматичну вітчизняну історію, інші, хоч і пов’язані з першими, зумовлені переважно
сучасними суб’єктивними чинниками. Серед таких причин можна назвати:
• брак належного практичного досвіду державотворення і відповідно
конституцієтворення з огляду на тривалий розвиток українського народу як
«недержавного народу»;
• суттєві особливості національної правової системи України, якщо порівняти з
іншими правовими системами, що належать до сім’ї континентального права.
 Хоч основи правової, зокрема конституційної традиції України формувалися
здебільшого під упливом євроатлантичної, а не особливої «російської», «євроазійської» чи
«східнохристиянської» цивілізації, було б перебільшенням говорити про нинішню
цивілізаційну однорідність правової системи України (особливо рівня правової свідомості
й правової культури, стилю правового мислення тощо).
Перебування її частин у складі різних імперій суттєво позначилося на її
нинішньому стані:
• брак справжньої національної еліти, спроможної до глибокого усвідомлення й
внутрішнього сприйняття найліпших надбань сучасного конституціоналізму, духовних і
державотворчих цінностей українського народу як запоруки побудови успішної
демократичної та правової держави;
• наявність цивілізаційних відмінностей між різними регіонами України і як
наслідок — відсутність єдиного бачення стратегічних напрямів і перспектив розвитку
Української держави та її правової системи;
• брак політичної волі до проведення ефективних економічних, правових і
політичних реформ, спрямованих на втілення у вітчизняну практику здобутків
європейської та світової цивілізації;
• агресія Росії проти України тощо.
Та все ж найважливішою причиною випробувань, а часом і справжніх потрясінь
вітчизняного конституціоналізму є хронічна хвороба — правовий і, зокрема,
конституційний нігілізм. Його коріння в Україні надзвичайно міцне й не обмежуються
радянським періодом вітчизняної історії, а сягає глибини віків. Їх слід, очевидно, шукати
ще в епосі Раннього Середньовіччя, зокрема в такому явищі як візантизм. Однією з його
характерних рис у галузі права є здатність створювати видимість сприйняття всього
величного й престижного, що нагромаджено європейською цивілізацією в цій сфері
(наприклад Конституція України), водночас відкриваючи простір владі азійського типу з
притаманними їй способами владарювання: інтригами, підкилимною боротьбою еліт,
застосуванням методу війни проти опонентів, неправдою та фальсифікаціями. Виявів
візантизму в сучасній вітчизняній конституційній практиці можна навести безліч: від
маніпуляцій з текстом Основного закону Верховною Радою України і Конституційним
Судом України до підкилимних торгів і домовленостей, що межують з корупцією у вищих
ешелонах влади й «вибіркового правосуддя». На жаль, цю візантійську традицію
продовжує й сучасна українська влада з «новими обличчями».
Отже, основні зусилля, спрямовані на утвердження конституціоналізму й
конституційного правопорядку в Україні, слід зосередити саме на функціональному його
рівні — неухильному виконанні Основного закону. Для цього треба не декларації й
продиктовані популізмом зміни до нього, не «паперові» заходи щодо «поліпшення
правового виховання населення», а тверда державна воля, розрахована не на миттєві
результати, а на кропітку, послідовну й тривалу роботу. І починати її треба з рішучого
викорінення правового, зокрема конституційного нігілізму в органах влади, підвищення
рівня правової культури й професіоналізму їхніх посадових осіб. Приклад у цьому мають
подавати насамперед правники. Як підтверджує європейський і світовий досвід, стабільна,
основана на Конституції, праві й законі юридична практика— суддівська, адвокатська,
прокурорська тощо є найліпшим вихователем. Без цього будь-які форми масової правової
освіти будуть малоефективними.

3. Конституційний розвиток після прийняття Конституції України 1996 року.

Початок новітнього конституційного розвитку України пов'язується з

прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де
утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на
самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та
правового статусу людини і громадянина.
Процес розробки, прийняття, реалізації чинної Конституції України та
внесення до неї змін умовно можна поділити на п’ять основних періодів:
перший період (1991-1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності України,
дією Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. із змінами та
доповненнями, підписанням Конституційного Договору між Верховною Радою України
та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні» від 8  червня 1995 р., процесом підготовки
проекту Конституції, укладанням та прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р.;

другий період (1996-2004 рр.) став етапом реалізації положень Конституції

України 1996 р. та позначився проведенням 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського
референдуму за народною ініціативою, участь у якому взяли 81,15% громадян України,
що мали право голосу. 
Характерною ознакою другого періоду конституційного процесу стала реалізація
положень Конституції через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та
систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Основним
Законом. Тобто упродовж 1996–2006 років загалом були сформовані нормативно- та
організаційно-правові механізми реалізації Конституції України.
Водночас життя доводило необхідність реформування окремих положень
Конституції України. Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили
необхідність зміни форми держави, а відтак, — конституційної реформи. Політики,
громадські діячі, науковці пропонували власні проєкти внесення змін до Конституції
України, але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.
Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою
України та Президентом України позначився в Україні 2000 рік. Зазначені кризові явища
загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний
бюджет України на 2000 рік, поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж сам
парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула
поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися
ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.
На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в
установленому порядку протоколом ЦВК «Про загальні підсумки збирання підписів
громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною
ініціативою» від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України
Президент України видав Указ 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму
за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.
Конституційний Суд України визнав рішення Всеукраїнського референдуму 16
квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не були реалізованими;

третій період (2004-2009 рр.) віру народу України у власні сили пробудили події,

пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та
практиці назву «Помаранчевої революції». Ці події ознаменували третій період
конституційного процесу, пов'язаний процесом внесення змін та доповнень до
Конституції України (конституційною реформою), масштабною конституційною
кризою 2007–2009 років і пошуком легітимних шляхів системного оновлення Основного
Закону.
Правові здобутки Помаранчевої революції були втілені, передусім, у Законі
України «Про внесення змін до Конституції України». 8 грудня 2004 р. на
позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України було вирішене питання
про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет
документів — Закон про внесення змін до Конституції України, Закон про
особливості застосування Закону про вибори Президента України при повторному
голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо
вдосконалення системи органів місцевого самоврядування.
Більшість положень Закону про внесення змін до Конституції України набули
чинності з 1 січня 2006 р., а вже з 25 травня 2006 p., коли після складення присяги
народними депутатами України набула своєї каденції Верховна Рада України V
скликання, обрана за оновленою пропорційною системою, всі без винятку положення
Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. стали
чинними.
Щодо легітимності цього Закону, то 7 вересня 2005 р. Конституційний Суд
України прийняв висновок № 1-в/2005 у справі за зверненням Верховної Ради України про
надання висновку щодо відповідності проєкту Закону України «Про внесення змін до
Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення
змін до статей 85, 118, 119, 133, 140, 141, 142, 143 Конституції України). Відповідно до
основних положень цього висновку, проєкт Закону України «Про внесення змін до
Конституції України» (реєстр. № 3207-1) було визнано таким, що відповідає вимогам
статей 157 і 158 Конституції України. Водночас окремі питання щодо легітимності
положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України» зберігали свою
актуальність до 2010 року.
Так, Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства
права 27 грудня 2005 р. оприлюднила «Висновок щодо дотримання конституційної
процедури під час внесення змін до Конституції України шляхом ухвалення Закону
України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 p. № 2222-IV та
щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і
європейським стандартам», у яких акцентувалася увага на проблемних аспектах
унормування конституційної реформи в Україні, а саме: порушенні процедурних питань
при ухваленні змін до Конституції України, відсутності висновку Конституційного Суду
України на відповідний законопроєкт, до якого в процесі розгляду та голосування 8
грудня 2004 р. вносилися зміни; «пакетному» голосуванні; порушенні Регламенту
Верховної Ради України, який мав силу закону.
Зазначений висновок також звернув увагу на змістовні невідповідності
конституційного проєкту загальним засадам Конституції України та вимогам і стандартам
сучасного європейського конституціоналізму, а саме положення про: збільшення строку
повноважень Верховної Ради України та місцевих рад; введення імперативного мандата;
суперечливість у формуванні Уряду, його складу, відповідальності, злагодженості роботи;
відновлення загальнонаглядової функції прокуратури тощо.
Пізніше, у 2006–2010 роках, згадані вище недосконалості та колізії оновленої
Конституції України спричинили низку конституційних конфліктів.
Висхідною крапкою в прагненні тодішньої влади до системного оновлення
Конституції України можна вважати Указ Президента України від 27 грудня 2007 р.
№ 1294/2207 «Про Національну конституційну раду»[26]. Цей Указ започаткував
суспільний діалог щодо змісту та форм удосконалення положень чинної Конституції
України. І вже у березні-квітні 2008 р., до конституційного процесу почали залучатися за
власної ініціативи громадські організації, непарламентські політичні партії та окремі
небайдужі громадяни. Результати їх конституційної правотворчої роботи знайшли своє
вираження в пропозиціях до роботи НКР, а в окремих випадках — і в самостійних
проєктах нового Основного Закону.
На початку червня 2009 р. дві найбільші парламентські фракції у Верховній Раді
України — Партія регіонів і Блок Юлії Тимошенко — виступили з ініціативою щодо
створення широкої коаліції та внесення системних змін до Основного Закону з метою
запровадження парламентської республіки, в якій би Президент України обирався
Верховною Радою України. Але вихід із переговорного процесу Партії Регіонів
унеможливив відповідні конституційні ініціативи. Кожна з політичних сил (ПР і БЮТ)
анонсувала внесення до парламенту власних конституційних процесів;

четвертий період (2010-2013 р.р.) 2 квітня 2010 року: ліквідовано Національну

конституційну раду.
30 вересня 2010 року: Відновлено дію Конституції України в редакції 1996
року шляхом прийняття рішення Конституційного суду України у справі про
дотримання процедури внесення змін до Конституції від 8 грудня 2004 року.
Згодом політиками було оприлюднено, що окремі судді Конституційного Суду
нібито «письмово і під запис констатували», що на них здійснювала тиск Адміністрація
Президента Віктора Януковича при ухваленні рішення про повернення до президентської
форми правління.
Офіс Генерального прокурора розслідує кримінальну справу проти колишнього
президента Януковича за звинуваченням у захопленні державної влади. Обвинувачення
вважає, що експрезидент вчинив дії, спрямовані на незаконне збільшення обсягу своїх
владних повноважень «унаслідок повернення в неконституційний спосіб дії Конституції
України від 28 червня 1996 року»[31].
19 листопада 2010 року попередньо схвалений Верховною Радою, 1
лютого 2011 року підписаний Президентом, а 4 лютого 2011 року набрав чинності
Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення
чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних,
міських голів»[32].
21 лютого 2011 року: Рішенням Президента України Віктора Януковича створено
Науково-експертну групу під головуванням першого Президента України Леоніда
Кравчука, що має «напрацювати пропозиції щодо механізму створення і
діяльності Конституційної Асамблеї, а також проаналізувати концепції реформування
Конституції України». Конституційна Асамблея як «спеціальний допоміжний орган при
Президентові України» під головуванням колишнього Президента України
Л. М. Кравчука була утворена 17 травня 2012 року.
Попередньо схвалений Верховною Радою України 20 червня 2013 року,
прийнятий 19 вересня 2013 року, а 6 жовтня 2013 року набрав чинності Закон України
«Про внесення змін до статті 98 Конституції України». Зміни торкнулися лише статті 98
Основного Закону, які розширили повноваження Рахункової палати. Відтепер контроль
від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету
України та їх використанням здійснює Рахункова палата (раніше — тільки контроль за
використанням). Зміни мають на меті забезпечити повноцінний контроль за виконанням
Державного бюджету України.
Незважаючи на те, що в грудні 2013 року голова Конституційної асамблеї Л.
Кравчук заявив, що підготовка концепції змін до Конституції завершена, цей орган був
розформований новим Президентом України П. Порошенком 1 грудня 2014 року;

п’ятий період (2014 р.)

Від початку 2014 року, на фоні безпрецедентної кризи владної вертикалі, в
політичному просторі України активізувалися пропозиції «повернутися до Конституції
2004 року». Під цим мається на увазі обрання парламенту за пропорційною системою та
позбавлення скомпроментованого насиллям Президента Януковича значної частини
сильних повноважень.
Основним аргументом такого кроку називається сумнівний з юридичної точки зору
шлях скасування конституційної реформи (2010), а також бажання відійти від
авторитарних методів правління Януковича. Противники повернення висловлюють такі
аргументи:
 — документ зразка десятирічної давності (реформа 2004 року) недостатньо добре
прописаний;
 — євроінтеграційні закони суперечитимуть цій версії Конституції;
 — зміна тексту Конституції не вирішить гострих проблем всього суспільства;
 — боротьба з однією людиною перетворюється на боротьбу з авторитетом
Основного Закону;
 — важко обрати повністю легітимний шлях повернення до старої редакції
Конституції.
29 січня 2014 року Валерій Писаренко (Партія регіонів) зареєстрував проєкт
Постанови ВР про утворення Тимчасової спеціальної комісії із питань підготовки та
узгодження законопроєкту про внесення змін до Конституції України [43][44] на чолі з
народним депутатом Русланом Князевичем («Батьківщина»).
21 лютого 2014 року Верховна Рада на революційній хвилі конституційною
більшістю в 386 голосів прийняла за основу та в цілому без рішення профільного
Комітету проєкт Закону про відновлення дії окремих положень Конституції України
(№ 4163)[46]. Це означає, що Верховна Рада повернула в дію Конституцію 2004 року.
Законом, зокрема, передбачено, що Верховна Рада України може формувати
коаліцію депутатських фракцій, яка формуватимуться як фракціями, так і окремими
народними депутатами. Повноваження Верховної Ради України нинішнього скликання
триватимуть до жовтня 2017 року.
Ці зміни були внесені на підставі окремої угоди між політиками в обхід розділу
ХІІІ Основного Закону.
Наступного дня, враховуючи, що Закон про відновлення дії окремих положень
Конституції України не підписаний Президентом, Парламент пішов ще далі,
ухваливши Постанову «про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із
змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV,
від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII».
На думку В. Богатира, «Законодавець, незважаючи на те, що Рішення
Конституційного Суду є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не
може бути оскаржене, виходячи з політичної доцільності, з метою надання своїм діям
ознак законності і порушуючи процедуру внесення змін до Конституції відновив зручну
на той час редакцію Конституції, яка передбачала можливість виконання обов'язків
Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента — Головою
Верховної Ради. Де-факто, цей закон мав відмінити дію вищезгаданого Рішення
Конституційного Суду, а для того щоб „убезпечити“ себе і закріпити досягнутий
результат парламентарі прийняли Постанову Верховної Ради № 775-VII від 24.02.2014
року „Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України
присяги судді, якою було звільнено низку суддів Конституційного Суду України та
зобов'язано Генеральну прокуратуру порушити кримінальне провадження по факту
прийняття Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до
відповідальності».
4 березня 2014 року Верховною Радою була утворена (ініційована ще 29
січня) Тимчасова спеціальна комісія з питань підготовки законопроєкту про внесення
змін до Конституції України. Склад комісії Князевича є політичним, а не професійним:
всього 15 народних депутатів від різних фракцій. У квітні Комісія двічі доповідала ВР.
Протягом березня-квітня — в умовах збройної агресії Росії, окупації нею території
Криму і загрози подальшої окупації південно-східних регіонів, Російська
Федерація чинила на Україну безпрецедентний відкритий тиск з метою втручання в її
конституційні перетворення. Так, вимогами російського МЗС були федералізація, надання
російській мові статусу другої державної та розширення прав національних меншин.
 На тлі сепаратистських заворушень у східних областях України в квітні
актуалізувалося питання розширення прав місцевого самоврядування. Відповідний проєкт
конституційних змін почав розроблятися ;

шостий період (2015—2016) 3 березня 2015 року Президент Порошенко

створив Конституційну Комісію, яка розроблятиме зміни до Основного Закону. Комісія
створюється як спеціальний допоміжний орган при Президентові України з метою
напрацювання узгоджених пропозицій щодо вдосконалення Конституції України з
урахуванням сучасних викликів та потреб суспільства.
Склад Конституційної Комісії Порошенка:
Децентралізація
В результаті роботи комісії був напрацьований законопроєкт про внесення змін до
Конституції України (щодо децентралізації влади), поданий 1 липня 2015 року.
Докладніше: Проєкт Закону про внесення змін до Конституції України (щодо
децентралізації влади)
Проєкт, серед іншого, встановлює:
 територія України поділена на громади;
 скасовується інститут голів місцевих державних адміністрацій. Основні
повноваження зосереджуються на базовому рівні у громаді;
 утворюються виконавчі органи місцевого самоврядування громади;
 для нагляду за додержанням Конституції і законів України органами місцевого
самоврядування запроваджується інститут префектів;
 префект зупиняє дію актів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності
Конституції чи законам України з одночасним зверненням до суду. Президент
України отримує право зупинити дію відповідного акта з одночасним зверненням
до Конституційного Суду України, тимчасово зупинити повноваження голови
громади, складу ради громади, районної, обласної ради та
призначити тимчасового державного уповноваженого;
 з метою виконання Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 року, до
прикінцевих та перехідних положень Конституції додається положення про те,
що особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької
і Луганської областей визначаються окремим законом.
Венеціанська комісія в цілому схвалила законопроєкт, проте зазначила, що
конституційну реформу не можна проводити без громадського обговорення.
16 липня 2015 року проєкт направлено до Конституційного Суду України. Вже 31
липня (через 9 днів після відкриття провадження) КСУ схвалив ці зміни як такі, що
відповідають вимогам статей 157 і 158 Основного Закону].
Законопроєкт було попередньо схвалено парламентом 31 серпня 2015 року
голосами 265 депутатів, при чому противладний Опозиційний блок дав проєкту 38
голосів, а три коаліційних фракції (Самопоміч, Батьківщина, Радикальна партія) — в сумі
лише 5.
Лідер фракції «Самопоміч» Андрій Садовий заявляв про жорсткий тиск Президента
Порошенка на депутатів перед голосуванням щодо децентралізації. Проти цих змін
виступали ті, хто вбачав у законопроєкті надмірне посилення влади Президента, а також
небезпеку окремого згадування «районів Донецької і Луганської областей» для
територіальної цілісності держави.
Надзвичайне напруження, що склалося в суспільстві у зв'язку з поспішним
прийняттям проєкту щодо децентралізації, вилилося в насильницькі сутички біля
Верховної Ради 31 серпня. Загинули троє військовослужбовців строкової служби
Національній гвардії, які охороняли будівлю від мітингувальників.
Політичним наслідком цих подій також став вихід Радикальної партії Олега Ляшка
з парламентської коаліції.
 Судоустрій
Робоча група з питань правосуддя Конституційної комісії напрацювала також
проєкт змін до Конституції в частині правосуддя. Він містить, зокрема, такі новації:
 скасування повноважень Верховної Ради України щодо призначення суддів;
 скасування випробувального терміну для новопризначених суддів;
 вилучення «порушення присяги» з підстав для звільнення суддів з посад;
 реформу прокуратури, підсилення гарантій її незалежності (зокрема скасування
повноваження Верховної Ради України висловлювати недовіру Генеральному
прокуророві) та вилучення непрокурорських наглядових повноважень;
 переформатування Вищої ради юстиції.
Венеціанська комісія в цілому позитивно оцінила робочий варіант цього
документа.
Остаточний висновок ВК «дуже позитивно» оцінив проєкт, проте Комісія
застерегла, що звільнення всіх суддів не відповідає європейським стандартам і принципу
верховенства права і це завдало б шкоди подальшому відправленню правосуддя.
Законопроєкт унесений до парламенту Президентом 25 листопада 2015 року.
Конституційний Суд схвалив його, проте супроводив свої висновки рекордно великою
кількістю окремих думок суддів.
2 червня 2016 року Закон про внесення змін до Конституції України (щодо
правосуддя) прийнятий Верховною Радою;

сьомий період (2019 – до сьогодні)

У 2019 році два президенти України — П. Порошенко і В. Зеленський — провели
по одній зміні тексту Основного Закону.
 Закон про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу
держави на набуття повноправного членства України в Європейському
Союзі та в Організації Північноатлантичного договору)
Попередньо схвалений Верховною Радою 22 листопада 2018, підписаний 7 лютого
2019, набрав чинності 21 лютого 2019.
До преамбули внесені слова про «європейську ідентичність Українського народу і
незворотність європейського та євроатлантичного курсу України»; Президент України
визначений гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного
членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного
договору; виключено пункт про використання існуючих військових баз на території
України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на умовах
оренди.
 Закон про внесення змін до статті 80 Конституції України
(щодо недоторканності народних депутатів України)
Попередньо схвалений Верховною Радою 30 серпня 2019, підписаний 3 вересня
2019, набрав чинності 1 січня 2020.
З тексту ст. 80 вилучені слова «Народні депутати України не можуть бути без
згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи
заарештовані» (імунітет). Натомість, як і раніше, народні депутати не несуть юридичної
відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його
органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (індемнітет).

Таким чином, чинну на сьогодні Конституцію України було прийнято

Верховною Радою України. Голосування було проведено 28 червня 1996 року о
9 годині 33 хвилині. В голосуванні взяло участь 387 народних депутатів України («за» –
338, «проти» – 18, «утрималось» – 5, «не голосувало» – 26). Конституція України включає
в себе ХV розділів, які об’єднують 166 статей і 17 пунктів, що складають останній ХV
розділ.
 Варто зазначити, що структура конституції – це спосіб логічного викладення
конституційно-правових норм і інститутів за певною доцільною
схемою. Структура майже усіх сучасних конституцій включає:
1) Преамбулу, головним змістом якої є декларування конституційних ідеалів та
загально соціальних принципів, цілей і завдань суспільного розвитку. Іноді преамбула
стосується історичного шляху розвитку суспільства і держави, національних або інших
соціальних закономірностей, загальних проблем народовладдя. Конституція України має
преамбулу. Преамбула Конституції України виконує роль політико-правового введення в
Конституцію. Вона не містить правових норм, однак встановлює виключно важливі
політико-правові ідеї, розгорнуті в основній частині. Перш за все в ній закріплена ідея
народного суверенітету, установча роль Українського народу ( «Верховна рада України
від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи
суверенну волю народу…приймає цю Конституцію…»), потім виражені історичні,
правові, духовні і моральні підстави виникнення України як суверенної держави
(багатовікова історія українського державотворення, право українського народу на
самовизначення, Акт проголошення незалежності України, відповідальність перед Богом,
власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями) і, нарешті,
вказані цілі прийняття Конституції (забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її
життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення
демократичної, соціальної, правової держави). Крім того, в преамбулі Конституції
підкреслюється, що вона є Основним Законом України, причому саме України, а не
Української держави, тобто Конституція є Основним законом не тільки держави, а й
суспільства. Це принципово важливе положення, що дозволяє усвідомити сутність і роль
Конституції в житті України.
2) Основну частину, яка включає норми, принципи та інститути Основного
Закону країни.
До основної частини відносяться:
Розділ І «Загальні положення» (ст.ст. 1-20), закріплює фундаментальні принципи
конституційного ладу України:
  утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави;
  єдиного громадянства;
  народовладдя;
  здійснення державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову;
  визнання і гарантування місцевого самоврядування;
  верховенства права;
  прямої дії норм Конституції України;
  політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності;
  забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги та ін.
Розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (ст.ст. 21-68)
закріплює одне з центральних положень Конституції, яка зумовлює її демократичний
зміст – ідея проголошення людини, її життя і гідності, недоторканості і безпеки найвищою
соціальною цінністю в Україні.
Розділ III «Вибори. Референдум» (ст.ст. 69-74) встановлює основні засади
здійснення демократії.
Розділ IV «Верховна Рада України» (ст.ст. 75-101), Розділ V «Президент України»
(ст.ст. 102-112), Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»
(ст.ст. 113-120), Розділ VIII «Правосуддя» (ст.ст. 124-131) та Розділ XII «Конституційний
Суд України» (ст.ст. 147-153) закріплюють систему державних органів України, основи їх
організації та діяльності.
Два розділи присвячені територіальній організації України та особливому статусу її
автономного утворення Розділ IX «Територіальний устрій України» (ст.ст. 132-133)
визначає принципи територіального устрою та систему адміністративно – територіального
устрою України, а Розділ X «Автономна Республіка Крим» (ст.ст. 134-139) встановлює
конституційний статус останньої.
Розділ XI «Місцеве самоврядування» (ст.ст. 140-146) закладені основи організації
та системи місцевого самоврядування в Україні.
Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст.ст. 154-159) встановлює
порядок внесення змін до Основного Закону України.
3) Заключну частину, яка у більшості випадків присвячена порядку набуття
чинності конституції. В Конституції України Розділ XIV «Прикінцеві положення»
(ст.ст. 160, 161) – найкоротший. Він складається з двох статей і визначає момент вступу
Конституції України в силу (28 червня 1996 року) і проголошує цей день державним
святом – Днем Конституції.
4) Інколи конституції деяких країн містять перехідні положення. Здебільшого вони
необхідні для чіткого визначення термінів вступу в дію окремих конституційних приписів
або ж формулювання порядку заміни застарілих соціальних інститутів і положень
новими та сучасними. За допомогою перехідних положень можуть врегульовуватися й
інші більш специфічні конституційно-правові відносини. В Конституції України є Розділ
XV «Перехідні положення» (пп. 1-16) Конституції України, який визначає порядок і
терміни введення в дію окремих конституційних норм, виконання яких з моменту вступу
Конституції в силу неможливо з різних причин правового, організаційного, матеріального
та іншого характеру.

4. Конституційна реформа в Україні

У 2004 році відбулась Конституційна реформа, що змінила Україну з

президентсько-парламентської на парламентсько-президентську. Але з часом ці зміни
перетворилися на певні розгалуженням в Конституції, і це спричиняло низку конфліктів та
повернення до президентсько-парламентської держави. У 2014 році, на тлі конфлікту в
Криму та війни на Донбасі, відбулося повернення до парламентсько-президентської
держави. Від попередніх спроб удосконалення Конституції України ниніній
конституційний процес відрізняється певною налаштованістю та чітким прагненням
забезпечити відповідність процесів реформування в інших сферах життя, які відносяться
до європейських стандартів .
У своїх працях Ю. М. Тодика зауважує, що слід брати до уваги, що наявність
конституції ще не означає існування конституціоналізму як масового політичного руху,
що зацікавлений у забезпеченні в країні демократичного конституційного ладу. Стосовно
України можна сказати, що за певними параметрами він є (наявність Основного Закону,
актів та таких демократичних інституцій, як парламент, Президент, Конституційний Суд,
Уповноважений з прав людини тощо). Але навряд чи масова конституційна свідомість
громадян, населення в цілому, його прошарків і, найголовніше, – конституційний порядок
як процес та стан реалізації конституційних норм відповідають високим стандартам
конституціоналізму. Проблема конституційності конституції пов'язана із проблемою
конституційності держави.

Головні напрямки конституційної реформи в Україні

1. Парламентська реформа в Україні

На жаль, концепції парламентської реформи, тобто нормативно-правового акту, який би
передбачав осмислену та послідовну систему дій і заходів у цьому напрямку, прийнято не
було. Але коли йдеться про неї, насамперед згадують всеукраїнський референдум 16
квітня 2000 р. на який було винесено 4 питання.
До того ж, як відомо, ступінь розвитку парламентаризму в кожному суспільстві
віддзеркалює рівень його цивілізованості і демократії. Практично для всіх
постсоціалістичних країн характерними є нестабільність державної влади і
громадянського суспільства, особливо парламентських інститутів, значна залежність
парламенту від інших гілок влади або й відкрите протистояння між ними. На жаль, не є
сьогодні винятком у цьому плані і наша держава.
Але завдання полягає у тому, щоб український парламент, маючи відповідні
конституційні передумови, набув усіх ознак сучасного парламенту. І саме в цьому –
ключовий момент парламентської реформи, яка як складова комплексної конституційної
реформи покликана з урахуванням світового досвіду і національного менталітету
населення України створити досконалі політичні та юридичні механізми реалізації
загальних засад демократичного конституційного ладу України, привести у повну
відповідність з ними правовий статус українського парламенту.
Повноцінний статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в
умовах реалізації принципу поділу державної влади, зрозуміло має ґрунтуватися
виключно на конституційних засадах. То ж необхідним і невідкладним вбачається
внесення змін до Конституції України, у межах парламентської реформи, а саме.
1. Визнання та реальне забезпечення одним з головних напрямків діяльності українського
парламенту процесу приведення законодавства України до вимог Основного Закону
України.
2. Подальшу гармонізацію українського законодавства із законодавством Європейського
Союзу. Основним документом у цьому відношенні для України, є Угода про асоціацію
України та Європейського Союзу.
3. Прийняття Закону України „Про Верховну Раду України”, особливо з огляду на ч. 2 ст.
19 та п. 21 ч. 1 ст. 92 Конституції України.
4. Прийняття Закону України „Про тимчасові спеціальні, слідчі та спеціальну тимчасову
слідчу комісію”.
5. Прийняття нового Закону України „Про Рахункову палату”, де було б зазначено, що
вищий контроль за формуванням бюджету, виконанням прибуткової частини Державного
бюджету України та використанням бюджетних коштів здійснює Рахункова палата.
Загалом, назріла необхідність, розробити і прийняти закон „Про парламентський контроль
та контрольну діяльність Верховної Ради України”.
6. Посилення впливу Верховної Ради України на формування тих чи інших структур
виконавчої влади, забезпечення зміни системи центральних органів виконавчої влади
лише шляхом прийняття відповідного закону.
7. Перенесення на рівень комітетів основної роботи по доопрацюванню й узгодженню
спірних питань, що сприятиме більш ефективній роботі парламенту під час пленарних
засідань. До того ж, необхідно врахувати, що в ряді зарубіжних країн система
парламентських комітетів сформована відповідно до системи міністерств. Загалом
прийшов час і є нагальна необхідність прийняти новий Закон України „Про комітети
Верховної Ради України”.
8. Прийняття Законів України „Про нормативно-правові акти в Україні”, „Про закони та
законодавчу діяльність”, „Про місцеві референдуми”, „Про народну законодавчу
ініціативу”.
9. Зменшення конституційного складу Верховної Ради України до триста народних
депутатів України, оскільки стабільно зменшується кількість виборців в Україні.
10. Позбавлення народних депутатів України абсолютної депутатської недоторканості.
11. Утворення двопалатної структури парламенту, за для забезпечення представництва у
Верховній Раді України адміністративно-територіальних одиниць.
Таким чином, успішне вирішення зазначених та інших актуальних проблем
парламентської реформи – одна із важливих умов розбудови України як демократичної і
правової держави.
2. Адміністративна реформа в Україні

Під адміністративною реформою розуміється система політико-правових заходів,

сутність яких у структурних, функціональних, організаційних та інших удосконаленнях,
насамперед у сфері виконавчої влади, з метою перетворення її з владно-репресивного
механізму на організацію, що служить суспільству, і створення на цій основі ефективної
системи державного управління.
Державно-управлінська діяльність завжди була і є необхідною. Головне полягає в
обов’язкових змінах форм і методів цієї діяльності, що диктуються умовами суспільного
розвитку. Потреби в таких змінах найбільш наочно заявляють про себе у кризові періоди,
коли системи державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського
впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних
відносин.
У близькому до цього стані перебуває нині система державного управління України.
Однією з її слабких моментів є те, що вона еклектично поєднала в собі, по-перше,
інститути, які дісталися у спадок від радянської доби; по-друге, нові інститути, що вже
сформувались у період становлення незалежності України. Конфліктуючи між собою,
вони роблять управлінську систему суперечливою, незавершеною, громіздкою та
важкодоступною. Таким чином, існуюча система державного управління у багатьох
випадках стала гальмом у проведенні соціально-економічних реформ.
Реагуванням на таке становище є низка нормативних документів щодо реформування
системи державного управління. Так, постанова Верховної Ради України від 13 червня
1995 р. „Про розробку проекту Закону України щодо структури виконавчої влади”, у п. 2
містила доручення Комісії Верховної Ради України з питань правової політики і судово-
правової реформи розробити проект Концепції адміністративної реформи.
Указ Президента України від 7 липня 1997 р. „Про Державну Комісію з проведення в
Україні адміністративної реформи” і „Положення про Державну комісію з проведення в
Україні адміністративної реформи”, затверджене Указом Президента України від 2 жовтня
1997 р. зазначали, що комплексна адміністративна реформа має радикально змінити
систему державного управління всіма сферами суспільного життя, перетворити її в один з
визначних чинників економічних та соціальних реформ.
Указ Президента України від 22 липня 1998 р. „Про заходи щодо впровадження Концепції
адміністративної реформи в Україні”, передбачав покласти в основу здійснення
реформування системи державного управління основні положення Концепції
адміністративної реформи в Україні, розробленої Державною комісією з проведення в
Україні адміністративної реформи.
„Положення про робочу групу з проведення реформи місцевих органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування і державної служби”, затверджене Указом Президента
України від 10 вересня 1998 р., визначало, що група створена для організації реалізації
положень Концепції адміністративної реформи в Україні в частині проведення реформи
місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та державної
служби.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного
управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової,
цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності,
культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її
метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб
і запитів людей. Головним же пріоритетом її діяльності буде служіння народові,
національним інтересам1.

1
Концепцією адміністративної реформи в Україні передбачалася така послідовність
заходів, згідно якої на першому етапі мали реформуватися Кабінет Міністрів України,
система центральних органів виконавчої влади та державна служба. Згодом реформовані
центральні органи повинні були продовжувати подальшу роботу щодо вдосконалення
системи державного управління, в тому числі змінювати методи та організацію діяльності.
Перший етап розраховувався на два роки, але він не завершився і досі.
Якщо прослідкувати реальні кроки щодо реалізації адміністративної реформи, то перш за
все слід визначити, що проект закону „Про Кабінет Міністрів України” сім разів
приймався Верховною Радою України, і рівно стільки ж до нього застосовувалося право
вето з боку глави держави. Він усе ж був прийнятим 16 травня 2008 року №279-VI, але
уже 7 жовтня 2010 року №2591-VI з’явився новий Закон України „Про Кабінет Міністрів
України”. При цьому величезні сумніви викликає легітимність його прийняття.
Тож, враховуючи усе вище викладене, можна висловити ряд пропозицій щодо
продовження адміністративної реформи. А саме.
1. При формуванні наступних урядів в Україні бажано забезпечувати новий підхід в
персональному відборі осіб на членство в Кабінеті Міністрів України. В уряд повинні
призначитися особи, які мають чітку політичну програму дій щодо певного сектора
державного управління, ініціативність та достатню мужність для відстоювання своїх
поглядів і впровадження їх у життя.
2. Для реального прискорення адміністративної реформи є доцільним призначення
міністра „без портфеля” з питань адміністративної реформи. Тобто має бути визначений
вільний від інших функцій член Кабінету Міністрів України, який буде ініціювати в уряді
та парламенті питання реалізації конкретних заходів щодо проведення адміністративної
реформи, координувати ці процеси та нести політичну відповідальність за її проведення.
3. Для підвищення ефективності діяльності Кабінету Міністрів України є раціональним
вдосконалення діяльності урядових комітетів. Для цього необхідно залучати до складу
урядових комітетів лише членів уряду, при кожному урядовому комітеті утворити
окремий підрозділ Секретаріату Кабінету Міністрів.
4. Необхідно продовжити роботу щодо подальшої реорганізації Секретаріату Кабінету
Міністрів України, з тим щоб усунути дублювання в діяльності Секретаріату уряду та
діяльності міністерств і інших центральних органів виконавчої влади.
5. У Регламенті Кабінету Міністрів необхідно продовжити чітке регулювання процедури
прийняття рішень уряду, при цьому важливо щоб проекти актів уряду готувалися, як
правило, в міністерствах.
6. Принципово важливо, щоб усі органи виконавчої влади були підпорядковані Кабінету
Міністрів України або безпосередньо, або через підпорядкування окремому члену уряду.
7. Уже давно йдеться про необхідність оновлення Закону України „Про місцеві державні
адміністрації”.
8. Є неприпустимим положення передбачене ч. 4 ст. 118 Конституції України за якого
„Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з
посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України”, оскільки місцеві
державні адміністрації є складовими частинами системи державної виконавчої влади і
мають призначатися вищим органом цієї системи.
9. Необхідно прискорити роботу щодо законодавчого акта, яким регулюватимуться,
адміністративно-процедурні відносини, мається на увазі Адміністративно-процедурний
кодекс.
10. Є нагальна необхідність у прийняття Закону України „Про територіальний устрій
України”.
При цьому впроваджуючи всі ці заходи потрібно неухильно дотримуватися Конституції
України і впроваджувати всі новації у легітимній формі.

3. Судова-правова реформа в Україні

Ідеологія перетворення нашої держави на правову викладена у прийнятій Верховною
Радою України 28 квітня 1992 року „Концепції судово-правової реформи в Україні”, яка
відіграла в цілому позитивну роль як у визначенні основних напрямків реформування
судів, так й у встановленні кола проблем, що є супутніми і без вирішення яких неможливе
становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.
Значним кроком у практичному здійсненні судової реформи стало прийняття 15 грудня
1992 р. Закону України „Про статус суддів”. Він встановив ефективні юридичні і
матеріальні гарантії незалежності суддів, які вперше отримали правовий захист від тиску з
боку виконавчої і законодавчої гілок влади. Згодом було прийнято ще низку нормативних
актів, спрямованих на проведення судової реформи. Серед них Закони України „Про
органи суддівського самоврядування”, „Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну
атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів”, які мали значний вплив на
становлення судової влади в Україні.
Розробка та прийняття необхідних законів вимагали значних витрат у часі, і якщо для
прийняття Закону України „Про Конституційний Суд України” вистачило трьох з
половиною місяців з моменту прийняття Конституції України, то для прийняття Закону
„Про судоустрій України” було недостатньо і п’яти років. У зв’язку з чим до чинного на
той час Закону України „Про судоустрій”, прийнятого ще в червні 1981 року, терміново,
21 червня 2001 р., були внесені зміни і доповнення, які у депутатсько-журналістських
колах отримали назву „мала судова реформа”. Але ці зміни не зняли з порядку денного
необхідність прийняття нового закону, що і відбулося 7 лютого 2002 р. Упродовж цього
нещодавно був прийнятий Закон України „Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня
2010 року № 2453-VI. При цьому необхідно визнати, що якщо між змістом змін, внесених
21 червня 2001 р., і змістом Закону України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002
р. не було очікуваної послідовності та наступності, то Закони України „Про судоустрій
України” від 7 лютого 2002 р. та „Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р.
можна визнати системними, логічно послідовними.
Однак судово-правова реформа не може не зачіпати всіх елементів інституційної
підсистеми правової системи, у тому числі порядку організації та діяльності
правоохоронних органів. Тобто реформування суду як найважливішого елементу
побудови демократичного громадянського суспільства нерозривно поєднано з реформою
пов’язаних з ним правових секторів держави: прокуратури, досудового слідства, органів
юстиції, адвокатури, нотаріату, тощо. Враховуючи це можна зазначити такі найважливіші
напрямки судово-правової реформи.
Це, насамперед:
1. Внесення змін до розділу 8 „Правосуддя” Конституції України у напрямку більш
систематичного врегулювання та охорони суспільних відносин у зазначеній сфері та його
редагування відповідно до назви „Судова влада”. У всякому іншому випадку не
зрозумілою стає сутність ст. 131 Конституції України присвяченої Вищій Раді юстиції, яка
не здійснює правосуддя.
2. Започаткування судів у справах неповнолітніх (ювенальних) та інших спеціалізованих
судів (соціальних, трудових).
3. Утвердження і забезпечення права індивідуальних суб'єктів, юридичних осіб на
безпосереднє звернення за захистом своїх конституційних прав у Конституційний Суд
України, тобто запровадження інституту конституційної скарги, як досить ефективного
засобу захисту прав людини, що застосовується конституційною юстицією багатьох
сучасних держав (Австрія, Албанія, Андора, Угорщина, Грузія, Іспанія, Корея, Мальта,
Росія, ФРН, Чехія, Швейцарія), у деяких країнах (Австрії, ФРН) - за умови використання
інших способів правового захисту, тобто субсидіарно.
4. Створення органів досудового слідства, визначення їх правового статусу, чітке
розмежування повноважень між органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність та досудове слідство.
5. Чітке визначення у законодавстві статусу адвокатури. Зміцнення гарантій статусу та
діяльності державної адвокатури, утворення Національної палати адвокатів України,
єдиного Реєстру адвокатів.
6. Розробка нового закону про нотаріат. Об’єднання усіх нотаріусів в Українську
нотаріальну палату.
Отже, судово-правова реформа, завершивши один етап, має перейти до наступного. Цей
етап потребує науково-теоретичного осмислення нового законодавства, практики його
застосування, з тим, щоб черговий етап судово-правової реформи мав міцне наукове
підґрунтя і сприяв би подальшому забезпеченню прав особи на справедливий, незалежний
і неупереджений суд.

4. Муніципальна реформа в Україні

Щодо муніципальної реформи, то ряд вчених вважають її окремим напрямком

конституційної реформи. Але у зв’язку з тим, що відсутня Концепція муніципальної
реформи, яка б передбачала послідовність її здійснення, а також нормативно-правова
основа – вести мову про неї, як про факт дійсності, є дещо передчасним.
Її завданням є побудова в Україні демократичної системи місцевого самоврядування, що
забезпечить територіальним громадам право самостійно вирішувати на основі Конституції
та законів України питання місцевого значення, а тому є сенс зазначити наступне.
Після майже двадцятирічного періоду становлення і розвитку в незалежній Україні
системи місцевої публічної влади сьогодні, на жаль, доводиться констатувати її
неефективність. Попри значні зрушення у напрямі конституювання місцевого
самоврядування, воно все ще не здатне в силу різних причин виконувати ті завдання, що
на нього покладені. У цій сфері існує низка проблем як економічного, політичного, так і
суто юридичного характеру, котрі, як видається, можна розв’язати лише у комплексі.
Засобом комплексного вирішення цих проблем є започатковані в Україні реформи,
передусім – адміністративна, муніципальна, а в найближчому майбутньому - і реформа
територіального устрою.
Але, насамперед, варто визнати, що на сьогодні чинні конституційні норми не тільки не
сприяють подальшому розвитку місцевого самоврядування, але й певною мірою його
стримують. Причини ж недостатньої ефективності місцевої публічної влади, як
видається, частково закладені у самій її конституційній моделі. А саме:
1. Конституція України закріпила своєрідний статус районних і обласних рад: вони є
представницькими органами, що представляють спільні інтереси територіальних громад
відповідного району чи області. Населення ж району та області громадами не визнаються,
а відтак правом на самоврядування не володіють. Вказані представницькі органи, таким
чином, утворюють так званий вторинний (похідний) рівень самоврядування, який умовно
можна назвати регіональним і статус якого, належним чином, не врегульований.
2. І на базовому, і на регіональному рівнях самоврядування існують проблеми, вирішення
яких є умовою подальшої децентралізації влади та розвитку місцевого самоврядування.
На базовому рівні це, передусім, відсутність належного рівня ресурсного забезпечення
місцевого самоврядування (його матеріальної і фінансової основ) та невизначеність
територіальної основи місцевого самоврядування.
3. Чинна Конституція України закріпила визначальні положення щодо матеріальної та
фінансової самостійності місцевого самоврядування. Так, вона передбачила існування
комунальної власності як окремої форми публічної власності, а також місцевих бюджетів.
Проте реалізація вказаних конституційних норм істотно ускладнена. Попри існування
об’єктивних економічних чинників недостатнього ресурсного забезпечення місцевого
самоврядування варто привернути увагу й до формально-юридичної сторони вирішення
цієї проблеми. На жаль, конституційне положення щодо права громади управляти
комунальною власністю залишилось законодавчо незабезпеченим (відповідний Закон досі
не прийнято). Поряд із цим не вдається децентралізувати бюджетну систему та
реалізувати задекларований в Бюджетному кодексі України принцип формування
бюджетів „знизу – вверх” як мінімум із двох причин. Першою із них є недостатність
фінансових ресурсів територіальних громад для самостійного формування місцевих
бюджетів. Крім цього, існування в Україні великого числа територіальних громад
(близько 30 тисяч) значно ускладнює процес розрахунку такої великої кількості місцевих
бюджетів. Можливим виходом з окресленої ситуації може стати укрупнення
територіальних громад, що передбачає процес їх об’єднання.
4. Щодо так званого регіонального рівня самоврядування (район і область), необхідно
наголосити, що недостатня ефективність його функціонування спричинена відсутністю
власних виконавчих органів у представницьких органів цього рівня. Конституція України
передбачила можливість створення лише виконавчого апарату районної та обласної ради
(ч. 4 ст. 141 Конституції України). Згідно з чинним Законом „Про місцеве самоврядування
в Україні” від 21 травня 1997 р. виконавчий апарат не здійснює управлінські функції, а
обмежує свою діяльність організаційним, правовим, інформаційно-аналітичним та
матеріально-технічним забезпеченням діяльності ради. Звідси – невиправдано широкі
повноваження місцевих державних адміністрацій, яким районні та обласні самоврядні
представницькі органи зобов’язані відповідно до закону делегувати виконавчі функції
місцевого самоврядування.
5. Фактично чинна система місцевої публічної влади реалізується через систему
політичного та економічного двовладдя: діють призначені з центру державні адміністрації
і обрані громадами місцеві органи влади. Це призводить до труднощів у розмежуванні
повноважень між органами державної виконавчої влади та органами місцевого
самоврядування. Вирішення вказаної проблеми потребує внесення в Конституцію
положення про можливість створення районними та обласними радами власних
виконавчих органів. До того ж, важливою для реформи системи місцевої публічної влади
є ліквідація районної державної адміністрації.
6. Доцільним є розробка і прийняття Муніципального кодексу України, Законів України
„Про комунальну власність”, „Про місцевий бюджет”.
Хотілося б зазначити, що запропоновані основні напрямки муніципальної реформи
частково перекликаються із тими, що були передбачені у Верховній Раді України
зареєстрованим проектом Закону України про внесення змін в Конституцію України з
питань місцевого самоврядування за №3207-1. Принагідно зауважу, що саме із
прийняттям цього Закону Український парламент пов’язував набрання з 1 вересня 2005 р.
чинності прийнятим Законом „Про внесення змін до Конституції України”, що передбачив
перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади. Оскільки
законопроект №3207-1 не був прийнятий до 1 вересня 2005 р., Закон про внесення змін до
Конституції України частково набув чинності з 1 січня 2006 р., а в іншій його частині – з
дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році.
В законопроекті щодо вдосконалення системи місцевого самоврядування пропонувалися
наступні зміни: 1) ліквідація місцевих державних органів виконавчої влади на рівні
району (ст. 118 Конституції України); 2) введення базової територіальної одиниці –
громади (сільської, селищної, міської) (ст. 133 Конституції України); 3) доповнення
відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування конституційного визначення
місцевого самоврядування „місцеве самоврядування є правом…” словами „і гарантованою
законом можливістю” (ч. 1 ст. 140 Конституції України); 4) закріплення необхідності
утворення виконавчих органів районних та обласних рад (ч. 3 ст. 140; ч. 4 ст. 141
Конституції України); 5) встановлення правової основи розмежування повноважень між
органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також порядку
делегування повноважень органам місцевого самоврядування (ч. 6 ст. 140 Конституції
України); 6) зміна терміну повноважень голови громади на 5 років (ч. 2 ст. 141
Конституції України); 7) вилучення положення про порядок формування районних та
обласних бюджетів з коштів державного бюджету (ч. 2 ст. 142 Конституції України).
Загалом, необхідно визнати, що пропоновані зміни до Конституції України у разі їх
прийняття забезпечать необхідні умови для вдосконалення системи територіальної
організації влади в Україні, її децентралізації, створять можливості для розвитку
місцевого самоврядування. Офіційну позицію щодо розглядуваного законопроекту
висловив і Конституційний Суд України, який визнав таким, що відповідає вимогам
статей 157 і 158 Конституції України, проект Закону України „Про внесення змін до
Конституції України” (реєстр. № 3207-1).
Підсумовуючи зазначу, що зміни в Конституцію України для вдосконалення місцевого
самоврядування потрібні, проте це дуже відповідальна справа, яка потребує: по-перше,
завершеного цілісного концептуального бачення кінцевого результату реформи місцевої
публічної влади; по-друге, вчасної розробки і прийняття величезного масиву
законодавства, яке б забезпечило реалізацію конституційно-правових норм; по-третє,
політичної волі посадових осіб усіх рівнів публічної влади, соціально і політично
активного населення до впровадження нової концепції в життя.

4. Реформування громадянського суспільства в Україні

Насамперед хотілося б зазначити, що „Громадянське суспільство – суспільство з

розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками,
яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії та права. Побудова
громадянського суспільства є метою суспільного розвитку, засобом всебічного
забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина”.
Враховуючи це хотілося б, насамперед, зазначити, що Концепції реформування
громадянського суспільства в Україні також не розроблено, але на сучасному етапі його
функціонування врай важливо хоча б забезпечити його правове регулювання, на
найвищому, конституційному рівні, що буде сприяти його становленню. А для цього
необхідно внести зміни і доповнення до розділу 1 та 2 Конституцій України та розділу 11
„Місцеве самоврядування”. А саме:
1. У новій Конституції України у порівнянні із чинною, доцільно змінити назву Розділу І
Конституції України „Загальні засади” назвавши його „Загальні засади конституційного
ладу”, оскільки назва Розділу І Конституції України „Загальні засади” є не довершеною,
адже у кожного виникає закономірне запитання – загальні засади, чого? Аналіз змісту
згаданого розділу доводить, що мова в ньому йде саме про конституційний лад,
незважаючи на те, що цей термін застосовується лише у частині 3 ст. 5 Конституції
України (із 20 статей цього розділу).
2. Розділ І Конституції України, враховуючи його значущість а також виходячи із правил
законодавчої техніки та для забезпечення зручності використання і розуміння, доцільно
структурувати на окремі глави, які б могли називатися „Основи політичної системи”,
„Основи економічної системи”, „Основи духовної системи”, Основи соціальної системи”,
„Основи правової системи”, „Основи міжнаціональних відносин”, тощо.
3. У главі „Основи політичної системи” мають бути статті присвячені: 1) громадянському
суспільству та правовій, демократичній, соціальній державі в Україні; 2) народу України;
3) якісним та формальним ознакам Української держави (демократичності, соціальності,
правовому спрямуванню, формі правління, територіального устрою, державного та
правового режиму); 4) принципу розподілу влад; 5) місцевому самоврядуванню; 6)
політичним партіям; 7) засобам масової інформації; 8) державним символам;
9) зовнішньополітичній діяльності, тощо.
4. У главі „Основи економічної системи” мають закріплюватись конституційні положення
про: 1) форми власності; 2) суб’єктів власності; 3) способи її набуття; 4) землю – основу
національного багатства; 5) зовнішньоекономічну діяльність; 6) бюджетну систему
України; 7) Державний бюджет України; 8) грошову одиницю України, тощо.
5. У главі „Основи духовної системи” мають закріплюватися статті та їх частини про: 1)
освіту; 2) мови; 3) навчальні заклади; 4) розвиток духовності; 5) релігію та релігійні
організації; 6) збереження пам’яток історії та культури; 7) багатоманітність ідеологій, 8)
відсутність цензури і т. д.
6. У главі „Основи соціальної системи” є сенс закріпити статті, що присвячені: 1)
визнанню людини найвищою соціальною цінністю; 2) соціальному захисту осіб похилого
віку; 3) соціальній підтримці молоді; 4) соціальному забезпеченню материнства та
дитинства.
7. У главі „Основи правової системи” доцільно зосередити статті та їх частини про: 1)
верховенство права у правовій системі; 2) верховенство Конституції України у системі
нормативно-правових актів; 3) пряму дію норм Конституції України; 4) пріоритетність
норм міжнародних договорів перед національним законодавством, особливо у
гуманітарній сфері; 5) принцип „дозволено усе, що прямо не заборонено законом” та його
антипод; 6) принцип законності і т. д.
8. У главі „Основи міжнаціональних відносин” є сенс викласти статті які б
регламентували статус: 1) української нації; 2) національних меншин; 3) корінних народів;
4) інших соціальних прошарків, що формуються за національною ознакою; 5) відношення
держави до них, тощо.
Викладення у розділі 1 майбутньої Конституції України глав, статей, їх частин, які
стосуються і суспільства і держави, беззаперечно, буде сприяти їх формуванню як
громадянського та правової.
Надзвичайно важливого значення для реформування громадянського суспільства набуває
розділ 2, або йому аналогічний, Конституції України. Він має називатися „Основи
конституційно-правового (або загального) статусу людини і громадянина в Україні”, а не
„Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, (чинна Конституція України),
оскільки у ньому йдеться не тільки про права, свободи та обов’язки людини і громадянина
а й про інші елементи конституційно-правового статусу людини і громадянина. Цей
розділ також доцільно систематизувати та структурувати виклавши його у вигляді
взаємно пов’язаних частин (глав). А саме:
1. У першій главі, викласти принципи конституційно-правового статусу людини і
громадянина: 1) свободи; 2) невідчужуваності; 3) непорушності; 4) невичерпності; 5)
гарантованості; 6) не можливості скасувати; 7) взаємності (взаємообумовленості,
взаємозалежності) прав, свобод та обов’язків; 8) рівності; 9) заборони дискримінації; 10)
взаємної відповідальності держави та особи і т. д.
2. У другій главі є сенс конституційно регламентувати такий елемент конституційно-
правового статусу особи як громадянство а також основи конституційно-правових
статусів інших категорій осіб, а саме: 1) поняття громадянства; 2) принципи громадянства;
3) загальні підстави належності, набуття та припинення громадянства; 4) основи
конституційно-правового статусу іноземців; 5) основи конституційно-правового статусу
осіб без громадянства; 6) основи конституційно-правового статусу біженців та осіб, які
потребують додаткового або тимчасового захисту; 7) основи конституційно-правового
статусу осіб, що набули притулку.
3. У наступних главах мають викладатися: 1) особисті; 2) політичні; 3) економічні; 4)
соціальні; 5) духовні права та свободи людини і громадянина
4. У заключних главах цього Розділу нової Конституції України, на мою думку, мають
викладатися обов’язки людини і громадянина, згруповані на: 1) особисті; політичні;
економічні; соціальні і духовні; 2) гарантії реалізації прав, свобод та обов’язків,
систематизовані на загальні і юридичні.
Укладач:
доцент кафедри міжнародного,
конституційного та адміністративного права, к.ю.н. Кінаш
Н.Б.