ЛЕКЦІЯ 1.

ТЕМА: Еволюція ідей громадянського суспільства в політичній теорії.

План.

1. Теоретичні підходи до розробки громадянського суспільства в давні часи та у

Середньовіччі.
2. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу.
3. Сучасні дослідження громадянського суспільства.
4. Значення теорії громадянського суспільства для демократизації суспільно-
політичного життя.

1. Генезис ідеї громадянського суспільства коріниться в об’єктивно існуючій

потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Однак матеріальна
свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські
уподобання мали б позитивні результати для суспільства.
Тенденції громадянства в житті народів відомі ще в античному світі. Відтоді
започатковується й історія самого поняття «громадянин». Завдяки боротьбі народних мас
з олігархією в Давній Греції створюється напівобщинна, напівдержавна форма
упорядкування – держава-поліс. Демократичне коріння народу сприяло формуванню
своєрідного «громадянського» суспільства. Найбільше це виявилось під час правління
Перікла, коли демократичний устрій країни викликав захоплення всіх громадян. Сам
Перікл вважав сучасний йому державний лад демократичним, оскільки він був
заснований на перевазі більшості, повазі один до одного, доброчесності. Навіть бідність
не позбавляла людину поваги, якщо вона чинила щось добре для міста, держави. Вже
тоді в людині зароджувався патріотизм, необхідний для виявлення її як громадянина.
Тож коріння поняття та самої ідеї громадянського суспільства сягає Давньої
Греції та античного Риму, а саме політико-юридичної думки тих часів. Термін
«громадянський» походить від давньогрецького «polites» і латинського «civilis». Саме у
Давній Греції поняття суспільства, громади і держави практично повністю співпадали:
громадянські права надавало місто-держава, а бути вигнаним з рідного міста означало
втратити свою ідентичність. У тогочасних невеликих містах-державах громадянин мав
реальну можливість прямо впливати на прийняття загальнодержавних, а отже й
загальносуспільних рішень. Як справедливо зазначає К. Гаджиєв, його знаходимо в ідеї
поліса Арістотеля (koinoia politike), societas civilis – Цицерона та ідеях природнього
права. Цицерон зокрема вважав, що надбанням громадянської общини, надбанням
народу є держава. Але що являє собою громадянська община, як не силу людей, які
пов’язані між собою .
Серед перших мислителів, які трактували проблему громадянського суспільства,
називають Платона. І справді, не окремі його висловлювання, а доволі цілісна концепція
суспільної спільноти – спільноти громадян є прикметною рисою філософії цього
мислителя. Узгодженими, за Платоном, є природні соціальні потреби, притаманні людям
від народження, та головні чесноти людини. Як у душі людини наявні три складові –
чуттєва, вольова і розумна, так і в суспільстві наявні три основні страти: виробники,
воїни і правителі. Для кожної із страт властиві свої чесноти: для виробників –
поміркованість у задоволенні чуттєвих бажань, для воїнів – мужність у послідовній
 2
реалізації вольових прагнень (передусім, на користь батьківщині), для правителів –
мудрість як застосування розуму на користь усієї спільноти. До певної верстви людина
потрапляє внаслідок власних природжених нахилів, тому соціальна структура є похідною
від потреб індивіда . У свою чергу, жорстка критика Платоном сучасної йому держави, а
також уявлення про ідеальну державу, яка відповідала б вимогам ідеальної суспільної
структури, а отже й потребам людини, дозволяє говорити про концептуальний підхід,
який цілком відповідає ідеї громадянського суспільства.
Услід за Платоном, Аристотель також великої ваги надає суспільному значенню
держави, однак на відміну від нього вважає, що існуючі держави є недосконалими
копіями вихідної ідеальної держави, а навпаки – держава поступово змінюється
відповідно до суспільних потреб, оскільки вона є природним продуктом розвитку
суспільства на певному етапі. Важливим для теорії громадянського суспільства є також
аналіз Аристотелем суспільних сфер, які він вважав відносно незалежними від держави.
Він говорив, що перед тим як визначити, що є держава, слід визначити розуміння про
громадянина, тому що держава є сукупність громадян, суспільство громадян. Виходячи з
«Політики» Арістотеля істинне громадянство, а виходячи з цього й суспільство
громадян, існують тільки там, де верховна влада діє в інтересах загального блага, де
особи визнані громадянами (не раби), можуть приймати «рівну участь у всіх вигодах
суспільного життя». Тоді як Платон у еволюції своїх політичних поглядів тяжів до
держави тоталітарного типу, Аристотель, навпаки, розглядає як самоврядні питання
економіки, сім’ї, моральності, духовної сфери.
Мислителі Давнього Риму зробили свій внесок щодо розробки сутності прав та
обов’язків громадянина. Ним вважали вільну людину, яка мала бути підданим Римської
імперії та неодмінно мешканцем Італійського півострова. Його обов’язки були досить
широкими: служба в армії, участь у народних зборах, політична діяльність. Otium post
negotium – говорили римляни, вказуючи на те, що після справ публічних у них є час для
себе, для власного розвитку. Окрім певних прав, громадянин Риму мав певні привілеї, які
плягали в тому, що його не могли розіп’яти на хресті .
В епоху Середньовіччя емпіричним базисом утворення поняття громадянського
суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли
утискам феодальної держави. Міста феодальної Європи, що здобули магдебурзьке право,
не були державами в державах. Їхній справжній статус був іншим – вони були
острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн .
Актуальними, глибокими і самобутніми до наших днів залишаються погляди на
зазначену низку проблем видатного італійського філософа Нікколо Макіавеллі. Його
кредо: «щоб збагнути сутність народу треба бути державцем, а щоб зрозуміти природу
державців, треба належати до народу», - дало змогу авторові у числі перших
запропонувати людству ідеї щодо сутності політики як сфери діяльності («Державець»).
Він розумів державу як найвище втілення людського духу, а щастя вбачав в служінні їй.
Розробляючи різновиди держав та способи їх діяльності, надавав великого значення
способам політичної діяльності державців. Саме тому спостерігаємо опис елементів
народжуваного громадянського суспільства. «Він (державець) зобов’язаний спонукати
громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби одні
упорядкували свої володіння та не боялися, що їх знищать податки». Таким чином,
Макіавеллі вбачав різницю між державою і громадянським суспільством, яке живе за
своїми законами і не підпорядковане державі, котра постійно намагаться піднестися над
суспільством. Громадянське суспільство уявляеться науковцю сукупністю різних
 3
інтересів – классових, верствних, партійних. Тут немає грунту для демократії, оскільки
остання вимогає від народа етичної основи – благородства, честі, відваги в усьому, що
відноситься до захисту особистого інтересу і тим паче республіканського строю. Інакше
кажучи, вільного суспільства вільних індивідів .
Макіавеллі вбачає причину соціальних змін в зхибленні або виправленні нравів.
Суспільство, вражене стяжництвом і тільки з цим пов’язуюче своє благополуччя,
нездатне ні створити республіканську форму правління, ні тим більш захистити її.
Пасивне суспільство не може вважатися громадянським. Макіавеллі першим
обгрунтував думку про те що для збереження та захисту держави правомірно та
обов’язково використовувати всі наявні в його распорядженні засоби, в тому числі й
обман, жорстокість та війну. Держава є метою сама по собі, і правитель повинен при
необхідності прийняти всі моливі міри для збереження влади. Інтереси держави у нього
отримали пріоритет над всіма іншими міркуваннями. Він боготворив та обожествляв
єдину та сильну державу, яка, на його думку, одна й могла спасти Італію. Макіавеллі
вимогав повної незалежності держави від церкви, тобто секуляризацію держави та сфери
політики в цілому. Він розробив політичне мистецтво створення твердої державної влади
любими засобами, не враховуючи ніякі моральні принципи, керуючись максимою «мета
виправдовує засоби».
Отже, такі феномени неполітичного, приватного життя, як сім’я, праця,
ініциатива, задоволення особистих потреб тощо властиві людству здавна. Однак, хоча
багато мислителів античності й використовували термін «громадянське суспільство» або
інші терміни близькі йому, але зміст, що вкладували в нього античні і середньовічні
мислителі та сучасні не є ідентичним. Це обумовлюється різним розумінням поняття
демократії, свободи, прав та обов’язків громадян. В цілому для античності, як і для
Середньовіччя, характерна відсутність чіткого розмежування між державою та
суспільством, оскільки полісне, державне та суспільне означали одне й те саме. Таким
чином ми можемо стверджувати, що висловлювані в давньогрецьку, давньоримську,
середньовічну християнську добу та в добу Відродження ідеї засад громадянського
суспільства можна оцінювати як період виникнення джерел та початок еволюції
класичного розуміння цього поняття.

2. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу.

Перехід від Середньовіччя до Нового часу визначається визріванням
громадянського суспільства і, відповідно, формуванням усвідомлення різниці між ним і
власне державними інститутами. Розвиток ідеї громадянського суспільства в рамках
концепцій природнього права та суспільного договору XVII – XVIII ст. пов’язаний з
іменами Ф. Бекона, Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Юма, Б. Спінозы, Ж.-Ж. Руссо,
Ш. Монтескье та багатьох інших мислітелів, які у своїх працях висловлювали потреби
часу, що зводились до боротьби абсолютної монархії та зароджуючоїся буржуазної
демократії. Актуальним також буде дослідити інституціоналізацію поняття
громадянського суспільства в перод ХІХ – поч. ХХ сторіч.
Формування громадянського суспільства йшло паралельно з формуванням
держави нового типу – буржуазної держави. Це був процес перетворення традиційного
классової держави у правову. З цього моменту співвідношення політичного та
громадянського суспільства стає предметом уваги соціально-філософської думки .
Видатний англійський теоретик Томас Гоббс у своїх творах «Філософські
елементи вчення про громадянина» та «Левіафан» виклав нову концепцію
 4
громадянського суспільства. Громадянське суспільство, на його думку, виникає
внаслідок переходу від натурального некерованого первісного стану до впорядкованого
культурного суспільства, громадяни якого керуються дисципліною. Разом з
громадянином вдосконалюється і саме суспільство із спектром своїх взаємин. При цьому
структура громадянського суспільства виглядає у нього багаторівневою: 1) держава,
володіюча верховною владою суверена; 2) групи та об’єднання громадян; 3) окремі
громадяни як піддані державця та суверена і як представники тих чи інших груп та
об’єднань. Громадянське суспільство – «союз індивідуальностей», колектив, у якому
окремі люди набувають високих якостей .
Що ж стосується Дж. Локка, то варто звернути увагу на його ідею природного
права людини на власність – незалежно від дозволу держави. Отже, це можна вважати
важливою підставою для визнання незалежності громадянського суспільства від
держави, а, можливо, і його первинність щодо неї. Для Локка громадянське суспільство в
цілому є рівним державі. Але при цьому він не міг не бачити й існуючих між ними різних
ознак, оскільки з розвитком капіталізму настає все більш різьке розділення економіки та
політики, особистої та публічної сфери, що втілювали особистий та суспільний інтерес.
Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати
теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство є результатом
історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану,
сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством
ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава.
Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не
тотожна йому. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий
запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом,
взаємозалежними. Ж.-Ж. Руссо вважає громадянським суспільство, перетворене
суспільним договором на державу. Він практично ототожнює громадянське суспільство з
державою.
Але сама концепія індивідуалізму, розроблена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-
Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є та ін., ставила питання про свободу особистості як
громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна
концепція, особливо з другої половини XVIII ст. почала переглядатись. Це вже
виразнише стало відображатись в традиції, представленої С.Пуфендорфом, І.Кантом, В.
фон Гумбольтом та ін. слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту
існування суспільства вже в природньому стані. Отже, держава приходить не на зміну
суспільству, а покликана керувати ним, держава – це інструмент суспільства, за
допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в роботах
шотландського вченого ХVІІІ ст. А.Фергюсона.
Поступово формується уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається,
стає на перешкjді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його
потенційних можливостей. І. Кант драматизує ситуацію утворення громадянського
суспільства. На відміну від Ж.-Ж. Руссо, він вважає людину від природи швидше злою,
аніж доброю. Недружність, марнославство, жадібність поєднуються в людині з
прагненням до згоди, тому громадянське суспільство стає єдиним шляхом узгодження
свободи одного зі свободою іншого. Основними, до того ж апріорними, тобто до-
досвідними принципами, на яких базується громадянське суспільство, є, за І. Кантом,
свобода члена суспільства як людини, рівність його з іншими як підданого, а також
самостійність члена суспільства як громадянина. Ця самостійність грунтується на
 5
самоврядності людського розуму та на незалежності сумління кожної людини. Отже,
сутність громадянського суспільства, за І. Кантом, полягає в можливості прийняття
свідомого і відповідального рішення кожним громадянином.
Інші ж вчені і мислителі ХІХ ст. надто велику свободу громадянського
суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації
конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорстокого державного регулювання і
контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» проходить в працях
І.Бентама, Ж.Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершену форму у Л. фон Штейна та
В.Ф.Г.Гегеля .
На відміну від більшості своїх попередників, Г. Гегель розглядає громадянське
суспільство як таке, що перебуває не „під державою”, а поруч з нею. Обгрунтовуючи
свою думку, він звертається вже не до автономності прийняття рішень (як це робить І.
Кант), а до економічної незалежності громадян. Громадянське суспільство є системою
індивідів, котрі своєю працею не лише задовольняють власні потреби, але й потреби
інших. Ця ідея близька до уявлень про сучасну демократію як таку, чия економічна сила
базується на внесках співгромадян – в тому числі й через податки. Громадянин, який
платить податки, має право вимагати від держави звіту за їх використання і впливу на
вироблення державних рішень.
За Г. Гегелем, держава уособлює спільну волю громадян, тоді як громадянське
суспільство репрезентує розмаїття приватних інтересів. До державної сфери Г. Гегель
відносить урядову владу, адміністрацію, а до громадянської – поліційну і судову владу.
«Якщо держава втручається у справи громадянського суспільства, наприклад, доручаючи
армії виконання поліційних функцій або втручаючись у судові рішення, то вона, тим
самим, виступає проти суспільства».
К. Маркс вважав громадянське суспільство середовищем, у якому відбуваються
революційні зміни, що призведуть до відмирання держави. Держава, за К. Марксом,
неспроможна змінюватися, оскільки виражає інтереси лише одного (панівного) класу,
тоді як у громадянському суспільстві репрезентовано інтереси усіх суспільних класів.
Втім, К. Маркс вважав, що громадянське суспільство – це інституція, притаманна
суспільствам, у яких залишаються суттєві суспільні суперечності, в тому числі й
пов’язані з приватною власністю. В суспільстві комуністичному зникне потреба примусу
одних членів суспільства з боку інших, отже – зникне держава. Але водночас зникне й
громадянське суспільство, оскільки воно базується на приватній власності. Такий
висновок логічний для гегельянця, адже громадянське суспільство є поняттям „парним” з
поняттям держави (правової держави); отже, зі зникненням однієї „пари” зникає й інша,
даючи початок новій суперечності або ж долаючись у вищій єдності. Для К. Маркса
такою єдністю був комунізм, для Г. Гегеля – абсолютний дух.
Тлумачення громадянського суспільства як особливої недержавної сфери
соціального організму мало широке розповсюдження в Європі завдяки А. де Токвілю.
Становлення суспільства та громадянського суспільства Токвіль пов’язував з
формуванням обшини, що представляє собою інститут, який з’являється раніше держави
та незалежно від неї. Громадянське суспільство, на відміну від держави, - це сфера для
якої характерні не примус, а добровільний вибір, авторитет моралі, а не влади; але
плодотворність їх взаємодії буде при умові, що держава буде демократичною. У зв’язку
із цим він акцентує увагу на велику роль особливого соціального інституту – політичних
асоціацій, які, за Токвілем, не входять у склад громадянського суспільства, але й не є
частиною державного апарату, а є засобом їх взаємодії. Громадянські та політичні
 6
організації сприяють взаємному розвитку. Тобто вчений не виключає політичний
початок із сфери громадянського суспільства. Як бачимо, Токвіль не тільки не
протиставляє громадянське та політичне суспільство, але й вважає їх взаємодію
необхідною для істинної демократії.
Отже, в подальшому дослідження громадянського суспільства та його зв’язок з
державою розвивалися в рамках локківської, гегелівської та токвілевської традицій. При
цьому локківська традиція сприяла формуванню політичного та юридичного аналізу,
гегелівська – загальнометодологічних підходів до проблеми, токвілевська ж традиція
служить теоретичною та практичною основою для досліджень конкретної структури
громадянського суспільства, тобто надає проблемі соціологічного виміру.
В цілому формування різних варіантів концепцій громадянського суспільства в
Новий час нерозривно пов’язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи,
самоцінності кожної окремої особи. Отже, аналіз цих традицій дозволяє визначити
загальні принципи, якими вони об’єднані. Це, по-перше, принцип, згідно якому всі
людські істоти по своїй природі є вільними та рівними перед законом особистостями.
По-друге, це принцип законності, відповідно з яким закони, що визначають реальну
сферу свободи окремих індивідів, мають універсальне значення. По-третє, це принцип
свободи, стосовно вираження своїх потреб та дій в особистих інтересах у рамках
існуючої законності, а також гарантовані законом та відповідними інститутами право
створювати добровільні об’єднання. По-четверте, це захищенна державою свобода
придбання власності та роспорядження нею. І, наприкінці, по-п’яте, - наявність
механізмів, які стабілізують відносини між громадянським суспільством та державою і
надають суспільству необхідний рівень захищенності від державного втручання.
Таким чином можна зробити висновок, що термін «громадянське суспільство»
можна знайти у античних мислітелів, в літературі європейського Середньовіччя, в
трактатах Нового часу. Вихідні категорії для осмислення змісту громадянського
суспільства займані з обіходу Давньої Греції («politia») та Давнього Риму («societas
civilis»). В глибинах суспільства Середньовіччя вже визрівали суб’єкти майбутнього
громадянського суспільства. Але і за часів античності і у Середньовіччі громадянське
суспільство ототожнювалось із політичним. Від ХVІІ ст. політична та соціально-
філософська думка характеризуться тим, що мислителі вже не ототожнюють
громадянське суспільство з існуючою державою або реальною формою державного
управління. Навпаки, вони відзначають, що в дійсності реальна держава найчастіше
пригнічує громадянське суспільство.
Проаналізовані нами підходи показують, що громадянське суспільство було
історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського
буття. Йшлося про новий етап розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу,
який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу
еволюції поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси
цього етапу:
1) розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального
ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин;
2) громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов’язане
з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну
єдність;
3) у межах громадянського суспільства невпинно зростає значення людини, що
перетворлюється з підданого на громадянина, як особистість.
 7
Громадянське суспільство, таким чином, називається так не тому, що воно
складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.

3.Сучасні дослідження громадянського суспільства.

Протягом більшої частини ХХ ст. проблема громадянського суспільства не
отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Професор
Каліфорнійського університету Дж.Александер зазначає, що спад інтересу до цієї
проблематики, пов’язаний з безоглядним втручанням держави, її тоталітарних режимів у
сферу приватного життя громадян. Отже, концепція громадянського суспільства стає
непопулярною.
Відновлення інтересу до проблематики громадянського суспільства відзначається
у 70–80-х рр. ХХ ст. Загальна причина такого інтересу полягає в протесті проти
одержавлення суспільства та засилля в ньому владних структур. Центр ваги в
дослідженні соціальних проблем переноситься на дослідження демократичних
цінностей, на аналіз проблем громадянського суспільства.
У 1980-ті роки з’явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство»,
пов’язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В.Гавел, Дж.Кін, Е.Арато,
У.Уейр. Формулюють своє розумміння громадянського суспільства і російські та
вітчизняні вчені – К. Гаджиєв, А.Мігранян, В.Ступішин, Ю.Васильчук, І.Кравченко та ін.
Отже, виникло багато різних визначень даного феномену, у кожному з яких акцентувався
певний аспект. Узагалюнюючи всі підходи, громадянське суспільство можна визначити
як сукупність позадержавних суспільних відносин та інститутів, що надають людині
можливість реалізувати свої громадянські права, яка виражає різні потреби, інтереси та
цінності членів суспільства.
З-поміж багатоманітності ідей у теоретичному розвитку громадянського
суспільства, за великим рахунком, можна вирізнити два напрямки. Перший:
громадянське суспільство – це особлива позадержавна сфера соціуму. Другий:
громадянське суспільсвто розглядається як відповідний вид соціуму, ідентифікується з
державою, взятою загалом. При цьому під державою маються на увазі саме владні
політичні структури .
У мететодологічному контексті найпродуктивнішим є такий підхід: громадянське
суспільство є основою держави, його становлення пов’язане зі становленням правової,
соціальної, демократичної держави. Громадянське суспільство – суспільство зрілих
громадян із високим рівнем політичної культури, що спільно з державою створює
розвинені правові відносини. Громадянське суспільство – це суспільство вільних
громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Дійове й
сильне громадянське суспільство врівноважує енергію влади, яка без стримувальних
факторів може перейти у стан агресії. Суть громадянського суспільства, зрештою
полягає в забеспеченні законних прав людини. Особа в такому суспільстві має
гарантоване право вільного вибору нею тих чи інших форм економічного й політичного
буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки.
Зрештою, громадянське суспільство можна уявити як своєрідний соціальний
простір, де люди взаємоюіють як незалежні від держави індивіди. Що розвиненіше
громадянське суспільство, то більше підстав для існування демократичних режимів.
Поступово виникають умови для трансформації дихотомії «громадянське
суспільство - держава» у більш складну конструкцію. Ідея громадянського суспільства
отримує своє практичне втілення в системі стійких, загальноприйнятих уявлень про це
 8
суспільство. На цій стадії посилюються такі ознаки та фактори, як раціонально-критичне
відношення до соціальної реальності, плюралізм вірувань, ідей, думок та ін. Ідея
громадянського суспільства вже не є теоретичною конструкцією. Виникають різні форми
реального громадянського суспільства. У справжній час вже мало хто ототожнює
громадянське суспільство з державою, хоча б й правовою, оскільки в такому випадку
громадянське суспільство втрачає свій зміст. Тепер громадянське суспільство виконує
функцію пов’язуючої ланки між індивідом та державою, «приватною» та «публічною»
сферами, особистим та загальним інтересом.
Так, наприклад, велику увагу розробці ідеї громадянського суспільства в цьому
напрямку приділяли американські соціологи Р.Нісбет та П.Бергер. Вони також
підкреслювали особливе значення та важливість посередницьких структур: церкви, сім’ї,
общини, добровільних об’єднань – у якості посередника між індивідом та державою.
Вони пропонували політичним інститутам усіляко захищати та допомогати
посередницьким структурам та використовувати їх де тільки можливо.
Економічну основу громадянського суспільства мають становити відносини
ринкового характеру. Його формуванню передує становлення різноманітних форм
власності з перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура
спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної
роботи. Наявність власності стає умовою свободи особистості в громадянському
суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме
громадянське суспільство.
У політичній сфері громадянське суспільство має забеспечувати усім своїм
громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава і громадяни, за
наявності закону і рівності перед ним, мають певний загальний інтерес і реалізують його.
Тобто створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на
основі міжнародно визнаних норм. У такій державі виключається дискримінація за
національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками.
Забеспечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина, тобто:
недоторканість його житла й майна, вільний вибір професії, визначення місця
проживання, пересування по країні та за її межами, таємниці листування, телефонних
розмов та інших видів сучасного спілкування, свобода слова, друку та інформації.
Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних інтересах, а
також всебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадянських
організацій.
Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається
на якнайширшу соціальну структуру, яка постійно змінюється й удосконалюється. У ній
встановлюються взаємини, пов’язані з індивідуальним вибором, політичними та
культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів
забеспечується культурно-політичний плюралізм, важливий для нормального
функціонування громадянського суспільства.
Громадянське суспільство набирає вигляду сукупності суспільних відносин
(економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних
структур, які задовольняють спектр потреб і реалізують інтереси індивідів або їх груп,
що адекватні досягнутому рівню суспільного розвитку.
Чим вищою є організація громадянського суспільства, тим повніше виявляється
його єдність, інтегративність, соборність, що упорядковує, підсилює різноманітні
індивідуальні, групові, організаційні центри. Не кожну сукупність людей на певній
 9
території можна назвати громадянським суспільством, а лише таку, члени якої об’єднані
спільними інтересами і між собою, і з деяким цілим, що може бути спільною метою або
джерелом життєдіяльності даної спільноти. Потенційна самоорганізація індивіда
народжується в єдності, яка онтологічно передує автономії в соіальному бутті. Інакше
кажучи, громадянському суспільству властиве органічне співіснування різноманітних
соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп, об’єднаних загальним
потягом до спільного життя. Визнання самоцінності особи перед суспільством, іншими
його членами.
Таким чином, чим вищім є рівень розвиненості громадянського суспільства, тим
більшою є міра свободи індивідуальності. Тільки за умови існування громадянського
суспільства як органічной системи, що забеспечує творче самовираження людини,
соціум набуває такі риси, як відкритість, має змогу до конструктивного саморозвитку.
Громадянське суспільство – це своєрідний соціальний простір, в якому відкритість
індивідів опосередкована їх взаємодією, умовами для самореалізації.
В процесі саморозвитку соціуму громадянське суспільство відіграє ще й своєрідну
стабілізуючу роль. Саме громадянські структури покликані визначити норми, що здатні
подолати руйнівні потенції боротьби різноманітних сил та направити її в позитивне,
творче русло. Хаос у вигляді нескінченних проитріч ніколи не зміг би еволюціонувати у
порядок, таким чином, забеспечуючи саморозвиток системи, якщо б ці протиріччя мали
безвихідний та непримиримий характер. Суспільство, що має громадянську організацію,
повинне самостійно, незалежно від держави, власними засобами примушувати окремого
індивіда виконувати загальноприйняті норми.
Дослідивши розробку ідеї громадянського суспільства на сучасному етапі розвитку
політичної теорії, зазначимо, що визначення суті громадянського суспільства уявляється
всеосяжним на змістовному рівні. Аналіз сучасних досліджень громадянського
суспільства дозволяє визначити його сутність. Отже, громадянське суспільство – це
суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних,
культурних і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені
правові відносини; це суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави,
але взаємодіє з нею заради спільного блага.

4. Значення теорії громадянського суспільства для демократизації суспільно-

політичного життя.
Теорія громадянського суспільства – пояснювальна теорія. Вона орієнтована
перш за все на тлумачення існуючих фактів, а не на їхнє моделювання, чи прогнозування
можливих наслідків. У багатьох країнах, що мають вже сформоване громадянське
суспільство, відбувається широка дискусія, у центрі якої – пошук нових сфер життя, що
вимагають певної демократизації навіть у країнах з усталеною демократією. Такі
теоретики, як Габермас, Лефорт та Боббіо, давно передбачали ці процеси. Громадянське
суспільство укріплює та охороняє демократію. Тому в період кін. ХХ – поч. ХХІ ст.
актуалізується питання щодо значення теорії громадянського суспільства для
демократизації суспільно-політичного життя.
Громадянське суспільство – надто широке явище, його визначають як
розгалужену мережу вільних асоціацій громадян, так писав про громадянське
суспільство Алексіс де Токвіль, досліджуючи демократію в Америці. Воно не може
обійтися без соціального капіталу, як справедливо наголошував Роберт Патнем. Воно не
 10
може обійтися без міжособистісної довіри, без віри в можливість впливати на політичну
систему, віри в позитивні наслідки такого впливу .
Наприклад, один з дослідників громадянського суспільства і політик – Володимир
Литвин висловив переконання, що «з погляду теорії, громадянське суспільство – це
необхідна складова сучасної демократії, яка суто відображає ідею правління народу,
коли через найрізноманітніші форми організації і самоорганізації суспільного життя
люди прагнуть інституювати власні інтереси та реалізувати їх через громадську
діяльність і водночас впливати на державну владу, аби та адекватно реагувала на
постійно змінювані суспільні відносини, потреби, пріоритети тощо».
Громадянське суспільство охоплює всю сукупність існуючих у суспільстві
відносин, які не є державно-політичними і які перебувають поза сферою впливу держави,
стверджує політолог Юрій Таран. Тобто, не варто намагатися поставити громадянське
суспільство під контроль політичної системи – його потрібно максимально вивести з цієї
сфери, аби забезпечити недоторканість приватного життя.
Доктор політичних наук Галина Щедрова має оптимістичніший погляд на сучасні
реалії розвитку громадянського суспільства. Становлення громадянського суспільства
проявляється у формуванні його інститутів – політичних партій, громадських
організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо
[30]. Інститути громадянського суспільства мають за мету – консолідувати суспільство;
вони об’єднують людей, забезпечуючи їм можливість вільно реалізувати власні
інтереси. Політизація деяких інститутів громадянського суспільства (церква, ЗМІ)
обумовлена тим, що держава не забезпечує умов для їх нормального функціонування.
Тому деякі інститути активно вступають у політичний процес. В умовах розвинутого
громадянського суспільства та правової держави кожен інститут виконує тільки йому
притаманні функції.
Громадянське суспільство дає можливість людині проявити свої індивідуальні
можливості. Якщо проаналізувати взаємозв’язок, власне, громадянського суспільства та
демократичної влади, то це є дві сторони соціуму, незалежні один від одного, але вони
обмежують та контролюють один одного. Демократична влада не бореться з
громадянським суспільством та сприяє його нормальному функціонуванню. Зі своєї
сторони, наявність сильного громадянського суспільства – один з показників
демократизації. У зв’язку із цим вченими визначаються наступні принципи формуванням
громадянського суспільства, які б сприяли демократизації суспільно-політичного життя:
- утвердження принципу верховенства права, формування правової держави та
самообмеження держави у відносинах з громадянами та їхніми організаціями, визнання
нею автономности структур громадянського суспільства;
- високий рівень ґарантованости прав і свобод; позбавлення людей страху бути
покараними “за ініціативу” і самостійні дії; забезпечення більшої захищености громадян
від свавільних дій уряду і місцевих властей;
- створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної
власности та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого
рівня основної маси людей, звуження сфери бідности, з одного боку, та обмеження
впливу олігархічних кланів, – з іншого;
- створення найрізноманітніших захисних та самодопомогових організацій, здатних
виконувати соціалізуючі функції, а також громадських та громадсько-політичних
організацій, які стежать за дотриманням права урядовцями і не допускають їхнього
втручання у громадське життя;
 11
- забезпечення висого рівня незалежности ЗМІ та їх активнішої участи у
формуванні громадянського суспільства – через просвіту громадян та популяризацію
громадських ініціатив;
- використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для
формування нових цінностей та орієнтацій молоді.
Здійснення даних принципів забеспечує гармонійну взаємодії громадянського
суспільства та держави. Американський вчений Ларі Даймонд виділяє такі демократичні
функції громадянського суспільства (що ми можемо спроєцювати на розвиток суспільно-
політичного життя та, відповідно, його демократизацію):
- Забезпечення базису обмеження державної влади, тобто моніторінг та обмеження
з боку громадськості здійснення влади державою.
- Висока активність суспільних організацій поповнює діяльність політичних партій
в таких питаннях, як стимулювання політичної участі, підвищення політичної
ефективності та кваліфікації громадян, визнання демократичних обов’язків та прав.
- Громадянське суспільство може стати місцем затвердження таких демократичних
цінностей та практик, як толерантність, угода, бажаня знаходити компроміси, повага
іншої точки зору.
- Створення каналів, відрізнених від політичних партій, з метою вираження та
балансування інтересів. Ця функція має особливе значення тоді, коли вона стосується
таких груп, відключенних від політики, як жінки або расові чи етнічні меншини.
Громадянське суспільство особливо сприяє демократизації суспільно-політичного життя,
коли створює можливість участі в керуванні на рівні місцевого самоврядування. Адже
місцевим структурам простіше лобіювати інтереси окремих громадян.
- Зниження небезпеки класових конфліктів та політичного протистояння, чого й
вимогає плюралістичне громадянське суспільство, особливо у розвинених країнах, так
воно сприяє створенню різноманітних інтересів. Індивіди об’єднуються в організації для
захисту та задоволення своїх інтересів, ймовірною стає можливість їх взаємодії з людьми
з іншими політичними поглядами та вподобаннями. Взаємний вплив зменшує
категоричність власних поглядів та сприяє формуванню багатогранного світогляду, що
забеспечує толерантність та готовність до компромісів.
- Створення арени для формування політичних лідерів. У разі успішного
функціонування неурядових організацій,їх лідери та активісти мають навички та
практику, необхідну для участі в урядовій та партійній політиці.
- Неурядові організації, що складають громадянське суспільство, можуть грати
значну роль в справі зміцнення демократії. Так, наприклад, після досягнення успіху в
процесі демократизації організації із захисту прав людини продовжують грати значну
роль в здійсненні правових реформ, у захисті прав прав людини у в’язницях, у виявленні
та підтримці інтересів меншин.
- Громадянське суспільство розповсюджує інформацію і служить громадянам у
справі колективного захисту та реалізації інтересів. Вільна преса – один з інстументів
забеспечення суспільства інформацією та вираження різних поглядів.
- Громадянське суспільство пов’язано з підвищенням відповідального характеру
політичної системи, її ефективності, залученості в неї людей, тобто сприянню
легітимності системи, затверджує в громадянах повагу до держави. Воно покращує
керівницький потенціал держави та підвищує її можливість спиратися на добровільне
підкорення громадян.
 12
Таким чином громадянське суспільство є системою, яка складається з кількох
частин. Це, по-перше, громадські організації (інститути), які виконують соціальні
функції; по-друге, механізми взаємодії між суспільством та державою; по-третє,
механізми контролю суспільством владних відносин. Отже, демократизація суспільно-
політичного життя нерозривно пов’язана із становленням громадянського суспільства та
розвитком його інститутів. Головною діючою особою в даному випадку виступає
людина, як індивід, що має певну систему інтересів, цінностей, пов’язаних з участю в
суспільно-політичному житті.
Ступінь розвиненості громадянського суспільства – характеристика рівня
демократизму і політико-правової культури соціуму. Воно розвинене настільки,
наскільки зберегло за собою більшість функцій і повноважень інститутів самоорганізації
та самодіяльності громадян. Держава є сильною тією мірою, якою в межах, відведених їй
громадянським суспільством функцій і повноважень, ефективно здійснює політичне
управління в інтересах громадян, створюючи для цього відповідну правову систему і
легітимно забезпечуючи правопорядок. Тобто, держава сильніша тоді, коли активніше
громадянське суспільство, коли вона має менший сегмент у суспільстві за обсягом
праворегулюючої діяльності, коли ефективно виконує визначені їй Конституцією функції
і завдання.
Отже, проаналізувавши сучасні дослідження ідеї громадянського суспільства
можна стверджувати, що протягом більшої частини ХХ ст. інтерес до розробки теорії
громадянського суспільства спадає у зв’язку із експансією держави у приватні сфери
життя; відновлення інтересу даної проблематики починається з 1970–80-х рр.
Громадянське суспільство набирає вигляду сукупності суспільних відносин
(економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних
структур, які задовольняють спектр потреб і реалізують інтереси індивідів або їх груп,
що адекватні досягнутому рівню суспільного розвитку.
Слід підкреслити, що громадянське суспільство досягає високого рівню розвитку
в умовах демкоратії, а остання в свою чергу формується, розвивається та зберігається на
грунті громадянського суспільства. Таким чином роль громадянського суспільства в
процесі демократизації суспільно-політичного життя полягає в реалізації таких його
функцій як забеспечення свободного розвитку особистості, захист її інтересів, здійснення
самоврядування в усіх сферах та на всіх рівнях суспільного життя та ін.
Громадянське суспільство є характеристикою суспільства з точки зору його
самоорганізації, ступеня розвитку демократії, реалізації прав і свобод людини і
громадянина, виконання громадянами своїх політичних обов’язків як носіїв суверенітету,
як джерела влади, як свідомих суб’єктів політичної діяльності, як людей, відповідальних
за наслідки своїх дій, за майбутнє всього суспільства. Відтак його можна утверджувати
як нову якість політично організованого суспільства, як середовище демократії, свободи
і відповідальності за долю держави і нації.
Громадянське суспільство – сфера самореалізації громадян, свідомих своїх
політичних інтересів і потреб, що взаємно корегуються і потребують для цього
легітимного і легального політичного інституту – держави. Виходячи з цього, влада, яка
утвердилася як результат соціально-політичної самореалізації громадян, є легітимною і
легальною, є уособленням держави як політичного інституту. Влада, джерелом якої
нарешті став народ (що є конституційною нормою), легітимізує інститут держави.
народній довірі й підтримці.
 13
Посилання
1. Демиденко А.Ю. Хрестоматия: История зарубежных политических учений. – К.:
Думка, 1993. – С. 11 – 15.
2. Платон. Государство / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
3. Аристотель. Политика / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
4. Політологія: Навчальний посібник / Під ред. Щедрової Г.П. – Луганськ: Вид-во СНУ
ім. В.Даля, 2005. – С.112.
5. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – С. 99.
6. Макиавелли Н. Избранные произведения / Российская электронная библиотека
«Архей» // http://www.cdboom.com
7. Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С. 9 – 10.
8. Політологія: Навчальний посібник / Під ред. Щедрової Г.П. – Луганськ: Вид-во СНУ
ім. В.Даля, 2005. – С. 112 – 113.
9. Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С. 10.
10.Демиденко А.Ю. Хрестоматия: История зарубежных политических учений. – К.:
Думка, 1993. – С. 198 – 204.
11. Там само. – С. 219 – 228.
12. Там само. – С. 232 – 248.
13.Чувардинський О. Історична рефлексія поняття «громадянське суспільство» та його
філософська еволюція // http://www.politik.org.ua
14.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С. 10 – 11.
15. Кант И. Кратика практического разума / Российская электронная библиотека
«Архей» // http://www.cdboom.com
16.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С. 12.
17. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
18. Демиденко А.Ю. Хрестоматия: История зарубежных политических учений. – К.:
Думка, 1993. – С. 377 – 389.
19.Чувардинський О. Історична рефлексія поняття «громадянське суспільство» та його
філософська еволюція // http://www.politik.org.ua
20. Демиденко А.Ю. Хрестоматия: История зарубежных политических учений. – К.:
Думка, 1993. – С. 459 – 467.
21. Загородній Ю. Дослідження громадянського суспільства: модель нормативних
досягнень // http://www.politik.org.ua
22. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – С. 101 - 102.
23.Там само. – С. 103.
24. Руткевич Е.Д. Развитие идей гражданского общества в истории социально-
философской мысли // http://www.rambler.ru
25. Політологія: Навчальний посібник / Під ред. Щедрової Г.П. – Луганськ: Вид-во СНУ
ім. В.Даля, 2005. – С. 119-120.
 14
26.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С. 22 –23.
27.Арато Є., Коген Дж. Відродження, занепад та реконструкція концепції
громадянського суспільства // http://www.politdumka.kiev.ua
28.Литвин В. Громадянське суспільство: нові образи, старе бачення //
http://www.polit.com.ua/2002/jour16.php
29.Таран Ю. Громадянське суспільство і демократизація України //
http://www.polit.com.ua/7/6/2003/php
30.Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – С.25.
31.Михайловська О. Інститути громадянського суспільства і формування ідеології
модернізації в Україні // http://www.politik.org.ua
32.Дидебашвили П.Г. Демократия и гражданское общество как специфический критерий
прогресса общества // Человек постсоветского пространства: Сборник материалов
конференции // http://www.conference_ps.ru
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник. – Л.: Вид.
центр ЛНУ ім. І.Франка, 2001. – 519 с.
2. Апресян Р.Г. Гражданское общество: участие и ответственность //
http://www.rambler.ru
3. Арато Є., Коген Дж. Відродження, занепад та реконструкція концепції
громадянського суспільства // http://www.politdumka.kiev.ua
4. Аристотель. Политика / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
5. Буник М.З. Принципи моделювання громадянського суспільства як системи
соціально-політичних відносин: Автореферат. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім.
І.Франка, 2006. – 20 с.
6. Вершбоу А. Роль гражданского общества в демократическом государстве //
http://www.rambler.ru
7. Гегель Г.В.Ф. Философия права / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
8. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навчальний посібник. – 4-те вид., перероб. і доп.,
- Львів: Світ, 2001. – 384 с.
9. Демиденко А.Ю. Хрестоматия: История зарубежных политически учений. – К.:
Думка, 1993. – 720 с.
10. Дидебашвили П.Г. Демократия и гражданское общество как специфический
критерий прогресса общества // http://www.conference_ps.ru
11. Загородній Ю. Дослідження громадянського суспільства: модель нормативних
досягнень // http://politik.org.ua
12. Кант И. Кратика практического разума / Российская электронная библиотека
«Архей» // http://www.cdboom.com
13. Колодій А. Становлення громадянського суспільства в Україні // http://www.lviv.ua/
n22texts/kolodij.htm
14. Колодій А.І. Політологія. – К.: Ніка-Центр, 2000. – 680 с.
15. Кресіна І. До питання про визначення поняття громадянського суспільства і
української революції 2004 року // http://www.politik.org.ua
 15
16.Литвин В. Громадянське суспільство: нові образи, старе бачення //
http://www.polit.com.ua/2002/jour16.php
17. Мазур О. Інститути громадянського суспільства як чинник модернізації виборчої
системи // http://www.politik.org.ua
18. Макиавелли Н. Избранные произведения / Российская электронная библиотека
«Архей» // http://www.cdboom.com
19. Милевская Л.Н. Структура социально-политических взаимоотношений в период
становления гражданского общества // http:// www.ukr.net
20. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства //
http://www.politik.org.ua
21. Михайловська О. Інститути громадянського суспільства і формування ідеології
модернізації в Україні // http://www.politik.org.ua
22. Михайловська О. Роль політичної еліти у процесах інституціоналізації
громадянського суспільства // http://www.politik.org.ua
23. Нагорная М.А. Гражданское общество: понятие, признаки, пути становления //
http://www.yandex.ru
24. Перегудов С.П. Гражданское общество как субъект публичной политики //
http://www.politstudies.ru/fulltext/2006/2/11.htm
25. Платон. Государство / Российская электронная библиотека «Архей» //
http://www.cdboom.com
26. Політологічний енциклопедичний словник / Під ред. О.І. Шемшученка. – К.: Генеза,
2004. – 735 с.
27.Політологія: Навчальний посібник / Під ред. Щедрової Г.П. – Луганськ: Вид-во СНУ
ім. В.Даля, 2005. – 200 с.
28. Политология: Учебник / Под ред. Василика М.А. – М.: Гардарики, 2005. – 588 с.
29. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 480 с.
30. Руткевич Е.Д. Развитие идей гражданского общества в истории социально-
философской мысли // http://www.rambler.ru
31. Таран Ю. Громадянське суспільство і демократизація України //
http://www.polit.com.ua/7/6/2003/php
32. Чувардинський О. Історична рефлексія поняття «громадянське суспільство» та його
філософська еволюція // http://www.politik.org.ua
33. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. –
К.: Либідь, 2002. – 573 с.
34. Щедрова Г.П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість
громадян: Монографія. – К.: Ісідо, 1994. – 112 с.
 16
18.1. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього
(формування ідеалу).
Концепція громадянського суспільства, що почала формуватися на зорі нового
часу, розвивалась і змінювала свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності,
яку вона позначала. Потім, з другої половини ХІХ ст. і до другої половини ХХ ст. про неї
майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на “ключове
слово інтелектуальних дискусій”, виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий
зміст.
За кілька сот років своєї історії вислів став полісемантичним: у різних країнах і в
різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали
завдання: 1) точніше окреслити нормативний зміст поняття “громадянське суспільство”,
визначити, що воно являє собою як ідеальний тип; 2) визначити його “межі”,
відокремивши від інших суспільних феноменів — заради операціоналізації поняття та
емпіричного дослідження явища; 3) вивчити моделі громадянського суспільства через
з’ясування його спільних і відмінних рис в різних країнах. Виконанню цих завдань
сприяє періодизація розвитку ідеї і практики громадянського суспільства, прийнятним
варіантом якої можна вважати три стадії, виділені професором Каліфорнійського
університету Джеффрі Александером і умовно названих ним “громадянським
суспільством -І, -ІІ і -ІІІ”.Ранній капіталізм та ідея громадянського суспільства
“Громадянське суспільство – І” (як соціальний феномен, і як теоретична
концепція) охоплює період з кінця XVII до І половини XIX століття. Його основні
положення були сформульовані такими видатними мислителями як Дж. Лок, А.
Фергюссон, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Ф.-Г. Гегель, А. де Токвіль.
Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society — цивільне суспільство)
для означення нових суспільних порядків, що утверджувались на їхніх очах, ці мислителі
започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства
протиставлення суспільства і держави, їх трактування як певного типу антиномію, за
допомогою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та
взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську
(соціальну, соціетарну). Життя в останній грунтується на ідеях індивідуальної свободи
громадян та автономності громад, їх праві творити спілки та асоціації, захищати свої
інтереси, запобігати або протистояти сваволі державних зверхників.
Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його
головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними
суб’єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції,
прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer!
— таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовується як заклик
до невтручання держави в сферу бізнесу. Проте, це не означало, що держава не
відігравала жодної ролі в становленні громадянського суспільства. Її функції полягали в
творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян,
оберігали непорушність їхніх прав та свобод.
У XVIII столітті поряд з економікою з’явилась інша автономна сфера суспільного
життя: сфера громадського неполітичного спілкування з власною громадською думкою.
Усі справи, що вважались об’єктом громадської зацікавленості, було визнано і сферою
громадської активності, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя
 17
остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на
дві: політичну і громадську (сферу відкритості). З того часу існує переконання, що
“саморегульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими
суспільство може дійти до деякої єдності… поза межами політичних структур”. Саме
вони зробили громадянське суспільство — суспільством і допомогли подолати
деструктивні тенденції та ризик його можливого розвалу.
Окрім ствердження первинності й автономності громадянського суспільства
стосовно держави, значна увага в цей період була приділена обгрунтуванню його моралі,
етики та цивілізаційної ролі (слова цивільний і цивілізований — одного кореня). Адам
Фергюссон, зокрема, чітко протиставив громадянське (цивільне) суспільство
суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованості вбачав у
повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми. Саме звідси
бере початок тенденція етизації поняття “громадянське суспільство”, особливо в
англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральності, вихованості,
повсякденної та політичної культури. Німецькі філософи про громадянське суспільство і
державу
Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, що створює сприятливі
умови для функціонування громадянського суспільства, обгрунтовували німецькі
філософи Іммануїл Кант та Г. В.-Ф. Гегель. Боготворячи державу як втілення
всезагальності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав
ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за
кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи
тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим
функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов’язував з системою
егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним
чином узгоджувала і регулювала їх задоволення.
Елементами громадянського суспільства, за Гегелем, є: система потреб; система
правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації. Кожний індивід
прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі,але зробити це
повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення
Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), що об’єднують індивідів за
родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між
індивідами згладжуються, а зв’язки між ними синтезуються в державі —
“самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності”. Для позначення
громадянського суспільства він вживає термін bьrgerliche Gesselshaft — “бюргерське”
(горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до
буржуазного суспільства у класовому розумінні.
Дослідники громадянського суспільства в наш час найбільше цінують у спадщині
німецького філософа те, що він звернув увагу на складність та неоднозначність
громадянського суспільства, вказав на притаманні йому суперечності і, в певному сенсі,
був провісником концепції плюралізму. З іншого боку, його ідеї стають нині у пригоді
тим, хто намагається окреслити нову модель громадянського суспільства, яка відповідала
б умовам і потребам держави загального добробуту. Інститути такого суспільства,
турбуючись покращення добробуту громадян, мусили б бути задіяні у певних формах
зв’язків з урядом, поєднуючи індивідуалістичні вартості з підходами, що притаманні
м’яким формам корпоративізму.Найсучасніший класик — Алексіс де Токвіль
 18
Та чи не найбільш актуальним для нашого часу з усіх творів цього періоду є книга
французького дослідника Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”, що була написана
у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок і в певному розумінні — тотожність
громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціо-культурний підхід
до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та
соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням
повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свободи”,
створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух
солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності “пильного
громадського ока”, що повсякчас слідкує за владою. Така інтерпретація видається
найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як “стратегії переходу” до
демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на
негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити
заборолом проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру,
формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).
Отже, громадянське суспільство-1, що формувалося від XVII і аж до першої
половини XIX століття, на практиці було молодим буржуазним суспільством, що
утверджувало ліберальні свободи, підкорялося закону, формувало громадську думку з
проблем, які були визнані загально значимими. Людей у ньому єднали спільні інтереси.
Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які
функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству
механізми саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній
регламентації. Разом з тим, ринок ніс і анти-громадянські тенденції: надмірний
індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними
почуття суспільності. Загострення соціальних суперечностей у Європі і занепад ідеї
громадянського суспільства
В міру усвідомлення цих проблем, зростання стурбованості ними, наростання
класових антагонізмів і загострення класової боротьби теорія громадянського
суспільства, що акцентувала увагу на його позитивних, солідаристських аспектах,
відходить у минуле. Наступає період громадянського суспільства-ІІ, який триває з
середини ХІХ і аж до другої половини ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як
автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство
значною мірою зберігається (а в країнах так званого “другого “ешелону” цивілізації
щойно починає утверджуватись). Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена
теорія громадянського суспільства, тепер змінюються його якісні параметри.
Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”. На практиці це проявляється в
загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання
конфліктів, загалом — у “нецивілізованому” поводженні та незбалансованому впливі
тих, кого ми нині назвали б “олігархами”. Стають популярними соціалістичні концепції
суспільного розвитку, серед них одна з найбільш радикальних — марксизм. К. Маркс і
Ф. Енгельс та їх послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське
суспільство формою класових відносин, що була породжена капіталістичним способом
виробництва і має загинути разом з ним.[14] А в першій половині ХХ ст. в низці країн
громадянське суспільство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії
державних функцій “легітимного насильства” (фашизм і сталінізм). Не дивно, що
 19
концепція громадянського суспільства стає непопулярною. Громадське життя і теорія
громад в Україні
Щоправда, саме на період громадянського суспільства-ІІ припадає найвище
піднесення громадського життя в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в тій частині
України, яка належала до Австрійської імперії. Остання саме тоді стала на шлях
конституційного розвитку та надала рівні права народам, які входили до її складу. За
умов дотримання владою Австрійської імперії принципів правової держави наприкінці
ХІХ — на початку ХХ ст. відбувся злет громадянської свідомості і організованого
громадського життя українців Галичини. Він сприяв відродженню їх економічного та
політичного життя, зростанню національної гідності і спростував упереджені твердження
щодо нездатності українців до державного життя, єднання і громадянської поведінки.
У цей же час розвивався громадський рух і в Наддніпрянській Україні, але менш
успішно, зосереджуючись більшою мірою на просвітянській роботі. І тривав він тут
коротший час — до встановлення влади більшовиків у 1921 р. В Галичині ж
громадянське суспільство було досить розвиненим упродовж 20-30-ті років, аж до
приєднання її до тоталітарного СРСР. Тут діяли такі національні економічні товариства,
як “Дністер”, “Народна торгівля”, “Сільський господар”. Тільки Центральна асоціація
українських кооперативів об’єднувала 4000 кооперативів і 700 тис. членів. Зусиллями
товариства “Просвіта” і “Рідна школа” було засновано близько 40 гімназій, ліцеїв,
професійно-технічних училищ та понад 3000 народних українських шкіл. Розвивався
жіночий рух. “Обставини галицького суспільства того часу не були ідеальними, — пише
Богдан Цимбалістий, — але з погляду розвитку політичної громадянської культури вони
знаменні тим, що для того, щоб народ доріс до зрілості, виростив у собі державницьку
культуру помітного ступеня, вистачило, щоб одне-два покоління мали нагоду жити у
правовій державі з однаковими законами для всіх та можливістю брати участь у
рішеннях локальних та загальнодержавних питань політики й адміністрації тодішньої
Австрії”.
Визначні українські вчені цього періоду М. Драгоманов, І. Франко, М.
Грушевський, Б. Кістяківський, М. Шаповал присвячують свої твори теорії громад,
громадського життя і правової держави. Деякі з їхніх праць не втратили свого значення
по сьогоднішній день. Хоч у цілому їхній вплив кардинально не вплинув на дискурс
громадянського суспільства, бо як і в інших державах, в Україні в той час його витісняв
на узбіччя дискурс соціалізму, що заволодів умами європейців більш як на ціле століття.
Соціалістами певного напрямку (хоч і не-марксистами) були і названі українські вчені,
окрім Б. Кістяківського. Соціалістична орієнтація зумовила деякі їх ілюзії у сприйнятті
тогочасної дійсності, що привели до політичних помилок у період національної
революціїї 1917-20 рр. Вона “романтизувала” їх уявлення про роль громад і
громадського самоврядування в майбутньому.А. Грамші про громадянське суспільство
Серед західноєвропейських теоретиків І пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен
громадянського суспільства італійський марксист Антоніо Грамші. Робив він це з
властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське
суспільство і державу і побудувати так зване “регульоване суспільство”. Та після другої
світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Грамші
послужили містком, що з’єднав майже розірвану традицію теорії і практики
громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного
етапу у її розвитку— “громадянського суспільства ІІІ”. Цей етап приніс відродження та
 20
осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.Сучасний
дискурс з проблем громадянського суспільства
Саме прихильники марксизму актуалізовали концепцію громадянського
суспільства в післявоєнний час, скориставшись нею для критики “соціалістичного
авторитаризму” в центрально-східноєвропейських країнах. “Для них знання Гегеля,
молодого Маркса і Грамші було живим зв’язком з концепцією громадянського
суспільства і дихотомією “держава — суспільство”.., — зазначають Е. Арато та Дж.
Коен.— Проте самі вони, завдяки протилежній до марксистської трактовці цього
фундаментального поняття, незабаром перетворилися з неомарксистів на
“постмарксистів”. Найбільш відомим серед цих дослідників був Юрген Габермас зі
своєю теорією “публічної сфери” (”сфери відкритості”), що справила істотний вплив на
подальшу інтерпретацію поняття.
Надзвичайний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в
післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її
допомогою спочатку було розроблено нову “стратегію трансформування диктаторських
режимів”, а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння
комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть
успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується
країнами, що здійснюють перехід до ринку й до демократії.
Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії
громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації — різноманітними.
Спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному
світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже — кризою) суспільства загального
добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон
Кін, Чарльз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам,
які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку
з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з
державними структурами.
Окремий напрям складають праці Роберта Д. Патнема, який успішно застосував
токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “Як примусити демократію
працювати?”. У ній проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських регіонів
з точки зору розвиненості цивільних громад та функціонуванні демократичних
інститутів. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального
життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо
показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх
демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і
поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до
найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського
суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статтей у декількох
журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення
“соціального капіталу”.
Отже, громадянське суспільство — це стара, але дуже актуальна теоретична
концепція, котра усе ще “володіє значним аналітичним, нормативним і політичним
потенціалом”. Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго.
З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні
соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в “арсеналі”
 21
демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме
концепція громадянського суспільства.
Слід враховувати й те, що на сучасному етапі розвитку соціальних наук для її
осмислення і використання склались більш сприятливі умови. Ще в 60-ті роки Талкотт
Парсонс заклав основи для глибшого розуміння цієї категорії в контексті інших сфер
суспільної системи, прив’язавши ідею громадянського суспільства до зростання
соціальної солідарності. Він назвав сферу розширеної солідарності “соціальною
(соціетарною — societal) сферою”. Саме це понятя і є, на думку Александера, структурно
найбільш близьким до громадянського суспільства. Погоджуючись з цією думкою, ми
спробуємо використати такий підхід при визначенні суті поняття “громадянське
суспільство” в наступному параграфі.
Підсумовуючи, можемо зазначити, що протягом останнього двадцятиліття
дослідники громадянського суспільства досягнули успіху в тому, що вони:
 проаналізували історичний шлях громадянського суспільства як суспільної реальності
і як теоретичної концепції та окреслили певні ідеальні типи громадянського
суспільства, що вживаються як інструменти його аналізу;
 визначили зміст і напрямок тих змін, що відбуваються в структурі та функціях
громадянського суспільства в країнах Заходу, вказали на необхідність вироблення
його нової теоретичної моделі;
 визначили місце громадянського суспільства серед структурних елементів суспільної
системи, а також розробили методологію поєднання структурних і культурних
підходів при його аналізі;
 провели порівняльний аналіз конкуруючих з громадянським суспільством моделей
соціально-політичної організації і взаємодії, соціокультурних і правових причин їх
утвердження і зробили висновок, що плюралізм інтересів та їх організація (навіть
незалежно від держави) не завжди дорівнюють громадянському суспільству, так само
як наявність розмаїтих громадсько-політичних організацій не обов’язково гарантує
консолідацію демократії.
Сучасні дискусії навкруг концепції громадянського суспільства, аж до заперечення
його евристичної цінності, пов’язані з тим, що дослідники користуються різною
методологією дослідження і акцентують, в залежності від неї, різні сторони цього
складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня
поки що відмежованість теоретичної абстракції “громадянське суспільство”, що
вживається науковцями як ідеальний тип (інструмент аналізу), від описових
характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств. Тому ми
спробуємо з’ясувати суть поняття на нормативному рівні (рівні ідеалу), щоб потім
перейти на описовий рівень, використовуючи для цього емпіричний матеріал України.