Політичні режими

План:
1) Демократичні політичні режими;
2) Гібридні режими
3) Особливості політичного режиму сучасної України

1) Демократичні політичні режими

Демократія у перекладі з грецької ( “demos” - народ, “cratos” - влада) - тобто влада
народу, нар одовладдя. Одне з найпоширеніших сучасних понять "демократії"
говорить про неї як про форму політичної організації суспільства, що
характеризується реальною участю народу в керуванні державними справами.
Ознакою демократії є визнання за всіма громадянами права на участь у формуванні
органів державної влади, контроль за діяльністю цих органів, вплив на прийняття
спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права та здійснення
цього права у процесі виборів, референдумів тощо.

Водночас демократію розглядають як ідеал суспільного устрою, що базується на

певній системі цінностей (свободи, політичної рівності, народного суверенітету,
поваги до прав людини тощо). Термін "демократія" застосовують також для
означення типу будь-якого об'єднання, що функціонує на засадах рівності своїх
членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю
(партійна, профспілкова, виробнича тощо демократії).

І нарешті, демократію розглядають як певний спосіб організації та

функціонування державно-владної сфери, як форму державного ладу, засновану на
участі громадян у процесі прийняття рішень через пряме народовладдя і делегування
свого суверенітету представницьким органам, за якої гарантуються права й свободи
особистості та меншин, забезпечується право громадян на контроль за діяльністю
владних структур, реалізуються принципи представництва інтересів усіх суспільних
груп.

Демократію характеризують:

 Визнання народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

  Рівноправність громадян (як мінімум - рівність їх виборчих прав);
 Підпорядкованість меншості волі більшості під час прийняття рішень та їх
виконання;
 Виборність законодавчих органів;
 Обмеження влади більшості над меншістю;
 Повага більшості до праваменшості мати власні погляди і обстоювати їх
цивілізованими методами;
 Верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;
 Розподіл влади з метою недопущення її надмірної концентрації в єдиному
центрі.

Поняття "влада народу" (демократія) вперше застосували у Стародавній Греції

для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах-державах
(полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов'язувати з реформами
Солона у VI ст. до н. е., та найбільше нам відомо про афінську демократію часів
Перікла (490—429 pp. до н. е.). Основні риси античної демократії:

• Використання механізмів прямої демократії.

• Усі громадяни поліса мали право й були зобов'язані брати участь у прийнятті
рішень із важливих для держави питань на міських зборах.
• Громадяни брали участь у здійсненні правосуддя та адміністративних функцій у
державних установах. Ці посади заміщалися на виборній основі або жеребкуванням.
Громадянин міг обіймати одну й ту саму посаду лише протягом року й один раз за
життя.
• Принцип рівності та свободи громадян полягав у їхньому членстві в цій громаді
та був підпорядкований її спільним інтересам. Уявлення про будь-які універсальні
людські чи політичні права були відсутніми.
• Моністичне уявлення про наявність спільного громадського інтересу та про його
гармонійне поєднання з особистими інтересами громадян вимагало одностайності при
прийнятті рішень. Фракційність та інакомислення засуджували і карали остракізмом
— відлучення від громади.
• Громадянство було вузьким. Воно обмежувалося корінним (у другому
поколінні) вільним населенням чоловічої статі цього міста-держави.
• Демократія була маломасштабною і не поширювалася на інші міста.
 Починаючи з XVII - XVIII ст. нашого часу, коли формуються сучасні національні
держави, уявлення про демократію суттєво змінюється. Старе розуміння демократії як
самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць, не могло знайти
застосування в державних об'єднаннях із величезними територіями і багаточисельним
населенням. Сформульовані французькими просвітителями XVIII ст. концепції
суспільного договору та народного суверенітету започаткували сучасні уявлення про
демократію як форму правління, за якої владний суверенітет народу реалізується як
через пряме народовладдя, так і через делегування владних повноважень
представницьким органам.

Зі змінами розмірів і структури об'єкта демократії (поява сучасних держав)

відбуваються глобальні зміни в її інститутах та практиці. Американський політолог Р.
Даль, зокрема, вказує на такі:

• Сутнісним елементом сучасної демократії стало представництво. Народ не

обов'язково сам має ухвалювати рішення. Він делегує свою волю виборним
уповноваженим представникам, які відстоюють його інтереси на державному рівні.

• Розміри демократичної держави з представницькою формою правління мають

перспективу необмеженого зростання.

• Механізми прямої демократії, навіть у відносно малих державах, відрізняються

обмеженою сферою застосування (за винятком деяких країн, наприклад Швейцарії).

• Розмаїтість суспільного життя, що непрямо пов'язана з розмірами держав:

почали сприймати як норму, що сприяло подоланню властивих античній демократії
моністичних уявлень про єдині загальнонародний інтерес та волю. Конфлікти
інтересів визнавали як неминуче і природне явище. Політичний плюралізм визнали
принципом функціонування всієї політичної системи.

• Розширення індивідуальних прав стало характерною ознакою сучасних

представницьких демократій, які отримали назву ліберально-демократичних систем.
Виникла поліархія - сучасна форма демократії.

На думку Р. Дала, всі ці відмінності загалом становлять сутність сучасної

демократичної держави, яка різко контрастує з давніми ідеалами й попередньою
практикою демократичного врядування. Акценти роблять на індивідуальних правах,
що стало наслідком як зрослих розмірів держави, так і визнання неминучості
плюралізму та конфлікту інтересів.

Коротко про відмінності Античної і Сучасної демократії (табл. на слайді).

Протягом XIX-XX ст. розвиток демократичної теорії призвів до формування

трьох основних концепцій демократії: колективістські, індивідулістичні та
плюралістичні. (на слайді).

Основними передумовами виникнення демократії є:

- Соціальний плюралізм і пов’язані з ним громадянське суспільство та правова

держава, громадянська злагода;
- Високий рівень економічного розвитку країни, плюралізм форм власності,
наявність розвинутого ринку, змагальність ідей, програм, позицій,
різноманітних інтересів;
- Високий загальний рівень культури, передусім у сфері політичного життя,
активна участь громадян в політиці.

Посилаючись на означення демократії А. Лійпхарт вирізняє три абсолютно різні її

моделі (три типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель,
взірцем якої є Великобританія, змішану модель (США) і консенсусну модель, котра
може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії. (слайд).

За організаційною формою в державі демократії також розрізняють: Пряма

(безспосередня), плебісцитарна, представницька (репрезентативна). (див. слайд)

Також дуже важливо сказати про “хвилі демократизації” за Самуелем

Хантінгтоном. Хвилі демократизації - це група переходів від недемократичних держав
до демократичних, які відбуваються в певний період часу і кількість яких значно
перевищує кількість переходів у протилежному напрямку. Між цими хвилями
відбувалися періоди демократичного відкочування. (слайд).

2) Гібридні режими

Американський політолог Л. Даймонд ще у далекому 1996 р., констатуючи кінець

«третьої хвилі» демократизації, наголосив, що головною причиною її «спаду» став
перехід низки країн не до ліберальної демократії, а до проміжних форм політичних
режимів. З того часу з’явилась неймовірно велика кількість різноманітних концепцій
так званих гібридних політичних режимів, що свідчить, з одного боку, про високу
актуальність і зацікавленість наукових кіл проблематикою дослідження проміжних
типів політичних режимів, а з другого – про неоднозначність у підходах до
концептуалізації даного феномену.

Так, з – поміж найбільш відомих спроб дослідити феномен проміжних форм

політичних режимів можна виокремити праці таких західних вчених як – Г.
О’Доннелл, Ф. Шміттер, Ф. Закарія, Л. Даймонд, М. Оттауэй, Т. Карозерс, С. Левіцкі
та Л. Вей, А. Шедлер. Серед вітчизняних дослідників, які займаються дослідженням
демократичного транзиту та визначенням природи і характеристик політичного
режиму на теренах України, варто відзначити роботи О. Фісуна, Ю. Мацієвського, В.
Горбатенка, Г. Шипунова, М. Михальченка, Г. Зеленько.

Гібридні політичні режими визначаються як такі політичні режими, що не є ані

демократичними, ані авторитарними, проте поєднують у собі як демократичні, так і
авторитарні ознаки. Однак і таке «середньоарифметичне» визначення «гібридів», на
думку американського дослідника Г. Хейла, потребує корекції, оскільки дані політичні
режими здатні мати ознаки, які часто є унікальними і притаманними лише їм. Так,
наприклад, держави, що знаходяться посередині континууму «демократія –
автократія», виявляють більш войовничу зовнішньополітичну поведінку, їм
притаманні менший рівень підприємницької впевненості («business confidence») і
наявність значних проблем із забрудненням навколишнього середовища, а також
частіше порушення функціонування системи формальних інститутів у порівнянні з
демократичними і авторитарними режимами.

Загалом гібридним вважається режим, у якому на виборах мають місце значні

порушення, які часто не дозволяють вважати їх вільними та справедливими. Уряд
може тиснути на опозиційні партії та опозиційних кандидатів. Порівняно з
неповноцінними демократіями помітна істотна слабкість політичної культури,
функціонування держави та політичної участі. Корупція, як правило, значно
поширена, верховенство права слабке. Громадянське суспільство слабке, наявне
переслідування журналістів, а судова влада не незалежна.
 Також однією з визначальних рис «змішаних режимів» є те, що вони, за влучним
виразом С. Хантінгтона, є своєрідними «напів – збудованими будинками» («halfway
house») на шляху до демократії, оскільки імовірність того, що демократія встановиться
в результаті переходу від «гібриду», набагато більша, ніж у випадку прямого переходу
від авторитаризму. А головне, таким режимам характерна нестабільність, пов’язана не
тільки з «тенденцією коливання» між двома протилежними полюсами (демократією і
диктатурою), слабкістю держави, її зовсім не «блискучими» економічними
показниками в поєднанні з високим рівнем «політичного безладу», а і наявністю
важливих і стійких поділів усередині населення стосовно національної ідентичності.
Це все в сукупності дає підстави говорити деяким дослідникам, що такі режими з
набагато більшою ймовірністю можуть перетворюватись на «держави, що не
відбулися» («failed states»).

Гібридні режими існують в різних формах і отримали різні назви:

“Дектабланда” - політичний режим, в якому відбулася невелика лібералізація,

але без розвитку демократії в подальшому. Хоча населення наделено певними
правами, але воно не приймає безпосередню участь в політичному житті, а також
немає розвинутого громадянського суспільства. (Уперше так було названо
недовговічний (1930—1931) режим генерала Дамасо Беренгера в Іспанії, але надалі
іспанські політологи й іспаністи інших країн охоче користувалися цим терміном і для
опису режиму Франсиско Франко, особливо на пізній стадії його розвитку);
“Демократура” - є елементи демократії (багатопартійність, альтернативні
вибори), але немає лібералізації. Елементи демократії носять лише формальний
характер, а вибори гарантують перемогу лише правлячій партії. (сучасна Росія,
Аргентина, Бразилія тощо);
“Делегативна демократія” - передбачає становлення сильної виконавчої влади на
чолі з президентом. Виборці делегують право приймати важливі рішення не
законодавчому органу, а саме президенту. В умовах делегативної демократії можлива
зміна влади шляхом виборів або через пакти еліт. Хоча вибори в рамках делегативної
демократії відносно вільні, однак їх правила можуть корелюватися в залежності від
вигідності для чинної влади. Вибори в державах делегативної демократії мають різко
виражений мажоритарний характер. Нерідко використовуються такі методи, як
додаткові вибори, якщо перший тур виборів не забезпечує явної більшості. Це
потрібно для того, щоб підтримувати міф про легітимне делегування.

3) Особливості політичного режиму сучасної України

Стаття 1. Конституції України. Україна є суверенна і незалежна, демократична,

соціальна, правова держава.

У різноманітних визначеннях сутності процесу еволюції державного ладу

сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму до
демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує
риси:

тоталітарного - у вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у

власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм,
егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений
на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в
багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної
системи;

авторитарного - у вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-

командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над
правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими;

анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми

компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання
суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій
безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація
владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія
загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових
сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати
"справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4)
втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на
організоване застосування насилля;
 Суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують
політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1)
некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації,
намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко
розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення
довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади
реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни,
використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько
корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з
середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких
жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального
статусу та покращання матеріального рівня життя.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової

Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після цього в
Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними передумовами
для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному етапі для
політичного режиму України характерні такі риси:

громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і

неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних
завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;
патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній
сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;
малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами
державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок
незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття
рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;
політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю
політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними
структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і
виборчого законодавства;
 партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-
домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч
декларованим програмним цілям;
слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння
стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі
тимчасових кон'юнктурних ситуацій;
виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання
корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми
висування кандидатів і голосування;
сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених
ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму,
цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо
комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна
назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній
ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з
іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.

Разом з тим в українській політології існує інша оцінка існуючого в Україні

політичного режиму та вектора його розвитку. Зокрема говориться про те, що всі
аргументи на користь відсутності тоталітарного режиму в Україні не витримують
критики. Вказується на те, що такі ознаки тоталітаризму, як наявність політичної сили,
що продовжує утримувати практично безмежну владу над суспільством, тотальний
контроль за самодіяльністю людини, непідзвітність влади громадській думці
збережено майже без змін. Водночас відмова від механізму політичного та
ідеологічного терору, перехід до іншої економічної системи дають підстави
стверджувати про переростання традиційної форми тоталітаризму в новітню,
модернізовану й модифіковану. Складовою цього процесу є відмова від офіційної
державної ідеології, яка за новітніх умов може відігравати лише роль вторинного
чинника у змаганнях за утримання чи перерозподіл влади у межах існуючого типу
політичного режиму.

Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але

трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність переходу до
нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності трансформації
обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у
структурі політичного режиму, в якому почався розвиток демократичних елементів.
Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм
перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою. "Перехідність" у
цьому контексті означає скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього
змагання, незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації
режиму, а отже, його певну історичну самобутність.

"Перехідний період" став не стільки часом утвердження демократії, скільки

етапом повільного та болісного розпаду тоталітаризму.

Загальний аналіз показує, що в трансформації політичного режиму України

можна виділити 5 основних періодів:

1) кінець 1980-х – 1996 р. - відбувалася руйнація тоталітаризму, зародження

деяких демократичних елементів функціонування політичного режиму: відсутність
політичних репресій, зародження ідеологічного та політичного плюралізму і поява на
цій основі політичних партій, свободи слова, відносно демократичних виборів на
різних рівнях влади. Одночасно відбувалося законодавче забезпечення цих змін, яке в
цілісному загальному вигляді завершилося прийняттям нової Конституції в 1996 р.
Домінуючими тенденціями цього періоду були демократичні, які включали в себе
певні елементи охлократичності;

2) 1996–2005 рр. - функціонування політичного режиму почали не тільки

домінувати авторитарні тенденції, а й фактично сформувався авторитарний режим
Президента Л. Кучми в одному з його найгірших проявів – кланово-олігархічному. В
цей період відбулося згортання навіть тих демократичних елементів у функціонуванні
політичного режиму, які сформувалися протягом попереднього періоду, зокрема
обмеження свободи слова, перманентне застосування репресій стосовно політичних
опонентів, концентрація влади в руках президентського оточення. Кульмінацією
кучмівського авторитаризму можна вважати масові порушення під час президентських
виборів 2004 р. Вони засвідчили недотримання правлячою елітою демократичних
норм у політичній діяльності та стали однією з головних причин Помаранчевої
революції 2004 р.

3) 2005–2010 рр. - Революція започаткувала третій період трансформації

політичного режиму в Україні, створивши умови та можливості для прискорення
формування справжнього демократичного ладу. Але, попри зовнішні вияви
демократизації, внутрішню динаміку трансформації режиму було фактично
законсервовано. Президент В. Ющенко видав 42 укази з грифом «Опублікуванню не
підлягає», а Кабмін – 13 постанов і розпоряджень із грифом «Не для друку».
Акцентуємо увагу на тому, що стиль ухвалення політичних рішень, його непрозорість
та закритість стали однією з головних складових суті й типу політичного режиму.
Зміна форми правління держави на парламентсько-президентську республіку,
протиборство між В. Ющенком і Ю. Тимошенко повернули режимові ще й ознаки
охлократичності, притаманні йому в перший період трансформації, і стали однією з
причин реваншу В. Януковича в 2010 р. Проте, підсумовуючи цей період, справедливо
було б зазначити, що демократичні тенденції в трансформації українського
політичного режиму були домінуючими.

4) 2010–2014 рр - Прихід В. Януковича до влади зупинив демократичні тенденції

та призвів до зворотного процесу і руху до авторитаризму. Його початком стало
скасування Конституційної реформи 2004 р. в жовтні 2010-го і повернення до моделі
президентсько-парламентської форми правління. Мета цього кроку більш ніж
зрозуміла – це концентрація державної влади, виконавчої вертикалі в одних руках, що
є притаманним для авторитаризму. За три роки перебування при владі В. Януковичу
вдалося підпорядкувати собі не лише судову владу, яка характеризувалася
корумпованістю та залежністю від чиновництва, а й законодавчу. Україна, за
прикладом Росії й Білорусі, швидкими темпами почала наближатися до
авторитаризму. Авторитарні тенденції в динаміці трансформації політичного режиму
перемогли демократичні. Вже в березні 2013 р. українські політологи констатували
той факт, що трирічне правління Президента Януковича призвело як до трансформації
моделі державного управління, так і зміни типу політичного режиму, який
характеризувався відходом від демократичних цінностей. З часу правління Ющенка й
Тимошенко Україна втратила ряд позицій в списку ознак вільних та демократичних
країн за рейтинґом неурядової міжнародної організації Freedom Housе, опустившись
до рівня таких держав, як Пакистан, Колумбія та Мозамбік, і перейшла з розряду
«вільних країн» до «частково вільних». Із названих політологами 12 основних ознак
авторитарного режиму, політичне панування В. Януковича в Україні повністю
відповідало восьми критеріям та ще чотирьом частково, зберігаючи деякі ознаки
невикорінної демократії, громадянської свободи та недобудованого авторитаризму.
Закінчився даний період Революцією гідності.

5) 2014 – 2021 рр. - після подій Революції гідності влада шляхом виборів
дісталася президенту Порошенко та новому складу парламенту. В цей період значно
стала відчуватися більша участь громадян в політиці, порівняно з минулим періодом.
Створені важливі атрибути сучасних демократичних держав (Вищий антикорупційний
суд, Державне бюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро і т.д.), однак їх
ефективність та незалежність є спірними. Народ України традиційно має низький
рівень довіри до органів державної влади, в т. ч., Президента, парламенту,
центрального уряду, судів, прокуратури, також поліції та місцевих органів влади. В
2019 році новим президентом став Володимир Зеленський. За увесь час з моменту
набуття незалежності розподіл між Сходом і Заходом лишався досить глибоким, аби
єдиний лідер міг бути достатньо популярним в обох частинах країни. Утім, зростання
доволі єдиної української громадянської ідентичності, останнім часом розмило цей
розподіл, що дозволило Володимиру Зеленському та його партії здобути перемогу
практично по всій країні. Порівняно з попередніми періодами зросла роль зовнішнього
впливу на прийняття важливих політичних рішень в середині країни. Даний період
характеризується також як перехідний етап до демократії.

Таким чином, динаміка трансформації політичного режиму в пострадянській

Україні мала суперечливий і непрогнозований характер. Авторитарні тенденції
перебували в стані протиборства з демократичною альтернативою і в цьому контексті
перехідний період означав швидше невизначеність остаточних результатів їхнього
змагання, незавершеність суперечливість і непослідовність самої трансформації
режиму. Все це і визначає особливість посттоталітарного періоду та трансформації
політичного режиму України порівняно з іншими посттоталітарними державами.
Змішаний характер політичного режиму, поєднання елементів демократичного,
авторитарного та тоталітарного режимів дає всі підстави визначити його як гібридний
посттоталітарний, олігархічний політичний режим. Поняття «посттоталітарний» в
даному контексті означає напрям трансформації – від тоталітарного режиму до
авторитарно-демократичного, а «олігархічний» – те, що олігархія стала одним із
головних гравців на політичній арені України.