Політична наука та основні етапи її становлення

Назва науки походить від давньогрецьких слів: політіка – державні і суспільні справи та
логос – слово, поняття вчення.

Об'єкт - політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-
владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві.

На сучасному етапі найбільш доцільно вважати предметом політології «політичну

систему суспільства».

Політологія як наука про політику - це наука про політичну систему суспільства та її

різноманітні підсистеми.

Структура політичної науки:

1) Теорія політики - вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні

структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів;
моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів
політики - державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт;
теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики.

2) Історія політичних вчень - розкриває основні віхи становлення політології.

3) Прикладна, або практична, політична наука - безпосередньо стосується процесів

здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних
принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій,
орієнтованих на практичне використання, досягнення реального політичного
результату. Основний зміст прикладної політології складає розробка політичних
технологій: прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної
реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів;
лобіювання тощо.

Методи політологічних досліджень: порівняння, аналіз і синтез, узагальнення,

сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція, системний,
структурно-функціональний, порівняльний, біхевіористський .

Структурно-функціональний метод - полягає у розчленуванні складного об'єкта на

складові та вивченні зв'язків між ними.

Порівняльний метод - розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх

елементів у різних країнах, народів та епох.

Біхевіористський метод - дослідження поведінки індивідів і соціальних груп.

Процес формування й виокремлення політичної науки із загальної системи соціальних

і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX - початок XX ст.
Важливий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як
К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер «Політика як покликання та професія», Роберт Міхельс
(залізний закон олігархії), Гаетано Моска (правляча меншість і підпорядквана
більшість), Вільфредо Парето (теорія еліт) та ін.

У США інтенсивне оформлення політичної науки в самостійну галузь знання

розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше
перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. Як навчальна
дисципліна політична наука вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст.

У європейській вищій школі політологію почали викладати лише з середини XX ст.

В СРСР ставлення до політології почало змінюватися лише в період перебудови. З 1990

р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних
закладах.

Сутність політики та політичної влади

Підходи до визначення політики:

- Арістотель : «те, що стосується держави» (від д.гр. «polis» - «місто-держава»)

- Марксистська парадигма: політика і держава виникли як знаряддя не узгодження

соціальних інтересів, а класового панування

- М.Вебер: політика - прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на

розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які
вона в собі обіймає

3 урахуванням соціального призначення політики, вона може бути визначена

як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Суб’єкти політики залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці (за Г.
Алмондом):

- цілком безсвідома, стихійна участь у політиці (паройкіальний тип);

- участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного

підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному (суб'єкт-підданий);

- цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей

(учасник).

Суб'єкти політики за характером і місцем у суспільній структурі:

1) Соціальні - індивіди й різноманітні соціальні спільності, сформовані в процесі
історичного розвитку об'єктивно.

2) Інституціональні - політичні інститути (держава та її структурні елементи (глава

держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи,
органи місцевого самоврядування та ін.)

3) Функціональні - суспільні інститути, які не виконують політичну функцію постійно,

а беруть участь у політиці лише ситуативно (церква, армія, більшість громадських
організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо.)

Властивості політики:

А) Універсальність - полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати

практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, від масштабів
держави до індивідуальних рис характеру людини.

Б) Інклюзивність - її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя.

В) Атрибутивність - проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними

суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних
відносин і сфери суспільного життя.

Види політики:

За спрямованістю:

- Внутрішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, яка

охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформування
або докорінну зміну існуючих суспільних відносин. Буває економічна, соціальна і
культурна. Суб’єкт - індивіди, різноманітні соціальні спільності та політичні організації.

- Зовнішня політика - спрямована на регулювання відносин з іншими державами

та міжнародними організаціями. Суб'єкт - держава.

За масштабністю та тривалістю цілей:

- Стратегічна політика - зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей

розвитку суспільства в цілому або його окремих складових, визначення найважливіших
напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий
період.

- Тактична (поточна) - це політична діяльність у кожній конкретній ситуації,

спрямована на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується
стратегічній політиці й передбачає гнучкість, оперативність у застосуванні методів і
засобів.

Сутність і види влади

Влада - вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на

поведінку іншої у бажаному для себе напрямі.

Влада - вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди
можуть нав'язувати свою волю іншим.

Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає

домінування керівної волі, а не просто впливу.

Влада як вольове відношення:

- Потенціальна

- Реальна

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Різниця між політичною і державною владою

Державна влада — це така форма суспільної влади, яка має класовий характер,
спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати
закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього населення.

Політична влада - здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними

інститутами — політичними партіями, громадсько-політичними організаціями,
органами місцевого самоврядування. Засобами здійснення політичної влади
виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині
недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Особливості політичної влади

1) Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів

влади, суспільства в цілому.

2) Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий

характер.

3) Центричність політичної влади проявляється в наявності єдиного або багатьох

центрів прийняття рішень, які стосуються всього суспільства.
4) Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої
влади та застосування нею примусу.

5) Різноманіття ресурсів

Функції влади

- оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил

- забезпечення політичної стабільності

- політичне керівництво та управління суспільством

- соціальна інтеграція

ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний».

Легітимність влади - прийняття її основною частиною суспільства.

Для характеристики політичної влади використовується також

термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна
влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.

Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність —

соціокультурною характеристикою влади.

Типи легітимності політичної влади (за М. Вебером)

1) Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв.

Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж
обмежується.

2) Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі

підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя.

3) Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на

переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності)
встановлених порядків та існуючої влади.

Держава як основний політичний інститут

Держава – це основний інститут політичної системи, територіально організоване і
політично незалежне суспільство.
Основні складові держави:

1. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші,

земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада
даної держави.

2. Населення - людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується

державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути
багатонаціональним.

3. Політична влада - відносини панування та підкорення, керівництва й

підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними
повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з
другого.

Характеристики держави

Суверенітет держави — це верховенство влади держави всередині країни та її

незалежність у зовнішніх зносинах.

Основоположні принципи суверенітету: неподільність території, недоторканність

територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи.

Аспекти суверенітету:

- Внутрішній - можливості для держави розпоряджатися своєю територією і

ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов;

- Зовнішній - забезпечення територіальної цілісності держави і невтручання у її

внутрішні справи з боку зовнішніх сил, можливість держави проводити незалежну
політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до
міжнародних організацій тощо.

Ознаки держави:

1) право на монопольне застосування примусу – полягає в тому, примусовість є

процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою
структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо;

2) право на видання законів. Право — це система норм, встановлених державою,

спрямованих на регулювання суспільних відносин.

3) право на встановлення і стягнення податків (податки - головне джерело

надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є
монополією держави).
ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Залежно від здійснюваних функцій:

- органи законодавчої влади (парламент, законодавчі зібрання суб'єктів

федерацій та автономій),

- органи виконавчої влади (уряд, місцеві органи державної виконавчої

влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій),

- органи судової влади.

ГЛАВА ДЕРЖАВИ

Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа

держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади,
здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у
відносинах з іншими державами.

Особливості статусу монарха у монархічних державах:

- влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади,

органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним
правом і вважається джерелом усієї державної влади.

- влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника

правлячої династії до іншого в установленому законом порядку.

Глава держави у республіканських формах правління - президент, який завжди

обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного
перевороту).

ПАРЛАМЕНТ

Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий

колегіальний представницький законодавчий орган держави. Парламенти є
виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов
демократичного правління.

Керівні органи палат парламенту: одноособові (спікер) або колегіальні (президія,

бюро, правління тощо.)

Головні елементи внутрішньої структури парламенту:

- комісії (постійні, спеціальні, слідчі, тимчасові)

- комітети

Основні функції парламенту:

- законотворчість

- прийняття бюджету

- контроль за діяльністю органів виконавчої влади (уряду)

УРЯД

Уряд — це колегіальний орган виконавчої влади держави, наділений загальною

компетенцією зі здійснення керівництва державним управлінням.

Процедури створення уряду:

- парламентська (повноваження на формування уряду має та партія чи партійна

коаліція, яка за результатами виборів отримала більшість місць у парламенті). За
політичним складом уряд може бути однопартійним, коаліційним і безпартійним.

- позапарламентська (уряд формує глава держави за незначної, або взагалі без

участі парламенту)

Структурними одиницями уряду є міністерства.

Основні функції уряду: 1) управління державним апаратом; 2) виконання законів; 3)

нормовстановлююча діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення
зовнішньої політики.

Форми державного правління та державного устрою

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений

принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.

Основні форми державного правління:

1) Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — і один, єдиний і arche —

влада) — це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично
належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку
престолонаслідування.

Основні типи: абсолютна і конституційна.

2) Республіка (лат. respublica, від res — справа, publicus — суспільний) — це така
форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або
обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою
(парламентом).

Основні типи: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка

змішаного типу.

ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма державного устрою — це спосіб територіальної організації держави, що

визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних
складових.

1) Унітарна (франц. unitaire — єдиний, від лат. unitas — єдність) є така держава,
територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць
(останні – автономні). Поділяються на децентралізовані, відносно децентралізовані і
централізовані.

Особливості територіального устрою – єдині конституція, система вищих органів

державної влади, система права.

2) Федерація — це союзна держава, територія якої складається з державних

утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Характерні ознаки:

- територія політико-адміністративному плані не є єдиним цілим

- поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами

діють конституції і закони суб'єктів федерації

- поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової

влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів
федерації

- найчастіше двопалатна структура союзного парламенту

Конфедерація — це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет

у повному обсязі.

Основні ознаки:

1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів;

2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї;

3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу;

4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру,

зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо;

5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення

завдань, особливо виокремлених за договірними актами.