Семінар 2. Плюралізм політичних концепцій ХІХ-ХХ ст.

1. Політико-ідеологічні доктрини:
a) поняття;
b) типологія;
c) функції.
Сутність ідеології. Складовою частиною політичної свідомості і культури є політична
ідеологія. Як і наука, ідеологія належить до теоретичної свідомості, але на відміну від науки в
ній обов’язково є ціннісний момент, поєднання знань і вірувань, причому частина вірувань
буває різна, залежно від типу ідеології. Якщо ідеологія реалістична – вона може бути більш
наукова; якщо – ірраціональна, то може ґрунтуватися майже лише на міфах, забобонах та інших
ірраціональних аргументах.
Ідеологія – це теоретично узагальнена система поглядів і переконань стосовно суспільства, в
якій теоретичне та емпіричне знання переплітаються з віруваннями і ціннісними орієнтаціями.
Ідеологія втілюється у відповідних суспільно-політичних доктринах (від лат. вчення), які
становлять ідейну основу платформ політичних партій і суспільно-політичних рухів.
Мета доктрини – перетворити ідеологію на інструмент політики в руках даного суб’єкта. В
основі доктрини лежать різні світоглядні позиції, різні методи пізнання світу, пошуки шляхів
його вдосконалення.
Саме політичні доктрини визначають електоральну поведінку громадян, які оцінюють їх з
позиції власних і загальносуспільних інтересів.
Доктрина завжди вужча, ніж ідеологічна концепція загалом чи загально-філософська система,
на якій вона ґрунтується. В рамках однієї ідеологічної течії може бути декілька доктрин.
Наприклад, право-радикальна й ліберальна доктрини націоналізму.
Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає
інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських
рухів та інших суб'єктів політики.
Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до
завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати
громадську думку.
Політична доктрина — головний принцип діяльності суб'єктів політичного процесу, що
ґрунтується на певній політичній ідеології.
У політичній доктрині відображується бачення політичної системи, шляхів її розвитку,
функціонального призначення, засобів і методів розв'язання політичних проблем, вибору
політичних пріоритетів. За допомогою доктрини визначаються конкретні напрями здійснення
політичної влади, змінюється характер політичних інститутів, ціннісні орієнтири і зміст
політичних принципів, норм, фіксується зв'язок певних політичних ідей та інтересів.
У політичній доктрині відображується бачення політичної системи, шляхів її розвитку,
функціонального призначення, засобів і методів розв'язання політичних проблем, вибору
політичних пріоритетів. За допомогою доктрини визначаються конкретні напрями здійснення
політичної влади, змінюється характер політичних інститутів, ціннісні орієнтири і зміст
політичних принципів, норм, фіксується зв'язок певних політичних ідей та інтересів.
Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики стосуються
1. організації економічної та інших сфер суспільного життя,
2. місця і ролі держави в суспільстві,
 3. взаємодії особи, суспільства й держави,
4. шляхів та засобів суспільних перетворень
5. досягнення політичних цілей.
Відповідно можна виокремити чотири основних ідейно-політичних доктрини:
1. лібералізм
2. консерватизм
3. комунізм
4. соціал-демократизм.
2. Лібералізм і неолібералізм:
a) поняття;
b) історія і практика.
Лібералізм - традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємництва й
торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи для
індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.
В різні історичні епохи лібералізм інтерпретували по-різному. Виділяють три послідовні
ступені в його розвитку: класичний лібералізм (ХVІІІ-ХІХ ст.), модернізований або
перехідний лібералізм кінця ХІХ – початку ХХ ст. (неолібералізм) та сучасний соціальний
лібералізм.
Ідеологія лібералізму ґрунтується на двох важливих світоглядних передумовах:
а) уявленні про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів;
б) визнанні необхідності нормативного їх регулювання.
Головні ідеї класичного лібералізму були сформульовані у ХVІІІ-ХІХ ст. у творах Джона
Локка, Адама Сміта, Джона Міля, а також американських просвітителів Бенджаміна Франкліна,
Томаса Джефферсона, Джеймса Медісона, котрі відомі як батьки-засновники американської
незалежної держави, учасники Конституційного конвенту.
У політиці лібералізм невіддільний від сучасних уявлень про демократичний устрій і правову
державу. Від початку його існування лібералізмові притаманні універсальність, відкритість і
чуйність. Його властивістю є також толерантність, повага до інших думок та позицій, його
пов’язують із поміркованістю в політиці, захистом прав меншин, боротьбою проти смертної
кари та іншими гуманними рухами і програмами.
Лібералізм має також свої концепції міжнародних відносин: у ХІХ ст. це була концепція
манчестерської школи про те, що вільна торгівля між державами сама собою приведе до миру;
Концепція І. Канта про досягнення загального миру й відвернення воєн через встановлення
республіканської форми правління. Ідеї І. Канта у ХХ ст. розвивав американський президент
Вудро Вільсон, і вони лягли в основу офіційного прийнятого у США уявлення про міжнародну
місію цієї держави – захист миру через підтримання демократичних форм правління в інших
країнах світу.
Оскільки первісне значення терміну лібералізм – вільнодумство, у демократичних країнах не
було ґрунту для повного розвитку ліберально-демократичних ідей. Були теоретики лібералізму і
з українців – Л. Пожарницький, М. Драгоманов, Б. Кістяківський. Український лібералізм
акцентував увагу на питаннях природних людських і громадянських прав, поваги до закону,
окреслював сферу законодавчо-регламентованої діяльності держави.
 Невтручання влади у сферу громадянського суспільства, встановлення певних меж діяльності
владних структур вчені розглядали як один із принципів побудови правової держави, яку
вважали вищою формою державного буття (Б. Кістяківський).
Ідеї:
• уявлення про свободу групових, класових, національних і інших інтересів;
• ідеї космополітизму, терпимості, гуманізму, прогресу, демократизму й індивідуалізму з
підкресленням самоцінності особистості.
• В економічній області - скасування регламентації й обмежень із боку державної влади,
простору для приватної ініціативи, максимально вільних умов для розгортання приватного
підприємництва.
• У сфері політики - визнання прав людини, поділ законодавчої і виконавчої влади,
свобода вибору занять, свобода конкуренції, що реалізується у вимозі правової держави.
Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки
XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.
Неолібералізм – це посилене державно-монополістичне регулювання економіки,
інституціалізація нових форм державного втручання в суспільне життя. До неолібералів
належать відомі американські вчені, сенатори, члени уряду. Їх програмні установки – ідейне
підґрунтя політики демократичної партії США.
Неоліберали ставлять у центр своїх політичних та економічних програм два типи
взаємовідносин:
• між вільним ринком та економічною політикою держави;
• між окремою особою і суспільством в особі держави.
На практиці це означає обов’язок уряду захищати особу від зловживань та інших негативних
наслідків функціонування ринкової системи. Таку програму неоліберали називають «державою
загального добробуту».
До теоретиків неолібералізму слід передусім зарахувати М. Дюверже, Р. Дерендорфа, С.
Самуельсона, Дж. Макговера, Дж. Гелбрейта та ін.
Відомі такі соціально-політичні ідеї неолібералізму, як концепція «інформаційного
суспільства», теорія конвергенції та соціального глобалізму, доктрини плюралістичної
демократії, технократичні доктрини.
Практичне втілення неолібералізм дістав у політиці «нового курсу» президента США
Ф.Рузвельта, який обстоював необхідність державного регулювання економіки, участь мас у
прийнятті управлінських рішень тощо. Ця тенденція, зумовлена науково-технічним прогресом,
спричинила значне зростання державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої
сфери – освіту, охорону здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу. Ідеологія і політика
неолібералізму мають багато прихильників.
3. Консерватизм і неоконсерватизм:
a) поняття;
b) історія і практика.
Консерватизм. Термін уперше ужив у післяреволюційній Франції Ф.Шатобріан, письменник і
політичний діяч, прихильник консервативного романтизму, що оспівував давні часи й
аристократичне суспільства, називавши так свій журнал. У політиці він був прихильник
реставрації монархії (династії Бурбонів).
Тому термін «консерватизм» означав спочатку «феодально-аристократичне реагування на
Французьку революцію», критику ліберальних ідей: природних прав людини, суспільного
договору, розподілу влади, республіканської форми правління, вільного підприємництва – з
позиції аристократії, яка протиставляла їм силу релігійної традиції, божественне право монарха
на владу, непохитність привілеїв вищих класів.
Основоположником консерватизму в Англії вважають політичного мислителя і
парламентського діяча Едмунда Берка (1729-1797). У своїй праці «Роздуми про революцію у
Франції» Е. Берк засудив крайнощі Французької революції з позиції філософії традиціонізму. ЇЇ
основні ідеї – людина повинна узгоджувати свої дії з природним ходом історії, а не діяти
всупереч їй. Суспільство належить сприймати як духовний фермент, як організм, що
сформулювався протягом віків. Його не можна перекреслювати на догоду політичним діячам.
Е. Берк гостро критикував якобінців за їх демагогічні міркування про народне життя, які в
«революційній практиці» узгоджувалися з безмірною жорстокістю і безжальним винищенням
«ворогів».
Загалом в основі ідеології консерватизму на першому етапі її розвитку були:
• уявлення про суспільство як про соціальний організм, що гармонійно функціонує;
• переконання, що справжній зміст людському існуванню надає не суспільно-політична
активність, а християнська смиренність і покора;
• ідея про те, що людина у своїх вчинках повинна керуватися не власними бажаннями, а
законами та звичаями, що існують у суспільстві.
З цих загальних положень виводилась низка консервативних постулатів:
• суспільство не утворене на основі договору, а дане від Бога;
• воно є первинним стосовно держави, і в його основі лежать морально-релігійні
принципи;
• політика повинна підкорятися нормам моралі;
• окрім законів, суспільством керують звички, емоції;
• нації, як і люди, наділені «незмінними» характерами;
• людська природа переповнена лихими намірами;
• людський розум слабкий і немічний;
• права людини підпорядковані її обов’язкам;
• демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов’язані підкорятися
еліті;
• еліта повинна правити на підставі традицій.
Усі ці ідеї однаковою мірою характеризують англійський, французький та німецький
консерватизм ХІХ ст. У ХХ ст. його зміст кардинально міняється:
Консерватизм визнає не лише капіталістичне суспільство, а й притаманну йому ліберально-
демократичну форму правління. Проте він виступає проти його найновіших рис, котрі є
втіленням поступок «масам», до яких консерватизм продовжує ставитися зневажливо,
відстоюючи нерівність, ієрархію, винятковість прав еліти.
 Змістом консерватизму є визнання природної нерівності людей та ієрархічність побудови
суспільства. Не довіряючи людському розуму, консерватори засуджують спроби соціальної та
політичної «інженерії», з обережністю ставляться до суспільних змін.
Водночас вони захищають те, що колись критикували: вільний ринок, необмежене право
володіння власністю, особисту свободу. Виступають проти державного регулювання економіки
і перерозподілу національного доходу на користь незаможних верств суспільства.
Як завжди, консервативними цінностями залишаються: сім’я, релігія, мораль, традиція.
До стійких засад сучасного консерватизму відносяться:
• існування морального порядку, що його підтримує релігія;
• недосконалість природи людини, її гріховність, що ховається за фасадом цивілізованої
поведінки;
• природна нерівність людей стосовно їх фізичного та інтелектуального розвитку;
• необхідність поділу на класи та суспільні групи, та не розуміють спроб соціального
зрівняння за допомогою законів;
• важлива роль приватної власності в забезпеченні особистої свободи і громадянського
порядку;
• необхідність участі аристократії у державному управлінні;
• обмеженість сфери людського розуму, і як наслідок, важливість традицій, інститутів,
ритуалів, символів і навіть забобонів.
Неоконсерватизм – є тією соціально-політичною думкою США, що народилася з незгоди
окремих американських лібералів із надмірною, на їх погляд, «соціалізацією» лібералізму.
Вони виступають з позицій:
• захисту вільного ринку й обмеження державного втручання в економіку;
• критика уряду, що перетворюється на неконтрольовану та надто дорогу машину, яка
загрожує правам особи;
• невтручання держави в перерозподіл національного доходу на користь незаможних
верств; збереження нерівності і традиційної ролі еліт;
• захист традиційних сімейних цінностей;
• зміцнення провідної ролі США у світі як головного захисника свободи й демократії.
4. Політичні партії України:
a) праві;
b) правоцентриські.
Політична партія — це особливе добровільне об'єднання громадян — прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння
формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних
заходах.
Ліві і праві політичні погляди різняться в погляді на національне питання. Перші
ратують за антропоцентризм і традиційний гуманізм. Другі ж проголошують ідеї
загального ідеалу, який би домінував над окремо взятої особистістю. Саме тут лежать
корені та атеїзму лівих властивої більшості правих релігійності. Ще однією відмінністю є
 необхідність інтернаціоналізму і космополітизму для перших і важливість націоналізму
для других.
Центризм у політиці – це проміжна позиція між правими та лівими рухами. Центризм
характеризується помірними і компромісними діями, без радикальних кроків. Іншими словами,
це формально нейтральна позиція між демократичними та консервативними силами. Центризм
не обіцяє політичних чи економічних потрясінь.
Праві: політичні партії даного напряму на економічні питання дивляться з точки зору західного
досвіду. Так вважається, що економічні проблеми громадянина – це його особисті проблеми ,
роль держави – у створенні законодавчих умов для економічної діяльності громадян.
Ліві: ці партії навпаки виступають за максимальне соціальне забезпечення державою кожного
громадянина: безкоштовне навчання, лікування, безліч соціальних виплат і т. ін; за державну
власність на всі підприємства та інші стратегічні об'єкти економіки
Центристи: дані партії, розуміючи всі крайнощі перших чи других, намагаються реформувати
економіку до умов життя нинішнього українського суспільства.
Праві політичні партії
Сьогодні цих партій на українській політичній арені налічується близько 30. Вони підтримують
ідеї української державності, національної демократії. Націоналізм для них - сукупність ідей,
поглядів, політичної практики національно-визвольних рухів.
Зовнішня політика партій правої орієнтації: Зовнішня політика України повинна
переслідувати власні національні інтереси, бути спрямованою на створення сприятливого
зовнішнього середовища для розвитку України. Пріоритети в зовнішній політиці: -
повномасштабна інтеграція України в європейське та світове співтовариство, міжнародні та
регіональні організації; - налагодження відносин з країнами „третього світу", що мають
стратегічне значення для України; Стосовно механізмів вирішення конфліктів та можливості
застосування воєнної сили спираються на неприпустимість застосування сили у міжнародних
відносинах, але Україна має забезпечувати обороноздатність військовими засобами. До правих
партій в Україні належать: Всеукраїнське об'єднання «Свобода»Реформи і порядок.
Народний Рух України. Українська народна партія. Християнсько-демократичний союз
(Україна)Правий сектор. УКРОПНаціональний корпус. Конгрес українських
націоналістівЄвропейська Солідарність. Сила і честь.
Центристські партії України: До них належать близько 50 партій, також до цього напряму
приєднують так звані “технічні” - штучно створені партії. Більшість партій цього напрямку
вважають себе прихильниками лібералізму - ідеології свободи підприємництва та торгівлі,
парламентського устрою, плюралістичної демократії.
Зовнішня політика з погляду центристів: Зовнішня політика української держави має бути
політикою миру та проводитись в інтересах народу на основі пріоритету загальнолюдських
цінностей. Не вбачають конкретних держав, які загрожували б територіальній цілісності
України, а тому вважають, що головним засобом забезпечення незалежності є проведення
активної миролюбивої зовнішньої політики, хоча і не оголошують себе пацифістами.
Розв'язання конфліктів слід проводити шляхом переговорів. До центристських партій в
Україні відносяться:«Батьківщина»Трудовий конгрес України. (ТКУ)Партія демократичного
відродження України (ПДВУ)Політична партія «Акцент» Конституційно-демократична партія.
(КДП) Ліберальна партія України. (ЛПУ)Ліберально-демократична партія України.
(ЛДПУ)Партія промисловців і підприємців України. Партія «Голос»Партія «УДАР»Партія
«СЛУГА НАРОДУ»Політична партія «Пропозиція»Дрібні центристські угрупування.
5. Соціалізм:
 a) історія розвитку;
b) сучасний стан;
c) ліві політичні партії.
Соціалізм – це вчення про перетворення суспільства, яке базується на експлуатації та
приватній власності, в якому панує справедливість і соціальна рівність, шляхом встановлення
колективної власності і ліквідації приватної власності.
Соціалізм як політична ідеологія сформувався в кінці ХVIII – початку ХIХ століття
завдяки утопічним ідеям Ш. Фур’є, А. Сен-Симона, Р. Оуена. Вони носили
антикапіталістичний і антиринковий характер. Суспільство, яке прийшло на зміну капіталізму,
набуває такі риси – колективна праця, суспільна власність, плановість. Іншими словами це буде
безкласове суспільство, в якому панує людинолюбство, заохочуються мистецтво і наука, а
праця буде для людини природною потребою, насолодою.
Ще одні творці соціалізму – К. Маркс і Ф. Енгельс. Силою соціалізму, згідно вченим, був
пролетаріат. Тому щоб перевлаштувати суспільство необхідно провести соціалістичну
пролетарську революцію.
Серед головних ідей соціалізму виділяють:
- Демократію. Це політичний режим, де народ є легітимним і єдиним джерелом влади.
- Егалітаризм. Дана концепція має на увазі під собою створення суспільства з рівними
можливостями. Кожен член такого товариства має доступ до матеріальних благ і може керувати
ними.
- Змішану економіку. Соціалістична економіка включає корпоративну і приватну,
державну або громадську. Вона грунтується на 3 принципах:
- Громадська власність. Вона не може бути державною власністю. Господаря при ній
немає, все або нічиє, або спільне. Суспільною власністю заправляє чиновник, який також не є
господарем. Її риси – некомпетентність, бюрократизм, марнотратство. У підсумку, як показує
історія, все це веде до регресу.
- Планомірність. Вона займається вирішенням 3 завдань – точного знання майбутнього,
вимірності потреб, можливості пов’язати виробників між собою в короткі терміни. Дані
завдання, звичайно, не мають ніякого рішення. Планомірність в економіці вбиває ініціативу. Це
швидше економіка дефіциту, виробництво для виробництва, а не для людини.
- Розподіл по праці. Можливо в тому випадку, коли можна виміряти трудовий внесок, а
не витрати робочого часу і сили. Що в принципі неможливо. Праця кожного є загальною
працею.
Ліві партії. Сьогодні лівий спектр — 36 політичних партій. Проголошують ідеали соціальної
рівності та егалітаризму, збільшення рівня рівноправності і свободи особистості. Ідеологічна
платформа – марксизм, соціал-демократі, анархізм. Більшість програм цих партій страждають
на популізм. Головні цілі в них визначені в більшості ідеалістично, а механізми їх досягнення
не передбачені. Зовнішня політика з погляду лівих сил: Перевагу віддають розвитку відносин з
країнами СНД та Російською федерацією, виступають за консолідацію та захист слов'янства, і
лише незначна частина лівих партій бачать Україну незалежною. Вважають можливим
створення системи колективної безпеки, перш за все з Росією і Білоруссю, іншими країнами
СНД. Ліві виступають проти реалізації планів включення України до військових структур
НАТО. До лівих партій в Україні належать: Партія «Об'єднані ліві і селяни»Соціал-
демократична партія України (об'єднана)Соціалістична партія України. Соціалістична партія
Мороза. Автономна спілка трудящих. Революційна конфедерація анархо-синдикалістів ім.
Нестора Махна. Союз анархістів України. Селянська партія України. Українська соціал-
демократична партія. Партія простих людей Сергія Капліна. Партія пенсіонерів України та інші.