Неолібералізм

https://periodicals.karazin.ua/politology/article/view/3223/2797

виникнув неолібералізм , який пропонував власне бачення

проблематики державного регулювання . Сам термін „ неолібералізм ”
з ’ явився ще в кінці 30– х років ХХ ст ., коли під час роботи
колоквіуму американського журналіста У . Ліппмана виділилася група
„ неолібералів ”, які вирішили вернутися до деяких ліберальних
постулатів ХІХ ст . [2, с . 49]. Неолібералізм відштовхувався від
соціального тлумачення свободи , згідно з яким вельми суттєвою стала
вважатися приналежність індивіда до суспільства . Неоліберальна
експлікація свободи означала „ не відсутність обмежень , а здатність
чи можливість людини – причому , на рівних з іншими – зробити
для себе і суспільства дещо корисне ” [3, с . 9]. Власне кажучи ,
неолібералізм став платформою по забезпеченню соціальних прав та
гарантій , без яких унеможливлювалася свобода та достойне життя
індивіда . Сюди входило забезпечення рівного доступу до освіти ,
створення безпечних умов праці , встановлення мінімальної заробітної
платні , допомога по безробіттю , створення системи медичного
обслуговування для малозабезпечених верств населення тощо . У
Європі до неолібералів прийнято відносити представників австрійської
та фрайбургзької шкіл , увага яких була переважно сфокусованою на
експлікації ліберальних ідей , зокрема , інтерпретації ідей класичного
лібералізму . Слід зазначити , що у першій половині ХХ ст . в Європі
широкої популярності набули базові постулати соціалізму .
Відповідно , теоретичні розробки двох означених шкіл певним чином
йшли врозріз з тогочасними пріоритетними ідеями європейського
політичного дискурсу .
https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/11571/2/
Conf_2010v1_Kozitska_Kh-Neoliberalizm_yak_suchasna_387.pdf
Неолібералізм— сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики,
що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного
підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових
форм державного втручання в суспільне життя; різновид лібералізму зі збереженням принципу
демократії, вільної конкуренції, приватного підприємництва. Неолібералізм виходить із
необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму.
У XX ст. він виявив себе у «новому курсі» Ф. Рузвельта. У 50-ті роки цього століття вирізнилася
соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження
капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х — на початку
70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства.
Його витіснив неоконсерватизм. У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в
боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу
переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда,
сформулювати концепцію «передового ліберального суспільства», автором якої був В. Жискар
Д'Естен. Неолібералізм є неоднорідною течією. «Праве» крило вважає, що вирішення проблем
сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за
«мінімальну» державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. «Ліве» крило, поділяючи
основні положення концепції «нового суспільства» Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності,
зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність
між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти «індустріальне суспільство» і хто
хоче рухатися вперед. Серед теоретиків цього крила — Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії
конвергенції, згідно з кою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності
веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Белл, який
сформулював основні засади концепції «постіндустріального суспільства». Різновидом ліберальної
теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О.
Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як «зміну стадій», вони акцентували увагу на
домінуванні інформаційного сектора економіки. В основі неоліберальних теорій фігурують не
стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу,
структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну
справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні спрямування, яких дуже важко
досягти, оскільки «природа людини» незмінна. Нині ліберальний рух налічує до 110 партій, 60 із
них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947р. В Україні лібералізм як політична
доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій і рухів. Його прихильники
виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для різних форм економічної
діяльності, розвиток конкуренції.

http://www.sociology.kpi.ua/wp-content/uploads/2015/06/%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA
%D0%B0_%D1%82%D0%B5%D0%B7_%D0%9C%D0%BE
%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%BD_2015.pdf#page=338

Неоліберали вважали, що найважливішою функцією держави є соціальний захист тих груп і верств
населення яке зазнає найбільших труднощів. Вона повинна сприяти економічному зростанню та
відвертати соціальні потрясіння. Держава повинна активно втручатися в економічне життя через
систему податків, планування та бюджету Від «держави – нічний вартовий» до «держави
всезагального добродія» - основна ідея неолібералізму. У 50-ті роки ХХ ст. основною функцією
неолібералізму стала функція, спрямована на збереження капіталізму. Проте наприкінці 60-х – на
початку 70-х років вона утратила динамізм і тому деякі риси теорії неолібералізму були піддані
критиці представниками неоконсерватизму, які вважали, що неоліберали завдали суспільству
великої шкоди. Вони вважали, що соціальний захист у державі повинні мати ті, хто не має змоги
працювати, а приватний капітал потрібно звільнити від надмірного державного втручання і
стимулювати приватне підприємництво.

Доктрини неолібералізму відіграли значну роль у формуванні основних принципів сучасної

світової політичної системи. Вони стали основою у формуванні правової держави і були позитивно
прийняті всіма провідними партіями та політичними рухами в світі. В програмі неолібералів були
висунуті провідні умови до урядів країн - наявність справедливості та орієнтація на моральні
принципи і цінності. Вони вважали, що поліпшення умов життя найбідніших верств населення є
вигідним для суспільства, оскільки це призведе до наповнення внутрішнього ринку, і буде сприяти
економічному зростанню країни. Більшість виборців західних країн підтримують інші політичні
течії, водночас вони виступають не за демонтаж «держави добробуту», а за її подальше
вдосконалення. Тому політичні погляди більшості політичних партій наближаються до політики
неолібералів.
https://periodicals.karazin.ua/politology/article/view/3223/2797
У 80–90–х роках ХХст. Неолібералізм став виступати за максимальну
раціоналізацію процедур державного соціально-економічного регулювання.
Крім того, у теорії неолібералізму спостерігалася орієнтація на своє рідне
згортання процесів соціалізації лібералізму, що проявлялося у неприйнятті
соціал-демократичних тенденцій. Неоліберали стали в опозицію не лише до
тенденцій соціалізації в лібералізмі, але й до консерваторів, які прагнули
жорстко розмежувати державу та ринок. Їх метою було чітке кваліфіковане
управління соціальною та економічною політикою за допомогою державних
інститутів (як це вже продемонстрував досвід Німеччини та Японії). На
думку адептів неолібералізму, прагматизм соціальної політики має полягати
в оптимізації стратегій відновлення „людського капіталу”, але аж ніяк не в
утвердженні примарної „держави загального добробуту”. Тобто, ресурси
насамперед слід спрямовувати на перепідготовку робочої сили, але не на
допомогу безробітним. Неолібералами було введено нове поняття
„індустріальна політика”, під якою малося на увазі „державне заохочення
малого бізнесу, допомогатехнологічнійперебудовітрадиційнихгалузей,
податкові пільги для галузей, які є конкурентоздатними на світовому ринку”
[10, с. 44]. Концепт неолібералізму
сталиексплікувативдвохосновнихзначеннях:
векономічномуконтекстітауконтекстіміжнароднихвідносин [13, с. 443]. В
економічній
Експлікації терміну піднеолібералізмоммаєтьсянаувазіекономічнаполітика,
якаспрямовананалібералізаціюринку.
Якщоурозвинутихкраїнахнеолібералізм, поєднуючизтетчеризмом,
протиставляликейнсіанству,
товкраїнахрозбудовидемократіїнеоліберальнастратегіясталаопозицієютимстр
атегіямрозвитку, якібазувалисянаіндустріалізації.
Метоюнеоліберальноїстратегіївкраїнах, щорозвиваються,
булазамінаімпортувнутрішнімвиробництвом,
причомуцястратегіябуладомінуючоювід 1945 допочатку 1980-хроків.
Слідтакожвідмітити,
щосьогоднітерміномнеолібералізмантиглобалістипозначаютьекономічнуідео
логію, щопритаманнакапіталістичнійглобалізації.
Експлікаціятермінунеолібералізмусферіміжнароднихвідносинозначаєтеорети
чнийпідхіддовивченняінститутів.
Утакомуконтекстінеолібералізмтрактуютьякнеоліберальнийінституціоналізм
аботеоріюрежимів. Вважається, що
„інституціїтарежимидопомагаютьдержавамуспівпраці,
зменшуючиневизначеність, пов’язуючипитання,
досліджуючиповедінкуізміцнюючиважливістьрепутації” [10, с. 443].
НадумкуД.
Харвінеолібералізмзаостаннітридцятьроківпризвівдонебаченогозростаннявпл
ивовостікорпоративнихгруп, причому, саме
„неолібералізаціязабезпечилавідновленнявпливукласів” [14, с. 46].
Констатуючиневідповідністьміжнеоліберальноютеорієютареальноюпрактико
юнеолібералізму, Д.
Харвінегативноставитьсясамедойогопрактичноговтілення.
Проблемаполягаєвюридичномухитруванні,
якенібитоурівнюєправакорпораційіприватнихосіб.
Результатомполітикинеолібералізаціїсталозубожіннябільшостінаселення. Н.
Хомськийтакожнегативнооцінюєнеоліберальнітенденціїпочатку 2000–хроків.
Найогодумку, неолібералізм – цеполітика,
завдякиякійвідносноневеликагрупаосіб,
керуючисьсвоїмиприватнимиінтересами,
прагневзятипідконтрольбільшучастинусоціальногожиття,
причомуцейконтрольїмнеобхіднийлишезадлязбільшеннявласноївигоди [15,
с. 9]. Затридцятьроків „неоліберальноїсвободи”
відбуласянеймовірнаконцентраціякорпоративноївлади, зокрема,
вгалузяхенергетики, медіа, фармацевтикиітранспорту.
Найбільшапроблемаполітикинеолібералізаціїполягаєвтому, що
„індивідинапершийпоглядвільніусвоємувиборі,
аленемаютьправаздійснювативибір, якийсприятиместворенню „сильних”
колективнихінститутів(наприклад, профспілок) –
хочавсежможутьформувати „слабі”
добровільніасоціації(благодійнітовариства)” [14, с. 97].
Щодонеолібералізмунайбільшгостра, нанашудумку, проблемаполягаєвтому,
щонеоліберализсерйознимипідозрамивідносятьсядодемократії, вонишвидше
„готовівіддативладуекспертаміелітісуспільства” [14, с. 93],
ніжсприйматиправліннязапринципомбільшості, якенадаєдемократія. Тобто,
політиканеолібералізмуздатнапризвестидозникненнядемократіїяктакої.
УцьомуконтекстіН. Хомськийзазначав, що„неолібералізм –
прямийінайпершийворогсправжньоїпредставницькоїдемократії,
нетількивСША, алейповсійпланеті,
івінзалишитьсятакимунайближчомумайбутньому” [15, с. 16]. Такимчином,
неолібералізмставплатформоюпозабезпеченнюсоціальнихправтагарантій,
безякихунеможливлюваласясвободатадостойнежиттяіндивіда.
Основоюнеоліберальногодискурсусталиконцепти
„державизагальногодобробуту” та „соціальноїринковоїекономіки”,
сприяючипоявіумовдляформуваннясуспільноївідповідальності(ідеологема,
якабулазапозиченаусоціал-демократичноїдоктрини). Крімтого,
актуальнимисталиідеїконсенсусу (міжтими, хтокеруєітими, кимкерують),
орієнтаціянапевніморальнінастанови,
визнаннянеобхідностіучастівполітичномупроцесівсіхгромадян,
незалежновідїхсоціальноїприналежностітощо. Разомзтим,
якщовкласичномулібералізміідеаліндивідуальноїсвободивизнаєтьсявякостіун
іверсальноїмети,
товнеоліберальнійтеоріїспостерігаєтьсяприрівнюванняіндивідуальноїсвободи
досвободикорпоративної.
Такезміщенняпріоритетівзагрожуємайбутньомудемократії,
оскількидемократія, попадаючивтенетанеолібералізму, стаєйогозаручницею.
Порівняння лібералізму-неолібералізму
https://kurs.if.ua/blog/rozbyrayemo-ideologiyi-neoliberalizm/

Щоб зрозуміти неолібералізм, спершу слід зрозуміти, чому люди вирішили, що

просто лібералізм не працює і потрібно щось краще.

Отож, лібералізм є спадщиною доби гуманізму, Великої Французької революції

(особливо якобінської диктатури, так) та ранньомодерних республік. Лібералізм
стверджував, що індивідуальні свободи кожної людини лежать в основі
держави та суспільства. Кожна людина є вільною, кожна людина має право
діяти у власних інтересах, а суспільний поступ є наслідком реалізації
індивідуальних устремлінь.

Народженню лібералізму передували доволі авторитарні політичні процеси –

феодалізм, котрий з часом перетворився на аристократизм і абсолютну
монархічну владу, плюс століття неспокою на церковному фронті, з
реформаціями, контрреформаціями, революціями та реставраціями. Після
століть, упродовж яких людина була повністю підпорядкованою родовим і
церковним елітам, лібералізм пропонував емансипацію людського розуму, та й
узагалі змальовував надзвичайно привабливе місце людини в системі речей.

Саме лібералізм є теоретичним і світоглядним підґрунтям республіканського

ладу, тому політичний устрій практично всіх держав, які належать до
«Західного світу», – це ліберальна демократія. Демократія, всупереч поширеній
омані, це не влада більшости. Ліберальна демократія – це поліархія, тобто влада
багатьох. У сучасній політиці компроміс важливіший, ніж консенсус, а
здатність обраних представників здійснювати владу обмежена на користь
конкретних універсальних цінностей, які спрощено можна назвати
«верховенство права».

Лібералізм і ліберальна демократія схильні захищати доволі близькі нам усім

ідеали:

 Індивідуальна свобода та рівність можливостей;

 Публічна свобода – слова, совісти і самовираження;

 Недоторканність приватної власности;

 Рівність прав та гарантія дотримання правових процедур;

 Відкрите суспільство загального доступу.

Але якщо пильно прочитати кожен пункт переліку, нескладно буде побачити,
яких саме проблем монархічного суспільства він стосувався. Свобода і рівність
можливостей – це відкидання вертикальної ієрархії зі строгим становим
поділом. Публічна свобода – антитеза до цензури, релігійних та політичних
переслідувань і політичного авторитаризму. Недоторканність приватної
власности – опозиція до безмаєтности нижчих верств. Рівність прав і гарантія
дотримання процедур – ідея, породжена елітистською судовою системою, в
якій вищі верстви мали власні суди та власні закони. Відкрите суспільство
загального доступу – бажання рівних можливостей у користуванні державними
інститутами і рентами, які доти розподілялись вертикально по щаблях ієрархії.

Інакше кажучи, лібералізм у чистому вигляді звертався до проблем сучасного

йому світу, які вже понад сто років для нас узагалі неактуальні. І в нього були
свої підводні камені. Скажімо, лібералізм проголошував індивідуальну свободу
кожної людини, але ранньоліберальна філософія пропонувала геть інше
розуміння самого поняття «людина». У європейців поступово зникала звичка
ділити на сорти своїх одноплемінників, але ксенофобія нікуди не поділася – так,
ранній лібералізм і рабство у деяких суспільствах нормально поєднувались, бо
раби (чит. «чорношкірі») – не люди. Чи принаймні не настільки люди, як ми з
вами.
Ми доволі гордий вид, тому, вигадавши ліберальну демократію, залізницю та
вогнепальну зброю з капсульним замком, негайно вирішили, що саме так і
виглядає досконала цивілізація, авангард розвитку людства. Це все дуже
швидко перетворилось на такі прекрасні речі, як «тягар білої людини»,
агресивна колоніальна політика Британії та вже сучасна нам роздача демократії
різним «відсталим суспільствам». Чи варто й казати, що Кант, пишучи «Дій
лише за тією нормою, яку хочеш бачити нормою для всіх людей і також для
тебе… Стався до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до
засобу», мав на увазі не зовсім те, що вийшло. Лібералізм, при всіх своїх
шляхетних намірах, серйозно доклався до створення наративу, в якому
однорідне ліберальне суспільство є метою, а люди – засобами досягнення цієї
мети. Але потім сталося двадцяте століття.

Після Першої світової в суспільстві панував потужний антиімперіалістський

сентимент. Бунти робітників і солдатів стали звичним явищем, старі імперії
закінчували своє існування в революціях і переворотах. Ліберальні ідеології
набирали виразно лівого спрямування. Лібералізм, що виник у середовищі
буржуазії, прародички «середнього класу», поширювався серед робітничого
класу і помітно підживлювався соціалізмом. Але популярне у ті часи
прочитання соціалізму не дуже узгоджувалося з ліберальними цінностями
середнього класу, тому наприкінці тридцятих років, відділяючи «чисту» форму
від соціально-ліберальних течій, з’явився термін «неолібералізм». Він стоїть на
чотирьох китах:

 Ринок є найефективнішим механізмом регулювання суспільства;

 Гарантом свобод є правова держава, заснована на верховенстві права та

кантівському розумінні свободи;

 Мінімізація втручань держави;

 Приватна власність, амінь.

Нескладно помітити, що всі ці чотири кити намагаються відмежувати

лібералізм саме від лівих ідеологій, а не від правих. Це і не дивно. Цінність
людини є однаково фундаментальною і для марксистів, і для лібералів, проте
ставлення до цієї цінности відрізнялось абсолютно.
Неолібералізм опирається на свободу ринку як вільної взаємодії між
індивідами, оскільки саме ринкові взаємини досконало відбивають філософську
концепцію абсолютної свободи людини, що лягла в основу лібералізму.
Оскільки люди існують в суспільстві, взаємодія має ґрунтуватися на суспільних
зв’язках, а не на розпорядженнях владної еліти (як стається у планових
економіках).

Верховенство права означає, що ми повинні судити інших людей і про інших

людей на підставі універсального суспільного договору. Цього договору
дотримуються всі члени суспільства, серед них немає і не може бути
привілейованих класів, навіть якщо окремі індивіди мають доступ до більшої
кількости ресурсів (а не як в авторитарних режимах і Гітлера, і Сталіна).

Держава виконує наглядову, оборонну і метакомунікаційну (на рівні

міжнародних угод та міжнародної торгівлі) функції – вона забезпечує рівні
умови та чесну гру для всіх учасників ринку, однак сама в ринок по змозі не
втручається. Тут працює аргумент слизької стежки, проте він несуперечливий у
межах самого неолібералізму: якщо держава, котра контролює рівні правила
гри, сама втручається в ринок, виникає конфлікт інтересів, який спонукає
державу змінювати правила гри на свою користь. «Ринок згори», на думку
неолібералів, працювати не може – подивіться на НЕП і що з того вийшло.

Приватна власність, амінь. Тут можна більше нічого не казати – поклоніння

приватній власності так тісно пов’язане з неолібералізмом, що Америку можна
вважати однією величезною ілюстрацією цієї тези. Неолібералізм відкидає
націоналізацію як таку (за дуже рідкісними винятками) і, що найважливіше,
трактує засоби виробництва як безумовні об’єкти приватної власности. Тут він
радикально розходиться з більшістю лівого крила, де право на доступ до засобів
виробництва, як ви пам’ятаєте, є одним із базових. Проте це не означає, що ліві
течії відкидають приватну власність. Ні, вони просто інакше трактують саме
поняття.

З погляду неоліберала, людина може володіти всім. Буквально всім. Одноосібно

і безроздільно. І абсолютно все, чим володіє людина, вважатиметься її
приватною власністю, а відтак має вважатись невідчужуваним, окрім як із
власної волі. Під «усе» я маю на увазі «все». Людині може належати острів,
озеро, ліс, берегова смуга, пам’ятки архітектури, ділянка на Місяці, астероїд,
комета. Абсолютно все, що гіпотетично може стати предметом обміну (у світі,
сформованому на ліберальних цінностях), може стати приватною власністю, з
якою кожен власник має право розпоряджатись абсолютно на власний розсуд.

Доволі цікавий зріз неоліберальних позицій можна побачити у США на

прикладі ставлення великих бізнесменів до потенційного підвищення податку
на прибуток. Їхні сторони «за» і «проти» можна умовно назвати таборами
«Кремнієва долина» і «Волл-стріт». До неолібералізму тяжіють переважно яппі
та представники бізнесів двадцятого століття, які й асоціюються з
«капіталізмом» у широкому розумінні. Це переважно представники нафтових,
вуглевидобувних та інших ресурсних компаній. Чи то, в нашому контексті,
компаній, прибутки котрих базуються на ресурсах, які для лівого крила дуже
часто не мають перебувати у приватній власності. Взагалі ж у більшости
випадків зелені погляди схильні асоціюватися з політичною лівицею і навпаки.
Натомість для неолібералізму ресурси є виключно ресурсами, тому видобуток і
промисловість стоять над екологічними проблемами. Це все й не дивно – пік
розквіту цих бізнесів припав саме на «Золотий вік» Америки, в період
маккартизму та радикального антимарксизму. Це період повторного
становлення мегакорпорацій, роману «Атлант розправив плечі» та
відмежування від усього, що бодай віддалено нагадувало соціалізм. Якщо
коротко, маккартизм був спрямований, зокрема, проти лібералів «старого
зразка», але не проти неолібералів.

Натомість «кремнієві магнати», мільярдери, котрі заробили свої статки на

передових технологіях, переважно мають більш ліві погляди. Почасти це
зумовлено тим, що передові технології стоять на креативі та точних науках – ці
ресурси невідчужувані від індивіда. Скажімо, винахідник коронавірусу, 5G-
вакцин і персональних чипів (але не персональних комп’ютерів!) Білл Ґейтс
висловлює абсолютно соціал-демократичні погляди щодо оподаткування: «Ми
й раніше вдосконалювали нашу податкову систему, щоб вона не відставала від
вимог часу, і ми повинні зробити це знову – починаючи з вищих податків для
таких людей, як я».
У цій цитаті можна чітко побачити, чим ліві погляди, що спираються на
ліберальну доктрину, відрізняються від неолібералізму, новизна котрого
полягає саме у відході від лівих тез. Лібералізм у чистому вигляді трактує
індивідуальну рівність і свободу як мету, якої необхідно досягти. Відповідно
ми як суспільство маємо завдання викорінювати прояви нерівности, що
наближатиме нас до певного ідеального гуманістичного суспільства.
Неолібералізм вважає, що нерівности вже немає, ліберальні цінності перемогли,
а тому треба боротися не з системою, котра і створює нерівности, а з тими, хто
хоче порушити статус-кво. У цьому статусі-кво ліберальні цінності та
верховенство права уже панують, тому критика поточного стану речей – це
виключно вимога привілеїв, бажання порушити рівність. В економічній
площині ця різниця виглядає так: ліберали розглядали право на власність,
ринкову економіку та обмеження функцій держави як засоби для досягнення
вищої мети – рівного і рівноправного суспільства. Натомість неоліберали
вважають право на власність метою, а засобами її досягнення є все, що зберігає
статус-кво.

Ця позиція містить фундаментальну слабину в тому сенсі, що неолібералізм

здебільшого сліпий до будь-яких проявів нерівности, які не стосуються
безпосередньо права на власність. Хвиля «лівого» ресентименту до сучасного
стану речей та все гучніші голоси меншин, котрі вимагають для себе прав (іноді
підставово, іноді ні) – це радше ліберальний, ніж насправді лівий рух.
Класичний лібералізм концентрується на людині, а не на економіці
(неолібералізм схильний виключати індивіда з рівняння), тому схильний
апелювати до соціальної чи культурної проблематики точно так само, як до
економічної.

Насправді в сучасному світі майже немає впливових політичних партій (за

межами Китаю), які б відкидали базові погляди лібералізму. Підхід до держави
як публічного інституту нині майже однаковий чи не на всьому політичному
спектрі. Що відрізняється – різне трактування функцій держави та різні підходи
до розподілу благ. Якщо неолібералізм говорить виключно про різні
можливості, то ліберальна «лівиця» – про рівні можливості для задоволення
різних потреб. У сучасної людини надзвичайно багато потреб, і майже в
кожного буде одна чи кілька потреб, які не збігатимуться з мейнстримними.
Саме наявність різних потреб ділить наше суспільство на безліч «більшостей» і
«меншин». Проте є окремий політичний спектр, який визнає існування меншин,
проте вважає, що вони зобов’язані підпорядковуватись волі панівної більшости.
Про ці ідеології – наступного разу.

Бебра
Неолібералізм напрям в екон. теорії, що ґрунтується на неокласичній методології, захищає
принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та екон. свободи. Зародився в 30-х ХХ
ст., з одного боку, як форма реакції на світову екон. кризу на противагу кейнсіанізму (Дж. М.
Кейнс). З ін. боку, Н. постав у вигляді опозиція до лібер. ідей сер. XX ст., що пропонував поширення
корпоративних тенденцій, соц. партнерства і захисту, поєднуючи конкуренцію із держ.
регулюванням. У Н. ринок розглядається як ефективна система, що значно сприяє екон.
зростанню та забезпечує пріоритетне становище суб’єктів екон. діяльності. Неоліберали
заперечують втручання д-ви в екон. механізми саморегулювання, розглядаючи протекціонізм
осн. причиною неефективності економіки. На їхню думку, роль д-ви полягає у створенні умов для
вільної дії цих механізмів, охороні, участі в перерозподілі сусп. доходів. Усі форми відносин, у т. ч.
взаємовідносини робітників однієї компанії або чл. сім’ї, розглядаються як різновид субринкових
відносин. Із огляду філософії , існування ринку постає самоціллю, незалежно від його впливу на
вир-во товарів і послуг, а функціонування ринкових структур становить фундаментальну основу
етики меркантилізму. Найвідоміші школи Н. 1) англійська, або Лондонська (абс. індивідуалізм; Ф.
А. фон Гаєк) – ідея спонтанного порядку і розвитку: а) формування автономної економіки на
засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання д-ви; б) активна роль д-ви
у створенні умов для вільного й успішного функціонування економіки; 2) німецька, або
Фрайбурзька (ордолібералізм; В. Ойкен, Л. Ерхард, В. Репке, О. Рюстов, А. Мюллер-Армак) –
теорія «соціально-ринкового госп-ва»: а) формування міцного ринкового госп-ва, ґрунтованого
на різноманітних формах власності на засоби вир-ва, що конкурують; б) абсолютизація ролі д-ви у
формуванні сприятливого сусп. середовища розвитку економіки та соц. відносин; 3) французька,
або Паризька (дирижизм; М. Алле, Ж. Рюеф, Л. Арман, Ф. Перр) – теорія локальних ринків
(«економіка ринків»): а) формує екон. незалежне сусп-во д-ва на засадах особливої держ.
структурної політики; б

Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного

суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як «зміну стадій»,
вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки. В основі
неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й
перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх
задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують як загальні гуманістичні
спрямування, яких дуже важко досягти, оскільки «природа людини» незмінна. Нині ліберальний
рух налічує до 110 партій, 60 із них об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений 1947р. В
Україні лібералізм як політична доктрина представлений групою різноманітних ліберальних партій
і рухів. Його прихильники виступають за формування вільного ринку, забезпечення умов для
різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції.
Залишки інформації
Підхід до держави як публічного інституту нині майже однаковий чи не на всьому політичному спектрі. Що
відрізняється – різне трактування функцій держави та різні підходи до розподілу благ. Якщо неолібералізм говорить виключно
про різні можливості, то ліберальна «лівиця» – про рівні можливості для задоволення різних потреб. У сучасної людини
надзвичайно багато потреб, і майже в кожного буде одна чи кілька потреб, які не збігатимуться з мейнстримними. Саме
наявність різних потреб ділить наше суспільство на безліч «більшостей» і «меншин».